Попередня     Головна     Наступна








ЛЂтописець Руский съ Богомъ починаемь. Отче благослови.


ПовЂсть временныхъ лЂтъ черноризца Федосьева манастыря Печерьскаго, откуду есть пошла Руская земля и хто в ней почалъ пЂрвЂе княжити [и откуду Руская земля] стала есть.


Се начнемь повЂсть сию.

По потопЂ бо 3-е сынове Ноеви роздЂлиша земьлю: Симъ, Хамъ, Афетъ. Яся въстокъ Симови: Перьсида, Ватрь, доже и до Иньдикия в долготу и в широту и до Нирокурия, якоже рещи отъ въстока доже й до полуд[е]нья, и Сурия, и Мидия, и Ефратъ рЂку, и Вавилонъ, Кордуна, АсурианЂ, Месопоттамия, Аравия старЂйшая, Елумаисъ, Индиа, Аравиа силная, Кулии, Комагины, Финикия вся.

Хамови же яс [я] полуденья часть: Егупетъ, Ефиопья, прилежащия къ Индомъ, другая же Ефиопья, из неяже исходить рЂка Ефиопьская Чермьна, текущая на въстокъ, Фива, Луви прилежащи доже до Куриния, Мармариа, Сурите, Ливуи другая, Нумидия, Масурия, Мавритания противу сущи ГадирЂ. Сущимъ же къ встокомъ имать Киликию, Памфилию, Пасидию, Мосию, Лукаонию, Фругию, Камалию, Ликию, Карию, Лудию, Масию другую, Троаду, Солиду, Вифунию, старую Фругию. И островы пакы имать: Сардинию, Крітъ, Купръ, і рЂку Гиону, зовемую Нилу.

Афетови же яся полунощная страна и западная: Мидия, Олъвания, Армения малая и великая, Каподокия, Фефлагони, Галатия, Кольхысъ, Воспории,.Меоти, Дереви, Сармати, Тавриани, Скуфия, Фраци, Македония, Далматия, Молоси, Фесалия, Локрия, Пеления яже и Полопонисъ наречется, Аркадия, Ипириноя, Илурикъ, Словене, Лухития, Аньдріакия, Аньдриатиньска пучина; имать же и островы: Вританию, Сикелию, Евию, Родона, Хиона, ЛЂзвона, Куфирана, Закуньфа, Кефалиния, Ифакину, Керкуру, и часть Асійскія страны, и нарицаюмую Онию, и рЂку Тигру, текущую межи Миди и Вавилономъ; до Понетьского моря на полунощныя страны: Дунай, Днестръ, и Кавькасийскыя горы, рекше Угорьскыя, и оттуда рекше доже и до Днепра; и прочая рЂкы: Десна, Припеть, Двина, Волховъ, Волга, иже идеть на въстокъ въ часть Симову. Въ Афетові же части сЂдить Русь, Чудь и вси языцЂ: Меря, Мурома, Всь, Мордва, Заволочьская Чюдь, Пермь, Печера, Ямь, Югра, Литва, Зимигола, Корсь, СЂтьгола, Либь. Ляхове же и Пруси и Чюдь присЂдять к морю Варяскому. По сему же морю сЂдять Варязи сЂмо къ вьстоку до предЂла Симова, по тому же морю сЂдять къ западу до земли Агаляньски и до Волошьскые. Афетово же колЂно и то: Варязи, Свеи, Урмане, ГотЂ, Русь, АглянЂ, ГаличанЂ, Волохове, РимлянЂ, НЂмцЂ, Корлязи, Венедици, Фряго†и прочии присЂдять отъ запада къ полуденью и съсЂдятся съ племенемъ Хамовымъ.

Літописець Руський, з богом, починаємо. Отче, благослови!


Повість врем’яних літ чорноризця Федосієвого монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля, і хто в ній найперший почав княжити, [і з чого Руська земля] такою стала.


Се почнемо повість оцю.

Після потопу-бо троє синів Ноєвих, Сим, Хам і Афет, розділили [між собою] землю. Симові дістався схід: Персида, Ватр, аж до Індикія в довжину і до Нирокурія в ширину, так би мовити, від сходу і аж до полудення, і Сурія, і Мідія, і ріка Єфрат, і Вавілон, Кордуна, Асуріани, Месопотамія, Аравія старійша, Єлумаїс, Індія, Аравія сильна, Кулії, Комагини, вся Фінікія.

Хамові ж дісталася полуднева частина: Єгипет, Єфіопія, що прилягає до Інду, друга Єфіопія, звідки бере початок єфіопська ріка Чермна, що тече на схід, Фіва, Луві, прилягає аж до Курінія; Мармарія, Суріте, Лівуї, Лівуї друга, Нумідія, Масурія, Мавританія, що напроти Гадирі. Із тих, що на сході, одержав Кілікію, Памфілію, Пісідію, Мосію, Лукаонію, Фругію, Камалію, Лікію, Карію, Лудію, Масію другу, Троаду, Соліду, Віфунію, стару Фругію. І острови одержав: Сардінію, Кріт, Купр і ріку Гіону, по-іншому — Ніл.

Афетові ж дісталися північні і західні краї: Мідія, Олванія, Арменія мала і велика, Каподокія, Фефлагоні, Галатія, Кольхис, Воспорії, Меоти, Дереви, Сармати, Тавриани, Скуфія, Фраці, Македонія, Далматія, Молоси, Фесалія, Локрія; Пеленія, або ж Полопоніс, Аркадія, Іпіріноя, Ілурік, Словене, Лухитія, Андріакія, Андріатинське море; отримав також і острови: Британію, Сікелію, Євію, Родону, Хіону, Лізвону, Куфирану; Закунфу, Кефалинію, Іфакіну, Керкуру, і частину Азійського краю, що називають Онією, і ріку Тигр, що тече між Міді і Вавілоном; [і ті, що течуть] до Понтського моря в північних краях: Дунай, Дністр, і Кавкасійські гори, звані Угорськими, і звідти, кажуть, аж до Дніпра; та інші ріки: Десна, Припеть, Двіна, Волхов, Волга, що плине на схід у володіння Симові. В Афетовій же частині сидять русь, чудь і всі народи: меря, мурома, весь, мордва, заволочська чудь, перм, печера, ям, югра, литва, зимигола, корс, сітьгола, ліб. Ляхи ж, і прусси, і чудь присидять біля моря Варязького. Понад цим же морем сидять варяги — в напрямку на схід, до меж Симових, і на захід понад тим же морем сидять до землі агалянської і волоської. Афетове ж коліно і це: варяги, свеї, урмани, готи, русь, агляни, галичани, волохи, римляни, німці, корляги, венедиці, фрягове та інші присидять від заходу до полудення і сусідять з Хамовим племенем.

Симъ же и Хамъ и Афетъ, раздЂливше землю, и жребий метавше не переступати никомуже въ жребий братень, и живяху кождо въ своей части И бысть языкъ единъ, и умножившимся человЂкомъ на земли, и помыслиша создати столпъ до небеси, въ дни Нектана и Фалека, и събравшеся на мЂстЂ Сенарь полЂ здати столпъ до небесе и городЂ около его Вавилонъ, и здаша столпъ за 40 лЂтъ, и не свЂршенъ бысть. И спиде Господь Богъ видЂть городъ и столпа, и рече Господь: се родъ единъ и языкъ единъ. И смЂси Богъ языки и раздЂли на 70 и ра два языка, и рассЂя по всей земли. По размЂшеньи же языкъ, Богъ вЂтромъ великомъ раздруши столпъ, и есть останокъ его межи Асура и Вавилона; и есть въ высоту и въ ширину локотъ 5323 локотъ; въ лЂта многа хранимъ останокъ. По раздрушеніи же столпа и по раздЂлении языкъ, прияша сынове Симовы въсточныя страны, а Хамовы же сынове полуденныя страны; Афетови же сынове западъ прияша и полунощьныя страны. Оть сихъ же 70 и дву языку бысть языкъ Словенескъ отъ племени же Афетова, нарицаемЂи Норци, иже суть СловенЂ.

По мнозЂхъ же временЂхъ сЂлЂ суть Словени по Дунаеви, кде есть нынЂ Угорьская земля и Болгарьская. Отъ тЂхъ Словенъ розидошася по земьли и прозвашася имены своими, кде сЂдше на которомъ мЂстЂ. Яко пришедше сЂдоша на рЂцЂ именемъ МоравЂ, и прозвашася Морава, а друзии ЧесЂ нарекошася. А се ти же СловЂне: Хорвати БЂлии, Серпь, и ХутанЂ. Волохомъ бо нашедшимъ на Словены на Дунайскые и сЂдшимъ в нихъ и насиляющимъ имъ, СловЂне же ови пришедше и сЂдоша на ВислЂ, и прозвашася ЛяховЂ, а отъ тЂхъ Ляховъ прозвашася Поляне, Ляхо†друзии ЛютичЂ, инии Мазовшане, а инии Поморяне. Такоже и тЂ же СловЂне пришедше сЂдоша по Днепру и наркошася Поляне, а друзии Деревляне, зане сЂдоша в лЂсЂхъ; а друзии сЂдоша межи ПрипЂтью и Двиною и наркошася Дреговичи; и инии сЂдоша на ДвинЂ, и наркошася Полочане, рЂчькы ради, яже втечеть въ Двину, именемь Полота, отъ сея прозвашася ПолочанЂ. СловЂне же сЂдоша около озера Илмера, и прозвашася своимъ именемъ и сдЂлаша городъ и нарекоша и Новъгородъ; а друзии же сЂдоша на ДеснЂ и по Семи и по СулЂ и наркошася СЂвера. И тако разидеся Словенескъ языкъ, тЂмьже и прозвашася Словеньская грамота.

Сим же, Хам і Афет розділили землю,

І жереб метали не переступати нікому жереб братній,

І жив кожний у своїй частині.

І був народ єдиний,

І умножився людьми на землі,

І намислили вони в дні Нектана і Фалека спорудити стовп до небес,

І зібралися в місцевості Сенар зводити на полі стовп до неба,

І город біля нього Вавілон,

І будували стовп сорок літ,

І нез акінчили його.

І зійшов Господь Бог подивитися город і стовп,

І сказав Господь: «Се рід один

І мова одна».

І змішав Бог мови,

І розділив на сімдесят і на дві мови,

І розсіяв по всій землі.


Після змішання мов Бог вітром великим зруйнував стовп,

І є останок його на межі Асура і Вавілона.

І є він у висоту і в ширину 5323 лікті,

І вже багато літ бережуть останок.


Після зруйнування стовпа і поділу мов взяли сини Симові східні країни, а Хамові сини — полудневі країни, Афетові ж сини взяли захід і опівнічні країни. Від цих же сімдесяти і двох народів і був народ слов’янський племені Афетового, названий норцями, що суть словени.

По довгих временах сіли словени по Дунаю, де нині Угорська земля і Болгарська. Від тих словен розійшлися по землі і прозвалися іменами своїми, де хто сів, на якому місці. Хто прийшов і сів на ріці Мораві, то й прозвалися морава, а інші нареклися чехами. А се ті ж словени: хорвати білії, серп і хутани. Коли на дунайських словен найшли волохи, і сіли на їхніх землях, і чинили над ними насильство, словени ж ті прийшли і сіли на Віслі і стали називатися ляхами, а від тих ляхів пішли інші назви — поляни, ляхи другії — лютичі, інші — мазовшани, ще інші — поморяни. Також і ті словени, що прийшли і сіли по Дніпру, нареклися поляни, а другії — деревляни, оскільки сиділи в лісах; а інші сиділи межи Прип’яттю і Двіною і називалися дреговичі; ще інші жили на Двіні і називалися полочани від назви річки Полота, що впадає в Двіну. Від неї і прозвалися — полочани.

Словіни ж сиділи побіля озера Ілмера, називалися своїм іменем, і збудували город, і нарекли його Новгород; а другії ж сиділи по Десні, по Семі, і по Сулі і називалися сівера.

І так розійшовся словенський народ, його іменем і грамота названа словенською.


Поляномъ же живущимъ особь по горамъ симъ, и бЂ путь из Варягъ въ Грекы; и изъ Грекъ по Днепру, и вЂрхъ Днепра волокъ до Ловоти, и по Ловоти виити въ Илмерь озеро великое, из него же озера потечеть Волховъ и втечеть въ озеро великое Нево, и того озера внидетъ устье в море Варяское; и по тому морю внити доже и до Рима, а отъ Рима прити по тому же морю къ Царюграду, и отъ Царяграда прити в Понтъ море, в неже втечеть ДнЂпръ рЂка. ДнЂпрь бо течеть изъ Воковьского лЂса, и потечеть на полудни; а Двина изъ того же лЂса потечеть, и идеть на полуночье и внидеть в море Варяское; ис того же лЂса потечеть Волга на въстокъ, и вътечеть седьмьюдесятъ жерелъ в море Хвалійское. ТЂмьже из Русі можеть ити по ВолзЂ в Болгары и въ Хвалисы, и на въстокъ доити въ жеребий Симовъ; а по ДвинЂ въ Варягы, а изъ Варягъ и до Рима, отъ Рима же и до племени Хамова. А Днепръ втечеть въ Понтеское море треми жерелы, иже море словеть Руское, по нему же училъ святый апостолъ АндрЂй, братъ Петровъ, якоже ркоша. АндрЂюучащю в Синопии, пришедшю ему в Корсунь, увидЂ, яко ис Коръсуня близъ устье ДьнЂпръское, и въсхотЂ поити в Римъ, и приде въ устье Днепръское; и оттолЂ поиде по ДнЂпру горЂ, и по приключаю Божію приде и ста подъ горами на березЂ. И заутра въставъ, рече к сущимъ с нимъ ученикомъ: «видите горы сия? яко на сихъ горахъ въсияеть благодать Божия, имать и городъ великъ быти, и церкви мьногы имать Богъ въздвигнути». И въшедъ на горы сия, и благослови я, и постави крестъ, и помолився Богу, и слЂзе съ горы сея, а идеже послЂже бысть Киевъ, и поиде по ДнЂпру горЂ. И приде въ Словены, идеже нынЂ Новъгородъ. И видЂвъ люди ту сущая, какъ ихъ обычай, и како ся мыють и хвощются, и удивися имъ. И иде въ Варягы, и приде въ Римъ, исповЂда, елико научи и елико видЂ, и рече имъ: «дивно видЂхъ землю Словеньску; идущю ми сЂмо, видЂхъ банЂ древяны, и пережьгуть я велми, и съвлекутся и будутъ нази, и обольются мытелью, и возмуть вЂникы и начнуть хвостатись, и того собЂ добьють, одва вылЂзуть ле живы, и обольются водою студеною, и тако оживутъ. И тако творять по вся дни не мучими ни кым [ъ] же, но сами ся мучать, и творять не мытву себЂ, но мученье». И се слышавше, дивляхуся. АндрЂй же бывъ в РимЂ, приде въ Синопию. Поляномъ же живущимъ особЂ и владЂющимъ роды своими, яже и до сея братья бяху Поляне, и живяху кождо съ родомъ своимъ на своихъ мЂстехъ, володЂюще кождо родомъ своимъ. И быша 3 брата, единому имя Кий, а другому Щекъ, а третьему Хоривъ, и сестра их ЛыбЂдь. И сЂдяше Кий на горЂ, кдЂ нынЂ увозъ Боричевъ, а Щекъ сЂдяше на горЂ, кдЂ нынЂ зовется Щековица, а Хоривъ на третьей горЂ, отнюдуже прозвася Хоривіца; створиша городокъ, во имя брата ихъ старЂйшаго, и наркоша и Киевъ. И бяше около города лЂсъ и боръ великъ, и бяху ловяще звЂрье. Бяхуть бо мудрЂ и смыслени, и нарицахуся Поляне, отъ нихъ же суть Поляне Кияне и до сего дни.

Поляни жили осібно по горах сих,

І був шлях із варягів у греки;

І од греків по Дніпру,

І з верхів’їв Дніпра волоком до Ловоті,

І по Ловоті входили в велике Ілмер-озеро.

Із цього озера витікає Волхов

І впадає в озеро велике Нево,

Із того озера впадає гирло в море Варязьке,

І по тому морю можна дійти і до Риму,

І від Риму прийти морем аж до Царгорода,

І від Царгорода прийти в Понт-море, в нього впадає Дніпр-ріка.

Із Воковського лісу витікає Дніпро

І тече на південь;

І Двіна із того ж лісу витікає

І тече на північ,

І впадає в море Варязьке;

Із того ж лісу витікає Волга

І тече на схід,

І впадає сімдесятьма рукавами в море Хвалійське.

Із Русі тим шляхом можна дійти Волгою до болгар,

І в Хваліси,

І на схід дійти у жереб Симів;

І Двіною до варягів

І з варягів аж до Риму,

А від Риму — і до племені Хамового.

А Дніпро впадає в Понтське море трьома рукавами,

І море те називають Руським.

Понад морем Руським учив святий апостол Андрій, Брат Петрів, як його називають.


Андрій учив у Синопії,

І коли прийшов у Корсунь,

І довідався, що поблизу Корсуні гирло Дніпрське,

І захотів піти в Рим.

І прийшов до гирла Дніпрського

І звідти пішов по Дніпру горі,

І за призначенням божим прийшов

І став під горами на березі.

І, вставши зранку, рече учням своїм, що були з ним:

«Бачите гори оці? Яка на горах цих возсія благодать божа,

І має бути город великий,

І багато церков бог воздвигне».

І зійшов на гори ці,

І благословив їх,

І хрест поставив,

І помолився Богу,

І зійшов з гори тої, де опісля постав Київ,

І пішов по Дніпру горі.

І прийшов до словен, де нині Новгород.

І побачив людей там сущих, який в них обичай,

І як вони [в лазнях] миються,

І хвощаться,

І дивувався їм,

І пішов до варягів,

І прийшов до Риму.

І розповів, чому навчав і що бачив.

І рече їм:

«Дивну бачив землю словенську,

Проходячи якою, бачив бані дерев’яні,

І перегрівають їх вельми,

І роздягаються догола

І обливаються мителлю,

І беруть віники

І починають хвоськатись,

І до того себе б’ють, що ледве живі вилазять,

І обіллються студеною водою

І знову оживають.

І так роблять завжди, ніхто їх не мучить,

А мучать самі себе,

І творять не миття собі, а мучення».

І хто слухав це, дивувалися.

Андрій же, побувши в Римі, пішов у Синопію.

Поляни ж жили осібно і володіли родами своїми,

І до цих братів, отже, були поляни,

І жили кожен з родом своїм, на своїх місцях,

І володів кожен родом своїм.

І були три брати. Одному ім’я Кий,

А другому — Щек,

А третьому — Хорив,

І сестра їхня — Либідь.

І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів,

А Щек сидів на горі, що й нині зоветься Щекавиця,

А Хорив — на третій горі, від нього ж прозвалася Хоривиця.

І в ім’я брата свого старшого заклали городок

І назвали його Київ.

І був коло города ліс

І бір великий,

І були [вони] мисливці на звірів.

І тямущі та мудрі були,

І називалися поляни,

І від них же поляни-кияни і до сьогодні.


Инии же, не вЂдуще, ркоша, яко Кий есть перевозникъ бысть; у Киева бо перевозъ бяше тогда съ оноя страны Днепра, тЂмь глаголаху: на перевозъ на Киевъ. Аще бо быль перевозникъ Кый, то не бы ходилъ къ Царюграду; но сий Кий княжаше в роду своем; и приходившю ему къ царю не свЂмы, но токмо о семъ вЂмы, якоже сказають, яко велику честь приялъ есть от царя, которого не вЂмъ и при которомъ приходи цари. Идущю же ему опять, приде къ Дунаеви, и възлюби мЂсто и сруби городокъ малъ, и хотяше сЂсти с родомъ своимъ, и не даша ему близъ живущии; еже и до нынЂ нарЂчють Дунайци городіще КиевЂць. Киеви же прішедшю въ свой городъ Киевъ, ту и сконча животъ свой, и брата его Щекъ и Хоривъ и сестра ихъ ЛыбЂдь ту скончашася.

И по сей братьи почаша дЂржати родъ ихъ княжение въ Поляхъ; а въ Деревляхъ свое, а Дрьговичи свое, а СловЂне свое въ НовъгородЂ, а другие на ПолотЂ, иже и ПолочанЂ. Отъ сихъ же и Кривичи, иже сЂдять на верхъ Волгы, и на вЂрхъ Двины, и на вЂрхъ ДнЂпра, ихъ же и городъ есть СмолЂнескъ: туда бо сЂдять Кривичи. Таже сЂверо отъ нихъ, на БЂлЂозерЂ, сЂдять ВЂсь, а на Росто†озерЂ Меря, а на КлещинЂ озерЂ сЂдять МЂря же: а по ОцЂ рЂцЂ, кде втечеть въ Волгу, языкъ свой Мурома, и Черемиси свой языкъ, и Мордва свой языкъ. Се бо токмо СловЂнескъ языкъ въ Русі: Поляне, Деревляне, Новъгородьци, Полочане, Дьрьговичи, СЂверо, Бужане, зань сЂдять по Бугу, послЂ же Волыняне. І се суть инии языцЂ, иже дань дають Руси: Чюдь, Весь, Меря, Мурома, Черемись, Мордва, ПЂрмь, Печера, Ямь, Литва, ЗимЂгола, Корсь, Норома, Либь; си суть свой языкъ имуще, отъ колЂна Афетова, иже живуть на странахъ полунощныхъ.

Словеньску же языку, якоже ркохомъ, живущю на Дунаи, придоша отъ Скуфъ, рекше отъ Козаръ, рекомии Болгаре, и сЂдоша по Дунаеви, насЂлницЂ Словеномъ бЂша. А по семъ придоша Угре БЂлии, на наслЂдиша землю СловЂньскую, прогнаше Волохы, иже бЂша преже приялЂ землю Словеньску; си бо Угри ночаша быти при Ираклии цари, иже ходиша на Хоздроя царя ПЂрьскаго. В си же времена бысть и Обре, иже воеваша на царя Ираклия и мало его не яша; си же Обри воеваша на СловЂны и примучиша ДулЂбы, сущая СловЂны, и насилье творяху женамъ ДулЂбьскымъ: аще поЂхати бяше Обрину, не дадяше въпрячи коня, ни волу, но веляше въпрячи 3, или 4, ли 5 женъ в телЂгу и повести Обрина; а тако мучаху ДулЂбы. Бяху бо Обри тЂломъ велицЂ, а умомъ горди, и потреби я Богъ, и помроша вси, и не оста ни единъ Обринъ; и есть причта в Руси и до сего дни: погибоша аки Обри; ихъже нЂсть ни племени, ни наслЂдка. По сихъ бо придоша ПеченизЂ; и пакы идоша Угри Чернии мимо Киевъ, послЂ же при ОльзЂ.

Інші, не знаючи, кажуть, що Кий був перевізником; бо біля Києва був перевіз тоді з того боку Дніпра, тому й говорили: «на перевіз на Київ», а коли б Кий був перевізником, то не ходив би до Цареграда. Але цей Кий княжив у роду своєму; і ходив він до царя, якого — не знаю, але тільки знаю те, як переказують, що велику честь мав від царя, якого — не знаю і при якому приходив царі.

Ідучи назад, прийшов [Кий] до Дунаю, і вподобав місце, і поставив городок малий, і хотів сісти з родом своїм, і не дали йому ті, що жили поблизу, ще й донині називають дунайці городище Києвець. Кий же прийшов у свій город Київ, тут скінчив життя своє, і брат його Щек, і Хорив, і сестра їхня Либідь — тут померли.

І після тих братів почав їхній рід держати княження в Полях, а в Деревлях — своє, а дреговичі — своє, а словіни — своє в Новігороді, а інші на Полоті, себто полочани. Від цих же і кривичі, що сидять у верхів’ях Волги, і в верхів’ях Двіни, і в верхів’ях Дніпра, і їхній город — Смоленськ, там-бо сидять кривичі. Так само сівери біля них, на Білоозері сидить весь, а на Ростові-озері — меря, на Клещині-озері також сидить меря, а по Оці-ріці, де впадає в Волгу, свою мову має мурома, і черемиси — свою мову, і мордва свою мову. Це-бо тільки в Русі словінська мова: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверо, бужани, бо сидять по Бузі,— потім волиняни. А це інші народи, що дань дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемись, мордва, пермь, печера, ям, литва, зимігола, корсь, норома, либ,— ці свою мову мають, всі вони — з коліна Афетового, що живуть в країнах опівнічних.

До словенського народу, що жив, як уже казав, на Дунаї, прийшли від скуф, сказати б від козар, так звані болгари і, осівши по Дунаєві, стали чинити насилля над словенами. А після них прийшли угри білі, і захопили землю словінську, і прогнали волохів, які ще раніше взяли словенську землю. Ці угри з’явилися за царя Іраклія, який ходив у похід на пірського царя Хоздроя. У ці часи були і обри, що воювали проти царя Іраклія і ледве не полонили його; ці ж обри воювали проти словін, і пригнітили дулібів, теж словінів, і насилля чинили над жінками дулібськими: якщо треба поїхати обрину, то не давав впрягти ні коня, ні вола, а велів впрягти три, або чотири, або й п’ять жінок у телігу і везти обрина; і так мучили дулібів. Були обри тілом великі, а умом горді, і винищив їх бог, і померли всі, і не залишилося жодного обрина; і є на Русі донині прислів’я: «погибоша аки обри», і нема ні племені їхнього, ні наслідника. Після них прийшли печеніги, а потім ішли повз Київ угри чорні, але то вже пізніше, за Олега.


Поляномъ живущимъ особЂ, якоже ркохомъ, сущии отъ рода СловЂньска, и наркошася Поляне, а Деревляне отъ Словенъ же, и нарекошася Древляне; Радимичи бо и Вятичи отъ Ляховъ. Бяста бо два брата в ЛясЂхъ, Радимъ, а другый Вятокъ, и пришедша сЂдоста, Радимъ на Съжю, и прозвашася Радимичи, а Вятко сЂде своимъ родомъ по ОцЂ, отъ него прозвашася Вятичи. И живяху в мирЂ Поляне, и Древляне, и Северо, и Радимичи, и Вятичи, и Хорвати. ДулЂби же живяху по Бугу, кде нынЂ Волыняне, а Улутичи, Тиверци сЂдяху по Бугу и по ДнЂпру, и присЂдяху къ Дунаеви; и бЂ множ[с]тво ихъ, сЂдяху бо по Бугу и по Днепру оли до моря, и суть городи ихъ и до сего дне, да то ся зовяху отъ ГрЂкъ Великая Скуфь.

ИмЂяхуть бо обычая своя, и законы отець своихъ и предания кождо своя норовъ. Поляне бо своихъ отецъ обычаи имяху тихъ и кротокъ, и стыдЂнье къ снохамъ своимъ и къ сестрамъ, и къ матеремъ своимъ, и снохы къ свекровамъ своимъ и къ дЂверемъ велико стыдЂнье имуще; и брачныи обычаи [и] мЂаху: не хожаше женихъ по невЂсту, но привожаху вечеръ, а заутра приношаху что на ней вдадуче. А Деревляни живяху звЂрьскымъ образомъ, жівуще скотьскы: и убиваху другъ друга, ядуще все нечисто, и браченья в нихъ не быша, но умыкаху у воды дЂвица. А Радимичи, и Вятичи, и Северо одинъ обычай имяху: живяху в лЂсЂ, якоже всякый звЂрь, ядуще все нечисто, и срамословье в нихъ предъ отци и предъ снохами; и бьраци не бываху в нихъ, но игрища межю селы. И схожахуся на игрища, на плясанья и на вся бЂсовьскыя пЂсни, и ту умыкаху жены собЂ, с нею же кто свЂщевашеся; имяхуть же по д†и по три жены. И аще кто умряше, творяху трызну надъ нимъ, и по семъ творяху кладу велику, и възложатъ на кладу мертвЂца, и съжигаху, и по семъ събравше кости, вложаху въ ссудъ малъ и поставляху на столпЂ на путехъ, иже творять Вятичи и нынЂ. Си же обычай творяху и Кривічи и прочии погании, не вЂдуще закона Божиа, но творяху сами себЂ законъ.

Поляни ж, як говорилось, жили осібно, належали до словінського роду і назвалися поляни. А деревляни також словени і назвалися древлянами. Радимичі ж і вятичі — від ляхів. Було у ляхів два брати — Радим, а другий Вяток. І прийшли і сіли: Радим на Сожі, і від нього прозвалися радимичі, а Вятко сів зі своїм родом по Оці, від нього і прозвалися в’ятичі. І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверо, і радимичі, і в’ятичі, і хорвати. Дуліби жили по Бузі, де нині волиняни, а улутичі, тіверці сиділи по Бузі і по Дніпру і присидять до Дунаю, і було без ліку їх, сиділибо по Бузі і по Дніпру аж до моря, і є города їхні і до сьогодні. Край той греки називають Велика Скуф.

Всі мають звичаї свої, і батьківські закони, і перекази, кожен норов свій. Поляни своїх батьків обичаї мають, тихі й покірливі, і стидливість до снох своїх, і до сестер, і до матерів своїх. І снохи до свекрів і діверів своїх велику стидливість виявляють. І брачні обичаї мають: не ходить жених по невісту, а приводять її ввечері, а наступного дня приносять, що за нею дадуть. А деревляни жили позвіриному, жили по-скотськи: і убивали один другого, їли все нечисте, і брачення у них не бувало, а умикали дівиць біля води. А радимичі, і в’ятичі, і сіверо один обичай мали: жили в лісі, як всякий звір, їли все нечисте, і соромослів’я в них при батьках і при снохах. І брачення у них не бувало, а ігрища між селами. І сходилися на ігрища, на танцювання, і на всі бісівські пісні, і тут умикали собі жінок, хто з якою зговориться; мали ж по дві і по три жони. А коли хто помирав, творили над ним тризну, опісля робили вогнище велике, і клали на вогнище померлого [в колоді] — і спалювали. Потім збирали кості, вкладали в невеликий сосуд і виставляли на стовпі на путях, як то роблять в’ятичі і зараз.

Такого ж звичаю дотримувались і кривичі та інші поганії, що не відали закону божого, а самі творили для себе закон.


Глаголеть Георгий в лЂтописьцЂ: ибо комуждо языку овЂмь законъ исписанъ есть, другымъ же обычая; зане безаконнымъ отечьствиемъ мнится. Отъ нихъ же пЂрьвое Сирии, живущии на конЂцъ земля, законъ имуть отець своихъ и обычая: не любодЂяти, ни прЂлюбодЂяти, ни красти, ни клеветати, ли убити, ли зло дЂяти всема отъинудь. Законъ же Иуктиріянъ, глаголемии ВърахманЂ и островичи, иже отъ прадЂдъ показаньемь и благочестьемь, мясъ не ядуще, ни вина пьюще, ни блуда І творяще, ни какоя же злобы творяще, страха ради многа. Ибо я†таче прилежащимъ к нимъ Индомъ, убистводЂйца, сквЂрнотворящии, гнЂвливи паче естьства; вънутренЂйшии же странЂ ихъ человЂкы ядуще, и страньствующихъ убиваху, паче же ядять яко иси. Етеръ же законъ ХалдЂемъ и Вавилоняномъ: матери поимати и съ братними чады блудъ дЂяти, и убивати; всяко бестудьное дЂяние яко дЂтелье мнятся дЂюще, любо аще и далече страны своея будуть. Инъ же законъ Гилиомъ: жены у нихъ орють, и хоромы зижють, и мужьскыя дЂла творять, но и любы творить елико хощеть, не въздЂржаемы отъ мужий своихъ отинудь, ни зазрять, в нихъ же суть и хоробрыя жены, ловити звЂрЂ крЂпькы; владЂють жены мужьми своими и въдобьляють ими. Въ Вритании же многи мужи съ единою женою спять, такоже и многыя жены съ единымъ мужемъ похотьствують, и безаконьная законъ отецъ творять независтьно, и невъздЂржанно. Амазоняни же мужа не имуть, акы скотъ бесловесный, но единою лЂтомъ к вешнимъ днемъ озЂмьствени будуть, и съчитаються съ окрЂстными мужи, яко нЂкоторое имъ торжество и велико празднество время тЂ [мъ] мнять, отъ нихъ заченшимъ в чревЂ, и пакы разбЂгнутся отсюду вси. Въ время же хотящимъ родити, аще родится отроча, погубять и, аще ли дЂвическъ полъ, то въздоять и прилЂжьно и въспитають. Якоже се и нынЂ при насъ Половци законъ дЂржать отець своихъ, кровь проливати, а хвалящеся о семъ, и ядуще мертвечину и всю нечистоту, хомакы и сусолы, и поимають мачехы своя и ятрови, и ины обычая отець своихъ. Но мы же християне, елико земль, иже вЂрують въ святую Троицю, и въ едино крещение, и въ едину вЂру, законъ имамъ одинъ, елико в Христа крЂстихомъся, и въ Христа облекохомся.

По сихъ же лЂтехъ, по смерти братья сея, быша обидими Деревляны и инЂми околными, и наидоша я Козаре, сЂдящая в лЂсЂсхъ на горахъ, и ркоша КозарЂ: «платите намъ дань». Задумавше же Поляне и вдаша отъ дыма мечь, и несоша КозарЂ къ князю своему и къ старЂйшинамъ своимъ, и рЂша имъ: «се налЂзохомъ дань нову». Они же рЂша имъ: «откуду»? Они же рЂша имъ: «в лЂсЂ на горахъ, надъ рЂкою ДнЂпрьскою». Оні же ркоша: «что суть вдалЂ»? Они же показаша мечь. И рЂша старцЂ Козарстии: «не добра дань, княже! мы доискахомся оружьемь одиноя страны, рЂкше саблями, а сихъ оружье обоюдуостро, рекше мечи; си имуть имати и на насъ дань и на инЂхъ странахъ». Се же събысться все; не отъ своея воля ркоша, но отъ Божия изволЂнья.

Яко и при ФараонЂ, цари Егупетьстемь, егда приведоша МоисЂя предъ Фараона, и ркоша старци Фараони: сий хощеть смирить область Егупетську, якоже и бысть. Погыбоша ЕгуптянЂ отъ МоисЂя, а пЂрвЂе быша работающе имъ, тако и си пЂрвЂе владЂша, а послЂдЂ самЂми владЂють. Якоже и бысть: володЂють бо Козары Русьтии князи и до днешняго дне.

Говорить Георгій [Амартол] у літописці: «Бо кожному народу є спільний писаний закон, а другому — обичаї, що вважається беззаконним батьківським заповітом. Серед таких найперші сірійці, що живуть край світу; закон прийняли, батьками даний, і обичаї: не любодіяти, не чинити перелюб, не красти, не обмовляти, чи убивати, чи, взагалі, творити будь-яке зло. Закон же у іуктиріан, яких ще називають врахманами і островитами, від прадідів за приклад і благочестя взятий, під страхом великим не їсти м’яса, не пити вина, блуду не творити і ніякої злоби. А у сусідніх з ними індусів діється так: убивають, скверну творять, гнівливі понад міру, у глибині їхньої країни людей їдять, і подорожніх убивають, а найбільше їдять, як пси. Якийсь закон у халдеїв і вавілонян: з матерями одружуються, і з дітьми братів блуд чинять, і убивають; будь-яке соромітне діло вважають за доброчесне і творять його навіть перебуваючи далеко від своєї країни. Інший закон у гіліом: жінки у них орють, і хороми зводять, і мужські справи вершать, але і коханню віддаються досхочу, не стримувані ніскільки чоловіками своїми, і не соромляться їх, жінки в них хоробрі, здатні ловити звірів; владарюють жінки над своїми чоловіками і правлять ними. У Вританії ж багато чоловіків сплять із однією жінкою, а також буває, що кілька жінок з одним чоловіком насолоджуються, і беззаконний закон батьків творять без осуду і спину. Амазонки ж чоловіків не мають, подібно скотам безсловесним, але один раз у рік, весняного дня виходять із своєї землі і злучаються з чоловіками навколишніх місць і вважають той час урочистим і великим святом. Коли ж відчують в утробі зачаття, розбігаються звідти всі. Коли приходить час родити і народжується отроча, гублять його, а якщо дівчинка, то вигодують її старанно і виховають».

Так само і зараз, при нас, половці тримаються батьківських законів; кров проливають, ще й хваляться цим, їдять мертвеччину і всіляку нечистоту, хом’яків і сусолів, і одружуються із своїми мачухами та ятрівками, і інші обичаї батьків своїх [сповняють]. Але ж ми християни, скільки земель, що вірують у святу Трійцю, і в єдине хрещення, і в єдину віру, закон маємо один, оскільки у Христа хрестимося, і в Христа одяглися.


По цих же роках, після смерті братів отих,

Зазнали утисків [поляни] від деревлян

І інших навколишніх [народів].

І найшли на них козари, де в лісах на горах сиділи,

І рекли козари: «Платіте нам дань».

І порадилися поляни,

І дали від диму меч,

І понесли козари своєму князю

І до старійшин своїх

І вістять їм: «Це добули нову дань».

Вони ж кажуть їм: «Звідки?»

Вони ж відповіли їм: «Із лісу на горах,

Що над рікою Дніпрською».

Вони ж питають: «І що дали?»

Вони ж показали меч.

І сказали старці козарськії:

«Недобра дань, княже!

Ми добули їх зброєю однобічною, кажемо — шаблею,

А в них оружжя на два боки гостре, зветься мечі.

Ці будуть і з нас данину брати,

І з інших країн».

І збулося все це, бо не з власної волі говорили, а з божого повеління.


Так було і за фараона, царя єгупетського, коли привели Мойсія перед фараона, і сказали старці фараонови: «Цей хоче смирити землю Єгупетську», так і сталося. Загинули єгуптяни від Мойсія, а ті перш робили на них, так і ці спершу владарювали, а потім ними самими володіють. Так і є: володіють козарами руськії князі і до сьогоднішнього дня.


В лЂто 6360, индикта 15, наченшю Михаилу царьствовати, начася прозывати Руская земля. О семъ бо увЂдахомъ, яко при семъ цари приходиша Русь на Царьградъ, якоже пишеть в лЂтописании ГрЂцкомъ; тЂмьже и отселЂ почнемъ и числа положимъ: яко отъ Адама до потопа лЂтъ 2242; а отъ потопа до Аврама лЂтъ 1082; отъ Аврама до исхожения МоисЂева лЂтъ 430; отъ исхожения МоисЂева до Давида лЂтъ 601; отъ Давида и отъ начала царства Соломоня до плЂнения Иерусалимова лЂтъ 448; отъ плЂнения до Александра лЂтъ 318; отъ Александра до Христова Рождества лЂтъ 333; отъ Христова Рожьства до Костянтина лЂтъ 318; отъ Костянтина же до Михаила сего лЂтъ 542. Отъ пЂрьваго лЂта Михаила сего до пЂрваго лЂта Олгова, Рускаго князя, лЂтъ 29; отъ пЂрваго лЂта Олгова, понелЂже сЂде в КиевЂ, до пЂрваго лЂта Игорева лЂтъ 31; отъ пЂрваго лЂта Игорева до пЂрваго лЂта Святославля лЂтъ 33; отъ пЂрваго лЂта Святославля до пЂрваго лЂта Ярополча лЂтъ 28; Ярополкъ княжи лЂтъ 8; Володимеръ княжи лЂтъ 37. Ярославъ княжи лЂтъ 40. ТЂмьже отъ смерти Святославля до смерти Ярославли лЂтъ 85; отъ смерти Ярославли до смерти Ярополчи лЂтъ 60. Но мы на предлежащее възъвратимся и скажемъ, что ся удЂяло в лЂта си; якоже преже почали бяхомъ пЂрвое лЂто Михаила, и по ряду положимъ числа.

В лЂто 6361-е.

В лЂто 6362-е.

В лЂто 6363-е.

В лЂто 6364-е.

В лЂто 6365-е.

В лЂто 6366-е. Михаилъ царь изыде с вои берегомъ и моремъ на Болъгары; Болгар [ы] же увидЂвьши, не могоша противу, креститися просиша покорятися ГрЂкомъ. Царь же крести князя ихъ в бояры вся, и миръ сътвори съ Болгары.

Въ лЂто 6367. Имаху дань Варязи приходяще изъ заморья на Чюди и на СловЂнехъ, и на МЂряхъ и на ВсЂхъ [и на] Кривичахъ; а Козаре имахуть на Полянехъ, и на СЂверехъ, и на Вятичихъ, имаху по бЂлЂ и вЂверицЂ тако отъ дыма.

В лЂто 6368.

В лЂто 6369.

В літо 6360 [852], індикта 15, коли почав царювати Михайло, почала прозиватися Руська земля. Про це довідалися ми з грецького літопису, в якому сказано, що при цьому царі Русь приходила на Цареград; так от від цієї дати почнемо і відлік зробимо: як від Адама до потопу літ 2242; а від потопу до Аврама літ 1082, від Аврама до відходу Мойсієва літ 430, од відходу Мойсієва до Давида літ 601, від Давида і від початку царювання Соломона до полону Ієрусалима літ 448, од полону до Александра [Македонського] літ 318, од Александра до різдва Христового літ 333, од різдва Христового до Костянтина літ 318, од Костянтина ж до Михайла цього літ 542. Од першого літа Михайла цього до першого літа Ольгова, руського князя, літ 29; од першого літа Ольгова, з того часу, як сів у Києві, до першого літа Ігоревого літ 31; од першого літа Ігоревого до першого літа Святославового літ 33, од першого літа Святославового до першого літа Ярополкового літ 28; Ярополк княжив 8 літ; Володимир княжив літ 37. Ярослав княжив літ 40. Таким чином, од смерті Святослава до смерті Ярослава літ 85; од смерті Ярослава до смерті Ярополка літ 60. Та ми повернемося до початку і скажемо, що діялося в літа ці, як уже раніше почали були з першого літа Михайла, і вряд покладемо числа.

В літо 6361 [853].

В літо 6362 [854].

В літо 6363 [855].

В літо 6364 [856].

В літо 6365 [857].

В літо 6366 [858]. Цар Михайло пішов з воями берегом і морем на болгар; болгари ж побачили, що не зможуть чинити опір, попросили похрестити [їх і обіцяли] покорятися грекам. Цар же похрестив князів їхніх і всіх бояр і мир уклав з болгарами.

В літо 6367 [859]. Із замор’я прийшли варяги і брали данину на Чуді, і на Словінах, і на Мері, і на Весі, [і на] Кривичах; а козари брали на Полянах, і на Сіверах, і на В’ятичах, брали по білі і вівериці від диму.

В літо 6368 [860].

В літо 6369 [861].


В лЂто 6370. И изгнаша Варягы за море, и не даша имъ дани, и почата сами в собЂ володЂти; и не бЂ в нихъ правды, и въста родъ на родъ, и быша усобицЂ в нихъ, и воевати сами на ся почаша. И ркоша: «поищемъ сами в собЂ князя, иже бы володЂлъ нами и рядилъ по ряду, по праву». Идоша за море к Варягомъ к Руси,— сіце бо звахуть ты Варягы Русь, яко се друзии зовутся Свее, друзии же Урмани, Аньгляне, инии Готе,— тако и си. Ркоша Русь Чюдь, СловенЂ, Кривичи и Всь: «земля наша велика и обилна, а наряда въ ней нЂтъ; да поидете княжить и володЂть нами». И изъбрашася трие брата с роды своими, и пояша по собЂ всю Русь, и придоша къ СловЂномъ пЂрвЂе и срубиша городъ Ладогу, и сЂде старЂйший в ЛадозЂ Рюрикъ, а другий Синеусъ на БЂлЂозерЂ, а третЂй Труворъ въ ИзборьсцЂ. И отъ тЂхъ Варягъ прозвася Руская земля. По дъвою же лЂту умре Синеусъ и братъ его Труворъ, и прия Рюрикъ власть всю одинъ; и пришедъ къ Ильмерю и сруби городъ надъ Волховомъ, и прозваша и Новъгородъ, и сЂде ту княжа и раздая мужемъ своимъ волости, и городы рубати, овому Полътескъ, овому Ростовъ, другому БЂлоозеро. И по тЂмь городомъ суть находницЂ Варязи; пЂрвии населницы в НовЂгородЂ СловенЂ, и в ПолотьскЂ Кривичи, Росто†Меряне, на БЂлЂозерЂ Весь, МуромЂ Мурома, и тЂми всЂми обладаше Рюрикъ. И бяста у него два мужа, не племени его, Асколдъ и Дирдъ, по боярина, и та испросистася къ Царюграду с родомъ своимъ. поидоста по Дънепру, идучи мимо, и узрЂста на горЂ городокъ и въспрошаста, ркуще: «чий се городъ»? Они же ркоша: «была суть три братья, Кий, Щекъ, Хоривъ, иже сдЂлаша городъ сий, и изъгыбоша, а мы сЂдимъ роды ихъ и платимы дань Козаромъ. Асколдъ же и Диръ остаста въ городЂ семъ, и многы Варягы съвокуписта; и начаста владЂти Польскою землею. Рюрику же княжящю в НовЂгородЂ.

ЛЂто 6371.

ЛЂто 6372.

ЛЂто 6373.

ЛЂто 6374. Иде Асколдъ и Диръ на ГрЂкы, и и приде въ 14 лЂто Михаила царя. Царю же отшедъшю на Агаряны, и дошедшю ему Черное рЂкы, вЂсть епархъ посла ему, яко Русь идетъ на Царьградъ; и воротися царь. Си же внутрь Суда вшедъше, много убийство християномъ створиша, и въ двою сту кораблий Царьградъ оступиша. Царь же одва в городъ вниде, и с патриарьхомъ Фотиемъ къ сущий церкви святии Богородици ВълахернЂхъ всю нощь молитву створиша, такоже божественую ризу святыя Богородица с пЂсьнЂми изнесъше, в рЂку омочиша. ТишинЂ сущи, и морю укротившюся, абье буря с вЂтромъ въста, и волнамъ великымъ въставшимъ засобь, и безъбожныхъ Руси корабля смяте; и къ берегу привЂрже, и изби я, яко малу ихъ отъ таковыя бЂды избыти и въсвояси възвратишася.

В лЂто 6375.

В літо 6370-го [862].

І прогнали варягів за море,

І не дали їм дані,

І почали самі в себе володіти;

І не було в них правди,

І повстав рід на рід,

І були усобиці в них,

І самі між собою воювати почали.

І сказали: «Пошукаємо самі в себе князя,

І щоб володів нами,

І суди по ряду, по праву».

І пішли за море до варягів, до русі,

І звалися-бо ті варяги русь.

Інші так само зовуться свеї,

Інші — урмани, аньгляне,

Інші — готи,— от так і ці [прозивалися русь].

І сказали русь, чудь, словени, кривичі і весь:

«Земля наша велика і багата,

А наряду нема в ній;

Ідіть княжити і володіти нами».

І зібралися три брати з родами своїми,

І взяли з собою всю русь,

І прийшли найперше до словінів,

І поставили город Ладогу,

І сів найстарший, Рюрик, в Ладозі,

А другий, Синеус,— на Біліозері,

А третій, Трувор,— в Ізборську.

І од тих варягів прозвалась земля Руською.

І як минуло два роки, помер Синеус

І брат його Трувор,

І прийняв Рюрик всю владу один;

І прийшов до Ільмера,

І поставив город над Волховом,

І назвав його Новгород,

І сів тут княжити,

І роздавав мужам своїм волості,

І городи ставив, тому — Полтеск, тому Ростов, другому — Білоозеро.

І в тих городах варяги були нахідники,

А перші посельці в Новігороді — словени.

А в Полоцьку — кривичі, в Ростові — меряни, на Біліозері — весь, на Муромі — мурома,

І всіма ними володів Рюрик.

І було у нього двоє мужів, не його племені,

Але бояри — Аскольд і Дір.

І відпросилися вони до Цареграда з родом своїм.

І пішли по Дніпру,

І, йдучи мимо, уздріли на горі городок

І запитали, кажучи: «Чий се город?»

І відповіли вони: «Було три брати, Кий, Щек, Хорив,

І поставили вони город цей,

І згинули. А ми роду їхнього, сидимо тут

І платимо данину козарам».

І осталися Аскольд і Дір в городі цьому,

І багато варягів зібрали

І почали володіти польською землею.

А Рюрик княжив у Новігороді.


Літо 6371 [863].

Літо 6372 [864].

Літо 6373 [865].


Літо 6374 [866].

Ходили Аскольд і Дір на греків

І прийшли в 14-те літо Михайла царя,

Цар же ходив на агарян

І дійшов уже був до Чорної ріки,

І послав єпарх йому вість,

Що йде Русь на Цареград

І повернувся цар.

І ввійшли ці в середину Суда,

І багато християн перебили

І двомастами кораблів Цареград обступили.

Цар же ледве у город ввійшов

І з патріархом Фотієм в тамтешній церкві святої Богородиці Влахерніх

Усю ніч молитву творили.

А ще божественну ризу святої Богородиці

Із піснями винесли

І в ріці омочили.

Тиша була, і море спокійне.

Раптом буря із вітром знялася,

І знову й знову вали великі котила,

І безбожних русів кораблі розметала,

І до берега прибила,

І потрощила, що мало їх такої біди уникло

І додому повернулося.


В літо 6375 [867].


В лЂто 6376. Поча царствовати Василий.

В лЂто 6377. КрЂщена бысть вся земля Болгарьская.

В лЂто 6378.

В лЂто 6379.

В лЂто 6380.

В лЂто 6381.

В лЂто 6382.

В лЂто 6383.

В лЂто 6384.

В лЂто 6385.

В лЂто 6386.

В лЂто 6387. УмЂршю же Рюрикови, предасть княжение свое Олгови, отъ рода ему суща, въдавъ ему на руцЂ сына своего Игоря; бяще бо молодъ велми.

В лЂто 6388.

В лЂто 6389.

В лЂто 6390. Поиде Олгъ, премъ вои свои многы, Варягы, Чюдь, СловЂны, МЂрю, Весь, Кривичи, [и приде къ Смоленску и с Кривичи] и прия городъ Смольнескъ, и посади в немъ мужь свой. Оттуда поиде внизъ, и прищедъ взя Любечь, и посади мужь свой. И придоста къ горамъ Киевьскымъ, и увидЂ Олгъ, яко Осколдъ и Диръ княжита, и похорони вои въ лодьяхъ, а другыя назади остави, а самъ приде нося Игоря молода. И приступль подъ Угорьское, похоронивъ вои свои, и посла къ Асколду и Диру, глаголя: «яко гостье есмы, идемъ въ ГрЂкы отъ Олга и отъ Игоря княжичича; да приедета к роду своему к намъ». Асколдъ же и Диръ придоста; и выскакаша вси из лодЂй, и рече Олгъ къ Асколдови и Дирови: «вы ни князя, ни роду княжя, но азъ есмь роду княжа», и вынесоша Игоря, «а сь сынъ Рюриковъ». И убиша Асколда и Дира, и несоша на гору, еже ся нынЂ зоветь Угорьское, [идеже нынЂ] Олминъ дворъ; на той могилЂ поставилъ Олма церковь святаго Николы; а Дирова могила за святою Ориною. И сЂде Олегъ княжа в КыевЂ, и рече Олегъ: «се буди мати городомъ Рускымъ». И бЂша у него СловЂни и Варязи, и прочии прозвашася Русью. Се же Олегъ нача городы ставить; и устави дани СловЂномъ, и Кривичемъ, и Мерямъ; и устави Варягомъ дань даяти отъ Новагорода 300 гривенъ на лЂто, мира дЂля, еже до смерти Ярославли даяше Варягомъ.

В літо 6376 [868]. Почав царювати Василій.

В літо 6377 [869]. Охрещена була вся земля Болгарська

В літо 6378 [870].

В літо 6379 [871].

В літо 6380 [872].

В літо 6381 [873].

В літо 6382 [874]

В літо 6383 [875].

В літо 6384 [876].

В літо 6385 [877].

В літо 6386 [878].

В літо 6387 [879]. Помер Рюрик і передав княжіння своє Олегові, із свого роду, і віддав йому на руки сина свого Ігоря, бо вельми малий був.

В літо 6388 [880]. В літо 6389 [881].

В літо 6390 [882].

І пішов Олег, взявши воїв своїх багато —

Варягів, чудь, словін, мерю, весь, кривичів,

І прийшов до Смоленська з кривичами,

І взяв город Смоленськ,

І посадив у ньому мужа свого.

І звідти пішов вниз,

І, прийшовши, взяв Любеч,

І посадив у ньому мужа свого.

І прийшов до гір Київських,

І побачив Олег, що Аскольд і Дір княжать,

І заховав воїв у лодіях,

А інших позаду залишив,

А сам пішов, несучи Ігоря малого,

І підійшов під Угорське

[І тут] заховав воїв своїх,

І послав до Аскольда і Діра, кажучи:

«Купці ми, ідемо до греків від Ольга

І від Ігоря-княжича;

Приходьте до роду свого, до нас».

Аскольд же і Дір прийшли.

І вискочили всі із лодій,

І рече Ольг до Аскольда і Діра:

«Не князі ви і не княжого роду,

Але я княжого роду».

І виніс Ігоря: «А це син Рюриків».

І убили Аскольда і Діра,

І віднесли на гору, що й нині зветься Угорське,

І де тепер Ольмин двір.

І на тій могилі поставив Ольма церкву святого Миколи,

А Дірова могила за святою Ориною.

І сів Олег, княжучи в Києві,

І рече Олег: «Се буде мати городам руським».

І були у нього словіни і варяги.

І інші, що прозвалися руссю.

Це ж Олег почав городи ставить, і встановив данину словінам, і кривичам, і мерям, і встановив варягам давати данину од Новагорода триста гривен на літо ради миру, яку і давали варягам аж до смерті Ярослава.


В лЂто 6391. Поча Олегъ воевати на Древляны, и примучивъ я, поча на нихъ дань имать по черьнЂ кунЂ.

В лЂто 6392. Іде Олегъ на СЂвяры, и побЂди СЂверы, и възложи на нихъ дань легъку, и не дасть имъ Козаромъ дани даяти, рекъ: «азъ имъ противенъ, а вамъ нечему».

В лЂто 6393. Посла Олегъ к Радимичемъ, ркя: «кому дань даете?» они же рЂша: «Козаромъ». И рече имъ Олегъ: «не давайте Козаромъ, но мнЂ давайте», и вдаша Олгови по щелягу, якоже и Козаромъ даяху. И бЂ обладая Олегъ Деревляны, Полянми, Радимичи, а со Уличи и Тиверьци имЂяше рать.

В лЂто 6394.

В лЂто 6395. Леонъ царствова, сынъ Васильевъ, иже и Левъ прозвася, и братъ его Александръ, иже царьствоваша лЂтъ 26.

В лЂто 6396.

В лЂто 6397.

В лЂто 6398.

В лЂто 6399

В лЂто 6400.

В лЂто 6401.

В лЂто 6402.

В лЂто 6403.

В лЂто 6404.

В лЂто 6405.

В літо 6391 [883]. Почав Олег воювать проти древлян, і підкорив їх, і почав з них данину брати по чорній куні.

В літо 6392 [884]. Ходив Олег проти сівери, і переміг сіверів, і наклав на них данину легку, і не дозволив їм дані давати козарам, і сказав: «Я ворог їм, і вам нема чого [данину їм платити]».

В літо 6393 [885]. Послав Олег до радимичів, питаючи: «Кому дань даєте?» Вони ж відповіли: «Козарам». І рече їм Олег: «Не давайте козарам, а мені давайте». І дали Ольгові по шелягу, як і козарам давали. І володів Олег деревлянами, полянами, радимичами, а з уличами і тіверцями воював.

В літо 6394 [886].

В літо 6395 [887]. Царював син Василів — Леон, якого називали Левом, і брат його Александр, що царював літ двадцять шість.

В літо 6396 [888].

В літо 6397 [889].

В літо 6398 [890].

В літо 6399 [891].

В літо 6400 [892].

В літо 6401 [893].

В літо 6402 [894].

В літо 6403 [895].

В літо 6404 [896].

В літо 6405 [897].


В лЂто 6406. Ідоша Угре мимо Киевъ горою, еже ся зоветь нынЂ Угорьское, и пришедше къ ДнЂпру, сташа вежами; бЂша бо ходяще яко и Половци. И пришедше отъ въстока и устремишася чересъ горы великыя, иже прозвашася горы Угорьскыя, и почата воевати на живущая ту. СЂдяху бо ту преже Словене, и Волохове переяша землю Словенскую; посемъ же Угре прогнаша Волохы, и наслЂдиша землю ту, и сЂдоша съ Словеньми, покоривше я подъ ся, и оттолЂ прозвася земля Угорьска. И начаша воевати Угре на ГрЂкы, и пополониша землю Фрачьскую и Македоньску доже и до Селуня, и начаша воевати на Мораву и на Чехы: бЂ бо единъ языкъ СловЂнЂскъ.

СловЂнЂ же сЂдяху по Дунаю, ихъ же прияша Угре, и Морава, и Чеси, и ЛяховЂ, и Поляне, яже нынЂ зовемая Русь. Симъ пЂр†положены книга МоравЂ, яже и прозвася грамота Словеньская, яже грамота е[сть] в Руси и в Болгарехъ Дунайскыхъ.

В літо 6406 [898].

Ішли угри мимо Києва горою, що зоветься нині Угорське,

І прийшли до Дніпра,

І стали вежами, бо ходили так, як і половці,

І прийшли зі сходу,

І кинулись через гори великі, що прозвалися гори Угорськії,

І почали воювати проти живущих там.

Сиділи-бо тут раніше словени,

І волохи захопили землю словенську,

А потім угри прогнали волохів,

І посіли землю ту,

І сиділи із словенами, підкоривши їх собі,

І відтоді прозвалася земля Угорська,

І почали воювати угри з греками,

І захопили землю Фрачську

І Македонську — аж до Селуня,

І почали війну проти морави і чехів:

Був-бо один народ словінський —

Словіни ж сиділи по Дунаю, підкорені уграми,

І морава, і чехи, і ляхове,

І поляни, яких нині називають русь.


З них мораві найперше було покладено книги, від того і грамота прозвалася словенською, від того грамота є в Русі, і в Болгарах Дунайських.


СловЂномъ бо живущимъ крещенымъ и княземъ ихъ, Ростиславъ, и Святополкъ, и Коцелъ послаша къ царю Михаилу, глаголюще: «земля наша крещена, и нЂсть в насъ учитель, иже бы насъ училъ и казалъ, и протолковалъ святыя книгы; не разумЂемъ бо ни ГрЂчьскому языку, ни Латиньскому; оны бо ны инако учать, а друзии инако; тЂмьже не разумЂемъ книжнаго разума, ни силы ихъ; а послете ны учителя, иже могуть ны сказати книжная словеса и разумъ ихъ». Се слышавъ Михаилъ царь, съзъва философы вся, и сказа имъ рЂчи вси Словеньскыхъ князь. И ркоша философы: «есть мужь в Селуни, именемъ Левъ, и суть у него сынове разумиви языку Словеньску, и хытра два сына у него и философа». Се слышавъ царь, посла по ня в Селунь къ Лвови, глаголи: «пошли к намъ сына своя Мефедья и Костянтина». Се слышавъ Левъ, въскорЂ посла я, и придоста къ цареви, и рече има царь: «се прислалася ко мнЂ Словеньская земля, просяще учителя себЂ, иже бы моглъ истолковати святыя книгы; сего бо желаютъ». И умолена быста царемъ, и послаша я въ СловЂньскую землю къ Ростиславу, и Святополку, и Коцьлови. Сима же пришедъшима, начаста съставляти писмена азъбуковная Словеньскы, и преложиста Апостолъ и Еуангелие, и ради быша СловЂнЂ, яко слышаша величья Божия своимъ языкомъ. По семъ же переложиста Псалтырь и Октаикъ, и прочая книгы. НЂции же начаша хулити Словеньскыя книгы, глаголюще: «яко не достоить ни которому же языку имЂти абуковъ своихъ, разъ†Евреи, и ГрЂкъ, и Латины, по Пилатову писанию, еже на крестЂ Господни написа». Се же услышавъ папежь Римьскый, похули тЂхъ, иже ропьщють на книгы СловЂньскыя, рькя: «да ся исполнить книжное слово, яко въсхвалять Бога вьси язици; другое же: вси възглаголють языки различными величья Божия, яко же дасть имъ Святый Духъ отвЂщевати; да аще кто хулить Словеньскую грамоту, да будуть отлучени отъ церкве, дондеже исправятся; ти бо суть волци, а не овцЂ, яже достоить отъ плодъ позвати я, и хранитися ихъ. Вы же, чада Божия, послушайте учения и не отринете наказания церковнаго, якоже вы наказалъ Мефедий учитель вашь». Костяньтинъ же възвратися въспять, и иде учить Болгарьска языка, а Мефедий оста въ МоравЂ. По семь же Коцелъ князь постави Мефедия епископа въ Пании, на мЂстЂ святаго апостола Андроника, единого отъ 70 ученика святаго апостола Павла. Мефедий же посади 2 попа борзописца велми, и преложи вся кьнигы исполнь отъ ГрЂцька языка въ СловЂнЂскъ шестью мЂсяць, наченъ отъ марта, мЂсяца до двудесяту и 6 дний октября мЂсяца. Окончавъ же, достойную хвалу и славу Богу въздасть, дающему таку благодать епископу Мефедью, настолнику Андроникову ТЂмь же СловЂньску языку есть учитель Андроникъ апостолъ: Моравы бо доходилъ и апостолъ Павелъ и училъ ту; ту бо е [сть] Илурикъ, егоже доходилъ апостолъ Павелъ, ту бо бяша СловЂни пЂрвЂе. ТЂмьже СловЂньску языку учитель есть Павелъ, отъ негоже языка и мы есме Русь: тЂмже и намъ Руси учитель есть Павелъ апостолъ, понеже училъ есть языкъ СловЂнескъ, и поставилъ есть епископа и намЂстника по себЂ Андроника СловЂньску языку А СловЂнескъ языкъ и Рускый одинъ; отъ Варягъ бо прозвашася Русью, а пЂрвЂе бЂша СловЂне; аще и Поляне звахуся, но СловЂньская рЂчь бЂ. Полянми же прозвашася, занеже в полЂ сЂдяху; языкъ СловЂньскый бЂ имъ единЂ.

В лЂто 6407.

В лЂто 6408.

В лЂто 6409.

В лЂто 6410. Леонъ царь ная Угры на Болгары. Угре же нашедше, всю землю Болгарьскую плЂноваху; Семенъ же увЂдавъ, на Угры възвратися, Угри противу поидоша и побЂдиша Болгары, яко одъва Семеонъ въ Деръстеръ убЂжа.

В лЂто 6411. Ігореви възрастъшю, и хожаше по ОлзЂ и слушаше его; и приведоша ему жену отъ Плескова именемь Ольгу.

Словіни-бо жили охрещені, і князі їхні, Ростислав, і Святополк, і Коцел, послали до царя Михайла, кажучи: «Земля наша хрещена, і нема в нас учителя, щоб нас навчав, і наставляв, і протлумачив святі книги; бо не розуміємо ні грецької мови, ні латинської, одні-бо нас поодному вчать, а другі по-іншому, через те не розуміємо книжного розуму, ні їхньої сили. І пошліть нам учителя, що може нам розповісти про книжні слова і їхній розум».

Це почувши, Михайло-цар скликав усіх філософів і переказав їм слова словенських князів. І сказали філософи: «Є муж у Селуні на ймення Лев, і є у нього сини, що знають мову словенську, і мудрі два сини у нього і філософи». Почув це цар, послав за ними в Селунь до Лева, кажучи: «Пошли до нас синів своїх Мефодія і Костянтина». Почув це Лев і відразу послав їх. І прийшли до царя, і рече їм цар: «Це звернулася до мене словенська земля, просячи учителя собі, який би міг витлумачити святі книги, цьогобо бажають». І упросив їх цар, і послав їх у словінську землю до Ростислава, і Святополка, і Коцела. Оці прибулі почали складати письмена азбуковні словенські і переклали «Апостол» і «Євангеліє», і раді були словіни, що почули велич божу своєю мовою. Після цього переклали «Псалтир», і «Октоїх», і інші книги. Ниції почали хулити словенські книги, кажучи: «Недостойно жодному народу мати азбуку свою, окрім євреїв, і греків, і латинян, згідно Пілатового писання, що на хресті господньому написав». Почув про це папа римський і осудив тих, хто нарікав на книги словінські, кажучи: «Хай збудеться книжне слово, що восхвалять Бога всі народи». І друге: «Всі різними мовами восхвалять велич божу, оскільки святий Дух дав їм говорити. Якщо ж хтось хулить словенську грамоту, хай буде відлучений від церкви, доки не виправиться; бо то є вовки, а не вівці, їх належить за плодами пізнавати і берегтися їх. Ви ж, чада божії, послухайте учення і не отвергнете повчання церковного, як то вам заповів Мефодій, учитель ваш». Костянтин же повернувся назад і став навчати болгарської мови, а Мефодій залишився в Мораві. Потім же князь Коцел настановив Мефодія єпископом в Панії, на місце святого апостола Андроника, одного із сімдесяти учнів святого апостола Павла. Мефодій же посадив двох попів, хороших скорописців, і переклав повністю всі книги із грецької мови на словінську за шість місяців: почав у березні місяці і закінчив 26 дня жовтня місяця. По закінченню ж воздав достойну хвалу і славу Богові, що дав таку благодать єпископові Мефодію, настольнику Андроника. От тому учителем словінського народу є апостол Андроник. До Морави ж приходив і апостол Павло і навчав там; там-бо е їлурик, до нього приходив апостол Павло, там-бо були словіни найперші. От тому учителем словінського народу є [апостол] Павло. Від того народу — і ми, русь; от тому і нам, русі, є учителем апостол Павло, оскільки навчав народ словінський і настановив після себе словінському народові єпископа і намісника Андроника. А словінський народ і руський — один. Від варягів-бо прозвалися руссю, а раніше були словіни; хоч і полянами називалися, але мова була словінська. Полянами прозвалися, оскільки в полі сиділи, а були одного народу словінського.

В літо 6407 [899].

В літо 6408 [900].

В літо 6409 [901].

В літо 6410 [902]. Цар Леон найняв угрів проти болгар. Угри ж, напавши, всю землю болгарську полонили. Семен же, довідавшись, повернув на угрів, угри пішли супроти і перемогли болгар, так що Семеон ледве втік у Дерстер.

В літо 6411 [903]. Ігор виріс і ходив після Олега [збирати данину], і слухали його; і привели йому жону із Плескова на ймення Ольга.


В лЂто 6412.

В лЂто 6413.

В лЂто 6414.

В лЂто 6415. Іде Олегъ на ГрЂкы, Игоря остави въ КыевЂ; поя же множьство Варягъ, СловЂнъ, и Чюди, и Кривичи, и Мерю, и Поляны, и СЂверу, и Деревляны, и Радимичи, и Хорваты, и ДулЂбы, и Тиверци, яже суть толковины: си вси звахуться Великая Скуфь. И сь сЂми всеми поиде Олегъ на конЂхъ и в кораблЂхъ, и бЂ числомъ кораблий 2000. И приде къ Царюграду, и ГрЂци замкоша Судъ, а городъ затвориша. И вылЂзе Олегъ на берегъ, и повелЂ воемъ изъволочити корабля на берегъ, и повоева около города, и много убийство створи ГрЂкомъ, и полаты многы разбиша, а црькви пожьгоша; а ихъже имяху полоняникы, овЂхъ посЂкаху, другыя же мучаху, иныя же растрЂляху, а другая въ море вметаша, и ина многа зла творяху Русь ГрЂкомъ, елико же ратнии творять. И повелЂ Олегъ воемъ своимъ колеса изъдЂлати и въставити корабля на колеса; и бывшю покосну вЂтру, успяша прЂ с поля, и идяше къ городу. ВидЂвше же ГрЂцЂ, убояшася и ркоша, выславше ко Ольгови: «не погубляй городъ, имемься по дань, якоже хощеши». И стави Олегъ вои, и вынесоша ему брашна и вино, и не прия его; 6Ђ бо устроено съ стравою.

И убояшася ГрЂцЂ и ркоша: «нЂсть се Олегъ, но святый Дмитрий, посланъ на ны отъ Бога». И заповЂда Олегъ дань даяти на 2000 кораблий, по 12 гривнЂ на человЂка, а в корабли по 40 мужь; и яшася ГрЂци по се, и почаша ГрЂци мира просити, дабы не воевалъ ГрЂцькой земли. Олегъ же, мало отступивъ отъ города, нача миръ творити съ царем а ГрЂцькыма, съ Леономъ и съ Александромъ, посла к нима в городъ Карла, Фарлофа, Велмуда, Рулава и СтЂмида, глаголя: «имете ми ся по дань». И ркоша ГрЂцЂ: «чего хочете, и дамы ти». И заповЂда Олегъ дати воемъ на 2000 кораблий, по двЂнатьцать гривнЂ на ключь, и потомъ даяти углады на Рускіе городы: пЂрвое на Кіевъ, таже и на Черниговъ, и на Переяславъль, и на Полътескъ, и на Ростовъ, и на Любечь, и на прочая городы; по тЂмь бо городомъ сЂдяху князья подъ Ольгомъ суще: «да приходять Русь, хлЂбное емлють, елико хотять; а иже придуть гостье, да емлють мЂсячину на 6 мЂсяць, и хлЂбъ, и вино, и мяса, и рыбы, и овощемъ, и да творять имъ мовь, елико хотять; и пойду[ть] же Русь домови, да емлють у царя вашего на путь брашно, и якоря, и ужища, и прЂ и елико надобЂ». И яшася ГрЂци, и ркоша царя и боярьство все:

«аще приидуть Русь бес купли, да не взимають мЂсячины; да запрЂтить князь людемъ своимъ, приходящимъ Руси здЂ, да не творять пакости в селЂхъ и въ странЂ нашей; приходящии Русь да витають у святаго Мамы, и послеть царство наше, да испишють имена ихъ, и тогда возмутъ мЂсячное свое, пЂрвое отъ города Киева, и пакы ис Чернигова, и Переяславля, и прочии городи; и да входять в городъ одіными вороты, съ царевымъ мужемъ, безъ оружья, мужь 50, и да творять куплю, якоже имъ надобЂ, не платяче мыта ни в чемьже». Царь же Леонъ съ Олександромъ миръ створиста съ Ольгомъ, имъшеся по дань и ротЂ заходивше межи собою, целовавше сами крестъ, а Ольга водиша и мужий его на роту; по Рускому закону кляшася оружьемь своимъ, и Перуномъ богомъ своимъ, и Волосомъ скотьимъ богомъ, и утвердиша миръ. И рече Олегъ: «ишийте пре паволочити Руси, а СловЂномъ кропиинныя», и бысть тако; и повЂсиша щиты своя въ вратЂхъ, показающе побЂду, и поиде отъ Царяграда. И въспяша Русь пре паволочитыЂ, а СловЂне кропиинныя, и раздра я вЂтръ; и ркоша СловенЂ: «имемъся своимъ толъстинамъ, не даны суть СловЂномъ пре кропииныя». И приде Олегъ къ Киеву, неся золото, и паволокы, и овощи, и вина, и всяко узорочье и прозваша Ольга вЂщий: бяху бо людие погани и невЂголось.

В літо 6412 [904].

В літо 6413 [905].

В літо 6414 [9061


В літо 6415 [907].

І пішов Олег на греків,

Ігоря лишивши в Києві,

І взяв безліч варягів,

І словін,

І чуді, і кривичів, і мері, і полян,

І сіверів, і деревлян, і радимичів, і хорватів,

І дулібів, і тіверців, що є толковини в князя,—

Ці всі звуться «Великая Скуф».

І із цими усіма пішов Олег на конях

І в кораблях,

І було кораблів числом дві тисячі.

І прийшов до Цареграда,

І греки замкнули Суд, а город зачинили.

І зійшов Олег на берег,

І звелів воям ізволочити кораблі на берег,

І звоював околиці города,

І багато греків перебив,

І численні палати розбив,

А церкви попалив,

А кого в полон захопили —

Одних порубали, других же замучили,

Інших же розстріляли, а ще інших в море пометали.

І різного зла багато Русь грекам наробила,

Як то завжди ратнії роблять.

І звелів Олег воям своїм колеса поробити

І поставити кораблі на колеса.

І, маючи попутний вітер, напнули паруси

І пішли по полю на город.

Побачили ж це греки і злякалися,

І рекли, пославши до Олега:

«Не погубляй город, зберемо данину, яку захочеш».

І зупинив Олег воїв,

І винесли йому їжу і вино,

І не прийняв його, бо було заправлене отрутою.

І злякалися греки і сказали.

«Не Олег це, а святий Дмитрій,

І посланий проти нас богом».

І звелів Олег данину давати на дві тисячі кораблів

І по дванадцять гривен на чоловіка,

А в кораблі по сорок мужів,

І погодились греки на це,

І почали миру просити, аби не воював Грецької землі.

І відійшов Олег недалеко від города,

І почав мир творити з царями грецькими

З Леоном і з Олександром.

І послав до них в город Карла, Фарлофа, Вельмуда, Рулава

І Стімида зі словами: «Платіть мені данину».

І сказали греки: «Чого хочеш, те дамо тобі».

І звелів Олег дати воям на дві тисячі кораблів

По дванадцять гривен на весло

І потім давати углади на руські города:

Найперше на Київ, також на Чернігів, і на Переяслав,

І на Полтеськ, і на Ростов,

І на Любеч, і на інші города.

По тих городах сидять князі, Олегу підвладні:

«Хай приходять руси, хлібне беруть, скільки хочуть;

А коли прийдуть гості, хай беруть місячне на шість місяців,

І хліб, і вино, і м’яса, і риби, і овочів,

І хай влаштовують їм миття [в лазні], скільки захочуть.

І коли руси повертатимуться додому,

Хай беруть у цісаря вашого на дорогу хліб,

І якорі, і ужища, і паруси,—

І скільки потрібно».

І згодилися греки,

І сказали царі і боярство все:

«А коли прийдуть руси без товарів,

Хай не збирають місячне.

Хай заборонить князь людям своїм,

Русі, що приходить сюди, чинити шкоду на селах

І в країні нашій.

Хай русь, що прибуває, вітають біля святого Мами,

І, коли пришле [до них своїх людей] царство наше,

Хай перепишуть імена їхні,

І тоді візьмуть місячне своє,

Першими ті, що від города Києва,

Потім ті, що від Чернігова, і Переяслава,

І інших городів.

І хай входять у город одними ворітьми,

Із царевим мужем, без оружжя, по п’ятдесят мужів.

І хай торгують, скільки їм потрібно,

Не сплачуючи ніякого мита».


Царі Леон і Олександр уклали мир з Олегом,

І зобов’язалися данину платити,

І клятву взаємну давали: самі хрест цілували,

А Олега і мужів його водили на роту за руським законом:

Клялися оружжям своїм, і богом своїм Перуном,

І Волосом, богом скоту.

І так утвердили мир.

І рече Олег: «Пошийте русам паруси паволочитії,

А словінам шовковії!»

І було так.

І повісили щити свої на воротях на знак перемоги.

І пішли од Цареграда.

І напнули руси паруси паволочитії,

А словіни шовковії.

І роздер їх вітер,

І сказали словени: «Напнемо свої полотнянії,

Раз не далися словінам паруси шовковії».

І повернувся Олег до Києва, несучи золото і паволоки,

І овочі, і вина, і всіляке узороччя.

І прозвали Олега — віщий, бо люди були ще поганами

І невігласами.


В лЂто 6416.

В лЂто 6417.

В лЂто 6418.

В лЂто 6419. Явися звЂзда велика на западЂ, копЂйнымъ образомъ.

В лЂто 6420. Посла Олегъ мужи свои построити мира и положити ряды межи ГрЂкы и Русью; и посла глаголя равко другаго свЂщания, бывшаго при тЂхъ же царихъ Лва и Александра.

«Мы отъ рода Рускаго, Карлы, Инегелдъ, Фарлофь, Веремудъ, Рулавъ, Гуды, Руалдъ, Карнъ, Фрелавъ, Рюаръ, Актеву, Труанъ, Лидульфостъ, Стемиръ, иже послани отъ Олга, великаго князя Рускаго, и отъ всЂхъ, иже суть подъ рукою его, евЂтълыхъ бояръ, к вамъ, Львови и Александру и Костянтину, великымъ о БозЂ самодЂржьцемъ, царемь ГрЂцкымъ, на удЂржание и на извЂщение отъ многыхъ лЂтъ межю Християны и Русью бывшюю любовь похотЂньемъ нашихъ князь и по повелЂнию, и отъ всЂхъ, иже суть подъ рукою его сущихъ Руси. Наша свЂтлость боле инЂхъ хотящихъ же о БозЂ удЂржати и извЂстити такую любовь, бывшюю межю Християны и Русью, многажды право судихомъ, но точью простословесенъ, и писаниемь и клятвою твердою, клЂншеся оружьемь своимъ, такую любовь извЂстити и утвЂрдити по вЂрЂ и по закону нашему. Суть, яко понеже мы ся имали о Божии вЂрЂ и любви, главы таковыя: По пЂрвому слову да умиримся с вами, ГрЂкы, да любимъ другъ друга отъ всея душа и изволЂнья, и не вдадимъ, елико наше изволение быти отъ сущихъ подъ рукою нашихъ князь свЂтлыхъ, никакому же съблазну или винЂ; но потщимся, елико по силЂ, на схранение прочихъ и вьсегда лЂтъ с вами, ГрЂкы, исповЂданиемь и написаниемъ съ клятвою извЂщаемую любовь непревратну и непостыжну. Такоже и вы, ГрЂци, да храните таку же любовъ къ княземъ же свЂтлымъ нашимъ Рускымъ и къ всЂмъ, иже суть подъ рукою свЂтлаго князя нашего, несъблазнену и непреложну всегда. и въ вся лЂта. А о головахъ, иже ся ключють проказа, урядимся сице: Да елико я†будеть показании явлеными, да имЂють вЂрное о тацЂхъ явлении; а ему же начнуть не яти вЂры, да не кленется часть та, Иже ищеть неятью вЂры; да егда клЂнется по вЂрЂ своей, будеть казнь, якоже явится съгрЂшение о семъ, Аще кто убиеть, Крестьянина Русинъ, или Христьянинъ Русина, да умреть, идеже а ще створить убийство. Аще ли убЂжить створивши убийство, аще есть имовить, да часть его, сир-Ђчь иже его будеть по закону, да возметь ближний убьенаго; а иже на убившаго, да имЂеть толцЂмь же прибудеть по закону; аще ли есть неимовитъ створивый убойство и убЂжавъ, да дЂржится тяжи, доньдеже обрящется, яко да умреть. Аще ли ударить мечемь или бьеть кацЂмъ любо съсудомъ, за то ударение или убьение да вдасть литръ 5 сребра по закону Рускому; аще ли будеть неимовить тако створивый, да вдасть елико можеть и да соиметь съ себе и ты самыя порты своя, в нихъже ходить, а опрочЂ да ротЂ ходить своею вЂрою, яко никакоже иному помощи ему, да пребываеть тяжа оттолЂ не взискаема о семь. Аще украдеть Русинъ что любо у КрЂстьянина, или пакы Христьянинъ у Русина, и ятъ будеть в томъ часЂ тать, егда татьбу сътворить, отъ погубившаго что любо, аще приготовится, татьбу творяй и убиень будетъ: да не възыщется смерть его ни отъ Христьянъ, ни от Руси, но паче убо да възметь свое, иже будеть погубилъ. И аще въдасть руцЂ украдый, да ятъ будеть тЂмь же, у негоже будеть украдено, и связанъ будеть, и отдасть то, еже смЂ створить, и створить трижды о семь. Аще ли кто, или Русинъ ХрЂстьяну, или ХрЂстьянъ Русину, мучения образомъ искусъ творити и насилье явЂ, или възметь что либо дружинне, да въспятить троичь. Аще вывЂржена лодья будеть вЂтромъ великомъ на землю чюжю, и обрящються тамо иже отъ насъ Руси, да аще кто идеть снабьдЂти лодью с рухломъ своимъ, и отсылати пакы на землю Крестьяньску, да проводимъ ю сквозЂ всяко страшно мЂсто, дондеже придеть в бестрашно мЂсто; аще и таковая лодья, и отъ буря, или боронения земнаго боронима, не можеть възборонитися въ своя си мЂста, спотружаемъся грЂбцем бо тоя лодья, мы Русь, и допровадимъ с куплею ихъ нездорову, та аще ключится близъ земли ГрЂцькы; аще ли ключится такоже проказа лодья РустЂй, да проводимъ ю въ Рускую земьлю, и да продають рухло тоя лодья, и аще что можеть предати отъ лодья, воволочимъ имъ, мы Русь, да егда ходимъ въ ГрЂкы или съ куплею, или в солбу, къ цареви [в] ашему, да пустимъ я съ честью проданое рухло лодья ихъ; аще ли ключится кому отъ тоя лодья в ней убьену быти, или бьену быти отъ насъ Русі, или взяти что любо, да повиньни будуть то створшии прежде реченную епитЂмьею. Отъ тЂхъ аще полоняникъ обою страну дЂржимъ есть, или отъ Руси, или отъ ГрЂкъ, проданъ въ ину страну; оже обрящеться или Русинъ или ГрЂчинъ, да не купять и възвратять и скупленое лице въ свою страну, и възмуть цЂну его купящии, или мниться въ куплю на дань челядиная цЂна; такоже аще отъ рати ятъ будеть, да отъ тЂхъ ГрЂкъ такоже да възвратится въ свою страну, и отдана будеть цЂна его, якоже речено есть, якоже есть купля. Егда же требуеть на войну ити, егда же потребу творите, и си хотять почестити царя вашего, да аще въ кое время елико ихъ придеть и хотять оставити у царя вашего, своею волею да будуть. О Руси о полонЂньи. Многажды отъ коея убо страны пришедшимъ в Русь и продаемомъ въ Кристьяны, и еще же и отъ Християнъ полонныхъ мьногажды отъ коея любо страны приходящимъ в Русь: се продаеми бывають по 20 золота и да придуть въ ГрЂкы. О томъ аще украденъ будеть челядинъ Рускый, или въскочить, или по нужи проданъ будеть, и жаловати начнуть Русь, да покажеться таковое отъ челядина, да имуть и въ Русь; но и гостье погубіша челядинъ, и жалують, да ищють и, обрЂтаемое да имуть е; аще ли кто искушения сего не дасть створити, мЂстникъ да погубить правду свою. О работающихъ въ ГрЂцЂхъ Руси у Христьяньского царя: Аще кто умреть, не урядивъ своего имЂнья, ци и своихъ не имать, да възвратить имЂнье къ малымъ ближикамъ в Русь; аще ли створить обрящение, таковый възметь уряженое его, кому будеть писалъ наслЂдити имЂнье, да наслЂдить е о [ть] взимающихъ куплю Руси отъ различныхъ ходящихъ въ ГрЂкы и удолжающихъ. Аще злодЂй възвратится в Русь, да жалують Русь Христьяньскому царству, и ятъ будеть таковый и възвращенъ будеть не хотяй в Русь. Си же вся да творять Русь ГрЂкамъ, идеже аще ключится таково. На утвержение же и неподвижение быти межи вами Христьяны и Русью, бывший миръ сътворихомъ Ивановомъ написаниемъ на двою харотью, царя вашего и своею рукою, предлежащимъ честнымъ крестомъ и святою единосущною Троицею, единаго истиньнаго Бога нашего, извЂсти и дасть нашимъ словомъ; мы же кляхомся къ царю вашему, иже отъ Бога суще яко Божие здание по закону, и по покону языка нашего, не переступати ни намъ ни иному отъ страны нашея отъ уставленыхъ глаголовъ мира и любве. И таково написание дахомъ царства вашего на утвЂржение обоему пребывати, таковому свЂщанию, на утвЂржение и извЂщение межи вами бывающаго мира, мЂсяца себтября въ 2, а в недЂлю 15, в лЂто создания миру 6420».

В літо 6416 [908].

В літо 6417 [909].

В літо 6418 [910].

В літо 6419 [911]. Велика списоподібна звізда була видна на заході.

В літо 6420 [912]. Послав Олег мужів своїх встановити мир і заключити договір між греками і руссю. І послав запропонувати основу другого договору [копію попереднього] , що був за тих же царів — Лева і Александра.

«Ми від роду руського — Карли, Інегельд, Фарлоф, Веремуд, Рулав, Гуди, Руальд, Карн, Фрелав, Рюар, Актеву, Труан, Лідульфост, Стемир — послані від Олега, великого князя руського, і від усіх світлих бояр, які під його рукою, до вас — Лева, і Александра, і Костянтина, великих у бозі самодержців, царів грецьких,— на зміцнення і засвідчення багатолітньої любові між християнами і руссю за бажанням і з наказу наших князів і всіх, що під його рукою живуть на Русі. Наша світлість [князь] більше за інших бажає милістю божою зміцнити і скріпити таку любов, що була між християнами і руссю, многократно по праву судив, не тільки простослівно, а й на письмі, і клятвою твердою, бо клялися оружжям своїм,— таку любов [хоче князь Олег] утвердити і скріпити згідно віри і закону нашого.

Статті [договору], якими себе зобов’язали по божій вірі і дружбі, суть такі:

Насамперед хай настане мир з вами, греки, і будемо любить один другого від усієї душі і з доброї волі, і не дамо, оскільки це в нашій волі, вчинити сущим світлим князям під рукою нашою, жодного обману чи злочину, але будемо старатися, скільки сили нашої, зберігати з вами, греки, в наступні роки і завжди, непорушну і щиру любов, розказану, і на письмі записану, і клятвою засвідчену. Так само і ви, греки, зберігайте таку ж непорушну і щиру любов до світлих князів наших руських і до всіх сущих під рукою світлого князя нашого завжди і на вічні часи. А про статті, що дотикаються можливого вчинення злочинів, домовимось так: як тільки будуть явно засвідчені провини, хай вони вважаються злочинами, що безперечно скоєні, а коли почнуть не йняти віри, хай не клянеться та сторона, що домагається не йняти віри, а нехай клянеться в тому, у що вірить, і хай буде кара [такою], яким виявиться вчинений гріх. Про це:

А коли хто уб’є,— християнина русин чи християнин русина,— хай помре на місці вбивства.

А коли убивця втече, а виявиться багатим, хай частину багатства, яка належить йому по закону, візьме ближній забитого, але й жона вбивці хай має стільки, скільки належить по закону.

А коли убивця є неімущим і втік, хай перебуває під судом, доки знайдеться, а тоді помре.

А якщо ударить мечем, чи битиме кацією або сосудом, хай за ті побої чи й убивство дає п’ять літрів срібла, згідно закону Руського.

А коли винуватець буде неімущим, хай сплачує скільки зможе і хай зніме з себе і ті штани свої, в яких ходить, а про решту хай клянеться своєю вірою, що ніхто інший йому не допоможе, і хай суд після цього не стягує з нього решти за це.

А коли вкраде що-небудь русин у християнина чи, навпаки, християнин у русина, і злодій буде спійманий потерпілим у той час, коли крадіжку чинив або готувався її вчинити, і буде вбитий, то хай не буде покарано смертю його ні християнами, ні руссю, але потерпілий хай візьме своє, що втратив.

А коли ж злодій добровільно віддасться в руки і буде взятий тим, у кого було вкрадено, то хай буде зв’язаний і віддасть те, що посмів украсти, потрійно за це. А коли хтось, чи русин християнину, чи християнин русину, вчинить побої і спокуситься на грабунок і виявить [при цьому] насильство чи візьме що-небудь дружинне,— хай поверне потрійно.

А коли вітром великим викине на землю чужу лодію, і там знайдеться хто-небудь із нас, русі, і коли хто піде забезпечити лодію зі своїм товаром і відіслати знову в землю християнську, ми проведемо її через будь-яке небезпечне місце, доки не прийде в місце безпечне.

А коли така лодія бурею чи іншими земними стихіями затримується і не може безперешкодно повернутися в рідні краї, ми, русь, допоможемо гребцями тій лодії і відпровадимо з їхніми покупками,— хай ідуть здорові.

А коли подібне приключиться поблизу Грецької землі, коли трапиться така біда лодії руській, то проведемо її в Руську землю, і хай продають товари з тієї лодії, і коли що можна продати із лодії, то щоб ми, руси, [могли без перешкоди] винести [товари на грецький берег].

А коли [ми, русь] прийдемо до греків чи для торгівлі, чи з посольством до вашого царя, то [ми, греки] з честю пропустимо для продажу товари з руських лодій.

А коли трапиться, що хто-небудь із нас, русі, із тої лодії буде вбитий, чи побитий, чи взято що-небудь, то винуватці вчиненого мають понести вищезазначені покарання.

Про тих, що з полоні обома країнами утримуються, або із Русі, чи із Греції продані в іншу країну: коли відшукається чи русин, чи грек, нехай викуплять і повернуть викупленого в його країну і візьмуть ціну його ті, що викупили, або хай буде запропонована ціна, належна за челядника.

Також коли від раті взятий буде, то від тих греків також хай повернеться в свою країну, і віддана буде ціна його, як уже сказано чи яка прийнята в торгівлі [людьми].

А коли потрібно буде на війну іти, коли ж потребу оголосите, і ці [руські вої] захочуть вшанувати царя вашого, то в який би час і скільки б їх не прийшло, і захочуть залишитися у царя вашого,— хай буде їхня воля.

Про Русь і про полонених: полонені із будь-якої країни і в будь-якій кількості, взяті на Русі, продаються у християнські землі, так само і полонені християни, приведені на Русь із будь-якої країни і в будь-якій кількості: за кожного має бути заплачено по двадцять золотих,— і хай повертаються в Грецьку землю.

Про те, якщо буде украдено руського челядина, або він втече, або буде силоміць проданим, і Русь почне оскаржувати, і доведе це про свого челядина,— хай забирають — і на Русь. Але і купці, коли втратять челядина і оскаржать, хай шукають його, а коли знайдуть, хай заберуть його. А коли хто не дозволить провести таке слідство, той втратить правду свою.

Про русів, що працюють у Грецькій землі в християнського царя: коли хто помре, не влаштувавши свої майнові справи чи своїх там не матиме, хай повернуть майно на Русь дітям його. А коли зробить заповіт, то відказане хай візьме той, кому померлий заповів успадкувати майно, хай успадкує його через тих, хто займається на Русі торгівлею, з цією метою ходить у Грецьку землю і бере позичку. А коли злочинець [не] повернеться на Русь, хай Русь скаржиться християнському царству, і такий буде спійманий і повернений на Русь примусово. Це ж саме хай робить і Русь Грецькій землі, якщо таке приключиться.

На утвердження ж і непорушність, яка має бути між вами, християнами, і руссю, уклали ми цей мирний договір Івановим написанням на двох хартіях — царя вашого і своєю рукою,— предпокладений чесним хрестом і святою єдиносущною Трійцею єдиного істинного Бога нашого, засвідчений і даний нашим словом [послам]. Ми ж клянемося цареві вашому, від бога сущого, як божому створінню, згідно закону і звичаю народу нашого, ні нами, ні будь-ким іншим із країни нашої не переступати глаголів миру договірних і любові.

І таке написання дали царству вашому на утвердження і засвідчення вам існуючого між нами миру.

Місяця себтября в 2-й день, а в неділлю 15, в літо від сотворіння світу 6420 [912]».


Царь же Леонъ послы Рускыя почстивъ дарми, золотомъ, и паволоками, и фофудьями, и пристави къ нимъ мужи свои показати имъ церковьную красоту, и полаты златыя, и в нихъ сущая богатьства, злато много и паволокы и камЂнье драгое, и страсти Господни, вЂнЂць, и гвоздье, и хламиду багряную, и мощи святыхъ, учаще я к вЂрЂ своей и показающе имъ истинную вЂру; и тако отпусти я въ свою землю съ честью великою. Послании же Ольгомъ посли придоша къ Олгови и повЂдаша вся рЂчи обою царю, како створиша миръ, и урядъ положиша межю ГрЂцькою землею и Рускою, и клятвы не переступати ни ГрЂцемь ни Руси. И живяше Олегъ миръ имЂя къ всЂмъ странамъ, княжа въ КиевЂ. И приспЂ осень, и помяну Олегъ конь свой, иже бЂ поставилъ кормити, не всЂдати на нь. БЂ бо преже въпрошалъ волъхвовъ кудесникъ: «отъ чего ми есть умьрети?» И рече ему одинъ кудесникъ: «княже! конь, егоже любиши и Ђздиши на немъ, отъ того ти умрети». Олегъ же приимь въумЂ, си рече: «николи же всяду на конь, ни вижю его боле того»; и повЂлЂ кормити и и не водити его к нему, и пребывъ нЂколко лЂтъ . не дЂя его, дондеже и на ГрЂкы иде. И пришедшю ему къ Киеву, и пребысть 4 лЂта, на 5 лЂто помяну конь свой, отъ него же бяху рекъли волъстви умрети Ольгови, и призва старЂйшину конюхомъ, рекя: «где есть конь мой, его же бЂхъ поставилъ кормити и блюсти его?» Онъ же рече: «умерлъ есть». Олегъ же посмЂяся и укори кудесника, рекя: «то ть не право молвять волъсві, но все то лъжа есть; конь умерлъ, а я живъ». И повЂлЂ осЂдлати конь: «да ть вижю кости его». И приЂха на мЂсто, идеже бяху лежаще кости его голы и лобъ голъ; и слЂзъ с коня, посмЂяся рекя: «отъ сего ли лъба смерть мнЂ взяти?» и въступи ногою на лобъ; и выникнучи змЂя, и уклюну и в ногу, и с того разболЂвся умьре. И плакашася по немъ вси людие плачемъ великомъ, и несоша и, и погребоша и на горЂ, иже глаголеться Щековица; есть же могила его до сего дни, словеть могила Олгова. И бысть всЂхъ лЂтъ его княжения 33, Се же дивно есть, яко отъ волъхвования сбывается чародЂствомъ. Якоже бысть во царство Деменьтьяново, нЂкый волъхвъ, именемъ Аполоній Тіянинъ, знаемъ бяше, шествуя и творя всюду в городехъ и в селЂхъ бЂсовьская чудеса творя, отъ Рима бо пришедъ въ Узантию, умоленъ бысть отъ живущихъ ту створити сия, отгна множьство змий и скоропия изъ града, яко не вьрежатися человЂкомъ отъ нихъ; ярость коньскую обуздавъ, егда схожахуся боярЂ. Такоже и въ Антиохию пришедъ, и умоленъ бывъ отъ нихъ, [томимомъ бо Антиохомъ отъ скорпий и отъ комаровъ], створи скорпий мЂдянъ, и погребе и в земли, и малъ столпъ мраморянъ постави надъ нимъ, и повелЂ трость дЂржати человЂкомъ и ходити по городу, звати, тростемъ трясомомъ: «бес комара граду»; тако изъщезоша изъ града комари и скорпия. Испросиша же и пакы отъ лежащими на градЂ трусъ, въздохну, списа на дщицЂ сия: «увы тебе, оканьный городе, яко потрясешися много, одЂржимъ будеши огнемъ; ополчать же тя и при березЂ Сиорити»! О немь же и великий Анастасий Божия города рече: «Аполонию же доже и до нынЂ на нЂцЂхъ мЂстехъ сбываются створенаа, стоящая, окована отвращение четвероногъ, птица могущи вредити человЂкы, другыя же на въздЂржание струямъ рЂчнымъ нездЂржаньно текущимъ, но ина нЂкая на тлЂнье и вредъ человЂкомъ суща, на побЂжение стоять. И не точью бо за живота его така и таковая створиша бЂсо†его ради, но и по смерти его пребывающа у гроба его знаменья творяху во имя его, а на прелещение оканнымъ человЂкомъ, болма крадомымъ на таковая отъ дьявола» Кто убо что речеть о творящихъ волшевныхъ дЂлъ? яко то таковый горазнъ бысть волшебнымъ прелщениемъ, яко выну зазряше вЂдый Аполоний, яко неистовьстве на ся философьскую хитрость имуща подобашеть бо ему, рещи, якоже и азъ, словомъ точью твориті ихъже хотяше, а не свЂршениемъ творити повелЂваемая отъ него. Таже вся ослаблениемъ Божиимъ и творениемъ бЂсовьскымъ бываеть, таковыми вещьми искушатися нашея православныя вЂры, аще тверда есть [и] искрь пребывающи Господеви, ни не влекома врагомъ мечетныхъ ради чюдесъ и сотонинъ дЂлъ, творимомъ отъ рабъ и слугъ злобЂ. И еще именемъ Господнимъ пророчьствоваша нЂции, яко Валамъ, и Саулъ, и Каняфа, и бЂсъ пакы изгнаша, яко Июда и сынове Скевави. Убо и на недостойнии благодать [дЂй] ствуеть многажды, да етеры здЂтельствуеть. Ибо Валаамъ чюжь бЂ обоихъ, житья и вЂры; по обаче свЂдЂтельство [ва] в немъ благодать инЂхъ ради смотрения. И Фараонъ таковый бЂ, но и тому предбудущая показа. И Навходъносоръ законопреступный, но и сему пакы по мнозЂхъ сущихъ посредЂ же града откры; тЂмь являя, яко мнози прекостьни имуще умъ, предъ образомъ Христовымъ знаменають иною кознью на прелЂсть человЂкомъ не разумЂющимъ добраго, якоже бысть Симонъ волъхвъ, и Менердъ, [и] ини таковыхъ ради, поистинЂ, рече, не чюдесы прельщати.

Цар же Леон вшанував послів руських дарами — золотом, і паволоками, і дорогим одягом князівським, і приставив до них мужів своїх показати їм церковну красу, і палати золоті, і сущі в них багатства: багато золота, і паволоки, і каміння дорогоцінного, і страсті господні — вінець, і цвяхи, і хламиду багряну, і мощі святих, навертаючи їх до віри своєї і показуючи їм істинну віру. І так відпустив їх в свою землю з почестями великими.

Послані ж Олегом посли повернулися до нього і переповіли йому слова обох царів, як мир уклали і договір заключили між Грецькою землею і Руською, і [зобов’язалися] клятву не порушувати — ні грекам, ні русі.


І жив Олег, княжачи в Києві,

І мир мав з усіма країнами.

І прийшла осінь,

І спом’янув Олег коня свого,

Якого був наказав годувати,

І не сідати на нього,

Бо колись запитав був волхвів-кудесників:

«Від чого я маю умерти?»

І рече йому один кудесник:

«Княже! Кінь, його ти любиш

І на ньому їздиш,— смерть твоя від нього».

І узяв Олег це в ум,

І сказав: «Я ніколи більше на коня не сяду,

І його ніколи більше не побачу».

І звелів годувати його

І до нього коня не водити.

І прожив так скількись літ, коня не бачив,

Аж доки не пішов на греків.

А коли у Київ повернувся,

Відтоді пройшло чотири літа,

Спом’янув коня свого на п’яте літо,

Від нього предвіщали смерть Олегу волхви.

І покликав він конюхів старійшину

І спитав: «Де кінь мій,

Якого я поставив годувати і глядіти?»

Він же відповів: «Умер кінь».

Посміхнувсь Олег і докорив кудесника словами:

«То не правду мовлять волхви,

Все брехня те: кінь умер — живий я».

І звелів коня він осідлати:

«Я його кістки побачить хочу».

І приїхав на те місце, де лежали голі кості і лоб голий,

І з коня зліз, посміявшись, каже:

«Чи від цього лоба смерть мені прийняти?»

І наступив ногою на лоб,

І виповзла змія, і вжалила його в ногу,

І від того розхворівся і помер.

І плакали за ним всі люди плачем великим,

І понесли його,

І поховали його на горі, яку називають Щекавиця.

І є могила його до сьогодні, славна могила Олегова.

І було всіх літ його князювання тридцять і три.


Це ж дивно, як від волхвування збувається чародійство. Так було за царювання Дементіана. Якийсь волхв, на ймення Аполлоній Тиянин, був відомий тим, що ходив по городах і селах і творив скрізь бісівські чуда. Із Риму прийшов до Узантії, жителі якої упросили його сотворити таке: він вигнав із города безліч змій і скорпіонів, аби люди не вражалися ними, і буйність кінську упокорив на зібранні бояр. Також коли прийшов у Антіохію, був упроханий ними, бо потерпали від скорпіонів і комарів. Він зробив скорпіона мідного, і закопав його в землю, і невеликий мармуровий стовп поставив над ним, і звелів людям взяти палиці і ходити по городу і вигукувать, палицями вимахуючи: «Бути городу без комарів!» І так щезли із города комарі і скорпіони. А ще просили його вирятувати від землетрусів, що загрожували городу. Зітхнувши, написав він на дощечці таке: «Гай-гай, окаянний городе. Як попотрясе тебе [земля],— охоплений будеш вогнем, і ополчать тебе і на березі Сіоріті!» Про нього ж і великий Анастасій божого города рече: «Чуда Аполлонія і донині в деяких місцях збуваються, зокрема ті, що звершені, аби відганяти четвероногих і птиць, які могли б зашкодити людям. Інші ж — на упокорення річних потоків нестримної течії, та деякі інші, на перемогу поставлені проти спроможних принести людям погибіль і шкоду. І не тільки за його життя такі і подібні чуда створили біси, а й після смерті біля гробу його витворяли біси різні чуда його іменем, спокушаючи окаянних людей, зловлених у сіті диявола». Так хто і що рече про творящих чарівні справи? Як отой був майстер на знахарське спокушання, і ніколи не зважав на те знаменитий Аполлоній, як у шаленстві вдавався до любомудрих хитрощів, а йому б личило сказати: «Тож і я творю словом тільки те, що хотів». І не чинити дій, на які він здатний. Бо все те з допусту божого і підступністю бісівською діється. Тими речами випробовується наша православна віра, що міцна є, і біля Господа перебуває, і не піддатна шкідливій чортівщині і сатанинській підступності, яких вживають раби і слуги злоби. А деякі ще й від імені Господа пророчать, як Валаам, і Саул, і Каіяфа: і бісів навіть виганяють, як Іуда і сини Скеваві. Бо й на недостойних благодать діє многократно як багато хто свідчить. Адже Валаам цурався обох — життя і віри, тим паче благодать, що сходила на нього, була дана для переконання інших. І фараон був такий, але і йому майбутнє було розкрито. І Навуходоносор був законопорушником, та і йому навіть долю майбутніх поколінь посеред города [Бог] відкрив, засвідчивши тим, як ті, що мають ворожий розум, перед образом Христовим силою чужої волі пророкують, спокушаючи людей, які не розуміють доброго. Такими були Симон волхв, і Менерд, і інші, їм подібні, про яких істинно сказано: «Не чудами спокушати...»






Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.