Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
[Феофан Прокопович. Філософські твори. Том I. Про риторичне мистецтво]
Попередня
Головна
Наступна
Примітки
Оброблене і витончене мовно-стилістичне оформлення настільки необхідне ораторові, що без нього ніхто не може вважатися оратором, хоч би був озброєний всілякою освітою. Без такого оформлення даремно підбирати і розташовувати матеріал, бо слабнуть почуття, застигають доводи, сухою стає ампліфікація, тупіють дотепи, не усміхаються тонкощі та жарти, вся промова стає охлялою та нудною й неначе повзає по землі, і що більше, навіть здається мертвою.
Тому найменше треба слухати тих, які під прикриттям побожної простоти тікають від чесної праці та винахідливості, думають, що християнський оратор менше повинен дбати про досконале викінчення промови. Безглуздість цього твердження можна побачити на їх власному прикладі. Коли вони почнуть говорити про речі великі та божественні, то здається, що вони говорять по-мужицьки або в корчмі лимарям розказують байки. Бо найбільше позбавлює поваги занедбаний ораторський стиль.
А щоб одним словом виразити його достоїнства, то скажемо, хоч це ясно кожному, що з ним тісно зв’язані поняття «ораторське мистецтво» і «оратор». Мовно-стилістичне оформлення полягає в тому, щоб матеріал, який ми талановито підібрали і розважливо розташували в певному порядку, оформити найдобірнішими словами і вишуканими формами речень. Щоб у цьому досягти успіху, оратор повинен мати такі чотири достоїнства, тобто, щоб говорив по-латині, ясно, вишукано, відповідно. Про ці ознаки скажемо окремо, але пригляньмося найперше до порядку розділів книжки. /90зв./
РОЗДІЛИ ЧЕТВЕРТОЇ КНИЖКИ:
I. Що означає говорити по-латинськи.
IV. Про періоди і, передусім, про суть, різновидності і частини періодів.
V. Про витонченість періоду і, особливо, на що треба звернути увагу в окремих його членах. \242\
VI. Про витонченість періоду, яку можна побачити в сполученні його членів.
VII. Про вживання періодів, членів і ком (синтагм) у промові та про різноманітність їх поєднання.
VIII. Про мовні фігури, що сприяють красномовству.
IX. Про мовні фігури, що служать для розваги.
X. Про мовні фігури, що впливають на збудження почуттів.
XI. Про вживання мовних фігур у трьох видах стилю.
Розділ перший
ЩО ОЗНАЧАЄ ГОВОРИТИ ПО-ЛАТИНСЬКИ
Під поняттям «говорити по-латинськи» не треба розуміти, що красномовство властиве тільки латинській мові. Оратор може користуватись будь-якою мовою, але це повинна бути чиста, правильна його рідна мова. Бо як Ціцерон («Про оратора», кн. II) найкращим способом мовлення називає «говорити по-латинськи», /91/ так Арістотель («Риторика», кн. I, розд. 3) називає «ελληνιξείυ» тобто говорити по-грецьки. Звідси ясно, що мовно-стилістичне оформлення здійснюється в тій говірці, на підставі природних властивостей тієї мови, якою пишеться промова. Ось ті особливості, які треба зберігати в будь-якій мові, щоб не допускати помилок:
по-перше, зміст окремих слів;
по-друге, їх побудова;
по-третє, властивість мови або рідний звичай мовлення;
по-четверте, правильна вимова.
1. Якщо йдеться про окремі слова в латинській мові, то треба докласти найбільших зусиль, щоб не вживати інших, а тільки латинські слова, за винятком слів грецького походження, яких вживали античні автори, і ті слова в наслідок довгого вживання закріпились і неначе здобули там право громадянства. Такими є, наприклад, численні грецькі слова, що прийшли до римлян з мистецтвами і науками.
Сюди належать і ті слова, що з христовою вірою найперше поширилися на Сході (Азія також навчилась говорити по-грецьки), прийшли на захід, і їх не треба відкидати, як: християнин, ортодокс, католик, ангел, апостол, Євангеліє еклезія [церква] і т. д. Те саме треба думати і про деякі єврейські слова, як: херувим, серафим 1, Саваоф 2 і т. д.
Бо деякі з новіших ораторів так забобонно дбали про чистоту латинської мови, що стали майже смішними, боячись \243\ вимовляти церковні слова. Це, передусім, Христофор Ліготій 3, який називає церкву «республікою», а апостолів — «дванадцятьма мужами». За винятком згаданих слів, не слід вживати в промові як грецьких, так і іншомовних слів. Це було для стародавніх римлян таким святим, що Цезар, як передає Светоній, раніше вибачився перед сенатом, ніж вимовив слово «монополія».
2. А щодо побудови слова, то оратор буде найбільше турбуватися про те, щоб не наштовхнутись на підводну скелю граматиків. Я маю на думці варваризми і солецизми.
Адже і в оратора гидким /91зв./ буде те, що ганять поети. Тільки деякі еллінізми, тобто певні грецькі конструкції, дозволяються історикам, як також і поетам, наприклад, Горацій (кн. 3, ода 13, с. 13):
«Будеш також і ти славним з джерел», і Вергілій («Енеїда», 4, с. 569):
«Жінка — це змінне щось завжди і різне...» Так і Курцій (7, 18): «Розтягнувшись всюди на бездоріжжях шорстких скель».
Але щось подібне навряд чи коли-небудь дозволяється ораторам. Та найбільше треба дивитися на властивість латинської мови, тобто які слова з якими можуть поєднуватися і що об’єднані означають. А це полягає не в самій побудові, а в певному способі і порядку сполучення слів, який властивий рідній мові. Слова, об’єднані у певному порядку, в одній мові мають свій тонкий смисл, а в іншій, об’єднані в такому самому порядку, не мають його, наприклад: «Хай боги це обернуть на добре», коли бажаємо комусь добра. «Надати ім’я військовій службі», тобто стати воїном. «Бути комусь на серці», тобто хтось чимсь турбується. «Мати серце», замість бути розважним. «Мати ніс (нюх)», замість бути кмітливим у підозрюванні. «Чути добре або погано», замість мати добру або погану славу. «Накладати на когось», замість обманути, і інші нескінченні приклади. Якщо ти це перекладеш дослівно на рідну мову, це буде смішним і не означатиме нічого.
Важко сказати, як багато людей страждають від цього недоліку. Вони часто рідний вислів перекладають на латинь і пишуть промову, якої навіть сам Ромул «е пізнав би, що вона складена латинською мовою. Отже, цього треба уникати. Треба твердо знати слова, прислів’я, ідіоми латинської мови, а цього не можна досягти інакше, хіба тільки наполегливим читанням античних авторів. /92/ Передусім треба брати до уваги таких авторів, що славилися б в Італії до імператора Тіберія 4, бо пізніше чистота і чар латинської мови вже почали псуватися.
Якщо хто шукає всебічного досвіду, достатнього для всякого змісту латинської мови, то хай читає авторів з окремих галузей. \244\
Військову лексику і цілі вислови хай бере у Тіта Лівія, Саллюстія, Юстіна 5, Цезаря, Курція та інших античних істориків, але особливо у Вегеція, що написав твір «Про військове мистецтво».
А те, що стосується землеробства і сільського господарства, хай черпає в Колумелли й Варрона, щодо медицини — в Цельса 6, до архітектури — в Вітрувія, а про все інше дізнається з книг Марка Туллія Ціцерона.
Крім того, Альдус Мануціус 7, йоанн Фоссіус, Адріг Кардіналі 8 та інші новіші автори написали книги про властивість і виняткову вишуканість латинської мови, що дуже допомагають початківцям.
3. Властиво латинська вимова вже загинула, її вчаться від матерів, і вона живе в самій батьківщині, і коли та гине, гине й вимова. Чужинці досконало не володіють нею, бо вживання латинської мови (особливо через варварство вандалів 9, лонгобардів 10 і готів 11) геть зникло в Італії і залишилося в книжках, а водночас із цим пропала також і правильна вимова слів, і тепер вони вимовляються різними народами по-різному. І хоч Юст Ліпсій у виданій на цю тему книжці намагається відновити античну мову, то все ж таки висміюють того, хто вимовляє латинські слова правильно, але інакше, ніж усі. Тому треба зберігати місцевий звичай і вимовляти на лад тих, за якими слуга божий вимовляє латинські слова. Тільки часокількість не підлягає сумніву і повинна зберігатись старанно. Вона набувається, передусім, під час читання поетів та співання пісень. /92зв./
Треба сказати, що найкращою вимовою у нинішніх живих народних мовах є та, яку приймають усі люди, що користуються тією мовою. Підтвердження цього можна взяти у тих, які рідні слова вимовляють неправильно, навіть всупереч своїй волі, хоч вони самі ніколи не користуються цією вимовою у своїх листах або інших письмових творах. Повсякденною практикою вони підтверджують, що їхня вимова погана.
А оскільки кожна мова псується від сусідства з іншою, то здебільшого найкращою є вимова в містах, котрі знаходяться в центрі того народу.
Тут варто знати, чи, промовляючи якоюсь мовою, треба вживати без зміни слова іншої мови чи навіть вплітати цілі речення. Думаю, що це можна робити в листах і бесідах. Зокрема Ціцерон листи, які адресував передусім Аттіку 12, часто прикрашає грецькими словами. Але в промовах та історії цього взагалі не треба робити, бо на це немає жодного прикладу. Та, зрештою, і в листах не треба вживати будь-яких слів і речень, а тільки ті, що почерпнуті з творів якогось автора або є прислів’ям, і то дуже рідко. \245\
Годі й казати, як часто такими прикладами рясніє польське красномовство. Бо поляки тільки на тому базують мистецтво красномовства, щоб промова була насичена щонайчисленнішими латинськими, італійськими, французькими та іншими чужомовни ми словами. А хто робить інакше, того вони приймають зі сміхом та реготом (хоч вони й самі смішні) як неосвіченого. Тому більшість з них складає промову, яку не можна назвати ні латинською, ні польською.
І справді, з самих поляків /93/ мужі солідної освіти також дуже сильно ганять тих базік і не називають їх красномовни\246\ ми (на що вони мають претензії), а напівварварами і руйнівниками мови. Ось що викладач латинської та польської мов, єзуїт Григорій Кнапський 13 передусім думає про таке красномовство. У вступі до свого «Словника» про якогось письменника, котрий захоплюється такою «витонченістю», говорить так: «В’ін так переплітає латинські та польські слова, перекручені та зіпсовані, з іншомовними запозиченнями, що його промову не зміг би зрозуміти ні латинянин, ні поляк.
Ось таке воно: «Якби хтось avisaius rem publicam хотів турбуватися, аби suis locis були інсеровані simplici, а не fucato corde. Accessia dignitatem constitutiones аброговані, а бувають реасумовані. Більше experabantur анімозе, маючи за hostes patriae. А де був би ideo fortis, тоді viciniores capitaneatus мають рушитися. Піддатися під externum militem. Посли воєводства, praesentes тут будучи, обрали на сейм coronationis». Й багато подібного до такого будеш читати у якогось видатного письменника. Є теж немало інших, що вважають це найбільшою витонченістю, хоч воно смішне, гидке і дуже темне « . . . » І на такій основі деякі вважають себе в латинській мові Ціцеронами, а в польській — Кохановськими 14, хоч вони напівварвари і руйнівники однієї та другої мов».
Таке каже Кнапій. Дивно, що авторитет такого великого мужа і його невтомний /93зв./ труд у навчанні своїх земляків досі не мали жодного успіху. Однак це зрозуміло, бо всі їхні костьоли, всі сеймики 15 і суди лунають ще й нині такими недоречностями. Причиною цього недоліку є те, що численні, переважно з кола всезнайків, видають себе в той спосіб за красномовців і досвідчених мовознавців. Вони переконали недосвідчену юрбу і своїм прикладом псують також молодь. Ось так поволі в’яне справжнє красномовство.
Отже, таких треба висміювати, як неосвічених. Вони — гості в ораторському мистецтві і не розуміють, що це найгірша вада, яка дуже спотворює промову.
Розділ другий
ЩО ОЗНАЧАЄ ГОВОРИТИ ЯСНО
Говорити ясно — це те саме, що — зрозуміло, щоб те, що говорить оратор, легко сприймали слухачі. Дотримуватись цієї настанови — невелика заслуга, а порушувати — прикра вада. Оскільки риторика — це мистецтво гарно говорити, то що більш вороже йому, ніж говорити так, щоб ніхто не розумів. \247\ Погано говорити, означає не говорити нічого. Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим!
Немає потреби багато говорити про таку ваду, бо це явно суперечить не тільки авторитетові найповажніших античних грецьких та римських авторів, не лише спільному вченню всіх, хто писав про це мистецтво, а й самому розумові. Але є багато з новіших ораторів, яким цей недолік так подобається, що вважається ними доброю ознакою.
І такі переважно саме через те захоплюються Луканом 16 і Тацітом, засуджуючи, Ціцерона й Вергілія, бо мова цих ясна і прозора, /94/ а тих — темніша. Вони також, як і ті, що я засудив їх у попередньому розділі, обманюють себе виглядом того, що їм уявляється правильним. Вони твердять, що ясна і відповідна промова — проста. Такі нісенітниці вони говорять лише з тією єдиною метою, щоб показати себе, що вони не прості. Коли вони складають порожні та без жодного смислу або навіть смішні речення, то вони оповивають їх темрявою слів, аби не видно було того, якими вони є.
Так, як ми, звичайно, закриваємо і ховаємо здеформовані ранами частини тіла, так вони, неначе свідомі своєї неспроможності, приховують пусті думки під темним покривалом слів. Але якщо вади завжди хочуть бути прихованими, то чеснота, навпаки, радіє, коли її бачать. І ми не повинні дивуватися нерозумному переконанню недосвідчених людей, які тих, котрих слухали і не зрозуміли, вважають мудрішими, бо їхніх промов вони не збагнули, мовляв, через високий і тонкий смисл. Вони напевно бояться, що коли б хтось з них признався, що не зрозумів оратора, якого всі хвалять, то інші подумають, що він дурень. А боячись цієї критики, взаємно часто схвалюють те, чого не розуміють. В Ієроніма читаємо, що таку думку юрби тонко висміяв св. Григорій Назіанзін, який, пишучи до Непотіана, відрізняє справжнє красномовство від фальшивого.
ІЄРОНІМ, ЛИСТ 2 ДО НЕПОТІАНА
«Не хочу, каже, щоб ти був декламатором, пустомелею і базікою без розуму, а щоб ти був досвідченим у містеріях бога свого, у його таїнствах, бо звичаєм невчених є сипати словами і швидкістю говоріння викликати подив у недосвідченої юрби. Зухвала голова тлумачить часто те, чого не знає, а коли переконає інших, приписує також собі знання. Колись мій учитель Григорій Назіанзін, відповідаючи на моє питання, що /94зв./ означає у Луки «девтеропротна» субота, тонко зажартував: «Навчу тебе, говорячи про це в церкві, в якій вигуками всього народу, змушений будеш проти власної волі знати, чого не \248\ знаєш або напевно, якщо сам мовчатимеш, то будеш засуджений всіма за глупоту. Бо немає нічого легшого, як обманювати мовними викрутасами невчені збори і простий народ, який більше дивується тому, чого не зрозумів». Скільки [сказав] Ієронім.
Коли хтось вперто доводить, що той красномовний, хто говорить темно, то, отже, на його думку, найкрасномовнішим буде німий.
Тому треба дуже старанно передбачувати, щоб туман не закривав промови, щоб вона була відкрита, ясна, прозора і пристосована до рівня слухачів. А це буде тоді, коли, як того вчить Красс у Ціцерона, будемо користуватися зрозумілими словами, уникатимемо двозначних, будемо складати невеликі періоди, не будемо покривати думок, не порушуватимемо порядку.
Крім того, не думай, що промова досить ясна, коли ти її розумієш. Адже тоді навіть найтемніша справа буде здаватися ясною, якщо ти прослідкуєш її до глибин довгим роздумуванням. Отже, не задовольняйся в цій справі своїм власним міркуванням, а перейди до чужого і старанно подумай, чи ти легко міг би зрозуміти свою промову, якби ти не виголошував її, а тільки слухав, як виголошує інший.
Якщо ти цього не будеш дотримуватись, то важко буде тобі уникнути цієї вади, і ти виставиш себе на таке глузування, яке зробив з трибуни Марк Туллій з Рулла (промова «Про аграрний закон»): «Рулл такою темною промовою запропонував свій закон, що слухачі, які були на зборах, сумнівались у тому, що він хотів сказати про аграрний закон». /95/
Розділ третій
ПРО РИТМІЧНУ ПРОЗУ І, НАСАМПЕРЕД, ЯК ВИГОЛОШУЄТЬСЯ БАГАТЬМА СЛОВАМИ ТЕ, ЩО МОЖНА СКАЗАТИ ДЕКІЛЬКОМА
Сказано про те, що означає говорити по-латині і говорити ясно, залишається ще сказати про прикрашену мову, в якій саме й полягає найбільша перевага оратора. Бо якщо він скаже по-латині і ясно, то уникне вади і досягне майстерності, але якщо його промова буде прикрашена, то, здається, матиме славу досконалого мистецького твору.
Прикраса промови полягає в двох ознаках: в ритмі та достоїнстві або формі. Ритм є тоді, коли речення закінчується стількома і такими словами, що заспокоює не тільки \249\ думку, а й вуха слухачів. А достоїнство бачимо в певних неначе кольорах слів і речень, що греки називали «схемами», а ми називаємо мовними фігурами, про які скажемо пізніше.
А ТЕПЕР ПРО РИТМІЧНУ ПРОМОВУ
1. Щоб промова була ритмічною, [вона] повинна бути насичена словами згідно з необхідністю, бо ритмом може охоплюватись тільки відповідна кількість слів. Далі, повинен бути певний порядок і міра у підібраних словах. Адже ми говоримо не про будь-який ритм, а про такий, що захоплює і задовільняє наші вуха. Вони задовольняються тоді, коли сприймають ні менше, ні більше, ніж чують, і захоплюються тоді, коли чують щось для себе милозвучне, а не шорстке чи нерівне, Цього можна досягти, тільки зберігаючи певний порядок.
2. Міра і порядок слів є в періодах, колонах і комах 17, про які ще буде йтися. Тут коротко натякнемо про запас слів або про те, як речення, що може бути закінчене декількома словами, розливається в багатьох. Ми повинні скоріше шукати запас слів, ніж міру. /95зв./
3. Насамперед треба знати, що кожне речення, яке діалектики називають судженням, має дві основні частини: підмет або ту річ, про яку йдеться, і присудок або те, що говориться про підмет, наприклад: «Нічого не діється без провидіння бога». Підметом є провидіння бога, про яке саме йдеться. А присудком — нічого не діється, бо це говориться про провидіння, що нічого без нього не діється. Тут може поширюватись один і другий член, або будь-який з них. Є чотири головні джерела цього поширення: визначення, перерахування, синоніми і другорядні дані. Скажімо про них окремо.
4. Першим способом будеш поширювати, якщо підметові або присудкові додаси більше визначень. Це буде легко, якщо ти розглянеш справу, яку хочеш визначати, і візьмеш до уваги причину, наслідок, мету або на основі подібності застосуєш до речі назву, взяту метафорично, наприклад, попереднє речення можна виголосити так: ніщо не діється без керівника справ — божого провидіння.
Так, Ціцерон («На захист Мілона», 90), хоч міг сказати декількома словами: ми бачили, як підпалювалась курія, однак поширив речення за допомогою визначування курії: «Ми бачили, як найсвященніший храм, сховище найбільшої величі, державної мудрості, публічної ради, голову нашого міста, вівтаря союзників, притулок для всіх племен, житло, яке весь народ дав одному станові — сенаторам, підпалюється, руйнується, опоганюється». \250\
5. За допомогою перерахування речення поширюється, якщо згадуються частини підмета або присудка або декілька видів. Таким способом можемо поширити наведене речення: жоден рух природи, жодна зміна долі, нічого з земних і небесних речей не може відбувалися без божого провидіння. Так само Ціцерон поширив /96/ речення «Все маємо від бога» (промова «На захист Росція Амеріна». 45, 131): «Блага, якими користуємося, денне світло, яким живемо, повітря, яким дихаємо, дані та наділені нам богом».
Зверни тут увагу, що при поширюваній речення не треба перераховувати всі частини цілого або види роду, як це звичайно буває при оформленні доказу з перелічених частин, досить зібрати декілька окремих частин.
6. Синоніми — це найбагатше джерело, з якого черпаємо слова для поповнення речення, якщо, очевидно, підмет або присудок або щось, що до них прилягає, виголошуємо щораз іншими словами. Однак ми не повинні турбуватися про нагромаджування таких слів, що прямо означають те саме, бо це зайве, а нагромаджувати такі слова, що або поправляють попередні або збільшують. Так можна виголосити попереднє речення: нічого не може статися, нічого не робиться, нічого не починається без знаку, волі, наказу божого провидіння. Так і Ціцерон, хоч міг сказати: «Ми вигнали зі столиці Катіліну», сказав ширше («Проти Катіліни», промова 2, I, 1): «Нарешті, квірити, Луція Катіліну, зухвалого до божевілля, що дихав злочином, що готував батьківщині ганебну загибель, а вам і цьому містові загрожував вогнем і мечем, ми викинули з міста. Випровадили, або, якщо він залишив його добровільно — ми супроводили його словами: «відійшов, відправився, відступив, утік».. Тут не тільки проста синонімія, а й певне посилення. Значення слів зможе побачити той, хто цим питанням займається.
7. А найбагатіші другорядні дані охоплені у віршику: /96зв./ Хто, де, як і т. д.
Якщо зібрані тут слова для визначення місця, часу, способу дії тощо об’єднати в одне речення, то можна зробити його дуже вдалим. Але треба мати на увазі такі дві речі: По-перше, щоб збиралися тільки ті слова, що роблять зміст речення або яснішим або сильнішим, інакше вони зайві. По-друге. З другорядних даних можна брати не лише іменники, а й прикметники та дієслова, дієприкметники, прислівники. Наше речення можна збільшити декількома другорядними даними: так, немає нічого на землі, на небі, в повітрі, чим би не займались люди, але, хоч вони трудяться з запалом і наполегливим бажанням, без волі і провидіння бога ніщо не може бути доведене до кінця. \251\
Ціцерон («Проти Катіліни», прамова 3, 1) речення «Бачите, квірити 18, врятовану республіку» так поширив другорядними даними: «Ось, нині, на ваших очах, квірити, завдяки любові, якою вас обдаровують боги, завдяки моїм старанням і відвазі республіка і ваше життя, маєтки і багатства, ваші жінки і діти, і ця столиця могутньої держави, найщасливіше і найбагатше місто вирвані з-під вогню і меча, майже з пащі долі, збережені і вам повернені».
8. Запам’ятай, по-перше, одне речення складається з одного простого речення, інше — з багатьох. Отже, скільки простих речень, стільки буде поширень.
9. Запам’ятай, по-друге, кожне речення може бути поширене всіма способами, але треба подумати, яке поширення найбільш відповідне. Отже, одне речення поширюється краще визначенням, інше — перерахуванням, /97/ інше, — іншим способам.
10. Запам’ятай, по-третє, навіть в одному поширюваному реченні можемо використати декілька способів. Наприклад, підмет поширюємо визначеннями, присудок — перерахуванням і другорядними даними. Застосовуємо тут такі способи поширювання, яких вимагає справа.
11. Запам’ятай, по-четверте, часто поширенням слів може бути також ампліфікація, як це видно з поданих висловів Ціцерона. Найдосконалішим, отже, поширенням слів треба вважати таке, що об’єднується з ампліфікацією.
Розділ четвертий
ПРО ПЕРІОДИ І, ПЕРЕДУСІМ, ПРО СУТЬ, РІЗНОВИДНОСТІ І ЧАСТИНИ ПЕРІОДІВ
З ритму, на думку найкращих учителів риторики, оратор неодмінно пізнає смисл слів, тому ритмічна промова має неабияке значення насамперед для того, щоб захоплювати і зворушувати душі [слухачів]. Адже речення без такої ритмічної побудови не може набути своєї сили і значення, бо важко може входити в душу те, що зараз же вражає у вухах, неначе в якомусь передсінку.
Через те промови багатьох, хоч і відзначаються вченістю і змістовністю, подобаються, звичайно, не завжди. Часто слухач не знає, чого в цій промові немає, а якби добре оцінив її за всіма ораторськими законами, то переконався б, що їй бракує ритму, відповідної композиції і зв’язку слів. Так, часто дивуємося, що у недосолених стравах немає смаку, \252\ хоча здається, що для смаку нічого не бракує. /97зв./ Тому ми, розглядаючи більш важливі речі, вважаємо меншим те, що, здається, має менше значення. Відтак оратори, докладаючи дуже багато зусиль і праці для пізнання цього мистецтва, не заздрять з приводу легкого способу його набування тим, які, як кажуть, лизнули ораторства тільки краєчком уст, а в цілому ставляться до нього байдуже і з гордістю; і ці останні, аж смішно, думають, що, лежачи горілиць і хроплячи, за кілька днів можуть стати видатними ораторами.
1. Треба найперше запам’ятати, що ритмічна будова промови двояка: зв’язана і вільна. Зв’язною називається така, яка закінчується періодами, тобто має ритм і зв’язок речень, побудований за певним законом. А вільною вважаємо таку будову, яка також не обходиться без ритму, але у якій відсутній зв’язок між періодами з огляду на різнорідність їх змісту. Щоб добре оволодіти однією і другою, треба знати, що таке кома [синтагма], член періоду і які є різновидності періодів.
2. Частина періоду, що по-грецьки називається «ηόμμαa» — це найкоротша частина мови, яка має якийсь смисл. Хоча інколи вона є частиною періоду або члена періоду, та й тоді має смисл або певний закінчений або незаrінчений смисл, але не завершену повну думку, наприклад, «і я боюся, судді». Подеколи вона [кома] не виходить за свої межі і тоді має певний закінчений смисл і завершує всю думку. Для прикладу нехай буде промова Ціцерона «На захист Планція» 19, 55, яка дуже переповнена синтагмами: «Маєш великий маєток, тішишся загальною пошаною, багато у тебе друзів, багато прихильників, багато людей, які сприяють твоїй славі». /98/
Член періоду, що по-грецьки «ηωλον», по-латині memhrum — це словесно закінчена частина речення, яка має певний смисл. Він називається «словесно закінченою частиною», тому що має багато слів і може складатися більш, ніж з двадцяти складів. Якщо ж має менше п’ятнадцяти складів, то тоді вже не є членом періоду, а тільки комою, отже він відрізняється від коми тільки числам складів.
Кажуть, що [член періоду] має якийсь смисл так само, як і кома. Часом член є частиною періоду і тоді має певний закінчений смисл, але не повну завершену думку, наприклад, «якщо на полях і пустельних місцях має таку силу відвага...» Іноді він закінчує речення і тоді має певний завершений смисл та повну завершену думку, як-от у вже наведеному члені періоду: «На полях і пустельних місцях має таку велику силу відвага...» \253\
4. Члени періоду можуть бути трьох видів: простий, складений з ком і складений з членів. Простий член — це такий, що не складається з ком, як це ми вже бачили. Складений з ком — це такий, у якому є синтагми або коми, як ось відомий вислів Ціцерона: «Лоб, очі, обличчя, дуже часто обманюють» (До брата Квінта, I, 1, 15) 20. Складений з членів — це такий, що раніш, ніж закінчитись, продовжується якимсь іншим вставленим членом, у двочленному періоді таким є перший і другий член. Ось приклад з промови «На захист Росція Амеріна: «За чиєю радою він вбитий, бачу, чиєю рукою замордований, не сумніваюся».
Приклад мови, побудованої з членів періоду, маємо у промові «На захист Мілона», 37: «Коли ж потім спочив його [Клодія] кинджал, якого він одержав від Катіліни? Ним він намірився на нас: це я не дозволив йому вдарити вас за мене; це він робив засідки на Помпея; це він убивством Папірія 21 заплямував Аппієву дорогу 22, пам’ятник, що носить ім’я Аппія; це ж він після довгого проміжку часу знову звернувся був проти Імене». /99/
5. Період, що по-грецьки περιοδος, а по-латині circuitus або ambitus, так визначається Арістотелем: «Мова, початок і кінець якої видно, і її можна легко схопити одним поглядом» («Риторика», 3, с. 1409). Щоб зрозуміти це визначення, запам’ятай, що в періоді є дві частини: протасис і аподосис. Протасис — це та частина, що починає речення, і почувши яку, слухач напружується і чекає закінчення. Аподосис — це саме закінчення речення, яке заспокоює розум.
Отже, Арістотель каже, що період — це те, якого початок, або протасис, і кінець, або аподосис, знаходиться на виду, тобто на виду думки, а не ока, і його можна легко бачити одним поглядом і водночас розуміти.
Протасис і аподосис не можна зрозуміти окремо, але, як я вже сказав, розум, охопивши протасис, жде аподосису, а коли той прийшов, звертається знову до протасису і, бачачи їх зв’язок, схоплює, неначе одним поглядом, ціле речення. Як, наприклад (Ціцерон, «Філіппіка», 10, 20): «Таким прекрасним є повернення волі, що при цьому навіть не треба уникати смерті». Тут протасис — це перший член: «Таким прекрасним є повернення волі», а аподосис — другий член: «що при цьому навіть не треба уникати смерті» і т. д. З цих частин жодну не можна зрозуміти окремо; коли чую «таким прекрасним є повернення волі», то не зупиняюсь, а уявляю собі, що далі щось ще буде у зв’язку з цим, очевидно, наведений вже аподосис «що навіть не треба уникати смерті» і т. д. А щоб його легко зрозуміти, повертаю до протасису і вже бачу одие і друге водночас, неначе одним поглядом. Саме так побудованому \254\ реченню надаємо назву періоду, а латиняни називають це обходом, кругом, обігом, описом, охопленням, продовженням і т. д.
6. Різнорідність періодів (щоб поминути незначні, які тут дуже старанно нагромаджують софісти) видно на підставі числа членів. Одні називаються властивими періодами, інші — невластивими. Властивих періодів чотири: моноколон (одночленний), що має один член, диколон — два, триколон — три, тетраколон — чотири члени. Щодо них коротко запам’ятай таке:
7. Одночленний період, щоб відрізнятися від простого члена, повинен бути трохи довшим і саме одним членом, який складається з ком або з інших членів. Наприклад, якщо скажеш: «Не важчим бувають інколи муки катів від мук хвороб», то це буде член періоду. А періодом буде те, що Ціцерон («Філіппіка», XI, 8) так висловлює з доданням коми: «Не важчими є муки, тортури катів, ніж інколи муки хвороб». Та про це треба дбати не надто старанно.
У диколоні протасис міститься в одному члені, а алодосис — у другому, (як, наприклад, «Проти Верреса», промова 4, 37, 72): «Він протягом трьох літ вів себе в цій провінції так, що здавалося, він оголосив війну не тільки людям, /99зв./ а й навіть безсмертним богам».
8. У триколоні за протасисом, що охоплений одним членом, іде алодосис, що міститься в інших двох членах або навпаки, два члени — це протасис, а третій — це аподосис. Приклад першого знаходимо в «Філіппіці» (IX, 1): «Я б хотів, сенатори, аби безсмертні боги зробили можливим, щоб ми скоріше складали подяку Сервієві Сульпіцієві живому, ніж по його смерті прагнули віддати йому належну пошану». Приклад другого є в IV-ій промові «Проти Верреса», 34, 75: «Коли цей грабіжник і ворог всяких священнодійств та обрядів побачив її, був ніби поранений тим самим смолоскипом, так почав палати жадобою і шалом».
9. У тетраколоні протасис міститься в одному, аподасис у трьох останніх членах, або навпаки, або — що є красивішим і елегантнішим, — у двох членах міститься протасис, а два наступні — це аподосис.
Дуже гарним прикладом цього періоду є початок промови «На захист Цеціни» 23, (I, 1): «Якби стільки значила на Форумі та в суді безсоромність, скільки на полі та у відлюдних місцях значить відвага, мусив би А. Цеціна поступитись перед безсоромністю Секста Ебутія 24, коли проти нього вжили насильства».
10. Зверни також увагу, що інколи один період або один член так продовжується в другому, що, здається, — це тільки \255\ один член або один період. Тут, звичайно, допомагає фігура зевгми 28, як, наприклад: «Хай змагається моя пильність з їхньою жадобою, ваша безкорисливість — з його грішми, ваша стійкість — з погрозами і могутністю його опікунів». Тут є три одночленні періоди, що видно кожному, хто подумає, бо, як видно, словами «хай змагається» поєднуються всі. /100/
11. Крім того, справжній період не повинен мати надто розтягнених членів. Найбільшим є триколон і не завжди в його членах вимагається таке число складів, як у члені періоду, про що ми сказали вже. Іноді він може складатися з коротких членів, як, наприклад: «Якщо це життя нужденне, прямуймо до іншого».
12. Періоди, що мають більше, ніж чотири члени або виголошуються в інший спосіб, ніж ми дотепер сказали, називаються несправжніми періодами і мають окремі назви. Тут подаю визначніші з них: надмірний, пневматичний період, період-«пневма», поширений періодичний виклад, розтягнений період. Про окремі з них пізнай коротко таке.
13. Надмірний період — це член або розтягнений член і довгий як натягнутий шнур, звідки і взяв свою назву, бо σλοτυος по-грецьки «шнур». Він утворюється двояким способом: або за допомогою фігури гіпербатон, тобто шляхом нагромадження багатьох членів або ком, бо інакше буде мати види, як, наприклад, у промові «Про аграрний закон», 11, 5, проти Рулла: «Я кажу, квірити, що в цій главі згідно з таким розділом закону, всі племена, народи, провінції і царства віддані під владу і суд десяти, мужів».
14. Пневматичний період — це або триколон або тетраколон і називається пневматичним від πνεμα [дух, дихання], тому що мова пристосовується до дихання, як-от цей диколон в «Аграрному законі» проти Рулла, 11, 6: «Отже, я, починаючи з першого розділу закону аж до останнього, квірити, переконуюся, що це все задумано, розпочато і проведено тільки для того, щоб установити владу десяти керівників державного скарбу /100зв./ над провінціальними податками, над усією республікою, над царями вільних народів, і, нарешті, над усім світам, і що це все дається під фальшивим приводом проведення земельного закону».
15. Періодом-пневмою називається така форма речення, що одночасно містить у собі багато ком і членів і тягнеться доти, поки дихання і легені того, хто говорить, можуть виголошувати. Таким є період-пневма в промові Ціцерона «На захист поета Архія», 31: «Судді! Благаю вас, якщо мужі такого видатного таланту можуть разраховувати не тільки на людську, а й божественну рекомендацію, то ви \256\ цього мужа, що завжди звеличував вас, ваших вождів, героїчні подвиги, римського народу, обіцяв дати вічне свідоцтво похвали також тим остатнім пережитим нами і вами внутрішнім небезпекам; і він належить до числа тих, яких завжди всі вважають і називають блаженними, ви прийміть його під свою опіку, щоб здавалося, що скоріше принесла пільгу ваша людяність, ніж ранила його ваша суворість».
Період-пневма відрізняється від пневматичного періоду тим, що він побудований за правилом справжнього періоду, але має начебто розтягнені члени і може мати їх більше, ніж чотири. Ця різниця дуже незначна.
16. Розтягнений період відрізняється від періоду-пневми хіба тільки тим, що він, звичайно, довший від того, який можна виголосити за один віддих, і вживається для вираження величини справи, як і період-пневма, і тому майже тотожний з останнім.
17. Поширений періодичний виклад подібний у дечому до справжнього періоду, але не зберігає його законів і бува? , навіть коротшим від нормального. Він не має /101/ належного числа складів або містить більше, ніж чотири члени, які, однак, у справжньому періоді взаємно пов’язані.
Прикладом хай буде початок промови «На захист Мілона»: «Починаючи свою промову на захист найхоробрішого мужа, ганебно боятися, і це саме в той час, коли сам Тіт Анній турбується більше про добро республіки, ніж про своє власне, мені також буде не до лиця, якщо я при розгляді його справи не зможу показати такої стійкості духа, яка є у нього, але мене лякають ці нові обставини незвичайного суду, куди не кину погляд, шукаю і не знаходжу прийнятих на Форумі звичаїв, ні звичаю суддів».
Розділ п’ятий
ПРО ВИТОНЧЕНІСТЬ ПЕРІОДУ І, ОСОБЛИВО, НА ЩО ТРЕБА ЗВЕРТАТИ УВАГУ В ОКРЕМИХ ЙОГО ЧЛЕНАХ
Увагу треба звертати на витонченість періоду як в окремих його членах, так і в їхніх сполученнях. В окремих членах періоду слід дбати про слова, які можна розглядати двояко: по-перше, як окремі слова, і, по-друге, як вони сполучаються з іншими. Також, тобто в окремих словах прикраса буде двох видів, тобто одна — в окремих словах, інша — у словосполученнях. \257\
1. Варто дбати про підбір окремих слів, щоб вони були чарівними, образними, милозвучними, приємними, вагомими. Чарівні і образні слова мають зрозуміле значення; вони ніколи не сумнівні, двозначні чи неясні. Це слова, що надаються розумові зображенням блискучих речей, як світла, сонця, зір, ясної погоди, блиску металів, прикраси одягу, будівель, /101зв./ пишних тріумфів, або ще й таких, що своє переносне значення беруть від гарних витончених речей, що відсвіжують очі та думку. Треба уникати простих і грубих слів, що означають щось гидке.
2. Милозвучними є ті, в яких багато милозвучних звуків. З приголосних більш милозвучні плавні, ніж глухі, з голосних — а, о, у. Багатоскладові слова вважаються милозвучними, тому Ціцерон слова у найвищому ступені порівняння зараховує до більш милозвучних, ніж у звичайному ступені. Так само він розцінює віддієслівні іменники, що є звучнішими, ніж непохідні. Звідси краще звучить dominator [«панівний»], regnator [«той, що царює»], ніж rex [«цар»], dominus [«володар»]. Так само складні слова більш милозвучні, ніж прості: consceleratissimus [«якнайзлочинніший»], excruciare [«вимучити»], constuprare [«обезчестити»], ніж: sceleratissimus [«найзлочинніший»], crucire [«мучити»], stuprare [«безчестити»].
Однак тут треба брати два слова, з яких, по-перше, складне означало б те саме, що й просте, бо часто воно означає зовсім що інше, як-от: mergere [«занурити»] і emergere («винирнути»), і, по-друге, щоб складне було вживаним і латинським. Через те, не кажи deprodico [«відпересуваю»], transmordeo [«черезкусаю»] і т. д., яких немає у найвидатніших авторів.
3. Найкраще правило добору милозвучних слів — це думка вух, бо хоч не розглядаєш досить боязко і окремо голосних, приголосних або числа складів (наприклад, в цих словах: невимовний біль, зараз, потім), як вони вимовляються, та здається, немов чуємо якесь гудіння бубна. Милозвучними, нарешті, є ритмічні слова, які наповняють вуха.
4. Тут однак знову стережись, щоб ти, обманутий звуком слова, не зарахував якогось варварського або іншомовного слова до латинських чи не вжив останнього в невідомому місці. Бо це спонукало багатьох до таких висловів «через лементи», «прийти до війни», «до катарактів» [порогів] та інших дивовижних слів, якими вони опоганюють свої промови і катують нещасні /102/ вуха слухачів.
Вагомими словами називають такі, що вказують більшу силу чи доброї чи поганої справи і надають образності. Багато таких слів можна бачити в Ціцерона, де він злочинних людей з огляду на їх глупоту називає худобою, а з огляду \258\ на їх божевілля — чумою і потворами, як-от («Проти Верреса», початок промови IV) він говорить: «А тепер переходжу до того прагнення, яке сам Веррес називає своєю пристрастю, його друзі — хворобою і божевіллям, сіцілійці — розбоєм. Як мені це назвати, — не знаю. Я розповім вам про цю справу, а ви самі зважте, як це назвати». Тут бачимо і вагомість слів, і виправлення, і градацію, які вжиті особливо майстерно.
5. Приємними є ті слова, які хоч і належать до менш звучних, однак якимсь способом і без страшного тріскоту вливаються у вухо, а їхній звук подібний до шуму води, що спливає лагідно по схилах. Приємними здаються мені слова Тіта Лівія (історія про Ромула і Рема [«Від заснування міста», кн. I, гл. 4, 6]): Переказ каже, що «коли вода, спадаючи, затримала на твердому грунті кориго, що гойдалося туди й сюди, в якому були підкинуті хлоп’ята, то квиління дітей притягнуло вовчицю, яка прийшла з гір напитися води. Вона подала дітям свої соски з такою великою лагідністю, що старший пастух стад застав її, як вона вилизувала дітей». Таких амброзій повно є у Тіта Лівія, Саллюстія, Цезаря, Курція і Ціцерона, особливо в «Листах до близьких», діалогах, «Туркуланських диспутах» та ін. Але пам’ятай, що приємні і звучиі слова не варто застосовувати будь-де, а там, де цього вимагатиме справа.
Отже, в великих, /102зв./ страшних, жахливих, подиву гідних справах, що вимагають високого стилю, вживаються звучні та вагомі слова, середніх або низьких — легкі, а в приємному змісті — милі та чарівні. Цього слід дотримуватись і в окремих словах. Щодо словосполучень, то тут треба використовувати особливий метод: слід запам’ятовувати і певні вади і достоїнства, виписані з творів Ціцерона та інших учителів красномовства.
ВАДИ, ЯКИХ ТРЕБА УНИКАТИ В РОЗМІЩЕННІ
Ціцерон нараховує шість таких вад, яких оратор повинен обминати в розміщенні.
1. Гіатус голосних, коли попереднє слово кінчається, а наступне починається голосною, і тоді, коли голосні однакові, наприклад, alma aurea antiqua saecula [годувальниця у золоті старі віки]. Збіг сибілянтів s, x, а також складів, що віддають подібний звук, наприклад, rex Xerxes in ponto pontem fecit [цар Ксеркс побудував через море міст].
2. Часте повторення того самого слова, хіба що цього вимагає якась мовна фігура, якою є, наприклад, повторення, \259\ подвоєння, метонімія 26 і т. д., або якщо воно вживається не поважно, а для жарту, що дозволяється епіграматичним поетам, як, наприклад, у цьому дистихові:
Si procul а Proculo Procu li сатрапа fuisset,
Nunc procul a Proculo Proculus ipse foret.
[Прокула якби дзвіниця була та від Прокула близько,
Близько сам Прокул тепер був би від Прокула теж].
3. Вживання однакових відмінкових закінчень або слів, що закінчуються однаково: той своїми благаннями, похвалами, /103/ моліннями доможеться в царя, що він схвалить цей закон, похвальний, постійний, незмінний.
4. Хибним є гіпербатон або негармонійне переставлення слів, якби я, наприклад, період Ціцерона виголосив так: «Я помітив, що вся на дві поділена частини є промова обвинувача». Ця вада, здається, буває найчастіше тоді, коли слова, що взаємно доповнюють себе, відокремлюються довгим відступом або коли багато слів взаємно переставляються.
5. Отже, при такому переставленні треба дивитися, щоб слова переставлялися тільки з тими словами, з якими мають композиційно близьке відношення, і щоб не мішалися ті, що стосуються підмета, з тими, що відносяться до присудка. Так, Ціцерон дуже влучно сказав: «Я помітив, що вся обвинувача промова на дві поділяється частини». Тут два гіпербатони: один з боку підмета: вся обвинувача промова, другий — присудка: на дві поділяється частини. Бо «обвинувача» належить до підметової групи, очевидно, промови, і з уваги на граматичну структуру вважається ближчим до промови. Рівно ж «на дві частини» належить до присудкової групи «поділяється» — цей присудок поєднується композиційно з попередніми словами.
6. Шоста вада — довгі періоди, що робить мову не зрозумілою і втомлює вуха слухачів, а якщо ж необхідність вимагатиме багато слів, то їх треба виголошувати почленно або синтагмами.
7. До тих вад можна додати ще сьому, тобто частоту і сусідство рівноскладових слів, /103зв./ що найбільше шкодить промові, бо вона тоді здається повільною і підскакує, кульгаючи, та її виголошування важке і неплавне, якби ти, наприклад, сказав: «Найвищим добром єдиного правдивого нашого бога ми, окремі смертні, повинні називати...» \260\
ДОСТОЇНСТВА ПРАВИЛЬНОГО РОЗМІЩЕННЯ
У розміщенні слів велике значення має те, які слова ставимо раніше, а котрі — пізніше.
1. Отже, найперше, якщо мова посилюється, то за легшими треба ставити більш вагомі, і, навпаки, коли мова послаблюється і робиться спад. Наприклад («Філіппіка», II, 26, 64): «Коли всі очікували в напруженні, хто ж міг би бути таким безбожним, таким божевільним, таким ворогом богів і людей».
2. Треба зберігати природний порядок і достоїнство речей: скоріше кажи день і ніч, ніж ніч і день, схід і захід, чоловіки і жінки, ніж навпаки. Наприклад («Філіппіка», II, 22, 54): «Ох, ти нещасний, якщо ти знаєш, то ти ще більше нещасний, якщо не знаєш, що тільки це одне буде записане в літописах, зберігатиметься в пам’яті людей, і нащадки навіки пам’ятатимуть про це...»
3. Незалежний орудний треба ставити або на початку речення або перед дієсловом: «Дурні, пригадавши собі минулі лиха, мучаться, мудрі, згадавши про минулі блага, радіють (Про межі добра і зла). А ось приклад («Тускуланські диспути», IV): «Зрозумівши справу в уживанні слів, легко їх [ці вади] усунемо».
4. Якщо незалежний орудний буде в супроводі дієслів, так що може творити синтагму, то історики його дуже вдало вживають в кінці (наприклад, Тіт Лівій, XXI): «Чим запекліше боролися з двох боків, тим більше було поранених, жодна стріла не падала даремно між зброєю і тілами». /104/
5. Двоскладовий прикметник краще вживати після багатоскладових іменників (наприклад, Ціцерон, «Про підбір матеріалу», кн. I, 30, 62): «Піфагорейцям 27 заборонено, як думають, вживати боби, бо викликають велике здуття». Так само порядкові числівники, компаративи і прикметники у вищому і найвищому ступенях і ставляться після іменників. Приклад («Філіппіка», II, 2): «Одержав завдяки посередникові найпідлішому».
6. Сюди належить теж прикметник «жодний»: «Більш лагідно не можеш вчинити жодного добродійства».
7. Прикметник дуже гарно відділяється від іменника і прізвища, від власного імені: Марк справді Цетег 28 і т. д. (Ціцерон, «Про славних ораторів»).
8. Прикметник у вищому ступені порівняння гарно займає своє місце на початку і в кінці періоду: «Ученіший кінь, живіт якого стиснений, якщо він бистріший» (Квінтіліан). Визначення, яке додається до власного імені для похвали або догани, краще ставити перед ним: «Такий великий любитель таємниць Демосфен». \261\
9. Займенники «те» і «це», коли стають відносними, то «те» відноситься до речі згаданої раніше, а займенник «це» до речі, про яку йшлося пізніше.
10. Займенник невивідний ставиться після дієприкметника, а інколи перед іменником і прикметником: «Піфагор волів називати себе не мудрецем, а любителем мудрості». Дієслово «є» ставиться на початку речення після якогось слова, а в кінці гарно розміщується після прикметника у вищому ступені порівняння. Завжди в Ціцерона: це є, буде і т. д., і в кінці: «Жоден театр для чесноти не є більш, ніж свідомість» («Тускуланські диспути», II).
11. Прислівники розміщуються після прикметників або після інших прислівників, що утворені від іменників: «Однак набагато менше ораторів, /104зв./ які вважаються добрими поетами» (Ціцерон, «Про оратора»).
Зверни тут увагу: те, що ми сказали про окремі слова і про вади, яких треба уникати при розміщенні слів, стосуються ораторського стилю будь-якої мови. А зауваження щодо чарівного розміщення у Ціцерона служать тільки для латинської мови, а в нашій рідній мові треба керуватись іншим методом, який замітить кожна старанна людина, бо цей спосіб споріднений з нашим.
Розділ шостий.
ПРО ВИТОНЧЕНІСТЬ ПЕРІОДУ, ЯКУ МОЖНА ПОБАЧИТИ В ПОЄДНАННІ ЙОГО ЧЛЕНІВ
Щодо будови періоду варто, найперше, йдучи за Туллієм [Ціцероном] сказати про ритм на початку, в середині і в кінці періоду.
1. На початку періоду бажані такі стопи 29: кретик або дактиль: Neminem vestrum ignorare arbitror [Кожний з вас, думаю, знає]. Пеон, що є двох видів: один складається з трьох коротких складів і довгого, другий — з довгого і трьох коротких: Levia sunt haec in hoc reo crimina [В цього підсудного легкий цей злочин]. Вживається теж дохмій, який складається з двох довгих, короткого і довгого складу. Молос — із трьох довгих, анапест і т. д.
2. У середині передусім вживаються пеони. Це буде ясно
для дослідників з такого речення: Vincat cupiditas aliquando voluptasque rationem [Нехай, нарешті, жадібність і розкіш переможе розум]. Тут треба користуватись цим правилом помірковано. Інші стопи можна вживати скрізь. \262\
3. У кінці періоду слід зберігати ритм більш дбайливо. Тут найбільш відповідний дохмій. Ціцерон повідомляє, що в його присутності народний трибун /105/ сказав так: «O Marce Druse, tu dicere solebas sacram esse rem publicam Quicumque eam violavissent ab omnibus esse ei penas persolutas. Patris dictum sapiens temeritas filii comprobavit» [О Марку Друзе 30, ти, звичайно, говориш, що республіка є священною. Якби її хтось порушив, то всі покарають його за те. Розумне слово батька підтвердила нерозсудливість сина [Оратор, 214]. Коли це сказав трибун, то піднявся на зборах дивовижний галас. Ціцерон приписує це ритмові: «Бо якщо, — говорить він, — зміниш ритм і скажеш: «Comprobavit filii temeritas», то не буде жодного ефекту. Але це не повинно часто траплятись, повчає там же Ціцерон, заявляючи: «Спочатку слухач відчує ритм, потім він надоїдає йому, а згодом, пізнавши його легкість, нехтує ним. Але є ритмічні клавзули 31, які закінчуються і приємно» [Оратор, 215]. А які бувають клаузули, деякі з них можна спостерігати в його промовах, як-от: дохмій, дикретик 32 і дактиль, трибрах 33 зі спондеем, диспондей 34, що мало різниться від дихорея 35 та інколи три спондеї і т. д.
4. Щоб не здавалося, що я завдав тобі великої турботи в укладанні промови, а саме, щоб ти займався такими дрібницями, то прочитай дуже розумне нагадування найвченішого учителя красномовства Юнія Мельхіора (розд. 202): «Отже, треба дотримуватися такого: я подаю викладені настанови не для того, щоб промова, яка повинна плисти, слабшала завдяки виміряним складам і визначеним стопам, а щоб, раз пізнавши їх, сама собою неначе плила і неслася. Отже, тут потрібні чотири речі: по-перше, треба дотримуватись настанов, але не занадто старанно і не забобонно. Далі численні вправи у писанні промов, додаю часте читання Ціцерона та інших визначних авторів, що приведе до того, що, хоч не думаємо про ритм і стопи, будемо писати ритмічно і гармонійно. По-третє, голосне і виразне виголошування. /105зв./ Так взагалі треба писати, як і виголошувати: отже, у вступі значно нижчим голосом, у розповіді повним, у доказах жвавим, у спільних місцях розтягнутим і плавним, в епілогах пониженим та послабленим. Їм повинні відповідати структура і композиція, і відповідними повинні бути ритм і стопи. І треба дбати про вуха, які найкраще судять про композицію і ритм. Вони відчувають повнозвучні слова, бажають завершених, обурюються незв’язними, лоскочуться лагідними, збуджуються неправильними, схвалюють з постійним значенням, ганять нестійкі, не люблять надмірних і з різноманітним смислом. \263\
Крайні засоби, яких треба вживати, — це зміна порядку слів і відмінків. Потім треба дбати про мовні фігури та прикраси, що йдуть часто на підмогу невдалій і недосконалій композиції». Стільки [говорить] Юній.
5. Сполучення метрів 36 також необхідне для досконалого та привабливого періоду, і вони повинні так сполучатись, щоб не окремі, а всі разом давали досконалий смисл. Вони переплітаються зі словами, що означають якесь поєднання з іншими членами періоду, переважно за допомогою певних часток, декілька видів яких доречно тут подати і занотувати.
6. Перший вид — це такі, що виражають якусь причину або умову, а вони такі: якщо, як тільки, коли, якщо дійсно, одного разу, щоб не, щоб, тому, через те, тому що і т. д.
7. Другий вид — це ті, які служать для порівняння, як наприклад: так-як, скільки-стільки; не менше — ніж; стільки раз — скільки; так довго — як довго, або поки або під час, начебто так і т. д. /106/
8. Третій вид — це розділові — між однією та другою поміщені якісь події, або коли періоди розділяють назви. Вони мало різняться від компаративів: один — один; це справді — а той; там — тут і т. д.
Четвертий вид — це ті, які позначають зростання і спад речей; не тільки — а й; не лише — а також і т. д.
П’ятий з них — це ті, за допомогою яких втрачаємо сумнів, чи щось буде зроблено, або що треба робити, або говорити, або яка справа скоріша в своєму роді і т. д. А вони такі: чи — чи; чи це — чи те і т. д.
9. Шостий вид — які відповідають бажанню і служать для його вираження, як-от: щоб, щоб, я хотів би, щоб і т. д.
10. Сьомий вид — це відносні, як: той, що.., ніхто, що.., ніхто, що не.., будь-хто, той і т. д. Треба знати, що, як і інші, так, передусім, відносні частки не завжди треба ставити обидві, а подати тільки будь-яку з них.
11. До восьмого виду належать ті, що сприяють виправленню або заперечують закиди, а такими є: хоч — однак, хоч — але, однак, все ж таки і т. д.
12. Дев’ятий вид — це заперечні або такі, з яких одна частка щось заперечує, а інша стверджує і ставить на місце запереченого, як: ні, але, ні або найменше, справді і т. д.
13. Десятий вид — це ті, що вказують місце або час: коли, тоді, де, там, ледве, щойно, водночас. /106зв./
Цими частками, неначе якимись клямрами, сполучаються з собою члени періоду, і завдяки вживанню різних видів часток досягається дивна різноманітність. Про них запам’ятай таке. \264\
По-перше, до однієї частки можна додати дві інші з різним значенням, які, однак, мають стосуватись першої, як у цьому періоді: «Скільки значить на полі і пустельних місцях відвага, стільки на Форумі і, в судах значить безсоромність» [Ціцерон, «На захист Цеціни», I, 1].
По-друге, найбільша допомога для початківця, який складає промову, буває від перегляду цього роду часток, якщо у реченні, яке ти хочеш виголосити у формі періоду, застосуєш частки одного з наведених видів, а не будеш думати, що у кожному реченні можна вживати всі види часток. Навряд чи знайдеться якась частка, що може ділити речення на його члени і служити для утворення періоду.
Щодо прикрас періоду, то він всюди прикрашується тропами і мовними фігурами. Гарною буде тоді будова членів періоду, коли у реченні вдало вживатимуться метафоричні слова, або воно матиме відповідне мовне оформлення. Подібно як ми захоплюємося обличчям людини, у якої вбачаємо вчений розум: яке б воно не було, а милуємось ним як красивим.
Але бувають деякі мовні фігури, які служать для прикраси періоду так, начебто вони були властивими і специфічними лише для нього.
14. Першою із них є ізоколон, коли члени періоду складаються з рівного числа складів. Прекрасною вважається ця форма мовлення і найбільше відповідає поважному виголошуванню речення, як-от відоме речення Ціцерона («Парадокси стоїків», I, 15): «Коли хтось є причетним до /107/ великого добра, то він найбільше гідний похвали; бо немає жодного добра, яким не міг би чесно хвалитися той, хто його має».
15. Друга фігура — це нерівний період, протилежний першому, коли один з його членів значно коротший від інших, як: «Я беру це одне, що дає мені твій явний злочин — і справа очевидна» [Ціцерон, «На захист Росція Амеріна», 97].
16. Третя — це антитеза, тобто не всяке протиставлення, а таке, коли взаємно протиставляються члени періоду, або коли воно міститься в окремих синтагмах так, що створюється враження, наче ударяються члени періоду один з одним, синтагма з синтагмою. У Ціцерона («На захист закону Манілія», 10, 28) читаємо: «Помпей частіше бився з ворогами, ніж хто-небудь виступав у суді проти свого ворога; вів більше воєн, ніж інші про них читали; підкорив більше провінцій, ніж інші бажали; у молодості вивчив воєнне мистецтво не за допомогою чужих настанов, а своїми власними силами, не на воєнних поразках, а на перемогах, не під час воєнної служби, а під час тріумфів». \265\
17. Четверта — це поєднання або зевгма, очевидно коли більше членів періоду стягуються в меншу кількість. Так, Ціцерон («Філіппіка», IX, 1) говорить: «Сервій Сульпіцій від’їхав з деякою надією добратися до Марка Антонія, або без жодної — на вороття».
Дотримуйся дуже гарної форми зевгми, коли з чотирьох членів періоду стає два, таким чином йдеться раніше про те, що стосується слів другого члена, а пізніше — що першого. Чудовою є зевгма у Ціцерона («Після повернення»): «Якби я був убитий сам, це ганебно для мене; якщо з численними мужами республіки, то здавалося, що це буде згубним». Два середні члени: /107зв./ здавалося, що для мене буде ганебно і якби я був убитий сам, тому що подібні до двох інших, стягнулися з ними: другий з четвертим, третій з шостим, кожний з подібним до себе, але так, що першим ставиться те, що стягається з наступним, а другим те, що з першим, хоч їх можна виголосити теж іншим способом.
18. Об’єднання — це дуже гарне сплетення членів періоду, яке полягає в тому, що речення перетворюється в якесь інше, собі протилежне, переходить з одного члена періоду до наступного, неначе споріднена кров. Слід тут дивитись, щоб був відповідний ритм, наприклад: «Щоб без ненависті не спокутувалась вина і без вини не каралась ненависть» [Ціцерон, «На захист Клюенція» 37, 5].
19. Певне зіставлення членів періоду має, очевидно, деякий сенс, коли вживається більше членів і окремим з них відповідають щодо смислу інші. Таким є відомий вислів Ціцерона («На захист Цеціни», I, 1): «Скільки важать відвага на полях і в пустельних місцях, стільки на Форумі і в суді значить безсоромність, не менше тепер у судовій справі уступив би Цеціна безсоромності Ебутія, скільки щодо насильства уступив зухвальству». Бачиш, отже, що двом першим відповідають два наступні члени періоду.
Розділ сьомий
ПРО ВЖИВАННЯ ПЕРІОДІВ, ЧЛЕНІВ І КОМ [СИНТАГМ] У ПРОМОВІ ТА РІЗНОМАНІТНІСТЬ IX ПОЄДНАННЯ
Головне тут полягає ось у чому: треба знати, що те все, про що ми дотепер говорили, не скрізь застосовується і не все можна виразити тільки справжніми періодами, але й пневматичним чи вживанням членів або ком періоду. Та як річ, довжиною в лікоть, переходить в п’ядь і навпаки, \266\ так /108/ і те, про що оратор задумав говорити, одне вигідніше виголошувати самими членами періоду, інше — тільки синтагмами, ще інше — періодом-пневмою, а ще інше — надмірним періодом, і ще інше красиво — вживанням справжніх періодів. Справді, смішними є ті, що кажуть, що їм подобається не розтягнутий, а стислий стиль (який неспеціалісти називають лаконічним); вони дуже нерівні речі ставлять у рівних відступах, що свідчить не про знання мистецтва, а про неуцтво.
Стиль повинен служити справі і бути таким, якого вимагає ця справа. Період, хоч би побудувати його за поданими законами і хоч би був дуже гарним сам по собі, якщо не стоїть на своєму місці, буде недоречним і невдалим. Це треба знати й про інші форми мовлення.
Щодо вживання періодів, членів і ком, дуже старанно зберігай такі настанови:
1. У вступах, коли йдеться про великі речі, де справа вимагає турботи, рекомендації, співчуття, вживається справжній період. Прикладом можуть бути майже всі вступи Ціцерона.
2. У загальних місцях, де йдеться про чесноти, вади або інші загальні речі, а далі, якщо треба щось краще похвалити або осудити, то вживаються також справжні періоди, як це зробив Ціцерон, про що сам свідчить («Проти Верреса», промова II), говорячи про похвалу Сіцілії та виступаючи в сенаті з промовою «Про свій консулат». Коли виголошуємо похвальну промову, де буває швидкість і безліч подібних похвал, промова будується часто з самих членів або ком періоду.
3. У розповіді найчастіше вживаються справжні періоди, що видно як майже з усіх творів істориків, так і з розповідей Туллія, а, передусім, з. розповіді про Діану з Сегести («Проти Верреса», промова IV), про елевсінську Цецеру 38 і про становище Сіракуз; до цих прикладів і сам Ціцерон відсилає читача в книгах «Про оратора».
4. Опис якоїсь речі найзручніше робити самими членами періоду з комами, як видно з творів Ціцерона та істориків, /108зв./ на основі яких, — хтось може, застосовуючи періоди, описати річ (якщо він навіть наслідує когось у цьому), котру хоче виставити напоказ.
Ціцерон («Проти Верреса», промова IV), багато розказавши про Сегестську Діану (він законно закінчив розповідь періодами) і приступивши до опису статуї, користується самими членами періоду (IV, 74); «Це була дуже велика і висока статуя; богиня була одягнута в шату; і справді, не зважаючи на таку величину, була в ній виражена юність і \267\ дівоча стрункість; з її плеча звисав сагайдак зі стрілами; в лівій руці вона тримала лук, в правій несла перед собою запалений смолоскип». Дуже часто потрібні приклади трапляються і в інших його творах.
5. Навіть якби не було опису, а треба сказати прямо, ясно, без особливих емоцій, то потрібно вживати члени і коми періоду. Далі, у пориві, де необхідно говорити гостро, наступаючи по-бойовому, що трапляється найчастіше в обгрунтуваннях, в яких велика навальність і натиск, варто вживати дуже короткі члени періоду, і не так члени, як коми, бо промова інколи утворюється з окремих слів. Ціцерон («Проти Верреса», IV, 38, 82) пише: «Я домагаюся від тебе, Верресе, пам’ятника Публія Африканського. Процес сіцілійців, який я розпочав вести, я залишаю; нехай не буде суду в справі здирств; хай поки що злегковажать беззаконням щодо жителів Сегести; хай буде відновлений постамент, поставлений Публієм Сціпіоном; хай на ньому виріжуть ім’я непереможного полководця; нехай буде знову поставлена на своєму давньому місці прекрасна статуя, вивезена з Карфагена».
6. Інколи у розповіді можна вживати також члени періоду, але вони беруться не для прикраси, а тільки для швидкого виголошення, якщо в ньому є потреба, як, наприклад («Проти Верреса», I, 26, 67): «Коли Філодам 39 зрозумів, що тут йдеться і готовиться до того, щоб зґвалтувати його дочку, то він кличе своїх рабів: він наказує їм не звертати на себе ніякої уваги і тільки захищати дочку; один нехай вибіжить, щоб повідомити сина про таке велике нещастя дому. Тим часом у всьому домі знімається страшний крик: бій між рабами Рубрія і хазяїна; сюди й туди тягають у власній хаті /109/ достойного і чесного мужа; кожний окремо накладає руки, аж нарешті сам Рубрій обливає Філодама окропом».
7. Моральна сентенція, або якась коротка думка про звичаї чи повчання про якусь річ дуже вдало поміщаються у двочленному періоді, який через те називається гномічним, бо «γνώμη» по-грецьки означає «думку».
Такою є сентенція в Курція: «Коли люди щасливі, то забувають навіть про свою природу» (III, 2, 19). Такі сентенції красиво виражаються також одночленним періодом, як, наприклад, у Курція: «Жорстокість не суперечить розкоші, ні розкіш жорстокості» або: «Завжди розрадою в нещасті є пізнання своєї долі» (IV, 10, 26).
8. Великі словесні форми, особливо період-пневма, повинні застосовуватися в ампліфікації і тому найбільше панують там, де вона є, бо аж тоді речі будуть здаватися великими, як сам [період] вважатиметься не малим. \268\
9. Далі, як в періодові мова є більш повільною і в’ялою, в членах періоду більш жвавою, а в синтагмах найжвавішою, так для загального правила треба запам’ятати: справу, про яку ми, звичайно, говоримо спокійніше, треба виголошувати періодами, а ту, про яку говоримо з полум’яним почуттям або з якоїсь іншої причини з певним піднесенням, то її будемо виражати членами і комами періоду.
А якщо треба показати щось своєрідне велике або з запалом щось довести слухачам, те викладаємо довшими словесними формами, як того вимагає сама справа. Адже ж це мистецтво виникло не з чиєїсь там волі, а було спостережено в самій природі.
На закінчення викладу про мистецтво будови періодів запам’ятай таке: як немає нічого приємнішого і чарівнішого, ніж різноманітність, так немає нічого гіршого, більш грубого, більш зневажливого, якщо немає в ньому періодів. Тому треба докладати всіх зусиль, щоб промова, як з кожного іншого огляду, так щодо ритміки, розміщення слів /109зв./ і вживання періодів визначалася різноманітністю. Цю останню треба враховувати в окремих словах, в словосполученнях, у поєднанні слів, синтагм і періодів, у їх величній численності форм, у способі висновків і розміщенні частин, Про них дещо окремо [скажемо].
РІЗНОМАНІТНІСТЬ У СТРУКТУРІ ЧЛЕНІВ МОВИ
1. Одне і те саме слово не повторювати, хіба застосовуючи мовну фігуру, але щораз треба виголошувати інакше, синонімічно.
2. Іменники не ставити у тих самих відмінках у першому, другому, третьому періодах, або дієслова [в однакових формах] . Тут передусім йдеться про іменники і дієслова, що в реченнях займають головне місце, тобто про ті, які є підметами і присудками.
Отже, їх треба ставити то в одному відмінку, то в іншому, а також у різних числах. Дієслова можуть змінювати свій стан, і одні можна вживати в активній формі, інші — в пасивній, а ще інші (це часто можна спостерігати в історичних творах) в безособовій формі.
3. Коли в членах періоду поєднуються слова, вжиті в тому самому числі, то вони не займають того самого місця в будь-якому члені, але якщо в одіному і другому раніше буде стояти підмет, а пізніше присудок, то вже в третьому присудок треба поставити на першому місці, а на другому — підмет. \269\
4. Одна і та сама форма висловлення думки не може бути основною в шрамові, а навіть у тій частині промови, яка вимагає періодів, бо інколи доводиться вставляти між ними коми або самі члени періоду, і навпаки, де вживаються тільки члени і коми періоду, там можна вставити один або два періоди. Тому, щоб довга розповідь не стала нудною через безперервне вживання періодів, уважно шукай місце для опису, який треба написати, вживаючи тільки члени періоду, і так /110/ запобіжиш збайдужінню слухачів. Подібне треба думати також про інші місця прамови.
5. Різноманітність періодів настане тоді, коли вони будуть різних форм, тобто один буде одночленним, інший — двочленним, а ще інший — тричленним, а інший знову пневматичним і т. д.
6. Члени або періоди повинні бути одного розміру, або величини, але треба застосувати одні більші, інші менші.
7. Нехай не закінчуються всі тим самим ритмом або звуком, про що ми вже нагадували в попередньому розділі.
8. Нарешті, також частини періоду — протасис і аподосис — з уваги на різноманітність можуть мінятися місцями, бо майже в кожному періоді раніше ставиться протасис, чого, як здається, вимагає сама природа, однак, інколи можна ставити на початку аподосис, а протасис після нього, як, \270\ наприклад, Курцій (кн. І) пише: «Знайдете шлях, якщо справно будете шукати, йдучи вершинами».
9. Також треба знати, що інколи вимагає сама справа, щоб не по-різному, але подібно, або зовсім так само виголошувати декілька членів періоду або періодів, тому що багато подібних речей треба викладати водночас. Прикладом є (IV-a) промова «Проти Верреса» (IV, 41, 88), де Туллій багато обвинувачень виголошує в одному: «Тут і обвинувачення за здирства, тому що Веррес забрав у союзників статую, що коштувала багато грошей, і казнокрадство, бо він не завагався привласнити собі статую — власність римського народу, яку той взяв із захопленої здобичі у ворогів і поставив від імені нашого полководця; тут і образа величності, тому що він відважився зняти і вивезти пам’ятник нашої держави, пам’ятник нашої слави і героїчних подвигів; тут і святотатство, бо він зневажав найвеличніші храми; тут і жорстокість, адже він придумав навий і особливий вид тортур для невинної людини, вашого союзника і друга». Те саме ти повинен інколи робити з власної пильності, щоб не здавалося, що ти гонишся за мистецтвом різноманітності. /110зв./
Розділ восьмий
ПРО МОВНІ ФІГУРИ, ЩО СПРИЯЮТЬ КРАСНОМОВСТВУ
Найважливіша ознака ораторського стилю — це прекрасна мова, що полягає у вживанні мовних фігур; а під мовними фігурами я тут розумію також тропи. Тому приглянемося до них. Мовні фігури греки називали «схемами», тобто картинами, тому що неначе кольори прикрашають картину, а картина стіну, так вони прикрашають промову. Отже, мовною фігурою називається те, що виражається граціозніше, краг сивіше, ніж звичайно прийнято. Вчені ділять мовні фігури на різні види. Я хочу поділити їх на три роди, згідно з постійним завданням оратора, тобто (що було вже сказано на своєму місці): вчити, веселити, зворушувати. Адже ж, гадаю, так можна краще пізнати їх застосування. Якщо цього не зрозумієш, то, хоч будеш застосовувати фігури, це буде не прикраса, а вада мови. Далі, я буду говорити тут не про всі мовні фігури, — багато їх зібрано з творів античних софістів, — а тільки про ті, які частіше може застосовувати оратор. Отже, розглянемо повчальні фігури. \271\
1. Синтаксичне зміщення полягає в тому, що при порівнянні особи або речі відокремлюються з огляду на різницю між ними, і виникає фігурне порівняння. Якщо завдяки протиставленню виявляється відношення між протилежними речами, то цей випадок ближчий до антитези (про яку ще йтиметься) і буде мати більше розважальний характер, а інколи буває проста протилежність тільки тому, що слухач навчився, яка є різниця між речами або особами, як ось маємо, наприклад: «Ми помітили різні замилування /111/ в душах юнаків, хоч вони були братами: один жив бажанням до слави і любов’ю до чеснот, шукав трудолюбивого життя, а другий дбав про гроші і вважав багатство найбільшою чеснотою».
2. Аналепсис — це певний поділ сказаного або того, що треба сказати, але такий, що те саме слово ставиться в окремих частинах і воно є неначе прикрасою промови. Ціцерон («На захист Квінктія», 36) пише: «Я доведу найперше, що у тебе не було причини вимагати від преторіа, щоб віддав тобі майно П. Квінктія у твоє володіння, потім, що ти не міг заволодіти ним згідно з едиктом 40, і, нарешті, що ти ним не заволодів». Аналепсис відрізняється від повторення і від антистрофи 41, тому що вони повторюють слово або на початку, або в кінці, а аналепсис, який би він не був, вважається мовною фігурою, яка прикрашає виклад теми.
3. Антизевгменом — це те саме, що зевгма і виступає тоді, коли до того самого слова належать більше слів або синтагм. Приклади є всюди і вони легкі. Ця мовна фігура властива історикам, бо робить розповідь короткою. Але в ній треба звернути увагу на те, щоб слово, до якого відносяться інші, могло стосуватись до кожного з них, якщо б вони вживались окремо.
4. Аподоксис або апопланесис [відхилення] — це фігура, коли ми коротко спростовуємо зроблені нам закиди, нехтуючи ними, або заявляємо, що вони не стосуються нашої справи. Ця мовна фігура дивним способом надається до спростування деяких неважливих доказів противників, але нею треба користуватися з великою розважливістю. Ціцерон («На захист Целія», II, 4) каже: «А обвинувачувати [Марка Целія] 42 в тому, що він — син римського вершника, не личить обвинувачам ні перед цими суддями, ні пареді мною, як його захисником».
5. Апостасис або перелік частин маємо тоді, коли те, що можна сказати загально, охоплюється переліком декількох видів. Ця фігура має також значення /111зв./ для збудження почуттів, бо коли справу так поділити, то вона здається ширшою, як, наприклад, у Ціцерона («На захист Марцелла», 8): «Ти підкорив численні племена диких варварів, які заселяють \272\ безмежні простори і володіють всілякими невичерпними багатствами» і т. д. Таке речення було б простіше і скромніше, якби сказати: «Ти підкорив дуже багато народів».
6. Характеристика — це дуже важлива мовна фігура, що викликає велике захоплення, зворушення. Вона за своєю природою має повчальне значення, зображаючи або описуючи справу й осіб так, що воїни виступають перед нами нібито як справжні.
Цього можна добитись переліком якостей окремих частин тіла, або зображенням рухів і дій, що відповідають певній людині. Багато прекрасних прикладів подає Теофраст 43 у книжці під заголовком «Характери», в якій змальовуються різні людські вади. Короткою, але дуже гарною є картина смішної поваги в Ціцерона, де автор зображує поважний виступ Пізона (промова «Проти Пізона», 14): «Коли тебе запитали, що ти думаєш про мій консулат, ти відповів як поважний дорадник, піднявши одну брову високо, другу опустивши вниз для прояву того, що тобі не подобається жорстокість». Але найславніші є ті дві характеристики, в яких Ціцерон описує Габінія 44 і Пізона, різних вихованням, але подібних злочинам. У промові «На захист Сеегія» 46, зараз після вступу (17 — 20) читаємо: «В ім’я безсмертних богів! — якщо ви все ж таки не хочете згадувати про їх [Габінія і Пізона] злочини і рани, які вони випалили на тілі республіки, то уявіть собі в думці вираз їх обличчя та їх виступу; вам легше буде уявити собі їх вчинки, якщо ви пригадаєте, /112/ принаймні, їхні обличчя.
Один з них, що купається в пахощах, з накрученим волоссям, позираючи згори на своїх співучасників у розпусті та на тих, котрі у свій час користувалися його свіжою юністю, з люттю дивився на юрби лихварів при огорожі, від переслідування яких він був змушений шукати захисту в портику трибунату, щоб йому, який потопав у боргах, немов у затоці Скілли 4в, не довелось триматися за стовпа. Він нехтував римськими вершниками, погрожував сенатові, продавався найманим бандам, які, як він признався, врятували його від суду за підкуп урядів, говорив про свої надії одержати від них провінцію і думав, що, якщо він її не доб’ється, то йому добром не закінчиться.
А другий — о боги ласкаві! — з яким огидним, з яким понурим, з яким страшним видом прогулювався! Ти б сказав, що дивишся на одного з тих відомих бородачів, зразок старої держави, картину старовини, стовп республіки. Неохайно одягнений, в своїй майже темній плебейській пурпурі з таким розхристаним волоссям, що здається вихідцем з Капуї 47, в якій саме він був дуумвіром 48, щоб було чим прикра\273\сити своє зображення, він задумував знищити Сепласію 49. А що вже я маю сказати про його брови, що вже тоді здавалися людям не бровами, а запорукою щастя держави. В його очах була така велика суворість, а чоло так поморщене, що, здавалось, ці брови ручаються за щастя протягом усього року».
А св. Григорій Назіанзін («Проти відступника Юліана», промова 4) так зображає його, поки він ще хлопцем вчився: «Але неврівноваженість його руху і якесь величезне зворушення думки не творило віщуна, якщо дійсно найкращим віщуном є той, хто вміє правильно здогадуватись. І здавалося, що це для мене не означає нічого доброго: шия зовсім не міцна, плечі, що він їх поволі то порушував, то підносив, нестійке око, що блукає сюди й туди з якимсь божевільним поглядом, ноги кволі і хиткі, ніс, що видихає образу, смішні риси обличчя та реліт, /112зв./ стверджування і заперечування кивком без усякої причини, заїклива мова, переривчасте дихання, раптові й недоречні питання, а відповіді, не кращі за них, скакали одні за другими, але не поважні, не стійкі. Чи потрібно описувати деталі? Я в його праці помітив те, що пізніше помітив також і в його творах».
Мені хочеться тут для блага молодих студентів православної віри подати також наш приклад. Яким би він не був, ми виклали його з побожною пристрастю. Бо коли я бачив, що чимало з наших захоплювалися фальшивою побожністю католицьких ченців, які хиталися, неначе навіяні чумоносним вітром, то і я на чужині пильніше придивлявся до цих, подиву гідних мужів, щоб певніше запам’ятати їх, і думав, що про них треба сказати так: невже вас зворушує і викликає вагання в православній вірі, коли ви бачите якусь фальшиву побожність у ксьондзів-обманщиків. Адже великий Павло раніше нагадав нам, що як темний ангел, так і його слуга, звичайно, одягається в один колір, а для мене сама штучна побожність — це доказ найбільшої безбожності.
Уявіть собі ці рухи, хід, вигляд їх обличчя і тіла, і скажіть, будь ласка, що ви побачите тут щирого, невдаваного, нештучного? Одні показують нам картини повільності і лагідності, а інших побачиш, що вони прикриваються більшою, ніж катонівська 60, суворістю. Перші з них (якими здебільшого є ті, що даремно називають себе товаришами Ісуса) кажуть, що вони особливо приємні богові, бо створені щоб завойовувати прихильність до нього. Правда, вони показуються на очі в чорній, але елегантній одежі з дуже старанно випещеною шкірою. Вони, ніжнесенькі від найнижчого нігтя аж до чубка, лагідно підносять лоба, привабливо укладають обличчя, стискають по-жіночому уста, підіймають і опускають бро\274\ви, по-акторськи опускають очі, /113/ солодко і часто усміхаються. Коли ж говорять, задирають ніс, яка хитрість їх пальців, яке ніжненьке звертання шиї на всі боки! І якої це вимагає майстерності. Адже вони звичайно змінюють обличчя під впливом найрізноманітніших почуттів, неначе Протеї 61, в одну мить. Ще не чуєш його веселого і милого голосу, коли він одним словечком вступає в розмову, а вже бачиш його, як він зітхає, стогне і проливає слізки, і все те робить з такою ніжністю і підлесливістю, яку можна бачити в молоденьких дівчаток. Коли ти помітиш майже всі почуття цього ордену, то разом зі мною будеш підозрювати, що в них є звичайні учителі, що проповідують мистецтво цих витоиченостей. Однак я часто не міг стриматися від сміху, коли бачив багатьох, яким аж ніяк не личило виражати на обличчі пристрасті пожадання і любовні похоті. Коли вони йдуть на міську площу і обходять місто (що в них, звичайно, буває часто, бо вони наслідують апостолів), то мчаться таким ритмічним кроком, що здається, вони не крокують, а пишуть вірші своєю легкою і жвавою ходою, і не просто йдуть, а, як кажуть поети, тільки торкаються поверхні землі. А якщо зустрінуть якогось знайомого, що перебуває під їх впливом, то обидва (бо вони ходять по два) весело його вітають. Відразу старший, що дуже дбає про чуже щастя, схиливши легко шию на плече, і підсміхаючись, хапає людину за руку і питає, як він ся має. Коли ж той відповідає, що у нього все в повному порядку, то він повідомляє, що прийшла дуже радісна вістка: «В Індії якогось дуже могутнього царя з усім народом, скільки його там є, наші єзуїти привели до стін Христа. А в Рима, коли бенкетував папа, то чудово ровхвалив товариство Ісуса, і, п’ючи, бажав йому успіхів і надав безмежні ласки (їх називають індульгенціями) 62 /113зв./ тим, хто ходить до єзуїтських костьолів».
А до дому, про який знають, що там живе господиня, віддана їхньому законові, часто приходять несподівано, навіть не в пору. Тут після найсердечніших привітань розвеселяють жінку численними побожними дотепами, хвалять прикрасу дому, захоплюються картинами, а побачивши розп’ятого Христа, зітхають з ніжним співчуттям, і рухаючи повіками, вже вдають, що вони розплакалися. Але незабаром відвертаються від чужого зору буцімто, щоб ніхто не бачив їх плачу, ,а в дійсності, щоб цим звернути на себе увагу.
А коли є малі діти, то вони, погладивши їх лагідно, часто обдаровують їх образочками або вішають на шиї медальйончики з візерунком Ігнатія 53. Дуже щаслива нагода трапляється їм тоді, коли вони почують, що захворіла якась багачка. Вони тоді вже прилітають туди скоренько і кажуть, \275\ що їх прислав сюди сам Станіслав Костка 54. Він наказав привітати її від свого імені і передає, що буде для неї дуже старанним лікарем і буде турбуватися, щоб вона якнайскоріше видужала. Нарешті закидають хвору численними обіцянками. Якщо ж трапиться інакше, і вона на обман відповість обманом, вони несподівано, опустивши вуха, відходять і перед іншими будуть говорити, що вона нехтує вічним спасінням. А якщо вона піддається умовлянням (що трапляється частіше) і залишить їм заповітом або частину свого майна, або велику суму грошей, тоді вони збільшуватимуть досхочу свої обіцянки, крім того, немов найповнішу гарантію спасіння, дадуть їй молитовні пілюльки та ще й скажуть, що папа надав цим пілюлькам таку силу, що хто прийме їх у годину смерті, той легенько помре і полетить прямо до неба. Вони не гребують жодними засобами у цьому, і я думаю, що нещасна людина не мучиться так своєю гарячкою, як вони непевним вичікуванням її смерті. /114/ Зрештою, вони нехтують також бідними, швидкою ходою минаючи ті дами, в яких не почули ніякого запаху заповітів.
І справді, коли вони десь при дорозі побачать якогось жебрака, що лежить, пригнічений важкою хворобою, а тут випадково ходить багато людей, вони зупиняються і до хворого (хоч він не глухий) кричать на весь голос, питаючи, що йому буде смакувати: телятина, чи курятина, чи риба, чи коржики, чи медяники, чи пампушки. І. нарешті, перечисливши інші ласощі й подразнивши горлянку людини, відходять.
А той, нещасний, відмовляється від простої їжі, думає тільки про обіцяні ласощі і, сподіваючись на них, гине цілий день з голоду. Вони ж не посилають йому навіть шматка затхлого м’яса. Ось тобі обіцяльники з широко розкритими устами.
Дня не вистачило б мені, коли б треба було перерахувати все окремо. Це ж такі люди, для яких щось говорити або робити — це тільки пустий привід для викликання брехливого ефекту. Вони винаходять нові, але пусті святкові звички, вони раз у раз жартують на священних амвонах. Це ж від них походять ці ніжеенькі казочки для приємності хлопців і жінок, мовляв, пречиста діва дала носити Ісуса хлопцеві, що любив її, що ангел, коли будив якусь дівчину до ранкової молитви, потягав її легенько за вухо і тисяча інших нісенітниць. Ось якими є ті, що подобаються нерозумній юрбі ніжною побожністю. Але ж не всім подобається ця ніжність.
Є й інший рід дурисвітів, які крокують надто суворо, немов би походили від старовинних сабінців 55, а інших побачиш, начеб вони в душі пройшли в самі небеса, закостенілі та приголомшені, ледве волочать ноги, /114зв./ а іноді затримуються, неначе забувши про себе. Відомо, що вони вдень \276\ і вночі схиляються над книгами, і, як це не дивно, також йдуть до костьола і на міську площу. Деякі з них мають такі довгі рукави, що людина невчена і менше релігійна могла б уся одягнутися.
А інші прямо — кініки, що висміяли і потоптали всі пишності світу. Вони не вмиті, зарослі, з поморщеним чолом, почорнілими зубами, необрізаними нігтями, занедбали всяку охайність, і турбуються лише про те, щоб говорити якнайбільше хриплим і грубим голосом.
Для церковного проповідника вони вважають найбільш гідним, якщо він під час проповіді гидко розкриває рот, всіх лякає страшним поглядом, вдаряє кулаками і тупає ногами по амвону та майже розхитує його. А щодо одягу, то в них вважається гріхом, якщо вони ходять не в дерев’яних черевиках і не підпоясуються шнуром. Також уважається набожністю носити не цілий одяг, серед них ти можеш побачити багатьох, які дбають про те, щоб на подертому одязі носити попришивані клапті іншого кольору.
Нарешті те, що можна назвати гарним, витонченим, вони висміюють і ненавидять, а всю святкову красу, всю охайність вони називають шкідливою пишністю, бруд же і варварство в них у пошані. Але немає нічого більш ненажерливого за цей рід людей, нічого більш п’янствуючого, і ти слушно міг би назвати їх свиньми з череди Епікура 66.
Що це, о боже ласкавий, за новий вид побожності! Чи ж може бути хтось, хто бачив би цю порожню штучність і не сміявся? Наш бог Ісус Христос дотримувався і навчав зовсім іншого способу життя. Він хотів, щоб ми були простими і без лицемірства, а ці, навпаки, так люблять підмальовану скромність і правду, що здається, навіть не приховують штучності. /115/
Мене якось дуже дивно розвеселяють спогади про цю двояку маску, бо скільки раз прийде мені на пам’ять їхня брудна фальшивість та їхня безсила жіноча доброта, стільки раз, здається, мої очі бачать тих консулів, яких так витончено зображає Марк Туллій, а саме: Пізона і Габінія, яких вони дуже вміло прагнуть наслідувати, і, як здається, одні походять від Пізона, другі від Габінія.
Це я додав для прикладу характеристики, щоб показати, що ця мовна фігура дуже придатна для навчання, бо вона змальовує звичаї людей і також для розвеселювання і для зворушування душ і дає промові багатого матеріалу та не рідко займає в ній значне місце, що можна бачити в численних промовах Ціцерона, передусім у II-й «Філіппіці», в останній «Верринці» та інших, у промові «На захист Сестія», «Проти Пізона», в другій «Про аграрний закон», «На захист Клуенція», де Ціцерон описує злочинну жінку. \277\
7. Діазевгменон або роз’єднання, протилежний до антизевгменона, коли багато слів, що могли б належати до одного дієслова, наділені кожне своїм. Приклади трапляються часто і ця мовна фігура поєднується з ізоколонам.
8. Епаналепсис буває тоді, коли те саме речення промови повторюється після декількох колонів. Ця фігура важлива тоді, коли треба закріпити в пам’яті знання, що ми називаємо вбивати в голову або виразно підкреслити те, що ми схвалюємо чи не схвалюємо, наприклад: «Слуга повинен коритися хазяїнові, коли йому доручається те, що подобається хазяїнові і не ображає божого маєстату. В цьому, кажу, слуга хай обов’язково слухає наказу хазяїна. Але якщо накази хазяїна поєднані з образою бога, то хай слуга їх зовсім не виконує і хай пам’ятає, що він тоді вже не слуга, а вільний». /115зв./ Подібно й Ціцерон у промові «На захист Рабірія» 57 (18) говорить: «Я охоче, якби це було можливо, заявив би те саме: Сатурній 58 був убитий рукою Рабірія! Ваші крики мене аж ніяк не хвилюють, повторюю, я охоче це заявляю!»
Є також епаналепсис слів, коли те саме слово, що було на початку одного речення, ставиться в кінці другого, але це робиться більше для розваги. Ціцерон («На захист Марцелла», 17) каже: «Ми бачили, що твоя перемога з закінченням боїв досягла своєї мети: добутого з піхов меча ми в місті не бачили». І Златоуст перед першим засланням сказав у промові про мужність мучеників: «Слабшало часто на тортурах тіло, але сила віри не слабшала».
9. Епанод буває тоді, коли ми, навівши два або більше понять, знову до них повертаємось, подаючи їх відмінні риси. Вергілій:
...ми відриваємось,
Іфіт 59 і Пелій 80 зі мною (хоч правда вже старший літами Іфіт іде...)
[Енеїда, 11, р. 434 — 435].
Подібний приклад: «Петро і Іуда впали дуже важко, але Петро піднявся, а Іуда ще більше полетів сторч головою». Так само апостол («До галатів» 4, 22 — 24): «Авраам мав двох синів, одного від рабині, другого — від вільної. Але той, що від рабині, народився від плоті, а той, що від вільної — згідно з господньою обіцянкою». Часто об’єднується з синтаксичним зміщенням.
10. Образність буває тоді, коли ми виражаємо якусь поважну справу і так, що слухач легко розуміє, яка вона і яка велика. Якщо йдеться про якість справи, образність здійснюється за допомогою характеристики або гіпотипосиса. Якщо — про кількість, дуже тонко можна подати її за допомогою вигаданої подібності або порівняння. \278\
І так зможеш виразити щонайкращу відвагу св. Василія, якою той перешкодив безбожному імператорові 61 зайти до церкви, де опишеш царську свиту і пишний похід, щоб показати, з якою відвагою святий муж /116/ погордив цим усім, додаси: «Цю всю картину бачив неначе намальовану на стіні, так безстрашно діяв все той муж».
11. Етологія — це те саме, що мова на моральну тему, коли описуються чиїсь звичаї. Це те саме, що характеристика.
12. Горнам — це певне образне визначення, коли якусь річ не визначуємо, пояснюючи прямо її природу, але інакше, відповідно до нашої теми. Пояснення мусить бути правильне, згідне з загальним переконанням.
Так, у Саллюстія Меммій 62 говорить: «Робити все безкарно — це означає бути царем» [Війна Югуртинська, 31, 26]. Сюди треба віднести численні приклади з творів авторів, де вони різко називають речі та особи, почерпнувши назви або з метафори або антономасії або наслідків і т. д. Так блаженний Кипріан «Про господню промову»: «Євангельські настанови — це ніщо інше, як божественні науки, основи надії, опора зміцнення віри, харчі для підкріплювання серця, дороговкази на шляху» і т. д. Ця фігура відрізняється від визначення і може бути місцем доказу. Етологія пояснює природу речі, а визначення дає речі правильну назву і прикрасу.
13. Гіпотипосис або описання — це найбільш відома витончена фігура і, хоч могло б здаватись, що вона тільки повчає, однак вона і захоплює і зворушує. Про неї запам’ятай такі настанови.
По-перше, описання є іншою мовною фігурою, ніж те, про що ми говорили, коли розглядали оповідання. Опис — це проста історична промова, що викладає яку-небудь справу і не дбає про те, щоб цю справу зобразити перед очима, а тільки щоб слухач її зрозумів. Ппотипосис же застосовується для прикрашування і полягає в тому, щоб здавалося, що описану річ скоріше бачимо, ніж чуємо.
По-друге, справа, що здається гідною подиву, гідна і того, щоб її описати.
По-третє. Найкращий опис буде тоді, якщо ти скористуєшся фантазією або уявою, /116зв./ тобто, якщо річ, яку хочеш описувати, спочатку добре уявиш у своїй думці, а тоді розглянеш її повністю, яка вона і яка велика.
По-четверте, опис повинен бути коротким і ясним (про що вже була мова деінде), бо якщо ти затримаєшся довше в кожній частині, то тим самим слухач забуде скоріше першу частину, ніж пізнає другу.
Опис не буде наочним, якщо він темний, і його не можна буде ні зрозуміти, ні помітити. \279\
По-п’яте, якщо опис природний, хай буде тільки повчальним, і не треба його змішувати з якоюсь іншою мовною фігурою і виголошувати тільки простими колонами. Та якщо він застосовується для розвеселювання або зворушування, тоді може поєднуватись з іншою мовною фігурою, і, передусім, з риторичним питанням, або лише в періоді-пневмі слід розвивати його, вживаючи коми і різні члени періоду, які допускає мовна фігура ізоколон.
Тут подаю приклади для кожного вживання. За один з них візьмемо уже згаданий відомий опис статуї Діани («Проти Верреса», промова IV, 74). Розважальний опис є у Ціцерона, коли він після повернення з заслання каже (промова «Після повернення до квіритів», 4), що Італія здається йому більш чарівною, ніж раніше: «Але сама батьківщина, безсмертні боги, хіба ж не є невимовно дорожча і чарівніша? Яка велич Італії! Яке народне багатство міст! Яка краса околиць! Які поля! Який врожай! Яка краса столиці! Яка освіта громадян! Яке ваше достоїнство!»
Хвилює душу також і та подиву гідна промова Златоуста, де він зображає тирана, що вбиває хлопця, якого йому довірили, та хлопця, що гине (книга «Проти поган»): «Коли я пригадую собі того злочинця, що озброюється, що добуває меча, що хапає хлопця за шию і тією ж рукою, якою взяв його під опіку, стромляє в нього меча, моє серце розривається. Мене душить гнів; коли я знову бачу того хлопця, як він боїться, дрижить, як він востаннє ридає, як він кличе батька і клянеться, що той сам був винуватцем убивства, хто занурює йому меч у горло. Але той, хто його породив, не міг забезпечити йому ні втечі, ні прийти на допомогу. Даремно хлопець благав про це свого батька. В кінці хлопцеві наносять удар, він тремтить, вдаряє об підлогу ногами, забагрює кривавими потоками землю. Самі мої нутрощі розриваються, затемняється сама думка, а через смуток якась темрява закриває мені очі».
14. Пролепсис — або випередження, коли те, що, на нашу думку, нам повинні закинути противники, ми самі собі закидаємо. Часто його застосування буває в обгрунтуваннях і спростуваннях, як у цій відомій промові Демосфена «Про херсонесців», 25, с. 281: «А я, судді, думаю, що він виведе вихвалювача Лікурга 63, який є свідком його соромливості та чесності, але я Лікурга в нашій присутності запитаю тільки одне, чи він хоче бути подібним до його вчинків і звичаїв, а якщо ти заперечиш, то для вас цього вистачить, Що він повинен заслуговувати на вашу суворість».
15. Пропарергасія [підготовка або забезпечення] — це найбільш необхідна фігура для викликання довір’я, коли ми \280\ забезпечуємо собі ймовірність того, про що маємо намір говорити. Цього добиваємось або похвалою, або виключенням неймовірності, або усуненням заздрості.
Отже, коли б я хотів привести свідка, який мені є ворогом, або другом, то спершу треба б сказати: «Я думаю, слухачі, що вам відомо про те, що певнішою є похвала від ворога, ніж від друга, бо друг хвалить під впливом любові, а ворог, навпаки, тільки тоді, коли його примусить до цього правда». /117зв./
16. Сентенція (по-грецьки «γνώμη») — це коротке правдиве і поважне речення, що містить моральну науку про звичаї людей або стосується пізнання істини, як, наприклад, у Ціцерона («На захист Лігарія» 64, 37): «Жодна з чеснот не приємніша, але більш гідна подиву за милосердя».
Сентенції у промові — це напевно найбільша і найвизначніша прикраса, до якої прагнуть всі, однак деякі тільки знають її, бо одні думають, що це те саме, що начиняти промову сентенціями з творів авторів, тому це, на їхню думку, не є мовною фігурою, а місцем обгрунтування, тобто свідченням. Отже, щоб ти це пізнав ясніше, запам’ятай ці вказівки про сентенції.
Бо, як мудреці кажуть, життя є двояке: практичне і споглядальне. Те саме скажемо і про сентенцію, яка полягає в самому пізнанні справи («На захист Мілона», 61): «Велика сила совісті, судді, і вона велика у двоякому значенні: нічого не бояться ті, що не допустили жодного проступку, а ті, що скоїли злочин, завжди думають, що кара йде за ними».
Інша сентенція вчить звичаїв, тобто, що нам треба робити, а чого уникати, дає вказівки і допомагає практичному життю. Такою є відома сентенція Василія Великого (лист 1): «Треба вчити без недоброзичливості, треба вчитися без соромливості».
Отже, ти не повинен дивуватися, якби хтось сказав, що також ті сентенції, що тільки вказують на правду, допомагають краще формувати звичаї, але вести бесіду про це не багато допоможе у висвітленні нашої теми. Так само деяка сентенція не потребує обгрунтування, бо вона певна /118/ сама по собі, як ці слова Ціцерона («Філіппіка», IX, 39): «Нічого не цвіте завжди, вік наступає за віком». Інша без додання доказу здається мало правдоподібною, як, наприклад, у того ж («Філіппіка», XIII, 16): «Добрих громадян створила природа, потім підпомагає природа, бо всі патріоти дбають про те, щоб спасенна була республіка. Але в тих, що щасливі, це більш очевидне».
Запам’ятай тут подібну сентенцію з її обгрунтуванням. Та буде найбільш витончена і разом з обгрунтуванням складе \281\ одне речення або один період: «Ми смертні, ми не повинні грати роль безсмертних». Але найбільш гідним знання є поділ сентенції на відкриті і приховані. Відкритою є така, що твердить про щось взагалі і воно є невизначене. Наприклад: «Немає нікого, хто б завжди був мудрий». А прихованою є така, що зв’язана з окремими місцями або особами або часами, як, наприклад, цей вислів Ціцерона («На захист Марцелла», 8): «Ти переміг те, що в силу своєї природи і обставини могло бути переможене». Прихованою називається сентенція тому, що хоч вона й є сентенцією, однак здається, що не є.
Приховану сентенцію складемо так: розглянь загально справи, пізнання яких відноситься до твоєї теми, потім знайдене речення, правдиве, але невизначене, прикріпи до місця або часу чи особи, про які йдеться, і з невизначеного зроби визначене.
Хоч Ціцерон міг сказати так: «Народи навіть численні та великі за своєю природою і умовами є такі, що можуть бути переможені», але він сказав: «А однак чи переміг те, що...» і т. д. і це є найвизначніший вид сентенцій. Говорити сентенційно — це значить на основі розгляду та обгрунтування-справи винайти поважні вислови, що містять у собі якесь повчання /118зв./ і подати їх невизначено і загально або приховано або визначено.
Однак запам’ятай, що обережніше і рідше треба застосовувати відкриті сентенції, передусім молодому ораторові. Бо може здатися, що пропонуючи загальну сентенцію, яка личить тільки зрілим та привілейованим мужам, він в той спосіб хоче завоювати собі авторитет всіх вчити. Приклади цієї ораторської прикраси найчастіше трапляються у промові «На захист Мілона».
17. Міркування або діалогізм або апофазис відрізняється від міркування, яке є формою доведення або силлогізму, бо ця мовна фігура є тоді, коли оратор міркує сам із собою, а це стосується кожної з двох осіб: тієї, яка питає, і тієї, що відповідає; тієї, що робить закиди, і тієї, що відбиває закиди. Ось приклад: «Добрі наші предки постановили, щоб жодного царя, якого спіймають на війні, не позбавляти життя. Чому так? — Тому що доля наділила нас цією владою. Несправедливо однак було б карати смертю тих, яким та сама доля ще недавно давала найвище становище.
— А чому ж повів на нас військо? — Я перестаю пам’ятати.
— Чому так? — Тому що за звичаєм хоробрий муж вважає воротами тих, що змагаються за перемогу, а переможних — людьми. \282\
— А якби він так переміг, чи ж не робив би те саме? — Напевно не був би такий розумний. — Так чому ж ти щадиш його?
— Бо я звик нехтувати такою глупотою, а не наслідувати її».
Ця мовна фігура дуже чарівна, бо вона не тільки вчить, а передусім розвеселяє дивною принадою міркування. Отож, бачиш, вона має найбільше значення для спростування доказів. Запам’ятай: щоб діалогізм не був крихким, він повинен бути насичений дуже поважними відповідями, як цей у поданому прикладі, потім не повинен бути надто великий. Тобто не чистий і непомірковано довгий, бо він перевантажує мову. /119/
Перехід полягає в тому, що сказане повторюється декількома словами, а те, що треба сказати, викладається коротко. Це та частина промови, в якій оратор переходить від однієї частини до другої або від одного доказу до другого. Ціцерон («На захист Марцелла», 26): «Переходжу тепер до найважливішої твоєї скарги і до твого найтяжчого підозріння, яке належить взяти до уваги не так тобі самому, як усім громадянам, а особливо, нам, яким ти врятував життя».
Один перехід досконалий, інший — недосконалий. Досконалим є той, що складається з двох: пригадування і подачі того, що треба сказати. Ціцерон («На захист Квінтія»): «Досить доказів, що нічого «е належить! Ніхто так довго нічого не домагався. Якщо те, що він робить тепер, я доведу свідченням, то йому нічого не належить», Недосконалим є той, в якому бракує котроїсь частини, як у попередньому [прикладі] «На захист Марцелла». Бо те, що було сказане там, не згадується, а тільки те, що треба сказати.
Переходів треба вживати для поєднування доказів або частин промови. Ними треба так пов’язувати всю промову, щоб різні між собою речі поєднувалися вдало і відповідно. Але переходи повинні бути точні та очевидні, з добором слів у сполученні з іншими мовними фігурами, пристосовані до доброзичливості, зрозумілості та уваги.
Підготовка та затримка часто можуть вживатися замість переходу. Цього вистачить про повчальні мовні фігури. Пригляньмося тепер до розважальних фігур. /119зв./
ПРО РОЗВАЖАЛЬНІ МОВНІ ФІГУРИ
Приступаючи до таких мовних фігур, ми неначе входимо до якогось дуже чарівного саду, що манить нас різними квіточками. Бо ці мовні фігури дивно радують вуха і душі, завойовують любов і прихильність до оратора, зображають \283\ гарними і чарівними речі, які вони прикрашають, а через те мають застосування в кожній матерії, веселій, легкій і ніжній, в кожному лагідному почутті, як-от: радості, любові, милосерді, а, передусім, в епідиктичних промовах.
1. Анакладис (по-латині «commutatio» [переміна]), коли два протилежні речення або тільки неподібні утворюються так, що з першого виходить друге. А це може досягатися завдяки тому, що підмет попереднього речення стає в наступному присудком, і що є присудком, то у наступному стає підметом.
Кажуть, що Арістотель сказав так: «Того життя є найщасливіше, чийому щастю допомагає мудрість, а мудрості щастя». Кажуть, що так само, звичайно, говорив Теофраст: «Обов’язок розумного — бажати перевіреної дружби, а не бажану — перевіряти». Ось думка Платона: «Щасливою буде держава, якщо мудрі ті, що керують нею, або ті що керують — мудрі». Це речення інакше називається взаємозв’язком, перестановкою сплетіння. /120/
2. Антистасис буває тоді, коли те саме слово ставиться двічі так, що воно у другому випадку не означає того самого, а щось протилежне, і саме цим відрізняється від метонімії (Вергелій, «Енеїда», кн. II, р. 354): «Для переможених один порятунок — не чекати рятунку».
3. Антитетон — це інша назва синерези і буває тоді, коли зіставляються протилежні речі або особи. Різні є спроби цього протиставлення, по-перше, якщо з протилежних сторін ставляться протиставні речі або особи, то так звичайно виникає синтаксичне зміщення: «Один з них був ласкавий у даванні, другий — хитрий у прийманні, цього всі бажали, того — уникали, щоб він їх не бачив. Цього соромливість була всім мила, того безсоромність йому самому приємна, для інших — гірка».
По-друге. Коли ми кажемо, що з однієї речі виникає і неначе народжується інша, їй протилежна. Так, ми, звичайно, говоримо про Христа: «Понизив себе, щоб нас піднести; наразив себе на небезпеку, щоб взяти нас під захист; був зв’язаний, щоб нас визволити; був шм.атований, щоб нас оновити; проливав кров, щоб нас вилікувати; висів на хресті, Щоб усунути найлютішу тиранію, що нас пригнічувала. Нарешті бажав смерті, щоб приготовити для нас вічне життя в отця свого».
По-третє, подаються гарні протилежності за допомогою переміни. Так, про страсті Христа церква співає: «Віддаєш мені, народе мій, за манну — жовч, за воду — оцет».
4. Антитеза відрізняється від попереднього антитетона. Бо антитетон, як ми бачили, вводить із собою протилежні речі, \284\ а антитеза узгоджує дві або більше протилежностей. 1 так, антитеза в тому самому реченні є узгодженням протилежностей. Звідси виникає миле задоволення. Бо здається, що неначе якесь чудо з’являється, коли протилежні речі узгоджуються.
Є немало таких, котрі цю мовну фігуру, як усе прекрасне «...» але багато ораторів вказують слухачам смішні дива або скоріше безформні чудовиська. Отже, їх треба вживати помірковано і з найбільшою розсудливістю, а щоб узгодження протилежних речей було правдивішим, не фальшивим, то необхідно, коли одна з протилежностей приймається у прямому значенні, другу — брати в метафоричному, або одну і другу в тому самому значенні, та з протилежних міркувань.
Є багато способів антитези, бо або можна додавати до іменника протилежний прикметник або до номінатива протилежне дієслово або до дієслова якийсь протилежний відмінок або завжди протилежний іменник до іменника, /120зв./ або речі чи особі надають іншу назву, якщо скажемо, що водночас і це і те, і холодне і гаряче, і приємне і прикре, або не є ані це, ані те, не можу ні мовчати, ні говорити. Але те все, як я вже нагадував, повинно виголошуватись правдиво. Так зображає Марціал непостійну і фальшиву людину [Епіграма XII, 47]:
Легкий, важкий той же самий і приємний і прикрий буває.
Жити з тобою і без тебе не можу ніяк.
Благаємо пречисту діву-матір.
Ця мовна фігура іншою назвою називається оксиморон 65. Гарний її приклад є в Григорія Назіанзіна («Про Різдво Христове») «...» \285\