Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Феофан Прокопович. Філософські твори. Том III. Вірші.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





ВІРШІ




ПОХВАЛА ДНІПРОВІ


Славен будь, отче великий, завжди повноводий, глибокий!

Ти багатіший за інші річки усі разом, а може,

І найславніший. Пружнá течія береги роз’єднала

Так, що й стріла не спроможна здолати всю відстань між ними.

З морем самим позмагатися любиш, розлившись, неначе

Німфа Фетида 1, що прагне до батька подібною стати.

Часто лютує швидка течія, і тоді у нестямі

Навіть столітні дуби вириває укупі з корінням;

З шалом круті береги підриває і валить у воду;

Грізно шумить, як зустріне якусь на шляху перепону.

Угомониться тоді лиш, як зборе; і часто міняти

Річище любить, пісок полишивши усюди недбало.

Годі й казати про те, що він хвилями блиска, мов сріблом;

Зрошує спраглі вуста подорожніх, нектар мов солодкий;

Їжу тверду і сиру вельми швидко пом’якшує — навіть

На незначному вогні; ясно-жовтий пісок промениться

Так у глибокому руслі, що золотом щирим здається,

Всюди розсипаним. Хто б навтішатися досить спромігся

Любими серцю просторами цих берегів неозорих,

В сонячнім сяйві що мріють? Ген-ген аж до сходу Титана 2

Сонця ясного, на луках розлогих худоба пасеться;

Глянеш на захід — здіймаються гори усюди, порослі

Лісом густим, що бджолині рої незліченні годує.

Добре про річку Дніпро-Борисфен наші предки сказали,

Що молоком він і медом наповнений, а не водою.

Годі й казати про те, скільки сіл, скільки міст і містечок

По берегах мальовничих твоїх розрослося усюди!

Більше, ніж інші річки усі разом, дарунків природи

Ти перевозиш. О славо і гордосте наша одвіку!

Місто — держави могутньої мати й окраса вітчизни —

Має, тобі завдяки, вельми благ усіляких чимало!

Стіни широкі його омиваєш своєю водою

І звеселяєш околицю, що простяглась до схід сонця.

Ще ж до своїх берегів звідусіль ти збираєш товари:

Стоси каміння й колод, із яких можна зводити храми,

А, окрім того, вапно, для великих будов необхідне.

Слід пригадати також, що, в човни вояків посадивши,

Понтові, Чорному морю, погрози ти кидав, бувало,

Й страх наганяв там. Але батьківщину свою найчастіше

Краще за мури усякі борониш, і ворога злого,

Шлях заступивши, примушуєш геть відійти до кордонів. \346\








ПОЛЬСЬКИЙ КАНТ


- Чом, душе моя, сумує думка твоя,

Часто ще зітхає? Що смутить, не знаю,

- Чом мені радіти? Не можу зустріти,

Що би веселило. Мені все не мило.

- Що ж так сильно гнітить? Нам сонечко світить,

Всюди, де поглянеш, там дива побачиш.

- Думала б; згрішила й себе засмутила,

Але хрест лякає й язик мій тримає.

- Серце чом палає? Що так допікає?

Що тебе тривожить і біль щораз множить?

- Бачиш, мій коханий, як світ наш змішали

Долів голавами, до неба ногами?

Зла неправда скаче, а правдонька плаче.

Хто не провинився, той винним зробився.

Що мені гадати? Як правду сказати?

Що нам до чужого і доброго, й злого?

Міць якась існує, що нас магнесує,

Бо чужий здобуток в нас збуджує смуток.

Над усе долягає, що правди немає.

Правда тільки в слові безмежного бога.

Все я зауважаю, хоч очі змикаю.

Серце завмирає: як жити - не знаю.

Те лише ще тішить, що правда не грішить

Й бог в житті буває - він все поконає.







ЖАРТ ПРО ВЕНЕРУ  3, ЯКА ШУКАЄ СВОГО СИНА КУПІДОНА 4


Всюди шукає Кіприда 5 синка, який десь загубився.

Той, що кохає: «Юнак в серці моїм заховавсь.

Вихід де? Мати сувора. Хлоп’я ж це ще більш невблаганне.

Паном моїм є пустун. Мною панує й вона.

Ще буде видно, хто з них уста спалить мої, коли змовчу.

Зраджу ж якщо його, він ворог ще більший буде.

Отже, мовчи краще, грізний втікачу, й пали мене легше!

Кращу криївку, ніж тут, мати не будеш ніде». \347\







ТАКОЖ ДВОВІРШІ - ПОРАДИ-ПЕРЕСТОРОГИ ТОМУ, ХТО ЗГУБНЕ КОХАННЯ СОБІ ЗАПРОШУЄ


Ах, нерозумний! Невже добровільно бажати можливо,

Щоб це кохання тобі кров хвилювало завжди?

Кажеш, що, в серці засівши, воно тебе опалює стиха.

Вір мені: здавшись йому, матимеш лиха мішок!

Думать коли ж ти будеш, що поради ці віри не гідні,

Ось тобі вірш рятівний (сам лиш його прочитай!):

«Що означає «кохаю», «кохання», «коханий» - не знаю.

Знаю лиш: хто закохавсь, полум’ям хутко згорить».








ПЂСНЯ СВЂТСКАЯ


Кто в свЂтской жизни хощет щаслив бити

И своих утЂх не потерять,

Тот не ищи в ней никого любити,

Если не хощеш воздихать.

УбЂгай любви, как би ти не лстился

И крЂпись покамист от ней не скусился.

Вскаешся, да поздно, как все мисли розно

Разбредутся в слезах красоти.

Перва примета рани сей безкровной:

На свою любезну частій взгляд.

Ах, отвращайся страсти сей виновной,

В сладости которой будет яд!

Ежели би очи стали тя тягнути,

В самое то время нада вспомянути,

Что сій издевки суть очей веревки.

Рви их, сколко можеш, силою всею!

Ежели ж прелстился лишний раз взглянути,

То свою волност потерал.

Можно свободу жалко вспомянути,

Какъ себя не ободрал.

Красоту неволею станеш ставить в очи

И в постели будут без покоя ночи.

То уш будет мнится, как тіебіе любится,

А сия утЂха тяжела.

Самая роскош с горестми ест смежна.

Самая утЂха въ слезах.

Кол ти бивает пуще в мислех нежна,

Тол громче сердце вопиет «Ах!»

Ежели собою та непреткновенна, \348\Таким случáем будеть разрушенна.

А напрасни «охи» и тяжели вздохи

Разум и здоровя отягчать.


Будь бережлив ти: на<д> свою свободу

Воли дрожайшой лучше нЂт,

Я удивляюсь, кто злу непогоду

Сладких зефЂров люти тщить.

А в мочи ай тихой жизни чти мя доля,

Несмущенни часи и драга воля -

Жить на свЂтЂ, плакать всеминутно

Я с природы не хащу...









ПРО ПАПСЬКИЙ ВИРОК ГАЛІЛЕЄВІ


Чом ти ганьбиш безсоромно ім’я Галілеєве, папо?

Чим він тобі завинив, старче, тиране, скажи?

Може, злочинний, хотів він одняти у тебе престол твій,

Чи, що тим гірш, намовляв віри у бога не йнять?

Ні, до святих володінь йому діла немає так само,

Як і до Стіксових вод і до античних богів.

Справжня у нього земля, а твоя від початку фальшива;

Бог його зорі створив, ваші ж - лукавого плід,

Застерігати невпинно велить твій обов’язок, кажеш,

Щоб голосні імена люд не дурили простий?!

Варвара гідний закон твій про світобудову, гаркавцю,

А Галілеїв вогонь - нищить безжально його.

...Про гострозорість так само не лепко тобі міркувати -

Кріт бо не може уздріть те, що побачила рись!









ПРО ПРОВОРНІСТЬ ШТЕЛЛЄРА 6


Заки зичливий всім Штеллєр пішов роздобути десь ліків,

З хворого смерть нешвидка тягне вже дух нетривкий.

Винесли тіло. Ховають... Вже й сльози рідня осушила.

Навіть, за звичаєм, всі спадки поділені вже.

Штеллєра всі звинувачують в смерті, бо він забарився...

Той же, хто щойно, помер, чомусь його все ж любив.

Ось і сам лікар, нарешті! Обличчя всіх гнівом палають:

Парка 7 сувора раніш тут побувала, ніж він. \349\








ДО ВЧИТЕЛІВ ЛУКИ КОНАШЕВИЧА ТА ВАРЛААМА СКАМНИЦЬКОГО


В злиднях самі живете, а учням даруєте гроші,

Хоч їм святий наш закон золото брать не велить.

Діється шкода при цьому подвійна, бо збиток стається

Вам при відході грошей, учням - коли їх беруть.

Фебе 8, навчи, які ліки для тих і для інших потрібні.

«Гроші ті слід повернуть тим, — каже Феб 8, — хто їх мав!»








ДО ЧИТАЧА, ПРИХИЛЬНОГО ДО КНИЖКИ КВЯТКЕВИЧА 9


Книжку проглянувши цю, не змарнуєш дозвілля, читачу, —

Схожа на квітку вона з плодом, захованим в ній.

Жити невесело стане, чи трапиться бути в дорозі, —

Щойно читати почнеш - час непомітно спливе.

Гостя розважити можна так само не тільки обідом, —

Любим буває також скрашений читанням стіл.

Ну, а коли ще й самого Катона 10 сміятися змусиш, —

Стане приємним тобі щонайпохімуріший день.

Отже ж, цікаво?.. Та краще усе прочитати самому!

...Папі не зайве було б книжечку теж прочитать.









ДО ТЕОФІЛА ЗІГФРІДА БАЙЄРА, ЗАСМУЧЕНОГО СМЕРТЮ СИНА


Горе страшне тебе, думаю, Зігфріде, нині спіткало.

Адже нащадка твого взяла безжалісна смерть.

Утрата для тебе, повинен я визнати, ще непоправна:

Утіха вже згасла, а в ній - усяка надія й кіраса.

Але даремне таке голосіння у нашому смутку -

Той, що вмирає, його сам не бажає, мертвий.

Синові ця, так страшна для нас, смерть дала бути щасливим:

Доля належна його вирвала з лих багатьох.

Випадків згубних уник він назавжди та змін невеселих.

Тих, що у безвість звелю раз хоч бурхливе життя,

Більше ніщо не хвилює ніколи у храмах небесних,

Не відбуває тріумф той, що фортецю здобув.

Зігфріде, мужністю славний! У серці ти все переносиш,

Ти не зазнав, як тебе може збороти цей сум.

Той, що вразив тебе смертю своєю, мав шаблею, гостро,

Смертю своєю нехай серце твоє звеселить! \350\








Ф[ЕОФАНА], А[РХІЄПИСКОПА] Н[ОВГОРОДСЬКОГО] НА Д[АШКОВА], П[ЕРВОСВЯЩЕНИКА] Р[ОСТОВСЬКОГО] 11


Потяг бездумний до коней породистих має святитель —

То ж і не дивно, що він інше усе занедбав.

Коней дарує тепер, щоб прихильність для себе здобути

Посеред тих, хто, як він, любить безмежно баских.

Конюх пихатий усіх обдаровує кіньми, щоб легше

За подарунки такі сан патріарший здобуть... 12

Прагнеш до нього ти ревно, але як приборкувач коней

Кінь тобі консулом є 13, римська ж освіта — ніщо.








ТОГО САМОГО [ПРОКОПОВИЧА] НА ТОГО САМОГО [ДАШКОВА] ЕПІГРАМА


Щó для людей у житті більш важливе — талант чи порода?

Рохкало заївше усім відповідь сталу дає:

Знатність попереду. Здібність, проте, виявляє в конярстві.

Тóму конярик і став конюхом багатієм.







[САТИРА НА Г. ДАШКОВА]


Важко знайти щось на світі такого, чого прихопити

Не намагався б собі скупердя цей і заздра людина.

Тільки навіщо згадав я про долю його незвичайну? —

Ніби немає в нас гідних мужів, що, піднявшись од гною

Люду мізерного, мають талант і заслугами славна!

Є предостатньо таких, та не годен їх Рохкало ниций,

Що несподівано зміг царських стіп досягнути недавно,

І, таким чином, незмірні багатства, джерела всіляких

Зол і нещасть дістає. Саме це нас найбільше вражає

Й сіє не заздрість в охопленій гнівом душі, а зневагу.

Рохкало в нас винятковий, походить з шляхетного роду! —

Й тих, що запущені справи в судах розв’язати воліють,

А чи народні звичáї приводять в порядок уміло, —

Тобто людей і вітчизни палких оборонців, — вважає

Користолюбцями; заздрить їм Рохкало, заздрить до сказу.

Жодної плати, чи винагороди якоїсь не треба

Їм надавати, гадає, — ба, навіть, для вжитку будь-чого.

Дозвіл дає навпаки: щоб робив і ледь мав для прожитку —

Чи то ганчірку якусь, чи несвіжої кусень свинини,

А чи на зиму сувору, принаймні, діряві намети,

Тож не дивуйтесь, що раджу укази ці дикі тирана \351\

Разом зі сонмом злочинців, — якщо і здаються невинні, —

Нищити всюди безжально, сокирою в пень вирубати.

Як же він стримувать інших спроможний, якщо ось недавно,

Їдучи й повне колосся на ниві сусідській уздрівши,

Враз засмутився. Зрадів лиш тоді, як почув, що хазяїн

Зліг від хвороби. Та, згодом, зустрівши при повнім здоров’ї,

Дуже злякався й негайно замкнувсь у похмурій кімнаті.

Довго сидів там, — аж дехто боятись почав, чи не вмер він.

Та, лиш гінець доповів, що навкруг лихоманка лютує

Й часто хоронять — він з дому негайно виходить веселий.

Щойно комусь на весілля було подароване кисле

Щонайдешевше вино. «Яка осушу гідна й надмірна

Розкіш, — вигукує, — це!» Та, нараз до вікна підійшовши,

Знав налякався, побачивши як хлібороб хліборобу

Стріху солом’яну й дах прикрашає новим околотом.

Був він при цьому не менше засмучений, ніж, якби з мурів

Ріднеє місто побачив, обложене військам ворожим,

Що зготувалось до штурму фортеці і нищення міста.

Брат як сірійців з далеким мандрівок додому вернувся

І сповістив, що торгівля йому удалася на славу,

Цей мов німий — ні гу-гу, наче мову йому відібрало:

Раз лиш сто раз із грудей виривалися стогони в нього.

Зрештою, зліг і, здавалося, сохне і гине людина

Від невідомої лікарям навіть страшної хвороби,

Лютої, що і вві сні все лякає і трусить невпинно.

Сторож на свято його роздражнив опівночі недавно,

Бо розбудив, щоб хропіння нестерпне якось припинити.

Ніч. В такий час всякий звук, чи то голос людини стихає.

Ходить Морфей 14 лиш і сіє навкруг заспокійливі маки.

Місяць тихенько пливе і послаблює зір блідим світлом, —

Цей лиш не спить, бо нікчемна турбота гризе його й заздрість.

Подумки спільників згадує і з задоволенням бачить,

Як метушаться живі і здорові, бо гарні посади

Мають одні з них давно вже, а інші одержують зараз,

Іскра нова із вугілля холодного виникла щойно;

Дуже маленька вона, ледве жевріє, майже не видно.

Та, якщо візьмеш до рук і почнеш коливати у різні

Бóки, то, збуджена вітром, вона розгориться і стане

Власну опору вогнем руйнувати. Так само і муж цей:

Звідки б до нього не став приглядатись, побачиш одне лиш —

Щастя чужого не терпить і прагне усе спопеляти.

Втомлені працею тіло й душа вимагають спокою

І спочивають, якщо їм болячка якась не завадить.

Ну, а коли вже хто-небудь до справ приступає поважних

Й успіху прагне, то хай від очей проганяє сонливість. \352\

Цей же не тільки продовжить дрімоту воліє, а й хоче

Не прокидатись од сну. То прихилиться десь і дрімає,

То укладеться товстим животам догори десь на ліжку,

То перевернеться; ляже на правий бік, потім на лівий;

Далі почне позіхать непристойно, а то й потягатись.

Встане, нарешті, і мовчки на черево слугам покаже

Пальцем, щоб хліб і вино із комори несли найхутчіше,

Ледве наповнивши тяло одутле вином променистим,

Падає знов на підстилку, бо ноги стояти не в змозі.

Й тут починають йому увижатися жахи всілякії:

Йде ніби містом, здається, що вкрай переповнене людом.

Раптом окличника чує, що з вулиці люд проганяє.

Натовп, проте, не зникає, а лиш розступається трохи.

Миттю збагнув, що надходить великий тріумф. Але звідки

Ця перемога взялась і чиєю хоробрістю кута,

Певно не знаючи ще, наперед став також пропихатись:

Труситься весь, сполотнів, сподіваючись, може, удасться

Ласку й прихильність вождя за вітання нещирі придбати.

Ось на баскому коні Євполем 15 переможець з’явився.

Натовп на радощах ґвалт учинив, заплескав у долоні.

Труби дудіть почали — неймовірним було, що творилось!

Ледве глядач наш побачив видовище це — стрепенувся

І з переляку тікати почав, як від певної смерті, —

Тричі при цьому спіткнувшись і тричі незграбно упавши.

Раптом із горла у нього випорхує Гіпнос нечутно, —

Вмить де й поділась сонливість, а з нею нічнії примари.

Справи і правда царя Євполема його, як де дивно, лякають.

Саме тому й поспішає найкраще себе влаштувати,

Хоч і не вміє; тому й по покоях блука і маєтку

Наче приречений злодій, що марно мотузку шукає,

Знаючи майже напевно, що саме вона допоможе

Дні вкоротити сумні й припинити життєва турботи.

Хай же він, господи, знайде її, і чим швидше, тим краще!

Будемо, друзі, тоді вдовольнятись по черзі плодами

Тої посади, яку він собі захопити волів би 16.

Чутка сумна і, на жаль, не брехлива його оживляє:

Чутка про біль Євполема, про те, що чатує на нього

Скрізь небезпека й ніде не знаходить людина спокою.

Радість безмежна для цього — як іншому прикрощі. Отже,

Сам утішаючись, цей, не дає утішатися тому.

Радість ця підла, проте, — у тваринній душі лиш існує.

Спостерігати, як спільників хтось ображає нізащо,

І зловтішатись над ним так само негідно людини, —

Звір бо і той не почне шматувати і рвати нікого

Задля розваги. Вбиває тоді лиш, як стане потреба \353\

Голод якось втамувати, щоб сили свої поновити.

І не зворушують нашого щирі молитви та сльози,

Бо зневажає словами й ділами: старих і маленьких,

Болісний плач матерів і принижений ворогом лютим

Рідний народ, і царів, що сидять у кайданах закуті.

Сам заявля, що немає у нього жалю ні до кого, —

Навіть до діток, що повзають біля грудей материнських.

О я нещасний, що мушу з подібним миритися жахом!

О батьківщино, родителько лицарів дужих і славних!

Чом ти не знищила досі це підле й жахливе поріддя?

Дюбре, що він посіда хоч не дуже високу посаду.

Та й до маленьких людей нераз демон злобливий вселявся,

І потрапляв розбишака такий до міцної в’язниці.

Так і з оцим буде злодієм, царська десниця якому

Берло у руки дала й посадила на крісло високе.

Лютий Нерóне, для тебе і Фáларид 17 ніжним здається,

і Діомéдові коні 18 здаються сумирними дуже.

Вмієш людей, як і ті, ще живих обертати на трупи.

Тож і жерн, як вони, цю страшну і нечувану їжу!

Дивна жорстокість у нім поєдналася із боягузтвом.

Був він таким молодим і таким залишився понині.

Хижий розбійник, повсюдна холера! Куди б нечестиві

Руки свої не спрямовував, всюди жахливу отруту

Людям приносиш. Де ти — там страждання, там сонце зникає;

Хмарами небо вкривається й випари чути зловонні;

З чистих джерел б’є отруйна вода і без листя дерева

Голі стоять, — а над ними зеленії трави пов’яли.

Що б цій жорстокій чумі на шляху не траплялось живого,

Нищила все без жалю: по містах і по селах, усюди

Люди й худоба конали разом на полях і дорогах;

Хутко життя вилітало із них, коли раптом гадюка

Ця навісна випадково торкалася їхнього тіла.

О, що за кару для тебе природа готує, цікаво?..

Як ти, небоже, про одяг лиш дбаючи й тіло, не знаю,

Душі в людей можеш збуджувать?.. Грізним, щоправда, здаєшся

Ти Олексієві 19, — пику твою коли бачить. Одначе

Лячно й мені кожен раз, як волосся в скаженого дибки

Раптом стає; як у роті бруднім починають скрипіти

Зуби ошкірені, що без кінця все гризуть щось і точать.

О, найганебніша каро нестерпна для нашого віку!..

Як надихали загином своїм злії люди нещасних 20,

Чи не казав ти, подібно до цих, що людці та щасливі?

Саме тому й побивався ти дуже, як кажуть, недавно,

Бо по заслузі одержали всі ті злочинці численні,

Із-за яких сумували й зітхали ми стільки вже років. \354\

Злом цим тебе прогнівили ми, батьку всевишній, я знаю,

І справедливу за вдіяні злочини маємо кару.

Просимо ласки ми завжди у тебе, невдячні, хоч певні,

Що по заслузі страждаємо і потерпаємо гірко.

Хоч і жалкуєш про долю сумну свого люду, о боже,

Й прикро тобі, але ти наш отець і турбота постійна

В тебе про нас лиш!.. Вибачливий, не вготовляй нам загину

І захисти нас від цього врага найлютішого, отче;

І нерозумних дітей Авраама 21 виховуй на краще!

Грубу ж до краю оцю невгамовну людину, одначе,

Перетвори на порядного й справжнього мужа, бо, отже,

Досі вдавалось йому уникати твоєї десниці!

Гада повзучого і невмолимої гідри він гірший!..

Вирви ж отруйне жало - відверни превеликії бурі,

Й кинь цю пекельну людину, спасителю, швидше до пекла!








К ТРЕБОВАТЕЛЮ САТИРИ Г. С. А. К. 22


Что кто желаеть, твой дух благородній

Требует видЂть нрави Кантимира,

Кій зрастили Плод Наук свободній:

Хоть инним гнюсна, ти люба сатира,

Та хулить злаго, а бранить спесива,

Говоря, нрави оставить непрями.

За то не любить зерцала правдива -

Стерть с лица мази пороков упрами.

НЂт, чтоб яснЂе, кое ти зерцало

ДЂл твоих добрих, написав похвали,

Страсть всю, нелюбу тобой, показало,

ТЂх против, порок нЂсть в тебЂ ни малій,

То прими убо, что желал, охотно

Приняв, к честному нрав приложи нраву,

Тщась обличити, что в иних стропатно,

Творца в защитЂ от злих храни славу.








ЕЛЕГІЯ, В ЯКІЙ БЛАЖЕННИЙ ОЛЕКСІЙ РОЗПОВІДАЄ ІСТОРІЮ СВОГО ДОБРОВІЛЬНОГО ВИГНАННЯ


Ночі тієї як стане в душі найщасливіша сцена,

що замкнула навік в світі останній мій день.

Як пригадаю ту ніч, що пут стільки мені розірвала,

Серце моє ще й тепер радощів сповнене вщерть. \355\

Саме був час залишити батьківську хату навіки,

Христе, до тебе любов це наказала мені.

Час до дороги не був відповідний, не дбав я про клунок,

Серед тривожних надій я на вигнання рішавсь.

Я не подумав ні слуг, ні супутників вибрать в дорогу,

Я і одежу забув взяти в далекую путь.

Так я тремтів, наче той, що готується вийти з в’язниці,

Втечі надія йому блисне, то знов погаса.

Скоро лиш зважився сам і, прогнав з душі темряву ночі,

Й думка при плані своїм, твердо ожила, стоїть, \356\

Друзів збираю, яких вже ніколи я мати не буду,

Дуже багато моє їх приєднало майно.

Знала б, дружино моя молода, як мене би тримала!

Ох, які сльози рясні личко вмивали б сумне!

Мати сама побувала в високих хоромах далеко,

І про вчинки мої знати вона не могла.

Де тільки глянеш, кругом і кіфари, і танці лунали,

Світло веселе твоїх свят, Гіменею, було.

І молоді, і старі веселяться на нашім весіллі,

Свято і в домі усім гомін веселий танків.

Як порівняти великі з малими тріумфами можна,

Вигляд у тебе такий, Риме, препишний, бував.

Скрізь відпочинок втишає людські голоси і собачі,

Високо місяць пливе шляхом небесним своїм.

Я споглядаю на нього і бачу від нього святині,

Що дуже густо навкруг нашого дому були.

І я молюся: «Святі, яких слава в цих храмах лунає,

Рідні пороги, яких ноги не діткнуть мої.

Й ви, круті гори, що кров’ю святою героїв преславні,

Будьте здорові на час, поки захоче сам бог.

І, хоч я тіла свого цим щитом захищати не хочу,

Ви не дозвольте ридать всім над вигнанням моїм.

Батькові — він сирота — скажіть, який жар мене тягне,

Хай не вважає, що це горе оплакувать слід.

Те, що ви знаєте, хай відчуває також і сам батько:

Як він сердитий, то я бути не можу святим».

Так я небесних благав, а тим часом дружина не знала

І до обітів моїх, заздрісна, клала свої.

В серці гарячім своїм розливаючи також бажання,

Землю святую вона часто вдаряла чолом.

Слів виливала гірких до небес безталанна багато,

Сили ж у них не було, щоб повернувсь чоловік.

Ніч не давала вже часу багато на те, щоб баритись,

І Ведмедиця свої вже обертала шляхи.

Що ж я мав діять? Любов мого батька мене не пускала,

Ніч для вигнання мого ця лиш єдина здалась.

Ах, скільки раз говорила мені людська думка: «Дивися,

Хи поспішаєш куди, звідки й до чого ідеш»!

Ах, скільки раз нарікала дарма на непевну годину,

Хвилям непевним вона парус відмовилась дать.

Тричі діткнувсь я порога, і тричі тягар мого тіла

Ноги затримав мої, взуті належмо у путь.

Часто я сам поспішав, то ставав повільнішим, барився,

Бо батьківщини любов ще притягала мене.

Часто обіти свої я підсилював, то відмовлявся,

Як на залишений дім очі звернув я свої. \357\

Чом я вагаюсь? Це ж Сірія, край, куди я поспішаю,

Треба покинути Рим, всяка затримка — це зло.

Жінка залишиться? Вільний сам буду себе захищати.

Дім, може? Рву я, однак, дому облесливу сіть.

Друзі, що звичаєм, злим і зіпсованим, шкодили часто?

Ох, мені в вічнім страху треба боятись цих втрат!

Поки ще можна, втечу, бо пізніше вже буде запізно,

Гаятись шкода мені, саме для мене пора.

Годі баритися довше, слова я лестиві придушу,

В Сірію човен найму, швидко на човен іду.

Під час плавби мені сонце з високого неба всміхалось,

Сумно зате для моїх рано на небі зійшло!

А коли я відійшов, повідають, що родичі близькі,

Плакали так, наче б в них тіла частину взяли.

Плакав Яків отак, почувши, що нутрощі сина

Хижії звірі в лісах пошматували в куски.

Справді тоді всі утіхи в плачі обернулись огидні,

Й та, що плескала, рука б’ється у груди тепер.

Жінка даремне тоді прикликала свого чоловіка,

Билася в груди дарма і за вигнанцем ішла.

«Ні, не відірвуть тебе, я піду за тобою по морю!»

Каже — «Й вигнанка я там буду вигнанця жона.

Путь прикликає мене і земля чужа просить до себе,

Я ж не великий тягар буду на човні твоїм.

Йти на вигнання далеко любов до Христа тобі каже,

Забороняє мені жити самій та ж любов».

Так намагалась вона, та батьки не пустили, достойні,

Ледве намови тоді й ради послухала їх.

Вийшов я, бо похороном цього уважати не треба.

Весь неохайний, лице вкрите волоссям брудним.

Довго дружина ридала й з нестямного болю зімліла,

І серед хати вона впала, немов нежива.

А як устала і знов піднесла порозбивані члени,

Вся неохайна, а пил коси її зогидив.

Кажуть, що в той час вона над собою й залишеним домом

Плакала й часто назад кликала мужа свого.

Гірше б вона не ридала, побачивши трупа мойого,

І як в могилу моє тіло ховала б навік.

Бога благала вона, щоб забрав її геть з цього світу,

Та врятувала її віра в моє вороття.

Хай же живе і обіти й благання складає на краще,

Хай живе й буде навік мужеві вірна вона.

Дунув легенький Зефір на спокійнії хвилі морськії,

Й подувом гладив своїм хвилі безкраїх морів.

По Йонійському морю спокійно пливемо безжурні,

Буря ніяка тепер страху нам не завдає. \358\

О, я щасливий! По морю повіяв легесенький вітер,

Видно, Фетіда сама грається в хвилях морських.

В ніс корабля не вдаряють вони, ні корми не гальмують,

Лиш поганяють вперед хвилі швидкий корабель.

Збиті ялини летять, не скриплять і пов’язані линви,

Вітер вигнанню сприя, подувом човен жене.

Радощі співом веселим керманич усім сповіщає,

Знає мистецтво своє — гнати вперед корабель.

Наче вершник віжками так румаком управляє —

Він призвичаїв його легкій коритись вузді.

Так і тоді: як лише справа кудись вимагала нагальна,

Кормчий без страху туди парус до вітру звертав,

Якби вітрам не сприяла до того ще божая ласка,

Хто ж би подумав, що порту торкнуся цього.

Вже береги італійські лишивши далеко позаду,

Сірію бачу свою й любі мені береги.

Хай же дозволить землі доторкнутися хвиля, молюся,

Хай же кориться вона богові, як і мені.

Поки говорю й тривожним бажанням вдаряю об берег,

Подув буйненький жене радісний наш корабель.

Синього моря вітрове! Женіть ви мене, поганяйте,

Бога прихильного це знаком хай буде мені.

Лиште мене, ви, вигнанця на березі моря чужого,

Як лиш ця божа земля зватися може чужа.















Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.