Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Феофан Прокопович. Філософські твори. Том III. Листи.]

Попередня (Листи 31-64)     Головна     Наступна         Примітки






Листи 1-30


Листи 31-64




65 ***


Найпревелебніший владико!

Мій во Христі улюблений брате! 188


При від’їзді вашої превелебності й моїм я просив його світлість пана генерал-лейтенанта і лейбгвардії Преображенського полку підполковника князя Григорія Дмитровича Юсупова 184 за поручника [...] Іванові [...]. Дотурову, щоб у його справі превелебність ваша проявив до нього ласку й узяте. у справі [...] до вотчини Дотурова, в Кашинський повіт, село Абрамово справжньому його володареві наказав повернути. Адже повторне його величності князя Григорія Дмитровича прохання до превелебності вашої про посередництво спону\266\кало мене вдруге турбувати превелебність вашу цим проханням. Сподіваюся, що на моє прохання превелебність ваша неодмінно зважить.


Превелебності вашої доброзичливий брат і спослужець, покірний

Феофан, архієпископ новгородський

Квітня 16, року 1728/







66 ***


Найпревелебніший владико, мій во Христі любий отче й брате! 185


Знаю я — через пересланого до мене листа — про братню вашої превелебності любов. Всеприязно дякую й благаю надалі такої самої взаємної любові не припиняти. На отримані мною від вашої превелебності листи відповідаю: ваша превелебність написала до мене про надіслання малюнка санктпетербурзького Карпівського дому. Він давно був би до вашої превелебності висланий, та лише вийшла затримка, бо того архітекта поки що тут, у Москві, не було, а був він у Санкт-Петербурзі. Коли прибув, то намалював. Той малюнок нин! посилаємо до рук вашої превелебності зі співаком Григорієм Поповим, у якого прийміть, якщо сподобається. Це пропонуючи й молитви святої вимагаючи, залишаюсь,


Превелебності вашої брат і спослужець

Феофан, архієпископ новгородський

Червня 16. року 1728/








67 ***


Превелебносте ваша, мій во Христі любий брате! 186


Про його світлість князя Василія Володимировича Долгорукого [...], що виїздить звідси до вашої превелебності, пан 187 [...] Андрій Григор’єв син Щербінін [...] керівного синоду про деяку його справу указом [оголосив]. Прохання його до мене змусило мене, — сподіваючись на попередню вашу до мене братню любов, — превелебність вашу цим проханням турбувати, аби у справі того Щербініна архієрейство ваше проявив до нього всяку у справі його ласку. Сподіваюся, що це моє прохання превелебністю вашою не буде зневажене.


Превелебності вашої доброзичливий брат і спослужець, покірний

Феофан, архієпископ новгородський

Москва, серпня, 12 дня, 1728 року. \267\







68 ***


Ясновельможний мосць пане гетьмане, мій особливий і дознаний добродію! 188


Хоч на нинішні великі свята божих таїнств ми обдаро« вуємось посланими нам спільними для всіх благами з неба, проте ми повинні й один одного здоровити взаємно. Тому я бачу і власний на собі обов’язок вітати з тієї нагоди вельможність вашу. Звіртесь премудро у всьому будівничому-богові, який тобі високий цей українського народу уряд доручив. Він настановив тебе репрезентантом свого набутку й частини спадку, який збирати для нього на землі велів, вручив батьківському вашому доглядові й оцінці. Тому, як володарям господь, так домашнім добродій їх повинен бути милим. Так повелителям і будівничим батьківщини, — а серед них і вашій вельможності, що отримав знамените місце, — мусить виявлятися відповідна пошана всіма й нами теж. Хай буде ваша радість повною — бажаю щиро! Хай прийде у світ спаситель наш, який прийме на себе нашу неміч, додасть нам божої сили й оживить премудрість! Хай навчає і зміцнює серце ваше, аби непорушно й швидко переносив всілякі обтяження. Були у нас і гріхи, й клятви. Лиш цей, безгрішний і святая святих, хай трощить завжди сатану під ноги ваші й не позбавляє ласки своєї. По довголітнім і щасливім урядуванні хай вшанує вельможність вашу й утішить. Про це пильнуючи, залишаюсь.


Вельможності вашій, усіх благ бажаючи, богомільник, покірний

Феофан, архієпископ новгородський

Січня 3, року 1729.







69 ***


Ясновельможний мосць пане гетьмане!

Мій особливий і дознаний добродію! 189:


Незважаючи на таке моє приниження, все ж я вельможності вашій набридати змушений, просячи покірно батьківської у вас ласки й догляду до листоподавача цього, вашого вірного слуги, пана Івана Обидовського. Якщо б він і в кращій фортуні був, а не в такому зубожінні, то й тоді повинен би був шукати ласки рейгіменторської, яка загалом усі стани захищає. Але нині нікого по бозі, крім вельможності, не бачить і не має притулку й шукає собі вбогої якоїсь допомоги — вбогий і бідний — від того, від кого й не бідний отримує. Сподіваємось, що, багатьма досі дознаного, й він \268\ дознає власного собі добродія. Найбільше віримо, коли й на природне вельможності вашої співчуття, й на крайню бідність цього прохача споглядаємо. Дав вам бог жалісливу прихильність до всіх, — навіть тих, хто не крайні злидні терпить, — то яким же більше співчуттям зворушиться дух ваш до цього сироти, що й батьків, і імені позбувся. Та й сирітство, й убогість його не рядові і не звичні. Позбувся [...] батьків [...] і як позбувся — всім відомо. Інший втрачає частину маєтку; він же зовсім усього позбувся — та ще й якого. Ще ж і тим він від інших сиріт відрізняється, що тій [...] про життя [...] жалю вбогість і потім перенесення злиднів. Цей же, — в такому великому достатку народжений і, вже відчувши насолоду від великої фортуни, — відняттям усього засмучений страждає і, маючи достаток, аби іншим постачати, сам нині де б голову прихилити [місця] шукає. Єдина у нього лишилась ще надія: що знайде у вельможності вашої співчуття і що його без надії не покинеш. Якщо таке й так жалісне позбавлення може [зворушити] серце й викликати співчуття навіть у жорстоких, то як же йому не покладати надії на милосердя вельможності вашої, людини давно й скрізь відомої не менше добродійством батьківським, ніж лицарською хоробрістю; та ще й такого, що отримав разом з високим саном більшу підтримку. З надією і я за нього клопочусь перед спільним добродієм нашим і не сумніваюсь, що вельможність ваша — з природного свого співчуття — до наданого тобі владою розкошування додаси ще й славу господнього послуху. Бачачи таку провину милосердя, посилкуйся, вельможносте ваша, від імені милосердного вітця нашого, іже є на небесах, — про це сам. бо сан є і джерелом ласки, й зразком, і законодавцем, — відплатити, від пребагатих скарбів своїх незбіднено. За те, як я богомільник, так і цей, — аще сподобиться бути вихованцем вашим, — всещедрого дарувальника, завжди молитись зобов’язуємось.


Вельможності вашій усякого щастя бажаючи, богомільник, покірний

Феофан, архієпископ великоновгородський

Січня 9, року 1729.








70 ***


Ясновельможний мосць пане гетьмане!

Мій дознаний ласкавий добродію! 190


За листа, в якому, вельможність ваша, вітаєш мою покірність [... ... ...], уклінно дякую і зі свого боку вітаю вельможність вашу з нагоди перемоги спасителя нашого і [...], як \269\ брехня навколишня Юди 191, в «Одкровенні Йоановім» 192 показано про виправдання наше чудесне справді боже споглядання, оскільки як в єдиній, що нас позбавляє, особі, так в окремішності осіб, сумніваюсь, що явний образ набувши і [...] один бо той самий син божий, що ягнят [...] своїм заколенням жертви умилостивив і нам [... ...] і, якщо лев переміг, розтрощив і потоптав [...] ворогів наших. Через обидві ці дії свої не перестаючи [...] вельможність вашу, хай вчинить — щиро бажаю. А позаяк зовнішня [...] подолання ціною крові. Того ж завжди прийме той, що слугує йому [...], про що [... ...] вчить апостол. Тому, вельможності вашій

таких військ високому рейменторові, всесильного [... ...] супостата фортецю й могутність не відпустив. [... ... ...] прислуговую і йому, і щедрому його [...] завжди молитись зобов’язуюсь, залишаючись.


Вельможності вашій усіх благ бажаючи, богомільник і слуга, покірний

Феофан, архієпископ великоновгородський

Січня 11, року 1729.








71 ***


Найславетніший князю! 193


Вітаючи славетність вашу з нагоди нового року, щирим серцем бажаю: хай бог, якому підвладний час і роки, завжди твій дім і всю славну родину твою благословляє прекорисними оновленнями, позбавляє неприємних пригод, а стверджує справжній добробут; хай дасть і на майбутнє щедро всякого достатку. При цьому, сподіваючись на відому до мене любов вашу й ласку, насмілююсь докучати славетності вашій і прошу — задля мене — ближнього NNN доглянути ласкаво та допомогти йому у тій вимозі, яку він у супліці своїй до її імператорської величності виклав. І хоч прихильність славетності вашої відома з природного співчуття до захисту бідних, — а найбільше до таких, як цей прохач, — однак і я до щедрот ваших це прохання, намов убогу лепту прикладаю. Ще ж прошу дбало не забути про нашу вимогу призначити до дикастерію пана Тупильського. Цим я й раніше славетності вашій завдавав клопоту. Залишаючись, славетності вашої

N N


Дано в Завидові, січня, 1 дня, 1732 року. \270\







72


Найшляхетніша й найсамодержавніша велика володарко, імператрице Анно Іванівно! 194


Оживаючи, чекають приходу вашої величності вірні ваші піддані: я, недостойний, і вся моя паства — богом рятований Новгород. І таким бажанням великим ми запалилися, аби ви побачили тут вигляд держави вашої, що й усі гуртом, і кожний зокрема радості такої хочуть. Хай же благословить бог приходи й відходи твої, велика монархине, й у всій просторій маєтності твоїй хай зміцнить вірну до маєстату твого покору й прихильність. При цьому найуклінніше доповідаю вашій величності, що дім архієрейський до відпочинку від дорожніх труднощів величності вашій не несподобний: чистий від усякого гаддя й за змогою охайний. І хоч до прийняття такого великого гостя він і недостатній і негідний, однак при потребі не вельми вбогий. Більше на матірню до нікчемності моєї доброприхильність величності вашої накладаючись, наважуюсь оцим моїм ницим проханням державності вашій докучати. Не знехтуй перепочити в цьому вірного свого слуги помешканні, й мене тим великої честі сподоби. Хоч я знайшов достаток завдяки тобі, не промини й зараз мене, раба твого.


Вашої імператорської величності, володарки моєї, у всьому найласкавішої, найниціший раб і богомільник, покірний

Феофан, архієпископ новгородський

З Новгорода, січня, 10 дня, 1732 року.








73 ***

Благовірна володарко, царівно й велика княгине Катерино Іванівно! 195

Володарко моя найласкавіша!


Не маючи змоги бути присутнім і величності вашій належно поклонитись, кланяюсь листом цим і радо вітаю величність вашу з нагоди іменин найлюб’язнішої дочки вашої, — а для всієї батьківщини — найдорожчої, її величності, принцеси Анни 196, — й щиро бажано, хай ласка божа, — що «згідно з іменем» 197 великі надії всього роду російського на неї покладає, — виконає все те в дійсності і, немов квіти, перетворить у прекорисні плоди. І так хай буде.


Вашої величності ниций раб і богомільник

N N

Грудня, 9 дня, 1732 року. \271\







74 ***

Людині найвченішій

Михайлові Франціскові Мілярду 198

Феофан, архієпископ новгородський, рятунку від господа бажає!


Давно я обіцяв з вами про ваше до східної церкви прийняття розмову мати, але вона відкладалася вже багато днів, аж по сьогодні. Прошу, щоб ви зле не подумали й нам це за зневагу не зарахували. Причиною цього зволікання є чимало різних неладів, що не давали спокою, відвертали нерідко увагу, а часом навіть змушували забувати про саму цю справу. Й нині зручного часу зовсім не маю, оскільки трапляється багато чого несподіваного, що більше перешкоджає висловитися письмово, аніж слівно. Я щиро хотів би, щоб ви згідно за своїм бажанням учинили й до церкви нашої прибули. Очевидно, вас як захожого запитають про деякі між нами й римлянами та протестантами спірні пункти й запропонують їх спростувати. Найменше сумніваюся, що ти співчуватимеш нашій стороні у таких питаннях: 1) про походження святого духу, що стало початком такого розводу між греками й латинянами; 2) про зверхність римського єпископа та про те, яким він насправді є і яким себе уявляє; 3) про предестинацію, тобто про визначення, — за тлумаченням реформацької церкви, яка не може ніяк прирадити, щоб ми це прийняли; 4) про закликання святих, яке не менше у східних, як і в західних, так. званих римсько-католицьких, уживається; 5) міркування про вшанування ікон, як самого бога; 6) про ранг єпископський і про потребу його успадкування; 7) про пургаторій, тобто чистилище, якого ми ні в якому разі не визнаємо, хоч за померлих і молимося; 8) про тайну євхаристії, — що само собою зрозуміло, — й від неї причащання. Оце стільки. Їх вам пропонуємо не тому, що ми вважаємо, ніби інших, важливіших немає, а тому, що вони порівняно з іншими пристойнішими вважаються. На кожен з них є доказ — перекази нашої грецької церкви, чого не мають наші супротивники. Таму вони передусім відкидають докази, а вже потім приступають до викриттів та спростувань. Якщо ви, чоловіче вельмивчений, рішуче перед вами не обтяжитесь показати (коротко, зібравши лише факти, що мають більше сили; все те, для нас справді превисоке, ви вчините вельми благородно й ваш перехід до нашої віри правдивої, благочестивої не забариться. Хоч і не падає на вас ніякого підозріння, але, так вчинивши, ви прихилите нас до себе ще більше. Від цього буде користь не лише для вас самих. Цим ви підтримаєте й православне вчення. А втім, бажаючи цього від вас, брате \272\ улюблений, самих вас і всю цю рятівну вашу справу твірцеві й засновникові рятунку нашого Христу господові щиро вручаємо. Бувай здоров.


Дано в Санкт-Петербурзі, вересня, 9 дня, 1733 року.







75 ***


Щонайшляхетнішому панові Янові Говію 199,

нашому давньому любому камерату й ласкавому добродієві здоров’я й веселості!


За виявлену вами прихильність до нас, прибулих до Кронштадта, вельми вдячний. Що ж стосується вашого до льоху зішестія, тю, — оскільки потреба термінового нашого від’їзду особисто виразити шляхетності вашій наше про те міркування не дозволила, — цим найпомірніше висловлюємо. Вся сила міркування в тому, до якого випадку те ваше попідземних відвідування можна прирівняти й що воно означає. Спадало нам на думку [те], як прекрасний йосиф через заздрісну братію до канави потрапив. Але це до тої справи не подібне, оскільки ви ніяких снів — до честі своєї, а наших заздрощів — не розповідали. Думали ми і про Єремію 200, киненого до ями, та ваша шляхетність нічого ж нам страшного не пророкував. Згадував і про Данилове 201 таке саме страждання, — та й те сюди не годиться: бо ні з вашого боку не було непослуху, ні з другого — якогось веління, — що б робило ці справи подібними. Ще ж, крім того, лихо Йосифове 202, також Єреміїне й Даниїлове походило від чужого лютого насильства. А ваше схиляння — від вашого ж самовілля сталося. А про падіння канавокопачів, — про яких згадується в псалмі 7 (вірші 16 і 8), в притчах (розділ 26, вірш 27; розділ 28, вірш 10) і в Еклезіаста (розділ 10, вірші 5 або 8) (хоча того й не обминули ті, що ретельно про те роздумували), — не дала можливості нам довго роздумувати ваша зі всіма ввічливість, не лише не підступна, але вельми щира й до всіх привітна, мирна, люба, терпелива, тиха, покірна, лагідна, солодка, не жовчна, не злостива й таке інше. А відтак, не знайшовши чогось подібного в Св. письмі, ми змушені були, таким чином, звернутися до зовнішньої історії, де й побачили скоро у книзі преславного римського історика Тита Лівія 203 випадок, як би до цього подібний. Розповідає він, що в якийсь-то час несподівано в Римі з’явилась глибока та страшна прірва. За словами найпремудріших авгурів, це було знаком, що з Римською державою має трапитись якесь велике лихо й що відвернути його інакше не можна, хіба хтось з громадян самовільно в ту прірву скочить. І тоді найпорядніший лицар Курціус, оздобив\273\шись і озброївшись, як лише можна було, на коні в ту безодню скочив. Безодня відразу закрилась, і Рим позбувся горя. Тож і в цьому випадку ми думали (оскільки нам здавалося, що ваше прагнення вельми подібне), що мало б бути або господареві, або його гостям якесь чимале нещастя, яке лише ви своїм мужнім скоком углиб відвернули. З радістю ми приготувалися вже віддячити вашій шляхетності за такий порятунок, але потім, розміркувавши, що про те, що могло б бути та не сталось, як про невідому долю, християнське вчення говорити забороняє, — ми від цієї думки відмовились. Нічого іншого не придумавши, — щоб то могло означати ваше сходження до льоху, — ми зупинилися на такому: або ви, володарю наш, забажали такою дією, — не на нашу гідність зважаючи, але зі своєї природної покірної мудрості вашої, — низенько вам поклонитись, або хотіли ви довідатись, чи про все вам повідомляє господар, що він у льоху має. Якщо ж і цей наш здогад помилковий, тоді уклінно просимо вельмишляхетність вашу повідомити нам про справжню причину того. Ми зараз лиш одне з певністю знаємо, що цього 1734 р., лютого, 6-го дня вельмишляхотний пан Ян Говій був у льоху. На цьому залишаємось шляхетності вашої доброзичливі слуги й богомільники.

В достеменнім підписався його превелебності [архієпископа] новгородського лікар по-німецькому. За новгородського й казанського архієреїв і архімандрита олександро-невського, — оскільки вони [німецької] грамоти не вчилися, — за їх проханням [я] руку приклав.


Року 1734, лютого, 10-го.








76 ***


Найпревелебніший архієпископе київський і галицький, і Малої Русі!

Мій найласкавіший во Христі отче, брате й спослужцю! 204


Подякувати превелебності вашій опонувало мене не лише чимало ваших добродійств. Я відчуваю за собою обов’язок часто писати про взаємну мою до святині вашої зичливість. Але, оскільки й часті хвороби, й велика метушня мені того робити не дають змоги, тому не листом, а самою сердечною Щирістю дякую як за минулі ознаки любові вашої до мене, так і за нові, а найбільше за ті, що недавно виявлені були До посланого нами до Києва нашого домашнього, а відтак через нього й до мене. Більш за все відома превелебності вашої любов до мудрості, завдяки якій ми пізнаємо справжню \274\ братню любов, проявлювану вами не про людське око, а цілком щиро, не вимагаючи при цьому церемоніального листування. Тож благаю законодавця любові господа, аби вас за любов до покірності моєї талааовитою своєю ласкою прещедро нагородив. Однак не можу й від письмової відповіді утриматись — до цього змушує одна не менш важлива святості вашої до мене справа.

Писав до мене превелебність ваша через пана Величківського, що шкільний у вас монастир Братський дійшов до крайнього зубожіння, й до такого, що навіть учителям та іншій братії на щоденний прожиток невистачає і що це місце вже не було б у змозі існувати, якби не було підтримуване особливим святості вашої доглядом 205. Здивувався я і навіть жахнувся від такої звістки. Та, подумавши і поміркувавши про причину тої скрути, я дивуватися перестав. Пригадав я, що там робилося в часи молодих літ моїх при Головчичі й Гугуревичі та інших ректорах. Всі маєтності братські ще сповна належали їм (бо тоді ще й ті були їхніми, що пізніше новим польським кордоном відрізані); й часи були досить приємними, — не було війни, не було ніяких військових походів; не чули ми тоді, що таке недорід, що голод, — а в Братськім монастирі така була у всьому злиденність, що й згадувати сумно, і я б нині не повірив, якби тоді сам не бачив. Комори й льохи були порожніми, ніякого з дня на день харчу, ніякого припасу не бувало. На всяк день їжу, й то злиденну та просту, на ринку купували, а на цю закупку витрачали пани ректори певну частину грошей з річного гетьманського датку 206. А яка такої вбогості могла бути причина? Саме лиш незнання економії! А крім того незнання [та] ще й суперечні та руїнницькі вчинки, недбання керівників, ледарство, дрімання, мерзенність — та ще й за допомогою гучних цілодобових забав — помічників (найчастіше сільських старост), одних — безпробудне пияцтво, а інших — ретельні крадіжки та розкрадання належних громаді прибутків без жодного страху. Тоді ні викриттів, ні тортур нізвідки не побоювалися й не очікували. Довго так монастир той при великому достатку був спраглий і голодний, і холодний, і справді диво, як вистояв! Нескоро потім поставлено економом покійного ієромонаха Родовича, людину тверезу, практичну, працьовиту, кмітливу й у всьому того звання гідну. І відразу ж усе пішло на краще. З’явилися і їжа, й напій, і для інших потреб відповідні припаси. А попередні мізерні з торжків купівлі згадували ми зі сміхом, хіба що як приповідку. Через якийсь час того економа, побачивши його бадьорість і вміння, переведено на економство до архієрейського дому в Софійський монастир, де до нього також ні за чим було ходити до льохів та гамазеїв та інших комор. \275\ А шкільний монастир невдовзі до попереднього зубожіння повернувся. І я, й інші, що нерухомих маєтків монастиря того не бачили, гадали, що його маєтності лише на пісках та на моховинні боліт стоять і тліють. Одним хіба що попередні врожаї ми пояснити могли: що при економстві Родовича повітря було здоровішим, Від 1711 р. отримав я чин ректорський і настановив дбайливого намісника, блаженної пам’яті Єпифанія 207, який став згодом білгородським архієреєм. Як лиш ми зробили об’їзд і оглянули села та присілки, земляні та водні цінності, відразу виявилося, що Братський монастир убогим називати гріх, а в ньому не бути комусь ситим — сором і сміх великий. Що ж вийшло? Хоч і превеликі армії стояли, хоч ще не вельми й вірні бургомістри (сільські ченці) були, однак усього у нас щедрий був достаток — і не лише для своїх, але й для подарунків багатьом панам та для влаштування і немалолюдних, і не рідкісних бенкетів. Незабаром з’явилася потреба не один льох робити й не одну велику житницю будувати. В народі навіть чутка пішла, що в Братському монастирі скарб знайдено. І справді знайдено, та лиш той, що перед очима завжди був, але не знаю, як його заплилі очі не бачили. Сподіваюся, що ще в живих деякі перебувають, які щиро сказати можуть, що найбільше в їстивних припасах, а також напиткові не просто чернечі, але панські були достатки; та й грошові прибутки почали з’являтися. З гути, замість колишніх 12, стало приходити по 100 крб. на рік, крім скла. І на домові потреби, й на подарунки вистачало. Не менші були прибутки й від шинків, де продавалося вино зі свого хліба й [власного] куріння, — бо не лише куріння, а й продаж безмитний. Нова та помітна користь виявилася й від вина волоського, — прибуток становив одну дарову буту. Від усього, превелебносте ваша, зможеш кращий отримати зиск, якщо захочеш наказати, аби вам достеменно показали: скільки де нажинається жита, пшениці, ячменю, вівса, гречки, проса, яке число млинових каменів нараховується, де й скільки озер та інших місць, для вилову риби придатних, скільки в Карпилівському повіті медових маєтностей, скільки при [містечку] Станках медової десятини й. очкових грошей. Крім того: чи є особлива монастирська пасіка, де й по скільки відер сивухи продається, що приносить скляна гута (а якщо її немає, то чому), яка кількість в різних місцях всякої худоби в загонах, а з них приплоду молочного й вовни, й іншого, чи виробляються жіночою панщиною з конопель полотна наповсякдень, чи не порожні солодівні, які при нас завжди були небездіяльні. Потім треба підрахувати городні й садові збори, та лісові: на дрова й будівництво некуповане дерево. Усе назване мав монастир невбого й з часом все те міг мати \276\ з великим додатком, коли б про нього дбання було. Як небагато чого, й то іноземного, лишилося б прикуповувати! А коли вже до такої сумної вбогості дійшла оселя ця, — як, ваша превелебносте, пишеш, — то можна гадати, що все те занед-: бано через украй байдуже ставлення, або ж злодійськими сільських руками розтягається, або частково з-за цього, а частково з-за того відбувається. Що ж Танталом 208 робити, коли він, посеред їжі й напою стоячи, або не хоче, або не може пити і їсти?

Тим часам донесено мені від вірогідних людей, немов Карпилівка з повітам віддається якомусь ченцеві за 100 крб. на відкуп. Якщо те правда, то, чого ж сподіватися, — хіба скоро і крайньої руйнації, і скасування шкіл. Та й незвичайна така економія гідна великий тортур і покари; про це, — коли ясніше повідомлені будемо, — мовчати нам як про публічну крадіжку не дозволить сумління. Що ж тут для лікування вжити слід було б? Нічого особливого, Відомо нам, що превелебність ваша цілком за економічне вміння й увести його в діло палко бажаєш. Відомо й те, що у святості вашої є ненаситний запал працювати на користь церкви й палке бажання підтримувати чесне навчання.

Такими вельмишляхетними намірами керуючись, без труднощів змажеш побачити, які ліки потрібні для вилікування цього знеможеного шкільного закладу. Треба, щоб економ був бадьорим, працьовитим, вірним. Необхідно всіляко розбуркувати дрімотних і тверезити п’яниць, приборкати хапуг як найлихіших негідним; а тих, кого не можна приборкати, позбавляти чину й на страту передавати світському судові. Тоді буде належний у всьому догляд, буде почуття страху перед неминучою покарою; буде й охайний інвентар, будуть, нарешті, запроваджені книги прибутків та витрат. А поки що всього цього там так багато, скільки в Которських чи Косачівських лісах цинамону 209.

Якщо моєю думкою не знехтуєте й зробите, як пропоную, то незабаром фортуна похмуре й худе обличчя того закладу змінить на гладке й веселе, і відновиться приповідка, що викопано там якийсь значний скарб; відпаде потреба якісь нужденні та ще й неслушні датки стареньким способом вимірковувати. Якщо ж звиклим, мерзенним і оспалим шляхом справа далі піде, або більше, як болотяна вода, тліти й смердіти стане, то, хоча всю Україну їм віддай, не буде з того нічого, і такі пани з голоду вимруть.

Пишу це до превелебності вашої зі щирим співчуттям, піклуючись за той заклад, і сподіваюся, що святість ваша не менше за тим бануєш і за допомогою даної вам влади посилкуєшся зробити все краще. \277\


Постійній братній любові й молитвам святим вручаючи себе, залишаюся превелебності вашої доброзичливий брат і спослужець, покірний

Феофан, архієпископ новгородський


Санкт-Петербург, березня, 8 дня, 1736 року.







77 ***


До повної ласки, якою ваша святість 210 мене так багато й часто нагороджує, ви не відмовилися приєднати ще одну, — кажу про вчорашнє моє прохання, з яким безсоромно набридав. Ви були прихильні до мене навіть тоді, коли мали повне право гніватися: я так часто вас турбував, хоч не маю на те жодного права. Але бажання моє збулося, і ви самі не знайшли його негідним. Бог свідок, що я подаю вам за це найбільшу дяку, тому що після бога я нікому стільки не зобов’язаний, як вам. Але я ніколи не можу віддячити сповна, «Часто, коли один бог зітхає, інший приходить на допомогу» 211 (Saepe gemente deo fert deus alter opem), — каже, за своїм поганським звичаєм, поет поганський. Таке саме й я пережив: у той час, як мені, бідному, загрожувало стільки ворогів, несподівано з ласки промислу божого з’являється людина, яка подає допомогу тому, хто гине серед хвиль. Так, лише ви мене, зненавидженого і всіма покинутого, не тільки не залишаєте, а ще мовби й закриваєте власним тілом, заразом і захищаєте й підпираєте. Лише ви для мене, бачу, замість цілого народу, — як сказав про когось хтось із стародавніх.








78 ***


Найпревелебніший отче! 212


Дуже дивно мені, що деякі сумніваються (як я від вашої велебності чував) у нашому слові в настанові батьківський, де ми написали, що святий сьомий собор вселенський не велить ікон вшановувати істинним служінням тощо. Хай би подивилися ті суперечники: чи так написано в діяннях собору тато? Бо ми на слово справжнє собору того посилаємось і для того літерами великими видрукували. І якщо не так собор говорить, чи не такими словами, то була б їм підстава до сумніву і моя брехня виявилася. А сумніватися і перечити під таким розшукам справді дивно. А ще дивніше, коли й бачили слово соборне, а все ж гудять нас. Оскільки ми своїми очима слово те, на св. соборі мовлене, бачили у двох греко-латинських виданнях, римському й паризькому, то книжки ті пересилаю вашій превелебності. \278\

Як гадаю, їх настрахало грецьке слово λατρεία, і вони думають, що невдало його ми переклали слов’янською мовою як «служіння», Та вельми в тому погрішність, якщо вважають, ніби «служіння» — не λατρεία, а грецьке слово λατρεία означає щось інше і тому переклад наш неправильний. Досі наша мова була про переклад слова. Ще поговоримо і про сам предмет. Ті, хто перечить нам тут, хочуть вшанувати ікони святим служінням. Що тут чую нового? І як саме служити іконам? Хай би побажали нам витлумачити! Тільки ж ця думка як злочестива суперечить сьомому соборові вселенському. Нарешті, дуже дивно, що суперечники не звалили прислухатися, про яке служіння говоримо ми вслід за собором вселенським. Адже не голе слово про служіння сказано там, а з настільки авторитетними вказівками, що вельми злочестивий буде [той], хто для служіння якесь, хоч найвище, лице намалювати спробує. Багато є також слів, які самі собою ні добре, ні зле, ні мале, ні велике не означають. Але як прикладемо до них інші слова, покажуть нам або зле, або добре, або мале, або велике. Наприклад, дієслово «вірую» само собою ні зла, ні добра нам не виявляє; а з таким придатком, як «вірую слову божому» — велике добро; з другим; «вірую бісівському вченню» — велике зло виявляє, Подібно слово «набуток» ні малу, ні велику силу не показує само собою. Але, якщо сказати: набуток цієї людини до 10 млн., — чую про велике багатство; якщо ж сказати про друге: набуток його весь не варт 5 крб. з половиною, — чую про велику вбогість. Так думати слід і про «службу». Слово це означає дещо інше, лише коли виконує чиюсь волю і, велінню його підкоряючись, а само собою не виявляє ступеня покори: може бути і малим, і великим. Підлеглий панові своєму слуга, що вільно найнявся, та більше підлеглий невільний раб, яких вдавнину купували, а в нас в Росії — селяни. Ще більше, — як слуга, так і раб, і всі інші, — підлеглі найвищій владі, яка всією вітчизною править. Різниця підлеглості і служіння не може пізнаватися лише зі слів «слуга» і «служіння» і пізнається з додатком, наприклад, таким: цей служить таму панові добровільно, а цей — його приписний раб. Це ясне вісім видиво і тому неважко зрозуміти, якою є підлеглість людини богові.

Чого ж іще вимагають і що на це можуть сказати суперечники? Невже Христос показав вам недосконале поклоніння? Якщо недосконале, то чому не навчив нас досконалішому? А якщо досконале, то як же можна те поклоніння переносити на тварин? Невже прирівняємо тварин до бога? Дивись, найпревелебніший отче, як то негаразд діється у нас, що вже й славо святого апостола Якова сили не має: «не мнозі вчителі бувайте, браття мої, коли бачите, як більший \279\ осуд приймемо». Багато мистецтв треба знати тому, хто вчителем у чомусь бути хоче. Але вмілий мусить довго та дбало слова й речі, та й речі самої суть, і обставини, і все про неї саме так обговорювати, глибини розбирати, обдумувати й проникати, коли хоче виголосити судження про чужу думку й учення. Небагато є таких умілих і таких дбайливих: один мало дотепності має, інший несильний в теологічному навчанні (часом і обидва недоліки ці поєднуються в одній особі). Тому рече св. дух: хай нечисленні беруться за вчительську справу, боячись більшого засудження. Бо що приносить таке легкодумне вчительство? По-перше: звади, а в народі — непевність; далі: розкол і єресі, і фракції. Про те, скільки загине душ від таких бід, спитають на суді божому! Від таких охочих до звад добродіїв у нашій цій з суперечниками справі чи не дійде до того, що, почувши про одну суперечку, люди прості не захочуть дітям своїм цієї настільки корисної настанови давати. Таким чином, багато юнаків у неотесаності й ненаставленні лишаються, і бажання царської величності, як і бажання всіх щиро побожних, облудністю піде — завдяки цій невмілій і неправедній суперечці — на шкоду вченню. Бо вся суперечка цієї сила грунтується на двох невігластвах: граматичному і теологічному. Граматичне невігластво — це не знати, що означає грецьке слово λατρεία і як слов’янською мовою перекладається в писанні; а теологічне невігластво — не знати, що ці служіння і поклоніння єдиному богові надаються як визначені й настановлені від самого Христа. З таким подвійним невмінням як можна зважуватися [приступати] до вчительської справи і судити вчення теологічне? Осмілюючись, як не боятися більшого засудження? Дивуюся всьому цьому і надивуватися не можу.








79 ***


Найласкавіший володарю! 213


Спонукуваний вбогістю моєю й покладаючи надії на батьківське милосердя вашої величності, зважуюся найласкавішого мого володаря турбувати цим моїм проханням. Доручена мені єпархія вельми вбога: грошей збирається небагато й ромами неоднаково, тому що одні грунти часом вода заливає й після роздачі церковним і домашнім слугам мало що на потреби домашні залишається. А минулого року писано до мене з дому архієрейського, що після роздачі лишилося грошей 1 крб. 90 копійок і 4 гроші, про що я оголошував у синоді й сенаті у Москві. А будинок я застав цілком порожній і виметений, про що можна довідатись із взятих до скарбу володаревого грошей після смерті покійного щасливої пам’яті анте\280\цесора мого, Йосифа митрополита. Відтак єдина на врожайність деяка лишалась було надія, але й вона вбога: 300 дворів, виявляється, наяву ледве буде. Спустошень цих наробила моровиця. А ще мілька ромів переді міною й при мені великий неврожай був. Ще ж би терпиміша була вбогість у Пскові, Але, оскільки жити наказано в Санкт-Петербурзі (з чого мені вельми приємно й радісно), то утримання стало не за прибутками: пиво, дрова, інколи навіть і сіно купуємо; ніде худобу тримати, нікуди коней вигнати. Села підмосковні (які мені найласкіавіший володар подарував, за що я вічно вашій величності вдячний) ще мені жодного прибутку (крім сіна для коней) не принесли через великий минулорічний неврожай, й, оскільки необхідність з’явилась купувати коників та іншу худобу для гною та інших потреб, то ще й збиток маємо. Уся користь, яка буде, ще в надії досі й очікуванні. І якби ваша імператорська величність не подарував мені спочатку кілька тисяч карбованців, справді крайня скрута й зразу була б. А нині вся надія на синодську вашої величності платню. Для цих грошей було в мене інше призначення: хлоп’ят маленьких до 20 чоловік навчаю, годую й одягаю. Та й бібліотеку чималу збираю. На 1600 крб. вже книжок купив і, якщо зможу, ніколи купувати не перестану. І, слугуючи примсі моїй, служу, здається, й спільній користі. Нікому ніколи, хоча б крайня потреба, бібліотеки продавати не гадаю, а після мене буде так, як володар накаже. А нині й платні давати не наказано, І так я в дійсно крайню скруту потрапив. Крім того, просив я у вашої величності будинок Олександра Кікіна, й видано було наказ віддати мені той будинок, як буде Олександрів описаний. Проте не дав мені його сенат, кажучи, що будинок той віддано вже Іванові Кікіну. Бачачи мої нестатки, про які я не раз нагадував, ласкаво почали шукати іншого будинку опального або який продавався б. І, таким чином, на відому вашої величності ласку надію покладаючи, я позичив у синоді минулого року 3200 крб., сподіваючись виплатити з платні, випросивши термін чотири роки, й купив будинок, хоч він ще потребує певної добудови. А нині, за вказівкою пана обер-прокурора синодального, домагаються від мене виплати боргу того, коли я нічого не маю й платні позбавлений. Таки й так великі нестатки перемогли природну мою, хоч непотрібну терпеливість, і, наважившись цією моєю пропозицією турбувати високу особу монаршу, сліано прохаю звільнити мене від згаданого боргу й інших крайніх злиднів і сподіваюсь, що найласкавіший мій володар і батько не позбавить мене милосердної своєї зневаги.


Вашої величності щонайнижчий раб й богомільник

Феофан, архієпископ псковський \281\







80 *** 214


Отець Симон Кохановський, якого я прикликав собі на підмогу, обманув мої надії і замість очікуваної допомоги несподіваними злими вчинками мене так засмутив, що всяк, хто про те знає, довгочасному моєму терпінню дуже здивувався б, А коли я минулого, 1721 р., ще в травні місяці (якщо не помиляюся), нестерпну лють приборкати воліючи, покарав його слівно, то хоч хутко просив мене про вибачення, — і я від простосердя проханню його повірив і, на добру переміну сподіваючись, любов до нього щиру відновив, — проте усюди мене ганити не переставав і всіляко намагався перед усіма гудити. Однак, чуючи від мене жалісні на його наклеп нарікання, очищав себе він багатьма присяганнями, закликаючи у свідки бога і просячи у нього покари, якщо забуде мої добродійства, тим більш якщо буде безчестити й лихословити. Тому я вирішив забути всі його лайливі на мене слова (хоч вони таки справді були) і не переставав чесно, як і раніше, утримувати й обіцяв йому всіляку подавати допомогу, чи при мені б захотів бути, чи й відлучився б від мене куди. Це я ділом йому доводив ще перед моїм від’їздом до Москви. А нині він виявив себе, яким насправді є, в листі, надісланому до чесного отця Єпифанія, архімандрита ніжинського. З цього листа довідався я, бідний, і про зухівалу його, отця Симона, підступність, — хоча й у великій справі й до високих імен прилучену, — і про нерозкаяну злість. Це терпіння мені вриває і надію на його переміну віднімає, та ще й лякає: як би то із-за мого мовчання хтось не повірив у його наклеп і не прийняв усе це за істинне. Найпомірніше прошу св. керівний синод оборонити мене від настільки ворожого брата і вгамувати його, як забажаєте.







81 ***


У мене, раба й богомільника величності вашої 215, немає човнів водних, без яких неможливо жити в Санкт-Петербурзі, А найласкавішу величності вашої обіцянку маю наказати дати мені для [задоволення] цеї потреби моєї необхідні [човни]. І на ту обіцянку надію маючи, смію щонайпокірніше прохати вашу царську величність, накажи, щонайласкавіший володарю, дати мені чайку й байдак, які човни повинен я буду утримувати так, як у вашім володаревім наказі написано.


Вашої царської найсвятішої величності щонайнижчий раб і богомільник, помірний

Феофан, єпископ псковський

1719, місяця квітня, 23 [дня]. \282\








82 ***


Щонайдержавніший царю, володарю найласкавіший! 216


У твоїй, володаря великого, псковській артилерії є латинські книжки, взяті з Дерпту, що протягом довгого часу лежать у скринях, тліють і гниють.

Щонайласкавіший володарю, прошу вашого маєстату, хай накаже ваша державність ті книжки віддати мені, щонайнижчому рабові й богомільникові вашому.

Маєстату вашого щонайнижчий раб і богомільник, покірний

Феофан, єпископ псковський


Вересня, дня 29, року 1719.














83 ***


Ясновельможний володарю, граф-адімірале,ласкавий мій добродію! 217


Маючи надію на вчорашню вашу, володаря мого, обіцянку, посилаю нині моє прохання про тисячу сажанців кленових і прохаю ясновельможність вашу, будь ласкавий, володарю, наказати, щоб час не минув, якої вашої ласки очікуючи, залишаюсь ясновельможності вашої, володаря і добродія мого, запопадливий слуга й богомільник, покірний

Феофан, єпископ псковський


1720, травня 6.











84 ***


Царській величності на розгляд осіб, які до духовної колегії годяться: 218


архієреї

Феофан, єпископ псковський,

Варлаам, єпископ суздальський,

Гаврило Теодорович, префект, може бути архієреєм;


архімандрити

Петро, архімандрит симонівський у Москві,

Леонід, архімандрит петрівськми у Москві,

Ярофій, архімандрит донський у Москві,

Андронік, ієромонах невський, може бути архімандритом; \283\


протопопи

Йоан, протопопа троїцький в Санкт-Пітербурху,

Петро, ієрей самсонівський в Санкт-Пітербурху, може бути протопопою;


світські

Василь Єршов,

Михайло Аврамов, або яким царська величність накаже й сенатори дорадять з протекції згаданої колегії.








85 ***


Царській ясновельможній величності рапорт 219


У регламенті духовних зборів повинна бути в царському Санкт-Пітербурху семінарія, тобто училище для молоді, й ваша царська величність ласкаво оголосила через свого кабінетного секретаря своє рішення про започаткування цієї справи, і обійстя, на якому нині величності вашої куншт-камера [будинок Олександра Кікіна на березі Неви, недалеко від Смольного двора, напроти Охтииських слобід], віддати для побудови того будинку має намір.

Тому щонайпокїрініше про це вашу царську величність прохаємо, щоб це літо без початку будівництва згаданого будинку не минуло, і для фундації того звідки коштів вимагати.


Феодосій, архієпископ новгородський і архімандрит олександро-невський;

Феофан, архієпископ псковський;

Петро, архімандрит симонівський;

Леонід, архімандрит петрівський;

Ярофій, архімандрит донський;

Αναστασιος ιερεύρ ο Κοντοειδης;

Йоан, протопопа троїцький;

Петро, протопопа Петропавловський;

ієромонах Варлаам Овсяніков,








86 ***


Щонайшляхетніший пане Олексію Васильовичу, мій найдорожчий добродію! 220


Від імені всього духовного синоду нашого прохаю вашу шляхетність, будьте ласкаві надіслані синодські пункти своєчасно показати царській величності, благати й умовляти володаря нашого щонайласкавішого накласти резолюцію, оскільки \284\ пункти ті вам вельми потрібні. Посилаю при цьому опис, написаний архітектом, скільки цегли, вапна та інших матеріалів вимагає будівництво семінарського будинку згідно зі складеним і схваленим проектом. І справа ця швидкої вказівки володаревої і відповідно до неї свого зрушення вимагає, щоб нам без започаткування цього не пропустити літа і внаслідок довгого зволікання не канула б справа у забуття. А справи цієї вимагає й щонайкрайніша батьківщини вбогість і користь царському маєстатові. Адже в запланованому будинку училища повинні бути не лише теологічні виклади, для чину церковного необхідні, але, коли буде ласка царської величності, й юриспруденція, для кращого ведення справ судових. І для чого з великими труднощами й чималими витратами дітей наших навчати в чужій стороні?

Чи не краще було б навчати того дома більшу кількість учнів і невеликим коштом? Та справа ж ця потрібна й для слави царської величності. Переважає його величність усіх усього світу володарів хоробрістю, розумом, ретельністю й справами, що випливають з них. Звичайно, годилося б і в запровадженні настільки корисної науки не відставати від інших, бо всі європейські, навіть і малі, країни свідомо науки насаджують і ними славні,

А звідки б кошт узяти для будування приміщення училища, синод ще, жодного скарбу не маючи, не може визначити. Прохаємо шляхетність вашу нагадати царській величності про палі гроші 221, і з них чи не накаже володар видати певну суму для цієї потреби. А чули ми, що його величність для таких потреб запланував ті гроші. Ще відомо нам, що в смоленського архієрея 222 прибережено кілька тисяч повінечних володаревих грошей, і що він, архієрей, прохав царську величність призначити йому гроші ті для будування кам’яної церкви, але йому в тому відмовлено. Прохаємо ми його царську величність, хай накаже ті гроші віддати до синоду на будування семінарії,

Була рада в синоді про те, як і де можна певну кількість дітей почати навчати, поки будується семінарія, і я від свого імені запропонував, що, крім кількох хлоп’ят, які біля мене навчаються й утримуються з обов’язку мого, я спробую очистити й придатними зробити п’ять приміщень у моєму будинку, де майже 30 підлітків можна буде помістити, лише щоб харч і одяг їх, а також [щоб] винагороду вчителям двом призначено було від царської величності і щоб не призначувано солдат до мене на постій доти, паки учні не перейдуть до семінарії. Проте здійснити цього не можу, поки не побачу початку будування семінарії, І про це як вирішить і накаже щонайласкавіший володар. \285\

Пан Михайло Петрович 223 доповів у синод про вимогу добра загального, а саме про академію малювання. І це посилаю шляхетності вашій, від імені синоду прохаючи щонайласкавішої володаря резолюції.

Власне прохає синод шляхетність вашу доповісти царській величності про Єршова, щоб, згідно з його обіцянкою, призначив до справ у синод, бо без такої людини збитки чималі виникнуть інтересові державному.

Крім того, прошу про обов’язкову до мізерії моєї любов і ласку шляхетності вашої, благаючи вам від господа, з великої володаря ласки, здоров’я, довголіття та спасіння.

Твій прихильний слуга й богомільник.


І про це прохаємо шляхетність вашу, щоб, за наказом монарха, відданий був будинок, для семінарії обіцяний, а також і справа від нього — обійстя Троїцько-Сергіївського монастиря й зліва — місце, не забудоване, небіжчика Воїнова 224.








87 ***


Шляхетному панові, його царської величності кабінет-секретареві 225.


На керівній духовній раді, на вимогу тієї ради перекладача іноземця Костянтина Розенблюта, купити належить книжок, у яких є потреба, а саме 24 пророчі книжки разом з Псалтирем, на дві частини поділеним, який називається по-єврейському Єсрім Веарба в трьох тлумаченнях, а саме — сірійською та німецькою мовами, і Біблію сірійською та арабською й дві [книжки] лише арабською мовою, одна книжечка лексикон до Святого письма, до Біблії, що по-єврейському називається Беймоше, і про вислання тих книжок до іноземної колегії з духовної ради писано і звідки відповідно наказано тих книжок вимагати з кабінету від вашої шляхетності.

І щоб царської величності наказом указано було про купівлю тих книжок і про вислання до Санкт-Пітербурху до духовної ради під час прибуття влітку кораблів до Говерса Петерсона з кабінету відповісти.


Вашої шляхетності прихильні богомільники

Феодосій, архієпископ новгородський і архімандрит олександро-невський,

Феофан, архієпископ псковський


30 квітня 1721 року. \286\










88 ***


Щонайдержавніший царю, володарю найласкавіший! 226


У Санкт-Петербурзі не дано мені, найнижчому рабові вашому, ані села, ані землі, і внаслідок цього я, щонайнижчий раб ваш, переживаю чимало нестерпних скрут. А на ріці Неві, в лимані Чорної річки, на виборзькому березі, є порожня земля з лугами й з якимись забудовами, які щасливої пам’яті по великій володарці, шляхетній царівні й великій князівні Наталії Олексіївні, відомі нині в адміралтійстві й, здається, без жодної там потреби, й нікому у володіння не віддані.

Щонайласкавіший володарю, прохаю вашу величність, хай накаже державність ваша ту землю з лугами й забудовами подарувати у володіння за наказом мені, найнижчому рабові вашому.


Вашої величності щонайнижчий раб

Феофан, архієпископ псковський









89 ***


Шляхетний і ясновельможний пане, особливий мені добродію! 227


При найсвятіших ... ... Тому вимагаємо від його імператорської величності вказівки, чи з такою давньою у всьому від великоросійських відмінністю тим [обрядам церковним] зберігатись, чи прирівняти їх у всьому до великоросійських, про що нині й до його імператорської величності докладно з синоду рапортовано, що, вашій шляхетності оголосивши, сподіваюсь резолюцію від його величності стосовно того отримати завдяки рапортові вашої шляхетності, про який і пропонує прохання.


Вашої шляхетності запопадливий прихильник і молільник

Феофан, архієпископ псковський


З Москви, червня, шостого дня, 1722 року









90 ***


Шляхетний і ясновельможний пане Олексію Васильовичу, особливий мені добродію! 228


Оскільки за іменним його царської величності наказом з нинішнього походу за власноручним його царської величності підписом, до синоду відправленим, наказано до Іркутська, висвятивши, архієрея послати такого, який би вчений був, для \287\ навернення місцевих народів, тому в синоді зупинились ми на двох людях, що підходять, на нашу думку, для такої служби, а саме: з Києва Печерського монастиря архімандрита Йоанікія Сенютовича й корабельного флоту оберієромонаха Рафаїла Заборовського. Але трапилось так, що саме тоді радник синодальний, Чудовського монастиря архімандрит Феофілакт Лопатинський подав до синоду рапорт, в якому виявив своє до цієї чесної й святої служби бажання, яке й перед тим усно синодові, ще під час перебування його імператорської величності в Москві, він виявляв, і про якого, як про потрібного в синоді, доповідати його величності ми не посміли. Але, оскільки нині вже наполегливо своє до згаданої служби бажання й письмово виявив, тому, не маючи змоги довше це замовчувати, до його величності зі синоду й нині писав, а до вашої шляхетності копію того рапорту до кабінету його величності при цьому посилаємо, вимагаючи завдяки рапортові вашої ясновельможності позитивної його величності резолюції, про що й прохання моє пропонуючи, залишаюсь вашої вельможності прихильний молільник


Феофан, архієпископ псковський


З Москви, 24 дня, червня, 1722 року.








91 ***


Щонайласкавіший володарю! 229


Що надісланим нині вашої величності наказом в історії вашої величності славних подвигів, гідних запам’ятання, доповнити й виправити мені, найнижчому богомільникові вашому, наказано, те ділом виконати ретельно намагаюсь. А оскільки та історія не без труднощів збиралася й не без того, гадаю, що деякі славні й видатні вчинки внаслідок незнання або недбалості журналістів не зафіксовані, тому опало мені нині на думку, щоб теперішній вашої величності похід детально описати й, що десь видатне та історії гідне трапиться, не пропускати повз увагу, а все записувати з відповідними деталями. А зручний для [досягнення] того спосіб, здається мені, цей, щоб наказано було спостерігати за всіми цими випадками й вчинками ад’юнктам, або кому це більше, ніж іншим, притаманно, й, спостерігаючи, все те записувати їм або повідомляти призначеним для того спеціальним журналістам, а ті записи повідомлялись би Лаврентієаі, архімандритові воскресінському, що перебуває при вашій величності в тому поході і який зберігати це може й записувати буде без жодного прикрашання простим стилем, з чого можна буде свого часу \288\ й з прикрашанням історію цю зібрати, котра вічної пам’яті гідна, про що всепокірно, думку свою висловивши, передаю на розгляд володаря мого щонайласкавішого.


Вашої величності найнижчий раб, богомільник


Феофан, архієпископ псковський


З Москви, серпня 24-го, 1722 [року].










92 ***


Щонайласкавіший володарю! 230


За наказом вашої величності, переданим нам превелебний новгородським і Петром Андрійовичем Толстим, книжечка, написана мною про правду волі монархової при визначенні своїх після себе наступників, вийшла з друку й з цією поштою висилається нашій величності 10 примірників. Щонайуклінніше прохаю, хай ваша величність повідомить нам свою волю, чи публікувати ту книжечку, чи затримати до пізнішої апробації.

Щонайуклінніше дякую величності вашій за подаровані мені маєтності, а в цьому — велику до мізерії моєї прихильність, милосердя, і зобов’язаний лишаюсь не лише внаслідок природного мого служіння, а й багатьох щодо мене володаря мого щонайласкавішого добродійств до вірної й вічної служби.


Величності вашої найнижчий раб і богомільник


Феофан, архієпископ псковський


З Москви, серпня, 24 дня, 1722 року.








93 ***


Пресвятий Феодосію, архієпископе великоновгородський, великолуцький і архімандрите олександро-невський! 231


Мені в господі ласкавий брате й добродію! Вашого святості вашої [листа], відправленого з Олександро-Невського монастиря цього червня, 12-го числа, отримав я тут 19-го дня, за якого святості вашій щиро дякую.

На запропоновану у ньому святості вашої думку про призначеного до Іркутська кандидата, писано зі синоду до імператорської величності, про що для відома і копію посланого нашого листа вашій святості повідомляю, при чому про здійснену нині в день коронації його імператорської величності чималу урочистість надсилаю вашій святості детальну газету й залишаюсь вічним вашій святості прихильником.


Святості вашої прихильний слуга й богомільник


Феофан, єпископ псковський \289\


При цьому послано копію листа про призначення до Іркутська кандидата, відписаного зі синоду в похід червня, 24 дня, [1]722 року.








94 ***


Щонайвельможніший графе Петре Андрійовичу! 232


Щойно прибув до мене слуга з даму до купленого саду й, коли я його запитав, чи не давав нам коли-небудь обер-секретар листів, що стосуються справи нашої з небіжчиком рязанським, сказав, що дав ще в Москві, питаючи мене, де вони можуть бути. А я приховав [їх] тимчасово, поки не відшукаю моїх відповідей на листи рязанського, оскільки листи рязанського він, обар-секретар, мав, а моїх відповідей на останні не було. А цього я досі не пам’ятав, хай мене так сподобить нині господь достойно причаститися божих тайн своїх. А по ті листи негайно я послав. Повідомляючи про це, доповідаю, що й тоді не для якопось підступу, лише внаслідок вказаної причини ті листи [я] затримав, і обер-секретаря на віддання їх я не підмовляв і не прохав


Шляхетності вашої богомільник і слуга


Феофан, архієпископ псковський








95 ***


Ясновельможному й щонайсвітлішому сенаторові шляхетному, панові графові Іванові Олексійовичу Мусіну-Пушкіну, моєму володареві й патронові 233


Цю мою про іго законне думку, яка твердить, що тягар його, який незручно переносити, полягає не в чомусь іншому, лише в тій закону нестерпній силі; адже в усіх записах у книжці законній залишатись досконалим [наказано] й вельми праведним, а хто не осяг святині такої, [повинен] підлягати клятві тій: проклятий кожний, хто не залишиться у всіх записах у книжці законній, як я кажу. Стільки ж багато цієї обставини й свідчень у слові божому є: «Коли не осягаю розуму їх», як, понад очікування моє, продовжиться слово це, коли й так ще не все розмістивши й у всіх тоді одна й та сама сила, що в слові його й мого духу, оскільки та сама сила переконлива ясніше проявляється в посланнях апостола Павла, а особливо «До римлян» та «Галатам». Бо суперечка жидівської братії про це була з Павлом, і Павло як супротивник їх ласки божої поборником у суперечці був, так і позивачем на них був до суду собору апостольського. Ті самі суперники Павлові чи такі, що походять від тих перших, не \290\ перестали й пізніше бентежити братію, покладати надію на спасіння, що походить з язика, не лише на Христа, але й на закон, не знаючи, чи знати того не бажаючи, наскільки досконалого законодавства потрібно було б для виправдання, тобто такого, яке цілком не вимагало б покаяння й ласки божої, що гріхи прощає. Проти тих самих виступає Павло навмисно та гойно («До римлян» і «Галатам»), а принагідно й у посланнях інших. Хто ж того не зауважить, що в посланнях Павла до римлян та галатійщів ідеться про те саме, про що йшлося й на апостольському соборі? А оскільки у згаданих посланнях вія не приписує оправдання законові не із-за, чогось іншого, лише тому, що ніхто не виконав вказівки закону досконало й безгрішно, то виразно показує, в чому полягає закону тягар, який незручно переносити. А чи я зрозумів слова Павлові, чи ні, — передаю на розгляд кожному, хто вивчає Святе письмо, особливо ж вашій світлості як вченому, так і людей вчених видатному меценатові й патронові. Ти був причиною й заохоченням для мене в цій справі: тобі ж, як призвідникові до цього, я плід праці моєї, «коли се гідне назви тої», щонайстаранніше уклінно приношу. Я зрадів був з незавершеного ще у тимчасовому моєму творику цьому, коли він прихильного до мудрості приятеля й брата мого довідався, що й ваша ясновельможність на запитання найвищої особи про про законне, яке незручно переносити, дала відповідь свою таку, що тягар такий був у законі тому, що не давав закон місця покарі. Таке саме й моє це міркування. Бо закон вимагає лише найдосконалішої безгрішності, не залишає для покари місця, оскільки покаяння гріхи сповідує й не в закону, а в ласки шукає виправдання. А коли я, не знаючи про ваше богомудре міркування, погодився з ним, зухвало це моє творіння приношу в дар ясновельможності вашій і благаю, надію на згоду маючи, щоб ти з любов’ю прийняв це, як тої самої думки образ і подобу.

Щонайщедріший у Христі спасителі нашому бог хай наділить невичерпними щедротами своїми тимчасові й вічні блага тобі й нащадкам твоїм. Амінь.


Величності вашої щонайнижчий слуга й богомільник

Феофан, шкіл київських ректор









96 ***


Шляхетний пане обер-секретарю! 234


Слід, на мій погляд, ще Заварикінові дати чорнило й папір, щоб ясніше зізнався він про таке: 1. У чому саме побачив він підступ Йосії? 2. Куди й до кого, у Москві, особливо, \291\ до світських і духовних найчастіше, і немов до добродіїв своїх, ходив Йосія? 3. Й на підставі чоло йому, Заварикінові, на гадку спало вигадувати, буцім чорти підмовляли його Росію спокусити на римську або лютерську віру? А відомо це з якихось з Йосією чи з іншими розмов. 4. Як саме навчав його Иосія напускати на себе вигляд біснуватого, оскільки про те він, Заварикін, у оногдашньому листі згадав, але неясно. 5. Чи не було розмов про те, що на початку 30-го року робилося для знищення й на шкоду самодержавства в Росії, по смерті Петра Другого, й що хто говорив? 6. Чи не було яких нарікань на її імператорську величність, й з боку кого, й які саме? 7. Чи не було розмови про арешт Маркела Радишевського? 8. Яку причину вибуття свого й зі Сарівської пустині, й підшукування іншого місця йосія йому висунув? А видно, що чогось він побоювався. Це й до цього подібне, коли, не затаюючи нічого й правдиво, визнає Заварикін, то хай буде йому обіцяно, що не лише кара смертна, але й усілякі інші тілесні тортури йому, звичайно, не загрожуватимуть. Бо цілковите у всьому прощення, згідно з рапортом нашим, її імператорська величність обіцяла йому третього дня. Хай він не думає, що коли затаїть це, та ще й явне злодійство, буцімто рятуючи братію, не матиме гріха. А це справді превеликий гріх. Нема потреби відкривати як свої, так і чужі особисті гріхи, які шкодять, душі лише того, хто грішить хіба на сповіді. Але задумані будь-ким на шкоду іншим, а тим більше володаревій честі й народному спокоєві, розбрати, навіти й чвари бунтарські є вельми важким гріхом як для того, хто їх затаює, так і для того, хто їх затіває. Це подібне до того, коли б хтось, знаючи, що готують пожежу, не викрив би паліїв, чи, знаючи, що готується ворожий напад на місто, не оголосив би про це. Така мовчанка робить мовчуна спільником лиходіїв у лиходійстві їх. І не може затаювач мати правильного покаяння й сподіватись від бога на прощення й за інші гріхи свої, поки не оголосить про відомі йому чужі на володаря чи на уряд задуми й ворожнечу. І це вельми відчутним ласки позбавленням [буває], коли хто відібраного неналежно чужого майна не поверне. Потурбуйся мою цю пропозицію запропонувати йому.


Ваш прихильний приятель

Феофан, архієпископ новгородський


З Мизи нашої, червня, 3 дня, 1734 року.


Адреса: святого керівного синоду шляхетному ласки обер-секретареві Михайлові Осиповичу Дудінову. \292\








97 ***


Дому нашого економові ченцеві Герасимові наказ 236


По отриманні цього вам негайно [належить] оглянути критий байдак, на якому брат наш пресвятий архієпископ зі Санкт-Пітербурху до Новгорода їхав, і все у ньому, що для мандрівки необхідне, [оглянути] й поправити, й що потрібно, перемонтувати, щоб було все надійним. Приставити і людей потрібну кількість для веслування, й човен окремий для посилання в боки; і швидко байдак той послати до Брониці і там йому з людьми зачекати повернення цього листоподавача, володаревого кур’єра, що посланий у відоме йому місце. А коли він повернеться до Брониці, тоді йому віддати, за бажанням його, байдак і човен з людьми для проїзду його до Санкт-Пітербурху. А людям нашим дати харчів запас до Санкт-Пітербурху потрібний і грошей по чотири копійки людині на день, рахуючи кількість днів для проїзду до Санкт-Пітербурху й назад звідти до. Новгорода. А коли б вказаний байдак виявився непридатним, то інший, теж критий, негайно добути з монастиря якого або у світських людей найняти й вчинити так, як вам наказано.


Санкт-Пітербурх, червня, 9 дня, 1735 року.


Кур’єр Василь Максимов, син Бартенєв. І віддано самою його святістю того самого числа в присутності на яхті 236.









98 ***


Шляхетний секретарю! 237


Цього дня, 20 квітня, постарайтесь прибути до нас, до Мизки, в гості нашим байдаком. Та привези з собою що цікавого з листів, узятих у будинку Литв[инова].


Ваш прихильний

Феофан а[рхієпископ] н[овгородський]


З приморської Мизи, квітня, 20 дня, 1735 року.


[Адреса] шляхетному панові Іванові Тимофійовичу с[вятого] к[ерівного] синоду секретареві його шляхетності Мурінову









99 ***


Панові секретареві Мурінову 288 бути у нас під час комісії і мати при собі справи:


1. Питання до нього й відповіді на них архімандрита Бізюківського. \293\

2. Питання до нього й відповіді на них вітця Чєрнцова Алімпієвого, секретаря Тферського.

3. Питання до нього й відповіді на них колишнього савинського архімандрита,

Принесіть, будь ласка, до нас приготовані вами пункти, що стосуються відомої справи про постриження Алімпія, що нині Олександр і т. д., і т. д.

Про клятви допитати Решилова й усіх інших з тієї самої зграї.

Довідатись, по-перше, про клятви й чи всі вони були у них сьогодні.

Якого місяця й числа посланий Алімпій з Бізюкова до Москви.

До допитів Решилова

Само собою очевидно, що, згідно зі словами Маєвського, переказаними Решиловим на повторному долиті, не могла у Решилова з’явитися надія про патріархат відомої людини, але, навпаки, він утратив [надію] на його одержання й тому не міг вітати відому особу [з нагоди отримання] патріархату, згідно з тією лише Маєвськоло байкою, хіба би жартома й глузуючи. Але, оскільки сам він зізнався, що не жартома, але прямо вітав, то, видно, мав він, Решилов, іншу, нову, на отримання нею посади патріарха надію й, уважай, безсумнівне уже очікувания. Тому повинен про те ясно й докладно зізнатися.

Савинський архімандрит каже, що ти, Решилов, говорив з ним, архімандритом, про солдатів у такому дусі, що нині солдати вельми стали не бадьорими й коли б виник який серед народу бунт, то від них небагато допомоги [слід] очікувати, й для чого про те між вами така розмова була. А ця розмова його, архімандрита, з тобою відбувалася 1732 р., коли ти у нього був то на Савинському обійсті у Москві, то в Савинському монастирі. І ти мусиш сказати, де ця була розмова: чи у Савинському монастирі, чи у Москві на Савинському обійсті.

На 18. про речі архієпископські.

На чому знав він, що Решилов пішов до Бізюкова.

На

На 30. Який був Решилів змовник (мусить Алімпій сказати число місяця, NN приходу Решилова до Савина, про Павла ченця). В[ідпоів.]: По двох тижнях між 10-м ... Решилов прибув і перебував майже два тижні, до свого відходу до Бізюкова. \294\

Чи не говорив Решилов:

1. Про синод? 2. Патріархат? 3. Про звання імператорське? 4. Про похорон володаря імператора Петра Першого? 5. Про погіршення становища народу? 6. Про неврожаї?

Чи не показувати написані пункти для відновлення пам’яті тим з допитуваних, хто посилається на погану пам’ять, а саме: Маєвському, савинському, Алімпію та іншим подібним? А про інші матеріали пасквілю, здається, й не сміти згадувати, хіба усно й то наодинці.

Повідомте, будь ласка, про це, коли буде потрібно, їх ясновельможностям панам міністрам і генералові Ушакову, а особливо воли б пан секретар Хрущов побоювався без їх наказу дати папір і чорнило Заварикінові.

А про Петра Петровича щонайновішого зізнання ще, здається, не потрібно.

Коли про справу Кікіна й роспопи записана синодальна до тайної канцелярії резолюція, показати нам.

А се видавати таким чином, буцімто й те походить від того самого, хто й про інші розмови та вчинки написав.

При тому й обшукати у кипріянових будинках, чи нема яких латинських творів рукописних, а також і друкованих, чи то завершених, чи яких би то не було цидулок. І їх зібравши в один пакунок та запечатавши, прислати до Санкт-Пітербурху до с[вятого] к[ерівного] синоду, нічого, навіть і малого, не загубивши й не затаюючи.

1. Сказав би Спирид[он] розстрига, чи бував у Симоновому монастирі розстрила Решилов і з ким розмовляв.

2. Також і відомі пункти, приготовлені для савинського, подати йому, Спиридонові, для відповіді на них.

3. Питати про папського листа.

Червня 24. Належить довідатись:

1. 1729 року ієромонах Решилов самовільно, чи за [чиїмсь] наказом, прибув До Санкт-Пітербурху й якого місяця, й дня, і йоли за наказом, то з якою метою?

2. Де йому призначено перебувати і чи він мешкав на одному місці до свого вибуття зі Санкт-Пітербурху, і чи йому дана була вказівка не вибувати?

3. Коли й як вибув?

4. Чи був наказ про розшук і приведення його до синоду, й до кого, й чи один раз, і що, згідно з наказом, виконано, і чи був від кого рапорт про отримання наказу?

5. Що Решилов про вбивство у Москві дружини розкольника за причастя пропонував у синоді й усно лише, чи й письмово, й чи записано це, й що у цій справі зроблено, й чи зроблено?

6. 239. \295\

Щасливої й вічності гідної пам’яті вашої імператорської величності дядько, володар, імператор Петро Перший минулими роками, більше як 20 років тому, іменним своїм наказом наказав Святого письма, що називається Біблією, старозавітні книжки у перекладі славенському виправити з грецького перекладу, що переважно й зроблено. А по тім, 1724 року, його ж імператорська величність усно Феофанові, архієпископові псковському, що нині новгородський, наказав, щоб, розглянувши виправлення, коли почнуть Біблію друкувати, друкувати по-старому, без змін, а виправлення на полях робити. І нині вашій імператорській величності синод щонайпокірніше доповідає, чи будуть на таке Біблії друкування вашої імператорської величності дозвіл і наказ. А потреба в цьому чимала виникає, оскільки важко й дістати, купити Біблію.

7. Щоб не було з боку неспокійних людей нарікань [і закликів] до народною бунту.

[Адреса]: Його шляхетності синодальному обер-секретареві Михайлові Осиповичу Дудінову доручити.

Здається, віщо не заважає завтра в комісії до написаних пунктів допитних і цей в кінці додати не на таму самому листку, а на окремому, або напам’ять запропонувати питання: «Чи засмутився він [тим], що довірився в окремих словах Решилову й чи вельми боявся, щоб Решилов як людина легковажна, а крім того й засланням до Стариці знервована, не розповів кому про те, що було?»







100 **


Його царському щомайсвятішому маєстатові рапорт про семінарію, тобто про училище для юнаків 240.


1. Про місце училища того.

Шукав я, як міг, старанно протягом цього літа місця зручного для будування семінарії, а виявились [зручними] такі місця: 1) острівець проти Катерингофа на морі, коли його всього не заливає вода, оскільки про те не могли ми досконало довідатись; 2) за аптекарським городом над Малою Невою; 3) проти позаміського двору Петра Матвійовича Апраксіна на південному березі тієї ж річки; 4) за Невським монастирем на горі над Невою; 5) ще далі над Невою, на тому самому березі, в позаміському дворі небіжчика царевича Олексія Петровича; 6) над Невою поблизу порогів по цей бік на горі, напроти Санкт-Пітербурху, між Тосною та Порогами, і був би тут гарний вид для тих, що їдуть зі \296\ Санкт-Пітербурху до Шлюссельбурху; 7) на горі за річкою Лиговкою, проти згорілої корчми, проте тут не може відбуватись навчання плаванню на воді; 8) колишній будинок Кікіна, де нині кунсткамера володарева. І це, на мою думку, з всіх названих місць найзручніше; грунт сухий, повітря здається здоровим, для розведення риби неважко ставок викопати, а найбільше тому, що недалечко від міста, що дасть можливість над великим будинком тим наглядачеві (ким би він не був) часто й несподівано приходити й оглянути, що там відбувається. Та й чимала частина кам’яної будівлі, в якій і для школи, й для бібліотеки, й для бурси місця доволі, й чималий зал для шкільних публічних акцій, і самому володареві його царській величності неважко, коли захоче, навідатись, «е зупиняючи великі справи,

2. Про будинок,

Коли призначено буде названий будинок, на мій погляд, так би розташувати будівлі: від великої дороги церква боком до дороги, а вівтарем на схід, і, таким чином, народ входив би до церкви боковими дверима від дороги, не заходячи до самого будинку, Всередині двору з обох боків зі сходу й заходу два ряди подвійних келій з одним житлом. Непогано було б приєднати й обійстя Троїцько-Сергієвого монастиря, що тут межує, для запасного двору. Мало хто там нині буває, й краще було б обійстю троїцькому бути серед міста. А з другого боку місце, досі вільне, яке належало І небіжчикові Воїнову, приєднати теж до горóду потрібного.

3. Про юнаків.

Порада моя — не приймати юнаків лише десятилітніх чи менших, але не старших десяти років, бо такого віку діти ще не вельми набули лихої вдачі, а коли й набули, то таких можна легко відучити: також бунтуватись і втікати геть не можуть ще. А старшого віку як не вельми надійного не приймати. Академії великої й вільної заводити ще не раджу: коли бог благословить юнацький будинок цей, тоді з вивчених у ньому появляться неабиякі вчителі, які зможуть і велику академію навчати, й керувати [нею].

4 Про вчителів.

Не яких-небудь, а добрих і зарекомендованих, учителів потрібно, яких запросити б з іноземних академій з рекомендацією відомих шкільних і цивільних влад. І не потрібно боятись, щоб вони дітей наших не спокусили на свою віру, бо є можливість їм артикули визначити, чóму вони повинні будуть навчати, й наглядати, чи не навчають вони чомусь, що нашій релігії суперечить. А саме викладали б вони лише науки зовнішні: мови, філософію, юриспруденцію, історію тощо, а не теологічні догми, яким навчитись повинні учні \297\ від учителів, що однакової віри з ними. І коли не бояться пани російські посилати дітей своїх до іноземних академій, де вчителі вільно свої думки викладають, то чому треба боятись у нас, де вони ж артикулами й наглядом наче зв’язані будуть? Але для початку навчання можна буде мати надію й серед наших людей підшукати [вчителів].

5. Про назву закладу цього. \298\

Коли без зволікання прихильно накаже царський маєстат бути закладові цьому (від якого чималого російського хісну, а його величності слави сподіваємось), то бажаємо й у його величності ласкавого дозволу прохаємо, хай названий буде заклад цей садом Петра, чи іноземною мовою Петер-гартен. Важливіші причини такої назви: 1) велике заохочення родичам, які, такою почесною закладу навчального назвою втішені, діток своїх до закладу того радо посилати забажають; 2) чимале заохочення й учням буде, бо вчителі їх будуть переконувати, щоб вони прагнули бути достойними такого почесного й славного закладу; 3) боятимуться нероби, які завжди добрій справі суперечать і обмовляють її, бо сама цього закладу назва закриє їм уста; 4) абітурієнти, які закінчили заклад цей, матимуть як тавро незабутнього обов’язку свого, що бути їм вірними володареві й такому великому батькові своєму, й усій його високій родині, й завжди пам’ятати, що вони, власне, належні його величності піддані раби й сини; 5) ця ж назва буде й ознакою слави великого фундатора, й такої великої любові його до загального добра; 6) чимало таких самих назв прикладів маємо: сама назва Ця «академія» (якою один лише заклад навчальний в Афінах раніше називаюся, а згодом й інші училища називатися почали) походить, як кажуть, від фундатора по імені Академ; подібно й пізніше окремі училища названі іменем своїх фундаторів, наприклад, у Римі сальвіятська семінарія від [імені] принца Сальвіята; в Тигурі, місті гельвецькому, каролінська школа від Кароля Великого; у Готі, місті саксонському, казимиріяна — від князя Казимира; в Оломунцю, місті моравському, семінарія фердинандова — від Фердинанда, та й у Києві називаються школи могилянськими — від Могили митрополита. І про все те, як буде ласкавий і накаже його царський маєстат.


Його царської щонайсвятішої величності щонайнижчий раб і богомільник, покірний

Феофан, єпископ псковський








101 ***


Щонайдержавніший царю, володарю щонайласкавіший! 241


Кланяюсь вашому царському маєстатові, щонайнижчий раб ваш і богомільник. Потрібно мені в моєму служінні спослужців і помічників, які б допомагали мені в наставлянні й керівництві єпархією моєю. А для справи тієї придатними вважаю вчителів у Києві ієромонахів: Симона-Петра Кохановського та Михайла Загурського. Треба й третього для \299\ навчання дітей, але такого назвати не можу, оскільки один, мені відомий, помер, а другий, кажуть, нездужає. Інші — нові й мені не відома, хіба що напишу до учбової Київської колегії, кого вони призначать.

Ласкавий володарю! Пожалій мене, раба свого, накажи дати іменний наказ твій царський, щоб тих названих ієромонахів двох і третього, за вибором, до мене вислано [було]. Благаю всепокірно шляхетності вашого царського щонайсвятішого маєстату щонайнижчий раб і богомільник, покірний

Феофан, єпископ псковський








102 ***


Міркування Ф. Прокоповича з приводу трактату В. М. Татіщева «Про ребра і кістки, знайдені в Сибіру і химерній тварині, названій мамонт, всюди приписувані...» 242


Прочитав я фізичний виклад і міркування автора його, щонайвеличнішого пана Василя Микитича Татіщева. Його думку приймаю і схвалюю всупереч іншим думкам, які тут згадуються і відхиляються. Звичайно, було б набагато переконливіше, якби я міг довести, що до потопу сонце завжди в рівноденні невідступно по колу ходило. Цікаво, а чи Феодос 243 причину появи тих бивнів з’ясовує? Якщо так, то чи виводить їх з власного міркування про яєчний склад водо-земного світу перед потопом? — про це хотілося б знати, А оскільки я понад 20 років тому теорію читав і нині про все вже не пам’ятаю (а при собі також нема нічого), то і таке на думку спадає: чи не можна ті кістки, приписувані мамонтові, віднести до числа внутрішніх речей землі, що утворилися під час створення світу, або потім, внаслідок дії природи за образом й за подобою живих істот, що на землі природним, вельми різноманітним числом, плодяться.

А ці мої міркування грунтуються ось на чому: 1. Серед дорогого і простого каміння знаходять камінці, до яблук, груш, ягід, людських пальців тощо подібні. Відомо також, що камінці, найчастіше прозорі, виникають з певних мокрот різної властивості, які стікаються в якесь одне, порожнє місце землі. Про це достатньо показує вельмиславний філософ Феодор [...]. 2. І чи не так само виникли й інші диковини, що в кам’яних брилах знаходять, а саме: образи й види риб, птахів, а то й людські, яких багато у книжках малюють і в скарбниці каменів самого пана-автора можна бачити. 3. Пошукати б у цікавих книжках Нея 244, чи не знайдемо де подобу істот всередині дерев і зілля. 4. Чи вугілля, що в землі залягає, по багатьох місцях є і чи у великій кількості? А які могли \300\ б бути заперечення проти походження вугілля від поверхневої пожежі? І якщо припустити, що це так, то від чого і коли пожежа виникла і як те вугілля до надр землі потрапило? І чому тоді такі великі в багатьох місцях руйнування ніде в історіях не описані. Якщо ж це вчинилося від підземного вогню, то треба довідатися, чи є якісь ознаки й сліди вогню всередині або по краях того вугілля. 5. Це і цьому подібне, якби старанніше й частіше філософи досліджували, то, гадаю, краще б з’ясували; і до розв’язання нинішньої проблеми додалося б більше певніших доказів.


Покірний Феофан, архієпископ новгородський \301\








103 ***


Преславний і найвеличніший муже, Академії президенте найдостойніший!  245


Для найбожественнішого імператора нашого 249, доки шлях до Москви з нагоди свого возвеличення робитиме, я написав кілька віршиків і їх твоїй величності на огляд посилаю. Вирішити, якими вони є і, перш за все, чи варті того, вам доручаю.


Величності твоєї найвідданіший

Феофан, архієпископ новгородський


3 грудня, року 1727,







104 *** 247


Хрістіан Брайтгаупертус 248, дослідження якого про спосіб таємного писання я тепер одержав, у передмові обіцяє, що про зазначене мистецтво буде незабаром опубліковано трактат.

Хотілося б, отже, знати, чи не з’явився вже цей трактат і, якщо так, то найлюб’язніше прошу, сповісти мені: звідки його можна одержати.


Феофан, архієпископ новгородський

до мене написав [цей лист]










105 ***


Преславному й вельми вченому мужеві

Теофілові Зігфріду Байєру Феофан,

архієпископ новгородський, шле низький уклін [во ім’я Ісуса Христа]


Через хворобу вашої доньки, вже усім відому, вражені раптовим нещастям, ніби блискавкою, ми всі були вбиті горем і жили пригнічені, мов у забутті. Тому мені часом здавалося, що між вами й мною стоїть, як то кажуть, кам’яний мур. Це було, отже, причиною, чому я не відповідав на твої листи і за твої певні послуги дякував лише подумки. Проте я робив це від щирого серця і не перестану так робити, аж доки отямлюся від заціпеніння і зможу висловити усе те якимось чином письмово. Ми взяли таблички воїстину найвишуканіші, скориставшись, як ти й радив, послугами Д. Геремуса 249, поцінувача і майстра цих справ найдосвідченішого. Ти зробив для мене справу вельми потрібну і найбільш відповідну твоєму досвідові. Як хотілося б при зустрічі насолодитися \302\ найприємнішою розмовою з тобою. Але ти пишеш, що мрієш про повернення на батьківщину 250 і що навіть вже вирішив. Чи то справді так, як листи мені на радість і сум повідомляють? Проте посланець недавно мене втішив, ніби Ви хочете все ще у нас залишитися. О, акби то ця чутка не \303\ змінилася на протилежну! Однак, мало втіхи, якщо затримка тут буде коштувати вам життя. Як би там не було, ми знаємо, що ніхто на світі не уникає десниці божественного провидіння, якій і себе, і тебе, й усіх твоїх передаю з молитвою покірною.


Передав у Москві, 15 березня, року 1730


Постскриптум. Серед моїх книжок (не пам’ятаю вже в якому місці) є багато друкованих латинських, де міститься підписане королем шведським Карлом XII 251 оголошення чи протест, проти обрання Августа 252 королем польським, зокрема про початок війни в Лівонії 253 внаслідок вторгнення Флемінга 254. Є там книжечки і не переплетені, різного обсягу — більшого й меншого. Ті, муже вельми вчений, які ти велів відшукати, ми від свого імені негайно до ваших послуг надішлемо. Якщо сподобаються — бери, стільки треба.








106 ***


Преславному й вельми вченому мужеві Теофілові Зігфріду Байєру Феофан, архієпископ новгородський, шле вітання


Повертаю історика [Дмитра Кантеміра «Історія Туреччини» 255], якого ти надсилав. Багато чого оповідає він вельми гідного, але чужими, як я тепер зрозумів, вустами. І тим краще, коли йому щось цілком чуже. Більше того, він любить на уяву й віру [які, напевно, повинні бути його власними] покладатися, вважаючи ту певною, а останню непорушною. Звичайно, там, де наших справ стосується, він вводить в оману не навмисне, а тому, що сам обманутий. Однак я повинен тобі велику подяку скласти за те, що ти і в цьому не залишив мене необізнаним. Я повинен буду тебе до найбільших наших друзів зарахувати, якщо погодишся своїх «Варягів» 256 прислати. Дуже хотілося б знати, якими і якої якості є ті [книжки], що ти робиш? Щонайменше сумнівайся, принаймні, що вони принесуть нам задоволення й користь. Цього всіляко прагну й чекаю. Бувай здоров.


1 березня, року 1732. \304\









107 ***


Преславному й вельми вченому мужеві Теофілові Зігфріду Байєру, ординарному професорові грецької й римської старовини, другові моєму вельмишановному, ниций Феофан, архієпископ новгородський, шле низький уклін


Не турбував би я твого й так вельми зайнятого справами дозвілля, муже преславний, якби не знав, що нікого іншого тут немає тобі рівного за ерудицією, чи за фахом подібного у цих справах, в яких і нам дещо вдасться і чого від тебе я більше хотів би навчитися.

Прибув сюди якийсь чужинець, за національністю грек, який називає себе всюди прізвиськом Погонат 257, хвалячись, без сумніву, що походить з якоїсь родини Погонатів. У нас викликає сумнів його походження і, зокрема, питання, чи був у греків рід Погонатів? Пригадую, що серед нащадків Гераклія  258 [...] був Костянтин 259 на прізвисько Погонат; та й сама назва міста від імені імператора Костянтина [походить] 260, Але, чи йому те ім’я прийшло у спадщину як родове, чи його особисто було прозвано так? Я не впевнений, чи сам він себе так любив називати, чи тільки народ його так прозвав. Як би там не було, в його наступників воно стало вживатися як родове. З цієї ж причини, мабуть, і прізвисько його сина Юстиніана  261 «Рінотмет» не стало окрасою сім’ї. Став тут на перешкоді також і страшний зміст імені, в якому не було нічого славного. А чи не виник рід Погонатів від якогось іншого дерева? І взагалі, чи те ім’я лише у Костянтина того, Погоната, чи і в іншої якоїсь особи існувало будь-коли? Про це я нічого певного не знаю. Від тебе, муже вельми вчений, щось про цю справу певнішого хотів би довідатися й вірю в це. Тому найласкавіше прошу, чи не обтяжився б викласти нам свою думку [з цього приводу]. Бувай здоров.


5 лютого, року 1732.








108 ***


Мужеві преславному, Теофілові Зігфріду Байєру Феофан, архієпископ новгородський, передає низький уклін


Прибули нарешті твої надто приємні для мене листи і принесли давно очікувану вістку: про знайдені й виставлені на продаж пандекти 262 Східної церкви Беверегія 263. Цей твір \305\ складається з двох томів у аркуш. Хотілося б вірити, звичайно, що й томи від [превелебного] отця Роддія 264 прибули, тому що про них я написав йому досить докладно. З часом сподіваюся одержати, а поки що не нудьгую: дещо, хоч і чуже, маю в руках. Ми хочемо запитати отця Роддія (але чи він зараз не занадто заклопотаний?!) про книжки, із-за яких довелося б зробити менший шлях, оскільки перевезення до зими могло б виявитися зручнішим. Тим часом тебе, муже преславний, старанно прошу, аби згадуваний тобою й мені досі невідомий кодекс Беверегія 265 (якщо він зараз при тобі) до мене надіслав почитати. Цим для мене зробиш справу надто приємну і свою доброзичливість до мене підтвердиш. Бувай здоров.


[...] листопада 1735.









109 ***


Преславний і найвеличніший пане президенте імператорської Академії наук! 266


Задумав я висловити кількома словами її імператорській величності 267 похвалу. Для того, щоб видрукувати її на папір, треба зробити спочатку відбиток на мідній таблиці, залучивши для цього академічного різьбяра. А тому, що без вашої ласки й дозволу це статися не може, то й прошу ексцеленцію твою щонайлюб’язніше, щоб намір мій підтримав і різьбяра, який здібніший, до мене не відмовився прислати. Належну винагороду він матиме. Сподіваюся, що цей знак доброзичливості до мене ти виявиш.


[...] січень, року 1736.


Ексцеленції Вашій найприхильніший

Феофан, архієпископ новгородський


Згідно з цією копією.

[На зовнішньому боці:]

Мужеві найвеличнішому [...] Корфові, його імператорської величності камерарієві Академії наук, найвищому начальникові в Петербурзі.

З оригіналом звірив Тідеман 268. \306\










110 ***


Превелебний єпископе рязанський і муромський, мій у Христі улюблений отче й брате! 269


Яке враження справив на святиню Вашу перший мій, а на мій погляд прихильний, до Вас листочок, не знаю, але сподіваюсь, що за аналогією з ліками, хоча й на смак гіркими, не судилось Вам висновки з нього робити. А тут ще й другий не забарився. Співчуваю бо знову превелебності Вашій з приводу іншої неприємності, що трапилась з Вами, та й гіршої від першої, й вельми предивної: потрапила до рук її імператорської величності хартійка, Вашою рукою написана, на якій викладено зміст проповіді на підставі притчі про неплідну смокву. Про деякі, творцем дані нам, дари, що зобов’язують нас до безмежної вдячності, написано серед іншого й те, що створив бог нас, чоловіків, а не жінок для досягнення розмаїтих високих наук та звань. Дивують вельми джерела такої проповіді та мета її. Адже церковна проповідь стосується взагалі всіх присутніх слухачів (а коли й звертаємось інколи до різних звань, то робиться це з розрізненням: кожному — по заслузі). Як же таке могло в проповіді Вашій трапитись? Куди поділась проповідь без розрізнення людської статі чи звання, адресована всім взагалі? Адже, слухаючи це, жіноча стать подумати може, що й решта повчання самих лише чоловіків стосується, а жінки цими словами, наче з докорам жіночій статі на осуд виставлені. Крім того, якнайгірший присмак вносить те, що зі свідчень, згідно з якими божі добродійства [полягають] у тому, що не худобою нас бог створив, а людьми (хоча й це, Платоном сказане, слово лає Фірміан Лактанцій [за те, що] буцімто Платом звертається до віслюків чи биків. Був би лише Платон!), безпосередньо робиться висновок про те, що створено нас, чоловіків, а не жінок, так начебто друга ця відмінність від того, раніше сказаного, мало чим відрізняється.

А як нам пояснити апостольське слово про Христа Ісуса — не є він чоловічої, ані жіночої статі? Що скажемо про шлюб, богом встановлений і настільки благословенний, що до нічого так часто, як до шлюбного співжиття свою до церкви святої любов, не прирівнює спаситель наш? Що сказати нам про велелюдний жінок святих стан і передусім про саму богоматір? Знаю, що про це зайве святині Вашій кажу як людині вченій, про що всі й невчені знають. Але подив змушує зайве говорити.

А ось далі не зі зайвості переконую, що хоча б десь і колись ця Ваша проповідь і виголошена була, то її сприйняли б не без подиву. Адже неможливо не дивуватись, як \307\ могло Вам з пам’яті випасти, кого нині сподобив над нами щасливо царювати небесний цар. Та ще й для підкреслення різниці між чоловічою статтю й жіночою, зобразив [ти] справу не лише жорстоко, але й вельми хибно, буцімто чоловіча стать годиться для досягнення високих наук та знань, з чого випливає відмова в цьому жінкам. А, сподіваюсь, що дописане до попереднього тексту про науки й звання стосується [лише] священства й що для виправдання теж не вельми годиться, оскільки воно вже згодом дописано, в чому переконує ущільнення тексту внаслідок вміщення дописки тієї, так і сам зміст, не узгоджений з попереднім.

Не можу я допустити й сумніву в тому, що превеликий від цього серце Ваше відчувало б смуток, допустившись похибки такої, й без даної обставини, оскільки небагато настільки неотесаних трапляється, які, якщо не з історії, то хоча б зі слухів, не знали б, скільки жінок високими науками прославились і скільки їх над різними народами царювало з великою вад чоловіками багатьма перевагою. А чому ще нині так шкідливо й жалюгідно розум Ваш спіткнувся, зовсім сказати не можу. Хто б міг з цього досить-таки [не] дивуватись? І тут ще поміркувати б слід: а що коли б з приводу цього порушено було судову справу? Чого б заслуговувала настільки ненавмисна похибка? І за що б його вибачити, чим виправдатись і очиститись можна було б? Поза будь-яким подивом і наче б я в душу Вашу дивився, так знаю я, що не знаходить совість Ваша спокою й розради внаслідок невтішного горя А постійного смутку.

Будь же благословенним, боже, в руках якого серця царські, й який ним дарованого нам помазаника свого, найсамодержавнішу велику володарку нашу, її імператорську величність до поблажливості більше й до материнського щодо підлеглих своїх, навіть таких, що допускаються помилок, милосердя, ніж до гніву, хоча й заслуженого, схиляє! Його ж дійсно щасливим натхненням керована, щонайласкавіша монархиня, чимало зусиль доклавши, настільки незвичну Вашу похапливість ласкаво пробачила. Це Ваше спіткнення не до навмисного (від такого всіх нас хай бог боронить!), а до не небезпечного випадку зарахувати й замість покарання догану мені написати Вам наказала. Будь ласкавий [отче, святий], помізкувати, що й без моєї поради само на думку спадає.

О, коли б самому тобі наказано оголосити справедливий вирок тобі самому, чого ти за таке (поблажливо ще висловлююсь) скочування гідний, справді не зміг би ти з чистою совістю придумати жодного легкого для себе покарання. Коли ж такої від її імператорської величності зазнаєш ласки вибачливої, а отже, й богоподібної, та ще тобою й \308\ не прошеної, цілком немає потреби напучувати Вас, але й сам знаєш і знати повинен, наскільки ги віднині, окрім присяжного обов’язку підлеглого, зобов’язаний її імператорській величності вдячним бути не лише словом, але й всім богом, який все те. передбачає й вирішує. І тому й, старанно ще всіх напучувати до обов’язкової її [царській] величності вірності. і де би щось помітилось цьому протилежне, спостерігати й класти край, і своєчасно, куди слід, доповідати й повідомляти.


Запропонувавши де, залишаюсь

[Феофан Прокопович, архієпископ новгородський і псковський]








111 ***


Ясновельможний графе, кавалере й обер-камергере, володарю мій і патроне ласкавий!


Цього червня, 3 дня, ввечері, отримав я через їздового від Вашої ясновельможності книжку, з французької мови російською перекладену, зі заголовком «Граціан Придворний» з вимогою, щоб я оглянув і підтвердив, чи правильно вона перекладена.

І хоч я, як і в усьому, так і в цьому ясновельможності Вашій прислужитись радий і готовий, але, оскільки я французької мови не вивчав, тому потрібен мені на допомогу росіянин, який би мову цю знав. І такого від ясновельможності Вашої призначити для справи цієї й до мене вислати потребую й якнайпокірніше прошу. З рештою, залишаючись, ясновельможності Вашої, мого ласкавого й надійного володаря й патрона покірний слуга й богомільних, покірний


Феофан, архієпископ новгородський


Червня, 5 дня, 1735 року 270. \309\









Попередня (Листи 31-64)     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.