Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Феофан Прокопович. Філософські твори. Том I. Про риторичне мистецтво]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





Книжка восьма

ПРО ЕПІДИКТИЧНУ, АБО ПРИКРАШУВАЛЬНОГО РОДУ ПРОМОВУ



Епідиктичний рід промови, на нашу думку, також складається з двох частин: з похвали і догани, які, особливо похвала, можуть поділятися на багато інших видів: похвали на честь бога, людини, звірів, істот, позбавлених душі, долі. Одні похвали можна назвати незалежними, коли, наприклад, якусь річ або особу вихваляємо на основі різних її дарувань; — інші [похвали] залежні від часу, місця, нагоди, а саме: поздоровлення, привітання, прощання, подяки, вручання подарунків, присвячення праць. Ці останні здебільшого короти, їх називають офіційними, бо в них ми виконуємо свій обов’язок перед друзями або добродіями, бажаючи їм щастя або вітаючи. Однак промови будуть часом громіздкими і довгими, особливо ті, які виголошуватимуться від імені багатьох, чи всього суспільства або держави. Тепер давайте коротко поговоримо про предмет й аргументи кожної похвали зокрема.





РОЗДІЛИ КНИЖКИ ВОСЬМОЇ:


І. Загальні вказівки про похвали особам і речам.

II. Про похвали особам.

III. Про похвали речам, а особливо народам і містам

IV. Про офіційні промови і, насамперед, про промови з нагоди дня народження.

V. Про побажання в день народження або іменин.

VI. Про весільну промову.

VII. Про промови при вручанні подарунків і книг, /167зв./ про здравиці і вступне слово.

VIII. Про євхаристичну промову або про складання подяк.

IX. Про вітання гостей.

X. Про прощання.

XI. Про похоронну промову.

XII. Про надгробні надписи або епітафії та інші вислови, також і про дотепи. \383\






Розділ перший

ЗАГАЛЬНІ ВКАЗІВКИ ПРО ПОХВАЛИ ОСОБАМ І РЕЧАМ


1. Насамперед май на увазі такі місця доказів у похвалі: визначення, яке, однак, необхідно давати не людям, а в основному чеснотам чи вадам людей; перелік частин, який служить для похвали місцям, особливо містам; рід і форма, які застосовуються при прикрашуванні чеснот і вад; та понад усе май на увазі ефективність їх усіх та додаткові дані, що стосуються осіб і речей.

2. Як і у всякій, так передусім у епідиктичній промові застосовуються ампліфікації, і в них, здається, полягає вся суть похвали. Часто буває, що не потрібно жодного мистецтва, щоб підшукати докази для похвал комусь: наприклад, коли б ти хотів звеличити переможця, то тут є той самий предмет і доказ: перемога, яку, безумовно, не потрібно підбирати з допомогою видумки, тому що вона для всіх очевидна. Що ж, отже, необхідно підшукати тільки для ампліфікації, щоб показати, що перемога була великою, вимагала великої доблесті, мужності, військової кмітливості.

3. Багато з тих, які не знають про це, скочуються до злиденного становища і стають не ораторами, а пустомелями. Вони кують і видумують фальшиві похвали, і щоб хтось навіть не сумнівався, то вони скажуть, що він зробив: /168/ що, розбивши на полях Бессарабії війська турків, прогнав їх за море; або що море, неначе Ксеркс 1, скував не кораблями, а трупами, хоч той, одаак, навіть не чув ніколи назви Бессарабії або Понта 2. Це, скоріше, не похвала, а насмішка чи то ганьба. Інші люди, у яких немає предмета для похвали, хоч заявляють, що вони хвалять, то вони все інше роблять, тільки не це. Там же застрягли й ті, що нагромаджують багато невдалих незначних дотепів і захаращують справу багатьма почутими дегресіями. Нарешті, найчастіше трапляється, що один і той самий вислів виклали тисячу раз, синонімічно, вважаючи, що їхня похвала достатня. Усі вони разом галасують, що говорити про дійсне й особливо про всім відоме, зайво і не є жодним мистецтвом. Вони не знають, що мистецтво того, хто хвалить, полягає не в брехні, а в ампліфікації правдивої похвали, у пишності, дотепі і витонченості стилю.

4. Поділ промови здійснювати так, щоб був перехід від менш важливих і менш величавих речей до більш важливих і більш величавих. \384\

5. Стиль промови повинен приносити задоволення: квітучий, дотепний, прикрашений принадними фігурами, містити особливо забавні і незвичайні оповідання, описи, відомості, порівняння. Передусім треба мати на увазі різноманітність і, якщо трапляється багато доказів для похвал, зваж, які більш, а які менш важливі. Менш важливі розглянь гуртом, уривчасто або коротко; найвигідніше це можна зробити, обмовивши небажання згадувати про них так, аби слухач здогадався, що, крім розглянутих чеснот, є багато інших, та що їх усіх із-за великої кількості не можна було згадати. А більш величаві необхідно буде поширити і оздобити всіма найкращими ораторськими засобами, уникаючи зайвої вишуканості.

6. Мета похвали полягає в тому, аби переконати слухача, що річ або особа така, як ми показали у похвалі, а протилежно треба сказати про догану. На основі цього ту похвалу можна назвати досконалою, після прочитання або прослухання якої краще починаємо думати про хвалену річ чи особу, ніж до того часу.

Для похвали і догани зовсім та сама підстава й докази беруться з тих же місць, тільки протилежним способом. У мовно-стилістичному відношенні догана трохи відрізняється від похвали здебільшого там, що шкодами, отриманими від того, кого картаємо, викликається не радість, а біль, та й фігури тут більш палкі. Однак окремо тут доганою не займатимемось, а що буде сказано про похвалу, те також нехай буде сказано й про догану.






Розділ другий

ПОХВАЛИ ОСОБАМ


Похвали особам черпаються з таких п’яти джерел: з природи, долі, навчання, вчинків, обставин.

1. Природа охоплює тіло й душу. Оздоби тіла такі: краса, сила, спритність, здоров’я. А відзнаки душі: стан чеснот і знань, потім снага розуму, /168зв./ пам’яті й міркування.

Запам’ятай, що про оздоби тіла необхідно так говорити, щоб не заявляти, що їх досить для похвали, а що вони є неначе добірні слуги і помічники чесної душі. Потім нехай вони не дуже висуваються, зате більше необхідно вказувати на вади тіла для чиєїсь догани, ніж оздрби для похвали.

Запам’ятай, що доблесті духа і оздоби [тіла] ще можна показати, хіба що у вчинках і діях людини, бо вони свід\385\чать, чи хтось мужній, завбачливий, талановитий, вчений і т. д. Тому попередні прикмети використовуватимуться для похвали, а останні [вчинки і дії] додаватимуться для її підтвердження.

2. Тепер на черзі доля. По-перше: достойність роду, знаменитість і слава предків; по-друге: могутність, багатство, сила; по-третє: почесті; по-четверте: споріднення і дружба із визначними мужами, начальниками, імператорами і т. д.

3. Рівень знань показує, де, як, у кого виховувався: кого мав наставниками; якими мистецтвами і науками займаючись, провів юність; чи вже тоді його хвалили і чи багатьох втішала про нього добра надія; котрих мав друзів і суперників, та чи перевершував їх талантом, пильністю і похвалами.

4. Дії і вчинки постачають невичерпний і майже, скажу, чи не єдиний матеріал для похвал. Адже ж свій рід і прадідів і те, що ми самі не зробили, навряд чи називаю нашим. Доля також часто усміхається нечесним і відвертається від чесних. А природа нам не підвладна, і здебільшого ліниві люди не користуються щедрими дарами природи. Злі [люди] часто зловживають ними. І більше лихо зловживати обдаруваннями, ніж їх не мати. Тому всю силу розуму треба спрямовувати на обдумування вчинків того, кого хвалиш, вдома, поза домом, під час миру чи війни. Що вчинив розумно, мужньо, помірковано, справедливо? Звернись до родів і видів чеснот, які ми перелічили в попередній книзі, в розділі п’ятому, під номером 5, і окремі з них шукай в особі, яку потрібно хвалити. Потім їх пошириш: одні детальніше, другі стисліше, а про інші, як я сказав, зібрані гуртом, розкажи так, неначе на них не звертаєш уваги.

5. Розгляд обставин і другорядних даних не є особливим і відокремленим від інших джерелом, але він сприяє легкому дослідженню дії, що саме в тому чи іншому місці або часі зробив, або вони [обставини і другорядні дані] поширюють похвалу вчинків.

6. Запам’ятай взагалі те, про що вже сказано, що самі дії повинні займати більшу частину промови. Про інші речі, якщо трапляться, треба говорити коротше і раніше. Однак тим прийомом потрібно користуватись так, щоб або про них згадувати і було видно, що це зроблено не даремно, а що вони (інші речі. — Ред.) якось сприяють — похвалі, або про них не згадувати чи говорити, що їх не було, але так, щоб було зрозуміло, що вони зовсім не шкодять похвалам. Так, наприклад, хвалиш когось на основі знаменитості роду. Скажи, що ти це робиш тому, щоб було відомо, наскільки він відповів доблестю своїй знатності, або наскільки він ще збільшив славу предків. Якщо ж не знайдеться нічого, \386\ за що можна було б похвалити рід, скажи, що він ті похвали, яких не отримав від предків, придбав своєю діяльністю і їх передасть нащадкам. Дбо, що інші, /169/ безперечно, завдячують своєю славою дідам і прадідам, або, принаймні, розділяють її з ними, а цей, найбільш гідний подиву, бо нікому не завдячує своїми похвалами і що навіть сама неясність про рід свідчить, що він не звідкись інде, а сам по собі здобув таке славне ім’я.

7. Прикладами похвали є: похвала в промові «На захист закону Манілія», божевільного начальника в промові «На захист Марцелла». А приклади догани є в другій «Філіппіці» і в промовах «Проти Верреса». Найбільш досконалою є похвала чеснот володаря в панегірику Плінія 3. Так само дуже виразними прикладами догани є промови св. Григорія, виголошені проти Юліана Відступника.







Розділ третій

ПОХВАЛИ РЕЧАМ, А ОСОБЛИВО НАРОДАМ І МІСТАМ


1. Похвали речам, які позбавлені розуму, чи вони живі, чи неживі, не повинні проводитись задля них самих, хіба що для вправи і задоволення, як Майорагій 4 вихваляв у своїй промові болото. Можуть, однак, трапитись у певному предметі похвали часам, місцям, звірям, деревам, будівлям, знаряддям, зброї тощо. Про них треба говорити коротко. Однак на честь міст і народів могли іноді виголошуватись і спеціально для цього підготовлені панегірики.

2. Рослини, звірі, риби, а також місцевості, сади, гори, ліси, ріки та інші досить похвалиш, якщо опишеш їх і викладеш рідкісні, гідні подиву, а також корисні людині їхні властивості. Те, що шкідливе, або погане, необхідно приховати.

3. У творах мистецтва, зокрема будівлях, храмах, портретах, зброї, військових машинах тощо схвалюватимеш спритність, міцність, розстановку, блиск, прикраси і корисність. Усе це ти опишеш, а корисність поясниш.

4. Достоїнство міст підтверджується такими даними: поперше, виникнення, при якому необхідно відшукати творця або засновника, чи вважається ним якийсь бог, чи герой? По-друге, стародавність. По-третє, маєтки або достатки. По-четверте, розміщення: розкішне, здорове, родюче, що має вигідне \387\ оточення. По-п’яте, сам вигляд міста: ширина, велика кількість будинків, краса, оздоби, зручне розміщення, громадські будівлі, а саме: храми, гімнасії, лазні, ринки, театри, амфітеатри, цирки, портики, дороги, мости, статуї, пам’ятники перемог, укріплення, водопроводи, розкішні фонтани (це все було найкращим в Римі, як показав Юст Ліпсій у своєму гідному подиву творі «Про римську велич»). По-шосте, мужні, багаті розумні люди, визначні і численні митці. По-сьоме, форма управління, державні посади, котрі і які, і якого значення закони, нагороди, кари. По-восьме, велика кількість прикладів чеснот: велична військова слава, перемоги, тріумфи і інше. По-дев’яте, також сумні моменти (як-от: скільки разів місто було завойованим) можна використати для похвали, а це витримують хіба що дуже великі міста, подібно як високі вежі більш наражені на удари грому.

5. Племена і народи хвалимо за стародавність, славу військових подвигів, приклади визначних людей, закони, здібності, а особливо за перемоги або підкорення інших народів, могутні і тривалі панування, наприклад, межею володінь Римської імперії на сході був Євфрат, на півдні — пороги Нілу, пустелі Африки і гори Атлас 5, на заході — океан, на півночі — Дунай і Рейн. /169зв./






Розділ четвертий

ПРО ОФІЦІЙНІ ПРОМОВИ І, НАСАМПЕРЕД, ПРО ПРОМОВУ З НАГОДИ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ


1. Те, що я сказав, коли говорив про листи, це також треба сказати й тут, а саме, що легко вітати, коли знаєш, що треба говорити при тому чи іншому вітанні. Адже багато людей, не турбуючись про це, говорять все інше, а не те, що потрібно і чого вимагають справи. Отже, тут нагромаджуються не стільки докази, скільки основні положення, які треба довести в промові з нагоди дня народження чи весілля. Їх ми згадаємо коротко в інших видах промов.

2. Взагалі необхідно знати, що означає слово «вітати». Коли зрозуміти лише це, то, мені здається, легко кожен зможе придумати, що йому говорити і охопити в своїй промові при вітанні. Слово «вітати» означає те саме, що тішитись з приводу чиєїсь радості і щастя. Тому при всяких поздоровленнях загальний задум і тема промовця такі: я тішуся і радію, що на твою долю випало таке щастя: народився син, тебе наділили почестю, одружився ти з чесною \388\ людиною тощо. Та й це не завжди варто висловлювати, особливо в маленьких промовах, а якщо висловлюється, то нехай буде виражене величною, дотепною і квітчастою мовою. Перейдемо до окремих моментів.

3. Спочатку скажеш, що ти чи держава тішиться з приводу народження сина у того, кого вітаємо, або скажеш, що батько щасливий і повинен тішитись. Додаєш мотив: з цього народження повинна очікувати сім’я або держава великого щастя, і саме це треба в промові підкріпити. А дане положення побудоване на здогадках, тому що про майбутні заслуги можемо говорити, хіба що здогадуючись. У цьому випадку докази, побудовані на здогадках, одні міцніші, другі менш сильні. Перші братимуться від осіб батьків, другі ж з другорядних даних народження. Виходячи з особистостей батьків скажеш, що у добрих народжуються добрі; при цьому перейдеш до похвали батьків, кажучи, які вони розважливі, справедливі, помірковані, щедрі, добре заслужені. Тоді скажеш, що такий також їхній син. Це підсилиш аналогіями, прикладами або викладом причини, чому сини, звичайно, відтворюють подібність як батьківського тіла, так і душі. Адже, розуміється, батьківські властивості не переливаються з кров’ю до їхніх синів (дивись про це в книжці третій у розділі третьому). /170/

На закінчення [скажи про те місце], де викладається думка Горація, що «час життя батьків — гірший» 6.

Друга частина підтвердження буде менш сильною, але величавою, коли вибрати все з обставин народження: з імені хлоп’яти, з дня, місяця, пори року, місця, з щасливого якогось особистого або державного успіху, з перемоги, тріумфу тощо. Однак це ти не повинен проголошувати, неначе триніжка, тому, що звинуватять промову у відкритій і смішній забобонності, а користуйся якимсь скромним викладом надії, так, як Ціцерон, коли талановито, як завжди, заявляв, що треба очікувати щасливого закінчення війни, якщо її доручити Помпеєві і, коли тішився надією, спираючись на його минулі вдалі подвиги: «Про щастя, — сказав, — цієї людини, про яку тепер йшлося, так скромно висловлюсь: не щоб я говорив, що йому підвладна доля, а щоб пам’ятати про минуле, якщо слід нам надіятись на майбутнє, — щоб не здавалась наша промова безсмертним богам або ненависною або немилою». Завершиш промову поривом радості, чи то особистої, чи то громадської, і додаси побажання, щоб бог усе те, на що надіємось, довів до щасливого кінця. Це можна розглядати і у великій промові і звести до малої, неначе до своєрідного скорочення. А різниця між малими і великими промовами полягає тільки в тому, що все, зібране коротко, \389\ повинно розглядатись енергійно, без відступів, без блискучих поширень, без спільних місць. Про їхній стиль ще навчатимемо в останньому розділі, де говоритимемо про короткі вислови.






Розділ п’ятий

ПРО ПОБАЖАННЯ З НАГОДИ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АБО ІМЕНИН


1. Основного в цій промові можна добитись, беручи до уваги три особи: нашу особу, особу, якій побажаємо і, найчастіше, особу святого патрона, з іменем якого, звичайно, пов’язане покровительство.

2. Беремо до уваги нашу особу і виражаємо, наприклад, нашу радість: «Особливо святкувати і з найбільшою радістю ми повинні зустрічати цей день, в якому народився той, кого любимо, шануємо, поважаємо». Це треба викласти з наведенням доказів і прикрасити. Тоді додати: «Для мене ніколи нічого не було колись милішим, ніж ти». Це буде висловлено синонімічно або з допомогою викладу доказів чи причин любові. Закінчи так: «Отже, радію, неначе б це був мій власний день народження, і бажаю, щоб він повторювався протягом якнайдовшого часу і щоб наступав завжди щасливіший тощо».

3. Беремо особу того, кого поздоровляємо: «Щасливий і для всіх радісний повинен бути день, який дав світові на благо держави славного, статечного, розумного мужа». Можна буде підсилити порівнянням: «Бо, якщо святкуємо дні, в яких відбулось якесь державне діло, заснування міста тощо.., то тим більше... і т. д.». У схваленні вдайся до похвал особи, захіваляючи її виданні чесноти. Тоді закінчиш похвальним словом на адресу такого щасливого світила, яке принесло з собою людству стільки світла, і викладом громадської і особистої радості /170зв./ і висловленням, як уже сказано, побажань.

4. Може бути і той і другий, та й навіть більш досконалий доказ, щоб ми могли сказати, що і наша любов і його чесноти або добродійства, які він нам виявив, є причинами радості.

5. З особи святого патрона виникає різноманітний матеріал, а саме: або загальний, який відповідає кожному патронові, або спеціальний — Петрові, Іванові, Степанові і т. д. Загальним матеріалом може бути такий: «Щасливий ти, що \390\ маєш за опікуна приятеля бога, чи того, якого прославляє церква, чи що він є творцем чудес; або ж такого, що показує тобі дорогу до спасіння, подає приклади та забезпечує тобі захист» і т. п. Ці положення, взяті окремо або у більшій кількості разом, необхідно підтвердити і закінчити виявом радості або якимсь побажанням.

6. Спеціально можна брати положення із сонму святих, до якого належить патрон. А є такі сонми: по-перше, вчителі, цієї назвою охоплюються пророки, апостоли і проповідники; по-друге, мученики; по-третє, діви, анахорети 7, пустельники, а також покаянники. З окремих обдарувань можна брати причини радості і щастя. Обов’язком апостолів є укріпляти церкву, сповіщати добру вістку, тобто проповідувати Євангеліє, судити разом з Христом тощо. Рекомендуються очі розуму пророків, прославляється мужність мучеників, дівичість дів, сльози покаянників та ін. (про це ясніше буде сказано в наступній книзі). Так можна обґрунтовувати, якщо, наприклад, вітаєш того, чий патрон — мученик, то накажеш йому радіти, бо має захисника, якого не змогла зламати ніяка сила тирана, а навіть сама смерть та ін.

7. Ще більш вишуканим буде вітання, коли розглянеш життя патрона і простежиш, що він зробив надзвичайного, більш визначного, або що зазнав, наприклад, був пошматований левами. Далі, скажеш тому, кого вітаєш, що про нього турбується бог, бо дав йому захисника — переможця левів. Про іншого ж скажеш, що був побитий і є муром для свого підопічного.

Тут навіть можна буде пояснити імена святих і з них вивести, правда, менш солідні, але прекрасні докази, особливо, якщо розглядати їх художньо. Не треба говорити, що щастя зовсім залежить від сили імені, але що недаремно деколи також дістаються такі імена, і що бог через надані імена, звичайно, показує чесноту або майбутнє щастя. Однак найбільш відповідним буде не вказувати, що щастя випливає з етимології імені, а бажати щастя в майбутньому. Як вітати з нагоди публічних свят, як пасхи, народження Христа, то це треба шукати в наступній книжці. /171/







Розділ шостий

ПРО ВЕСІЛЬНУ ПРОМОВУ


1. Вступ повинен бути дуже святковим і взятим звідки б то не було, але однак таким, що поступово прокладає шлях до вітання вираженням то особистої, приватної, то публічної \391\ радості. Так, якщо я або держава отримала з такої нагоди таку велику -радість, то яку величаву необхідно було б виголосити промову, і в ній треба було б, щоб промовляла не людина, сповнена радості, а сама радість.

2. Доказів є величезна кількість, і вони можуть бути спільні або особливі. По-перше, бог є засновником подружжя, як свідчить святе письмо (Буття, 2 [24], Матфія, 19 [6], Послання др Тимофія, 2].

По-друге, людина від природи більше подружня, ніж суспільна істота (Арістотель, Етика, кн. 8-ма, розд. 12).

По-третє, з подружжя зароджується родова дружба (Ціцерон, книжка «Про межі добра і зла», розд. 4 і 5). Подружжя — це початок міста і неначе розсадник держави (той же, в кн. першій «Про обов’язки», розд. 1).

По-четверте, хіба тільки з допомогою подружжя може зберегтись і розвиватись рід людський, і задля цього створена богом різниця в статі (Плутарх, книжка «Про любов»).

По-п’яте, звідси в житті взаємна допомога і втіха для людей (Буття, 2 і Арістотель, Етика, кн. 8-ма, розд. 12).

По-шосте, користю для зразкового подружжя є стримувати недозволені і розбещені пристрасті, як свідчить Павло (До коринфян, 7).

По-сьоме, Павло хвалить подружжя, називаючи його гідним честі, і незганьблене ложе («До ефесян», розд. 5 і «До Тимофія», лист перший, розд. 1 та «До євреїв», розд. 13).

По-восьме, пам’ять імені оберігається від забуття і знищення, і людині славній і добре заслуженій дарується неначе якась безсмертність, бо кожен, хто залишає дітей, неначе відроджується в своїх дітях (Платон, «Про закони», кн. IV). Звідси відома настанова Фукідіда: «Не залишайся неодруженим, щоб випадково не загинув невідомим».

По-дев’яте, запалюється більше любов до батьківщини.

По-десяте, більша прикраса і міць дається державі, бо збільшується число визначних людей і зростає виведена з подвійної крові чеснота і слава. І якщо якась згода зміцнює державу, то особливо та, яка об’єднує душі громадян спорідненням.

3. Виклавши загально всі ці положення, необхідно перейти до окремих питань. Так, «завдяки подружжю зростає рід і зберігається слава імені». В цьому випадку прийми до уваги, що особливості крові чоловіка і жінки передаються з роду в рід, та приступи до похвал сімей молодят: «Яке ж, отже, велике щастя не тільки ваше, о молодята, а й усієї держави з вашого подружжя, бо хто ж, захоплюючись славою вашого роду, не бажав би і не прагнув щиро того, щоб вона була безсмертною і вічною». \392\

4. У закінченні треба повторити всі згадані мотиви або ще додати такі: по-перше, виразити публічну чи приватну радість; по-друге, необхідно збудити почуття надії на добро, яке дасть це подружжя як батьківщині, так і сім’ї /171зв./ з уваги на прекрасний рід тощо. Цього, дійсно, можна буде добитись, якщо використати всі дані часу, місця, осіб і усього іншого, що стосується молодят, а також роду обох сімей» Варто, однак, [користуватись] тією обережністю, про яку ми сказали в четвертому розділі «Про промови з нагоди народження». Тут саме потрібно повторити вигоди після наведення доказів, або те, про що йшлось у попередньому розділі, де ми сказали, як необхідно виражати святкову радість і висловлювати побажання; треба побажати від себе або держави усякого добра, плідності крові, взаємної любові, збільшення слави, доброзичливості долі, родючості поля, достатку засобів, щасливого завершення всяких справ тощо. Однак все це можна охопити тільки в довгій промові, а в малій можна висловити дещо зі сказаного або навіть все, тільки стисло і коротко.







Розділ сьомий

ПРО ПРОМОВИ ПРИ ВРУЧАННІ ПОДАРУНКІВ І КНИЖОК, ПРО ЗДРАВИЦІ І ВСТУПНЕ СЛОВО


1. Щоб навіть вручання подарунків супроводжувати і прикрашувати промовою, то це, на нашу думку, зухвало і гордо, наче б ти нагадував приятелеві, аби він знав, скільки тобі винен. Це, звичайно, показує грубість того, хто дарує, викликає рум’янець у того, хто приймає, і робить подарунок ненависним і немилим. Тому при цьому дуже, здається, роблять помилки, коли молодій жертвують подаруночки, вінці, персні, намиста і тому подібне з величезною і нестерпною пихою і на повний рот кричать, що це таке дорогоцінне, тільки не кажуть, по якій ціні куплено, бо якість матеріалу, безперечно, ніколи не приховують. Якщо ж буде золото, то цілу промову завантажують алегорією, вилитою з золота, неначе бояться, аби, випадково той, кому дарують, не пізнав, що це зроблено з золота, і буде думати, що це свинець, — і тоді вони аж до нудоти підкреслюють, що це золото. Не знаю, чи це могло б комусь сподобатись, хто тверезо дивиться на цю справу.

2. Тому, коли вручають подарунок з нагоди весілля, вітань, святкових днів чи при інших нагодах, я вважав би, що тоді про подарунок не треба згадувати ні словечком, а привітати гостя чи то поздоровити його, чий день народження \393\ або подружжя, і після закінчення промови вручити подарунок без слів. Якщо комусь захотілось би щось сказати, то треба говорити не красномовно, а дуже коротко і буденною мовою, що це він або інший вручає на знак любові і дуже ввічливо просить прийняти подарунок.

3. Хоч і можна було б піти за прийнятим у наших сучасників звичаєм, щоб той, хто дарує, також дещо сказав (а саме, якщо пересилати подарунок відсутньому, то, здається, необхідно супроводити його листом, а коли присвячувати книжку, то помістити присвяту на лицьовій сторінці). /172/ Те, що в даному випадку і з якою скромністю, стриманістю, обережністю можна було б сказати, декількома словами пригадаю. Присвяту можна скласти подвійним способом, і те саме скажеш про лист. По-перше, взагалі слід тільки згадати про подарунок, без специфічної його назви (що це вінок, або чаша, чи одяг). По-друге, можна й назвати цей подарунок.

4. За першим способом промову можна скласти так: спочатку виклади свою любов або згадай коротко вчинені тобі добродійства тим, кому даруєш, і заяви, що ти є його боржником. Потім скажеш, що твій подарунок такий незначний і маленький, що не дорівнює ні твоїй любові, ні його заслугам. Тоді оправдайся, що малоцїнність дарунка б виявом доброї волі і що ти хотів показати не щедрість, а виявити прихильність таким знаком, яким зміг. Наприкінці покірно проси, щоб він його прийняв; щоб не дивився, що це таке або яка цінність, а тільки про що воно свідчить. І як він у розмові з людьми не спостерігає за тим, які милі й блискучі слова, а яку думку вони означають, гак і ти проситимеш, щоб не звертав уваги на матеріал або ціну твого гостинця, а на його значення. Крім того, можеш сказати, що навіть дешевий подарунок, якщо до нього доторкнеться його рука, стане дорогоцінним, і він охоче прийме.

5. Якщо вирішиш назвати докладно дарунок, то зроби це на четвертому місці, після того, як применшиш його вартість і попросиш вибачення за малоцінність. Та інакше не можна буде згадувати або розповідати про подарунок, хіба як коротко сказати, що він, здається, відповідний, гідний твоєї любові, чи великим заслугам перед державою того, кому даруєш, чи добродійствам, вчиненим тобі, або честі, гідності, доблесті, знанню тощо. Бо як здавна складали в жертву богам подарунки, що вказували на якусь їхню силу або чесноту, то і ти скажи, що так само робиш. Однак це не всюди і не про кожен подарунок можна говорити. Не кажи, даруючи чашу, що вона йому підходить; а передусім [говори] при присвяті картин, особливо тих, на яких виражені або приховані чесноти чи славні подвиги людини, якій присвячується. Сюди \394\ відносяться також тези філософські або теологічні, загально відомі висновки. Далі, коли присвячуємо комусь книжки, якщо вони будуть про справедливість і закони, скажемо, що нікому більше не відповідає той подарунок, який є і стражем законів і любителем справедливості та ін.

6. Тут, здається, годиться сказати дещо про здравиці. Багато хто від склянки, якою п’ють, від чарки, круглої чи високої, срібної, від візерунків, намальованих на чарці, а навіть від вина виводить алегорії; та це все у кожному випадку дуже недоречне та й просто грубе і некультурне, і треба вживати хіба що для жарту між друзями. Тому ти нічого такого собі не дозволяй, але або подякуй другові, що не обтяжив себе твоїми відвідинами, або поздоров когось з якоюсь нагодою, днем народження чи святом, або засвідчуй свою любов. А це висловиш не в довгій, /172зв./ ані у вишуканій, а в простій промові, яка, здається, ясніша і щиріша, і в якій не буде жодної згадки ні про чарку, ні про вино, та й в кінці не буде ніякого приводу до пиття. Однак не відмовляйся від чарки. Адже ж це не таємниця, що не можна було б випити за чиєсь здоров’я без виголошення тостів. Пригадується мені тут смішна думка деяких латинян, які стверджують, що їхня формула хрещення краща за нашу, бо вона виголошується у третій особі пасивного стану, а їхня — у першій тим, хто хрестить: «Я тебе хрещу». Бо як же може хрестити той, який не каже, що він хрестить.: А ти пити зможеш, хоч не заявиш, що ти це робиш.

7. Вступне слово, яке, звичайно, буває перед диспутами, судами, нарадами, а особливо, на початку книг, не вимагає жодного іншого особливого мистецтва, як того, що притаманне вступам до промов. Бо ж виголошувати вступне слово перед диспутом — це те саме, що й починати промову, і вступне слово — це те саме, що й початок промови. Необхідно завоювати прихильність у читачів і слухачів, принижуючи себе або виражаючи любов до батьківщини, релігії, честот, викладаючи причини, які я навів би для написання або скликання зборів чи наради, що, звичайно, буває у найвищого духівника, вождя та інших керівних мужів. Далі треба проявити тямущість у викладі і у відповідному поділі того, що розглядається. Увагу здобудеш тим, якщо справа, про яку говориться або пишеться, буде рідкістю, гідною подиву, цікавою. Вступи, які, звичайно, виголошуються перед диспутами у школах, можуть базуватись на самому викладі своєї і протилежної думки з доданням просьби, щоб слухачі доброзичливо слухали і судили правильно. Якщо б це трапилось, то можна перед визначними гостями викласти відповідні мотиви, чому ведеться диспут в їх присутності. \395\






Розділ восьмий

ПРО ЄВХАРИСТИЧНУ ПРОМОВУ, АБО ПРО СКЛАДАННЯ ПОДЯК


Згідно зі звичаєм після прийняття подарунків черга складати подяки. Подяки виголошуємо за подарунки, почесті, послуги, похвали, допомогу, помилування тощо. У всіх них одна і та ж основа.

1. Спершу подумай, що означають такі слова: «дякувати, бути вдячним і віддячити» і чим вони відрізняються одне від одного. Отже, перше означає — виражати словами почуття вдячності комусь; бути вдячним — це значить зберігати почуття вдячності, і, нарешті, віддячити — це заявити про свій обов’язок відплатити честю за честь, добром за добро. Про це можна знайти у Ціцерона (у промові «На захист Марцелла»): «Дуже тобі дякуємо, Цезарю, і ще більшу вдячність відчуваємо:». А. Авсоній 8, дякуючи Граціанові за консульську посаду, висловився так: «Дякую тобі, імператоре Августе! Якби я міг, то відплатив би тобі, але ані твій стан не потребує вз’аємної відплати, ані наш стан не в змозі відплатити тобі». /173/

2. Спочатку скажеш, що ти хоч і вдячний, але не знаходиш як висловити подяку, бо це таке велике добродійство, що йому не може дорівнювати жодна промова; або що ти не можеш змовчати таку велику доброчинність та ін.; або що твоє убозтво не здатне сприйняти це добродійство; або що ти червонієш, не бачачи жодних своїх заслуг щодо добродія, а отримуєш таке велике добродійство; або що ти бажав сам спершу добре вислужитись перед добродієм, та тебе випередила його ласка; або висловиш сумнів, що ти не знаєш, що сказати, яких вжити слів та ін. Тільки не все це стосується всяких добродійств, але одне — середніх, друге — до великих, що інше — до дуже великих. Це прикрасити необхідно тезами, зверненнями або взяти із спільних місць крилаті вислови, дотепи та жарти.

3. Причиною або основним положенням тут, здається, може бути одне: велике твоє добродійство. Бо душа краще виражає вдячність не інакше, як коли скаже собі, що здається, великим є те, що вона приймає. Або треба обдумати, яку б чесноту необхідно відзначити у такому добродійстві, бо у вибаченні є добродушність, в матеріальній допомозі — щедріств, у побудові святих храмів — великодушність і набожність, в подачі допомоги — готовність допомогти нещасним, \396\ у виголошенні похвал — любов, доброзичливість, у наданні почестей — ласка та ін. Отже, розглянувши одне або більше з них, необхідно поширити їх у виявленому добродійстві описом обставин, хто, кому, що, коли дав, де, в яку пору дня, при якій кількості глядачів і як. Якщо скоро дав — щиріше дав, якщо повільно, то довше роздумував і т. п. Тут широке поле для порівнянь.

4. На закінчення треба сказати насамперед дві речі. По-перше, треба подякувати, заохотити і просити добродія, щоб завжди був таким до тебе і надалі зігрівав тебе своєю ласкою. По-друге, присвятиш себе і все своє йому і пообіцяєш, що ти ніколи не зможеш забути такого великого добродійства, а навіть при всякій нагоді будеш готовим до всяких послуг та й тільки про те старатимешся, щоб він ніколи не пожалів за виявлене тобі добродійство. Дуже знамениті приклади складання подяк в промовах [Ціцерона] «Після повернення» і «На захист Марцелла».







Розділ дев’ятий

ПРО ПРИВІТАННЯ ГОСТЕЙ


Вступ повинен бути дуже коротким, у ньому треба висловити громадську або приватну радість, а способи їх можна придумати такі: по-перше, скажемо, що радіємо, тому що прибув той, кого ми очікували з таким великим бажанням; по-друге, вихвалятимемо чутку, яка не обманула, а принесла правду, коли нас втішила дуже приємною звісткою про його прибуття; по-третє, або що така велика радість для нас його прибуття, що мовчати не можна через емоціональне хвилювання, а говорити боїмось, щоб не виступити з промовою, невідповідною до радості; /173зв./ або, по-четверте, нехай вважає, що ми самі себе поздоровляємо, коли його вітаємо, тому що в душі йдемо за ним і, куди б він не від’їхав, супроводжуємо любов’ю, а душа більше там, де любить, ніж де одухотворює; тому скажемо, що коли він прибув, ми також, здається, повернулись до себе. По-п’яте, або що не тільки він, але також ми самі перестали подорожувати; що довга дорога є прагненням, а найбільшим прагненням є те, що ми його прагнули і т. п.

2. Ствердження нашого прагнення, з яким ми очікували його приходу і радості, яку ми зазнаємо у його присутності, візьмемо із його заслуг, з похвал і чеснот, з нашої любові до \397\ нього. Кого ж любимо, того завжди бажаємо мати за присутнього, ми його любимо, і тут треба навести докази, чому любимо. Оздобу і підсилення в цій промові треба шукати особливо в порівняннях і прикладах.

3. Закінчуємо привітання словами, що ми віддаємо і присвячуємо йому свої думки, душу, серце і т. п., а також побажаємо довгого життя, доброго самопочуття, щастя тощо.







Розділ десятий

ПРО СПОСІБ ПРОЩАННЯ


1. Спочатку зможеш коротко викласти свій біль з приводу того, що ти повинен розлучитися з тим, з ким жив довго або мало, таким способом: по-перше, як приємно було жити з другом або добродієм, так дуже важко перенести розлуку; по-друге, якщо було б дозволено або ти зміг би не від’їжджати, то скажи, що нічого тобі не змогло б трапитись милішого. А тепер дуже важко, що не можеш відвернути необхідності. По-третє, тому що маємо друзів, неначе за самих себе, скажи, що твоє розставання з другом так на тебе вплинуло, що тобі здається, що покидаєш половину самого себе. По-четверте, що ти не знаєш, якою вийде тобі мандрівка або яку принесе користь; що ти вже навіть з самого її початку дуже переживаєш, бо вона робить велику шкоду, забирає великі багатства, позбавляючи тебе зносин з тим, котрий... і т. д.

2. Далі, замість підсилення треба видати стосунки з ним за приємні, бажані, корисні, необхідні: приємні з уваги на приязнь, близькість і приємність людини; корисні з огляду на науку, з допомогою якої з кожним днем можемо ставати кращим: необхідні, бо маєш тверді поради у сумнівних справах і т. д.

3. Тоді закінчиш викладом цих двох справ: по-перше, просьбою, щоб завжди пам’ятав про тебе і ніколи не забував та й щоб молив для тебе всяких доброт у дуже доброго, дуже могутнього бога; по-друге, обіцянкою, /174/ що ти сам будеш вдячним і пам’ятатимеш про його добродійства, звеличуватимеш всюди його ім’я і скажеш, що ти розлучаєшся тільки тілом, а духом будеш з ним вічно. Якщо ж надієшся повернутись, то скажеш, скільки насамперед ти турбуватимешся, щоб знову побачитись із тим, з ким розлучаєшся з таким великим болем. \398\






Розділ одинадцятий

ПРО ПОХОРОННУ ПРОМОВУ


1. Уся суть цієї промови — похвалити померлого всякими способами, які ми навели в другому розділі. Тут похвала безпечна, тому що не залишається жодного місця для недоліків, які могли б знеславити минуле життя, і вона досконала, тому, що не можна вже нічого додати до минулих чеснот; і вона, здається правдива і щира, бо, як, з одного боку, немає жодної причини, так, з другого, здається, немає жодного підозріння в підлабузництві. Хоч би були присутні знатні і багаті, кровні і рідні, то навіть до померлого ми, легкодушні людці, не соромимось підлещуватись. Це і є те, чого особливо повинен уникати статечний промовець.

2. Вступ повинен бути дещо довшим. У ньому оплакуватимемо і наш біль, і шкоду, якої зазнала держава або церква з приводу смерті такого мужа: загинув оплот батьківщини, трибуна публічних зборів, опора правди, притулок нещасних, приклад чеснот, стовп церкви, грім на ворогів або єретиків та все, що може бути для похвали людини. Вступ писати тим стилем, який підходить для величезного болю, що позбавляє почуттів (дивись в книжці п’ятій, в розділі дев’ятому). Отже, повільно і з допомогою якогось мистецького і блискучого переривання болю (щоб тільки не забувати про мистецтво) необхідно виголосити промову. Її можна переплітати величавими фігурами, як апострофи і вигуки, однак їх не можна виголошувати з криком, але неначе б то виривались зненацька з уст того, що роздумує, пригнічений важким горем, а навіть можна починати якоюсь фігурою.

Далі треба перейти до похвал мужа, наприклад, якщо б ми брали до уваги короткість життя або порівнювали б його з іншими смертними, що він жив стільки, що нічого йому не можна було б бажати для слави. Якщо ж розглядали б ми його заслуги перед державою і потреби держави, то скажемо, що він ніколи не міг так довго жити, щоб його не потребувала батьківщина, але він заслужив, щоб ніколи не вмирати.

4. Потім треба похвалити все життя або природним способом за поодинокими періодами віку, або необхідно розподілити за певними родами чеснот.

5. Якщо б був визначний рід смерті, наприклад, якщо загинув у війні за батьківщину, або, що більш славне, якщо позбавили життя єретики, отруївши або вбивши мечем чи іншим способом, /174зв./ то славу смерті потрібно збільшити. \399\

6. Під кінець знову згадаємо про біль, а при цьому зразу наведемо втішне слово для рідних. У ньому скажемо, що вони не повинні так дуже впадати в розпач, бо досить славно жив цей муж, залишивши їм велику честь, що бог покликав його для нагород тощо. А ці моменти втіхи та інше, що можна взяти з п’ятої книжки, дев’ятого розділу, будуть сильніші, якщо про них говорити по-мистецьки, особливо, коли скажемо, що це викладаємо не ми, а з допомогою просопопеї, що або він сам, або бог сповіщає.

7. Ще ми зможемо додати двоякі побажання: по-перше, молити бога, щоб, коли його від нас забрав, то прийняв у лоно свого милосердя; по-друге, щоб послав батьківщині або церкві якнайбільше таких мужів.

8. Приклади: св. Григорія Назіанзіна на честь св. Василія Великого, на честь свого батька, на честь сестри Горгонії. Далі, приклади св. Григорія Ніського на честь Плакідії 9, на честь Пульхерії 10, св. Амвросія на честь Феодосія 11. І Ієроніма на честь Євстахія I 2, Павла та ін.






Розділ дванадцятий

ПРО НАДГРОБНІ НАПИСИ АБО ЕПІТАФІЇ ТА ІНШІ КОРОТКІ ВИСЛОВИ, ТАКОЖ І ПРО ДОТЕПИ


Те, про що йтиметься, не є красномовством, а неначе якимсь десертом красномовства, тому що, звичайно, не виголошуються, а пишуться. Однак вони криють в собі чималу трудність і як для всіх є предметом подиву, так небагатьом щасливо вдаються. Вони мають багатьох послідовників, але дійсно дуже радісних майстрів.

1. Епітафія — це мистецький напис на могилі, а називають його мистецьким, щоб відрізнити від простого, від такого, наприклад, тут похований «Помпей, який був підступно вбитий своїми в громадянській війні з Гаєм Юлієм Цезарем» та ін. А від поетичних епітафій і епіграм не відрізняється нічим, хіба що в тих відсутні свобода стилю і вірші.

2. Крім того, не тільки надмогильні написи, а й на інших пам’ятниках, як на тріумфальних арках, обелісках, пірамідах, статуях, театрах, амфітеатрах і тому подібне. Ці ж написи називаються короткими висловами [елогіями], тобто похвалами. Адже ж, звичайно, /175/ будують пам’ятники великим людям, живим чи мертвим, на спомин їхніх добрих заслуг або, інколи, одного прославленого подвигу. Цьому звичаєві приділяла надмірну увагу стародавня Італія, а сучасна — нормальну. \400\

3. Матеріалом для таких написів є визначні вчинки мужів, про які треба згадати дуже коротко і викласти по-мистецьки. Короткості вимагає розмір малої таблички, яка не вміщує велику промову, однак гідність справи вимагає, щоб про неї говорити по-мистецьки. Отже, короткі вислови [елогії] — це своєрідні панегіричні промови, але в скороченому вигляді.

4. Характерне мистецтво таких похвал, що відрізняє їх від громіздких промов, це особливий рід стилю, а короткість, не даючи змоги охопити великі ораторські ампліфікації, дегресії і застереження, викликала необхідність окремого повчання.

5. Періоди будуть тут дуже короткі, вживаються часто синтагми або окремі члени [періоду]; можуть мати місце мовні фігури, якщо, однак, їх дуже коротко викласти. Часто потрібно вживати мову, відкрито або приховано сповнену синтенцій. Не забороняється тут ампліфікація, проте вона може складатись з якомога меншої кількості слів. А що головне: думки повинні бути влучні, переконливі, дотепні, виразні, а все це охоплюється назвою «дотепи». У цьому саме полягає найбільша трудність висловів і, здається, вимагає величезних вроджених здібностей. Тому скажемо дещо про них.




ПРО СПОСІБ ВИГАДУВАТИ ДОТЕПИ


Що було вже сказано про жарти, те саме треба сказати про дотепний вислів. Навряд чи можна досягти мистецтва дотепів, його набуваємо більше завдяки природним здібностям, ніж правилами науки. Оскільки це несподівані вислови, то необхідно, щоб вони зароджувались в якихось найбільш прихованих і в майже недосліджених закутках мозку. Тому-то часто можна переконатись, що коли вони виникають, то звідкіля — сам автор не знає. Та й не можна впізнати їх певний рід чи причину. І це, я вважаю, зумовлює те, що так багато людей і то обдарованих дуже знаменитими здібностями, досить дотепно і немало їх написали, але нічого про цю справу не повчають. У Ціцерона, Квінтіліана та інших принагідне можемо знайти згадку про дотепи, а про їх мистецтво — нічого. Багато із новіших риторів встановили їх джерела, але тому що з них можна б почерпнути також багато іншого, що не є дотепами, то не показали способу, як їх розрізнити, неначе в темноті. /175зв./ В’они повчають, що ці дотепи можна видобути з визначення, поділу на частини, етимології і з інших місць. Це й справді так, і я не заперечую, але з тих самих місць випливають також докази. Та не досить вказати на міс\401\ це, в якому щось шукати, якщо не навчиш, як потрібно це зробити. Отже, повчають, як використовувати аргументи з певних місць, а не вчать способу складання дотепів. Це мене, який стільки разів брався і намагався навчити цієї справи, особливо турбувало і вже з самого початку, збивши з толку, відвертало від задуму. Однак спробую відповідно до мого невеличкого таланту, що я зміг спостерегти, розкрити це декількома словами. Та це не для якогось чванства, бо признаюсь, що скоріше погодився б дотепно писати, ніж брати на себе тягар повчати про те, як дотепно промовляти, а щоб внести тільки ясність в це питання своїм учням. Якщо ж даремні будуть мої намагання, то мені не буде соромно, бо я не перший і не єдиний цього не знаю.

По-перше, я вважаю, що дотепом є те, що говориться понад або проти сподівання згідно з правдою або правдоподібністю. Це якийсь вислів, що породжує подив, бо те, що несподіване, гідне подиву. З цього загальноприйнятого визначення дотепу роблю висновок про такі дотепи.

По-друге, думаю, що необхідно розглянути деякі роди подиву гідних речей, бо так знайдемо й роди і види дотепів. По-перше, дивує нас те, що нам до цього часу було невідоме. Так оглядаємо з подивом звірів, завезених з Індії або Африки. По-друге, те, що рідкісне, невідоме і незвичайне. Наприклад, якби ми бачили, що дитя перемагає велетня. По-третє, коли ми бачимо, що відбувається щось таке, про що ми думали, що не може бути, як, наприклад, коли б вогонь не спалював або горіла б вода. По-четверте, що велике і об’ємне охоплюється малим відрізком місця чи часу, як от: коли чуємо, що в Александра була «Іліада» Гомера, що вміщалась у горіховій шкаралупі. Я розглядаю ці чотири роди подиву гідних речей, бо коли б хто сказав, що якісь речі гідні подиву: величезні, гарні, різноманітні тощо, то всі вони гідні подиву щодо своєї величини або красоти і, здається, повинні мати одну із згаданих рис. Якщо ці речі не здавались нам неможливими, а, крім того, не нові і не невідомі, то самі по собі до деякої міри будуть гідні подиву, але не дивуватимуть людей. Не дивуємося ми ж небом, сонцем, зірками, бо постійно їх бачимо.

По-третє, можемо також поділити роди дотепів і розглянути деякі їхні види. /176/ Отже, нам невідомо, що знаходимо з допомогою якогось тонкого і високого мислення; такими є хитромудрі причини або основи якогось вчинку чи вислову, які не правдиві, а видумані як правдоподібні. Вони ж [ці причини] здебільшого спонукальні і цільові, та й легко їх відшукати. Якщо розглянути додаткові дані справи і прослідкувати відповідний їм якийсь привід, наприклад: Ціцерон сказав, що Веррес, побачивши Діану із Сегести. запа\402\лав жадобою загарбати статую та й додав правдоподібну причину, неначе б то [це сталося тому], що запалав смолоскип, який тримала богиня. Пліній Молодший в «Панегірику на честь Траяна» наводить дійсно мудру причину, чому імператор Нерва 13, всиновивши і допустивши до співучасті у керуванні державою Траяна, скоро помер: «Щоб, сказав, після цього божественного і безсмертного вчинку не зробити якогось смертного». Таких прикладів багато в святого Григорія Назіанзіна в першій промові «Проти Юліана», де говориться про святі храми, які той, ще як був християнином, будував на честь мучеників, але завершити не зміг, бо викидувались з фундаментів каміння і щебінь, а також у святого Амвросія в промові «Про свята» та у святого Василія в похвалах святому Варлаамові Великому,

По-четверте, однак, зверни увагу, що такого типу причини треба ослабити якимись застереженнями, або так про їх оповіщати, щоб було видно, що ми не так цілком розуміли, як говоримо, а бачили тільки якусь подібність речі. І тому-то треба сказати, наче б то... або можливо тому, ... або здається, що так мається справа і тому це є та ін., як розумно у наведеному прикладі і менше авторитетно у Плінія, який неначе б був на нараді богів, так спокійно заявив про причину смерті Нерви.

По-п’яте, так само не прості справи, пізнання яких не кожному доступне, а, здається, що вони видобуті зі сховищ філософії, як деякі різнорідності назв або речей: одне значить бути, друге здаватися; одне заслужити собі, друге досягти чогось; одне значить вмерти, друге — загинути; одне бажати, друге добиватись тощо. Наприклад, коли б ти сказав про ледачих: хочуть, щоб було, видно, що вони не вчені; або про скромних: вважають для себе досить заслужити почестей, а щоб досягти їх — не турбуються та ін.

По-шосте, незвичайним є те, що рідкісне. Такими в щоденній людській розмові є, передусім, аллюзії, про які дивись в четвертій книзі; назва, що збігається із сутністю; парономасія, двозначні слова тощо, а їх приклади дивись в розділі «Про фігури». Фігури ж, які відсутні в загальному вжитку, можуть вважатися за дотеп. Однак тут хочеться відзначити дві речі, які найбільш варті: по-перше, звичайно, додають речам, які приховують в собі правду, такі слова, епітети або прислів’я, які зовсім не можуть їм підходити в щоденній мові, не тому що їм протилежні, а тому що далекі від речей, яким додаються і, здається, неначе вони зародились в іншій галузі. Наприклад, якщо про марнотратника, який витрачає багато грошей на забави й ігрища, ти сказав би: «Занадто дорого сміється». Дуже вдало Сенека в контрверсії десятій /176зв./ \403\ проти Паррасія 16, афінського маляра, який, коли Філіпп 16 виставив на продаж Олінфських 17 полонених, купив одного старика і розп’яв, щоб на прикладі нещасного зобразити прикутого Зевсом на Кавказі і розшматованого Прометея 18. «Настільки треба боятись, коли малює Паррасій, наскільки, — коли сердиться Зевс». Або якщо б ти те саме сказав: «Жорстокіше малює Паррасій, ніж шаліє тиран».

Це само по собі, як бачиш, неясне і тому не треба виголошувати, якщо не викласти основу, на яку опирається. По-друге, не менш привабливо, коли одне слово, або прислів’я, або епітет стосується двох дуже різних речей, що одному підходить у прямому значенні, а другому — в переносному. Валерій Максім 19 сказав про Епамінонда: «З такої рани вилилось не більше крові, ніж слави». Таке ж саме цитує Кавсін («Про способи», кн. II, розд. 14): «Разом з тілом Епамінонда поховала доля доблесть фіванців». З цих прикладів бачиш, що слово «виливатись» стосується і крові і слави, однак до крові — у прямому розумінні, до слави — в переносному, так і слово «поховати» стосується до першого — у прямому, до другого — в переносному розумінні.

По-сьоме, а що здається неможливим, хоч і є правдиве на основі якогось мотиву, це криє в собі майже безмірну кількість дотепів, які зароджуються із зіткання суперечностей, проте вони мають різні види. По-перше, коли те саме і заперечую і стверджую, але з приводу протилежної причини. Ця протилежність повинна приховуватись десь у тонкій співзвучності суперечностей, бо інакше вислів буде фальшивий. Найчастіше це досягається з допомогою поправки — фігури, іноді завдяки різному значенню слова, як, наприклад, св. Павло: «Живу я, але вже не я, а живе в мені Христос». Сенека-ритор до весталки 21-повії: «Відступи, ти, невідома, відійди, ти, занадто відома». Перше, сказав, що вона невідома, неначе б то відступила від жрецького сану, потім, що вона занадто відома, тобто з приводу ганебної поведінки. По-друге, ці речі, які собі суперечать, можна узгодити, наче б то вони подібні, чи то стверджуючи одне про інше, чи то додаючи речі суперечливий епітет, і ця фігура зветься когабітацією [співжиттям], про яку йшлося в книзі четвертій.

Сюди, по-третє, відноситься комітація [супроводження]. Пліній у панегірику пише: «Здається, ти не для того переміг, щоб тріумфувати, а тріумфуєш тому, що переміг». По-четверте, відносне можемо приділити тій самій особі або речі, Пліній у пінегірику: «Імператор ти по погруддях з написами і по знаках, зрештою, по скромності, трудолюбності, настороженості, вождь, і посол, і вояк». По-п’яте, поєднувати суперечливе: Златоуст у промові проти Євтропія «Про підлабуз\404\ників»: «Мої рани дають здоров’я, їхні поцілунки призвели до невиліковної хвороби». По-шосте, говорити, що одна і та сама річ має два протилежні наслідки, як Пліній у панегірику: «Завбачливою суворістю ти подбав про те, щоб не здавалось, що держава, основана на законах, була знищена законами». /177/ А говорить про Траяна, коли той прогнав донощиків. По-сьоме, приписати той самий наслідок протилежним причинам, наприклад, якщо б ти сказав, що щось зроблено і задля любові до громадян і ради ненависті до ворогів.

По-восьме, як протилежне з’єднувати, так і узгоджене чи об’єднане роз’єднувати і відокремлювати, що здається неможливим, то, якщо це показалося б правдивим, буде дивним. Наприклад, якщо про нестійку людину сказав би ти, що він відмінний від себе самого, собі неподібний, протилежний, не той самий тут і там, сам собі суперечить та ін., або день не є день для пригнічених горем і бідою.

По-дев’яте, тут годиться сказати про віддалені речі за місцем, як не віддалені, дуже близькі і взаємопов’язані. Пліній у панегірику: «Рейн і Євфрат ти з’єднав розголосом свого подиву». Або, навпаки, те, що дуже близьке, роз’єднати чи відокремити з якоїсь причини. Можна говорити про минулі часи, порівнюючи їх з майбутнім: вже далі вчорашній день, ніж цей, котрий засяє після багатьох років: цей зближує надії, той відсуває безнадійне вичікування.

По-десяте, те саме скажи про часи, тому що можна або дуже віддалені з’єднати, наприклад, якщо б ти сказав, для бога всі віки — разом, для нього жоден день не сходить, жоден не заходить; або те, що коротке, поширювати, наприклад, довгі години для тих, хто чекає, або переставити їх порядок і поставити те, що пізніше, перед тим, що скоріше. Пліній у панегірику: «Тобі єдиному з усіх вдалося бути батьком батьківщини раніше, ніж ти ним став»,

По-одинадцяте, ми сказали, що четвертим родом подиву гідних речей є те, що великі речі охоплюються малим простором. З цього я роблю висновок, що дотепною здається мова не тільки з приводу якоїсь речі, гідної самої по собі подиву, але також коли те, що потрібно викласти багатьма словами, викладається дуже коротко. Бо часто захоплюємось коротким висловом, а якщо його пояснити і викласти потрібною кількістю слів, змісту справді це не змінить, однак перестане бути подиву гідним. Тому дуже коротко охопимо якийсь обширний доказ або ампліфікацію, і це стане більш гідним подиву. Подиву гідною і дотепною є, здається, ця відповідь Александра Дарієві у Курція в четвертій книзі: «Сповістіть Дарієві, що тим, що я зробив охоче і добро\405\чинно, віддав данину не його дружбі, а своїй вдачі». Що тут, прошу, в цьому дивного? Хіба що в словах: «не друж- бі, а своїй вдачі». Цим виражено те, що в простій мові вимагало б більше слів. Бо так інший сказав би просто: не тому я поводився лагідно з його матір’ю і жінкою, щоб здобути собі дружбу Дарія (начебто я боявся його гніву), а тому, що я добродушний і чую відразу до жорстокості. Невже це є дотепом?

По-дванадцяте, при цьому потрібні дві речі: по-перше, вказати на якийсь спосіб цього скорочення і, по-друге, надати вислову певної виточеності. Спосіб скорочення полягає в тому, щоб спочатку викласти дещо /177зв./ і то таке, на основі чого можна б зрозуміти все інше, як у наведеному прикладі вдача і дружба. Основи причин, чому Александр вчинив так великодушно — особливі; в даному випадку допомагають особливо такі фігури: емфаза, як Александр там же до Парменіона, який при пораді, маючи на увазі прибуток, а не війну, сказав: «І я волів би гроші, ніж славу, якби був Парменіоном» [Курцій, IV, 9, 14]. Там же посол Дарія, який вихваляв Александра, що він добре поводився із матір’ю й іншими полоненими близькими Дарія, сказав так: «Дарій не відчуває, що його мати, жінка і діти полонені, хіба що тільки вони не з ним» [Курцій, IV, 9, 3]. Потім можна за допомогою синекдохи 22 навести наслідки замість причин або якісь такі слова, які самі по собі означали б цілу подію, як, наприклад, за допомогою слова «перемога» вказується на шеренгу проведених боїв у війні, за допомогою слова «доля» — різні успіхи тощо. Так, у Курція Александр заявив: «Волію жалітись на долю, ніж соромитися перемоги», тобто хочу бути переможеним, борючись хоробро, дивлячись смерті у вічі, без обману, бо це припишеться не моєму боягузтву, а долі, ніж перемогти з допомогою засідок, за відомим звичаєм злодіїв і підступних розбишак, адже така перемога не блискуча, і її треба соромитись.

[У. Курція] лікар Філіпп 23, за якого боялись, щоб замість ліків не приписав хворому цареві отруту, так до Александра говорить: «Злочин убивства, в якому мене звинуватили, змиє твоє здоров’я». Крім того, в даному випадку має дуже велике значення зевгма, або об’єднання. Пліній у панегірику пише: :<Якщо ти сам хочеш воювати, то нехай у тебе буде поміркованість і хоробрість, хоч би твої вороги її не бажали». По-тринадцяте, таким способом скорочена довга думка повинна мати своєрідну витонченість, а особливо, щоб слова відповідали словам, назви назвам, як вдачі, дружбі, долі, перемозі тощо, жалітись, соромитись тощо, чи-то вони будуть подібні, чи протилежні, чи суперечні. \406\

По-чотирнадцяте, четвертий рід дотепів трапляється найчастіше, і чи не тому, наскільки, мені вдалось спостерегти, прекрасні промови в істориків і особливо у Квінта Курція.

По-п’ятнадцяте, скільки ми навели тут правил про дотепи, стільки й небезпек для помилок, якщо діяти менш розумно, бо часто замість дотепу потрапиш до якихось злиденних і незрозумілих фраз.

По-шістнадцяте, найбільш корисним з усіх є правило, яке вимагає перечитувати дотепні промови Саллюстія, Курція, Тіта Лівія, Таціта. Римський історик Флор 24 спотворив дотепами свою історію не тому, що у нього нецікаві дотепи, а тому, що не у відповідному місці виставляє свої приклади. Крім того, Сенека-ритор зібрав дуже багато дотепних висловів багатьох сучасних йому риторів у п’яти книгах контроверсій. Але постійним прикладом дотепів є панегірик Плінія Молодшого на честь Траяна. Однак він може бути корисний тільки для цієї теми. В іншому відношенні у нього виклад недосконалий, одноманітний, він займається всіма дрібницями, наприклад, коли розповідає про тріумф Траяна, /178/ то навіть не пропустив, що він ішов пішки з храму на Палатинський горб 25. Він робить якісь штучні і просто незвичні розташування -слів, наприклад, каже: «Приходив би кожен, коли б хотів, приходив би кожен, коли б міг». Нарешті, для мене є кращим Помпей, про якого йдеться у частині промови «На захист закону Манілія», ніж його Траян, після того, як. він [Пліній] написав оцей довжелезний панегірик, що стомлює читачів.

По-сімнадцяте, для прикладу, щоб було видно, яка велика сила криється в такому скороченні, то, аби зробити дотепною промову, пропоную тут коротеньке слово про великого Помпея, яке вдалося зробити на основі промови Ціцерона «На захист закону Манілія», а його докази і поширення вмістити, неначе в шкаралупу горіха.




КОРОТЕНЬКЕ СЛОВО ПРО ВЕЛИКОГО ПОМПЕЯ НА ОСНОВІ «ПРОМОВИ В ЗАХИСТ МІЛОНА» (В СКОРОЧЕНОМУ ВИГЛЯДІ)


Великий Помпей настільки був могутніший від усіх інших, що здавалося б, крім нього не залишилось нікого. Чесноти, які, окремо взяті, є великими, в ньому об’єднувались воєдино: досвід у військовій справі, мужність, повага, доступність. Він, захопившись з дитинства військовою справою, ледве став рядовим як вже заслужив бути вождем.

Стільки провів воєн, про скільки інші навіть не читали; стільки завоював провінцій, про скільки інші навіть не мріяли. \407\ Для нього замість чужих настанов були свої накази, замість плати — тріумфи. Великі, численні і різні війни і вороги не завдали йому нічого такого, в чому б він не мав досвіду. Свідками праці, мужності, працьовитості, розважності були не люди, а народи: звільнена від громадського розбрату Італія, визволена від небезпек Сіцілія, скроплена кров’ю ворогів Африка, відкритий зброєю шлях з Галлії в Іспанію, прославлена перемогами Іспанія. Не закінчено війну з рабами через те, що очікували його — прибувши, він закінчив, а війну з піратами, яку роками ніхто не зміг закінчити, Помпей завершив протягом одного. Ця війна, що поширювалась навіть, до Тібру 26, незабаром не залишила на морі жодного корабля. Це трапилось так швидко, що війна, яка була підготовлена під кінець зими, почалась з приходом весни і закінчилась у середині літа, його військова доблесть об’єднувалась з багатьма мирними чеснотами. Він відзначався такою поміркованістю, що не хотів навіть поглянути на багатства, які інші вважали своїм обов’язком загарбати. Тому той, кого не вабила жодна здобич, зробив флот швидким своєю доблестю, а не вітрами і веслами.

Величне це все, а що сказати про інше? Він своєю гідністю більш величний, ніж великі сановники, доступністю був рівним людям найнижчого прошарку, мужністю страшний для противників, за ласкавість любили його переможені, за вірність його шанували не менше вороги, ніж союзники, його авторитет засвідчили і довір’я громадян, і жах ворогів. Від дня, коли був призначений вождем війни на морі, став імператором. Надія на нього одного стала причиною такої дешевизни продовольчих товарів, яку навряд породила б плодючість полів. /178зв./ Відому гордість Мітрідата і Тіграна 27 з приводу перемоги затьмарило вже саме ім’я Помпея А жителі острова Кріт, які не боялись жодного імператора, коли він перебував у їхній країні, його обожнювали, хоч був він навіть на щонайвіддаленіших землях. Але і сама доля не вважала, що не варто нехтувати такою доблестю і подарувала йому стільки щасливих успіхів, скільки іншим не можна було бажать навіть мовчки. «...» \408\














Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.