Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Феофан Прокопович. Філософські твори. Том II. Натурфілософія. Частина II. Книжка II]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





Книжка друга

ПРО НЕБО



Розглянувши світ у цілому, яким він є, тепер зупинимось на його частинах, тобто на різних видах і ознаках речей. Спочатку поведемо мову про його головні і прості частини: про небо та чотири загальновідомі елементи. В зв’язку з тим, що небо є великим, різноманітним, красивим, дивовижним, воно вимагає також значного й тривалого дослідження. Але ми не маємо наміру досліджувати все, що можна спостерігати на небі (бо це робить особлива і досить важка астрономічна наука). Проте окрему книгу присвятимо небу. Цей розгляд буде виключно фізичним, він не виходить за межі природних речей і матерії, хоча тут і досліджуватимуться речі, значно віддалені від досвіду відчуттів, доступні, наприклад, лише зору. Хоча вони й даються нашому пізнанню, вони є менш певними і менше дослідженими. Мені, власне, здається, що ми наближаємося до меж натуральної теології. Тому наш розгляд вимагає старанного, спокійного, вільного, нічим іншим не зайнятого і не обтяженого дослідження /165зв./. Перших дослідників неба так оспівує Овідій у книгах «Фасти»:


Щасливі уми, для яких дослідження цього — границя,

І не хороми небес знятись турбота була.

Імовірно, вони однаково і від образ, і від

Жартів людських вище чоло підняли.

Венера й вино піднятих угору думок не зломили,

Ані служба на ринку, ані воїнський труд.

Честолюбність легка й облита пурпуром слава,

Прагнення сили багатств не стривожили їх.

Наблизили до наших очей далекії зорі,

Другії ще додали завдяки генію своєму,





РОЗДІЛИ ДРУГОЇ КНИЖКИ:


I. Скорочений виклад вчення Арістотеля про небо.

II. Чи матерія небес відрізняється від підмісячної матерії?

III. Чи небеса є живими?

IV. Чи форма небес є кулястою?

V. Чи правильно встановлюється число і порядок небес?

VI. Чи рух небес є природним? \320\

VII. Чи небеса рухаються завдяки дії розумних істот?

VIII. Чи всі небеса рухаються від сходу на захід?

IX. Чи небеса та емпірей [вогняне небо] діють на підмісячний світ, і яким чином?

X. Чи із сповільненням руху небес, з необхідністю сповільнюються підмісячні рухи?

XI. Внаслідок чого виникає нерівномірна швидкість у підмісячних тілах? /166/

XII. Чи внаслідок дії небес можуть виникати живі істоти?

XIII. Чи небо є знищимим і чи воно може бути коли-небудь знищимим?

XIV. Про зорі і передусім, чи мають зорі іншу природу, ніж небеса?

XV. Чи встановлюють добрі математики число рухомих зір. Про форму сонця й місяця та інших планет, та чи легкі їхні тіла?

XVI. Чи зорі рухаються з небом, чи по нерухомому небі?

XVII. Про нерівність руху планет.

XVIII. Про світло, і чи утворює світло тепло?

XIX. Чи зорі світять самі собою, чи завдяки сонячному світлу?

[Затемнення Сонця і Місяця]






Розділ перший

СКОРОЧЕНИЙ ВИКЛАД ВЧЕННЯ АРІСТОТЕЛЯ ПРО НЕБО


Про те, що небеса є природними тілами, Арістотель не лише вчить, але й вважає за необхідне визнати, що небеса складаються з матерії і форми, хоча, на його думку, матерія небес відрізняється за видом від матерії підмісячних тіл. Бо, як він припускає, між підмісячними тілами і небесами немає жодних взаємних процесів, і небеса не підлягають ніякій зміні. Небеса, за його вченням, мають своєрідну форму, яка не є живою, як припускало багато античних філософів. Але незважаючи на те, що небеса рухаються, вони рухаються не завдяки внутрішньому рухові, а завдяки інтелігенціям, тобто існує певний дух (за християнським ученням, це ангели), якому бог доручив виконувати такі функції. Нарешті, небеса впливають на підмісячний світ і, зрозуміло, в результаті їхнього впливу тут відбуваються різноманітні зміни. Фігура неба є куляста, рух неба рівномірний і постійний. \321\

Говорячи про частини неба, а саме зірки, він в першу чергу зазначає, що зірки або планети мають таку саму природу, як і небеса, і відрізняються від них щільністю подібно, як на дереві /166зв./ сучки відрізняються від решти м’якшого тіла. Їх природа не є ні гарячою, ні вогняною, тепло й жар вони утворюють в атмосфері завдяки своєму рухові і світлу, що видно при взаємному терті й русі навіть інших тіл. Проте, якщо будь-які тіла самі внаслідок свого руху стають, гарячими, а зірки не нагріваються, тому що вони знаходяться на значній відстані одна від другої і мають природу, нездатну вбирати в себе вогонь. Потім він доводить, що зірки обертаються не завдяки своєму власному рухові, а завдяки руху небес, або своїх орбіт, подібно як цвяхи, забиті в колесо, рухаються разом із своїм колесом. З другого боку [Арістотель] спростовує погляди піфагорейців, які вчили, що з руху зірок виникає якийсь звук і гармонічний спів: частково — тому що цей звук шкодив би підмісячним тілам, а частково — тому що те, що само рухається, утворює звук, а те, що — в другому, робить те найменше, зірки ж рухаються разом з орбітами і в своїх орбітах. Потім він переходить до питання про Землю, чи вона існує в центрі світу і чи перебуває в стані спокою чи рухається. І вирішує, що вона розміщена в центрі і перебуває в спокої.







Розділ другий

ЧИ МАТЕРІЯ НЕБЕС ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД ПІДМІСЯЧНОЇ МАТЕРІЇ?


1. Це питання здається таким же недоступним людському пізнанню, як небеса — людським відчуттям. І не випадково сам Арістотель змушений визнати, що важко досліджувати небеса в зв’язку з тим, що вони є віддаленими від органів відчуття. Адже відомо, що твердження фізиків стають достовірними лише у тому випадку, коли випробовуються відчуттями. 1 все ж я з усією переконливістю доводжу, що матерія небес зовсім не відрізняється від матерії підмісячних тіл. Тут ми не поділяємо вчення Арістотеля. Бо, по-перше (якщо навіть згідно з самим Арістотелем), бог діє найлегшим і найкоротшим шляхом, то чому він створював би іншу матерію для спорудження небес, коли б однаково успішно міг би їх побудувати з цієї спільної. З того, що Арістотель не зміг цього показати, не випливає, що дане твердження справді не можна \322\ довести. Далі, цю відмінність треба підтверджувати не довільно, немовби ми самі її створювали, але на основі точних і переконливих доказів. В чому полягає доказ, за допомогою якого це пояснює Арістотель? По-перше, принаймні на основі переваги небес. Але ця перевага не пов’язана з матерією, бо хоч людина переважає і саме небо, вона складається з тієї самої матерії, що і все інше. І, нарешті, те, що він називав небеса незнищенними, а цей аргумент навіть сьогодні дуже високо цінять майже усі перипатетики, він, проте, не має жодного значення. /167/

З допущення про незнищенність небес не випливає висновок про відмінність їх матерії. Коли б ця відмінність дійсно існувала, вона б виникала не на основі матерії, а з форми та акциденцій. Подібно, як немає необхідності вважати матерію лева відмітною від матерії каменю через те, що той живе, а цей — ні. Однак можуть спитати, якщо на основі зникнення і виникнення філософи пізнали, що матерія в тілах є такою, що вона здатна втрачати попередню і набувати іншу форму, то звідки ми знаємо, що те саме відбувається на небесах, на яких ніщо не народжується і ніщо не знищується? Відповідаю: А звідки ж ми будемо знати, що там також існує матерія, адже така балаканина є хибною на основі суперечності антецедента й консеквента. Коли не буде інших доказів, то не будемо робити жодного висновку, але скажемо, що ми не знаємо і не розуміємо. А звідки ж Арістотель та інші знають? Що ж може точніше виразити нашу думку: ми стверджуємо, що небеса є також змінними, що досить виразно побачили та іншим довели найстаранніші астрономи, а саме на основі появи нових та зникнення знову деяких зірок. Про це говорять коїмбрійці та інші вчені. Це ж доводиться і на основі спостереження за сонячним тілом, на якому, як багато хто помітив, виникають та зникають якісь плями, про що ми далі поговоримо детальніше. Але якби навіть люди і нічого не бачили, чи була б в цьому потреба говорити, що на небі ніщо не змінюється, тому що нічого подібного не помітили. І як вони могли б побачити зміни якихось маленьких речей, не більших, напевно, від наших рослин або тварин, якщо навіть величезні маси зірок, що в сто разів більші від Землі, здаються нам дуже маленькими? \323\







Розділ третій

ЧИ НЕБЕСА МАЮТЬ ДУШУ?


1. Щодо форми небес також йде дискусія, а саме, чи є їх формою душа, чи вони не наділені душею. Твердження ж про те, що небеса одушевлені, видається християнам не менш смішним і абсурдним, ніж називати весь світ живою істотою, як ми перед тим бачили. Проте чимало було і знаменитих імен, які приймали це безглуздя. І насамперед Платон, який мав багато послідовників. Арістотель, наскільки я пам’ятаю, визнає те саме («Про небо», кн. II, р. 13 та 61). Однак його прихильники намагаються це пояснити в такий спосіб, що він учив не про душу, яка перебуває на небесах, але про таку, що знаходиться поруч. А з християн Оріген 1 верзе те саме, а навіть значно ганебніше, бо («Коментар на Йоанна <...>» та «Про принципи», кн. і) не лише вчить, що зірки одушевлені. але що вони в однаковій мірі мають вади /167зв./ та доблесті, а тому Христос помер не лише за людські гріхи, але також і за гріхи зірок. І саме цю помилку засудив другий Константинопольський 2 собор. Слова собору наводить Никифор (кн. XVII, розд. 28): «Якщо хтось скаже, що небо, місяць, сонце, зірки і води, які находяться вище небес, є якимись тваринними і матеріальними силами, хай буде проклятий».

2. Однак жодною іншою розумною основою не керувались згадані автори для того, щоб розуміти небо як живу істоту, хіба що одним тільки рухом. І будучи не в змозі дослідити рух небес, який вони надають і іншим предметам, прийшли до висновку, що небеса наділені душею. Про те ми, як і кожна людина, що має здоровий глузд, не можемо думати так, як наші противники.







Розділ четвертий

ЧИ НЕБЕСА МАЮТЬ КУЛЯСТУ ФОРМУ?


Щоб можна було сказати, що небеса мають кулясту і сферичну форму, не вистачає свідчень наших органів чуття, бо подібно до того, як здається, що небо є сферичним, так і багато предметів, що не є сферичними, здалеку виглядають \324\ сферичними, наприклад, чотирикутні башти та інше, причину цього пояснює Евклід у своїй оптиці. Але все-таки, небо є кулястим і це можна, довести іншими доказами. Арістотель («Про небо», кн. II, розд. 4) це підтверджує так: по-перше, тому, що небеса рухаються по колу, то, якщо б вони не були круглими, а трикутними чи чотирикутними, паза їхньою крайньою поверхнею на тому самому місці існувало б тіло, що рухається в площині цього кута, або існувала б порожнеча, що він називає абсурдом, але не знаю, на основі якого переконливого свідчення. По-друге, а тому, що елементи оточують один одного, і з другого боку земля разом з водою круглі, то, говорить, буде й повітря, яке оточує землю й воду, круглим, і вогонь, що бушує навколо повітря, і, взагалі, також небеса, які оточують вогняну кулю. Але що, коли б хтось визнав поверхню повітря, яке оточує землю, круглою, і одночасно заперечив, що крайня поверхня того ж самого повітря є круглою? Що на це скаже Арістотель? Менш доказовим є аргумент, який він сам приводить на основі руху небес, визначаючи рух неба як рівномірний і безперервний, а такий рух має величину і тому є дуже швидким, отже і коловим. Майже всі ці докази двозначні. Бо якщо б все це прийняти, то виходило б, що тільки небо рухається коловим рухом і не рухається по колу, що є очевидним само собою. /168/

Але існують кращі докази про кулясту форму неба, і, в першу чергу, це видно з руху постійних зір, які ми спостерігаємо, що швидко рухаються навколо полюса, немов навколо центра, утворюючи круглий простір. І нарешті, якщо б не було круглим небо, на якому розміщені постійні зорі (то цей доказ можна віднести лише до однієї тверді, тому що орбіти окремих планет розглядаються, окремо) <...> Одні зорі здаються нам більше віддаленими від інших, інші ближчими, хоча все-таки спостерігаємо протилежне. А стосовно того, що на основі круглої форми зірок робимо висновок про круглу форму небес, то повинен бути один і той же доказ і про зорі, й небеса. Я вважаю, що тут немає ніякого іншого аргументу, бо хіба через те, що сучок на дереві круглий, то чи само дерево повинно бути круглим?

4. А з тих аргументів, що спрямовані проти круглої форми неба, заслуговують на увагу такі. Одні зірки або планети нам здаються ближчими від інших, а інші так само в одному місці ближчими, а в другому більш віддаленими, подібно ж Сонце і Місяць, коли піднімаються над горизонтом, то виглядають більшими і ближчими, а коли перебувають у зеніті, то здаються малими, а тому і більш віддаленими. На це відповідаю: що одні [зорі] є ближчими від інших, але мають не однакову орбіту, Сонце ж і Місяць не є більш віддаленими, \325\ коли перебувають у зеніті, ніж тоді, коли сходять. А здаються нам більшими, коли сходять, внаслідок великих й густих туманів, які лежать між нашими очима і тими світилами, що сходять, як Евклід показує в «Оптиці».







Розділ п’ятий

ЧИ ПРАВИЛЬНО ВСТАНОВЛЕНО ЧИСЛО І ПОРЯДОК НЕБЕС?


1. Поштовхом до постановки цього питання стало спостереження різних рухів зірок. А саме: більшість небесних світил не завжди зберігає між собою той самий порядок, але інколи вони між собою зближаються, інколи віддаляються, що в першу чергу видно при спостереженні Сонця і Місяця /168зв./. У зв’язку з цим дуже багато астрономів твердить, що існує не одна, їх орбіта і що таких небесних світил є сім, а саме: Сонце, Місяць, Венера, Меркурій, Марс, Юпітер і Сатурн. Звідси і твердять, що існує сім орбіт цих планет. Крім того, існує ще й сфера нерухомих зірок, що взагалі відрізняється від цих семи сфер, і тому математики поставили її на восьмому місці, З другого боку, тому що інші зауважили, що восьма сфера рухається швидше зі сходу на захід, і навпаки, з перешкодами і сповільнено з заходу на схід. Цей рух став очевидним на основі спостережень стародавніх та пізніших математиків. Щоб не допустити наявності в одному і тому ж тілі двох протилежних рухів (бо це було б абсурдом), вони прийшли до висновку, що існує якась нова сфера, яка не має зірок, і, що вона, рухаючись із сходу на захід, рухає з собою і сферу зір, а ця неначебто чинить опір і поступово відходить І нарешті, магометанські араби і з ними Альфонс 3, іспанський король, крім цих двох рухів зореносної орбіти відкрили якийсь третій, завдяки якому, вона, наприклад, то відходить від знаків рівнодення на схід, то знову наближається до них. Цей рух вони назвали тремтінням, бо змушені були визнати, що існує десяте світило, яке рухається дуже швидко з сходу на захід і рухає за собою дев’яту сферу, яка, проте, власним рухом чинить опір і тягне з собою назад восьму зореносну сферу, якій, як кажуть, властиве те, що вона тремтить. Потім за ними рухаються інші сім планет.

2. Будучи незвдоволеним цими труднощами, численними рухами та обертаннями, Копернік негативно поставився до даного вчення, твердячи, що люди вигадують нові небесні світила, яких ніхто не бачив і що немає так багато та так \326\ відмінних, рухів, а що Земля рухається подвійним рухом (як ми перед тим з’ясували). Вона обертається навколо Сонця і, обертаючись, тремтить. Тому нам здається, що небесні сфери змішуються в численних рухах. І тому не існує більше небесних сфер, крім восьми, а середніх рухомих планет є сім, а восьма зореносна сфера — нерухома. І на основі цього свого розподілу він серйозно запевняє, що усувається вся та плутанина й суперечливість щодо рухів.

3. Правда, були вчені, які це трактували інакше, вважаючи, що існує тільки одна сфера, в якій різні /169/ зірки, зберігаючи різний, але точний порядок і шлях, рухаються немов риби у воді, одні будучи розташовані ближче до нас, другі далі, треті — ще далі.

4. Понад усіма тими небесами існує ще щось, як одностайно визнають теологи та отці церкви і називають його емпірейським, тобто вогняним, небом, воно є нерухомим, у верхній частині квадратним. Воно і є місцем перебування блаженних, хоча його існування не підтверджується жодним фізичним аргументом, і немає про це доказів в Святому письмі. Воно приймається скоріше як припущення. Далі, чи існує, чи не існує така кількість небес, коли читаємо у Святому письмі про третє небо як крайнє, куди вознісся св. Павло, і тому там визнають тільки троє небес. Але це не суперечить більшому числу небес. Бо за перше небо можна прийняти увесь простір, що існує понад нами і що простягається до сфери Місяця. За друге — увесь об’єм усіх сфер, за третє — сам емпірей. І з цим ми погоджуємося без суперечки.







Розділ шостий

ЧИ РУХ НЕБЕС Є ПРИРОДНИМ? ЧИ НЕБЕСА РУХАЮТЬСЯ ВНАСЛІДОК ДІЇ РОЗУМНИХ ІСТОТ?


1. Тут ми не запитуємо про рух неба, а саме, чи він існує, як і не ведемо дискусій з новими й старими ліфагорійцями, які твердять, що небо стоїть, а земля рухається (бо те є великою й окремою роботою). Проте, коли взяти до уваги вчення Арістотеля, Птолемея та інших про рух небес, то виникає також питання, чи той рух є природним для небес, тобто, чи причина їхнього руху є їм властива, чи вона є внутрішньою чи зовнішньою, чи може їм надана. Арістотель і майже всі перипатетики, що слідували за ним, кажуть, що небо рухають інтелігенції, або духи, створені богом для цієї мети. Їхні докази є приблизно такими: 1. Бо в противному разі \327\ небеса жили б. 2. Бо якщо це прийняти і стверджувати, що все неперервно перебуватиме в стані спокою, то звідси випливатиме, що воно насильно залишалося б спокійним. 3. І здається аналогічним, що подібно до того як малий світ, тобто людина керується власним рухом або душею, так великий світ керується якимсь духом /169зв./ 4. Те саме говорить, як здається, і «Святе письмо» у кн. VI «Під ним зігнуться ті, що несуть небо».

Деякі хочуть, щоб це було сказано про ангелів. Одначе, якщо це не суперечить, то мені здається більш достовірною протилежна думка, а саме, що небо, якщо рухається, рухається само собою. Бо питаю: чи не міг бог створити щось, що не жило б принаймні, хоча рухалося б без якогось поштовху, як не властивої йому причини? Важко сказати, що того він сам зробити не міг, бо якщо б міг, то чому надав небесам духовних рушіїв? Бог йде у всякому разі найкоротшим шляхом, і краще було не створювати природи, що має потребу в чужій силі, а хай би вона існувала сама собою. Мене дивує також, що Арістотель та інші твердили, що коловий рух міг бути вічним, а прямий ні, бо коли говорять про рух, що походить від якогось духа, то чому прямий рух не міг би бути вічним, в іншому ж випадку буде мова про рух сам по собі. Отже, могла б бути іншою природа створених рухів без численних зовнішніх рушіїв.

3. На закиди відповідаю: перший, можливо, має своєю основою не добре засвоєну теорію про життя, про що поговоримо в іншому місці. По-друге. Доводять, що небеса рухаються тільки під дією сили. А я тверджу, що небеса й тепер рухаються, і тоді рухалися без жодного примусу. Хіба тіла блаженних будуть зазнавати насилля, якщо навічно залишатимуться дуже далеко від центру своєї природи? Втрачання чого-небудь випадкового або його надбання за таким велінням бога не означає зміну природи, і, напевно, ця зміна не є примусовою, чим би вона не була. Пророки говорять, що небо не утворюється богом, і ця думка буде тут влучною, бо якщо справді небеса, які перед тим самі собою рухалися, стануть нерухомими, і дещо своє або втратять, або набудуть, то було б безглуздо говорити, що внаслідок цього вони стануть новими небесами, і, що ангели перестануть їх рухати. Те, що стосується третього аргументу, є не суттєвим для справи, бо ж і малий світ не у всьому подібний до великого. І якщо в цьому відношенні він є подібний, то замість душі варто скоріше поставити бога, який турбується про все і зберігає Усе, ніж ангела. В словах шостої книги (а це була четверта проповідь) треба розуміти не небесні двигуни, але царів, котрі, як кажуть, тримають землю на плечах, або носять її в руках. /170/ \328\






Розділ сьомий

ЧИ ВСІ НЕБЕСНІ ТІЛА РУХАЮТЬСЯ ЗІ СХОДУ НА ЗАХІД?


І. Оскільки вже на основі спостереження руху неба кожний бачить, що всі небесні тіла [сфери] рухаються зі сходу на захід, то і питання щодо цього було б зайвим. Однак запитують про інше, чи всі небесні тіла рухаються тільки зі сходу на захід, чи також з заходу на схід. Як ми бачили вище, восьма сфера, крім свого дуже швидкого руху з сходу на захід, також, як помітило багато дослідників, має до певної міри протилежний рух та рухається на схід (це, до речі, дехто зауважив і щодо окремих планет). Тому, здається, необхідно визнати, що деякі небесні тіла мають подвійний рух, один з заходу на схід, інший з сходу на захід. Доказ для підтвердження цього є досить вагомим, адже всі спостерігають, що планети в один і той самий час не завжди перебувають в одному й тому місці на небосхилі, подібно як зірки. А самі незмінні зірки не завжди сходять в тому самому місці горизонту, але багато з них в таку ж саму пору тепер з’являються ближче до сходу, хоча в старі часи вони були дальше на схід.

2. Все ж Даніель Сеннерт бере до уваги цю теорію («Про небо», кн. II, розд. 2). Феномен зворотного руху зірок у напрямку сходу він пояснює нерівним кругом небесних сфер: «Бо якщо ти припустиш, — говорить він, — що всі зірки рухаються зі сходу на захід вперед і кожна верхня швидше рухається від нижньої, та матимеш той же самий феномен. 1 коли нижні, що рухаються повільніше від верхніх, які рухаються швидше, обов’язково залишаються далеко позаду, тоді складається враження, що планети під час руху переміщаються на схід». Якщо ця відповідь має якесь значення (мені бодай здається, що має велике значення, хоча зовсім нічого про це не говорять коімбрійці), то не буде потреби знову вводити дев’яте й десяте небесне тіло, якого ніхто не бачив. \329\







Розділ восьмий

ЧИ ВПЛИВАЮТЬ НЕБЕСА НА ПІДМІСЯЧНИЙ СВІТ ТА ЕМПІРЕЙ І ЯКИМ ЧИНОМ?


Окремі [вчені] поділяють поставлене питання на дві частини і запитують по-перше: чи впливають зірки на підмісячний світ? І по-друге, чи впливають самі лише зірки, чи може також небеса. Проте ми не вникаємо у дрібниці, які не легко піддаються спостереженню, але детально й широко ставимо питання: чи небеса або самі, /170зв./ або з допомогою своїх зірок діють на ці підмісячні тіла, впливаючи [на них] та змінюючи їх по-різному.

2. Були деякі автори, що позбавляли небо не лише здатності викликати важливіші щодо підмісячних тіл дії, але відмовляли йому у силі нагрівання, і запевняли, що до неба прикріплено зірки лише для прикраси, подібно тому, як прикрашається їдальня інкрустацією та мозаїкою. Не знаю, які міркування спонукали їх до цих думок, можливо, саме незнання й невігластво, а можливо те, що в експериментуванні вони були надто сліпими. Адже зовсім протилежне показує нам велика кількість точних дослідів, бо навіть бачимо, що рух Сонця дозволяє відрізняти чотири пори року, що деякі сузір’я віщують неурожайність, інші врожай, ще інші приносять погоду або бурі, сприяють поширенню хвороб або їх лікуванню, арктичний полюс або північна частина неба з дивною силою притягають до себе мапніт. Дехто твердить, що саме цією причиною обумовлене те, що півні будяться опівночі та співають, і це відбувається внаслідок того, що вони мають якусь здатність, дану їм сонцем. Цю здатність вони, немов збуджені якимсь стимулом, виразно відчувають тоді, коли сонце після півночі знову повертається до нас. Так само, коли повніє місяць, ростуть устриці та молюски, а коли місяць перестає бути повним, вони перестають рости. Мурашка на дев’ятий день після парування, який, як вона відчуває, є для неї несприятливим, не виходить зі сховища, і в час нового місяця вона завжди відпочиває, а в час повного місяця навіть ночами старанно займається роботою; камінь селеніт, як деякі запевняють, є подібний до місяця, в певні дні він збільшується або зменшується. Можна навести ще багато подібних прикладів.

3. Звичайно, тут питають, чи й емпірейське небо виявляє свої сили і діє на підмісячні тіла? На це питання, оскільки \330\ ще не можна провести жодного досліду, немає певної відповіді, а якщо і можна щось сказати, то ймовірнішою буде ствердна думка. Бо, вважаючи достовірним те, що інші небеса є активними, ми не повинні позбавляти тієї самої властивості емпірей, якщо цьому не перешкоджає жодний переконливий доказ, а при відсутності його думка буде ствердною, оскільки, як кажуть, істина знаходиться на боці того, хто має аргументи. Сюди підходить вираз Дамаскіна («Православна віра», кн, II, розд. 23): «Найменше можна погодитись з тим, що у всесвіті існує якась спокійна та позбавлена дії субстанція». /171/

Про те, яким чином небеса діють на підмісячні тіла, різні автори говорять по-різному. Одні називають лише світло засобом їхньої дії, інші вважають, що світло діє спільно з рухом небесних тіл. Те, що кожне з них діє, зрозуміло кожному. Бо від світла відчуваємо тепло, внаслідок руху сонця найбільше пізнаємо різноманітність часу. Я вже не кажу про інші речі. Але, як підтверджують численні досліди, не лише ці два чинники зумовлюють все: адже в кадри землі, де народжуються метали та інші копалини, не проникає жодне світло, ані жоден рух. Так само і голка, потерта об магніт, завжди направлена в сторону північного полюса навіть при дуже густому тумані і навіть тоді, коли експеримент відбувається у зачиненій з усіх боків кімнаті. Крім того, поранені та хворі, хоч не бачать сонця і місяця і уникають їхнього великого світла, однак відчувають значне зменшення болю при їх змінах. Тому необхідно твердити, що небеса й зірки мають, можливо, як деякі вважали, також інші властивості, крім цих чотирьох згаданих: сухості, вологи, теплоти й холоду або подібні, або їм відповідні. Ними вони немов інструментами в різний спосіб можуть діяти і змінювати підмісячні тіла. Згідно з цим, як стало відомо, дуже ймовірно, що в небі відбуваються різні й дуже великі зміни. Завдяки цим змінам найближчі елементи одержують різні напівреальні властивості а через них поширюються вони на віддаленіші речі.







Розділ дев’ятий

ЧИ З ПРИПИНЕННЯМ РУХУ НЕБЕС ОБОВ’ЯЗКОВО ПРИПИНЯЮТЬСЯ ВСІ ПІДМІСЯЧНІ РУХИ?


Оскільки всяка дія відбувається в русі, а ми тільки що, в попередньому розділі, ствердили, що небеса діють на підмісячні тіла, то тепер, коли питаємо, чи з припиненням руху \331\ небес обов’язково припиняються всі підмісячні рухи, то тим самим ми не про що інше запитуємо, як про те, чи дії підмісячних тіл зв’язані з діями небесних, тобто, що із припиненням [руху] в тих, вони самі припиняють [свій рух]. При розв’язанні цього питання необхідно пам’ятати, що не всі дії піднебесних тіл зв’язані з діями небесних. Наприклад, коли вогонь палить клоччя, то, цілком очевидно, він не має потреби у впливі небес.

1. Отже, приймемо перше твердження, а саме, щодо будь-якого руху небес як локального, так і всякого іншого, /171зв./ тобто, якщо припиняється будь-яка їх дія взагалі, то припиняться всякі дії й підмісячних тіл, які залежать від дій небес.

Це твердження є очевидним само собою, бо із зникненням причини зникає наслідок.

Коли ми приймемо друге твердження, а саме, про припинення лише локального руху небес, то з цього випливає, що деякі дії підмісячних тіл припинятимуться, деякі не припинятимуться. Не припинятимуться ті дії, що вимагають зміни первинних якостей, особливо тепла, його збільшення або зменшення. Бо хоча вони мають потребу в дії небес, проте ця зміна могла б однаково добре відбуватися і без локального руху. Адже бачимо, що відбувається багато дій без локального руху, як, наприклад, те, що магніт притягує залізо. При умові, що підмісячні тіла не потребуватимуть зміни тепла (яка одна тільки відбувається в повітрі завдяки локальному руху небес), процеси на них не припинятимуться, і такими є, як думаю, покоління всіх народжених живих істот, а особливо людей. Говорю, що особливо людей, бо інші живі істоти, як здається, потребують для вирощування нащадків незначної кількості повітряного тепла, що видно з того, що на початок весни вони дуже спішать розмножуватись, хоч це, на мою думку, не заважає тому, щоб вони були здатними вирощувати нащадків також без зміни пори року. А щодо тих усіх Дій, які залежать від зміни повітря, то необхідно вважати, що при відсутності локального руху небес їх також не буде, що зрозуміло само собою. І це стосується всіх видів рослин, бо як ми бачимо, породи дерев і квітів, а також паростки трав і посівів потребують різних пір року, і тієї розділеної на чотири частини зміни повітря, яка не могла б виникнути без локального руху небес, бо зиму й літо та інші пори року викликає наближення та віддалення сонця. Однак про це ми не будемо тут говорити. \332\







Розділ десятий

ЗВІДКИ ПОХОДИТЬ НЕРІВНІСТЬ ШВИДКОСТІ РУХУ ПІДМІСЯЧНИХ ТІЛ


І хоча це питання не має нічого спільного з небом, проте його необхідно тут поставити, бо раніше вже йшла мова про залежність підмісячних рухів від небесних, щоб одночасно дослідити також причину, на основі якої виникає нерівномірність швидкості підмісячних рухів. І слід зауважити, що тут йдеться не про відмінність швидкості в різних [рухах], але в тому самому русі. Такі рухи спостерігаються у трьох різних предметів. По-перше, у насильно кинутих, як у стріли або у свинцевої кулі. По-друге; у живих істот. /172/ По-третє, у легких і важких предметах, що рухаються вверх або вниз. Дослід підтверджує, що рух кинутих предметів спочатку є дуже швидким, потім він помалу слабне та припиняється. Так само й жииі істоти під час руху спочатку рухаються повільніше, на середині — дуже швидко, під кінець знову повільно, а важкі й легкі спочатку рухаються повільніше, в середині шаидше, під кінець дуже швидко. З того видно, що те саме важке тіло, падаючи з високої башти, рухається до землі з більшою швидкістю, ніж коли б його було кинуто з нижчого місця. Звідки виникає така різниця в швидкості, це є цікавим питанням, але й не менш важким.

1. Перше, принаймні, і друге, здається не дуже важко вирішити, оскільки кинуті з силою тіла летять спочатку швидше, а поштовх, наданий їм тими, хто кидає, є спочатку більшим, потім поволі слабне, поки вкінці зовсім не зникне. Проте необхідно знати, що кинуті тіла не відразу з самого початку, але незадовго після початку летять дуже швидко, як це спостерігаємо на стрілах, свинцевих кулях та каменях. Предмети, кинуті в близьке тіло, не так ударяють його, як те, що є більш віддаленим. Причину того ми з’ясуємо нижче.

2. Зате живі істоти швидше біжать в середньому проміжку. Адже швидший рух виробляється за допомогою життєвих духів, які спочатку не в такій кількості заповняють нерви і м’язи, як пізніше, коли члени від руху стають гарячими. Але потім це дає можливість життєвим духам через пори, які розширюються від тепла, виходити назовні і розсіюватися. Разом з цим слабне як рушійна сила, так і сам рух.

3. Щодо руху важких і легких тіл, а саме чому рух в кінці стає швидшим, на це питання важче відповісти. Це і послу\333\жило тому, що філософи підходять до цієї проблеми по-різному. По-перше, одні думали, що причиною більшої швидкості є слабша протидія кинутого тіла. Але чому той самий камінь, кинутий з невисокого місця, не так сильно вдаряє в землю, як з високого? По-друге. Інші звертаються до симпатії між місцем і рухомим [тілом], проте й перед ними з необхідністю виникає та сама трудність. По-третє. Олександр Афродизійський говорив, що тіло, поки перебувало в чужій сфері, піддавалось якимсь чужим та відмінним від його природи впливам. Тому в той час, коли знову повертається до природного місця, воно спершу немов затримується, а тоді поступово, втрачаючи чужі властивості, прямує швидко до природного місця. Це швидше дотепна, ніж істинна думка, бо, по-перше, вона не усуває вже висунутих труднощів, потім помилково вірить в те, що камінь, наприклад, коли його дуже швидко підняти канатом на дуже високу вежу і негайно /172зв./ скинути вниз, то за такий короткий проміжок часу цей камінь переймає якісь невідомі, чужі властивості. Але врешті, навіть і ті властивості не можуть бути йому на перешкоді, бо не повільніше падатиме теплий камінь, ніж холодний. По-четверте, Аверроес та інші з ним вчили, що повітря все сильніше і сильніше рухається в час просування вперед тіла, що летить, і тому повітря, що йде попереду, більше відходить, а те, що йде слідом, сильніше штовхає. Коли припустити, що це так, то тоді частини повітря поступаються перед каменем, що летить, не більше при поштовху у нижньому, ніж у верхньому місці, бо там поступаються і йдуть слідом тільки ті частини, які є сусідами. По-п’яте, ми могли б повернутися до значної ваги повітря, що тисне на камінь, який падає вниз і ця вага стає чимраз більшою, а отже, і сильніше тисне. Але і тут є та сама трудність, про яку ми вище говорили. По-шосте. Отже, мені більше подобається думка, згідно з якою сила (impetus) руху у кинутих тілах виникає внаслідок ваги або легкості, і в процесі самого руху все більше і більше збільшується і посилюється, якщо немає жодної або існує незначна перешкода. Отже, камінь, кинутий з башти, спочатку падає повільніше, тому що сила (impetus) його руху ще не є збільшеною, а коли вона все більше й більше зростає, то камінь рухається швидше.

4. А те, як досягається ця напруга, не так легко пояснити: я принаймні так думаю: крім природної сили, яка виступає в ролі ваги, діють і інші чинники, і завдяки першому руху і не інакше, як завдяки дії руху руки, що кидає, впливаємо на силу руху тіла, яке кидаємо, а ця сила руху, поєднана з вагою, сильніше рухає камінь. І так знову виникає інший ступінь швидкості руху, яка, з’єднавшись з попередніми, обов’язково є більшою, а та утворює нову і так поступово утво\334\рюється одна за другою. А це можна було б порівняти з тим, про що пише Вергілій («Енеїда», кн. IV) [в. 176]:


В русі жива, вона сил набуває й росте по дорозі 1.


 1 Переклад М. Й. Білика (Вергілій. Енеїда, с.89).



5. За допомогою саме цього тлумачення, здається, можна пояснити вище наведену трудність щодо тіл, які кинуто, а саме: чому вони не відразу, але дещо пізніше починають швидко рухатися. І це, очевидно, через те, що спочатку швидкість руху під тискам щораз більше посилюється і стає інтенсивнішою, хоча вона не може до кінця або збільшуватись, або мати ті самі сили, бо вона поступово внаслідок ваги тіла, що тягне в бік центру, слабне. Це є не інакше ніж у важких тілах, що падають вниз, і їм ніщо не перешкоджає рухатися до центра. Можна сказати, це думка коімбрійців («Фізика», том 7, розд. 2, питання 2, § 8): що тому стріла, наприклад, на самому початку рухається трохи повільніше, оскільки її швидкість обумовлена тільки поштовхом тятиви, але незабаром починає рухатися дуже швидко, тому що до цієї сили поштовху приєднується ще інший, що походить від тиску повітря, що безпосередньо йде слідом. /173/

Замість закиду тут можна висунути цікаву проблему: адже якщо легші так само, як і важчі тіла швидше рухаються під кінець, то чому дим спочатку піднімається швидше? Відповідаю: Причина та, що дим має велику кількість вогняних випарів, які перед тим як відділитися від диму, сильно піднімають його саімого. Після відділення випару від диму, той починає рухатися повільніше.






Розділ одинадцятий

ЧИ МОЖУТЬ ПІД ВПЛИВОМ НЕБА НАРОДЖУВАТИСЯ ЖИВІ ІСТОТИ?


Раніше ми вже говорили, що небеса діють на підмісячні тіла, але незрозуміло, якою є ця їхня дія, тобто чи сприяють вони підмісячним тілам в утворенні певних речей, що не підлягає сумніву, бо їх не можна нічим пояснити, якщо відкинути цей вплив. І чи дійсно також, що небеса самі собою можуть породжувати і, так би мовити, підпорядковувати собі якусь матерію і надавати їй певну форму, а головне, чи вони можуть породжувати живі істоти? Адже на основі відомого наслідку можна легко вирішити питання про їх дії. \335\

1. Але, насамперед, слід пам’ятати, що деякі живі істоти народжуються в результаті спілкування обох статей, і вони називаються досконалими, деякі ж народжуються без жодних батьків і вони називаються недосконалими. Отже, коротко кажучи, вважають, що ця друга група породжується під впливом небес і немов з насіння. Перша — не таким способом. Перше твердження грунтується на досліді. З другого боку, існують і такі істоти, що мають інші причини народження, і вони ніяким батькам не завдячують своїм життям, як, наприклад, черв’яки, що точать гниле дерево, мошка у вологому повітрі, гусінь, метелики, коники, цикади, трутні й оси у коров’ячому посліді, а крім того, багато дрібних живих істот на капусті, на листках дерев і кущах, на тілах живих істот і на трупах і в дуже багатьох інших місцях. А відносно того, що дехто запитує навіть про спосіб, в який все це утворює небо, то про нього можна приблизно догадуватися, а не дискутувати. І все ж мені не подобається думка тих вчених, що вважають небо причиною живих істот, їх основними народжувачами: батьком або матір’ю, бо така причина або повинна бути подібною до свого наслідку дії, або йогс перевищувати. Ще менше мені подобається думка Фоми, який твердить, що небо, немов інструмент рушійного розуму, породжує таких дрібних тварин і навіть доводить, що ангели є ніби породжувачами черв’яків. Бо дух (якщо він є рушієм) не надає небу жодної здатності, крім імпульсу, але /173зв./ й не можна йому приписати рушійної здатності вдувати життя, як ми перед тим сказали. Розумніше дотримуватись філософії, яка вчить, що небо від виникнення світу засипане немов зародками речей, які повинні народитися. Падаючи зверху з дощем і проникаючи у земні речі, вони породжують таким чином різні дрібні живі істоти. Згідно з цим вченням небо називається інструментальною причиною живих істот, немов зародок або посудина-розсадник, а головною причиною називається така, що є першою причиною всього.

Далі, щодо причини (semen), тобто чи ним є тепло, придатне до вирощування таких тварин, чи разом з теплом якась інша сила, невідома нам? Античні автори (що дуже непевно) прославили тепло й вологість, які є немовби творцями усіх речей; тепло вони вважали за чоловіка, вологу за жінку. Саме це зустрічаємо в Овідія («Метаморфози», кн. І):


Бо як тільки помірними стали і жар і вологість,

Завагітніли речі і все виникає від них

І хоч вогонь є ворожим воді, мокра пара

Речі породжує все, а суперечлива згода милою є для плодів. \336\


2. Досконалі живі істоти, які народжуються в результаті спілкування двох, не можуть виникати завдяки дії одного лише неба; переконує нас в тому хоч би сама їхня досконалість, і зрештою жоден експеримент не стверджує протилежного. Все ж ті, що думають протилежне, роблять закиди: і на островах, дуже віддалених від континенту, знаходяться численні досконалі живі істоти, про які не можна сказати ні те, що вони походять від перших прародичів, оскільки останні всі загинули від потопу, ан<і, що вони приплили туди через широкі моря, і тому-то їхні перші родичі, мабуть, не мали батьків і народились під впливом небес. По-друге. Як свідчить Авіценна, теля народилось в хмарах і впало з дощем. По-третє, фенікс 4, одинокий птах, що народжується без прародича. По-четверте, кобили, за свідченням Плінія (кн. VIII, розд. 12), у Лузитанії 6 завагітніли від подуву теплого вітру. По-п’яте, були такі, які вважали, що люди також походять з землі, про що свідчить св. Юстин-мученик у своїх «Настановах»; Філон Юдейський у книзі про «Незнищимість світу», Діодор Сіцілійський 6 у «Давніх подіях» (кн. I, розд. 1 та 2). На це коротко відповідаю: щодо першого. Ті острови раніш були або сполучені з континентом, як пишуть і про Сіцілію, що вона була з’єднана з Італією, або недавно перед тим відділилися від землі, а потім через обмивання морем зробились віддаленішими, /174/ або завдяки чомусь іншому були занесені туди живі істоти. Щодо другого. Якщо правду розпозідає Авіценна, то теля народилося не в хмарах, але було перенесене в хмари з іншого місця дуже сильним вітром. Третє, четверте і п’яте твердження — це нісенітниці.






Розділ дванадцятий

ЧИ НЕБО ЗНИЩЕННЕ Й ЧИ ВОНО МОЖЕ БУТИ КОЛИСЬ ЗНИЩЕНИМ?


Перейдемо до розгляду іншої властивості небес, а саме їх твердості, і з’ясуємо, чи вони знищимі. Передусім зверни увагу на те, що знищенне або незнищенне можна брати в двох значеннях (хоч інші їх ділять багатозначно): по-перше, щодо того, що я« складається або складається з матерії, таким незнищенним є дух, бо він не має того, що могло б у ньому взаємно розкладатися, хоча він може зникати, якщо бог забере від нього те, чим його підтримував Знищенням же називається те, що є з’єднаним і що за допо\337\могою певної сили можна роз’єднати або розкласти. По-друге, навіть і те, що складається з матерії, але має певну якість, яка, немов сталева линва, не допускає і не дозволяє, щоб її матерія або форма розкладались, хіба що особлива божественна сила намагалася б її розірвати. У цьому другому розумінні йдеться про незнищенність неба, бо кожний добре знає, що небо складається з матерії.

1. Необхідно ствердити, що Платон у «Тімеї», Зенон та його послідовники, а також багато інших античних філософів і майже всі святі отці, особливо св. Василій («Шестиднев», проповіді 1 та 3), Златоуст («До народу Антіохійського», проповіді 9 і 10), Теодорет («Коментар» на 8 розділ «До римлян»), Дамаскін («Питання народів», питання 93, 94, 95 і в малому творі проти Арістотеля), Іриней 7 (кн. 4, розд. 16), Амброзій («Шестиднев», кн. I, розд. 6) та багато інших вважали, що небо, а також землю необхідно зараховувати до знищенних тіл. На цю думку наводить не лише сама природа, яка має окладові частини, але також багато авторитетних вчених. Крім того, немає жодних переконливих доказів, які б це заперечували. Бо Арістотеля й тих, що сліпо йдуть за ним... /178/

Тут він навіть подає дивовижне свідчення св. Климентія 8 першого римського єпископа, який («Роздуми», кн. II) розповідає, що святий Петро у розмові з магом Симонам розрізняв подвійне небо, одне для нас невидиме, де проживають блаженні, яке, за його словами, є вічним та незмінним; й друге — видиме й відділене зірками. Воно ж є знищенним і таким, яке можна знищити, бо, очевидно, люди, для яких воно створене, перестануть існувати на землі. В цій суперечності думок, коли немає певних доказів, нелегко вирішити, що є найістиннішим. Я ж вважаю, правдоподібнішою ту думку, яка допускає, що небеса не можуть бути повністю знищеними, а лише зміненими. Тому й слава Св. письма про загибель небес слід трактувати як їх перетворення, наприклад, або з однієї субстанції на другу, кращу, або якщо залишиться та сама субстанція, то — зміну не на іншу, кращу, але на акцидентальний вид, подібно, як під дією небес змінюється земля на злиток металів, а ті потім, виплавлені силою вогню, змінюються у якнайчистіший сорт золота, срібла та інших, або як тіла блаженних людей після загального воскресіння зміняться на кращі. Це можна підтвердити й тим, що очевидно, після омолодження голови родини, чоловіка маю на увазі, мешканця світу, і сам той дім зможе стати кращим. І здається про те саме йдеться в «Апокаліпсисі» (21), де говориться про небезпеку загибелі небес: «я бачив небо нове й ін.» Не можна без обурення спостерігати й те, як також \338\ чимало «новаторів» запевнюють, що загибель небес, провіщена Св. письмом, не наступить, тому що вони довідалися від Арістотеля, що небеса вічні, й звідси загалом вчать, що це може статися з допомогою надзвичайної вогняної сили з божої волі, якщо, взагалі, колись зможе це відбутися, немовби Св. письмо повинно служити філософії, а не філософія Св. письмові, і немовби більшим є авторитет Арістотеля, ніж бога. Отже, необхідно сказати, що небеса, оскільки справді за своєю природою не можуть бути спаленими (хоч іншим способом вони знищимі), можуть горіти з божої волі. А тому, якщо б вони могли згоріти, то зовсім немає погреби в надприродній божій допомозі вогневі — руйнівникові світу, за виняткам того випадку, коли б вогонь настільки поширився, що міг би стати, якби охопив би все з метою знищення, причиною загибелі всієї машини світу.

7. Хочеться закінчити цю коротку дискусію справді чудовим свідченням Платона, який зобразив творця світу, що промовляє до небес у «Тімеї» так: «За своєю матерією, ви знищенні, але завдяки моїй волі ви незнищенні. І тому в жодному разі вас не торкнеться жоден смертельний вирок, бо моя воля є більшим і сильнішим вузлом для вашої неперервної тривалості, ніж той, яким ви були зв’язані тоді, коли народжувались». /178зв./







Розділ тринадцятий

ПРО ЗОРІ Й ПЕРЕДУСІМ, ЧИ МАЮТЬ ЗОРІ ПРИРОДУ, ПРОТИЛЕЖНУ САМИМ НЕБЕСАМ


Різноманітність природи випливає не з різноманітності матерії, а з форми, що є зрозумілим кожній добре освіченій людині. Її не можна встановлювати на основі відмінності певних акдидентів, взятих незалежно, хоча наявість відмінних акцидентів формально виражає відмінну природу. Однак коли б майже всі акциденції були б дуже відмінними для природознавця, це було б важливою ознакою того, що в таких предметах існують відмінні форми, а тому й відмінною є їхня природа. Тому якщо б аід людини народилася потвора, зовсім подібна до вола, то ми б не знали справді, чи це віл, чи людина. Для вирішення нашого питання це є дуже суттєвим. Бо коли б хтось якимсь чином довів, що акциденти зір надзвичайно сильно відмінні від акцидентіїв небес, то чому б ми вагалися визнати також, що зорі мають відмінну від небес природу? \339\

Але тому, що про це й досі не знають, філософи розходяться щодо даного, як і багатьох інших питань. Сенека («Природничі питання», кн. 7, розд. 1) говорить, що визначні мужі аірили в те, що зорі виникли в процесі твердіння, поглинувши чужий вогонь. Плутарх («Погляди філософів», кн. II) стверджує: Діоген висловлював думку, що зорі виникли з землі та пористого каменю, і що вони є немов отворами світу; Емпедокл вважав, що нерухомі зорі прикріплені до гірського кришталю, а блукаючі — вільні; Ксенофан утворював зорі з вогняних хмар, які гаснуть протягом дня, а в нічній темряві вони знову розгоряються, немов вугілля. Демокріт і Метродор 9 вважали їх за залізо або розжарені кам’яні \340\ брили і т. д. Але особливо відомим є твердження Анаксагора, який після того, як розжарений камінь розміром у велику бочку впав з неба у фракійську Алгос, а він сам передбачив, що той впаде, твердив, що все небо складається з каміння, а саме ж сонце — це розжарена скеля. Про це згадує Пліній («Природничі історії», кн. II, розд. 58). Дуже багато інших висловлюють думку, що зарі відрізняються від небес однією лише щільністю і що вони немов сучки на дереві. Коімбрійці («Про небо», кн. II, розд. 7, питання 1, § 2), висловлюють думку, що деякі зорі постійно знаходяться на своїх орбітах, а деякі, крім руху по колу, рухаються також своїм рухам, і тому вони не рухаються постійно разом зі своїми орбітами. Проте ні ті, ні другі не відрізняються видом від своїх орбіт, займають те саме положення і проходять той самий простір.

На цьому ми закінчуємо огляд. Численні стародавні філософи вчили, що неберні сфери є твердими, /179/ багато новіших дослідників твердять, що зорі є дуже рідкими і набагато рідшими від нашого повітря. Якщо істиною є перша думка, я не насмілився б відрізняти зорі від небес, якщо ж друга, то я міг би подумати, що вони взагалі відмінні. Бо, по-перше, зорі, оскільки є твердими і густими, як вважає більшість, не тотожні рідким тілам, отже зорі і небеса є різними об’єктами. А велика відмінність в різних об’єктах акцидентів і своєрідностей вказує і на відмінність природи. Отже, коли зірки є твердими й сяючими, що не властиве небесам, то з необхідністю вони відмінні від небес. Крім того, тому що одні зірки викликають плинність, другі — вологість, треті — сухість, одні спричинюють такі, інші дуже відмінні наслідки, то вони відрізняються й між собою, а отже, тим більше є відмінні від небес. Цього не спростовують і ті закиди, що їх дехто робить, ніби різні члени в живій істоті мають різні функції, серце зогріває, мозок зволожує і т. д. Адже вони є в тому самому об’єкті, у тій самій за кількістю природі. І навіть, коли б небеса були твердими, то принаймні ті зірки, які в них (немов дорогоцінні камені в перстнях) рухаються, і будуть відмінними з тих самих причин від своїх сфер. \341\







Розділ чотирнадцятий

ЧИ ВСТАНОВЛЮЮТЬ ДОСВІДЧЕНІ МАТЕМАТИКИ КІЛЬКІСТЬ РУХОМИХ ЗІР? ПРО КОНФІГУРАЦІЮ СОНЦЯ Й МІСЯЦЯ ТА ІНШИХ ПЛАНЕТ. ЧИ IX ТІЛА Є ЛЕГКИМИ?


1. Питання, яке більшість інших [авторів] переносять на всі нерухомі зірки, я зводжу до одних лише планет, щоб не створювати нових труднощів — досліджуючи число усіх зірок, яких є безліч, про що свідчить і досвід і божа всемогутність. Адже з досвіду знаємо, що Чумацький Шлях є нічим іншим, як безліччю дуже малих зірок, які ми не спостерігаємо очима, про що ми ще будемо говорити. Потім багато математиків, а особливо дуже відомий Галілей з Флоренції  10 відкрили чимало зірок, які до того часу були невідомі. Те саме стверджується й свідоцтвом бога, який говорить до Авраама («Буття», розд. 15): «Подивись вгору на небо і порахуй зірки, якщо зможеш» і далі («Буття», розд. 22): «Я буду благословляти і розмножуватиму твій рід, немов небесні зірки і неначе пісок, який є на березі моря». І в псалмі (146) йдеться /179звю/ лише про кількість зірок: «Хто перерахує, — говорить, — безліч зірок і присвоїть їм імена?» Тому, хоч ми погоджуємось, що для астрономів достатньою є кількість зірок, яку вони визначають числом 1022, і все ж незважаючи на їх спостереження, треба визнати, що зірок взагалі все-таки існує значно більше. Щодо кількості планет або блукаючих зір, тобто таких, що не зберігають між собою одного й того ж взаємного розташування й руху, то відомо всім, що їх є сім: Сонце, Місяць, Венера, Меркурій, Марс, Юпітер і Сатурн, які, як зауважено, в такій кількості і не в більшій рухаються різними обертовими та іншими рухами. Щоправда, колись піддавав сумніву Фаворін, як свідчить Геллій 11 (кн. XIV, розд. І), те, що їх є стільки, а не більше, і вважав, що може існувати більше планет, ніж ми бачимо. І цей сумнів був справедливий, бо недавно славетний астроном Галілей з Лінцу з допомогою оптичної труби виявив якісь нові планети, невідомі до того часу, і довів, що вони рухаються навколо Юпітера, і ці зірки він назвав юпітерівськими та медічейськими (від Космо Медічі 12. великого князя Етрурії, у якого знаменитий філософ і математик перебував). Він відкрив їх чотири. Цим спостереженням він підтвердив сумнів Фаворіна і одночасно посіяв непевність і сумнів в усіх навіть щодо кількості планет. \342\

Але варто було б також довідатися про фігуру Сонця й Місяця та інших планет і дослідити, чи їхні тіла легкі, чи шорсткі й нерівна. Про все це ми зможемо дізнатися як від славнозвісного Галілея, так і від інших математиків. Отже, по-перше, планети мають кулясту і сферичну форму, як видно з освітлення Місяця й затемнення Сонця. І те, що кожне з них є круглим, підтверджує подібний їхній вигляд, коли ми спостерігаємо їх в будь-якому місці, адже, коли б вони не були сферичними, а плоскими, то не однаково всюди було б їх видно. В одних місцях вони здавалися б овальними, в інших — круглими, а ще в інших знову були б овальної форми. В цьому легко переконатися на простому досвіді, прибивши до балки диск і спостерігаючи його з різних точок. І те, що вони нам видаються, немов диски, виникає внаслідок дуже великої їх відстані, бо всі лінії (як відомо з оптики), від ока до поверхні далеко віддаленого сферичного тіла видаються рівними середній лінії або перпендикулярній, проведеній від центра ока до центра кулястого тіла. /180зв./

4. І нарешті, недавно численні вчені відкрили, завдяки цій же щасливо винайденій трубі, що планети не є такими чистими й світлими, як нам здаються. Щодо Місяця, то це принаймні відомо кожному. Залишається тільки вирішити, що то за плями, які завжди й постійно бачимо на зовнішньому боці місяця, про що скажемо потім. Зрештою, що є дивним, такі ж плями відкрили й на інших планетах, і навіть на самому Сонці. А щоб ми почали від головного, то зовнішній вигляд Сонця, яким його визначили Афанасій Кірхер та Шайнер 13 у Римі у 1635 році, є такий.

5. Це сферичне тіло, проте не геометричне, бо воно не є рівним, а нерівним, внаслідок виступаючих в багатьох місцях немов гір. Воно складається, як твердять, з твердої й рідкої матерії, щоправда, не змішаної і не з’єднаної, подібно до того, як земна куля складається з води й землі; бо й там видно немов вогняні моря і річки, які киплять, як розтоплене золото, і такі, що мають рідку природу. І все це, немов розлито по твердій землі на всі боки, і, як вважає Кірхер, воно має також у своїй середині величезні печери і сховища, через які проходить і сполучається своїми частинами та палаюча, блискуча, вогняна рідина. Хам можна спостерігати багато плям, з’єднаних між собою або суміжних; проте найбільша їх кількість знаходиться близько центра. Ці плями рухаються по поверхня Сонця і навколо нього. Інші ж [плями] перебувають в середині Сонця. Воїни є великими і кулястими, і коли доходять до периферії, здаються малими і менш кулястими внаслідок згаданої нами причини, що пояснюється формою сферичного тіла. А Галілей зауважив, що рух тих \343\ плям є такий, що вони в першій половині року здаються одними, а в другій половині — іншими. Сьогодні, наприклад, вони рухаються прямо по диску Сонця від одного краю до протилежного, а через кілька днів рухатимуться по кривій лінії, зверху зігнутій у серповидну форму. Цей рух триватиме протягом половини року і, коли закінчиться, почнеться прямий рух, а незабаром знову кривий, але направлений вниз. Цю відмінність рухів пояснює Галілей у «Діалозі> третьому «Про рух землі», прийнявши гіпотезу, що Земля рухається навколо Сонця, а Сонце обертається навколо себе самого, але так, що сонячна вісь не є паралельною з земною віссю. Цю справу легше можна пояснити за допомогою рухомої кульки, ніж словами. Крім того, ці плями нетривкі, так що одні зникають, інші виникають; звідси стає зрозуміло, що на Сонці існує процес виникнення і руйнування. Вогонь на /180зв./ Сонці, як кажуть, своєрідний та елементарний. Він, як вважає Кірхер, не знищує тієї твердої сонячної матерії, тому що вона є сонячною землею, або наділена природою азбесту, цього каменя, що раз запалений, ніколи, як кажуть, не згасає, і аж в кінці знищується згоранням або якоюсь іншою здатністю, тобто такою, що дуже сильно чинить опір вогню. Але внаслідок чого виникають ті плями? Я міг би подумати, що на Сонці існують й інші горючі речовини, немов сірчані маси, які загоряються і перетворюються в дим, або без горіння, але помалу тліючи, знищуються або розкладаються якимсь іншим способом, і після декількох елементарних змін повертаються до попередньої матерії. Таким чином, ця матерія ніколи повністю не знищується, подібно як і Земля не знищується через свої безперервні зміни. Отже, якщо повіримо спостерігачам, я все ж таки дотримуватимуся думки, що помилково багато вчених вміщують вогняну сферу вище сфери повітря, адже скоріше можна припустити, що вогняне царство знаходиться на самому Сонці. Здається тут заважає те, що полум’я наших смолоскипів не повертається до Сонця, а пробивається в бік вертикальної щодо нас точки. А воно повинно б прямувати до свого власного місця, але про це скажемо в іншому місці.

Стосовно Місяця, який є найближчим до Землі, було зроблено з допомогою телескопу багато точніших і достовірних спостережень сучасними астрономами, особливо славетним Галілеєм. Тіло Місяця є сферичним, це відомо кожному, це знали навіть й античні мислителі. Були тільки сумніви про те, чи воно повністю і геометрично сферичне, тобто, чи не шорстке від певної нерівності, але дуже гладке і не лише позбавлене гір, але також складок на зразок сферичного дзеркала. Запевняли про це майже всі античні автори за допо\344\могою того важливого доказу, що прийняте світло Сонця досить сильно розсіюється, і це, як вони вважали, може відбутися лише на гладкому тілі. Навпаки, всі сучасні астрономи точно довели, що тіло Місяця не тільки не рівне, але має досить високі гори, це точно встановлено за допомогою телескопа. І Галілей або Сальвіаті 14 (згідно з Галілеєм) вчить на тій самій підставі, що і античні філософи доказували, що Місяць є темним. Але оскільки разом з тим Місяць сяє, він дуже вміло доводить протилежне, бо справді, коли б Місяць був рівним і темним, вія не лише не сяяв би, але навіть не міг би бути видимим для нас. Адже відомо з експерименту, що на плоских і гладких плитах, оскільки вони є гладкими дзеркалами, ми не спостерігаємо їх світла повністю, а бачимо тільки одну світлу лінію, немов розлитий /181/ струмок, решта ж частин є темною. А дуже гладкі сфери, тому що вони є круглими дзеркалами, відбивають світло в одній тільки точці, інші є темними, і хоч з кожної точки на всі боки світло поширюється, однак спостерігач бачить її тільки з однієї точки, немов дуже малу зірочку, з тієї, очевидно, яку бачить око спостерігача через перпендикулярний промінь. Тому й художники, коли бажають зобразити гладке дзеркало, малюють чорну площину і на ній наводять одну білу лінію. Коли ж хочуть виразити гладку кулю, відповідно малюють темний диск, залишивши одну точку світлою. Те саме стосується і поверхні муру, бо та [частина], яка є шорсткою та нерівною, стає помітнішою порівняно зі всіма іншими. Причина одного й другого є те, що світло, падаючи на якесь темне тіло, відбивається від нього і утворює відбитим променем з протилежним тілом кут, який дорівнює кутові, що його утворює промінь падаючого світла. Звідси, в оптиці існує аксіома: промінь відбиття дорівнює променеві падіння. Отже, коли тіло є дуже гладким й дуже відполірованим, то відбите світло можна бачити лише з однієї тільки точки або лінії, бо з одної лише точки промінь, що йде до ока. може утворювати з темним тілом кут, рівний кутові, утвореному падаючим променем з тим самим тілом, як легко переконатись тому, хто спостерігає, проводячи на папері лінії до кутів. І стосовно шорстких тіл також зберігається той самий кутовий принцип, проте виникає інший наслідок, бо шорстке тіло складається з незліченних горбків, що виступають над поверхнею і чим вони є більшими або виступають вище, тим шорсткішим є тіло. Чим вони є менші або виступають менше, тим більше до гладкості воно наближається. Отже, промені світла, попадаючи на шорстке тіло, натрапляють на багато горбків, а від них відбиті промені можуть попадати в око під кутом, рівним кутові падіння; тому воно все блищить. Щодо попереднього, \345\ то тут дещо інакше. Звідси вже легко пересвідчитися, що Місяця, якщо б він був чистим, ми не могли б бачити, бо, хоча він був би добре витонченою і гладкою кулею, випромінював би одержане від Сонця світло лише в одній точці, а цю точку через її незначні розміри і далеку від нас відстань не можна було б побачити. Отже, тому що він весь відбиває світло, то мусить бути не чистим, але шорстким і нерівним. І це випливає /181зв./ із загального спостереження за відбитим світлом. Навмисне або окреме спостереження за Місяцем з допомогою телескопа підтвердило, що він не лише шорсткий, але й гористий, як раніше було сказано.

З даного вчення дійсно випливає легке вирішення питання, яке дотепер було дуже важким, про плями на поверхні Місяця, про що величезну книгу написав Плутарх, в якій перерахував різні думки стародавніх філософів. Однак про всі їх думки, оскільки вони є менш достовірними, я через брак часу не згадую і залишаю кожному їх прочитати. Галілейова ж думка у вже наведеному місці є такою: ті частини Місяця є світлими, які піднімаються неначе гори, а темними є ті, які рівні, і вони є широкими, довгими й різноманітними долинами, оточеними довгими й складчастими пасмами гір. І Земля, коли б на неї поглянути з Місяця, буде виглядати такою ж самою, бо вищі місця від одержаного сонячного світла засяяли б, а нижчі мали б вигляд плям, утворених тінями. Дехто ще твердить, що ті плями — це якийсь плинний елемент, так що Місяць мав би бути тілом, що виникло з поєднання твердого й рідкого так, як і Земля. А темними є води на тій самій основі гладкості, і, крім того, вони повинні б бути внизу, проте тут, хоч думка не вносить нічого абсурдного, я не знаю, чи вона грунтується на якомусь певному експерименті. Те саме й на інших планетах відкрили астрономи, бо навіть на всіх знайдено плями, які є ознаками того, що планети не гладкі, але шорсткі. Крім того, якщо правда те, що майже всі підтверджують, а саме, що всі планети не мають власного світла і освітлюються Сонцем, то вони не повинні бути гладкими на підставі вже згаданої раніше причини, бо інакше вони відбивали б світло з однієї тільки точки, і ми б їх не спостерігали.

Це, крім того, необхідно знати з цікавості, тому Кірхер, а також Йоганн Цан (твір «Небоскопічний трактат», част. I. розд. 2), вчать, що планети є різними кулями, з яких, як відомо, одні є вологими, інші сухими та палючими. Перші утворились, напевно, із землі і вогню, що тече, другі також із землі й води. Математики відкрили, що серед планет Місяць має найвологішу природу і найбільший потяг до вологих тіл. А Сонце, як кожному також зрозуміло, має вогняну \346\ природу. Звідси Кірхер твердить, що деякі планети, які, звичайно, є вогняної природи /182/ мають багато спільного з Сонцем, а ті, які є вологими, подібні за природою до Місяця. І взагалі кулі всіх планет створено за принципом земної кулі, з твердого тіла й рідкого, а відрізняються лише тим, що там друге випадково є вологим. І нарешті, вважається, що там не існує рослинного та тваринного світу та що інші планети виникають не з твердого й рідкого, але з вогняного (елементів).








Розділ п’ятнадцятий

ЧИ ЗОРІ РУХАЮТЬСЯ РАЗОМ З НЕБОМ, ЧИ БЕЗ НЬОГО?


Раніше ми згадували, що дехто дотримується думки, нібито зорі, тобто планети та сталі зірки, не рухаються разом з якоюсь величезною іншою сферою немов з великим колесом, подібно до забитих цвяхів, але рухаються незалежно від руху неба, подібно як риби в морі. Тепер погляньмо, що є імовірнішим у цій справі,

Насамперед мені здається, що жодне з двох тверджень не може висунути на свою користь або проти другого достатніх аргументів. Бо на користь руху небесних сфер разом з їхніми зірками приводяться приблизно такі аргументи. По-перше, коли б небесна сфера не рухалась, а зоря рухалась, то чи займало б її місце якесь тіло, чи ні? Якщо ні, то утворився б вакуум; коли ж займало б, то необхідно було б припустити, що небесне тіло раз рідшає, раз згущується. Відповідаю: займало б, і з того не випливало б, що сфера один раз рідшає, другий раз згущується, бо майже всі сучасні астрономи сходяться на тому, стверджуючи, що небо є рідке і тонше від нашого повітря. По-друге, адже не може бути, щоб одне й теж тіло само рухалося в протилежні напрямки, йдеться про те, щоб одне тіло мало власний рух, інше — утворений акцидентальний рух завдяки іншому цілу, як можна бачити на прикладі людини, яка гуляє на палубі судна, що пливе, Проте постійні зірки, як стало відомо, рухаються зі сходу на захід, а з заходу на схід не мають можливості. Відповідаю: якщо прийняти до уваги весь хід думок, то можна заперечити висновок, а саме, що рухається небесна сфера з зірками. Бо можна незалежно від інших довести такий вид відмін\347\ності рухів, щоб одні зірки мали здатність рухатися на захід, інші — на схід. Тому, якщо ми припустили, що ці з меншим зусиллям, а ті з більшим рухаються, то вийде, що ці також тягнуть з собою й інших не через те, що вони тісно з’єднані, а внаслідок того, що не допускається вакуум, як в подібний спосіб, спостерігаємо, відбувається в багатьох тілах, які, щоб не залишити після себе вакууму, тягнуть за собою інших. J тому якщо навіть повільніші зорі /182зв./ заважають руху, то вони поволі повертаються в бік сходу. По-третє, оскільки всі постійні зірки зберігають між собою те саме розташування й порядок, то це добре мотивування, хоча й не доказове, бо чому навіть при нерухомому небі зірки не могли б зберігати між собою той самий порядок, особливо, якщо надати однакову швидкість, подібно як атлети, що біжать рівномірно, перебувають на однаковій між собою дистанції, поки біжать з однаковою швидкістю.

2. На користь руху зір окремо, без небес, можна привести. По-перше: те, що постійні зірки мерехтять, і це, як здається, є ознакою руху. Відповідаю: це відбувається внаслідок їх великої віддаленості від нас, адже світло розсіюється в повітрі, що можна бачити також на воскових свічках, коли ми дивимося на них здалеку. По-друге, коли б небеса були рідкими, то, здається, тіла не могли б давати тінь і бути твердими, якими є зорі, що відрізняються між собою. Відповідаю: це є хибним твердженням, бо що є більш розрідженим за повітря, але й воно у формі сильного вітру звалює дерева та інколи руйнує вежі.

3. І все ж правдоподібнішим є твердження, що восьма сфера рухається разом зі своїми зірками і це випливає з третього та другого аргументу, бо останній не є дуже послабленим значенням причини, що не допускає порожнечі. Тому рідке повітря, або небесний ефір, при падінні зірки, що летить, легко натрапляє на її поверхню, тому не обов’язково, щоб падаюча зірка тягла за собою інші зірки. А третій аргумент є достовірний сам по собі, бо він грунтується на доцільнішій та розумнішій основі. І хоча ці два аргументи не мають, як здається, жодного значення щодо планет, то, щоб ми не збільшували даремно небесних сфер, можемо інакше розглядати питання про планети. \348\







Розділ шістнадцятий

ПРО НЕРІВНОМІРНІСТЬ РУХУ ПЛАНЕТ


1. По-перше, необхідно знати, що як постійні зірки, так і планети рухаються не тільки подвійним рухом, і про це вже було сказано раніше, але протилежним. У дев’ятій сфері, наприклад, відбувається рух на захід, який надається їй першорушієм, так само існує і її власний рух на схід, у восьмій рух на захід і її власний рух — тремтіння. А в планетах відбувається рух на захід та їх власний рух то на північ, то на південь, подібно як хтось біг би через дуже широку дорогу так, що спочатку пробігав би сам край дороги, потім проходив би через найближчу до нього лінію, /183/ тоді третю, четверту і т. д. Потім знову ж повертався б на попередню дорогу через ті самі середні проходи.

2. По-друге, необхідно пам’ятати, що всі рухи всіх зірок, що прямують зі сходу на захід, є рівні між собою, а саме вони відбуваються за 24 години. Власні ж рухи не є рівні, бо дев’ята сфера здійснює свій рух із заходу на схід, на думку Птолемея, за сто тридцять шість тисяч років, а на думку Альфонса — за сорок дев’ять тисяч. Восьма сфера, як кажуть, повністю здійснює коливальний рух за сім тисяч років. Сатурн — свій період майже за тридцять років, Юпітер — за двадцять, Марс — за два, Сонце — за один рік, тобто за триста шістдесят п’ять днів, п’ять годин, сорок дев’ять хвилин і за той самий час, кажуть, також Венера разом із Сонцем та Меркурієм завершують свої періоди. Але Місяць завершує свій період за двадцять сім днів і вісім годин, як кожному легко спостерігати.

3. Щодо причин такої розмаїтості рухів, думки філософів настільки не збігаються, що скоріше стрілки всіх годинників можуть узгодитись між собою, ніж вони, тому достатньо зазначити, що вони лише ставлять це питання. \349\







Розділ сімнадцятий

ПРО СВІТЛО І ЧИ ВОНО УТВОРЮЄ ТЕПЛО


Хоча попередні розділи були дуже важливими, через брак часу ми обмежилися лише коротким викладом питання про небеса, про їх головні частини та про постійні зірки. Тепер слід розглянути їх найсуттєвішу властивість, а саме — світло. Бо вони мають чимало й інших якостей, яшми немов інструментами користуються для зміни речей, однак світло серед них є важливішою і його ми сприймаємо нашими органами чуття.

1. Отже, найперше треба знати про світло, що воно, хоча, звичайно, й сприймається нарівні з освітленням, дроте філософи відмежували його від останнього. Світло — це той блискучий шар сяючих тіл, а освітлення — це поширення, або вид чи якесь відображення світла, яке пов’язане також з іншими речами. Світло існує на сонці або у вогні, освітлення ж в освітленому повітрі. Світла ми не можемо бачити, хіба що бачимо те, що є освітленим, а освітлення ми бачимо, навіть не побачивши освітленого, як, наприклад, перебуваючи вдень у спальні, що має вікна на північ. Отже, світло є причиною освітлення.

2. Але чим є світло, або світіння? Бачити його досить легко, знати про нього дуже важко. /183зв./ І хоча нам здається, що ми дуже багато знаємо, однак дуже багато залишається невідомим. Невідома не лише природа світла або світіння, але й їх походження. Бо хоч здається абсурдом заперечити те, що освітлення є тілам, адже воно сприймається тілесними органами відчуття, проте дуже важко зараховувати його до тілесної природи, хоч би тому, що, як ми знаємо, тіла рухаючись з місця на місце, рухаються не миттєво, а за якийсь проміжок часу. А світіння, як ми знаємо, поширюється в різні боки миттєво. Зрештою все, що знаходиться або перебуває у повітірі, рухається завдяки руху повітря, світіння ж — ні. Ця трудність виявляється також в образах речей, які через повітря доходять до очей. Багатьох дуже мудрих людей вона привела швидше до здивування, аніж до якихось певних висновків. Тому будемо говорити про те, що знаємо, а не про всякі жалюгідні галюцинації.

Є очевидним, що світло не так пов’язане з тілом, яке світиться, щоб навіть недалеко поза нього не поширювалось, \350\ подібно як не поширюються кольори поза пофарбованим тілом, хіба через своє зображення. Хто заперечить, що ті лінії, які здаються нам миготливими волосинками, які йдуть від тіл, що світяться і навиваються просто променями, є світлом? Даніель Сеннерт («Про небо», кн. II, розд. 2) з іншими розрізняє світло променів від самого світла тіла, що світиться, і перше він називає вторинним, а друге — первинним. Це розрізнення, звичайно, можна допустити (хоч не знаю, чому він так твердить], бо суперечка стосується лише відмінності у назві.

Необхідно вважати безсумнівним також і те, що вторинне світло або промені відображають подібність і фігуру пірамід або конусів, що мають основу в самому освітленому тілі, а вершини простягаються поза ним; ті вершини, якщо б вони падали перпендикулярно на якесь темне тіло, то відбивалися б самі в собі і подвоєні блищали б сильніше. Тому, якщо вони падають косо, а не перпендикулярно, то відбиваються в протилежний бік з лівого на правий, а з правого — на лівий, і відбиваються під таким кутом, який вони утворюють, падаючи косо на протилежне тіло.

З другого боку, виникає питання: чи світло могло б утворювати тепло, або чи світло зірок є причиною тепла, яке ми відчуваємо в підмісячному світі стосовно світіння, то даремною була б постановка такого питання, бо ми бачимо, що тг саме світло, розсіяне по світу, в одному місці дійсно пов’язане з теплом, а в іншому — з холодам. Але щодо світла, то це запитання є правомірним, бо не вдається одночасно сприймати промені Сонця і не відчувати його тепла. /184/

Деякі вчені приписують підмісячне тепло рухові небес. Зрештою, не можна заперечувати того, що рух є причиною дуже великої кількості тепла, як бачимо, спостерігаючи обертання коліс та тертя інших тіл; справді, цей спосіб використовується навіть для запалювання вогню. Бо рух і зіткнення тіл дуже напирають на повітря і розріджують його, а тепло за щільністю є відмінним від розрідженого повітря (про що буде далі). Вони навіть спричиняють його перехід у вогонь. Однак маловірогідно, що рух небес має якийсь вилив на утворення тепла у підмісячних просторах. Бо, по.-перше, цьому заважає велика відстань, по-друге, швидше і сильніше відчувався б той рух, ніж тепло; і якщо припустити, що небеса рідкі, то як буде здійснюватись їх тертя з оточуючим та його ослаблення? А коли хтось скаже, що вогняна сфера завдяки руху небес, немов під дією подуву більше розжарюється, то чому ми, жителі землі, не завжди те саме тепло відчуваємо? Потім, можливо, та вогняна сфера є вигадкою. Проте я не бачу причини, внаслідок якої численні філософи \351\ позбавили тепла небесні світила, бо спостерігаємо, що зміни пір року, особливо стійкі й головні, якими є зима й літо, виникають не інакше, як внаслідок наближення або віддалення Сонця. Проте незрозуміло, чому потрібно називати тепло світлом, адже краще сказати, що воно пов’язане з світлом і завдяки світлу його називають вторинним, або що з допомогою променів немовби певних знарядь воно поширюється подібно рідині, яка тече по каналах та струмках. Тому, коли довго триматимеш руку, виставлену на сонці, світло в дійсності не збільшуватиметься, тепло ж буде збільшуватись. Тепло дійсно може збільшуватися без збільшення світла, бо через промінь, як я сказав, безперервно, немов по каналах, йтиме тепло. Тому-то не може при збільшенні світла, а саме, в два рази, в три рази, або в багато разів не збільшуватись одночасно і тепло, що стає очевидним на основі легкого і доступного експерименту. Так коли промені збиралися б разом і подвоювались, то і світло, і тепло буде в два рази більшим, і коли б вони у великій кількості нагромаджувалися в одній точці, як це можна спостерігати на лінзах, то в однаковій мірі збільшуватиметься і тепло. Зрештою, це зразу відбувається з самого початку, а після певної паузи, коли вже світло стає однаковим, тепло буде здаватися все більшим і більшим. І причиною того, що світло Сонця так тісно пов’язане з теплом і завжди приносить з собою тепло, є не що інше, як те, що саме Сонце є вогненим тілом, або напевно повним суцільним вогнем і вируючим жаром, як ми бачили із спостережень, зроблених астрономами. А це є протилежне тому, що говорили інші. Бо коли б тіло було сяючим, але позбавленим взагалі будь-якого тепла, то я не бачу причини, чому це світло могло б нагрівати.







Розділ вісімнадцятий

ЧИ ЗОРІ СВІТЯТЬ ВЛАСНИМ СВІТЛОМ, ЧИ ЗАПОЗИЧУЮТЬ СВОЄ СВІТЛО ВІД СОНЦЯ /184зв./


1. А тепер нам необхідно з’ясувати, чи світло, яке ми бачимо на всіх без винятку небесних світилах, властиве кожній зірці зокрема, чи, як запевняють численні вчені, воно переходить до них від Сонця і, внаслідок відбиття від них, мерехтить. Одні вчені твердять, що всі без винятку як планети, так і сталі зірки запозичують світло від Сонця. Інші ж вважають, що планети принаймні, а особливо Місяць, повертають Сонцю запозичене світло, а постійні зірки мають своє власне світло. \352\ І, нарешті, дехто вважає, що й всі зірки освітлюються Сонцем і що вони або всі, або принаймні деякі, кірім одержаного від Сонця світла, мають також своє власне світло,

2. Нам здається, що деякі небесні світила, планети, очевидно, всі, а найбільше Місяць, як це показує дуже очевидний доказ, запозичують світло від Сонця. А про сталі зірки щодо цього майже нічого певного невідомо, ймовірніше, що вони мають власне світло. Зупинимося коротко на одному й другому. Отже, в першу чергу, це особливо видно з того, Що планети через різне розташування і місцеперебування стосовно Сонця змінюють вигляд своєї поверхні. Це помічають щодо планет астрономи, а щодо Місяця — всі взагалі щоденно. Бо Місяць спостерігаємо раз кривим у формі рога, раз у половину круга, раз повним. Коли він сходиться з Сонцем, тоді видається рогатим, потім, коли збільшується, аж по сьомий день, видно його у формі половини круга. А на чотирнадцятий день, коли Місяць діаметрально протистоїть Сонцю, він від одержаного звідусіль світла стає повним. Потім, відступаючи від протистояння Сонця, яке відбувається поза діаметром, він знову зменшується, бо очевидно, тієї частини, що освітлюється Сонцем, нам всієї не видно. Але необхідно знати, що на самому Місяці таких змін немає, адже завжди од«а його половина вся світла, і завжди друга половина темна. І тому, що ми не завжди бачимо Місяць весь освітлений, кажемо, що він видозмінюється. Світло ж він отримує від Сонця не інакше, як через відбивання, і посилає його до нас. І тут можна відзначити, між іншим, курйозний і цікавий парадокс, який відкрили кмітливі математики, а саме, що Місяць, напевно, більше сприймає світла від Сонця, коли він малої величини, і менше, коли збільшується, і зовсім мало — в період, коли є повний. Він більше освітлений, коли молодий, ніж коли повний, бо це не рівнозначно, що Місяць є більш або менш освітлений, з тим що і більше або менше світла він отримує від Сонця, як незабаром побачимо. І це, що здається парадоксом, можна пояснити дуже просто. Адже все, що освітлюється чимось іншим, тим більше отримує світла, чим ближче перебуває до джерела світла, і тим менше, чим далі знаходиться від нього. Місяць, коли він новий, більше наближається до Сонця, а повний знову далеко відходить від нього. Бо жодні точки на поверхні кола не є між собою на більшій відстані, ніж ті, що віддалені одна від одної діа метром, що само собою зрозуміло і що не потребує доведення. Місяць, справді, коли перебуває у повній фазі, віддалений від Сонця по діаметру (хоча не по своєму діаметру, як далі покажемо). Отже, тоді він міститься на найбільшій відстані, й тому /185/ одержує менше світла. Таким чином, доведе\353\но перше положення, з якого випливає вже те, що Місяць у фазі нового є яснішим, ніж у стадії повного. Крім того, є й інша причина, через яку Місяць, як кажуть, у стадії нового є більш освітленим, і менше — у стадії повного. Бо необхідно знати, що на Місяці спостерігається подвійне освітлення: первинне і вторинне. І те, що вони між собою відмінні, було помічено. Спостерігаючи Місяць на молодику, підійди під якусь стіну або дах і так стань, щоб або стіни, або шпиль даху відокремили ріжки Місяця і залишили тільки його поверхню для спостерігання. Тут ти зауважиш, що Місяць у тій частині, яка навіть не освітлюється сонцем, є освітленим, і те світло справді видно без перешкоди, але не так виразно, бо його ясність зменшується. Видно тільки його край, який більше віддалений від джерела одержуваного світла — Сонця та якесь немов кільце, що оточує Місяць. А позбавлена згаданою вище перешкодою сонячного світла вся інша зовнішня поверхня Місяця спостерігається як рівномірно освітлена. Кажуть, що вторинне світло відбивається від Землі за допомогою Сонця і поширюється на Місяць, а звідси доводять, що молодик має світла більше, ніж повний, бо, крім того, що він більше одержує його від Сонця, приймає також і від Землі. Це пояснюється тим, що коли він є новим, то ближче підходить до Сонця, і звідси він звернений не лише до Сонця, але й до освітленої частини Землі, коли ж відходить від Сонця, щораз менше звернений до освітленого боку Землі, поки він рухається вперед до повної фази, то мало взагалі або дуже мало приймає відбитого від Землі світла. Звідси після повного Місяця бачитимеш, як далі Місяць з дня в день зменшуватиметься і ставатиме темнішим. Це про світло Місяця. Те, що Місяць освітлюється Сонцем, легко підтверджується також його затемненням, яке можна спостерігати. Про це поговоримо далі.

3. І все ж, крім первинного і вторинного світла Місяця, можна спостерігати на ньому ще якесь і третє, характерне для нього і власне світло, хоч дуже незначне і темне, бо коли відбувається затемнення, блищить все-таки на ньому щось червоне, не знаю, що, подібне до кольору заліза або відшліфованої міді. Я вважаю, що це кров, якою він мав бути змочений, коли наш спаситель вмер на хресті.

4. А те, що постійні зірки не запозичують світла від Сонця, а мають своє власне і ним світять, є правдоподібнішим, бо жоден доказ не доводить протилежного. Воно, звичайно, грунтується лише на аналогії, взятій від планет: і, крім того, не бракує доказів, які підтверджують нашу думку. Бо, по-перше, якщо б постійні зірки не інакше, ніж Місяць, брали світло від Сонця, ми б спостерігали на них ту саму зміну, \354\ яку бачимо на Місяці, і хоч через велику відстань ми не могли б, можливо, помітити того очима, проте це могли б помітити астрономи за допомогою телескопа. Але й очима ми могли б бачити («е так, щоправда, добре, як на Місяці), що коли Сонце, звернене діаметром до якоїсь зірки, всю її освітлювало, тоді б вона /185зв./ вся була видна нам. А коли дивитись на неї скоса і більше зблизька, то вона не видавалася б, щоправда, вам меншою, але через надмірну відстань незначна та ясна частина зірки прямо зникала б, і здавалося б, що зірка вся неначе пропала, чого ніколи не буває. Потім, якщо така велика є віддаль між сталими зірками і Землею, також між Землею і Сонцем, яку визначають математики, бо найменша віддаль Сонця від Землі за Коперніком дорівнює 1105 півдіаметра Землі, а за Тіхо Браге — 1117. З другого боку, віддаль постійних зірок від Землі за Клавіем, як кажуть, дорівнює 22612 діаметрів Землі, за Тіхо.Браге — 13000, згідно з іншими, або більше, або не набагато менше. І якщо я кажу, що такою є ця віддаль, то якою буде віддаль до самого Сонця, коли воно опустилося під Землю до антиподів лід постійних зірок. Бо якщо б ти додав найменшу відстань Землі від Соиця, тобто 1105, до найменшої відстані тієї самої Землі від постійних зірок, тобто до числа 13 000, то вийде число, яке доріанюватиме відстані Сонця, що міститься під Землею до зірки, що перебуває у найвищій точці, тобто 14 105 півдіаметрів Землі, а це становить більше, ніж сім тисяч п’ятдесят два діаметри. Вони два, як кажуть, становлять 29080 стадій, а італійська миля складається з 8-ми стадій, лвака 15 ж або наша миля складається з 5-ти італійських миль. Отже, здійснивши на основі ділення і множення обчислення, відстань до Сонця, що опустилося вниз під Землю від зірки, яка світить над нами і спрямована до нього діаметром, становитиме 26910432 левків. Ця відстань справді викликає жах, і коли так далеко буде віддалене Сонце, що перебуває під Землею від протилежно розташованих до нього зірок, то хто повірить, що його світло може доходити до них, щоб їх освітлювати? І хоч всі вважають сонячну кулю більшою від усіх зірок, вона, однак, більша від зірок першої величини всього на третю частину. Отже, коли не одна зірка, але всі, що розкидані на небесній півкулі, не освічують своїм світлом в сто разів меншої Землі або посилають дуже мало світла, то яким чином вони в такій великій кількості і такі великі й віддалені від Сонця таким великим простором зможуть сяяти його світлом? Цей аргумент мене дивує. Однак переважна більшість філософів, які вивчали це питання, особливо перипатетиків, дозволяє собі бути впевненими в тому, що всі зірки освітлюються Сонцем. Зрештою, я перестаю дивуватись, \355\ \356\ бо бачу, що є великі розбіжності у визначенні точної величини діаметра Землі з названими відстанями, тому навіть це твердження повністю не може бути доведеним.








Розділ дев’ятнадцятий

ЗАТЕМНЕННЯ СОНЦЯ І МІСЯЦЯ


1. Ми торкнулись питання про випромінювання світла небесними світилами, /186/ залишається ще розглянути питання про позбавлення їхнього світла, що називається затемненням. Бо затемнення є не що інше, як позбавлення світла, яке ми спостерігаємо на са.мих небесних світилах, або яке нам може тільки уявлятися. Оскільки Сонце ніколи не можна позбавити світла, як пізніше будемо говорити, то, хоча затемнення або позбавлення у більшості планет спостерігають математики, проте затемнення Сонця й Місяця як видимі всім вважаються головними і поєднаними.

2. Проте перед нами не стоїть завдання при поясненні затемнень Місяця і Сонця показувати й описувати лінії й кола, як це звичайно роблять математики. Бо фізики намагаються пізнати передусім причину природних явищ, в тому числі і затемнень, а математик на додаток досліджує величину і їхню різноманітність, яких не можна пояснити без певних умовних зображень, ліній і кіл.

3. Тому, щоб визначити фізичні причини затемнень, необхідно зазначити: 1. Місяць запозичує своє світло від Сонця, як було сказано раніше. 2. Сонце більше від Землі й Місяця, а Земля більша від Місяця. 3. Місяць є ближчим до Землі, ніж Сонце, звідси [Земля] інколи може перебувати посередині між Місяцем і Сонцем, як буває в час повного Місяця, коли Місяць міститься у нашій півкулі, а Сонце — у антиподів, а інколи Місяць стоятиме посередині між Сонцем і Землею, як це буває в час нового Місяця, коли і Сонце і Місяць перебувають у нашій півкулі. Але тому, що Сонце вище, ніж Місяць, він є посередині.

4. Земля є меншою від Сонця, і менша більше як в сто разів, вона кидає пірамідальну тінь від свого зворотного боку, відвернутого від Сонця, і ця тінь закінчується у найвищій точці. Бо якщо освітлене тіло рівне тілу, що освітлює, то освітлюючі промені є паралельні собі, навіть тінь, що складається з паралельних сторін, промені залишають за зворотним боком освітленого, як видно на першому малюнку, де \357\ A — освітлююче тіло, B — освітлюване, cd — паралельні промені, є — тінь рівних сторін. А оскільки паралельні лінії ніколи не можуть перетинатися, хоч би їх продовжувати у нескінченність, тому й така тінь є нескінченною. Однак, якщо б освітлююче тіло було б меншим від освітленого, то освітлюючі промені, що проходять по поверхні боків темного тіла, не були б паралельними, /186зв./ і розходилися б від боків темного тіла




Чим далі вони відходять у нього вперед, тим більше взаємно відходять від себе і залишають тіні у формі піраміди, що занурює свою вершину у темне тіло, а основою повернені у протилежний бік, який спрямований у нескінченність. Це видно з другого малюнка, де A — це сяюче тіло, B — темне, освітлене першим, cd — промені, e — тінь. І якщо навпаки, тіло освітлююче буде більшим від того, що освітлюється, то промені, що освітлюють і проходять по поверхні освітленого тіла, незабаром виходять за його звороний бік, поступово зближуючись, і, пройшовши досить великий простір, вкінці сходяться і з’єднуються між собою, і так утворюють собою тінь конічної або пірамідальної форми, яку мають продовгуваті конуси. Погляньте на третій малюнок, на якому A — сяюче тіло, B — освітлене тіло, cd — освітлюючі промені, «e» — конічна тінь.

5. Необхідно зазначити, що темні тіла, які рівні своїм освітлюючим тілом, всією своєю поверхнею приймають світло, а ті, що більші, — меншою своєю частиною, ті знову, що є \358\ меншими, більшою своєю частиною запозичують для себе світло, як видно справді на малюнках. Доказом цього є те, що промені, падаючи від рівного на рівне тіло, дотикаються до нього в точках діаметра так, як і виходять від точок діаметра свого тіла. А промені, що поширюються від меншого на більше тіло, доторкаються до нього в точках перед діаметром. Бо не може бути, щоб вони торкалися і заломлювалися б в точках діаметра. Промені ж, що йдуть від більшого до меншого тіла, торкаються до нього в точках, що лежать поза діаметром. Оскільки вони йдуть від ширших боків, то не мають потреби заломлюватися (я говорю тут про ті промені, які є крайніми між променями, /187/ що освітлюють тінисте тіло), бо середні торкаються в усіх доступних для себе точках. Звідси легко з’ясувати те, що ми висловили в четвертому пункті. Очевидно, Земля зі зворотного боку, повернутого від Сонця, кидає вперед конічну тінь, тому що Земля є меншою від Сонця. Її освітлення бачимо на третьому малюнку. З нього дійсно видно, що більше Землі освітлюється Сонцем, ніж затемнюється тінями, отже, завжди день є довшим від ночі, і більше людей не сплять, ніж сплять, коли б мова йшла про нічний сон, і (коли б прийняти, що у кожній із двох півкуль живе однакова кількість людей). 6. Необхідно знову також зазначити, що Місяць і Сонце не завжди однаково віддалені від Землі, раз бувають ближче, раз далі, і, наскільки Сонце віддаленіше від Землі, настільки тінь Землі з протилежного боку є коротшою, а наскільки воно ближче, настільки вона довша, як само собою ясне кожному без доведення. Відзначивши це, з’ясуємо тепер причини одного й другого затемнення.

4. Затемнення Сонця відбувається тоді, коли Місяць, що міститься між Сонцем і Землею (бо звичайно він перебуває посередині, як ми відзначили у третьому пункті), перебуває разом з Сонцем, тобто в час нового Місяця, заступає своєю тінню світло Сонця, щоб воно не доходило прямо до нас. Тому в час сонячного затемнення Сонце не позбавляється свого світла, а Земля втрачає світло Сонця, хоча завжди (якщо б ми говорили належним чином і точно) буває затемнення Сонця, а не Землі. Однак не завжди в період нового місяця відбувається затемнення, тому що не завжди він перебуває в середині між нами і Сонцем. Бо необхідно, щоб тінисте тіло перебувало відносно очей і сяючого тіла в такому положенні, щоб промені або лінії, проведені від ока до сяючого тіла, зупинялися на тінистому тілі і далі не йшли, інакше не буде затемнення.




6. Затемнення Сонця бувають або повними, коли закривається все Сонце, або частковими, коли затемнюється більша чи менша його частина. Причина цієї відмінності полягає \359\ ось у чому: по-перше, це залежить від більшої або меншої віддалі Місяця від орбіти Сонця. Менша відстань /187зв./ обумовлює більше затемнення.тому що при цьому утворюється більша тінь і прямішим є протиставлення, і навпаки — більша відстань обумовлює меншу тінь; по-друге, це обумовлено неоднаковою відстанню Місяця від Землі. Адже найближчий до Землі Місяць забирає більшу частину Сонця, ніж віддаленіший, дуже близький — усе. По-третє, нерівномірна швидкість Місяця обумовлює те, що не всі затемнення тривають однаковий час. Швидкий рух Місяця викликає коротке, повільний — довше затемнення. /188/

7. Одне і те саме затемнення Сонця не всім людям і не скрізь здається подібним або однаковим, одним здається великим і довготривалим, іншим — малим і моментальним, декому здається, що ця частина Сонця затемнюється, іншим — друга, деяким — жодна. Причина цього явища є та, що Місяць менший і від Землі, і від Сонця, внаслідок цього він не може однаково відбивати світло Сонця для всіх людей, що населяють різні частини Землі, проте це краще видно на поданому далі малюнку. На ньому A — Сонце, B — Земля, C, D, E — три різні точки Землі, F, G, H — три різні точки Місяця. Коли Місяць є в точці H, він утворює тінь в точці E, і не утворює у D, ані в C, коли ж він перебуває у точці C, то утворює тінь у точці D, затемнюючи повністю цілу поверхню Сонця одночасно.

8. Цілком очевидним є те, що сонячне затемнення не може відбуватися в інший період, ніж в час нового Місяця. З другого боку, відомо і те, що жахливе затемнення Сонця, яке сталося, коли наш спаситель страждав, не відбувалося згідно з цим природним порядком, бо це було чудом. Адже Христа розіп’яли у час нового Місяця, коли Сонце нам світило, а Місяць був під нами в антиподів і не міг заступити сонячного світла. Тому, власне, Сонце тоді погасло, і відбулося це єдине і своєрідне затемнення. І не випадково так остовпів Діонісій Ареопагіт, який перелякався, побачивши \360\ це диво, і вигукнув: «Або творець природи страждає, або всесвіт гине».

9. Затемнення Місяця відбувається в період діаметрального протистояння Сонця й Місяця або в час, коли він повний, коли Земля заступає Місяць своєю тінню і не допускає освітлення Місяця світлом Сонця. Тому Місяць дійсно позбавляється світла в період затемнення, проте не під час кожного протистояння або повноти Місяця відбуваються місячні затемнення, лише тоді, коли Місяць протистоїть діаметрально Сонцю так, що є звернутим до орбіти Сонця або перебуває недалеко від неї. Бо якщо він трохи далі відхиляється від орбіти Сонця, то уникає тіні Землі, і його видно всього освітленого.

10. Затемнення Місяця буває або повним, або частковим. Часткові затемнення бувають більшими або меншими. Причиною тієї відмінності є: 1) нерівна відстань Місяця від орбіти Сонця, бо більша відстань закриває меншу його частину земною тінню, а менша — більшу; 2) нерівномірна товщина (тіні) Землі, бо оскільки вона є конічною, то чим більше зменшується /188зв./ і стає тонкою, тим більше піднімається у висоту. Тому, коли Місяць підходить нижче і ближче до Землі, він входить у густішу частину тіні, чим вище, тим — у менш густу. Краще це видно на поданому нижче малюнку, де A — Сонце, B — Земля, C — Місяць, ближчий до Землі, D — Місяць віддаленіший, E — Місяць, що доторкається орбіти Сонця або перебуває на дуже незначній віддалі від неї, F — Місяць віддаленіший від орбіти Сонця, і звідки відмінності стають самі собою зрозумілі.




Як ми відзначили раніше, в пункті шостому, затемнення Місяця змінюється внаслідок неоднакової відстані Сонця від Землі, бо залежно від відстані змінюється тінь Землі. Адже більша відстань зумовлює те, що тінь Землі є меншою й не такою густою. Це призводить до того, що Місяць закривається тінню Землі не весь, а затінюється лише незначною її частиною. І навпаки, коли Сонце буде ближчим до Землі, він заступатиметься густою й великою тінню. \361\

Місячні затемнення, на противагу сонячним, скрізь і всім людям, які їх спостерігають, здаються однаковими щодо їх величини і тривалості, й дійсно, оскільки затемнення Місяця залежить від тіні Землі, яка є однаковою на всьому горизонті, а Місяць є меншим від Землі, і він на тому ж горизонті буде рівно покритим тінню Землі. На цьому закінчимо виклад [питання] про небо й небесні світила. \362\










Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.