[Феофан Прокопович. Філософські твори. Том II. Натурфілософія. Частина I. Книжка IV]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





Книжка четверта


Розділ п’ятий

ЧИ ІСНУЄ І ЧИ МОЖЕ ІСНУВАТИ У ПРИРОДІ ПОРОЖНЕЧА?


Ми вже зазначали, що не може бути жодного місця без будь-якого тіла, бо творець цього світу скомпонував природу так, щоб одне тіло пов’язувалося з іншим. І коли якесь одне тіло, залишивши попереднє місце, переходить у інше, негайно ж інше тіло, сусіднє з ним, вступає на його місце, а його слідами йде інше, а того — знову інше. І тому, коли зрушилось одне тіло, у всьому світі елементів виникає якийсь рух тіл, що легко піддаються йому, як повітря і земля. А щоб ясніше розкрити істинність цього вчення, розглянемо окремо питання про порожнечу. І дійсно, чи існує і чи може існувати у природі порожнеча? Вона є тим місцем, яке, оточує поверхню будь-якого тіла, а в самому його просторі чи проміжку не перебуває жодне тіло.

1. Ті, хто стверджують це, висувають такі аргументи. По-перше, якщо були б зроблені дві рівні скріплені між собою дошки, і коли можна було б силою природи відділити першу від другої, і одночасно підняти рівномірно всі її частини /133/, то рух усіх частин тієї дошки, яку підняли, щодо другої дошки буде перпендикулярний. Але тоді виникає порожнеча, бо простір, що існує між дошками, не може миттю наповнитись повітрям, адже воно не може рухатись так швидко. По-друге, горщик, наповнений попелом або борошном, може приймати до себе воду. Отже, там існувала порожнеча. По третє, коли тіло Христа вознеслося на небо, то нічого після себе не залишило в просторі, який колись займало. Отже залишило порожнечу. По-четверте, поза межами найвіддаленіших планет немає тіл, а лише, як кажуть, уявні місця. Отже, там існує порожнеча. По-п’яте, коли величезні камені, здебільшого кременисті, розлітаються від ударів залізного клина або блискавки, то це стосується всіх їх частин, які розпадаються взаємно і одночасно. Отже, бодай на мить вони залишають між собою порожнечу. Бо якщо вони не в одну мить відриваються, коли розлітаються в усі боки, тобто коли все відбувається, то здається, що [існування порожнечі] є неможливим.

2. Проте необхідно дотримуватися протилежної думки, яка заперечує, що в природі існує або може існувати порож\256\неча взагалі, хіба що зробити виняток божій силі, бо, очевидно, те саме підтверджує досвід, що є вчителем філософії. Прикладів є дуже багато, я наведу лише деякі з них. По-перше, не можна було б розтягнути складки ковальського міха, коли б закрити обидва його отвори, бо якби вони навіть розтяглися, то в середину того простору не ввійшло б повітря, через те, що закрита йому дорога, і там була б порожнеча. По-друге, внаслідок тієї ж причини, якщо один отвір трубки занурити у воду, то через інший витісняється повітря, і вода проникає у трубку. По-третє, через це саме пляшка з дуже вузькою шийкою, хоча вона і перевернута вниз відкритим отвором, затримує рідину, і [рідина] не виливається. По четверте, так само ж, якщо шийку порожньої пляшки сильно нагріти і занурити у воду, то вода повільно підніматиметься вгору, бо повітря, охолоджене завдяки зіткненню з водою, чинитиме опір, воно згущуватиметься і залишатиме місце, яке вода, щоб не було порожнечі, піднімаючись, займає. Аналогічна причина діє і в кровососних банках, що застосовуються лікарями. Вони натягують вгору тіло, тому що повітря перед тим нагрілося полум’ям і стало розрідженим. Коли ж погасло полум’я, воно знову стає холодним і «згущеним, займаючи менший об’єм. І якби не піднялося тіло для його заповнення, утворився б порожній простір. По-шосте, зрештою існує і багато інших [прикладів] і можна навести чимало нових, які могли б підтвердити цю істину. Це підтверджує і загальновідомий приклад про майстерно виготовлену мідну кулю, яку розділили на дві рівні частини, а потім основи цих півкуль 1 знову рівно склали, при цьому не зв’язавши їх шнуром. /133зв./

Тоді навіть багато людей і, якщо можна повірити, величезна кількість запряжених волів не могли відірвати однієї частини від іншої, хоча тягнули в різні боки за допомогою канатів, які були прикріплені майстром до рукояток обох півкуль Ці й інші доводи є апостеріорними, бо підтверджують істинність наслідку, а про ті [доводи], які є апріорними, тобто такі, що випливають з причин, ми скажемо далі.

3. Закиди, які зроблені на початку, спростуємо так. По-перше, заперечення відкидається, бо є хибним [твердження], що рівні дошки, з’єднані між собою, можуть бути роз’єднані перпендикулярно. Насправді експерименти легко доводять протилежне [а саме], що ціла дошка, тиснучи на поверхню води, не може бути відірваною від поверхні води перпендикулярно. Бо одночасно тоді підніметься і сама вода. І друге нічого не доводить, тому що в посудині, наповненій попелом, немає порожніх проміжків, а лише повітряні. Отже, коли наливаємо воду, то вона витискає повітря і сама займає його \257\ місце. Видно це з того, що з’являються водяні бульбашки і виділяються частинки попелу, а це звичайно буває, коли воду сильно і швидко наливають у горщик. Щодо третього [аргументу], Арріага каже, що бог створив нове, якесь невідоме тіло на місце тіла Христа, що вознеслося на небо. Але мені здається, щоб виключити порожнечу, він вводить якесь чудо. Бо може, дійсно, ми це мало або й зовсім не відчуваємо, що повітря розширюється і займає залишене місце довжиною в три лікті 2. Так і щодо інших явищ природи повітря має здатність то стискуватися, то розширюватися. У четвертому аргументі розглядається порожнеча поза сферою [всесвіту]. Це і є, як кажуть, питання поза сферою. Питання ж стоїть про порожнечу в межах всесвіту, тобто в лоні самої природи. П’ятий аргумент також не є тим, що може переконати. Бо коли розбивається камінь, то важко зрозуміти, яким чином — якщо він миттю розпадається, — або миттю [в нього] входить повітря і тому вмить виникає рух, або, коли б повітря не входило одночасно, то порожнеча не залишалася б протягом жодного, навіть найменшого часу. Відповідаю. Однак мені здається, що взагалі навіть при поверховому розгляді тут має місце якийсь непомітний виверт. І це створює труднощі в розв’язанні інших питань. Чому досить часто бачимо, що не весь /134/ камінь розколотий і не все скло розбите?

Наприклад, частини скла або каменя у тому місці, де розламані, легко роз’єднуються, а там, де поєднані, прилягають [одна до одної] дуже щільно. Отже, можна твердити, що в склі, а також і в камені є якісь щілини або навіть дуже маленькі отвори і там міститься рідина або повітря, бо коли від удару блискавки розпадається камінь, то виділяється те повітря і займає проміжний простір. І справді, не так легко можна пояснити, яка сила виштовхує тоді це повітря назовні.







Розділ шостий

ЗАВДЯКИ ЯКІЙ СИЛІ І З ЯКОЮ МЕТОЮ ПРИРОДА НЕ ДОПУСКАЄ ПОРОЖНЕЧІ?


Переконавшись, що в природі не може існувати порожнечі і що природа навіть настільки боїться порожнього місця, що, здається, порушує багато своїх законів (хоча справді не порушує), бо і легкі речі штовхає вниз і важкі підносить \258\ вгору, і не допускає, щоб деякі тверді речі, що міцно з’єднані, розділились, то в нас виникає велике бажання дослідити, як все це відбувається, якою діючою силою, яким знаряддям користується природа, щоб утримувати, наприклад, складки ковальського міха, щоб підняти воду і т. д. Це і є питання про діючі причини і разом з тим питання, з якою метою природа не допускає порожнечі. Це останнє є питанням про цільову причину. Перше є привабливішим і складнішим. Щодо розв’язання цієї проблеми існують різні думки авторів. І щоб дізнатися, яка з цих думок є істиннішою, то окремим з них я даю оцінку.

1. Перша думка. Всі тіла природи, маючи властивість, що спрямовує їх рух до призначених їм природою місць, мають ще іншу здатність, що спрямовує їх до інших місць, якщо буде в цьому необхідність. І така необхідність у переміщенні тіла буває тоді, коли щось відсутнє або перестає існувати. І все ж коімбрійці («Фізика», кн. IV, питання 1, § 4) не можуть переконливо довести на основі цієї думки передусім те, що тіла рухаються, щоб перешкодити порожнечі, а не для того, щоб стати нерухомими, як складки ковальського міха тощо. /134зв./

2. У другому твердженні йдеться про те, що колись природа протистояла порожнечі не якоюсь діючою силою, а взаємною протидією, коімбрійці в тому ж самому місці, де згадується про цю негативну протидію, не пояснюють цього, як і не можуть пояснити її інші автори. І мало ймовірно, що без жодної опосередкованої дії, без певної діючої причини, тільки негативно, відбуваються ці дивовижні дії, які не дозволяють, щоб одне тіло відокремилось від іншого, і тримають його міцно, немовби зубами. Тому-то і самі коімбрійці, які висунули обидва ці твердження, визнають, що тут існує не одна причина тих наслідків, оскільки вони, можливо, довідалися, що жодна з тих думок не є достатньою, а навіть і обидві разом не є достатніми.

3. Третя думка Васкеса 3 і Овієдо твердить, що будь-яке тіло має здатність притягувати всякі тіла, які до нього доторкаються, внаслідок чого успішно приводить в рух інше тіло наданим йому поштовхом, тому що поштовх має таку природу, що не може не привести в рух тіло, яке здатне притягти інше тіло, що до нього прилягає. Овієдо («Фізика», розд. 15. пункт 12) за допомогою цієї теорії намагається пояснити протилежне, а саме, що складки ковальського міха притягаються самі між собою. Тому, каже, якщо б ангел надав обом складкам ковальського міха рівний поштовх, то вони б від цього поштовху рухалися в протилежні боки і тягнули б за собою повітря. Але цей однаковий протилежний поштовх \259\ ніщо не приведе в рух, і жодна складка не зможе бути приведена в рух. Це виклад Овієдо. його вчення заплутане і само собі суперечить. Невідомо, що воно пояснює. Бо, по-перше, Овієдо твердить, що всяке тіло має здатність притягти інше тіло, що прилягає до нього. І раптом, забувши про це, навчає, що поштовх тіл має таку природу, що не може приводити в рух тіло, яке не може притягати інше, що прилягає до нього. Нарешті, як складки ковальського міха, рухаючись в різні боки, можуть тягнути за собою повітря? Адже обидві намагаються відштовхнути повітря, що оточує їх, а не притягати, а це суперечність. А можливо, каже він, те що притягує повітря, закрите всередині ковальського міха, і його складки так розміщуються, що одна до одної дуже близько прилягають? Крім цього, на основі згаданого твердження не можна з’ясувати, чому з нижнього відкритого отвору бочки не виливається рідина, коли буде закритий верхній отвір, а коли ж обидва відкриті, то виллється.

4. Четверта думка цілком подібна до попередньої. Проте тут окремо говориться про повітря, /135/ що природа повітря тягуча і липка, а тому всі тіла, коли рухаються, легко рухаються. Таким чином, як коли б ми до смоли, надзвичайно липкої, притиснули дошку, то вона буде тягтися за дошкою, коли її будуть відтягувати. Коли, отже, кажуть, що піднімається поршень насоса, то повітря іде за поршнем, немов би приклеєне, і тягне з собою воду, з другого боку приклеєну до себе. Я визнаю, що той, хто висловив цю думку, мав розум, але надзвичайно малий досвід. Бо чому гладкі рівні дошки, прикладені одна до одної, не можна перпендикулярно роз’єднати? Може скажемо, що і вода є клеєм або смолою? А дошки, оскільки вони тверді і сухі, є липкі? І дійсно можна сказати, що вода має якусь клейкість, бо те, що намочене, прилипне, але чому легко відпускає дошку, якщо не піднімається перпендикулярно? Навпаки, якщо дошка піднімається перпендикулярно, то вода тримає її сильно, а за піднятою іде сама.

5. Суть п’ятої думки Арріаги полягає в тому, що в ній апріорно викладається причина, чому заперечується [існування] порожнечі. Бо, очевидно, природно два тіла не можуть взаємопроникати. І тому тіла, коли рухаються, щоб заповнити порожнечу, починають свій рух, як він зазначає, від тіла, яке усуває інше [тіло], а на його місце вступають самі. Він пояснює це на прикладі: коли втягувати трубкою повітря, то зрушується з місця інше тіло, яке не входить до його складу. А це [останнє] опосередковано або безпосередньо жене воду, щоб увійшла на місце, яке залишило повітря. Ця думка також не менш, ніж попередня, є цікавою. Проте \260\ не менш, ніж попередня, є важкою для розуміння і досвіду. Бо важко зрозуміти, яким способом повітря, яке там [у трубці] міститься, знову і знову намагається витискати щораз інше, аж доки не дійде до води. А пізніше, здається, дійсно неможливо зрозуміти швидкість цього процесу, бо майже в ту саму мить, коли я втягую повітря, безперервно втягується також вода. І це легко зрозуміти через те, що повітря проходить дуже складним способом, немов би через якісь лабіринти. Бо коли повітря втягується у трубку, то проганяє те повітря, що закрите в устах, а те — знову інше, і так одне повинно вийти поза уста людини. Отже [повітря] може вийти випадково через ніс і витіснити інше. Витіснить, таким чином, прямим рухом з носа (цей рух природний), і тому витіснене інше повітря не потрапить у шийку підставленої посудини, з якої вода витягується. Якщо шийка ця була дуже вузькою, то повинно рухатись інше повітря /135зв./ і це інше аж доти [рухається], поки нарешті якесь швидше прийде до уст, потім між ними самими стискується. Тут мені, коли я це пишу, спадає на думку майстерно зроблений механізм годинника, в якому, коли починає рухатись перше колісце, одночасно починають обертатися всі інші коліщата, кожне зі своєю швидкістю; і можна з такою майстерністю зробити безліч коліщат, що мають у своєму русі таке або подібне з’єднання. І тому Арріага міг би легко звільнитися від цих тяжких закидів, які йому тут роблять, сказавши, що все це повітря рухається в один і той же час, бо якщо рух попереднього повітря випереджав би рух наступного, то тоді один рух з іншим збігався б, і повітря було б без руху, [тобто таким], що не рухається. Отже, воно рухається і пропливає таким же способом, як обертаються коліщата годинникового механізму. Я відверто зізнаюся, що цей мій закид нічого справді не означає, навіть можна було б від нього відмовитися. Проте в того, хто глибше над цим замислиться, виникають ще сильніші доводи проти Арріаги, бо чому, якщо ти закриєш ніс, вуха, очі і губами добре затиснеш трубку, щоб не виходило повітря з уст назовні, тоді не можеш втягнути води? Бо що ж тоді її приводитиме в рух? Я ж не заперечую, що це може статись легко. Адже закритий і стиснутий в устах, гортані і в утробі дух заважає диханню і в такому стані можна перебувати тільки протягом нетривалого часу. Бо коли, за Арріагою, повітря як причина руху є закритим, то я не бачу, яким чином міг би вивести і звільнити його наш автор. І тут навіть не відбувається взаємопроникнення одного повітря в інше, а лише згущення [конденсація], подібно до того, як при надуванні кулі, коли навіть до повної і надутої можемо ще вдувати повітря. \261\ \262\

Суть шостої думки полягає в тому, що природа, оскільки бог надав їй боязнь перед порожнечею, стискається, розширюється, опускається вниз і підноситься догори. Тому-то складки ковальського міха не можуть розтягнутися, бо стискаються природною [силою], а коли повітря викачується з якоїсь посудини, то воно розширюється. І тому, коли повітря викачується з середини, вода піднімається і підносить [поршень і т. д.]. Так і те, що стосується інших речей. Цю думку приписують майже всім античним філософам. Але вона або нічого не пояснює, або є занадто заплутаною. Бо якщо вони вважають, що німа і нежива природа має страх, то я не розумію, який [страх], аже він притаманний тільки живим істотам. А тут це просто смішне. Якщо під цим страхом і боязню нічого іншого не розуміється, як тільки те, що властивістю природи є уникнення порожнечі, то цим нічого іншого не стверджується, як лише те, що вже було доведено в попередньому розділі, а саме, що природна порожнеча не допускається. Тепер нам слід розв’язати таке питання: завдяки чому і якими засобами, так би мовити, володіє природа, не допускаючи в собі порожнечі? /136/

Сьома думка з усіх для нас найвірогідніше і найкраща, а тому її необхідно детально розглянути. Заперечують [існування] порожнечі й ті «чудеса», що, як бачимо, трапляються з тілами. Вони ж виникають частково через вагу повітря, частково внаслідок здатності сили пружності повітря, частково внаслідок обох разом узятих причин. А щоб зрозуміти цю думку, необхідно спочатку з’ясувати, що ці дві характерні властивості, які мають тіла, а саме — вагу і пружність, має також повітря, хоч це і не помітно. Вага — це повна сила, що притягує тіло до центру всесвіту і грунтується на пильності або на якійсь іншій силі. Зрештою, не будемо тут про це сперечатися. Пружністю, або силою пружності, називається така здатність деяких тіл, завдяки якій тіла зберігають свій природний стан таким, що коли їх насильно приведеш в інший, то вони знову повертаються до попереднього, як пташиний дзьоб, кущі і тонкі дерева, і деякі дуже м’які метали, а також вовна, бо коли стиснути її в руках, а потім відпустити, вона сама розсунеться і повернеться до попереднього стану. А віск, навпаки, через те, що не має такої властивості, зберігає ту форму і стан, яких ти надаєш йому, стиснувши руками.

У чому полягає ця здатність, також не будемо тут досліджувати. А те, що обидві ці здатності має повітря, підтверджують численні досліди. По-перше, надутий м’яч, якщо його поставити на вагу, виявляється важчим, ніж не надутий.

І нарешті було проведено на Арвернії дослід, як засвід\263\чують Йоганн Цан 4 й Картезій 5 («Дослідження атмосфери», в розд. 3), який підтвердив, що повітря важче біля підніжжя гори, ніж на її вершині. І коли несли на дуже високу гору слабко надутий м’яч чи кулю, то вони поступово надувалися, а коли їх винесли на вершину, то повністю, як з’ясувалося, стали надутими. Очевидно, повітря, закрите в кулі, стискувалось іншим повітрям, яке тиснуло на нього і перебувало навколо нього. І коли ж його перенесли в район легкого повітря, яке тиснуло на нього слабше, тоді воно розширилося і заповнило всю кулю. Так само і з шерстю, складеною у велику купу, густішою є та, що лежить на землі і на яку тисне вага решти, а рідшою і легшою є ця, що міститься на самому верху. Звідси очевидно: те, що перебуває нижче, зазнає тиску від вищого. І так взагалі на тіла, що розташовані нижче, тисне земля, вода й інші тіла, подібно як і на воду тисне вода, /136зв./ що міститься вище, а найнижча тисне на ще нижчих — землю на дні. Це підтверджується також іншим дослідом. Бо якщо налити ртуть або живе срібло в скляну трубку, відкриту тільки з одного боку, і закривши отвір трубки пальцем та повернувши вниз, занурити в іншу ртуть, що міститься в посудині, і відкрити отвір, то ртуть не витече повністю в нижню посудину, а затримається в трубці. Це показує, що на ртуть, яка міститься в посудині, тисне повітря, яке оточує трубку і через це [посудина] не може прийняти іншої ртуті, що намагається вилитися з трубки. Це саме станеться з водою й іншими рідинами. Таке ж явище відбувалось і на згаданій горі Арвернії (як про це свідчить вже згаданий автор в тому самому місці). Ртуть, яка біля підніжжя гори всередині трубки піднялася вище, коли її винесли на вершину гори, стала на три персти 6 нижчою, тому що там повітря було безперечно легше і менше тиснуло на вміщену ртуть. На цю помилку вказав дуже досвідчений експериментатор Бореллі 7. Він зауважує, що коли наступає довготривала і затяжна сльота, тоді ртуть піднімається в трубці вище звичайної висоти. І так само, коли вже сльота перестає, ртуть знижується і спадає. І справді, коли наближаються дощі, повітря стає важчим, тому що на нього тисне вага навислих над ним хмар, а воно, в свою чергу, більше тисне на вміщену ртуть і це стиснуте повітря також з свого боку тисне на отвір трубки і піднімає закриту ртуть. А коли дощі перестають, то це ж повітря має змогу вийти крізь хмари, що розійшлися, і воно, звільнившися само від тиску, звільняє також ртуть, уміщену в трубці, від тиску, бо повітря, виходячи з трубки, звільняє місце, яке раніше займало, для ртуті, що спадає. Звідси є очевидним, що вага закритої ртуті такої висоти, на яку вона піднялась, дорівнює вазі \264\ повітря, яке на неї тисне, і підіймається вище, немовби на терезах, коли це ж саме повітря з якоїсь причини стає важчим, падає нижче, коли те ж повітря стає рідшим. Але треба вважати, що не всяке повітря тисне, а тільки те, яке нависає прямо і перпендикулярно над посудиною. Так, наприклад, коли посудина буде круглою, то нависатиме і тиснутиме на рідину, що міститься в ній, те повітря, яке має форму циліндра або круглого стовпа, що простягається від найвищої повітряної точки аж до поверхні рідини. У рідких тілах, якими /137/ переважно є вода і повітря, оскільки одна частина відокремлюється від іншої, то окрема частинка тисне на вміщену під собою річ, саме та, яка перебуває в перпендикулярному положенні до неї. І навпаки, тільки та її підтримує, яка лежить перпендикулярно до тієї, що тисне. Звідси і випливає, що та сама мідь або свинець, якщо йому надати форми кулі, потоне, а коли ж розплющувати в пластинку, то плаватиме на воді. Бо у формі кулі вона є такою, що займає малу площу води і це недостатньо, щоб могла плавати. А коли її розплющити в пластинку, вона стає немов поверхня води, і тоді займає більшу площу води, достатню для її підтримування. Але раптом можуть запитати, чому, якщо повітря має вагу і тисне на тіла, що містяться під ним, ми не відчуваємо його ваги? Відповідаємо, що це відбувається тому, що тиск з усіх боків є рівномірним. Так, наприклад, шукачі [перлин], пересуваючись по дні моря, не відчувають тиску води, яка є над ними, бо перебувають неначе в рівновазі, коли з усіх боків їх підтримує вода. Тому-то і великі колоди, занурені у воду, можна легко переносити, бо не стільки людина їх підтримує, скільки вода. Це про вагу повітря.

9. Те, що насправді і повітря має пружність, переконуємося з найпростішого досліду з надутим пузирем. Бо коли надутий круглий пузир стиснути рукою, то він змінить форму і стане до певної міри плоскішим і доти буде стиснутим, поки його тримати. І сам він, коли відпустити руку, набуває попередньої форми, тобто це не що інше, як те саме, що повітря внаслідок пружності розширюється, коли зникає перешкода, і знову повертається до попереднього стану. Крім цього, Бореллі твердить, як пише згаданий автор, що повітря в природному своєму стані після того, коли зникає всяка перешкода, є дуже розрідженим і займає об’єм у дві тисячі разів більший, ніж у стані згущення, і тому, якщо усувається те насильство, то повітря само собою і з великою силою повертається до свого первісного природного розрідженого стану. Звідси ясно, що повітря дійсно розширюється само собою з великою напругою і з дуже великою швидкістю. З другого ж боку, воно ніколи само собою не згущується, а \265\ це згущення відбувається внаслідок якогось зовнішнього чинника — холоду або завдяки тиску іншого повітря, що над ним нависає чи оточує його. Попередній приклад підтверджує щоденний досвід, бо якщо дуже сильний мороз, то повітря стає щільним і рідшим, не таким проникливим, тому важко дихаємо і навіть здається, що звук метальних машин, які гримлять, слабко чути. Підтвердженням другого прикладу, що повітря під тиском /137зв./ іншого повітря згущується, може бути уже згаданий дослід з напівнадутою кулею. Бо те, що повітря було стиснене всередині кулі зовнішнім повітрям, підтверджується біля підніжжя гори. І те, що повітря, яке винесли на вершину гори, само собою розширилось і розширило кулю, є свідченням того, що перед тим воно було стиснутим і мало еластичну пружність, і коли прийшло у вільніше місце, розширилося і змогло повернутися до розрідженого природного стану. Новітні [філософи] на основі цих двох властивостей повітря пояснюють відсутність порожнечі і різні дії, які, звичайно, відбуваються, щоб не було порожнечі.

Так, коли витягнути поршень з насоса, то вода негайно піднімається. Відбувається це тому, що над водою було повітря і тиснуло на неї. А вода перебувала в стоячому стані тому, що, стиснена і з усіх боків закрита, не могла куди-небудь прорватись. Коли ж було витягнуто поршень, то звільнилося місце, куди негайно ринула частина стиснутої води. Таке ж явище спостерігається, коли розтоплений віск або масло стискувати твердою дощечкою. І якщо у стінці посудини чи в самій дощечці просвердлити дірку, то через цей отвір негайно почне витікати масло або рідкий віск внаслідок того, що на них тисне дощечка. Так само нам необхідно розглядати тиск повітря і тиск води. Це ж відбувається і з складками ковальського міха, які не можуть випрямитись через те, що зверху перебуває повітря, яке тисне на них, а знизу — інше повітря, що там перебуває, також натискає на них своєю пружною силою. І тому повітря з одного і з другого боку утримує ці дві стінки немовби з собою з’єднані і спаяні, і вони не можуть розпрямитися, бо, стиснені повітрям, не можуть повернутися у попередній стан. Таким же способом, здається, можна пояснити також й інші явища. І що саме так треба це розуміти, дуже переконує очевидний дослід, з якого ми точно довідуємось, що вода внаслідок тиску піднімається вгору в насосі і не може піднятися вище 32 футів. Вага ж, під тиском якої піднімається вгору вода, є такою самою, як і вага стовпа повітря, що перебував над нею і який шириною рівний з самим насосом, і піднімає воду на таку висоту, аж доки не наступить певна рівновага піднятої води і повітря. І хоча нелегко точно вивчити і дослідити штучно, практичними дослі\266\дами, наскільки важчою від повітря є вода, оскільки її вага не всюди однакова, /138/ Бойль 8, правда, твердить, що він до. слідив, що вона майже в тисячу разів важча від повітря, а Бореллі на певних дослідах, як сам відзначає, цілком достовірно переконався, що питома вага води відноситься до ваги повітря як 1175 до 1. Якщо цей вимір є правильним, то легко визначити також величину ваги інших тіл, зіставивши їх з вагою повітря.

11. Можна зробити закид, що всередині закритої кімнати відбуваються такі самі явища. І все ж стовп повітря не сягає вище стелі кімнати, тому є занадто малим і не в силі стиснути воду, що перебуває під ним так, щоб її витіснити з трубки. Відповідаю, що повітря, яке є в кімнаті, має ту саму вагу, яку мало і назовні, бо як було стиснутим і густим, так і в кімнаті є стиснутим і закритим. Отже, [повітря в кімнаті] виходить з рівною пружною силою і тисне з такою ж самою вагою. І цього досить про інструментальну причину тих наслідків, які, як бачимо, відбуваються, щоб не допустити порожнечі.

12. Залишилось ще дещо сказати про мету, через яку творець природи не хотів, щоб ніде і нічого не було порожнього в його творіннях. Філософи пов’язують [між собою] такі дві головні мети. Перша дуже загальна, бо справді те що робить бог, він не робить даремно, бо це найбільше суперечить його мудрості; адже, якщо бог, коли творив будову цього всесвіту, залишив би у ній якесь місце, де немає жодного тіла, то для чого робив свою грандіозну будову такою широкою, просторною, величезною? Тоді б тіла, створені ним, були менші того об’єму, який вони могли б зайняти. 1 таким чином можна було б йому закинути необачність, що виготовив ніби-то велику посудину, у якій помістив малу річ. Тим більше не годилося б і те, щоб безмежна мудрість, так розширивши простір, умістила в ньому значно менше речей, тобто стільки, що їх можна було помістити і в меншому просторі.

13. Другою метою було взаємне збереження речей. Усім створеним істотам їх творець вклав і надав певне прагнення і жадобу до власного збереження і безсмертя. Звідси боротьба між протилежними і дружба, мир між подібними. Ті, в кого є протилежні інтереси, воюють або загрожують одне одному загибеллю і, навпаки, легко єднаються і згуртовуються ті, в кого вони спільні, бо одне одному певним чином /138зв./ допомагають і сприяють. І, отже, зв’язок цих і незгода тих має таку мету, щоб легко не загинути, а досягти якнайбільшої довговічності. Але насправді той самий творець світу не хотів, щоб речі залишилися постійно окремими і оди\267\ничними, і між іншим вирішив, щоб вони минали і зазнавали різних змін через іншу якусь мету, яку не будемо тут досліджувати. Щоб не здавалося, що він сам собі суперечить і не погоджується з собою, дуже мудро з’єднав роди речей, що існують постійно так, що коли якась одна річ гине, на її місце виступає інша цієї самої природи. Для цього він і ввів боротьбу протилежних [речей], внаслідок якої гинуть то ті, то інші, і кожним окремо дав якусь здатність чи сім’я, яким могла б творити собі подібних і продовжувати свій рід. Отже, щоб добре подбати про обидві ці властивості, необхідно було, щоб обидві речі перебували, наче з’єднані тісними узами, бо неможливо, щоб одне тіло знищувало інше, розоряло чи щоб сприяло йому, коли б вони між собою не мали жодного контакту. В зв’язку з цим також необхідно, щоб не було жодного місця з порожнім простором і без жодного тіла. Бо якщо б десь так було, то, безперечно, одне тіло не могло б доторкнутися до іншого, тому що перебували б окремо, адже між ними був би порожній простір. Гарно про це сказав Крас у Ціцерона («Про оратора», в кн. III).

«Мені ж, визнав, ті давні [філософи] більше до вподоби, і, здається, вони набагато більше бачили, ніж може збагнути розум наших учених, тому що все те, що є вгорі і внизу, — вони вважали, — є одним і пов’язане одною силою й гармонією природи, бо жоден рід речей, який або існує сам собою, відірваний від інших, або якого інші уникають, не може зберегти свою силу і вічність». А взагалі й в самих змінних підмісячних речах існують здатності, за допомогою яких вони можуть інших або руйнувати, або їм сприяти, як це буде видно в викладі нашої фізики тим, хто глибоко цим займається. Найбільша здатність як зберігання, так і відтворення притаманна, за одностайним визнанням філософів, і зіркам і скупченням зірок. Можливо, треба допустити, що їх частини /139/ з’єднані взаємним зв’язком, тому що одна за одною змінюються і немовби з рук до рук передають рух небесних тіл, і від того залежить все в нижчерозташованих тілах, як навчає Арістотель («Метеорологія», кн. I, розд. 2). Це і є головним доказом того, чому природа уникає порожнечі. Очевидно, через те, що порожнє місце порушувало б зберігальну єдність речей і перешкоджало б тому, щоб наш світ черпав спущену з неба здатність [силу], бо не може бути, щоб через порожній простір та сила могла передаватися.

Тут також варто побіжно нагадати цікаві думки святих отців і спостереження інших авторів, як от: тричі найкращий і найславніший бог, коли побачив, що серед самих бажань людей, які хочуть бути вільними, не можна встановити пев\268\ної і постійної єдності, бо люди не можуть побороти їх [бажань] якоюсь тілесною силою; то, щоб запобігти цьому злу, він так розділив плоди землі і вигоди, необхідні для життя людей, щоб не всі вони були скрізь. Це гарно доводить Вергілій 9 у «Георгіках».

Таким чином, бог найкраще передбачив єдність смертних. Бо стаеться так, що цей рід від того, й той від цього, дістаючи собі блага, намагається підтримувати згоду і дружбу між собою, і, можливо, нехтував би [ними], якщо б один не був зацікавлений у іншому. Необхідно відзначити дивний порядок якогось провидіння, яке встановило єдність інших речей на основі їх багатоманітності і дбає про єдність людських бажань через брак речей. \269\












Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.