Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Феофан Прокопович. Філософські твори. Том III. Листи.]

Попередня (Листи 1-30)     Головна     Наступна (Листи 65-111)         Примітки






Листи 1-30


Листи 65-111




31 ***


Ясновельможна! 124


З листа вельможності вашої, з якого я про численні й усілякі поневіряння ваші дізнався (хоч і до того дещо чув), мене великий жаль пройняв, і я вельможності [вашій] щиро співчуваю. Камінним мусить бути серце того, хто б сухими очима дивився на особу, спочатку божою милістю піднесену так високо й великими достатками забезпечену, а потім, не без волі божої, занурену в недовгочасне горе за горем й смуток за смутком. Ще й яке горе й який смуток! Втрата найдорожчого чоловіка й надійних родичів, дітей бідних усунення, ще ж і втрата маєтностей та, нарешті, подія, про яку господнє слово каже: «вороги людині — його домашні».

Чому ж більше не можуть вельможності вашій поспівчувати ті (хіба що вкрай невдячні!), що добродійної вашої ласки й матірного догляду зазнали?! З якогось часу і я, покірний, був серед них і те, ніколи не забуваючи, з вдячністю перед багатьма розголосив. Тож не можу без зітхання згадувати й чути про ту нестерпну тугу, яка у вашім серці залягла. Допомогти вельможності вашій у цьому нещасті я не лише радий, але й готовий, оскільки борг і за собою почуваю. Та в тому біда моя, що досі не можу знайти зручної нагоди, аби зробити якусь послугу. Єдине, що можу, — це вельможності вашій порадити, аби ви прибули до Москви й, особисто поклонившись, у його імператорської величності попросили милосердя. З такого прохання матимете більшу користь.

Це богом вінчане дитя, володар наш ласкавий, крім інших, гідних похвали, природних обдарувань, має ще й велику до бідних жалісність і добродійність, які не один раз засвідчив 125. Не відверне лиця свого від вас, сподіваюся, й вірний його величності підданий малоросійський региментор 126, муж великодушний і до всіх прихильний. Про все інше щедрого бога нашого, який, промишляючи, кривдить і втішає, молю й молити мушу, недостойний, щоб після такого покарання дав слушну втіху й так само, як заподіяв вам Йовлеву кривду 127, хай створить і втіху, до втіхи Йовлевої подібну.


NN \233\






32 ***


Ясновельможний мосць пане гетьмане! 128


Почувши про особливу до вельможності вашої виявлену її імператорською величністю ласку, тобто про нині даний вам славний чин кавалера, доброповажно з цим вельможність вашу вітаю й щиро висловлюю побажання, аби вседаровитий пан-біг вас самого, володаря мого, також і найдобропристойніше потомство ваше, й увесь високошляхетний дім, і родину ласкавим поглядом своїм в постійній монаршій ласці утримував і, повсякчас додаючи честі та слави, прикрашав. При цьому, знаючи, що для моїх прохань, з вашої ж до покірливості моєї патронської любові — до вельможності вашої доступ є, покірно й всією душею клопочусь про бідного сироту, вашого вірного слугу Івана Обидовського 129. Прояви до нього панське своє, посполу ж і батьківське, співчуття, й усе, що в іноземній колегії від преповажного заступництва вашого залежатиме, не відмовся милосердно влаштувати. Цим вельможність вашу молитовно обтяжую і, — природну до всіх, більше ж до бідних і таких, що втратили набуток (а цей саме таким і є), доброприхильність вашу споглядаючи, — ні в якому разі не сумніваюсь, що вельможності вашій, власне, в цьому благочестиво попіклуватись треба, якщо вже щиро наслідувати самого до всіх прихильного бога, який, як і всякого, благословенням своїм винагородить щедро й вас.


NN







33 ***


Ясновельможна мосць пані гетьманова! 130


Вітаю вельможність вашу з новим роком і як богомільник хочу, щоб вселаскавий господь — він же має силу над часом і літами — подарував вам здоров’я і всілякий добробут (без шкоди і неприємних випадків) не лише цього, а й наступних численних років, аби ви тільки раділи з неодмінних, його ясновельможності найдорожчого чоловіка і ясновельможних дітей, і всієї високочесної родини, доброповоджень. При цьому звертаюсь до вельможності вашої з пильним проханням за листоподавача цього, Івана Обидовського. Прояви до нього в бідності його своє материнське співчуття й вельмимогутнє ваше у ясновельможного клопотання та пораду, зглянься ласкаво над його вимогами. Сподіваюся, що це моє уклінне за нього прохання не буде зневажене, оскільки ім’я ваше здавна знаю, якнайбільше усякими добродійст\234\вами славне. А він, слуга ваш, у злиднях своїх прохаючи, особливу на вельможність вашу надію покладає, з вдячністю власну, вельможності вашої, любов і ласку до його покійної матері пам’ятаючи. Та й саме його сирітство — від отакої фортуни до отаких нестатків зміна — збудить у серці вашому прихильному (як і до всіх, а найбільше до самітних) значне співчуття та старанність, і ви йому допоможете на ноги стати. Цього прохаючи й очікуючи, благаю милосердя боже, щоб, зберігаючи вельможність вашу у всякому щасті довгий час, «е допустило потомствові вашому подібних (як у сироти цього) нестатків: продовжуючи, хай продовжить воно ласку свою і домові вашому благословення своє всіляко завжди хай виказує. Про ще покірно дбаючи, залишаюсь.


NN







34 ***


Найславетніший і найшляхетніший володарю! 131


Листа величності вашої я отримав цього липня, 2 дня. В ньому, милу до мене прихильність проявляючи, вимагаєте, щоб я винайшов якусь емблему до фейєрверка на честь її величності володарки, великої княгині, в день її народження. Любов величності вашої за доказ моєї до вас любові маючи, я на ту почесну й важливу вашу вимогу охоче згодився й, скільки міг, про те зображення (якого вимагаєте) думав. І спало мені на думку, що в античних поетів Місяць-Луна сестрою Сонця називається, — відомо ж бо, що місяць світло своє від сонця отримує. Тому приглянулась мені для нашого випадку не непристойна й урочиста емблема: на кінцях зеленої півсфери з одного боку Сонце, а з другого — Місяць-Луна, сонцем освічувана : — для символізування сестри володаревої, що славу свою від володаря, брата свого, має. А над ними трикутник осяйний: світло — всьому світлові причина. Крім усього ще й напис на три частини розбитий: «Від того, через цього, світло моє». Якою б не була моя вигадка, передаю авторитетній оцінці вашій, залишивши собі неодмінну любов.


Величності вашої N N







35 ***


Ясновельможний пане! 132


Яким чином Олександр Брезицький став брезицьким сотником, — чи за наказом імператорської величності й вашої вельможності призначенням, — того я не знаю. А що я чув \235\ про призначення його на згадану посаду, те за неправдиву вважав звістку, оскільки доходили до вух моїх лише непевні чутки, а справжньої вісті шукати не було мені можливості ні з потреби, ні за станом. Проте сам він минулого літа, до Москви прибувши, зводив переді мною свій на вельможність вашу гріх, кажучи, як він региментарській волі вашій — про переведення його на інше (з певних міркувань) сотництво — противився з упертістю осоружною. За це презухвальство ганив я його чимало разів. А він, і мої докоряння врахувавши, й усвідомивши гріх свій, сам себе картаючи, просив у мене письмового до вельможності вашої клопотання, аби вельможність ваша за його злочин милосердя й амністію дали б ,й не позбавляли його ласки своєї занадто. Переконавшись у щирості його прохання — а ще більше покаяння, — я, помірний, уклінно прошу вельможність вашу Брезицькому як грішному вибачити, а як до бідного — батьківський догляд проявити. Сподіваюся, що, вельможність ваша, цієї божої справи не залишиш та й моїм посередництвом не знехтуєш. А якщо він, отримавши ненаситне й жадане для себе прощення ваше, про яке й ми просили, знову потім, звівшись, забуде і якийсь приклад невдячності покаже, то сам своєму нещастю буде винний. Вельможності ж вашої і ласка, й правосуддя ще більше прославляться.


Ясновельможності вашої N N








36 ***


Найпревелебніший владико! 133


За наказом її імператорської величності до Бєлгорода ординований для регулярної відбудови тамтешньої фортеці найблагородніший пан Іван Петрович Воєйков. Оскільки його ласка до покірності моєї багато років прихильним був і добродієм нашим, тому — через його ж шляхетність — про неодмінну мою до превелебності вашої любов сповіщаючи, рекомендую його святості вашій, покладаючись, безумовно, не лише на ваші щодо нього добродійства (при потребі й догляд), але також і на взаємна добровільні превелебності вашій його послуги. При цьому звичній і дружній любові вашій себе вручаючи, залишаюсь


NN \236\






37 ***


Ясновельможний мосць пане гетьмане, мій особливий і вельмишановний добродію! 134


Від нас з дому відпущений — за його ж бажанням — Василь Стефанович 135, від’їжджаючи, просив у нас рекомендації до ясновельможності вашої, оскільки він, як оголосив нам, в Малоросії — вітчизні своїй — не мав місця, то бажає і шукає чесної якоїсь служби біля ясновельможності вашої. Знаючи про християнське ясновельможності вашої співчуття до людей бідних, що шукають допомоги, й покладаючись на давню вашу ласку й прихильність до моєї покірності, прошу йому, Василеві Стефановичу, в тому його намірі ласкаве своє регименторське виявити ставлення. Жив він і служив у домі нашому тривалий час постійно й без підозри. Сподіваюсь же, що й до служби ясновельможності вашій де буде небажаний. Його доброзичливій ласці ясновельможності вашої рекомендуючи, зі всякою пошаною залишаюсь, ясновельможності вашій усякого щастя бажаючи, богомільник


Феофан, архієпископ новгородський







38 ***


Найпревелебніший владико! 136


Пересланий від превелебності вашої лист, у якому йдеться про те, що мито в дім ваш від кліра збирається помірковане й набагато від попереднього менше, не лише зведений на вас наклеп цілком викрив, але й мене досить втішив. Я був ошуканий неправдою — хай буде благословен бог, що засмучує нас прощенням гріхів наших і втішає безмежною до нас ласкою своєю. Ще й інше щось цим часом додалося, проте воно вже меншого гріха стосується. Як не є, все ж прикрий біль і воно приносить. Нещодавно приходили до мене три знатні достойники, які розповідали, ніби NN за чиїмсь наговором став немилий превелебності вашій, позбавлений місця, страждає у в’язниці, й просили мене про дбале до превелебності вашої письмове клопотання, аби милосердною вашою прихильністю повернений він був до батьківського [протекторату] вашого й до свого місця, й посади. І, якщо його злочин не такий страшний, аби небезпечно було поновити на старе місце, покірно благаю превелебність вашу; — коли чимсь і прогрішився, — вибачте йому. Усім відомо, ким і як неправильно на це місце зіпхнутий він був. Проте, коли вже превелебність ваша, його зіпхнувши, знову повернеш, зіпх\237\нення те несправедливе скасується, а про вас гарна чутка піде; та й N.N, спочатку відчужений, з цього часу стане мовби ваших рук творінням (вашою креатурою). Нам залишиться лише наперед чекати, яким він після цього виявиться й чи святості вашій вдячний буде. Отож, найбільше на вашу до мене прихильність споглядаючи, сподіваюсь, що на моє прохання, святосте ваша, обов’язково зважиш. Залишаючись


NN








39 ***


Ясновельможний мосць пане гетьмане! 137


Хоч і всякий чоловік за законом божим іншому чоловікові ближнім є, проте в близькості тій є ще й ступені: ближчі й дальші. А цей N N, листа подавач, доводиться мені двоюрідним братом, оскільки покійний його батько моїй покійній матері братом рідним був; відповідно й дядькові моєму Прокоповичеві 138, славному колись проповідникові й Київської академії ректорові, блаженної пам’яті N N рідний брат (гадаю: він і я вельможності вашій не невідомі). Отже, близькість цього ближнього мені дуже близька. І якщо всякому ближньому допомагати ми повинні, — а я, покірний, ясновельможності вашій письмовим проханням за інших неодноразово докучав, — то змушений тим більше й за цього, за кров’ю ближнього, благати ясновельможність вашу. Прохання ж моє [полягає] не в тому, щоб йому шукати посади якоїсь чи кращого звання (наглядати за цим вам богом та володарем доручено і я втручатися туди за гріх собі вважаю), але хай би був він не в останнім у ясновельможності вашої решпекті. Проте, якщо б трапилась з ним (неправдою) якась напасть і на нього звалилася б надмірна гризота, покірно прошу вельможність вашу проявити до вбогості його господню свою або тим більше батьківську опіку і заступництво, згадавши й мою покірність до вельможності вашої. Які б не були послуги, знаю, що чинитимеш все це, вельможносте ваша, за заповіддю самого бога; проте сподіваюсь, що й мною, покірним прохачем, не знехтуєш і мені, богомільниковї твоєму, через мого братика любов свою викажеш. І в тім, через давню, любов і ласку вашу до покірності моєї, добру надію маючи й за те від всемилостивого спасителя нашого всією душею віддяки благаючи, залишаюсь


NN \238\







40 ***


Найпревелебніший владико! 138


Про що б я ніколи не хотів в вашою превелебністю розмову мати, до того мене багато хто (відомі винятково з найтіснішої між нами любові братньої) частими проханнями силують, підносячи думку, немовби від превелебності вашої — то в парафіяльних своїх священствах, то в земських суперечках — терплять утиски. То ж вівці, не бажаючи в суді з пастирем своїм позиватися, хочуть через моє клопотання від святості вашої більшу прихильність одержати. Докучають мені про те новгородські й стародубські панове-товариство; не дає спокою і близький ваш сусіда — йото ласка пан Семен Лизогуб. Саме цей образи свої в тому вбачає, що немовби, превелебносте ваша, переступаючи старі суміжні з вашими землями межі, які, як він каже, при попередниках ваших не були спірними, самовладно робите нові межі, не покликаючись на слушне при межуванні свідчення й судове визначення. Байдуже знати мені, на чиєму боці правда. Проте не можу повірити, щоб архієрейське сумління дозволило в такий найнебезпечніший спосіб кривдити й будь-кого з ближніх, а тим більше духовних дітей своїх, паству, нам вищим пастирем доручену. Але ж і, з іншої сторони, не можу сам себе переконати, щоб стадо на пастиря свого, ласкою якого воно повинно було б хвалиитися, вельми нерозважно й марно, без всякої причини, наговорювати могло й про таку його поведінку жалібно згадувати. Та ще й не один чи два, а багато хто у згоді й не в різних справах, а винятково у позовах за маєток. Як не є, і проханяя моє, і пораду превелебності вашій подаю: засвідчи, святосте ваша, не лише із-за шукаїння правди, але й батьківської ласки, до них щирість свою і їхню любов собі поверни. Про те й друге піклуватися — обов’язок пастиря. За це, більш ніж за щось інше, мусимо від: дячувати словом тому, хто послав нас. Ми, щоб не обурювати ближніх, так гаразд свій повинні мати, щоб завжди готовими бути позбутися його; тим більше, не стояти за маєток, як ви, з військовою силою. Не велика, на мою думку, відмовка, якою багато хто прикривається, що ми не за своє, а за церковне добро піклуємося. Ми, певна річ, повинні оберігати добро церковне, але внутрішнє [навіть] більше, ніж зовнішнє; повинні й за зовнішнє заступатись, де треба з суворістю, а де й з терпінням. І управи мусимо шукати на кривдників не лише за правом, але й миролюбиво, аби правдою нажите добро та ще й по-синівськи нам вручене не стало звабою для ледарів. Прехвально й приємно богові було б \239\ також, якби ми частіше позирали на всесвітнього вчителя Павла святого 140, який, заповідаючи людям обмірковувати своїх наставників, сам того від них навмисне не чекав: «І хай приносить всіляке добро той, кого навчають словом, тому, хто його навчає» (Галатам, 6, в. 6); «Хто це воює за милостиню свою?! Хіба ж хто, посадивши виноград, плоду його не їсть? Або, хто це, пасучи череду, молока від неї не п’є? Невже ви не знаєте, що проповідники святого від храму їдять, а служителі вівтаря з вівтарем діляться? Так і господь веліє: проповідникам благовістя від благовістя й жити. Хоч ми й духовне вам сіємо (чи воно велике?!), проте пожнемо тілесне ваше» (1. «До коринтян», 9). Й наступні слова йому також належать: «Хоча й інші влади вашої причащаються, та, чи не більше ми самі? Не робімо ж цього, а переносім все, і, коли ми благовісництвові Христовому наслідуємо, хай не буде йому кінця!» (1. «До коринтян», 9). О, наскільки відстали ми від отакого пастиря! Це не лише вашої превелебності, але й моєї покірності стосується; і всій братії нашій не зайве було б узяти це за правило, як до направи належне. Раджу святості вашій, оскільки крайніх ще нестатків боятися вам нічого, у питанні про спірні землі на благовісних свідків і на справедливих суддів та владу покладайтеся. Всякий же смуток на господа бога покладаючи, спокою духа та втіхи шукайте й турбуйтеся більше про те, як би миром, тишею та взаємним любленням з паствою своєю остаток життя прожити, ніж звадами і серце бентежити, й здоров’я підривати. Не злого ще й способу вжили ті, що переконали мене написати про це до святості вашої. А якщо суду у верховних урядах зажадають, не невідомо превелебносте вашій, як то нелегко доведеться і вашій честі, й старості. Прошу святість вашу прийняти від мене листа цього так, як приймає вину премудрий, і хай премудрим буде! Вашої превелебності


NN







41 ***


Найпревелебніший владико! 141


Так часті від жителів Ста[родуба] 142 на превелебність вашу бувають нарікання, що через них ясновельможний пан гетьман 143, крім неодноразових слівних освідчень, змушений був і з особистим про те листом до покірності моєї звернутися. Вину за свої страждання покладають на якогось святого ченця Гавриїла, посланого вами до тамтешньої протопопії замість протопопи, який, як кажуть, надміру жорстоко з духівництвом поводиться й не як посланець пастирський з бра\240\тією, а як немилосердний якийсь кредитор з боржниками своїми поводиться. Про це мені докучають і від мене вимагають засобів та клопотання до святості вашої, щоб прикростей їм і напастей позбутися та отримати собі все те від милостивої зміни на добре превелебності вашої, а не через судові (що вельми було б нерозважливо) з пастирем своїм позови. Не міг же я таке їхнє домагання відхилити, зважаючи як на вельми важливе ясновельможного за них пильне прохання, так і на мою щиру до превелебності вашої любов, яка зобов’язує мене не лише всіх інших дочасних і вічних благ, а й непорушної честі вашому імена та святості вашій бажати і шукати. Немалий обов’язок і звання наше на нас покладає: всіляко старатися, аби ім’я сану пастирського не спитало «ас, чи не наша то вада. Через вади отаких і весь чия пастирський з часам нехтувати починають, а ім’я самого бога, який слугами своїми бути нам наказав, ганити. Кажу: чи не від нас?! Одне зло, — коли нам роблять щось ворожа злість, заздрість, запопадливість, а друге, більше, — якщо на нас сіє кукіль ненависть зловісних людей, яка всяке зле слово виголошує нібито заради правди й євангелія. Через того, першого, не лише сумувати не треба, але — за намовлянням господнім — тішитися й бавитися слід, немарнотний маючи зиск, як імена наші написані на небесах. Не слід згаданому вище наживати собі огуди через дратування братії чи, тим більше, пастви нашої. Це спричинює шкоду й суперечить настанові. А нам треба піклуватися про добре ім’я. Не такої грубої думки я про сумління превелебності вашої, аби подумав, немовби вам це здається зайвим і малокорисним. Але нерідко й добрі люди, у всіх своїх намірах часто похвали гідні, ганьби собі наживають через ненависних служителів своїх. Не наглядаючи за тим, якого до справ самі приставили, ви згодом можете стати співучасником його гріхів, та й не лише його. Такі вже злозапопадливі й хисткі помічники наші: немовби й допомагають нам і нам же самим велику шкоду приносять. Наведемо зовнішній приклад цього: нема сильнішої руки в турецького султана, як славні тії яничари. А політичні філософи міркують, що, якщо буде, то лиш через яничарів турецькій монархії руйнація. А в партикулярних урядах мало не щодня з’являються приклади цього. Я не знаю а того, яким є ваш згаданий вище N. Знаю лише те, що скрізь між такими посланцями нашими набагато більше неславних, перекірливих, легкодумних і презухвалих (від них сам переніс нещастя, тому й виповідаю), ніж благородних і тихомирних. Усе це й не дивно. Швидше можна знайти те, чого більше, ніж — чого менше й вельми вбого. Прошу ж превелебність вашу, прийми полюбовно цю мою, як гадаю, \241\ здорову пораду й не дуже довіряй тому панові N: дбало оглянь, який він характером і ділом, яке в нього сумління. Якщо він з меншої купи — доброзичливий, розважний, не панує над кліром, а пристойно, без крику й галасу керує повсякчас, то прошу вибачити, що про нього небезвадну згадку я тут виголосив. Коли ж він такий, яким [його] нам зображують, — патлатий і нерозчесаний, і собі від підлеглих страхом нерозумної слави, а вам безчестя здобуває, — то краще б дурному не подавати меча, аби собі лихослів’я, пастві зваби й смутку, а божому імені ганьби не нажити. Не знаю, чи є хто такий щасливий, аби міг з терня грона збирати, а з реп’яха — смокви! А нам отакі скажені крутії, крім земного болю, не кращий плід приносять. Це запропонувавши й неодмінній любові себе вручаючи, залишаюсь. Превелебності вашої


NN







42 ***.


Отримали ми листа вашого 144 від чесного отця архідиякона N і наочно переконалися, що ви запопадливо дбаєте й піклуєтесь про добробут і доброчестя церкви. Схвалюємо й вітаємо це, немов плід нелицемірної віри й непорушної в правовір’ї постійності. Старанно дбаємо, щоб і в майбутньому дух Христовий зміцнював вас. Висловлюємо, отже, вам, братіє, співчуття з приводу нанесеного відвідуванням божим подвійного смутку: першого — від утрати брата нашого єпископа Сильвестра 145, в минулому вашого отця й пастиря; другого — від утисків і незгод, яких ви зазнали та які між вами є. Молимося пастиреві й спасителю нашому, й любові законодавцеві — Христові, щоб вам нового скоро — за [велінням] серця свого — наставника дав, напастей позбавив і внутрішній розлад в любовний союз перетворив, який, як відомо, любов’ю вашою і нашим молінням створений. Про гарну вашу поведінку і дбале старання пишучи, прошу — й отримати сподіваюся — в імператорської величності, володаря нашого наймилостивішого, доброприхильної ласки у справі захисту й утвердження святих — як у вас, так і в нас єдиновірних церков. У благочесній цій справі і їх славетність, високошановні міністри, ретельно, вельмимогутньо і дієво сприяють. Пастир вашому станові вже знайдений і за іменем визначений. Муж він вчений і життя певного 146, лише ваш для того дозвіл, листом скріплений, за заведеним порядком від отця архідиякона, до вас написаний, вимагається. А про привілеї майбутньому архієрею та про інші вашої церкви потреби та інтереси його імператорська величність наказав пильно дбати \242\ послові своєму, його славетності князеві Сергію Григоровичу Долг[орукову] 147; також у його королівської величності та від сенату польського домагатись того велів. Сподіваємося з певністю й на майбутнє, що найблагочестивіший наш монарх не залишить вас при цьому. Інші ж усякі втіхи хай виконують вседаровитий отець Федот і бог. При потребі та за благочестивим побажанням вашим — хай благословиться воно всяким благословенням благим — я завжди до послуг готовий. Щедрість господа нашого Ісуса Христа з вами, а наша любов до Христа Ісyca вкупі з вашою. Амінь.







43 ***


Найпревелебніший владико! 148


З нагоди одержаного вами рангу пастирського ми повинні були б зі святістю вашою поділити радість, проте добори й утиски, від триклятих папістів вам творені (як з вашого листа довідався), вимагають висловити вам наше співчуття. З цього приводу висловлюю превелебності вашій жаль і молю наставника — господа нашого, аби подав вам сили й моці, як пророкові своєму Єзекіїлю 149 обіцяв адамантове обличчя, щоб мужньо перебувати серед тих, які борють вас, і без страху в смутку жити. Хай же приборкана буде й лють левів отих, з якими мати боротьбу, за прикладом великого Павла, заповідав вам бог. Але при цьому уболіванні тішуся з таких святості вашої смутків, оскільки, за словами апостола (якщо до його природи ми подібні), в смутку мусимо хвалитися, споглядаючи, як смуток виробляє терпіння, терпіння — мистецтво, мистецтво — захоплення, захоплення ж — неусоромне; духом святим дане, розлилось воно в серцях наших, як любов божа. Та й сам Христос, віри нашої володар, тріумфувати нам велить: у бідах, які сам дає, — немов при перемозі, а в лихослів’ї — мов у славі великій. «Будьте ж блаженні, — каже, — коли вас ганять і оббріхують і кажуть на вас — немов би заради мене — всякі злі слова. Радійте й веселіться, що винагорода на небесах для вас велика». Смуток і турботи — за його ж не брехливим словом (заплачете, каже, й заридаєте ви, а світ зрадіє) — є істинними складовими частинами нашими, прикрасами й відзнаками; від них самі про себе більше довідаємось, що серед улюблених синів божих пере буваємо. Кого любить отець наш, того й карає, й б’є як свого сина; його ж і приймає. Бідному християнинові, тим більше пастиреві християнському, який ще «е цілком теологічне почуття втратив, подалі триматись треба від усього, чим ті користуються, втішаються й з чого великий зиск мають. Віримо, що це так, бо воно підтверджується словом господ\243\нім; також і немалих зваб (через щедроти не нашим розрадником роблені) достатньо ми зкуштували. Неважко добитися підтвердження також і від протилежної сторони. Я ніскільки не сумніваюсь, що папський сонм, зі всіх єресей найзліший, не чим іншим є, як звичайним світським і тілесним зборищем і свою безбожність (як лише може) в собі таїть. Поглянь же, превелебносте ваша (й, сподіваюся, ясно вже бачиш), на псевдопастирів латинських! Чи мають вони хоч малу якусь ознаку характеру, подібного до вашого? Чи зазнають утисків, смутків і страждань недаремних? Чи носять на собі єпископи ті болячки господа Ісуса? Чи розуміють вони, що лихословити на Христа — це гірше від усяких скарбів єгипетських? Хоч би які були в кого проникливі очі — нічого не побачили б. Навпаки, ці слуги божі в безтурботності, безпеці, у всякому достатку й задоволенні перебувають і мають утіху. І хіба що самі зітхають, коли в когось сліз не побачать або чиїхось зітхань не почують. На них часом нападає такий сказ, що, чинячи утиски, гноблячи, лаючи й убиваючи господніх воїнів, вони вважають, що прислужилися богові. Це можиа побачити всюди, й то безліч прикладів (безбожних, хоч зовні, здавалося б, і не суперечливих Христові); переважно на папських архієреях, вчителях та на проповідниках [знаходяться] істини псаломницького слова: «Немає уклінності в смерті; їх утвердження в їхніх ранах; з людьми терплять труднощі й з людьми не приймають ран. Тому утримує їх гордота до кінця». Це згадуючи, я їх яскраво уявляю, немов вони переді мною тут; а святість ваша, і справді повсякдень їх бачиш на власні очі. З цього, здається мені, неважко зрозуміти, якими ознаками диявол, а якими бог слуг своїх нагороджує. А коли так, не зважуйтесь на кубло лукавого, красоти, багатства й повсякденні радощі; не зважайте на підступи, величання, чванливість і марнотні слова. Для нас терпіти від тих чи інших — також і від своїх — наклепи, чути лихослів’я, зазнавати таємних і явних переслідувань та напастей, напевне, й означає наслідувати сина божого. А це є справжніми заручинами, купленими кров’ю його раювання! «А ще бог з ним...» 150







44 ***


До Теофіла Зігфріда Байєра, що побивається з приводу смерті трирічного сина, — розрада


Тобі, Зігфріде, смутному за сином своїм, вельми і я співчуваю, що малятко це так несподівано смерть засліпила; одночасно й визнаю, що це немалий збиток для дому твого. \244\ Немає вже утіхи, немає краси, нема надії. Та дарма побиваємось. Адже робити ще забороняє нам померлий легкою смертю, а найбільше — твій оцей, якого сама смерть зробила щасливим. Уник він безлічі бід, уник усякого смутку, уник і злих падінь, якими, наче грязюкою, неспокійне це життя наше засмічене. Досягнув він горішнього храму. Що ж більшим може бути чи кращим? Не пізнав ще він і зброї, а вже в самій фортеці тріумфує. Про нього роздумуєш? Знаю, що не можеш в собі тугу цю побороти, він бо смертю своєю, немов гострою стрілою, пробив тебе, а сам у щасті своїм веселиться.








45 ***


Найславетніший. і найвизначніший графе!

Володарю мій і патроне ласкавий! 151


Покірно підношу славетності вашій моє прохання за студента, який служив у мене близько трьох років, а саме Олексія Зеньковського. Родом він українець і змолоду вчився в школах київських, а вже згодом у московських. Навчання його було не безплідним, оскільки він має дар природної дотепності. Мені ж він висловив бажання відвідати іноземні академії, а також побачити різні країни. Доки відповідні до того не відквітли його роки, хай за змогою вдосконалюється. Я зі свого боку обіцяю йому в тому посильну допомогу, а вашу величність уклінно прошу дати йому з іноземної колегії, який належить паспорт. При цьому й самого себе постійній вашій вручаю ласці.

Величності вашої доброзичливий богомільник і слуга








46 ***


...Запопадливо прошу тебе, чоловіче найкращий 152, і благаю, аби не обтяжився повідомити мені щось певніше про цих, мною згадуваних. По-перше, отже, довідайся, хто цей Йосиф, якої він нації, релігії, секти. Не сумніваюсь: що він людина вчена, яких мало; що [свої] знання почерпає з першоджерел і ними користується. А тому й не дивно, що він є охоронцем ватіканської бібліотеки — цю посаду майже завжди займають найерудованіші — і твоїм другом є. [На полях:] 1) хто ця людина; 2) хто ці... ...; 3) якщо папіст...

При такій значній відстані, що розділяє вас, дружба може триматись хіба що на грунті науки. Яким чином він про мене довідався? (Мене це не дивує тепер, коли справи наші руські \245\ почали набувати блискучого вигляду, а наші літератори, серед яких і я становлю незначну частку, могли стати предметом цікавості лише як нові якісь дивогляди (monstra). Чи він знає лише моє ім’я, чи йому відомі також якісь мої особливі здібності? І, нарешті, якщо він іншої релігії, ніж папа, й лише вдає з себе папіста, тоді дивно, що він є охоронцем ватіканської бібліотеки, — та це вже вас не стосується. Якщо ж він папіст, то легше переконати папу, щоб мене полюбив, ніж переконати того. Бо ці люди через своє марновірство палають фанатизмом, і бути не може, щоб я, який подав численні докази обридження до папізму, не був відомий йому та й іншим хоча б іменем. Боюсь, чи не ласкою мене обдурити [хочуть]...








47***


З божої ласки найсвятіший керівний синод найсвятішому патріархові Антіохійському, возлюбленому

во Христі братові й спослужцеві нашому, Хвала й мир від бога отця й господа нашого Ісуса Христа 153


Напевно знаємо, що не без журби та смутку — через давно втрачений славний ваш добробут — нинішнє святості вашої перебування є. Тому всього найкращого від усієї душі бажаючи — від вітця щедрот, а від бога всяких утіх, цим нашим листом (оскільки Всевишній господь, який тримає у своїй руці серце царське, й до серця найвищої нашої самодержиці возлюбленої, помазаниці своєї, звернувся, кажучи «благая», щоб про церкву свою і зневагу до вас, братії нашої, що в скруті перебуває, потурбувалась) сповіщаємо вам: найблагочестивіша, найпресвітліша велика володарка наша імператриця Анна Іванівна, самодержиця всеросійська, розміркувала ласкаво, що й до цього з давніх років боговінчаними її величності предками самодержавними, великими володарями всеросійськими, на допомогу зубожілим під оттоманською кормигою пастирським східного сповідання престолам — як і монастирям — виявлявся співчутливий догляд і здійснювались ласкаві дарування. А позаяк ті дарування не завжди були сталими, тому матірним співчуттям повеліла, аби від цього часу й назавжди — як найсвятішим східним патріархам, так й іншим архієреям і чернечим оселям, що раніше не завжди однакову милостиню отримували, — однакову частку на майбутнє встановити. І цього 1735 р., травня місяця, згадане те рішення іменним своїм імператорської величності наказом і власноручним підписом підтвердила й наказала святості вашій зі своєї імператорської величності скарбниці через кожні п’ять \246\ років грошей по 500 крб. видавати. Для того від святості вашої до всеросійського престолу, до бережених богом царських міст Москви або Санкт-Петербурга через кожні п’ять років посилати б з духовних осіб одного архімандрита чи ігумена, а з ними одного ієродиякона та світських службовців по три чоловіки. Шлях хай вибирають, який кому безпечнішим і зручнішим видається. І якщо послані захочуть мандрувати через Київ, наказано давати їм вози й харчові для проїзду гроші; так само й іншим шляхом прибулих приймати і милостиню ними до величності вашої подавати наказано, лише взявши вексель вказаного зразка, який затвердила її імператорська величність. Крім того, видано буде на харчі й зі скарбниці її імператорської величності грошове дарування, яке для всякого з посланих до нас за іменем визначене. Хай лише ті, послані вами духовні особи кожен раз, ідучи до Росії, мають з собою до всеросійського синоду письмове від вашої святості свідоцтво з зазначенням їхніх чинів та імен, А що вони справді від вашої святості для отримання того послані, за власноручним вашим підписом і з печаткою свідчення — також і цієї справжньої грамоти копію (яка задля того святості нашій при цьому посилається) — хай мають. Для того ж, аби якась лукава людина (а такі в нас не рідкість), викравши копію грамоти й ваше підробивши свідоцтво, не обдурила нас і вам не вчинила трати, корисно, як нам здається (якщо те й святості вашій видасться прийнятним), запитати й від нашого в Константинополі резидента, а в олександрійських і анатолійських країнах — від великобританського або голландського консулів купецьких підтвердження, засвідченого посланням вашим. Якщо ж ваша святість побажає через якийсь інший вексель призначену вам милостиню отримати, ми з приємністю й на те пристанемо. В добрій надії перебуваючи, сподіваємось, що святість ваша за багаторічною звичкою своєю доброзичливо й запопадливо за здоров’я і сприятливість найблагочестивішої, найпресвітлішої, найдержавнішої імператриці Анни Іванівни, самодержиці всеросійської, як і про добробут церкви "та держави Російської, молячись, ніколи не захоче занехаяти сприятливих своїх до бога молитов, якими й нас самих — при такому самому взаємному між нами обов’язку — вручаючи, залишаємось.


Святості вашій усякого щастя щиро бажають братія і спослужці. \247\





48 ***


Лист до Сорбоннської академії про з’єднання церков, писаний Феофаном, псковським і нарвським архієпископом 154


Найдержавнішого володаря нашого царя Петра Першого, коли він повернувся з іноземних країн, привітали сенат і народ російський; окремо й від нас поздоровлення було. Потім з дивною своєю розважливістю він нам віддав належне і повідомив дещо. Зокрема, сказав, що, коли його величність відвідав пречесний ваш дім сорбоннський, то з цієї нагоди було виголошене слово про розраду між грецькою і римською церквами і, що, коли ви забажали про те докладніше говорити, його величність сказав вам, щоб ваші честі, якщо заманеться, написали б про це до російських єпископів. Таке сповіщаючи, володар наш вручив і вашого, люба братіє, листа, Прийняли ми його з великою радістю не тому, що сподівалися в ньому нове щось цікаве відкрити (оскільки те, що в цій контроверсії важливе, не є таємницею для теологів), але, щоб про похвальне ваше бажання, про яке з розповіді самодержця нашого зрозуміти можна було, безпосередньо з листа вашого довідатись і немовби очима його побачити. Прочитали ж ми й побачили, й зараз прославили великого бога й спаса нашого Ісуса Христа, який обіцянку свою виконав, бо ж перебувати з нами до кінця світу обіцяв, що господь перебуває і в тих, хто його не шукає, й тих, що шукають його, не покидає, і саму волю шукання дарує, і так про церкву свою премудро турбується. Гадаємо ж, братіє найулюбленіша, що у вас самих бажання це господь ніколи не загасить, а навпаки, добрим вчинком завершить. Такому святому бажанню вашому, як великим даром божим, разом з вами тішимось і премилосердній його величності препокірно молимося. Не можете ж, братіє, не знати, що й ми той самий дух і таке саме бажання маємо, Ми хочемо, й то всещиро хочемо, щоб Христос світ наш в один поєднав і межі між містами зруйнував. Хай двох людей поєднає в одну нову людину! Створюючи світ, хай примирить обох в єдиному тілі божому, хрестом убивши ворогування на ньому. Знайте ж і повірте, що в церквах наших є прилюдне моління про об’єднання вір, вустами виголошуване, духом воно все більше й більше повторюється. А що ви, вслід за апостолом, віри пропонуєте поєднати, згадуючи про шкоди, розради і єресі, які сучасний стан породжує, про те ми й бажаємо, і вчимо щоденно. Це об’єднує і нас, і вас, і всіх, які лише не прикидаються. Хоч і не така важка справа — тривалу церковну розраду залікувати, як показали проминулі віки, особливо \248\ від часу Іннокентія III 155, ба, навіть, до наших днів, проте це можна зробити не так швидко й удало, як ви [можливо] гадаєте і як з листа вашого здогадуємося. Не будемо згадувати ні про скликання собору, чи про прилюдні письмові суперечки обох сторін в ім’я єдності обох церков; з двох цих справ, напевно, хоч одна, але потрібна. Крім того, — ще й це утруднює — не можна дією лише наших російських єпископів справу цю започаткувати, тим більше завершити, оскільки не лише Росія, хоч і превелика держава, але й інші численні народи нашої віри дотримуються, й вони нам дорікали б, якби щось, усій громаді належне, змінилося у нас без їх відома й згоди, Тому належить нам, по-перше, писати про це до іноземних братій наших, передусім до найвищих єпископів, чотирьох східних патріархів. Не подумаймо ж нехтувати ними й дратувати їх, шукаючи нової дружби; не розриваймо давнє, готове. Справді, сумнівний мир уклали б ми й безумовний розлад між собою спричинили, якби так прогрішились. Це єдина причина, чому ми, на ваше міркування про примирення, відверто від імені всієї церкви відповідати нині відмовилися. Тим часом немає жодних перешкод для приватних розмов між вашими й нашими окремими теологами, якщо хтось захоче, вже звичним шляхом взаємних послань; аби лише все було поміркованим і в дусі Христової сумирності. Такі короткі розмови не зашкодили б і загальній церковній думці, ба, навіть, сподіваємось, сприяли б певнішій підготовці до пошуків жаданого миру. Але оскільки ми люди — розмірковуємо й кажемо. Сам же бог, між намірами якого й нашими, смертних людей, думками така пролягає відстань, як між землею й небом, також, як сам вустами пророка каже, він безліч і дуже зручних способів вияву має, хоч розумові нашому й незбагненних; ними святе це бажання до щасливого кінця хай зможе довести, і хай вже якось доведе. Милосердя його молимо невпинно і йому вас і спасіння ваше вручаємо.


Бувайте здорові, браття любі!

Вам усякого щастя бажаючи, єпископи російські








49 ***


Найпревелебніший владико!

Мій найлюб’язніший во Христі отче й брате! 156


Минулого, 1728 р., я листовно просив у превелебності вашого рішення в справі розлучення ласкавого пана Миклашевського 157 з його дружиною. Якщо виявиться дружина винною в тому, що на неї кажуть, а чоловік вибачити їй \249\ цього не захоче, то вчинити б їм повне розлучення, тобто невинній стороні чоловіковій дозволити взяти собі другу. Вже й вина дружини виявилася, — про це й грамота ваша свідчить, — а чоловікові не дозволено на друге одруження. Так він сам каже, та й з вашої грамоти це випливає. Чому так сталося, неважко мені й здогадатись. Школярики, латинню губи закалявши, про такий, нібито церковний, закон вам наплели. Це вони єретичного мимріння папського наслухались, а наша грецька церква завжди за подібну вину руйнувала перший шлюб і благословляла другу, невинну, сторону. Латинство ж, як в інших суперечливих нам артикулах, так і в цьому, вона відкидає. Про це довідатись можна хоча б з [рішень] Флорентійського собору 158. Та й від вас надіслані до мене вказівки Василя Великого 159 та інші правила про потребу розлучення кажуть; інакше й бути не може, оскільки слово господнє в євангелії чітко про це визначає. А поголоси ошалілих від упертості папських мудрагелів сумлінню нашому суперечать. Та от біда, що панове школярики, що б не почули з папських промов, високо цінують і вважають, буцімто воно безгрішне. Навіжені й неуки, які не знають не лише Святого письма (навіть як воно виглядає), але й самого того, з дозволу сказати, ремесла, яким хваляться. Ось, наприклад, і в оцій вашій грамоті супліку назвали апеляцією, не розуміючи значення вокабулярного; бо апеляція — це позов до вищого суду, коли найнижчий не за законом щось вирішив. Про це як античні, так і нинішні законовчителі одностайно свідчать; та й судові колегії слово вживають у такому самому значенні. Латинуси ваші знають догмати латинської церкви так само, як сліпонароджений — різницю в кольорах. Чи таке бачено десь?! Боляче мені, що ваша превелебність слухаєш таких мудрагелів, уважаючи, певно: «що сіре, то й вовк», А краще б послухатися авторитетнішого слова. Правда, їх думка годиться при пошуках прибутків, навіть паскудних, Але нас бог обдарував щедрістю своєю і наказав дотримуватись істини. Молімося ж йому, аби зміцнив це й на майбутнє. При цьому доручаю себе постійній любові й молитвам святим.

Вашої превелебності доброзичливий брат і спослужець, і та ін. \250\






50 ***


Найславетніший і найзначніший графе, канцлере, володарю мій і патроне ласкавий! 160


Прочитав я листи могилівські, серед яких найрадіше той, від міщан, у якому перераховується чимало пунктів, що звинувачують NN і які потребують розміркування. Усе це вимагало б і детальнішого дослідження, якби можна було нам те робити та якби пункти ті були справедливими. Цей чоловік, ними ганений, у майбутньому там, звичайно, непотрібний, і то добре, що й сам туди, кажуть, неохочий. Якщо ті пункти брехливі, ми принаймні довідаємось, яка світського того братства з архієреєм своїм незгода чи й навіть ворожнеча. Адже з цього дуже легко може виникнути святого православ’я крайній занепад. Хай відверне ласкавий господь! Відчуваю до тих доносів якусь підозру, оскільки деякі із звинувачень такі важкі та жорстокі, що й повірити важко. Хіба подібне презухвальство серед вільного народу, та ще й з малосильного боку (яким є дім архієрейський), могло трапитись насправді? Невже світська влада, хоча й іншого стану, не вгамувала б його? Але як би нам бог порадив поступити для з’ясування істини? З покірністю пропоную славетності вашій свою думку: ті пункти передайте звинувачуваній персоні не у вигляді допиту, а з приятельською й ласкавою пропозицією, аби, якщо захоче, потурбувався відповісти, для очищення свого імені й з причини нашого повідомлення, яка його порада й спосіб щодо впорядкування тої єпархії. Сподіваюсь, що він прийме цю пропозицію з задоволенням. Якщо ж відмовиться те зробити, тоді не без підозри лишиться. Чи буде так, чи ні, премудрому вашому міркуванню себе вручаючи, залишаюсь.


Славетності вашої доброзичливий богомільник і слуга

Феофан, архієпископ новгородський







51 ***


Найславетніший графе, канцлере, володарю мій і патроне ласкавий! 161


Учорашнього дня, увечері, приклика"в я до себе архідиякона могилівського й розпитував про різні справи, якими й ваша славетність через пана секретаря цікавився, йшлося про те, чи можна сподіватися нам, що тамтешнє духівництво беззаперечно й ласкаво захоче прийняти собі звідси пастиря. І я отримав тверду відповідь, що це їм не лише не буде небажа\251\ним, а, навпаки, вельми радісним, Казав ще, ніби про таку думку й волю всіх він знає достеменно, як про свою власну, Тому, на мою думку, не що інше залишилося, як лише намір здійснити, оформивши й пославши власні грамоти його величності володаря нашого найласкавішого до його величності короля й республіки польської. Сподіваюсь, що монархом російським настановлений архієрей міцніше стоятиме й не буде напастей зазнавати; крім того, кращу репутацію, поважання й ставлення у тій державі матиме. Просить ще архідиякон, аби не відмовили його проханню й щодо будівництва нової кам’яної кафедральної церкви, оскільки подвоїться, таким чином, захист тамтешнього православ’я, А до цього має ще неабияку до його імператорської величності претензію: просить відпустити його, аби тривала затримка не викликала сумніву для братії, яку, повернувшись, міг би володаревою ласкою запевнити, й від вашої славетності цеї ж ласки бажає, аби славетність ваша словесно з цих та інших інтересів також і тамтешнім запротегував. Про це доповідаючи, залишаюсь.


Славетності вашої доброзичливий богомільник і слуга, покірний

Феофан, архієпископ новгородський







52 ***


Найпревелебніший владико! 162


Двічі отримав я від превелебності вашої листи: одного, що сповіщав про ваше з Санкт-Петербурга до Новгорода повернення; з другого, переданого отцем Серафимом, намісником, в якому, виражаючи свою до мене любов і доброзичливість, повідомляєш, превелебносте ваша, про свій намір просити, де належиться, аби вам повернули маєтності, відібрані від Юр’ївського монастиря. Оскільки кажуть, що про ті маєтності відомо було й у домі архієрейськім, тому прошу превелебність вашу потерпіти якийсь час, доки про ту справу мені з розряду повідомлять довідкою. Я, звичайно, перешкоджати не буду, однак мушу чітко й ясно знати про ту справу, аби мене бог і люди не звинуватили в недбалості; також і непорушний хай буде між [вами] братній мир, який законодавець любові — бог наказує зберігати. На взаємну братолюбність, вищу від усяких прибуткових інтересів, з боку вашої святості сподіваючись, залишаюсь і та ін.

Р. S. При цьому повідомляю превелебності вашій, що його імператорська величність лютого, 11 дня, має славний свій вхід до царського міста Москви через троє воріт тріумфальних, де ми, священницький чин, у вбранні зустріли його величність коло воріт синодальних і я, покірний, привітав його \252\ величність від імені всіх духовних. Потім лютого, 25 дня, відбулася преславна його величності коронація і я, недостойний, сподобився у великій тій справі слугувати його величності: поклав на нього, во ім’я господнє, імператорський одяг і корону, вручив берло й державу; а по закінченні святої літургії помазав його величність миром святим і святих таїнств причастив у вівтарі, перед престолом, за чином і образом причастя священиків. Дай йому, господи, мирне й славне царювання!







53 ***


Найясніший і найвеличніший графе, канцлере, мій ласкавий володарю й патроне! 163


Учора ввечері почув я, немовби ваші світлості — Верховна таємна рада — вирішили, щоб ми новгородське наше обійстя звільнили для розміщення там якоїсь колегії. І якщо це так, то дивно, бо те обійстя, руйноване протягом багатьох років, а недавно перебудоване й начисто зроблене немалим для дому архієрейського коштом, було б відібране від дому невідомо для чого. А на цьому ж обійсті вже більше року має собі постій превелебний Христофор, митрополит грузинський, і також тут дали ми помешкання прикликаному з Петербурзької академії професорові, який малюватиме церемонію його імператорської величності. У нас він уже з півроку, Я був переконаний, що всім оцим роблю хоч якусь послугу честі державній. Вчорашнього ж дня, на вимогу вашої світлості, відвели ми там само помешкання архідияконові могилівському; та на тому самому обійсті мешкають приїжджі новгородські архімандрити, — де й нині один живе, а недавно жили два; ще і ризник з ризницею, і адвокат з своєю сім’єю, хоч не без труднощів, там само уміщуються; до того ж і я навідуюсь, коли трапляються відправи чи інші церковні служіння. Характерно, що той, хто простосердя ваше до займання обійстя нашого схиляв, усі тамтешні потреби лукаво приховав і показав на той дім, немов на порожній і непотрібний. Можливо, що йшлося про мій на Чистім ставу дім, тоді хай довідаються й оглянуть, як ми там просторо живемо; де крім мене й численні церковні служники, й двораки, й конюхи, й контора, й колодники, й домові різного звання, і для різних потреб слуги мешкають. Оце пишучи, найпокірніше прошу давнього мого добродія, світлість вашу, заопікуватися мною більше, ніж домом премудрості божої, і від такого пригнічення, у згоді з іншою братією вашою, високими міністрами, оберегти нас, і, безумовно, сподіваюся, що сумління ваше, пізнавши згадані вище потреби, вкаже на те, що богові й правді його не суперечить. \253\






54 ***


Превелебний владико, мій во Христі найлюб’язніший отче й брате! 164


Щира моя до святості вашої любов, зміцнювана взаємною вашою до мене любов’ю, яка зобов’язує мене слугувати вам до всякої прехвальної користі, також і до охорони чесного імені як лише можна, змусила мене й нині послати до превелебності вашої охоронний мій листик від ось таких, які тут подаються, приповідок: коли минулого року отримано в синоді від превелебності вашої рапорт про заборону співжиття N N з його дружиною, як невідповідним до церковних правил шлюбом поєднаних, тоді деякі службовці тлумачили ваше визначення як підозріле, немов превелебність ваша так визначив внаслідок сварок за маєтності з їх шляхетністю панами баронами Строгановими 165, а точніше, з їх тамтешнім економом Шушмановим. Але позаяк те одруження й синод неправильним визнав, тому й гріх той, імені святості вашої приписаний, добровісними усіма знищений, і з теологічного міркування ви, пастире, що за правду потерпав, зарахований до тих, хто бореться проти обмовлення Христа. Через деякий час від іншого, тих же панів служника, був поданий рапорт, де сказано, що, превелебність ваша, маєш намір одруження його з дружиною зруйнувати. Одружені (якщо правдиво нам описали) — троюрідні брат і сестра, а тому їх одруження поза межами церковної заборони. Через це більші почалися на святість вашу нарікання, й ми честі вашій послужити інакше не можемо, як лише відповідати тим, що дорікають: про ту справу від вас, — як це було про перше одруження, — ми повідомлені ще не були, але, якщо щось не від самого архієрея, а з дому архієрейського походить, то хіба йому не треба вірити так само? Ще ж потім і третє нам щось повідомлено про вашу до дому панів баронів недоброзичливість, а саме: немов превелебність ваша ключаря церкви соборної усольської, славним їх титарством забезпеченої, від тієї церкви до іншого місця перевести хочеш; а від цього немалі труднощі й небезпека церковному добру можуть заподіятися, оскільки згаданий ключар Василь їх високості баронам Строгановим в стараннім, вірнім церкви тієї оберіганні відомий і при ній 35 років перебуває. Також з дому їх шляхетності моїй покірності повідомлено про це з суплікою, аби я, як вашій превелебності давній і щирий приязні спільник (про це вони знають), до превелебності вашої клопотального листа надіслав і святість вашу до їх шляхетності прихилив. А якщо те без відома й волі вашої з боку якихось, можливо, домових діється, то святість вашу вчасно й старанно застерігаю; хай, про \254\чесне ім’я своє дбаючи, посилкується і покладе край такій підступності служників, яким звично пристрастям своїм догоджати; їх аніскільки не обходить, що це може честі панській зашкодити. Якщо ж у тому є персональне святості вашої бажання, то щиро раджу й покірно прошу святість вашу не забувати і не оминати так славних панів, святим церквам і церковному рангові знатних добродіїв і які від превелебності вашої миру вимагають. Самі вони, їх високість, обмови імені вашому не бажають. Але ж, якби то й інші, сторонні, святості вашій не дорікали; та й ми не хочемо в тому бути учасниками через давню нашу приязнь, через обов’язок друзів взаємно оберігати один одного та через пастирську посаду, надану нам богом для будування, а не руйнування. Щиро благаю святість вашу найтихіше з таким приватним домом поводитись, також і до домашніх, і до його прещирих [друзів] бути особливо ласкавим, на що, безумовно, сподіваючись, залишаюсь і та ін.








55 ***


Прохання твоє 166, викладене ,на папері (дивуюсь лише, чому не по-латині!), вразило мене подвійним лихом. Перше лихо в тому, що тебе, який, здавалося, вже поладнав дещо свої справи й думав вибратися з моря на берег, все ще разом з твоєю фортуною відносять протилежні хвилі; а друге лихо в тому, що при величезному моєму бажанні я не можу допомогти тобі. Якщо хочеш довідатись про мої теперішні справи, то вони перебувають у такому стані: шахрай Василь, якого я досі вважав за найвірнішу людину (це зі мною трапляється не вперше, тому що досі в мене не було друга, який би міг подати добру пораду), до того довів мої справи, що в мене не лише нічого не лишилося з моїх власних грошей, але, на превеликий мій жаль, я ще й заборгував близько 1300 крб. Так що для того, аби розрахуватись з кредиторами й позбутися сорому та прикростей, я змушений був розпродати все своє різноманітне начиння, в тому числі й дари, надіслані мені від її імператорської величності, причому, як це буває у подібних випадках, набагато дешевше від справжньої ціни, й тепер своїх власних я не маю, як кажуть, ні копійки.

Через те я потрапляю тепер у борги, щоб за допомогою цих грошей зберегти під час переїзду своє слабке, як ти знаєш, здоров’я. До Петербурга ми вирушаємо десь серед святок. Оце й усе, чим я можу виправдати себе перед тобою. Вибачай! \255\






56 ***


Найшляхетніший і найвеличніший бароне! 167


Оскільки між іншими церемоніями, що стосуються наступної відправи імператорського шлюбу, веде перед шлюбний вінець, від чого й одруження в грецькій церкві вінчанням називається, то вимагають повідомити, який би вінець міг бути до цієї нагоди пристойнішим. Тому мою про те думку величності вашій розважно пропоную. По-перше, слід знати, що в требниках, чи ритуалах як слов’янських наших, так і грецьких, ніде не визначено, яким чином шлюбні вінці робляться. Але у великоросійських церквах вони надзвичайно різноманітні: одні подібні до античних дівочих пов’язок; інші — з сонячними променями, як на старих грошах, що спрямовані на славних лицарів; ще інші — з лілеями, подібними до французьких; є й такі, в яких, за звичаєм королів європейських, додаються дужки. В Малоросії неодноразово траплялося бачити пласкі, шириною з вершок, обручики, прикрашені кулями чи позолочені, подібно до стародавніх царських діадем. А в грецьких країнах взагалі немає ніяких вінців до шлюбних церемоній, які б серед церковних скарбів зберігалися. Проте з дому нареченого й нареченої до вінчання приносяться плетені з галузок маслинових, лаврових, цитринових чи помаранчевих. Їх [вінці] за бажанням всі, хто хоче, можуть прикрасити різними стрічками й квітами. Після вінчання вони знову повертаються з церкви в дім молодих осіб. Про це свідчать прибулий сюди превелебний митрополит Фіваїдський та інші грецькі духовні. А Яків Гоар в Еухології греко-латинській, говорячи про [їх] вживання, [каже, що] у греків за звичкою садять маслиновий сад. Про це є у Псалмі 127 («Сини твої, яко новосадженці маслинові»). Цей псалм співається під час шлюбного вінчання. Характерно, що й у давніх латинських християн маслинові вінці на молодих накладались. Про Це Сидоній Аполінарій 168 у віршах своїх згадує, в епіталамії про шлюб Полемія. Не годиться змовчати й про звичай народу грузинського, який використовує на шлюбах особливі вінці, маючи дома (інколи й у церквах) готові обручики з лозинок, шовком оплетених, на яких висять чотири шовкові китиці. Під час шлюбного вінчання ті обручики обплітають зеленим листям якогось дерева, переважно виноградним, як свідчить його величність цар грузинський 169. З цього ясно, що, хоч в Церкві східній з давніх-давен і всюди при одруженні вінці вживали й досі вживають, однак ще ніде й ніколи не визначено, яким, власне, повинен бути вінець, а все грунтується на довільному звичаї. Про це знаючи, не треба мати ніякого в тому сумніву й можна до вінчання їх величностей приготува\256\ти вінці маслинові чи лаврові, чи різного листя й квітів з додаванням і дорогих каменів, уміло вплетених. Лише хай на чолі тих вінців будуть невеличкі образики: Христового обличчя — на жениховім і богородиці — у нареченої, оскільки це в церквах російських усюди заведено. А якщо й у цьому не відступати від російського звичаю, то, на мою думку, слід поробити ще корони імператорські (з обличчям Христовим і богородиці), позаяк в церквах наших є вінці, подібні до королівських. Однак і цю думку віддаю на премудре ваше міркування й самого себе вручаю добродійській ласці

NN







57 ***


Всенайяснішій, найдержавнішій великій володарці імператриці Катерині Олексіївні 170, самодержиці всеросійській, уклінне прохання


Після багаторазових моїх словесних пропозицій, якими вашу величність я змушений був турбувати, про запечатані в домі моїм і єпархії гроші й про поцінований хліб, ще для кращої інформації і письмово додаю такі пункти:

І. Як чую, у рапорті колишнього секретаря Герасима про те, що немов багато грошей з казни дому архієрейського новгородського украдено й приховано, сказано, що капітан Шушерін був посланий, маючи при собі й доповідника, того Герасима, аби розшукати ті гроші. Пізніше вашій величності доповіли, що таких крадених і прихованих грошей знайдено велику кількість, а саме 60 тис.

II. А все те брехня, бо не 60 тис., а 23 тис. крб. знайдено: й ті гроші не в одному лиш домі архієрейському, але й у монастирях тієї єпархії знайдені; й гроші ті не крадені, а наявні, в книгах записані, для платні і повсякденних потреб відкладені, й не приховані та знайдені, а на вимогу, де скільки є, показані, Отже, ті гроші такі самі, як і в усіх інших єпархіях та монастирях, і церквах, і в інших людей. А що Герасим показати обіцявся, того нічого не знайдено, хоча й з не малою запопадливістю шукано.

III. Також понабріхувано й про хліб: бо хліб не крадений і не прихований, а явний і уживаний, та ще й не лише архієрейського дому, а і єпарших монастирів.

IV. Довідався ж я про все від моїх приказних після того як вони відповіли на поставлені мною питання. Про це я доповів словесно вашій величності, й величність ваша наказали облишити брехливе те й за наклепом ведене шукання \257\ та віддати гроші й хліб домові архієрейському й монастирям як певне їх майно.

V. Але за іменним вашої величності указом нічого ще не зроблено. Чомусь то так сталося, що 11 тис. щорічних лишилися невідшкодованими, ні як інші податки єпархії не зараховані, хоч платити з новгородської єпархії від 1706 р. наказано й на те скоро подана буде з розряду архієрейського вказівка, де буде показано, що більше 260 тис. новгородська єпархія за новгородську провінцію вже заплатила й що цієї суми не віддано.

VI. Ще ж і частина ризниці архієрейської в Невськім монастирі запечатана, й мені її досі не повернено,

Вселаскава велика володарко! Прошу вашу величність підтвердити ласкавий ваш указ; веліть, державносте ваша, письмовий указ до Петра Андрійовича й інших послати.


Вашої імператорської величності низький раб і богомільник

Феофан, архієпископ новгородський







58 ***


Превелебний отче пасторе, побратиме й пане вельмишановний! 171


І найкоротшою вісточкою ти б велику доброзичливість до нас виявив, якби в листах своїх вельми розумних засвідчив, що пам’ять твоя ще зберігає спогад про мене. А зараз я не так завдяки власній освіченості, як дякуючи твоїй божественній ласці до мене, яку я отримав, передаю і складаю якнайбільшу тобі подяку. Немов з джерела ласки Христа бога, що надає нам всілякого щастя, якого потребує наше злиденне життя, повсякчас бажаю і щиро прошу для тебе вічно квітучого здоров’я. А похвала, якою обтяжуєш негідного, коли тобі здається, що прикрашаєш його, не лише не шкодить, а й приносить мені чимало всілякої користі. Бо нагадує вона мені серйозно, щоб я прагнув стати таким, яким велиш бути. Що ж стосується артикула виправдання, вірю, дякуючи богові, найміцніше, а інших, звичайно, безпосередньо й незмінно попереджаю, що людина не власною працею, а лиш чужими ласками та істинною ласкою і милосердям божим, — і жодним іншим способом взагалі, хіба що прислужилася крові Христа (але ж це все було до нас!), — через віру виправдовується. О, дай боже, щоб я до останнього подиху так відчував і гідне цього вислову життя вів! Дай боже, також, щоб це наше твердження для всіх інших стало не передчуттям смерті для смерті, а лиш життя для життя. Амінь. \258\


Однак, про давню незгоду між латинцями й греками щодо походження святого духа, кажу, не можу легко погодитися. Я написав про цю суперечку, скільки б ретельність сама могла сказати, й не побачив жодного аргументу з Письма, який легко можна було б пояснити. До цього я додав, не приховуючи, й своє — бог свідок — нешкідливе для загальної думки судження, цілком зрозуміле й написане згідно з правдою. Якщо раніше даси знати, я буду вдячний і писання це до тебе перешлю. Багато чого там трактується, що теологів-протестантів найменше стосується, а все впертого базікання найбезсоромніших папістів, які, між іншим, так у цьому питанні лише з переказів людей, — і то майже завжди найгіршою вірою попсованих, — та за мізерними здогадами, як і раніше, мають намір вершити справу. Тріумфуючи з великим шалом, вони Святе письмо лижуть, як собака миску, не зважуючись торкнутись до каші. Зрештою, чи це спірне питання в якийсь час не призведе до звад у церкві, — про це мені хотілось би знати вашу думку. А поки що здоров бувай і нас, як почав, продовжуй згадувати й любити. Хай бог, тричі найкращий і наймогутніший, зберігає тебе здоровим і неушкодженим якнайдовше.


Подано в Київській колегії року 1715, липня 8.


Тобі найвідданіший побратим

Ф. Прокопович, колегії Київської ректор


Чоловікові вельми славному й превелебному Юстові Самуелю Шаршмітові, пасторові найдостойнішому: хай німецькі церкви поширяться й на гамарні!







59 ***


Вельмиславний і великий пане!

Улюблений во Христі брате й отче високошановний! 172


Радіючи з нагоди такого вельми приємного й вельми щасливого для нас свята, цими словами тебе вітаю, що, гадаю, й для твоєї душі вельми приємне, без сумніву. Складаю подяку богові нашому Ісусові Христу, «що, постраждав за наші гріхи й воскрес для нашого виправдання». Ці слова апостола («До римлян», 4, сл. 25), щоб нас більше звеселити, видаються з коротким поясненням [темні місця], — хоч їх видно з першого погляду, — лише б ми пересвідчились, що виправдані внаслідок смерті господа, тобто: оплачене смертю самої божественної справедливості за наші борги, цьому відпущенню ми не були рівнею. Що стосується цієї твоєї винагороди, то вона, ясна річ, не твоя; ми її підступно забираємо собі й робимо \259\ нашою; притому також йому самому, немов наперед домовлене, сплачуємо й чесні перед богом постаємо. Це підтримав вишуканою метафорою Ісайя 173 (розділ 3, сл. 5), де оголосив, що ми зцілені раною Христа. Чому, отже, цей Павло, найбільший проповідник божої ласки, виправдання присвятив [не] смерті, а воскресінню Христа, буцімто господь не [тоді], коли переніс смерть, а лише тоді, як піднявся з могили, в бога для нас заслужив виправдання. [Деякі ненавиділи] легке дволике у виправданні: попереднє і пізніше, немов чоло й спину, Гадають, що це є звільненням душі, але запевняють, що те відкривається нам у самому виправданні Христа, аби ми, певне, зрозуміли, що не лише через Христа ми очищені від гріхів, але й із-за самої справедливості перед богом. Кажуть, отже, апостоли ці в короткій проповіді: [не] через втрату Христа за гріхи треба розуміти звільнення духа, приготованого його кров’ю, але через воскресіння, внаслідок виправдання. Ми мусимо обмислити сам намір цього виправдання, приготований нам його воскресінням. Цей виклад для мене істинним не здається, бо спершу відокремлює те, чого не слід відокремлювати, хоч напевно розрізняє, що є спільним і не може розриватися; укупі бо й нам справедливість Христа вважається заслугою й гріхи відпускаються; хоч якщо [хочеш] стисло говорити й щось хай буде краще, щось гірше, принаймні оволодіти нашим [вченням], тоді буде перша заслуга відпущенням гріхів; якщо, принаймні, згадане є причиною цієї, тоді не ця, але попередня із-за смерті Христа; не згадана, але ця, внаслідок воскресіння Христа відповідала б чудесно, якщо б оця [заслуга] цінувалась. Але що найбільше перешкоджає цьому викладові — це, щоб за угодою не було все виправдання наше сповна присвятою смерті й крові господа нашого. Це вчення означає щось незгідне [зі словом] бога; а також в самому стражданні й звертанні до господа; певно, досягнув повної досконалості; справа людського спасіння; і його раною ми вилікувані; й незвичайним пожертвуванням (воно було на хресті) удосконалив навіки тих, що освячуються («До євреїв», X, в. 14), щоб я залишив без уваги багатьох. Тоді Христос зробив нам великі послуги, щоб «ми стали божественною справедливістю в ньому, коли сам гріх стався заради нас» (2. «До коринтян», 5, в. 21), Але ж гріх той стався тоді, коли і сварка із-за нас сталася; звісно, коли він був підвішений на деревині («Галатам», 3, в. 13). Отож тоді [...] отримав справедливість для нас у бога, або хоча б, точніше скажемо, тоді заслужив, щоб ті, що увірують в самого [нього], справедливість його собі непідчищену Усвідомлювали так, як свою власну. Чому ж справжню частину виправдання ми приписуємо його смерті, й другу — вос\260\кресінню, неначе [...] ? Так в оцьому неприйнятому викладі (і чи добре я сам відхилив), прошу, зваж, якщо залишиться якийсь сумнів, то не відмовся мені подати знак. Викладене місце апостола так нам підказує: треба розрізняти справжню причину речі й [її] знак. [Так, наприклад], цар після підкорення [чужої країни] роздає маєтки й дарунок свій скріплює посвідченням; подарунку цього причиною, власне, називається прихильність царя; посвідчення ж є знаком подарунка, впливаючи цим на всіх обізнаних [з ним], які відомі своїми суперечками за них, — хоч посвідчення прийнято називати причиною подарунка. Таким чином, у справі нашого спасіння знай, шлась причина нашого виправдання; прихильність — дарунки; причина, кажу, яка виробляє першу. Спонукальною [ж, не] платною причиною є смерть і покірність Христа; але воскресіння його ж є найпевніше знаком нашого виправдання, яке [...] підтверджуємо доказом міцно, — виправдане божою ласкою, приготованою, певно, смертю господа. Оскільки Христос помер і воскрес, таким чином, ми, вірячи в нього, знову позбавляємося гріхів. Щоб ми виправдалися, він своїм воскресінням упевнив і нас у воскресінні людей; початок [...] «прах тих, що заснули» (1, «До коринтян», 16, в. 20); і пришестям своїм нас певними зробив у майбутньому нашому пришесті; бо наш провідник повинен бути на небі («До євреїв», 6, в. 20); і тіла свого безсмертного, а також справжню славу нашої епохи дає нам в майбутньому прославлення його; буде бо хрест наш подібний до тілесної його слави (Філіпянам, 3, в. 21; 1. «До коринтян», 15, в. 43, 47), За ці славні свої обдарування й тріумфи не отримав від нас Христос [власне кажучи] подібних дарунків, але їх [кров’ю своєю...] освічив. Підсумок заслуг [...] Христа відбувся на хресті; це стало очевидно із спростування попереднього пояснення. Отже, хай [...] поняття й опис апостольського вислову такі: довірився смерті сина бога, щоб переніс страждання за наші гріхи, а також при цьому зробив досить божественної справедливості; воскрес [же], щоб якнайбільше упевнити нас у приготованому своєю кров’ю нашому виправданні. Це апостол оголосив звичним способом промовця, в якому переважно речові докази наводять, неначе причини справ. Так кажучи, ми добре прислуговуємось. Воскресіння Христа дає нам нашої епохи воскресіння; його сходження закликає і нас зійти туди ж і таке ін,; незвичайний досі сумнів треба відкинути, оскільки власне Христос визначає зійти на небеса, щоб за нас подбати перед богом, а саме: щоб ручитись за нас («До євреїв», 9, в. 24). Навіть повинно бути й переконливіше [...] тепер турбувати проханням за нас («До римлян», 8, в. 34) і («До євреїв», 7, в. 26). З цього виїдається доречним, ще не гаючись, нам стати \261\ гідними Христа, якщо справедливо, що [він] «незвичайною жертвою навіки удосконалив святих». Коли ми доводимо, що істина зверху є від апостола («До євреїв», 10, в. 14) і повинна бути найсправедливішою; що добродійство Христа вже досягло повної досконалості і навіть перестало діяти, правдивим, однак, є й те, що ще не перестало і ніколи не перестане; але [яким чином] це й те є справедливим? Бо це здається суперечливим: добродійство Христа перестало діяти рухом тіла чи прикладом; не перестало й не перестане вічно впливом чи результатом своїм, тобто: перестануть діяти публічні виступи і страждання, якими Христос наставляв нас на істинний шлях; однак не перестав і не перестане діяти цінний результат — Співчуття бога до нас — все нам надане внаслідок цього й повсякчас повинно бути. Відчувається, що Христос досі ще (турбується за нас перед богом; що бог його скарги й страждання має перед очима, і їх Христос хай показує там безперервно; і при тому також до співчуття хай схиляє. Це все називається гуманністю; звичайно ж, бог це бачив, хоч рани свої Христос не показував. Але так говорить Письмо, а що нам, тілесним, хай показує божественні речі на [... ...]. Вона ж бо існує, вельмиласкавий пане! Хай же з такого вислову апостола постане радість у благочестивій душі: «Випробовуються ті, що дійсно благочестиві є й лише во Христі шукають справедливість». Відтоді, як я знаю, що ти такий [теж] є, я нікому гідніше й прихильніше, як тобі, не можу виявити радість з нагоди воскресіння Христа, Гаразд, брате наймиліший, це я тобі дарую! Осягай радість господа твого; він дав тобі очі, якими ти ясно бачиш світло його євангелія, дав себе й дух новий, яким ти постійно прихильність його черпай, Втішайся, отже, з випробуваного й отриманого такого блага! Не знаю, чому інші радіють з воскресіння Христа, які не віда« ють, нещасні, що смерть приготувала, а воскресіння засвідчило його світові. Одні лиш ті за правом радіють, що визнали справедливою і усвідомили причину своєї радості: постраждав Із-за гріхів наших ( воскрес внаслідок виправдання нашого, О [свято], о тріумфі Хай приходять нечестиві ці штукарі, хай розшукують свої справедливості; усі просять — і слабкий, і пошарпаний, і покинений напризволяще; хай розшукують те, на що прирікаються вони через власні провини? Здобувають їх там, певно, лише в самому пеклі; хто шукає борг, знайде покару, за висловом божественного Августина, Серед твоїх [же], якщо твої є, разом з апостолом Павлом винагороджуєшся й ти за збитки і бруд (Філіпянам, 3, в. 8). Утішайся й тріумфуй, ти, який уважаєш, що треба славити Христа не на чому іншому, а лише на хресті. Будь прихильним, справжні й повні бери утіхи; й удень, і вночі обдумуй; серед \262\них себе більше й більше зміцнюй; всі нашіптування, всі сни штукарів у щербату копійку цінуй і не вдайся до надмірних клопотів віку — куди менша правда. Зважай на те, що праця дає; вона сама може бути корисною для тебе дещо; це й цареві часом корисно, й нині вбогим та злиденним (якщо так прагнутиме до твоєї справи у майбутньому) нікого не зробить; шукайте спочатку царства небесного, й це все вам прибуде! Бувай здоров!


Київ, травня 25, року 1716,

Ось як тебе вітає твій

Феофан, колегії Київської ректор







60 **


Найпревелебніші мужі,

брати найдорожчі! 174


Усім відомо, особливо добрій публіці, — за винятком тупоголових, — що обдаровані люди як науковими знаннями, так і своїм досвідом підносять могутність людини, а учнів вельми надихають до осягання наук. Так от і нас втішила якнайбільше одна славна справа: минулого року найславетніший пан барон Ніерот показав нам збудований у його, маєтку за його порадою і його ж коштом будинок для виховання й навчання сиріт! 175 Зраділи ми, власне, вже коли й саму почату справу на власні очі побачили. Проте побачили ми, як кажуть, перші початки. Аж тут ми почули, — й чутка вислизнула назовні, — що я повинен буду закінчувати цей заклад щоденно і потім підтримувати, доставляючи сюди юнаків, і чекати день у день запрошених професорів та, нарешті, опікуватися ними. Що й казати, ми були в захопленні. Бо, хоч цей навчальний заклад присвячений переважно для навчання лівонського юнацтва, але, тому що Лівонія з волі божого провидіння вже приєднана до Російської імперії, ми з приємністю зрозуміли, що й для нашої нації (хай завжди буде так) кращий день настає, Адже Русь дуже багата найкращими людьми, але вони, все ще як дорогоцінні метали досі в землі зариті лежали; багато ще, чого не вистачає, вона позичає, топить і обробляє. Те, що вже почато, робиться завдяки мудрості, турботам і невтомним зусиллям блаженного нашого монарха Петра. Коли ж ми Алпенське обійстя, немов вулик з Музами, розворушити наважимось, насправді дізнаємось, що бог, найкращий і наймогутніший, через волю божественної величності та волю всіх добрих це охоче стверджує. Нам залишається лиш найуклінніше просити: зміцни, боже, це, що ти зробив \263\ у нас. Справа така, що ми самі повинні запрошувати один одного й вітати. Та передусім до вас, побратими найдорожчі, маємо написати запрошення, щоб з ваших отаких праць отримати втіху. Сподіваємось, що наші надії — про них оголосимо — ви усвідомите. Продовжуйте, люди вельмиславні, як і почали! Підтримайте вельми святе починання пана барона, примножте добро Русі, підсильте наші сподівання. Будьте певні, що ваша праця отримає, крім усього, чи не найкращу винагороду. Коли плоди цієї семінарії (яких очікуємо) зійдуть, про вас скажуть: їх насіння впало першим! Бувайте здорові!


Найвідданіший вам побратим, ваш покірний слуга

Феофан, єпископ псковський


Петербург, року 1720, березня 4,



Постскрипт. А щоб вашою працею було більше й посіяно, й зжато, додаю вам ще й з нашої частки. Посилаємо трьох учнів: Василя, Івана молодшого та Івана старшого (за віком), У Василя є хист, не з найгірших, позначений риторичним забарвленням, яке лише можливе у наших. Цього передоручаємо вам з надією, що він сповниться кращим духом відповідного факультету. Крім того, хай вивчає історію, астрономію, хронологію й географію, Хай навчається й мов: латинської, грецької, а також гебрайської. Та й геометрію з підвалинами арифметики поволі хай опановує. Хлопець Іван також має кебету і, здається, не малу. Вимагайте, щоб він студіював грецьку й особливо латинську мову. А вашу, тевтонську 176, хай поволі всмоктує з розмов. Якщо можна, подайте йому деякі геометричні початки за рахунок географічних. Та вам це краще видно. На талант іншого Івана маємо меншу надію. Тому, коли виявиться, що його мозок із щасливої глини зліплений, хай на всяк випадок, принаймні, навчається органної музики. Вибачте ж, прошу, що так пишу й немовби вказівки даю, як вам поступати. Ви люди вельмиславні й самі визначите їх здібності, й кожному своє воздаєте. Про це Христом вас заклинаємо. За синів ми їх маємо, й нині, розстаючись з ними, без заздрощів бажаємо, аби вони вволю наситились знаннями, й просимо вас за них, немов за себе. Крім усього просимо, аби навчили їх серйозно боятися й поважати бога, обмірковувати прорахунки й економію нашого відтворення, пересвідчуватись у марності людських справ. Постійно нагадуйте їм, що після цих студій вони повинні будуть присвятити себе не самим собі, а прислужитись громадському доброві. Хай не переймають поганих звичок! От і знову я прогрішився перед вами своїм нагадуванням. Змилуйтесь, прошу! \264\







61 ***


Найясніший графе. Петре Андрійовичу, володарю мій і добродію особливий! 177


Коли повернувся від вас у синод, я запитав секретаря Герасима, чи буває в архієрея новгородського 178. Він сказав, що буває, але лише з дозволу Антона Мануйловича. й ми до з’ясування веліли взяти його під арешт. Коли ж я став при своїй братії з подивом говорити, що, якщо вже, мовляв, секретареві ходити дозволяється, то чому ж тоді іншим забороняти; тоді отець архімандрит троїцький, відвівши мене вбік, сказав: «У мене, — каже, — вчора був від новгородського архієрея суддя його монастирський (Головачов) і розпитував, хто наступає на його архієрея; і я, — мовить, — питав його, чи буває в архієрея; і суддя, — говорить, — сказав, що він від архієрея присланий, а його, — каже, — суддю, пускають до архієрея вартові». Це доповідаю вашій ясності, залишаючись, доброзичливий ваш слуга й богомільник


Феофан, архієпископ псковський


Травня 3, року 1725.







62 ***


Найпревелебніший владико 179


Доповідаю превелебності вашій, що цього січня, 5 дня найпревелебніший Питирим 180, єпископ нижнєгородський, знову до міста прибув і скоро до Санкт-Петербурга вирушив. Тому превелебності вашій раджу, за змогою якнайшвидше, по від’їзді його імператорської величності, щоб і ваша превелебність виїхав з Санкт-Петербурга.


Січня 6, року 1728.








63 ***


Пане секретарю Тішине! 181


По отриманні цього листа, превелебносте ваша, передай до Москви на нашім возі, додавши для охорони з варти певного воїна, два кришталеві хрести, що взяті були з Москви для похоронів блаженної і вічнодостойної пам’яті його імператорської величності. Якнайскоріше пишу це до вас за згодою й інших синодальних архієреїв.


Феофан, архієпископ новгородський


Січня 13, року 1728. \265\



64 ***


Найпревелебніший владико! 182


Просив нас словесно про рекомендацію вашій превелебності пан сотник Батуринський у справі, яку має з ченцем йоакимом [Богомодлев]ським. Ця справа, за свідченням і слідством уряду полкового й магістратового Ніжинського, судом вершена 1720 р. в місті Батурині превелебним Кирилом, єпископом переяславським. Дана йому, сотникові, за його превелебності рукою і печаткою, підстава для його конфірмації з такими доказовими аргументами: щоб і надалі в тій справі тому ченцеві Богомодлевському [ні в якому] суді не вірити, а збитки й витрати, які йому, сотникові, з цього приводу учинялися через пропозиції того Богомодлевського, повернути. З тої, даної йому, панові сотникові Батуринському, конфірмації й за власним розсудом бачимо, що ніякої за ним, сотником, провини, крім незаперечної правди, не можна визнати. Тому це змусило мене, при такій очевидній його, сотника Батуринського, рації, запропонувати превелебності вашій, щоб з братньої любові до прохача, давнє до нього, сотника, у тій справі, а надалі більше — милосердя та прихильність виявляв. А справа превелебним Кирилом, Єпископом переяславським, даремно не поновилася. Як видно з самої тієї справи, рішення було правильним, тому й треба було підтвердити це рішення. Сподіваюся, що на моє прохання ти обов’язково [зважиш]. Любові себе братній і молитвам святим уручаю.


Превелебності вашої доброзичливий брат і спослужець, покірний

Феофан, архієпископ новгородський


Квітня 13, року 1728.






Листи 1-30


Листи 65-111







Попередня (Листи 1-30)     Головна     Наступна (Листи 65-111)         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.