Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Феофан Прокопович. Філософські твори. Том I. Про риторичне мистецтво]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





Книжка друга

ПРО ПІДБІР ДОКАЗІВ І ПРО АМПЛІФІКАЦІЮ



Закінчивши загальні настанови, на що вперше треба звертати увагу в ораторському творі, приступаємо до питання, як можемо підбирати матеріал, що стосується справи.

У дорадчому і судовому типах промов найбільше значення для розкриття справи мають докази або обгрунтування, котрими підсилюється наш намір і якими легко переконувати слухачів. Оскільки підбір матеріалу полягає у вишукуванні доказів там, де їх треба шукати, то про це й будемо говорити саме в цій книзі. А тому, що епідиктичний вид красномовства повинен не так обґрунтовувати, як збільшувати, то в цій книзі треба також говорити про ампліфікацію, хоч і епідиктична промова здебільшого вимагає доказів, а дорадча і судова дуже часто бере свою силу від ампліфікації.




РОЗДІЛИ ДРУГОЇ КНИЖКИ:


I. Що насамперед треба мати на увазі тому, хто складає промову, далі про питання, стан питання, про справу, про судове рішення і про доказ.

II. Пояснюються місця знаходження доказав, які називаються безпосередніми.

III. Пояснюються обставини осіб, речей і місця, що називаються посередніми.

IV. Про вживання названих місць, або як з них добувати докази. Дев’ять загальних настанов, які взяті Юнієм Мельхіором з різних авторів.

V. Спеціальні вказівки, як треба добувати докази зі згаданих місць.

VI. Спеціальний розгляд плодотворності другорядних даних і наслідків з наведенням прикладів.

VII. Що таке аргументація і форми доказів.

VIII. Про ампліфікацію, її суть, джерело та про поділ її на чотири різновиди й, передусім, про збільшення та порівняння.

IX. Подаються інші два види ампліфікації: логічне міркування, нагромадження та все, що відноситься до ампліфікації.

X. Наводяться визначні приклади ампліфікації. \162\






Розділ перший

ЩО НАСАМПЕРЕД ТРЕБА МАТИ НА УВАЗІ ТОМУ, ХТО СКЛАДАЄ ПРОМОВУ, ДАЛІ ПРО ПИТАННЯ/ПРО СТАН ПИТАННЯ, ПРО СПРАВУ, ПРО СУДОВЕ РІШЕННЯ І ПРО ДОКАЗ



Оскільки предметом риторики або ораторської промови є кожне питання, яке ставиться на обговорення, то, як ми вже сказали, найперше треба пояснити, в чому полягає його суть, з чого складаються різні його стани, та інше, що стосується визначення питання.

1. Отже, питання — це сумнівне висловлювання, що вийшло з двох суперечних суджень і що вимагає істинності одного або другого з них. Висловлювання називається сумнівним, бо, коли ми питаємо, то нічого не стверджуємо, й не заперечуємо, а тільки допевнюємося істинності або ясності даної речі. Вказується на те, що воно виникає з двох суперечних суджень, оскільки наша думка або впевнено стверджує про щось, що справді відбулося, або заперечує цей факт. Якщо факт певний, не буде питання, якщо непевний, тоді виникають дві суперечні думки, і шляхом усунення суперечності між ними ми досягаємо певності, і це наше прямування до впевненості називається питанням. Наприклад, питання, чи Секст Росцій Амерін 1 убив батька, виникає з двох протилежних суджень, вбив, чи не вбив? Отже, питання вимагає певності котрогось із суперечних суджень, і цього не треба пояснювати.

2. Одне питання є визначеним, інше невизнаЧеним. Що таке невизначене питання? Невизначене питання по-грецьки називається θεσις [теза], по-латині — propositio і воно досліджує факт загально, не вказуючи на особи, місце, час і т. п. Визначене питання по-грецьки називається ‛υπόθεσις [гіпотеза], по-латині — controversia, це питання, яке досліджує факт, вказуючи на особи, місце і час. Теза — це таке питання, коли треба запитати, чи слід відомстити війною образу володаря, яку йому завдали тоді чи тоді вороги, чужоземці. /43/ А гіпотеза досліджує, чи потрібно, наприклад, за образу, яку афіняни завдали спартанському цареві під час публічного видовища, відомстити спартанцям війною.

3. Є два типи цих питань: одне стосується дослідження, метою якого є знання, як, наприклад, чи буває десь справжня дружба, чи небо обертається, а земля стоїть на місці; друге питання стосується того дослідження, метою якого є певне знаряддя, наприклад, якими засобами треба плекати дружбу. \163\

4. Так само є три стани питання: встановлення факту на підставі здогадів, коли становиться питання, чи щось сталося, чи зараз відбувається, чи відбудеться. Наприклад, чи Катіліна організував змову проти республіки? Визначення питання — цей стан відноситься також до встановлення назви, — це такий стан, коли треба встановити назву кожної речі. Наприклад, чи Цезар був батьком батьківщини, чи тираном, або чи прихильників папи називаємо єретиками? Стан законності питання — це такий стан, коли ставимо питання, якою є дана річ: чи вона добра, чи погана, справедлива, чи не справедлива, чи не слушна і т. д. Наприклад, чи законно вчинили ті, які вбили Цезаря?

Стан питання це ніщо інше, як тільки деякі відношення, якими відрізняється певне питання від іншого і називається станом, бо на ньому неначе стоїть або грунтується все питання. Очевидно, коли я питаю, як когось називати, то ти не відповіси, що відбулась така чи інша подія.

5. Є два, види стану законності питання: один — незалежний, коли щось доводиться незалежно, тобто без жодних доказів, взятих ззовні, що щось зроблено правильно або неправильно. Наприклад, чи син слушно побив батька? В цьому стані доводиться, що син вчинив погано вже тим самим, що він є син, а той — батько. Ці слова були в питанні. Другий вид стану законності питання залежний від іншого питання: коли визначається, що щось зроблено добре, або ні за допомогою стороннього доказу. Так, чи добре зробив Мілон 2, вбивши Клодія 3? Ціцерон доводить, що так, бо ж Клодій зробив засідку на Мілома, а такого злочинця можна вбити. Цього доказу не було в самому питанні, а він взятий ззовні.

6. Отже, тому що кожне питання, яке виникає з двох суперечних суджень, вимагає певності, і обов’язком оратора є розв’язати питання в своїй промові, йому необхідно взяти одне із суперечних суджень для доведення, а коли доведе, що воно істинне, то розв’яже питання. Тому те, що береться для доведення, називається справою, а свою назву вона бере зі справ судових або судових процесів. Адже античні оратори вели переважно судові справи, і в них, як і в кожній справі, виникає питання і два протилежні судження, які начебто ведуть суперечку між собою: одне з цих суджень захищає оратор у присутності судді, яким є слухач. /43зв./

7. Бувають три види справ:

Показова, в якій щось хвалиться або ганиться;

Дорадча, в якій що-небудь дораджується або відраджується;

Судова, в якій когось захищають або звинувачують.

Цей досконалий поділ справ Квінтіліан в III кн. у розд. 4, обґрунтовує такими доказами: «Обов’язок оратора — ви\164\ступати або в судах або поза судами. Справи, які підлягають судовому розглядові, відносяться до судового виду, а несудові справи — це звичайно минулі або майбутні. Минуле хвалимо або ганимо, про майбутнє дораджуємо». Отже, в цих трьох видах містяться всі справи.

Нарешті все, що можна говорити, є або сумнівним або певним. Певне хвалимо або звинувачуємо, в сумнівних справах даємо пораду. Тут може бути або вільний вибір або ведемо дискусію в суді і допускаємо чужі думки.

8. Далі, щоб ти знав, як широко сягають ці три види справ, ось тобі кожний вид зокрема: до епідиктичного належать похвали, догани, подяки, виклади, історії, привітання, голосіння, рекомендації і т. д.; до дорадчого відносяться намови, відмови, нагадування, заохочування, відраджування, прохання, благання, закляття, з’єднування, розради, заборони; до судового — обвинувачення, захисти, виправдання, примирення, вимагання або скарги.

9. Запам’ятай, по-перше, таке: до якого із згаданих видів належить промова, можна встановити з її мети, тобто чи вона повністю спрямована на те, щоб щось порадити, чи хвалити, чи обвинувачувати, чи засуджувати і т. д. Майже до кожного виду можуть домішуватись елементи, які притаманні іншому родові промов, наприклад, коли я щось раджу, то те саме буду хвалити. Тому вид промови можна пізнати, хіба лише з її мети. Так, промова «На захист Мілона» є дорадчою, хоч її переважна частина присвячена похвалам Помпею 4, бо метою цієї промови було переконати народ в тому, що вести війну з Мітридатом треба доручити Помпеєві.

З тієї самої причини промова «На захист Марцелла» належить до епідиктичного виду, хоч є в ній дорадчі елементи.

10. Запам’ятай, по-друге: в епідиктичному виді найважливіше значення має стан законності питання, в дорадчому — встановлення питання на підставі здогадів, але цей стан майже завжди залежить від стану законності, на якому грунтується, бо коли я щось дораджую, то одночасно буду говорити, що воно чесне, корисне й приємне і т. д.

11. У судовому виді трапляються всі три стани. Бо коли ти візьмеш на себе ведення справи, то, щоб ти в ній обгрунтував якусь одну або багато основ, ти повинен подати достовірні докази. Якщо ти подаси одну основу, то для обгрунтування та підтвердження її піде вся промова, і це буде називатися предметом судового розгляду [кріноменон] 5. Якщо ж справа опирається не на одну, а на багато основ (а це буває найчастіше, бо є такі докази, що всім разом можуть обгрунтувати справу, а окремі не можуть), тоді сама справа /44/ є предметом судового розгляду. Предмет судового розгляду [кріноменон] — \165\ це те, навколо чого обертається усе слідство і на чому базується промова.

Приклад першого знаходимо в промові «На захист Мілона». Тут Ціцерон стверджує, що Мілон слушно зробив, що вбив Клодія, і підтверджує це тільки одним аргументом: того, хто влаштовує засідки, треба вбивати. Клодій влаштував засідку на Мілона і, таким чином, слушно був убитий Мілоном. У цьому силогізмі меншим засновком є предмет судового розгляду, бо в ньому полягає сила всієї справи. Якщо це буде доведено, вся справа також буде доведена.

Приклад другого можна взяти з промови Йоанна Златоуста. Це є третя гомілія «До жителів Антіохії», виголошена перед імператором Феодосієм: Феодосій повинен пощадити місто за зруйновані статуї. А оскільки ця справа підкріплена не одним, а численними доказами, то вона є одночасно і предметом промови і судового розгляду. Якщо будуть два або три серйозні докази, то стільки буде і питань, які виносяться на судовий розгляд.

12. Хто хоче добре скласти промову, нехай зрозуміє те, що ми сказали. На це є багато поважних причин. Насамперед він повинен знати, що одне питання — визначене, інше — невизначене. Адже невизначене питання повинно бути обгрунтоване з інших місць, ніж визначене. Невианачене питання ти можеш зручно обгрунтувати на підставі визначення, етимології, виду та інших місць, а визначене — найскоріше з побічних обставин. Тому визначене питання треба звести до невизначеного, як, наприклад, Ціцерон, доводячи, що Росцій Амерін не винуватий у батьковбивстві, дуже розумно це визначене питання зводить до невизначеного, стверджуючи, що син не може вбити батька без поважної причини. Він [Ціцерон], проаналізувавши цю причину, дуже легко підкріпив те, до чого прямував.

Тут справді вигідно пізнати все, навіть різнорідність питань, тому що одне питання стосується судового слідства, інше — судового процесу. З цього випливає така користь, що в першому досить переконати або довести, що правдою є те, про що ми говоримо, а в другому треба також збудити зворушення, щоб судді хотіли виконати те, до чого ми прямуємо. Стан питання ми повинні розуміти тому, щоб знати, що і як треба доводити. Окремі стани вимагають інших доказів (це буде показано нами далі).

Треба також пізнати, якого виду є справа, тому що завдання і типи красномовства бувають різні, відповідно до різновидності справ. У епідиктичному виді, тип красномовства квітчастий або високий. У дорадчому навряд чи можна вживати квітчастого стилю, а тільки або високого або низького. У судовому — часто вживається низький, хіба що справа вимагатиме \166\ іншого. Завдання судового виду — роз’яснювати, дорадчого — зворушувати, показового — давати насолоду. І це, кажу, буває звичайно так, але в окремих випадках можуть бути зміни.

А хто не знайомий з предметом судового розгляду, часто, неначе сліпий, збивається з дороги і відходить від суті /44зв./ справи. Бо він не лише не знає, в чому має полягати уся промова, а й не розуміє, як розташувати матеріал і що доводити.

Крім того, коли ми сказали, що стан законності справи є або незалежним, або залежним, то, якщо ти це добре засвоїш, знатимеш, що стан незалежний найбільше треба доводити, зводячи визначене питання до невизначеного, і тоді судова справа є одночасно предметом судового розгляду, бо вона підтверджується своєю внутрішньою суттю.

У стані залежному, оскільки він залежить від іншого стану, предмет судового розгляду і судова справа різні. Отже, кожний хай дуже дбайливо старається це пізнати і запам’ятати, бо інакше буде дарма працювати. Не що інше, як незнання цього спричинюється до того, що деякі говорять не так, як вимагає справа і через те, відходячи від теми, стрімголов попадають на бездоріжжя.

Та вже приступаймо до місць, з яких черпаються докази.







Розділ другий

ПОЯСНЮЮТЬСЯ МІСЦЯ ЗНАХОДЖЕННЯ ДОКАЗІВ, ЯКІ НАЗИВАЮТЬСЯ БЕЗПОСЕРЕДНІМИ



Є деякі місця, що їх спостеріг Арістотель, в яких, неначе закопаний скарб, можна знайти докази для обгрунтування справи. Вони бувають двоякі: одні безпосередні, що містяться в самій речі або зв’язані з нею. Вони подібні до речей, що є в одному дворі або пов’язані з ним, одначе належать до одного господарства. А. інші місця [називаються] віддаленими, бо вони більш віддалені від речі і подібні до тих місць, що знаходяться далеко від двору на чужих полях і їх багато на громадських дорогах. Обидва види місць треба раніш пояснити, а потім виявити спосіб знаходження з них доказів. У цьому розділі буде мов<а про безпосередні місця. А вони такі: визначення, перелік частин, значення назви, похідні слова, вид і форма, подібність і неподібність, протилежності, побічні обставини, посередні і наступні дані, суперечності, причини і наслідки, порівняння.

Про окремі з них запам’ятай таке: \167\

1. Що таке визначення. Визначення — це речення, що пояснює природу речі або, як говорить Ціцерон у «Топіках», це речення, яке пояснює чим є те, що визначається. Отже, як вчать діалектики, природа повинна визначатись так. Дивись найперше, що та річ, яку ти хочеш визначити, має спільного з іншими речами, і це буде називатися родом. Якщо ти, наприклад, хочеш визначити людину, то знайди те, що в неї є спільного з іншими, а саме: жива істота, бо це відноситься до всіх істот, які мають душу. Потім шукай окреме, чим твоя річ відрізняється від усіх речей, з якими має щось спільного, а таким у людини є розум, бо його, крім людини, не може мати жодна інша істота, що має душу. Тоді те спільне і окреме пристосуй до речі, яка визначається, і це буде визначення. /45/ Ти визначиш людину так: жива істота, що має розум.

2. Поділ частин буває тоді, коли перераховуємо частини якоїсь речі. Місце ясне саме собою і не потребує жодного викладу. Але знай, що ціле є двояке і звідси подвійний перелік частин. Перше — це те ціле, яке діалектики називають фізичним або натуральним, тобто будь-яка річ, що складається з частин, наданих їй природою, наприклад, людина має частини: тіло і душу. Тіло буває тваринним і людським, частинами якого є великі й малі члени і суглоби. Сюди також треба віднести все, що зроблене людським мистецтвом, як дім, храм і т. д., частинами яких є фундаменти, стіни, покрівлі і т. д. Друге ціле — це те, що діалектики називають моральним, тобто якась спільність людей, установлена людськими законами або їх волею, наприклад, місто, держава, військо, церква і т. д. Їх частинами є: сенат, народ, вожді, володарі, трибуни 6, воїни, єпископи, священики і т. д.

Крім того, є ціле логічне, що називається родом або поняттям, спільним для багатьох речей, різних формою, і воно називається родом, частинами якого є види або форми, тобто відмінність речей, які в чомусь сходяться, наприклад, поняття жива істота, складовими якого є людина, тварина, риба і т. д. Але це ціле для окремих понять є місцем безпосереднім, про що ми далі скажемо.

3. Етимологія, або значення назви — це ніщо інше, як тлумачення назви, що саме вона означає. Петро — означає «скеля», Іван — «ласка», Василь — «цар», Теофіл — «любитель богів», Теодор — «божий дар», Полікарп — «той, що приносить багато фруктів» і т. д., консул 7 — «дорадник», сенатор — «муж похилого віку».

Щодо цього місця, то зверни увагу на таке. Значення власних імен з єврейської мови матимеш з їх пояснень, що даються у святому письмі, а значення грецьких імен не зрозумієш, якщо не володітимеш досконало грецькою мовою, а щоб ти \168\ зрозумів значення власних і загальних назв латинської мови, то читай видані книги Варрона «Про латинську мову». Та тому що ці книги не в кожного є під рукою, то ти, що пильно займаєшся латинською мовою, зрозумієш завдяки наполегливим розумуванням, що означають і звідки походять ці імена. Запам’ятай також добре, що не треба назву з однієї мови пояснювати за нормою другої мови, хоч би була деяка подібність. Через те дехто погано пояснює ім’я пресвятої Марії, що воно означає «maria» [лат. «моря»], Гнат — «вогонь» [лат. «ignis»], хіба що це дозволяється за фігурою алюзії. Це можна робити тільки з великою розсудливістю і дуже обережно, бо інакше ми допустимось пустого базікання. /45зв./

4. Похідні слова. Це місце майже тотожне з попереднім. Похідними словами називаються такі, які виводяться з того самого кореня, але відмінюються інакше, наприклад, мудрий — мудрість, достойний — достойність, пильний — пильність, милосердний — милосердя і т. д. З цих двох місць можна черпати докази тільки в стані визначення, як це ми ще зазначимо, а в інших випадках не можна, бо докази тоді будуть слабкими. Але якщо їх потрактувати розважливо, то вони можуть додати деякої прикраси і сили. Ціцерон у «Верринці» дуже тонко натякає на Верресові 8 свята, які Веррес завів на Сіцілії та назвав їх своїм іменем: «О величаве, — каже, — свято Верреса! Куди ти прибув, і не приніс цього святкового дня із собою? Бо в який дім, в яке місто ти вступив, який храм, нарешті, ти залишив не перевернутим і неп ограбованим? Тому це свято нехай називається Верресовим, бо воно встановлене, як здається, від твоєї вдачі і натури».

5. Рід визначає Ціцерон у «Топіках» так: [рад] — це поняття, яке відноситься до багатьох відмінностей, тобто він є спільним для багатьох речей, що якось різняться між собою, наприклад, дерево — родове поняття до кедра, птах — до пави, орла, солов’я, гуски і т. д., а доброчесність — до справедливості, доблесті і т. д.

6. Формами називаються ті речі, що містяться під одним родом або ті, які одна від одної якось відрізняються, однак мають спільну назву. Наприклад, кедр, лавр, кипарис і т. д., — це форми родового поняття «дерево». Те саме можна сказати і про інше.

7. Причини — це те, з якого або під впливом чого, чи з приводу чого виникає якась річ. Взагалі філософи нараховують чотири причини; матеріальна, формальна, спонукальна і цільова. Дві перші є в самій речі і утворюють її з себе як найосновніші частини. Так, в людині матерією є земля, а формою — душа, яких не розумій так обмежено, як філософи, але знай, що під матерією тут розуміється все, з чого щось виготов\169\лено, наприклад, матерією кубка є золото або срібло, а форма виражається побудовою, в якій поміщена або зазначена матерія. Наприклад, у кубку форма є така: округлість, орнамент, така-то величина, виконання і т. д.

Дві інші причини — поза річчю, однак і вони її створюють. Спонукальною причиною називається така, що створює якусь річ, наприклад, художник — картину, коваль — меч, архітектор — храм, все — бог.

Що таке цільова [причина]? Цільова [причина] — це сама мета або причина, із-за якої щось діється. Наприклад, меч виготовляється для того, щоб ми захищалися від ворога або мстили за кривди. Захист чи помста /46/ — це цільова причина [виготовлення меча]. Тут уже легко зрозумієш визначення причин. А вислів «з чого» стосується внутрішніх причин, тобто матерії і форми, слова «під впливом чого» означають спонукальну, а «з приводу чого» — цільову причину.

8. Наслідками називається те, що виходить з названих причин, наприклад, із заліза виникає зброя, домашній посуд, інструменти майстрів і т. д. З форми виникає все, що має таку ж форму. Від спонукальної виходить все те, що дає спонукальна, наприклад, чеснота породжує спокій совісті, похвалу і почесті в людей, заслуговує нагороди в бога. Цільовими причинами є наслідки, що виникають або робляться з приводу них, наприклад, ради майна — крадіжка, розбій, підступи, підлабузництво, клятвопорушення, віроломна дружба, несправедливі суди та інші численна лиха, про що добре говорить Овідій («Метаморфози», І [р. 140]):

«І добувають багатства з землі, що приносять нещастя».

9. Протилежності — це ті речі, що взаємно протиставляються і вони діляться на чотири роди: перший — це протилежності, що виключають одна одну. З них жодна не може виступати одночасно з другою, наприклад, світло і темрява, життя і смерть, день і ніч тощо. Другий рід — це відносні речі, з яких одна має якесь відношення до другої і одна не може бути без Другої, наприклад, вождь і воїн, батько і син, учитель /46зв./ і учень і т. д. Третій рід — заперечні речі, з яких одна заперечує те, що друга стверджує, як, наприклад: це існує і це не існує 1, нарешті, четвертий рід — це протилежні речі, які є антонімами, як-от: чеснота і вада, чорне і біле, добро і зло тощо.

10. Суперечні речі мало відрізняються від протилежних, хіба тільки тим, що протиставляються не прямо, а певним непрямим протиставленням, як, наприклад, любові прямо протиставляється ненависть, а непрямо — беззаконність чи образа, що походить від ненависті, отже, любов і ненависть протилежні, речі, а любити і завдавати кривди — суперечні. \170\

11. Подібність — це відповідність двох або більше речей, що випливає з неодинакової речі. Наприклад, хто погано бачить, буде бачити речі інакше, ніж вони є в дійсності. Так само не може правильно думати той, кого засліпило якесь погане почуття. Тут бачиш, що між поглядом очей і судженням розуму, а саме, з неоднакових речей — встановлено певну відповідність у тому, що ні перший, ні другий не може правильно виконувати своє завдання.

12. Неподібність, навпаки, — це протилежність двох або більше речей у подібній речі, наприклад, розбійники і воїни носять зброю, але воїни для того, щоб допомагати батьківщині, розбійники — щоб завдавати кривду. Тут бачиш у тій самій речі, а саме, у вживанні зброї різницю між воїнами і розбійниками.

13. Порівняння «е дуже різниться від подібності. Воно відрізняється тільки тим, що порівняння — це розміщення і розмежування двох або більше рівних чи нерівних речей у тому самому. Інколи порівнюється рівне з рівним: наприклад, Петро міг бачити, отже, це було можливим і для Іуди. Інколи менше порівнюється з більшим, інколи більше з меншим. Христос переніс наругу, чому ж я /47/ не мав би перенести її. Найменші з громадян повинні давати поради батьківщині, а наскільки більше повинні це робити володар і сенат.







Розділ третій

ПОЯСНЮЮТЬСЯ ОБСТАВИНИ ОСІБ, РЕЧЕЙ І МІСЦЯ, ЩО НАЗИВАЮТЬСЯ ПОПЕРЕДНІМИ



Другорядні дані з попередніми і наступними обставинами заслуговують, щоб їх розглянути окремо, бо містять у собі численні і майже невичерпні засоби. Отже, нехай буде мова про чотирнадцяте, п’ятнадцяте і шістнадцяте місця: попередні обставини на п’ятнадцятому, а наступні на шістнадцятому місці.

Другорядні дані. Я об’єдную їх разом, тому що вони всі можуть позначитись назвою обставин. Але про деякі з них скажемо окремо.

Попередні обставини — це те, що неодмінно передує якійсь «праві: світлу передує світанок, ночі — сутінки, війні — захист народів. Наступні обставини — це знову те, що неодмінно наступає за якоюсь справою. Світло — за світанком, ніч — за сутінками, війна — за захистом. \171\




ЩО ТАКЕ ДРУГОРЯДНІ ДАНІ?


Другорядні дані, як це видно з назви, додаються до речі і одні додаються перед, а інші — після неї. Перші називаються попередніми. /47зв./ Попередні і наступні обставини існують одночасно з річчю і цю річ супроводять. Це місце таке багате, що воно одне охоплює в собі майже всі інші, про які дотепер йшлося. Тому поговоримо про нього трохи детальніше.

Отже, загально всі додаткові обставини речей виражаються таким віршиком:

Хто, що, де, чим і чому, як і коли це.

Однак тому що початківцеві не легко схопити, що криється в кожному з цих слів, тому ми відкриймо їх скарб і пригляньмося, що може послужити нам в окремих випадках.

І так, певніше і правильніше ділять деякі ці другорядні дані на два роди: осіб і речей, що варто тут обговорити докладно.




ОБСТАВИНИ АБО ДРУГОРЯДНІ ДАНІ ОСІБ


Особам приділяються такі одинадцять обставин: ім’я, природа, спосіб життя, доля, зовнішній і внутрішній навик, душевний і фізичний стан, уподобання, плани, вчинки, випадки, промови.

Ім’я — це те, що надається кожній особі, як-от: Петро, Іван, Андрія, Василь, Остап, Олексій і т. д.

У понятті «природа» треба розглядати стать, національність, батьківщину, /48/ споріднення, вік, достоїнство. Стать: це чоловік чи жінка. Національність: грек, чи чужоземець. Батьківщина: афінянин чи лакедемонець. Споріднення: які в нього предки, з ким споріднений. Вік: хлопець чи юнак, дорослий чи старик.

При розгляді поняття достоїнства треба мати на увазі користі та невигоди, якими природа наділила дух і тіло: дужий чи слабосильний, високий чи низький, вродливий чи негарний, швидкий чи повільний, дотепний чи тупий, пам’ятливий чи забудькуватий, ввічливий чи гордовитий, соромливий, терпеливий чи навпаки і т. д. Взагалі духовні і фізичні властивості треба розглядати як такі, що дані природою. А те, що набувається власними силами, буде відноситись до зовнішнього і внутрішнього навику, про що треба буде говорити пізніше.

Треба також розглянути спосіб життя і виховання, у кого, як і під чиїм керівництвом людина виховувалась, кого мала \172\ учителями життя, яких мала друзів, яким займалася ділом, ремеслом, мистецтвом, як керувала своїми домашніми справами, як вела себе вдома.

Якщо йдеться про долю, то виникає питання, чи це людина вільна чи раб, грошовита чи незаможня, приватна чи на державній посаді, законно чи незаконно вона здобула щастя і славу чи навпаки, яких має дітей, а якщо йдеться про покійних, треба буде розглянути так само, /48зв./ якою смертю загинув.

Внутрішнім і зовнішнім навиком називаємо стійку, абсолютну і гармонійну досконалість духа і тіла, як-от: здатність набуття чеснот, якогось мистецтва чи певного знання, а також якусь фізичну вправність, не дану природою, а набуту старанням і зусиллями.

Душевний і фізичний стан — це зміна духа і тіла, що триває певний час і викликається якоюсь причиною, як, наприклад, веселість, жадоба, пригнічення, хвороба, кволість і тому подібне.

Уподобання — це таке наполегливе і пристрасне розумове заняття, якому людина віддається з великим захопленням, у певній ділянці, як-от: у філософії, поетиці, геометрії, літературі тощо.

План — це обдуманий спосіб щось виконувати або не виконувати. А вчинки, випадки і промови будуть розглядатися в трьох часових аспектах: хтось зробив або що йому самому трапилося, або що він сказав, або що він робить, що йому трапляється, що він говорить, або що потім робитиме, які в нього будуть справи, яку буде виголошувати промову.

Щодо даних особи, то з них, очевидно, аргументами є ті, з яких можна брати докази для підтвердження або ампліфікації. Інші докази рідко беруться з імені особи, яке ми поставили на першому місці, хіба що саме ім’я надано особі якимсь особливим способом, як славетне ім’я Христа, а також імена Авраама, Сарри, Ісаака, Якова, Ізраїля, Йосифа, Петра і т. п. /49/.

Правильно виводяться докази від загальних імен і вони називаються доказами з етимології імені. Це місце дуже близьке до визначення і зараховується до місць першого ряду. На основі цього місця блаженний Ієронім з Геліодором 9 доводять так: «Що ти робиш в юрбі, будучи ченцем?»

Клерик [духівник] каже до Непотіяна, щоб він, передусім, пояснив його ім’я, а встановивши етимологію його імені, хай знайде його значення. З уваги на те, що по-грецьки «клерос» означає латинською мовою — жеребок, то клерики отримали цю назву тому, що вони є жеребком самого господа або господь є їх жеребком. \173\

Беручи до уваги походження, ми заохочуємо любити чесноти, щоб людина не відходила від звичаїв і благородності батьків. На цій підставі ми збільшуємо неприязнь до тих, хто відійшов од цієї благородності і встановлюємо характер тих, які походять від злочинних батьків. Звідси відомі прислів’я: «у поганої ворони — погане яйце», «він нечесний, бо народився у нечесних батьків».

Дані беруться й від національності. Він пунієць 10, отже, він віроломний. Він крітянин, отже, він брехун, бо крітяни (як каже також Апулей) завжди брехливі, погані звірі, ліниві черева 11. Також пророк Даниїл 12 каже до безсоромного старика: «Рід Ханаану 13 і вид Іуди прийняв тебе». А через пророка господь говорить: «Твій корінь і твій рід із землі Ханаан, твій батько Аморфей і твоя мати Кетея». Тут і батьківщина нечесних прийняла зіпсовані звичаї народу, які є в тих народів.

Від статі: нестійкість навіть чесних жінок згідно з тим відомим висловом: «Жінка завжди не стійка і мінлива» [Вергілій. «Енеїда», IV, р. 569]. А так само беруться пристрасні почуття, бо жінка — це істота, що піддається пристрасним почуттям. Звідси відомий вислів Публілія-мімографа 14: «Жінка або любить або ненавидить, третього немає нічого». Також беручи до уваги стать, збільшуємо подиву гідну відвагу матері семи Маккавеїв 15 і відвагу Симфорози 16 у блаженному нещасті, які перенесли вбивство синів більш ніж мужнім духом. /49зв./ Так, бл. Кипріан говорить про жінок, що сміливо переносили смертну кару: «Жінка, що зазнала тортур, стає сильнішою від своїх мучителів».

З уваги на вік треба прощати, бо і Теренцій любив, поки дозволяв вік, а коли постарів, то, напевно, став добрим порадником і розсудливим у справах.

Дані беруться також від виховання і освіти. Він нікчемний, бо погано вихований і від хлоп’ячих літ погано навчився, бо вчився в поганих і дурнуватих учителів.

Від душевного стану: тому що він завжди був найбільшим злочинцем, то що ж тут дивного, що він під присягою заявив, що не отримав позики. Сюди відносяться добрі і погані прикмети душі.

Від становища і долі: він зазнався, бо йому прибуло трішки грошей. Бідного топчуть всюди. Тут є доречним відомий вислів Еклезіаста 17: «Якщо будеш багатим, не будеш непричетним до злочину», а також і такі його слова: «Промовив багач і всі замовкли, а його слово будуть підносити до небес. Промовив бідний і кажуть: «А це хто такий?»

Від способу життя: він нечесний, тому що спілкується з нечесними. Так, Соломон говорить: «Хто йде з мудрецями, \174\ той буде мудрецем. Друг дурних стане подібним до них». Так само: «Хто доторкається до смоли, — забруднюється від неї, і хто спілкує з гордим, — набереться гордості» 18.

Від уподобання: не є розпусником, тому що вивчає літературу.

Від подвигів: доручено Помпеєві вести війну з Мітрідатом, бо він дуже успішно закінчив багато воєн.




ОБСТАВИНИ АБО ДРУГОРЯДНІ ДАНІ РЕЧЕЙ


Речі і справи мають сім таких атрибутів: речі, причини, місце, час, нагода, спосіб, спроможність або знаряддя.

Річ або справа — це коротке схоплення всієї справи, що містить основну суть вчинку, наприклад, вбивство батька, зрада батьківщини.

Причина — це те, до чого ставиться питання: через що, з приводу чого і із-за чого щось сталося. Цим терміном охоплюємо також спонукальну причину і мету, що спонукала приступити до діла.

Місце: тут треба відзначити, чи воно святе чи непосвячене, громадське чи приватне, чи чуже, чи воно є, чи належало тому, про кого йдеться.

Час — це якась частина вічності, з певним визначенням якогось раку, чи то місячного, денного, нічного відрізку часу.

Нагода — це частина часу, вигідного або відповідного, щоб виконати або не виконати якусь річ. /50/ Вона відрізняється від часу тим, що, хоч взагалі час і нагода — тотожні поняття, але в часі визначається якимсь чином відрізок, що обмежується роками, роком або якоюсь частиною року, а під нагодою розуміється певна сприятлива для вчинку обставина, поєднана з відрізком часу.

Спосіб відповідає на питання: яким способом і з якою метою щось зроблено. Його частина є розважливість і нерозважливість. Розважливість пізнається з того, що зроблено потай, явно чи з намови. Нерозважливість зводиться до виправдання (частинами якого є: незнання, випадок, необхідність) і до душевного настрою, а саме: прикрості, гніву, любові, та іншого, що властиве людському родові.

Можливість — це те, за допомогою чого щось діється або без чого щось не могло б здійснитись, а сюди відносяться також знаряддя, якими виконується справа.

Можливість і нагода, звичайно, дають велику змогу щось виконувати. Ось це обставини, що приписуються окремим особам і справам, з яких випливають докази в здогадах, \175\ котрі, як ми вже сказали, називаються гіпотезами й іншими словами коротко визначаються так:

Хто, що, чому, коли, як, куди?

Наприклад, грек, хоробрий, невідомий та інші, що, як ми вже вказували, є атрибутами осіб. Також з даних: коли, або яке, або скільки, як, наприклад, майбутнє святотатство, чесне, гидке, корисне, нове, жорстоке і т. д. Далі, чому? З ненависті, гніву, надії на зиск тощо. Коли? Відень, вночі і т. п. Де? В храмі, в лісі. Як? Потай, мечем, підступом, отрутою, петлею, чаклунством, при допомозі посередників і т. д. Але головне вживання обставим спостерігається при збільшуванні та зменшуванні. Бо немає жодної обставини, що, додана до якоїсь речі, не збільшувала б її або не зменшувала б.




ПОСЕРЕДНІ МІСЦЯ


Залишається нам ще сказати дещо про посередні місця, а їх різні автори визначають по-різному. Найскоріше можна їх звести до двох родів, а саме: свідчення і приклади.

Під свідченням розуміємо не тільки живі слова свідків, що їх висловлюють у суді, а й усі вислови й думки, що їх висловили поважні історики, оратори, філософи, а також догми і божественні пророцтва, що містяться у святому письмі.

Є два види прикладів: перший стосується подій і називається просто прикладом. /50зв./ Таким є приклад про хоробрість Горація Коклеса 19, Луція Сцеволи 20, Кінегіра 21 і про чесність Лукреції 22, про хитрість Одіссея, про Квінтія 23, який волів жити в бідності, про суворість вдачі Катона 24 і т. д. Цього виду прикладів є багато в історичних творах і деякі з них зібрав Валерій Максім 25.

У другому виді прикладів одночасно поєднуються події і вислови, які називаються апофтегматами  26. Наприклад, коли полонена мати Дарія 27 Сісігамбіда хотіла поклонитись Александрові, і помилково привітала Гефестіона 28 і коли їй вказали, що Гефестіон не є царем, то вона попросила вибачення у царя, а Александр мав тоді сказати: «Ти, мати, не помилилась, бо і він називається Александром». Багато таких прикладів можна побачити в книгах істориків. Їх зібрали і помістили у великих томах Лікосфен 29, Еразм Роттердамський та ін.

Щодо цих двох місць ти повинен запам’ятати таке: поперше, хоч є тільки два місця, та все-таки вони нам відкривають безмежне поле для доказів і обгрунтування. Що тільки є у святому письмі, або святих канонах, у рішеннях соборів або творах отців церкви, або у книгах і вченні істориків, \176\ філософів, ораторів, поетів і всіх мудреців, то все це стосується цих двох місць.

По-друге. Місця, що називаються безпосередніми або внутрішніми, називаються також мистецькими, бо ними займається тільки мистецтво, а попередні називаються посередніми; вони не вимагають мистецтва, тому що їх винаходимо не за допомогою мистецтва, а великою начитанністю.

Через те оратор, якщо не хоче бути безплідним і сухим, а красномовним, нехай ніколи не думає, що він начитався досить авторів. Він повинен читати їх безперервно.

По-третє. Хоч в дійсності ці місця здобуваються не мистецтвом, а працею, та мистецтво вимагає читання і застосування авторів, щоб ці місця не тільки застосовувати по-просту, але їх треба викладати, вживаючи якусь відповідну фігуру або користуючись якимсь іншим мистецьким прийомом. По-четверте. Запам’ятай, що не будь-які приклади або свідчення мають силу всюди, тому в церковних проповідях треба застосовувати тільки священні приклади. У них можна теж застосовувати і світські, але рідко. Тут треба дотримуватись двох правил: перше правило полягає в тому, щоб подавати приклади, застосовуючи порівняння від меншого до більшого. Наприклад, якщо у поган уважалось священним те, щоб людські стопи не торкались порога, якого торкнулась голова розбитої статуї Дагона 30, то наскільки більшою пошаною і культом необхідно нам оточувати наші храми, в яких, як віримо, перебуває велич істинного божества. Друге правило: не слід уживати прикладів тільки для підтвердження, а й для прикраси. Ця фігура не є місцем аргументації.

По-п’яте. Нарешті, ти повинен дивитися, чи те, що ти доводиш, правдиве й авторитетне. /51/ Тому не старайся наводити мені свідчення Фоми Аквінського 31 або Скотта 32 чи інших людей безбожної секти 33, ані також вигаданих прикладів, яких чимало є в цьому зліпку, що його називають «Дзеркалом прикладів», кажу, не розповідай мені тих байок, бо ними ти не обгрунтуєш своєї справи, а опоганиш тільки промову, вуха вірного народу і священний амвон.

Цього досить для пояснення місць, а тепер погляньмо як їх застосовувати і як з них треба черпати докази. \177\






Розділ четвертий

ПРО ВЖИВАННЯ НАЗВАНИХ МІСЦЬ, АБО ЯК З НИХ ДОБУВАТИ ДОКАЗИ. ДЕВ’ЯТЬ ЗАГАЛЬНИХ НАСТАНОВ, ЯКІ ВЗЯТІ ЮНІЄМ МЕЛЬХІОРОМ З РІЗНИХ АВТОРІВ



З тих місць треба особливо розглянута те, що є незвичайно важливим і необхідним для вмілого підбору матеріалу й для того, як і в якому порядку треба досліджувати самі докази, що випливають з тих місць.

1. Справді, найперше треба буде знати, кому ці місця можуть допомогти, з яких, неначе зі сховищ, треба добувати докази. Добре ознайомленим зі справою вони допомагають у тому, чого потребує або практика, яка приходить з віком, або слухання і роздумування, що передує досвідченому вікові наукою і пильністю. Бо коли привести якусь учену, швидку і дотепну в роздумуванні людину, то не багато допоможуть їй місця, якщо вона не знатиме звичаїв держави, установ, звичок і нахилів її громадян. Тут потрібен вишколений талант, як те поле, щоб воно родило кращі і більші плоди, треба орати не раз, але поновлювати і повторювати оранку.

Отже, хто хоче черпати з тих місць докази, старатиметься вишколити свої здібності практикою і досвідом, потім наполегливим слуханням, а далі пильним читанням і, нарешті, літературою (Ціцерон, «Про оратора», II кн., розд. 3, 5 і 8).

2. Друге, що потребується — це знання місць. Треба, щоб оратор знав і тримав в пам’яті та свідомості місця, з яких треба досліджувати докази. Наче літери для написання слів, так і вони допоможуть йому вияснити справи, адже легко знайти приховані речі у вказаному і відомому місці. Так, коли /51зв./ ми хочемо прослідити докази, ми повинні знати місця. І так, як статуї Меркурія 34 або залізні чи дерев’яні руки вказують подорожнім невідому їм дорогу, так місця того, хто хоче винайти докази, неначе вхопивши за руку, ведуть туди, куди він направився (Ціцерон, «Про оратора», кн. II, 3, 5 і 8. У вступі до «Оратора», 5, 5. «Топіки», 72 — 78, «Частини промов», 5 — 8).

3. Третя умова. Не досить знати місця, окремі з них треба проаналізувати і дослідити, а також шукати те, що можна знайти (Ціцерон, вступ до «Оратора», 5, 6; «Частини промов», 60).

4. Щоб це було зручно, треба повторити те, що сказано в попередньому розділі про питання і стан. Не менше треба \178\ приділяти увагу постановці питання, ніж доведенню поставленого питання. І як стріли бувають зайвими для того, хто не знає, на що він націлюється, так і докази, якщо він не знає, до чого їх застосувати (Квінтіліан, V, 10).

5. При дослідженні треба пізнати і збагнути, що де потрібно шукати і знаходити. «Бо як не в кожній країні все родить, і ти не можеш знайти ні. пташини, ні тварини, не знаючи, де вона звичайно народжується або проживає, і як одні риби любуються морськими рівнинами, а інші люблять скелясті береги, які також різняться обрисами і навколишніми місцевостями, так не кожний доказ приходить звідусіль» (Квінтіліан, V, 21), Але не треба втрачати надії, що справа не вдасться в тому або іншому місці, яке добре вивчене.

6. Ті, що вчаться, хоч ще не мають практики, а лише матеріал для ораторського опрацювання, повинні досліджувати все окремо, одночасно стукаючи від дверей до дверей, щоб дізнатись, чи те, що вони досліджують, відповідає вимогам доказів. Але ті, які вже мають досвід, зовсім не потребують цього робити, бо такий метод дуже сповільнював би мову, хіба що природний нахил і спритність, набута вправами, привела б їх прямим шляхом до того, що відповідає справі. Бо це треба приготовляти вправою і практикою, за зразком кіфаристів, які, хоч і дивляться куди-інде, та сама рука завдяки навикові добуває з струн низькі, високі і середні звуки. Так і підбір та різновидність доказів не стримують думки оратора, але ці докази насуваються і набігають самі по собі (Квінтіліан, V, 10, 122 — 125),

7. Необхідний такий порядок, щоб ми знали, від яких місць ми повинні починати дослідження доказів. Отже, передусім, /52/ треба досліджувати докази з місць визначених, наявних і властивих справі, про яку йдеться, і чим більший буде запас таких місць, то легшим і більш відповідним буде доведення, як про це свідчить Арістотель («Риторика», кн. II, р.озд. 22 [27, 1 — 17]). Передусім, треба починати від спеціальних і визначених, а від них приступати до загальних і спільних аргументів, щоб, таким чином, розглядати найперше місця означень або обставин, потім перейти до місць станів, а тоді щойно треба приступити до місць видів справ і, нарешті, переглянути спільні і загальні місця.

8. Під час дослідження місць треба записувати і зазначувати докази, що насуваються, а це робиться з огляду на пам’ять, щоб у нас щось, досліджене великою працею, не пропало, і щоб ми, озброєні доказами і мотивами, розуміли цей запас доказів, який беремо для доведення.

Беручи собі до уваги потрійну мету промови, розподіляємо відповідний матеріал так, щоб те, що пристосоване до \179\ обгрунтування, значилось окремо, і треба ставити осібне те, що служить для збудження почуттів, і відокремити треба й те, що могло б з’єднати серця слухачів і показати їх гарний характер.

9. Оскільки не завжди і не в усіх справах випливають однаково вагомі докази і немає нічого більш плодотворного від особливо освічених талантів, то, як і урожайні та багаті посіви приносять не тільки плоди, а й найбільш ненависний плодам бур’ян, так інколи з місць народжуються або легкі або чужі або некорисні докази, то ж підбір варто застосовувати з великою розсудливістю і не лише винаходити те, \180\ що сказати, а й навіщо треба викласти (Арістотель, «Риторика», кн. II, 22. Ціцерон, «Про оратора», II, 35, I, у вступі до «Оратора», 5 — 6, у «Частинах промови», 68, 2. Квінтіліан, V, 12).

10. Для кращого розуміння цього мені хочеться подати тут ще останню вказівку, яка мені прийшла на думку, коли я розглядав цю справу. Вона може значно полегшити працю при складанні промови. Ось ця вказівка: думаю, що не до кожного стану питань придатні та пристосовані всі місця, але одні мають більше значення для стану визначення питання на підставі здогадів, інші — для визначення законності питання. Отже, якщо буде стан визначення питання на підставі здогадів або коли треба розв’язати питання про вчинок, то менше Значення для обгрунтування матимуть визначення, етимологія, спорідненість слів і таке інше. Але найскоріше дослідникові /52зв./ другорядних даних, наступних і попередніх обставин, наслідків принесе велику користь те, що може бути знаком і доказом вчинку.

З посередніх місць тут найбільшу силу мають свідчення. Проте у стані визначення питання справа стоїть інакше, бо сюди найкраще пасують визначення, етимологія, спорідненість слів, порівняння, протилежність. У стані визначення законності питання, хоч усі місця, як здається, можуть постачати докази, однак, крім тих, які не віднесли до стану визначення питання, відносяться тут спеціально: рід, форма, подібність, причини, наслідки і наступні дані. Що це дійсно так, легко стане ясним для того, хто добре розглядає і вивчає справу.

Та запам’ятай, що я тут не настільки дріб’язковий, щоб не відступати навіть на йоту від цих настанов і, крім місць, призначених для будь-якого стану, не торкатися тих, що спеціально стосуються кожного з них. Адже ж, гадаємо, це відноситься до винаходження предмета судового розгляду або для дослідження інших ґрунтовніших доказів. Зрештою, ми не заперечуємо, що для кожного стану можна знайти в усіх місцях допоміжні засоби, якими можна підкріпити і предмет судового розгляду і основні докази.

Крім того, знай, що вживання місць різне у визначеному і в невизначеному питаннях. Невизначене питання може вигідно користуватися всіма місцями, крім обставин і другорядних даних, а визначене питання, хоч йому можуть дуже допомагати інші місця, однак підтверджується другорядними даними. \181\







Розділ п’ятий

СПЕЦІАЛЬНІ ВКАЗІВКИ, ЯК ТРЕБА ДОБУВАТИ ДОКАЗИ ІЗ ЗГАДАНИХ МІСЦЬ



Метою цього мистецтва є обгрунтування або спростування істинності чи хибності певного судження, щоб все, як то кажуть діалектики, відповідало суб’єктові і предикатові цього судження, тобто, щоб старанно прослідкувати походження усіх термінів, а саме: рід, вид, визначення і т. д., що ми часто рекомендували. З цього всього, неначе з місць, черпаються докази. Бо коли щось відповідає суб’єктові і предикатові, /53/ то воно підтверджується другим в належному розташуванні термінів, а якщо вони узгоджуються в третьому, то необхідно мусять узгоджуватися із собою, і навпаки, якщо вони не узгоджуються в третьому, то цим самим вони мусять різнитися між собою. Це найкраще буде видно на прикладі, бо коли ти хочеш вирішити, чи, скажімо, дві колони, які далеко віддалені, рівні чи не рівні, зміряй одну і другу жердиною, і, якщо вона буде дорівнювати кожній зокрема, ти доведеш, що колони однакові, а якщо ні — то і колони не рівні. Такий же спосіб і доведення. А третє поняття, що застосовується до однієї та другої частини, називають середнім терміном, бо береться з усіх атрибутів речей, про що ми вже згадали. Варто це проілюструвати декількома прикладами. Візьмім, наприклад, церковну проповідь, яку хочемо прочитати людям і прослідити, що їй відповідає, щоб з цього вивести доводи для переконання. Рід цієї чесноти — релігія, що є найвизначнішою з моральних чеснот. Визначення: [релігія] — це піднесення думки до бога або благання пристойної речі від бога. Головна причина промови — святий дух, що спонукує нас до молитви і вимагає, щоб ми молились, важко зітхаючи.

Спонукальними причинами для молитви є турботи життя, найгрізніші небезпеки і найбільша схильність людської душі до зла, що потребує безперервної допомоги божества, а також найвища доброта нашого бога, яка велить молитись і обіцяє допомогу тим, хто молиться. Наслідки молитви — це, по-перше, удостоїтись більшої милості і слави (також і за інші чесні вчинки, зроблені з любові до бога). Потім — умиротворити бога за гріхи. По-третє, досягнути того, що просимо, коли ми просимо належно і набожно. Нарешті, по-четверте, зміцнити свою душу, відновити свої сили і наповнитись небесним світлом і духовною розкішшю. До цього варто додати Деякі інші наслідки, які довго треба було б перераховувати. \182\

Молитва складається зі словесної і розумової частини або, якщо хочеш, то частинами є те, що перераховує апостол: «Я благаю: передусім, молитва хай буде благанням, проханням і подякою» і т. д. Ці слова старанно пояснює Касіян 35 у зіставленні поглядів отців церкви.

Побічними обставинами, що обов’язково тісно пов’язуються з молитвою, є віра, надія, Христос, увага /53зв./ та інші чесноти, без яких молитва не мила богові. Побічні обставини, що часто йдуть за нею, такі: чистота життя, любов до самітності, посів священних прагнень і сила духа проти гріхів, відданість і готовність до всіх набожних діл, нехтування людськими справами. Коли зазнаємо духовної розкоші (яка є супутницею побожної молитви), нікчемною тоді виявляється тілесна. Я не раз згадував, що це тісно пов’язано з молитвою, бо, як бачимо, деякі моляться, але не дбають про чесноти і справедливість. Допоміжними засобами молитви є: читання, роздумування і споглядання, тому що побожні заняття підносять думку до бога.

Молитві протиставляється забуття про бога, що є початком всіх лих, як молитва є джерелом і початком всіх благ. У різних місцях трапляється багато прикладів і свідчень із святого письма і творів отців церкви, які рекомендують молитву і вказують на її корисність та необхідність.

Отже, ці докази, які я назвав непричетними, дає не талант оратора, а пам’ять і читання всяких авторів.

Забуття бога, яке протиставляється молитві, не менше, ніж будь-яке інше місце, зможе нам допомогти у підборі матеріалу. А коли ми вже пояснили, які лиха походять від забуття бога, легко буде зрозуміти, як дуже треба рекомендувати молитву, яка звільняє нас від багатьох лих, тому що безперервно підносить думку до бога. З цього стає зовсім ясно, який великий запас доказів можна шукати у такому мистецтві. Адже ж з тих якостей молитви, які ми зазначили, легко черпаються інші докази для того, щоб її рекомендувати.







Розділ шостий

СПЕЦІАЛЬНИЙ РОЗГЛЯД ПЛОДОТВОРНОСТІ ДРУГОРЯДНИХ ДАНИХ І НАСЛІДКІВ З НАВЕДЕННЯМ ПРИКЛАДІВ



Найплодотворнішим між цими місцями є таке місце, що виводиться з наслідків та другорядних даних без уваги на те, чи вони необхідно з’єднуються з річчю чи ні, як ми про це щойно сказали. Хоч і краще пізнавати річ з її першопри\183\чин, /54/ але в філософії ми часто йдемо зручнішим шляхом — від наслідків до причин, тому що наслідки нам більш відомі, ніж причини. Однак тут у центрі нашої уваги є чесноти на місці наслідків і другорядних даних, і ми розглядаємо плоди і наслідки чеснот та все, що з ними тісно пов’язується Засуджуємо також вади з їх наслідками, згадуємо про нещастя, які вони приносять з собою, і збільшуємо їх.

З цих двох місць Сенека навів багато доказів проти гніву такими словами: «Ти зажадав від мене, Новате 36, щоб я написав, як можна втихомирити гнів. І, як мені здається, ти цілком слушно дуже боїшся цього найогиднішого і найлютішого з усіх почуттів. Адже інші почуття бувають до певної міри спокійними і тихими, та гнівом повністю керує біль, він шаленіє від нелюдського прагнення до зброї, кровопролиття і вбивства; людина у гніві не дбає про себе, щоб тільки завдати шкоди іншим, кидається на списи і ради помсти пристрасно бажає потягнути за собою багато жертв. Недарма мудреці назвали гнів короткочасним божевіллям, бо ж гнів як і божевілля, не володіє собою, забуває про пристойність, не пам’ятає про родові і дружні зв’язки, вперто продовжує те, що почав, не прислухається до розумних порад, збуджується не вартими уваги причинами, нездатний керуватись правдою і справедливістю і дуже схожий на обвал будинків, які ламаються на тому, на що впали. Щоб ти переконався, що охоплені гнівом люди не є нормальними, зверни увагу на їх зовнішній вигляд: як безпомилковими ознаками шалу є зухвале і грізне обличчя, понуре чоло, дикий вигляд, прискорена хода, неспокійні руки, змінний колір лиця, частий і сильний віддих, так і пнів має ті ж самі ознаки: очі горять і виблискують, лице вкривається багрянцем, бо кров у серці бушує, губи тремтять, зуби стискаються, волосся скуйовджується, дихання сперте і шипляче зі свистом, скручуються суглоби, чути стогін, ревіння, мова переривається незрозумілими звуками, чути плескання руками, стукіт ногами, все збуджене тіло «страшенно погрожує гнівом». Гидкий і жахливий вигляд у тих людей, які спотворюють себе гнівом, і невідомо, чи це більш мерзенна, чи бридка вада. Інші пристрасті можна приховати і підсилювати таємно у глибині душі, а гнів виходить наверх і чим більша його сила, тим одвертіше він лютує.

Якщо розглядати далі наслідки гніву і шкоду, якої він завдає, то треба сказати, що жодна чума не обійшлась дорожче людському родові. /54зв./ Тут ти побачиш вбивства, отруєння, гидкі зв’язки між злочинцями, зруйновані міста, начальників, що продаються публічно з аукціону, палаючі смолоскипи, прикладені до покрівель, підпали у місті, з якими \184\не можна справитись, і навіть великі області, охоплені загравою пожеж. Поглянь на жалюгідні залишки фундаментів могутніх міст: їх зруйнував гнів. Поглянь на величезні простори, які залишились без жителів: їх спустошив гнів. Поглянь, скільки відомих вождів погубила лиха доля».

Все це — думки Сенеки [«Про гнів», I, 1 — 2]. Він висловлює багато таких зауважень. З наведеного прикладу ясно, наскільки плідним є те місце, в основі якого лежать наслідки і додаткові дані.

Ось ще один приклад знаходимо у святого Василія: «Чим ти, чоловіче, відрізняєшся від диких тварин? Хіба не розумом, яким обдарував тебе твій творець і завдяки якому ти став володарем і власником усього створеного? Отже, хто сам себе позбавляє розуму внаслідок пияцтва, стає в рівень з худобою, що не має розуму, і уподібнюється до неї. Мало того. Я можу сказати, що п’яний ще більш позбавлений розуму, ніж тварина. Адже всі чотириногі дикі тварини мають визначений час для парування, проте люди, коли їх розум затьмарюється у п’яному стані, а тіло наповнюється природною похіттю, в кожен час і в кожну годину збуджуються до нечистих і гидких обіймів, що не тільки відбирає у них розум, а й притупляє органи відчуттів і свідчить про те, що п’яниця гірший за всяку тварину. Бо яка ж тварина втрачає до тієї міри зір і слух, як п’яниця? Та ж п’яниці не впізнають навіть своїх найближчих, а іноді підбігають до чужих, неначе до своїх найближчих. Хіба ж вони не перестрибують часто через тінь, неначе через струмок чи балку? Їхні вуха наповнюються шумом і клекотом, неначе шумом бурхливого моря. Їм здається, що земля піднімається і гори кружляють. Інші сміються безперервно або впадають в печаль і гірко плачуть, то вони сміливі і безстрашні, то знову полохливі і боягузливі. У деяких п’яниць бувають важкі, удушливі, смертоподібні сни, від яких вони насилу прокидаються, /55/ проте дійсність для них безглуздіша, ніж сон. Сновидіння — це для них справжнє життя. Адже навіть ті, що не мають у що вдягнутися, ні харчів на завтрашній день, по п’янці у сні сидять на царському троні, командують військами, будують міста, щедро розкидаються грішми. Ось так бушує у серці вино, створюючи примарні фантастичні картини.

Деякі потрапляють у полон до протилежних почуттів. Вони падають духом, стають сумними, їх охоплює біль, вони лякливі і легко розгублюються. Те саме вино викликає у різних людей різні душевні почуття. У кого воно викликає швидкий кровообіг, у того розцвітає рум’янець, і вино робить з нього веселу, приємну, радісну людину. На кого ж воно звалилось тягарем, згустило кров і сповільнило її обіг, той \185\ впадає у другу крайність. Навіщо говорити про інші почуття і примхи? Ось тебе трохи роздратували, і в тебе відразу появляються примхи, раптово змінюється настрій, ти кричиш, метушишся, ти здатний на всяку зраду і схильний до гніву. З вина, неначе з джерела, явно випливає нестримна похіть, і тільки поміркованість може усунути цю хворобу розбещеності, яка показує, що весь шал тварин під час парування значно менший, ніж безсоромність п’яних. Якщо тваринам добре відомі межі природи, то п’яниці шукають у мужчині жінку, а в жінці — мужчину. Не легко передати словами і перерахувати всі лиха, що походять з пияцтва.

Відомо, що час від часу люди зазнають втрат від чуми, яку поволі переносить саме повітря, завдаючи шкоди здоров’ю. А от від вина усі шкоди приходять відразу. Вони не тільки опоганюють душу і заплямовують її огидною нечистю, а й спотворюють зовнішність людини. Причиною цього є шкідливий нахил, який підхльостує п’яниць, неначе овід, і вони, зловживаючи вином, тануть і розтоплюються у пристрастях. Крім цього, в їхнє тіло надходить надто багато рідини, і воно стає важким, кволим, вонючим, позбавленим усякої життєвої сили. У них під очима синяки, шкіра бліда, дихання швидке і нерівномірне, язик ледве повертається, вимова не чітка, ноги плентаються, як у дітей. Усунення зайвих речовин з організму у них відбувається всупереч волі, неначе у нерозумних істот.

Вони більш жалюгідні у своїй пристрасті, ніж ті, хто в морі переносить бурю, коли морські хвилі, підступаючи, хапають одних за одними і затоплюють, /55зв./ не даючи їм змоги піднятись вгору. Так і душі п’яниць несуться потоплені у вині. Як кораблі, захоплені бурею, скинувши зайвий вантаж, стають легкими, так і п’яниці мусять позбутися того, що їх обтяжує. Вони блюють і відригують, позбуваючись насилу тягару, але вони більш жалюгідні, ніж ті, яких захопила морська буря, бо ті, що зазнали корабельної аварії, нарікають на море, вітри і закони стихії, а п’яниці добровільно викликають бурю своїм пияцтвом.

Ким оволодів злий дух, той гідний співчуття, але п’яний, який переносить ті ж самі страждання, не заслуговує співчуття, хоч добровільно бореться зі злим духом. Видумують навіть ліки проти пияцтва, але не на те, щоб не зазнати жодного лиха від вина, а на те, щоб не виходити із оп’яніння. День для них малий і навіть зимова ніч коротка для пиятики. І немає кінця лиху. І саме вино краще проганяє себе самого. Адже воно не зменшує потреби у питті, а викликає непримиренну необхідність у продовженні п’янки і, хоч палить п’яного, породжує все більшу і більшу спрагу. Коли ж п’яниці \186\ виправдовують своє ненаситне прагнення, їм трапляється щось протилежне їх наміру, тому що постійна розгнузданість послаблює органи відчуття і робить їх кволими.

Бо як блиск притуплює зір і як ті, що перебувають серед великого гуркоту, стукоту і сильних ударів, доходять до того, що взагалі не чують, так і п’яниці, зловживаючи розкішшю, не тямлять того, що втрачають почуття розкоші. Вони вже не розбираються в якості вина, і воно здається їм водянистим, хоч у ньому немає води, і навіть те вино, яке щойно вийняли для них із снігу, здається їм теплим, хоч воно і найкраще. Навіть сам сніг не може погасити полум’я, яке в них говорить від вина». Читай також його промову «Проти гнівливих» і другу — «Проти зависних».

Хочеться тут навести тонке міркування Кипріана з його промови «Про заздрість і ревнивість»: «Що це за міль душі, що за хвороба думки, яка ж іржа серця заздрити другому чи то чеснотам чи щастю, тобто ненавидіти в ньому його власні заслуги або божественні благодіяння, повертати чуже благо на власне нещастя, мучити себе успіхом визначних людей, робити собі кару з похвали іншим, і, неначе катів, пригортати до свого серця, вводити собі у думки і почуття мучителів, /56/ які серед мук роздирають нутрощі і топчуть тайни серця копитами недоброзичливості. Таких ні їжа не розвеселяє, ні напій не приносить вдоволення. Безперебійні зітхання, стогони, уболівання... Якщо ж заздрісники не виявляють інколи своєї заздрості, то все ж таки днями і ночами постійно в них розривається серце.

Інші нещастя мають кінець, і кожен злочин кінчається. У перелюбника проступок закінчується виконанням перелюбства, у розбійника злочин кінчається вбивством, дикості грабіжника кладе край оволодіння здобиччю, а фальсифікаторові ставить межу завершена фальсифікація. Однак заздрість не має меж, зло триває постійно і гріх без кінця: наскільки більших успіхів добився той, кому завидують, настільки більша пожежа спалахнула в душі заздрісника. Звідси грізне обличчя, дикий погляд, блідість на лиці, тремтіння на устах, скрегіт зубів, скажені слова, розгнуздане паплюження, рука готова до негайного вбивства, і хоч у руці немає меча, але вона озброєна ненавистю оскаженілого розуму». [Блаженного Фаскійського Цецілія Кипріана твори. Патрологія латинська, т. IV, с. 645. Париж, 1844]. \187\








Розділ сьомий

ЩО ТАКЕ АРГУМЕНТАЦІЯ І ФОРМИ ДОКАЗІВ



Багато легше винайти доказ, ніж належно і відповідно його витлумачить. Доведення — це виклад доказу; тут винайдений доказ подається в певній формі слів і речень і вдало поєднується з твердженням, яке обґрунтовується. Бо вбивати у голову слухачам: «Той муж достойний похвали, що народжений у благородному місці, бо він добре вихований, тому що вишколений у літературі», — це слабенький прийом і таки не притаманний ораторові. /56зв./ Бувають різні форми доказів, але поки їх викладемо, треба звернути увагу ,на те, що між діалектичним способом викладу і ораторським є велика різниця.

По-перше. У діалектиків те судження, що його треба обгрунтувати, ставиться завжди на останньому місці, і тому воно називається висновком, консеквентом, а те, що ми розуміємо під доказом, завжди передує. Якщо висновок пояснюється двома твердженнями, то утворює силогізм, якщо ні — ентимему 37. По-друге. Діалектики подають голі аргументи і їх не обґрунтовують, хіба що заперечують. По-третє. Висновок силогізму в диспуті ніколи не заперечується, щоб була можливість обгрунтувати його новим способом, коли він уже наведений у силогізмі. Висновок ентимеми треба обґрунтовувати тільки антецедентом 38. По-четверте. В силогізмі те судження, що називається меншим, завжди стоїть на першому місці, те, що більшим — на другому, висновок — на третьому. А в ентимемі передує антецедент, після нього йде консеквент. Ось це законний спосіб диспуту в діалектиків.

Та оратор не зв’язаний цими законами. Він звичайно будує доказ різними способами відповідно з висновками: Про це поговоримо тут, бо це необхідно знати початківцям, аби вони розуміли, коли читають промови і поеми інших, чи можна схвалити те, про що йдеться, і щоб самі знали спосіб і метод різноманітності доведення. Далі, треба розуміти те, що говориться не тільки про доведення головного предмета, а й про будь-яке сумнівне твердження, що виступає в промові, яке треба обгрунтувати, як це було сказано під кінець розгляду попереднього питання. \188\




ПЕРШИЙ СПОСІБ


Перший спосіб ораторського доведення — це силогізм та ентимема. Ритори називають це міркуванням. Якщо міркування має повну форму, то воно складається з п’яти частин.

Перша частина — більший засновок силогізму, друга — підтвердження більшого засновку, що здійснюється одним або багатьма міркуваннями. Третя частина — менший засновок силогізму, четверта — підтвердження меншого засновку одним а,бо багатьма міркуваяиями. /57/ П’ята частина — висновок. Приклади такого міркування маємо у Ціцерона («Про добір матеріалу», кн. 2). Тут сенс такий:

Судження: Управління світом здійснюється за планом. Доказ: Тому що це управління здійснюється у бездоганному порядку. У міркуванні це виглядає так: Більший висновок: те, що підлягає бездоганному управлінню, підлягає плановому управлінню. Підтвердження більшого засновку: дім, армія, судно, якщо підлягають бездоганному управлінню, підлягають плановому управлінню. Менший засновок: світ підлягає бездоганному управлінню. Підтвердження меншого засновку за пунктами: небеса обертаються за визначеним порядком, пори року зберігають встановлену черговість, ніч постійно наступає за днем. Висновок: Отже, світ підлягає плановому управлінню.

Це є повний силогізм, тобто містить у собі всі п’ять частин. Але він може складатися з чотирьох, трьох чи тільки двох частин, якщо, очевидно, деякі з них пропускаються, що буває тоді, коли судження відомі і їх не треба підтверджувати, або коли можна догадатись, що якесь судження пропущене. Приклади в Ціцерона, там же.

Зрештою, частини силогізму не завжди розміщуються в промові так, як подано тут, міняються залежно від вигоди та потреби справи. Бо інколи допускається той чи інший порядок і подеколи буває, що обгрунтування меншого або більшого засновку ставиться перед самим засновком. А висновок також ставиться між іншими частинами, або навіть на першому місці. Приклади будуть подані в розділі дев’ятому.




ДРУГИЙ СПОСІБ


Сам доказ ставиться в більшому або меншому засновку, а замість висновку — один чи більше силогізмів, які його підтверджують. Ціцерон у промові «На захист Росція Америнського» хотів довести, що батьковбивство — це найбільший злочин, і взяв доказ з порівнянням так: «Хто лютим поглядом \189\ глянув на батька, той безбожник. Отже, хто вбив батька, — найбільший безбожник».

Замість висновку говорить: «Яка ж суворіша кара знайдеться на того, що завдав смерть батькові, за якого сам повинен вмерти, якби того потребувала справа. Адже цього вимагає боже і людське право». Тут маємо два судження, якими доводиться тяжкий злочин батьковбивства: не може бути жодної гідної кари за батьковбивство; син зобов’язаний інколи вмерти за батька. /57зв./




ТРЕТІЙ СПОСІБ


Доведення переплітається з судженням, яке треба обгрунтувати. Це робиться так:

По-перше. Те й друге міститься в епіхейремі 39. Ціцерон [(промова «На захист царя Дейотара» 40, 17) говорить]: «Ось вина, ось справа чому раб — втікач, звинувачує хазяїна». Сенс такий: обвинувачення Дейотара фальшиве, бо втікач чи раб може легко вигадати проти свого царя й володаря. По-друге. Юнона 41 пробує міркувати: Я переможена мала б лишитись на шляху? [«Енеїда», I, р. 37]. Сенс такий: не перестану переслідувати троянців, бо інакше буду здаватися переможеною. По-третє. В середині висновку через гіпербатон 42 вставляється міркування, наприклад [Ціцерон у промові] («На захист Квінктія»): «Тому що не було причини брехати, не думав, що бреше». По-четверте. Міркування міститься у парентезі  43 ([Ціцерон у промові] «На захист Мілона», 27): Перед своїм полем [що зрозуміле зі справи] влаштував засідку на Мілона».




ЧЕТВЕРТИЙ СПОСІБ


На першому місці ставиться судження, яке потрібно обгрунтувати і після цього додається доказ. Це звичайно робиться двома шляхами.

По-перше. Додається доказ за допомогою причинових сполучників: «бо», «саме тому», «тому», «через те» і т. д. («На захист Квінктія», 21): Не можна було ніяк вирішити справу, бо той погодився на помірковану втрату, а цей не задовільнявся поміркованою здобиччю.

По-друге. За допомогою синонімічного судження зі сполучною часткою, наприклад («Енеїда», II, р. 130 — 131).

Всі це схвалили й того, хто боявся з них, кожен для себе.

Перенесли і звалили на згубу одного сіроми.

Смисл: погодилися на мою смерть, тому що таким чином самі звільнилися від смерті. \190\




П’ЯТИЙ СПОСІБ


На першому місці ставиться судження або висновок, який треба обгрунтувати, після чого додається:

1) міркування; 2) наводиться обгрунтування міркування, що підсилюється одним або багатьма доказами; 3) додається прикрашення, що більше висвітлює обгрунтовану справу; 4) вноситься період, в якому міститься все доведення в коротко зібраних частинах. Цей спосіб називається зібранням або вигладженням ентимеми. Він корисний і дуже частий в ораторів. /58/ Приклад дивись в автора «До Гереннія» (кн. II).

Його смислом є судження: «Одіссей мав причину вбити Аянта». Міркування: «Бо Одіссей був ворогом Аянта, тому, побоюючись за себе, карає його». Обгрунтування: те саме робить, вбиваючи Паламеда 44. А, крім того, Одіссей — людина погана, підступна.

Прикрашення: «Тварини не щадять інших тварин, з якими ведуть війну». Період: «Отже, якщо Одіссей був ворогом Аянта і боявся його з уваги на свою безпеку, то мав причину вбити його».




ЩО ТАКЕ АРГУМЕНТАЦІЯ ТА РІЗНОВИДИ АРГУМЕНТІВ


Отже, доведення, коли воно ясне, поділяється на чотири частини, і, якщо не пропускати жодної, їх стільки само залишиться. Це приблизно всі способи, котрими оратори поєднують докази з судженнями, які треба довести. А якщо у практиці виявляться якісь інші способи, то їх можна буде легко застосувати. Крім цього, додаю, що треба знати те, що оратор інколи подає весь доказ, поєднуючи з висновком, або розчленовує його на короткі частини, або охоплює одним чи багатьма періодами і так в основному переплітає доказ з висновком, збільшуючи раз висновок, раз доказ, додаючи щось нове, щоб недосвідчені не легко помітили зіставлення протилежних думок, А це кожному трапляється при читанні ораторів.

Часто також більше доказів і приєднаних обгрунтувань дуже тонко містить у собі один період, наприклад, такий («На захист Квінктія») початок: /58зв./ «Бо якщо товариські відносини плекаються правдою, дружбою і вірністю, а споріднення — відданістю, то необхідно, щоб той, хто намагається позбавити друга, товариша, родича слави й майна, визнав себе брехливим і віроломним і безбожним». Тут три доводи, переплетені зі своїми обгрунтованнями. \191\







Розділ восьмий

ПРО АМПЛІФІКАЦІЮ, ЇЇ СУТЬ, ДЖЕРЕЛО ТА ПРО ПОДІЛ ЇЇ НА ЧОТИРИ РІЗНОВИДИ Й, ПЕРЕДУСІМ, ПРО ЗБІЛЬШЕННЯ ТА ПОРІВНЯННЯ



1. Ампліфікація настільки необхідна для оратора, що без неї не можемо називатися ораторами, ні чого-небудь добитись, хоч нагромадимо значні докази. Тільки вона спричинює до того, чим оратор відрізняється від діалектика, і сама доля підказала ораторові порівняти діалектику з затиснутою рукою, а риторику — з розкритою 45.

2. І далі, ампліфікація не зводиться до того, як деякі марять, щоб декількома словами розбити якнайчисленніших противників. Якби це було так, то ми часто не промовляли б, а говорили б дурниці, хоч ампліфікація дуже рідко може бути без великої кількості слів.

Адже не тому щось збільшується, що є багато слів, а тому є багато слів, що щось збільшується. Бо інколи і в самих словах буде велика ампліфікація і в багатьох словах може не бути жодної. Крім того, зменшування, яке протилежне до ампліфікації, не може бути без супроводу багатьох слів. Отже, слова потрібні для збільшування не самі по собі, а тому що без них речі не можуть бути івиражені. Очевидно, ампліфікація найчастіше має справу з великою кількістю речей. /59/

3. Отже, ампліфікація — це якесь нагромаджене і дуже широке твердження, що, збільшуючи справу, підсилює промову. З цього визначення ясно, що мета і вживання ампліфікації полягає в тому, щоб надати сили і значення промові, чого не може бути інакше, якщо ті речі, про які йдеться, не показати широкими та великими, бо часом справді велика річ не здається такою. Оратор же зацікавлений у тому, щоб показати її такою великою, якою є, або більшою.

Завданням ампліфікації є додати речі величину, а метою — зробити промову сильнішою і успішнішою. Через те ампліфікація придатна до зворушування, і хто вміє збільшувати, той також легко збудить слухача до гніву, ненависті, співчуття, болю та інших почуттів, навіть не звертаючись до окремого вчення про збудження почуттів.

4. Ампліфікація береться з тих самих місць, що й докази, але на інший лад. Бо коли ми шукаємо доказів, дивимося, що можна взяти з місць для доведення істинності речі, а коли ми хочемо збільшувати, ми повинні подумати, який \192\ матеріал нам дають ті самі місця, і що має значення для збільшення речі і для показу її величі.

5. Однак знай, що можна збільшувати також докази, щоб вони були сильнішими, і ампліфікація інколи потребує доказів, аби те, про що доводять, що воно велике, здавалося й справді великим.

6. Хоча ми сказали, що ампліфікації походять з усіх місць, як з безпосередніх, так і посередніх, однак другорядні дані найбільше спричиняються до збільшування і є неначе душею геть усіх ампліфікацій, тому їх треба дуже старанно вивчати і сумлінно запам’ятовувати. Коли ти хочеш щось збільшувати, не звертай більше уваги ні на що, як на другорядні дані особи і речі.

7. Є чотири види ампліфікації, спеціально визначені Фабієм Квінтіліаном: збільшення, порівняння, міркування і нагромадження. Скажімо про окремі з них.

Збільшення буває тоді, коли, починаючи з найнижчих речей, ідемо вгору, неначе по сходинках. /59зв./ Це треба робити так: взявши до уваги річ, яку хочеш збільшувати, дивися і шукай інших речей того самого роду, що й твоя, хай навіть вони будуть нижчі і між собою нерівні, потім усіх їх розміщуй на своїх сходинках і так іди до твоєї речі. Якби ти хотів, наприклад, збільшувати нечуване відступництво від Христа, як це відступив від нього Юліан Відступник 46, шукай у цьому ж роді, що таке образа бога, багато дечого іншого, меншого, наприклад: погано думати про бога, говорити безбожно, грішити проти його заповітів, прямо відступати від нього. Усе це менше, ніж відступництво Юліана, який не тільки заперечив Христа, а й тих, що йому служать, переслідував найжорстокішою війною.

Вирази це, добираючи важкі слова і застосовуючи дуже сильні фігури, наприклад, так: ти не зустрічав такої дикої потвори, ти не знаєш більшого беззаконня, як можна думати про бога менш безбожно. Чому кидаються образливі слова на його величність? Чому тебе підозрівають у помилках, протилежних його науці? Чому його достойне ім’я так безбожно відкидається? Якої ж кари нарешті заслуговує твоє божевілля? Адже тебе не заманили ласкою, не примусили катуванням, але ти самовільно, з нечуваним нахабством, не тільки розлучився зі своїм спасителем, а й переслідував найстрашнішою війною всю побожну і священну його сім’ю.

Так, Ціцерон («Проти Верреса», V, 170) збільшує злочин Верреса, тому що той розп’яв на хресті римського громадянина 47: «Злочином є в’язнити римського громадянина, проступком — бичувати, а майже батьковбивством — вбивати, а що ж говорити вже — прибивати до хреста? Такої безбожної \193\ справи ніяк висловити відповідним словом». Він же («На захист Квінктія», 96): «Жалюгідно бути вигнаним з маєтку та більше — несправедливо; прикро, коли хтось тебе обманює, більш прикро — коли родич; ганебно, коли руйнують майно, ганебніше — коли з ганьбою; пагубно бути вбитим хоробрим або чесним мужем, пагубніше тим, якого голос герольда /60/ виставляє на посміх; негідно бути переможеним або перевершеним рівним собі, негідніш — слабшим і нижчим; боляче бути переданим іншому разом з майном, більш боляче — ворогові; жахливо захищати справу кари, смерті, жахливіше — захищати найстаранніше».

Інколи велике значення має подвоєння слова в реченні («Енеїда», кн. VII, с. 649 — 650):


(біля нього був син Лавз) 48... а кращим за нього

Був хіба вродою тільки єдиний Турн Лаврентійський 49.


Немає більше риторичних засобів, коли те саме подвоєння виголошується з притиском, наприклад: «Ти вбив свою матір, що тут більше говорити, ти вбив свою матір». Інколи збільшення емоційної сили слова здійснюється виправленням [попереднього] («Проти Верреса», I, 9): «Бо не злодія, а грабіжника, не перелюбника, а гнобителя соромливості, не святотатця, а ворога святощів і релігії ми привели на суд».

Протилежним цьому є зменшування або послаблювання, яким у промові зменшується щось велике. Наприклад, якщо хтось відшмагав людину, сказав би, що він ледве її доторкнувся, якщо поранив, сказав би, що тільки вдарив.

8. Іншим видом ампліфікації є порівняння, коли ми подаємо для збільшення щось таке в тому самому роді, яке саме є великим, і за його допомогою вказуємо, що те, що ми збільшуємо — менше. Бо, без сумніву, буде здаватися великим, якщо доведемо, що воно більше, ніж велике.

Але при збільшуванні запам’ятай таке. По-перше, Треба зіставляти особи з особами, слова зі словами, речі з речами; По-друге. Є двоякий спосіб того зіставлювання. Перший спосіб, якщо, вигадуючи, наводимо те, чого немає, ані не було, наче б воно справді було. Так, Ціцерон (промова «Проти Катіліни», I, 17 [говорив]): «Їй-богу, якби мої раби боялися мене так, як це тебе бояться твої співгромадяни, я б думав, що мені треба залишити дім». /60зв./

Другий спосіб буває тоді, коли для збільшення наводимо правдивий приклад, тобто порівнюємо добре з менш добрим, або погане з добрим, або погане із ще гіршим. Той же Ціцерон (промова «Проти Верреса», IV, 115) сказав: «Порівняйте цей мир з тією війною, прихід цього претора з перемогою того полководця, брудну когорту цієї людини з непере\194\можним військом того мужа, розпусту Верреса зі стриманістю Марцелла 50; про того, хто здобув Сіракузи, ви скажете, що він їх заснував, про цього скажете, що він гарно збудовані [будинки] загарбав».

По-третє. Може також інколи порівнюватись рівне з рівним або про дуже велике можна сказати, що воно дещо менше, але це можливе тільки тоді, коли ми порівнюємо нашу річ з найбільшою річчю, наприклад з божественною. Якби ми сказали, що наша річ більша, здавалося б, що ми беззаконники чи лицеміри або безбожники.

Отже, коли ми щось збільшуємо, зіставляючи з богом, ми не повинні і не можемо твердити, що більшим є те, про що ми говоримо, ніж божий твір або сам бог, бо досить, що воно є або здається подібним до бога чи не багато різниться від бога. Нехай, наприклад, побільшується проповідь Павла 51 шляхом порівняння з проповіддю самого Христа, то ми не можемо говорити, що Павло сказав більше або стільки само допоміг людському родові, як і Христос. Вистачить сказати, що, порівнюючи труди Павла, якими він організував церкву, з трудами самого господа нашого, ти побачив, що вони нерівні (бо що ж може бути рівне богові?), і помістиш їх, зовсім слушно, на першому місці після творів нашого спасителя.

По-четверте. Найкращим буде збільшення шляхом порівняння, якщо воно відбуватиметься так, що ту річ, яку ми порівнюємо, найперше збільшимо в який-небудь спосіб, а особливо через нагромадження другорядних даних. Потім ту саму річ зменшуймо, але покажімо, що річ, яку ми взяли на обговорення, велика і не підлягає такому зменшенню. Саме так Ціцерон чудово зіставляє лагідність Цезаря з його воєнними похвалами (промова «На захист Марцелла», 2 — 3): «Я звик не раз залюбки усвідомлювати собі /61/ подвиги наших полководців, всіх чужоземних племен наймогутніших народів, усі вчинки найславетніших царів і часто охоче повторюю, що усі вони не можуть зрівнятися з тобою ні щодо величі намірів, ні щодо числа проведених боїв, ні щодо різноманітності завойованих країн, ні щодо швидкості закінчення та різновидності ведення війни, і що, й справді, ніхто не зміг би пройти скоріше шлях між найвіддаленішими країнами, ніж вони були пройдені, не скажу — твоїми швидкими походами, але твоїми перемогами. Якби я не визнавав того, що ці подвиги такі великі, що їх могла б охопити будь-чия думка та уява, то я мусив би стати божевільним; але все ж таки є дещо інше, дещо більше. Бо дехто звик зменшувати воєнну славу і відмовляти у ній полководцям, розділюючи її з воїнами, щоб вона не була власністю полководців. І дійсно, на війні велику допомогу дають героїзм воїнів, зручна \195\ місцевість, допоміжні війська союзників, флот, підвіз харчів, але найбільшу частину в успіхах, ніби маючи право на це, вимагає доля і майже всякий щасливий успіх приписує собі, Проте у тій славі, Гаю Цезаре, якої ти досяг недавно, ти не маєш жодного спільника; ця слава, яка б вона не була велика, — а вона справді дуже велика, — кажу, вся твоя. З тієї слави не заберуть від тебе нічого ні центуріон, ні префект, ні когорта 52, ні загін кінноти; а що більше, навіть сама владарка справ — доля не намагається ділитися з тобою тією славою, вона поступається перед тобою, визнає її всю твоєю власною. Бо нерозважність ніколи не поєднується з мудрістю, ані випадок не рахується з порадою».

Я сказав на початку, що спершу треба зіставляти особи з особами, а речі з речами, ти ж розумій, що це робиться звичайним способом, бо надзвичайним можуть також порівнюватись речі з особами і навпаки. Так, дуже тонко Сервій Сульпіцій 53 у втішливому листі до Ціцерона (лист 568) поменшив людську тлінність: «Повертаючись з Азії, коли я плив з Егіни 54 в напрямі Мегар 66, я почав оглядати навколишність. За мною була Егіна, переді мною Мегари, праворуч Пірей 56, ліворуч Корінф 57. Ці міста колись процвітали найбільше, а сьогодні вони розвалені й лежать у руїнах. /61зв./ Я почав так роздумувати: «Ах! Ми, маленькі люди, яких життя повинно бути коротке, обурюємось, якщо хтось з нас гине або вбитий».







Розділ дев’ятий

ПОДАЮТЬСЯ ІНШІ ДВА ВИДИ АМПЛІФІКАЦІЇ: ЛОГІЧНЕ МІРКУВАННЯ, НАГРОМАДЖЕННЯ ТА ВСЕ, ЩО ВІДНОСИТЬСЯ ДО АМПЛІФІКАЦІЇ



Третій вид ампліфікації — це міркування, в якому одне поняття випливає з іншого, наприклад, з ознак речі — її величина, з причин — наслідки, з антецедентів — консеквенти і навпаки. Ці поняття, взяті окремо, не мають великого значення. Їх треба зіставити («Філіппіка», II, 63): «Ти на весіллі в Гіппії 58, маючи таку широку пельку, таку сильну будову, таке дуже тіло, гідне гладіатора, влив у себе стільки вина, що тобі на другий день довелось виблювати його на очах римського народу». Показується тут надмірність пияцтва, якого не змогло перенести навіть велике горло і дуже тіло.

Четвертий вид збільшування — нагромадження. Це те саме, що затримка при тому самому предметі. Воно утворюється \196\ і словами, що означають майже те саме, і речами, що йдуть до того самого. «Бо що ж це, Тубероне 59, робив витягнений твій у фарсальському бою меч? В чий бік націлювалося це вістря? Яке значення було твоєї зброї? Яка була твоя думка, очі, руки, горіння душі? Що ж ти пропонував та бажав?»

Споріднене з ним є накопичення, однак воно багатше на слова за нагромадження і розділяє різні речі. Його прикладом є промова «На захист Мурени» (22) 60, де порівнюється воєнне мистецтво зі знанням права: «Хто ж може сумніватися в тому, що для осягнення посади консула більше значення має слава, здобута на полі бою, ніж здобута в цивільному праві?» і т. д. Сюди належить накопичення визначень, справ і почуттів.

Ця ампліфікація називається також перерахуванням, скупченням, поділом, членуванням. Запам’ятай, по-перше. Часто трапляється, що не один, а водночас численні способи збігаються в тій же ампліфікації, і навіть та ампліфікація найкраща, в якій є нагромадження другорядних даних, порівняння тощо. Запам’ятай, по-друге. Інколи може також збільшуватися сама ампліфікація, тобто побічна обставина, додається до збільшуваної речі, або щось інше буде також збільшуватись переважно другорядними даними, що можна бачити майже в усіх прикладах. Запам’ятай, по-третє. Збільшування без фігур є спочатку слабке, а далі фігури можуть мати якнайбільше місце, особливо, якщо збільшується щось найбільше у своєму роді, але найскоріше вишукуються фігури полум’яні, палкі, сильні, як запитання, вигук, закляття, апосіопесис 61, епіфонема м, прокльони та всі інші, що відносяться до зворушування. Запам’ятай, по-четверте. Щодо ритмічної прози, то навіть порівняння, нарощування і міркування можуть також складатися з власних періодів.

Зрештою, частіше ці три названі способи і, передусім, нагромадження другорядних даних закінчуються найлагіднішими пневматиками 63 або фразами, але треба підбирати слова звучні та вагомі. /62зв./








Розділ десятий

НАВОДЯТЬСЯ ВИЗНАЧНІ ПРИКЛАДИ АМПЛІФІКАЦІЇ



По-перше. Збільшується розмір злочину жінок, що ведуть себе розгнуздано в день воскресення (св. Василій Великий, проповідь «Проти пияків», гомілія 4, V): «Розгульні жінки, забувши про божий гнів, нехтуючи вічним вогнем, в такий день, коли \197\ з уваги на пам’ять воскресення вони повинні сидіти вдома і роздумувати про день, в який відчиняться небеса, — і з’явиться нам суддя з небес, і труби господні, і воскресення мертвих, і суд праведних, і присудження кожному згідно з його заслугою; ось про це вони повинні б розмовляти з собою і очистити свої серця від грішних думок, і сльозами оплакувати попередні гріхи, і готовитися йти на зустріч Христові у великий день його появлення. Вони ж, скинувши ярмо рабства Христового, стягнувши з голови покров чесності, погордивши богом, його ангелами, без жодного сорому на очах у всіх чоловіків, пишаючись красою свого волосся, тягнучи за собою сукні та одночасно витупуючи ногами, з роспусними очима, зі сміхом на устах, шаліючи у танці, викликаючи до себе всю розгульність юнаків, на передмістях, де терпіли мученики, заводячи хороводи, зробили найсвященніші місця торговищем своєї власної безсоромності і навіть забруднили повітря повійницькими пісеньками і опоганили землю нечистими ногами, об яку вдаряли в танцювальних стрибках. Вони роблять своїми глядачами юрбу юнаків, а в дійсності — це повії й зовсім позбавлені усякого розуму і не залишають жодної божевільної розпусти. Як же я мав би мовчати про це? Як я повинен це оплакувати?»

По-друге. Збільшується страх і плач, який мав Ной під час потопу (св. Златоуст «Про провидіння», кн. 2): «Увесь рік Ной був засуджений до ув’язнення, чужого і жахливого. Не згадуватиму про велике число гадюк і звірів, з якими жив спільно такий довгий час, у великій тісноті. /63/ Що у нього, на твою думку, було на душі, серед таких численних і страшних гуркоту грому і розриву хмар? Нижня безодня розривалася, а верхня з найбільшою силою напору спускалася вниз, коли Ной з дітьми сидів сам всередині. І хоч він у спокої був безжурний, але з уваги на те, що діялось, майже завмирав зі страху. Бо коли ми, хоч маємо дуже міцні житла й будинки, основані глибше в землі, мешкаємо у містах, які оточені семи мурами, то коли бачимо зливу, що спадає дещо сильніше, ніж звичайно, падаємо духом і нас проймає страх. А що, думаєте, витерпів він, коли був сам всередині і дивився у ту жахливу безодню і бачив різні страхітливі небезпеки? Нарешті, для того, щоб нами оволодів найбільший страх, досить бачити, що якесь місто чи дім, відкрите з усіх сторін для хвиль, поглинається стихійною силою повені. А коли такого лиха зазнав увесь світ, то не можна висловити горя, в котрому був цей праведний муж, якого він зазнав страху, перебуваючи між хвилями. Отже, увесь той рік він провів у горі і стражданні. А коли, нарешті, увесь потоп відступив, то поволі вже й страх відступив. Та явно знову побільшу\198\ вався страх, і підходила інша буря, не менша за першу, коли він дивився на ту страшну пустку, на загальну смерть, трупи загиблих, що були змішані з мулом і глиною, бачив всіх людей і ослів, а також інші види тварин, які нижчі за людей, засипаними в одній спільній могилі. Бо хоч, очевидно, ці, що цього зазнали, були грішники, однак Ной був людиною і не міг не змилосердитися над своїми співплемінниками».

По-третє. Побільшується біль Авраама, коли мав принести в жертву сина (з тієї ж самої книжки, того ж самого автора):

«Якщо деяких людей, котрих спіймано на найгидкіших і ганебних вчинках, які залишалися дуже довго при житті невідомі і яких ми раніше не бачили, побачимо, що їх ведуть до страти, нас охоплює співчуття і біль, а часто навіть набігають сльози. Чи ж можна подумати, що не було жодного людського хвилювання у того, хто одержав наказ вбити і принести в жертву дорослого, єдинородного і найдорожчого сина, що народився несподівано, коли батьки були похилими стариками (адже все це тільки підсилює полум’я страждання). /63зв./ Бо що ж смішніше за тих, які так говорять? Та ж навіть якби батько був каменем, скелею, крицею, то не міг би не зм’якнути, не зігнутися, не зломитися, дивлячись на красу найлюбішого сина? Бо він був вже у розквіті віку, дозрілий мудрістю і досконалий релігією духа. Нарешті почув такі слова: «Бог заготовить собі вівцю для жертвоприношення, сину мій». І син нічого більше не питав: дивився на батька, що в’язав його і не чинив опору; покладений на вогнищі, не опирався; бачив меч, спрямований проти себе, і не злякався в душі. Що ж можна сказати або видумати релігійніше і відданіше за цю душу? Чи зважиться хтось сказати, що Авраам у цьому всьому не зазнав страждань? Бо якби навіть мав убити недруга, ворога, хоч би це була велетенська потвора, чи він виконав би це без болю? Не так воно, не так».

По-четверте. Збільшується біль Якова, коли йому донесли про смерть сина 64 (із книги того самого автора):

«Коли підріс син його найлюбішої жінки, і він надіявся, що той задовільнить його бажання і житиме спільно з ним, тоді звалилися на нього численні нещастя. Бо його брати, показуючи батькові сорочку, змочену в крові, призвели його до великого плачу. Адже він оплакував не лише смерть, а й сам рід смерті. Багато причин потрясли його душу і доводили майже до відчаю. Чому коханий його син, чому найкращий за все, чому найбільш улюблений, чому в самому розквіті віку, чому посланий ним помер не вдома, не в хаті, не перед присутнім батьком, не говорячи нічого і не слухаючи; чому не помер спільною смертю всіх, чому його розшматували дикі \199\ звірі, чому не міг знайти навіть його решток і поховати в землі, чому не зустріло його таке горе в молодості, коли це легше можна було перенести, а в глибокій старості. І, взагалі, це було жалюгідне видовище: сиве, гідне пошани волосся забруднене порохом, старечі груди, які відкрила розірвана сорочка, і ридання, що не допускали жодної розради. Бо роздер, кажу, Яків свій одяг і прилюдно наложив волосяницю на свою поясницю і оплакував сина довгі дні».

По-п’яте. Побільшується поміркованість, яку мав йосиф, /64/ коли його спокутувала [дружина] Путіфара 65 (того ж автора тієї ж книги):

«В той час, коли сильніше запалюється цього виду полум’я (а йому було тоді вже двадцять років) і сила цього вогню стає саме нестерпною і не треба підсилювати пристрасті, тоді найбезсоромніша жінка поставила пастку на найцнотливішого юнака, докидуючи до цього полум’я стільки своїх принад і прикрас, скільки було в неї від природи. Хто ж міг би вже тоді розказати про його збентеження, переживання і страх, коли його хвилювала і природа, і вік, і манила чарівна краса єгиптянки, і це він переносив не один або два дні, а дуже довгий час, і я думав, що він тоді не тільки боявся за себе, а й переживав за неї, що вона з таким запалом старається і поспішає на таку загибель».

По-шосте. Збільшується біль Павла через невірність євреїв (взятий з того ж автора, кн. 3):

«Я хотів, каже, щоб Христос наклав на мене анафему за моїх єдинокровних братів, які є ізраїльтянами». Ось що він далі говорить: «Я волів би опинитися у пеклі, ніж бачити іудеїв невірними», це означає, «я хотів би, щоб Христос наклав на мене анафему». Той, хто погоджувався на пекельні муки, аби зробити іудеїв вірними, ставив себе таким бажанням в рівень з тими, котрі горять у пеклі, коли він волів це, ніж те (тобто волів горіти у пеклі, ніж бачити іудеїв віровідступниками). \200\













Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.