Попередня     Головна     Наступна





Въ лЂто 6545. Заложи Ярославъ городъ великый Кыевъ, у негоже града врата суть златая, заложи же церковь святыя Софья, премудрость Божию, митрополью, и посемь церьковь на Златыхъ вратЂхъ камену святыя Богородица БлаговЂщение; сий же премудрый князь Ярославъ того дЂля створи БлаговЂщение на вратЂхъ, дать всегда радость граду тому святымь БлаговЂщениемь Господнимь и молитвою святыя Богородица и архангела Гаврила; посемь святаго Георгия манастырь, и святыя Орины. И при семь нача вЂра крестьянская плодитися в Руси и раширятися, и чернорисци поча множитися, и манастыреве почаху быти. И бЂ Ярославъ любя церковныя уставы, и попы любяше повелику, излиха же бЂ любаче черноризьци, и книгамъ прилежа, почитая часто в день и вь нощи; и собра писцЂ многы, и прЂкладаше отъ ГрЂкь на Словеньскый языкъ и писмя, и списаша многы книги, и сниська, имиже поучаються вЂрнии людье, и наслажаються учения божественаго гласа. Якоже бо нЂкто землю разореть, другый же насЂеть, инии же пожинають и ядять пищу бескудну, да и се; отець бо сего Володимиръ землю разора и умягчи,.рекше крещениемъ просвЂтивъ; сий же Ярославъ, сынъ Володимерь, насЂя книжными словесы сердца вЂрныхъ людий, а мы пожинаемь, учение приемлюще книжное. Велика бо полза бываеть человЂку отъ учения книжнаго; и книгами бо кажеми и учими, есми пути покаянию, и мудрость бо обрЂтаемь и вздержание отъ словесъ книжныхъ; се бо суть рекы напаяющи вселеную всю, се суть исходяща мудрости; книгамъ бо есть неищетная глубина, сими бо есми в печали утЂшаемы есмы, си суть узда вьздеръжанию. Мудрость бо велика есть, яко бо и Соломонъ хваляше ю глаголаше: азъ премудрость вселихъ; свЂтъ, и разумъ и смыслъ; азъ призвахъ страхъ Господень; мой свЂтъ, моя мудрость, мое утвЂржение; мною цари царствують и силнии пишють правду, мною вельможи величаються, мучители удержать землю; азъ любящая люблю, ищющимъ мене обрящють. Аще поищеши вь книшахъ мудрости и прилежно, то обрящеши великую ползу души своей; иже и часто кто чтеть книгы, то бесЂдуеть с Богомъ или святыми мужьями; почитая пророчьскыя бесЂды, еуангельская учения и апостольская, и житья святыхъ отець, и вьсприемлеть душа ползу велику. Ярославъ же сь, якоже рекохомъ, любимъ бЂ книгамъ, и многы списавь положи вь церкви святой Софьи, юже созда самъ, и украси ю иконами многоцЂньными, и златомъ, и сребромъ, и сосуды церковьными, въ нейже обычныя пЂсни Богу вьздають в годы обычныя. И ины церкви ставяше по градомъ и по мЂстомъ, поставляя попы и дая имЂния своего урокъ, и вели имъ учити людий и приходити часто кь церквамъ; попови бо часто достоить учити людий, понеже тому есть поручено Богомъ; и умножишася прозвутери, и людье хрестьяньстЂи. И радовашеся Ярославъ видя многи церкви и люди христіаны зЂло; а врагъ сЂтоваше, побЂжаемь новыми людьми, крестьяными.

Въ лЂто 6546. Иде Ярославъ на Ятвягы.

Въ лЂто 6547. Священа бысть церкви святыя Богородица, юже созда Володимеръ, отець Ярославль, митрополитомъ Феопеньтомъ.

В лЂто 6548. Ярославъ иде на Литву.

В лЂто 6549. Иде Ярославъ на Мазовшаны вь лодьяхъ.

В лЂто 6550. Иде Володимиръ, сынъ Ярославль, на Ямь, побЂдивъ я; и помроша кони у Володимерь вой, и яко еще дышющимь конемь, сдираху хъзы с нихъ: толикъ бЂ моръ в конЂхъ.

В літо 6545 [1037] заклав Ярослав город великий Київ, а біля нього Золоті ворота. Заклав і церкву митрополичу на честь святої Софії, премудрості божої, і потім на Золотих воротах кам’яну церкву святої Богородиці Благовіщення. Цей же премудрий князь Ярослав для того поставив церкву Благовіщення на Золотих воротах, щоб завжди приносити тому городу радість святим Благовіщенням Господнім і молитвою святої Богородиці і архангела Гавриїла, Після цього [заснував] монастир святого Георгія і святої Орини. І при цьому почала віра християнська множитися на Русі і поширюватися. І чорноризці почали множитися, і з’явилися монастирі. І любив Ярослав церковні статути, і попів любив дуже, особливо ж любив чорноризців. І до книг був прихильний, читав часто і вдень, і вночі. І зібрав писців много, і переклали вони із грецької на словенську мову і письмо. І написали вони багато книг, і славу цим здобули, за їхніми книгами повчаються вірнії люди і насолоджуються, навчаючись божественного слова. Так, неначе один хтось виоре землю, а другий посіє, а інші — пожинають і споживають страву неоскудну, так і це. Адже батько його Володимир землю розорав і спушив, тобто хрещенням просвітив. Цей же Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця вірних людей, а ми пожинаємо, приймаючи науку книжну. Велика-бо користь буває чоловікові від науки книжної, бо книги вказують нам і навчають нас, як іти шляхом покаяння, і мудрість, і стриманість здобуваємо із слів книжних. Книги подібні рікам, що тамують спрагу цілого світу, це джерела мудрості. Книги — бездонна глибина, ми ними в печалі втішаємось, вони — узда для тіла і душі. Мудрість — велика, її і премудрий Соломон похваляє словами: «Я, премудрість, вселила світло, і розум, і смисл. Я приклала страх господній. Моє світло, моя мудрість, моє утвердження. Мною царі царюють і сильні правду пишуть, мною вельможні величаються, мучителі землею управляють. Я люблячих мене — люблю, а хто шукає мене — знайде».

А коли старанно пошукаєш у книгах мудрості, то матимеш велику користь для душі своєї. Бо той, хто часто читає книги, той з Богом бесідує або зі святими мужами. Читаючи пророчі бесіди, євангельські та апостольські повчання і житія святих отців, одержує душа користь велику.

Ярослав же цей, як уже сказали, мав любов до книг і багато переписав їх і зібрав у церкві святої Софії, яку сам створив і прикрасив її іконами многоцінними, і золотом, і сріблом, і сосудами церковними. В ній же належні пісні Богу співають у належний час. І інші церкви ставив він у городах і місцях, посилав до них попів, і давав їм із багатств своїх урок, і наказував їм навчати людей і часто ходити до церкви. Попові-бо належить учити людей, оскільки це доручено Богом. І побільшало пресвітерів і люду християнського. І радувався Ярослав, споглядаючи багато церков і людей християнських, а ворог ремствував, переможений новими людьми християнськими.

В літо 6546 [1038] Ярослав ходив на ятвягів.

В літо 6547 [1039] митрополит Феопент освятив церкву святої Богородиці, яку Збудував Володимир, батько Ярославів.

В літо 6548 [1040] Ярослав ходив на литовців.

В літо 6549 [1041] Ярослав ходив у лодіях на мазовшан.

В літо 6550 [1042] Володимир, син Ярославів, ходив на ям і переміг їх. І попадали коні у воїв Володимира. І коли коні ще дихали, із них уже здирали шкури — такий був мор на коней!


В лЂто 6551. Посла Ярославъ Володимира, сына своего, на ГрЂкы, и да ему воя многы, а воеводьство поручи ВышатЂ, отцю Яневу. И поиде Володимирь на Царьградъ в лодьяхъ, и придоша в Дунай, и отъ Дуная поидоша кь Царюграду; и бысть буря велика, и разби кораблЂ Руси, и княжь корабль разби вЂтръ, и взяша князя в корабли Ивань Творимирича, воеводы Ярославля; прочии вои ВолодимЂрЂ вивержении быша [на] брегъ, числомъ 6000, и хотяче поити в Русь, и не иде с ними никтоже отъ дружины княжа И рече Вышата: «азъ пойду с ними», и высЂде ис корабля к нимъ, рекъ: «аще живъ буду, то с ними; аще либо погибну, [то] с дружиною». И поидоша хотяче в Русь. И бысть вЂсть ГрЂкомъ, яко избило море Русь, и пославъ царь, именемь Мономахъ, по Руси олядіи 14; Володимеръ же видивъ, яко идуть по нихъ, вьспятився изби олядии ГрЂчьския, и возвратися в Русь, сьсЂдавшися в кораблЂ своЂ. Вышату же яша сь изверженьши на брегъ, и приведоша я Царюграду, и слЂпиша Руси много; по 3-хъ же лЂтЂхъ миру бывшю, и пущенъ бысть Вышата вь Русь къ Ярославу. В сии же вемена вьдасть Ярославъ сестру свою за Казимира, и вьдасть Казимиръ за вЂно людий 8 сотъ, еже бЂ полонилъ Болеславъ, побЂдивъ Ярослава. В лЂто 6552. Выгребена быста 2 князя, Ярополкъ и Олегъ, сына Святославля, и крестиша кости ею положи я вь церкви святыя Богородица, в ВолодимЂри.

Того же лЂта умре Брячьславъ, сынъ Изяславль, внукъ Володимиръ, отецъ Всеславль, и Всеславъ, сынъ его, сЂде на столЂ его; егоже роди мати отъ волъхвования, матери бо родивши ему, и бысть ему язва на гла†его, рекоша же волъсви матери его: «се язьвено на гла†его, навяжи на нь, да носить е до живота своего», еже носилъ Всеславъ и до смертного дни на собЂ; сего ради немилостивъ есть на кровопролитье.

В лЂто 6553. Заложи Володимиръ святую Софью в НовЂгородЂ.

В лЂто 6554. В се лЂто бысть тишина велика.

В лЂто 6555. Ярославъ иде на Мазовшаны, и побЂди я, и князя ихъ уби Моислава, и покори я Казимеру.

В лЂто 6556. В лЂто 6557.

В лЂто 6558. Преставися жена Ярославля княгини, февраля въ 10.

В літо 6551 [1043].

Послав Ярослав сина свого Володимира на греків,

І дав воїв йому багато,

І доручив воєводство Вишаті, отцю Яневому,

І пішов Володимир на Цареград у лодіях,

І прийшов на Дунай,

І від Дунаю пішов на Цареград.

І була буря велика,

І розбила кораблі русі,

І князів корабель розбив вітер,

І взяв князя в корабель [свій] Іван Творимирич, воєвода Ярославів,

Інші вої Володимира, числом шість тисяч, на берег були викинуті,

І, коли захотіли в Русь повернутися,

І не пішов із ними із дружини князя ніхто.

І сказав Вишата: «Я піду з ними».

І висів із корабля до них

І сказав: «Якщо живий буду, то з ними,

І якщо загину, то з дружиною».

І пішли, прагнучи в Русь.

І дійшла звістка до греків, що море русів погромило,

І послав цар на ймення Мономах за русами лодій чотирнадцять.

І побачив Володимир, що йдуть по них,

І, повернувшись, погромив кораблі грецькії,

І сіли в кораблі свої,

І повернулися в Русь.


А Вишату ж полонили разом з викинутими на берег,

І привели їх до Цареграда,

І багато русі осліпили.

Через три літа мир настав.

І відпустили Вишату в Русь до Ярослава


У цьому часі видав Ярослав сестру свою за Казимира І дав Казимир як віно вісімсот людей, яких був полонив ще Болеслав, коли переміг Ярослава.

В літо 6552 [1044]. Відкопано було двох князів — Ярополка і Олега, синів Святослава, і охрещено їхні кості, і покладено їх в церкві святої Богородиці у Володимирі.

Того ж року помер Брячислав, син Ізяславів, внук Володимирів, батько Всеславів. І Всеслав, син Брячислава, сів на батьківський стіл [у Полоцьку], а народила його мати через волхвування, бо коли мати народила його, у нього на голові була виразка. І сказали волхви матері його: «Цю виразку на голові його пов’яжи пов’язкою, і хай носить її до кінця життя свого». Її носив Всеслав на собі до смертного дня свого. І через це був немилостивий до кровопролиття.

В літо 6553 [1045]. Володимир заклав церкву святої Софії у Новігороді.

В літо 6554 [1046]. В це літо була тиша велика.

В літо 6555 [1047] Ярослав ходив на мазовшан, і переміг їх, і убив князя їхнього Моїслава, і підкорив їх Казимирові.

В літо 6556 [1048]. В літо 6557 [1049].

В літо 6558 [1050]. Померла княгиня, жона Ярослава, 10 лютого.


В лЂто 6559. Постави Ярославъ Лариона митрополитомъ Руси святЂй Софьи, собравъ епископы. И се да скажемъ, чего ради прозвася Печерскый манастырь: боголюбивому князю Ярославу любяще Берестовое, и церковь сущую святыхъ апостолъ, и попы многы набдящю, и в нихже бЂ прозвутерь, именемъ Ларионъ, мужь благъ, и книженъ и постникъ; и хожаше с Берестового на ДьнЂпръ на холмъ, кде нынЂ ветхый манастырь Печерьскый, и ту молитвы творяше; бЂ бо лЂсъ ту великъ. Иськопа ту печеръку малу, 2 саженю, и приходя с Берестового, отпеваше часы и моляшеся ту Богу втайнЂ. Посемъ же возложи Богъ князю въ сердце, постави его митрополитомъ святЂй Софьи; а си печерка тако оста. И не по мнозЂхъ днЂхъ бЂ нЂкий человЂкъ, именемь мирьскимь отъ града Любча; и вьзложи сему Богъ вь страну ити, онъ же устремися вь Святую Гору ити, и видЂ манастыря сущая ту, и вьзлюби чернецьскый образъ, и приде вь единъ манастырь отъ сущихъ ту манастыревъ, и моли игумена того, дабы на нь възложилъ образъ мнискый. И онъ же послушавъ его, постриже его, и нарче имя ему Аньтоний, и наказавъ его и научивъ его чернЂцкому образу, и рече ему: «да иди опять вь Русь, и буди благословение отъ Святыя Горы, и мнози отъ тебЂ чернорисци будуть»; и благослови его, отпусти, рекъ ему: «иди сь миромъ». Антоний же приде кь Кыеву, и мышляше кдЂ жити, и походи по манастыремь, и не возлюби, Богу не хотящу, и поча ходити по дебремь и по горамъ, ища, кде бы ему Богъ показалъ, и приде на холмъ, идеже бЂ Ларионъ печеру ископалъ, и вьзлюби мьстьце се, и вселися в онь, и нача молитися Богу, со слезами глаголя: «Господи! утверди мя в мЂстьцЂ семь, и да будеть на мЂстьци семь благословение Святыя Горы и моего игумена, иже мя постриглъ». И поча жити ту, моля Бога, яды хлЂбъ сухий, и того чересъ день, и воды в мЂру вкушая, и копая печеру, и не дадя собЂ покоя ни день ни нощь, вь трудЂхъ пребывая, вь бьдЂни и вь молитвахъ. Посемъ же уведавше добрЂи человЂцЂ, и приходяху к нему, приносяще ему на потребу; и прослу же и великий Антоний, и приходяще к нему просяху отъ него благословения. Посемъ же преставлешюся великому кьнязю Ярославу, и прия власть его сынъ Изяславъ, и сЂде КыевЂ, Антоний же прославленъ бысть в Руской земли. Изяславъ же увЂдавъ житие его, и приде с дружиною своею, прося у него благословения и молитвъ. И увЂданъ бысть всими великий Антоний и честимъ, и начаша приходити к нему братья, и нача приимати и постригати я; и собрашася братья к нему яко числомъ 12. Иськопаша печеру велику, и церковь, и келья, яже суть и до сего дни в печерЂ подъ ветхымъ манастыремь. Совокуплени же братьи, рече имъ Антоний: «се Богъ васъ съвокупи, братье, отъ благословения есте Святыя Горы, иже постриже мене игуменъ Святыя Горы, а я васъ постригалъ, да буди на васъ благословение первое отъ Бога, а второе отъ Святыя Горы» И се рекъ имъ, рече имъ: «живете особЂ, поставлю вы игумена, а самъ хощю вь ину гору сЂсти одинъ, якоже и преже бяхъ обыклъ, уединивься». И постави имъ игумена, именемъ Варламъ, а самъ иде в гору, ископа печеру, яже есть подъ новымъ манастыремь, в нейже и сконча животъ свой, живъ вь добродЂтели, и не выходя ис печеры лЂтъ 40 николиже никаможе, в ней же лежать мощи его и до сего дни. Братья же [и] игуменъ живяху в печерЂ, и умножившимся братьи и не могущимъ имъ вмЂститися в печеру, и помыслиша поставити внЂ печеры манастырь; и приде игуменъ и братья ко Аньтонию, и рекоша ему: «отче! умножилося братьи, а не можемся вмЂститися в печерЂ: да бы Богъ повелЂлъ и твоя молитва, да быхомъ поставилЂ церквицю малу внЂ печеры». И повелЂ имъ Аньтонии. Они же поклонишася ему, и поставиша церьквицю малу надъ печерою во имя святыя Богородица Успение И нача Богъ умножити черноризЂць, молитвами святыя Богородица, и свЂтъ створиша братья съ игуменомъ поставити манастырь, и рЂша братья кь игумену къ Антонию «отче! братья умножаеться, а хотЂлЂ быхомъ поставити манастырь». Антоний же радъ бывъ, рче:

«благословенъ Богъ о всемь, и молитва святыя Богородица и сущихъ отець иже въ СвятЂй- ГорЂ да будеть с вами». И се рекъ, посла единого отъ братій къ Изяславу князю, река тако: «княже мой! се Богъ умножаеть братью, а мЂсце мало; да бы ны вдалъ гору ту, яже есть надъ печерою». Изяславъ же се слышавъ радъ бывъ, и мужи свои посла, и дасть имъ гору ту. Игуменъ же и братья заложи церковь велику, и манастырь оградиша столпъемь, и кЂлья постави многы, и церковь свЂршиша и украсиша ю иконами. И оттолЂ начаша звати манастырь Печерскый; имже бЂша жили черньцы преже в печерЂ, и отъ того прозвася Печерскый манастырь; есть же Печерьскы манастырь отъ благословения Святыя Горы пошелъ. Манастыреви же свершену, игуменьство же держащю Варламу, Изяславъ же постави манастырь святаго ДмитрЂя, и выведе Варлама на игуменьство кь святому Дмитрею, хотя створити вышни сего манастыря, надЂяся бога[т]ствЂ. Мнозии бо манастыри отъ царь и отъ бояръ и отъ богатства поставлени, но не суть таци, кации же суть поставлени слезами, и пощениемь, и молитвою, и бдЂниемъ: Антоний бо не имЂ злата, ни сребра, но пощениемъ и слезами, якоже глаголахъ.

В літо 6559 [1051] Ярослав настановив Ларіона митрополитом Русі, зібравши єпископів у святій Софії.

І тут хай буде розказано, чому Печерський монастир так названо.


Боголюбивий князь Ярослав любив [село] Берестове,

І церкву сущу святих апостолів,

І попів зібрав у ній багато,

І був серед них презвітер на ймення Ларіон,

І був муж добрий він,

І книжник, і пісник,

І ходив із Берестового на кручу Дніпровську,

Де нині старий монастир Печерський,

І тут молитви творив.

І був тут ліс великий.

І викопав там печерку малу на два сажні,

І приходив туди з Берестового, відспівував години

І богу молився таємно.

І через це вселив Бог князеві у серце намір

Поставити його митрополитом у святій Софії,

А печерка ота так і залишилась.

І днів небагато минуло,

І був чоловік один світського звання із града Любеча,

І вселив йому Бог бажання мандрувати,

І вирушив він на Святу Гору,

І побачив тамтешні монастирі,

І возлюбив чернецький образ.

І прийшов в один із тамошніх монастирів,

І благав ігумена того, щоб на нього поклав образ мниський.

І він послухав його, і постриг,

І дав йому ім’я Антоній,

І дав йому настанови,

І навчив його життю чернецькому,

І сказав йому: «Повертайся знову на Русь,

І хай буде тобі благословення від Святої Гори,

І багато від тебе чорноризців буде»

І відпустив його з благословенням,

І сказав йому: «Йди з миром».


І коли Антоній прийшов у Київ,

І роздумувати став, де йому жити,

І обійшов монастирі всі

І жодного не вподобав, бо того Бог не захотів.

І став ходити він по дебрях і по горах,

І шукав місце, яке б йому Бог показав,

І прийшов на кручу, де Ларіон печеру викопав,

І возлюбив те місце,

І поселився в ній,

І став Богу молитися,

Із сльозами промовляючи: «Господи! Утверди мене на цьому місці,

І хай буде на цьому місці благословення Святої Гори

І мого ігумена, що постриг мене».

І почав жити тут, молячи Бога, їсти хліб сухий,

І то через день,

І в міру води споживати,

І печеру копати.

І не давав собі спокою ні вдень, ні вночі,

У трудах пребуваючи, у бдінні і в молитвах.


Згодом же дізнались добрі люди,

І приходили до нього,

І приносили йому на потребу.

І пішла слава про великого Антонія,

І приходили до нього брати благословення.

Після смерті великого князя Ярослава

Прийняв владу його син Ізяслав,

І сів у Києві.

Антоній же був славний у Руській землі.

І довідався Ізяслав про життя його,

І прийшов до нього з дружиною своєю,

І просив у нього благословення

І молитися за них.

І був знаний всіма великий Антоній

І честь мав.

І почала приходити до нього братія,

І він приймав і постригав [у ченці] їх.

І так зібралося до нього братів дванадцять.

І викопали печеру велику,

І церкву,

І келії.

І до цього дня є вони в печері під старим монастирем.

І сказав Антоній до братії, що зібралась:

«Се Бог вас поєднав, браття,

І ви тут від благословення Святої Гори,

Ігумен Святої Гори постриг мене, а я вас постригав,

І хай буде на вас перше благословення від Бога,

А друге від Святої Гори.

І це сказавши, мовив їм:

«Живіте осібно, настановлю я вам ігумена,

А сам хочу на іншій горі поселитись один,

Щоб, як звик уже, жити, усамітнившись».

І поставив їм ігумена на ім’я Варлам,

А сам пішов на гору, викопав печеру,

Яка тепер під новим монастирем,

У ній же і закінчив життя своє,

І жив у доброчесності,

І не виходив з печери ніколи й нікуди сорок літ.

І в ній же лежать мощі його і до сьогодні.

А братія з ігуменом жили в печері,

І примножилося братії,

І не могли вже вміститись в печері,

І намислили збудувати поза нею монастир.

І прийшов ігумен з братією до Антонія

І сказав йому: «Отче! Примножилось братії,

І не можемо вміститися в печері.

І коли б звелів Бог і молитва твоя,

Щоб поставили ми церковцю малу поза печерою»,

І звелів їм Антоній.

І вони поклонилися йому

І поставили церквицю малу над печерою

В ім’я святої Богородиці Успенія.

І став Бог молитвами святої Богородиці примножувати чорноризців,

І раду учинила братія з ігуменом поставити монастир,

І звернулась братія з ігуменом до Антонія;

«Отче! Примножується братія,

І хотіли б збудувати монастир».

Антоній радий був і сказав:

«Благословенний у всьому Бог»

І молитва святої Богородиці,

І сущих у Святій Горі отців молитва —

Хай буде з вами».

І, сказавши це, послав одного із братії до князя Ізяслава так сказати:

«Княже мій! Се Бог примножує братію, а місця мало.

Чи не дав би нам ту гору, що над печерою?»

Ізяслав же почув се і радий був,

І мужів своїх послав,

І дав їм гору ту.

Ігумен же з братією заклали церкву велику.

І монастир стовпами обнесли,

І келій набудували багато,

І церкву звели,

І оздобили її іконами.

І відтоді почали звати монастир Печерський.

І оскільки жили ченці раніш в печері,

І від того прозвався Печерський монастир.

І постав же Печерський монастир від благословення Святої Гори.

І коли монастир постав, ігуменство тримав Варлам,

Ізяслав збудував монастир святого Димитрія,

І вивів Варлама на ігуменство до святого Димитрія,

І хотів поставити цей монастир вище Печерського,

Бо надіявся на [своє] багатство.

Багато монастирів від царів, від бояр

І від їхніх багатств поставлено,

Та не такі вони, як ті, що сльозами поставлені,

І постом, і молитвою, і старанням,

Бо Антоній ні золота, ні срібла не мав,

А постом і сльозами [будував],

Як я вже говорив.


Варламу же шедшю святому ДмитрЂю, и свЂтъ створше братья, идоша кь старцю Аньтонию, и рекоша: «постави намъ игумена». Онъ же рче имъ: «кого хощете?» Они же рЂша ему: «кого хощеть Богъ и ты». И рече: «кто болий есть в васъ, акь есть Федосий, послушливъ, и кротокъ, и смиреный; да сьи будеть игуменъ ваадъ». Братья же ради бывше, и поклонишася старцю, и поставиша Федосья игуменомъ братьи, сущей числомъ 20. Федосьеви же приимшю манастырь, и поча имЂти воздержание велико, пощение и молитвы сь слезами, и совокупляти нача многы черьнорисци, и совокупи братьи числомъ 100. И нача иськати правила чернечьскаго, и обрЂтеся тогда Михаилъ, чернЂць манастыря Студискаго, иже бЂ пришелъ изъ ГрЂкь с митрополитомъ Георгиемъ, и нача у него искати устава черьнець Студийскыхъ и обрЂть у него, и списа, и устави въ манастыри своемъ, како пЂти пЂния манастырьская, и поклонъ како держати, и чтения почитати, и стояние въ церкви, и весь рядъ церковьный, на тряпезЂ сЂдание, и что ясти въ кыя дни, все съ въставлениемъ. Федосий все то приобрЂтъ, и предасть манастырю своему. Отъ негоже манастыря прияша вси манастырЂ уставъ по всемъ манастыремь; тЂмже почтенъ есть манастырь Печерьскый старЂй всихъ и честью боле всихъ. Федосьеви же живущю в манастырЂ, и правящю добродътельное житье и чернЂцьское правило, и приимающе всякого приходящего к нему, к немуже и азъ придохъ, худый и недостойны рабъ, приять мя лЂтъ ми сущю 17 отъ рожения моего. Се же написахъ и положихъ, и в кое лЂто почалъ быти манастырь, что ради зовется Печерьскый манастырь; а о Федосье†житьи паки скажемь.

В лЂто 6560. Преставися ВолодимЂрь, сынъ Ярославль, старЂйший в НовЂгородЂ, и положенъ бысть вь святЂй Софьи, юже бЂ самъ создалъ.

В лЂто 6561. У Всеволода родися синъ Володимиръ отъ царицЂ ГрЂчькое.

І коли Варлам пішов до святого Дмитрія, тоді брати раду створили,

І пішли до старця Антонія, і сказали:

«Постав над нами ігумена».

Він же спитав їх: «Кого хочете?»

Вони ж сказали йому: «Кого хоче Бог і ти».

І сказав [Ант.оній]: «Хто більше із вас, як не Федосій,

І найслухняніший, і покірливий, і смиренний.

Хай він буде вашим ігуменом».

Браття ж, раді бувши, поклонилися старцю,

І поставили Федосія ігуменом над братією,

А було їх числом двадцять.

І коли Федосій прийняв монастир,

Він почав тримати помірність велику,

І постування, і слізні молитви,

І збирати почав багато чорноризців,

І зібрав братії числом сто.

І почав шукати правила чернецького,

І знайшовся тоді Михайло чернець

Із монастиря Студитського,

А прийшов він із Греції з митрополитом Георгієм,

І став у нього шукати уставу ченців Студитських,

І знайшов у нього, і переписав,

І увів в монастирі своєму,

Як співати співи монастирські,

І як поклонятися, й читання шанувати,

І стояння в церкві, і лад весь церковний запровадив,

Як на трапезі сідати,

І у дні які що їсти, все за уставом,

І усе оте Федосій пізнав

І в монастирі своєму запровадив.


Від його монастиря всі перейняли статут і ввели його по всіх монастирях. Тому й шанується монастир Печерський як найстаріший і найславніший із всіх. Коли Федосій жив у монастирі і вів добродійне життя, дотримуючись чернецьких правил і приймаючи кожного, хто до нього приходив, і я прийшов до нього, бідний і недостойний раб, і прийняв він мене, коли було мені сімнадцять років від народження мого. Це я написав і встановив, в яке літо почав бути монастир, що тепер називається Печерський монастир. А про Федосієве життя ще розповімо.

В літо 6560 [1052]. У Новгороді помер Володимир, старший син Ярослава, і поклали його в святій Софії, яку сам збудував.

В літо 6561 [1053]. У Всеволода народився син Володимир від цариці грецької.


В лЂто 6562. Преставися князь Руский Ярославь. И еще живу сущю ему, наряди сыны своя, рекы имъ: «се азъ отхожю свЂта сего, а вы, сыно†мои, имЂйте межи собою любовь, понеже вы есте братья единого отца и единой матерь; да аще будете в любви межи собою, и Богъ будеть в васъ, и покорить вы противныя под вы, и будете мирно живуще; аще ли будете ненавистьно живуще, вь распряхъ которающеся, то и сами погибнете, и землю отець своихъ и дЂдъ погубите, иже налЂзоша трудомъ великомъ; но послушайте братъ брата, пребывайте мирно; се же поручаю в себе мЂсто столъ свой старЂйшому сынови своему, брату вашему Изяславу, Кыевъ, сего послушайте, якоже послушасте мене, да ть вы будеть вь мене мЂсто; а Святославу Черниговъ, а Всеволоду Переяславль, а Вячеславу Смолнескь». И тако раздЂли городы, заповЂдавъ имъ не преступати предЂла братня, ни сгонити; рекь Изяславу: «аще кто хощеть обидити своего брата, но ты помогай егоже обидять»; и тако наряди сыны своя пребывати в любви. Самому же болну сущю и пришедшю ему к Вышегороду, разболЂся велми, Изяславу тогда в Туро†князящю, а Святославу вь ВолодимирЂ, а Всеволодъ тогда у отца, 6Ђ бо любимъ отцемъ паче всея братья, егоже имяше у себе. Ярославу же приспЂ конЂць житья, и предасть душю свою мЂсяца февраля въ 20, в суботу в недЂли поста вь святаго Федора день. Всеволодъ же спрята тЂло отца своего, вьзложивъ на сани и повезоша Кыеву, попо†по обычаю пЂсни пЂвше, и плакашеся по немь людье; и принесъше положиша и в рацЂ мороморянЂ, вь церкви святЂй Софья, и плакася по немь Всеволодъ и людье вси. Жить же всЂхъ лЂтъ Яросла†70 и 6.

В літо 6562 [1054]. Помер князь руський Ярослав. І коли ще живий був, зібрав синів своїх і сказав їм: «От я і відходжу із цього світу, а ви, сини мої, живіть між собою в любові, бо всі ви брати від одного батька і одної матері. І якщо будете жити в любові між собою, і Бог буде з вами, і підгорне під вас ворогів ваших, і будете мирно жити. Та коли будете в ненависті жити, в сварках і міжусобицях, то й самі загинете, і землю батьків і дідів своїх погубите, яку здобули трудом великим. Але слухайте брат брата, живіть мирно. Тепер же заповідаю стіл свій у Києві старшому синові моєму, братові вашому Ізяславу, його слухайте, як слухали мене, хай він замінить вам мене. А Святославу — Чернігів, а Всеволоду — Переяслав, а Вячеславу— Смоленськ». І так розділив [між ними] города, заповідав їм не переходити братніх меж і не зганяти [зі стола]. Говорив Ізяславу: «Коли хтось захоче обидити брата свого, то ти помагай тому, кого обидять». І так наставляв синів Своїх жити в любові. Сам "він уже був тоді хворий і, коли приїхав у Вишгород, розхворівся дуже. Ізяслав тоді в Турові княжив, а Святослав у Володимирі, а Всеволод тоді з батьком був, бо любив його батько більше всіх братів і тримав у себе. Надійшов кінець життя Ярославу, і віддав він душу свою місяця лютого в двадцятий день, у суботу, першого тижня посту, у день святого Федора. Всеволод же прибрав тіло батька свого, возложив на сани і повіз до Києва. Попи за звичаєм піснеспіви співали, і плакали по ньому люди. І принесли і поклали його в мармурову раку у церкві святої Софії, і плакали за ним Всеволод і люди всі. Прожив же Ярослав всіх літ сімдесят і шість.



Начало княжения Изяславля вь КиевЂ.


В лЂто 6563. Пришедъ Изяславъ сЂде в КыевЂ, а Святославъ в ЧерниговЂ, Всеволодъ же в ПереяславлЂ, Игорь в ВолодимерЂ, Вячеславъ вь СмоленьсцЂ.

В то же лЂто иде Всеволодъ на Торкы зимЂ къ Воіню, и побЂди Торкы.

Того же лЂта приходи Блушь с Половци, и створи Всеволодъ миръ с ними, и возвратишася [Половци] вьсвояси.

В лЂто 6564.

В лЂто 6565. Преставися Вячеславъ; сынъ Ярославль, Смоленьский, и посадиша Игоря вь СмольньсцЂ, изъ Володимеря выведше

В лЂто 6566. ПобЂди Изяславъ Голядь.

В лЂто 6567 Изяславъ и Святославъ и Всеволодъ высадиша стрыя своего ис поруба, сЂдЂвша 20 и 4 лЂтъ, и водивше и ко кресту и бысть черньцемь.

В лЂто 6568. Преставився Игорь, сынъ Ярославъ.

Того же лЂта Изяславъ, и Святославъ, и Всеволодъ, и Все славъ, совокупивше воя бещислены, и поидоша на конихъ и в лодьяхъ, бещисленое множьство, на Торкы. И се слышавше Торци, убоявьшеся, пробЂгоша и до сего дни, и помроша бЂгающе, Божиимъ гнЂвомъ гоними, овии отъ зимы, друзии же гладомъ, инии же моромъ [и] судомъ Божиимъ; и такъ Богъ избави крестьяны отъ поганыхъ.

В лЂто 6569. Придоша Половци первое на Руськую землю воевати, Всеволодъ же изыиде противу имъ, мЂсяца февраля вь 2 день; и бившимъся имъ, побЂдиша Всеволода, и воевавше отъидоша. Се бысть первое зло на Руськую землю отъ поганыхъ безбожныхъ врагъ; бысть же князь ихъ Сокалъ.

В лЂто 6570.


Початок княження Ізяслава в Києві.


В літо 6563 [1055]. Прийшов Ізяслав і сів у Києві, а Святослав у Чернігові, Всеволод у Переяславі, Ігор у Володимирі, Вячеслав у Смоленську

Того ж року взимку ходив Всеволод на торків до Воїню і переміг торків.

Того ж літа приходив Блуш з половцями, і Всеволод уклав мир із ними, і половці пішли геть.

В літо 6564 [1056].

В літо 6565 [1057]. Помер Вячеслав смоленський, син Ярослава. І посадив Ігоря в Смоленську, а з Володимира вивів.

В літо 6566 [1058] Ізяслав переміг голядь.

В літо 6567 [1059] Ізяслав, Святослав і Всеволод звільнили стрия свого [Судислава] з поруба, де він просидів двадцять чотири роки, і взяли з нього клятву на хресті, і він став ченцем.

В літо 6568 [1060]. Помер Ігор, син Ярослава.

Того ж літа Ізяслав, Святослав, Всеволод і Всеслав зібрали воїв без числа і пішли на конях і в лодіях на торків. І коли прочули про це торки, то так перестрашились, що як побігли, так і до сьогодні бігають, божим гнівом гнані, і перемерли в бігах — одні від холоду, другі з голоду інші від мору і суду божого. Так Бог позбавив християн від поганих.

В літо 6569 [1061] вперше прийшли половці на Руську землю воювати. Всеволод же вийшов проти них місяця лютого у другий день. І билися вони, перемогли Всеволода і після бою відійшли. Це було перше зло на Руську землю від поганих безбожних ворогів. Був же князь у них Сокал.

В літо 6570 [1062].


В лЂто 6571. Преставися Судиславъ, братъ Ярославль, и погребоша и во церкви святаго Георгия.

Того же лЂта в НовЂгородЂ иде Волхово вьспять дний 5; се же знамение не [на] добро бысть: на 4-е лЂто погорЂ весь городъ.

В лЂто 6572. БЂжа Ростиславъ къ Тмутороканю, сынъ Володимиръ, внукъ Ярославль, и с нимъ бЂжа Порей и Вышата, сынъ Остромирь воеводы Новгородьского; и пришедъ выгна ГлЂба изъ Тмуторокана, а самъ сЂде в него мЂсто.

В лЂто 6573. Иде Святославъ на Ростислава кь Тмутороканю, Ростиславъ же отступи прочь из града, не убоявься его, но не хотя противу стрыеви своему оружья взяти. Святославъ же пришедъ къ Тмутороканю, посади сына своего пакы ГлЂба, и вьзвратися вьсвояси; пришедъ пакы опять Ростиславъ, и выгна ГлЂба, и приде ГлЂбъ къ отцю своему; Ростиславъ же пришедъ сЂде въ ТмутороканЂ.

В то же лЂто Всеславъ сЂде рать почалъ.

В та же времена бысть знамение на западЂ: звезда превелика, лучЂ имуще аки кровавЂ, всходящи с вечера по заходЂ солънечнемь, и бысть за 7 дний; се же проявляющи не на добро. Посемъ же быша усобицЂ многы и нашестви поганыхъ на Руськую землю, си бо звЂзда акы кровава, проявъляющи крови пролитье. В та же времена бысть дЂтище вьвержено вь СЂтомле; сего же дЂтища выволокоша рыболо†в неводЂ, егоже позоровахомъ и до вечера, и пакы вывЂргоша и вь воду, бяше бо на лицЂ его сице срамнии удове, а иного нЂльзЂ казати срама ради. Пред симже временемь солнце прЂменися, не бысть свЂтло, но акы мЂсяць бысть; егоже невегласии глаголють снЂдаему сущю. Се же бывають сия знамения не на добро, мы бо по сему розумЂхомъ. Якоже древле, при АнтиосЂ, вь ЕрусалимЂ, ключися внезапу по всему граду за 40 дний являтися на въздусЂ на конихъ рищищимъ, вь оружьи, златыя одежа имущи, и полкы обо[амо] являющемъ, и оружью движащюся; се же являше нахожение Антиохово, нашествие рати на Ерусалимъ. Посемъ же при НеронЂ царЂ в томъ же ЕрусалимЂ въсия звЂзда, вь образъ копийный надъ городомъ; се же проявляше нахожение рати отъ Римлянъ И пакы сице бысть при УстиянЂ царЂ, звЂзда вьсия на западЂ, испущающи луча, юже прозываху блисталницю, и бысть сияющи за 20 дний, посемъ же бысть звЂздамъ течение с вечера до утрия, яко мнЂти всимъ, яко падають звЂзды, и пакы солнце без лучь сияше; се же проявляше крамолы, недузи, человЂкомъ умертвие бяше. Паки же при Маврикии цари бысть се: жена дЂтище роди безъ о.чью, безъ руку, вь чресла бЂ ему рыбьий хвостъ прирослъ, и песъ родися шестоногъ. Въ Африкии же 2 дЂтища родистася, единъ о 4 ногахъ, а другий о двою главу Посемъ же бысть при КостянтинЂ иконоборци, сына Леонова, течение звЂздьное бысть на небесЂхъ, оттергаху бо ся на землю, и яко видящимъ мнЂти кончину; тогда же вьздухъ вьзлияся повелику. В Сурии же бысть трусъ велий, землЂ расЂдшися три поприщь, изииде дивно изъ земли мьска, человЂцскымъ гласомъ глаголющи, проповъдающи наитье языка, еже и бысть: наидоша бо Срацини на Палестиньскую землю. Знаменья бо вь небеси, или вь звЂздахъ, или вь солнци, или птицами, или етеромъ чимъ, не благо бываеть; но знамения сица на зло бывають, или проявление рати, или гладу, или на смерть проявьляеть.

В літо 6571 [1063] помер Судислав, брат Ярослава, і поховали його в церкві святого Георгія.

Того ж літа в Новгороді води Волхова ішли назад днів п’ять. Це знамення не на добро було: на четверте літо погорів весь город.

В літо 6572 [1064] утік Ростислав, син Володимира, внук Ярослава до Тмуторокані, а з ним утік Порей і Вишата, син Остромира, воєводи Новгородського. І, прийшовши, вигнав Гліба із Тмуторокані, а сам сів на його місце.

В літо 6573 [1065] ходив Святослав на Ростислава до Тмуторокані. Ростислав же відступив геть із города, не тому, що злякався його, а тому, що не захотів проти стрия свого підняти оружжя. Святослав же прийшов до Тмуторокані, знову посадив сина свого Гліба і повернувся назад. Прийшов знову Ростислав і вигнав Гліба, і прийшов Гліб до отця свого, Ростислав же, повернувшись, сів у Тмуторокані.

Того ж літа Всеслав міжусобну війну розпочав.

У ті ж времена було знамення на заході: зірка превелика, неначе з кривавими променями, сходила звечора після заходу сонця, і так було сім днів. Се віщувало не на добро. Після цього було усобиць багато і нашестя поганих на Руську землю, бо ця зірка була неначе кривава і віщувала кровопролиття. У ті ж времена було дитя викинуто в [ріку] Сітомлю, це дитя витягли риболови в неводі, його роздивлялися до вечора і знову вкинули його в воду, бо на його лиці були сороміцькі частини тіла, а про інше через сором і говорити не можна. Перед цим же временем сонце перемінилося, було не світле, а ніби місяць; про нього невігласи говорили, що можна з’їсти. Так ото подібні знамення бувають не на добро. Ми це з того розуміємо, що ще в давнину, при Антіосі, в Єрусалимі трапилося: раптом по всьому городу протягом сорока днів стали з’являтися в повітрі вершники на конях, при оружжі, в золотих одежах, і з’являлися полками, розмахуючи оружжям. Це віщувало напад Антіоха, нашестя військ на Єрусалим. А потім ще за царя Нерона, у тому ж Єрусалимі, возсіяла списоподібна звізда над городом. Це віщувало нашестя римського війська. А ще таке було при Юстиніані царі: звізда возсіяла на заході, випускаючи промені, за що прозвали її «блистальницею», і сяяла двадцять днів, а після цього була звізд течія з вечора й до ранку, так що всі думали, що то зорепад; і знову сонце без променів сіяло. Се ж предвіщало крамоли, недуги, смерть людям. Знову ж за царя Маврикія було таке: жінка дитя народила без очей, без рук, а до живота йому риб’ячий хвіст приріс. І пес народився шестиногий. У Африці ж двоє дітей народилося: один четвероногий, а другий двохголовий. А потім же за царя Костянтина іконоборця, Леонового сина, була звізд течія на небесах, зорі одторгалися й падали на землю, і хто бачив, той чекав кінця. Тоді ж повітря рясно стікало на землю. У Сірії ж був трус сильний, земля розверзлася на три поприща, і із землі чудом вийшов мул, людською мовою говорив і предвіщав нашестя чужинців, що й сталося: напали сарацини на Палестинську землю. Знамення бо в небесах, чи в зірках, чи в сонці, чи у птицях, чи в чомусь іншому не на добро бувають. Такі знамення на зло бувають, віщуючи війну, чи голод, а чи смерть.


В лЂто 6574. Ростиславу сЂдящу вь Тмуторокани, и емлющи дань у Касогъ и в ыныхъ странахъ. Сего же убоявъ же ся ГрЂци, послаша с лестью Котпана; оному же пришедшю къ Ростиславу и увЂрившюся ему, и чьтяше и Ростиславъ. Единою же пьющу Ростиславу с дружиною своею, рече Котопанъ: «княже! хощю на тя пити»; оному же рекшу: «пий». Онъ же испивъ половину чаши, а половину вдасть князю пити; дотиснувься палцемъ в чашю бЂ бо имЂя подъ ногьтемь растворение смертьное, и дасть князю урекъ смерть до осми дний. Оному же испившю, Котопанъ же пришедъ Кьрсуню повЂда, яко в сий день умреть Ростиславъ, якоже и бысть; сего же Котопана побиша камениемь людье Корсуньстии. БЂ же Ростиславъ мужь добръ на рать, вьзрастомъ же лЂпъ и красенъ лицемь, милостивъ убогимъ; умре же мЂсяца февраля въ третий день, и тако положенъ бысть вь церкви святыя Богородица.

В лЂто 6575. Заратися Всеславъ, сынъ Брячьславль Полотьский, и зая Новъгородъ; Ярославличи же трие, Изяславъ, Святославъ, Всеволодъ, совокупивше воя, идоша на Всеслава зимЂ сущи велицЂ. И придоша къ МЂньску, и МЂнянЂ затворишася вь градЂ; си же братья взяша МЂнескъ, исьсЂкоша мужи, а жены и дЂти взяша на щиты, и поидоша кь НемизЂ; и Всеславъ поиде противу. И совокупившеся обои на НемизЂ, мЂсяца марта вь 3 день, и бяше снЂгъ великъ, и поидоша противу собЂ; и бысть сЂча зла, падоша мнозЂ, и одолЂ Изяславъ, Святоставъ, Всеволодъ, а Всеславъ бЂжа. Посемъ же, мЂсяца іюня вь 10 день, Изяславъ, Святославъ и Всеволодъ целовавше крестъ честный кь Всеславу, рекше: «приди к нама, а не створимъ ти зла»; онъ же надЂяся цЂловании креста, переЂха в лодьи чресЂ ДнЂпръ. Изяславу же в шатеръ предъидущю, и тако яша Всеслава на Рши, у Смоленьска, преступивше крестъ. Изяславъ же приведе Всеслава Кыеву, и вьсадиша и в порубъ съ двЂимя сынънома.

В лЂто 6576. Придоша иноплеменьници на Рускую землю, Половци мнозЂ, Изяславъ же, и Святославъ и Всеволодъ изиидоша противу имъ на Льто; и бывши нощи, поидоша противу собЂ, грЂхъ ради нашихъ попусти Богъ на ны поганыя, и побЂдиша Половци. Наводить Богъ по гнЂву своему иноплеменьники на землю, и тако скрушенымъ имъ вьспомянуться к Богу; усобная же рать бываеть отъ сважения дьяволя. Богъ бо не хощеть зла вь человЂцЂхъ, но блага; а дьяволъ радуеться злому убийству кровопролитью, вьздвигая свары, зависти, братоненавидЂния, клеветы. Земли же согрЂшивши которЂй любо, то казнить Богъ смертью, или гладомъ, наведениемь поганых, или вредомъ, или гусЂницею, или инЂми казньми, аще ли покаавшеся будемъ в немже ны Богъ велить быти.

Глаголеть бо намъ Пророкомъ: обратитеся ко мнЂ всимъ серд. цемъ вашимъ, постомъ и плачемь. Да аще сице творимъ, всихъ грЂхъ прощени будемь, но мы на злое взвращаемься, аки свинья в калЂ гръховьнемь присно валяющеся и тако пребываемь. ТЂмже и Пророкомъ намъ глаголеть разумъхъ, рече, яко жестокъ еси, и шия желъзна выя твоя, того ради удержахъ отъ васъ дождь, предълъ единъ одождихъ, а другаго не одождихъ, исьше, и поразихъ вы зноемь и различными казньми; то и тако не обратитеся ко мнЂ. Сего ради винограды ваша, и смоквие вае нивы и добравы ваша истьрохъ, глаголеть Господь а злобъ вашихъ не могохъ истерти, послахъ на вы различныя болЂзни и смерти тяжькы, и на скотЂ ихъ казнъ свою послахъ то и тако не обратистеся ко мнъ, но рЂсте, мужаимъся. ДоколЂ не насы тистеся злобъ вашихъ? Вы бо уклонистеся отъ пути моего глаго леть Господъ, съблазнисте многы сего ради свидитель скоро на противныя на прелюбодЂйца, и на кленущаяся именемъ моимъ во лжю и на лищающая мьзды наимника и насиль ствующе сиротЂ и вдовици, и на укланяющая судъ криво. Почто не въздръжастеся вь грЂсЂхъ вашихъ, но уклонисте законы моя и не схранисте ихъ? И обратитеся ко мнЂ, и обращюся кь вамъ, глаголеть Господь, и азъ отвергу вамъ хляби небесныя, и възвра щю отъ васъ гнЂвъ свой, дондеже все обилуеть вамъ, и не могуть изнемощи виногради ваши и нивы Но вы отяжасте на мя словеса ваша, глаголюще суетнъ работая Богу тЂмже усты чтуть мя а сердце ваше далече отстоить отъ мене, глаголеть Господъ Того ради ихже просимъ и не улучимъ будуть бо, рече, егда призоветь мя и азъ не послушаю васъ, взищете мене злии, и не обрящете; не вьсхотЂша бо ходи [ти] по путемь моимъ, да того ради затворяеться небо, ово ли злЂ отвЂрзаеться, градъ в дождя мЂсто пущая, ово ли сланою плоды узнабляя и земьлю зноемъ томя нашихъ ради грЂхъ Аще ли ся покаемъ о злобахъ своихъ, то аки чадомъ своимъ подасть намъ вся прошения, и одождить намъ Дождь ранъ и позденъ, и наполняться гумна ваша пшеници, и прольються точила виньная и маслиньная, и вьздамъ вамъ за лЂта, яже пояша прузи и хрустове, и гусиница; сила моя великая, юже послахъ на вы, глаголеть Господъ Вседержитель. И си слышаще вьстягнемся отъ зла на добро, вьзищете суда, избавите обидимаго; на покаяние придемь, не вьздающе зла на зло, и ни клеветы за клевету, но любовию прилЂпимся ГосподЂ БозЂ нашемъ, постомъ и рыданиемь, слезами омывающе вся прегрЂшения, не словомъ, нарЂчающеся крестьани, а поганьски живуще. Се бо не поганьски [ли] живемь, аще вьсрящемь вЂрующе? Аще бо кто усрящеть чернорисца, то вьзвращаеться, или единець, или свинью; то не поганьскии ли есть се? Се бо по дьяволю научению кобъ сию держать, друзии же к чіханию вЂруеть, же бываеть на здравье головЂ. Но сими дьяволъ льстить, и другыми нравы всякыми льстьми, превабляеть ны отъ Бога, трубами, скомрахы, и гусльми, и русальями. Видимъ бо игрища утолочена, и людий множьство на нихъ, яко упихати начнуть другъ друга, позоры дЂюще отъ бЂса замышленаго дЂла; а церкви стоять, егда же бываеть годъ молитвы, мало ихъ обрЂтаеться вь церкви. Да сего ради казни приемлемь отъ Бога всякыя, нахожение ратныхъ, по Божью повелению приемлемь казнь грЂхъ ради нашихъ.

И мы же на предлежащее возвратимся.

В літо 6574 [1066] Ростислав сидів у Тмуторокані і збирав дань у касогів і в інших народів. Греки так устрашилися цього, що послали підступного котопана. Коли він прийшов до Ростислава, то ввійшов до нього в довір’я, і шанував його Ростислав.

Одного разу, коли Ростислав пирував із дружиною своєю, котопан сказав: «Княже! Хочу випить за твоє здоров’я. Тому князь сказав: «Пий». Він же випив половину чаші, а половину дав випити князеві, доторкнувшись пальцем у чашу, бо мав під нігтем розчинну отруту смертельну і дав князеві, прирікши на смерть через сім днів. Князь випив, а котопан прийшов у Корсунь і звістив, що в цей день помре Ростислав, так і сталося. Цього ж котопана люд корсунський побив камінням. А був Ростислав прекрасний воїн, віку хорошого, лицем гожий, до убогих милостивий. Помер місяця лютого третього дня і похоронили його в церкві святої Богородиці.

В літо 6575 [1067] почав міжусобну війну Всеслав, син Брячеслава, полоцький і зайняв Новгород. Троє Ярославичів — Ізяслав, Святослав і Всеволод,— об’єднавши воїв, пішли на Всеслава суворої зими. І прийшли до Мінська, а мінчани закрилися в городі. Тоді брати взяли Мінськ, перебили мужів, а жон і дітей взяли на щити і пішли до [річки] Неміги. І Всеслав вийшов проти них. І зіткнулися обидва [війська] на Немізі третього березня, і пішли одне проти другого. І були сніги глибокі, і була січа люта, і багато загинуло, і здолали Ізяслав, Святослав і Всеволод, а Всеслав утік.

Після цього десятого червня Ізяслав, Святослав і Всеволод на чесному хресті поклялися Всеславу і сказали: «Приходь до нас, не зробимо тобі зла». Він же, повіривши у клятву на хресті, переїхав у лодії через Дніпро. Коли ж Ізяслав, йдучи попереду, вів до свого шатра Всеслава, того схопили на Рші біля Смоленська, порушивши клятву на хресті дану. Ізяслав же привів Всеслава до Києва і посадив його у поруб із двома синами.

В літо 6576 [1068] прийшли іноплемінці на Руську землю — сила-силенна половців. Ізяслав, Святослав і Всеволод вийшли проти них на Альту, і коли настала ніч, пішли вони один на одного. За гріхи наші наслав Бог на нас поганих, і перемогли половці. У гніві своєму наводив Бог чужинців на землю [нашу], і тільки після поразки від них згадали про Бога. На міжусобні ж війни спокушає диявол. Адже Бог не бажає зла людям, а добра. А диявол радіє зі злого вбивства і кровопролиття, збуджує чвари і заздрощі, братоненависництво, наклепи. А коли ж у гріх впадає якась країна, то карає бог смертю, або голодом, або нашестям поганих, або засухою, або гусінню, або іншими карами, щоб ми покаялися, і в каятті нам Бог велить жити.

Передають-бо нам пророки [слова Бога]: «Верніться до мене всім серцем вашим, постом і плачем». І коли так чинити будемо, простяться нам всі гріхи. Але ми у злі крутимось, подібно свиням у калі гріховному вічно барложимося і так живемо. Через тих же пророків [Бог] нам говорить: «Я знав,— каже,— що впертий ти є, твоя ж шия — то м’язи залізні, і через те не допустив до вас дощу, одне місце оросив, а друге не оросив, висушив і покарав вас спекою і різними карами, і то ви не вернулися до мене. Через те виногради ваші, і смоківниці ваші, ниви і діброви ваші знищив я,— говорить Господь.— А злоби вашої не зміг витравити. Наслав на вас різні хвороби і смерті тяжкі, і на скотину вашу кару свою послав, але й тоді ви не вернулися до мене, а сказали: «Мужаємось». Допоки не насититеся злобами вашими? Адже ви ухилилися зі шляху мого,— говорить Господь,— і спокусили багатьох», а тому: «Свідчить скоро буду проти ворогів, на перелюбців, і на тих, що, брешучи, клянуться іменем моїм, і на тих, що не платять за працю наймитам, обижають сиріт і вдів, і суд схиляють на несправедливість. Чому не утримуєтесь від гріхів ваших, але перекручуєте закони мої і не дотримує теся їх? Зверніться до мене, і я звернуся до вас,— говорить Господь,— і я розкрию вам безодні небеснії, і від верну від вас гнів свій, доки не матимете всього в достатку, і не зможуть виснажитися виноградники і ниви ваші. Але ви обтяжуєте мене словами своїми, говорячи: «Суєтно служить Богу». А тому: «Вуста шанують мене, а серце ваше далеко від мене»,— говорить Господь. Через те що просимо — не одержуємо. «А буде,— говорить,— що покличете мене — і я не послухаю вас, шукатимете мене в біді — і не знайдете, бо не побажали іти шляхом моїм» а через те і закривається небо або зло розверзається, град замість дощу пускає або морозом плоди поб’є і землю спекою виснажить через гріхи наші. А коли покаємося в злодійствах своїх, то, як чадам своїм, «дасть на спасіння і зішле вам дощу, дощу раннього й пізнього, і наповняться токи пшеницею, і переливатимуться чавильні вином і оливою, і надолужу Я вам за ті роки, що пожерла сарана, і коник, і гусінь. Моє військо велике, що я посилав проти вас» — говорить Господь Вседержитель. І, це чуючи, ухиляймося від зла до добра, вимагаймо справедливого суду, заступаймось за покривдженого; покаймося і не будемо воздавати злом за зло і наклепом за наклеп, а любов’ю пригорнемося до Господа Бога нашого, постом і плачем, сльозами омиваючи всі прогрішіння наші, щоб не на словах називалися християнами, живучи по-поганськи. Хіба не як погани живемо, коли віримо в зустріч? Бо коли хто зустріне чорноризця або пустинника чи свиню, то вертається назад. Хіба це не по-поганськи? Адже се за диявольським підмовленням віримо в прикмети, а інші у чхання вірять, що воно на здоров’я голові. Але цими і іншими способами диявол спокушає, всілякими хитрощами зваблює нас від Бога, трубами, скоморохами, і гуслями, і русаліями. Адже бачимо ігрища утоптані і людей безліч на них. А як почнуть давити один одного, видовища робить — бісом задумані діла,— а церкви стоять, навіть коли настає час молитви, мало їх знаходиться в церкві. От через це і кари різні приймаємо від Бога, військові нашестя, за Божим повелінням кари приймаємо через гріхи наші.

Але повернемося до попереднього [повіствування].


Изяславу же со Всеволодомъ Кыеву пришедшю, а Святославу Чернигову, и людье Кыевьстии прибЂгоша Кыеву, и створивше вЂче на торговищи, и рЂша пославшеся ко князю: «се Половци росулися по земли; да вдай, княже, оружья и кони, и еще бьемься с ними». Изяславъ же сего не послуша. И начаша людье говорити на воеводу на Коснячь, и идоша с вЂча на гору, и придоша на дворъ Коснячьковъ, и не обрЂтоша его, у двора сташа Брячьславля и рЂша: «поидемь, высадимь дружину ис погреба». И раздЂлишася на двое: и половина ихъ иде кь погребу, а половина иде по мосту; сии же идоша на княжь дворъ. Изяславу сЂдящу на сенЂхъ с дружиною своею, и начаша прЂтися сь княземь. Стояще долЂ, а кьнязю изо оконца зрящю, и дружинЂ стоящи у князя, рече Тукы, Чюдиновъ братъ, Изяславу: «видиши, княже, людье вьзвыли; посли, ать блюдуть Всеслава». И се ему глаголющю, и другая половина людий приде отъ погреба, створивше погребъ, и рЂша дружина князю: «се зло есть; посли ко Всеславу, ать призвавше ко оконьцю, и проньзнути и мечемь»; и не послуша сего князь. Людье же кликнуша и идоша к порубу Всеславлю; Изяславъ же се видивъ, со Всеволодомь поб.Ђгоста с двора, людье же высЂкоша Всеслава ис поруба, въ 15 день сентября, и поставиша и средЂ двора княжа, и дворъ княжь разъграбиша, бещисленое множьство злата и сребра, и кунами и скорою. Изяславъ же бЂжа в Ляхы. Посемъ же Половцемъ воюющимъ по земли РустЂй, а Святославу же сущю в ЧерниговЂ, а Половцемь вою[ю] щимъ около Чернигова, Святославъ же собравъ дружину, и нЂколико ихъ изыиде на ня ко Сновьску. Но узрЂша Половци идуща въя, и пристрояшася противу; и видивъ Святославъ множьство ихъ, и рече дружинЂ своей: «потягнемъ, уже намъ нельзЂ камо ся дЂти», и удариша вь конЂ; и одолЂ Святославъ вь трЂхъ тысящахъ, а ПоловЂць 12 тысящь, и тако изби я, и друзии потопоша вь Снъви, а князя ихъ руками яша, вь 1 день ноября, и вызвратися с побЂдою вь градъ свой Черниговъ Святославъ. Всеславъ же сЂде в КыевЂ. Се же Богъ яви крестьную силу, понеже Изяславъ цЂловавъ крестъ, и я и; тЂмже наведе Богъ поганыя, сего же я†избави крестъ честьный; вь день бо Вьздвижения Всеславъ и въздохнувъ рече: «о кресте честный! понеже к тобЂ вЂровахъ, избави мя отъ рова сего». Богъ же показа силу крестьную на показание земли РустЂй, да не преступають честнаго креста, цЂловавше его; аще ли кто преступить, то и сдЂ приимуть казнь, и на преидущемь вЂцЂ казнь вЂчную. Понеже велика есть сила крестьная: крестомъ бо побЂжени бывають силы бЂсовьскыя, крестомъ бо Господь княземъ пособить в бранехъ, крестомъ огражени вЂрнии человЂци побЂжають супостаты противныя, крестомъ бо вьскорЂ избавляеть отъ напасти, призывающимъ его с вЂрою. Ничтоже ся бЂси бояться, токмо креста; аще бо бываеть отъ бЂсовъ мЂчтание, знаменавъше лице крестомь прогоними бывають. Всеславъ сЂде вь Кые†мЂсяць 7.

Коли Ізяслав із Всеволодом прийшли до Києва, а Святослав до Чернігова, то люд київський збігся в Києві, і влаштували віче на торговищі, і сказали, звернувшись до князя: «От половці розсипалися по землі, так видай, княже, оружжя і коні, і ми ще поб’ємося з ними». Ізяслав же до цього не прислухавсь. І стали люди намовлять на воєводу Коснячка, і, повертаючись із віча на гору, вони прийшли на двір Коснячків, і не знайшли його, і зупинились біля двору Брячислава і сказали: «Підемо і звільнимо з темниці дружину». І розділилися на дві групи: і пішла половина їх до темниці, а половина пішла по мосту, і оці прийшли на княжий двір. Ізяслав у цей час на сінях раду радив із дружиною своєю, і ті, що зупинились внизу, стали спорити з князем. А князь дивився із віконця, і дружина стояла біля князя, і сказав Тука, Чудинів брат, Ізяславу: «Бачиш, княже, люди галасують, пошли, щоб краще стерегли Всеслава». І коли говорив йому, прийшла і друга половина людей від темниці, відчинивши погріб. І сказала дружина князеві: «Це біда. Пошли до Всеслава, хай прикличуть його до віконця і заколять його мечем». І не пристав на це князь. Люди ж загукали і пішли до темниці Всеславової. Івяслав все це бачив і разом із Всеволодом утік із двору. Люди ж вирубали Всеслава з поруба п’ятнадцятого вересня і привели його посеред двору княжого, а двір княжий розграбували — незліченну кількість золота і срібла, і в монетах, і у злитках. Ізяслав же втік у Ляхи.

Після цього, коли половці чинили розбій по землі Руській, а Святослав був у Чернігові, половці почали розбійничать побіля Чернігова, Святослав зібрав дружину, і частина її виступила проти них біля Сновська. Але коли половці побачили, що йдуть вої, то приготувались до бою. І Святослав побачив, що половців безліч, і сказав дружині своїй: «Вдаримо, бо нікуди уже нам дітися». І пришпорили коней, і здолав Святослав, маючи три тисячі, дванадцять тисяч половців, і так розбив їх, що деякі потопилися в Снові, а князів їхніх власними руками в полон узяв першого листопада, і повернувся Святослав з перемогою у град свій Чернігів.

Всеслав же сидів у Києві. Це Бог з’явив силу хреста, оскільки Ізяслав цілував хрест Всеславу і захопив його. Через те навів Бог поганих, Всеслава ж явно визволив хрест чесний, бо в день Воздвиження Всеслав зітхнув і сказав: «О хрест чесний! Оскільки я в тебе вірив, ти і визволив мене із цього рову». Бог же показав силу хресну на науку землі Руській, щоб не порушували клятву дану на хресті, цілуючи його. І коли хто порушить, то і тут прийме кару, і на тому світі матиме кару вічну. Бо велика сила хрестова: хрестом-бо перемагають сили бісівські, хрестом-бо Господь князям у битвах пособляє, хрестом хранимі віруючі люди супостатів-ворогів перемагають, хрестом від напасті швидко звільняються ті, хто з вірою до нього звертається. Нічого біси не бояться, тільки хреста. А коли в людей з’являються бісівські видіння, осінивши лице хрестом, проганяють їх. Всеслав сидів у Києві сім місяців.






Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.