Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Феофан Прокопович. Філософські твори. Том I. Про риторичне мистецтво]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





Книжка сьома

ПРО СУДОВИЙ ТА ДОРАДЧИЙ РОДИ ПРОМОВ


Щоб грунтовніше зрозуміти вживання тих родів, про які ми говорили загально в попередніх чотирьох книгах, то тут, на нашу думку, треба окремо розглянути те, що спеціально стосується кожного роду промови. Хоч для розгляду якого-небудь роду промови достатньо [пізнати] місця (як безпосередні, так і посередні), однак, здається, доцільним тут викласти коротко те, що більш тісно пов’язується з тим чи іншим родом промови, і те, як з нього повинні випливати докази, як це робить багато [дослідників] . Отже, нічого тут не буду говорити про недоліки промови, про ампліфікацію, про мовно-стилістичне опрацювання промов, — це слід вивчити на підставі вже викладеного (в попередніх книжках), а тільки додам окремі міркування про особливий підбір матеріалу для судової, дорадчої та епідиктичної промов. Справді, дуже вичерпні вказівки щодо судової та дорадчої промов подає Ціцерон у другій книжці «Про підбір матеріалу». Їх я викладу коротко в цьому конспекті.





РОЗДІЛИ СЬОМОЇ КНИЖКИ:


І. Про судову промову, а саме: з яких місць повинен брати докази як звинувач, так і захисник при встановленні злочину на підставі здогадів. Властиво є три їхні джерела: причина, особа і вчинок. Спочатку про причину.

II. Про друге джерело доказів, що полягають у здогадах. Розгляд даних про особу.

III. Про третє джерело щодо самого вчинку.

IV. Про докази у визначенні справи та її законності.

V. Про докази, що стосуються дорадчого роду справи і, передусім, про почесне та ганебне.

VI. Про корисне та шкідливе. /160/

VII. Про необхідне, легке, приємне та їхні протилежності.

VIII. Приклади, які ілюструють вміння дораджувати. \368\







Розділ перший

ПРО СУДОВУ ПРОМОВУ, А САМЕ, З ЯКИХ МІСЦЬ ПОВИНЕН БРАТИ ДОКАЗИ ЯК ЗВИНУВАЧ, ТАК І ЗАХИСНИК ПРИ ВСТАНОВЛЕННІ ЗЛОЧИНУ НА ПІДСТАВІ ЗДОГАДІВ. ВЛАСТИВО Є ТРИ ЇХНІ ДЖЕРЕЛА: ПРИЧИНА, ОСОБА І ВЧИНОК. СПОЧАТКУ ПРО ПРИЧИНУ


Є два види судових промов: перший — промова звинувача, другий — захисника. Треба, отже, встановити обидва види: чим повинен користуватися звинувач для доказу свого положення, а чим захисник, — про це необхідно сказати коротко. Далі, треба дослідити троякий характер джерел, бо й саме дослідження справи має три частини. Справді, при встановленні злочину на підставі здогадів, коли розглядається якийсь вчинок, то, як ми вже зазначили, особливо допомагає те, що притягається до справи і що Ціцерон [Про підбір матеріалу, II, 16], викладаючи ясніше та грунтовніше, ділить на три роди: причину, особу і вчинок. Скажемо тут про причину.

1. Причина — це те, із-за чого щось, звичайно, відбувається. Якщо ми доведемо, що вона є або була в чомусь, то ми також доведемо, що вона викликала це або інше явище. Це місце, за словами Ціцерона [Про підбір матеріалу, II, 19], є ніби фундаментом /160зв./ судового процесу, бо нікому ж не можна довести, що він щось вчинив, якщо не вказати йому, чому це зроблено.

2. Причина може бути двояка: несвідомий поштовх і свідомий задум. Несвідомий поштовх — це те, що кличе до дії без роздуму, а внаслідок якогось душевного збудження, як любов, гнів, пияцтво і все інше, чим, очевидно, душевну рівновагу було так зрушено, що людина не могла усвідомити свого вчинку [Ціцерон, Про підбір матеріалу, II, 17].

3. Свідомим задумом вважається [прагнення] докладним обміркуванням щось зробити з якоїсь нагоди, як, наприклад, з приводу дружби [приятеля], чи помсти ворога, чи страху, чи слави, чи в честь досягнення якоїсь користі, або із-за збитків, чи з приводу уникнення шкоди [Ціцерон, Про підбір матеріалу, II, 18].

4. З цього звинувач і захисник можуть черпати докази для своїх припущень. Нехай же іноді послужить доказом такий приклад: Василя Македонського 1, коли він під час полювання не вбив оленя, схопив цей олень гострим рогом \369\ за пояс, і, кажуть, цар був би загинув. Та підбіг хтось із друзів й, розсікши мечем пояс, врятував царя від небезпеки. І ось рятівник стає звинуваченим у задуманому вбивстві. Виникає питання: чи мав він намір убити царя, чи ні? «Мав намір чи не мав наміру?» — спочатку це припускатиме звинувач, а потім захисник.

5. Звинувач, якщо може використати як причину цього вчинку несвідомий поштовх, скаже, що винуватець, зазнавши зневаги з боку царя, боляче переніс образу, а до того ще й різкими словами збільшить відчуття болю та гніву. Спочатку він розглядатиме взагалі силу душевного хвилювання внаслідок гніву, використовуючи приклади інших, які із-за такого ж несвідомого поштовху відважились на щось подібне, наведе відповідні випадки, дасть пояснення самого гніву, періебільшуючи особливо силу гніву винуватця на підставі ознак і слів і т. п. [Ціцерон, Про підбір матеріалу, II, 19].

6. Якщо ж обвинувач захоче довести, що причиною вчинку був свідомий задум, то він заявить, якої користі сподівався підсудний і чого сподівався уникнути з приводу смерті царя. Він також висуне твердження, що підсудний зазіхав на царську владу або хотів уникнути вигнання чи кари за злочин, якого він буде свідомий, і вважав, що він не може його приховати. Потім додасть ще, що було причиною цього злочину, усе Особливо перебільшуючи [Ціцерон, Про підбір матеріалу, II, 20].

7. Крім того, звинувач повинен випередити захист. Це може статись тоді, коли він сам раніш візьме до уваги докази, якими захисник може захищати підсудного, і, виклавши, спростовує їх.

8. Тут, справді, особливо докладно треба обміркувати не те, як в дійсності виглядає або могла виглядати справа, а який намір мав підсудний. Нічого ж бо не значить те, що з вчинку він не має і не міг мати ні користі, ні некористі, коли можна довести, що обвинувачений сам думав про те, що буде, якщо він вчинив би цей злочин. Думка, отже, обманює в двох випадках: або якщо справа виглядає інакше, ніж думають, коли, наприклад, добро здається злом і, навпаки, /161/ або коли наслідок інший, ніж сподівалися [Ціцерон, Про підбір матеріалу, II, 21]. Звідси в наведеному випадку, якщо б хтось сказав, що життя царя вважається дорожчим не тільки від особистої вигоди, а й від життя громадян, і, навпаки, вбивство гірше, ніж яка завгодно втрата, то цього також не заперечить обвинувач, а заявить, що злочинець не мав такої думки і доведе, що він зробив це через свою розумову відсталість і нелюдяність, про що йтиметься у розділі про особу. Водночас, якщо 6 хтось ствердив, що підсудний, \370\ хоч і вбив царя, однак, сам не зміг стати царем, то й це не буде заперечувати звинувач, а скаже, що так само тоді думав сам підсудний.

9. Якщо ж звинувач доведе вину підсудного не в задуманому, а в скоєному злочині (чого справді немає в наведеному прикладі), то, крім уже сказаного, ще й додасть, що ніхто, крім нього, не мав приводу скоєння цього злочину і, коли не було б приводу, то не було б також тоді засобів, можливості та бажання.

10. А захисник, обов’язком котрого є спростувати звинувачення, скаже навпаки, що або не було зовсім несвідомого поштовху, або, коли й був якийсь, то зобразить його таким, незначним, з якого, звичайно, не виникають такого типу вчинки [Ціцерон, Про підбір матеріалу, II, 25]. А тому, наприклад, що колись зазнав від царя зневаги та образи, будучи його другом, то справді переніс він біль, але не такий значний і напевно не такий, щоб штовхнути [злочинця] без вагання на цей безбожний вчинок.

11. Свідомий задум відкине захисник двояким способом: по-перше, спростуванням причин, що виникають із збудження, і, по-друге, буде твердити, що підсудний не зазіхав на царя ніколи і не скоїв жодного злочину, із-за якого мав би боятися. Для доказу цього захисник наведе з життя та характеру особи особливо вагомі аргументи та їх додаткові дані (про них у наступному розділі). Крім того, може сказати, що підсудний таким вчинком не міг цього досягти. А якщо все-так й звинувач наполягатиме, що підсудний тоді мав на це надію (це ми подали під № 8), то захисник у відповідь заявить, що нема настільки нерозумної людини, яка в такій справі не могла б не пізнати правди. По-друге, додасть ще, що в цієї людини були протилежні причини, які і привели її до протилежного вчинку, як у наведеному прикладі підсудний користувався у царя прихильністю, ласкою, почестями тощо.







Розділ другий

ПРО ДРУГЕ ДЖЕРЕЛО ДОКАЗІВ, ЩО ПОЛЯГАЮТЬ У ЗДОГАДАХ. РОЗГЛЯД ДАНИХ ПРО ОСОБУ


І. Причини вчинку, — каже Ціцерон [Про підбір матеріалу, II, 32], — ще не досить для вірогідності, якщо тільки душевний стан підсудного не дає підстави підозрівати, хоч, здається, підсудний все-таки провинився; зовсім бо нічого не дає змалювання чийогось душевного стану в поганому світлі, коли \371\ нема приводу, /161зв./ чому він скоїв даний злочин. Так, теж неважливою обставиною є те, що знайдено причину вчинку, коли не буде доказів про меншу схильність душі підсудного до почесних вчинків, на підставі чого можна зробити підозріння про скоєння злочину, додавши до того ще й розгляд даних про особу.

2. Вони ж приблизно такі. По-перше, природні дані: чоловік чи жінка, звідки родом, які предки, становище, вдача, чи сміливий, чи гордий, чи придуркуватий, чи навпаки? По-друге, спосіб життя: хто виховував, з ким товаришує, як жив раніше, як тепер? По-третє, доля: багатий чи бідний, чи займає якесь службове становище, чи щасливий, чи має великі заслуги і т. д.? По-четверте, вираз та риси обличчя, жести, хода, дар слова і т. п. [Ціцерон, Про підбір матеріалу, II, 29].

3. Отже, звинувач до причини злочину приєднає якості людини, зробить заяву, як у наведеному прикладі, збільшить підозру задуманого злочину, додаючи при цьому, що підсудний з природи зухвалий, гордий, погано вихований, від дитинства перебуває в оточенні поганих [людей], сам також мав погану славу, були в нього негідні товариші та слуги. Піднятий долею, гордий знатністю, багатством, владою, снує великі надії і завжди придумує щось особливе, — це все видно з вигляду, жестів та виступів його самого.

4. Якщо звинувач не може навести нічого з минулого життя підсудного, то повинен нагадати суддям, щоб не думали притягати до цієї справи його минулу добру славу. Нема також потреби розглядати цю справу з точки зору попереднього життя підсудного, але визнати негідним його попереднє життя на підставі цієї справи. Тут же звинувач додасть, що підсудний раніш усе приховував, а тепер вина його незаперечна [Ціцерон, Про підбір матеріалу, II, 34].

5. Захисник же, навпаки, по черзі одне вихвалятиме, інше буде заперечувати, як, наприклад, те, що він гордий, честолюбивий, погано вихований або може підкреслити щось огидне з його минулого і сучасного життя або друзів. Навіть наведе цьому протилежне. Інше ж, справді, не повинен він заперечувати, як те, що є знатний, багатий, могутній, а й підкреслить, що й доля йому сприяє, і заявить це, вказавши на деякі його добрі вчинки, які є доказом його скромності та поміркованості. \372\







Розділ третій

ПРО ТРЕТЄ ДЖЕРЕЛО ПІДОЗРІНЬ ЩОДО САМОГО ВЧИНКУ


1. При розгляді самого вчинку зустрічаються додаткові дані, що пов’язані з усією подією, які діляться на три частини: одні перед вчинком, як очікувана нагода, здатність, засоби, а інші під час самого вчинку: місце, час, спосіб, а ще інші після вчинку: радість або смуток, страх, боязнь тощо [Ціцерон, Про підбір матеріалу, II, 38].

2. Саме з цього найбільше випливають здогади. Так, звинувач у згаданому прикладі огляне меч, довідається, що і з ким робив підсудний перед полюванням, що говорив, який мав вигляд, чи був блідий, чи брав участь у розмові, чи, здавалось, задумував щось незвичайне, бо ж такі душевні переживання /162/ людини, що відважується на щось велике. Водночас буде вивідувати, як підсудний поводився під час самого полювання, чи не здавалось часом, що шукає якоїсь нагоди, чи інколи менш старанно займався полюванням, чи, коли цар сам віддалився в глибину лісу, не пішов за ним дещо певніше? А коли підсудний побачив царя, якого підняв олень, то чи не подумав, що це для нього найзручніша нагода, і, якщо б вбив, то сказали б, що зробив це проти своєї волі, а якщо ні, то заслужив би подяку та нагороду за цей вчинок. Що ж під час самого випадку: яким чином тут опинився? Чи не помітили, що перед тим, як витягти меч, водив очима туди й сюди? Далі, чому ж вибрав цей спосіб захисту, який тут же вів до небезпеки? Чи вважав, що пояс на великій відстані від тіла царя? Чому ж раніше не вдарив мечем самого звіра? Що ж далі було? Коли віднесли царя живого, чи не радів убивця, і варто приглянутись до радості, чи вона не штучна? Чи часом також не тремтів він? А що потім під час повернення, що вдома? Якщо ж задумав він убити, то повинен бути сумним, адже все сталося всупереч його бажанням. Потім звинувач додасть ще, що підсудного знайшли пізно вночі, і він не спав, а сумний лежав у ліжку. 8. Захисник скаже навпаки, що у нього ніколи не помічено нічого такого, що б свідчило, що він задумує щось надзвичайне. Далі він заперечить одні ознаки, які тільки зможе, інші ще применшить і інакше пояснить те, що підсудний слідував за царем, коли інші його залишили, заявляючи, що підсудний, власне, добре зробив, що він не може і не міг жодним способом передбачити цієї незвичайної нагоди. Що ж \373\ до того, що водив кругом очима, то це він шукав допомоги, а пояс розтяв, бо не було в нього часу шукати іншого способу захисту, та навряд чи якийсь спосіб захисту міг бути. Та й цей спосіб був найкращим, бо ж пояс, натягнений рогом, чимало відставав від тіла, а якщо б хотів вбити звіра, то звір, розлючений внаслідок рани, скоріше міг би убити царя. Крім того, скаже ще, що потім цар, де тільки явно була б потреба, дякував йому й гордився б ним, викликаючи заздрість багатьох.







Розділ четвертий

ПРО ДОКАЗИ У ВИЗНАЧЕННІ СПРАВИ ТА II ЗАКОННОСТІ


Дуже важко вести справу, коли злочин доводиться встановлювати на підставі здогадів, тому що ця справа непевна та неясна і її слід витягнути наче б то з темноти. Знайшовши її докази, здається, вже нема труднощі» у визначенні та обгрунтуванні її законності, адже ці питання в багатьох випадках залежать від встановлення злочину на підставі здогадів. Часто для розв’язання таких питань треба брати до уваги докази, знайдені шляхом припущення, як, наприклад, якщо я хотів би ствердити, що цар був тираном, то таку думку висунув би; він таке зробив, що свідчить про нього як тирана, про це має бути думка судді, — і для доказів, що грунтуються на припущеннях, /162зв./ додам навмання, чи таке зробив він і т. д.

2. У визначенні справи спочатку треба подати її назву та вказати, що розуміється під словом «тиран», а що під словом «батько батьківщини» і т. п. Якщо справа буде певна, то її варто тільки ширше викласти та вияснити. Якщо ж сумнівна або неясна і це треба буде довести на підставі її роду і виду, то заяви, що назва належить до цього роду та стосується цього виду, які є в твоєму визначенні. А що грунтовніше буде зрозумілим на підставі діалектичного дослідження, то це водночас підтвердиться доказами з посередніх джерел, а також міркуваннями авторів і прикладами, в яких явно виражені причини, чому деяких людей називають тиранами. Потім до цього визначення додаси слова та вчинки звинуваченого і ствердиш, що це визначення, його життя і думка, не суперечать такій назві. Підтвердження цього знайдеться у встановленні злочину на підставі здогадів. Прикладом хай послужить таке: чи слід латинів секти папи римського [римо-католиків] називати єретиками? \374\

3. Звинувач подасть визначення єресі і єретика. Єресь — це помилка в обрядах віри, яка вперто захищається, або визнання помилкової думки, протилежної до вчення, котре передане божим провидінням. Це визначення треба буде не так ствердити, як пояснити. Тут навіть можеш запитати суддів образно, чи може бути якесь інше визначення, крім цього? Потім до нього додаси слова та факти, очевидно, тому, що вони задумують щось проти тайн, які відкриті божим провидінням, і свою думку захищатимуть завзято. І ось бачиш, чи не прийшли ми знов до доказів, заснованих на припущенні, чи так вони діють? Якщо ж у них протилежна думка, то не варто довго шукати доказів, а вкажеш, крім багато іншого, і на таке: вони [римо-католики] вчать, що дух святий походить також від сина і, тому що це твердження спрямоване проти православних, то не виникає потреби доводити правильність нашого вчення і спростовувати їхнє твердження, адже ж усі судді такої самої думки, але треба лиш зробити зауваження, чи ця їхня догма не заперечує божественних пророцтв.

Потім, тому що вони наполегливо захищатимуть свою помилку, то, очевидно, спочатку ствердиш те, що проти них. а саме: вони знищили багато писань отців [церкви], бо бачили, що самі нічого не вдіють. По-друге, скажеш і те, що вони ніколи не діяли добре і належно, але на Ліонському соборі 2 зліпили грецьких єпископів, а на Флорентійському 3 спочатку збентежили наших дарунками, а потім тероризували погрозами та голодом.

По-третє, скажи, що вони жорстоко вчинили з нами, і тут варто розповісти майже все, яким чином за Інокентія III 4 французи і венеціанці від імені папи напали на Константинополь, віддали на муки багатьох єпископів, учених і сенаторів, інших вислали на вигнання, якщо хто з них не визнав їхнього помилкового вчення 5. А що згодом майже в цьому самому часі вчинили в Фессалоніках 6, що на острові Кіпрі, чого допустились в інших місцях, усе це ти знайдеш в Микити Хоніата 7. Після цього розкажеш ще, що вони зробили після Флорентійського собору, і що вже за наших часів і дещо раніше, і що намагалися та намагаються зараз [зробити] як словами, так і ділами і т. п. Усе це свідчить про їхню велику завзятість. Справді, одні їхні дії можна викласти, нагромаджуючи величезну кількість фактів, а інші дії образно збільшити.

4. Захисникові, як бачиш, тут нема що робити, хіба тільки не погодитись з визначенням єресі, яке ми подали, /163/ або ствердити, що все те, що вони можуть вибрати зі свідчень істориків, не правильне, тому що здається неможливим. \375\

5. Тут, справді, зможеш якнайкраще розглянути обгрунтування законності справи, якщо вивчиш підбір матеріалу дорадчої промови. Адже як питання назви та визначення справи часто залежить від встановлення злочину на підставі здогадів, так і обгрунтування законності справи майже всю свою силу черпає з даних логічного міркування, бо ж не ставиться питання, чи щось сталося, а про вже нам відомий факт допевнюємось, чи він слушний, справедливий, почесний, корисний, не шкідливий і т. д. Щодо цього Ціцерон подає дуже добре правило, яке стосується таких випадків. Він повчає: промову якого-небудь роду треба так трактувати, начебто вона готувалась перед тим фактом, який вже мав місце. Ось, наприклад, якби довелось вирішити питання, чи правильно вчинив цей полководець Давида, котрий убив його сина Авессалома 8 у війні, яку той вів проти батька, коли той переміг, і коли Авессалом, утікаючи, заплутався своїм волоссям за гілля якогось дерева? Скрізь ця справа судова, але її так треба розглядати, як розглядається справа до моменту вбивства. Якщо, очевидно, цей полководець раніш, ніж убити Авессалома, радився зі своїми, чи його треба вбити, бо ж яким чином хтось дораджував би вбити, так само він і захищав би вбивцю і навпаки. Звідси, щоб у цій судовій справі допомогти собі, нам слід зробити крок до дорадчого роду промови.

6. Тоді зверни увагу, що для цього стану можна знайти допомогу у доказах, заснованих на припущеннях, бо якби у наведеному прикладі ти стверджував, що Авессалома слушно вбили на підставі того, що він зробив засідку на батька і задумав його вбивство, то треба тут довести дві речі: по-перше, чи справді хтось міг убити вбивцю батька або такого, що робить засідки на батька? — Це береться з дорадчого роду. По-друге, якщо це не заперечується, то виникає тоді сумнів, чи Авессалом хотів убити батька? Отже, як бачиш, тут знов такий стан, коли користуємось доказами на підставі припущень.







Розділ п’ятий

ПРО ДОКАЗИ ЩО СТОСУЮТЬСЯ ДОРАДЧОГО РОДУ ПРОМОВИ І, ПЕРЕДУСІМ, ПРО ПОЧЕСНЕ І ГАНЕБНЕ


1. Тут насамперед треба зробити зауваження, що як і в судовому, так і в дорадчому роді майже завжди трапляються протилежні за змістом промови: у першому — звинувачувати \376\ та захищати, у другому — дораджувати та відраджувати, заохочувати та відмовляти. Різниця між цими родами промов полягає в тому, що в першому йдеться про захист, коли заперечуєш або спростовуєш те, що сказав звинувач, хоч не вводиться суперечність, як у дорадчій промові, в якій не досить виявити неправильність доказів порадника, коли щось відраджуєш комусь, а й треба знайти, що справа виглядає зовсім інакше. /163зв./

2. Докази переконання діляться приблизно на такі види: почесне, корисне, необхідне, легке, приємне. Якщо це, чи все, чи тільки дещо, виявляється в якійсь речі, то його радять добиватися. Докази відраджування протилежні попереднім. Вони такі: ганебне, шкідливе, важке, прикре. Це все можна взяти з тих місць, що безпосередньо стосуються справи, бо почесне належить до того роду і виду, до якого, очевидно, і вчинок: чи його слід зарахувати до чеснот, чи до вад і які до чеснот, а які до вад. Користі треба дошукуватися з дії речі, а необхідності, легкості та приємності — з другорядних моментів. Так само й про протилежне. Розгляньмо спочатку питання про почесне і ганебне.

3. Почесним уважається те, що притягає д"о себе своєю силою, не захоплюючи нас якоюсь користю, а тільки своїм достоїнством (Ціцерон, Про підбір матеріалу, кн. II [157]). Почесне все, що входить у поняття чесноти, науки та правди.

4. Ганебне ж навпаки: воно хоч не приносить, як адається, шкоди, однак своєю огидністю відвертає від себе всіх, як, наприклад, вада, злочин, глупота, нечесність.

5. Тому що чеснота є родовим поняттям, то науки — її види. Основні з них чотири: перша — мудрість, яка є знанням добрих або поганих речей, добре, коли хтось знає і тих і других, чого дотримуватись, а чого уникати [Ціцерон, Про підбір матеріалу, II, 160]. Друга — справедливість, яка, оберігаючи загальне добро, віддає кожному належне. Їх частини такі: релігійне ставлення до бога, любов до батьків, свояків і всіх тих, хто, очевидно, виконує обов’язки батьків; вдячність — це бажання зберегти дружбу; помста, яка відвертає від правопорушень або карає; пошана, завдяки якій вважаємо гідними поваги і честі тих громадян, які перевищують інших якимось достоїнством [Ціцерон, Про підбір матеріалу, II, 161]. Третя — хоробрість, під якою розуміємо свідоме взяття на себе небезпеки і перенесення труднощів. Під нею, справді, треба розуміти великодушність, що є задумом та здійсненням великих справ з небувалим проявом духу. Впевненість, що дає віру в свої сили в досягненні почесних справ. Терпеливість, коли задля почесної та корисної справи переносимо добровільно труднощі. Наполегли\377\вість, що полягає в стійкому та незмінному обстоюванні чогось при добре обдуманому намірі [Ціцерон, Про підбір матеріалу, II, 164]. Четверта — поміркованість, яка вважається невідступним та свідомим пануванням розуму над пристрастями й іншими недобрими поривами. Її частини — це стриманість, що ламає жадобу; ласкавість, яка перемагає несправедливий чи й справедливий гнів, але тільки задля честі, і, нарешті, скромність, що гасить жадобу неналежних і несправедливих почестей і породжує приємну соромливість [Ціцерон, Про підбір матеріалу, II, 164].

Ганебним вважаються їх протилежності.

Крім того, все це є у понятті честі, що розцінюється як щось гідне похвал усіх або багатьох учених і мудрих людей, а тим більше, коли щось признається божим провидінням.








Розділ шостий

ПРО КОРИСНЕ ТА ШКІДЛИВЕ


1. Користь має дві сторони: безпечність і щастя. Під безпечністю розуміється /164/ все вільне, незалежне, збережене або звільнене від зла, небезпек і бід, а під щастям — все те, що дає втіху та допомагає людському життю.

2. Щастя, яке Ціцерон називає могутністю, є, як він сам відзначає [Про підбір матеріалу, II, 168], двох родів: адже ж інше стосується самої особи, а ще інше — зовнішнє, тобто таке, що міститься поза особою, але допомагає її здоров’ю. Особі належать: здоров’я, сила, краса, досконалість тіла і, крім того, їжа, яка хоч безпосередньо не стосується особи, однак без неї не може бути життя. А під тим, що поза особою, треба розуміти багатство, почесті, посади тощо, без чого, справді, можемо жити, але не так щасливо.

3. Подібно до цього поділу можна визначити користі не лише людської істоти, а й якої-небудь речі, як держави, фортеці, війська, засобів і т. п. Так, Ціцерон [Про підбір матеріалу, II, 168] твердить, що до матеріальної сторони держави належать: поля, порти, гроші, флот, матроси, солдати, союзники та інше; а до того, що безпосередньо не входить до поняття держави, належить усе, що стосується обсягу менш необхідних речей. Сюди він відносить прикраси міста, кількість грошей, велике число союзників тощо.

4. Відтак легко можна уявити протилежне, яке називається шкідливим. Отже, протилежність до безпечності — шкода, \378\ до щастя — горе, до здоров’я — кволість, до багатства — злидні і т. д.

5. Усе це ти зрозумієш, однак, з точки зору кожної сторони, якщо обдумаєш побудову речі так, як я перед тим указав.







Розділ сьомий

ПРО НЕОБХІДНЕ, ЛЕГКЕ, ПРИЄМНЕ ТА ЇХНІ ПРОТИЛЕЖНОСТІ


У понятті «необхідне» є така сила, яка спроможна спонукати та заставити нас взятись за виконання якоїсь справи. Отже, необхідним вважається, те, — каже Ціцерон [Про підбір матеріалу, II, 170], чому не можна запобігти жодною силою і що не можна відвернути ані послабити. Він це ілюструє такими прикладами: необхідним є те, що поліно горить від вогню, а також те, що смертне тіло з часом гине.

Легким називаємо те, що може здійснитись в найкоротшому часі без затрати значної чи й малої праці та без неприємностей. Важке ж, навпаки, це те, що хоч вимагає праці, коштів, труднощів, довгого часу і ставить на шляху до його здійснення або всі, або дуже багато, або дуже великі перешкоди, однак якщо їх усунути, може бути здійснене [Ціцерон, Про підбір матеріалу, II, 169].

3. Приємним вважається те, що захоплює нас своїм частковим або всім змістом, чи, принаймні, не завдає нам прикрощів. Навпаки ж, прикрим називається усе сумне, невеселе, сповнене страху або туги і навіть усе важке може бути довго прикрим.

4. Отже, якщо хто радить комусь щось, то добре приглядається до речі, яку дораджує, чи вона належить до чесності, чи стосується чесноти і якого її виду. Далі, він якнайстаранніше досліджує впливи цієї речі, які, очевидно, теж корисні. Все те він добре зважить, чи ця річ взагалі корисна, чи ми можемо обійтися без неї не зазнавши значної шкоди й втрат. Він додасть ще, що не може здійснитись легко або, якщо не може, то приховує у собі труднощі, або, якщо не містить труднощів, то випливає з необхідності /164зв./ та чесності, а задля почесної справи не варто уникати труднощів, і із-за необхідності треба навіть наражатися на небезпеку. Крім того, дораджуючи щось, водночас відраджуватимуть від ганебного, від некорисного та шкідливого, від важкого і т. п. Звідси такі почуття: легкість викликає надію, честь і користь — жадобу, шкідливе і необхідне — страх та тривогу. \379\






Розділ восьмий

ПРИКЛАДИ, ЯКІ ІЛЮСТРУЮТЬ ВМІННЯ ДОРАДЖУВАТИ


Коли Пірр, цар Епіру, вів війну з римлянами, то послав до Риму оратора Кінея з проханням, щоб вони прийняли царя до міста для підписання перемир’я 9. А коли в цій справі винесли рішення передати її на розгляд сенатові з участю усіх сенаторів, то Аппій Клавдій, який через хворобу очей уже довго не брав участі в публічних нарадах, прибув на засідання до курії і вніс свою пропозицію, щоб Пірру відмовити в цьому, його промова збереглася б, якщо б лишилась друга декада історії Т. Лівія. Тепер є лиш одна згадка про це у витягу з його 13-ї книжки 10.

Ось і подумаймо, на що при згаданих даних можна було відповісти двояко.

По-перше, дораджується, що прохання Пірра треба задовольнити, беручи до уваги честь, адже ж прийом царя буде доказом римської слави та величі, а до того ще цар сам попросить дозволу на вхід до міста; далі, римляни не заперечать ані трохи своєї хоробрості, бо ж вони не побояться показати все своє ворогові, ані людяності, бо приймуть ворога гостинно, і, навпаки, якщо не приймуть царя, то дуже сплямують римське ім’я таким ганебним вчинком. У цьому проявиться певна їхня дикість, пуста забобонність, начебто таких, що бояться, щоб погляд царя не знеславив їхнього вільного міста; тоді особливо буде помітною їхня боязливість, наче б то вони бояться навіть погляду самого Пірра. По-друге, беручи до уваги користь, можна радити [щоб царя прийняти], бо не треба буде боятися жодної кари, а далі й тому, що краще можна буде вивідати про вдачу царя від його близьких, а саме: що він задумує, чого побоюється, чи певний у своїх силах тощо. Потім ще й тому, що завдяки цьому прояву людяності та переговорам буде змога укласти певніший та міцніший мир та скріпити дружбу, і, навпаки, якщо йому відмовити, то Пірр, ворог жорстокий і гордий недавньою перемогою, тому що ми відкинемо цей нерівний мир, ще більше буде шаленіти і не перестане нам шкодити з усієї сили, — і це підтвердиться, — адже ж, маючи доступ До одного міста, він нападе на інші залежні від Риму держави, як озброєний ворог. І навіть [з необхідності] треба буде боятися, щоб безсмертні боги, месники за попрошену і не дану гостинність, не відкрили міста мечем того, для кого \380\ воно було замкнуте. І нічого (з точки зору труднощів) тут нема, що здавалося б трудним: і це, чи доведеться Піррові вести війну в середині міста, і, навпаки, якщо не доведеться, то легше тоді він зможе вести розмову про умови миру через Сціпіонів 11, ніж через послів. Нарешті, радісна та приємна (з точки зору приємності) буде згадка про цю подію, що саме вона сталася за наших часів, що царі добивалися побачення та переговорів з римським народом.



* Це саме відраджується.



Аппій Клавдій зміг проти цього виступити так: спочатку він відкинув сказане, потім спростував протилежне, підкреслюючи, що слава, якщо вона з цього може бути, насправді досягнена в усій повноті, бо Пірр /165/ вже попросив входу до Риму, і вона не буде більшою, якщо він увійде до міста. «А справді сміливий (з точки зору ганебного), або великодушний це вчинок, прийняти ворога в середині міста» — чи так хтось скаже? Скоріше це назвуть нерозумним вчинком. Адже того, що він хоче прибути для миру, ще не виходить, що він перестав бути ворогом, поки не укладено миру.

Отже, ввійде до міста, як ворог, і не ясно, чи вийде з нього другом. (З точки зору некорисного та шкідливого) і стосовно того, що якщо вийде з міста ворогом, то ще більше буде шкодити, коли сам все він розвідає, підкупить багатьох громадян золотом, порахує всіх сенаторів, огляне всі технічні споруди, вивчить зброю та укріплення, а багатства римлян збудять у нього жадобу, коли побачить незгоду громадян і замітить, хто з них рого хоче. Та він ще більше буде шаленіти, коли доведеться йому соромитись, що сам не зміг нічого вдіяти. Почуття жалю з приводу даремного штурму міста викличе ще більший гнів. Хто ж, справді, може знати, чи не послав він перед своїм прибуттям багатьох сюди, чи не сприяє йому вже багато з віроломних громадян, які нічого не бажають для скриття своїх слідів злочину, як тільки прибуття царя Пірра. А боятися, щоб Пірр не завоював інші міста, то це ознака незвичайної розпачі, бо чи ж слід віддати Рим, щоб інші міста не попали під його володіння? Вони ж від порятунку Риму залежні, а не Рим від них. Справді, тут нічого не перешкоджає вести переговори про укладення миру, але треба більше цінувати безпечну війну, ніж небезпечний мир.

(З необхідності): чи потрібно, якщо він. прийде, прийняти найганебніші умови миру, щоб його взагалі не впустити. Якщо ж можна відкинути такі умови миру, то легше буде боротися з тим, хто не побував у Римі. Не надати гостинності ворогові — це значить, що боги не можуть мститись за не виявлену гостинність, бо треба остерігатись цього ворога. \381\ Інакше, якщо Пірр, будучи гостем, вийде звідси, не добившись успіху, то доведеться говорити, що гостинність знеславлено, і тоді треба буде боятися набагато більшого гніву богів.

(З точки зору важкого): досить є труднощів у зв’язку з тим, що Пірр буде в Римі: в таких умовах не було б забобонного переконання перед царським поглядом, якщо б не було упередження предків до самого царського імені, які не потерпіли, щоб добрий громадянин і консул Л. Тарквіній проживав у Римі 12.

(З точки зору приємного та прикрого): не може бути жодної приємності із зустрічі з царем, хіба тільки тому, хто по-рабськи і надто підло думає про римське ім’я і т. п. Запам’ятай: треба з усією пильністю берегтися, щоб оці поняття: почесне, корисне, необхідне, легке, приємне, ганебне і т. п. не вживалися в промові недоречно, а особливо тоді, коли вона виголошується в присутності досвідчених суддів, бо вони пізнають мистецтво і зменшують вагу доказів. /165зв./ «...» \382\












Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.