Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[Феофан Прокопович. Філософські твори. Том I. Про риторичне мистецтво]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





Книжка п’ята

ПРО РОЗГЛЯД ПОЧУТТІВ


Дар красномовності, чи назвати його доблестю чи силою, то все одно, завдяки йому, на нашу думку, прославляються імена авторів. Бо хоч душа людини є настільки потаємною й настільки мінливою, що жодною силою її не можна ані розгадати, ані зрозуміти її, та, однак, ораторське мистецтво її розкриває. Адже ж оратор перевищує справді інших людей красою ораторського слова настільки, наскільки люди перевищують тварин. Уже це одне мистецтво збудження почуттів у людини поставило оратора якимсь чином понад людське покликання. Божественною справді справою здається така сила проникати в людську душу, що ти, наче рукою, тягнеш людину й схиляєш її у різні боки: виховуєш, змінюєш, спонукаєш до любові, заставляєш ненавидіти, стримуєш страх, збільшуєш радість і впливаєш іншими видами емоцій. Саме у цьому сила й могутність оратора. Саме вона дає можливість не тільки переконувати когось, а й робить його переможцем і тріумфатором. Завдяки їй, гадаємо, промови Ціцерона, Демосфена та інших мали великий і подиву гідний вплив. Ось чому не якийсь інший, а тільки цей бік красномовства я постараюсь з’ясувати якнайстаранніше. Про почуття написано вже чимало, тому я лише найкоротше викладу суть справи.




РОЗДІЛИ П’ЯТОЇ КНИЖКИ:


I. Суть, походження та види почуттів.

II. Розгляд двох основних правил збудження почуттів.

III. Про почуття любові, прагнення, турботи та тривоги.

IV. Про надію та впевненість.

V. Про благородну ревність.

VI. Про почуття радості.

VII. Про жарти та дотепи.

VIII. Про почуття другого класу, передусім, про ненависть, гнів і обурення.

IX. Про смуток, співчуття і втіху.

X. Про страх, або жах і розпач.

XI. Про заздрість.

XII. Про почуття сорому або сором’язність. /122/ \286\







Розділ перший

СУТЬ, ПОХОДЖЕННЯ ТА ВИДИ ПОЧУТТІВ


1. Почуття — це збудження чуттєвої душі, яке викликане уявою про добро або зло. Таке визначення повне, хіба тільки вимагає пояснення термін «чуттєва душа». Запам’ятай, отже, що філософи вказують на три властивості життя: вегетативність, що дає життя кожній речі й силою якої ця річ збільшується та зростає; чуттєвість, що є в органах зору, смаку, дотику і т. п., і дар мислення, який дає змогу живій істоті мислити, створювати судження та робити висновки. Усі ці три риси не властиві кожній речі: у рослин — одна вегетативність; у тварин, які позбавлені розсудку, — вегетативність і чуттєвість, а в людині, як найдосконалішій істоті, містяться всі три. Отже, почуттям називається збудження чуттєвої душі, — це не значить, що в людині злились три душі, а що одній і тій же душі, здатній відчувати, притаманні ці три особливості. У речі, яка позбавлена органів чуття, не виникають почуття. Так, наприклад, квіти, дерева не відчувають ні болю, ні радості, а ми його відчуваємо; про перших це говориться тільки метафорично.

Небесні духи, як нам відомо, не зворушуються жодними емоціями, а насолоджуються вічним спокоєм. Отже, вважаємо, що місцем виникнення цих емоцій є чуттєва душа.

2. Почуття (affectus), якщо розглядати його назву, то вона виводиться від дії (afficiendo) того предмета, що певним впливом викликає в людині хвилювання, по-грецьки παυος, що по-латинськи звучить passio: підлягання дії, страждання, адже ж хто хвилюється, той страждає.

Першопричиною почуттів є сам бог, творець природи, який заклав у людській природі основи різних переживань, створив відомі вологості, що по-різному випливають з чотирьох елементів 1, наділив їх певними властивостями, і зробив це не без мети, як усе інше, тому, що почуття є немовби збудниками доблесті, хоч ми часто ними зловживаємо. Творцем чуттєвих органів є сам бог, а хвилювання, що виникають у цих органах, породжуються, звичайно, двома чинниками: першим, що поза нами, як, наприклад, божество, демон, людина або щось інше, і другим, нам вродженим, це уявлення про добро чи зло, як видно з визначення. Пізнаючи добро або зло, зворушуємось тим чи іншим почуттям. \287\

Про першоджерело почуттів різні автори говорять неоднаково. На мою думку, джерелом усіх почуттів є любов, що дає початок усьому. Ось чому, наприклад, ми ненавидимо те, /123зв./ що, на наш погляд, шкідливе для нас. Шкідливе ж бо стоїть нам і нашому добру на перешкоді, а добра кожен собі бажає, бо любить себе. Також і інші душевні хвилювання зводяться до любові.

Коли розглянемо особливості почуття любові, легко пізнаємо види почуттів. Є дві властивості любові: бажати добра і не бажати зла. Тому, оскільки породжується гнів, і оскільки всі почуття грунтуються на «бажанні чи небажанні чогось», то вони наче обертаються на двох завісах і їх легко можна звести, на нашу думку, до двох видів. Перший вид стосується прагнення до чогось, і йому властива схильність до погоні за бажаним, а другий, спрямований на відвернення душі від чогось, характеризується схильністю уникати небажаного. Отже, коли користуємось першою властивістю любові, то ми любимо, прагнемо, надіємось, радіємо з того, що, здається, веде нас до певних речей; коли ж другою — то ми відвертаємось, гніваємось, обурюємось, боїмося, співчуваємо, соромимось, втрачаємо надію, відчуваємо біль, чого, очевидно, уникаємо, як це ясно дослідникові. Тут, отже, подаю два класи почуттів.

Перший клас почуттів: любов, прагнення, занепокоєння, або тривога, надія чи впевненість, задоволення, або втіха, або радість.

Другий клас: ненависть, страх, розпач, гнів, обурення, смуток, сором, співчуття. Ці емоції особливо необхідні для оратора у веденні справи, і про них ми поговоримо в цій книжці спочатку в загальних рясах, а потім про кожну зокрема.







Розділ другий

РОЗГЛЯД ДВОХ ОСНОВНИХ ПРАВИЛ ЗБУДЖЕННЯ ПОЧУТТІВ


Перше: оскільки емоція (як кажуть філософи) викликається частково величиною речей, а частково їх безпосереднім впливом на орган зору, то запам’ятай правило: щоб зворушити слухачів, говорячи про якусь річ, треба сказати, що вона з даного роду речей найбільша. /124/ Її ти (якщо дозволяє її природа) опиши і зобрази так, наче б то можна було її \288\ побачити очима. Перше досягається шляхом ампліфікації, а друге — описом, про що вже було досить нами сказано. На цьому, наче на двох завісах, грунтується все мистецтво збудження почуттів, а про те, що треба збільшувати, а що описувати, ще скажемо там, де йтиметься про кожне почуття зокрема.

Друге правило належить Квінту Фабію 2, людині великого розуму. Це правило приймають та схвалюють всі вчителі, а тому що воно дуже правильне і необхідне для такого роду справи, то годиться передати його прекрасними словами самого письменника. Він, говорячи про збудження емоцій, пише так (кн. V, розд. 3): «Якщо б годилося мені йти за відомими правилами, то я досить зробив для цієї частини, не залишаючи нічого з того, що я прочитав або вивчав, що тільки було можливим. Думаю знайти сам смисл цього місця, що прихований у глибині, про який я довідався не від когось, а на підставі власного досвіду за допомогою природних здібностей. Основний смисл щодо збудження почуттів полягає, на мою думку, в тому, що ми самі хвилюємось. Адже ж смішним буде наслідування смутку, гніву і обурення, якщо ми будемо передавати їх словами та виразом обличчя, а не виражатимемо душею. Чим же іншим, як не плачем, є те, коли надзвичайно яскраво видно, що хтось кричить від свіжого болю, і чи гнів не породжує іноді у вчених дару слова, хоч їм властива сила істинного розуму та правдивої вдачі? Ось чому в цьому, що хочемо, щоб було подібним до правди, будьмо подібними почуттями до тих, хто їх дійсно переживає. З душі хай виходить промова така, яким треба зробити суддю. Чи ж буде переживати біль слухач, якщо я про це розповідатиму не хвилюючись? А чи викличе гнів той, хто, намагаючись його збудити в комусь або послабити, сам нічого подібного не відчуватиме? Чи ж заплаче суддя від сухих очей позивача? Аж ніяк. І не запалить він, хіба вогонь, і не оп’яніємо, хіба від вина, і жодна річ не дасть кольору іншій, якого немає в неї самої.

Отже, перше: якщо для нас має значення те, що, згідно з нашим бажанням, повинно бути важливим в суді, то раніш, ніж намагатимемось когось схвилювати, самі хвилюймось». Ось так говорить Фабій. Але може виникнути питання, як ми самі у себе можемо викликати смуток, ненависть або якесь інше почуття раніш, ніж маємо їх викликати у слухача? Це досягається легко. Про це так пише той же вчений учитель: «Якщо трапляється, що у нас появляються емоції і ми не маємо влади над ними, спробую і це пояснити. /124зв./ Завдяки уявленням, які у греків мають назву φαντασίαι, а ми називаємо їх візіями, можемо собі уявити зображення \289\ відсутніх речей так, наче ми їх бачимо очима, і вони перед нами. Хто їх уявить собі, той буде дуже сильний у збудженні емоцій. Такий, кажуть, володіє живою фантазією. Він прекрасно й правдиво уявляє предмети, поняття, дії. Це вдасться і нам при бажанні. Ось, наприклад, коли я подаю скаргу про вбивство людини, та не все, що, ймовірно, скоїлось при цьому, буду мати на оці: чи цей став убивцею випадково, чи, оточений, не виявить страху, чи не буде кричати, чи буде ставити запитання, чи чогось уникатиме? Чи не буду уявляти його жорстоким, що вбиває, чи не запам’ятається кров, страх, стогін і нарешті останній подих вмираючого? З цього слідує живе уявлення, яке Ціцерон називає наочним зображенням або живим описом. Воно, здається, не так справу описує, як її розкриває. Вплив і почуття збудимо ми тільки безпосередньою участю в цих справах.

Коли справді необхідні співчуття, то ми уявляємо собі, що з нами те трапилось, на що ми скаржимось, і переконуємо себе в душі, що й ми були б такими, як і ці, разом з якими жаліємось, що вони перенесли тяжке, незаслужене і велике горе. Розглядаймо ж, отже, справу не як чужу, а візьмемо на себе частини того горя і тоді будемо говорити те, щоб ми сказали, коли б самі мали таке горе.

Часто я бачив, як трагіки і коміки після якоїсь особливої ролі, скинувши маски, плакали, бо саме виголошування чужих творів захопило їх.

Що ж робити нам для того, щоб самим перейматись горем нещасливих? Чи ж не переживаємо ми, граючи роль сироти, чи потерпілого корабельну катастрофу, чи нещасливої людини? Цього мені не треба було вдавати, з чого була якась користь (думаю, що я прийшов до якогось поняття здібності): часто я хвилювався так, що не тільки лились сльози, а й появлялась блідість та інші ознаки». Ось так говорить Фабій Квінт, який, коротко кажучи, вчить, що, коли хочемо викликати якесь почуття, то ми повинні не раніше взятись писати, ніж відчуємо його в собі. Цього досягнемо, якщо якусь сумну річ, або радісну, або повну страху та небезпек, або підвладну іншим емоціям, або тривожну будемо пояснювати, дуже широко обмірковуючи, так що здається, що ця річ є у нас перед очима, або будемо уявляти, що ми самі переживаємо те, що, як ми викладаємо, відчули інші. /125/ \290\






Розділ третій

ПРО ПОЧУТТЯ ЛЮБОВІ, ПРАГНЕННЯ, ТУРБОТИ ТА ТРИВОГИ


Шлях розгляду почуттів, а саме, як викликається кожне зокрема, на нашу думку, буде зручним, якщо спочатку подамо визначення кожного почуття, а потім причини, які його породжують. Пізнавши їх, нам буде легко викликати те саме почуття. Далі, очевидно, ще варто додати багато, щоб вияснити природу і властивості кожного почуття, бо це необхідне для вибору відповідного стилю. Крім того, подаємо всюди дві фахові вказівки: перша, очевидно, про те, як можна викликати те чи інше почуття, а друга — як їх послабити або зовсім погасити. І перша, і друга, звичайно, стосуються професії оратора. У цьому розділі, як видно із заголовка, поведемо мову про почуття любові і хочемо водночас також сказати про жадобу та прагнення й про інші емоції, тому що вони близькі до почуття любові і породжуються майже тими самими причинами. Отже, до справи!

По-перше, оскільки любов вважаємо першим та основним почуттям, то спочатку розповімо саме про неї. Любов — це прагнення нашої волі, обдарованої розумом, до доброї справи, оскільки вона добра. Цьому визначенню не суперечить те, що ми часто любимо погані речі, а [іноді] навіть дуже погані. Але насправді, ми не любимо поганих речей, а тільки те, що вони обіцяють щось добре, хоч воно й неправдиве, — це безсилля людського розуму, тому й додаємо «до доброї справи, оскільки вона добра». Звідси бачимо й таких, що підняли на себе руки, як, наприклад, сагунтинці 3, які кинулись у вогонь, Брут, що кинувся на меч 4, Іуда, що закінчив життя, повісившись, і багато інших явно прямували до певного добра, хоч і неправдивого, очевидно, до звільнення від неприємностей або до послаблення мук совісті. Взагалі, якщо вірити філософам, то людська воля не може любити нічого іншого, хіба тільки те, в чому людська уява вбачає щось добре. Таку любов сприймають скрізь. Зрештою, любов у дружбі, про яку в основному зараз поведемо розмову, — це бажати іншому тільки того, що вважається добром, і намагатись підготувати це добро не заради себе, а для друга. /125зв./ \291\




ШЛЯХИ ЗБУДЖЕННЯ ЛЮБОВІ


Основну причину любові та доброзичливості визначають Арістотель («Риторика», нн. 2, розділ 2), оратори та інші приблизно так: по-перше, доброзичливість, по-друге, спільність та співучасть у щасті та торі, по-третє, такі чесноти, як справедливість, розсудливість, знання, побожність і т. п. По-четверте, ласкавість, згода, готовність. По-п’яте, подібність характерів, прагнень, репутації, життєвого становища і т. д. По-шосте, близькі відносини старших з молодшими. По-сьоме, повага молодших до старших. По-восьме, чесність або довір’я та простота. По-дев’яте, краса, по-десяте, споріднення, по-одинадцяте, сама любов — це важливий фактор взаємної любові.

1. Отже, якщо ти до когось намагаєшся викликати любов, то ти повинен заявити слухачам, що у цієї людини є всі або деякі причини, щоб її любити. Ми, по-перше, любимо щедрих благодійників, адже ж добродійства приборкують навіть диких звірів, тому вони своїм годувальникам не тільки не роблять шкоди, а й, очевидно, їх поважають. Багато прикладів є скрізь, як, наприклад, лев, якому подали допомогу, виступив проти ведмедиці, що роздирала прохожих, і цим виявляв до людей багато ознак доброзичливості. Еліан говорить (кн. 3, розд. 46), що слон боровся дуже завзято з переслідувачами, захищаючи свого годувальника. Такої великої любові заслуговують добродійства.

2. Любов породжується спільністю добра і горя, бо ті, що були хоч раз у одній і тій же небезпеці, як, наприклад, леви, то завдяки саме цьому полюбили один одного. Це влучно відмічає Назон, показуючи Девкаліона  5, який після потопу так говорить своїй жінці, залившись гіркими сльозами [«Метаморфози», I, 350 — 353]: «Сестро, дружино моя ти і жінко, одна тут лишилась. Рід мене спільний з тобою єднав, ти ж сестра двоюрідна. Згодом з’єднало нас ложе, тепер лиш одні небезпеки».

3. Та в кого може виникнути сумнів, що також нечесні люди люблять доброчесність, якщо немає в цьому ненависті, а особливо з’єднують любов ті чесноти, які прищеплюються для блага інших, як, наприклад, справедливість, рівність, ласкавість і т. п. Дарій, коли його повідомили, що до його матері та дружини ставляться у таборі Александра з великою пошаною та повагою, то він сказав: «О боги батьків, передусім зміцніть моє царство, а потім, якщо доля моя вирішена, то благаю вас, щоб не хто інший був царем Азії, а цей такий справедливий ворог і такий милостивий переможець» (Курцій, кн. 4, розд. X, 34]). /126/ \292\

4. Ніжність і привітність також до того милі людям, що здобувають любов навіть у противників. Прекрасно про це говорить Овідій («Науки кохання», кн. 2 [145 —150]):

«Ніжна ласка передусім привертає до себе душу людини. Жорстокість породжує ненависть і криваві війни. Ненавидимо яструба, що завжди носиться зі зброєю, або вовків, що постійно ходять до боязливої отари, на ластівку ж не роблять люди засідок, тому що ніжна, і хаонійські бджоли мають вежі, які вони будують».

5. Подібність характерів, прагнень, зв’язків тощо, здається, є особливим фундаментом любові: воїн з воїном, купець з купцем, учений з ученим укладають дружбу. Про це ясно повчають ті, хто пише про душевний союз, а саме: якщо ми намагаємось комусь сподобатись, то в усьому стараємось зробитись подібним до нього. Про це Сенека (лист до Луцілія) так пише: «Нехай у душі все буде неподібне, та зовнішній вигляд нехай узгоджується з загалом». Цього, як свідчить Корнелій Непот 6, дуже дотримувався у своєму житті Алківіад: «Хоч він народився в Афінах, дуже знаменитій державі, але всіх афінян перевершив славою та достойним життям. Потім, коли його вигнали звідси, він прибув до Фів і включився в їхні справи так старанно, що ніхто не міг йому дорівнятись ні в праці, ні фізичною силою Також у спартанців, у яких найвища доблесть грунтувалась на терпеливості, він так віддався суворому способові життя, що й тут перевищив їх невибагливістю в їжі і скромністю в житті. Він був у фракійців 7, людей, які схильні до п’янства. Їх теж перевищив у цьому. Згодом прибув до персів, у яких найвищою похвалою було вміння полювати та розкішно жити. Він так добре наслідував їхні звички, що вони дуже цьому дивувались. Що б він тільки не робив, коли перебував у когось, то завжди в усьому його вважали першим і дуже любили» [«Алківіад», II, 2 — 6].

6. Щира приязнь між молодшим і старшим або між старшим і молодшим особливо мила і, хоч іноді шкідлива для нас, однак, не зважаючи на це, її варто плекати, але обережно й не дуже надмірно. Вона виявляє характер і дає змогу докладно пізнати людину. Тому історики завжди вихваляли у керівників та вождів близькі стосунки з воїнами.

7. Повага та пошана, завдяки чому молодші шануються як старші, породжує вдячність, і нічого немає так ненависного, як горда та непокірлива людина, що нехтує іншими, і, навпаки, ніщо не вважається більш гідним любові, ніж скромність. /126зв./ \293\

8. Усі, звичайно, дуже люблять правдивість душі та здоровий, без обману, спосіб життя, якщо його добре пізнають. Немає нікого, кто б не бажав собі саме таких друзів. Ціцерон у листі до Аттіка [1, 18] пише: «Знай, що мені зараз нічого так не вистачає, як людини, якій я міг би звіритись у всьому, що у мене викликає якусь тривогу, яка б мене любила, розуміла, з якою я міг би поговорити, нічого не видумуючи, не лицемірячи, нічого не приховуючи». \294\

9. Про красу, — чудовий дар природи, — зайво говорити. Вона з першого погляду всіх, скільки б їх не було, робить своїми друзями. Коли Александра запитали (Арістотель, як передає Діоген Лаертський 8 у його біографії) : «Чому це так буває, що всі мимоволі прагнуть знайомства з красивими людьми?», він відповів, що це питання людей недалеких, а любов між спорідненими не може викликати сумніву ні в кого, бо думаю, що нема нікого, хто про це питав би».

10. Та найбільш, важливе в любові — це передусім любити іншого, — це значить, щоб нас любили, то раніш полюбімо ми. Про це прекрасно говорить Марціал [VI, 11, 9 — 10]:


«Буду Піладом, якщо хтось мені стати схоче Орестом 9,

Марку, раніш полюби, будуть любити й тебе».


Подібно пише й Пліній у панегірику до Траяна: «У тебе є друзі, тому що ти сам дружиш з іншими. Навряд чи треба цінувати людину, яка не любить того, хто її любить». «Не бачу нічого огиднішого в людини, — каже Ціцерон у листі до Брута [І, 1, 1], — як не відповідати взаємністю тим, хто вас любить».

Сюди належить теж похвала чужих чеснот, — найкраще свідчення любові. За це тебе полюбить не тільки той, кого ти вихваляєш, а й інші. Подібно ненавидимо ми того, хто ганьбить не тільки нас, а й інших. І навпаки, любимо того, хто вихваляє нас, бо бачимо його ставлення до інших. Звідси в нас появляється страх або надія. Ці слова допомагають пояснити причини любові, які, коли ти їх у комусь виявиш, то напевно зробиш його любимим і, нарешті, всі засоби похвали відіграють значну роль у збудженні почуття любові.

Поглянь ще ось на це правило, яке має значення і для інших почуттів, а саме: коли ти переглянеш старанно всі ці причини досягнення любові, які ми навели вище, і їх ти знайдеш у цій людині, яку ти хочеш порекомендувати іншим, то виклади їх не по-простому, а дещо з перебільшенням, бо вже саме перебільшення породжує певні емоції. Тут, як я вже зазначив, не говоритиму ні про що інше, хіба тільки наведу місця з тих аргументів, з яких виникає якесь почуття. /127/

Зрештою, усе це охолоне, коли його не підігрівати перебільшенням. Зверни увагу, якщо оратор хоче любові не для когось іншого, а для себе самого, що завжди буває у вступі й часто в інших частинах промови, то він не повинен у промові вказувати, що причини любові є у ньому самому, що, наприклад, він сам справедливий, святобливий, побожний тощо, і, крім того, себе вихваляти, — гідне ненавис\295\ті, — нехай скаже так, щоб можна було зробити висновок про всі ці риси. Наприклад, коли хоче сказати, що він набожний, і зарекомендувати себе на підставі цієї набожності, то нехай хвалить не свою, а взагалі набожність, і хай заявить, що в його розумінні ця чеснота здається благородною та прекрасною. Якщо ж хоче показати себе таким, що хвалить чужі чесности або любить усіх, то нехай цього не говорить відкрито, а тільки вихваляє слухачів. Так, блаженний Златоуст у своїй гомілії, коли йшлося про його вигнання, заявив народові:

«Ви — батьки мої, ви — моя мати, ви — моє життя, ви — моя ласка, і я радію, якщо у вас є успіхи. Ви — моя прикраса і моє багатство, ви — мій скарб, я тисячу разів готовий принести себе в жертву за вас. Нема для мене милості, і віддам я, що повинен, бо ж добрий пастир повинен віддати душу свою за овець своїх: така смерть приносить безсмертя». Цими й подібними словами цей божественний муж здобув собі народну прихильність.

Та й сам характер стилю відіграє значну роль у збудженні почуття любові, а який він має бути, довідаємось, якщо раніш розглянемо деякі властивості любові.




ВЛАСТИВОСТІ ПРИРОДИ ЛЮБОВІ


Кажуть, що любов полум’яна з природи і подібна до вогню. Тому-то й поети зображують її озброєною стрілами і смолоскипом. Для справжньої любові властиве таке: вона легко проявляється в сльозах, у частому зітханні та зойках, нетерпляча в очікуванні й подібна до горячки та хвороби. Саме тому часто говорять «любов завдає ран». Сенека-трагік такі слова вкладає в уста Федри 10 [«Федра», с. 640 — 643]:


...«Любов, немов вогонь,

сп’яніле серце сушить і пече вона

аж до кісток, жорстока, і до вен проникає,

і, затаївшись у них, жаром нас палить».


Тривожна вона уві сні. Овідій («Героїні», лист 12, слова Медеї 11 [с. 169 — 170]):


«День мені кожен немилий, і ночі гіркі, і не спиться;

ніжний сон з серця утік, болю ж зазнало воно».


Любов дуже боїться за того, кого любить. «Любов — почуття тривожне і повне страху», — каже /127зв./ Овідій. Тому й батьки хвилюються не так за свою безпеку, як за своїх \296\ дітей. Вона не дбає про себе, а тільки допомагає любимому або є разом з ним.

5. Любов надто смілива і досить стійка у небезпеках. Багато є прикладів, що ілюструють цю властивість любові. Ось як хоробро б’ється Ніс, захищаючи Евріала 12, і намагається визволити його своєю смертю («Енеїда», IX [426 — 430]);


«На мене, на мене, я тут — винуватець, поверніть зброю,

Рутули! 13 Це мій підступ, а він ні на що не відважився

і не міг відважитись.

За свідків я беру це небо й зорі:

так надто нещасливого полюбив він друга».


6. Якщо зрадити любов, то вона тоді жорстока та сповнена гніву. Прикладом послужить залишена Енеєм Дідона 14 і, як їй самій здавалось, зневажена («Енеїда», IV [365 — 367]), коли вона, мов божевільна, проклинала зрадника:


«Ані не мати тобі — богиня, ані не з Дардана 15 роду

ти походиш, зраднику, а народив тебе скелястий Кавказ,

а гірканські тигриці подали своє вим’я»,


7. Любов балакуча. Дуже часто говорять друзі про похвали, і навіть кожен шукає час та нагоду, що відповідна для цього, як своїх порадників, і ніколи не думає, що він вже досить наговорився. Мова міцної любові переривається зітханнями із-за душевних страждань та втрати пам’яті,




ХАРАКТЕР СТИЛЮ У ВИКЛАДІ ПОЧУТТЯ ЛЮБОВІ


Розглянувши ці та інші особливості любові, не трудно уявити собі, який повинен бути стиль, коли пояснюємо почуття любові. Тому що любов полум’яна за своєю природою, то й мова повинна бути живою, неспокійною, дуже жвавою, немов виходить із схвильованої душі, подібна до вогню, насичена метафорами, алегоріями, що походять від таких слів, як вогонь, любов, погляд. А тому що любов ніжна, то вишукує фігури, які відображають ніжність душі, як вигуки, заклинання, замовчування і т. п., а тому що любов тривожна, то часто повинен виражатись сумнів. Цього самого вимагає й страх в любові. Тут треба також вставляти й такі фігури, як передача лиха та нещастя на чийсь розгляд, а також побажання самої смерті, адже ж любов не знає небезпек і нехтує собою. Так, наприклад, нехай зустріне мене тисяча \297\ мечів, тисяча стріл, тисяча смертей, усе це я перенесу задля тебе. Та тому що любов балакуча, тому й мова повинна бути багатослівною, — це значить — повинна містити багатослівні фігури, як повторення, подвоєння, виправлення, синонімія, широке обгрунтування окремих питань, нагромадження, звертання, риторичне запитання, припущення, характеристика, персоніфікація і т. п. Не дивуйся, прошу, що я нагромадив стільки фігур, адже ж це почуття дуже складне. /128/

Далі, композиція та зв’язок між частинами промови буде мистецьким, якщо здаватиметься, що в цьому нема жодного мистецтва. Думаю, що заледве чи можна вжити відповідні періоди. Тут місце для звичайних періодів, синтагм, членів періоду, але часто розповідь слід урізноманітнювати: то вживати фігури, що хвилюють слухача, то ніжні, то знов жагучі, то багатослівні, як я їх подаю тут у цьому конспекті. Зваж, якою була б промова людини, охопленої пристрастю, такою повинна бути промова того, хто любить. Приклади — це вся четверта книга «Енеїди» Вергілія, промова Овідієвої Медеї, перша книга «Метаморфоз», монологи Федри в «Іпполіті» Сенеки та ін.




СПОСІБ СТРИМАННЯ ПОЧУТТЯ ЛЮБОВІ


Це, що ми дотепер сказали про досягнення любові, треба віднести до чесної любові. Цього ораторське мистецтво не використовує для збудження неблагочестивих пристрастей, а якщо хтось і використовує, то він це робить, не беручи до уваги красномовства, і спричинює йому несправедливість. Однак у риторики є не тільки факели, якими запалює любов, а й вода, яка в разі потреби може її погасити.

Далі, любов, яку треба, очевидно, послабити або стримати, потрійна: неблагочестива, надмірна, шкідлива.

Неблагочестива любов — це пристрасть мерзеної похоті, завдяки якій досягається незаконне спілкування.

Надмірною любов’ю вважаю ту, яка вимагає більшого почуття, ніж вартість речі, до якої відчувається любов. Наприклад, якщо цар полюбив селянина так, що велів йому бути учасником царського бенкету. Шкідлива любов — це така, яка, хоч не порушує законів та міри честі, однак шкодить несвоєчасністю моменту, якщо її не приборкати як, наприклад, якщо хтось, щоб не розлучатись з хворими батьками, у яких він живе, відмовляється допомагати батьківщині, якій загрожує небезпека.

Згідно з цим поділом любові можуть бути три шляхи її отримання. Нечесну любов треба погасити, надмірну зменшити, а шкідливу змінити на корисну. \298\

Погасити нечесну любов можна так: по-перше, зображенням полюбленої речі як некрасивої, тому що як краса — причина любові, так огидність відвертає любов. Другий шлях полягає в тому, що ми зображаємо любов як найогидніше рабство. Ось, наприклад, у Вергілія в першій еклозі говориться:

«Хто любить — раб; за коханцем своїм ходить, покорений ним, і носить ярмо на покореній шиї».

По-третє, треба порадити зайнятись якоюсь пращею і відраджувати відпочинок. Слушно про це говорить Овідій:

«Якщо залишиш спокій, загине лук Купідона 16, Безсилі і без вогню лежать факели».

По-четверте, треба нагадати тут про честь та доблесть, особливо про чарівність моральної чистоти та стриманості, /128зв./ і то перебільшуючи і подаючи приклади. По-п’яте, треба перерахувати невигоди, що випливають з цієї пристрасті, як огидна покора, зневага власної гідності, небезпеки і чари суперників, страх та боязнь викриття, а найбільше з усього — неслава. До цього додай ще, що за незначним задоволенням йде стільки горя та втрата такого великого добра. «Що подобається, — незначне, а більшим є те, що приносить горе тим, хто любить», — каже Овідій. По-шосте, можна вказати на можливість виникнення підозріння в зраді того, хто любить, звинуватити в підступі того, хто любить з розрахунком і невірно. По-сьоме, та найсильнішим аргументом буде, коли ми наочно змалюємо непевність смерті, картину божого суду, кари безбожників та вічну радість праведних, про що скажемо ширше в священній риториці.

Надмірну любов зменшують особливо перебільшеним зображенням нікчемності об’єкта, до якого відчувається любов, зображенням авторитету того, хто любить, таким, начебто він зневажений і потоптаний. Далі, вказується на те, що з дружби не може бути користі, що це бачить народ; що треба побоюватись, щоб ця нікчемна людина, яку ти сильно полюбив, не виявилась часом не милою, а різкою й свавільною, і щоб вона переконала себе, що їй зробили не ласку, а віддали належне,

А шкідливу любов, щоб замінити на корисну, то спочатку треба їх порівняти, розуміється шкідливу з корисною, і вказати, що остання в багатьох відношеннях стоїть вище від першої.

По-друге, необхідно пояснити, які випливають в цієї любові невигоди та втрати. По-третє, зазначається, що цю річ, яку так дуже люблять, не можна зберегти, якщо також не \299\ любити меншої більше від неї. По-четверте, більш гідній людині варто досягати любові по змозі тими всіма способами, про які було сказано, коли йшлося про збудження почуття люібові. По-п’яте, нарешті, треба тут подати чотири види переконання: необхідність, честь, легкість, користь.




СПОСІБ ЗБУДЖЕННЯ ТА ПОГАШЕННЯ ПРАГНЕННЯ


1. Розглянувши шляхи збудження та отримання любові, я, здається, тим самим дав досить вказівок і про прагнення, адже ці шляхи зовсім однакові, тому що прагнення — це любов і бажання відсутнього добра. Отже, тут розглядається і те, що сказано вже про любов, і чи воно є в цій речі, до якої хочеться викликати прагнення. Далі треба викладати в перебільшеному виді все те, що сюди підійде, і здійснити весь задум. Та особливо треба вихваляти якусь річ, яка вона славна, яка вона корисна, яка приємна та дорога тощо. Дій протилежно, якщо виникне, потреба стримати прагнення. Жадоба, занепокоєння, тривога, честолюбство і т. п., — усе це види прагнення, і розглядаються в цей самий спосіб. Адже ж це прагнення отримало різні назви від різних речей, яких людина бажає: прагнення золота називається жадобою, посади — честолюбством, розкоші — бажанням і жадобою насолоди і т. п. /129/







Розділ четвертий

ПРО НАДІЮ ТА ВПЕВНЕНІСТЬ


Більше очікуймо майбутнього добра, ніж біймося прийдешнього лиха. Це почуття варто викликати, передусім, у дорадчих промовах, і, особливо, тоді, коли дораджуємо трудну справу, грізну та ризиковану, закінчення якої сумнівне, як, наприклад, у бойовій лаві, коли солдат боїться наслідків війни, в облозі або штурмі, при виконанні важливої справи і взагалі в усіх важких умовах та страхіттях будемо викликати надію такими способами. \300\




ШЛЯХИ ЗБУДЖЕННЯ НАДІЇ


По-перше, слід сказати, що горе та небезпеки — близькі сусіди добра. По-друге, якщо появляються небезпеки та перешкоди, то, кажуть, появляються також численні та радикальні засоби захисту перед ними. По-третє, необхідно вказати, наприклад, на мужність своїх і відсутність бойового духа ворожих військ. По-четверте, треба підкріпити прикладами інших людей, що сталися в минулому в подібних умовах, і прикладами з власного досвіду. По-п’яте, не можна пропустити розгляду небесних прикмет та знамень і пояснення їх на власну користь. Так, наприклад, коли затемнення місяця навело страх на воїнів Александра, то єгипетські ворожбити підбадьорили переляканих, заявивши, що це щасливе знамення. Вони сказали: «Сонце — світило греків, а місяць — персів, і кожен раз, коли відбувається затемнення місяця, передбачається поразка персів. Тут вони нагадали давні приклади того, що затемнення місяця вказувало царям Персії, що вони вели битву проти волі богів». Про це так говорить Курцій у четвертій книзі [X, 6]: «Відповіді [жерців] повернули збентеженим воїнам надію та впевненість». По-шосте, треба запропонувати нагороди; по-сьоме, вказати легкі шляхи, які ведуть до досягнення даного об’єкта; по-восьме, звернути увагу ще на численні почуття, які виникають внаслідок збудження інших. Це пропущено при розгляді почуття любові, тому що, якщо сама любов є початком інших почуттів, то ледве чи може бути інше почуття причиною любові.

Далі, легше збудити надію, якщо раніш викличеш радість або гнів. Радісна душа легко зазнає щастя, а розгнівана, тому що вона сліпа, менше передбачає небезпеки і в неї народжується надія, що вона досягне того, до чого тягне її душевний порив.

Багато прикладів збудження надії знайдеш у істориків у промовах вождів до воїнів, крім того, у четвертій «Філіппіці» Ціцерона, починаючи від слів: «Та тримається, придушується» і т. д. Особливо викликали це почуття в собі святі мученики, щоб прийняти мужньо смерть задля Христа.

Надія за своєю природою полум’яна та смілива, сильна духом, довірлива, радісна та повна задоволення. Такою ж повинна бути промова: невеликі періоди, часті синтагми, члени періоду, багатослівні і шумні фігури: риторичні запитання, іронія, заклинання, повторення, радісні вигуки, як «Прекрасно!», «Ну ж, сміливо!», «Ну ж, давай!» і т. п. Правила для того, щоб відібрати надію, такі ж самі, які викликають розпач, про що буде сказано на своєму місці. \301\







Розділ п’ятий

ПРО БЛАГОРОДНУ РЕВНІСТЬ


Благородна ревність — це душевне страждання, породжене безпосереднім впливом почесних благ, що можуть нам дістатись. Вона виникає між рівними не тому, що вони недостойні, а тому, що ми хочемо, щоб ці блага належали нам. Благородна ревність відрізняється від заздрості, /129зв./ якщо добре розумієш її визначення, бо ж заздрість спричиняє для людини страждання з приводу чужого добра; вона не думає про те, щоб мати це добро, а хоче, щоб інший його не мав. Благородна ревність, як видно з визначення, завдає страждань, тому їй не належать ці блага, які є в інших, як, наприклад, перемоги, мудрість, гідність і т. п. Саме благородна ревність збуджує душу до чеснот, які здобуваються працею та в небезпеках.




ЧИННИКИ ЗБУДЖЕННЯ БЛАГОРОДНОЇ РЕВНОСТІ


Шляхи збудження благородної ревності знаходимо в прикладах інших, їх є однак декілька видів. По-перше, необхідно пригадати доблесних предків. Ось, наприклад, Ціцерон («Філіппіка», I, [34]) відраджує Антонія від тиранії, наводячи як зразок його діда:

«О, щоб ти, Антонію, пам’ятав про свого діда 17, про якого багато й дуже часто чув від мене. Чи ти думаєш, що він хотів заслужити безсмертя, коли б йому довелося здобувати його силою зброї та страхом? Це було його життям, це було його щастям, що він був рівний з кожним свободою, а перевищував гідністю. Тому, отже, погодься, прошу тебе, і орієнтуйся на своїх предків» і т. п. По-друге, треба наочно показати вчинки видатних людей, адже ж це великий чинник збудження доблесті у благородних душах. Ось згадують, що пам’ятник Мільтіада 18 не давав спати Фемістоклу, а статуї Сціпіона 19 надихнули Помпея на великі подвиги. По-третє, особливо дійовим засобом збудження благородної ревності вважається зображення вчинків менш знатних людей, ніж той, кому даємо пораду. Августин, коли прочитав про життя Антонія Великого 20, піднесеним голосом сказав до своїх: «Встають невчені і займають небо, а ми зі своїми творами звалимось до пекла», — так він сам передає це у своїй «Спо\302\віді». По-четверте, саме місце проживання, батьківщина, здатність, навіть ім’я та прізвище — значний стимул до цього. Ось чому Александр, коли побачив однойменного з ним воїна, але лінивого, сказав йому: «Зміни або ім’я, або характер!» /130/ По-п’яте, варто розповісти й про походи інших, тому що від тебе чекають не чогось буденного, а величавого. Сціпіон 21, наприклад, так заохочував своїх воїнів до битви [Т. Лівій, XXI, I, 16 — 17]: «Нехай кожен думає не тільки про свій захист, а й про захист своєї дружини, своїх маленьких діток. Нехай не займається тільки домашніми турботами, а хай завжди пам’ятає, що свої сили треба віддати сенатові та римському народові, бо яка буде наша сила та доблесть, така буде й доля цього міста й Римської імперії».




ОТРИМАННЯ БЛАГОРОДНОЇ РЕВНОСТІ


Ревність, що веде до добра, не треба стримувати, та якщо трапляється, що хтось хоче наслідувати приклади, в яких лише здається, що є доблесть, то це легко стримати. По-перше, треба пояснити, що в цих чи їм подібних подвигах не бачимо ані доблесті, ані слави. По-друге, вказати, що недостойна й зневаги гідна особа, яку рекомендують для наслідування. По-третє, підкреслюється, що це не гідно ні його імені, ні його батьківщини, ні його природних здібностей, і, крім того, він не може знайти подібних прикладів у своїх предків і в інших видатних людей і т. п.




ПРИРОДА БЛАГОРОДНОЇ РЕВНОСТІ ТА ХАРАКТЕР СТИЛЮ


Природа благородної ревності цілком подібна до природи прагнення та надії, звідси й стиль повинен бути таким само. Коли ж стримуємо ревність, що робимо шляхом зневаги, яка за своєю природою дещо більш щедра та спокійніша, тому й стиль може бути не помірний, а спокійний і не вимагає особливих фігур, хіба тільки іронії, хоч можуть бути і інші, які тільки прийдуть в голову.\303\






Розділ шостий

ПРО ПОЧУТТЯ РАДОСТІ


Радість — це певне душевне збудження, викликане уявою придбаного добра або, як каже Ціцерон у «Тускулянських бесідах», IV, 14 — це «свіжа уява придбаного добра». Очевидно, якщо нам до вподоби те, чого немає, то це прагнення, а якщо ж досягаємо бажаного і воно приносить нам певну насолоду, — то це називається радістю. Отже, душа, яка чогось бажає, перебуває немов би в дорозі: якщо вона чогось бажає, то сподівається його досягти, вже наче б то здалеку бачить бажану річ. Якщо ж нею заволодіє, то, здається, що прийшла вже до мети, і тоді спочиває. Як же збуджується це почуття радості? /130зв./




ПРИЧИНИ ЗБУДЖЕННЯ РАДОСТІ


Причини збудження радості такі: по-перше, раніш ніж маєш повідомити про щось радісне, схвилюй слухача сумом, розповівши про якесь нещастя, про жорстокі та трагічні випадки, небезпеки, горе і т. п., що, однак, пов’язане з причиною і що попереджувало або могло попереджувати щасливу подію, на підставі якої ти намагаєшся викликати радість. Тут вкажи, що як після ночі день миліший, як після зими красивіша весна, а після захмарення небо світліше, так після страждання та горя, звичайно, приємніше благополуччя.

Це тому, як каже Ціцерон про своє повернення після вигнання [Після повернення до квіритів, 4]: «Наче добре здоров’я приємніше для тих, хто одужав після тяжкої хвороби, ніж для тих, що ніколи не хворіли, так і все, що ми втратили, дорожче для нас, ніж те, що ми маємо постійно». Раніш, отже, треба зворушити слухача сумом, схвилювати страхом (про ці почуття ще скажемо), а потім сповнити його приємністю.

По-друге, треба заявити, що немає жодної надії досягти те, що приносить нам добро.

По-третє, що нова доля незвична, дивовижна.

По-четверте, необхідно викликати величезну священну радість у тих, у кого чиста совість, яка є правдивою та єдиною радістю. А грішників закликаймо до покути й пообіцяймо вже після одного їхнього зітхання божественну радість. Це \304\ почуття маєш викликати на початку виступу або в переході до речі властивої.

По-п’яте, вершина радості — у викладі щастя або досягнутого добра й у перебільшеному його зображенні. Опиши красу, блиск, оплески, тріумф, різні співи, молитви і т. п.

По-шосте, після цього всього вже й запалюй надію на майбутнє добро.




РОЗГЛЯД ПРИРОДИ РАДОСТІ Й ВІДПОВІДНОГО ІЙ СТИЛЮ


Для радості властива полум’яна природа, але й водночас вона ніжна й проявляється в сльозах. Ось, наприклад, Анхіз 22, коли побачив свого сина Енея на Єлісейських полях 23, то радість виявив безперервним плачем («Енеїда», VI [684 — 688]):


«Коли він побачив Енея, що йшов по траві йому

назустріч, то руки обидві простягнув уперед,

і сльози полились по щоках, і з уст роздався

голос: «Нарешті ти прибув; чи перемогла трудний

шлях твоя любов, яку батько так довго чекав?»


Що ж, не бракує і прикладів раптової смерті від радості. /131/ Ось Тіт Лівій пише про дві римські матрони, з яких одна, побачивши в дверях врятованого сина, померла на його очах, а друга, яку неправильно повідомили про смерть сина, сиділа вдома дуже зажурена, і коли тільки побачила сина, що повернувся, віддала душу від надмірної радості [Тіт Лівій, XXII, 7, 13]. Таке сильне буває іноді це почуття.

Помірна радість — активна й багатослівна. Крім того, зверни увагу, що радість може бути двох видів: перша — тріумфуюча, говірка, жвава, схвильована, і друга, яка слабне від ніжної любові. В одній промові можна іноді торкатись обох видів, а іноді тільки одного. Промова, отже, повинна захоплювати нас, і всі фігури, що цьому сприяють, можуть тут застосовуватись, а саме: приємні високохудожні слова, яскраві і часті метафори, уподібнення, що походять від приємних предметів, влучні вислови, рідкісні та нечувані приклади, дуже часті синтагми і члени періоду. Вживаються й справжні періоди, іноді змішані, щоб як буває в дійсності, здавалося, що душа то вся радіє, то завмирає. Сюди відносяться часті та довгі вигуки: «О щасливий день!» і т. п. Крім того, вживається часте повторення одного й того самого слова, якщо воно особливо характерне для почуття радості. Саме так дуже вдало св, Иоанн Дамаскін у пасхальній пісні вжив \305\ багато разів слово «пасха». Уся ця пісня визнана канонічною і співається в церкві на Великдень. Вважаю, що її варто прочитати й запам’ятати як зразок. Тут також подаю ще два приклади св. Григорія Назіанзіна, а другий Златоустого, тому що вони довго вважались неперевершеними.




ПРИКЛАД СВ. ГРИГОРІЯ НАЗІАНЗІНА ПРО НАРОДЖЕННЯ ХРИСТА


«Христос народжується, — прославляйте його! Христос з небес, — зустрічайте його! Христос на землі, вознесіться! Співай господеві, вся земле! Щоб об’єднати небо й землю в одне, нехай радіє небо й веселиться земля, бо ж Христос з небес на землю прийшов. Христос у плоті, веселіться зі страху і радості! Від страху — за гріхи, з радості — із-за надії. Христос від діви, шануйте, жінки, дівочість, щоб стати матерями Христа. /131зв./ Хто ж не поклоняється тому, що є споконвік? Хто * ж не прославляє і не возвеличує того, хто є останнім? Знов гине тьма, знову появляється світло, знову тьма потрясає Єгиптом, знову стовп осяває Ізраїль: народ, що перебуває в темряві незнання, очікує великого світла споріднення та науки. Усе старе загинуло, ось усе нове. Міняється літера, перемагає дух, гине темрява, іде правда».

Приклад св. Златоуста (гомілія 32 до «Послання до римлян»), де він міркує, яке буде видовище, коли в Римі воскреснуть Петро і Павло:

«З одного боку схоплюють Павла, з другого Петра, зважте та лякайтесь, яке видовище побачить Рим. Павло і Петро, очевидно, разом встануть із могил і підуть назустріч господеві. Який терен пошле знову Рим Христові? Якими двома вінками засяє це місто? Якими ж ланцюгами, чи ж не золотими, воно оточене? Які відважні люди в ньому? Хто ж дасть мені тепер обняти тіло Павла й прихилитись до домовини, подивитись на прах цього тіла, якого раніше не мав Христос, до ран померлого, що скрізь сіяв учення Євангелія? Подивитись на прах, — сказав, — цих уст, якими говорив сам Христос, з яких виходило світло, ясніше блискавки, і голос виходив проти демонів, страшніший грому».



* Приклад радості переможця.

** Зразок ніжної та спокійної радості. (Тут й далі знак * позначає відповідний запис на полях рукопису у зазначеному місці. — Ред.). \306\





ШЛЯХИ ОТРИМАННЯ РАДОСТІ


Не так легко стримати інші почуття, але радість, на нашу думку, стримати дуже легко. Якщо вона є уявою досягнутого добра і дорівнює щастю, то не так легко її здобути, як втратити, бо все, що люди щасливо набули, є, звичайно непостійним, недовготривалим.

Радість треба стримувати тоді, коли вона здається даремною або шкідливою. Її можна стримати такими способами: по-перше, треба довести, що річ, із-за якої хтось радіє, нетривка. Такими є багатство, почесті, розкіш тощо, нетривкість та непевність яких необхідно показати наочно. «Все те, — каже Сенека [Лист 99], — що є між першим та останнім днем, змінне та непевне, Якщо, брати до уваги труднощі, то це навіть для юнака здається довгим, а якщо — швидкість, /132/ то це коротке й для старого. Немає нічого незмінного, необманливого й більш швидкого, ніж час. Усе руйнується і з волі долі переходить у протилежність». По-друге, треба підкреслити непостійність долі: кого щойно піднесла вгору, того незабаром може скинути донизу. Сенека («Фієст» 24, акт 4 [р. 613 — 620]) так пише:


«Кого ранок зустрічає гордим,

Того вечір бачить покореним.

Ніхто нехай не довіряє надто щастю,

Нехай ніхто в біді не втрачає надії на краще,

Усе це разом змішує Клото 25 й не дає,

Щоб доля стояла на місці: доля кожного змінюється.

Ніхто не має таких ласкавих богів,

Щоб міг собі пообіцяти завтрашній день».


По-третє, подай ще різні приклади про змінність долі, як, наприклад, те, що й видатні герої та полководці були скинені з найвищих вершин щастя, як Велізарій 26, Марій, Дарій. По-четверте, треба придумати щось смутне, що очевидно, йде в парі з цим щастям, бо ж немає постійної радості: щось тривожне перериває її. Так, наприклад, радість перемоги несе з собою багато горя простим людям і т. п. Далі обов’язково скажи, що в той час, коли ми радіємо, багато людей плаче. По-п’яте, необхідно викликати страх. Він порушує всяку радість і є її ворогом. Страх, підкреслюю ще і ще раз, перед якоюсь небезпекою, в яку ми, нерозумні, наче засліплені надмірною радістю, можемо попасти (дивись «Про почуття страху»).

Стиль у викладі про стримання радості повинен бути поважним та спокійним, зі справжніми періодами, рідкісними \307\ фігурами, спокійними та вагомими, а найбільше хай посідає емфаз і порівняння з сумними речами, а також сентенції, у яких також відчувається смуток. /132зв./







Розділ сьомий

ПРО ЖАРТИ ТА ДОТЕПИ


Хоч сміх, що викликаний жартами, не вважається таким станом, який можна зарахувати до почуттів, але, оскільки він є все-таки певним душевним зворушенням, дехто називає його легким почуттям. І сама справа вимагає того, щоб жарти віднести саме до почуття радості, наче до якоїсь сім’ї почуттів.

1. Що жарти необхідні для оратора, видно з промов Ціцерона, де вони є часто і не без причин, бо, по-перше, вони викривають певні чесноти, звідси їх інакше називають міською витонченістю, начебто вони наслідували місто, а не село. По-друге, жарти змінюють великі справи, стримують від важких переживань, ламають ненависть та гнів, злагіднюють жорстокість. Ось, наприклад, якісь воїни царя Пірра під час бенкету вели трохи зухвалу бесіду проти свого царя. Коли про це доповіли цареві, то він зажадав від них пояснення, і вони, не маючи як заперечити свого злочину, хитро вийшли з цього становища, бо один з них заявив: «Дійсно, якби була тоді пляшка, то ми тебе вбили б». По-третє, жарти підкріплюють і дають розраду в досаді й силу у втомі. По-четверте, особливу роль відіграють вони, коли заперечується обвинувачення (про це було сказано у відповідному розділі). По-п’яте, жарти сприяють доброзичливості, бо ж користується любов’ю той, хто вміє жартувати і, навпаки, надмірна жорстокість викликає більшу ненависть.

2. Про вміння жартувати розповідає Квінтіліан, стверджуючи, що й до нього багато про це писали, причому зазначає, що тут більше значення мають природні здібності, ніж сама виучка, бо часто вона, на думку декого, менш витончена, ніж природна схильність до цього. Тому теж і Марціал [1, 41, 18] заявляє: «Не кожному дано тонке чуття». Його Ціцерон [«Про природу богів», II, 42] приписує кліматові та повітрю тієї місцевості, де хто народився. Тому, заявляє він, жителі Аттіки 27 були дуже дотепними, а фіванці, дихаючи густим повітрям, зовсім не мали цих здібностей. Крім того, відповідне місце та час сприяють гумору. Вони створюють таку атмосферу, що слова, які сказані в даний час, повні \308\ гумору, а інший час — менш дотепні. Тут ми викладаємо мистецтво, як треба жартувати, але неповно (і воно іноді викликатиме сумніви і може мати помилки) та додамо певні види жартів.

3. Передусім запам’ятай, що є два види жартів: перший благородний або витончений і вільний, а другий — невільний, непристойний, блазеньський. Перший підходить вільній людині, навіть начальникові, другий блазням, підлизам та іншим покидькам суспільства. Блазеньський жарт — це такий, який або дає людині щось непристойне чи нецензурне для очей і вух, або також, якщо він когось захоплює, то тоді байдуже, чи когось вражає.

Навпаки ж, жартувати по-міському витончено — це значить створювати нешкідливе задоволення, -яке не ображає слухача ані не осоромлює його. Саме цей вид жартів повинен використовувати оратор, коли, очевидно, вимагатиме цього справа, і зовсім уникати грубих жартів. Слідкуймо ж тільки пильно за тим, що робить промову дотепною.

4. Найелегантніший вид жартів полягає в полісемії, або коли слово має багато значень, тобто воно означає щось інше, ніж, очевидно, має означати. Кажуть, прегарне місце є в Ціцерона, яке спрямоване проти якогось кухаря, котрий прекрасним бенкетом купив собі право голосу. Про нього так сказав Ціцерон: «Найкращим правом /133/ добився він влади». А Марціал в епіграмі до Аттала говорить, що коли він чимсь був занятий, то здавалось, що завжди щось робить, і говорив, що робить то се, то те [І, 79]:

«Завжди ведеш процеси, Аталле, і завжди щось робиш. Є, чи нема що робити, Аталле, ти завжди щось робиш. Якщо ж нема процесів і справ, Аталле, то мулів гониш. Аталле, щоб не бракувало роботи, гони з себе душу».

5. Близькою до полісемії є парономасія, яка полягає в тому, що задля жарту змінюють слово, пропускаючи, підмінюючи або додаючи літери. Та й ця зміна не буде справляти враження, якщо в ній — жодного смислу. «Не знаю, — каже Квінтіліан, — чи кого спокійного назвали Алкідом 28, хоч він з природи суворий, якогось Туллія назвали саме тому Туллієм, що він був злодієм 29. А ось якийсь Афер, як зазначає Квінтій, побачивши оратора, котрий під час виголошування промови ходив туди й сюди, підскакував, вимахував руками, скидав і одягав тогу, сказав, що цей оратор не веде справи, а має багато турбот 30. Марціал дуже дотепно висміює Ціннама, який у своєму прізвищі відкинув останній склад, щоб вживанням такої форми пока\309\зати своє багатство і що він походить з славного роду Ціннів 31 [VI, 17]:

«Цінною, Ціннаме, велиш себе називати.


Чи це, скажи, будь ласка, Цінно, не варваризм?

Якщо тебе недавно звали Фурієм,

то чи тому не будуть називати тебе злодієм?»


Етимологія — також кузня жартів. Суть її зводиться до того, що ми з чийогось імені робимо жарт на нього самого. Ось, наприклад, Ціцерон часто називав Верреса то «замітайлом» 32, що все замітав, то іменем Геракла, заявляючи, що Веррес сильніший, ніж еріманфський 33 кабан, бо слово «verres» у римлян означало «кабан».

7: Емфаза — теж засіб гумору. Суть її полягає в тому, що ми під прямим висловом розуміємо щось смішне. Так Марціал висміює боржника, який нікому не сплачував боргів [1,75]:


«Той воліє подарувати Лінові половину, замість того,

щоб позичити все, хто хоче втратити половину».


Тут у вислові «втратити половину», яким явно позначується те, що Лін ніколи за подарунки не сплачував боргів або це: чи то подаруєш, чи позичиш Лінові, /133зв./ нічого від нього не отримаєш, а все втратиш. Воліє, отже, подарувати мало, ніж позичити багато, бо так менше втратиш.

8. Найдосконаліший жарт, коли жартома з якоїсь речі снуємо алюзії або метафори або інші тропи. Наприклад, Марціал так висміяв якогось там Діодора — жаднюгу, який, судячись, нічого не повертав своєму патронові, а хворів він тоді подагрою [І, 98]:


«Судиться хворий подагрою, Флакку, Діодор, але нічого не дає патронові: це хірагра*».



* Хірагра — хвороба рук.



9. З уподібнення походять також витончені жарти, але тільки тоді, коли ця подібність несподівана, а саме, якщо ми щось більше зводимо до меншого, а менше до більшого, або коли ми якось особливо зображуємо чиєсь обличчя, рухи, ходу. Так, Август 34 сказав до воїна, який давав йому зі страхом книжечку: «Не вагайся, а то наче ти даєш слонові аса 35». А якийсь Публій Несс, за словами Фалія, назвав Юнія, людину похмуру, худу та горбату, залізним гаком. Отже, подібність явно можна застосовувати або зводити до метафори, як це видно з прикладів. \310\

10. Багато може бути жартів, що походять від причини, хоч, справді, недійсної, а фіктивної, правдоподібної, та, однак, подаємо тут причину факту чи анекдоту. Нехай же вона буде життєвою, якщо здається неправдоподібною. Ось Марціал висміює якогось Селія, коли цей прийшов додому зажуреним, називаючи його шукачем обідів:


«Бачиш, Руфе, сум на чолі Селія,

і він, приблуда, топчеться до пізна в сінях

і майже землі торкається опущеним носом, б’ється

в груди рукою і рве волосся.

Не оплакує він долі друга ані брата:

І друг, і брат живі і, молюсь, нехай живуть вони.

І жінка здорова, ціле майно і раби.

Нічого він не втратив як колон і селянин

Яка ж причина суму? Вдома обідає».


У цьому дуже вдалому прикладі ось ця дотепна та неочікувана причина викликає усмішку, якщо її подати по-мистецьки, — це значить, якщо її розкрити коротко, у кількох словах, щоб можна було схопити її не частинами, але щоб зразу вся була зрозумілою. Далі, можна дозволити коротку паузу, усунути інші причини, або досягти цього ще іншим шляхом, як це зробив Марціал.

11. Роблю тут примітку, що солецизм, або варваризм, або інші огріхи промови можуть вживатись для жарту, але з певним смислом. Марціал глузує з якогось Цеціліана, який, коли обідав у друзів, /134/ давав зі столу хлопцеві багато їжі, яка мала бути збережена на завтрашній день. Марціал каже йому: «На завтра тебе я не запросив». Кажуть, що Ціцерон, коли побачив Лентула, свого зятя, людину невисокого росту, з довгим мечем, то сказав: «Хто прив’язав мого зятя до меча».

12. Можна також для жарту з певних причин змінити природний порядок, як, наприклад, час, місце, число, якість. Подаєш раніш те, що повинно бути пізніше, робиш меншим і т. п. Ціцерон, як повідомляє Квінтіліан [«Виховання оратора», VI, 3, 73] сказав про Вібія Курія 36, який багато роздумував про свої роки і вдавав з себе молодшого, ніж був насправді: «Ти ж не народився тоді, коли ми разом вправлялись у виголошуванні промов».

13. Історія, чи то правдива, чи неправдива також постачає нам жарти, але так, що вони виходять зовсім несподівано. Це буває, як ми вже говорили про уподібнення, тоді, коли для сміху наводимо приклади, йдучи від малих до великих речей або навпаки, або коли робимо іноді іроничне порівняння правди з брехнею, чеснот з вадами. Ціцерон \311\ у промові «На захист Сестія» [19] жартує з Пізона: «Другий [Пізон], о добрі боги, який він лихий, який жорстокий, який страшний з виду! Одного із тих бородатих римлян, скажеш, бачиш перед собою, взірець старої влади, образ античності, підпору республіки».

14. Характеристика, якщо дотепна, а не надмірна і не вульгарна — це особливо витончений засіб гумору (є у наведеному вище прикладі Ціцерона та часто в епіграмах Марціала, а також у наведеному під № 10 прикладі про Селія)

15. Гостра також міська дотепність, якщо маєш сказати щось неважливе і гідне зневаги. До цієї мети простелиш доблесний шлях, — це значить, якщо ти користуєшся такою паузою, що слухач очікує почути від тебе щось величаве, а ти йому, дозволивши подумати деякий час, зображаєш річ нікчемною. Це вдається особливо тоді, коли висміюємо чиюсь гордість, зарозумілість, жадобу тощо. Тут у запереченні цих вад відіграють певну роль навіть незначні докази. Марціал так звертається до Мурмурра [IX, 59]:


«За огорожею на Форумі довго блукає Мурмурр,

Де золотий Рим розкидає свої багатства...

Знатною рукою зважив старенькі кошики,

а де були, то й дорогі різьблені чаші,

порахував зелені гемми, прикрашені золотом,

а також дорожчі серги з білих вух.

Знайшов він на кожному столі правдиві сардонікси 37

і високо оцінив правдиві куски яшми 38.

Коли ж після одинадцятої звідси відходив.

То купив за ас дві чаші і сам їх приніс.


16. Загадкові вислови або незвичні мовні звороти — засіб тонкого гумору, але тоді, коли якась річ спершу здається великою та означає щось дивовижне. Коли ж її розгледіти, то виявляється, що означає щось незначне, причому вона повинна бути не надто загадковою. Влучно висміяв Ціцерон Ватінія 39 (як подає Макробій 40 в «Сатурналіях»), який тільки один день був консулом. «Велике, — сказав він, — чудо сталося за Ватінія: за цього консула не було ані зими, ані весни, ані літа, ані осені». Подібно говорить Марціал про якогось Діавла, який став веспіллоном, /134зв./ тобто хоронив померлих за невеликі гроші, та ще був недосвідченим лікарем і, відтак, більше завдавав людям шкоди, ніж їх лікував [1, 47]:


«Недавно був лікарем, а тепер Діавл могильник,

Що робить могильник, то робив він як лікар» \312\


17. Також видається дотепним і те, коли ми наслідуємо інших осіб і вдаємо, що ми перейняли чужі вади, бо саме так засуджуємо найбільш розсудливо там ті вади, викликаючи велике захоплення слухачів.

Григорія Богослова запитав його учень Ієронім, як він сам розуміє, що таке субота після другого дня Пасхи, то він відповів, що він хоче про це поговорити в церкві. «Коли, — каже, — юрба виражає згоду мовчки, то ти повинен знати, що ти не знаєшся на цій справі і тебе засуджують за твою нерозсудливість». Цими словами святий доктор злегковажив думкою неосвідченого народу, який судить про ораторів, керуючись не власним розумом, а чужою думкою. Якщо хтось когось вважає вченим та митцем — оратором, то й інші зараз це визнають, щоб про них не думали, що вони в цьому нічого не розуміють. Їх, я заявляю, Григорій висміює вміло, начебто він сам такий, що відчуває задоволення з приводу думки народу.

Дуже витончено виходить це у Марціала, який висміює сучасні йому погляди, що кифареди 41 користуються більшою пошаною, ніж вчені, Він вдає, що хоче бути кифаредом (III, 4):


«Йди в Рим, вільний, якщо тебе спитає він, звідки ти прийшов,

то розкажеш там про околиці біля дороги Емілія 42,

Якщо ж спитає, в яких краях, у якому ми місті,

то скажи, що мені дозволяється бути на форумі Корнелія 43,

Коли ж спитає, чому мене немає, то коротку дай відповідь:

«Не міг знести сорому незаслуженої тоги».

Якщо ж опитає: «Коли прийде?», то скажи: «Поет загинув, а прийде, коли стане кифаредом».


18. Не менший гумор викликає й дотепна гіпербола, коли щось велике або добре робимо неймовірним, порівнюючи з іншими предметами або якимсь іншим чином. Це ми робимо або іронічно, або з наміром певного гумору, — значить очікуємо сміху в кінці мови. Смисл найкращої та дуже часто вживаної гіперболи полягає в тому, щоб розповісти про щось неймовірне, "що поєднується з величиною предмета або, очевидно, випливає з нього. Це, звичайно, буває завдяки часткам «так дуже, що» і т. п. або інакше, але треба зберігати в ньому певну міру та уникати грубості. Здається дотепним ось цей вислів Катулла, в якому рекомендується Фабуллу найкращий римський аромат [XIII, 13 — 14]:


«Коли понюхаєш це, то попросиш богів, щоб тебе цілого, Фабулле, вони зробили носом». \313\

Дуже забавною є епіграма Марціала, де він описує надзвичайну хитрість злодія Гермогена, зображаючи неймовірні речі (XIII, 29):


«Гермоген, Понтіку, такий злодій серветок,

Що, думаю, і Масса не був таким злодієм грошей.

Хоч ти дивишся за правою і тримаєш його ліву руку,

Знайде спосіб вкрасти серветку:

Так оленяче дихання втягує холодну змію,

Так схоплюють Іріда води, що спадають високо.

Недавно схвильований, Мурен приніс посилку, —

Чотири серветки з неї вкрав Гермоген.

Коли претор хоче послати білу серветку,

то і в претора вкраде її Гермоген.

Ніхто не вкрав серветки, коли боялися крадіжок,

А Гермоген зі столу все-таки вкрав серветку.

Якщо ж навіть її не буде, то Гермоген не боїться

Зняти пояси з середини обідніх ліжок і ніжок столів.

Хоч непомірне сонце тривожить видовища,

То стягують намети тоді, коли появляється Гермоген.

Поспішають забрати паруси боязливі моряки,

Коли тільки в порту появиться Гермоген./135/

Тікають лисі жерці та юрба з тріскачками,

Коли між тими, що моляться, став Гермоген.

На обід Гермоген ще ніколи не приніс серветки,

А з обіду додому завжди її приносив Гермоген».


Сюди належить дотепна ампліфікація, коли ми користуємось немов роздумуванням. Але це нічого не додає до предмета, а лише здається, що додає. Ти можеш посміятися чи то на підставі поширеної чутки, чи іншої причини з жалюгідного чоловічка, у якого, коли він був на форумі, злодії вкрали гаманець з грішми. Яка невмолима людська доля! Усе, що годиться, належним способом зберіг та зробив він: коли переступив поріг, прошепотів добрі слова, підняв раніш праву ногу, особливо турбуючись, щоб не зустріти чи то священників, чи ченців, а навіть мав найкращий знак: йому перейшов дорогу єврей. Це був обманливий знак в щасті, тому що обіцяв найкраще, а обманув дуже огидно. Вдало виступає Марціал проти Назідіана, який носився зі своїми сновидіннями (VII, 54):


«Завжди вранці розповідаєш дивні сни про мене,

Які зворушують та тривожать мою душу.

Вже вичерпалось минулорічне й цьогорічне вино аж до осаду,

Коли ворожка випрошує для мене твої ночі, \314\

Я вже розтратив солону муку та купу ладану,

Стадо зменшується, коли часто гинуть вівці.

Не залишається ні свині, ні зграї птахів, ані яєць

Тобі, Назідіане, спи чи не спи».


19: Відповідне розміщення прислівників робить промову дуже витонченою. Сюди відносяться байки Езопа 44, багато теж знайдеш прикладів у сатирах Ювенала 45, Персія 46 Горація, у листах Ціцерона та й навіть святі отці забували іноді суворість і жартували, користуючись при цьому всім і, зокрема, дотепними приказками й байками. Часто серед них можна побачити св. Григорія Богослова, як і в творах, і в листах [допускає він жарти] як, наприклад, у листі до св. Амфілоха 47, якого просив прислати йому олії. А коли Амфілох прислав мало, то Григорій жартома загрожував йому голодом, заявивши, що затримає хліб, яким багата його околиця. Якщо ж він і надалі жалітиме своїх злаків, то Григорій робить висновок словами приказки: «Побачимо, чи тільки росою живуть цикади?» [До Амфілоха, XXVI (88)].

20. Коротко кажучи, є багато засобів гумору, адже ж нам можуть постачати прекрасні жарти і наша особа, і слухач, і місце, і час, і відповідна нагода і, нарешті, інші речі, начебто є якась багатюща скарбниця, якщо тільки дозволяють на це наші природні здібності, бо талант жартувати має небагато людей, і навіть деякі люди великого розуму не мали цього приємного дару природи. Напевно його не було й у Демосфена, як свідчить Фабій Квінтіліан, але нам не треба втрачати надії, бо може ми ще допоможемо собі, пізнавши подані засоби гумору. Крім того, необхідно читати книги, сатиричні діалоги Лукіана 48, Еразма Роттердамського, комедії Плавта та Теренція, епіграми різних поетів і, передусім, Марціала, найкращого митця гумору і сатири.

21. Одночасно запам’ятай собі такі важливі правила в жартах: по-перше, щоб жарт не був небезпечним або шкідливим, щоб нікого не зневажав і щоб був до вподоби тому, кому адресований. По-друге, у використанні майже для всіх випадків найкращою вказівкою є те, що жартувати треба тільки у відповідному місці та часі, бо будеш сам смішним, якщо хочеш сміятись скрізь і завжди. Дивись, що сказано в першій книзі, де йшлося про безглуздо смішний стиль. По-третє, нарешті, на нашу думку, необхідно особливо зважати і перевіряти, чи жарт дотепний, чи ні. Бо якщо він здається недотепним, то це не жарт. Не може жарт вважатись посереднім, чи тільки дотепним, бо це не жарт. Та великого сорому наберетесь, якщо слухачі не сміються з ваших жартів. Тому, якщо ти вважаєш, що з природи менш здібний до жартів, \315\ то стримуйся, вважаю, від такого типу висловів, як Демосфен. По-четверте, стиль у жартах повинен бути дуже низьким, не вживати фігур, хіба тільки в іронічному смислі. /135зв./








Розділ восьмий

ПРО ПОЧУТТЯ ДРУГОГО КЛАСУ: ПРО НЕНАВИСТЬ, ГНІВ І ОБУРЕННЯ


Між цими почуттями, як вчить Арістотель у «Риториці», є якась різниця, бо ж ненависть може бути без гніву, хоч гніву без ненависті не може бути, як, наприклад, коли ми якусь нечесну людину ненавидимо, то однак не вимагаємо для неї кари. Але тому, що між цими почуттями більше подібностей, ніж відмінностей, то в цьому ж розділі поговоримо про всі ці почуття. Адже причини ненависті і гніву майже однакові, і що найважливіше, заледве чи коли-небудь оратор викликає ненависть, якщо водночас не викликає гніву.

1. Отже, ненависть — це прихильність душі до зла доти, поки воно вважається таким. Визначення ненависті легко зрозуміти на підставі визначення любові, бо ненависть — протилежне почуття. Як, отже, любов є прагненням нашої волі до чогось доброго, ненависть — до чогось злого. Як ми там прямуємо до якогось добра, так тут відвертаємось від зла.

2. Гнів визначається Арістотелем як хворобливе бажання помсти за дійсну або надуману зневагу до нас або наших близьких.

3. Обурення — це вид благородного гніву, коли нас зворушує негідність об’єкта, і ми тоді страждаємо, як, наприклад, коли бачимо, що нечесні та нікчемні люди перевищують нас впливом, займають вищі, ніж ми, посади, пригнічують своєю владою та могутністю, усе роблять ради своїх примх, і, навпаки, корисні, мужні і розумні люди в погорді та зневазі. Це почуття більш необхідне. Завдяки йому зберігаємо звичаї незіпсованого віку і запобігаємо підступним успіхам нечесних людей.




ЗАСОБИ ЗБУДЖЕННЯ НЕНАВИСТІ ТА ГНІВУ


Ненависть легко викличеш, якщо скажеш протилежне тому, що було сказано про любов. Засоби збудження ненависті такі: по-перше, огидність, по-друге, жорстокість або \316\ варварство, по-третє, підступність, віроломність, по-четверте, всі вади, протилежні чеснотам, та, передусім, гордість, яка з першого погляду відвертає душі всіх і особливо тоді, коли вона поєднується з незнанням, огидністю, глупотою та нікчемністю. Наприклад, еклезіаст також зараховує гордого бідняка до тих, яких він, як каже, особливо ненавидить. По-п’яте, відвертаємось ми від наклепника, який не тільки ганьбить наше ім’я, а й інших. Бо, як бачимо, ми боїмося того, що трапляється іншим, або надіємось на нього, як я вже сказав при розгляді почуття любові. Це специфічні чинники збудження ненависті, які, хоч і не закликають до помсти, то однак завжди породжують недругів. /136/

Вони викличуть у нас теж гнів, якщо виявляться шкідливими не комусь іншому, а нам самим. Ненавиджу я всіх брехунів, та більший гнів викликає в мене те, що їх вихваляють, величають. Разом з ненавистю породжується і жадоба помсти. Коли ж розглядається чиясь жорстокість, то ми запалюємось пристрасним гнівом не тільки до дійсних, а й до видуманих осіб. Так, наприклад, навіть того, кого ми ніколи не бачили, намагаємось, здається, власноручно розірвати.

Це легко помітиш, якщо прочитаєш про Діомеда 49, який, як переказують, годував своїх коней людським м’ясом, або про Мезентія 50, про котрого пише Вергілій, що він прив’язував живих до мертвих, або якщо будеш читати трагедії Сенеки, а особливо, коли послухаєш про Фієста, зокрема, як передає сумна легенда, Атрей 51 повбивав його синів, порізав на шматки, зварив і дав батькові їх з’їсти.

Є також і особливі фактори збудження гніву: по-перше, зневага. Це поняття знаходимо в Арістотеля в його визначенні гніву. Думаю, що вже одна зневага дратує душу, адже ж, очевидно, і незначні неприємності, якщо вони, як видно, випливають із зневаги, напевно породжують великий гнів. Тому велика несправедливість заслуговує, очевидно, пробачення, коли відомо, що вона позбавлена зневаги. По-друге, найбільше вражає зневага, коли з презирством дивляться на наше сучасне становище, як, наприклад, великий гнів у солдата викликає те, що на нього дивляться із зневагою під час війни, і у видатного вченого, якщо його зневажають, коли він знаходиться в розквіті сил.

По-третє, треба викласти достоїнства зневаженої особи, та вади особи, що зневажає, бо цей вид кривди, якщо спрямований проти людей, вважається незначним, а якщо проти великих авторитетів, то дуже великим. Юнона у Вергілія [«Енеїда», I, 46 — 49] особливо розгнівалась на троянців з уваги на своє високе становище; \317\


«Я — володарка небесних, що є сестрою і дружиною Юпітера, з одним народом стільки років воюю. Хто ж шанує Юнону, хто ж, молючись, складе офіру на її вівтарях?»


По-четверте, розпалює у нас гнів моральне падіння невдячної душі, коли той, від кого очікуємо почестей та вдячності, нас зневажає або кривдить. По-п’яте, особливо гніваємось на того, хто радіє з нашого горя. По-шосте, виникає в нас гнів і тоді, коли нам хтось перешкоджає в досягненні того, до чого ми прямуємо з особливим зусиллям. По-сьоме, якщо хтось пригнічує бідних, наприклад, ради власного задоволення або власної користі, вимагає податків, зневажає суди, вбиває, віддає на тортури і т. п. По-восьме, ці і їм подібні причини збудження гніву матимуть більшу силу, якщо врахувати обставини та всі інші дані. По-дев’яте, щодо місця почуття гніву серед інших почуттів, які повинні йому передувати або співіснувати з ним, то запам’ятай таке: якщо когось скривдили, то раніш викличи до нього любов, похваливши його, а потім опиши нікчемність особи, яка завдала образу, а щойно тоді збуджуй гнів, виклавши кривду з перебільшенням. Разом із збудженням гніву може йти в парі прагнення викликати співчуття до скривдженого. Варто також викликати страх перед нашим горем, якщо не вимагають помсти нечесні люди.

Зневага породжується, крім того, як ми вже сказали, і повідомленням про нікчемність особи, яка не здібна до виконання жодних обов’язків, або що вона має великий вплив, або милість знатних, або почесті і т. п.




ПРИРОДА НЕНАВИСТІ Й ГНІВУ ТА ХАРАКТЕР СТИЛЮ У ВИКЛАДІ ЦИХ ПОЧУТТІВ


Ненависть за своєю природою злісна, звідси у її збудженні не вживаються фігури, які служать для збудження захоплення. Крім того, іноді вона говірка, тоді вона, очевидно, більш поміркована, а мовчазна ненависть здається сильною. Та й взагалі будь-яка ненависть, поки мовчить, зайнята немов певним роздумуванням, але незабаром підносить голос і перетворюється в гнів. /136зв./ Такою хай буде й промова. Оратор виголошуватиме промову в основному зрівноважено, потім з болем кричатиме, а тоді піде то повільно, вживаючи справжні періоди, то поспішатиме, вживаючи синтагму, члени періоду і т. д.

Почуття гніву дуже полум’яне, подібне до любові, але ще сильніше та більш бурхливе, тому вживати треба висо\318\кий стиль, довгі періоди, пристрасні фігури: вигуки, заклинання, заклики, прокляття, замовчування тощо. Крім того, додається іноді сарказм, щоб зневажити того, хто інших зневажає, і начебто знищити його ж мечем. Коли ж описуємо чиюсь гордість, тоді можна вживати і жарти, і насмішку. Це саме варто зберігати й при збудженні обурення, а тому що тут, як м.и сказали, і інші почуття можуть бути змішані, то й характер викладу буде змінюватись залежно від домішки інших почуттів.




ПРИКЛАДИ НЕНАВИСТІ, ГНІВУ ТА ОБУРЕННЯ


ПЕРШИЙ ПРИКЛАД


З творів блаженного Златоустого (гомілія 14 «До антіохійців»), де непорушність клятви викликає ненависть:

«Я просив вас, щоб ви взяли зтяту голову Йоанна 52, що досі спливає гарячою кров’ю, і повернувшись додому, думали, що маєте його самого перед очима, і що він подає голос і промовляє: «Ненавидьте мого вбивцю — клятву. Що не зробили вимоги [Іродіади], те зробила клятва [Ірода] 53. Що не зміг гнів тирана, те зробило дотримання клятви. Коли звинувачувався прилюдно на очах усіх, то тиран великодушно переніс докори. Та коли дійшло до необхідності дотримання клятви, то тоді відрубав йому його священну голову. /137/ Її саме, отже, і тепер я прошу, і не перестану просити, щоб куди тільки ми підемо, йшли з цією головою і показували її, що кричить. Хоч ми тепер дуже безсильні і байдужі, то, однак, дивлячись у вічі цій голові, що страшно споглядає на нас і погрожує тим, хто дає клятву, і ще більше пригнічені ми таким страхом, легко зможемо стримати та відвернути язик від слів присяги».




ДРУГИЙ ПРИКЛАД


З творів Ціцерона: викликається гнів до Долабелли 54, який вбив Требонія, а з його трупом жорстоко обійшовся («Філіппіка», XI, 1 — 8): «Цінна 56 був жорстокий, Марій завзятий у гніві, Сулла — лютий, однак жорстокість жодного з них не сягала далі смерті, але і ця кара, застосовувана до громадян, вважалась надто жорстокою. Аж ось тобі, появилось двоє близнят, небачені, нечувані, дикі, жорстокі в злочинах... Ось Долабелла, що забув почуття гуманності, хоч \319\ у нього ніколи його не було, який свою ненаситну жорстокість показав не лише на живій людині, а й на мертвій, коли, роздираючи та кидаючи її труп, не міг задовільнити своєї душі, наситив свої очі». \320\




ТРЕТІЙ ПРИКЛАД


презирства з першої сатири Ювенала [24 — 31], в якій він виявляє обурення з приводу багатства та почестей негідних людей:

«Коли кидає виклик всім патриціям той, хто мені, юнакові, зі скрипом голив тверду бороду, коли представник нільського плебсу, цей раб каносський 57 Кріспін поправляє плечем тірійський 58 плащ і насуває на спітнілий палець дорогий золотий перстень і не може знести тягару більшої гемми, то важко тут не писати сатири. Хто ж настільки терплячий до зіпсованого Рима, настільки залізний, щоб стримати себе?

Подібний приклад Клавдіана 59, спрямований проти Євтропія-євнуха, що був консулом:

«Нащадкові неба і землі — сором!... Показується по світу у трабеї 60 стара жінка й ожіночує ім’я року».




ЧЕТВЕРТИЙ ПРИКЛАД


Після вбивства Цезаря Марк Антоній, як кажуть, виголосив промову до народу. Про це свідчить Діон (кн. 414 [?]), у якій він викликав співчуття до Цезаря і тим самим збудив гнів до вбивців: /137зв./

«Ось батько, понтифік 61, святий, бог — і мертвий! Горе мені нещасному, він мертвий! Не хвороба, не рана, не якийсь раптовий випадок забрав його, а вбитий підступно посеред міста той, хто живий і здоровий дійшов війною аж до найдальших берегів Британії. Обеззброєний воїн, неодягнений миротворець, суддя, вбитий біля суддівського крісла, старший в курії. Яку допомогу подала тобі, Цезаре, твоя людяність? Яку — твоя святість, закони? Чи ж не вбили тебе, гідного співчуття, твої друзі! Лежиш убитий на форумі, на якому недавно тріумфував, увінчаний вінками. Мертвий лежиш біля трибуни, з якої так часто виголошував промови до народу. Горе мені! Нещаслива твоя закривавлена сивина, знята і порвана туніка, яку ти тільки й одягнув для того, щоб у ній померти».




П’ЯТИЙ ПРИКЛАД


з четвертої промови св. Григорія Богослова до Юліана, у якого він намагається викликати ненависть з сарказмом або їдким сміхом:

«Уже [голосне] видихання та вдихання повітря, які цей муж на глум нашій вірі демонструє перед старенькими баб\321\ками, запалюючи вогонь на вівтарях, де маємо помістити їх в промові? Бо ж дійсно це було прекрасне видовище — бачити огидно роздуті щоки римського імператора, що викликали великий сміх не тільки в чужих, а й у тих, кому він думав подобатись у цей спосіб. Не слухав він своєї Мінерви, яка прокляла флейту, коли, користуючись замість зеркала водою, побачила, що вона робить її некрасивою. Тости та п’янки, до яких притягав зовсім явно розпусниць, і в свою чергу, від нього, що не таїв своєї розв’язної жадоби до насолоди, цього також вимагали, то хто ж це похвалить без осуду?».




ШЛЯХИ ПОГАШЕННЯ НЕНАВИСТІ ТА ПОСЛАБЛЕННЯ ГНІВУ


Співчуття — почуття, протилежне ненависті та гніву і може їх або припинити зовсім, або послабити. Про це скажемо спеціально в наступному розділі, але й тут додамо важливі для цієї справи вказівки, яких хоч і нагромаджено чимало різними мужами, то однак з прекрасних промов святого Златоустого (до Євтропія і до імператора Феодосія на захист антіохійців) можна вивести такі висновки. По-перше, якщо злочин відомий, то не треба його ані заперечувати, ані зменшувати, а скоріше збільшити і признатись у його скоєнні, адже так негідно поступив з такою високопоставленою особою і т. п., бо ми з природи легко змінюємось від покаяння та признання. По-друге, треба погодитись з необхідністю покарання і передати потерпілому на його розгляд, аби покарати підсудного такою карою, яка до вподоби потерпілому, щоб винуватець боявся не своєї кари, а гніву потерпілого. Переможений Турн так умилостивлює Енея, прохаючи за свого батька («Енеїда», XII, [930 — 938]): /138/


«Він, піднісши очі і праву руку, благає:

«Заслужив справді я цього і не прошу пощади.

Використай свої права. Якщо ж тебе може

зворушити журба батька, то благаю (і ти ж

мав такого ж батька Аніхіза): змилосердься

над старістю Дауна 62 і наді мною або,

якщо волієш, віддай моїм землякам моє тіло,

позбавлене світла. Ти переміг,

і авсонійці 63 бачили, як я, переможений, підносив руки;

Лавінія 64 — твоя тепер жінка, далі не спрямовуй своєї ненависті». \322\


По-третє, помилку та вину підсудного треба захищати від зневаги наскільки це можливо, і приписати їх якимсь іншим мотивам та причинам, що, мовляв, не знав, зробив це внаслідок сліпого молодечого запалу тощо.

По-четверте, треба сказати про велике страждання і сором, який переживає винуватець, що дуже жалкує за свій вчинок.

По-п’яте, можна взяти докази переконання з характеру особи, що вчинила злочин, бо, якщо вона видатна, то скажемо, що гідна лицемірства, а якщо маловідома, то негідна гніву такого великого мужа. Нарешті, як пише Сенека 65 («Про гнів», кн. II, розд. 30): «Якщо добра людина вчинила кривду, то не вір цьому, якщо ж погана, то не дивуйся: покарає вона іншого карою, яку і тобі призначать, також і себе покарає такою ж карою, якщо зробить якийсь злочин».

По-шосте, від покривдженої особи вимагається, щоб вона пробачила винуватцеві настільки, наскільки негідним був його злочин, бо ж для великих властиво не гніватись.

По-сьоме, а коли вже сам час послабить як і інші почуття, так і почуття гніву, то скажемо, що не треба нам чекати, поки час злагіднить гнів, — це легко станеться в кожного, — але обов’язок мудрого — керувати нашими почуттями, а не чекати, поки самі згаснуть.

По-восьме, необхідно зважати й на наслідки, які можуть виникнути з покарання, а які з пробачення провини, потім треба зауважити, що наслідки пробачення корисніші, ніж наслідки покарання, і це підтвердити прикладами, взятими з творів письменників, і свідченнями, зображенням результатів і висновків, що звідси випливають. Так, наприклад, велика й жахлива зневага може спричинити дуже велике страждання, але ще й дає більшу можливість для слави, а тепер, якщо ти замість кари пробачиш і замість помсти виявиш добросердечність до винуватця, що визнає і кається, то яким любимим, яким гідним подиву зробишся серед усіх. Але цих благ не буде, коли ти все ж покараєш. Златоуст у промові до Феодосія, захищаючи антіохійців, говорить, що з цієї зневаги володаря корона може статись кращою для нього самого, увінчаного золотою діадемою і т. п., якщо він виявляє ласкавість.

По-дев’яте, треба повідомити, якщо можливо, що винуватець /138зв./ переніс вже важчі покарання, ніж від нього вимагає потерпілий, як ганьба та сором, страх та розпач, поневіряння тощо. Такий приклад подає Златоуст у наведеній промові.

По-десяте, необхідно згадати тут і минулі заслуги обвинуваченого перед потерпілим або пробувати просити покір\323\но, щоб одне лише оце підозріння та ця людська помилка не звели нанівець таких численних і значних минулих доброчинств.

По-одинадцяте, можна буде теж нагадати і доброчинства, які вчинив потерпілий і завдяки яким здобув собі прихильність того, хто вчинив кривду.

По-дванадцяте, також з усіх інших даних їх обох можна почерпнути докази з дійсності: і вік, і -помилка, і страждання, і обман тощо, які зможуть виправдати винуватця. Водночас можна притягнути і ім’я потерпілого, і його спосіб життя, і рід, і приклади предків, якщо вони матимуть силу довести скромність людини.

По-тринадцяте, навіть час і місце, в якому ми звертаємось з проханням, приходять нам на допомогу. Златоуст, дуже розумно беручи до уваги час, коли надходить свято пасхи, злагіднив гнів [імператора] Феодосія, тому що той сам підписав у цей час закон, щоб звільняти підсудних. Особливо привернеш до себе потерпілого, якщо будеш просити тоді, коли він у радості святкує якесь свято, як весілля, день народження.

По-чотирнадцяте, розгніваний особливо послаблює свій гнів, якщо ти його назвеш спокійним та ласкавим, хоч в дійсності він не є таким, і додаси щ«, що всім ця ласкавість приносить приємність, що всі до неї ставляться шанобливо, і що тобі самому стало відомо, що він не забуває нічого, хіба тільки кривди.

Отже, настав час, коли він зміцнить свою видатну похвалу, зробить себе більш відомим і в цьому краще всіх переконає.

По-п’ятнадцяте, можна з успіхом послабити гнів цієї людини, яку, здається, ледве чи можна стримати від гніву. Якщо розгніваний щось сам сказав або зробив, то ми його схиляймо до того, щоб він не гнівався. Наприклад, годиться навіть сказати тут, що лагідність — це велика чеснота, і що він сам її бачить і дивується з неї. Це саме згадує св. Иоанн Златоуст розгніваному [імператорові]: «Мудрий вислів Феодосія, який він сказав колись, що у дні страждань і воскресення Христа він не хоче не тільки карати живих, а й бажає, якщо це можливо, щоб і мертвих розбудити до життя; цей вислів, — каже Златоуст, — спонукає його самого послабити гнів».

По-шістнадцяте, це те, що нам, християнам, повинно бути найважливішим, а саме, треба наочно показати ласкавість Христа, яку він велів нам наслідувати; крім того, тому Що нам необхідно просити у бога прощення, а він пообіцяв, Що дасть його тільки тоді, коли ми і самі будемо прощати \324\ грішним. Це зробив Златоуст у кінці цитованої промови до Феодосія.

По-сімнадцяте, необхідно заперечити те, що збуджує гнів, або послабити, зменшуючи його, але обережно та повільно. /139/ Цього очевидно, треба дотримуватись, адже ж важко злагіднити гнів і погасити почуття ненависті. Дивись ще розділ про співчуття, бо й там можна взяти багато аргументів для послаблення гніву.







Розділ дев’ятий

ПРО СМУТОК, СПІВЧУТТЯ І ВТІХУ


Під поняттям смутку розуміється все сумне. Далі, іншим є смуток, коли ми страждаємо з приводу власного горя, а ще іншим, якщо з приводу чужого. Перший називається просто смутком або стражданням, а другий — співчуттям або милосердям.

Взагалі смуток — це відчуття або уява наявного зла. Він протилежний радості. Тому згадай визначення радості, а вже з нього й визначення смутку. Отже, перший вид смутку — це уява власного сучасного лиха, а другий — розуміння чужого лиха.

Смуток, який ми переживаємо з приводу власного горя, не треба ораторові викликати, бо він не є корисний, та й досить уже для горя того лиха, яке скоїлось. Але, здається, є один виняток, коли церковний проповідник збуджує в душах грішних муки покаяння, про що скажемо на своєму місці.

Іноді може нас хвилювати власний смуток, саме коли люди згадали про своє нужденне становище, щоб не виявляти своєї зарозумілості, і в цьому, на мою думку, полягає мета написання трагедій. Зрештою, можна в разі потреби зворушити когось власним стражданням, що, однак, здається неприродним, а це досягається тими засобами, якими викликається також співчуття.




МИСТЕЦТВО ЗБУДЖЕННЯ СПІВЧУТТЯ


Майже цими самими засобами, що й радість, лише спрямованими в протилежному напрямку, викликається смуток, співчуття, а особливо тоді, коли смуток є загальним, тобто стосується всіх. Тоді, по-перше, треба викликати радість, згадуючи \325\ попереднє щасливе становище, по-друге, вказати на непередбачену зміну долі, по-третє, заявити, що вона — явище незвичне, по-четверте, вершина збудження радості міститься у викладі, перебільшенні та описі нещастя, яке трапилось. Важливими, однак, настановами про співчуття є такі: по-перше, співчуття збуджується легше в людей, які люблять, і в тих, які зазнали якесь горе. Звідси, раніш треба збудити любов до нещасного, або, про що прекрасно нагадує Ціцерон, взагалі треба говорити про горе, /139зв./ про змінність долі, про нетривкість людської природи, про небезпеки, а тоді щойно перейти до з’ясування горя того, про кого йдеться. Люди особливо виявляють співчуття тоді, коли вони вважають себе людьми, тобто коли вони розуміють, що вони не вічні, не щасливі і наражені на небезпеку. По-друге, якщо співчуття — це страждання з приводу горя іншої людини, то тут виникає необхідність з’ясувати горе тієї людини, до якої маєш викликати співчуття. Це досягається жалібною розповіддю, наповненою сумними вигуками, уподібленням і іншими риторичними висловами, далі перебільшенням з’ясовуваного, а щоб воно легше виходило, додаєш усе основне, що стосується цієї справи і що побільшує горе.




ДАНІ, ЯКІ ЗБІЛЬШУЮТЬ ГОРЕ


По-перше, дані особи: необхідно заявити, що потерпілий невинний, відважний, знатний, кращий від інших, привітний, щирий, прекрасний, зі всіма дружить, знає мистецтво і чесноти. Нарешті, треба сказати все, що робить людину прекрасною.

По-друге, дані підсудного, а саме те, що він переніс або переносить незвично велику і складну біду, таку-то і таку-то, і тут дати опис.

По-третє, дані місця: в цьому місці, яке найменше йому підходить і яке може збільшити значно муки.

По-четверте, дані часу: чи то на старість, коли менше сил перенести горе, чи то в молодості, яка є і милою, і найбільш гідною співчуття, чи в святковий радісний день, коли інші раділи, чи то в сумний день, коли одне горе збільшує друге.

По-п’яте, дані причини: чи він зазнав цього без причини, чи ради захисту доблесті або батьківщини, чи з любові до бога, тому що він сказав і правду, не був підлабузником і не подібний цим злочином до інших тощо.

По-шосте, дані способу: зі способу може випливати багато, але, передусім, треба подати наочно всю справу, якою вона була або могла бути.

Як передує співчуттю любов або смуток, або одне з них, так і можуть бути вони в парі або чергуватись. Тут можна \326\додати ще страждання, оплакуючи, що ні до чого вчинки ті, які заслуговують похвали і щастя, як це сказано в попереднім розділі, в четвертому прикладі, у промові Антонія: «Яку допомогу тобі, Цезаре, подала твоя людяність, твоя святість, закони?»




ПРИРОДА СМУТКУ І СТИЛЬ


Сум, який викликаний чи то власним, чи чужим горем, може бути поміркованим або дуже великим і надмірним; перший дуже говіркий, другий мовчазний. «Велике горе говорить, а величезне німіє», — каже трагедіограф. Перший легко схильний до сліз, зітхань, /140/ виражає смуток, б’ється в груди і рве волосся. А другий, навпаки, — рідко появляються сльози, бліде і опущене додолу обличчя [цієї людини] і така вона забудькувата, що не відчуває інших почуттів, не зворушується небезпеками, не боїться ран ані самої смерті. Нарешті, перший смуток — ніжний, безсильний і подібний до ніжної любові, а другий, здається, є наче кам’яним.

З цього легко можна прослідкувати й за характером стилю. Бо якщо треба викликати ніжний смуток, то потрібна балакучість, про яку ми сказали, що вона необхідна для любові та радості. Дуже часто вживаються синтагми і члени періоду, рідко довгі періоди, фігури, що виражають смуток, уподібнення до сумних речей, ніжні вигуки, вводиться тут персоніфікація або й сама особа, що виражає свій смуток, або також повідомляється про батьківщину, небо, землю, батьків і т. д. Вживається апострофа 66 то до цих, то до нещасної особи, то до неживих речей. Емфази мають виражати щось тяжке і сумне, фігури замовчування такі, щоб здавалось, що оратору замало слів, щоб виразити цей смуток. Часто, отже, нехай оратор перериває мову або також нехай скаже, що йому невистачає вже слів і т. п.

Великого значення тут набувають вигуки та сентенції, очевидно, сумні, які виражають спільне людське горе та людську неміч. Перший вид смутку ораторові треба часто збуджувати, а другий трапляється рідше, однак іноді, як я думав, можна його справді прекрасно приєднати до попереднього виду. Гадаю, про цю справу слід подати такі вказівки. Коли, наскільки це можливо, будеш розглядати ніжний смуток, то мимохіть досягнеш великого, німого, при вираженні якого стиль повинен бути важчий: відповідні періоди, але без пишних слів та високохудожніх членів [періоду]. Про це саме треба турбуватись, коли йдеться про щасливих. Рідко вживаються тут фігури, і то не пристрасні та крикливі, і між ними іноді вплетеш несподівано вигуки і виголосиш їх, то послаблюючи голос, то знову посилюючи його з домішкою гніву та люті. Якщо це зробиш, то \327\ й промова стане сильнішою, а ти, немов втомлений цим стражданням, вдаватимеш, що прийшов до цієї втоми й ще до більшого зворушення, тому разом з тобою будуть хвилюватись і слухачі. Запам’ятай: не треба в промові довго говорити про це почуття, про що слушно нагадує Фабій 67, бо, як кажуть, ніщо не висихає швидше від сліз, і втомлений слухач втрачає внаслідок цього чутливість і перестає відчувати смуток.

Багато є про це прикладів у промовах Ціцерона, і, передусім, у промові «На захист Мілона», в останній промові проти Верреса «Про кари», в усій другій книзі Златоуста та в третій «Про провидіння», де він говорить про страждання святих, а також у його промові проти Євтропія. У поетів тільки у Вергілія третя та четверта книги «Енеїди», у «Метаморфозах» Овідія: «Про Ніобу» 68, «Про Орфея» 69 і т. д., усі книги «Скорботних елегій» і «Послань з Понта», всі трагедії Сенеки, а також згадую тут промову св. Амвросія, /140зв./ в якій він так оплакує свого покійного брата, що здається, що це властиво не людині, а самій скорботній любові.




ПРИКЛАД НІЖНОГО СМУТКУ


«Ніколи я не був весь у собі, але більша частина моя була в ньому, а його в мені. О, щоб тепер, як і частинка пам’яті, ласки, так і самого твого життя була цим, чим ми дихаємо й можемо дихати, та щоб відійшла половина мого віку, яка дісталася б на користь для твоїх близьких. Я тебе, брате, зробив своїм спадкоємцем, а ти залишив мене своїм. Я бажав, щоб ти залишився жити довше, ніж я, а ти залишив мене живим. Що ж, власнику моєї спадщини, маю робити я, що залишився в живих! Що маю робити я, позбавлений цього світла, якого прагну? Я тебе, брате, не знайду і не зможу ніколи забути. Яку подяку, які дари принесу тобі? Не маєш від мене нічого, тільки сльози! Або може ти, байдужий до своєї заслуги, не шукаєш сліз, які мені одинокому залишились, бо навіть, коли ти жив до цього часу, ти не допускав, щоб це сталося, і ти сам був свідком того, що більше наш смуток, ніж твоя смерть, був причиною твого суму. Як заставу, якої у мене не забере жодне переселення, я маю твоє тіло, яке обніму, маю твою могилу, яку накрию своїм тілом. О щоб твоїй смерті міг я наставити тоді своє тіло! Якщо б ти йшов тоді на мечі, то краще б я пішов на них! Не допомогло мені те, що вдихав твій останній подих і надихав тебе своїм, коли ти помирав. Адже думав я, чому б не взяти собі твоєї смерті, або чому б не влити в тебе свого життя? Чи ж можу я не думати про тебе або думати без сліз? Така сама радість була мені без тебе, або тобі без \328\ мене. Ти присутній, — кажу, — і завжди будеш, і я обнімаю тебе всією душею та всім серцем, дивлюсь на тебе, розмовляю з тобою, цілую, розумію тебе. Вже самі ночі, які, коли ти жив, здавались нам немов прикрішими, тому що відбирали можливість взаємного погляду, вже сам сон, що переривав наші розмови всупереч нашій волі, почав бути солодким, тому що він повернув мені тебе. Отже, тримаю тебе, брате, і не забере від мене тебе ані смерть, ані час. Самі сльози солодкі, сам плач приємний, і вони послаблюють полум’я душі, яке гасне, наче послаблене почуття. Не можу я бути без тебе, ані не пам’ятати про тебе, або пам’ятати без слів! О скорботні дні, що руйнуєте розірваний союз! О сумні ночі, які забрали в мене такого дорогого співучасника опокою та невіддільного друга! Готуй для гостя спільну оселю: /141/ як усе тут було нам спільне, так і там не знатимемо поділу. Прошу тебе, не проклинай мене, що люблю тебе, не виглядай мене, як йду, не подавай допомоги мені, коли поспішаю, і, якщо тобі буде здаватись, що довго затримуюсь, то поклич мене. Ніколи далеко ми не були один від одного: ти мав звичку приходити до мене, а тепер, тому що ти не можеш повернутись, ми прийдемо до тебе: справедливість вимагає, щоб ми тобі віддячили».




ПРО ВТІХУ, АБО ПРО ПОЗБАВЛЕННЯ СМУТКУ


Втіху можна досягти такими шляхами: по-перше, розкажи про умови людського життя, що приводять до неминучої необхідності смерті. «Суворий і неминучий закон смерті!», — каже Назон до Лівії 70. По-друге, добра свідомість того, хто переніс або переносить горе. Вона може служити подвійній меті: і викликати смуток, якщо пояснювати одним шляхом, і послаблювати його, якщо другим. Це значить, якщо кажуть, що у біді добра свідомість є великою втіхою, то те покарання, якого зазнають чесні люди, не є для них карою, а підставою для їхньої слави. Якщо ж заслужили вони смерті, то це не є смертю, а початком ще кращого життя, адже треба виявити мужність духа, терпеливість у нещасті. По-четверте, подати приклади хоробрості людей, які зазнали такого самого, або ще й більшого лиха.

По-п’яте, скажи, що коли добре подумати, є багато нещасливих, а далі наведи ще інші види нещасть: як одні у рабстві, інші в нужді, інших мучать хвороби, інші страждають від пожеж, а ще інші втрачають багатства під час корабельних катастроф і т. п. Тут не тільки треба подати людські нещастя, а й руйнування та завоювання цілих міст та держав і т. п., після того додай ще й слова Санназарія 71: \329\


«Ми, нещасний людський рід, — жаліємо, що тіло гине з часом,

Коли ,на очах у нас гинуть навіть цілі міста та держави!»


По-шосте, якщо горе непоправиме, то заяви, що не мають смислу тут сльози, щоб оплакувати чиюсь смерть. По-сьоме, якщо сталась втрата, яку можна виправити, то треба збудити надію на кращу зміну та безтурботність після смутку. По-восьме, крім того, скажи, що час послаблює як і все інше, так і наш смуток, але мудрій людині не годиться чекати, поки час вилікує наше горе. По-дев’яте, опиши стан сучасного горя, додаючи, що краще тим, які померли, тому що їм не треба подібне переживати, що в того, хто бачив, як творяться такі негідні, несправедливі і такі важкі справи, не має бажання жити і. т. п.

По-десяте, можна похвалити поміркованість, яку виявив у щасті той, кого маємо потішити, а тоді підбадьорити його, щоб виявив себе непереможним й у нещасті. /141зв./ По-одинадцяте, можна відвернути душу потерпілого від почуття та роздумування над своїм нещастям. Це досягається численними розповідями, затримками, описами, наочним зображенням радості з приводу щасливої вічності тощо.

По-дванадцяте, треба погодитися з божею волею. Про це прекрасно говорить Сенека (Листи, 107): «Найліпше переносити те, що не можна виправити, і без слів покластися на бога, з волі якого все відбувається. Поганий той воїн, який зі стогоном йде за вождем». По-тринадцяте, необхідно вказати теж на плоди, які виростають з того лиха: очищення від гріха, огида до земного світу, позбавлення нашої гордості, пізнання людського безсилля і т. д. Такий висновок можна зробити з листа Сервія Сульпіція до Ціцерона (кн. 4), який, на нашу думку, варто не тільки прочитати, а й вивчити як дуже досконалий зразок втіхи. Читай, крім того, книги Сенеки «Про втіху» і св. Йоанна Златоуста три книги «Про боже провидіння», в яких демон потішає старого стагірійця 72 [Арістотеля].







Розділ десятий

ПРО СТРАХ, АБО ЖАХ І РОЗПАЧ


Страх — це недуга або хвилювання душі під впливом уяви про горе, яке загрожує. Це почуття часто корисне і дуже вигідне для збудження боягузливості, його завжди треба розгля\330\дати з такою надією, що не станеться взагалі якесь лихо, а тільки що може статись, якщо не трапиться того або цього, або якщо не перестане це або те траплятись.




ЗАСОБИ ЗБУДЖЕННЯ СТРАХУ


По-перше, легко викривається страх з приводу втрати якогось добра, якщо раніш описати його природу й викликати прагнення до цього добра. По-друге, щоб навіяти в когось страх перед майбутнім лихом, то раніш скажи, яке воно велике. По-третє, треба вказати на близьку небезпеку та на швидке її здійснення і це підтвердити багатьма випадками, досвідом минулого, подібними прикладами [взятими з життя] інших, розглядом сучасного становища, знаменням та дивними знаками, якщо якісь могли б бути.

Далі заявити, що той, кого, як ми твердимо, треба боятись, справедливий, непідкупний суддя і жорстокий каратель або якщо він ворог, то необхідно розповісти про його силу та могутність, про його гордість породжену стількома успішними подвигами, про його дикість, нелюдяність та жорстокість.

Засоби збудження страху полягають ще й у тому, щоб, очевидно, збільшити суть нещастя, яке само по собі вже викликає страх, далі заяви, що це нещастя вже близько, якщо йому вчасно не запобігти, і що легко воно може статись. По-четверте, тут мають значення також засоби, які подамо при обговоренні розпачу. Очевидно, їх можна сюди віднести, бо ж ці почуття близькі і взаємно допомагають одне одному.




ВКАЗІВКИ ДЛЯ ЗБУДЖЕННЯ РОЗПАЧУ


Розпач, згідно з визначенням Ціцерона («Туркулянські бесіди», IV [18]) — це недуга душі без надії на кращу долю /142/ або зневір’я в оволодінні якимсь добром або в уникненні якогось зла. Розпач необхідно збуджувати тоді, коли принесе нам, очевидно, якусь користь, тобто, — коли надія, протилежна розпачеві, шкідлива для нас, і ще тоді, коли відчай повинен привести до кращого. Причини, які породжують розпач, такі: по-перше, можуть бути ці ж самі причини, які викликають смуток або страх, бо під впливом таких почуттів люди схильні до розпачу. По-друге, треба розповісти про все, що протилежне цьому, і, як ми сказали в третьому розділі, збуджує надію, — це означає, що немає жодної надії: близькі нещастя, а добро далеке, безсилля своє і могутність ворогів, подати приклади інших, у яких в таких самих випадках був нещасливий кінець. \331\

Усе те, що викликає страх, сприяє, водночас і збудженню розпачу. Ці почуття близькі, тому впадати в розпач, на мою думку, є не що інше, як надмірно боятись. Та найбільш з усього тут треба підкреслювати труднощі в досягненні добра та у відверненні зла.




ПРИРОДА ТА СТИЛЬ У ВИКЛАДІ ЦИХ ПОЧУТТІВ


Страх за своєю природою такий, що вкидає нас в холод, так що перелякані морщаться, бліднуть, втрачають мову, роблять і говорять подібно до тих, хто переносить холод. Звідси, очевидно, не дуже легко, але необхідно знайти особливий стиль для промови: треба, щоб промова ця була пожвавлена, як при викладі почуття любові та радості. Однак для вираження страху існують особливі фігури: сумнів, просьби, вигуки, зітхання. Це почуття варто виражати не криком, а відповідним способом виголошування промов: рухами і голосом.

Запам’ятай, що можна викликати страх подвійний: по-перше, коли сам оратор, здається, сповнений страху, і, по-друге, коли оратор начебто взяв на себе роль особи, яка приносить страх, і погрожує, і повідомляє про ті лиха, яких особливо треба боятися. У першому випадку характер стилю повинен бути подібним до самого страху: стриманий, уривчастий з недавно згаданими фігурами. В другому — стиль подібний до гніву, а найбільш відповідною фігурою буде тут персоніфікація, коли оратор часто вставляє слова в уста особи, якої необхідно боятися. Так, звичайно, пророки сповіщали голос божий: «Це говорить господь бог Ізраїля» і т. п. Такого ж стилю слід дотримуватися і при викладі розпачу, хіба тільки ще треба врахувати й те, що почуття розпачу більш говірке [ніж почуття гніву].




ЗАСОБИ ОТРИМАННЯ РОЗПАЧУ ТА СТРАХУ


Засоби стримання розпачу та страху однакові, бо не може, бути розпачу, коли усунено страх, і навпаки. Отже, по-перше, треба збудити надію (дивись про це розд. 3). По-друге, необхідно розповісти про даремний страх, тому що нас часто лякає те, що не повинно лякати, як, наприклад, Сенека каже до Луцілія 73: «Більше того, що нас лякає, ніж того, що стримує страх, і ми частіше стурбовані уявою про щось, ніж дійсною річчю». По-третє, скажи, що не трапиться це лихо, яке приносить страх, і це необхідно підтвердити вагомими доказами, \332\ відхиляючи те, що наводить страх. По-четверте, треба пообіцяти божу допомогу. Ціцерон (промова 2 проти Катіліни [19]) говорить так: «Тим треба дати настанови, щоб не втрачали надії, /142зв./ що безсмертні боги прийдуть негайно на допомогу цьому непереможному народові, цій прекрасній державі, цьому найкрасивішому місту проти такої великої сили наявного злочину». По-п’яте, треба похвалити хоробрість, завдяки якій зневажливо ставляться до всіх небезпек, і це варто перебільшити. Про це читаємо в Горація (Оди, III, 3):


«Справедливого і стійкого в задуманому мужа ані запал громадян, які наказують нерозумні речі, ані обличчя настирливого тирана не зворушать його постійної думки, ані також Аустр 74, бурхливий володар неспокійного Адріатику, ані жорстока рука Юпітера — громовержця: якщо валиться зруйнований світ, то загине він, непереляканий, під руїнами».


Приклади збудження страху та розпачу знаходите то тут, то там в промовах істориків, як, наприклад, у Тіта Лівія (XXI, 13), в промові Алорка 75 до сагунтинців і в XXIII промові консула Варрона 76, а також у третій промові проти Катіліни Ціцерона і майже у всій проти Рулла «Про аграрний закон» і ін.







Розділ одинадцятий

ПРО ЗАЗДРІСТЬ


Заздрістю називається страждання з приводу чужого добра або також, якщо хтось радіє з приводу горя іншого. Це дуже погана вада, і не треба її викликати, але є певний вид заздрості, яка вважається справедливою та слушною, якщо очевидно, ми переживаємо біль, бо шкідливі люди мають різні можливості та силу і т. п. Вона, як видно, виступає майже, разом з розпачем, тому те, що було там сказано, наведеш тут. Воно, в свою чергу, також матиме значення і для почуття обурення.




ЗАСОБИ ЗБУДЖЕННЯ ЗАЗДРОСТІ


Про мистецтво збудження заздрості коротко говорить Ціцерон («Про оратора», кн. II [209]): «Коли необхідно викликати заздрість, то скажемо, що її не набули завдяки чеснотам, а використавши вади й злочини. Якщо є в них більш чесні і \333\ важливіші риси, то треба заявити, що вони не заслуговують й того, що гордість та зухвалість»,

Тут він подає три вказівки: по-перше, заяви, що багатства іншого набуті не працею, не завдяки його доблесті, але дістались легко, наче самі потрапили в його сіті, коли він спав. По-друге, що це гірше, якщо він їх здобув нечесно: підступом, підлабузництвом, грабунком і т. п. По-третє, це те, що він гордий, надто хвалиться своїми багатствами, заноситься, радіє, іншими нехтує, пригнічує, спираючись на своє багатство, багато задумує і чинить негідно, робить засідки на чесних людей і т. п. По-четверте, додай до цього блага, які беруться на його захист, а саме: високі якості, заслуги, достоїнства тощо. /143/

Характер стилю взагалі той самий, що й при збудженні почуття гніву і обурення. Це почуття, як і часто в інших місцях, так і на початку промови «На захист Секстія» (І), Ціцерон викликає проти негідних людей, які є щасливими та могутніми: «Якщо хтось раніш дивувався, судді, з того, що в такій могутній республіці, в такій достойній державі зовсім небагато можна було знайти сміливих та великодушних громадян, які відважилися б наразитись на небезпеку та віддати своє здоров’я за цілість держави і за спільну свободу, то тепер він більше буде дивуватись, якщо побачить доброго та відважного громадянина, ніж тоді, коли побачить або боязливого або таких, хто більше дбає про себе, ніж про республіку. Ви ж, поминаючи і не згадуючи в думці природи кожного, зможете одним поглядом бачити тих, які разом із сенатом і зі всіма добрими громадянами піднесли занепаду республіку та звільнили її від внутрішнього розбою; бачите їх сумних, в траурі, притягнутих до суду, де вони ведуть справи про життя, про честь, про громадянські права, про маєтки, про дітей. А ті, які знехтували всім божественним та людським, відкинули, змішали та стоптали його, то вони не тільки веселі та бадьорі, бігають перед вами, а й навіть радо готують загибель найхоробрішим та найкращим громадянам, а за себе зовсім не бояться».




СПОСОБИ СТРИМАННЯ ЗАЗДРОСТІ


Щодо отримання заздрості також послухаймо вказівки Ціцерона («Про оратора», II [210]): «Якщо хочемо стримати заздрість, то скажемо, що ці багатства, набуті завдяки наполегливій праці, у великих небезпеках не для власного вжитку, а для інших; якщо ж, очевидно, здобули якусь славу, то нею не пишаються, хоч і здобули її дорогою ціною, а погорджують та відкидають її. Та й взагалі треба домагатись, щоб цю думку зменшити і вказати, що, очевидно, і це щастя, яке понад людську уяву має багато труднощів та турбот». \334\

Тут подає він ще три вказівки, протилежні попереднім. По-перше, це те, що добро, набуте працею, по-друге, це те, що він не чваниться, і, по-третє, те, що, будучи гордим з цього, він нікому не шкодить, а навпаки, ще допомагає багатьом. До цього можна додати ще й порівняння з людьми лінивими, які тішаться однаковим щастям, або й навіть ще й більшим, ніж він. Ціцерон у прамові «На захист Сулли» [29] так стримує заздрість, яку він переживав із-за пошани до інших:

«Якщо ти, може, заздриш з приводу моєї безпеки і якщо вона тобі здається царською, тому що всі добрі всіх класів та станів пов’язують своє щастя з моїм, то втішай себе тим, що всі нечесні на мене особливо сердяться та обурюються. Вони мене ненавидять не тільки за те, що я стримав їх безбожні прагнення та шал, а й ще більше тому, що не зможуть, як вважають, за мого життя вже на щось подібне відважитись»./143зв./






Розділ дванадцятий

ПРО ПОЧУТТЯ СОРОМУ АБО СОРОМЛИВІСТЬ


Це почуття найбільше застосовується в дорадчих промовах, в яких страхом виникнення і прагненням знищення безчестя збуджуються слухачі до чогось чесного, хоч його важко досягти. Отже, сором — це страждання або хвилювання душі з приводу зла, чи то минулого, чи теперішнього, чи майбутньго, яке приносить неславу.




ЯК ЗБУДЖУВАТИ ПОЧУТТЯ СОРОМУ


Арістотель, розмірковуючи про почуття сорому («Риторика», II), вчить, що сором виникає з приводу того зла або вад, які огидні і пов’язані з ганьбою та неславою. Отже, якщо щось буде саме таким, то воно здатне викликати почуття сорому. Взагалі, здається негідним: по-перше, боязливість, по-друге, легкодушність, по-третє, незнання та нерозсудливість, по-четверте, безсилля особливо невистачає для встановлення справедливої кари; по-п’яте, в’ялість та байдужість, по-шосте, підозрілі з якихось мотивів чесність, довір’я, справедливість, і передусім, коли через безкарність злочинців видно, що навіть керівник перейняв ці хиби, і далі, низька жадоба. По-восьме, погані ознаки здібностей та нікчемної душі, якими є: вище \335\ цінити користь, ніж честь, не турбуватись про славу, безглуздо леститись, боятися говорити правду, надіятись на малу наживу та вдячність, відмовлятись від своєї думки, негідно служити, певна в’ялість тощо. Отже, щоб збудити почуття сорому, скажеш, що не можна уникнути ганьби внаслідок боязливості, легкодушності та інших вад, якщо не станеться цього — то і цього, то виникне підозріння, що ми подібні до тих, яких вважаємо, що вони — услужливої вдачі, потакують, лестяться, не можуть здобути слави і т. п., і яких безчестя збільшиться завдяки притягненню даних місця, часу, роду і т. д.

Стиль подібний до того, котрого, як ми вказували, треба вживати для збудження страху або благородної ревності. Прикладом послужить промова «На захист закону Манілія», в якій Ціцерон справедливо вказує, що не можна було стерти великої плями з римського імені від війни з Мітрідатом, якщо не покарати Мітрідата.

Прекрасно про це сказано також у Вергілія [«Енеїда», XI, [732 — 735], де Тархон 77 підбадьорював тиррентських 78 вояків проти героїні Камілли 79.


«Який страх, і завжди безтурботні і бездіяльні тирренці, яка велика боязнь прийшла до ваших сердець? Жінка гонить вас, розсіяних, та руйнує бойові порядки! Куди залізо...» /144/ «...». \336\












Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.