Попередня     Головна     Наступна

КОМЕНТАР
до перекладу «Повісті врем’яних літ»

Повний коментар до «Повісті врем’яних літ» — справа академічного видання.

Поданий нижче коментар розраховано на найширший загал читачів і підпорядковано одній меті—прояснити текст, розширити стиснену літописною лаконічністю інформацію про окремі події та подати відомості, що мали б сприяти розумінню змісту.

Перекладач, відтворюючи сучасною мовою текст Іпатського списку «Повісті врем’яних літ», користувався такими принципами:

1. Подати якнайточніший переклад, наскільки дозволяв це досвід і знання перекладача. Тому найменші доповнення до тексту, необхідні для його прояснення, подано в квадратних дужках.

2. Всі історичні реалії — географічні назви, імена, історична термінологія залишені без змін, але подані за сучасним правописом (ГургЂв — Гургів, тобто Юр’їв). Коментар до історично-географічної топоніміки подано в окремому покажчику «Коментар до літописних географічних назв». Всі терміни, що відбивають історичний колорит, подані в «Короткому словнику історичної термінології, що вживається в «Повісті врем’яних літ». Перекладач виходив з того, що помилка коментатора— значно менше лихо, аніж спотворення тексту оригіналу Саме тому краще помилитися в поясненні, коментарі, аніж неправильно перекласти.

3. В тексті літопису є чимало паралельних форм: Олег і Ольг, руські, руськії; словени і словіни, Новігород і Новагород, Новгород і т. д. Перекладач вважав за недопустиме уніфіковувати ці й іиші форми. чи, скажімо, перекладати «словіни» і «словени» як «слов’яни», що часом зустрічається в існуючих російських і українських перекладах. Що така розбіжність не є наслідком неуважності перекладача чи редактора, читач завжди має змогу переконатися, звернувшись до тексту оригіналу, який друкується зліва. Читач із філологічною освітою і знанням старослов’янської мови може взагалі обійтись без перекладу, маючи текст оригіналу.

4. Місця, що коментуються, в тексті перекладу не зазначаються. Окремо подається коментар до недатованої частини літопису і до річних записів, які потребують коментування. Читач, прочитавши той чи інший річний запис, може знайти пояснення під відповідним роком в коментарях чи відповідних іменних покажчиках.

5. В тексті «Повісті врем’яних літ» багато цитат з Біблії. Літописець з біблійним текстом поводиться вільно. Часом компілює, стягує різні тексти, переказує своїми словами. У коментарях у переважній більшості вказано, з яких біблійних книг літописець бере цитати: назви біблійних книг подаються скорочено, перша цифра, відділена крапкою, означає число глави тієї чи іншої книги, подальші цифри — зачала (рядки), що мають однакову нумерацію в усіх існуючих виданнях Біблії.

6. У перекладі залишено без змін написання імен, воно повністю відповідає традиції живого народного мовлення: Євга (Єва), Ларивон (Іларіон), Костянтин (Константин), Олександр (Александр). Літописець взагалі уникає «акання» і навіть ім’я Аскольда кілька разів пише через «О» — Оскольд.

Для коментування використано численні наукові видання, праці російських і українських вчених, дослідників «Повісті врем’яних літ».

Переклад «Повісті врем’яних літ» здійснено за виданням: Летопись по Ипатскому списку, издание Археографической комиссии // Спб, 1871.

КОМЕНТАР
до недатованої частини «Повісті врем’яних літ»

«Літописець Руський» — під цією назвою в Іпатському списку подано «Повість врем’яних літ», «Київський літопис» і «Галнцько-Волинський літопис» — найдавніший літописний звід київської редакції, що охоплює події до 1292 р. Рукопис Ігатського списку було виявлено в костромському Іпатському (Іпатіївському) монастирі. Із трьох літописів цього Зводу до нашого видання включено тільки початковий літопис — «Повість врем’яних літ», що подає відомості до 1117 р. включно.

«Чорноризця Федосієвого монастиря Печерського» — в Іпатському списку ім’я автора не зазначено, але в іншому списку — Хлєбниківському — його вказано: «Нестора чорноризця Федосієвого монастиря» Тривалий час Нестор вважався одноособовим автором «Повісті врем’яних літ». Академік Шахматов висунув добре аргументовану гіпотезу, що «Повісті врем’яних літ» передував «Початковий звід», упорядкований в 70-х рр. XI ст. Никоном і відредагований вдруге в 90-х рр. XI ст. ігуменом Києво-Печерського монастиря Іоанном. Цей «Початковий звід» до нас не дійшов, але відбився в новгородському літописанні. Згідно гіпотези О. О. Шахматова, Нестор суттєво переробив «Початковий звід», доповнив записами подій кінця XI — початку XII ст. Ім’я автора «Повісті врем’яних літ» зазначено також у «Києво-Печерському патерику»: «Нестор, иже написа літописець». Роботу над «Повістю врем’яних літ», як твердить О. О. Шахматов, Нестор здійснив у 1110—1112 рр. Після смерті київського князя Святополка, покровителя Печерського монастиря, літописання було передано з Видубецький Михайлівський монастир, де в 1118—1119 рр. ігумен Сильвестр переробив заключні статті «Повісті врем’яних літ». Його запис зберігся в Лаврентіївському списку. Таким чином, події руської історії в «Повісті врем’яних літ» охоплюють час від 852 р., коли «нача ся прозивати Руська Земля», по 1117 р. включно. Далі йде Київський літопис (роки 1118—1198), а за ним — ГалицькоВолинський (1202—1292 рр.).

Додані в дужках слова «і ті, що течуть» — конче необхідні. На цьому місці літописець і наступний редактор невдало поєднали відомості із двох джерел. Словами «и рЂку Тигру тЂкущую межи Миди и Вавилоном...» закінчується запозичення із «Хроніки» Георгія Амартола, а продовження взято із іншого джерела — «Хронографа». В результаті поєднання вийшло, що ріка Тигр тече на північ до Понтського (Чорного) моря. Тут, очевидячки, двома авторами поєднано різні тексти.

Подібну суперечність фіксуємо і далі, коли мова йде про походження русі як народу: «В Афетовій же частині сидять русь, чудь і всі народи...» Стверджується, що русь — східноєвропейський народ. Наступне речення стверджує, що русь — західноєвропейський, «варяжський» народ:

«Афетове ж коліно і це: варяги, свеї, урмани, готи, русь, агляни, галичани, волохи, римляни, німці, корляги, венедиці, фрягове та інші». При цьому «варяги» тут названі як окремий народ, а попереднє речення стверджує, що «варяги» — це всі народи, що мають осілість понад морем Варязьким, під яким виразно названо уже не Балтійське море, а весь водний простір навколо Європи від Балтійського моря до Середземного: «Понад цим же морем (Варязьким) сидять варяги — в напрямку на схід, до меж Симових, і на захід понад тим же морем сидять до землі агалянської і волоської».

Тут також маємо поєднання відомостей із різних джерел, що дали поштовх до створення теорій про норманське і кельтське походження русі (полян, українців) як народу.

«дні Нектана і Фалека» — Іоктан і Фалек — біблійні персонажі, сини Євера, внука Симового,— народилися через сто років після потопу, за їхнього життя, згідно Біблії, було змішання мов і розсіяння людей, щоб вони оволоділи землею.

«в ширину 5323 лікті». Лікоть — біблійна міра довжини, дорівнює 0,5 м.

Літописець непослідовний у вживанні найменування племені — словени і словіни. Цю непослідовність залишаємо непорушною, оскільки, здається, він має на увазі все-таки два племені, а не одне.

«7 море те називають Руським» — заслуговує на увагу, як нам здається, пояснення, назви, дане С. Шелухіним у книзі «Звідкіля походить Русь» (Прага, 1929). Він наводить цікаві факти про існування ще до н. е. на півдні Франції у Галлії держави «Ruthena Civitas», жителі якої називалися русини, рутени, рус, русь, а в грецькій вимові — рос. У п’ятому столітті ця Русь великою масою вийшла звідти в римську провінцію Норік («названий норцями, що суть словени»), а звідти, асимілювавши кельтські племена, через 200 років пішли двома напрямками: одні через Дунай в Чехію, Словаччину, Галичину, а другі — вниз по Дунаю до Азовського моря, до своїх прародичів — полян. Вони зберігали за собою назву рутени, русини, русь, стали відомим народом в Причорномор’ї і від них Понтське море стали називати Руським морем.

«Апостол Андрій» — згідно Біблії, родом із Віфсаїди, брат апостола Петра і його помічник у рибальстві, один із перших послідовників Ісуса Христа, проповідував у Греції і в Подніпров’ї, був розіп’ятий на

хресті конфігурації, пізніше відомої під назвою Андріївський хрест. Відносно християнського місіонерства літопис подає три суперечливі твердження: про місіонерську подорож по Дніпру Андрія Первозванного, під 983 р. стверджує, що Русь християнські апостоли не відвідували, а під р. 898 — що християнським первоучителем нашим був апостол Павло. І. Я. Франко про це «оповідання» в літопису писав, що воно «досить натягненим способом відносить початок християнства на Русі до часів апостольських, не має під собою ніякої історичної основи. Згадка про Корсунь, де буцімто проповідав Андрій, велить нав’язати його як пізнішу парість якоїсь корсунської легенди, що нав’язувала початок християнства в Корсуні до імені апостола Андрія, так, як інша, дохована до наших часів, «зв’язала його до імені Климента, ученика Петрового і одного з перших пап римських» (т. 6, с. 18).

КОМЕНТАР
до річних записів датованої частини «Повісті врем’яних літ»

6360 (852)

Це перше датоване щорічне повідомлення, подане за Константинопольським літочисленням: від «сотворіння світу» 5508 р. і від Різдва Христового 852 р.— разом: 6360.

Індикт або круг індикту — вид літочислення, період у п’ятнадцять років, встановлений римським імператором Августом для сплати данини підневільними народами. У 312 році н. е. християнська церква встановила святкування Індикту 1 вересня на честь перемоги імператора Константина Великого над тираном Максентієм. Для визначення Індикту треба скласти роки від «сотворіння світу» (5508) і даний рік нашої ери, суму поділити на 15. Частка вкаже, скільки пройшло кругів індикту від «сотворіння світу», а остача — індикт, що відповідає даному рокові. Коли остачі не буде, то індикт 15-й.

«Коли почав царювати Михайло» — йдеться про Михайла III П’яницю (839—867), візантійського імператора, але він вступив на престол не в 852 р., а в 842 р.

«Почала прозиватися Руська земля» — найдавніший літописець користувався візантійським «Хронографом». У ньому він і знайшов найдавнішу, на його думку, згадку про Русь, Руську землю. Питання про походження назв «Русь», «Україна» залишається відкритим і сьогодні, але науці стали відомими незмірно раніші вживання понять русь, рутени, русини, роси на пойменування народу і землі, яку вони заселяли. Часом ті чи інші найменування вчені вживають через прихильність до норманської чи кельтської теорії походження Русі.

У книзі «Откуда есть пошла Русская земля» (Серія: «История отєчества в романах, повестях, документах, века VI—X».— М., Молодая гвардия», 1986, кн. первая, с. 664—682) її упорядник А. Г. Кузьмін подає численні свідчення іноземних джерел про русь (народ) і ругів (інша назва русі). Наведемо тільки ті, що передують літописній даті — 852 рік.

У І ст. Таціт (55—120) згадує ругів на південному березі Балтики.

У II—III ст., за відомостями Йордана (VI ст.), йшла боротьба готів у Прибалтиці з ругами, які були «тілом і духом» сильніші за германців, але все ж були переможені готами.

Поміж 307—314 рр. Веронський документ називає ругів серед римських федератів.

Візантійський письменник першої половини XIV ст. Никифор Григора говорить про руського князя, який до 337 р. займав придворну посаду при імператорі Константині. Йордан розповідає, що в складі держави готського короля Германаріха в другій половині IV ст. були роги (рути), а потім говорить про плем’я росомонів, яке вийшло з покори.

У «Степенній книзі» XVI ст. є свідчення, що між 379—395 рр. були «брані з руськими вої» імператора Феодосія.

У «Житії Дмитрія Солунського» згадується про напад русів (між 379—395 рр.) на «Селунський град».

У 434—435 рр. руги з’являються на ріці Саві (в Югославії) і починають війну з готами.

Із 476 по 493 рр. є численні згадки про рутенського князя Одоакра (Йордан називає його ругом, інші джерела — русинським князем).

У середині VI ст. руги на якийсь час захоплюють владу в Італії.

У 568 р. лангобарди пройшли через Ругиланд в Північну Італію.

Сірійський автор Псевдозахарій згадує росів у Причорномор’ї.

Візантійський поет XII ст. Константан Манассі говорить, що у 626 р. руси брали участь в осаді Константинополя.

Є численні згадки про росів, ругів, русь VIII —IX ст. у арабських, французьких, італійських джерелах.

Давно відома пам’ятка, що зберігається в австрійському м. Зальцбурзі у вигляді мармурової плити з латинським написом такого змісту: «Року божого 477 Одоакр, князь русів (дослівно: «рекс рутенорум».— В. Я.), гепіди, готи, унгари й герули, лютуючи проти церкви божої, благочестивого Максима з його 50 товаришами, що молилися з ним у цій печері по-латинському, за ісповідання віри жорстоко мучених скинули вниз, а провінцію норців мечем та вогнем спустошили». Одоакр — «рекс рутенорум» — постать історична. Біля 470 р. він стає на службу до римлян, стає особистим охоронцем римського імператора, в 475 р. жителі римської провінції Норіку збунтувалися проти начальника римських найманців, вбили його і проголосили своїм вождем Одоакра. Одоакр 14 літ владарював над Римом і був убитий остготами в 490 р. Про «князя русів» Одоакра добре знали на Україні в XVIII ст. Так, С. Величко наводить універсал Б. Хмельницького: автентичність цього універсалу, щоправда, сумнівна: «Коли давній Рим, що може зватися матір’ю всіх європейських міст, володів численними державами й пишався військом у 645 тисяч воїнів, а його далеко менша кількість войовничих русів із Ругії на чолі з князем їхнім Одонацором року 470 звоювала й 14 літ ним володіла, то нам тепер на зразок цих давніх русів, предків наших, хто може заборонити вояцтво й зменшити відвагу лицарську?!» Таким чином, уже знаходимо документальні згадки про «русь» як народ майже на чотириста років раніші, ніж свідчення вітчизняного літописця, що за відомостями про свій народ дуже часто звертався до візантійських історичних джерел.

6361 (853)—6365 (857)

Незаповнені текстом щорічні статті часом охоплюють від 3—4 до 10-ти років, але трапляються вони тільки на початку «Повісті врем’яних літ». Очевидно, щорічні літописні записи до середини XI ст. не велися, а заповнені вони за переказами, легендами, піснями в другій половині XI ст.?

Звертає увагу та обставина, що епічний пісенний матеріал переважає в записах XI ст. і майже зовсім зникає після 1103—1106 рр.

6366 (858)

Відомості про похід греків на Болгарію взято літописцем із «Хроніки»

Георгія Амартола.

6367 (859)

«Брали по білі і вівериці від диму» — цей вислів у літописі має сучасні різночитання. Є думка, що при розбивці тексту на слова була допущена помилка і текст належить читати так: «брали по білій вівериці», тобто по «зимовому горностаю», бо сплата данини «білкою від диму» виглядає як дуже мізерна. На нашу думку, вірогідніше твердження Валерія Шевчука, який вважає, що біль, біла — це дівчина, пізніше білоглова, білоголова — жінка Тобто данину платили по дівчийі від двору і хутром білки. Те, що дівчат потім продавали в Константинополі, очевидно, і в інших містах підтверджується іноземними джерелами. Так, М. Грушевський у книжці «Виїмки з джерел до історії України-Русі» (Львів, 1895) подає свідчення арабського письменника X ст. Ібн-Фадлана про русів: «Приходячи з свого краю, кидають якір у Ітиль (а то велика ріка) й будують на березі великі хати дерев’яні; в одній хаті збирається їх десять, двадцять, більше або менше; кожний має лавку, де й сидить разом із гарними дівчатами, (привезеними) на продаж» (с. 41). Це розповідь про посольство Ібн-Фадлана до царя заволжських (камських) булгар 922 р. Ітиль — р. Волга. Описуючи прибуття руських купців, Ібн-Фадлан дає свідчення про торгівлю дівчатами, що належать володареві купця: «Коли їхні човни приходять до місця якірного, кожен з них виходить з хлібом, м’ясом, молоком, цибулею й напитком, іде до високовиставленого стовпа, з лицем, виробленим подібно до людського; навколо його менші образи, а позаду встромлені в землю високі палі. Він приступає до більшого образа, падає перед ним і каже: «Владико, я прийшов здалека, маю з собою дівчат стільки й стільки голів, соболиних шкур стільки й стільки»,— аж доки не порахує все, що привіз з собою...» (с. 42).

6370 (862)

«1 пішли за море до варягів, до русі, і звалися-бо ті варяги русь». Як видно із літопису, автор під «варягами» розумів не один народ, а сукупність народів, що жили поза Руссю полянською, Київською, в тому числі і ту русь, що мала осілість в Західній Європі по сусідству із англійцями, галичанами, італійцями, німцями. Та русь — варяжська (себто закордонна), то «находници», а Київська русь — корінна, метропольна. Ту, «варяжську», русь («пояша по собі всю русь») і вивів у IX ст., як каже літописець, Рюрик у Подніпров’я.

Твердження про варязько-норманське походження Русі сучасною наукою заперечується категорично на підставі літописних та інших документальних свідчень.

Синеус, Трувор. Існує припущення, що імена братів Рюрика — ні що інше, як неправильне прочитання літописцем якогось скандінавського тексту, що правив йому за джерело. Гадають, там могло бути написано, що Рюрик прийшов із своїм домом чи родом («сине хус») і військовою дружиною («трувор»).

6374 (866)

«Ходили Аскольд і Дір на греків».— Дата походу, як твердять науковці, подана в літописі за Александрійським літочисленням (6374 — — 5500 = 874), а тому не збігається із дійсною датою. Тут поєднано відомості про два походи Русі на Константинополь — 860 р. і 866 р.

«В 14-е літо Михайла царя».— Візантійський імператор Михайло III, за літописом, вступив на престол у 852 р., а насправді це сталося 842 р., ще малою дитиною, а самостійно правив у 856—867 рр.

«Ходив на агарян».— Агарянами називали східні народи, арабів, мусульман, які начебто походять від Ізмаїла, сина наложниці Авраамової — Агарі.

«В церкві святої Богородиці Влахірніх».— Влахерни — північно-західний район Константинополя на правому березі затоки Суд. У церкві Богородиці Влахернської зберігалася «чудотворна» ікона, до заступництва якої, згідно візантійської легенди, і звернувся патріарх. Церква Богородиці Влахернської згоріла в 1434 р.

6390 (882)

«І убили Аскольда і Діра».— Епічна пісня про вбивство останніх потемків київських князів Кия, Щека і Хорива, як зазначав ще 1. Я. Франко, є пізньою переробкою «в інтересі династії Рюриковичів» Серед численних версій про походження Олега одна з останніх переконує нас, що Олег не належав до роду Рюрика, а узурпував владу, маючи в своєму розпорядженні військову дружину і сина Рюрикового — Ігоря, якого використав у своїх корисних цілях. Підкресливши, що Аскольд і Дір не князівського роду, літописець фактично оправдує їх убивство Олегом, який начебто діяв від імені Ігоря. Як гадають, Аскольд і Дір були вбиті не одночасно, бо поховэні в різних місцях.

6395 (887)

Василь I Македонянин — був візантійським імператором у 867—886 р.

Леон (Лев) і Олександр — сини імператора Василя І Леон (Лев) VI був імператором у 886—912 рр., його співправителем, а потім наступником був брат Олександр (912—913 рр.).

6406 (898)

Прабатьківщину в нижній течії р. Ками, чорні угри залишили в 893 р. і в 896 р. були вже на Дунаї.

«І грамота прозвалася словенською» — сьогодні покладено як вихідну у відзначенні Дня слов’янської писемності.

Мефодій (820—885) і Костянтин Філософ (827—869) — творці «слов’янської грамоти» були синами воєначальника із міста Фессалоніки (Солуня). Переклали низку богослужбових книг слов’янською мовою.

«Ростислав, і Святополк, і Коцел послали до царя Михайла».— Посилав у 863 р. один Ростислав (846—870) — князь Великоморавської держави. Святополк (870—894) — його наступник. Коцел — князь Блатенського (Балатонського) князівства. В розповіді про слов’янську гра моту літописець використав «Житіє Мефодія».

«Апостол Андроник. До Морави ж приходив І апостол Павло...» — Апостолами іменувались як 12 учнів Христа, так і 70 перших проповідників християнства, серед яких був і Андроник. У недатованій частині літопису християнським місіонером на слов’янських землях названо апостола Андрія, а в іншому місці сказано, що Русь апостоли не відвідували.

Згідно з Євангелієм, над розіп’ятим Ісусом Христом за наказом Пілата було зроблено єврейською, грецькою і латинською мовами такий напис: «Ісус Назарей, цар іудейський» (скорочений напис на розп’яттях’ ІНЦІ).

6410 (902)

Повідомлення подано за продовженням «Хроніки» Георгія Амартола. Семен, Семеон— болгарський цар Симеон (893—927) воював із Візантією в 894—896 рр. Але похід угрів на болгар був не в 902 р., а в 893 р Звідки взята дата літописцем, не встановлено.

6411 (903)

«І привели йому жону із Плескова».— В одному із літописів (Архангельському) після оцих слів додано: «десяти літ», а ще в іншому сказано, що Ольга, як дехто говорить, «дочка Олега». У науковій літературі ще висловлено кілька припущень: Плесків — м. Псков; Плесков — болгарське м. Плиска; Плесков — місто поблизу Тмуторокані.

6415 (907)

«... що є толковини в князя».— Є різні тлумачення слова толковини. Ми приймаємо дане І. Я. Франком: «Толковини від слова толкати, попихати, треба розуміти війська підвладних племен, що мусили ставити узброєних мужів для помочі князеві в війні...».

«Великая Скуф» — Велика Скіфія.

Назване число (2000) кораблів вважають дуже перебільшеним.

Затоку Суд (Золотий Ріг) «замикали» ланцюгами, протягнутими по затоці між баштами на протилежних берегах гавані і в такий спосіб перекривали вхід із Мраморного моря.

«Святий Дмитрій» — вважають, що йдеться про Дмитрія Солунського.

І. Я. Франко відзначав: «Отсе поетичне оповідання цікаве, між іншим, головно тим, що в ньому в популярній традиційній формі містяться точки договору між Руссю й греками, заключеного після війни. Сей традиційний договір значно відмінний від того, який справді був заключений між греками й Олегом пару літ пізніше...» І далі: «Варто завважити, що про сей незвичайно геройський похід нема ніякої згадки в тогочасних візантійських джерелах; так само не лишилося й сліду договору Олега з греками, списаного в р. 912. Може се дивувати нас, але, на мою думку, не уймає історичної вартості літописному оповіданні та навіть його ніби легендовим подробицям, до яких у багатій легендовій літературі всіх часів і народів дуже тяжко знайти близько схожі паралелі» (т. 6, с. 49). Думка І. Франка переконує нас, що маємо справу з оригінальною епічною піснею полянського автора другої половини XI ст.

«Хай приходять руси, хлібне беруть».— Вважають, що треба не «хлібне», а «слебне», тобто все, потрібне для утримання послів (у Хлебниківському літописі — «слебное беруть»).

Монастир святого Мами знаходився за фортечною стіною Константинополя поблизу Влахернських воріт, через які руси і мали право, як видно, входити в місто.

6419 (911)

Йдеться про комету Галлея, відомості про яку взято з «Хроніки» Георгія Амартола.

6420 (912)

Перекладачі та вчені по-різному тлумачать слова «равно другого свЂщания, бывшаго при....», якими починаються договори з греками 944 і 971 рр. Одні: «Список з другого договору, що укладений при...» Другі: «Згідно з другою угодою, що відбулась при...»

Договір 912 р., як доводять сучасні вчені, було укладено в Константинополі і записано на двох хартіях (пергаментах), одна з яких предназначена була Олегові, а друга—для візантійських імператорів із додатком клятви руських послів.

Текст договору має багато неясних місць, що прочитуються по-різному

«Уклали ми цей договір Івановим написанням» — є думка, що «Івановим написанням» — результат неправильної розбивки тексту на слова («и ва») і його слід читати як «учинили ми і ви обидва новим написанням».

Поетичне літописне оповідання про смерть Олега було предметом наукового вивчення І Франком, який вважав, що його «історичності не потребуємо відкидати, незважаючи на його трохи легендовий характер», і що воно «добре достроюється до характеристики рицарської фігури Олега, змальованої в нашім літописі. Подробиці того малюнка, хоч трохи легендові, та для тверезого, скептично настроєного ума неправдоподібні, вже тому не зовсім легендові, що близьких або навіть тотожних паралель до них у багатій легендовій та традиційній літературі не знаходимо. Натомість про сповнені пророцтва маємо в історичних пам’ятках немало свідоцтв» (т. 6, с. 52). Аналогії до теми «фатального коня» Франко знаходить у староісландській сазі, в одному єгипетському оповіданні та деяких інших дуже віддалених від аналогії до Олегового коня.

У Новгородському літописі є значно коротший, але, очевидячки, правдивіший запис про цю подію: «Иде Олегъ къ Новугороду, и оттуда в Ладогу. Друзіи же сказають, яко идущю єму за море, и уклюну змія в ногу и с того умре. Єсть могила єго в ЛадозЂ».

Дементіан — Доментіан — римський імператор Доміціан (81—96 рр. до н. е.) Текст майже дослівно літописець переніс із «Хроніки» Георгія Амартола

Аполлоній Тиянин — грецький філософ-піфагорієць, жив у І ст. до н. е., мав славу волхва.

«Валаам, і Саул, і Каіаф».— Про Валаама розповідається в біблійній книзі «Числа» (гл. 22), згідно якої він, язичник, мав від бога дар пророцтва, але одного разу не відчув наближення ангела і бог «отверз уста» ослиці, яка заговорила людським голосом, посоромивши Валаама, що зробив свій «дар» предметом торгівлі. Тимчасово, за Біблією, пророкував і цар Саул. Каіафа (Кайафа) — біблійний персонаж, єврейський першосвященик.

«І фараон був такий» — Про нього розповідається в книзі «Буття» (гл. 41).

Навуходоносор — вавілонський цар (604—561 рр. до н. е.), згідно Біблії, двічі мав пророчі сни.

Симон волхв і Менерд.— Симон волхв жив у І ст. н. е., йому приписували вміння творити чуда, заснував єретичну секту симоніан. Менерд (Менандр) — послідовник Симона.

6421 (913)

Подане повідомлення про початки Ігоревого князювання під 913 р., а не під 912, коли помер Олег, пояснюється візантійським літочисленням, початок року за яким починався восени, 1 вересня, а тому й події кінця року переходили в рік наступний.

«Почав царювання Костянтин, Леонів син, Романів зять». Відомості літописець подає за продовженням «Хроніки» Амартола, невідомого автора, звідки відомо, що Роман Лакапин, виходець із Вірменії, воєнний мѳряк, одружив 14-літнього візантійського імператора Костянтина VII Багрянородного із своєю дочкою Оленою. Малолітній, імператор оголосив 24 вересня 920 р. Романа кесарем, а 17 грудня — співімператором. Це був фактично державний переворот, вчинений Романом Лакапиним.

6449 (941)

Кількість скідій (суден), як вважають, дуже перебільшена.

«І почав пускати вогонь трубами».— Візантійський флот застосував проти флоту Ігоря «грецький вогонь» — вибухову і горючу суміш, яку метали через мідні труби, закріплені на носі і на бортах суден.

6453 (945)

Вчені вважають, що договір Ігоря з греками попередньо був підготовлений в Києві, а затверджений у Константинополі (Цесарограді).

Договір, затверджений імператорською грамотою, візантійські посли вручили князю Ігорю в Києві.

Цікаве дослідження про походження імен руських послів зробив А. Г. Кузьмін у додатках до книги: «Откуда пошла Русская земля» Кн. вторая.— М., Молодая Гвардия, 1986, с. 639—654 / «Древнерусские имена и их параллели».

«І убили Ігоря».— Грецький історик Лев Диакон розповідає, начебто Ігоря деревляни прив’язали до вершків двох дерев, нагнутих до землі, і, відпустивши їх, роздерли князя надвоє.

6463 (955)

«Пішла Ольга в Греки...» — Як гадають вчені, Ольга прийняла в 955 р. християнство, а в Константинополь прибула в 957 р. уже хрещеною. Імператор Костянтин VII Багрянородний детально сам описав, як приймав Ольгу 9 вересня 957 р. в книзі «Опис царського церемоніалу» (в перекладі російською мовою видана 1934 р.).

Єнох — біблійний персонаж, у кн. «Буття» (5.18 — і далі), одержав «свідоцтво», що «угодив Богові» і, проживши 365 років, був забраний ним. Існує «Книга Єноха», знайдена в Ефіопії наприкінці XIX ст.

Аврам — біблійний персонаж, на 99 році життя бог перемінив йому ім’я на Авраама («батька багатьох»), вважається прабатьком єврейського народу.

Авімелех — біблійний персонаж, цар Герарський, що захопив був Сарру, жону Авраама, але, попереджений богом у сні, повернув її і помирився з Авраамом, подарувавши йому 1000 серебряників.

Лот — племінник Авраамів, єдиний, кого врятував бог при загибелі міста Содома, як «праведного Лота».

Мойсей — біблійний великий пророк і законодавець ізраїльтян, йому приписуються перші п’ять книг Старого Заповіту (Біблії) — «Буття», «Вихід», «Левит», «Числа», «Повторення Закону»

Давид — біблійний персонаж (ім’я означає «возлюблений»), цар ізраїльський й іудейський (1055—1015 до н. е) йому приписуються «Псалми Давидові».

Саул біблійний персонаж, перший цар ізраїльтян (1095—1055 до н. е.). Згідно Біблії, бог дав Саулу нове серце, і він став пророкувати.

Данило — біблійний персонаж, обмовлений придворними Дарія Мідійського був кинутий у яму левам, але бог не дав йому загинути.

Соломон — біблійний персонаж, син Давида, його наступник на престолі (1015—975 до н. е.). Йому приписують.авторство книг «Приповістей Соломонових», «Пісень над піснями», «Книги Екклезіаста».

«...трьох отроків від печі».— Згідно Біблії, вавілонський цар Навуходоносор наказав вкинути в полум’я печі трьох отроків — Ананію, Азарію та Мисаїла, але з «допусту божого» вони не згоріли.

Цариця Ефіопська.— В євангельській книзі «Діяння святих апостолів» (8.26—40) розповідається, як вельможа ефіопської цариці (перед Різдвом Христовим в Ефіопії правила жіноча династія Кандакії) був навернутий до християнства апостолом Пилипом.

«Ті, що шукають премудрість,— знайдуть».— Починаючи із цієї цитати (у «Книзі приповістей Соломонових» 8.17: «Хто ж шукає мене — мене знайде!»), літописець постійно вдається до біблійного тексту, але поводиться із ним вільно, приблизно переказує, поєднує в потрібних для нього комбінаціях, трансформує тощо. Виправити весь текст за Біблією неможливо.

Наступна цитата із «Кн. припов. Соломонових» 1.20—22. Для порівняння наведемо біблійний текст:

«Кличе мудрість на вулиці, на площах свій голос дає,

на шумливих місцях проповідує,

у місті при входах до брам вона каже слова свої:

«Доки ви, нерозумні, глупоту любитимете?»

Далі цитуються: Прип. Сол. 13.20; 2.2; 8.37.

Єв. від Іоанна 6.37.

1-е послання Павла до кор. 1.18.

Псалом 81.5.

Вихід 21.17.

Прип. Сол. 11.7—8.

6477 (969)

«І понесли і поховали її у полі».— За повідомленням письменника XI ст. Якова Мніха прах Ольги переніс у Десятинну церкву її онук Володимир Святославович. Вона покоїлася у невеликому кам’яному саркофазі з віконцем вгорі. Далі цитати із «Прип. Сол.» 3.1; 29.2; 3.4; «І кн. Царств» 2.30; Псалом III.6—8; «Прип. Сол.» I.15—16.

6479 (971)

Святославів договір дуже неясний. Сьогодні прийнято вважати, що один екземпляр, призначений для Русі, було складено в таборі Святослава, але від імені Візантії, а потім у стані візантійського імператора Іоанна Цімісхія, зі слів руських послів, було зроблено другий екземпляр, затверджений їхніми печатями. Літописець, як гадають, скористався перекладом копії у грецькому записі.

Іоанн Цимський (Цімісхій) — узурпатор, захопив трон візантійського імператора, одружившись на дочці Константина VII Багрянородного Феодорі.

Візантійські джерела твердять, що мир Святослав запропонував на другий день після битви під Доростолом, яка відбулася 21 липня 971 р.

6480 (972)

В одному із літописних списків (Уварівському) сказано, що на чаші із черепа Святослава було зроблено напис: «Чюжихъ желая своя погуби».

6488 (980)

Лаврентіївський список «Повісті врем’яних літ» подає ширші, докладніші відомості про сватання до Рогніди Володимира, сватам якого вона начебто зневажливо відповіла, що не роззує Володимира, бо він «робичич», тобто нешлюбний син Святослава і материної ключниці Малуші. За цю зухвалість помстився Малушин брат Добриня, убивши Рогволода і двох його синів. Рогніду силою буто взято за Володимира. Але Володимир скоро збайдужів до неї. Рогніда вирішила помститися за батька, братів і за себе і вбити Володимира. Але не зуміла зарізати його, і князь постановив убити її, та, коли зайшов до світлиці Рогніди, дорогу йому перегородив, навчений матір’ю, син Ізяслав із мечем у руках і сказав: «Отче, ти думаєш, що прийшов один». Цими словами він застеріг батька, що помститься за матір. За порадою бояр Володимир виділив Рогніді і синові Полоцьку волость, отчину. Рогніду прозвали Гореславою. Відтоді онуки Рогволодові заворогували із внуками Ярославовими. Цим пояснюється одна із князівських міжусобиць.

Тут цитується Псалом 40.10; 5.10—11; 54.24.

«Володимир же був переможений пожадливістю до жінок».— Першою жоною Володимира Святославича, згідно ісландських саг, була варяжка Аллогія (Аурлог’я, Олава) — мати найстаршого сина Володимирового Вишеслава.

Другою жоною була Рогніда (Гореслава), що пізніше стала черницею під іи’ям Анастасіс. Від Рогніди Володимир мав чотири сини: Ізяслава, Ярослава, Всеволода, Мстислава та двох дочок (Передславу видали за чеського князя Болеслава ПІ Рудого, а Премиславу видали за угорського принца Ласло Сара Лисого).

Третьою жоною Володимира стала вдова убитого ним брата Ярополка. Ярополкова жона, грекиня, начебто була вже вагітною, коли стала жоною Володимира, а тому Святополк-Петро Окаянний вважався сином двох батьків, через що йому й приписували особливу жорстокість.

Четверта жона, чехиня Малфрідь, народила Володимиру Святослава і Станіслава.

П’ята жона, болгариня, народила Володимиру синів Бориса і Гліба.

У 988 р. Володимир узяв християнський шлюб із Анною, дочкою візантійського імператора Романа II, а після її смерті в 1011 р., як доводить Л. Є. Махновець, Володимир одружився всьоме із дочкою німецького графа Куно Енінгенського — Аделлю, яка народила дочку ДобронігуМарію, віддану пізніше за польського короля Казимира І Відновителя. Володимир мав іще двох синів — Позвізда і Судислава та дочку (ім’я невідоме), видану заміж за німецького маркграфа Бренгарда II.

Тут із Біблії цит. Псалом 144.3; Прип. Сол. 1.2—6; Прип. Сол. 31.10—31.

6491 (983)

Наприкінці цього річного запису літописець цитує біблійні книги: Осії 2.23; Псалом 18.5.

6494 (986)

У арабському «Збірнику анекдотів» XIII ст. Мухаммеда аль-Ауфі е оповідання про посольство Буламира (Володимира) у Ховарезм (літописні Хваліси), щоб «випробувати» мусульманство і про посольство до Русі мусульманського імама з метою навернути русь у магометанську віру. У 986 р. папою римським був Іоанн XV. Цитується Перше послання Павла до коринтян 10.31.

Аврам, Ісак, Яків — біблійні персонажі, легендарні предки євреїв. . Розмова філософа з Володимиром з’ясовує легендарну «історичну» долю людства від «сотворіння світу» до кінця життя Ісуса Христа з пророкуванням кінця світу і «страшного суду». Філософ викладає зміст біблійних легенд, доповнюючи їх апокрифічними деталями, подробицями, які у цитованих біблійних книгах, зокрема у Мойсеєвому П’ятикнижжі, відсутні.

Християнське вчення поділяє ангельські чини на три ієрархії, чи лики: вищий (серафими, херувими, престоли), середній (владарства, сили, власті) і нижчий (начала, архангели, ангели). Десятий чин — воєвода небесних сил, архістратиг Михаїл (до нього — Сатанаїл).

Про десять божих кар розповідається в книзі «Вихід», 7.14—29; 8.12—28; 9.1—35; 10.1—29; 12.29—36.

6495 (987)

«І послав Володимир до царів Василія й Костянтина» — Йдеться про співімператорів Василя II Болгаробойця (976—1025) і його брата Костянтина VIII (976—1028).

«І коли проминув рік, в літо 6496 (988) пішов Володимир із воями на Корсунь». Це введена в літопис (очевидно, Никоном) так звана «Корсунська легенда». Вчені вважають, що наявність видимих фольклорних мотивів свідчить про її усне походження. Факти, викладені в «Корсунській легенді» (похід Володимира на Корсунь, взяття Корсуні, одруження Володимира на грецькій царівні) засвідчені візантійськими і арабськими джерелами, але похід Володимира і взяття Корсуня вони відносять до 989 року. Ця ж дата, 989 рік, стверджується в «Пам’яті і похвалі» Володимиру, згідно якої Володимир охрестився в Києві і жив після хрещення 28 років, охрестився в Києві у 987 (6495), а Корсунь взяв на третє літо після хрещення, тобто в 989 р. Цей рік є найвірогідніший.

6496 (988)

«Син подобосущий...» — Цей вислів, насправді,— духоборська, напіваріанська єресь, яку обстоював константинопольський єпископ Македоній, за що й був проклятий на другому вселенському соборі в Константинополі. Догматично писалося — «єдиносущний».

«Віруй і в сім соборів...» — Перші сім вселенських соборів, згаданих в літописі: Нікейський — 325 рік, осудив аріанство; Константинопольський — 381 р., скликаний з приводу аполлінаріанізму; Ефеський — 431 р., скликаний з приводу несторіанської полеміки; Халкедонський — 451 р., скликаний з приводу євтихіанської полеміки; Константинопольський— 553 р., з приводу монофізитської полеміки; Константинопольський— 680 р., з приводу докїрини двох воль Христа; Нікейський — 787 р.,— затвердив іконопоклоніння. .

Жоден папа римський на вселенських соборах не був. Інформація про присутність на соборах православних ієрархів також не точна.

Останній (восьмий) вселенський собор всієї християнської церкви відбувся в 869 р. На ньому стався остаточний розкол між Сходом і Заходом на східну і західну християнську церкву.

«Не приймай учення від латинян» — настанова, що з’явилася після розколу церкви в 869 р. і подальшого поглиблення цього розколу в X—XI ст. На Русі віра католицька у слові Феодосія Печерського названа «вірою варяжською».

Петро Гугнивий.— Оповідання про Петра Гугнивого потрапило в літопис із руського компілятивного хронографа («Хронограф по великому изложенію»). У той час папою римським був Адріан І (772—795).

«У ті дні глухі панують...» — Ісайя 29.18: «І в той день слова книжки почують глухі, а очі сліпих із темноти та з темряви бачити будуть».

«Помилую, кого захочу...» — Вихід 33.19: «І я помилую, до кого милостивий, і змилосерджуся, до кого милосердний».

Далі цитати із Біблії: Псалми 144.3—4; 94.1—2; 118.1 або 29; 95.1—4; 144.3; Єв. від Луки 15.10; Ієзик. 36.25; Міхея 7.18—19; Посл. Павла до рим. 6.3—4; Друге посл. Павла до кор. 5.17, його ж до рим. 13.11 —12; 5.2; 6.22. Псалми 2.11; 123.6—7; 9.7—8.

6499 (991)

«7 задумав збудувати кам’яну церкву...» — У найдавнішому житії Володимира сказано, що закладка Десятинної церкви відбулася на четвертий рік після хрещення. Це ще одне підтвердження, що Володимир прийняв християнство в 987 р.

6501 (993)

«І ім’я йому дав Переяслав».— Вперше Переяслав згадується ще в 907 р. у договорі Олега з греками. Іван Франко у «Студіях над найдавнішим Київським літописом» вказував на подібність літописного оповідання про заснування Переяслава із біблійним оповіданням «про двобій філістинського велетня Голіафа з «отроком», молодим гебрейським пастухом Давидом».

Висновок І. Франка, можливо, був опертий на детальніші описи поєдинку руського отрока із печенізьким велетнем у пізніших українських літописців Л. Боболинського та Ф. Сафоновича. Український хроніст XVI ет. Леонтій Боболинський подає найповніший опис цієї події: «Зразу обидва схопилися кріпко руками й почали боротися. Печеніг покладався на великість зросту, а русин на швидкість та вміння. А що малий був русин, то він нахилився, розмахнувся і вдарив печеніга у тлусте черево головою понад лоном. Великий же печеніг, не витерпівши, повалився, але зразу ж скочив і, посоромлений бувши, лютим гнівом та лютістю роз’ярився, наче лев, і вдарив сильно кулаком у бік малого русина. Русин же, бувши швидкий, відскочив зі свого місця, а печеніг, як тяжкий Голіаф, похилився через отой свій лютий розмах і впав на землю. Тоді метнувся русин, наскочив на нього, не дав йому знову поправитися, але кріпко його, наче коня, осідлав, бив у щоки, аж зуби йому разом з кров’ю вилітали. По цьому взяв за горло, душив його так довго, аж доки на тому місці й душу з нього витряс».

Валерій Шевчук у романі-есе про Київ «Мисленне дерево» («Жовтень», 1986, № 10—12, № 12, с. 50—51) вважає, що в літописному оповіданні, де маємо «виразну поетичну структуру», відчувається давніший епічний мотив про Кирила Кожум’яку.

6504 (996)

«Блаженні милостиві...» — цит. з Єв. від Матвія 5.7. Далі — Єв. від Луки 12.33; Єв. від Матв. 6.19—20; Псалом 111.5. Прип. Сол. 19.17.

6505 (997)

«Зібрати верхніх воїв» — тобто новгородських. Верхньою землею називали у Києві Новгородські землі, а в Новгороді Київ називали «Низовською землею».

Оповідання про «бєлгородський кисіль», як вважають вчені, належить до київського поетичного епосу. На нашу думку, воно є Яневою піснею, записаною в літопис Нестором.

6508 (1000)

«Померла Малфріда» — очевидно, четверта жона Володимира. Див. примітку до р. 6488 (980).

6515 (1007)

«... перенесено святих...» — Десятинна церква стала усипальницею київських князів. Очевидно, йдеться про померлих раніше князів. Це робили й пізніше: у 1044 р. сюди перенесли прах Ярополка і Олега Святославичів, у Десятинній церкві була похоронена й шоста жона Володимира Святбславича — Анна.

6523 (1015)

«... і смерть його приховали».— Святополку для захоплення батьківського князівського столу потрібно було два-три дні, і з цією метою він приховав смерть батька. Але його противники і прихильники Борисові вивезли тіло князя із загороднього терема на Берестові в Десятинну церкву, і всі кияни дізналися про смерть Володимира. Святополк у той час, вважають, був вишгородським князем.

«Це новий Костянтин...» — Римсько-візантійський імператор Константан Великий (306—337 рр. н. е.) зробив християнство офіційною релігією Римської імперії. Володимир, який запровадив християнство на Русі, порівняється завжди з Константином, а княгиня Ольга — матір’ю Константина Великого Оленою.

«Де умножався гріх...» — Посл. Павла до рим. 5.20: «А де збільшився гріх, там зарясніла благодать».

Далі цит.: Прип. Сол. 11.17; Ієзекіїля 33.11, 12—16, 20; Єв. від Мат. 9.13; Діян. ап. 10.31; Прип. Сол. 11.7; 1.16, 18—19, Псалми 3.2; 37.3, 113.1—3, 21.13, 17; 7.2; Друга кн. Хроніки 18.19—20; Псалми 57.2—5; 132.1; 9.18, 36.14; 10.2; 36.15, 20; 2.3—7; Прип. Сол. 1.26, 31; Даниїла 5.21; Ісайї 1.6; Екклез. 10.16; Ісайї 3.1—5.

«... від сестри його Передслави...» —Різні джерела відводять Передславі активну роль у боротьбі проти Святополка. У Передслави. переховався і рідний брат убитого Георгія — Мойсей Угрин, обидва були слугами князя Бориса. Пізніше Мойсей Угрин потрапив у полон разом із Передславою до польського короля Болеслава.

6524 (1016)

«Чого прийшли з отим кульгавим...» — Ярослав Мудрий насправді був кульгавий. Вивчення кісток показало, що ще в дитинстві він вивихнув праву ногу, а пізніше мав перелом її нижче коліна, зрощення було неправильне.

Битва Ярослава із Святополком найімовірніше відбулася 26 листопада в день Юрія — Георгія Побідоносця, християнського патрона Ярослава Мудрого. Руські князі найчастіше ішли в похід, розпочинали важливі битви в день свого патрона-покровителя або в великі релігійні свята.

Існує такий розрахунок подій: Ярослав виступив із Новгорода на Спаса Преображення, 6 серпня 1015 р., після урочистого богослужіння.

До Любеча прибув на початку 1016 р., тобто на початку вересня (початок нового візантійського року). Війська протистояли три місяці: вересень, жовтень, листопад. Як вважають, 27 листопада Ярослав уже був на київському столі.

«Святополк же втік до Ляхів».— Святополк (хресне ім’я Петро) був одружений з дочкою польського князя, а згодом короля Болеслава Хороброго, тобто втік до тестя.

6526 (1018)

«Болеслав же втік із Києва, захопивши... і сестер його...» — У «Хроніці» Яна Длугоша розповідається, що Болеслав зробив Передславу своєю наложницею, пізніше видав її у Польщі за Болеслава III Рудого, а Премиславу (Длугош називає її хибно Мстиславою) згодом віддали за угорського короля Ласло Сара Лисого.

Німецький хроніст Тітмар Мерзебурзький подає ще точнішу інформацію: походи були 22 липня і 14 серпня, а Болеслав захопив тоді дев’ять сестер Ярослава, його мачуху (сьому жінку князя Володимира на ймення Адель) і першу жону Ярослава (імення залишилося невідомим),

6527 (1019)

«кров брата мого вопіє до тебе» — цит. Буття 4.10.

«Ламех сімдесят...» - помилка, треба Авімелех. Біблійний персонаж Авімелех «повбивав своїх братів, синів Єруббаалових, сімдесят чоловіка на однім камені» (Кн. суддів 9,5).

«Сказав-бо Ламех своїм жонам». — Кн. Буття 4.23.

«Це Ламех убив двох братів Єнохових»,— Про братів Єнохових, убитих Ламехом, нема в Біблії нічого. У Кн. Буття 4.23—24 сказано: «Бо якби я мужа забив за уразу свою, а дитину — за рану свою, і як буде усемеро пімщений Каїн, то Ламех — у сімдесятеро й семеро!»

6530 (1022)

«...прийшов Ярослав до Берестя».— Цей похід інші літописи відносять до 1017 р., після перемоги над Святополком. До цього, вважає Л. Махновець, 1017 р., а не 1037 р., як прийнято і сьогодні, відносять і закладку Софії Київської.

6532 (1024)

«... перебили стару челядь».— Як вважають дослщники, йдеться про якусь заможну верхівку, що перебувала під опікою князівської влади і, зловживаючи цим, присвоювала собі общинні припаси. Проти цієї «старої челяді» і було спрямоване антифеодальне повстання в Суздальській землі 1024 р.

6545 (1037)

Запис про закладку великого Києва і церкви святої Софії, очевидно, хронологічно зміщений. Печеніги обіклали Київ навесні 1017 р. Після перемоги над Святополком та печенігами, як вважає Л. Махновець, і було в 1017 р. закладено Софію Київську, яку закінчили і освятили 1037 р. на відзначення її прототипу — Софії Константинопольської та 60-річного ювілею Ярослава Мудрого. На честь свого християнського патрона Ярослав Мудрий заснував монастир святого Георгія і святої Орини та заклав два городи — Юр’єв (Гургов) у Чудській землі (нині м. Тарту) та Юр’єв (Гургов) на Росі (нині м. Біла Церква).

«Соломон похваляє словами...» — Прип. Сол. 8.12—17

6547 (1039)

Повідомлення про освячення Десятинної церкви було, очевидно, пов’язане з її частковою перебудовою (факт перебудови встановлено) або після якогось осквернення. В обох випадках могло бути повторне освячення (мале освячення),

6559 (1051)

«Ярослав настановив Ларіона митрополитом».— Йдеться про першого із русинів київського митрополита Іларіона, автора «Слова про закон і благодать». Досі митрополитів київських поставляв константинопольський патріарх, всі були греки. Ларіон, як і Ярослав Мудрий, виступав за рівноправність руської церкви із грецькою і незалежність руського народу. Ярослав Мудрий актом висвячення русина на митрополита київського і всієї Русі виступив проти засилля Візантії, за духовну незалежність Русі.

На митрополичому престолі Ларіон був короткий час. У одному із літописів уже говориться про київського митрополита Єфрема, грека за національністю. Подальша доля Ларіона невідома. Можливо, ного скинули з митрополита, і саме він 7 листопада 1053 р. постригся під іменем Никона в ченці Києво-Печерського монастиря, далі став його ігуменом і в 1072—1073 рр. зробив літописне зведення, використане Нестором при складанні «Повісті врем’яних літ». Але це лише припущення.

«І вирушив він на Святу Гору» — тобто на Афон.

«устав ченців Студійських».— Монастир із церквою Іоанна Студита був заснований в Константинополі в середині V ст. Відзначався особливою суворістю правил.

Авторство літописної статті про заснування Києво-Печерського монастиря приписується Нестору, оскільки у «Києво-Печерському патерику» подібні слова говорить про себе Нестор-літописець, автор «Житія Феодосія Печерського»: «приидох же и азъ к нему, худый и недостойный азъ рабь Несторъ, и приять мя, тогда лЂтъ ми сущу 17 от рожденіа моего».

6561 (1053)

Йдеться про народження Володимира Мономаха. Його матір’ю була дочка візантійського імператора Константина IX — Марія (друге ім’я мала Анастасія). Російський історик Татіщев називає дату смерті Марії — 1067 р.

6571 (1063)

«Води Волхова ішли назад днів п’ять».— В засушливі літа озеро Ільмень буває міліє настільки, що р. Волхов, яка витікає з озера, починає текти назад.

«Погорів весь город».— Згідно Новгородських літописів, у 1063 р. весь Новгород попалив Всеслав Брячиславич.

6573 (1065)

«Знову посадив сина свого Гліба».— Ім’я цього князя вибито на знаменитому Тмутороканському камені: «Въ лЂто эфоз (6576 р.) інді(кта) (6) ГлЂбъ князь мЂрилъ мо(ре) по лєду от Тьмутороканя до Кърчева їид (10000 і 4000) сяжє(нъ)».

«Знамення було на заході».— Йдеться про комету Галлея.

«При Антіосі». Антіох IV Єпіфан (174—163 рр. до н.е.) —сірійський цар із династії Селевкидів, ворог євреїв.

«За царя Нерона» — Нерон (царював з 54 р. по 68 р. до н. е.) — римський імператор.

«При Юстиніані царі».— Юстиніан Великий (царював у 527—565 рр. н.е.), східно-римський імператор.

«А царя Маврикія».— Маврикій (царював у 582—602 рр. н.е.), візантійський імператор.

«За царя Костянтина».— Константан V Копронім (роки царювання 741—775 рр. н. е.), візантійський імператор, син Леона III Ісавра.

Всі відомості про наведені знамення є в «Хроніці» Г. Амартола та руському компілятивному «Хронографі.за великим викладом». ‘ ‘.

6576 (1068)

«Передають бо нам пророки...» — далі цит. скорочено: кн. Йоіла 2.12.

«Через тих же пророків (Бог) нам говорить...» — початок цит. із кн. Ісайї 48.4; продовження цит. «і через те...» з кн. Амоса 4.7, 9—10. Тут і далі вільний і скорочений виклад біблійного тексту: кн. Малахії 3.5—7, 10—11, 13—14; кн. Ісайї 29.13; Прип. Сол. 1.28; кн. Йоіла 2.23—25.

«Ізяслав же втік у Ляхи» — тобто, подався за допомогою в Польщу до свого родича — князя Болеслава Сміливого (в 1076 р. став королем польським), він був сином Доброніги-Марії, тітки Ізяславої, дружини польського короля Казимира І Відновителя.

6581 (1073)

«Була закладена церква Печерська...» — тобто Успенський собор Києво-Печерського монастиря.

6583 (1075)

Йдеться про початок будівництва Успенського собору Києво-Печерського монастиря. Закінчено будівництво в 1078 р. в липні місяці. День місяця різні літописи називають по-різному: 1 липня, 3 липня, 11 липня.

«Посли із Німець до Святослава».— Ізяслав Ярославич втік із Києва в Польщу, де підтримки не знайшов, але вивезених із Києва багатств позбувся. У січні 1075 р. прибув до німецького міста Майнца, де просив у німецького імператора Генріха IV допомоги в боротьбі проти Святослава. Посольство Генріха IV побувало в Києві, привезло багаті дари — і за Ізяслава імператор не заступився.

Єзекій, цар Іудейський — Єзекія (726—697 до н. е.), про нього розповідається в 2 кн. Царів, глави 18—19, та в кн. Ісайї 39.2—8.

6584 (1076)

«Ходив Володимир...» — Йдеться про похід Володимира Мономаха на підтримку Болеслава Сміливого в його боротьбі проти Братислава II. Див. про цей похід у «Повчанні» Володимира Мономаха.

6586 (1078)

«Про таких-от і Господь рече».— Далі цит. (неточно) Єв. від Іоанна 15.13, де: «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх». Подані в дужках слова «той наречеться великим

у царстві небеснім» у видання, за яким перекладено літопис, перенесено із Хлєбніковського і Погодінського списків літопису.

«Соломон же рече».— Далі цит. дуже приблизно Прип. Сол. 17.17

«Так же й Іоанн говорить».— Далі цит. Перше посл Іоанна 4.16—18, 20—21.

6587 (1079)

У цей запис, очевидно, внесено ритмізований уривок невідомої пісні «Про Красного Романа»:

І повернувся Роман назад до половців.

І вбили його половці у перший день місяця серпня.

І до наших днів кості його, сина Святославля

І внука Ярославля, лежать там.

«А Олега схопили козари...» — Олег Святославич, очевидно, був схоплений тмутороканськими козарами за вказівкою Всеволода і відправлений у Візантію, з імператорами якої він підтримував тісні зв’язки. Олег у засланні пробув чотири роки, два з них на о. Родос.

6592 (1084)

«Давид захопив у Олеш’ї греків».— Дніпровська частина водного шляху «із Варяг у Треки», згідно договорів, мала бути безпечною для торгівлі. Пограбування грецьких купців Давидом завдавало шкоди інтересам Русі. Щоб князь Давид не завдавав шкоди русько-грецьким взаєминам, Всеволод віддав йому город Дорогобуж і змусив «осісти».

6594 (1086)

Візантійські джерела розповідають, що дочка Всеволодова Янка (Анна) була нареченою Константина, сина візантійського імператора Константина X Дуки. Та шлюбу не було, бо нареченого силоміць постригли в ченці. Довідавшись про це, Янка Всеволодівна постриглася в черниці.

6596 (1088)

Йдеться про Михайлівську церкву Видубицького монастиря, яка була закладена ще 1070 року. Як гадають, це освячення, найлогічніше, могло відбутися 8 листопада на великий соборний празник Михаїла архангела.

6597 (1089)

Йдеться про освячення Успенського собору Києво-Печерського монастиря. Собор було закладено в 1073 і збудовано в 1078 р. Понад десять років тривали опоряджувальні роботи. Києво-Печерський патерик називає дату освячення — 14 серпня 1089 р.

Ігумен Іван.— На думку О. О. Шахматова та інших вчених, цей Іван склав у 1093—1095 рр. літописне зведення, довівши розповідь до 1093 р.

6599 (1091)

«І, відспівавши псалми, почав копати».— У одному із літописних списків (Воскресенському) у цьому місці є суттєве доповнення: Я ж грішний, що і літописання се в те врем’я писав, взявши мотику, став старанно копати».

«У це ж літо було знамення на сонці».— Науково перевірено, що справді 21 травня 1091 р. було сонечне затемнення «о другій годині дня», тобто через дві години після сходу сонця. Доба на Русі ділилася на дві частини різної тривалості. Денні години починалися від сходу сонця, а нічні — після заходу сонця, а тому друга година дня — друга година після сходу сонця.

«Упав превеликий змій з небес».— Йдеться про падіння на Землю великого метеорита, вогненний слід від якого вважали за небесного змія.

6601 (1093)

«/ почали тівуни грабувати його, людей продавати...» — Тут ідеться про продаж, який означав грошовий штраф на користь князя за різні вчинки і злочини, крім убивства. Це «продавання» було справжнім пограбуванням народу.

«7 став тонути Ростислав на очах у Володимира».— У 1961 р. в підземеллі Софійського собору, в усипальниці київських князів, між різними останками знайдено череп, в якому стримів залізний наконечник стріли. Без сумніву, це череп Ростислава. Звідси ясно, чому молодий і здоровий, що умів плавати, Ростислав раптом став тонути перед очима Володимира: він був смертельно поранений. Про його загибель у Стугні говорить і «Слово о полку Ігоревім».

«Оберну свята ваші у плач...» — цит. кн. Амоса 8.10.

«Впадете перед ворогами...» — цит. кн. Левіт 26.17, 19—20, 25, 32, 31, 28.

«Сини Ізмаїлові палили села і токи».— Згідно Біблії, в старі часи вважали, що половці, як і інші східні кочові народи, походили від біблійного Ізмаїла і його матері Агарі (звідси араби-агаряни).

«Де безліч гріхів...» — У Посл. Павла до римлян 5.20: «А де збільшився гріх, там зарясніла благодать». Ці слова літописець переосмислив.

«Праведний ти, Господи...» — цит. Псалом 118.137.

Речемо за прикладом того розбійнича».— Йдеться про одного із двох розбійників, розіп’ятих, згідно Євангелія, разом із Ісусом Хрестом <див. Єв. від Луки 23.41).

«Говоримо разом з Іовом» — цит. кн. Іова 1.21.

На цьому році (1093), як вважав О. О. Шахматов, закінчується літописне зведення ігумена Іоанна (Івана), а далі йде текст Несторів, доповнений вставками, можливо Сильвестра, розповідь Гуряти Роговича, повість Василя про осліплення Василька Теребовлянського.

6603 (1095)

«Ходили половці на Греки із Девгеневичем».— Йдеться про самозванця, який видавав себе за сина візантійського імператора Романа IV Діогена—Леона Діогеновича, убитого ще в 1073 р. Самозванець був засланий у Херсонес, утік і, підмовивши половців, напав на Візантію. Був схоплений вдруге і осліплений.

6604 (1096)

«І спалили Стефанів монастир, села, і Германів».— Під 1072 р. згадано ігумена Германа, отже, спалили його монастир, який насправді звався Спасо-Берестовецький монастир на Печерську. У Лаврентіївському списку: «и деревньи Германы».

Деталі нападу половців на Києво-Печерський монастир і долю полонених половцями монахів і світських людей знаходимо в «Києво-Печерському патерику» в житті Євстратія Постника, якого було взято половцями під час цього нападу і потім було продано в Корсуні работоргівцю.

«...ідучи, за пророком, просимо...» — Далі цит. Псалом 82.14—17.

Відомості про походження половців, торків, печенігів та інших із Єтрівської пустині, місцезнаходження якої нам невідоме, літописець взяв із твору невідомого автора «Одкровення» (приписують Мефодію Патарському) та із «Хроніки» Г. Амартола. Але в цих джерелах нема уточнення, що прийшли вони «із північного сходу».

«Повчання» Володимира Мономаха в Іпатському списку «Повісті врем’яних літ» відсутнє. Подаємо його на тому місці, де воно міститься в Лаврентіївському списку літопису, за вид.: «Повесть временных лет» по Лаврентьевскому списку. 2-ое учебное издание историко-археографической «омиссии Академии Наук СССР, Ленинград, 1926, с. 232—247.

Анонімний автор «Слова про загибель руської землі», оцінюючи діяльність Володимира Мономаха, говорить, що ним «половьци дЂти своя полошаху в колыбЂли. А литва из болота на свЂт не выникываху. А угры твердяху каменыи городы желЂзными вороты, абы ся на них велики Володимер не възЂхал. А нЂмци радовахуся, далече будуче за синим морем... И кюр Мануил Цесарегородскыи имЂя, поне и великия дары посылаша к нему, абы под ним великыи князь Володимер Цесарягорода не взял».

Не тільки талантом полководця і волею державного діяча володів Володимир Мономах, а й талантом книжника, «іже просвітив Руськую землю». Цій меті швидше служило й «Повчання», бо діти його на час написання твору вже самі були батьками.

Володимир Мономах був одружений на Гіті, дочці останнього англосаксонського короля Англії Гаральда Годвінсона, який успадкував у 1066 р. трон, але невдовзі загинув у битві під Гастінгсом. Акад. М. П. Алесєєв серед літературних пам’яток англосаксонського періоду Британії знайшов твір «Батьківські повчання». «Повчання» Володимира Мономаха композицією, ідейним змістом, характером дидактичних настанов перегукуються із «Батьківськими повчаннями», які могла привезти з собою в Київ королівська дочка Гіта.

Один із синів Володимира — Мстислав — мав друге ім’я: Гаральд, дане на честь діда по матері — англійського короля.

«і батьківської молитви від усіляких бід».— Йдеться, очевидно, про поганську молитву предків (згадується і в інших літописах), від якої, як видно, Володимир Мономах не відмовлявся, будучи християнином.

«...узяв Псалтир, розгорнув його в печалі і таке мені випало».— Маємо свідчення про гадання на Псалтирі, популярному на Русі. Існували Псалтирі спеціально для ворожіння із тлумаченням «пророчого» значення тексту. Набір виписок із Псалмів і подає Володимир.

«Сидячи на санях».— Тлумачать цей вислів двояко: як буквальне значення (писав у дорозі) і образне (в похилих літах, перед смертю). Тут ідеться про передсмертний заповіт — обрядову традицію староруських похоронних звичаїв.

«Семечі», «семець» — очевидно, жителі Посем’я, поселенці по р. Семі (Сейму). Є й інші тлумачення цього слова: 1} «молодший член сім’ї»,

«слуга», 2) неправильна розбивка слова, мовляв, треба «се мечі» і перекладати так: «а мечі їхні і весь полон відібрали».

«О многостраждальний і печальний я!» — Це інший твір Володимира Мономаха, його лист до двоюрідного брата Олега Святославича (в «Слові о полку Ігоревім» названий Олегом «Гориславичем»), написаний в 1096 р. Ця дата, очевидно, й пояснює, чому «Повчання», в якому йдеться й про пізніші події, включено в літопис саме під 1096 роком. У міжусобній боротьбі між Олегом Святославичем і курським князем Ізяславом Володимировичем (сином Мономаха) останній був убитий 6 вересня 1096 р. З приводу цього вбивства і написано листа.

«Коли ж убили дитя моє і твоє...» — Очевидно, син Мономаха Ізяслав був хрещеником Олега Святославича.

«А епоху мою послати до мене».— Хто була невістка князя Володимира, дружина Ізяслава,— невідомо.

«Премудрості наставнице і розуму давче».— Це окремий твір, включений в «Повчання» — молитва Володимира Мономаха, навіяна покаяльним каноном Андрія Крітського.

«Город свій охорони, Діво, Матір пречистая».— Богородиця вважалася покровителькою Києва.

«Тут я хочу розповісти».— Звідси продовжується текст Іпатського списку «Повісті врем’яних літ». Подібні оповідання маємо в літописі під р. 1114, що дає підстави вченим відносити запис оповідання Гуряти Роговича до 1118 р. («чув за чотири роки до цього»). А якщо це так, то запис робив упорядник останньої редакції «Повісті врем’яних літ», можливо Сильвестр.

6605 (1097)

Під цим роком вміщено два поетичні оповідання, названі мною думами, про Любечський з’їзд руських князів і про осліплення Василька Теребовлянського. Оповідання охоплюють події з осені 1097 р. по 30 серпня 1100 р. Розповідь від імені Василя, боярина київського князя Святополка, ще не переконує нас і в його авторстві. Вона подана, безперечно, у віршовій формі і, можливо, належить до поезії Яня.

«...але послали княгиню Всеволодову...» — Йдеться про мачуху Володимира Мономаха, княгиню Анну (гадають, половчанку), останню дружину Всеволода Ярославича.

6607 (1099)

«У це ж літо було знамення».—Йдеться про оптичне явище в атмосфері, відоме і в наш час,

6609 (1101)

У 1101 р. в квітні місяці середа була 4, 11, 18 і 25 квітня (рік починався 1 березня). Характер помилки не вияснено. 9-та година дня — 9-та від сходу сонця. Можливо, йдеться про 9-й індикт, який припадав на 1101 рік (6609 : 15 = 44, остача 9 — індикт).

Володимир — йдеться про Володимира Мономаха. Інший літопис (Никонівський) подає повніші відомості: «місяця травня 2, о 3 годині дня».

6610 (1102)

Знамення на небесах. — Очевидно, йдеться про якесь атмосферне явище, бо затемнення місяця 5 лютого 1102 р. не було. Болеслав — польський король Болеслав III.

6611 (1103)

Йдеться про перший степовий похід руських князів на половців, організований Володимиром Мономахом. Наступні походи в 1109, 1111 і 1116 роках відкинули половців на Північний Кавказ і за Дон.

Складена про цей похід героїчна пісня використана згодом для оспівування походу на половців у 1111 р.

«Це день, що його створив Господь...»— Компіляція псалму 117.24: «Це день, що його створив Господь,— радіймо та тішмося в нім» та псалму 73.13—14: «побив голови зміям на водах», «його Ти віддав був на їх народові пустині».

Відбудував Гургів — Юр’єв, нині — м. Біла Церква.

6612 (1104)

Дочку Володаря Ростиславича — Ірину — видали за Ісаака, сина візантійського імператора Олексія І Комнина.

Митрополит Никифор — Никифор І (грудень 1104 — квітень 1121).

Ніяких затемнень не було. Йдеться про атмосферне явище.

6614 (1106)

У інших літописах не Зазначено, що гнали половців по Дунаю.

Євпраксія — Євпраксія Адельгейда Всеволодівна (1071 —1109) була видана заміж за Генріха Довгого Штаденського (1065—1087), а після стала другою жоною Генріха IV (1050—1106), імператора Священної

Римської імперії. Після поневірянь і горя повернулася додому і постриглася в черниці.

Взятий у дужки текст від слів: «Тоді Ж постригся...» до слів «... а сонячного...» у видання, за яким зроблено переклад, перенесено з Лаврентіївського списку «Повісті врем’яних літ».

6615 (1107)

«Місячний круг» — різновид календаря, 19-річний період, через який місяць-молодик і повний місяць повертаються на попередні дні і повністю повторюються. Щоб вирахувати місячний круг будь-якого року треба скласти роки від «сотворіння світу» (5508) і роки нашої ери (1107), суму поділити на 19, і остача вкаже «Золоте число» — місячний круг в даному році (5508+1107) : 19 = 348 (остача 3). Отже, літописець помилився: у 1107 р. був 3-й місячний круг, а всього від «сотворіння світу» їх було 348.

«А сонячного (кругу) 8-ме літо».— Круг сонця — різновид календаря, це 28-річний період, через який повністю повторяться в тих самих числах дні тижня. Для визначення «сонячного кругу» треба до даного року додати 20 або відняти 8, а суму чи різницю поділити на 28, остача вкаже «сонячний круг» даного року. Отже, 1107+20 = 1127 : 28 = 40 (остача 7), у 1107 р. був 7-й місячний сонячний круг.

Текст в дужках від слів «а другі...» до слів «Святополк же прийшов» перенесено у видання, за яким здійснено переклад, із інших літописних списків.

6616 (1108)

Закладини Золотоверхого Михайлівського собору, як свідчать інші джерела, були приурочені до 140-річчя від дня смерті княгині Ольги.

6618 (1110).

Атмосферне явище, описане під цим роком,— «вогні Ельма», пучкові електричні розряди, що з’являються над кам’яними вершинами гір, над шпильовими будовами під, час заметілей, пилових бур, грози тощо.

«Як сказав Давид».— У псалмі 103.4: «Він чинить вітри за Своїх посланців, палаючий огонь; — за Своїх слуг». Літописець передає біблійний текст вільно.

«Мойсей великій не зміг побачити» — виклад за біблійною книгою «Вихід» 13.21; 23{23 і 23.20.

Приписку Сильвестра із Лаврентіївського списку «Повісті врем’яних літ» подаємо за вид.: «Повесть временных лет», Ленинград, 1926, с. 274.

«Як пророк Давид говорить» — у псалмі 90.11: «... бо Своїм Анголом Він накаже про тебе, щоб тебе пильнували на всіх дорогах твоїх,— на руках вони будуть носити; тебе, щоб не вдарив об камінь своєї ноги!»

«Премудрий Епіфаній» — Єпіфаній Кіпрський, письменник IV ст. н. е., автор твору «Анкорат» («Якір»).

6619 (1111)

Текст цієї епічної пісні апліковано на основу тексту 1103 р.

«Як сказав Іоанн Златоуст».— Тут компіляція із «Хроніки» Амартола і цитат із Іоанна Златоустого, Єпіфанія Кіпрського та Біблії. Текст місцями неясний і для точного перекладу без приявних першоджерел затруднений. Можливі неточності.

«Він ослицю збочив з дороги» — Виклад біблійного сюжету із книги «Числа» (глава 22): «І побачила та ослицю Господнього Ангола, що стоїть на дорозі, а витягнений меч його в руці його. 1 збочила ослиця з дороги, і пішла полем, а Валаам ударив ослицю, щоб збочила на дорогу».

«Він і меч добув».— За Кн. Ісуса Навина, с. 13—14. Далі — аплікація із різних книг Біблії.

6620 (1112)

Індикт для 1112 року — 5. У літописі не зазначено.

Дочка Володимира Мономаха Єфимія була видана заміж за угорського короля Коломана, удівця, надзвичайно освіченого, але страшенно незугарного: був косоокий, горбатий, кульгавий, заїкуватий. Він запідозрив Єфимію в невірності і відіслав до батька у Київ. Від Коломана мала сина Бориса, який змагався за угорський престол.

6620 (1112)

Церква Богородиці Влахернської над Кловським потічком була збудована печерським ігуменом Стефаном на честь Божої Матері «Влахернитісси». Не збереглася.

Церква св. Андрія була збудована в Києві Всеволодом Ярославичем у 1086 р., знаходилася приблизно на території сучасного дитячого музичного театру. Тут було засновано жіночий монастир (Янчин), пізніше — чоловічий.

6621 (1113)

Затемнення сонця було 19 березня 1113 р., літописець цю подію подає і за місячним календарем (місячний круг 9-й). У Лаврентіївському списку «Повісті врем’яних літ» це затемнення подано під 1114 р.

За літописом, після смерті князя Святополка Ізяславича у Києві вибухло повстання міщан супроти бояр, кредиторів, міських урядників. Його причини виразно прояснює характеристика князя, дана російським істориком Татіщевим за джерелами, які він мав у своєму розпорядженні, але які до нас не дійшли: «Цей великий князь був рослий, сухий, мав руде і пряме волосся, довгу бороду, гострий зір. Був читальником книг і вельми пам’ятливим і про те, що було багато років тому, міг розказати, як по писаному. Через хвороби їв мало і досить рідко, та й то спонукуваний іншими, упивався. До війни бажання не виявляв, і хоча на кого швидко спалахував гнівом, але швидко й забував. При цьому був дуже сріблолюбний і скупий, а тому й жидам багато надав вольностей супроти християн і через це багато християн лишилися торгу і ремесел. Наложницю свою взяв за жону, і так любив її, що без сліз і на короткий час розлучитися не міг і, в усьому її слухаючись, від князів терпів ганьбу, а часто й шкоду із співчуттям. І коли б Володимир його не охороняв, то Святославичі давно б позбавили його Києва».

Володимир Мономах був відомий як послідовний борець проти феодальної вседозволеності і був прихильний до міських і сільських низів. Це й вирішило справу: на вічі його запросили на Київський стіл.

Лазарів монастир — єдина згадка про жіночий монастир, місцезнаходження якого точно не встановлено.

6621 (1113)

Володарівна — дочка Володаря Ростиславовича, який був князем тмутороканським, князем перемишльським.

6622 (1114)

Оповідач про знахідки в поселенні Ладога (відоме з VIII ст.) скляних намистинок — це третій, невідомий на ім’я літописець.

«Нехай прочитає хронограф» — «Хронограф за великим викладом» — компілятивний руський перекладач із «Хроніки» Г. Амартола та «Хроніки» І. Малали.

Право — римський імператор.

Авреліан — МаркАврелій (121 —180), імператор римський (161 —180).

«Местром із роду Хамового» — біблійний персонаж, син Хама, за єгипетськими родоводами — перший єгипетський фараон, що об’єднав країну і заснував столицю Мемфіс (близько 3000 р. до н. е.).

Єремія — тут: перекручене ім’я Гермеса.

Феост — тут: перекручене ім’я Гефеста.

Єгуптяни — літописне пойменування єгиптян.

Сонце (бог Сонця — Геліос) — згідно грецької міфології, Геліос був сином титана Гіперіона і титаніди Тесії, а не бога вогню Гефеста (Феоста в літописі), якому в нашій міфології відповідав Сварог.

«Скажемо разом з Давидом».— Далі дуже приблизно переказується псалом 134.6—7: «Все, що хоче Господь, те Він чинить на небі та на землі, на морях та по всяких глибинах! Підіймає Він хмари від краю землі...»

6623 (1115)

Сонячне затемнення, як засвідчено й іншими літописами, було 23 липня 1115 р. зранку.

6624 (1116)

«Леон царевич, зять Володимирів».— Дочка Володимира Мономаха Мариця (чи Марія) була замужем за Леоном Діогеном (? — 1116) — цесаревичем візантійський.

«На твердиш Олексія царя» — візантійський імператор Олексій І Комнін, якому Володимир Мономах хотів помститися за смерть свого зятя Леона Діогена.

6625 (1117)

«Церкву заклав на Альті» — на честь невинно убієнних синів Володимира Святославича Бориса і Гліба.

«Помер... Олексій» — Олексій І Комнін помер в 1118 р. Його успадкував Іоанн II Комнін (1118—1143).

1 січня 1118 р. почав переписувати «Повість врем’яних літ» ігумен Видубицького монастиря Сильвестр.

Іпатський список «Повісті врем’яних літ» закінчується 1117 р.

Попередня     Головна     Наступна