Попередня     Головна     Наступна





ПРИМІТКИ ДО «ЛОГІКИ»




Твори, вміщені у цьому томі (крім «Промови про користь та заслуги фізики»), входять до складу рукопису, який зберігається у відділі рукописів ЦНБ АН УРСР (шифр ДА/П. 43). Весь рукопис, записаний на 402 аркушах, складається з «Логіки» (арк. 1 — 54), «Натурфілософії, або фізики» (арк. 64 — 246), «Етики, або науки про звичаї» (арк. 249 — 253 зв.), та «Математики, або арифметики й геометрії» (арк. 257 — 334). Наприкінці рукопису (до 400 арк.) вміщений трактат «Про таїнства», прочитаний ректором Академії X. Чарнуцьким протягом 1708 — 1709 рр. Проміжки між трактатами та частинами рукопису займають численні лакуни.







ЛОГІКА


«Логіка» — це частина курсу лекцій, записаних невідомим студентом і прочитаних Прокоповичем протягом 1707 — 1709 рр. Сама логіка прочитана мислителем протягом 1707 р.

Курс логіки (назва відсутня) записаний, як й інші частини рукопису, латинською мовою. Збереглася лише частина курсу, що охоплює чотири книжки (V, VI, VII, VIII) (без розд. 2) так званої «малої логіки» (діалектики), в яких йдеться переважно про правила та закони філософського, диспутування, визначення логіки та її різновидів і про першу дію розуму (просте поняття). Виходячи з аналізу аналогічних курсів логіки інших професорів Києво-Могилянської академії, можна припустити, що зміст відсутніх книжок — визначення філософії та її предмета, поділ філософії на складові частини та їх характеристика, засади індивідуації та відношення між одиничним і загальним, характеристика другої й третьої дій розуму, тобто судження й умовисновку. У відсутній «великій логіці» розглядалися, очевидно, такі традиційні для того часу питання, як універсалі! взагалі, визначення й характеристика найрізноманітніших відношень, дистинкцій, питання позначування (сігніфікації) й супозиції (заступання) термінів, істинності й хибності суджень, проблема знання й віри та співвідношення між ними, й нарешті, визначення ролі й місця логіки в системі всіх наук.

Переклад наявної частини курсу лекцій з логіки Прокоповича здійснили Б. Г. Яніш і В. Ю. Яніш. Спецредакція М. Д. Роговича. Примітки склали В. М. Нічик і М. Д. Рогович. «Логіка» Прокоповича публікується вперше.






КНИЖКА П’ЯТА


 1 Діалектикою, починаючи від другої половини І ст. до н. е., як перипатетики, так і стоїки називали вчення про мислення. Приблизно тоді ж виникає й термін логіка, який вживається поряд з терміном діалектика. В Арістотеля терміни «діалектичний» та «логічний» вживалися лише для позначення \518\ ймовірного знання. Тому Арістотель і не називає логікою свої праці, поєднані в «Органоні». Пізніше, в V ст., Марціан Капелла зараховує логіку до семи вільних мистецтв (це видно з його енциклопедії), її викладають у школах. У Києво-Могилянській академії, як і в інших тогочасних учбових закладах, діалектикою називається курс «малої логіки», в якому викладали переважно вчення про три операції розуму, тобто поняття, судження і умовивід. Цей курс за ренесансними традиціями вважався основою риторичного мистецтва. В академії ще викладався курс «великої логіки», в якому розглядалися питання про об’єкт логіки, універсалії, теорія судження і умовиводу, метод тощо.

 2 Прокопович уважав, що істина — це відтворення в змісті суджень речей об’єктивної дійсності такими, як вони існують поза й незалежно від суб’єкту, що пізнає. Цю істину він називав логічною. Але, визнаючи творення світу богом і, отже, його вторинність, він визнавав існування також трансцендентної істини, тобто відповідність речей божим поняттям та ідеям.

 3 Антецедент (лат. antecedens) — попередник, той, що передує, перший член імплікації, якому передує слово «якщо». Але, як видно з рукопису «малої логіки» Прокоповича та рукописів аналогічних курсів, прочитаних іншими професорами Києво-Могилянської академії, цей термін вживався також для позначення засновків силогізму або інших умовиводів, тобто всього того, що передувало висновкові.

 4 Консеквент (лат. consequens) — наступник, наслідок, головний член імплікації, що вводиться у висловлювання за допомогою слова «то». У «малій логіці» Прокоповича вживається у значенні висновку, а consequentia — у значенні послідовності й випливання.

 6 Григорій Богослов (Назіанзін) — див, примітку 70 до кн. І «Риторики» (1 т. цього видання).







КНИЖКА ШОСТА


 1 Термін «мистецтво» (лат. — ars) вживався в середньовіччі для позначення як науки, так і художньої діяльності — музики, малярства, архітектури, співу, танцю, а також ремесла і досконалої вправності, вміння. В логічному курсі Прокоповича відображений розклад цього поняття на цілу низку понять, значення яких воно раніше вміщувало. Зокрема, Прокопович розмежовує «науку» і «мистецтво»: під останнім терміном він розуміє ремесло і художню діяльність.

 2 Фемістій (бл. 317 — 388) — візантійський філософ, відомий переважно як автор викладу «Другої аналітики» Арістотеля, хоча він коментував також і «Першу аналітику».

 3 Аммоній Саккас з Олександрії (бл. 175 — 242) — давньогрецький філософ-ідеаліст, поєднував платонізм з вченням перипатетиків, засновник олександрійсько-римської неоплатонічної школи, вчитель Орігена й Плотина.

 4 Філопон Йоанн (VII ст. н. е.) — учень Аммонія й представник олександрійської школи граматиків, неоплатонік, автор відомих коментаріїв до «Вступу» («isagoge») Порфирія, «Категорій» та обох «Аналітик» Арістотеля. Критикував останнього з позицій християнської релігійної філософії, зокрема, за визнання ним вічності світу. Вперше в логіці почав застосовувати позначення обсягу понять за допомогою кіл. \519\

 5 Клітомах з Карфагену (175 — 110 рр. до н. е.) — учень Карнеада в афінської Академії, який продовжував і розвивав скептичні погляди свого вчителя, спрямовані проти вчення стоїків щодо критерію істинності.

 6 Метонімія — троп, за допомогою якого одне слово чи поняття вживається замість іншого слова чи поняття, зв’язаного з першим, або частина — замість цілого. Метонімія грунтується на переносному вживанні слів чи понять. Наприклад, у логіці назва причини часто вживається замість назви спричиненого й, навпаки, назва суб’єкта — замість назви властивості, антецедент — замість висновку. Див. примітку 26 до кн. IV «Риторики».

 7 Арріага Родріго (159.2 — 1667) — іспанський теолог, єзуїт, викладач теології в Саламанці (Португалія) та Празі, виразник ідей так званої другої схоластики, філософські вчення якої були ідейною зброєю контрреформації. Протягом всього лекційного курсу Ф. Прокопович піддає критиці твори Арріаги, Суареца, Васквеза, Овієдо та інших представників другої схоластики.

 8 Логічні об’єкти Прокопович поділяв на матеріальні та формальні. Під матеріальним об’єктом логіки він розуміє операції інтелекту, оскільки вони існують самі собою. Він заперечує думку про те, що об’єктом логіки є самі речі, а речами тут називається те, що відрізняється від мови. Під формальним об’єктом логіки він розуміє ці ж самі операції інтелекту, а також навики й способи мислення, взяті суб’єктивно, саме з погляду їх правильності: «Формальним об’єктом логіки, — писав Прокопович, — є операції інтелекту, спрямовані на правильний хід міркування. З цього визначення видно, що матеріальний об’єкт розглядається логікою не самостійно, а через формальний об’єкт.

 9 Авіценна, Ібн Сіна Абу Алі (бл. 980 — 1037) — середньоазіатський арабо- і персомовний вчений, філософ, лікар, поет, коментатор логічного вчення Арістотеля. Написав підручник «Логіка»; всі інші його основні твори — «Книга зцілення», «Книга спасіння», «Книга знання» — відкриваються розділами з логіки. Вважав, що логічні правила й категорії повинні відповідати речам. Логіка, на його думку, складається з чотирьох частин: поняття, судження, умовивід і доведення; вона поряд з фізикою й математикою входить до складу філософського знання. В питаннях логіки, гносеології й метафізики Ібн Сіна був продовжувачем традицій східного арістотелізму, а в питаннях онтології — частково неоплатонізму. Заперечував «створення» світу «з нічого» в часі, наполягаючи на позачасовій еманації бога — «першопричини». Погляди Авіценни та інших арабомовних вчених і філософів були відомі професорам Київської академії переважно на основі латинських перекладів їх творів.

 10 Коімбрійці — відома в Західній Європі філософська школа, створена протягом XVI — XVII ст. в університеті португальського міста Коімбра. До неї, зокрема, належали Суарец, Васквез, Фонсека, Мендоза, Перейра та ін. Один із центрів другої схоластики.

 11 Акцидентальний (лат. accidens — випадок) — випадковий, несуттєвий, протилежний суттєвому. Вперше термін «акциденція» вживає Арістотель у «Метафізиці»; Порфирій у «Вступі» поділяє акциденції на віддільні й невіддільні. \520\ Згодом поділ акциденцій на види значно зріс у схоластиків. Але вже Спіноза заміняє термін «акциденція» терміном «модус» для позначення одиничного прояву субстанції.

 12 Зенон Елеат (490 — 430 рр. до н. е.) — учень Парменіда, відомий своїми логічними парадоксами («Ахілл і черепаха», «Стріла» та ін.), в яких у негативній формі поставив питання про діалектичну природу руху.






КНИЖКА СЬОМА


 1 Порфирій з Тира (близько 232/3 — близько 303/4) — грецький філолог-неоплатонік, коментатор Арістотеля. Його твір «Isagoge» («Вступ» до «Категорій» Арістотеля) був надзвичайно популярним на Заході й Сході як в еліністичну епоху, так і в ранньому середньовіччі. Для кращого запам’ятовуваний відношень між поняттями, що охоплюють одне одного так, що одне входить в обсяг другого, запропонував наглядну схему, яка називається «дерево Порфирія».

 2 Предикабілії (лат. praedicabilia) — роди предикатів у вченні Арістотеля та його послідовників. До них належать: рід, вид, видова відмінність, суттєва (власна) ознака, несуттєва (випадкова) ознака.

 3 Універсали (лат. universalis — загальний) — термін, яким в середньовічній логіці позначувалися поняття. Починаючи вія III ст. н. е. навколо тлумачення універсалій серед логіків розгорнулася суперечка, зовнішнім приводом до якої були питання щодо родів і видів, поставлені в «Isagoge» Порфирія. Йшлося про те, чи існує загальне реально, поза людським розумом, чи воно є лише іменем, поняттям. Особливої гостроти ця суперечка досягла в XI — XIII ст.

 4 Номіналізм і реалізм — протилежні напрями в середньовічній філософії щодо витлумачення універсалій, які за своєю тенденцією наближались відповідно до матеріалізму й ідеалізму. Номіналізм і реалізм підрозділялись на декілька типів. Крайній реалізм, що тяжів до платонізму: універсалії існують до речей у божому розумі, вони мають духовну природу й існують поза нашим розумом; поміркований реалізм, який спирався на перипатетичну традицію: універсалії — реальні, збігаються з формами та іманентні речам чуттєвого світу; крайній номіналізм: реально існують лише окремі речі, універсальне існує лише в розумі і за його межами позбавлене будь-якого об’єктивного значення; поміркований номіналізм, або концептуалізм: загальне існує в людських поняттях (conceptus), які фіксують подібні риси в окремих речах. Прокопович був близький саме до останнього напряму.

 5 Контрадикторний (лат. contradictorius — той, що суперечить) — характеристика відношень між суперечливими судженнями, які разом не можуть бути ні інстинними, ні хибними: лише одне з них є істинним, а друге — обов’язково хибним.

 6 В творах Прокоповича проявляється переважно різко негативне ставлення до Епікура та епікурейців, передусім, за відверто атеїстичне спрямування їх філософського вчення.

 7 Сенека Люцій Анней — (4 — 65) — один з найвизначніших представників римського стоїцизму. В розумінні Сенеки, зрештою, як і інших представників стоїцизму, логіка — це наука про словесні вирази, а не про розум, як її розглядав Платон, чи поняття, судження й умовисновки, як твердив Арістотель. \521\ Тому логіку Сенека поділяв на риторику й діалектику, а діа- лектику, зі свого боку, — на вчення про «позначувальне» (поетика, теорія музики й граматика) й «позначуване», або «предмет висловлювання», оскільки неповне висловлювання він розглядає як «слово», а повне — як «речення».

Виступаючи фактично в ролі семантичного аналізу слів і речень, логіка, в трактуванні Сенеки, зводилася лише до аналізу відношень, що мають місце в свідомості і мисленні, протиставляючись, таким чином, вченню про буття. Див. примітку 5 до кн. І «Риторики».

 8 Абстракція розумова (praecisio mentis) є абстракцією, яка здійснюється за допомогою інтелекту, що відокремлює в мисленні одну частину конкретного від інших і на ній зосереджує свою увагу. В середньовічній логіці цей вид абстракції відрізнявся як від реальної абстракції, що розглядалась як відокремлення чогось в самій речі, так і від абстракції абстракцій (abstractio praecisionis), яка вважалась відокремленням від багатьох одиничних того, що є в них універсального (див. Johannis Micraelii Lexicon philosophicum terminorum philosophis usitatorum...Stetini, 1662, ed. sec.,p. 1081 7-5).

 9 У рукописі логіки Прокоповича відсутній розділ про позначення, хоча на підставі логічних курсів інших професорів Києво-Могилянської академії ми знаємо, що ця частина логіки викладалася обов’язково. Так, з логічних курсів X. Чарнуцького й М. Козачинського, які були відповідно попередником і наступником Прокоповича у викладанні логіки, довідуємося, що знак розумівся ними як те, що репрезентує, крім себе, ще щось і дозволяє прийти до розуміння речі, відмінної від себе.

 10 Скот Йоанн Дунс (1285 — 1808) — видатний шотландський філософ, супротивник Фоми Аквінського. У його вченні виявляються елементи майбутнього розпаду схоластики. Він відділяв знання від віри, висував на перший план матеріальну субстанцію й дошукувався, за висловом К. Маркса, чи не здатна «матерія думати». Скот підкреслював значення математичного методу в природознавстві, його номіналізмові притаманні помітні емпірико-сенсуалістичні тенденції.

 11 Заступання (лат. suppositio) — термін, прийнятий в середньовічній логіці, в якій вважалося, що поняття або назви є знаками, котрі в інтелекті можуть заступати або речі, або поняття. Якщо назва заступає річ, то це є матеріальне заступання, а якщо поняття — то формальне.

 12 Мій вчитель — кого має на увазі Ф. Прокопович, невідомо. Можливо, тут йдеться про викладача Києво-Могилянської академії Гедеона Одорського, громадського та церковного діяча, професора філософії та теології, ректора цієї самої академії у 1701 — 1702 рр. (див. «Життєпис Ферфана Прокоповича» Байра, що вміщений у цьому виданні, т. 3.). Але не виключено, що Прокопович має на увазі свого вчителя філософії в Collegium Romanum, де філософію викладав відомий італійський вчений кардинал Жан Баптист Толомаї (помер в 1726 р.), який відзначався великими на той час знаннями й начитаністю, помітною самостійністю мислення. Він усвідомлював кризу схоластичного мислення, про що свідчать як листи до Лейбніца, так і найважливіший його твір «Філософія розуму й відчуттів, опрацьована згідно з обома методами Арістотеля» (видана в кінці XVII ст.). На те, що \522\ Толомаї, очевидно, вплинув безпосередньо на формування Прокоповича як філософа, вказує Е. Вінтер (Winter E. Leibniz und die Aufklärung. Berlin, 1968, S. 5).

 13 Інтенція — це, за середньовічними логічними вченнями, природна здатність інтелекту або волі бути спрямованими на об’єкт. Інтенцією інтелекту, коли він спрямовується на об’єкт, який треба пізнати, є поняття. Вважалося, що інтелектуальна інтенція буває або формальною, або об’єктивною. Під формальною Інтенцією розуміли внутрішній акт, в якому виявляється інтелект, що пізнає або уявляє. Її називали активною дією інтелекту й формальним поняттям. Під об’єктивною інтенцією розуміли те стосовно об’єкта, а отже, зовнішнє, на що вона спрямовується й що називали інтентом або поняттям чи пізнанням. На відміну від формальної інтенції, об’єктивну інтенцію розглядали як пасивну дію інтелекту. Середньовічні логіки розрізняли перші й другі інтенції. Першою об’єктивною Інтенцією вважали об’єкт, пізнаний на підставі перших понять, тобто таких, що репрезентують самі речі такими, якими вони є в дійсності, без спрямування на них акту інтелекту (наприклад, «людина»). Другою об’єктивною інтенцією вважали об’єкт, пізнаний за допомогою других понять, тобто поняття понять, які спрямовуються на річ операціями інтелекту. Наприклад, «об’єкт», «предикат», «предикабільне». Першою формальною інтенцією називали поняття інтелекту, що репрезентує об’єкт, не названий внаслідок дії інтелекту, наприклад поняття «людина». Другою формальною Інтенцією вважали поняття інтелекту, що репрезентує об’єкт, названий внаслідок операції інтелекту у вигляді навиків розуму, наприклад, поняття, що репрезентує об’єкт, предикат, предикабільне. Відповідно до цього розуміння інтенції інтенціональним називали те, що спрямовано з боку розуму.

 14 Метафізичними ступенями (лат. gradus metaphysicus) у середньовічній філософії називались атрибути сутнього, які могли бути суттєвими, родовими та видовими. Наприклад, те, що людина є тілесною, живою, розумною, вважалось її ступенями, що розрізняються між собою. Вчення про метафізичні ступені, особливо про їх розрізнення, посідало значне місце у тогочасній філософії, особливо при розв’язанні гносеологічних проблем.

 15 Формальне та об’єктивне поняття (лат. ratio ratiocinans, r. ratiocinata) — терміни, які у сучасній логіці не вживаються. У філософському словнику, складеному у XVII ст. Мікреліусом, вони тлумачаться так: «Ratio — у логіків це сам силогізм, або доведення за допомогою силогізму, або також підстава, або причина речі. На основі цих різних вживань ratio встановлюється відмінність між ratio ratiocinans), яким є сам інтелект, оскільки він обмірковує й в ньому [перебуває] формальне поняття, та ratio ratiocinata , яким є об’єктивне поняття, або щосьність (суть) (quidditas), оформлена в зміст (re) інтелектом як митцем» (J. Micraelii Lexicon philosophicum terminnorum philosophis usitatorum..., p. 1200).

 16 Інтуїтивні поняття. Як видно з контексту, Прокопович пов’язує зміст цих понять як таких, що досконало й всебічно відображають речі, не з чуттєвою, а з інтелектуальною інтуїцією, прихильники якої (Декарт, Спіноза, Лейбніц) відшукують безпосереднє знання в самих операціях розуму. Таке розуміння інтуїції відрізнялось як від зведення її до безпо\523\ середнього, пов’язаного з відчуттям, знання, так і від ототожнення інтуїції зі здоровим глуздом і особливо з чимсь надзвичайним, містичним, надприродним.

 17 Томісти — послідовники Фоми Аквінського. Вживання терміну «томісти» для цієї мети було запропоновано 1337 р. Петром Тартаретом. Найвідоміші представники — Егідій Римлянин та Жан Версор. Осередками розвитку філософії томізму були Париж, Неаполь, згодом Авіньйон. В XV ст. томізм проникає в Ягеллонський університет. Згодом він стає філософською зброєю єзуїтів, які намагалися насильно нав’язати українському та білоруському народам унію і католицизм. В лекційних курсах професорів Києво-Могилянської академії томізм є одним з головних об’єктів критики.

 18 Фома Аквінський — див. примітку 131 до кн. II «Риторики».







КНИЖКА ВОСЬМА


 1 Навколо питання щодо істинності суджень про майбутнє і в часи Прокоповича, і раніше, як це видно з курсів логіки, що читалися в Києво-Могилянській академії, йшла полеміка, висувалися різні погляди. Як відомо, Арістотель визнавав, що з двох суперечливих суджень про необхідне, що стосуються майбутнього, одне є істинним, а друге — хибним. Стосовно розв’язання питання про судження щодо випадкового майбутнього, він відповідав заперечно. На відміну від Арістотеля, Прокопович на вказане питання відповідав ствердно, вважаючи, що з двох суперечних суджень про випадкове майбутнє одне обов’язково буде істинним, а друге — хибним.

 2 Псевдографічним називається силогізм, що є правильним за формою запису, але хибним за змістом його засновників. Може давати правильні висновки.

 3 Євген IV — папа римський (1431 — 1447); всупереч духові часу симпатизував середньовічному чернецтву, проте при його дворі було чимало гуманістів.

 4 Флорентійський собор (1439) — одна із спроб об’єднання східної (православної) церкви із західною (католицькою).

 5 Кальвін Жан (1509 — 1564) — один із діячів Реформації, засновник кальвінізму.

 6 Перейра Гомес Бенедикт (1535 —1610) — іспанський єзуїт, автор твору «Про загальні засади всіх природних речей...» (1576).

 7 Рібаданцір — можливо, Педро Рібаденейра (1527 — 1611) — іспанський єзуїт, автор «Життєпису святого Ігнатія» та багатьох інших.

 8 Гаунольд (1634 — 1711) — патрицій і член муніципалітету Бреслау, меценат наук, автор творів «Курйози мистецтва та природи», «Царство тварин, мінералів та рослин», власник величезної природничо-історичної книгозбірні.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.