Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Феофан Прокопович. Філософські твори. Том II. Натурфілософія. Частина II. Книжка III]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





Книжка третя

ПРО ЕЛЕМЕНТИ



До основних частин світу після неба зараховують елементарні тіла й не лише тому, що вони за своєю величиною займають багато місця, а й тому, що з них, як вважають, складаються немовби з другої матерії всі інші тіла. Отже, виходячи з цього, а також враховуючи, що вони є простими й становлять перший вид тілесного роду, [філософи] приходять до висновку, що після вивчення неба їх потрібно розглядати першими. Логічно, що саме їм присвячується наступна книжка. Отже, ми будемо далі вести мову про елементи, якими вони є самі собою, а не про те, якими вони існують у змішаних тілах, які з них складаються. Ми будемо досліджувати їх з погляду [їх відношення до] виникнення і знищення речей, подібно до того, як це робить Арістотель й інші філософи. Розглянемо їх в такому порядку.




РОЗДІЛИ ТРЕТЬОЇ КНИЖКИ:


I. Чи існують чотири елементи, два важкі, два легкі, і чи є вони важкими і легкими у своїх місцях.

II. Про Землю. Чи існує вона в центрі світу і чи перебуває в стані спокою чи з необхідністю рухається і чи в порівнянні з небом вона є подібною до точки.

III. Курйозні питання або проблеми, які стосуються елемента Землі.

IV. Про воду і особливо про те, чи знаходиться вода вище землі.

V. Проблеми, що стосуються елементу води.

VI. Про повітря і пов’язані з ним проблеми про його властивості.

VII. Про вогонь і передусім про те, чи має вогняний елемент особливе місцеперебування і [свою] сферу.

VIII. Проблеми, що стосуються вогню. \363\









Розділ перший

ЧИ ІСНУЮТЬ ЧОТИРИ ЕЛЕМЕНТИ, ДВА ВАЖКІ, ДВА ЛЕГКІ, І ЧИ Є ВОНИ ВАЖКИМИ І ЛЕГКИМИ У СВОЇХ МІСЦЯХ?


Якщо розглядати окремо кожний з елементів, що існують в тілах, то це вимагатиме [тривалого] обговорення. Однак оскільки Арістотель у двох малих книгах торкається їх усіх коротко, в цій книжечці ми не будемо подавати скороченого викладу його вчення. В цьому немає потреби, /189зв./ та разом з тим, зрештою, й невигідно говорити про речі, відмінні між собою за видом. Отже, безпосередньо приступаючи до справи, спочатку скажемо про елементи взагалі.

і. Елементи, по-грецьки стойхейа, як їх визначає Арістотель («Про небо», кн. 3, розд. 3): це ті тіла, на які поділяються інші тіла і яким вони властиві за родом або за потенцією, але які самі не діляться на різні види. Отже, вони є такими, що з них так або інакше складаються всі тіла і утворюють різноманітні види, а самі вони, наче найвищі види, на види не діляться, хіба що на частини. Бо не відрізняються видом ні одна вода від другої, ні один вогонь від іншого, а відрізняються хіба що акцидентом, так само як і одна частина від іншої або один індивід від другого.

2. Функція елементів є подвійною: по-перше, утворювати будову цього світу не якимось поєднанням, а самим лише стиканням, для якого вони мають вагу і легкість, що є неначе їхніми знаряддями, щоб утворювати інші тіла і бути їх складовими частинами, для здійснення чого вони мають інші властивості. Ми будемо говорити про ті сторони елементів, які відносяться до їх першої функції, тобто що вони собою являють як самі собою, так і як частини світу. Тому, обговорюючи їх загально, порушимо два питання. Перше, чи є чотири елементи, два важкі і два легкі, і друге, чи є вони важкі і легкі у своїх природних місцях.

3. Щодо першого питання, то кожному відомо, що існують саме чотири елементи, бо щоденний досвід не відкриває [ix] нам ні більше, ні менше. Також не можна сказати, що кожний з них складається з інших, а саме, що вода складається з землі і повітря, а земля — з води й вогню або повітря і т. д. Проте не можна знайти жодного підмісячного тіла, про яке б можна було сказати, що воно незмішане з них. В цьому ми переконуємось на підставі чотирьох перших властивостей [елементів], про які ми поговоримо далі, \364\ бо саме з них виводяться найважливіші й найсуттєвіші [щодо цього] фізичні докази, хоча й на основі інших властивостей можна стверджувати те ж саме. В тому ж, що з цих елементів два є важкими, а два легкими, ми однаково пересвідчуємось за допомогою органів відчуття. Адже бачимо, наприклад, що земля і вода рухаються в одному напрямі, а повітря і вогонь — в іншому, протилежному. Ми знаємо, що ці рухи зумовлюються їх [елементів] природними властивостями, з яких одну, яка тисне тіла вниз, називаємо вагою, а іншу, яка штовхає вгору — легкістю. Щодо ваги і легкості філософи дуже сперечаються, але все безрезультатно, бо хоча й знаємо, що в речах такі властивості існують, проте всебічно збагнути їхньої природи ми ще не можемо. /190/

Тому, коли хтось скаже, що вага — це якась схильність тіла до низу, а легкість — до верху, то [він] добре говоритиме, але нічого нового не внесе, бо хоч терміном «схильність» природа ваги й легкості позначається, але глибоко не розкривається. Бо відповідно до цього визначення в речах повинна бути якась розумна причина, яка одних тягне вниз, а інших піднімає вгору. Саме цієї причини ми зовсім не знаємо. І якщо б ми називали властивість, яка штовхає вниз, легкістю, а ту властивість, що підіймає вгору, іменували б, навпаки, вагою, то вийшло б щось, що ніби не суперечить справі, а лише нашому способу викладу. Проте все ж, як ми бачимо, те, що густіше, займає нижче місце, а те, що є рідшим — вище. Коли б ми навіть говорили, що не іншою є різниця між тілами, що прямують униз, і тими, що прямують уверх, як та, що одні від других густіші і одні від інших рідші, і що сама вага є не що інше, як сильне згущення, а легкість — сильне розрідження, все ж не бачимо, що можна протиставити цій думці. А те, що ми кажемо, можна підтвердити численними прикладами. Так, якщо змішати в одному місці що-небудь густе з чим-небудь рідким (найкраще, коли б одне й друге було таким рідким, що легко можна було роз’єднати), то видно буде, як густе прямуватиме вниз, а рідке вверх. Це дуже чітко видно на різних рідинах, налитих в одну посудину, в якій одні опускаються вниз, інші залишаються зверху. Крім того, земля і навіть вода, коли їх розпорошити на найменші частинки, підіймаються вгору. Тому я вважаю за ймовірне, що всі елементи всюди однаково добре могли б перебувати, коли б були однаково густими або рідкими. Бо ті тіла, що є густими, прямуючи до центру, тиснуть на ті, що є рідкими, а оскільки всі вони, крім землі, є рідкими, то те, що є густим, тиснучи на інше, рідше, змушує його перейти на місце, залишене ним, тобто вгору. Це виштовхування вважається рухом легкості, однак таким, що \365\ відбувається, можливо, не в результаті [дії] внутрішньої причини або якоїсь якості, а від стискання густіших тіл. Отже, згідно з цією думкою, речі й елементи мають схильність рухатися в напрямі до центру світу. Щодо піднімання [вгору] повітря і вогню як легких, можна сказати, що воно виникає внаслідок виштовхування їх тілами, що тиснуть на них. Хоча тут не місце досліджувати, що таке густість і рідкість, коротко скажу те, що думаю. А саме: густість є великою концентрацією в одному місці матерії, щодо рідкості, то думаю, що вона є розсіянням і розпорошенням матерії. Отже, було б логічним, щоб центр матеріального поєднання речей, тобто світу, був найбагатший на матерію. Оскільки він повинен бути незначним, то потрібно, щоб він складався з густої матерії, інші місця, що були менш густими, тобто такими, що мали менше матерії, мали бути найближчими до нього, а ті, що були найрідшими, /190зв./ мали бути на найбільшій від нього віддалі.

До [розв’язання цього питання] ми не повинні підходити як природознавці, тобто не стільки досліджувати істинний [стан] речей, скільки пояснити певним чином наслідок, що був сприятливим для побудови світу. До цього твердження авторів привів тільки один дослід, а саме: поки людина не спуститься на дно моря, вона не відчуває ваги води, що над нею нависає. Це є, мабуть, чистою правдою, проте відбувається не тому, що вода там не має ваги, а з іншої причини. Бо, по-перше, коли б на дуже високій горі або на дуже високому мурі виник би якийсь ставок з рибами, то й там на водолаза діяв би якийсь мінімальний тиск води, що знаходилась би над ним. Далі припустимо, що людина ляже у якусь викопану яму і її закопають, засипавши тією землею, що викопали. Ця земля дійсно тиснутиме на людину і її придавить. Ще більше переконує в цьому такий дослід: викопай яму таких розмірів, щоб в ній могла поміститися будь-яка посудина — з випаленої глини або скляна, і поклавши її в яму, насип на неї зверху викопану землю, надавши їй форми циліндра; й побачиш, що посудина розіб’ється під вагою землі. Крім того, відомо, що надутий пузир більше тисне на стінки; ніж не надутий і порожній. Причиною Цього явища є тиск і вага або повітря, якщо вона є вагою спорідненою з повітрям, чи чого [іншого], чужого йому, [як наприклад], сумішшю земних і водяних частинок. Отже, причиною того, чому вода не тисне на пловця, є не те, що вона дійсно не тисне, а те, що він не відчуває тиску, оскільки Разом з ним там все перебуває під однаковим тиском, зокрема і вода, що знаходиться поряд з ним, а та вода, яка тисне, сполучається з іншою, яка не тисне і з боків підніма\366\ється догори й тому одна ослаблює іншу. Це значить, що я б відчував вагу того, що тисне, або коли близькі до мене тіла зазнавали б тиску неоднакової ваги, або коли на мене тиснуло б тіло, відокремлене від інших. Однак природа місця нічого не приносить, нічого не віднімає і нічого не робить, як ясно підтверджують попередні досліди. /191/








Розділ другий

ПРО ЗЕМЛЮ. ЧИ ПЕРЕБУВАЄ ВОНА В ЦЕНТРІ СВІТУ?


1. Маючи намір окремо поговорити про елементи, почну від Землі, яка є для нас і ближчою і відомішою. Земля є найважчим елементом, якщо пояснювати її на підставі ваги, про яку перед цим йшлося. Вона є з усіх елементів найгустішим, найтвердішим, найсухішим і найхолоднішим. Це є не істотне її визначення, а описове, бо воно грунтується не на істотній відмінності, що її вимагають від форми, а на акцидентальних. Останні ж, взяті кожна зокрема, не є цими чотирма видами властивостей, хіба тільки, може, одна вага або гущина, однак, разом вони належать лише всій Землі і завжди їй притаманні. Цей елемент має особливе значення у складі суміші різних тіл, бо надає тілам твердості, форми і стійкості. Він є місцем перебування живих істот і особливо людини. Її при народженні вона приймає до себе, живу годує, померлу вкриває. Тут виникають три найважливіші питання про Землю як про частину світу: чи вона міститься в центрі світу, чи перебуває в стані спокою, чи рухається і чи порівняно з небом вона є величиною з точку.

2. Якщо принаймні на основі певних доказів можна було б зробити висновок про те, що Земля міститься в центрі світу, то тоді без особливих труднощів вирішувалось би друге питання, і можна було б визнати, що Земля перебуває в стані повного спокою. А з другого боку, оскільки вона рухається і здебільшого шляхом переміщення (такі погляди щодо Землі висловлювали піфагорійці, їх висловлюють і сучасні коперніканці), то це ніяким чином не може відбуватися в центрі. І хоча немає дуже переконливих доказів, що допускають перебування Землі в центрі світу, проте існують два аргументи [які можна навести на користь цієї думки], вони є досить вагомими 1 значними і дуже близько стоять до доведення. Ось перший: постійні зірки з усіх частин \367\ Землі, коли вони світять над ними, можна бачити в одному й тому ж великому порядку, цього б не було, коли б Земля не була в центрі світу. Це очевидно для всіх, хто спостерігає. Другий [доказ]: із дванадцяти сузір’їв Зодіака, які розташовані по всій небесній сфері, шість завжди є над горизонтом і коли одне опускається в бік заходу, інше негайно сходить зі сходу. Якщо б Земля не була в центрі світу, одні б люди на Землі спостерігали менше, а інші більше сузір’їв Зодіака. Коли б ми, наприклад, бачили п’ять, то у антиподів їх видно було сім, коли б тут чотири, там — вісім, якщо б тут три, там — дев’ять і т. д. /191зв./ Стосовно цього коперніканці говорять таке: що воно б відбувалось при умові, коли б поза центром знаходилась нерухома Земля і не відбувалось би, коли б вона рухалась. Бо тоді завжди, коли б ми спостерігали сузір’я Зодіака, антиподи б його не спостерігали, оскільки там би сяяло денне світло, яке не дозволяло спостерігати зірок. І навпаки: ми ніколи навіть не побачимо шість сузір’їв, але завжди меншу кількість. На це коперніканці відповідають: ми спостерігаємо завжди зорі однакової величини (за винятком планет), оскільки Земля, рухаючись навколо центру світу, в якому вони вміщають Сонце, проходить орбіту, рівно віддалену від сфери зір. При цьому ми спостерігаємо шість сузір’їв, бо вся та орбіта, яку проходить Земля, в порівнянні з зореносною сферою подібна до точки. І це є те, що всі твердять про саму Землю. Ці відповіді певною мірою аналогічні вище наведеним аргументам, вони також не є доказовими, хоча й не позбавлені ймовірності, бо нелогічно, здається, вважати такий великий світ, яким є сонячне небо, точкою зоряного неба.

3. Отже, на основі того аргументу, який давав нам правдоподібний доказ, що Земля знаходиться в центрі, можна також переконливо довести, що Земля не рухається. Тільки цей єдиний висновок має певне значення щодо [твердження про] стабільність Землі, коли б ми говорили у фізичному розумінні. Бо те ж саме підтверджується словами Св. письма. Проте, хоча й існує дуже багато інших різних тверджень, спрямованих проти коперніканців, то з усіх них, борючись, глузують противники. Зрештою й місця Св. письма, як здається багатьом сучасникам, переконують у тому, що їх не треба сприймати у власному розумінні. Бо що означає: «зупинилося сонце за велінням Ісуса» і (кн. пророка Ісайї, розд. 8): «і повернулося назад, коли наступив ранок», або (псалм 18): «немов жених виходить із своєї спальні» і «немов гігант біжить», чи (псалм 92): «прикріплено землю і вона не повинна ніколи рухатися» та інші. Подібні пророцтва святого духа могли бути висловлені, як вони вважа\368\ють, згідно з загальноприйнятою людською думкою, подібно тому, як коли кажуть, що бог проходжується, сходить, бажає, щоб йому повідомили про людські гріхи. Те ж саме кажуть і про Місяць, (який астрономи вважають меншим від усіх зірок), що він є великим світилом, другим після Сонця. Нарешті, й ми аналогічно говоримо, що Сонце позбавлене світла, коли спостерігаємо затемнення, або що міста й суша зникають, в той час, коли ми відпливаємо з порту. Так само ми говоримо й про інші явища, бо часто бачимо їх інакшими, ніж вони є насправді. Однак тут необхідно зауважити, що дійсно можна і потрібно саме так пояснювати дуже багато місць з Письма, якщо до того нас приводить здоровий глузд. Але оскільки жоден доказ не підтверджує повністю те, що Земля рухається, і майже всі спостерігають протилежне, то чому ми повинні суперечити величним словам Письма? [На це] коперніканці зауважують, що виникло б багато /192/ непорозумінь, коли б Земля стояла, а небо рухалось, до того ж треба б було вигадувати різноманітні протилежні, нерівні, ексцентричні й інші рухи небесних світил, подібно тим, що їх і вигадують. Зрештою, це тільки переконує або швидше здається, що переконує, в тому, що менше було б непорозумінь, коли б рухалась Земля, а не небо, проте воно зовсім не так. І ти не можеш сказати, що бог діє простіше, бо це лише простішим нам уявляється, а насправді воно відбувається інакше. Отже, подібно до того, як астрономи тоді, коли користуються різними концентричними й ексцентричними колами та іншим, не заперечують, що вони все це придумують для кращого пояснення небесних явищ, так само вони стверджують, хоча й коперніканці не заперечують того, що Земля рухається, і придумують для цього між іншим [пояснення], в який спосіб вона, на їхню думку, повинна рухатись.

4. Що стосується третього питання, то всі визнають за істину, що Земля порівняно з небесами, особливо з восьмим зоряним, є немовби точкою, неподільною і непізнаваною через органи відчуття. Це підтверджують дуже достовірні докази. Головними з них є такі: 1. Коли б наш горизонт, тобто вся поверхня Землі, що сприймається очима, була з усіх сторін плоскою, то [вона] ділила б зоряне небо на дві частини, бо ми завжди спостерігаємо шість сузір’їв Зодіака і це не мало б місця, коли б Земля була певною величиною порівняно з зоряним небом, як це є очевидним для астрономів. 2. Зорі, що спостерігаються з різних точок Землі в один і той же час, здаються однакової величини. а в іншому випадку цього б не було. 3. Будь-яка зірка небозводу, навіть найменша із тих, що можна спостерігати, є \369\ більшою, ніж ціла Земля, як доводять всі математики, а проте вона здається нам немов точкою, можливо такою, що її можна поділити порівняно з Землею. Отже, чи буде Земля точкою порівняно з однією найменшою зіркою? А що скажемо про найбільшу [зірку], про ціле зоряне небо? 4. Скрізь на Землі сонячні годинники однаково точно показують години за допомогою тіні від кілка, що ні в якому разі не могло б мати місця, коли б Земля, порівняно зі сонячною сферою мала якусь величину. Це можна легко довести експериментом, рухаючи смолоскип навколо двох кілків, вбитих у протилежних місцях дошки. І тоді в один і той час тінь, що падає на поверхню [Землі] від одного кілка буде великою, а від другого — малою, хоча вони беруть свій початок від однієї й тієї ж години. Тому Земля порівняно не лише з восьмою сферою, але й із сонячною буде неначе точкою. І все ж, незважаючи на це, математики на основі найобгрунтованіших доказів показують, що Земля порівняно як з восьмою сферою, так і в порівнянні з диском Сатурна і. Юпітера, має вигляд точки, що взагалі не має величини. Порівняно ж з Марсом і Сонцем, як вони думають, [Земля] має якусь величину, але дуже малу і незначну, що ж до порівняння з Меркурієм, Місяцем і Венерою, то вона має величину, варту уваги. 5. Тут не можна не згадати цікавої думки Плінія, що виходить із розуміння Землі як точки світу. Виходячи з неї, заслужено повинна бути висміяна людська легковажність. «Адже не існує іншої Землі у всесвіті, вона є матір’ю нашої слави і місцем проживання, тут ми здобуваємо почесті, тут правимо, тут прагнемо багатств, тут розв’язуємо війни. А з другого боку, взаємними вбивствами громадян спустошуємо Землю і щоб переступити загальні шаленства народів в’она є такою, що на ній сусідів проганяємо і вкрадене в їх хатині закопуємо в нашу землю. І той, хто багато придбає землі і виганяє за межі батьківщини селян, що її населяли, якою кількістю земель він вдовольнився б, коли б навіть збільшив її до крайніх меж своєї жадоби, і яку, врешті, частину він матиме після смерті?» («Природнича історія», кн. II, розд. 68). Це мимоволі приходить на думку кожному розважному і вдумливому і хочеться додати: що у всесвіті є предмет, тільце, величиною з людське, якщо й така велика маса земної кулі є у ньому точкою? \370\







Розділ третій

КУРЙОЗНІ ПИТАННЯ АБО ПРОБЛЕМИ, ЯКІ СТОСУЮТЬСЯ ЕЛЕМЕНТА ЗЕМЛІ. /192зв./


Для кращого пізнання елемента землі хочеться запропонувати і з’ясувати деякі курйозні питання або проблеми, які його стосуються. Їх у великій кількості наводять Арістотель, Плутарх, Олександр Афродізійський та інші. Дещо з цього розглянемо й ми. Тут йдеться про ті проблеми й питання, які однаково позитивно розв’язуються в обох відношеннях, або [не розв’язуються] в жодному. Звичайно, правдоподібнішим є друге, як це було в першому й другому твердженні попереднього розділу. Крім того, я хочу зауважити, що тут наш виклад проблем, що стосується землі й інших елементів, буде докладнішим, ніж в тому місці, де їх треба було коротко розглянути як самостійні або як частини світу. Приступимо ж до викладу.

1. Чи створив бог землю разом з горами чи без гір? Сів. Василій («Шестиднев», проповідь 4) та інші відповідають ствердно. Але нам здається достовірнішим твердження св. [Иоанна] Дамаскіна, який вважає («Православна віра», кн. II, розд. 9 і 10), що земля з самого початку була створена таким чином, що мала на своїй поверхні води і була кулястою так, як цього й вимагала її природа. Однак цьому суперечить сто третій псалм: «над горами стояли води». Я, проте, вважаю, що це місце більше стосується потопу, ніж першого створення світу, або коли відносити його до першого створення, то під поняттям гір можна розуміти всю земну кулю.

2. Отже, коли і внаслідок чого виникли гори? Відповідаю: дехто вважає, що під час потопу земля в окремих місцях була вирвана і піднесена вгору водами, що бурхливо котилися в море, і так виникли гори, що й дотепер існують. Однак це твердження не здається достатньо достовірним, адже гори не лише створюють на землі гарний краєвид і красу, але й оздоровляють місцевість, стримують силу вітрів і дуже сприяють родючості й урожайності плодів, які ростуть на землі. А оскільки водяні струмочки, джерела й ріки беруть свій початок у горах, а ті місцевості, що знаходяться далеко від гір, звичайно бувають неврожайними, то здається малоймовірним, щоб світ міг існувати, позбавлений такої значної кількості суттєвих властивостей протягом багатьох століть \371\ аж до потопу. Зрештою пророцтво Св. письма, здається, ясно говорить про гори [що існували] ще перед потопом, бо («Буття», розд. 7), читаємо: «Води потопу на п’ятнадцять ліктів піднялись понад високі горн» і (розд. 8): «Й зупинився ковчег сьомого місяця, всімнадцятий день місяця, на горах Араратських... першого дня десятого місяця з’явилися вершини гір». Малоймовірним є і те, щоб внаслідок дії вод могли виникнути такі високі і великі гори, що простягаються на далекі віддалі. Отже, тут необхідно сказати разом із Св. Дамаскіним відповідно до вищенаведених слів, що гори були створені богом на третій день творіння, коли відокремлювались води від землі. При цьому, відкриваючи впадини для прийому вод, бог підняв вгору дуже багато землі, як про це детальніше було сказано в «Шестидневі».

3. Чи існував інший спосіб виникнення гір? Відповідаю — існував, бо те, що ми щойно сказали про гори, треба віднести не до всіх [гір], а [лише] до більшої їх частини і то найвищих, бо відомо, що з плином часу виникло багато /193/ нових гір і багато з них перетворилися на рівнину. Це, звичайно, відбувається під впливом різних чинників [зокрема] внаслідок дії сили вод, які вимивають внутрішні шари землі і підіймають гори, а інші зносять, натиснувши на них, внаслідок дії сили вітрів, рухів землі й інших чинників.

4. Чи правда, що важкі грудки землі, падаючи з висоти, не рухаються до землі паралельними лініями, але чим більше наближаються до неї, тим більше зближаються між собою? Яка причина цього явища? Відповідаю: це правда, бо кожна з них намагається падати до центру, проте, могла збитись з дороги, дістаючись до нього, коли б рухалась, віддаляючись вбік по рівно віддалених прямих, як це добре видно кожному, хто спостерігає.

5. Чому стіни, віддалені одна від одної рівним проміжком є перпендикулярними до кола. Відповідаю: це здається лише зовні, бо в такому малому проміжку не можна розпізнавати взаємного наближення перпендикулярів і стін. Мова йде не про це. Тут — не так, адже йдеться про природне і спонтанне падіння важких тіл, а при штучних падіннях вони можуть як відхилятися вад вершини, так і перебувати разом на однаковій відстані після з’єднання.

6. Чи існує якась ознака, на підставі якої можна було б встановити, яке із земних тіл, що не відрізняються видом, є легшим або важчим? Відповідаю: крім інших, існує одна важлива вказівка славетного Архімеда, а саме: з двох твердих тіл однакової ваги те, що є більшим за розміром, є легшим за своєю природою, а важчим є те, що має меншу величину. На цій основі Архімед відкрив підроблене золото, що \372\ являло собою частину срібла з домішками золота. Відомо, що Гієрон 1, цар Сиракуз, який наказав виготовити золоту корону, запідозрівши, що майстром до виробу додано трохи срібла, щоб переконатись у цьому, доручив справу Архімедові. А той, запримітивши у ванні, що води з неї вилилось стільки, скільки зайняло занурене тіло, звелів принести дві маси, однакової ваги з короною, одну золоту, другу — срібну (а на підставі згаданого, срібний кусок повинен був бути більшим, ніж золотий), і занурив кожну зокрема у воду, що заповнювала посудину по самий край, і виміряв, скільки води кожна з мас виштовхнула з посудини. Зрозуміло, що срібна маса виштовхнула більше, бо була більшою. Тоді, наповнивши знову посудину, він кинув у неї саму корону і побачив, що води вилилося більше, ніж тоді, коли було занурено золоту масу тієї ж ваги. Так, на основі зіставлення [витісненої] води він встановив, що золото було підроблене домішкою срібла, тобто легшим тілом. /193зв./









Розділ четвертий

ПРО ВОДУ І ОСОБЛИВО ПРО ТЕ, ЧИ ЗНАХОДИТЬСЯ ВОДА ВИЩЕ ВІД ЗЕМЛІ


1. Вода — це важкий, холодний, вологий, плинний елемент Звичайно, це лише опис, а не точне визначення, дане на основі законів діалектики. Оскільки ж воду, як і землю, вважають холодною, то дуже багато вчених цікавляться тим, що з них є більш і що менш холодним. Досвід, правда, підтверджує, що вода є холоднішою, в цьому ж нас переконує і відчуття дотику, його аргументація служить для нас неначе суддею і дороговказом. Бо й справді, ми значно сильніше відчуваємо холод води, ніж землі, тому що вода, будучи плинною, легко доторкується до тіла і, омиваючи всі дотиковії і чуттєві частинки тіла, намагається проникнути всередину пор, а земля через свою твердість цього зробити не зможе. Те саме підтверджує й експеримент, бо коли ти дуже швидко рухатимеш рукою в холодній воді, відчуватимеш набагато більший холод, ніж коли ти в тій самій воді держав руху спокійно. Причиною цього є те, що рука під час руху в воді зазнає сильнішого тертя і проникання, ніж коли знаходиться в спокійному стані. Отже, не тому [ми] сильніше відчуваємо холод води, ніж холод землі, що вона начебто має менше від неї холоду, а тому, що холод \373\ води сприймається сильніше, а холод землі — слабіше. Але спеціально це питання тут не будемо розглядати.

2. Коли йдеться про елемент як про частину світу, то в зв’язку з викладом логічніше поставити питання про те, чи є водний елемент вищим від земного, тобто тут йтиме мова про зіставлення розташування води до розташування землі. Проте суть питання не в тому, чи земля підіймається над водою, чи вода над землею в одному й тому ж місці. Справді, було б безглуздіш і нерозумним ставити питання, чи підіймається тіло, що є субстратом і має постійну властивість бути холодним, яким і є земля; над тим, що до нього прилягає, яким є вода. Питання полягає в тому, чи є вищою поверхня океану, Середземного моря і взагалі всякого водоймища й річки порівняно з поверхнею суші, а не гір, як деяким здавалося. Здається, що це питання виникло внаслідок того відокремлення вод від суші, яке здійснив бог на початку світу. Дехто це пояснював так, що тоді води нібито були підняті божою силою високо в повітря, залишивши великі частини суші і відкривши їх небу. Звернення до цього питання ми знаходимо й у поганських [авторів].

3. Ті [фізики], які вважають, що земля знаходиться нижче, а вода вище, вдаються до таких аргументів: 1. Коли б земля була вищою, то течія рік, що, як кажуть, витікають з моря, спрямовувалась би вгору, а це суперечить природі води. 2. Тим, хто припливає з моря на морський берег, лише здається, що суша лежить нижче моря, що башти й гори окремо піднімаються. 3. Про це саме, очевидно, говорить і Письмо, бо що інше можна розуміти, коли говориться, що бог неначе якимись ланцюгами і засувами обмежує й стримує стихію моря, щоб воно не заливало сущу (псалм 104): «Ти колоду поклав, якої не може переступить і не повернеться покрити землю», і (кн. пророка Єремії, розд. 5): «Я поклав міцну колоду на море, повсякчасний наказ, що воно її не переступатиме», і (розд. 38): «Хто закрив дверима море, коли воно вирвалося, виходячи немов з лона, коли я накладав на нього туман, його одяг, і пітьмою його, немов дитячими пелюшками, вкривав, я оточив його своїми колодами і поклав на нього великий засув і двері, й сказав: «Аж сюди доходитимеш і не просуватимешся /194/ далі й звідси розбиватимеш неспокійні свої плоди». З цих слів роблять такий висновок: коли б море знаходилось нижче від суші, то навіщо було б потрібні двері й засуви, адже цими метафорами позначається сила божа, бо приборкує море, щоб воно немов у посудині стояло й було закуте.

4. І все ж вірогідною є й протилежна думка, якої крім інших авторів дотримуються й Св. Йоанн Златоуст («До Ан\374\тіохійського народу», проповідь 69), і Ієронім (псалм 32) «збираючи води разом немов у утробі моря, зберігаючи [їх] у скарбницях безодні», Теодорет на ті ж самі слова того ж псалма, Василій Великий у коротких записках щодо тих самих слів, Августин, як його цитують коімбрійці (псалм 135), й інші. Їх аргументи на захист цього є такими: 1. Вода, коли б вона знаходилася вище від землі, маючи плинну природу, падала б униз, на землю і заливала б її. 2. В який спосіб могли б існувати острови, розташовані серед моря, коли б море було вищим від землі? Адже море не можна викопати заздалегідь як яму, щоб звільнити місце для острова. 3. Для кораблів вихід з порту в море був би утрудненим і навпаки, кораблі [що припливають] з моря навіть при опущених вітрилах і без жодного подуву вітру самі собою падали і розбивалися б об порт. 4. Ріки не могли б впадати в море. 5. Ті, хто плавали на кораблі зі сходу на захід, помітили, що сонце сходить на одну годину в місці, яке раніше, знаходиться попереду корабля на п’ятнадцять географічних градусів в західному напрямку від даного, щойно пройденого кораблем. Цього не було, коли б море було вищим, а сонце, навпаки, мало б швидше сходити до тих градусів, подібно до того, як люди піднялися на гору, хоч і знаходяться на більшій відстані від сходу, ніж ті, що перебувають на рівнині, все ж раніше спостерігають схід сонця.

5. Аргументи, доведені до абсурду, легко спростовуються. Щодо першого: Коли б з моря випливали хоча б дві річки, то вони не могли б випливати так, щоб прокладати собі шлях, пробиваючись якоюсь глибокою западиною, але від самого витоку змушені були б підійматися вгору більшими чи меншими порожнинками і далі під впливом неба і сонячного тепла витягуватись на поверхню землі наче з губки і, досягнувши гірських вершин, спадати вниз. Тому-то всі ріки спочатку є малими бурхливими струмочками, що збільшуються під час просування вперед. Поки їх води знаходяться в надрах землі, їх просуванню вперед сприяє, або скоріше штовхає, маса інших вод, що приєднуються [до них], а ті води виштовхуються іншими, а інші ще іншими і, врешті, перші — самою масою вод моря. Щодо маси моря, то вона збільшується за рахунок рік, що впадають у нього з усіх сторін. Звідси [випливає], що цей аргумент швидше служить нам, ніж противникам, бо при збільшенні води або море розілл’ється, або буде підійматись вище від землі. На друге відповідаю: коли тим, які пливуть до морського берега, суша здається нижчою, то це ілюзія сприймання, а причиною помилки є те, що колір землі подібний до чорнуватого, чорне ж \375\ здається нижчим, як це можна бачити на картині. Тому художники, коли бажають, щоб щось виглядало низьким, зафарбовують його у чорний колір, як, наприклад, яму, печеру й інше. А щодо того, що вежі й гори, як здається тим, хто підпливає до берега, поступово підіймаються, то це відбувається на основі властивостей зору, або краще образів, що прямують від протилежного предмета до ока. Що ж стосується предметів, які знаходяться нижче від нашого ока, то чим більше вони віддалені, тим здаються вищими, як доводить Евклід у своїй «Оптиці» (твердження 10). А ті [предмети], що знаходяться вище ока, ті, навпаки, чим більше є віддаленими, тим здаються нижчими, як вчить Евклід (там же, твердження 11). Отже, віддалені башти, які ми спостерігаємо з моря, поки є далеко [від берега], будуть здаватися нижчими, а коли підпливаємо ближче, здаватиметься, що вони підіймаються. Стосовно ж слів Св. письма треба сказати: не тому високо ціниться могутність бога, що він може чудом стримувати води, підняті вгору. Бо в чому полягає чудо, коли те ж саме може відбуватись на основі природного порядку. Потім годилося б божій мудрості залишити природу своїм, немов для неї написаним, законам. Отже, він за те прославляється, що зумів і зміг ту масу вод, яка раніше покривала всю сушу, так відокремити від суші, щоб вона перебувала в певних межах, наче за ґратами. А зробив він це, підіймаючи гори і прокопуючи в землі заглибини й канали так, щоб вода, яка туди стікала, зменшувала поверхню і поступалася місцем суші, як сказано в «Шестидневі» й інших місцях. /194зв./







Розділ п’ятий

ПРОБЛЕМИ, ЩО СТОСУЮТЬСЯ ЕЛЕМЕНТА ВОДИ


Чому вода в малих краплинах має кулясту форму, як можна спостерігати на краплинах дощу, що спадають з даху, й на краплинах [води], якою скроплюють порох або попіл? Відповідаю: 1. Це відбувається внаслідок тиску навколишнього повітря, якого вода, будучи в незначній кількості, не може подолати. Перш, ніж попасти на попіл, вона долає опір повітря. Але оскільки вода не може подолати його повністю, поки не досягне сухішого й пористішого тіла, то тиск повітря, який діє на неї з усіх боків, надає їй кулястої форми. \376\ Краплина ж дощу висить частково тому, що маючи незначну вагу, не може відірватись від даху, а частково тому, що не може подолати своєю вагою повітря, що знаходиться нижче. Стосовно того, що вода перетворюється не в форму малого циліндра, а кульки, то це відбувається тому, що вона звичайно намагається подолати тиск повітря, але не може цього зробити зразу. Долаючи тиск повітря, вода неначе довбає його і тому, коли опускається в нього, має опуклі боки. 2. Чому вода входить у губчасті тіла? Деякі [фізики] стверджують, що вода, входячи в отвори губчастого тіла, виштовхує повітряні частинки і, щоб уникнути вакууму, сама займає місце цього повітря. Красиво сказано, але не пояснено, чому вода виштовхує те повітря. Коімбрійці твердять, що існують деякі тіла, звичайно легші за воду, в яких найнижчі частинки, зволожившись водою і ставши важчими, опускаються. Тоді вони тиснуть на сусідні частинки, а ці, знову ж, ввібравши вологу, тиснуть на інші, поки вода таким чином всюди не проникне. Таке пояснення є досить дотепним, але мало правдоподібним, бо на пемзі і на випалених цеглинах зовсім не можна пересвідчитись у такому способі опускання частинок, проте вони так само або ще більше, ніж інші, вбирають воду. Можливо, що коімбрійці, знаючи це й приховуючи, виклали це мотивування щодо інших тіл, приписуючи їм силу притягання. Але здатність. такого роду можна приписувати [лише в тому разі], коли не вдається знайти кращого пояснення. Отже, можливо, вода, входячи в пористе і, губчасте тіло, стискує своїм холодом закрите між отворами повітря. А коли повітря зменшується в об’ємі, то, щоб не залишалось порожнього місця, вода сама підіймається, подібно до того, як вона підіймається в пробірці, в якій було гаряче повітря. Щоправда, я над цим думав і раніше, але. легко було пересвідчитись, що воду вбирають як холодні тіла, так і ті; що мають всередині холодне повітря. Зрештою, ті самі тіла вбирають навіть і гарячу воду. І тому здається, що це інше мотивування є кращим. [Воно виходить з того], що повітря, закрите в губчастих тілах, є легшим від того, що їх оточує, бо в ті малі отвори, покручені подібно до лабіринту, не можуть проникати густі пари, які проходять через вільне повітря і роблять його важчим. Тому, коли наблизиш губчасте тіло до води, то навколишнє повітря, що є важчим [від закритого в ньому], тисне на воду й змушує її входити в отвори тіла, які містять у собі легше повітря. Виходячи з цього, можна вирішити й іншу проблему, пов’язану з попередньою.

3. Чому нам здається, що губчастий і м’який хліб, якщо він сухий, то тисне і немов би щось давить в горлі, а нама\377\щений олією чи маслом або зволожений якоюсь рідиною, проходить через горло приємніше? Відповідаю: сухий проходить важче тому, що він, пересуваючись, вбирає в себе слину й вологість рота та горла. А достатньо змащений чи зволожений не має куди вбирати слину, /195/ бо його отвори вже заповнились.

4. Чому вода, яка п’ється повільно, краще вгамовує спра_гу, ніж та, яка п’ється швидко? Відповідаю: тому що вода, яку п’ють швидко, вся проходить вниз, а та, яку п’ють повільно, краще проникає в тіло й зрошує його. Так само під час зрошування вода, котру швидко вливають на поле, гірше всмоктується землею, ніж та, якою поливають повільно.

5. Чому в морській воді легше плавати, ніж у річковій? Відповідаю: бо морська вода щільніша, густіша і має більшу здатність підтримувати тіло.

6. Чому в глибших місцях одного й того ж моря чи річки кораблі менше занурюються й легше рухаються, ніж там, де менш глибоко, як це ми часто спостерігаємо? Відповідаю: бо на глибшому місці під кораблем знаходиться більше води, яка тримає корабель.

7. Чому вода й олія від холоду замерзають, вино й оцет — рідко, а спирт — ніколи? Відповідаю: бо вода за своєю природою є холодна і легко замерзає. Олія помірним теплом трохи супротивиться холоду. Вино через природне тепло не допускає холоду; оцет, який складається з дуже рідких частинок, не може замерзнути, а спирт, що є найрідшим і найгарячішим, зовсім не дає холоду себе скувати.

8. Чому рухомі води менше гниють? Відповідаю: тому що загнивання виникає на вологому внаслідок дії зовнішнього тепла, дію якого стримують лише зміни повітря. Коли ж цих змін немає, то непорушна вода швидко загниває.

9. Якою є поверхня води — рівною чи кулястою й опуклою? Відповідаю: те, що вона є кулястою, відомо з щоденного досвіду. Так, коли моряки пливуть до якогось морського міста, і принаймні один з них сидить біля підніжжя щогли чи на її нижній частині, а другий піднімається на її вершину, то той, який знаходиться на верхівці щогли, швидше побачить вежі міста, ніж той, що сидить біля нижньої частини щогли. Хоча самі вежі будуть більше віддаленими від вершини щогли, ніж від її нижньої частини, бо з лінією, проведеною від одного шкота паруса до міста, щогла утворює або тупий або прямий кут. Отже, лінія, проведена від вершини щогли до тієї самої вежі так, що утворює з двома попередніми трикутник, лежить проти більшого кута, і тому вона є більшою від кожної іншої, як видно на поданому далі малюнку. Звідси випливає, що не може бути іншої \378\ причини цього явища, як те, що поверхня води піднімається і тому є випуклою та нерівною.

10. Отже, що зумовлює те, що поверхня води є випуклою? Відповідаю: вага й плинність води. Внаслідок того, що вода є важкою, всі її частинки однаково рухаються до центру.




А з другого боку, оскільки вона є не твердою, а рідкою, то одна її частинка не може підтримуватись іншою і тому всі ці частинки однаково рухаються до того, до чого спрямовуються. Це зовсім подібне до частин твердої дошки: коли одну її частину опустити вниз, то друга сама собою підійметься, роз’єднати їх неможливо.

11. В чому полягає причина того руху морських вод, яке називають відпливом, що протягом двадцяти чотирьох годин двічі то підіймає, то опускає води, хоч не завжди й не всюди однаково? Відповідаю: це питання є дуже важким і настільки хвилювало й сьогодні хвилює всіх філософів, що багато авторів навіть написали великі трактати з приводу цієї проблеми. Ми наведемо тут окремі твердження, щоб дата якщо не повне, то хоча б більш-менш достовірне [його] пояснення. Перше: стоїки вважали, що цей видимий всесвіт є якоюсь живою істотою (про що ми вже говорили раніше), а ніс і ніздрі /195зв./ цього чудовиська знаходяться на дні океану, і в той час, коли воно дихає ними, море від видихання і вдихання то підіймається, то опускається і таким чином відбувається приплив і відплив моря. І добре, що чудовисько не чхне, бо інакше міг би бути потоп! Друге: Аполоній Фікарейський (Тіанський) писав, що рух припливів і відпливів Океану створюється подувами, які проходять частково над ним, частково навколо нього і таким чином створюють коливання його вод. Третє: Тімей 2 учив, що причиною цих коливань є ріки, що пробиваються через гори кельтів до Атлантичного океану. Своїм притоком вони викликають неспокій і розливання моря, а відтоком призводять його до рівноваги. Четверте: Платон гадав, що вони виходять з отворів якоїсь печери і широко розливаються, а потім знову повертаються [назад]. П’яте: Невідомо, чи займався цією проблемою Арістотель, бо в його творах її не знаходимо. Проте Плутарх («Погляди філософів», кн. III, розд. 17) стверджує, що на думку Арістотеля й Геракліта неспокій моря обумовлений сонцем, а саме, що сонце внаслідок свого руху викликає дуже великі подуви, від яких, коли вони поси\379\люються, хвилі зростають, а коли вщухають — зменшуються. Шосте: Інші вбачали причину завихрення моря у пологості берегів, що взаємно протиставляються. Море протягом шести годин омиває їх і через стільки ж годин відступає, так що вони знову здаються вищими. Сьоме: Ще інші вважають, що тією причиною є нагрівання води, тобто, коли воно відбувається, море підіймається, подібно як підіймається гаряча вода в казані, а коли перестає нагріватись — спадає. Восьме: майже всі перипатетики дотримуються спільної думки, зважаючи, що це явище викликається Місяцем. Сонце надає Місяцеві якоїсь здатності, за допомогою якої він по-різному діє на вологу природу, як було сказано раніше. Отже, Місяць, як вони кажуть, за допомогою цієї здатності, а також згідно з його рухом і світлом, захоплює за собою води в той час, коли сходить на горизонт, і відпускає, коли спускається на захід, і знову притягає тоді, коли рухається від заходу до півночі. Ця думка поділяється багатьма великими філософами, з нею, як нам здається, погоджується св. Василій Великий («Шестиднев», проповідь 6). Дев’яте: Галілей Лінчейський вважав [причиною] руху моря — рух землі, колись те ж саме думав математик Склерей, хоча й доводив це відмінними аргументами. Бо Склерей говорив, що обертання місяця відбувається назустріч рухові землі і що внаслідок їх зіткнення між морями і небом утворюється вітер. Коли він дме на Атлантичний океан, води починають бурхливо рухатись. Галілей же («Діалог», IV) вчить про рух землі, що вона рухається не рівномірним рухом, а часом тремтить. Відомо, що від тремтіння посудини колихається й вміщена в ній рідина. Десяте: Танел, не знаю, хто він (про нього сказано у Даніеля Сеннерта («Фізика», кн. IV, розд. 10) вважає, що море, вливаючись у глибини землі, сприяє тому, щоб води з великою силою зрушувались і прямували від берегів у всі отвори землі. Море не зазнає тиску ще й від; вод, які впадають в нього. Відомо, що земля крім морської води приймає й всі інші води відповідно до своєї ємкості. І коли порожнини землі є заповненими, а протік вод триває, то наявна в землі вода /196/ завдяки цьому виштовхується знову у моря. Так увесь басейн моря знову наповнюється водами, аж поки спорожнілі отвори землі знову не захочуть морської води, щоб проковтнути її в той самий спосіб, як було сказано. Одинадцяте: Педро Моліна 3 («Фізика», кн. II, розд. 22) каже, що вся вода, так само як і повітря, під впливом неба рухається швидко зі сходу на захід і вона могла б рухатися так неперервно, коли б цьому не перешкоджало протистояння східних берегів Америки. Але, як він каже, море, розбиваючись об ці береги, нагромад\380\жується там і своєю масою котиться назад, повертаючись на північ. На цій підставі, твердить він, і стаеться те, що неспокій моря приходить до нас з півдня. Бо після того, як море повернуло на північ, воно звідти знову завдяки своїй силі котиться назад, на південь. [Він] підтверджує цю думку головним чином тим, що [води] в Магеллановій протоці, де вже кінчаються береги Америки, неперервно течуть зі сходу на захід і морякам, твердить він, неможливо повертатись назад. Але, щоб викласти всі ці твердження або бодай половину, буде замало й цілого дня. А щодо того, якого погляду нам необхідно дотримуватись серед цих, таких суперечливих і розпливчатих тверджень, то зовсім немає нічого, що я міг би вважати за правдоподібне. Бо дві перші думки є справжніми сновидіннями. Третя суперечить експерименту, бо вода завжди плине рівномірно, а коли натрапляє на якусь перешкоду, то майже вся розливається, прориваючись через неї з великою силою. Тому й на Дніпрі ми не спостерігаємо такого припливу і відпливу, хоча він і має численні й великі пороги, що загородили йому дорогу на південь, В четвертому твердженні Платона йдеться про ту саму потвору та її ніздрі, про яку говорять і стоїки. Проти п’ятого можна сказати те ж саме, що будемо говорити проти восьмого. Шосте стосується легкості руху моря, а не його причини. Звичайно, воді легше рухатися туди й сюди між двома протилежними пологими [берегами], але необхідно, щоб щось приводило її до руху, бо коли рушійна причина перестає діяти, то вода внаслідок щораз слабших поштовхів врешті стає нерухомою. Сьоме твердження не пояснює й не може пояснити, чому те нагрівання то відбувається, то припиняється. Чому те, що діє, якщо воно існує, [не діє] постійно? Восьме [твердження] хоча більшості й здається дуже ймовірним, проте не всім, бо, по-перше, якщо Місяць своєю здатністю, застосованою до багатої на воду природу, обумовлює приплив і відплив моря, то чому не зазнають подібної дії річкові води, особливо ті, які знаходяться близько до моря? По-друге, чому море рухається не всюди в однакові проміжки часу? Потім, чому на деяких морях відбувається дуже великий, а на деяких дуже малий рух? Крім того, заплутаним є й те, чому Місяць не завжди притягає й рухає з собою морські води, але то притягає їх, то відштовхує, або залишає. Неясно також, яким чином він може притягувати води зі сходу нашого горизонту до заходу, в той час, коли рухається від заходу до півдня з другого боку землі. Нарешті, чому [вода в] протоці Єврипа 4 (яка є дуже вузьким морем між Авлідою, беотійським портом, і островом Евбеєю) /196зв./ сім разів протягом дня і ночі плине назад? Вважається, що Арістотель \381\помер під час вивчення того припливу. Дев’яте [твердження] Галілея випливає з гіпотези, що є не прийнятною, але, коли б її і можна було прийняти, то однаково вона не пояснює тремтіння землі, причину якого Галілей намагається у цитованому місці довести математично, проте, як здається, він нічого не вирішує, бо рух землі, коли б він існував, був би подібним до руху колеса, що котиться вниз похилою площиною і він, коли не буде жодних перешкод і утруднень, буде рівномірним. Пояснення Склерея також не має рації, бо подув, що, як вік думає, виникає від взаємно протилежних рухів Землі і Місяця, мусить бути рівномірним. Тому ті закиди, що їх можна було зробити проти восьмого твердження, можна зробити й проти цієї думки. Проти деся\382\того треба сказати те, що було сказано проти третього. Одинадцяте [твердження] Моліни є більш правдоподібним, проте [й воно не пояснює], чому в океані, який б’ється об береги Америки, спостерігаються такі ж самі, а то й більші припливи й відпливи. Отже, виходить, що всі ці й інші автори, щоб не здавалось, що вони нічого не говорять, що-небудь твердять. Ось чому замість того, щоб пожинати плоди людського знання, ми пожнемо плоди людського незнання. Бо великою наукою є пізнання того, чого ти не знаєш і чого знати не можеш. Тому Джуліо Скалігеро, дуже видатний вчений, якого в свій час вважали визначним літератором, коли дійшов до цього питання, сказав таке (як подає Сеннерт у цитованому місці): «Я звик говорити, що ми нічого не знаємо, але найбільше б це годилось би дослідженню, яке стосується причин руху моря». Навіть коімбрійці та єзуїти, люди тієї секти, яка дуже соромиться зізнатися в тому, що чогось не знає, такими словами закінчили цей спір: «Ми вважаєм за необхідне сказати стосовно припливів і відпливів моря, що в значній частині цього [розгляду] було б безпечнішим звертатися до таємничих чинників природи і визнати загальне незнання філософів. Бо очевидно, що божа мудрість не лише наділила цей видимий світ красивою різноманітністю, але й захотіла, щоб під час його вивчення дещо ставало нам відомим, а дещо залишалося невідомим».

12. Чому морська вода солона? Це питання також є важким. Якщо відкинути менш правдоподібні твердження, то залишається два, що, як здається, мають якусь рацію. Перше: солона вода моря, це вода, що зазнала дії жару сонця або це є часточки землі, змішані з водою і викип’ячені сонцем, адже цим пояснюється і те, що попіл, сеча, піт та інші виділення тіла також є солоними. Дехто вважає, що на дні моря води не є солоними, а прісними, або подібними до річкових. Проте це твердження є дуже суперечливим. Бо чому в ріках, озерах, болотах та інших водах цього немає і вони є несолоними? Навіть коли ми визнаємо, що в глибинах моря немає солоності, то й тоді здається мало імовірним, що така велика здатність вод може походити від сонця, бо насправді вони є солоними не лише на поверхні, а й на великій глибині. Як далі побачимо, солоність є й там, куди не доходить тепло. /197/ Саме це необхідно сказати про море, що омиває Північ. Тому друге твердження, за яким сіль була створена богом на початку творення, її було розсипано по морю і змішано [з водою], є достовірним. Це було зроблено, щоб зберегти чистоту води і запобігти її загниванню, так само, як і рух, бо рух і солоність води зберігають свіжість тіл і не дозволяють їм гнити. \383\

13. Чому в джерелах, колодязях, ріках і озерах води не є солоними, якщо вважається, що вони походять з моря? Зідповідаю: сіль землі подібна попелу або чомусь іншому з густої земляної природи. Отже, коли морська вода проникає в землю, вона проціджується і, залишивши в ній сіль, стає прісною. Тому й дощі, що спадають у море, не є солоними, хоч вони піднялися з того самого моря внаслідок випарувань, бо, звичайно, підіймаються дрібніші частинки води, а більші випаровуватися не можуть. Це використовують моряки, коли відчувають спрагу. Вони ставлять на вогонь казани, наповнені морською водою, над ними накидають чисту вовняну тканину, яка поступово вбирає пару. Пізніше, викручуючи цю тканину, моряки отримують прісну воду.







Розділ шостий

ПРО ПОВІТРЯ. РОЗВ’ЯЗАННЯ ПИТАНЬ, ЩО ПОЯСНЮЮТЬ ВЛАСТИВОСТІ ПОВІТРЯ


1. Повітря — це елемент легкий, теплий, сухий, рідкий. Легкість тут треба розуміти так, як було пояснено раніше. Що до самого визначення повітря, то й тут суперечка є нелегкою, бо [треба з’ясувати], що собою являє те сухе, тепле, рідке, чи це якась окрема і зовсім інша від землі і води стихія, чи щось з них. Багато [вчених] вважають повітря дійсно окремою стихією.

Але є й такі, які вважають, що воно є не що інше, як якесь випарування з землі і води, тобто еманація якихось частинок. Бо відомо на підставі свідчень органів чуття, що з великої кількості тіл утворюються якісь маленькі частинки, і ними є випаровування з землі і води. Так, запахи квітів, аромат трав, а також сморід, що виникає внаслідок гниття, є не що інше, як виділення якихось частинок, що доносяться до носа і діють на нього в цей або інший спосіб. А щодо того, що вони недоступні органам відчуття через їх різні, незвичайні наслідки, то розум підтверджує, що їх існування необхідно допустити, як, наприклад, в тому випадку, коли бачимо, що магніт притягає до себе залізо. Хоча ми й не знаємо тієї здатності, на основі якої він притягає, однак ніхто не сумнівається в тому, що щось від магніту до заліза або від заліза до магніта або від одного й другого до одного й другого плине і поширюється. В іншому випадку це б здійснювало те щось, від чого воно [було б] віддалено, що є неможливим. Цієї думки не спростовує й те, що те, \384\ яке відділяється, ми не сприймаємо жодним органом чуття як сприймаємо запах і сморід носом, але не очима. Крім того, як було зазначено раніше, згідно зі св. Дамаскіним, жодна субстанція не є бездіяльною, але кожна якось діє звідки є необхідним, щоб з кожного тіла завжди щось виділялось і щоб воно ним, немов інструментом, впливало на інше і наділяло його певною властивістю. Отже, багато хто з вчених запевняє, що повітря є не що інше, як величезне море таких виділень. Інші ж, хоч не відкидають виділень, все ж стверджують, що існує особлива повітряна стихія. Думка цих учених здається мені вірогіднішою, бо вона грунтується на визнанні і виділенні чотирьох елементів /197зв./, а коли б повітря було лише сумішшю інших елементів, то його не можна було б зараховувати до елементів.

2. Звичайно, автори поділяють повітря на три сфери, починаючи від поверхні землі аж до поверхні вогняної сфери (якщо така існує) або до першої небесної сфери: на найвищу, найнижчу і середню. Найвища сфера повітря — це те повітря, яке сягає до вогняної або першої небесної сфери, найнижча та, що прилягає до земель і вод, середня та, що знаходиться між цими двома. Найвища має бути найспокійнішою, вона є завжди безхмарною і завжди ясною, бо до неї не можуть доходити випаровування води, а в середній вони згущуються і випадають у вигляді дощу і снігу. Проте до неї доходять густі випаровування, які згорають від жару близького вогню, як прийнято вірити, або від самого гарячого повітря, а нам здається, що це літаючі зірки. Межі найнижчої сфери визначають поверхнею, до якої доходять промені сонця, відбиті від землі. Тому найнижча сфера не скрізь є однаковою: у північних широтах вона менша, бо там промені відбиваються не так високо, а в південних більша, бо там вони підіймаються вище на підставі згаданих причин. Не однакова вона й кожної пори року, літом більша, зимою менша, більша в ясний день, менша в похмурий.

Середня сфера починається від верхніх відбитих променів. В ній дмуть вітри, формуються дощі, сніги, град, блискавка, громи, удари блискавок та інші повітряні й небесні явища. Ця сфера є середньою не лише за місцем, а й за поміркованістю тепла. Бо найвища є надзвичайно гарячою, найнижча нагрівається по-різному, залежно від змін пори року (інколи нагрівається, як літом, інколи буває холодною). Середня ж ніколи не буває такою теплою, хоча перевершує найнижчу холодом. Причина цього полягає в тому, що в найнижчій сфері відбиті промені подвоюють тепло, яке є звичайним у середній. Тому на найвищих горах сніги існують постійно. Середня сфера є до нас то ближчою, то дальшою. \385\ бо найнижча, залежно від місця і пори року, стає то більшою, то меншою. І коли небо стає дощовим і темним, середня сфера настільки до нас наближається, що вершини дуже високих гір до неї сягають. І ті, які проходили Альпи або Піренейські гори, часто спостерігали хмари під своїми ногами, бачили під собою блискавки і чули внизу гуркотіння громів.

<...>

... /201/ Це вчення задовольняло б і те й інше й було б досконалим, [як] побачимо далі, де йтиметься про хімічні елементи. Але, щоб було видно, що [тут] не використано нічого хибного, ми повинні пояснити його трохи докладніше.










Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.