Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Феофан Прокопович. Філософські твори. Том II. Натурфілософія. Частина I. Книжка V]

Попередня     Головна     Наступна





Книжка п’ята



Говорити про бога є справою теології, а оскільки він може бути пізнаним природним шляхом, то це відноситься до метафізики, яка внаслідок цього називається природною теологією. Зрештою, і фізик може дещо говорити про бога, і то з власного свого обов’язку і не просто, але, як кажуть, з огляду на «що». І в цьому немає нічого дивного, бо один і той же предмет можуть досліджувати різні науки і в різних аспектах. Таким чином, і наука фізики говорить дещо про бога, але не в розумінні, чим він є, і які він має здатності, а в тому розумінні, що він є першорушіем і причиною всіх рухів, що відбуваються в цьому гідному подиву світі матеріальних речей. Торкаючись проблем руху, Арістотель («Фізика», кн. VIII та остання) зачіпає й проблеми першорушія — бога. І цю книжечку, хоча вона дуже маленька, здається, необхідно ставити вище всіх інших, хоча би навіть через сам зміст, який вона викладає. Дещо найважливіше з неї ми тут візьмемо.





РОЗДІЛИ П’ЯТОЇ КНИЖКИ:


I. Короткий виклад вчення Арістотеля про першорушія.

II. Чи рухоме має причину свого руху в чомусь іншому.

III. Чи обов’язково повинен існувати перший і єдиний творець усіх рухів.

IV. Чи важкі й легкі тіла рухаються самі собою.







Розділ перший

КОРОТКИЙ ВИКЛАД ВЧЕННЯ АРІСТОТЕЛЯ ПРО ПЕРШОРУШІЯ


У цій книзі Арістотель не ставив собі іншої мети, крім тієї, Щоб показати, що /140/ від пізнання рухів, які спостерігаємо в речах, можна дійти взагалі до пізнання першорушія, тобто до того, від чого рух бере початок, а він сам є нерухомим. Змістом майже усього трактату є твердження: все, що рухається, має причину руху в іншому, отже, таким чином, з необ\270\хідністю доходимо до якоїсь першої рушійної сили, що все приводить в рух, а сама є нерухомою та її ніщо не приводить в рух. Правда, це він тлумачить по-різному, і навіть не все тут правильно. Так, на початку книги каже, що рух є вічним, а це твердження неправильне, адже Святе письмо вчить, що існував початок всіх речей. Ми не будемо цього спростовувати, проте виступимо категорично проти, коли йтиме мова про створення світу. І, нарешті, це твердження суперечить антецеденту попередньої думки, бо, дійсно, все, що рухається, приводиться в рух іншим. Щоб це вияснити, ми поділяємо речі на ті, що приводять в рух, та ті, що приводяться в рух. Бо по-перше: існують як такі речі, що самі собою приводяться в рух або зрушуються, і по-друге, такі, що зрушуються акцидентально. Самі собою рухаються або приводять в рух ті речі, що зрушуються або володіють своїм власним рухом: наприклад, коли людина біжить або розмахує мечем, то людина рухає сама себе і тому що власним своїм активним рухом розмахує мечем, а меч рухається пасивним рухом. В дійсності ж приводять або приводяться в рух через акциденції ті речі, що не мають свого власного руху. А тому, що він існує в тих речах, що мають власний рух, то і людина акцидентально рухає меч, і блиск меча акцидентально рухається. У цьому поділі Арістотель залишив без уваги інші рухи, саме ті, які зрушуються акцидентально, але через те, що це не стосується конкретно даного питання. Філософ ділить ті, що і приводять, і приводяться в рух самі собою іншим способом. Він говорить, що деякі з них рухаються самі собою, деякі завдяки іншим, а ті інші згідно з природою, а деякі поза природою. І, дійсно, ті речі, що рухаються самі собою, приводять в рух згідно з природою, наприклад, живі тіла, які мають свою власну причину руху. А ті ж речі, що рухаються завдяки іншим, мають подвійний рух, частково згідно з природою, наприклад, тяжкі речі прямують вниз, а легкі вгору, а частково поза природою, як наприклад, легкі тіла насильно штовхаються вниз, а важкі — вгору.

Однак він вчить, що навіть жива істота, хоча має природжену здатність до руху, як кажуть, рухається згідно з природою. Коли ж буде мати якісь надмірні тенденції, то тоді може рухатися то згідно з природою, то незалежно від неї, як наприклад, тіло людини притягається земним /140зв./ тяжінням, воно природно прямує вниз. Якщо ж людина стрибає вверх, то цей рух є проти природи. На основі цього поділу не слід доводити, що тіла, які рухаються завдяки іншим, рухаються іншими, а ті, що рухаються самі собою, твердить він, рухаються своєю душею. А неживі тіла, які рухаються природно (наприклад, важкі падають вниз, легкі піднімаються вгору), \271\ то хоча й здається, що вони рухаються самі собою, в дійсності ж, як вважає Арістотель, це не так. Тому він вчить, що свій рух ці тіла запозичують від того, що їх створило. Таким чином, все що рухається, рухається завдяки іншому. Звідси, він робить висновок, що існує якийсь першорушій. Бо, якщо його не було б, то причинова послідовність вела б до нескінченності, що не допускає загальновизнана філософія, і що іншими доказами стверджує Арістотель. Він вчить, що цей рушій єдиний, непорушний, позбавлений матерії та вічний. Єдиний, тому що багато перших не може бути і немає потреби їх збільшувати, а досить одного. Непорушний, бо коли б міг рухатись, рухався б завдяки іншому, і тому не був би першим, позбавленим матерії та вічним. Він вважає, прийнявши неправильне твердження, що рух був споконвічним, бо сам рушій, щоб міг створити вічний рух, повинен бути вічним. І так само нематеріальним, адже коли був би матеріальним, то не мав би нескінченної величини, яку, як перед тим згадав, міг би мати. Будучи ж скінченною величиною, не міг би бути носієм нескінченної здатності, яка справді може бути творцем вічних рухів. З другого боку, частково для кращого вияснення причини, частково для доведення твердить про важливість рухів, зазначаючи, що рух відносно місця перевищує природою, часом і значенням інші рухи. Природою, оскільки рух щодо місця може існувати без руху щодо кількості і без руху щодо якості, вони ж без нього не можуть існувати. А з другого боку, часом, бо випереджає час. Він дійсно вважає, що рух щодо місця, оскільки він існує в небесних сферах, є нескінченним і вічним, інші ж рухи є перехідними, бо мають початок і кінець. Значенням, тому що природа, властивістю якої є починати від менш досконалого і поступово йти до більш досконалого, бере рух від інших речей, наприклад, під час вдосконалення живої істоти, і нарешті приходить до руху щодо місяця. Серед самих же рухів відносно місця, перше місце він відводить коловому рухові, оскільки в речах той рух може існувати вічно. Ось виклад того, що у цій книзі доводить Арістотель. Це і є філософське вчення з кн. VIII «Фізики», головні питання якого ми розглянемо тут трохи докладніше. \272\








Розділ другий

ЧИ НЕОБХІДНО, ЩОБ РУХОМЕ [ТІЛО] ПРИВОДИЛОСЯ В РУХ ІНШИМ?


Те, доказами чого доводиться, що бог — єдиний творець речей і володар світу, докладніше буде розглядатися у метафізиці. Тут же слід сказати, що ми отримуємо про нього такі дані на основі самого пізнання рухів, — це розглядалось вже в розвідках про фізичне тіло. Воно також є метою останньої книги Арістотеля, як ми згадали на початку. Саме там Арістотель намагається довести існування першорушія таким аргументом: коли щось рухається, з необхідністю мусить рухатися завдяки іншому, а тому ми змушені дійти до першопричини та автора всіх попередніх рухів. Правда, хтось може заперечити або обидва з цих тверджень, або одне з них. У зв’язку з цим тут насамперед необхідно захистити від закидів те, про що писатимемо в двох розділах. Після того необхідно буде показати, що звідси виводиться правильний висновок, який ми намагатимемось зробити в четвертому й останньому розділі. Тут же ми побачимо, як Арістотель легко довів, що рухоме не може, власне кажучи, рухатися само собою, коли зробив чіткий поділ на тих, що рухають, і рухомих. Адже деякі рухаються самі собою, деякі завдяки іншим, інші ж згідно з природою, деякі ж проти "природи, оскільки довів, що всі вони рухаються на основі певної причини.

По-перше, було б смішно, якби хтось сумнівався в тому, що ті [речі], які рухаються навіть проти природи, і ті, які рухаються згідно з природою, рухаються завдяки іншим. А їх є два роди: живі й неживі. Щодо живих істот, то тут зрозуміло, що вони рухаються не самі собою, як цілість, а, по-перше, завдяки своїй природі, і з другого боку — завдяки першорушію, подібно до того, як у живих істотах згідно з твердженням Арістотеля таким рушієм чи головною субстанцією життя є серце, а згідно з дослідами новіших фізиків та медиків — мозок, яким приводяться в рух інші частини, а від цих — ще інші. Так, наприклад, з мозку виділяються певні життєві духи, за допомогою яких душа, якщо захоче, напружує нерви й артерії, або сумує, і завдяки їм приводить в рух інші частини, та немовби пальцями регулює усе тіло.

І тут необхідно зауважити, що живі речі рухаються самі собою і завдяки іншому, однак, здається, одне одному не \273\ суперечить. Це поняття «само собою» приймається не у власному значенні, тобто на основі якоїсь причини йому властивої і внутрішньої; поняття ж /141зв./ «завдяки іншому» береться у прямому й точному значенні, а саме «на основі іншого», яке реально, хоч і не адекватно, відмінне від цілого. З другого боку, в речах неживих, коли вони рухаються згідно з власною природою, коли, наприклад, важкі прямують вниз, а легкі вгору, маємо більшу трудність. Але це ми пояснимо далі Крім цього доказу Арістотеля, ми можемо також схвалити і його твердження. І неможливо, щоб активне реально не відрізнялося від пасивного бодай неадекватно, тому що поняття активне та пасивне суперечливі і не збігаються в одному і тому ж суб’єкті, особливо [якщо йдеться про] дію і підлягання дії тілесним способом Те, що приводить в рух, є активним, а те, що приводиться в рух, — пасивним. Отже, вони відмінні; і тому пасивне не існує там, де щось рухається власним рухом, що очевидне само собою.

2. А найсерйозніші закиди, скільки б їх не було, стосуються природних рухів легких і важких [тіл], і тому у наступному розділі спробуємо їх заперечити. Зрештою хтось може сказати, що перший рушій рухається сам собою; як душа людини, що приводить в рух ціле тіло, рухається сама, бо яким чином вона може зрушувати, якщо сама не рухається. Те ж стосується всієї природи і неба, бо якщо правда, що його рухають ангели, то самі ангели рухаються самі собою. Відповідаю: не може одне тіло рухати інше, тому що і само приводиться в рух іншим і, навпаки, дух може, не маючи власного руху, приводити в рух інше; саме це тут пояснимо.







Розділ третій

ЧИ ОБОВ’ЯЗКОВО ПОВИНЕН ІСНУВАТИ ПЕРШИЙ І ЄДИНИЙ ТВОРЕЦЬ УСІХ РУХІВ?


1. У цьому питанні нам необхідно погодитися з заперечною частиною [твердження] Арістотеля, якщо не хочемо, щоби вся ця будова, яку ми намагаємося спорудити і яка повинна привести до пізнання одного першорушія на основі пізнання природних рухів, легко не завалилася. Адже припустивши, що важкі і легкі [тіла] рухаються у прямому розумінні самі собою і, якщо ми це приймемо до уваги, то помилковим буде загальне твердження, що все рухоме рухається завдяки іншому. Тут нам треба врахувати три фактори. По-перше, треба пояснити, що як важкі, так і легкі тіла рухаються не \274\ самі собою, а завдяки Іншим. По-друге, дослідити, що є тим, завдяки якому вони рухаються. По-третє, необхідно відкинути заперечення противників, що ні важкі, ні легкі тіла, коли згідно з природою прямують до своїх місць, не рухаються самі власним рухом. І таким чином /142/ доводимо з Арістотелем, що по-перше, рухати себе природно і бути головною причиною свого руху є властивою здатністю життя, а першоматерія й інші як досконалі, так і недосконалі [речі], які, здається, рухаються своїм власним рухом, не живуть, отже, самі себе не рухають. Більший висновок припускається майже всіма філософами, як це стане зрозумілішим, коли йтиме мова про життя і душу. Отже, вони не приводять в рух самі себе. І справді, коли ми кажемо «живе срібло», «жива вода», то маємо на увазі переносне значення. Крім цього, живе тіло, яке рухається само собою, повинно мати, крім форми, що є активною основою руху, і матерію, що є пасивною основою того ж руху, тобто дві частини — одну, яка б рухала, та другу, яка рухалася б, що спостерігаємо в живих істотах, в яких серце або мозок приводить в рух інші частини. Але в першоматерії та в багатьох інших народжених неживих предметах цього не знаходимо, бо їх частини є однорідними. Першоелементи не можуть рухатися самі собою. Крім того, ті [тіла], які рухаються самі собою, а особливо живі істоти, мають у своїй потенції здатність, завдяки якій вони можуть бути в стані спокою або рухатися Однак ця властивість зовсім відсутня у неживих істот. Проте, зверни увагу, що коли нерозумні живі істоти можуть самі під час руху зупинятися і відпочивати, це не треба розуміти так, що те, що спонукує їх до руху, може опиратися на цій же силі, яка в них міститься. Власних сил у своєму розпо рядженні вони не мають, бо це притаманне тільки тілам, наділеним розумом та волею, а рухаються природною спонукою, як ми перед цим вияснили. І доти можуть перебувати у стані спокою, як говорять, поки триває дія якогось предмета, спрямована на них. Говорячи іншими словами, важкі предмети, коли їх не зупинить якась перешкода, рухатимуться аж до центра землі, і легкі — аж до найглибших основ першоелементів. Крім цього, можна зазначити, що як важкі, так і легкі тіла, хоч рухаються самі собою, тобто рухаються завдяки їм властивим приаципам, з другого боку не рухаються самі собою у власному розумінні, бо такі їх основні властивості, як у важких речах вага і легкість в легких, існують у всякому разі неадекватно і в дійсності від них відрізняються, як твердить Євстахій Ясний (Фульгенс), якого ми не раз згадували. Протилежне ж твердження не дозволяє нам використати перший з вищенаведених доказів. Отже, \275\ не будемо допускати в цьому жодної різниці між живими і неживими речами.

2. Що собою являє те, завдяки чому рухаються важкі та легкі тіла, визначити не так просто. /142зв./ Одні приписують рух важких та легких речей творчій причині, інші ж вважають, що сама вага і легкість є активними причинами їхнього руху, і з другого боку, хочуть, щоб матерія та форма були тільки пасивними. Інші ж і форму, і саму вагу важких речей, а також легкість називають засобом руху, форму, правда, головним, а вагу менш властивим. Але те перше, що рухає, ставлять поза ними. Що ж у цьому розходженні думок є вірогіднішим, над цим нам треба подумати. Здається, більш вірогідним є те, що як важкі, так і легкі тіла рухаються завдяки творчій причині, немов би через основну причину і принцип руху і одночасно завдяки наданій їм вазі або легкості, а одночасно завдяки своїм формам, немовби через менш важливі причини руху, чи засоби. Перша частина твердження доводиться так: те діюче, що створює якесь тіло, надає йому буття під час народження, таким чином повинно йому також дати і те, що вимагає його буття в цей час, бо як це звичайно говорять, те, що дає буття, дає логічно і те, що необхідне для буття. І раз буття важких і легких тіл вимагає при їх виникненні природного місця, що є очевидним, то творча сила змушена його надати. Нарешті те, що за природною властивістю має надати, дає, щоб не виходило, то в чомусь є недостача. І привносить щось для оволодіння ним, бо якщо б нічим не заволоділо, то не було б можливості його пізнати. Тіла ж як легкі, так і важкі можуть здобути відповідні їхній природі місця не інакше, як за допомогою руху. Отже, рух надається їм творчою силою. Хтось може запитати, чому рухові живих тіл не приписується творець, зрештою навіть будь-яке збільшення тіл та різні зміни не приписуються творчій причині? Відповідаю: тому що ні збільшення, ні зміна, ні рух тіл щодо місця не вимагається для набуття якоїсь властивої їхній природі досконалості. В той момент, коли вони виникають, це треба надати їхній власній формі. Другу частину твердження можна довести таким чином, що тяжкі та легкі тіла навіть при відсутності творця і після цього, коли насильно зупинити їхній рух, а потім знову усунути перешкоду, починають рухатися. Отже, необхідно, щоб вони мали якийсь засіб або рушійну силу, а це справді може бути не що інше, як субстанційна форма, а також вага і легкість, які йдуть за формою. Тому вага і легкість є не що інше, як здатності, дані для здійснення руху, немовби бездушна воля, що виражає потяг до дії і розум для здійснення розумових дій, отже, /143/ їм самим треба приписати \276\ рух. Що не тільки це слід визнати для субстанційної форми, видно із такого: коли суттєвою формою є те, завдяки чому складна річ має субстанційну і абсолютну дію, то обов’язковим є. і те, щоб ця сама форма народжувала і творила з себе всі акцидентальні дії, природжені і властиві речам, які йдуть за першою дією у природному порядку. Особливо ж додай, що вага і легкість тіл, навіть коли вони перебувають у стані спокою, є активнішими потенціями, ніж інші здатності дій. Бо здається, що вони безперервно рухаються, і навіть, коли перебувають у стані спокою, то не втрачають руху настільки, щоб не мати до нього 1 потягу. І зрозуміло, що вони доти перебувають у стані спокою, доки їх стримує якась зовнішня сила, і тому, коли її усувають, негайно зрушуються у відповідному їм напрямку. Подібне відбувається, коли забрати підпору, що тримає стелю, або прорвати кулю, в якій є повітря. Тому [тіла] навіть намагаються, скільки можуть, подолати свою перешкоду; так бачимо, що величезні камені самі себе повільно закопують у землю. Але нам необхідно протистояти закидам противників.

3. Закидають, по-перше: реалізований наслідок вимагає причини, як вчить Арістотель («Фізика», кн. II, розд. 2 та «Метафізика», кн V, розд. 2). Бо ж наприклад, часто буває, що в той час, коли горить вогонь, й інший вогонь від нього спалахує та згасає, отже, його рух не можна приписати його джерелові. По-друге: елементи всі взаємно з собою з’єднуються і [кн. «Про виникнення і знищення», розд. 9], відомо, що інколи з необхідністю важкі речі виникають з легких і легкі з важких. Отже, коли що-небудь рухається завдяки своєму творцю, то іноді треба допустити рух важких тіл вгору на місце легких, опускання легких вниз на місце важких, що здається абсурдним. По-третє: тілесний рушій приводить щось в рух, навіть коли сам рухається. І тільки першорушій здатний приводити в рух та не рухатися, як вчить Філософ («Фізика», кн. VII, розд. I). А коли легкі або важкі тіла починають рухатися. Їх першопричини здебільшого не рухаються. По-четверте: бо менш природним для важкого і легкого тіла є його рух, ніж тепло — вогню, живій істоті — рух серця і дихання, розумній природі — потяг до мети. По-п’яте: якщо важкі та легкі тіла приводилися б в рух своїм творцем, то завдяки йому рухалося б також живе срібло, бо є одним з важких тіл, як це може [робити] земляна вода і водяна земля /143зв./ Проте, це ми не повинні стверджувати, тому що, коли б крім ваги не був наданий жоден рух, то тільки для того, щоб завдяки їй тіла могли прийти на своє природне місце. Живе ж срібло майже не перебуває в стані спокою і навіть, куди б його не кинути, невпинно біжить до центра. \277\

Відповідаємо на кожне зокрема. Щодо першого. Арістотелівське твердження: дійсне вимагає дійсної причини — треба розуміти не так, ніби необхідно, щоб поки існує наслідок, існувала б і причина. Це помилка, яку заперечує тисяча прикладів. Наприклад може статися, що людина, кинувши камінь або пустивши по воді легкий човен, сама може загинути швидше, ніж вони зупинять свій рух. Таким чином, твердження Філософа говорить, що наслідок, який виникає у дійсності, вимагає дійсної, або діючої причини, хоч та причина і її здатність існує не протягом всього часу, коли існує наслідок. Щодо другого, яким чином проникають першоначала одні в одні, тут не місце досліджувати. Тимчасом, я кажу, що коли б легкі тіла походили від важких або навпаки, і хоча важкі не були б легкими, а легкі важкими, проте вони мали б актуальну здатність або можливість, а це можна бачити у всіх рівнозначних причинах. Бо і сонце актуально немає квіток, зілля і т. д., хоча можна сказати, що має це все у здатності, тобто має здатність до їх утворення. Щодо третього: більшість філософів, наскільки я знаю, і серед найвизначніших учень Арістотеля Теофраст стосовно того вчення розходиться з Арістотелем, бо коли магніт притягує залізо, сам не рухається. Але це треба пояснити так. Матеріальний рушій не рухає, хіба що сам рух здійснює не через всього себе, але або частково, або через щось, йому акцидентальне. Так людина може щось привести в рух, і хоча вона вся рухається, проте не може цього здійснити інакше, як якоюсь своєю частиною, а саме рукою або ногою. І так само чутливі об’єкти приводять в рух відчуття, залишаючись нерухомими, розкриваючи ті властивості, які їх привели в рух, як квіти виділяють запах, зображення, образ і так щодо інших. Тому також слід сказати, що творчі причини важких і легких речей рухаються. Щодо четвертого, і хоча те, що наведене для прикладу, є природним для речей, однак не все відноситься до цього першого буття, а саме того моменту, коли воно виникає таким способом, як ми це пояснювали вище. Те ж саме стосується і биття серця, яке частково походить від першої творчої причини, частково від субстанційної форми або душі. Щодо п’ятого: рух живого срібла [ртуті], прямує до центра завдяки творцю як першопричині, /144/ завдяки формі, а не завдяки своїй вазі, як інструментальній причині (і це стосується решти важких тіл). Цей рух, що спрямовує живе срібло в різні боки і сам не перебуває в стані спокою, необхідно приписати і тим іншим речам, що збігаються і викликають постійні дії. Основною ж причиною цього явища є сама вага, скріплена вологістю і плинністю і самою кулястою формою. Бо вага є такою значною у живому сріблі, що \278\ всі метали, крім золота, пливуть на його поверхні. І це штовхає кулю вниз, яка, не маючи на рівній поверхні сталого положення, котиться то в один, то в другий бік. Те ж саме діється і з дерев’яною кулею, розміщеною на рівній поверхні. Волога ж має в собі вагу і, уникаючи контакту з сухим тілом, приводить до того, що частини збираються в кулю. І хоча це також можна побачити інколи на прикладі водяних крапель, але ці краплі не такі тривкі як у живому сріблі. І це тому, що в живому сріблі в’язкість внутрішніх частин сильніша, ніж у воді. Тому-то вода легше розходиться, ніж живе срібло. Крім того, його плинність і кругла форма не дозволяють, щоб воно перебувало в одному місці. Будучи круглою, кулька тисне на тверде тіло тільки нижньою частиною, а боками натискує на повітря, що її оточує і оскільки дійсно є важкою, відштовхує в усі боки повітря, яке не може її підтримувати, і нарешті, тому що є плинною, тобто має нестійкі частини, негайно розливається в той бік, куди було відштовхнуте повітря. Інші ж частини, взаємно з’єднуючись цим рухом, немовби підіймаються на вазі і пливуть за частиною, що вже впала, а потім ті, що впали, тягнуть за собою інші; і так рухаються й легко котяться. Але очевидно, що живе срібло, якщо б не мало ніякого перед тим вічного поштовху, в кінці зупинилося б, навіть, коли б і розбилося на дрібні частини.

5. Дехто міг би нам тут окремо закинути; адже, в кожному разі, і ваше твердження не рятує визначення життя, тому що не визначає істинної різниці між живим і неживим, коли вважає, що неживі важкі і легкі тіла мають дані їм внутрішні основні принципи власних природних рухів, а саме, форму, вагу і легкість. Відповімо: різниця між живими і неживими, /144зв./ важкими і легкими полягає в тому, що вони мають основну причину свого руху всередині себе і тільки ту, а саме: форму або душу, що є незалежною у своєму русі від зовнішньої причини, за винятком, звичайно, втручання бога. І хоча ми говоримо, що неживі мають якісь внутрішні причини свого природного руху, але доводимо, що вони є менш важливими інструментами, тому їх рух відносимо до зовнішньої причини, тобто, до творця. До цієї важливої основної відмінності додається багато інших. Наприклад, живі істоти найбільше наділені органами чуття і в потенції здатні до відпочинку, і тому можуть рухатися самі собою в той чи інший бік, чого немає у важких і легких тілах, позбавлених життя. \279\






Розділ четвертий

ЧИ ВАЖКІ І ЛЕГКІ [ТІЛА] РУХАЮТЬСЯ САМІ СОБОЮ?


Тут мова йтиме про висновок з уже з’ясованого Арістотелівського твердження, а саме, ніби жодна річ не може рухатися сама собою; все, що рухається, рухається завдяки іншому. А коли опустимо це, то чи правильним буде висновок, що існує якийсь перший і єдиний творець і рушій всіх рухів. З цим погоджуються майже всі філософи, до яких і ми приєднуємося. А щоб більше виявився зв’язок цього твердження та його істинність, необхідно звести дане твердження до такого силогізму: коли б не існував першорушій — причинність у суттєвій субординації рухомих предметів, тоді не існував би і їх наслідок. Але цього не трапляється, що очевидно само собою. Можна доводити це і так: коли б не існував першорушій, або не все рухоме рухалося б завдяки іншому, то йдучи так до безконечності, ми б твердили, що це рухається від того, а те від іншого, а те знову від іншого і так без кінця. Проте такого руху не слід допускати, бо це суперечить здоровому глузду і виступає проти загальноівизнаної філософії. Нарешті, також покажемо, що таке твердження неможливе при доведенні більшого засновка попереднього силогізму, бо ніщо не рухається само собою, як це вже було з’ясовано. Отже, з необхідністю доходимо до першого та єдиного рушія, і цим доводиться більший засновок попереднього силогізму. У всіх суттєво підпорядкованих причинах руху існує перша причина середньої і середня останньої. /145/ І чи середня може бути одна чи їх багато? Я, принаймні, вважаю середніми причинами всі ті, що не є ні першими, ні останніми з огляду на якийсь певний рух. І коли усувається причина, усувається і те, що від неї залежить, отже, якщо немає першої, немає середньої, якщо немає середньої, немає останньої, і тому не може існувати жоден наслідок. А з другого боку, тому, що не можна йти назад від причини до причини у нескінченність, то ніколи й не доходимо до першої причини. Так це пояснює Арістотель. Тут нагромаджується цілий ланцюг причин, і тому запитую, чи у всій цій множині є якась причина, що рухає і сама не приводиться в рух іншою, чи дійсно вся і рухає, і приводиться в рук іншою. Якщо перше, отже, буде одна перша причина, якщо друге, то вся ця кількість причин буде рухаюча і нерухома, але ж звідси ви \280\пливае, що існує якась [причина] поза тією сукупністю, якою приводяться в рух всі інші. Вона, отже, знову буде першою. І якщо б ти сказав, що ця причина, яка рухає всі, приводиться в рух іншою, і та знову іншою, то говорив би проти припущення. Я ж вимагаю, щоб ти взагалі враховував усі причини, а ти насправді не всі враховуєш, якщо, думаючи про інші, крім цих, або, що просто є смішним, скажеш, що крім усіх є ще інші. І не можна говорити, що існують якісь причини, що себе приводять в рух; що це абсурд, ми довели вже перед тим, коли йшла мова про причини. Тому, коли причини і рухають, і рухомі, то вони є немовби інструментальними, а звідси випливає, що якась є початковою. І це стосується як всіх причин загалом, так і кожної з них зокрема. А звідси ясно видно, що неможливим є рух до нескінченності. Це і є вся аргументація Філософа.

2. Правда, можна закинути, що висновок від окремого до загального є ненадійним, бо хоча будь-яка мала величина може перевищуватись іншою, це не стосується всієї їх суми. Відповідаю, таке розрізнення існує тому, що менші величини не залежать від більших, а скоріше навпаки — більші від менших, з яких складаються. Так само причини, що рухають, залежать від інших, тих, якими приводяться в рух, В сфері малих величин не може бути руху до нескінченності за допомогою складання однієї з другою, /145зв./ так само його не може бути і через розчленування на складові частини. І так доходимо до нескінченності, так само і в причинах можна дійти до нескінченності, коли б бог так захотів, виводячи одну з другої. Але йдучи від наслідків до причини, ми не можемо йти у нескінченність. Отже, приклад менших [величин] ще більше підтверджує нашу думку. \281\









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.