Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна





ПРИМІТКИ


Г.-Т. З. Байер


 1 Вважається, що автором «Життєпису» є Г.-Т. З. Байєр. Знайшов його Й.-Б. Шерер 1769 р. в синодальній бібліотеці в Москві, а видав 1776 р. в часописі «Nordische Nebenstunden» (Th. I, Frankfurt und Leipzig, c. 251 — 2700. Р. Штупеpix у дописі «Прокопович у Римі» до часопису «Zeitschrift für osteuropäische Geschichte» (5, 1931, с. 327 — 340) на с. 328 аналізує такі життєписи Прокоповича: А. Життєпис Ф. Прокоповича в «Nordische Nebenstunden», який тут подається. В1. Життєпис Прокоповича — автора «Historia controversiae... de processione Spiritus Sancti», в кн. «Descriptio iesuitarum (б. м. в.), 1767. B2. Перероблений життєпис 1767 р. вміщено в «Tractatus de processione Spiritus Sancti (Gotha, 1772), автором життєписів В1 і В2 вважається Дамаскін Руднєв [Дмитро Семенович Руднєв (1737 — 1795 рр.)] — видавець згаданого твору. С. Маркел Радишевський. Житіє геретика Феофана Прокоповича. — «Чтенія в императорском Обществе Истории и древностей российских при Московском университете» (т. 1, 1862).

 2 За даними життєписів В і В2 Ф. Прокопович народився 1681 р.

 3 Варлаам Ясинський (помер 1707 р.) — український освітній діяч, вихованець Києво-Могилянської колегії, освіту вдосконалював за кордоном (у Польщі та Чехії). Після повернення на батьківщину, як став ректором академії, закріпив там курс вищої школи.

 4 Гедеон Одорський — відомий громадський та церковний діяч, професор філософії й теології, ректор Києво-Могилянської академії (1701 — 1702 рр.). \492\

 5 За життєписом B2, Феофан був і керівником церковного хору.

 6 За життєписом С, Феофан прибув спочатку до міста Володимира Волинського (за даними митрополита Євгенія — навіть до Вітебська), де з іменем Єлисія поступив до уніатського чину отців Василіян. Уніатський митрополит Зелонський призначив його до місцевої школи вчителем поетики, риторики, а згодом і префектом. Звідси володимирські уніяти послали Феофана до Рима вдосконалювати свої знання.

 7 Хорватії.

 8 Падую.

 9 Болонью.

 10 У реєстрі «Registro degli Alumnb (volumen 13/14 від 1698 p.), що зберігається в архіві Конгрегації «de prqpaganda fidei» (Грецької колегії) у Римі, на який посилається Р. Штуперіх (вказ. допис, с. 334), стосовно успіхів Прокоповича в науках як студента-філософа другого року зазначено: «Великих здібностей та найвищого успіху. З відзнакою захистив прилюдно всю філософію».

 11 Урбан VIII (Мафео Барберіні) — папа римський (1623 — 1644 рр.), який поновив булу «In coena Domini», 1627 р. створив колегію пропаганди, прокляв систему Галілея.

 12 Едуард Вінтер пише, що «звідти (з Collegium Graecum. — М. Р.) він відвідував лекції в єзуїтській Collegium Romanum. Філософію там викладав Жан-Баптист Толомаї. Свого слухача він намагався, крім схоластики, ознайомити передбачливо також з модерною думкою» (Eduard Winter. Frühaufklärunq. Berlin, 1966, с. 330).

 13 За даними Р. Штуперіха (вказ. допис, с. 336), отець єзуїт пропонував Прокоповичеві «поступити до чину єзуїтів, але він, звичайно, відмовився».

 14 Олександр Брінкер зауважує, що ще в Римі Прокопович остаточно відійшов від схоластики, а, прибувши до Києва, доводив її неспроможність, чванливість та безплідність (див.: Aleksander Brückner. Historia literatury rosyjskeij. Tom pierwszy (987 — 1825). Lwów — Warszawa — Kraków, 1922, c. 334 — 335). Такої ж думки дотримується й Е. Вінтер: «Прокопович виступив як рішучий противник неосхоластики та чину Ісуса» (Eduard Wіntet. Вказ. праця, с. 331).

 15 Казимир Сарб’євскі (1595 — 1640 рр.) — польський вчений, родом з Мазовії, вихований на класиці, викладач Віленської єзуїтської академії (словесних наук, філософії та теології). Папа Урбан VIII увінчав його в Римі лавровим вінком, а деякі з його гімнів наказав включити до бревіарію. Ліричні його вірші читали, пояснювали та вивчали напам’ять у всіх європейських школах XVII ст. нарівні з одами Горація.

 16 П’єтро Бембо (народився 1470 — 1547 рр.) — італійський вчений, поет-гуманіст, один з чільних членів Вченої Академії Венеції, історіограф Венеціанської республіки й бібліограф бібліотеки св. Марка. Підготував до видання італійські вірші Петрарки й «Божественну комедію».

 17 Яків Садолето (1477 — 1547 рр.) — письменник і церковний діяч, один з найвидатніших і найосвіченіших членів гуртка при папській курії. Його твори присвячені філософ\493\ським, педагогічним, публіцистичним та теологічним питанням.

 18 Антоніо Палеаріо (Antonio della Paglia 1503 — 1570 рр.) — відомий італійський гуманіст XVI ст., філософ, Зацікавився реформаційним рухом. Написав «Trattato utilissimo del beneficio di Qiestu Christoetc.», який сприяв поширенню протестантизму в Італії, за що 1568 р. був заарештований і 3 липня 1570 р. страчений.

 19 Латино-Латиній (1513 — 1693 рр.) — автор твору «Bibliotheca sacra et profana», в якому він зібрав і виклав варіанти, поправки та зауваги до творів Тертуліана та багатьох античних авторів.

 20 Доведенням цього може бути вірш Ф. Прокоповича латинською мовою, спрямований проти папи римського, в якому він захищає Галілея (див.: «Про папський вирок Галілеєві»).

 21 Іннокентій XII (Antonio Pignatelli з Неаполю) — папа римський (1691 — 1700 рр.).

 22 Климент XI (Giovanni Francesco Albani) — папа римський (1700 — 1721 рр.).

 23 За Штуперіхом (вказ. допис, с. 337), саме в Римі Феофан уважно приглядався до організації та управління церковною державою (Ватіканом), вивчав римську церкву. Набутий досвід у цій справі йому вельми знадобився пізніше при проведенні, за наказом Петра I, реформ православної церкви.

 24 Згідно із згаданим реєстром (vol. 13/14, «Registro degli Alumni» від 1698 р.) про вибуття Феофана з Collegium Graecum сказано: «Втік з Колегії 28 жовтня 1701 р. без жодної [на це] причини з великим скандалом (і ніколи не був віднайдений)». Про те, що долею Прокоповича цікавилися й далі, свідчить пізніший запис, здійснений іншою рукою під рубрикою «Після вибуття»: «Нарешті стало відомо, що він повернувся до Києва на свою батьківщину й там впав у шал».

 25 Йдеться про війну за іспанську спадщину (1701 — 1714 рр.).

 26 Р. Штуперіх (вказ. допис, с. 338) пише: «У Швейцарії... Феофан ще більшою мірою отримав змогу ознайомитись з реформаційною традицією, яку він пізнав ще в Польщі». Як відомо, твори вчених-реформаторів він вивчав і далі. Це видно з його курсів філософії й теології, прочитаних у Києво-Могилянській академії. Саме за схильність до ідей Реформації його звинувачували як Стефан Яворський, так і Маркел Радишевський. А що ця схильність у Прокоповича була, свідчить такий безсторонній вчений, як Петер фон Гавен. Він підкреслював: «Цей пан сприяв церковній реформації...» (Peter von Havens Bekantschaft mit dem Bischoff von Novogrod. — «Reise im Russland. Aus dem danischen übersetzt von H. A. R.» Coppenhagen, 1744, c. 22 — 28; фон Гавен (1715 — 1757 рр.) — датський вчений, теолог, професор в Soroë 1736 р. мандрував по Росії). Оцінюючи діяльність Прокоповича, Вінтер також відзначив: «...До протестантизму він ставився прихильно. Особливо у питанні виправдання він думав тах, як Лютер, з творами якого він начебто ознайомився в Римі... Філософія не була для нього служницею теології, але мала свою власну вартість. Філософське мис\494\лення він будував не на авторитетах, а на здоровому людському глузді, освітленому розумом. В теології, яку він відділив від філософії, спирався насамперед на грецьких отців» (Eduard Winter. Вказ. праця, стор. 331).

 27 Отже, авторові біографії було невідомо, що новий метод у викладах філософії та теології у Києво-Могилянській академії був започаткований ще раніше. Найяскравішим репрезентантом новаторства був Йоасаф Кроковський, а Прокопович лише продовжував, підтримував його лінію.

 28 Адам Чернігівський (А. Зернікау) — прозеліт православної церкви з лютеранів, жив у кінці XVII ст., філософію вивчав у Кенігсберзькому університеті, теологію — в Оксфорді та Лондоні; переїхав на Україну й поступив на службу до українських гетьманів (в інженерні війська); згодом став ченцем і написав відомий твір «De processione Spiritus Sancti a solo Patre», який вельми хвалив і навіть використовував Прокопович; сам назвав себе, «чернігівцем». За свідченням Вінтера., Зернікау займався не лише теологічними питаннями, а й історією та фортифікацією. Впорядковував і укомплектовував гетьманську бібліотеку в Батурині (Eduard Winter. Вказ. праця, стор. 329).

 29 Фразонський — прикметник від імені пихатого й хвалькуватого воїна Фразона (Thraso) в комедії Теренція «Скопець».

 30 Що представниками й поборниками забобонів, «неуцтва та відсталості в Росії були прихильники старого «благочестія», старих рядків, бачимо з листів східних патріархів до російських царів. Єрусалимський патріарх Досіфей 1686 р. писав цареві: «...Не подобает вЂрним прельщаться чрез философію и суетную прелЂсть. О, дабы благочестивый и на Моск†сохранен был обычай, по древнему уставу, еже не было бы игумена и архимандрита от козацкого рода, но москали на Москве и в козацкой землЂ...» (И. Чистович. Очерк исторіи Западно-Русской церкви, ч. II. СПб, 1884. с. 339). Досіфей у листах до Петра I 1702 й 1704 рр. кілька разів застерігав його, щоб він ні в якому разі не призначав патріархом московським Стефана Яворського: «Не может быть патріарх из малоросіян или бЂлоруссов, потому что они, имЂя сношения с латинами, принимают многіе нравы их и догматы... Аще пріидуть отсюда или сербы, или греки, или от иного народа, аше бы и случайно были мудрЂйшія и святійшія особы, ваше державное царствіе да никогда сотворит митрополитом или патріархом грека, серба или русянина, но московитинов, и непросто московитян, многих и великих ради вин, аще и не мудрій суть. Москвитяне хранят отеческую вЂру непремінную, сущій нелюбопытательные и нелукавніи человЂцы...» (С. М. Соловьев. Історія Россіи с древнійших времен. СПб., 1851 — 1879, т. XV, с. 115, 377, 383). Звичайно, Петро на такі поради не звертав уваги, а здебільшого чинив навпаки.

 31 Оцінюючи діяльність Прокоповича, О. Брікнер наголошує на тому, що «політику Петра щодо релігії провадив винятково Феофан», ставши «невдовзі правою рукою царя при організації нової церкви, синоду, духовного життя... Він скоріше був політиком, ніж теологом, завзятим ворогом усякого папізму, теократії, аскетизму...» (Aleksander Brückner. Вказ. праця, с. 335). \495\

 32 Р. Штуперіх (вказ. допис, с. 335) відзначає, що Феофан і «пізніше з любов’ю займався філософськими проблемами; з генералом Я. Маркевичем він читав Бекона, Декарта та Будея». При цьому, як пише фон Гавен, на якого посилається Штуперіх, «він мав невимовне великий потяг до математики». Зокрема, фон Гавен зауважує, що Прокопович, який добре знав європейські мови, в себе на батьківщині не хотів розмовляти чужими мовами, крім латинської, яку він знав так, «як найкращий академік» (Peter von Haven. Вказ. праця, с. 22). Про схильність Прокоповича до точних наук пише Е. Вінтер: «Він займався багато математикою, фізикою та астрономією». Цілковиту слушність має твердження Е. Вінтера про те, що «й від Арістотеля з його природничими поглядами Прокопович відмовився, як від образу світу, випередженого класичною фізикою, й визнавав геліоцентричну будову світу» (Eduard Wіnter. Вказ. праця, с. 380, 331).

 33 Про вчене товариство Прокоповича див.: Й. Чистович, П. Морозов. Ученый кружок Феофана Прокоповича. — В кн.: Антіох Дмитріевич Кантемир, его жизнь и сочиненія (Сб. историко-литературных статей, сост. В. Покровскій). М., 1910; Н. Г. Высоцкій. Феофан Прокопович и его сотрудники. — «Русский архив», 1913, № 8.

 34 На так званому Аптекарському острівці річки Карпівки був літній будинок Прокоповича, про який він згадує в одному зі своїх листів.

 35 Йдеться про грузинів-утікачів, вигнаних 1720 р. персами після того як запланований похід грузинського царя Вахтанга VI й Петра I на Персію не відбувся. За спробу Грузії укласти політичний союз з Росією перси посадили на грузинський престол свого протеже, а Вахтанг VI зі своїм оточенням змушений був жити у вигнанні. Місцем поселення він вибрав Україну, яка стала йому та його спільникам другою Батьківщиною. Згодом, коли Прокопович став новгородським архієпископом, то й на його обійсті жив грузинський митрополит-вигнанець Христофор.

 36 Данило Тупталенко (Туптало) відомий як Дмитро Ростовський (1651 — 1709 рр.) — відомий вітчизняний письменник, громадський та церковний діяч. Написав: «Руно орошене» (1680 р.), «Четьї — Мінеї» («Життя святих») (1684 — 1704 рр.), «Розыск о раскольнической брынской вЂрЂ..» (1709 р.) та низку творів історичного характеру.

 37 Людей, які торгували церковними посадами. Сама назва походить від імені Симона — керівника «єретичної» секти гностиків.

 38 Це видно хоча б з «Регламенту духовного» від 1719 р., який «поривав з забобонами, від духівництва вимагав навчання, осуджував його виняткову окремішність, а в очах старовірців він (Феофан) був явним поборником ненависної єресі» (Aleksander Brückner. Вказ. праця, с. 335).

 39 У запалі політичної боротьби Феофан, сповнений ненависті до поборників старих порядків, нерідко переслідував не лише їх, а й цілком невинних людей, які теж були прихильниками нововведень, передовішого світогляду, але їм не подобались окремі форми втілення нових ідей, надмірна жорстокість щодо переможених, яка інколи межувала з варварством. Брікнер зауважує, що він «постійним втру\496\чанням до політики, інтригами, застосуванням найнеморальнішої зброї у боротьбі проти однаковою ж мірою безоглядних і неморальних ворогів... нагадує перших князів церкви...» (Aleksander Brückner. Вказ. праця, с. 336).

 40 Голландців.

 41 Рібера Рібейра — іспанський чернець чину домініканців, колишній домашній священик іспанського посла в Росії герцога де Лірія. Написав «Responsum ant-apologeticum ecclesiae catholicae contra calumniosas blasphemias J. F. Buddei nomine evulgatas in orthodoxos latinos et qraecos, quo «Petrae fidei» a Stephano Javorskio ad evertendum Lutheri. Pantheon, jactae repetitur ictus», або «Echo fidei» («Відгомін віри»). За одними даними, ця праця була видана у Відні 1730, а за іншими — 1731 р. і спрямована переважно проти твору Буддея «Про непримиренність грецької та латинської церков», на захист відомого твору Стефана Яворського «Камінь віри». Свою працю за бажанням та порадою герцога де Лірія Рібейра присвятив імператриці Анні Іванівні.

 42 Гуго Грацій (1583 — 1654 рр.) — відомий голландський державний діяч, юрист та письменник, теоретик філософії права та вчення про загальне державне й міжнародне право. Написав коментарі до святого письма, яким Лейбніц віддавав перевагу над іншими, «Про правдивість релігії християнської» (1662 р.) та «Шлях до миру церковного», «Про право війни та миру» та ін.

 43 Жан Лябадій (1610 — 1674 рр.) — діяч реформації, противник схоластичного методу в навчанні, критик протестантських догм, був професором і ректором Монтабанської академії. Найбільший вплив мав у Голландії та Німеччині.

 44 Герцог де Лірія (1695 — 1733 рр.) — посол Іспанії в Росії, який завжди сприяв домініканцям, єзуїтам, взагалі католикам.

 45 Вільгельм Штратеман (1629 — 1684 рр.), відомий німецький протестантський вчений, автор історичного твору «Фéатрон, или пóзор гисторическій», доведеного до 1680 р., який від 1749 р. в Росії був заборонений. Вченому світові твір цей з назвою «Фéатрон или пóзор гисторическій... Вильгельма Стратемана» відомий у перекладі Г. Бужинського (виданий 1742 р.), але не з німецької, а з латинського перекладу Крамера. Гавриїл Бужинський — виучень Києво-Могилянської академії, від 1706 р. — професор Московської слов’яно-греко-латинської академії і т. д. Бужинський — один з палких прихильників Петрових реформ. Він уважається укладачем першого в Росії світського букваря «Юности честное зерцало» (1717 р.), «Служба и синаксаріи, т. е. сокращенное повЂствование о житіи благовЂрнаго великаго князя Александра Невского» (1725 р.) та інших творів. Відомий як перекладач гуманістичних і просвітницьких творів, зокрема «Эразмови дружескіе разговоры» (1717 р.), «Введеніе в исторію европейскую...», «О должностях человЂка и гражданина по закону естественному» (1724 р.) Самуїла Пуфендорфа та ін. Багато його книг конфісковувались і заборонялись.

 46 Иоган Гібнер (1668 — 1731 рр.) — німецький вчений-географ, письменник та педагог, ректор університетів у Мерзебурзі та Магдебурзі. Написав твір «Kutze Fragen aus der alten und neuen Geographie» (1693 р.), який перевидавався \497\ 36 разів і перекладений всіма європейськими мовами. Крім того Гібнер вивчав історію реформації.

 47 З перелічених творів переконуємося, що авторові біографії Прокоповича невідомі його рукописні філософські курси, прочитані у Києво-Могилянській академії.

 48 Християн Вольф (1679 — 1754. рр.) — німецький філософ, математик, вчитель Ломоносова. Сприяв запрошенню на кафедри Петербурзької академії наук, почесним членом якої він сам був, таких німецьких учених, як Микола й Данило Бернулі, Герман та Більфіигер. Вольф намагався популяризувати філософію Лейбніца. Йому належить твір «Про практичну філософію загальну, математичним методом написану» та ін.

 49 Йоган-Франц, Буддей (1667 — 1729 рр.) — відомий німецький вчений, професор філософії в Галлє та теології в Єні, опонент Вольфа. Прихильник ідей реформації, гуманізму та просвітництва. Написав низку творів з філософії, філософії права, історії філософії та теології.

 50 Пауль-Ернст-Дашель Яблонскі (1693 — 1757 рр.) — кальвіністський теолог, орієнталіст, президент королівської академії наук у Берліні. Написав чимало праць (латинською, та німецькою мовами), що стосуються питань лінгвістики та теології.

 61 Готліб-Теофіл Зігфрід Байер (1694 — 1738 рр.) — відомий орієнталіст, професор Кенігсберзького університету, академік Петербурзької академії наук, прихильник вільного розвитку навчальних закладів, приятель Прокоповича, якому він присвятив свій «Museum Sinicurh» («Опис Китаю»), Феофан присвятив йому вірша латинською мовою, написаного з приводу смерті Байєрового сина (див.: Мирослав Рогович. Неопублікований Феофан Прокопович. — «Вітчизна», 1969, № 10, с. 177). Присвята «Опису Китаю» вельми нагадує «Життєпис Ферфана Прокоповича», переклад якого подаємо. Вважається, що автором «Життєпису...» є сам Байєр. Такої думки дотримується Олександр Брікнер, зауважуючи: «Він [Прокопович. — Ред.] лише не знайшов свого Каллімаха..., бо біографія його, яка належить перові академіка-історика Байєра, лишилась далеко позаду італійського панегірика, якого він був би набагато гіднішим» (Aleksander Brückner. Вказ. праця, с. 336).

 52 Георг Бернгард Більфінгер (1693 — 1750 рр.) — німецький вчений, приятель і послідовник Хр. Вольфа, за рекомендацією якого його прийняли в члени Петербурзької академії наук, але внаслідок переслідувань з боку Шумахера він покинув Росію. Працював у галузі філософії й природознавства, є автором праці, надрукованої 1735 р. в Тюбінгені «Stefani Javorskii metropolitae Resanensis et Muromiensis discursus de poena haereticorum», написаної для спростування відомої книжки Рібери. Написав ще низку творів, серед яких «De harmonia animi et corporis» («Про гармонію тіла й душі»), що потрапила до «Index librorum prohibitorum» (покажчик книжок, заборонених папою римським). Відомий як атеїст.

 53 Йоган-Лоренц Мосгейм (1694 — 1755 рр.) — відомий лютеранський теолог, професор у Гальмштадті, а згодом у Гетінгені, противник лютеранської ортодоксії та її ворожості \498\ до науки й освіти, прихильник Сервета, що видно з його «Vulkanische Bibliothek» (збірника творів людської думки, спалених за наказом духовної та світської влади). Написав чимало праць з теології та «Історію Сервета».

 54 Христофор-Матвій Пфафій (1686 — 1760 рр.) — професор Тюбінгенського університету, протестантський теолог. Відомий як палкий прихильник об’єднання лютеранів з іншими реформаторами, якому він сприяв своїм твором «De originibus juris ecclesiastici» (1719 p.).

 55 Йоган-Петер Коль — член Петербурзької академії наук (1698 — 1778 рр.) — По виданні праці «Лютеранізація грецької церкви» (Любек, 1723 р.), був запрошений до Петербурзької академії наук, але по двох роках його вислали з Росії за «амурні» справи. Був автором низки праць з історії церкви. Зробив першу спробу виявити зв’язки між слов’янськими мовами та історико-літературного дослідження старослов’янського письма.

 56 Християн Мартіні (1699, — рік смерті невідомий) — німецький філософ, академік. Рекомендований Вольфом Блюментростові, 1725 р. був запрошений до Петербурзької академії наук. Через переслідування з боку Більфінгера 1729 р. виїхав з Росії. Серед інших творів написав «Nachricht aus Russland», третій розділ якого присвячено викриттю змов у Петербурзі 1727 р.

 57 Філіп Юхан Штраленберг (1676 — 1747 рр.) — відомий німецький вчений, автор праці географічного характеру «Описаніе...», переклад якої здійснив В. М. Татіщев.

 58 Thomas Conset. The present state and Regulations of the church of Russia. London, 1729.

 59 Архієпископ Феодосій — віце-президент синоду Феодосій Яновський.

 60 Поданий тут переклад Життєпису Ф. Прокоповича з латинської здійснив М. Д. Рогович, редакція перекладу В. М. Нічик,










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.