[Феофан Прокопович. Філософські твори. Том I. Про риторичне мистецтво]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





Книжка шоста

ПРО МЕТОД ПИСАННЯ ІСТОРІЇ І ПРО ЛИСТИ


Учителі риторики або взагалі не вчать, як треба писати історію і листи, або те, що і вчать, пройняте випадковістю, а не свідомим тлумаченням. Я вважаю необхідним і обов’язковим викласти своє власне вчення про ці речі, бо, з одного боку, передбачаю від цього, велику користь, а з другого боку — рідко щасливий успіх. Писати історію і листи не так легко, як деякі вважають. Доказом цього є те, що досить мало людей прославилися в писанні історії чи в художній літературі, хоч багато займалося й захоплювалося цими справами. Адже чому з великої кількості істориків та епістолографів тільки деякі визнані? Бо ж неймовірно, щоб Саллюстій Кріст, Тіт Лівій, Квінт Курцій та інші завдячували своєю славою виключно їх шанувальникам, і, навпаки, те, що багато інших невідомі, не треба приписувати заздрості. І дійсно, в історії, в листах є своя певна краса й привабливість, своя структура і форма. І дуже помиляються ті, хто нехтує будь-якою формою, а часто і ті, які застосовують іншу, невдалу. З уваги на це розгляньмо коротко питання про те, що годиться для такої справи.





РОЗДІЛИ ШОСТОЇ КНИЖКИ:


І. Про історію і, передусім, про те, що таке історія, яка її мета, і про похвалу історії.

II. Чого з огляду на правдоподібність треба уникати авторові, який пише історію (на підставі Лукіана). /146зв./

III. Наводяться дві причини неправдивості з творів Иосифа Флавія 1 і чотири свідчення зловмисного опису з праць Плутарха.

IV. Подається спосіб оформлення вигадки з історій святих, передусім, у сучасних латинських авторів.

V. Що треба пропускати і чого не можна замовчувати історикові (з творів Ціцерона і Лукіана).

VI. Про те, що повинен історик зберігати і виконувати (за Лукіаном, Ціцероном, Діонісієм Галікарнаським 2 та Квінтіліаном).

VII. Про листи і, насамперед, що таке лист, звідки його назва і яка його мета. \337\

VIII. Що необхідно для того, хто пише листи. Про пристойне [в листах] та види листів.

IX. Формули висловів, або скарбниця мовних зворотів для листів, що входять до дорадчого роду.

X. Формули для листів судового роду.

XI. Правила для листів показового типу.

XII. Подаються загальні форми вступів для всіх типів листів та показується суть характеру або стилю, відповідного для листів. /147/







Роздїл перший

ПРО ІСТОРІЮ І, ПЕРЕДУСІМ, ПРО ТЕ, ЩО ТАКЕ ІСТОРІЯ, ЯКА ЇЇ МЕТА, І ПРО ПОХВАЛУ ІСТОРІЇ


1. Історія — це виклад будь-якої події, тобто те, про що Ціцерон говорить («Про оратора» [II, 9, 36]), даючи визначення історії і водночас прославляючи її: «Історія — це свідок часів, світло істини, пам’ять минулого, вчителька життя, вісник старовини, і чиє ж слово, як не оратора, робить її безсмертною?»

Мета історії — приносити користь, але користь таку, очевидно, щоб ми з чужих прикладів, так як з власного досвіду, знали, що слід робити, а чого уникати.

2. Деякі вказують на дві мети історії, додаючи до користі ще й привабливість, щоб, напевне, в історії були ті самі завдання, що й у поезії; однак цю другу мету справедливо відкидає Лукіан у книзі «До Філона» 3 [9]. Він говорить: «Одна справа в історії, одна мета в історії — користь, яка випливає з істини». Щодо привабливості, то все-таки про неї варто говорити, як про супутницю і оздобу історії, а не як про її мету, хоча вся розповідь, особливо тоді, коли вона має несподіваний і дивний кінець, сама по собі її показує. В тому самому місці Лукіан повчає: «Візьми до уваги ще й так» призначення історії, як правильно передана нащадкам пам’ять про події, а так само слава якогось мужа, здобута його прекрасними вчинками».

3. Похвали історії майже незчисленні у тих авторів, які, звичайно, перебільшують користь і перевагу історії; та надто вже великою виглядає похвала історії, яку їй приписав Діодор Сіцілійський 4 при оцінці життя Філіппа і Александра. Послухаймо його слова: «Нічого кориснішого і приємнішого не можна собі уявити, як те, щоб у театрі людського життя, який історія законно забезпечує у всіх відношеннях, сидіти \338\ безпечно серед чужих небезпек, будучи розсудливим і кмітливим. Вибирай всякого разу приклади, використовуй їх для свого вжитку у будь-якій справі. Якщо ж ти братимеш участь у славних ділах і у великих нарадах видатних людей, — адже ми, люди, страшенно бажаємо бути причетними до їх долі, а це хоч неможливе з уваги на наш короткий вік, все ж таки ми бажаємо охопити в пам’яті цілі сторіччя, бачити виникнення, розквіт та занепад великих імперій, докладно пізнати причини приватного і громадського лиха та у всякій важливій і великій справі, яка розгортається перед нами або на певній відстані від нас, мати певний досвід і ніколи не втрачати його. З другого боку, що є вершиною мистецтва (це притаманне розумній людині), треба розумно передбачувати майбутнє у всіх подіях і оцінювати сучасне». Так твердить Діодор. /147зв./







Розділ другий

ЧОГО З ОГЛЯДУ НА ПРАВДОПОДІБНІСТЬ ТРЕБА УНИКАТИ АВТОРОВІ, ЯКИЙ ПИШЕ ІСТОРІЮ (НА ПІДСТАВІ ЛУКІАНА)


1. Недоліки та достоїнства писання історії ми визначили, коли говорили про розповідь. Хто їх добре зрозуміє, той вже нічого, мабуть, не схоче додати до цієї справи, хіба тільки перед тим детально розглянути різницю між історичною та ораторською розповідями. Тому при викладі цієї справи, за яку ми взялися, враховуватимемо залежність її найбільшої частини від згаданого розділу про розповідь. А тут залишилося коротко зайнятися тільки тим, чого повинен уникати або дотримуватися історик. Коли я роздумував над положеннями, що стосуються цього питання (а до цього часу мені доводилось читати тих авторів, які говорили про це тільки з обов’язку, тому що [або] нічого або досить-таки коротко і поверхово писали про історію і видали трактати про риторику), то не без щасливого випадку натрапив на книгу Лукіана Самосатського, яку він написав до Філона, про те, як писати історію, причому зробив це настільки успішно і з таким великим талантом, що, здається, вже нічого не бракує його вченню. Цей твір надзвичайно розумний, науковий, старанно опрацьований, повен веселих дотепів, і який я б тут цілком і повністю описав, якби не стислість, властивістю якої є викладати коротко. Отже, все, про що він говорить і твердить дещо ширше, я подаю скорочено і членую на окремі розділи, не пропускаючи й того, що походить з інших джерел. \339\

2. Нараховують три достоїнства історії: стислість, чіткість і правдоподібність. Послухаймо, чого треба дотримуватися, а чого уникати:

По-перше, щоб розповідь відповідала дійсності, дуже важливо якомога краще уникнути трьох небезпек: незнання, захоплення або пристрасті історика і легковажності. Першої небезпеки позбудемось, якщо не будемо вірити кожному, навіть хоча б він особисто брав участь в подіях. Довір’я має бути до людей, які заслуговують його, і до тих багатьох, що погоджуються в одному: якщо ми збираємося описувати подію, яка відбувалася ще в допам’ятні часи, то треба відшукати найбільш визнаних авторів і наслідувати поважніших та більших з них. А коли свідчення їхні не взаємоузгоджуються і жоден не говорить більш правдиво, а крім того випадково виявляється, що число і авторитет обох сторін однакові, то подія, як така, подається ними настільки сумнівно, що не треба буде вже їй додавати ймовірності.

Крім того, необхідно вивчити час і місце за описами географів, хронологів та інших авторів. А якщо йдеться про недавню подію, корисно буде відвідати ті місця, де вона відбулася. Кажуть, що Саллюстій, коли збирався писати про Югуртинську війну 5, обійшов усю Африку. Говорячи про це, Лукіан висміяв багатьох сучасних йому псевдоісториків. Так, якийсь історик помістив місто Європ 6 у Месопотамії, /148/ у два переходи від Євфрату, і написав, що Самосата, рідне місто Лукіана, розташоване у тому самому місці. «Смішно було б, — пише Лукіан, — якщо б я сказав тепер захисну промову про те, що я не ані парф’янин, ані месопотамець» [До Філона, 24].

На цю небезпеку наразився єзуїт Скарга 7, який в додатку до «Житія Иоанна Дамаскіна» намагається викласти історично, чому Дамаскін заперечує походження святого духа від сина, і пояснює це тим, що він [Дамаскін] жив в часи іконоборців 8, що навіть і правильно, але він каже, що в той самий час писав також Теофілакт 9. Не шкодить нашій справі, якщо зробити його давнішим автором, ніж він є. Але ж Теофілакт, очевидно, не міг писати за двісті років до свого народження.

Несправедливим вітром сюди занесений ще й польський історик Марцін 10, якого Беллармін 11 називає неуком, тому що він [Марцін] заявляє, що той же Юстін був істориком і водночас філософом і мучеником 12.

3. Найбільш важливо для історика — уникнути захоплення: нехай він не намагається здобути для себе прихильності, не запалюється любов’ю, не спалахує гнівом, не дозволяє засліпити себе ненавистю чи заздрістю, — взагалі, нехай не буде \340\ прихильником жодної групи. Якщо йде бій, він повинен стояти посередині, і якщо відбувається дискусія чи суперечка, нехай поводиться він як слухач, а не як учасник дискусії, і нехай не дає перевагу ні друзям, ні своїй пристрасті, а стоїть тільки на боці правди. Лукіан говорить: «Більшість істориків, нехтуючи описом подій, зупиняються на вихваляннях імператорів і полководців, підносячи своїх до небес, а чужих без міри принижуючи. При цьому вони забувають, що історію від похвального слова відділяє не вузька смуга, а величезна суцільна стіна, що стоїть між ними» [До Філона, 7].

Відтак Лукіан згадує чимало істориків, серед яких був такий, що порівнював римського імператора з Ахіллом, а перського царя з Терситом 13 «... не знаючи, що Ахілл був куди славніший тим, що вбив Гектора, а не Терсита», — глузує Лукіан [До Філона, 14].

Цією хворобою хворіють майже всі [католицькі] історики, їм небезпечно не розповідати чогось на догоду папі, через що і книжку про життя Сікста П’ятого 14, яка тоді хоч 1 не могла бути знищеною, то самі, як кажуть, читачі затаврували. І тому, що кожний стверджує, що його орден є кращим, то про багатьох своїх, хочуть вони того єамі чи ні, розповідають, що вони творили чудеса. Багатьох із давніх святих вони зараховують до свого ордену: Ілля 16, по-їхньому Єлисій, всі пророки, сам Христос та пресвята матір божа, більше того, якщо богові подобається, то й Піфагор і багато хто з кініків та стоїків 16 були кармелітами 17. На що багато говорити? При страшенному зусиллі і праці, потіючи, мерзнучи, бліднучи, без спокою, не відчуваючи відрази, ні огиди, як ніч, так і день вони брешуть. /148зв./

Щодо Баронія 18, то якщо ти добре проаналізуєш Історію, довідаєшся, що цей муж хоча був надзвичайно освіченим, метою історії уважав те, щоб похвалити папу. Кажуть, що він [Бароній] так себе виснажував величезним трудом, що коли мав йти до столу, то скаржився, що його ведуть на страту. Але до чого ж це, якщо не присвятив себе істині, а віддав себе в жертву папській милості? Лукіан говорить: «У історика єдина справа — зображувати все так, як воно діялося. А цього він не може зробити, якщо боїться Артаксеркса, будучи його лікарем 19, чи сподівається дістати в нагороду пурпурний кафтан, золоте намисто та нісейського коня».

Сюди Лукіан справедливо додає ще й таке розумне нагадування:

4. «Не пиши для наших днів, розраховуючи на те, щоб ті люди, які живуть тепер, тебе хвалили й поважали, а, охопивши думкою все століття, складай історію краще для \341\ прийдешніх поколінь і від них добивайся нагороди за її написання, щоб і про тебе колись сказали: це справді була вільна людина і її розповідь цілком заслуговувала довір’я. У нього не було нічого лицемірного і рабського і у всьому він йшов тільки за правдою. Александр, як він пише, сказав до якогось Онесикріта 20: «Я, Онесикріте, охоче воскрес би після смерті, щоб подивитися, як читатимуть твоє писання люди, які тоді житимуть. Якщо тепер вони його схвалюють, то це не дивина, адже вони вважають, що цією великою приманкою можуть заслужити собі мою прихильність» [До Філона, 40].

5. Це сказано не для того, що історикові не можна ні хвалити кого-небудь, ні ганити, а що у відповідний час і варто хвалити, але треба знати міру, тобто так, немов ти пишеш не для того, кого хвалиш, а для нащадків. Одним словом, нехай слава чи осуд випливають із самого правдивого викладу подій.

6. Третє, чого тут, якщо можна, треба остерігатися, ми назвали легковажністю. Вона проявляється тоді, коли оцінюємо самих себе, події, осіб, розмірковуємо над тим, що нам личить, а що іншим- або що не личить і чи це, про що розповідаємо, пов’язане між собою, і чи не є воно невідповідним і суперечливим тощо. Маючи цей недолік, історики іноді зображають хоч і реальну подію, але роблять історію неймовірною і, що ганебніше, часто осоружно передають те, чого ніколи не було. Звичайно, такі історики гадають, що їм мають всі вірити, і вони насміхаються над самою справою і над всім людським родом. Але коли вони хочуть обманути, то обманюють самих себе: їх легко розгадують і освистують.

Якийсь корінфський історик, як свідчить Лукіан, писав, що парф’яни 21 під час війни піднімають вгору багатьох змій, прив’язавши до жердин, і цим вже здалека наганяють страх на ворогів, а під час самої битви відв’язують і пускають на ворога. До того ж він запевняв, що сам все бачив і навіть це читав, своїм землякам — корінфянам. «Однак сам він, — каже Лукіан, — ніколи ні на крок не виходив з Корінфа, /149/ та й самі корінфяни знали його як такого, що не бачив війни, навіть намальованої на стіні» [До Філона, 29]. \342\






Розділ третій

НАВОДЯТЬСЯ ДВІ ПРИЧИНИ НЕПРАВДИВОСТІ З ТВОРІВ ЙОСИФА ФЛАВІЯ І ЧОТИРИ СВІДЧЕННЯ ЗЛОВМИСНОГО ОПИСУ З ПРАЦЬ ПЛУТАРХА


1. Наведемо, таким чином, й інше, чого слід уникати з того, що може бути причинами або ознаками неправдивості. Йосиф Флавій Іудей («Проти Апіона» 22, кн. І) вказує на дві причини фальсифікації історії греками. Першою було те, що греки надто з запізненням почали вживати письмо. Друга ж причина — це те, що звичайні люди багато видумували в погоні за славою, а не істиною, і цю другу причину можна віднести до почуття, про що вже йшлося.

2. Відповідно до першої причини я наводжу ті речі, які в будь-якого народу є старішими, ніж писемність, і які не можуть нам стати відомими, хіба тільки з волі божої і особливо, коли до них не доторкнулися ніякі, навіть іноземні історики. То чи ж варто тут гадати?

Отже, Кохановський 23 вважає, що походження майже всіх народів овіяне легендою, і пише в своїй роботі про прабатька поляків Леха 24, існування якого він заперечує, оскільки цього не можна перевірити: адже у поляків тоді не було писемності, та й іноземні історики ніколи Лєха не згадували. Але звістку про нього пізніші історики, як польські, так і інші прийняли за достовірну і не вагалися писати не тільки про те, що був такий, але які війни вів, скільки років управляв країною, можливо, і що говорив, — навіть про це безперечно розповідали. Але що ж дійшло від нього до їхньої пам’яті? «Чутки, говорить [Кохановський], — або, як кажуть, народна традиція».

Завдяки цьому польський народ добре пам’ятав своє походження і життя Лєха. А коли Марцін вивів це на світло, а за ним послідували Кромери 25, Стрийковські 26 та Ліпські 27, то чи раптом усі поляки забули про все це?

Та немає сумніву, що джерелом майже всіх легенд є вже згадані чутки. Наші історики також щодо цього не заслуговують на довір’я, коли, наслідуючи деяких польських, намагаються вивести московський народ від Мосоха 28. Таким чином сховані початки й інших народів, подібно до джерела Ніла. Замість того люди на догоду собі створюють справжнісінькі легенди. /149зв./ Так, Арістід 29 передає, як свідчить Иоанн Боден 30 («Метод історії», розд. 9), що праматір афінського народу походить не з чогось іншого, як з самої землі. Те ж \343\ саме про британців сповіщають Полідор і Цезар, а про германців — Таціт, те ж говориться і про інших, як передає згаданий автор.

3. Вказівки, прикмети, ознаки або риси зловмисного опису [появляються], коли хтось, ясна річ, в гніві чи спонуканий заздрістю перекручує історію. Плутарх наводить чотири неточності у Геродота: по-перше, коли щось можна сказати легшим стилем, а подається важчим, немов легкість Ціцерона в промовах хтось вважає шалом та зухвальством. По-друге, коли хто-небудь висміює недолік, що не мав місця в історії, і підсилює його фактами, хоча справа цього не вимагає. Так, відомо, що Фукідід не довів беззаконня Філіппа 31 щодо варварів, які з греками не мали нічого спільного. По-третє, коли хтось так вихваляє, що до похвал приєднує ще й ганебні вчинки й вади, або дуже вдало і слушно обминає чийсь вчинок, а також, коли хтось правильно показує вчинок з поганого боку і говорить, що він [вчинок] затіяний і здійснений з недоброго наміру, про який, однак, не могло бути відомо. Цей недолік у Таціта дуже добре підмітив Фаміан Страда в своєму «Вступі до риторики». По-четверте, коли про одну й ту саму річ є дві чутки і жодна з них не достовірніша, то все ж вибирають менше правдоподібну, навіть якщо б друга була кращою від неї і більш правдоподібною.

4. Тепер зверни увагу на ті ознаки, яких слід уникати, коли хочемо писати справжню історію: уникаймо, наскільки це можливо, важкого стилю; не чіпаймо того, що не стосується історії і що є ганебним; у розповіді не плямімо чужої доблесті, приписавши їй вади. Саме це зробив у своєму творі Саллюстій («Проти Катіліни») і Лівій («Проти Ганнібала», кн. II) та інші. А втім, це можна, а іноді і треба робити, коли або зображуємо особливості в характері якоїсь особи, або коли сама суть справи не дозволяє знехтувати деякими вадами. Словом, якщо маємо якісь суперечні чутки, однакові своєю достовірністю, то або обидві вважаються сумнівними, або приймається краща.






Розділ четвертий

ПОДАЄТЬСЯ СПОСІБ ОФОРМЛЕННЯ ВИГАДКИ З ІСТОРІЙ СВЯТИХ, ПЕРЕДУСІМ, У СУЧАСНИХ ЛАТИНСЬКИХ АВТОРІВ


Крім вже сказаного є ще одне здатне бути вказівкою, на підставі якої ми можемо розібратись, /150/ де вигадка, особливо в писаннях, що їх широко і в великій кількості видали \344\ сучасні латинські автори, які писали про життя своїх [святих], а також про дива.

Духівництво зображує нечувані дива, здійснені в більш пізні віки, завдяки яким воно або зміцнює віру, або прославляє чернечі ордени, або привертає на свій бік всяку нестійку чернь і тим нагромаджує собі багатство. Коли я бачив, що подібні дива (хоч можна легко переконатись у їх неправдивості) здаються гідними довір’я навіть багатьом православним, то не міг не прийти до висновку, що це завдає чимало клопоту нашій священній релігії, а деяких зовсім відвертає від неї. Розглядаючи ці дива всебічно і глибше, я переконався, що їх майже всі треба звести до таких чотирьох видів: по-перше, легкі та жіночі [дива]; по-друге, надто трагічні; по-третє, величезні і беззмістовні або неясні; по-четверте, такі [дива], які, якщо добре роздумати, то стане очевидним, що вони не могли або не повинні були статися з божої волі.

1. Легкими та жіночими я називаю такі [дива], які здійснюються незначними людьми, наприклад, видіння і одкровення жінок, про що деякі жінки навіть вже повидавали книжки, в яких написали, що їм тоді або тоді сказав Христос, і те, що об’явилося цієї ночі, і що іншої, — все це трактують вони на сторінках багатьох розділів. Звідси випливає, що всі і подібні автори захоплюються не стільки життям жінок, як їх видіннями. Причина тут очевидна.

Адже ж жінки неначе з природи створені, щоб згадувати й розповідати про свої сновидіння, бо ця стать є легковажною і з великими претензіями.

Згодом сюди можна віднести все, що є або надто ніжне і тендітне, наприклад, те, що якусь дівчину спонукує ангел молитися, смикаючи злегка за вухо; а також [віднести] те, що незгідне й невідповідне божественній величі, як, наприклад, те, що одній дівчині, яка купалася в лазні, найсвятіша мати божа простягнула своє дитя, щоб його помити; або такі дрібниці, для виникнення яких немає жодної причини, наприклад, те, що якийсь юнак дуже хотів побачити богородицю і він домігся того, але при тій умові, що, коли побачить, то втратить очі. Він же одне око закрив і дивився тільки одним, бо волів бути однооким, ніж сліпим. Сюди належить також і багато іншого, але хто його не помітить, якщо не є невігласом.

2. Дуже трагічним є те, прикладом чого, очевидно, може послужити сумна сцена з Фієстом [маю на увазі бенкет] 32 і божевілля Геракла 33, а також все, що розповідається здебільшого про чистилище 34: приміром, те, що якийсь мандрівник потрапив у величезну ремісницьку майстерню, в якій \345\ циклопи 36 великими молотами кували людські руки, язики, голови та інші частини окремо від тулуба. Там само, мабуть, викували й цю казку. Сюди можна віднести і розповідь про Ідона та про Сорбонського доктора в «Житті Брунона» 36, де говориться, що в той час, коли священики співали похоронні гімни над померлим доктором, то мертвий тричі піднімався: сказав, що він був звинувачений, відтак відданий під суд, а після покараний. Народ же і священики були настільки відважні, що не втекли від цього дива. /150зв./

Я пропускаю те, що там наводиться окрема сцена суду, а що все це фальш — легко стане зрозумілим, якщо ти перед тим читав історію християнства, в якій нічого подібного не знайдеш: не тому, що бог чогось не може зробити, а тому, що їхня фальш очевидна і просто дивує. Саме видатні проповідники, коли вже нічого іншого не могли зробити, намагалися залякати народ вигаданими страхіттями.

3. Меншого довір’я заслуговують такі [події], які, принаймні, самі по собі є великими дивовижними, а також такі, що, якби сталися сьогодні в Києві, завтра негайно стали б відомі всьому світу. І все-таки вони невідомі, бо їх замовчують всі письменники, крім хіба якого-небудь оповідача. Ось що видумав, наприклад, отой смішний оповідач чудес Ієроніма 37, що приховується безсовісно під ім’ям Кирила: коли Ієронім закінчив життєвий шлях, то всі дзвони, скільки їх було на світі, задзвонили самі по собі. Однак я переконаний, що ніхто зі смертних не чув того звуку, хіба тільки навіженний Кирило, який мав довші вуха, ніж кабан, та й, крім того, тоді дзвони ще не вживалися.

Та чи насправді це диво, не засвідчене жодним істориком його часу, є настільки дивовижним і рідкісним? Таких та інших є величезна кількість. Наприклад, подейкують, що в одному селі багато чоловіків та жінок цілий рік безперестанку танцювали, і не діймала їх навіть потреба в їжі і сні, хвороба чи дощ, і не могли вони відчути снігу чи бурі з градом. За це, зрозуміла річ, що вони, будучи попереджені священиком, не перестали танцювати, то бог наслав на них кару. Воістину приємне покарання: не терпіти жодного насильства і вічно веселитися!

Але не всі шанують належно звичаї: є дуже багато сміливців, які всупереч загальновідомому правилу описують історичні події.

Небагато років тому, при папі римському Інокентію X 38, цьому папі були присвячені тези, які в Римі, в церкві єзуїтів, захищав якийсь семилітній хлопчик з таким мистецтвом і умінням, що ніхто не міг вдосталь надивуватися. Кажуть, що в дискусії брали участь видатні вчені, які виявилися \346\ слабшими за цього хлопця. Спочатку цю справу вважали небесним чудом. Але незабаром виявилося, що вчителем хлопця є маг, який раніше, ніж був розшуканий для допиту, кинувся з високого вікна, і це ще й тепер відомо римським сліпцям і цирульникам.

Польський єзуїт Квяткевич 39 у своєму додатку до книг Баронія, майже в кінці твору, де саме розповідає про цей випадок, каже, що це приписується святому духові і вважається чудом. Ось вам і історична достовірність!

4. У четвертому підпункті визначатимемо те, чого, здається, навіть бог не міг зробити. Ти це легко зрозумієш, коли розглянеш забобони або ознаки безбожності. Чи був, прошу я вас, бог, коли після вбивства знаменитого Йосафата 40, немовля вигукнуло, що вбито бога? /151/ Чи відніс би ти до божественної доблесті те, що говорять про Ігнатія Лойолу: що він нецензурним віршем Вергілія «Дідона і троянський вождь ідуть в одну і ту ж печеру» [кн, IV, 165], вигнав з якоїсь жінки чорта?

Зрозуміла річ, в такій релігії йосафат є бог, про якого були ці слова. Чи тепер тобі дійсно буде здаватися, що могло статися з божої волі те (хоча цього ніколи не сталося), що той відомий вихваляч Ієроніма, між іншим, наплів, що Ієронім зав’язав з якимось єретиком Кирилом суперечку, а його єресь грунтувалася на твердженні, що в Христа було дві волі. За цю помилку Ієронім зняв йому голову з плечей на очах народу. Яка ж це грубість у святих догмах щодо безсмертного бога і яка зухвалість та пристрасть до брехні!

Це відзначити я вирішив з тих міркувань, щоб в майбутньому ми мали перевірені розповіді і щоб звертати увагу на те, що треба писати в історії, а чого уникати, щоб служити правді.






Розділ п’ятий

ЩО ТРЕБА ПРОПУСКАТИ І ЧОГО НЕ ВАРТО ЗАМОВЧУВАТИ ІСТОРИКОВІ (З ТВОРІВ ЦІЦЕРОНА І ЛУКІАНА)


Про це вже також сказано, наскільки воно стосується історичної правди. Вказівки про стислість і чіткість шукай у 3-й кн., де йдеться про розповідь, і в 4-й книзі, де є виклад про повну і скорочену промову, а також буде користь із цього розділу, якщо знатимеш, що треба пропускати.

1. Щодо цього Ціцерон подає історикові два правила: щоб він завжди- не смів говорити неправди і щоб він мав \347\ сміливість говорити правду. Перше правило випливає із вже сказаного, друге — стосується не тих речей, які можуть бути пропущеними, а тих, яких не можна замовчувати. Також і не про все правдиве треба говорити, бо коли, наприклад, полководець веде військо, то неодмінною правдою є те, що він зупинявся в тому чи іншому селі, що він пив пиво і що він з’їв курку чи гуску. Наприкінці й те, що коли він крокує, то як змінює по черзі ноги, але хто ж думає, що історикові треба це зображувати?

Таким чином, думки Ціцерона нехай вивчаються з положень Лукіана.

2. А що про це говорить Лукіан, ти зможеш дізнатися з тих його глузувань, де він картає невдалих істориків за допомогою дошкульних порівнянь. Лукіан говорить: «Кожного разу, коли вони натикаються на великі і славні події, стають подібними до раба, який тільки-но розбагатів за рахунок спадщини свого хазяїна і який не знає, як треба одягати плащ, як їсти: сідаючи часто до столу, хоча на ньому накладеного багато курячого, свинячого чи заячого м’яса, він так набиває черево ласощами, що мало не тріскає під час їжі» [До Філона, 20].

З тих то слів зроби висновок, що в історії не варто обминати того, що є і правдивим і серйозним, і на чому подія обертається, немов на завісах, тобто йдеться про особи полководців, вождів, сенаторів тощо. Та не всі їхні дії треба враховувати, а тільки ті, які стосуються війни (коли дається опис війни) і без яких не можна добре зрозуміти її хід. Також дії і незначних осіб, якщо від них багато залежало в тій чи іншій справі, обов’язково не повинні замовчуватися, а все, що є незначним і непотрібним для зображення справи, то це автор показувати вважає зайвим. Перша подія з огляду на багаті страви вважається головною, а друга з уваги на дешеве блюдо — другорядною. Але зверни увагу, що тут можна двічі помилитись: по-перше, коли розповідати навіть і про те, що необхідно, /151зв./ не пропускаючи зайвого; по-друге, що гірше, це коли те, що не варто зображувати, зображується, і навпаки, те, що треба, — пропускається.

3. На підставі Лукіана я признаю два роди маловажних справ, які можна пропустити: непотрібні та довгі описи і розповіді про події, які не мають жодного відношення до суті справи. Розгляньмо деякі його приклади:

4. «Один історик, — каже Лукіан, — який славився в усіх державах своїм красномовством, зобразив усі гори, поля та річки, як йому здавалося, найбільш повно і гідно. Але (хай краще Геркулес, що відвертає лихо, скрутить голови ворогам) у його описі було більше холоду, ніж у каспійському \348\снігові чи в галльському 41 льоді. Навіть щит полководця був описаний так, що ледве вміщався в цій книжці, — бо тут і Горгона в середині щита, і її трикольорові очі: білі, чорні і голубі, і пояс, подібний до веселки, і змії, що в’ються кільцями, як кучері...» [До Філона, 19].

На цьому зупинятися було б по-дитячому [наївно], крім того воно суперечить історичній стислості, бо якщо полководець вів війну так, як писав цей історик, то ніколи, напевно, не дочекатись кінця війни.

5. Про іншого історика Лукіан говорить, що він битву біля Європа не о.писав навіть у семи книгах, а розповідь, яка до цього не мала відношення, розтягнув надзвичайно довго, а саме: якийсь вершник, мавр, по імені Мавсак, відчуваючи спрагу, блукав по горах, натрапив на сірійських хліборобів, котрі, довідавшись, що він з дружньої країни, підкріпили його, давши поїсти та випити. Опісля йдеться про те, що він бачив слонів, які пасуться в тому самому місті, і в Цезареї 42 купував великі рибини.

«І цей незвичайний історик, — пише Лукіан, — залишивши так жахливу різню біля Європа, атаки ворогів, необхідні перемир’я, виставлені сторожеві пости, до пізнього вечора стояв, спостерігаючи, як сіріець Мальхійон купував у Цезареї великих риб...» І трохи нижче: «Якби він всього цього не описав детально у своїй історії, ми б не знали про великі справи і для римлян було б непоправимою шкодою, коли б згаданий Мавсак, страждаючи від спраги, не знайшовши води і, не поївши, повернувся в табір...» [До Філона, 28]. Безперечно, цей історик, ведучи мову про спрагу Мавсака, сам начинився стравою Лукіана.

6. З цього всього ти легко зрозумієш думку Ціцерона, який не каже, що не треба пропускати всього правдивого. Ми ж в пориві почуттів обминаймо не те, що має велике значення, а те, що пов’язане чи то з чиєюсь ганьбою чи зі славою ворогів.







Розділ шостий

ПРО ТЕ, ЩО ПОВИНЕН ІСТОРИК ЗБЕРІГАТИ І ВИКОНУВАТИ (ЗА ЛУКІАНОМ, ЦІЦЕРОНОМ, ДІОНІСІЄМ ГАЛІКАРНАСЬКИМ ТА КВІНТІЛІАНОМ)


1. Лукіан, відкинувши недоліки, приступає до того, що історикові треба робити, попередньо нагадуючи, яким повинен бути той, хто міг би оволодіти мистецтвом писання історії. «Він, — каже Лукіан, — повинен бути /152/ розумним, красномов\349\ ним і по змозі досвідченим у військових справах: хай він піде в табір і подивиться, як вправляються воїни, як вишиковуються бойові шеренги, пізнає види зброї і бойових машин, вивчить військові слова і фрази, і що це значить — вишикувати військо з розімкнутими флангами, а також широким фронтом» і т. п. — ось такі його настанови [До Філона, 37]. 2. Згодом все, чи більшу частину з того, що зроблено і зібрано до купи, хай історик спочатку занесе на чорновик, впорядкує те, що було до цього часу неопрацьованим і розкиданим. Це, очевидно, і є підбір матеріалу для історії. Після \350\того нехай він займається розміщенням частин та їх оформленням. Тепер погляньмо, яким повинно бути розміщення і яким — спосіб викладу.

3. Історія ділиться на три частини: вступ, виклад і епілог. Вступ і епілог — короткі. З викладу пізнається вся історія, що містить у собі багато розповідей.

4. У вступі не варто добиватися прихильності [читачів], щоб не здавалося, що історик працює в пориві захоплення. Лукіан вимагає уваги й допитливості [До Філона, 53]. Очевидно, достатньо викликати увагу, бо вже сам заголовок історичного твору викличе допитливість. Увагу забезпечиш, коли вкажеш, якою великою і трудною була війна, яка мінлива її доля, які і скільки битв було тощо.

Однак, звичайно вся будова вступної частини історичного твору встановлюється приблизно так: по-перше, слід з’ясувати мотиви, які спонукали тебе до розповіді; по-друге, зобразити велич подій, труднощі тощо. Прикладом може бути прекрасний вступ Тіта Лівія до книги про другу пунійську війну 43 [кн. 20], оскільки вступи Саллюстія деяким не подобаються як надто розтягнуті і довгі.

5. Розміщення тих подій, про які йдеться, повинно приходити природною послідовністю, бо тут метод відрізняється від розташування матеріалу в художніх творах поетів Але коли в один і той же час в різних місцях відбулося багато подій, то ти покажи спочатку найважливішу частину події, а тоді перейди до всього іншого, що відбулося перед тим. Наприклад, розкажи, як Александр, а потім як Дарій будували, бойові лінії. «Нехай історик, — пише Лукіан, — уподібниться до того гомерівського Юпітера, який оглядає то землю фракійських вершників, то землю мізійців 44. Отже, нехай він так само окремо розгляне становище римлян і персів, нехай їх покаже нам такими, якими він їх бачить з висоти, а потім, коли розпочали вони битву, нехай спостерігає за одними й другими [До Філона, 49].

6. Тут також годиться нагадати те, про що ми вчили у поетиці, де сказано про різницю між поетичною та історичною розповідями. Поети, зрозуміла річ, зображаючи конфлікт, довше зупиняються на подробицях, тому що вони говорять не про військо взагалі, а рельєфно й поіменно показують багатьох учасників битв. Так, в «Енеїді» [XII, 458 — 460] читаємо:

«Тембрей вбиває мечем грізного Озіріса, Мнесфей — Архетія, Ахат — Епулона, /152зв./ а Гіас — Уфента, гине і сам авгур Полумній» 45. А історик має показати в цілому, яка частина і як боролася, як довго й хоробро чинила опір. «В розпалі самої битви, — пише Лукіан, — він повинен дивитись не на \351\ якусь одну частину, і не на одного вершника чи піхотинця, — хіба. якщо він Брасид 46, який скаче з корабля, або Демосфен 47, що не допускає, висадки на сушу» [До Філона, 49]. Тобто, якщо якийсь воїн вчинив щось негідне та незвичне, то його треба зобразити під його іменем.

7. Цього стосується і дуже корисне застереження Діонісія Галікарнаського, де він повчає, яку треба мати міру щодо різноманітності, щоб, очевидно, справи одного роду змішувалися із справами іншого роду, щоб після однієї битви ми не зразу перейшли до другої, а опісля — до третьої. Але, якщо можна, то справи якого-небудь іншого характеру треба вводити всередину. Згаданий автор докоряє Фукідідові за те, що той, нагромаджуючи безперестанку битви за битвами, підготовку війни за підготовкою, промови за промовами, змушує розум і мислення слухачів працювати дуже напружено.

У заключній частині історики, звичайно, подають додаток, якщо описують чиє-небудь життя або коротко змальовують характер якогось мужа, як, наприклад, зробив Курцій («Додаток» до кн. І) і Плутарх («Паралельні життєписи»). Якщо вони показують загибель держави чи імперії, то висловлюють щось жалісне, говорячи або про мінливість долі взагалі, або порівнюючи зокрема минуле щастя царів з сучасним становищем, або роблять те і друге. Коли ж кінчають описувати війну, то або трохи оплакують поразку переможених, або стримуються взагалі від епілогів.

У кінці всього твору історик може відверто заявити, що він скрізь більше дбав про правду, ніж про високохудожність, а де трапляться огріхи, він попросить пробачення.

9. А тепер треба коротко сказати про те, який повинен бути спосіб викладу в історика, і, передусім, як він має уникати вишуканого, надмірного та роздутого поетичного стилю. Саме за це Лукіан докоряв історикам свого часу, один з яких розпочав писати історію від звернення до Муз, а інші вели розповідь фразами, властивими лише поемі. І хоч мова істориків не повинна бути негарною і вульгарною, тим більше треба уникати плекання її та витонченості так, щоб читач уважав, що вона [історія] народжена самою справою, а не походить від мистецтва. Адже ж всяке захоплення зменшує достовірність розповіді. Саме цей недолік закидає Фаміан Страда Тацітові, хоч Таціт має великого захисника в особі справедливого Ліпського. Той самий Фаміан Страда ставить Тіта Лівія нижче Саллюстія тільки за те, до Лівій іноді здається більш художнім, ніж годилося б. До того ж Страда вважає, що це не є ознакою історичного твору. «Зблизька побачили вкриті снігом вершини гір, майже змішані з небом» \352\ [кн. 21]. Про його більшу пишномовність свідчать такі слова: «Дається сигнал до бою — і по три юнаки з кожного боку зі зброєю в руках кидаються у бій /153/, наче три загони відчайдушного війська». І те, що він додає трохи згодом, також цілком поетичне: «Як тільки у натовпі забрязчала зброя і заблищали, видзвонюючи, мечі, страшенний жах охопив тих, які це спостерігали». Але це нововведення в такому чудовому творі трапляється дуже рідко.

10. Діонісій Галікарнаський про стиль історичного твору [«Про оцінку історії Фукідіда», розд. 6, 2] говорить таке: «Дійсно, я не схвалюю грубої, простої і неопрацьованої промови в історичному творі. Я за таку промову, яка має щось поетичне, однак, не цілком поетична, а тільки виходить поза межі звичайної мови, бо ж немає нічого гидкішого і неприємнішого [для людей], ніж пересиченість: міра корисна в усьому».

11. Про те, якою може бути структура промови, послухай, що пише Ціцерон («Про оратора», кн. II [15, 20]). «Підбір слів [в історії] і рід промови має бути бездоганним і плавним і протікати з якоюсь рівномірною легкістю, без судової суворості і колючок політичних нападок». І це ж саме («Оратор» [20, 66]: «В історії часто застосовується художня розповідь, часто описується місцевість чи битва, вставляються навіть промови і заклики, але для цього вимагається якась плавна і спокійна, а не заплутана і гостра мова».

12. Про це саме говорить Квінтіліан [кн. IX, розд. 3]: «Історія вимагає не так певного ритму, як якогось порядку і зв’язку [між подіями]. Саме всі її частини пов’язані між собою, тому що вона швидко змінюється і протікає, наче люди, які, взявшись за руки, взаємно зміцнюють ходу, утримують інших і самі утримуються».

13. Послухаймо, також Лукіана: «Перехід до викладу має бути плавним і спокійним, тому його теж треба прикрасити риторичними засобами. Він має протікати гладко і рівно, щоб не було відхилень і розривів. Далі хай він відзначається ясністю, яка досягається способом вираження та способом розташування матеріалу. Нехай історик передасть все завершене та впорядковане, по-перше, довівши до кінця одне, нехай береться за інше, причому все це повинно бути послідовним і так зв’язаним в один ланцюг, щоб ніщо не переривалось і окремі розповіді не виходил» одна поруч з іншою, а щоб були одна з одною послідовно пов’язані і поєднувалися б тісно між собою» [До Філона, 55].

14. З усіх повчань згаданих авторів зроби стислий і короткий висновок: по-перше, щодо способу викладу історика, то він повинен бути добре опрацьованим, але менше, ніж \353\ виклад поетичного твору чи ораторського; він повинен відзначатися красою і добором слів, безпристрасним і логічним зв’язком і плавністю мови. Подумай-но тепер, який виклад годився б для мужа минулого віку і великого авторитету, якщо б той що-небудь розповідав, то він повинен так само розповідати в історичному творі. По-друге, зокрема, писати історію треба відповідними періодами, пов’язаними між собою так, щоб здавалося, що один з одним нерозривний, наступний — продовженням попереднього, чого, як бачимо, повчає Лукіан, говорячи про розповідь. Це буде тоді, коли зробимо відповідний перехід [від одного періоду до наступного] або вживатимемо різні сполучні слова /153зв./.

По-третє, незначні фігури і то такі, що не каламутять молочної річки історії, інакше кажучи, можуть вживатися спокійні і повільні, як, наприклад, сентенції, порівняння, скромні метафори та інші тропи. Однак хитрі і надмірно гарячі [фігури] тут не потрібні, хіба коли вставлені в середину промови. По-четверте, описи не вживаються, хіба тільки ради викладу, але в них треба дотримуватися стислості і міри.

15. Спосіб викладу промови осіб, які вводяться в історичний опис, є двоякий: обидва виражаються в першій особі, наприклад: «З вами, каже, о юнаки і ровесники мої...» тощо, А сам історик про інших передає так: «Александр тим, що приносили листи, відповідав, що Дарій подарував йому Лідію 48, Іонію 49, Еоліду 50 та узбережжя Геллеспонту 51, як нагороду за його перемоги. Але ж закони видаються переможцями, а приймаються переможеними» [Курцій, кн. 4]. В них [законах] дієслова вживаються в інфінитиві, а особа, до якої відноситься це дієслово, — в знахідному відмінку. Дієслова ж в наказовому способі переходять в оптатив 52 так: «Хай він перестане лякати річками того, про кого знає, що той перейшов моря» [Курцій, там же]. Тут він міг сказати: «Перестав би він лякати...» тощо. Також і до інших промов стелиться більш похила дорога. Наприклад: «Отже, ми отримали один із найдавніших способів вислову...» тощо. Інші [промови] несподівано вводяться одним вставним словом «каже».

У промовах істориків має місце все те, що й у промовах оратора, хіба що вони повинні бути коротшими і більш підготовленими, ампліфікації — не роздуті словами, і особливо тут підходять емфази.

16. Нарешті, такий закон ось нехай буде основним і важливим особливо для того, хто пише історію: уважно й постійно читати неперевершених у своїй справі істориків, і успіхів у цій галузі можна добитись тільки тоді, коли читати все і дотримуватись того, про що досі йшлося. \354\






Розділ сьомий

ПРО ЛИСТИ І, НАСАМПЕРЕД, ЩО ТАКЕ ЛИСТ, ЗВІДКИ ЙОГО НАЗВА І ЯКА ЙОГО МЕТА


Здається, що про листи зайво вести розмову, коли немає нічого такого, чого б ми в цій галузі не досліджували на підставі того, що мали сказати і дійсно вже сказали. Але чому той, питаю я, хто добре навчений мистецтву красномовства, не може писати листа? Або чому ж той, хто вміє, промовляючи, переконати народ своїми промовами, не може поговорити з друзями чи з іншими людьми.

Оскільки велика кількість письменників до того спотворюють цей вид творчості, що листи учнів не користуються повагою навіть серед неосвічених і темних людей, то майже нічого надіятися, щоб хтось, кінчаючи школу красномовства, /154/ міг правильно писати листи, хіба що він перед тим довго навчався цієї справи під керівництвом учителя. А якщо йдеться про того, що однією практикою здобув це вміння, то я вважаю необхідним, наскільки можливо, взяти на себе цей труд і підтримати добре ім’я риторів.

Я бачу, та й будь-якому спостерігачеві видно, що треба вказати і засудити два недоліки в листах учнів: 1) полягає в тому, що вони не знають, про що треба писати на ту чи іншу тему, і описують те, що не стосується суті, а необхідне пропускають; 2) недолік полягає в тому, що не знають стилю чи характеру висловлювання при написанні* листів. Кожен страждає своєю хворобою: один наповнює листи гордістю й блиском богів і героїв та дзвінкими словами, інший забруднює їх, хизуючись знаннями, ще інший наповнює їх, як кажуть, невдалими дошкульними дотепами і, нарешті, кожний начиняє їх своїми недоліками. І хоч це не стосується правдивого ораторського викладу, я вказую на ці дві помилки, оскільки намагаюся їх подолати. Подаю тут також певну скарбницю підбору матеріалу і те, що слід писати в кожному роді листів.




ДАЛІ Я ВКАЖУ НА ХАРАКТЕР СТИЛЮ


Лист — це розмова відсутнього з відсутнім за допомогою письма, а не голосу.

1. Назва лист (по-грецьки «επιστολή») походить від слова «επιατελλω», яке по-латинськи означає «посилати», оскільки його відправляють до відсутніх. \355\

2. Стародавні римляни називали листи таблицями і табличками, бо ще не було відоме використання паперу. На табличках, покритих воском, виводили літери і через це навіть ще й тепер ми називаємо «табеллярами» рознощиків листів. Листи називаються ще й «літери» з тієї причини, що вживання літер тут частіше і більш необхідне, ніж усе інше.

«Літера» в однині не може вживатися замість слова «лист», хіба тільки в поезії, як це видно з пісень Овідія, в «Героїнях», «Скорботних елегіях», «Листах з Понта» тощо. Таблички ж (кодіцилли) дістали назву від матеріалу, бо виготовлялися з деревини (codex) чи з якогось очерету, подібно як з папірусу — листи для писання.

3. Завдання листа, як про це навчає Ціцерон («До близьких», кн. II, лист 4-й) в тому, щоб повідомити відсутніх про те, що важливо їм знати про вас чи про них самих.







Розділ восьмий

ЩО НЕОБХІДНО ДЛЯ ТОГО, ХТО ПИШЕ ЛИСТИ. ПРО ПРИСТОЙНЕ [В ЛИСТАХ] ТА ВИДИ ЛИСТІВ


1. Щоб правильно писати листи, то слід частково дотримуватися всього, що необхідне ораторові (про це ми говорили в кн. І), а саме: підбирати те, чого вимагає нагода, коли треба написати іншому. Ми подамо певні правила такого підбору матеріалу, а також, як добре його розмістити, після того — як викласти. Правда, тут не будуть розглядатись мовно-стилістичне опрацювання, /154зв./ запам’ятовування та виголошення. При цьому необхідні такі три чинники: майстерність, наслідування та вправа. Настанови щодо майстерності ті самі, що й у промові, за винятком роду чи стилю викладу. Промова в такому стилі тут буде подана. Для наслідування навіть і в цій справі всі освічені люди пропонують, як зразок, зі всіх Ціцерона. Та найкращі листи Сенеки. Але з них не можна взяти прикладу для приватних чи громадських кореспонденцій, оскільки вони пізнавального та повчального характеру, До таких належать послання св. Павла та інших апостолів. Крім них, дуже мистецькі послання у Василія Великого і Григорія Назіанзіна, з яких можна взяти приклади і для серйозних занять, і для громадських справ, і для домашнього листування. Крім того, ніщо не перешкоджає, щоб ми читали ще листи сучасних діячів, але солідних, як, наприклад, керівників держав, вождів та інших урядовців. \356\

Щодо вправи, то про її необхідність свідчить вже те, що часто той, хто навіть не вивчав цього епістолярного мистецтва в школі, опанував ним практично. Адже вправа однаково необхідна в усіх науках: «Ані лікарі, — каже Ціцерон, — ані полководці, ані оратори, ані всі інші, хоч вони володіли правилами мистецтва, без практики і вправи не змогли нічого зробити, що було б гідним похвали» («Про обов’язки», кн. І [18, 60 — 62]).

Пристойне де-де, а в листах повинно найбільш зберігатись. Тут треба якнайпильніше дотримуватись такого відомого правила у викладі: «Ким є той, хто пише? Кому пише? Про що пише? Бо не дотримавшись цього, не можна говорити про відповідний підбір матеріалу й стилю. Необережний епістолограф часто наражає себе на небезпеку і прикрість. Наприклад, якщо хтось, пишучи до монарха, вживає той самий стиль, яким він користується при писанні листа до свого слуги. Адже у листі до слуги я можу й не застосовувати вступу, а потім, знехтувавши більш кращим, я скористаюся таким способом викладу, в якому прихована якась зверхність. А в листі до монарха треба брати до уваги і його доброзичливість, і всю мову листа треба краще опрацювати, бо це буде свідченням поваги.

Водночас це саме правило стосується пристойного. Подумай добре, як розмовляв би ти з особою, до якої пишеш, коли б вона була присутньою, так, отже, й пиши. І більш впевнено можна сказати, що лист повинен бути поважніший, ніж усна розмова.

Родів листів є стільки і ті самі, що й промов. Далі я подаю окремі правила і приклади відповідно до вказаних родів листів. /155/






Розділ дев’ятий

ФОРМУЛИ АБО СКАРБНИЦЯ МОВНИХ ЗВОРОТІВ ДЛЯ ЛИСТІВ, ЩО ВХОДЯТЬ ДО ДОРАДЧОГО РОДУ


1. ПРО ЛИСТИ ДОРАДЧІ ТА ВІДРАДЧІ


Дорадчий лист — це такий, в якому даємо пораду товаришеві в сумнівних та непевних справах і підказуємо йому, щоб він взявся за певну справу і робив її.

Початок чи вступ ми будуємо чи то у вигляді вихваляння того, до кого пишемо, чи приниження нас самих, або заявляємо, що ми готові до добрих послуг другові. Однак вступ \357\ можна пропустити, якщо: 1) дружба взаємна і добре відома обом сторонам; 2) про одну й ту ж справу ми досить часто вже писали; 3) обмеженість часу дозволяє тільки сам виклад справи.

Згодом переходимо до нашої поради з обгрунтуванням та спростуванням того, що, здається, могло б їй суперечити. Отже, зі сказаного випливають ці дві частини (листа), а тоді робимо висновки: чи то обіцяємо допомогу, чи повторюємо свою пораду, заявляючи, що дана річ необхідна та корисна, чи бажаємо, щоб бог допоміг у тому, що ми радимо.

Приклади поради знаходимо в Ціцерона («До близьких», кн. II, лист 18), де він радить пропреторові 53 Геллеспонту Ферму, щоб він поставив на чолі провінції краще квестора, ніж легатів 64 («Мій обов’язок щодо Родоса...» тощо).

Спосіб відраджування той самий, що й поради, хіба що докази тут беруться з протилежних джерел: з поганого, з некорисного і т. п. Про це дивись наступну книгу, де йдеться про дорадчий рід промов. Прикладом відрадчого листа є 8-й лист з VI кн. «До близьких», в якому Ціцерон відраджує Тиронові 55, своєму вільновідпущенникові, зимове плавання («Твоє здоров’я завдає нам великої турботи...» тощо).

Відповідь на дорадчі чи відрадчі листи можна встановити таку: по-перше, якщо ми задоволені порадою друга, то на початку похвалимо його доброзичливість і довір’я до нас. Потім висловимо наше схвалення, обгрунтування якого не обов’язкове, бо воно вже є в листі друга, але можна або схвалити дану пораду, або знайти інший вихід, нагадуючи які-небудь добрі заслуги друга. Після цього лист закінчуємо складанням подяки і запевненням в нашій вірності на майбутнє. По-друге, якщо порада не подобається, то ми починаємо так само, потім, виклавши спокійно нашу незгоду, обґрунтовуємо, /155зв./ чому не можемо погодитися на цю пораду. Нарешті підведемо підсумок, обіцяючи іншими словами нашу покірність, як це є, наприклад, у Ціцерона («До близьких», кн. V, лист 15): «Вся твоя любов вповні проявляється в цих листах...» і т. п.




2. ПРО ЗАОХОЧУВАЛЬНІ І СТРИМУВАЛЬНІ ЛИСТИ


Заохочення є ніщо інше, як більш наполеглива порада бо радимо ми спокійно, а тут немов би силою спонукуємо до дії.

Отже, вступ для цього може вибиратися з тих самих джерел, що й при пораді. Підсилення повинно грунтуватися \358\ на почуттях, найбільше страху, сорому та ревності, а на закінчення треба подати зауваження, щоб те, до чого кого-небудь заохочуємо, було виконано. Крім того, тут можна повторити вже сказане раніше або просити вибачення за вільність, допущену нами при заохоченні. Саме ж заохочення полегшуємо висловленням нашої постійної любові, немов би вона спонукала нас до нього. Ця сама суть є і в стримливих. Прикладом є заохочення («До близьких», кн. X, лист 3), в якому автор заохочує Планка 56, щоб той захищав республіку від Антонія: «Коли я дуже радо побачив самого Фурнія...» Прикладом стримливого листа служить («До близьких», кн. X) лист 6, в якому того ж таки Планка автор стримує, щоб він не був посередником укладання миру між Брутом та Антонієм. Спосіб відповіді при цьому однаковий з відповіддю на дорадчий лист.




3. ПРО ВТІШЛИВІ ЛИСТИ


У вступній частині можна сказати таке: по-перше, сповістимо, що біль відчутний нами із страждання друга; по-друге, підготуємо наші сили для втішення; по-третє, нагадаємо про нашу відданість і любов [до друга]; і, по-четверте, ми можемо закликати друга до розсудливості й мужності. І все це можна застосувати окремо або разом. Потім умовлятимемо, щоб не дуже переживав і тут додамо підтвердження думками, що полегшують терпіння (дивись про почуття втіхи), а тоді закінчимо лист, прохаючи й умовляючи, щоб він мужньо переносив нещастя. Найкращим прикладом цього є («До близьких», кн. IV) лист 5, в якому Сервій Супліцій потішає Ціцерона, засмученого смертю дочки («Опісля мені...» і т. д.).

Відповідь на потішний лист, дається двояко: або погоджуємось з тим, хто втішає, і тоді насамперед похвалимо товариша, а потім подякуємо за вчинену послугу і відзначимо, що нам це дуже підняло дух, або не погоджуємось з ним, і тоді після висловлення подяки, як велить обов’язок, скажемо, що наше горе надто велике, щоб у ньому можна знайти розраду, і відкинемо аргументи друга, але не різко, а спокійно й розважливо. На закінчення скажемо, що бажаємо бачити друга, хочемо, щоб він за нас молився богові, бо його молитва принесе нам розраду. Прикладом першої відповіді є («До близьких», кн. V) лист 13, а другої — (кн. IV) лист 6. /156/ \359\




4. ПРО ПРОХАЛЬНІ ЛИСТИ


Прохальний лист приблизно такий самий, що й дорадчий, але його якнайкраще починати із згадки про добродійство того, кому пишемо, яке він виявив щодо нас або інших. Можна також починати спомином про нашу відданість йому, розповіддю про тісну дружбу, яка була між нами й нашими предками тощо. Тоді, виклавши прохання, обґрунтовуємо його так, як це було сказано при розгляді дорадчого роду. Прикладом є («До близьких», кн. V) лист 12, у якому Ціцерон просить Лукція 57, римського історика, щоб той написав про його подвиги («В моїй присутності з тобою...»).

Відповідь на прохальні листи дається двояко: або погоджуємось, або відмовляємось, одним словом, в той самий спосіб, що й при відповіді на дорадчий лист. Та запам’ятай при цьому, коли тебе хтось про щось просить, то повідом, що ти це зробиш або вже зробив, і зможеш цю скромну послугу або добродійство делікатно віддати словами і сказати, що ти бажаєш, щоб бог дав нагоду або змогу виявити ще більші ознаки твоєї любові.




5. ПРО ЛИСТИ-ДОРУЧЕННЯ


Тут не повинно бути й дуже короткого вступу, оскільки такі листи пишуть тільки до піддаиних.

Отже, те, що доручаєш, нехай буде викладено якнайкоротше. Немає потреби тут ні в якому підтвердженні, бо тут замість обгрунтування є воля того, хто наказує. Однак варто у цьому листі непомітно виявити скромну доброзичливість. Нарешті, тут треба йти середнім шляхом, якого дотримуються дуже мало людей. Очевидно, треба доручати так, щоб не принизити авторитету того, хто дає доручення, і щоб того, кому пишуть, не роздратовувати зухвалим тоном.

Щодо інших видів листів дорадчого роду, то їх легко можна писати на підставі поданих правил.








Розділ десятий

ФОРМУЛИ ДЛЯ ЛИСТІВ СУДОВОГО РОДУ


Ці листи бувають такі звинувачення і виправдання чи захист. Крім того, є й інші види, наприклад, скарга з погрозою і позов зі звинуваченням. Прохання про помилування, \360\хоч відрізняється від захисту тим, що не так виправдовує себе від злочину, як вимагає звільнення від гніву й кари, все-таки може зараховуватися до цього виду і складатися на його зразок.




1. ПРО ЗВИНУВАЧУВАЛЬНІ ЛИСТИ


Іноді звинувачуємо інших, а іноді тих самих, кому пишемо. Це друге обвинувачення може називатися скаргою або позовом. Якщо хтось вчинив якийсь дуже тяжкий злочин, ми можемо розпочати лист раптово, без вступу, але спокійним і співчутливим вигуком. /156зв./

Коли горе, на яке скаржимось, не таке вже велике, чи навіть якщо це серйозний випадок, то вступ треба почати від характеристики особи, якій пишемо, або від викладу загального стану: наскільки небезпечна провина, чи як рідко можна знайти вірну дружбу, або від того, яких жорстоких страждань зазнає щире кохання тощо. Тоді треба викласти дуже коротко факти беззаконня і. якщо потрібно, обгрунтувати. Потім для підсилення, вживаючи якнайм’якші слова, ми можемо розповісти, чому це неправильно зроблено, що привело до цього [злочину] друга, чи когось іншого, що заслужено завдало нам образи.

На закінчення заохочуватимемо або до прийняття кари, або, якщо діємо м’якше, особливо, коли ми своїм звинуваченням завдали горя тому, кому пишемо, то будемо просити, щоб в майбутньому цього не було і покажемо, що ми занепокоєні майбутнім стражданням більше, ніж теперішнім чи минулим. Як приклад може бути другий лист з V книжки «До близьких», в якому Ціцерон, пишучи до Антонія, звинувачує його в невдячності («Незважаючи на те, що я вирішив не посилати до тебе ніяких листів...»). Крім того, численні приклади таких листів є ще в святих отців, у яких вони скаржаться на беззаконня щодо них; якнайжалісливіші і якнайкращі листи ти знайдеш у святого Василія 58, які адресовані ним до Григорія і відповіді того в свою чергу Василієві, в яких вони один одного звинувачують у знехтуванні обов’язком і в незбереженні вірної дружби: перший лист Василія під числом 33: «Я одержав листи твоєї святості...» і другий лист — Григорія під числом 34: «Це було розумно...»; третій лист Григорія під числом 35: «Ти не перестанеш нас лихословити...» \361\




2. ПРО ЛИСТ ВИПРАВДУВАЛЬНИЙ АБО ЗАХИСНИЙ


Це, власне, відповідь на попередній лист. Вступ можна побудувати, починаючи від опису кривди, яку ми відчули з з боку товариша, або помірно спростовуючи звинувачення друга; потім заперечуватимемо зроблене і при цьому треба буде спростувати те, на підставі чого визнають, що вчинок мав місце, або, зрештою, вчинку не заперечуватимемо, але тоді добре його проаналізуємо. Якщо ж бо ми не заперечуємо факт, але не можемо правильно його показати, то візьмемося за применшення злочину, називаючи його помилкою і перекладемо на інших осіб, які нас обманули і довели до цього, або на час, або на місце, на необережність і долю, або на необхідність, вік тощо. Але іноді не варто применшувати злочинів, а відверто просити вибачення, чим і подібні ці листи до листів-прохань.

Закінчення може бути протилежне чотирьом пунктам, що подані перед цим: по-перше, якщо у нас була любов, або в когось іншого, яку захищаємо, то доводитимемо, що вона є і буде незмінною; по-друге, коли ми будемо просити, щоб легковажне підозріння щодо нашої невинності навіть і в добрих вчинках не змінило його прихильності тощо. По-третє, якщо подібним чином умовлятимемо, щоб мала образа не ламала великої і тривалої дружби. І, по-четверте, коли прагнемо до примирення (дивись попередню книгу, де йдеться про пом’якшення гніву). Прикладом на це є 1-й лист II кн. «До близьких», в якому Ціцерон оправдується перед Куріоном 59 за зволікання з листами. /157/








Розділ одинадцятий

ПРАВИЛА ДЛЯ ЛИСТІВ ПОКАЗОВОГО ТИПУ


1.ПРО ЛИСТИ-ПОВІДОМЛЕННЯ


До цього типу листів належать: сповіщальні, поздоровчі, листи-подяки, веселі й жартівливі, з яких тут скажемо тільки про сповіщальні та дещо про жартівливі; про інші ж довідаєтеся з 8 кн., де йтиметься про похвали, вітання та подяки. \362\




2. ПРО ЛИСТИ СПОВІЩАЛЬНІ


Можуть розглядатися два види справ, про які годиться повідомляти у листах, а саме: веселі та сумні справи. Якщо сповіщаєш про щось сумне, то на початку скажи, що ти хочеш часто повідомляти, але тому що... і т. д., або що це заслуги товариша щодо тебе, що ти вважаєш, що тобі треба бути особливо передбачливим, щоб ти якимсь вчинком чи словом не спричинив йому горя, що ти про цю справу не мав наміру повідомляти, хіба що ця ж сама любов, змушена необхідністю, довела до цього тощо.

Якщо треба повідомити про щось веселе, то тут годитимуться які завгодно правила для вступу, бо не потрібно добиватись ласкавості там, де сама річ приносить задоволення. Після короткого вступу подай виклад чи розповідь про подію, яка має бути історичного характеру, навіть, якщо йдеться про незначний факт, який матиме меншу потребу в історичній обробці. А в кінці, якщо повідомлення веселе, вітай, якщо сумне, потішай, або сам вислови свій біль. Добрим прикладом на це є 10-й лист IV кн.. «До близьких», у якому Сервій Сульпіцій повідомляє про загибель Марцелла («Хоч я знаю, що подаю вам якнайнеприємніше повідомлення...»). У відповіді, якщо звістка веселого характеру, спочатку подякуй і вислови велику радість, що огорнула тебе з листів друга, тоді для підтвердження радісного настрою ти зможеш передати йому з цього приводу вітання, або якщо це радість для обох однакова, то ти це саме повідомиш йому, неначе роблячи послугу за послугу.

На закінчення можна висловити побажання, щоб бог завжди був до нього так ласкавим. Якщо повідомлено про щось сумне, то скажи, що ти з листа товариша відчув великий біль, але, що тобі подобалася його вірність обов’язкові. /157зв./ Потім оплакуватимеш нещастя, посилюючи його або відходячи дещо від нього, тоді проситимеш бога, щоб в майбутньому давав краще тощо. Приклад такого листа є в кн. «До Брута», лист 4-й, в котрому Брут відповідає Ціцеронові на його звістку про перемогу над Антонієм 60.




3. ПРО ЛИСТИ ЖАРТІВЛИВІ


Друзі, звичайно, жартують і в листах, як і під час бенкету. Жартівливі листи можуть складатися так: на початку якось треба завоювати прихильність, а тоді вже жартувати, використовуючи методи з розділу «Про жарти» V книжки. Після того закінчиш лист чи то проханням вибачити за те, що насмілився пожартувати, чи жарти закінчиш жартом. \363\Ти спитаєш, що може послужити матеріалом і приводом до жартів? Відповідаю: майже у всіх видах листів, якщо дозволяє час, це допустимо, бо ми можемо і кого-небудь вмовляти жартами, і жартома обвинувачувати чи оправдувати. Та найкраще жартувати тоді, коли повідомляємо про те, що буде корисно робити. Однак треба уважно роздивитись, чи місце, особа, час або інший збіг обставин допускають жарт. Найдоречніше жартувати, коли справа сама по собі мала, пуста або смішна, а особа, до якої пишеш, рівна тобі та близька, і час — веселий. Але є таке найбільш безпечне правило жартування: жартома дещо принижувати себе у власній похвалі, а докоряючи другові, хвалити його. Крім того, нікого не ображай. Прикладом жартівливого листа є 20-й лист IX книжки «До близьких», у якому Ціцерон пише до Папірія Пета, що він став епікурейцем 61 і що тепер не задовольняється скромними обідами, а насолоджується розкішними і вишуканими, і, таким чином, намовляє його, щоб той, маючи прийняти голодного і розманіженого гостя, добре організував кухню.

Щоб в нікого не було сумніву і тривоги, чи цей тип листів годиться і для християнина (бо здається, що то просте базікання, і, як кажуть, даремне лиття багатьох слів), я подам тут листи святого Григорія, в яких той жартує, звертаючись до святого Амфілоха з просьбою прислати йому в достатній кількості городину.




1. ЛИСТ СВ. ГРИГОРІЯ БОГОСЛОВА ДО АМФІЛОХА


«Ми не просили в тебе хліба, ані води у тих, що живуть на глинистій і кам’янистій землі, але, якщо попросимо городину, а у вас є її вдосталь, а у нас дуже мало, то не буде тут нічого дивного, чи незвичайного. Пришли, будь-ласка, якнайбільше городини і якомога кращої, або — скільки можна; навіть дрібнички для бідних мають велике значення. Бож ми будемо частувати Василія Великого. Адже ти аж ніяк не бажав би, щоб той, про якого ти, у всякому разі, переконався, що він є великим філософом, залишався голодним і невдоволеним».




2. ЛИСТ ТОГО Ж ДО ТОГО САМОГО І ПРО ЦЕ САМЕ (XXVI)


«Як мало поступає нам від городини, дійсно менше, ніж велить закон кухні, хоч ви маєте ціле багатство, огороди, річки, ліси і сади, і земля ваша родить вам городину так, \364\ немов би ви випасали іншим ниву і лугову траву. Однак ця прекрасна казкова /158/ земля є для вас харчем і хлібом, який справедливо називається ангельським хлібом. І ти бачиш, не можна відібрати його від вас, ні ви не піддаєтесь жодним умовлянням. Або щедріше нам постачайте городину, або ми не будемо нічим іншим погрожувати, тільки затримаємо хліб і переконаємось, чи справді цикади живляться однією росою».


Сюди можна віднести листи наукового та повчального характеру, які, на думку деяких, належать до дорадчого роду, і в яких обговорюються і вирішуються одне яке-небудь чи багато питань; приміром, -про бога, ангелів, про догми віри, про думки філософів, про право й справедливість, чи то про перестороги й настанови, як добре влаштувати життя, про звичаї, недоліки та про все інше в цьому роді. Такі особливі питання можуть ставитися на початку чи в кінці, але вони повинні або утворюватися з минулих положень, або вважатися спільними. Про це ще буде йтися. Прикладів такого роду листів дуже мало в Ціцерона, більше в Сенеки, Василія, Григорія Богослова, Кипріяна, Ієроніма та уся книга листів пр. Ізидора Пелусіота 62, майже всі листи якого мають повчальний зміст про досконалість життя та про вади. Твір сповнений чудесних знань, але не позбавлений надмірної та вишуканої стислості.







Розділ дванадцятий

ПОДАЮТЬСЯ ЗАГАЛЬНІ ПРАВИЛА ВСТУПІВ ДЛЯ ВСІХ ТИПІВ ЛИСТІВ ТА ПОКАЗУЄТЬСЯ СУТЬ ХАРАКТЕРУ АБО СТИЛЮ, ВІДПОВІДНОГО ДЛЯ ЛИСТІВ


1. Щоб ти знав, як починати лист, то завжди май на думці, по-перше, причини, які спонукали до писання (наприклад, твоя любов до друга, а друга до тебе, що не дозволяє тобі забути його), і на підставі цього скажи, що ти завжди хочеш з ним розмовляти тощо. Крім того, можуть придумуватися інші причини (наприклад, чиєсь прохання, користь товариша, що має статися з якого-небудь повідомлення в листі, наша необхідність в писанні); потім про те, що повідомлення про цю чи іншу річ, на нашу думку, буде приємним для друга тощо. По-друге, ми можемо починати від нагоди, вказуючи, що ми не хотіли пропустити час, коли листи так потрібні товаришеві, наприклад: чи був коли-небудь вигід\365\ніший час, щоб тобі добре послужитися? Я завжди шукав нагоди, щоб зміцнити дружбу з тобою міцнішими узами, і ось знайшов. Хоча ніколи ти не можеш зникнути з нашої пам’яті, /158зв./ однак, здається, що цей час певним чином поєднує нас, коли і т. д.

[2.] Завжди треб.а так розмовляти в листі, неначе друзі поруч з тобою; «Але оскільки громадська потреба не дозволяє нам бути разом, то я дуже радий, що мені випала нагода порозмовляти з тобою в листах».

[3.] Треба виправдатись за тривалу нашу мовчанку, пояснюючи, чому ми до цього часу не писали.

[4.] Якщо виникла затримка, то, повідомляючи про щось визначне чи навіть жартуючи, пишемо; «Я не міг описати тобі дуже дивної справи, і гадаю, тобі буде надзвичайно приємно почути про неї» і т. д.

[5.] Раніше може подаватися думка якого-небудь автора, яка простиляє шлях до викладу справи.

[6.] Можна починати від якого-небудь гідного згадки факту, щоб міг би бути водночас цінним для справи.

[7.] Легко розпочинати листи-відповіді, бо вони завжди пишуться в зв’язку з листом, присланим від товариша; такий спосіб двоякий: по-перше, просто говорячи, що ми отримали його листи і з них про те-то й те-то довідалися, і, по-друге, зображаючи яке-небудь почуття, що нас огорнуло з його листів: мовляв, мене страшенно приголомшив твій лист, чи «Я впевнений, що ти також добре знаєш, як я зворушений листом, якого отримав від тебе».

[8.] Часто можемо писати навіть і без будь-якого вступу, особливо, з причин, які викладені в 9-му розділі. Однак найкращий вид неповних листів маємо у відповідях, які починаються яким-небудь сполучним словом типу: однак, але, проте, навіть та інші. Ось як почав лист Ціцерон: «Однак я, Сервію, хотів би, як ти сам пишеш, щоб ти був присутнім у моєму найтяжчому горі». Адже таким чином, здається, що відповідь дає присутній.

[9.] Погляньмо тепер, який стиль повинні мати листи. Часто згадують дві основні риси листів, а саме: стислість і чіткість. Перша вимагає, щоб вступні частини були якнайкоротшими. У листах сімейного характеру вони [вступи] повинні бути подібними до переходів; іноді вони можуть займати тільки середні періоди, потім мали б йти підтвердження, спростування, складені з багатьох міркувань, якщо такі були, при цьому можна застосувати помірну ампліфікацію (не надмірну і не слізну). І тут особливо пригодиться емфаза. Виклад, якщо такий буде, треба подавати історичним, а не ораторським способом. \366\

[10.] Чіткість вимагає простої мови: слова загальновживані з прямим чи навіть переносним значенням, але від добре відомих речей, однак не цілком взяті з вулиці (що вказує на неосвіченість автора), а такі, якими, звичайно, користується більш освічений народ. Періоди — справжні і короткі, без художньої вишикуваності, такі, що самі спадають на думку; синтагми і члени періодів можна змішувати, але тут немає особливого правила: фігури у реченнях треба вживати часто. /159/ І це навіть є правилом загального стилю, зрештою, також тут є винятки, бо ж листи бувають іноді довшими і можуть складатися за зразком Ціцерона, якщо в них розглядається яка-небудь важлива і значна справа, якими є справи, написані царями до інших царів про союз, договори, війну, повідомлення про рішення. Так само і в релігійних справах, яких чимало в листах святого Василія до єпископів Італії та Галлії і до інших, а також послання, які називаються циркулярами. Крім того, в листах до народів, держав і общин тощо, але в них стиль буде більш високий і подібний до ораторського, хоча такі листи завжди повинні виглядати більш стримано, ніж ті декламаторські, сповнені пафосу.

[11.] Для повнішого пізнання стилю запам’ятай: уся різниця його обробки і значення особливо залежить від тієї справи, про яку йдеться, і від особи, до якої пишуть; бо якщо пишеш до товариша, рівного за положенням або нижчого про справу малого значення, то стиль має бути найнижчим і найпростішим; якщо пишемо до пристойнішого, то надай листові більш блискучого стилю. Якщо ж пишеш про щось дуже важливе, то значення справи вимагає більш високого стилю висловлювання. \367\










Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.