Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Феофан Прокопович. Філософські твори. Том II. Натурфілософія. Частина II. Книжка IV]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





[Книжка четверта]


Розділ другий

ПРО ДІЮ (ACTIO) Й ПІДЛЯГАННЯ ДІЇ (PASSIO)


1. Що таке дія й підлягання дії, і скільки їх видів, уже сказано в логіці. Тут ми з’ясовуємо стосовно них три питання, знання яких допомагає краще зрозуміти виникнення та знищення речей. Перше: чи діє подібне на подібне? Друге: чи воно діє на самого себе? Третє: чи кожний чинник, поки діє, в той же час взаємно підлягає дії?

2. Почнемо від першого: чи діє подібне на подібне? Це не означає, що [щось] одного й того ж роду діє на інше цього ж роду, або однієї і тієї ж якості, що має однакову інтенсивність. Бо коли б дія і підлягання дії відбувалось шляхом протиставлення їх родів, то щось одне могло б діяти на інше, що хоч якось не відрізнялось би від нього.

3. Оскільки одні й ті ж причини утворюють одні й ті ж наслідки, то звідси випливає, що вони діють на інше, відмінне від них і неоднакове з ними, тобто на таке, що його якість є меншої [інтенсивності]. Так, щось гаряче не лише нагріває холодне, не перевершуючись ним, а й менш гаряче, бо діє так, що те стає гарячішим.

4. Але тут виникає питання — чи може гаряче діяти на інше, таке ж гаряче. Відповідаючи на це питання, послідовники Арістотеля вважають, що цього не може бути. Не можна встановити жодної істинної щодо цього думки на підставі дослідів. З них випливає [лише] те, що при вливанні гарячої води в іншу, таку ж гарячу воду, жодна з них не стає гарячішою, а також те, що коли в одну й ту ж кількість [води] вносити подвійну кількість тепла або холоду чи інших \386\ активних якостей (як це буває при відбитті променів ними самими), то виникають більші [тепло або холод]. Якщо виникає тепло, то не завдяки збільшенню одного другим, а завдяки тому, що обидва поєднують свої сили в одну.

5. Менш вірогідно, щоб щось діяло само на себе, коли «щось» вважається самим собою в прямому й точному розумінні слова, тобто ідентичним самому собі і при цьому не частково, не самостійно, не акцидентально. Так, людина може однією своєю рукою тягти, бити, дряпати, травмувати іншу руку, але це означає діяти частково. Це видно також на окремих руках щодо місця (in locali), крім виникнення і знищення, бо ніщо не може себе рухати з місця на місце в тому розумінні, про яке було сказано в четвертій книзі першої частини філософії. В русі щодо кількості ніщо не може себе збільшувати або зменшувати. Так само і в русі щодо якості, який називається зміною, не може відбуватися збільшення самого себе або додавання собі певної якості в тому значенні, про яке я сказав.

Цьому твердженню суперечать дві обставини. По-перше, те, що промені, відбиті самі в собі, стають гарячішими, завдяки цьому й здається /201зв./, що вони діють самі на себе. Але тут зрозуміло, що промені діють самі на себе не як ідентичні, а за допомогою іншої [своєї] частини, бо одна з них є прямою, а інша — відбита і з’єднана з прямою. По-друге, в антиперистазі 1, що є оточенням одного іншим, але протилежним, як, наприклад, коли гаряче зі всіх боків оточити й закрити холодним, то гаряче стає гарячішим, що видно на підставі багатьох дослідів. Так, коли холодну руку несподівано занурити в гарячу воду, то вона мерзне ще більше й часто травмується. Так само, ще сильніше розгоряється вогонь, политий водою або задутий сильним холодом. Отже, на підставі цих та інших зовнішніх властивостей не можна стверджувати, що як тепло, так і холод збільшуються за допомогою протилежного, бо вони [збільшуються] самі собою.

Відповідаю: вони не збільшуються самостійно, але настільки зменшуються щодо кількості, наскільки більше діють і підлягають дії. Скорочуються ж вони внаслідок дії [того] протилежного, що їх оточує. Дехто тут розрізняє, поділяючи ту точку зору, що звичайно ніщо на себе самого не діє для того, щоб зруйнувати, а для того, щоб вдосконалити. Вони кажуть: гаряча вода сама собою охолоджується, тобто усуває тепло, невластиве її природі. Але подібних вчень не слід дотримуватись, бо, наприклад, вода завдяки вдосконалювальній дії, могла б діяти сама на себе так, щоб все більше і більше повертати себе до холодного, а цього не буває, бо холод відповідає природі води. Отже, коли здається, що вона \387\ сама собою охолоджується, то вона аоо позбавляється якоїсь своєї прихованої властивості (тепла), або, що я вважаю правдоподібнішим, її тепло поглинається чи сусідніми частинками, які її оточують, чи повітрям, наприклад, холодним або менш теплим.

Для розв’язання третього питання передусім потрібно пам’ятати, що всі чотири перші якості є активними, тобто холод і тепло є активними. Щодо вогкості і сухості, то їх вважають лише пасивними, бо вони, поєднані з тими [теплом і холодом], стають набагато сильнішими, як ми згадали трохи раніше. Потім серед цих протилежних [властивостей], коли вони з’єднуються, та називається активною, яка переважає іншу. Наприклад, коли змішується велике тепло з малим холодом, то тепло буде активним, а холод — пасивним, бо тепло перемагає холод. Я стверджую, що коли одне діє на інше, то воно й само зазнає дії того іншого. Коли, наприклад, велике тепло усуває менший холод, то й воно само втрачає дещо зі своєї інтенсивності, бо обидві якості, перемагаючи одна одну, втрачають певну силу. Але сильніша менше зазнає дії, ніж виявляє дію, а слабіша менше діє, ніж зазнає дії, і тому кажуть, що та [перша] є активною, а ця [друга] є пасивною. Так, коли сильніша людина, змагаючись зі слабшою, хоча й перемагає її, однак і сама виснажується [долаючи опір], що ми, звичайно, називаємо «втомитися». При цьому одне є настільки сильнішим за інше, наскільки обидва взаємно відходять від рівності. Звідси випливає, що коли тепло раптом змішується з таким же холодом, то вони однаково є й активними і пасивними, а коли сила обох однаково виснажується, то жодне з них не вважається більшим за друге, і це ми називаємо млявістю. /202/







Розділ третій

ПРО ЗМІНУ ТА ЗМІШУВАННЯ


Перше. Що таке зміна, ми вже сказали раніше. А змішування Арістотель визначає [так]: «[Це] єдність змішуваних змінних», бо коли протилежні елементи змішуються між собою, виникає зміна. Коли ж є сполучення якихось нестійких з’єднань, що між собою діють, то виникає суміш. В людині під час народження, чи радше під час формування людського тіла в утробі матері, утворюються варіації, а в народженій — суміші. \388\

[Друге] Тут виникають дві курйозні проблеми. Перша, чи існують в сумішах елементи самі собою, тобто, як кажуть, формально, чи лише за допомогою своїх сил як своїх заступників? Друга: чи існує або чи принаймні може існувати на землі якась суміш без жодної зміни? Першу проблему Арістотель розв’язує негативно. Перипатетики, які майже всі з ним погоджуються, кажуть, що елементи в змішаних тілах існують лише завдяки своїм властивостям і відповідно до якостей, тобто, що в одному тілі знаходиться тепло, а не вогонь, холод, а не вода й тому подібне. Хоч Арістотель і не зовсім заперечував [цю думку], однак здається, що він з нею не погоджувався, коли написав («Про небо», кн. 3, розд. 3), що у м’ясі, поліні та інших речах існує здатність землі та вогню. Щодо [перипатетиків], то вони наводять такі докази. По-перше: природні форми без природних властивостей не можуть існувати в природі речей. Наприклад, у поліні всупереч [твердженню Арістотеля] немає найбільшого тепла, яке є властивістю вогню, а ні найбільшого холоду, властивого землі чи воді. По-друге: твердження, що численні субстанційні форми існують в одному тілі і підпорядковані якійсь одній формі, є абсурдним, бо в такому разі одне не існувало б як одне, а як множина.

Третє. Даніель Сеннерт («Фізика», кн. III, розд. 2) схвалює протилежну думку, висловлену Авіценною, і каже, що її поділяють багато великих медиків, а Фернель 2 вважає її настільки зрозумілою, переконливою і навіть перевіреною, що протилежну думку називає безперечно хлоп’ячою безглуздістю, такою, що заплямовує велич Філософа. Нам також потрібно більше прислухатися до тих, які старанно й за допомогою досвіду, що є вчителем фізики, досліджують природу, ніж тих, що знають усе з інтуїції і діють на основі самих лише балачок.

Твердження про те, що елементи як такі існують в сумішах, спростовується дуже серйозними аргументами. По-перше: суміш є єдністю змішування змінних, як твердить сам Арістотель, отже — не роз’єднанням. По-друге: вони не можуть називатись єдністю або сумішшю того, що не існує. Так було б хибою говорити про освітлення й нагріте сонцем тіло, що воно є єдністю поліна або скла й сонця, бо ним надаються їм ці властивості. По-третє: в сумішах виявляються дії елементів і, як вчить сам Арістотель на початку першої книжки «Про небо», змішане спонукається до руху рухом елемента, який переважає. По-четверте, нарешті, найкраще те ж саме доводить розклад сумішей. Адже змішані елементи розкладаються, що видно на підставі багатьох дослідів. Те, що із змішаного, як деякі вважають, коли воно розклада\389\ється, не виникає старого елементу, а народжується новий внаслідок дії подібного елементу, є найбезглуздішим. /202зв./ Бо яким чином можна добути щось із землі при дистиляціях і спалюванні, коли дія вогню не витворює нічого ні водяного, ні земляного? Навпаки, дії вогню, води й землі є протилежними. А наведені докази для протилежного не мають жодного значення. Бо щодо першого аргументу, то ти міг би сказати, що немає або не відчуваємо в дереві ні найвищого тепла, ні найвищого холоду внаслідок того, що вони змішані між собою пропорційно (temperata), подібно до того, якщо найбільшу солодкість змішати з найбільшою гіркістю, то жодна з двох не сприйматиметься як найвища. Щодо другого відповідаю: тіло не є багатоманітним внаслідок великої кількості змішаних простих форм, бо вони існують в одній формі і є його немов другою матерією. Для розв’язання другого питання потрібно зауважити, що суміш є результатом пропорційного змішування, а пропорційне змішування є не що інше, як певне взаємне співвідношення змішаних якостей.

Пропорційне і непропорційне змішування буває подвійним. Пропорційне змішування є таке, при якому жодна якість не переходить в іншу і воно називається пропорційним щодо ваги. Пропорційно змішаним може називатись щось і в іншому розумінні, а саме щодо закономірності, коли воно пристосоване до природи того, якому відповідає так, що жодна якість помітно, не переважає іншої, хоча й може переважати її певною мірою.

Непропорційне змішування є також подвійним. По-перше, воно буває тоді, коли одна якість помітно переважає іншу, їй протилежну. Так, гарячою сумішшю називається така, в якій тепло переважає холод, вологість і сухість, змішані з ним. По-друге, тоді, коли дві якості значно переважають дві їм протилежні. Так, гарячою і вологою сумішшю називають таку, в якій тепло значно перевершує холод, а вологість — сухість. Там, де існує пропорційна відповідність щодо ваги, зміни не відбуваються, але залишається спокійне змішування. А де є пропорційна відповідність щодо закономірності, там також не відбувається змінювання. Зрештою, це краще видно під час змін. Там же, де немає пропорційної відповідності, більш або менш одночасно відбуваються зміни. Більш — коли одна якість переважає іншу і ще більш, коли між обома якостями є значна непропорційність. Це видно з попереднього розділу, де сказано, що подібне не діє на подібне.

Виходячи з цього, ми можемо легко розв’язати поставлене питання про те, чи може змішування в якомусь тілі відбу\390\ватись без його зміни. Адже будь-якій суміші, змішаній пропорційно щодо ваги або щодо властивостей, не так просто існувати, а коли вона й існує, то під дією зовнішніх причин легко руйнується.

У людини, наприклад, коли вона є дитиною, переважає вологість над сухістю, цим обумовлюється м’якість її тіла, делікатність кісток, а також те, що череп немовляти м’який. Однак і тепла в них набагато більше, ніж холоду, тому їм завжди хочеться фруктів: груш, слив, вишень й інших вологих плодів. Отже, [в їх тілі] відбувається постійна зміна, бо холод помалу зменшує тепло, а тепло висушує вологість, тому з кожним днем їх тіло стає міцнішим, а кістки — твердішими. І хоча тепла (в тілі) більше, ніж холоду, що дає йому змогу не допускати ослаблення себе холодом, проте оскільки тіло є м’яким, на нього більше діє зовнішній холод, від якого посилюється внутрішній. Крім того, холод підтримує волога й холодна їжа і він помалу долає тепло, хоча й не перемагає його.

Коли людина доживає до зрілого віку і коли немає жодних зовнішніх перешкод, а будова тіла є доброю, вона досягає правильного змішування, передусім /203/ пропорційного щодо закономірності. В цьому полягає найбільше здоров’я. А далі людина з дня на день наближається до старості й загибелі. Перша зміна була позитивною, ця ж — негативною. «Бо саме тепло, — говорить Сеннерт, — само собою є причиною змішу. вання, а холод приводить до змішування акцидентально, оскільки він послаблює тепло». Тому холод, якщо перевершує тепло, веде до хворобливого стану. Звідси випливає, що після воскресіння лише в тілах блаженних буде правильна відповідність якостей, досягнута щодо закономірності, бо вони не зазнаватимуть ніколи ніякої зміни.








Розділ четвертий

ПРО ХІМІЧНІ ЕЛЕМЕНТИ ТА IX ВЛАСТИВОСТІ


1. Мені здається, що вже чимало було сказано стосовно виникнення і знищення. Проте воно не є достатнім, бо як у сумішах, так і у похідних від них існує багато такого, як, наприклад, колір, смак, запах, що його ніяк не можна пояснити, виходячи лише з чотирьох загальновідомих елементів. Їх немає ні в кожному з них зокрема, ні в їх сумішах. Сказане ще не розкриває, також, яким чином з усіх чи з деяких \391\ якостей, що їх називають первинними (холоду й тепла, вологості й сухості), може виникати таке гармонійне змішування, яке, діючи в різний спосіб на ті чи інші наші органи чуття, спричиняло б появу кольорів, смаків, запахів, що виникали б, наприклад, із звуків і якостей, що впливають на дотик (тобто м’якого, твердого та ін.).

Проте тут немає нічого складного, бо їх не завжди можна зарахувати до властивостей елементів. Адже тверде і м’яке можна віднести до більшої чи меншої міри твердості або плинності. Звуки ж можна виводити із зіткнення твердих або м’яких тіл. Однак кольорів, смаків і запахів не можна віднести до тих самих якостей. І хоча багато хто [з філософів] намагався це зробити, проте безрезультатно.

2. Отже, багато визначних вчених філософів припускають, крім чотирьох загально відомих елементів, ще й [елементи], відкриті зусиллями хіміків. Адже хіміки, по-різному змінюючи й переміщуючи силу вогню та інших елементів, за допомогою створених [ними] печей і посудин, різними способами розкладають складні тіла, подібно до того, як це ми бачимо, розкладаються рідини на різні частини за допомогою загально відомої посудини алембик 3. Про неї теж необхідно сказати, що вона є результатом їх старанності. Отже, ці хіміки, кладучи різні тіла у вогонь і піч, а потім їх розливаючи, дистилюючи, відокремлюючи і т. д., на основі тривалих дослідів відкрили, що всі тіла розкладаються на три різні стани: на твердий, рідкий і неначе водяний та маслянистий. Проте окремі з них є відмінними від загальновідомих елементів, бо певна тверда природа не тотожна чистій землі, рідка — чистій воді, так само як масляниста не є ідентичною повітрю або вогню. Це легко доводиться на основі властивостей окремих тіл, які відсутні в чистих загальновідомих елементів або навіть їм протилежні. Бо тверда природа є гарячою й сухою на відміну від землі, що є холодною й сухою, крім того вона має певний смак, відсутній у землі. А масляниста природа запалюється й пахне, що не властиво ні повітрю, ні вогню й, очевидно, значно менше [властиве] воді й землі. Хоч і самі хіміки мають найменше відомостей про третій, тобто про рідкий стан, очевидно, що й він відрізняється /203зв./ від води, бо має певний гострий смак і наділений якимсь легким подихом.

3. Оскільки [хіміками] встановлено, що кожне тіло складається з того, на що розкладається, а всі три стани, як відомо, розкладаються, то справедливо, що вони назвали ці окремі стани складовими частинами всіх [тіл] і якимись іншими елементами, ніж чотири загальновідомі.

Чи справді ці три [стани] настільки несхожі на чотири загальновідомі [елементи], що нічого від них у собі не мають? \392\ І чи саме завдяки їм в результаті певної природної здатності вони стають стійкими або стають тривкими і до того ж мають якусь п’яту, відмінну від усіх чотирьох природу?

Найбільш імовірним є третє [твердження], а саме, що вони дійсно складаються або з деяких або з усіх чотирьох загальновідомих [елементів]. Адже вони розкладаються на них. І все ж вони мають щось особливе порівняно з чотирма елементами, воно полягає в тому, що їм притаманні певні властивості, яких ми не знаходимо в чотирьох загальновідомих елементах.

4. А щоб зручніше було про них говорити, кожному з цих різних природних станів дали окрему назву: твердий стан стали називати сіллю, маслянистий — сіркою, рідкий — ртуттю [меркурієм], хоча й не тому, що в основі їх є сірка або ртуть, а тому, що в загально-вживаній солі повинно бути найбільше своєї солі, а в сірці — сірки, у ртуті — ртуті. На цій підставі ми називаємо землею й наше людське тіло, внаслідок великої кількості в ньому землі.

5. Що ці три стани [дійсно] існують у тілах, підтверджують не лише хімічні печі, але й сама природа неодноразово свідчить. Адже дерево доти не може загорітися і згоріти у вогні, доки через випарування від нього не відокремиться якась рідка (природа, а і після її відокремлення дерево горить завдяки сірці або маслянистій ;природі. Коли б сірки в дереві було багато, її б можна було бачити очима. Щодо маслянистого, то не знаю, чому воно закипає. В попелі сіль є прихованою, бо ж і попіл не є чистою землею. Тому, коли налити у попіл води, то вода стане солоною, а там, де був попіл, побачимо землю, бо відокремлена від землі сіль змішалася з водою, як у лузі.

6. Якщо раніше ми говорили про властивості чотирьох загальновідомих елементів, названих первинними, то тут нам залишається згадати про властивості хімічних елементів, відкритих самими дослідниками. Властивістю солі, як свідчать хіміки, є певний смак, бо, де є сильніший смак, там є більше солі. І хоча вони говорять, що багато смаків походять від тепла, це легко спростовується, оскільки багато речей є дуже теплими, але не смачними. Властивістю солі, як вони говорять, є й те, що вона у вологому розчиняється, а в сухому — твердне. Відомо, що земля також розчиняється у воді, проте не може так розчинятися, як сіль. Бо розчинена у воді сіль проціджується навіть через багато разом складених докупи сухих аркушів паперу, а земля — ні. Крім того, земля не розплавляється, як сіль, у вологому повітрі, й не так, як сіль, нагрівається в теплому. Тому, як вважають хіміки, солі необхідно приписувати твердість каменів, міцність кісток, дерев і тіл. \393\

Проте вони вчать, що твердість походить не від однієї лише солі, але й від солі і землі, сполучених між собою в певній пропорції, так що ані дуже велика кількість солі не може зв’язати малий кусок землі, ані мала — великий. Як довго це пропорційне відношення не змінюватиметься, залежить від того, скільки в ньому є солі, чим більше солі, тим твердішою стає його матерія. /204/

Отже, всупереч спільній думці інших, хіміки вчать, що все, що твердне, твердне не внаслідок дії зовнішньої сили, яку багато хто бачить у теплі, але внаслідок внутрішньої дії солі. Наприклад, багато дорогоцінних каменів кам’яніють у водах, де немає ніякого тепла. Так само від холоду, як думають, не відбувається затвердівання, бо і в голові, і в легенях, і в артеріях серця, а ці місця є теплими, знаходять камінчики. Вони доводять це легким експериментом. Так, коли попіл промивати водою і від неї відокремлювати сіль, то жодна дія вогняної властивості не змусить його затверднути. Але він тверднув би, коли б його неочищеним, тобто з сіллю кидали у вогонь. І все ж хіміки не заперечують, що деякі затверднення можуть відбуватися і внаслідок дії холоду, а деякі — внаслідок дії тепла. Проте, як кажуть, не всі їх можна пов’язувати з теплом і холодом.

7. Сірка, що є другим елементом, має дві властивості: перша — легкозаймистість, друга — пахучість. Легкозаймистість означає те, що тіло, коли його наблизити до вогню, охоплюється полум’ям. Вважається, що це відбувається завдяки сірці, без сірки ніщо не може запалюватись. Якщо це так, то треба сказати, що природа сірки і вогню сполучається найтісніше, так само, як було сказано і про сіль, що вона змішується з землею й утворює твердість. А оскільки сірці властива, як думають, пахучість, а запахи повинні бути певними видихами (opiramina), тобто дуже маленькими частинками, які легко відділяються від тіла і розповсюджуються в повітрі (і як дехто вважає, завдяки своєму скупченню утворюють повітря), то є рація говорити про сірку, що вона близька до природи повітря і з нею найтісніше змішується. Деякі вчені гадають, що сірка [визначає] кольори, однак, вони не доводять цього не лише достатнім, але навіть хоча б якимсь правдоподібним аргументом. Це ж саме можна сказати про перипатетиків, які твердять, що кольори походять від змішування чотирьох елементів, і так само не можуть Довести своєї думки. Кращою є думка тих учених, хто відносить фігури й кольори до першого створення, хоч про це не стільки треба говорити, як добре усвідомлювати істину, що скоріше підпорядковується філософії, ніж пізнанню й експерименту. \394\8. Про ртуть хіміки мають мало відомостей. Вони дискутують між собою як щодо пояснення її матерії, так і щодо визначення властивостей, і здається, тут немає у них ще нічого певного. Бо одні кажуть, що її природа якась волога, хоча й в’язка (visconem), другі — що вона є небесна або повітряна, треті — що це кисла рідина, четверті — що це духовна субстанція. Даніель Сеннерт називає її спіритуальною рідиною або духом, якого ледве-ледве можна відрізнити від дрібної сірки та легкої й дуже рідкої солі. На цій основі можна переконливо довести те, що ртуть, безумовно, відрізняється від двох інших станів, хоча вона є скоріше акцидентом кожного з двох /204зв./ або дуже рідкою сіркою або дуже дрібною сіллю.

Коли чотири загальновідомі елементи, так само, як і хімічні, виявляються не інакше, як через розпад, то я не знаю, як можуть хіміки вказувати на відмінну природу сірки й солі, якщо вони говорять, що її не можна відокремити. А щодо слів Сеннерта про те, що цю природу ледве або лише через силу можна відрізнити, то те, що я кажу, їх підкріплює. Адже коли про неї говориться, що її ледве можна відокремити і коли навіть здаватиметься, що вона відокремлюється, то природа її буде не іншою від попередньої, а буде за неї або тоншою, або відокремленою від земляної, або як водяна, або як відокремлена сірка, або як очищена сіль.

9. Однак все ж слід думати, як на це вказують найочевидніші й найчисленніші досліди, що в тілах існує якась протилежна властивість, відмінна від смаку, запаху, згущення і легкозаймистості, а саме, якась гострота або спіритуальність, що або відрізняється від солі й сірки станом, або може виникати з вогню. Її може спостерігати кожний на цибулі, на редисці, на підгорілому та інших, до них подібних, тоді коли очі й ніс сильно кусає й коле. Ця його властивість виявляється тим сильніше, чим більше дрібнішає і стирається тіло. Цю гостроту можна скоріше вважати за властивістю сірки, або, коли подобається, третього стану, який називаємо ртуттю, оскільки вона є протилежною здатності солі до згущування, бо вона роз’єднує й відокремлює частинки.

10. Отже, зробимо такий короткий висновок із вчення про всі елементи. По-перше, існують два начала, або елементи (однаково, яку з цих назв вживати), а саме, матерія і форма. Матерія є спільною й однаковою в усіх тілах, проте форми є різними, деякі з них можна назвати первинними, а саме, чотири форми, які в сполуці з матерією становлять чотири прості тіла. Існують й інші [елементи], які варто назвати вторинними. Поєднуючись з первинними, вони утворюють два інші стани: сіль і сірку (якщо ртуть не відокремлювати \395\ від них), які є простішими, проте здатними утворювати всі тіла. Їх можна назвати вторинними елементами. Однак для пізнання мінливості й змін, а саме виникнення і знищення, необхідніше більше знати якості і властивості елементів, ніж їх природу. Тому необхідно завжди пам’ятати і правильно говорити про названі раніше якості як чотирьох загальновідомих, так і хімічних елементів. Всіх їх є дев’ять: тепло, холод, вологість, сухість, смак, згущення, запах, займистість, гострота. З них п’ять останніх /204зв./ виявляють хіміки. І цілком слушно (таким чином, вони є першими, як і дев’ять попередніх, хоча перипатетики і не можуть довести, як ці можуть походити з тих). Тому, коли бачиш, що щось змінюється, розкладається, народжується, звертай увагу на цих дев’ять якостей, завдяки їм здійснюються всі зміни речей.







Розділ п’ятий

ПРОБЛЕМИ, ЩО СТОСУЮТЬСЯ ВИНИКНЕННЯ І ЗНИЩЕННЯ


1. Для того, щоб це вчення та його застосування були зрозумілішими, викладемо й розв’яжемо деякі проблеми, які, звичайно, виникають, коли ідеться про виникнення і знищення, і насамперед: чи відбувається під час виникнення і знищення, розкладання першої матерії, тобто чи із знищенням тіла виникає інше, нове, чи, навпаки, елемент і акциденція повинні гинути і чи все нове, крім самої лише першої матерії, мусить виникати, хоч воно й є подібним до попереднього.

Відповідаю: як ми раніше зауважували, з досвіду відомо, що акциденція переходить від тіла, що руйнується, до тіла, яке щойно народжується, і тому немає потреби в її загибелі. Не знищуються й форми всіх елементів, хоч відбувається зміїна їх розташування і змішування. Бо коли ми сказали, що елементи формально й самі собою залишаються в тілах, то немає потреби припускати, що під час виникнення тіла вони зрушуються з своїх місць: з надр землі, з моря або повітря, Щоб створити тіло. Однак ті елементи, які були в першому тілі, переходять до нового: в одному тілі вони змішуються, У другому — підпорядковуються субстанційній формі. 4 коли б хтось сказав, що за винятком лише однієї людської душі, форми тіл є різними сумішами елементів, то він би сказав нісенітницю, якщо не мав би на увазі щось нове, а не загальноприйняте переконання. Зрештою, вже можна було б легко \396\розв’язати це питання про перехід форми, як це зрозуміло кожному, хто досліджує.

2. Чи можуть елементи взаємоперетворюватись? Відповідаю: можуть. Як говорить Арістотель («Виникнення й знищення:»; кн. II, розд. 4), всі елементи є протилежними. Проте елементи, які в одній якості сходяться, як вогонь і повітря в теплі, вода й повітря в плинності, легше перетворюються. А елементи зовсім протилежні й ті, що обома якостями розходяться між собою, рідше можуть перетворюватись, бо коли два [елементи] зв’язані з двома протилежними елементами, /205зв./ то вони сильніше чинять опір і протидіють. Тому з двох протилежних елементів утворюється нейтральний. Так, ми бачимо, що при зіткненні вогню з водою виникає повітря. Зрештою, заміна може бути подвійною: досконалою й недосконалою.

Досконалою, коли один чистий елемент перетворювався б на інший чистий і тоді відбувалась би витрата часу щодо першої матерії. Недосконалою, коли один нечистий елемент змінювався б на інший нечистий. Перша буває дуже рідко, бо ніде немає чистих елементів.

3. Чи зогниле є те ж саме, що і знищене? Відповідаю: знищення є родом, а гниття — видом. Тому всяке гниття є знищенням, проте не всяке знищення є гниттям. Бо ж спалювання дерева ми не називаємо гниттям. Арістотель так визначає гниття («Метеорологія», кн. IV, розд. 1): «Гниття — це знищення власного природного тепла, що існує в якомусь вологому [тілі], викликане зовнішньою теплотою. Воно виявляється в тих, які вступають в цю суперечність».

Тому тепло вологого тіла, яке є для нього природним, коли воно мале, з наближенням зовнішнього тепла, що є або в повітрі, або у воді, або в землі, збільшується, втрачає рівновагу й помірність, які воно мало щодо інших властивостей тіла, випаровується й залишає тіло. Позбавлені тепла, немов опори, вологі й сухі частини відокремлюються. До цього приєднується розплавлений солі, зумовлене вільною вологістю. Вона прискорює цей процес, а, отже, і розпад тіла, що гниє. Так само сірка і ртуть після усунення їх антипода (йдеться про здатність солі до згущення) розрізують частинки завдяки своїй гостроті. Таким чином, все скрізь розпливається і розпадається.

4. Чому все, що гниє, стає холодним, хоч на початку воно було теплішим? Відповідаю: тому що спочатку й зовнішнє тепло входить у тіло і ним збільшується внутрішнє, а залишаючи тіло, виходить інтенсивніше. В суміші воно було так змішане з іншими якостями, немов з’єднане якоюсь дружбою, й тому майже не відчувалось, а після припинення цього \397\ зв’язку гниття стає відчутнішим і свою дію виявляє вільніше. Коли ж, нарешті, все тепло зникає, тіло стає холодним,

5. Отже, чому тіло людини зразу ж, як тільки вона помре, стає холодним? Відповідаю: воно стає холодним не відразу, але таким, здається відчуттю внаслідок великої зміни, спричиненої згасанням життєвого тепла. Але деяке тепло ще залишається, воно помалу зникає, дозволяючи трупові розкладатися й залишаючи після себе більший холод.

6. Чому те, що шиє, спочатку стає вологішим, а потім сухим? Відповідаю: тому, що вологе, коли усувається тепло, розпливається й виходить назовні, врешті, воно зовсім розкладається й вишаровується, а з тіла робиться гній та земля.

7. Чому змішані тіла скоріше гниють у теплу пору й у теплому місці? Відповідаю: дійсно, в холодну пору й у холодному місці або зовсім немає тепла на поверхні тіла, або коли й є, то воно незначне й недостатнє для того, щоб викликати внутрішнє.

8. Чому дуже холодні й дуже гарячі тіла не гниють абс мало гниють? Відповідаю: /206/ тому, що сильний внутрішній холод чинить опір теплу, що його оточує, щоб воно не могло його знищити й виманювати назовні, а сильне внутрішнє тепло не дозволяє відділити себе від зовнішнього тепла. Бо слабе зовнішнє тепло не має сили так послабити сильне внутрішнє, щоб воно було нездатним довше зберігати тіло. Щодо холоду існує й особливий доказ. Холод, якщо він є дуже сильним, надзвичайно заморожує і стискує вологість. Він стримує й приборкує її сильніше, ніж тепло і сухість, для того, щоб воїна не випаровувалась. Це видно на рибі і м’ясі, коли виставити їх на дуже холодне повітря.

9. Чому живі тіла не гниють? Відповідаю: на тій підставі, що й усе гаряче, коли захищає себе від гниття. Адже життєве тепло є більшим від зовнішнього, хоча воно внаслідок змішування його з іншими якостями й не так відчувається, як навколишнє.

10. Чому і як виникають черв’яки в розкладеному трупі, адже, говорять, що дійсно, коли все тепло вийшло, то не може існувати Нічого живого, хіба що воно має тепло в собі? Відповідаю: черв’яки народжуються тоді, коли з гнилого трупа виходить вся волога. Зовнішнє тепло, приєднуючись до малої кількості решти вологості, робить з неї немовби якийсь розчин і, обмеживши його властивості до певного співвідношення, породжує живу істоту.

11. Чому в животі живої людини можуть утворюватися черв’яки? Адже відомо, що черв’яки з’являються й тоді, коли там немає ніякого зовнішнього тепла, без якого вони не можуть виникнути, хіба що з гнилизни, бо в противному разі \398\ говорилося б, що їх породжує людина й що вони — плід людини, а це — величезна нісенітниця. Відповідаю. В животі [людини], а також у деяких інших подібних тілах (бо лікарі твердять, що черв’яки виникають не лише в животі, як згадує Даніель Сеннерт («Основи медицини», кн. II; розд. 9) існує дещо непов’язане з людським життям, як рідини, перетравлена й неперетравлена їжа, різні виділення й тому подібне. Для цього всього живе тепло служить замість зовнішнього. Внаслідок певного неправильного харчування і дії цього тепла трапляються випадки гниття неперетравленої їжі або рідини й тоді виникають черв’яки.

12. Яким чином гниють тіла на самому дні водоймища, де немає ніякого тепла? Відповідаю: передусім у воді, де немає жодного тепла, труп не так швидко гниє, але далі, після того, як розливом води буде переможене і розсіяне його внутрішнє тепло, наступить той самий наслідок. Бо вологість тіла, звільнена від природних пут, розпливається, й немає значення, з якої причини або яким чином вона вивільняється. Звідси випливає визначення гниття, що, здається, є більш загальним: гниття — це знищення тепла у вологому [тілі].

13. Чому велика кількість гниє менше, ніж мала, а тіла, що рухаються, гниють менше від тих, що перебувають у стані спокою? Відповідаю: тому, що у великому тілі є більше тепла або холоду, які чинять сильніший опір зовнішньому теплу. /206зв./ Тіла, що рухаються, також є менш доступними дії зовнішнього тепла, так, коли ми махаємо рукою, то відчуваємо холодний подув повітря.

14. Чому все, що гниє, має поганий запах? Відповідаю: окремі властивості більше відчуваються при розкладанні тіла, коли одна властивість від другої неначе відступає і відокремлюється, спочатку тепло, потім, як раніше було сказано, — холод і волога, за винятком сухості, розкладеної вологою. При цьому виявляються і властивості солі та сірки: солі — солоний смак (який краще відчув би той, хто скуштував би гнилого, а не свіжого м’яса), і запах сірки, який є змішаним із землею зіпсованої вологи, а тому й неприємним. Далі розв’язується наступна проблема.

15. Чому гарячі трави, корені, ароматичні приправи, як наприклад, перець, кориця й інші, а також вино, якщо вони свіжі, при дотику зразу не зогрівають, але, потрапивши в шлунок і розчинені там, збуджують сильне тепло? Відповідаю: тому, що те й інше, хоч і мають багато тепла, проте коли воно рівномірно змішане з іншими властивостями, то перебуваючи в тілі — суміші, і не будучи розчинене іншими, не виявляє своєї здатності. Проте, коли вони попадуть комусь у шлунок, то теплом шлунка гармонія якостей порушується \399\ і їх тепло відходить і діє сильніше, хоча й не більше, ніж тепло в суміші, однак як відокремлене і як самостійний чинник. Про це філософи й лікарі дотримуються загальної думки: «Ці властивості тільки в акті виявляють тепло». Подібні твердження можна вважати аргументами, якими повинно бути стверджене наведене раніше вчення, бо їх не можна було б використовувати для розв’язання стількох проблем, коли б вони були помилковими.







Розділ шостий

ЧИ МОЖУТЬ ДЕЯКІ ТІЛА ЗАХИСТИТИ СЕБЕ ВІД РУЙНУВАННЯ ЗА ДОПОМОГОЮ ПРИРОДНОЇ ЗДАТНОСТІ?


1. Ми вже сказали про виникнення й знищення, які виступають разом. Виникає питання, хоч, правда, й не за порядком, чи може якесь тіло захистити себе від всякого руйнування і взагалі не змінюватися. Однак саме питання може /207/ мати різний сенс. Бо, по-перше, хтось може запитати, чи може зберігатися цілісним тіло за допомогою природної здатності, тобто без жодного людського втручання. Потім під природною здатністю можна розуміти те, що існує без особливої, надзвичайної і чудодійної божої сили і є або штучним, або ні, або частково й тим і іншим: а саме, може захистити себе від знищення або на якийсь час, або назавжди, або принаймні на довгий час. І поняття «довгий час» тут треба розуміти не інакше, як враховуючи роки від того дня, коли таке тіло мало б зруйнуватися, однак збереглось, якщо може зберегтися.

2. Оскільки ми не маємо, і я не знаю, чи зможемо мати підтвердження органів чуття, яке нам показало б якусь тілесну річ, що захищає себе від руйнування своєю здатністю без людського втручання, то чому, як здається, не суперечить природі те, що тіло підлягає знищенню, хоча своєю власною природою воно протидіє руйнуванню. Адже від тієї самої природи, від якої має залежати руйнування, залежить також і незнищуваність, що є прямо абсурдом. Тому без довгої суперечки треба визнати, що жодне тіло не може уникнути Руйнування власною силою й взагалі своєю здатністю, хіба Що випадково може трапитись, що те тіло попаде в середовище якихось інших тіл, що зберігають цілісність, і до них приєднається. Не говори, що камені та дуже тверді метали й між іншим сталь мало руйнуються, бо що інше означає довго \400\ або дуже довго залишатися без змін, як не протистояти причині руйнування, коли вона є.

Тіла, які я назвав здатними зберігатися за рахунок інших (про них скажемо далі), зберігаються не самі собою, бо їх, коли вони розглядаються згідно з власними здатностями, треба було б назвати не здатними до зберігання, а здатними до тривалості.

3. Проте не можна заперечувати й того, що певне тіло завдяки людському втручанню може залишатися протягом довгого часу цілісним і непошкодженим. Коли ж стверджуємо, що це може відбуватися завдяки втручанню, то тут ми маємо на увазі застосування природних властивостей зберігання. Це дуже чітко доводиться самим наслідком, який підтверджує і людський розум. Надзвичайно показовими в цій справі /207зв./ є мумії стародавніх єгиптян, які, майстерно оброблені і змазані пахощами, зберігаються, як розповідають, протягом більше двох тисяч років, бо їх знаходять і сьогодні в єгипетських гробницях. Князь Радзивіл 4 свідчить, що під час своїх мандрівок, вія не лише бачив, але й купив одну таку мумію. Про майстерність і вірування [стародавніх єгиптян] розкажемо за Геродотом 5 далі. Крім того, ще навіть і тепер лікарі зберігають багато трупів непошкодженими. Я сам бачив немовлят, витятих з лон матерів, померлих перед пологами, що зберігаються цілими в скляних банках. Деякі з них були такими маленькими, що не перевищували величину пальця. Ті банки, наповнені рідиною, були міцно й добре, або як кажуть, герметично закриті, а саме, покриті розплавленим склом.

4. Ця майстерність полягає в тому, що вона або вбирає вологу, або збільшує тепло, або дуже стискає тіло, або захищає його від зовнішнього тепла і від всього іншого зовнішнього, що викликає руйнування. Тому для того, щоб досягти такої цілісності, потрібно висушити тіло. Це відбувається частково завдяки зовнішньому теплу, яке в той час, коли послаблює внутрішнє тепло, одночасно витягає вологу, а частково через приєднання до нього тіл, що висушують і згущують, якими є меди, цукор, звичайна сіль і тому подібне. Це відбувається також і під час додавання пахощів, бо в них є багато сірки, а, отже, й тепла, і здатності до цілковитої консервації; детальніше розкриємо це далі, де мова йтиме про єгипетські мумії. Однак, незважаючи на те, що ці та інші тіла можуть зберігатися довго, вони не можуть навіть у сумішах залишатися без змін постійно. Хоча я не знаю, чи можна, зважаючи на відмінність речей і причин, що викликають збереження, визначити якийсь певний період часу, після якого могла б залишатися ця цілісність. /208/ \401\

А в тому, що щось не може за допомогою здатності природних причин постійно залишатись без змін, переконує те, що суміш елементів не може існувати без певних змін, як це ви визнали раніше (розд. 3, пункт 5). Хоча змінювання не є помітним, воно буває звичайно таким незначним, що навіть після довгого часу [спостереження] не дає про себе знати органам відчуття. Однак боротьба якостей, якої бажав творець природи для створення речей, не припиняється. В цьому внутрішнім властивостям допомагають їх зовнішні здатності, послаблюючи їх, а кожна з ослаблених легше зазнає поразки від іншої, їй протилежної, тепло від холоду, холод від тепла і т. д. Тому ми бачимо, що найтвердіша сталь, з усіх боків добре відшліфована, у мечі помалу втрачає свою гладкість, робиться шорсткою та зазнає корозії. А спричиняє корозію не якась інша сила, хіба що дуже дрібні частинки, [води], що попадають на меч. Коли вони падають на нього і на якийсь проміжок часу розливаються, залізо трохи розм’якшується і немовби до них примішується, а коли випаровуються і відходять, захоплюють його з собою.

Більшість металів руйнується від дотику пальців, що є дуже дивним. Я і сам мав нагаду бачити у Ватиканському соборі, що пальці ніг на бронзовій статуї святого Петра були зовсім стертими і вишкребленими від дотику лише одних поцілунків. А раз ми це бачимо, по я стверджую, що немає підстав для сумнівів у тому, що будь-яке тіло, особливо м’яке і схильне до руйнування, не може жодним способом йому протистояти.








Розділ сьомий

ЧИ МОЖНА ПЕВНІЙ ПРИРОДНІЙ ПРИЧИНІ ПРИПИСАТИ ЗДАТНІСТЬ ЗБЕРІГАННЯ СВЯТИХ МОЩІВ, ЩО МІСТЯТЬСЯ В НАШИХ КИЇВСЬКИХ ГРОБНИЦЯХ. РАЗОМ З ЦИМ РОЗГЛЯДАЮТЬСЯ І РОЗПУХЛІ ТРУПИ ПІДДАНИХ АНАФЕМІ


1. Спостерігаючи таку зміну речей і дивуючись, що все в світі з необхідністю тече і гине, ми відкриваємо для себе дивовижні речі. Зрештою, весь світ справедливо міг би бути здивованим і враженим, побачивши підземний Київ, гробниці й печери, світліші від самого неба, на які ми дивимось із захопленням як на щось більше й славетніше від того, що могла б створити природа, а саме, на тіла наших предків, що лежать поза небезпекою [дії] суперечливої самої собі природи, вільні від законів руйнування, цілі й нетлінні. Хоча й \402\ багато століть проминуло, вони не зазнали жодного пошкодження, жодного руйнування.

Це дійсно диво. І хто, я запитую, не лише філософ, а й той, що намагається досліджувати зміни речей на основі причин, і той, мало освічений, якщо він не є тупоумнішим від тварини, насмілиться пояснити це силами природи? Нам відомо, що навіть дуже міцні мури не можуть чинити опір часові, що кам’яні брили не можуть захиститись від руйнування, залізо — від іржі. Разом з тим хіба можемо ми стверджувати про людське тіло, від якого немає нічого більш тлінного, що воно якоюсь природною здатністю так довго захищало і тепер захищає себе від гниття?

Проте вороги нашої православної церкви, особливо ті, хто є сліпими і відданими слугами папи римського, через ненависть не бачать навіть видимої речі або радше хоча й дивляться, не бачать і заперечують, що бачать, а тому вперто твердять, що та божественна нетлінність не має в собі нічого божественного, а є чисто природною. Щодо цього й буде у нас з ними суперечка. /208зв./ Я частково наведу їх докази і не тільки ті, що їх прилюдно протиставляють [нашим], але й ті, що їх могли б протиставити, та розділювати їх на дві групи. Одні з них є чисто фізичними, другі — частково історичними, частково теологічними. Бо хоча диспутувати на основі історій або святих пророцтв не є завданням і обов’язком філософа, це можна зробити побіжно, бо тут сама справа вимагає не залишати чогось, що може хвилювати думку. Паралельно з цим скажемо дещо й про трупи підданих анафемі, які також повинні бути нетлінними й розпухлими.





РОЗГЛЯДАЮТЬСЯ ФІЗИЧНІ АРГУМЕНТИ. ЯКІ ЗАКИДИ ВИСУВАЮТЬ АБО МОЖУТЬ ВИСУНУТИ ЛАТИНЯНИ ПРОТИ НЕТЛІННОСТІ ТІЛ [НАШИХ] СВЯТИХ У гробницях


1. Передусім необхідно знати те, що всі фізичні аргументи, які або протиставляють або можуть протиставити [нашим], не дають нічого, що могло б показати принаймні якусь видимість певності, вони взагалі нічого й не беруть під захист, але розмірковують на підставі здатності до дії. Вони твердять, що все відбувається так: ці тіла могли б у такий чи інший спосіб бути захищеними від гниття, отже, зберігатися \403\ не завдяки божому втручанню. Що ця аргументація є неправильною, не сумнівається ніхто, хто з самого початку є в ладах з логікою. Проте, нічого не можна наосліп приписувати надзвичайній божій дії, за винятком тих дій, про які ми твердо переконалися, що їх не можна зарахувати до звичайних. І тому я щонайбільше заперечуватиму те, що основа їх полягає в матерії, якщо нам не вдасться дати їм задовільне пояснення.

2. Отже, першим, що вони закидають, є, що цю нетлінність слід приписати природі місця, а місце київських гробниць має властивість зберігати. З свого боку, підтвердимо цей аргумент, щоб ніхто не заперечував того, що таке місце десь може існувати. Йоганн Цан пише («Дзеркала світу», 4 геокосмічне дослідження, розд. 5) з Форнієро 6: «на островах, названих Аран 7 поблизу морського узбережжя Конахії людські трупи не розкладаються і багато людей можуть бачити своїх дідів і прадідів. Там зовсім немає мишей, а завезені з іншого місця, якщо їх переслідують, стрімголов кидаються у море й гинуть. Це вказує на те, що природа місця, тобто землі й повітря, там не схильна до гниття, бо миші звичайно родяться з гнилизни й живуть у гнилих місцях».

На це відповідаю. По-перше, дійсно, необхідно взагалі заперечити те, що існує якесь місце, яке має здатність до консервування, особливо трупів, а оповідання про острови Аран слід віднести до казок. Адже зовсім не можна пояснити, як за допомогою одного лише місця може відбутися те, чого ледве можна досягти за допомогою численних ліків, а найбільше діяльністю й старанням людей і то не навічно. Коли б ми припустили це, треба було б взагалі сказати, що те місце зберігає групи протягом певного часу, і (якщо ми були б щедрими) навіть багатьох років, але не протягом численних століть. Бо в противному разі на сьогоднішній день не залишилось би жодного місця не лише для захоронення, але навіть і для того, щоб трупи знести докупи, тому що всі місця були б заповнені трупами, й ні ліси, ні посіви, ні, врешті, самі люди, не мали б місця [для життя]. Можливо ти скажеш, що спалюванням усувається така неприємність. Отже, чому зберігають дідів та прадідів? Можливо це дозволено деяким, але не всім. Тому приступимо до вивчення аранських законів. Однак «е затримуймось там, де в тому немає жодної потреби, залишмо острови, і на аргумент, що вимагає довгого пояснення, відповімо коротко. /209/ Київське місце не має здатності зберігати (консервувати). Це не потрібно доводити хіба тим, що живуть на місці. Й самі печери не мають зберігальної здатності, бо бачимо там декілька куп кісток, що є, як кажуть, переважно кістками людей, які \404\загинули після здобуття Києва татарином Батиєм, загнані страхом у печери й завалені або придавлені натовпом і задушені. Навіть тіла деяких святих є розкладеними, бо боже провидіння могло мати про них іншу думку, як про це свідчать принаймні святі мироточиві голови. Про них скажемо пізніше.

3. Крім того, коли б ці тіла зберігало місце, то винесені на свіже повітря, вони б розклалися. [Але відбувається] навпаки, їх виносять, а вони не розкладаються. Відірвані від них малі частинки навіть дарують побожним [прочанам] для благочестивого користування. Вони могли б легше розкладатися через саму сухість, бо малі слабше, ніж великі піддаються гниттю, як було відзначено раніше, у вже розв’язаних питаннях. Нарешті, коли б у печерах й існувала якась зберігальна здатність, вона була б не в змозі зберігати протягом семисот років. І сама вона не могла б досі діяти, коли печери щодня відкриті й їх відвідує велика кількість народу. Отже, і цей аргумент не лише не суперечить нам, але й звинувачує його авторів у великій непродуманості й надзвичайному примітивізмі, бо, не зробивши досліду, насмілюються нам це протиставляти. Але я думаю, що дорога до Києва коротша, ніж до островів Аран або до Єгипту, бо й там вони бачать у снах місця, які зберігають, хоча й не мають для цього підстав, як буде сказано далі. Що ж до їх примітивізму, то він полягає в тому, що, заходячи в печери й бачачи там все, що ми бачимо, вони підозрівають, що природа місця є іншою, ніж вони спостерігають.

4. Другий аргумент. Другим [аргументом] є те, чого вони, правда, не закидають, але можуть закидати, він є прямо подібним до попереднього. А саме, в певних місцях постійно існує, а в певних — трапляється якийсь каменетворний дух або такий, що викликає це затвердіння тіл і перетворює їх у каміння. Його на основі [дій] хімічних елементів пояснює Данієль Сеннерт («Про хімічні елементи», розд. 2, пункт 39 і далі). Він говорить, що в Британії є печера, в якій вся вода, що в неї вливається, перетворюється на камінь. А на основі Авентина 8, якого він цитує там таки, повідомляє, що в 1343 році від землетрусу заціпеніло більше, ніж п’ятдесят селян, що загинули під час доїння разом з коровами й їхні тіла від подуву землі перетворилися в соляні статуї. Там же, на підставі інших джерел, [він] розповідає, що подібну силу має південний вітер, що дме в певні пори року в гористих місцях провінції Чілі в Америці. Начебто під дією його подуву цілі загони вершників раптом заціпеніли і перетворились на кам’яні статуї, ставши на дорозі в тому бойовому порядку, в якому були перед метаморфозою, коли доїхали до того місця. Тому наші суперники й насмілюються твердити, що \405\ така каменодійна здатність існує в наших печерах та що під її дією тіла ченців затверділи й уникли розкладу. Якщо комусь здається, що цей аргумент має якесь значення, то він боятиметься ввійти до печер, щоб не перетворитись у статую. Відповідь: про цей аргумент ми говоримо майже все те, що ми сказали про попередній. Бо якщо там вічно живе той каменетворний дух, то питаю, чому не все перетворюється на камінь? Чому численні хворі й чужинці, бодай наскільки я знаю, не перетворюються на камінь? Викликає здивування, чому ця здатність має місце саме в печерах, а не поза ними, хіба що це влаштовує хтось з наших отців, коли хтось помирає, бо не всі ж помирають одночасно. /209зв./ І, нарешті, чи вони закам’яніли тоді, коли копали гробниці, чи їх внесли і поклали вже мертвими? Якщо прийняти перше, то чому вони не закам’яніли в різних позах та рухах, але так, неначе передбачали, що їм те загрожує, всі розмістились в однаковому положенні А якщо погодитись з другим твердженням, то чому раніше, ще до того лиха, вони не зогнили? Коли б ти говорив, що те закам’яніння наступає невдовзі і негайно після смерті кожного, то хоч ти висловишся досить неправильно, я все ж не буду з тобою сперечатися. Бо коли б так було, то ніхто не насмілився б неодмінно приписувати те природі, яка не має й не може мати того призначення, щоб, немов позбавлений розуму, наглядати за смертю тієї чи іншої людини й протидіючи гниттю її трупа, випускати каменетворний дух. Тому цю дію необхідно віднести до надзвичайної божої сили, а не до сил природи. При цьому немає значення, яким чином бог зберігає нетлінними ці святі тіла, або зберігав, бо ми питаємо [не про це], а про те, чи відбувається це звичайним ходом природи [чи ні]. Однак для чого гаємо час на заперечення цих нісенітниць? Кожен скаже, якщо він сам не є статуєю, що у нас немає каменетворного духа і він ніде у нас не існує і не виникає (про це відомо [може] божевільним та цирульникам), а також, що тіла отців не є соляними або кам’яними статуями.

5. Третій [аргумент], який наші супротивники часто й охоче використовують і прилюдно виголошують, зводиться до того, що тіла отців не розкладаються тому, що [нібито] є змазаними бальзамом та іншими пахощами. Вони впевнені в тому, що їх було забальзамовано з такою ж або подібною майстерністю, з якою стародавні єгиптяни, про що немало пишуть, бальзамували свої мумії. Як про це ми згодом скажемо детальніше, труп померлої людини, майстерно набальзамований оцтом (acetis), висушений і оброблений, вони наповняли пахощами, і, щільно закривши, закопували в землю. Кажуть, що ці померлі ще до цього часу справді зберігають\406\ся і їх купує багато хто з лікарів, виготовляючи з них якісь ліки. Всюди їх називають муміями. Говорять, що тіла київських отців подібним чином забезпечені від розкладання. Щоб довести, що таке базікання є цілком беззмістовним і брехливим, і, що ті, хто до цього вдається, нічого іншого не мають ка думці, крім майстерності єгиптян, з якою вони дбали про померлих, звернусь до стародавнього історика Геродота, який (кн. II), пише про похорони у єгиптян та про піклування про померлих так: «Жалоба і похорони їхні бувають такими, що коли хтось із домашніх помре, то всі жінки роду обмазують собі голову й обличчя багном, а потім, залишивши дома померлого, самі, підперезані, з відкритими грудьми, а з ними всі найближчі [родичі] блукають по місту й б’ють себе. Чоловіки, з другого боку, також з відкритими грудьми, б’ють себе різками. Зробивши це, несуть, нарешті, померлого для бальзамування. У них є певні люди, що цим займаються і при тому дуже вміло. Останні, коли до них принесено померлого, показують тим, що принесли, зразки мерців, намальованих на дереві. Один з цих зразків, як вони запевняють, є дуже старанно виготовлений, інший — гірший за нього і дешевший, третій — найдешевший. Виставивши їх, розпитують [прибулих], за яким зразком бажають мати зображення їхнього померлого. Швидко домовившись про ціну, ті відходять. А ті, що залишились у будинку, дуже старанно забальзамовують тіло. Передусім вони через ніс вигнутим гачком витягають мозок, /210/ а його місце заповнюють ароматними речовинами. Потім дуже гострим ефіопським каменем розтинають по колу живіт, повністю видаляють нутрощі, а вичистивши і промивши [його] пальмовим вином, знову промивають роздрібленими пахощами. Далі, наповнивши живіт чистою розтертою міррою й дикою корицею та іншими пахощами, за винятком ладану, знову його зашивають. Зробивши це, посипають померлого селітрою протягом 70 днів, бо довше солити не можна. Після того, як через 70 днів померлого обмили, його всього обгортають тонким лляним полотном, розрізаним на полоси, змазуючи їх камеддю, яку єгиптяни звичайно вживають замість клею. Нарешті, забравши померлого, родичі роблять з дерева зображення людини, в яке незабаром вкладають померлого й залишають закритим.

Менш значні люди здійснюють бальзамування так. Наповнюють маззю, яку добувають з кедра, шприц і заповнюють нею утробу покійного, не розтинаючи її і не виймаючи [нутрощі], а проникаючи в неї через розсічений задній прохід. Далі протягом стількох -же днів, як було сказано раніше, бальзамують сіллю. В останній з цих днів з утроби виймають мазь, яку перед тим ввели. Ця мазь має таку здатність, що одночас\407\но витягає з собою шлунок і розкладені кишки. А селітра роз’їдає тіло і залишаються від померлого лише шкіра й кістки. Зробивши це, вони не роблять більше нічого і в такому вигляді померлого віддають. Третім видом бальзамування користуються дуже бідні. Він полягає в тому, що вичищають утробу промиванням і протягом 70 днів висушують за допомогою солі. Потім віддають померлого для поховання». Ось що пише Геродот.

6. Примітивна мудрість породила для єгиптян цю незвичайність. Бо [вже] Піфагор 9 вчив або про метемпсихоз, тобто про переселення душ, що переходять з одного тіла в інше, як про це свідчить Овідій («Метаморфози», розд. 15 та інші), або про палінгенесію, тобто про повернення душі до колишнього тіла і неначе друге народження, як пише граматик Сервій 10 («Коментар до кн. III «Енеїди», текст 6), або говорить (що вірогідніше, ніж перше й друге), що душа, залишивши тіло, спершу переходить у птаха, потім з птаха — в рибу, з риби — у вола і т. д., а після короткого або довгого проміжку часу знову повертається до людського тіла. Про це також вчить і Платон. Стоїки висунули третю гіпотезу, за якою душа існує й не покидає тіла так довго, як довго продовжує існувати тіло. Це саме говорили й єгиптяни, а стоїки від них запозичили. Як говорить Сервій у згаданому місці, єгиптяни, досвідчені у філософії, довше зберігають поховані трупи для того, щоб душа довше продовжувала існувати, підпорядковуючись тілу і не переходячи в інші [тіла]. Спалюючи трупи, римляни чинили навпаки для того, щоб душа миттю поверталась у своє лоно, тобто до своєї природи. Те ж саме, зауважує Сервій, означає, що «могили оберігають душу» [вираз], якій зустрічаємо як у книгах Вергілія, так і в згаданому місці, тобто душа немов прив’язується до трупа, щоб не відірватись від нього. Бо вимагалась не одна лише нетлінність померлого, але й якесь забобонне поховання з жертвами, а коли його не було, то [вважалось, що] душі блукають. І Харон 11 не бажав їх везти через Стікс 12, як видно у Вергілія («Енеїда, кн. VI), де на запитання Енея, звернене до Сивілли 13, чому ці [душі] не залишають берегів, а ті — веслують по синювато-сірій воді, Сивілла відповідає:


«Вся ,ця юрба, яку бачиш, — смутні непохованих тіні;

Цей перевізник — Харон, а по хвилях поховані їдуть» 1. /210зв/


 1 Переклад М. Й. Білика (Вергілій. Енеїда, с. 136).



Однак [вважалося, що] після принесення жертви згідно з обрядом, що полягав у виливанні молока і крові (бо після з’єднання з душею, тіло живиться молоком, а постійною \408\ їжею душі є кров), душа повертається до померлого і сидить біля нього, доки він буде непошкодженим. Коли ж труп розкладається, душа відлітає до берегів Стіксу і легко переплавляється. Про це згадує Вергілій у різних місцях (зокрема «Енеїда», кн. III), говорячи від імені Енея про похорон Полідора 14.


В коло й пінисте з дійниць молоко іще тепле зливають

В жертву священної крові із чаш ми ллємо, щоб в могилі

Душу впокоїти, й голосно наше прощання лунає 1.


 1 Переклад М. Й. Білика (Вергілій. Енеїда, с. 66).



Тут ми говорили про єгипетські мумії та про їх забобони значно ширше, ніж цього вимагав висунутий аргумент, але ми робили це не просто для [вияву] ерудиції.

7. Тепер приступимо до заперечення закиду, а саме. По-перше, єгипетські мумії, що тепер, як кажуть, знаходять, не є справжніми трупами давніх єгиптян, як пише інший автор «Великого театру людського життя»), а трупами людей, що загинули в скелястій Аравії від сухого вітру й піску. Вірогідно, що той вітер дійсно має каменетворну здатність, але не настільки сильну, щоб могла привести до закам’яніння тіл на певний час.

А оскільки, як говорить той же автор, недавно біля пірамід було знайдено декілька зовсім непошкоджених трупів, про які довідалися, що вони поховаю ще тоді, коли приносили жертви Ізіді 15, найдавнішій єгипетській богині, а це стало відомим на основі якихось закритих на трупі образків, то звідси випливає висновок, що трупи єгиптян, забальзамовані за велика кошти, могли зберігатися й дотепер, а забальзамовані за незначні так, як це ви прочитали у Геродота, не могли довго залишатися без змін і незабаром розклалися. Але й дорогі мумії, яких було небагато, також не всі залишились, а лише деякі, очевидно ті, що були, крім усього, дуже старанно зроблені, ще й дуже щільно з усіх боків закіриті. Деяких, як свідчить названий автор «Великого театру», навіть покривали золотими плитками. Але й такі [мумії] можуть проіснувати доти, доки їх не винесуть на свіже повітря, а добре закриті можуть залишатись. Про це свідчить мумія, яку знайшли в Римі кілька століть тому біля Аппієвої дороги 16 прямо напроти гробниці Марка Туллія Ціцерона. Цей труп, як припускають, належав його дочці Тулісті. Він, як пише автор «Театру», посилаючись на Целія 17 (кн. III, розд. 24) був у всіх відношеннях непошкодженим і неаіпсованим. Проте, перенесений у місто, він зогнив протягом трьох днів, бо були забрані або зіпсовані ароматичні домішки. \409\

Отже, коли б ми припустили, що тіла київських отців були піддані цій дорогій обробці і настільки старанній, що не поступались (муміям) єгипетських фараонів, а з другого боку, визнали, що кожен добре бачить їх уже відкритими й виставленими на показ людям, які оглядають їх сотні раз У день, то хто, питаю, був би настільки впертим і тупим, що приписував би таке зберігання людській майстерності та зберігаючій здатності запашних речовин? Адже те, що ці тіла \410\ ніколи не були закритими, є очевидним, це відомо з давніх літописів. /211/ Цьому не суперечить і те, що тоді, коли випадково загрожувало якесь нещастя, входи до печер були закритими. Бо тимчасове закриття не усуває дію сил природи, лише людське насильство, оскільки потрібно закривати не взагалі, а індивідуально, з усіх боків дотикаючи тіла, як це видно в дерев’яних саркофагах, у яких ховали трупи, за оповіданням Геродота.

Хто, зрештою, иоже повірити в те, що у Києві колись існувало й розвивалось ремесло бальзамування трупів, несхоже на єгипетське, а якщо існувало, то чому про те мовчать історики? Адже воно, звичайно, прославило б державу. Або чому ті майстри не доклали своєї праці передусім до бальзамування тіл князів і знатних людей, а затратили її на бальзамування тіл найбідніших людей, (бо Печерський монастир 18 був тоді дуже бідним)? І як могло трапитися, що ті, які ледве мали чим вгамувати голод і часто терпіли від недостачі хліба, як видно з життя св. Феодосія 19 та інших, мали вдосталь грошей, на які могли б купити величезну кількість різних дорогоцінних запашних рослин та привезти їх з дуже далеких країн величезними возами?

Геродот дійсно має на увазі велику кількість пахощів, коли, говорячи про мірру, дику корицю й інші, виключає тільки ладан.

З новіших лікарів неаполітанець Иоанн Батиста Порта 20 («Природна магія», кн. IV, розд. 15) вважає, що для того, щоб трупи не вічно, але довго могли зберігатися, потрібно використовувати крім різної обробки, ще й запашні речовини, а саме: мирт, лавр, розмарин, спалений галун, мірру, [сік] алое й дерево алое, олію, нардовий бальзам, висушений шафран та ін.

Хто вважає ці речовини менш коштовними і такими, що їх навіть убогі можуть легко придбати, той помиляється, бо він не має нюху і під запашними рослинами розуміє гній і сіно. Тому мало ймовірно, щоб відсутність ароматів могла заважати святій непошкодженості наших отців, а, навпаки, показує її славетнішою й гідною більшого подиву та свідчить про те, що вона божественна. Взагалі це можна аргументувати так: щоб [тіла] померлих могли довго зберігатися незіпсованими, потрібне як велике вміння і праця, так і багато дуже дорогих речей. Отже, тіла київських отців збереглися дотепер незіпсоваїними не завдяки людській, а божій силі.

8. Говорять також — і це приймається за четвертий аргумент — що тіла київських отців висушені і тому не гниють. Якщо так твердять люди, хоч трохи обізнані з псуванням, то я не розумію, на якій підставі вони це говорять. Якщо вони ціл\411\ком недосвідчені й необізнані, то їм необхідно пояснити спосіб бальзамування трупів, що застосовувався єгиптянами та ін.

Проте необхідно їх запитати, навіщо було застосовувати таку велику майстерність і витрачати такі великі кошти, коли цього можна було добитись самим висушуванням? Крім того, якщо допустити, що тіло може висушуватися, то воно, щоправда, не псуватиметься як всі інші трупи, але незабаром перетвориться в порох і попіл. Однак сухі речі у вологому місці, яким є місце гробниць, новолі зволожуються, вбирають у себе плісняву, бруд і псуються — це видно на аркушах паперу, — хоч вони [аркуші] забезпечені від того своєю тонкістю і щільністю.

9. По-п’яте, [опоненти] можуть зробити закид: Тіла не псуються, тому що ті люди за своє життя від постійного недоїдання виснажилися і майже висохли, оскільки послаблене харчування, здається, сильно впливає на таку непошкодженість. Як повідомляє автор «Великого театру», за Марцелліном 21, трупи персів висихають, немов пні. Колись після бою з римлянами було знайдено тіла римлян зіпсованими, а тіла персів — незіпсованими і сухими. Та непошкодженість приписуєтьсія скромному життю, яке вели перси, а псування [трупів] римлян свідчить про їх ненажерливість. /211зв./ Про це пише Ксенофонт 22 у «Вихованні Кіра», а саме: через помірне харчування персів, їх трупи не псуються.

На це відповідаю: ти не можеш звикнути до того, що помірна за життя їжа має якесь значення для непсування трупів. Однак хоч вона і має певне значення, то тільки для того, щоб схудле від посту тіло могло зберігатися незіпсованим після смерті трохи довше, ніж жирне і товсте. Проте, воно не залишається незіпсованим протягом багатьох років чи століть — це для кожного очевидно.

І не можна сказати, що тіла персів, оскільки їх після бою знайдено сухими й непошкодженими, постійно зберігались і продовжують зберігатися; бо інакше [перси] не мали б місця для поховання своїх померлих (за їх звичаєм померлих ховали, а не опалювали; про це скажемо далі). Римляни ж дійшли до спалювання й воліли, щоб тіла їх [громадян] спалювалися, бо через часті війни спостерігали, що раніше заборонених знову викопують (як повідомляє, згідно з Плутархом, Пліній Молодший (§ 3, питання III), а жирні трупи швидко псуються, тому їх необхідно знищувати. Значно рідше, ніж перси, римляни забирали тіла своїх громадян, коли вони ще не були пошкодженими і не псувалися.

Зрештою, не лише перси змазували померлих воском і переховували вдома, як свідчить [скотист] Олександр з Александрії (кн. III, розділ 2): якщо б тіла самі собою не псува\412\лися, то не було б потреби змазувати їх воском або захитати від псування яким-небудь іншим способом.

10. Проте, згадавши про цей перський віск, можна зробити новий закид. Звичайно, тіла київських отців могли зберігатися від псування легким і доступним способом, очевидно, без того дорогого єгипетського бальзамування, а саме: шляхом змазування тільки воском, як намазували перси, або навіть змазування медом, бо Пліній у XXII книзі пише, що й труп Александра Великого був змазаний, медом і тому не псувався протягом багатьох років, оскільки мед оберігає тіло від гниття.

Відповідаю: перси дійсно мали звичай ховати в землі тіла своїх [громадян] і це підтверджує Лукіан 23, коли пише про плач і коротко перераховує поховання у різних народів. «Грек, — каже, — опалює, перс закопує в землю, індуси обмазують свинячим жиром, скіфи поїдають, єгиптянин ховає в мумії і т. д.».

Тому те, що говорив Олександр з Александрії, ніби перси мають звичай змазувати тіла своїх померлих воском, буде істинним або тільки про деякі з них, або про всі, але з метою, щоб трохи потримати їх вдома, а потім поховати. З досліду відомо, що те, ніби труп, змазаний воском, можна довго оберігати від гниття, — цілковита неправда, бо й сам віск поволі руйнується.

Про причину, чому перси не хотіли спалювати померлих, розповідає той самий Олександр у згаданому місці, а саме: вважали злочином, коли б вогонь, який шанували як бога, торкався трупа. Проте, коли б стриманість від їжі чи віск могли захистити трупи від гниття, то, щоб вони не займали зайвої площі, їх для зручності можна було б зносити у відведені для цього місця (conditoria). Я не заперечую, що перси могли мати особливе ставлення до поховання трупів. Прикладом може служити їх славний і дуже могутній цар Кір 24. Він, як повідомляє Ксенофонт («Виховання Кіра». кн. VIII), перед смертю просив своїх синів і придворну знать, щоб його тіло поховали в землі, мотивуючи тим, що земля для всіх є найкращою матір’ю, яка і породжує, й живить найкраще.

Між іншим, необхідно, крім того, відзначити, що деякі народи здебільшого спалювали або ховали трупи померлих не відразу після смерті, а зберігали їх вдома, змазаних пахощами, протягом декількох днів. /212/

Наприклад, цей же Олександр з Александрії (кн. III, розд. 7) повідомляє, що у насамонів 25 був звичай тримати перед похованням тіла померлих 7 днів, а у греків — 17,

Тому я недаремно говорив раніше, що для персів той \413\ віск, яким вони змазували мертвих, мав значення хіба що для того, щоб принаймні декілька днів оберігав трупи від псування, очевидно, доки їм, згідно з народними звичаями, дозволялось перебувати з ними.

11. Що стосується тіла Александра Великого, то воно збереглося в Александрії незіпсованим (якщо вірити Светонієві 26) аж до часів імператора Августа 27. Светоній же пише. («Август», розд. 18), що імператор Август під час перебування в Александрії вшанував принесене до нього з внутрішнього приміщення тіло Александра Великого, посипавши квітами та поклавши на нього золоту корону. А на питання, чи він бажає поглянути й на Птолемея, відповів, що не хоче бачити мертвих. Це свідчить, що Александр немов живе й тепер і він гідний імені царя. Наводячи це свідчення Светонія, Матвій Радера 28 у «Коментарях» Квінта Курція 29 в кінці твору додає також на основі Діана Касія 30, що Август торкнувся кінчика нова Александра, і той зламався, бо тепло порушило його. А це так добре збережене тіло завдячувало своєю цілістю не лише медові, якщо ним було намазане, бо Курцій (кн. X, розд. 4) пише, що єгиптяни й халдеї не мали можливості забальзамувати тіло мертвого Александра за своїм звичаєм, тобто за тим, про який ми недавно писали згідно з Геродотом. Діодор Сіцилійський (кн. XVIII), де він описує дуже величавий і найдорожчий екіпаж, в якому привезено тіло Александра з Вавілону до Александрії, на початку опису говорить таке: «В першу чергу, було зроблено дуже добру труну, що якраз відповідала померлому, й наполовину заповнили запашними рослинами; вони мали надати тілу аромату й тривкості». Ось і приклад натирання маззю і старанного закривання, Отже, коли Пліній каже, що тіло Александра було намазане медом, то не виключає інших запашних рослин, але, рекомендуючи властивість меду, твердить, що його було використано для цієї потреби. Цього, думаю, достатньо, щоб переконати тих, які твердять про неефективність воску чи меду. Однак, коли вони мали навіть найбільшу силу, го не могли б нам цілком суперечити в питанні щодо нетлінності святих тіл, тому що ми бачимо їх не намазаними ні воском, ні медом. Якщо б спочатку ті тіла були такими, то відкіриті й витерті псувалися б, коли б не зберігалися божою волею.

12. Коли окремі [автори] торкнуться цього питання, то закидатимуть нам те, що пише Плутарх («Бенкети», питання 2): трупи людей, які загинули від блискавки, не псуються, «З усього найбільш дивує, що майже всі ми точно знаємо, а саме: тіла вражених блискавкою не псуються і зберігаються довгий час, численні [народи] їх не спалюють, не закопують, \414\ а залишають, оточивши огорожею, щоб було видно, що вони зовсім не псуються».

Тому він цілком недоречно робить закид Евріпідові, коли пише про матір Фаетона Клімену, яка голосно плаче:


...Тепер він, мій милий,

Мертвий, в долині якійсь гниє...


бо Фаетон, кажуть, загинув від блискавки. На тій же підставі дозволено все, і можна буде сказати, що завгодно, наприклад; тіла, які ми шануємо в гробницях, належать людям, враженим блискавкою, і тому вони не псуються. Це не стільки аргумент, як засіб залякування, бо вбиває не блискавка, а удар блискавки:


І не грізна пігмеїв зброя,

Коли їй щит протиставляється. /212зв./


Але, оскільки в даному випадку ми скоріше бажаємо бути зобов’язаними перед розумними, ніж нерозумними, якщо комусь не подобається історія Нестора 31 та ін., які самі нетлінні і свідчать про те, що їх численні святі предки гинули в різні періоди від найрізноманітніших смертей, і що жоден не загинув від удару блискавки, якщо, кажу, ці свідчення не заслуговують довір’я, то заявляю, що й само свідчення Плутарха хибне або не суперечить нам. Чимало [фактів] переконує в тому, що воно дійсно хибне. По-перше: мудреці запозичують багато з того, що говорить народ про блискавку, а саме, вона не вдаряє в лавр, ні в гіацинт, ні в дорогоцінний камінь, ні в корал, ні в тюленя, ні в орла. Всі вони є настільки прославленими й оспіваними, що більшість простих людей, боячись блискавки, шукає захисту біля цих речей. Розповідають також, що Август зі страху перед блискавкою носив завжди і всюди з собою шкіру тюленя, з цієї ж причини звичайно з таких шкір робили палатки імператорів. Переказують, що й імператор Тіберій, боячись блискавки, носив лавровий в’інок. Подібним [до цього], здається, є оповідання, яке за Альбертом [Великим] передають метеорологи: одного разу трапилось, що вино затверділо в бочці, розбитій ударом блискавки, і ця твердість зберігалась три дні. Хоч численні [філософи], як здається, вважають це оповідання ймовірним, проте багато нісенітниць, які переказав цей автор, підривають довір’я до нього.

Нарешті, про такі трупи нічого не згадують метеорологи, хоч все-таки справа дуже заслуговувала б на те, щоб про неї згадати, коли б вона була правдивою і доступною звичайному дослідові. Зрештою, дехто і згадує, як Иоганн Цан («Атмосферичне дослідження», дослід 3, розд. 15), та автор \415\ «Великого театру» під буквою С, де говориться про трупи. Але вони повідомляють лише оте наведене нами свідчення Плутарха. Це є підтвердженням того, що така, передана лише Плутархом подія, не була відома нікому іншому, і, крім того, її треба переварити загальним досвідом. Та невже це є незвичайною й дуже рідкісною подією, що люди й тварини гинуть від удару блискавки? Але хіба вони не гниють? Отже, Плутархові, авторові, зрештою, високо вченому в цій справі, можна процитувати відомий вислів Горація:


«І як міг помилитися славний Гомер...»


Тому, коли навіть і буде істинним те, що він (Плутарх) говорить, то це зовсім не суперечитиме нашій тезі, оскільки стосуватиметься не всього часу, протягом якого святі мощі збереглися незіпсованими і залишаються такими в гробницях. Адже зовсім іншою є причина, чому тіло, вражене блискавою, стає нетлінним; сильний вогонь блискавки в одну мить знищить всю його вологість і зробить його мертвим і сухим; крім того, наповнить тіло сірчаним і селітровим випаровуванням (бо кажуть, що з них складається блискавка), а про те, що селітра сприяє нетлінності! і що її вживали єгиптяни при бальзамуванні трупів, ми перед тим вже довідалися. Але, само висушування з допомогою солі, а також додавання сірки зможе консервувати груп на декілька днів, а не на багато років. Проте відомо, що все, вражене блискавкою, не буває ні цілком мертвим, ні сухим. Можливо, ти міг би сказати, що блискавці властива каменетворна здатність, однак це заперечує досвід.

13. Позбавлені [можливості апелювати до] таких очевидних природних причин, супротивники можуть вдаватися до непевних і таємничих, стверджуючи, що причина може приховуватися, проте, вона є природною. Однак відповідаю. Природна причина, якщо вона таємна, то приховується в цілому роді або виді речей, у яких ми захоплюємося певними ефектами. Так, наприклад, сила магніту, якою він притягує залізо або повертається на північ, однаково незрозуміла і в тому й в іншому магніті, яке б залізо не притягував той чи інший магніт. Те саме також необхідно сказати про місце, час та інші обставини.

Проте ніхто розсудливий не скаже, що природною, але таємною причиною є та, яка зберігає саме ці, а не інші людські тіла, тобто в тому самому місці і в тому самому часі. Правда, [супротивники] зможуть наполягати на своєму, наводячи подібний приклад про вісім синів Геракла, про яких згадує сам /213/ Арістотель, («Фізика», кн. IV, розд. 20). Після того, коли ті сини приплили до Сардінії, саме там всі \416\вони загинули, а їх тіла аж до часів Арістотеля нібито залишилися нетлінними і мали вигляд немовби сплячих, як за Страбоном 32 повідомляють коімбрійці в коментарі на згаданий розділ «Фізики».

Щодо цього, я відповідаю. По-перше: те оповідання про синів Геракла справді є вигадкою, навіть сам Арістотель у вказаному місці називає його байкою. Потім, супротивники не можуть довести того, що була відсутня якась природна причина, яка могла б зберігати ті трупи нетлінними, тобто, що вони не змазані маззю і що випадково не могла подіяти якась зберігаюча причина, як ми доводимо щодо святих тіл.

14. Тут варто додати також дещо про святі голови в чашах або черепи, які, щоправда, не наділені нетлінністю у своїх власних тілах, проте обдаровані іншим, не менш чудодійним привілеєм, бо постійно вони виділяють краплями якусь олію, що є засобом проти різних хвороб. З яких людей вони взяті, невідомо; але те, що все-таки вони належать святим, показує саме це чудо, бо вони, не покриті ні шкірою, ні тілом, а принаймні зовсім сухі кістки виділяють з себе дивну мазь. Щось подібне побачимо в тому, чим була здивована античність, а саме: в ослячій щелепі, яку носив Самсон 33 замість зброї, і в скелі, яку вдарив палицею Мойсей, тому що кожна, завдяки божому втручанню, випускала джерельну воду. Це дуже важливе свідчення наші вороги перекручують, а оскільки не можуть його спростувати, то намагаються позбавити його вартості, вперто стверджуючи, що ця олія має своїм джерелом саму природу. Принаймні погляньмо на якій підставі.

Прихильник Лютера 34 Иоганн Гербіній 35, який по-латинськи описав підземний Київ, або Київські печери, у виданій в Пруссії, в Кенігсберзі 1675 року книжечці (розд. XIII, пункті 3) сам або від імені когось іншого пише таке: «Кістки черепа не є твердими, як ті черепи, що не пропускають порами повітря на всі боки, а м’якими, пористими і такими, що їх легко можна просвердлювати. Тому ті черепи з відкритими на всі боки отворами безперервно вбирають в себе повітря гробниці, яке має досить водяних, а також жирних випаровувань з трупів, і яке вже через таку велику кількість випаровувань стало густішим. Ввібране повітря потім краплями стікає в чашу або в миску. Цей згущений сік має наприкінці вигляд олії або бальзаму. Немає нічого нового, і справа не в чуді: та олія лікує тіла живих людей, тому що вона утворюється із зітлілих у гробниці тіл. Отже, внаслідок взаємної любові або симпатії, [що існує в] природі, та олія, однорідна з людським тілом, його лікує як подібне, бо виникає з. подібного». Він підтверджує це кількома медичними експериментами, а саме: зібраний з плівки, яка оточує нутрощі люди\417\ни, жир лікує шлунок і кишки людей, а виготовлений з людської шкіри амулет проганяє заразні хвороби та ін. І це доведення, на його думку, є найсильнішим. Далі він наводить докази такого розв’язання досліджуваного [питання]. «Розв’язують, — каже, — суперечку ті, які відвідали ці гробниці, бо: крім тих мироточивих голів у чашах, внаслідок вологості повітря можуть бути мокрими й інші кістки, ослінчики, двері та інші кам’яні чи дерев’яні предмети. Торкаючись до них руками, самі вони зрозуміли це за допомогою відчуття». Це говорить Гербіній.

15. Щоб вдало відповісти на це, необхідно зауважити, що розв’язання цієї проблеми можна здійснити двояко. По-перше: доведенням, що добувати олію з черепів природним способом не можна. По-друге: та олія не може природним способом бути корисною для здоров’я і лікувати хвороби. Отже, є численні докази, що підтверджують перше [твердження]. /213зв./

Бо, по-перше, коли б ми наслідували Гербінія: [то треба було б визнати, що] предмети з дерева й каменя та кістки, що є в гробницях, не зволожуються, хіба що тоді, коли по гробниці ходить багато людей; і тоді дійсно на мармурових колонах, добре відполірованих і розмальованих, з’являються якісь краплинки. На дерев’яних же предметах, звичайно, не з’являється нічого, тому що вони є пористими (хоч не такі пористі, як кістки, що нагадують губку), крім того, в пори легко проникає вологе повітря, і через це ніде збиратися більшим водяним частинам і згущуватися в одному місці. Наприклад, це бачимо там, де повітря вкриває вологою навіть дуже щільні дерев’яні предмети, а інші пористі й губчасті [тіла] зволожуються нелегко. На твердих же і особливо на відполірованих предметах спостерігаємо протилежне. І тому, що вони мають дуже щільну поверхню, то в них одна частина вологого повітря приєднується до іншої, і так багато їх, зібравшись разом утворюють більші краплі, поки ці останні, ставши великими, не впадуть від власної ваги.

Тому те, що закидає Гербіній або хтось інший, а саме, що черепи у гробницях є пористими, більше підтверджує, ніж заперечує диво. Чи ті черепи є пористими, чи щільними, чи просочують, чи вбирають в себе і розсіюють вологу, проте очевидним є те, що ця волога, яка, як бачимо, збирається там же на мармурі, є чисто водяною, і не має в собі нічого ні клейкого, ні сухого. Дійсним є й те, що ця волога незначна і не може збиратися в такій кількості, в якій вона збирається в інших печерах, очевидно тому, що через ці наші гробниці, які щодня відкриті, проходить свіже повітря, яке не дозволяє вологому випаровуванню довго бути нерухомим і скупчуватися в краплі. \418\

Отже, звідки ж береться олія в черепах, і в такій великій кількості, коли інші кістки, яких немало в гробницях, є нежирними й сухими?

Відносно ж того, що говорить Гербіній, ніби матерія олії є жирним випаровуванням, яке виходить із трупів, то я не знаю, як не соромно йому це говорити; немов справді трупи, які лежали протягом семи століть, досі мають в собі якусь жирність. Адже нам відомо, що кістки, які зберігають лікарі, коли вони добре не закриті, поступово зменшуються; зрештою, навіть дуже жирне м’ясо з часом стає сухим і обезжиреним, а звичайна олія зникає.

Я додаю ще й те, що ці голови-черепи зберігаються в маленьких, викопаних збоку заглибинах. Вони навіть закриті віконцями, проте, завжди показуються з олією, немов чаші. Крім того, і в іншому місці, а найбільше на папері могли б з’являтися сліди жирних випаровувань, бо папір легко просякається жиром і вбирає якусь жовту або темну цвіль. У гробницях же можна бачити багато карточок, приклеєних до табличок, на яких, очевидно, подаються імена тіл, що лежать поблизу. І все-таки ти не побачиш жодної пошкодженої олією, бо коли деякі виявляються пошкодженими, то з’являється якийсь дуже світлий голубий колір, пов’язаний з вологою. На основі цього переконуємось, що ні в тілах, ні в самій землі гробниць немає жодної олії, хоч в багатьох місцях, де зогнили тлінні тіла, ця земля спершу була просякнута жирністю, проте вже не залишилось жодного знаку від жирного випаровування, і малойвірним є те, що вся ця жирність не випарувалась дотепер. Можна /214/ також запитати поради тих, хто виробляє соду, чи буде придатною, на їх думку, для виробництва соди земля гробниць, оскільки вони вважають придатною для цього таку землю, про яку знають, що вона жирна. Хоча, як свідчить Сеннерт («Лікарські вказівки», кн. 1, розд. 9), сода також виробляється з землі, наповненої сечею й екскрементами живих істот.

16. Відносно другого, а саме, що олія з черепів не може природним шляхом лікувати, то це здається очевиднішим від того, що потребувало б доведення, бо вона лікує різні хвороби, які здебільшого вражають і ті частини тіла, які не мають з нею жодної подібності. Крім того, її не використовують люди, обізнані з медициною, а використана навіть в дуже малій кількості вона дає великі й дивовижні результати. З другого боку, зібраний з людських нутрощів жир, і амулет, зроблений з людської шкіри, повинні бути великими, щоб мати якусь силу.

Вкажемо на те, що олія не може виходити таким шляхом з трупів навіть у тому разі, коли б це відбувалось природно. \419\ Адже вона, напевно, не має відповідності з людським тілом, бо коли б навіть виходила від померлих, то було б неймовірним, щоб вона зберігала ту силу, яку мала в живому тілі чи в недавно померлому, тобто таку велику, щоб могла лікувати навіть дуже малою своєю частиною.

А якщо це так, то навіщо б здалися всі великі зусилля фармакологів? Навіщо потрібні різні трудомісткі, дорогі й майстерні дистилювання? Навіщо лікарські знання? Адже наповнена трупами гробниця буде аптекою і складом дуже численних ліків. Крім того, чи не легше було Гербінію або комусь іншому пересвідчитись на підставі досвіду щодо інших гробниць або закритих гробів, чи й там може збиратися подібна олія і бути корисною для лікування хвороб?

Хоч супротивники й висувають ці закиди, я все ж раджу їм прочитати Сеннерта («Лікарські вказівки», кн. 5, розд. 22), де він, говорячи про спосіб дослідження сили великої рогатої худоби, часто підкреслює, що в цій справі необхідно більше керуватися досвідом, ніж доказами лише самої теорії, і що глибше помиляється той, хто наслідує теорію без досвіду, ніж той, хто йде за досвідом без теорії. Бо ж і в фізиці наука сама собою не може відкрити щось очевидне, а все бере з досвіду. Тому цей же автор пише там же: «Щоб теорія не шкутильгала, вона мусить опиратися і на другу ногу, а саме, на досвід, якого часто достатньо й одного». Проте, перейдемо до іншої групи аргументів.

Розв’язання історичних і теологічних аргументів.

Оскільки супротивники бачать та й саме значення аргументів, які вони висувають проти нетлінності святих тіл, показує, що їх можна спростувати і легко розбити, то вони кидаються в різні боки наче важко хворі, бажаючи чогось, а чого, самі не знають. Тому вони переходять від фізіології до теології, але всюди діють недосвідчено, навіть смішно.

1. Перший теологічний аргумент: Згаданий вище автор Йоган Гербіній («Підземний Київ», розд. 11, пункт 7), після того як заявив, що його закиди проти нетлінності святих тіл звичайно перекручуються, хоч і вказує, що робить це не від себе, а від імені росіян, суперечить сам собі (бо і сам змушений визнати, що не можна такого великого чуда приписувати силам природи), і це він твердить в тому самому розділі в пункті 3.

«Якщо дійсно, — каже, — тіла київських отців не змазані жодним бальзамом, не оброблені ароматами, і все-таки протягом багатьох століть залишаються неушкодженими і зовсім (хотів сказати: «я кажу») не зіпсованими й нетлінними, то толи історія цього явища очевидна й істинна, нам справді варто зупинитися на ній трохи довше. І щоб побачити це, виру\420\шимо за течією Прип’яті й Дніпра до Києва та зайдемо у ті підземелля. Адже там саме повітря змінюється кожен раз нід того, що гробниці часто відкриті, і від ходіння туди й сюди відвідувачів та закритих там ченців, від палаючих факелів або й від священного ладану під час частого великоднього відвідування, від похоронних обрядів і в інших випадках воно зазнає різних змін або більше псується. А тіла померлих при такій великій зміні повітря /214зв./ завжди залишаються в тій самій формі і цілком незіпсовані».

Здається, Гербіній суперечить сам собі настільки, що не лише не визнає такої нетлінності, як дійової, але й твердить, що вона не може мати місця, бо інакше, вважає він, її необхідно пояснювати заслугами святих отців; і визнає, що ми її дійсно приписуємо їм, тому вважає, що це нечестиво. «Шляхом, — говорить, — великого применшення заслуг Христа приписується слава чудес і спасіння заслугам людським». Проте він розуміє, що не можна пояснювати нетлінність лише силами природи, і тому більше схиляється до заперечення самої нетлінності.

Але відповісти на це неважко. По-перше, справді, що було б, коли б ми відпиралися від того, що приписуємо це диво заслугам отців? Бо хоч ми не зовсім виключаємо заслуги людей із скарбу нашого спасіння, як це роблять лютерани, проте ми вважаємо ці заслуги немов засобами, якими мала б проявлятися влада життя і смерті нашого спасителя. І все ж, з другого боку, ми визнаємо, що не всі божі дари вимагають посередництва людських діл; однак знаємо, що численні ласки даються даром не тому, що вони не враховують безмежної вартості заслуг Христа, а тому, що вони даються звичайно без жадного обола людських вчинків, як дар пророцтва, особливо принесеного пророками (Сивіллами) через звершення чудес та багато іншого.

Так, якщо навіть нетлінність тіл ваших отців оберігається богом не стільки через їхні заслуги, скільки для якоїсь іншої величі — притаманної йому причини (а, можливо, щоб цим дивом привернути до себе народ, що був осліплений довготривалим чужим культом і сліпий щодо перших променів Євангелія, або, щоб показати чистоту православної церкви, яку в той час почали підривати латиняни), то це, що ми говоримо, зовсім не є абсурдним, навпаки, абсурдним виглядатиме закид Гербінія.

Потім, коли ми говоримо, що це або інше диво дається за заслуги святих, то розуміємо не так, що немовби цього заслужили чи бажали заслужити святі, бо воно виходить за межі діяльності блага. І коли ми продовжуємо благородно діяти і з божою допомогою змагатися в чесній боротьбі, то \421\ цим намагаємося досягти того, щоб здобути вінок справедливості в той день і вічне життя, а не щоб творити чудеса за життя чи після смерті.

Однак ми говоримо, що чудеса бувають через заслуги або вони виникають завдяки заслугам святих, тобто, що бог вважає святих або їхні тіла засобами для доведення своєї сили, бо ж заслуги, здобуті добрими ділами, є ціннішими, ніж інші, хоч він міг би показати те ж саме і завдяки менш цінним [заслугам], коли б йому так захотілося. Внаслідок цього іноді нечесні були пророками, але здебільшого таку справу завжди виконували чесні й святі люди.

Також можна сказати, що коли диво постає через заслуги, то бог, увінчуючи чесність на небі, міг би показати її й на землі за допомогою якихось дивних знаків, і цим люди скоріше б заохочувалися до наслідування святих, жили б за їх зразком і були б впевненими в твердості божої обіцянки. Те ж саме можна сприймати в тому розумінні, що божа доброта збуджується більше проханням святих, ніж проханням інших так, що вона творить навіть щось надзвичайне й чудесне. Та невже їхні чи прохання, чи заслуги або виконують щось таке, або могли б виконувати, немов обов’язок? Нарешті запитую, чи не здійснені святими дуже численні чудеса? Чи не те саме пообіцяв Христос? І, що більше стосується нашої справи, чи не залишились нетлінними після смерті тіла й інших святих, крім київських?

То хай судить, якщо йому так хочеться, Гербіній і який-небудь інший божих діл суддя і хай досліджує їх причини! Нам достатньо заявити, що цю нетлінність святих тіл ні в якому разі не можна приписати природі.

2. Той же Иоганн Гербіній (розд. той же, пункт 8) обурюється, здається, з приводу того, що святим київським отцям дано той привілей нетлінності і що відмовлено в тому стародавнім патріархам, також трьом царям, які привітали маленького Христа в колисці, і голі голови чи черепи яких він, як твердить, бачив у Кельні (Coloniae), і що швидше їм, ніж цим, повинна була бути дана нетлінність: /215/ «Отже, — каже, — якщо привілей нетлінності одержують, як говорять, від бога за людські заслуги святі кияни, то чому, питаю, не зберегли його за собою патріархи — Ісаак, Яків, Йосиф та інші, поховані у двох гробницях? Чому ті три маги, що їх називають трьома царями, прославлені набагато величнішими й більш божественними ділами, не звільнені від загального закону смертних. Бо ж їх тіла (поширена така думка, яку я тим часом залишу) я оглядав у Колонії Агрипінській над Рейном [Кельні] 1664 року у конклаві вівтаря кафедрального храму «Трьох царів». Оглядав я їх з великим зацікавленням, бо \422\ неодноразово чув із розмов, що вони там збереглися нетлінними протягом більше ніж 1500 років від народження Ісуса Христа, боголюдини, як знак дива. Але я довідався, що там є не три тіла, а тільки три людські черепи у трьох золотих капсулах з написом: «Гаспар, Мельхіор, Валтасар». І трохи нижче: «Тому, коли говорять, що ці три черепи царів або магів є скоріше скелетами, то я не можу дуже не дивуватися, чому бог не обдарував привілеєм вічної нетлінності після смерті тіл перших сподвижників Христа і тих же або царів, або мудреців королівського стану, перших з-поміж людей у новому завіті, що відзначилися великими подвигами, а також славних мужів за церковним каноном». Він весь поринув у це, тому що, можливо, не вірить у нетлінність святих тіл, або приписує її силам природи. І хоч він цього виразно не говорить, однак міг би звинувачувати майже весь людський рід і виступати проти заслуг святих.

Це доведення майже ідентичне з попереднім або є його підсиленням. А щоб виявилось його значення, яке воно, можна дати такий короткий засновок: якщо київським отцям даио богом привілей нетлінності за їх заслуги, то це повинно було б бути дано й іншим, особливо першим і головнішим святим. Проте це їм не дано. Отже, не дано і тим. Відповідаємо на це:

По-перше, що стосується заслуг, то Гербінієві тут нічого робити, і даремно тут про них згадувати та роздумувати, бо питання не торкається причини, за яку дається нетлінність, а про причину, яка діє фізично, тобто йдеться про те, чи вона є чисто природною, чи не є сама божа всемогутність, яка діє надзвичайним способом. У цьому питанні будемо доводити так: те, що не є природною причиною, повинно бути не чим іншим, як божественною причиною. Ми довели перше, розбивши аргументи супротивників, отже, очевидним є і друге.

На основі цього вже можна казати, що заслуги тих отців перед богом були великими, якщо він наділив їх тіла після смерті цим дивним привілеєм нетлінності. І вони самі не заслужили б цього (бо людські дії не тільки самі собою, але навіть взяті разом з ціною заслуг Христа спрямовуються не на чудеса, а на вічне спасіння, як ми перед тим сказали) — не тому, немовби для цього органи й храми святого духа не були достойними, щоб через них бог творив таке чудо, а через глибокі, відомі йому причини, за допомогою яких явно схвалив доблесть їх вчинків для того, щоб ми її наслідували у своєму житті.

З цього випливає, що даремна теологія Гербінїя. Бо, коли б ми хотіли пов’язати заслуги людей з чудесами так, як і з \423\ нагородами, то його аргумент мав би якесь значення. Адже, коли б такий привілей було дано цим, то його потрібно було б дати і іншим. Але ми нічого подібного не говоримо, і він повинен заперечити припущення, як вважають логіки. Однак слід запитати, чому бог забажав, щоб тіла цих святих, а не інших, подібних до них, були нетлінними. Таке запитання зухвале та непродумане.

По-перше: чи безумовно [правильним є] те, що люди можуть по-справжньому судити та оцінювати діяння святих /215зв./ та говорити, хто має більше, хто менше заслуг перед богом; оскільки про божі думки, які є численними й глибокими, як безодня моря, людина не може судити, хіба що вона є безглуздою.

Я не пам’ятаю, коли Гербіній писав про те, що різним царям бог дарує різні дива й дари, і це можна підтвердити тисячею прикладів з старого й нового завіту. Тоді нехай Гербіній дасть відповідь: чому Мойсея, а не когось іншого, було обрано вождем і законодавцем Ізраїлю? Чому Єнох та Ілія, а не інші, зберігаються до цього часу? Чому Соломонові він дав мудрість, а Самсонові неймовірну силу? Чому Давид, а не хтось інший навіть з його братів не отримав владу над Ізраїлем? Чому його було обдаровано й іншими численними привілеями? Чому саме ці м.аги, про яких він згадує, а не інші, вважались достойними того, щоб вони першими впізнали месію і привітали його? Чому старий Симон, а не інший, одержав відповідь від св. духа, що він не вмре раніше, ніж побачить господа Христа? Чому після воскресіння Христос спершу з’явився Магдалині? Чому Хомі не пощастило бути безпосереднім учнем господа? І мені не вистачило б дня для того, щоб я навів половину подібних прикладів. Так само святі тіла одних обов’язково зітліли після смерті, а інших збереглися нетлінними. І що на це може відповісти Гербіній чи хто-небудь інший, подібний до нього, я, принаймні, не знаю.

Ми ж з св. Павлом вважаємо, що розподіл допомоги, впливу та ласки походить від того самого духа та його волі. «Одному дається духом слово мудрості, другому — слово знання тим же духом; іншому — віра тим же духом; іншому — дар зцілення тим же духом, іншому — чудотворення, іншому — пророцтво, іншому — розрізнення духів, іншому — різні мови, ще іншому — дар тлумачення мов.

Все це робить один і той же дух, розподіляючи кожному окремо, як він бажає» («Коринтянам», розд. 12). Але чому він так бажає, ми не маємо права досліджувати, і це [дослідження] не є розумним. Скоріше, слід сказати разом з тим самим учителям народів: \424\

«Глибокими є багатства мудрості й науки божої! Незбагненним є погляд його і неосяжні його дороги! Бо хто пізнає думки господа, бо хто був його порадником?» («До римлян», розд. 11).

3. Можуть також закидати, як той же Гербїній в тому ж самому місці говорить, що руйнування як і смерть є карою і лихом за гріхи першої людини, згідно з тією думкою бога («Буття», кн. III). «Ти є прахом і прахом залишишся», і хоч Христос, проливши свою кров, зовсім змив ту провину, але що він не змив цієї кари — зрозуміло кожному. Ось чому виявляється, що тіла київських отців повинні бути нетлінними завдяки штучному способу, бо їм не суперечить те, що бог може звичайно скасовувати встановлені ним закони.

Однак відповідаю. По-перше, цей доказ, якщо він має яку-небудь вагу, виступає не лише проти нашої, але й загальної справи християн, і тому всі повинні виступити проти нього. Бо не лише в Києві, але й в багатьох інших місцях також находять нетлінні тіла інших святих, або, як кажуть, вони були знайдені раніше. Наприклад, у Халкедоні було знайдено колись тіло великомучениці Євфімпї, а біля неї дві книжечки: одна містила православне вчення, друга — єретичне. Ці книжечки були виставлені отцями четвертого Вселенського собору 36 як такі, які необхідно розглянути. Книжечку з православним вченням мучениця стиснула в руках, а книжечку з єретичним вченням було знайдено пізніше, розтоптану, у неї в ногах.

Никифор, наприклад, (кн. <...> розд. 5) повідомляє, що тіло св. Спіридона 37, і св. Тармотаргія, стародавнього праведника, ще й досі видно на острові Корсиці.

Про те, що й тіло св. Йоанна Златоуста було нетлінним протягом тридцяти років після смерті, відомо нам хоча б з того, що воно було привезене у Константинополь та встановлене на престолі, з якого він був скинутий, і мало благословити народ, просячи миру для всіх за єпископським звичаєм.

Також Ієронім у книзі «Життя Іларіона» пише, що його тіло знайдено через десять місяців цілком нетлінним; це приписав він не природі, а божій силі. Августин («Оповідь», кн. 9, розд. 7) свідчить, що тіла святих мучеників Гервасія і Протасія 38 зберігались богом непошкодженими протягом багатьох років з метою, щоб вони продовжували зберігатись для свого часу. І тіло святої Марії Єгипетської весь час лежало нетлінним; про це точно довідався Зосімов 39, як пише в його «Життєписі» блаженний Софроній 40.

Йоанн Мосх 41 у книзі під назвою «Духовна нива» говорить, що було знайдено мертвими якихось братів, тіла яких через вісім місяців після смерті були непошкодженими. \425\

Що мені сказати про тіла, які виділяють з себе олію? З них відоміші два: тіло божественного Миколая, єпископа Миренського та святого мученика Дмитра Фессалонійського. Що ж сказати і про тіла інших, які по всій Русі бачимо у великій кількості, а в самому Києві ми можемо говорити про тіла мученика Василія, св. митрополита Макарія, св. Юлії Моліанської? Ці тіла лежать поза печерами, на свіжому, відкритому, сухому, а іноді й вологому повітрі, яке змінюється щодня і не втрачають своєї нетлінності. Що ж тепер може сказати про них Гербіній або хтось інший?

Те саме ми скажемо про тіла тих, завдяки яким ми захищаємо тут наше твердження. Отже, кажемо, що кара смерті усунена від людей, принаймні тимчасово, смертю Христа, проте їм була надана можливість виправдатись. Отже, ніщо не суперечить тому, щоб боже провидіння могло відвернути саму смерть чи її супутника — тлінність трупів — до дня суду від якоїсь святої людини. І це не було б скасуванням його закону, бо християни не винні в смерті (Христа), а вмирають вони тільки заради іншої, відомої богові, мети. А перевагою для блаженних є не що інше, як особливий закон, або закон, який був встановлений окремо, наприклад: один або певна кількість [святих] звільнені від спільного закону і про це свідчить сама їх назва. З другого боку, ніщо не суперечить тому, щоб хтось був звільнений від смерті взагалі, як видно з останнього розділу (Євангелія) від Іоанна, де Христос до Петра говорить про Іоанна: «Якщо я хочу, щоб він залишився, поки я прийду, то що тобі до того?»





ЧОТИРНАДЦЯТЬ ІСТОРИЧНИХ АРГУМЕНТІВ


4. Крім того, є особи, які дають справді смішне пояснення, що Київ є тим відомим античним містом Троєю або розташований на тому місці, де була Трой, а ті печери викопані троянцями і /216зв./ в них поховано забальзамовані за єгипетським звичаєм тіла великих троянських героїв — Гектора, Пріама та інших, тому вони не псуються.

Про це говорить та відкидає цю думку вже згаданий Гербіній в своїй книжці (розд. 2) та в інших місцях. Нам хочеться замість власної відповіді навести тут його слова. «Як видно з географії, — говорить він, — така думка є безглуздою і дуже хибною. Бо якщо Троя колись містилася там, де тепер знаходиться Київ, то яким чином грецькі кораблі могли проникнути туди вгору проти течії Дніпра та ще через пороги, коли навіть човен не міг би цілим туди дістатися? Як же \426\ міг Еней переправити свій флот через ці пороги, коли навіть колоди там ламаються? Дуже великим та відомим є Вестроготський водоспад 42, який по-латині називається Прогетта, а за Нонієм 43 — шапкою або митрою чорта. Коли з нього спадають колоди чи кораблі, то вони дуже рідко залишаються непошкодженими. Коли мандрівники дивились на цей водоспад, то їх проймав жах. Але цей водоспад не можна порівняти з численними дніпровськими порогами. Вергілій, розповідаючи про морську подорож Енея до Італії, зовсім не згадує ні про Дніпро, ні про Чорне море, ні про переправу Енея через Дарданелли, а коли ту думку вважати істинною, то дарданським кораблям необхідно було пройти цю відстань. Очевидно, що сам Гомер не говорить нічого про наш Дніпро і ми [погоджуємось] з ним». Це сказав Гербіній.

До цього можемо додати. Говорять, що поряд з Троєю підіймалась гора Іда, а крім неї там були пасма гір. Як говорить поет, перед Троєю мав бути дуже багатий та славний острів Тенедос, і цей острів був дуже просторим, тому що він міг прийняти весь грецький флот та заховати його, а біля Києва не бачимо нічого подібного. А те, що Троя знаходилась в Азії і всюди називали Пріама володарем Азії та сама держава називалась азіатською, читаємо у Вергілія. Тим часом Київ знаходиться в Європі, він розміщений більш як на 60 левків від кордонів Азії, а саме: від ріки Танаісу 44, яка, як вчать всі географи, відокремлює Азію від Європи. Купець Герард 45, дуже відомий географ, на стислій «Карті світу» розмістив Трою напроти Константинополя за протокою Мармурового моря на схід. З його думкою збігається думка істориків, які говорять, що Костянтин Великий, вирішивши заснувати новий Рим, знайшов місце Трої.

Зрештою, ніхто не знає, де знаходилась Троя, тому що, принаймні, визначний оратор Йоанн Златоуст виголосив безпристрасну промову, в якій запевняв, що ніколи й ніде не було не лише Трої, троянців та троянського царства, але й події та імена їх вигадані. Тому не маємо підстав хвилюватися про те, що наше рідне місто горіло так само, як Троя. І якщо б наше місто було Троєю або ж знаходилося на місці Трої, то тіла, що є в печерах, не можна б назвати троянськими, незважаючи на те, про що ми вже говорили, що їх було забальзамовано з усією старанністю, оскільки при відкритих гробницях протягом багатьох століть свіже повітря доходило до них і до цього часу випарувалися всі аромати.

5. Багато латинських священиків, побачивши, що не можуть позбавити київських отців /217/ слави дива, погоджуються з тим [твердженням], хоча, можливо, проти волі й неохоче, \427\ і намагаються привернути цю славу до себе та до своєї секти. Тому і вони твердять, що ті тіла справді нетлінні, і їх нетлінність необхідно приписати не природі, а божій всемогутності. Оскільки це сталося тоді, коли ще не було цього згубного [розколу], який порізнив між собою східних і західних [християн], то вони говорять, що це [диво] цілком не суперечить їх вченню і не допомагає нашій релігії.

Тому деякі з них не бояться вшановувати титулом святих Антонія й Феодосія та інших наших отців. У книжці, яка має назву «Рік небесний», вони благають допомоги в святого Антонія Печерського та деяких інших (святих). Це виразно видно у дуже відомого серед них Теофіла Рутки 46 (хоч взагалі він вартий тієї зневаги, яку виявили ізраїльтяни до Голіафа 47), котрий у книзі «Про ознаку церкви> просить допомоги у православних святих за те, що він видав цю книгу за свою, переписавши майже повністю у Беларміна. Тих самих київських отців, якщо бог йому дозволяє, робить святими.

На це нам слід відповісти не інакше, як заявою, що люди, які твердять таке, або зовсім не знають, або злісно фальсифікують хронологію. Адже прийняття християнства на Русі (бо були деякі русичі, які й раніше прийняли християнство) відбулося в тисячному році від народження Христа, за Баронієм 48, або в тисяча восьмому році під час правління в Києві першого християнського князя Володимира.

Тим часом перші розходження з латинянами виникли близько кінця VIII ст. за часів римського папи Лева III, коли деякі малообізнані [отці] на Аквісграненському соборі намагалися встановити нову догму про походження св. Духа та додати її до святого символу віри, хоча деякі з них не могли навіть переконати папу Лева.

Це лихо незгоди повзло тим часом по Італії й Галлії, і коли це вчення там закріпилося, воно нав’язувалось і Сходові. І дійсно, коли Болгарія прийняла християнство, папа Миколай 49 вислав своїх послів, і вони принесли з собою понівечений цим додатком символ віри. Почувши цю новину, імператори Михайло 50 і Василь 51 надіслали королеві Болгарії листа, в якому, однак, зачепили найбільше римську, а не всю латинську церкву, оскільки вона вважає, ніби святий дух походить і від сина.

Тому папа Миколай, оскільки соромився відмовитись від помилки, волів стати на дуже небезпечний шлях, закликаючи Французьке духівництво підтвердити його вчення. Все це видно з листів того ж Миколая. Він же не завагався показати хижацьку голову у світі і викликав нову суперечку щодо влади та управління церквою: \428\

Проти Миколая й інших латинян виступив весь Схід, а не лише Фотій 52, як вони базікають, бо ж сам папа римський Йоанн VIII 53 у листах і через послів на Константинопольському соборі, де знову було віддано престол Фотію, засудив той додаток до символу віри, як видно з документів собору. І здавалося, що заживає свіжа рана і стихає недавнє церковне лихо. Однак латиняни швидко взялися за своє. З дня на день міцніла ця згубна доктрина, поки нарешті не зміцніла, і з бігом часу не довершила розбрату. І все це тривало й росло до тисячного року. Потім, якщо на час розпочатого на Русі хрещення існувала єдність /217зв./ між східною і західною [церквою], то чому, питаю, треба було Володимирові висилати послів на Захід і Схід, щоб довідатися, яка релігія є кращою. Про це свідчать не лише польські письменники, а й передусім св. Нестор передає, що Володимир прийняв латинян, коли вони пропонували йому свою релігію. Щоправда, коли б ти сказав, що греки перебували вже в схизмі, а Русь підтримувала єдність з римською церквою, то багато є надійних доказів, які показують невідповідність цього істині.

Бо невже Русь відвернулася від латинян? А, можливо, незабаром після прийняття християнства могла перейти на бік папи? Тоді, чому константинопольські патріархи призначили київських митрополитів? Чому жодного не призначив папа римський? Чому не тільки єпископів, але навіть жодних папських послів не побачила Русь? Ані сама вона ніколи не відвідала давнього Риму? Чому ж не могли назвати хоч одне ім’я або вказати, коли Русь розірвала ту давню з латинянами єдність, яку самі бачать у снах? Швидше самі папи часто запрошували як грецьких, так і руських князів та єпископів до унії, й самі деякі руські ганебні пастирі, або, вірніше, вовки хижі, блюдолизи й найнегідніші підлабузники, які не могли стерпіти розгніваного вигляду своїх пап, пристрастно рвалися до тієї насильної унії, щоб не позбутися жирніших кісток. Отже, можна вказати на спроби з одного й другого боку домогтися унії, а про саме місце, часи і плани щодо її розриву не можна нічого сказати. Бо коли ми під проводом бога ввійшли у вівчарню Христа, то вже у ній латинян не виявили. І вже зовсім смішними є ті, які, коли чують у наших церквах прохання в господа єдності віри, підозрюють нас у жалкуванні за втраченою цією єдністю, яку самі пропонують і твердять, що ми її колись разом з ними поважали. А це гідне сміху, а не відповіді.

Тим часом необхідно виявляти неймовірні у людині божевілля й мудріють, щоб твердити, ніби київські отці мали свою релігію і тому вони святі, і бог надав їм нетлінність \429\ тіл, проте на основі вчених книг усюди це освистують, ображають грубими жартами і нападають лайливими словами.

Яка сліпота, громадяни, яке божевілля вас опанувало! Якщо вони є справжніми святими, то чому ви їх кривдите? Коли ж вони є видуманими й нереальними [святими], то чому тягнете їх до своєї Спарти 54 і вимолюєте в них допомоги, і шукаєте через них окраси для вашої чудової унії? <...>

Нарешті роблять закид ті, що, здається, стриманіші та розважніші вид інших, а саме, що київські отці були простими і неосвіченими людьми, не знали розбрату, ні схизми греків, не ставились з презирством до глави церкви і до догми виникнення святого духа від сина, не знали правди, бо дуже мало були обізнаними з теологією. Отже, тому, що вони жили чесно й благочестиво і свій характер підпорядковували розуму, вони могли заслужити вічне спасіння і стати гідними того, щоб бог надав їм після смерті нетлінність тіл. /218/

Взагалі теологи вчать, що навіть люди, які перебувають в єресі, але прості й не настроєні вороже до православної доктрини і не розуміють цього, можуть спастися, бо їх легко виправдовує саме незнання, яке вони називають нездоланним. Називають їх звичайно «матеріальними» єретиками. Поглянемо, чи дійсно це так, як говорять.

По-перше, тому, що свіжою була пам’ять про Володимирове посольство 55, яке, між іншим, відкинуло латинську віру. Потім сусідство з Польщею і спорідненість вождів обох народів не дозволяли тримати у таємниці те, що є предметом незгоди між обома церквами. Разом з тим й катехізис, як відомо, дуже процвітав тоді, оскільки сам князь Володимир, як передають, часто говорив на зборах перед народом про божі справи. І нелегко було простому народу відректися від ідолопоклонства, нелегко міг вивітритися дим від жертовних тварин, хіба що народ настійно вивчав би ортодоксальні догми.

Або яким чином, навіть передові мужі, наприклад, Микола Святоша 56, князь саднітіоменський, син сенатора Варлаама 57 і інші могли, чи то не знати християнської науки, чи, коли б не знали, дожити до такої глибокої старості й протистояти їй?

Крім того, тоді посилали з Константинополя у Київ грецьких єпископів, очевидно, у супроводі добре освічених мужів. Адже було немало таких, які знали обидві мови, слов’янську й грецьку, і завдяки цьому могли перекладати священні книги. А серед них, особливо ченці та священики, якщо не з Навчання, то принаймні з досвіду, могли знати про розбрат з латинянами з приводу збільшеного нечестиво святого сим\430\волу віри й вигадки нової догми. Не скажемо, що це був розбрат, тому що він був дуже новим і мав слабке коріння, можливо, менше був відомим або меншу викликав ненависть в ортодоксів, особливо у нових правовірних на Русі, і з обох боків зробиш протилежний висновок і з того, що початковим був розбрат, і з того, що новим було прийняття віри на всій великій Русі.

Про народ, який тільки прийняв віру, пастори піклуються з більшою пильністю і оберігають від всякої помилки, і тому не вагаються вказувати майже пальцем на єретичних вовків, особливо, сусідніх. Однак новизна доктрини має ту особливість, що вона спочатку дуже поширюється і здається страшнішою. Це видно з досвіду, бо тоді сильніша точиться боротьба і часто справа доходить до зброї.

Тим часом ті, які познайомилися з єретиками, менше бояться і зв’язків з ними, і їхнього вчення, бо ціпеніють, немов ті, що перебувають в оточеному гадюками місці, не дуже певні, подібно до того як відчувають це численні в час свого лиха, коли тільки хотіли б його старанно зважити.

Св. письмо виразно вчить про єврейські перекручення, обмірковуючи і подаючи причину роз’єднання у псалмі <...> Отже, в той час рідко який ортодокс із зазнайкуватих латинян знав про нове відкриття і схизму та проклинав їх. Тут ще слід додати, що в ці часи у Римі жили дуже погані архієреї, яких скоріше можна назвати потворами, ніж людьми. Справді годилося, щоб такими були засновники нової догми. Бо у ці часи, не говорячи про інших, шаленіла така найогидніша потвора, як Сергій III 58.

Послухаймо, які були його вчинки, з твору Платіни 59 («Житіє Сергія Третього», стор. 140): «Вчинки Вродливого (бо померлий папа був вродливим) [він] так засуджував, що знову допустив до священого сану тих, кого до того Вродливий вважав негідними духовного сану. Проте вважаючи, що нанесеної ганьби померлому мало, він витягає з гробу труп, немов живого, засуджує на кару смерті, а саме тіло кидає в Тібр як негідне захоронення й людської почесті. Те саме з Вродливим трохи раніше зробив Стефан VIII 60, правда, відтяв його трупові лише пальці, а голову пощадив, ніби передбачив, як визначний провісник, що бажав зробити Сергій, і для нього, як досвідченого ката, приберіг цю кару смерті».

Одначе, як могло це і подібне приховуватися і не пройти по цілому світу страшною для слуху вісткою? [Навіть] у сполуці з новою схизмою як могло воно бути не викритим особливо новим на Русі християнством? Отже, як прийнято благочестиво вірити, коли римські пагорби 61 на кару новій доктрині видихали такий гидкий латинський сморід, тоді \431\ київські гробниці завдяки чудовому піклуванню бога про його церкву почали видихати приємний запах Христа.

Коли ту землю, прославлену такою великою кількістю святих мучеників, було збезчещено й опоганено ворогами ортодоксального вчення внаслідок осквернення могил, тоді вповні засяяв Київ цими гідними подиву могилами і нетлінністю похованих тіл. Отже, дарма ці добрі мужі, залишаючи святість київським отцям, намагаються позбавити їх вченості, бо щоб пізнати огидне в той час обличчя римського папства і відрізнити його від чистої христової церкви, не потрібно було великої мудрості, а вистачило б самих очей.

Я вже міг би зняти, як кажуть, щось нове з полиці, проте щоб чогось не залишив, що може вважатися принаймні подібним на цей доказ і з ним спорідненим, необхідно сказати коротко про трупи людей, які справедливо були віддані анафемі архієрея. Бо їхні тіла хіба що перед смертю могли звільнитися від пут, або якщо хочеш сказати, вилікувалися від рани, як кажуть, після смерті не розкладаються, а залишаються нетлінними, хоча, як твердять, є чорними й страшними. Вони, немов надуті барабани, у всіх тих, хто на них дивиться, викликають жах і страх. Безсумнівно, такі трупи насправді існують, бо численні про це пишуть, а Лев Аллатій у книзі «Про погляди греків» пише, що він, навіть, сам бачив це видовище.

Однак тут можна сперечатися, чи цю спотворену нетлінність слід приписати природі, чи не викликана вона анафемою католицьких архієреїв, і чи може її викликати надприродна божественна сила. Домініканець Гоар 62, який тлумачив і роз’яснював нашу православну евхологію, вірить в це, захоплюється і дивується силі архієреїв. Мартін Крузій 63, лютеранський /219/ тюбінгенський теолог, автор «Турко-Греції» повідомляє про те саме або наводить інші повідомлення, проте не говорить, чим є ця нетлінність або як вона постає. Лев Аллатій, грек, християнин, але неприхильний до греків, перейшовши до латинян, відкидає, здається [божественну силу] і приписує [нетлінність] природі у згаданій книжці «Про погляди греків». Щодо його твору, то коли б він був під руками, ми могли б, можливо, повніше заперечити його думку. Проте, оскільки я пам’ятаю, він наводить два протилежні аргументи.

По-перше. Аргумент якогось автора — грека, що говорив по-латині. Він, захищаючи думку, що труп імператора Михайла, коли мене пам’ять не підводить, Палеолога, не розклався після смерті (бо той імператор був прихильником безглуздої унії з латинянами і жорстоким переслідувачем православних), вперто твердив, що людське тіло по смерті від \432\ дотику анафеми не псується. Критикує греків за те, що тим самим знаком позначають і засуджених, бо через непошкодженість пізнають одних і других. Те він виразно називає абсурдом.

По-друге. Сам Аллатій каже, що йому довелося бачити, коли ще був дитиною, такий труп, що лежав у викопаній ямі, непошкодженим і надутим. Його живіт мав, як каже, настільки натягнену й міцну шкіру, що коли кидали на нього камені або зухвалі хлопці по ньому скакали, то викидав їх з ями.

Те, що говорить Аллатій, не слід приписувати надзвичайній божій дії, бо це відбувається завдяки силам природи, адже, звичайно, шкіра під дією сонця або повітря чи якоїсь іншої причини, добре оброблена майстерним кожум’якою, стає твердою, і, коли в ній є закрите повітря там, де були нутрощі, розтягається і утворює цей натягнутий бубон. І все ж необхідно зазначити, що цю нетлінність і надування певною мірою необхідно приписувати надзвичайній божественній дії, бо бог або сам собою, або через добрих ангелів, або, ймовірніше, через злих, приборкував би упертість тих, які, звичайно, нехтують світлом церковним, оскільки воно, очевидно, не ранить тіла, щоб засвідчити міць православних архієреїв, Навіть нетямущим людям скований якоюсь страшною твердістю той труп довів, що сковується і зв’язується душа, яку пастори зв’язують і сковують з важливих причин. А це, здається, можна довести двояко.

По-перше. Через те, що не можна цього приписати здатності природи, хоч такі трупи на протязі багатьох років залишаються непошкодженими, як бачимо нижче. Однак, як здається, ми достатньо перед тим спростували всі аргументи тих, які вважають причиною природні сили. Це спростування має, крім того, особливу силу щодо даної теми, коли говоритимемо проти Аллатія.

По-друге. Тому, що коли б православний архієрей згідно з святим звичаєм помолився богові над таким трупом і висловив думку про звільнення внаслідок великого і подиву гідного дива, — труп раптом розклався б. Щодо цього існує два дуже славні і досить очевидні приклади. Перший приклад ми /219зв./ беремо у Мартина Крузія («Турко-Греція», кн. II). Коли турецький султан Магомет II 64 довідався між іншим від когось, що трупи християн, які були піддані анафемі християнським священником, не розкладаються після смерті, і наказав негайно підтвердити це прикладом, то деякі старі люди згадали про одну жінку, яка загинула, будучи враженою таким ударом за колишнього патріарха Генадія Схоларія 65. Її труп був знайдений і виявилося, що він неушкоджений. Імпера\433\тор, почувши про диво розкладання, яке наступає слідом за зняттям анафеми священиком, зажадав, щоб це також йому показали. Тоді найвищий патріарх наказав поставити напис та імператорську печатку на гробі та зберігати до певного часу стільки, скільки потрібно буде для молитви. Коли все це було зроблено, помолився архієрей богові й виклав йому думку про розкладання. І раптом у той самий момент у присутності багатьох турецьких достойників, труп розклався у труні з такою швидкістю та нестримністю, що вони могли чути навіть тріск кісток.

Другий приклад ми беремо у великому слов’янському «Евхологіоні» 66, виданому в Києві старанням київського митрополита Петра Могили 67. Саме тоді, коли він перебував у Вільні, йому повідомив якийсь священик, що там похований невідомий диякон, який називав себе сином Бориса Годунова, що підступно здобув царську владу над Росією. За це константинопольський патріарх піддав його анафемі. Вмираючи, він просив, коли у Вільно прибуде якийсь православний священик, щоб не відмовив йому у звільненні [від анафеми] . Дізнавшись про це, Могила вислухав прохання померлого і того священика, що просив від імені померлого, потім відправив урочисту церемонію звільнення. Священикові стало легше на душі, бо труп, який був досі непошкодженим і здутим, негайно розклався.

Отже, звідси випливає, що такі трупи зберігаються не природними силами, бо не можна сказати, що таке розкладання здійснюється силами природи. На закиди Лева Аллатія можна легко відповісти. Бо якщо той грек, що говорить по-латинськи, коли бачив непошкоджене тіло якогось святого та надутий труп засудженого і не міг відрізнити одного від іншого, то необхідно про нього сказати, що вів мав хворі очі або був дуже нетямущий, А коли він і не бачив цих тіл і трупів, то і тоді він все-таки показав себе позбавленим ясності думки,

Якщо хтось розповідає про непошкодженість трупів засуджених [анафемою людей], то описує їх гидкість, твердість, потемніння та набряклість. І хто не відрізняє такого від тіла якого-небудь блаженного — упорядкованого і граціозного, що викликає почуття подиву і благочестя, а інколи видихаючого приємний запах, той навіть не зможе відрізнити чорне від білого. Це все стосується грецького перебіжчика, якого згадав Лев Аллатій, його ім’я, однак, назвати не можу, бо не пам’ятаю.

Самому Аллатію знову відповідаємо. Невідомо, чи той перебіжчик міг пізнати побачений /220/ ним труп, який належав враженому прокляттям священика, чи ні. Хіба, можливо, Лев \434\ хотів догодити своїй батьківщині і був певним, що не можна знайти подібного серед його співвітчизників. Так само він видав у світ величезну й товсту книжку про батьківщину Гомера, розповідаючи про пусту суперечку стародавніх греків, твердячи, що Гомер походив з його роду і, очевидно, так само — Христос. У цьому творі він достатньо виявив свою пустоту і керувався тільки пристрастю. Хоч він не розв’язав давньої суперечки, та й не можна виявити з цього чогось ймовірного про те, в якій державі або якому племені жив Гомер, але він приблизно довів, що той не був християнином і це стане очевидним кожному не байдужому читачеві; все-таки сам він вважає за власним доведенням, ніби [Гомер] міг бути християнином,

Нікчемною є, також, його думка про трупи. Він гадає, що сонце й повітря вчать майстерності обробки шкіри. Багато подібного можна там знайти, особливо на тій самій землі, і я не знаю, чому тими громадянами не все піддається такій обробці і не стає бубонами.

Якщо б те, що бачив Аллатій, було так розтягнене і оброблене силами природи, то не можна все-таки на основі того твердити, що всі такі трупи оброблені силами природи. Про це говорить хоча б саме дивне розкладання, яке не раз траплялося. Крім того, коли протягом довгого часу такий труп лежатиме, він більше буде спростовувати аргументи, які дає природа і які ми вище спростували, бо у цих доводах не матиме жодного місця висихання чи інше яке-небудь виснаження, тому що тіло розпливчате та розпухле.

На жаль, немає під руками цієї «дуже вченої» книжечки того самого Аллатія, в якій він спростовує вигадані стародавні дії етрусків. Той вигадник, протидіючи майбутньому дослідженню його писань кмітливими людьми, писав про свої віщування (бо видумує він, що жив набагато століть раніше перед народженням Христа і що пророкує про майбутні події після народження Христа і про рід Медічі 68, який тепер панує у Флоренції). Він дуже подбав про свої писання, написав їх на дуже доброму папері та заховав у місці, яке обробив гірською смолою, свинцем та іншими речовинами, які забезпечують зберігання, щоб його рукописи ніколи не могли знищитись.

Це, кажу, написав той вигадник Аллатій, щоб приховати такий обман, він добре і по-вченому у згаданій книжечці показав, що всі ці речі не мають великого значення для зберігання. Коли б ми мали ту його книжечку під руками, то легше спростували б Аллатія на основі Аллатія і ще більше підтвердили б також божественну нетлінність київських отців. \435\

Тим часом нам слід тут зауважити, що, можливо, не всі взагалі тіла засуджених не розкладаються, а, принаймні, деякі, так, як не всі тіла святих обдаровуються нетлінністю; а коли йдеться про. всіх, то богові видніше. Хай цього буде досить про викладений аргумент. \436\












Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.