Головна





Іван ДЗЮБА

УКРАЇНА-РОСІЯ:
ПРОТИСТОЯННЯ ЧИ ДІАЛОГ КУЛЬТУР?

[Україна-Росія: концептуальні основи гуманітарних відносин. — К., 2001. — Розділ V. — С.265-333.]





I. Через минуле до майбутнього


Не лише на політичну, а на всю сучасну, в тому числі й мовно-культурну ситуацію в Україні істотно впливає російський фактор. Те, що діється в Росії, наочно засвідчує, що значна, якщо не переважна, частина її політичної еліти і громадськості ніяк не хоче змиритися з втратою України — саме як втрата, з погляду російських імперських інтересів, сприймається самий факт існування незалежної Української держави. Цілковито відкидається, в цих колах, бодай якась можливість існування інтересів українських. З роками, в міру утривалення державного статусу України, дедалі хитромудрішою стає «аргументація» необхідності реваншу, «реінтеграції», нового «возз’єднання» тощо... Тож варто звернути увагу на деякі нові мотиви в старих піснях, покликані надавати їм привабливішого і сучаснішого звучання.

Коли читаєш російську публіцистику відповідного штибу, насамперед вражає те, що вона незворушно ігнорує реальний стан людської спільноти наприкінці XX століття, а натомість і далі гарячково оперує категоріями «холодної війни», сталінськими категоріями «ворожого оточення» або й чороносотенськими категоріями світової змови проти Росії — всілякої: чи то жидомасонської, мондіалістської, мусульманської, чи то неозначеної бісівської взагалі. Характерною в цьому відношенні є назва статті одного із високих православних достойників, опублікована в «Нашем современнике»: «Силы зла идут на нас». Іншим поширеним найменуванням цих диявольських сил є «мировая закулиса», що день і ніч кує підривні інтриги проти Росії. У діалозі двох видатних представників цього напряму російської думки Ігоря Шафаревича та Володимира Бондаренка — стан країни названо «Третьей Отечественной». Ігор Шафаревич додає: «У меня такое чувство, что эта война теперь проиграна» 1.

Вся історія Росії інтерпретується в імпер-патріотичній літературі як постійне протистояння ворожому світові й мало не Всесвіту. Одні автори зберігають при цьому традиційний мажорний тон і зазвичай вихваляються «неизменными победами русского оружия над несметными полчищами» 2. Інші приперчують гординю страждальної винятковості ностальгічною скорботою: «Наша русская история прямо-таки пишется кровью: нашествие за нашествием. Подсчитано, что из каждых пяти лет жизни мы три года воевали. В последнее время, позволив развалить могучую страну, мы в одночасье сузили свои национальные границы и тем самым отдали во вражеский полон около 30 миллионов своих сородичей» 3. А ще інші — погрожують: «Вооруженный русский придет и возьмет свое» 4. Це, сказати б, пострадянська профанація Достоєвського: «...Русские люди берут свои посохи и идут сотенными толпами, провожаемые тысячами людей, в какой-то новый крестовый поход» 5. Або й таке сакраментальне згадується: «Русский народ потому и владеет шестою частью земного шара, что этому убогому, бедному народу дано от Бога то, чего нет у многих более культурных племен: инстинкт государственности» 6.



1 Книжное обозрение. — 1998. — 13 янв. — С. 5.

2 Парфенов В. Три искушения // Москва. — 1997. — № 1. — С. 161.

3 Кузьмин Н. Возвращение к роднику // Молодая гвардия. — 1997. — № 11. — С. 5.

4 Кротов А. Русская смута. Книга вторая. // Молодая гвардия. — 1997. — № 4. — С. 7.

5 Достоевский Ф. Искания и размышления. — М., 1983. — С. 327.

6 Чистяков П.С. Речи октябриста. 1905-1907. — СПб, 1907. — С. 44.



На жаль, усе це стосується не лише минулого, а й проектується на майбутнє. Віктор Кочетков:


Пророчество о будущем России

в грядущеє небесное окно.

Державе этой в смуте и бессилье

прожить остаток века суждено.

Но только век закончится двадцатый,

Господь ее захочет возродить,

вернуть ей все потери и утраты

и беды все поможет победить.

Восстанет вновь она необорима,

в деяниях и помыслах чиста.

Законною наследницею Рима,

воительницей Грозного Христа 7.


Таке, з дозволу сказати, політичне мислення, — а воно значною мірою впливає і на зовнішню політику уряду Росії, — являє велику небезпеку для сусідніх держав, зокрема, а може й особливо — для України, оскільки фактично заперечує її право на власне буття, власну орієнтацію в світі, самостійну зовнішню політику. Її кроки або й лише наміри, продиктовані життєвими національними інтересами, розглядаються як спрямовані проти Росії, як такі, що, в контексті усе тієї ж світової змови, стратегічної облоги Росії, обмежують імперські її можливості. Ось як, наприклад, відома літераторка Ксенія Мяло інтерпретує ідею Балто-Чорноморського транспортного коридору: «Замком является Черное море, и сегодня проект создания Балто-Черноморского (или Черноморско-Балтийского) санитарного коридора, запирающего Россию в геополитической ловушке, очевиден для всех» 8.



7 Наш Современник. — 1996. — № 6. — С. 7.

8 Мяло К. Там, далеко, на Днестре... // Наш современник. — 1997. — № 2.



У згаданому вже діалозі з В.Бондаренком І.Шафаревич висловив претензії до зовнішньої політики не лише України, а й Грузії та Молдови: «Всі ці три країни — і Грузія, і Молдова, і Україна — беруть участь у маневрах НАТО. Причому на Україні маневри тривають так довго, що вже втрачається різниця між маневрами і окупацією (! — Авт.). Маневри мають підкреслено антиросійський характер».

Припустімо, що це приватні думки публіцистів, а не державних діячів. Та хіба не схожим чином мислять і політичні керівники Росії, протидіючи і створенню Балтійсько-Чорноморського коридору, і нафтового коридору Азербайджан — Грузія — Україна — Молдова, і зближенню України з ЄС та НАТО, і проведенню спільних українсько-натовських військових навчань і т.д. Можна зрозуміти, що це, звичайно, не в інтересах Росії, але ж не все, що не відповідає інтересам якоїсь країни, є ворожими діями проти неї. З таких позицій ніякого порозуміння між державами світу не можна було б досягти.

Для певної частини російської публіцистики саме існування України як держави є неприпустимим викликом Росії. І сама ідея незалежності України подається як виплід тупого егоїзму невдячних і темних «хохлов-салоедов»: «Тихо жужжал телефакс рядом со столом Родионова (...) Снова какой-то далекий и неведомый Рух жаловался: «Москаль з’ив твой хлиб. Москаль випив твою горилку». C того самого дня, когда впервые был установлен в кабинете телефакс, он нестанно и регулярно посылал этот сигнал бедствия, к которому все давно уже привыкли» 9 (До речі, неодмінна в українофобів «знущальна» згадка про хохлацьке сало є неусвідомленим виявом специфічної закомплексованості на ньому компенсацією глибокої кривди, втрати. Порівняймо із отими недолугими кривоустими «кпинами» романіста Владислава Артемова просту і щиру патетику «Романа без вранья» Анатолія Марієнгофа з часів революції, щоб усе стало на свої місця: «В весеннюю ростепель собрались в Харькове. Всякий столичанин тогда втайне мечтал о белом украинском хлебе, сале, сахаре, о том, чтобы хоть недельку-другую поработало брюхо, как в осень мельница»).

Та, на жаль, нерідко навіть «респектабельні» автори не проминають нагоди повправлятися в сарказмі на українські теми. В оповіданні Юрія Кузнецова «Випадок у Дублінському готелі» вчений папуга виголошує модні гасла перед екзальтованою аудиторією: «... демократические свободы, цивилизованные страны, ще не вмерла Украина (в зале самостийный крик: «Юрко, повтори!»)» 10.

Взагалі ж примітивно-фарсовий рівень пародіювання української незалежницької аргументації панує в російській імперпатріотичній публіцистиці і наперед відкидає будь-яку перспективу вислуховування і зрозуміння.

Специфічну російську дрімучість щодо розуміння України виявляють і деякі автори «ліберального» штибу: «Сегодня я вижу, как украинские националисты, добиваясь прежде всего не процветания страны, не блага Петрусей да Пидорок [! — Авт.], а незалежности, приводят Украину к бедности, культурной изоляции, к разрыву связей между миллионами людей, окружая страну феодальными таможнями, давно рухнувшими между странами, в которых слово «националист» обозначает дикого реакционера и обскуранта» 11.



9 Артемов В. Обнаженная натура. Роман // Наш современник. — 1998. — № 1. С. 66.

10 Кузнецов Ю. Случай в Дублинской гостинице // Наш современник. — 1996. № 6. — С. 18.

11 Андреев Г. Обрєтение нормы // Новый мир. — 1994. — № 2. — С. 155.



Що ж, наївно було б сподіватися адекватного уявлення про реальні проблеми України від сусіднього інтелектуала, який гадає, що то країна, в якій живуть пейзани Петрусі та Підорки з літератури початку XIX століття і якою керують озвірілі «націоналісти»...

Натомість на рівень національного завдання Росії виводиться сьогодні завдання об’єднання Росії, Білорусі й України, тобто, фактично, нового приєднання їх до Росії. Спочатку про це говорили літератори певного штибу, тепер заговорили й політики комуністично-імперського табору. Офіційна російська політика поки що не акцентує це питання, але фактично формується під великим тиском подібних тенденцій.

Оскільки ідея повномасштабного відновлення СРСР втрачає свою перспективність навіть в очах її пропагаторів, розробляються ідеї більш модернізовані, розраховані на порівняно більше наближення до реальності. Випробовуються і різні варіанти євразійського проекту (до речі, новітні євразійці дуже вибірково використовують ідеї автентичного євразійства 20-х років: так, «забуто» основоположну тезу батька євразійства М.С.Трубецького про те, що Київська Русь не була предком Росії, оскільки ще за сто років до монгольської навали розпалася на вісім суверенних держав), і проект відновлення імперської Росії без релігійно і культурно несумісних з нею Прибалтики, Закавказзя і Середньої Азії. Але з Україною «розлучення» не передбачається в жодному з цих проектів. Так, Сергій Фомін у статті «Русский вопрос и будущее России» визначає три рівні спільності народів колишнього СРСР. Найнижчий, з найменшою міцністю зв’язків, — це корінні народи Північного Кавказу, Закавказзя, Середньої Азії, Прибалтики і Молдови (за винятком Придністров’я). З ними, вважає Фомін, краще перестати морочитися. Другий рівень спільності — народи Поволжя, Уралу, Сибіру: вони хоч і не одне ціле з Росією, але мають з нею «тісні культурні і побутові зв’язки»; «більшість цих народів ніколи не мала іншої державності», ніж російська. Але найвищий рівень спільності у Росії, Білорусі й України, вони — «органическая общность» і, виходить, існувати можуть тільки разом, в одній державі 12.



12 Фомин С. — Русский вопрос и будущее России // Москва. — 1996. — № 6. — С. 119.



Реваншистські ідеологи намагаються призвичаїти свою аудиторію до формул «славянорусский народ», «русские народы» і узаконити їх як можливе відмикало до душ українців і білорусів. «Русским народам надо срочно начать взращивать и воспитывать своих — русских детей!» — щедро ділиться з нами своїм патріотизмом Веніамін Башлачов 13. В іншій своїй статті той же В.Башлачов з особливо зворушливим щиросердям викладає суть ідеї «русских народов»: «В неразберихе «развода» белорусские и украинские «кони» потеряли в «Русь-тройке» прочную связь c «коренником». Вполне понятно, что «кони» потянули — каждый по себе. Ясно, что в таком состоянии «кони» потратят уйму сил впустую. Ясно, что русские народы в конце концов все равно потребуют одного «ямщика», чтобы он «наладил постромки» 14.



13 Башлачев В. У русских выбора нет // Молодая гвардия — 1997. — № 11. — С. 83.

14 Башлачев В. Отныне вам не щит... // Молодая гвардия. — 1997. — № 4. — С. 59.



Але треба мати на увазі, що далеко не всі інтегратори висловлюються з такою прямолінійністю і тупуватою одвертістю. Не всі зі старту декларують давню ієрархію — «корінника» і «припряжних». З’явилися тут нові і дуже цікаві ноти. Частина імпер-патріотів раптом забула про другосортність українства і заходилася робити йому шалені компліменти як споконвічному співтворцеві російської держави, культури і мови. Все це наше спільне, запрошують вони українців, то нащо ж вам обмежуватися малим, маючи таке велике багатство.

З першого погляду, це скидається на простісіньку облуду. Проте, як мені здається, справа може бути і складнішою. Російська імперська свідомість, захитавшись від втрати України, справді відчуває потребу переглянути її, так би мовити, статус у російській історії, оскільки з нею і тільки з нею пов’язані будь-які можливості просування Росії в південно-західному стратегічному напрямку, в напрямку т.зв. «греко-православного Заходу», що уявляється частині російських ідеологів як реальна альтернатива нереальному євразійству. Тут можна піти і на широкомовне визнання українських заслуг у минулому, сподіваючись підбити на нові заслуги в майбутньому.

У цьому зв’язку час звернути увагу на нові аспекти в інтерпретації значення приєднання України до Росії в 1654 році. Загальновизнано, що ця історична подія докорінно змінила геополітичну ситуацію в Східній Європі на користь Росії. Але ці зміни розглядаються переважно в аспекті зміцнення державної могутності Росії, її стратегічних і мілітарних можливостей, збройного просування на Південь, а також — почасти — під кутом зору залучення до творення Російської держави і культури українського інтелектуального та духовного потенціалу, київської вченості, з якою впроваджувалися в Росії елементи європейської освіченості.

Однак є ще два аспекти, які раніше не привертали великої уваги, але тепер несподіваним чином набувають нової актуальності. Перший з них: прорив на Південь, на терени серцевинної Київської Руси, дав могутній поштовх розвиткові російського націонал-імперського самоусвідомлення в напрямку самоідентифікації з усією духовною і культурною спадщиною Київської Руси, а не тільки в плані вибудовування генеалогічного древа російських монархів, як переважно було до того. Другий: вихід через Україну до Чорного моря відкрив новий напрям експансії — у простір південного слов’янства та греко-візантійського православ’я. Для цього потрібна була не тільки мілітарна сила, але й модернізована ідеологія. Росія мала постати на Південному Заході й Півдні носієм православ’я у формі, більш-менш прийнятній для народів, від яких це православ’я, а власне християнство, і прийшло в саму Росію. І тут саме й знадобилася часткова асиміляція київської духовності, масове залучення «малоросійських» учених до церковних реформ і «виправлення книг», до духовної освіти тощо. Росія готувалася до «духовного возз’єднання» з православними братами Заходу і Півдня.

Ось саме цей немовбито безнадійно архаїчний мотив і почав набувати нової артикуляції в певній частині російської публіцистики — в тій, яка не вірить в успіх євразійства, а ідею «реінтеграції східного слов’янства» вважає за необхідне підкріпити ідеєю православного греко-візантійського Заходу. Без Заходу сьогодні не обійтися хоча б тому, що стихійне озирання на Захід стало масовим рефлексом, якщо не елементом буденного самоусвідомлення, — не кажучи вже про політичні стратегії та загравання. Але «нам» потрібен «наш», «свій» Захід, альтернативний ворожому західному Заходу. Цей припряжний Захід зусиллями деяких російських публіцистів нарешті знайдено: ним має стати православний греко-візантійський Захід, дарма що і з географічними, і з духовними координатами тут не все гаразд. А шлях до цього південно-західного Заходу лежить, звісна річ, через Київ. Звідси несподівані панегірики Києву — мовляв, греко-візантійському (не кажемо тут про спотворення духовно-культурного обличчя реального історичного Києва, який редукується під візантійську Москву), звідси і заклик визнати його первородство й провіденціальну роль, його велику місію в недалекому майбутньому.

Те що має відбутися в цьому недалекому майбутньому під егідою Києва — і воно має бути великою втіхою для українців, компенсацією за всі їхні історичні поневіряння — називатиметься вже не приєднанням України до Росії, а ... приєднанням Росії до України. Київ же буде ощасливлений роллю духовної столиці нової православної імперії (тягар політичного центру, природно, залишить за собою жертовна як завжди Москва).

Щоб хтось не подумав, ніби я шаржую чергових московських благодійників, наведу цитату з праці Олександра Панаріна «Похищение России», де ця та деякі інші концепції викладені особливо чітко. «Некогда вся Россия ходила на богомолье в Киев, в Печерскую лавру. Там еще витал дух византийской святости. Я убежден, что и сегодня путь в незримую Византию, в древнюю, глубоко родственную нам, материнскую Европу, лежит через Киев. Это не великодержавный путь нового присоединения Украины к России, a покаянный путь присоединения России к Києву как центру возрожденческого византийского движения (...) При таком движении будет воссоздан великий принцип мировых религий: разделение духовной и политической власти. Политический центр воссозданной восточно-славянской федерации сохранится, по всей вероятности, в Москве. Но полностью независимый от нее общий духовный центр будет в Киеве. Нашим украинским братьям будет предложена великая вдохновляющая перспектива: стать новой Византией — хранительницей священного письма и священного авторитета всего православного мира при полной политической автономии от Москвы. Тем самым будет исправлена трагическая «ошибка» или деформация нашей истории, когда, после падения Византии, центр православия переместился в Москву, а там попал в зависимость от политической власти (...) У Києва сегодня есть шанс возродить православие как мировую религию, не кланяющуюся земным авторитетам» 15.



15 Панарин А. Похищение России // Москва. — 1997. — № 1. — С. 156.



(«...Наша вера токмо одна душеспасительная, а другия от единства тоя веры развратительные» — так установил «воложанин Матфій Жданов» у трактаті «О единстве веры», який вручив Петру I 24 квітня 1720 року 16).

Але ця роль пропонується Києву, зрозуміло, не задурно. Попри все московське сладкогласіє, або, як казали запорожці, «ласкательство», чітко поставлені і конкретні передумови: «Для этого Києву необходимо отстоять свою независимость как от Москвы, так и от собственных националистов, готовящих ему удел столицы незадачливого государства-маргинала Центральной Европы». І ще: «На Украине активно действуют силы, пытающиеся присоединить Киев к Галиции, а оттуда увести на романо-германский Запад. В униатском движении, сегодня ставшем политической силой на Украине, такая программа заложена. Но я верю, что у Києва — другая историческая судьба — стать духовной столицей восточного славянства, ищущего второй Рим (или вторую Европу), завещанная нам Византией» 17.

Як уже зрозуміло, для цього Києву треба пройти крізь московсько-візантійське чистилище, позбутися скверни «українського націоналізму» і галичанства. (Цікаво, що на початку століття галицьку карту намагалися розіграти в прямо протилежному сенсі. Так звані «москвофіли» бадьоро доповідали: «Идею единства русского народа исповедуют образованныи русскии галичане и буковинцы сознательно [підкреслення. — Авт.], массы же простонародья стихийно в силу исторических преданий и врожденного им чувства родства [...] Стоячи на общенародной почве, русско-народная партия в Австрии признает тоже все произведения на местных наречиях вкладом в общенародную культурную сокровищницу, но считает в то же время основанием существования и дальнейшего успешного развития русского народа в пределах Австрии его самое тесное приобщение к общерусской культуре, выражением которой есть и остается общерусский язык и общерусская литература» 18.



16 Див.: Логинов М. Исторические материалы. — М., 1965. — C. 105.

17 Панарин А. Похищение России... — С. 167, 156.

18 Организация русско-народной партии. — Львов, 1900. — С. 1.



Як чудово все складалося! Та не вийшло... Підступний змій націоналізму спокусив галичан, і вони знехтували зусилля москвофілів та їхніх зверхників).

Цей останній момент — антигаличанства — особливо знаменний. Інтегратори прекрасно розуміють, що не бачити їм Києва своєю «духовною столицею» (а по суті — лише духовним козирем у політичній грі), не доконати розколу українського народу, поки не вибито з нього національну самосвідомість, те, що вони називають «українським націоналізмом», вогнищем якого вважають Галичину. Саме тому у російській імпер-патріотичній публіцистиці посилено розробляється теза про дві України — істинну, вірну матушці-Росії, і зрадницьку, зіпсуту, західницьку. Ось який погляд пропонує, скажімо, згадувана вже «собирательница земель русских» Ксенія Мяло:

«Украина бывает разной, и еще во времена Андрусовского мира XVII века она делилась на левобережную, тяготеющую к Москве, и правобережную, устремленную к Польше (Западу), заключала в себе и «Остапа», и «Андрия».

Вона закликає російських політиків «определиться, кто же выбирается нашей опорой на Украине — «Остап» или «Андрий», а не «топить вопрос в словопрениях о «дружбе» и «Украине вообще» 19.

Здається, чимало з цих політиків «определились» — з допомогою наших-таки «дядьків отечества чужого».

Деякі російські публіцисти згодні відмовитися від Західної України як безнадійно зіпсутої націоналізмом, відсікти її як суху гілку, але решту українського древа все-таки взяти в свої невилазні обійми.

Галичанофобія зайвий раз висвітлює весь фальш так званої слов’янської ідеї. Адже від слов’янства відсікають більшість слов’янських народів, а ненависть до хорватів і поляків не знає меж. Деякі російські літератори далеко переплюнули тут найреакційніших царських трубадурів періоду польських повстань XIX століття. Ось що дозволяє собі писати сьогодні письменник Ніколай Кузьмін: «Польша, лукавая, двуличная, шипящая по-змеиному и по-змеиному же вечно щурившая свои жадные глаза, была мерзкой паршой на всем великом теле восточноевропейского славянства» 20.



19 Мяло К. Завещание адмирала Корнилова // Наш современник. — 1998. — № 1. С. 207, 216.

20 Кузьмин Н. Возвращение к роднику // Молодая гвардия. — 1997. — № 11. — С. 25.



У світлі цього політичного контексту варто, на мою думку, звернути увагу на нові моменти у традиційних для України мовно-правописних війнах. Одна з дуже наголошуваних нині тенденцій стає свого роду лінгвістичним акомпанементом, а може, й артсупроводом отих зусиль розщепити українську націю на «східняків» і «західняків», «галичан». Гіркий парадокс тут у тому, що по обидва боки «лінії фронту» лютують щирі українські патріоти. Одні з них під гаслом чистоти і автентичності української мови намагаються заперечити ті зміни, що відбулися в ній протягом XX століття, оголосити незаконними живі народні форми і впровадити мертві для більшості українського люду — типу екзотичних «фльоти» і «кляси». Інші ж, навпаки, почасти слушно вказуючи на химери «діаспоризації» української мови в практиці окремих видань та авторів, але перебільшуючи масштаби цієї небезпеки, використовують це як ще один привід для атак на всяке розширення літературної української мови за межі т.зв. києво-полтавського діалекту. Пропонуючи законсервувати наддніпрянський стандарт, вони ігнорують ту обставину, що мова Наддніпрянщини не охоплює всіх мовних багатств українського народу; що мова наддніпрянських письменників XIX століття не могла врахувати мовної практики тих мільйонів українців, які перебували поза межами царської Росії; що протягом уже більш як століття українська літературна мова збагачується і вдосконалюється також і завдяки внескові талановитих письменників, учених, публіцистів Галичини, Буковини, Закарпаття, Волині, Поділля.

Після цього нав’язувати українській літературній мові київсько-полтавський мовний провінціалізм — прикрий анахронізм. Фальш аргументів від «шевченківської мови» блискуче показав ще Михайло Грушевський:

«Сі земляки признають тільки мову Шевченка. Правда, що й тої мови не знають на ділі, бо й у Шевченка знайдуть не одне з того, що їх так гніває (...) А якби Шевченко встав та й став справді писати, міг би вийти скандал в благороднім сімействі. Писати так, як він писав у сорокових чи п’ятдесятих роках, Шевченко тепер певно не став би, бо життя йде і мова не стоїть, а змінюється. Прийшлося б і від Шевченка відректися». І ще: «...За нападками на слова «ковані» пішли в сих кругах глузування й нарікання на слова «галицькі». Ними виправдували свою байдужість і недбальство різні люди, які «не мали часу», а головне охоти познайомитися ближче з українським письменством, з літературою: не можуть, мовляв, стерпіти «галицьких» слів і через те не хочуть читати книжок чи газет, писаних такою незрозумілою мовою. І хоч потім виявлялося дуже часто, що слово, яке так образило народне чуття шановного земляка, зовсім не галицьке, а народне українське або утворене українськими письменниками на Україні, — дарма! Шановний земляк і український патріот, «не внимая аргументам», вже відкинув одну, другу, третю українську книжку, журнал, газету, загнав оцим сім кольок в печінку редакторам, авторам і видавцям, які будуть довго ломити собі голову, якою б такою українською мовою писати, щоб вона була зрозуміла, приваблива й мила українським землякам, що давно забули (або й не знали) українську мову, — почвалав собі до єдино зрозумілої, єдиної і близької усім таким «правдивим українцям» — російської книжки чи газети» 21.

Чи не правда — знайома картина, хоч і намальована 90 років тому.



21 Грушевський М. Про українську мову й українську справу // Великий українець. — К., 1992. — С. 28, 22.



Важко зрозуміти таку мовну оспалість. Адже незмірно збагатилася українська літературна мова в 20-і роки, коли було зроблено широкий крок, хай і зупинений, по дорозі культурної інтеграції роз’єднаного українства. Адже у 80-і й 90-і роки триває процес національно-культурної інтеграції, до нас вертаються твори майстрів українського слова, які репрезентують цілий пласт нашої позарадянської, позацензурної культури. То невже так важко зрозуміти, що це також реальний чинник змін і розвитку й літературної мови? Не кажу вже про те, якою безмежно багатою, гнучкою і досконалою стала наша мова під пером поетів і прозаїків XX століття, як розвинулися її наукові стилі, — і цей процес триває.

Протидія збагаченню і розвиткові української літературної мови, протидія інтеграції різних її допливів — це протидія інтеграції українства. Її режисери та діячі спираються на величезну силу мовного лінивства і мовної глухоти обивателя, на фундаментальні здобутки радянської практики «зближення української мови з братньою російською» — та на могутню підтримку з боку російського мовно-культурного гегемонізму.

А останній пропонує сьогодні нові концепції та проекти, які претендують на інтелектуальну рафінованість і респектабельність, культурологічну приманливість. Це, зокрема, ідея «великої писемної традиції», яка об’єднує народи і поза якою, мовляв, малі писемні традиції в сучасному світі безперспективні. «Великая традиция, — пише цитований уже О.Панарін, — это способ интеграции этносов в цивилизационную общность, создающую большое пространство (общность ареала) и большое время (общность исторической судьбы» 22.



22 Панарин А. Похищение России... — С. 150.



Думка наче й безневинна, але висновок з неї відомий: немає чого українцям силкуватися творити свою традицію, коли є в них велика — спільна з росіянами. Проте О.Панарін дуже дбає про те, щоб зробити таку перспективу привабливою для українців. Він підкреслює, що літературна російська мова не була і не є етнічною мовою великоросів (це не нова для науки думка), а є мовою книжного походження, у створенні якої українці брали не меншу участь, ніж великороси (про це також говорило багато вчених), отже, це мова, спільна для росіян, українців і білорусів, це їхня велика писемна традиція, це їхня православна (греко-візантійсько-східнослов’янська) цивілізація, яка тільки у своїй цілісності й може протистояти цивілізації чужого Заходу. Висновок відомий, той, про який уже говорилося: немає потреби українцям і білорусам мати власні національні мови. Більше того, їхнє намагання мати ці мови і власні національні культури (так, ніби вони не є вже доконаним фактом!) небезпечне для майбутнього всіх трьох народів, оскільки в сучасному глобалізованому житті здатні вижити лише народи, що репрезентують великі культурні світи, великі писемні традиції: германо-романську, мусульманську, греко-візантійсько-православну.

Тут можна було б звернути увагу на те, що сама історична дійсність заперечує такі поспішні й категоричні висновки. По-перше, причетність до великої цивілізаційної спільноти забезпечується не спільністю мови і не потребує цієї спільності, як показують приклад країн Європи або наявність у світі малих країн з блискучою і життєздатною культурою. По-друге, в межах цивілізаційної спільноти або великої писемної традиції існують різні ступені і форми інтегрованості в них чи причетності до них. По-третє, є народи, чия культура причетна не до однієї, а до кількох «великих писемних традицій»: скажімо, українська — і до церковнослов’янської, греко-візантійської, і до латинської, католицької, не кажучи вже про загальноєвропейську секулярну. По-четверте, і східноправославна, і західнокатолицька традиції — все-таки складники єдиної християнської цивілізації. По-п’яте, ми живемо в добу формування загальноєвропейської цивілізації, яка в ідеї має об’єднати різні цивілізаційні світи зі збереженням їхньої своєрідності, — і смертельне протистояння цьому процесові коштом утвердження тієї «великої писемної традиції», яка заперечує право цілого народу (в цьому випадку українського народу) творити власну писемну традицію — безнадійний анахронізм.

А йдеться, власне, про це — про заперечення права українського народу мати своє місце у «великій писемній традиції». І тут аргументи й уявлення рафінованого культуролога О.Панаріна на диво невіглаські. Він просто повторює старі байки вчених російських культурекспансіоністів минулих часів — велемудрих, але глибоко темних в «українському питанні». Посудіть самі: з метою «отсоединения Украины от России и присоединения ее к Галиции», «...был замыслен отказ от великой письменной традиции, объединяющей наши народы, в пользу малой, местной. Задуман был проект создания нового языка на основе простонародной речи, почти сплошь сельськой. И поскольку эта малая устная традиция не располагает лексикой, способной обозначать события большого мира, то приходится сочинять язык, чем и занимаются столь активно украинские националисты. Дело доходит до того, что предпринимаются попытки даже Церковь перевести c великого письменного языка на местную «мову». Греко-римские и библейские имена святых — заменяются простонародними кличками — Тимошь, Василь, Гнат, Горпина, Наталка, Полинорка». Ось на цьому анекдотичному рівні сучасний інтелектуал О.Панарін солідаризується з «класиком» російського націоналізму Ульяновим (цитуючи з недавно перевиданої в Москві його праці) 23.



24 Ульянов Н.И. Происхождение украинского сепаратизма. — М., 1996. — С. 268.



Виявляється, він поняття не має про те, що Україна мала свою власну форму і міру причетності до «великої писемної традиції»; що українська Церква має досвід ритуального використання мови свого народу; що є низка перекладів Біблії українською мовою, які не поступаються точністю і виразністю перекладам будь-якою іншою мовою; що, крім духовних академій навчального типу, діє наукова Українська Богословська академія; що є велика бібліотека богословських праць українською, що українською мовою вийшла перша в світі «Енциклопедія кібернетики»; виходять наукові праці з будь-яких галузей знання; що українська мова під пером поетів, прозаїків, публіцистів, науковців XX століття досягла того рівня розвитку й досконалості, коли вона може виразити будь-які висоти й будь-які нюанси людської думки і почуття, а зусилля українських перекладачів з різних мов, здобутки української перекладацької школи знайшли визнання і фахівців тієї ж Росії. Ми добре знаємо, скільки ще в нас проблем і бід в культурі і, зокрема, в національній писемності, — але вони лежать у зовсім іншій площині, аніж чванькуваті претензії культурімперіалістів.

До речі, про мову церковних богослужінь. В апостольському посланні «Світло сходу» Папа Іоанн-Павло II наголошує: «Христос говорить мовою різних народів» 24.

Питання про обмеження монополії церковнослов’янської мови в богослужінні обговорюється і в Росії: «Сам язык богослужения требует ощутимого обновлення за счет перехода в ряде мест c церковнославянского языка к русскому — при значительном сохранении и церковнославянской торжественности. Однако этот труд не может быть выполнен только на основе квалифицированного богословия. Такое освежение богослужебного языка есть труд и боговдохновенный, и поэтический, требующий гениального чувства обоих языков» 25. Отже, проблема ця актуальна і для росіян.



24 Див.: Вопросы философии. — 1996. — № 4. — С. 52.

25 Солженицын А. Доклад на рождественских чтениях // Москва. — 1996. — № 3. С. 185.



Ось такі, на перший погляд, нібито нові акценти в антиукраїнській пропаганді й учених викладках російських імперців. Та коли придивитися, неважко помітити, що новизна цих акцентів відносна. Здебільшого це просто нова артикуляція старих настановлень російського націоналізму кінця XIX — початку XX століття. Тут и «русские народы», вони ж «единый русский народ», і «искусственный язык, который тщатся создать сепаратисти», і «галицийская интрига», вона ж польська, вона ж австронімецька, і історична місія православної Церкви, що має порятувати імперію, і «великая письменная традиция», яка має бути сторожем великої примусової спільності. Наймолодшим із цих аргументів не менше ста років. Їх давно спростувала наука, їх заперечила історія, їх перекреслили культурна і мовна енергія українського народу, інтелектуальні його здобутки. Але вони знову пропонуються в трохи підремонтованому вигляді для нових поколінь, які не знають їхнього старого обличчя і можуть сприйняти їх як нове слово. Вони знову на озброєнні потужних політичних сил — і в цьому їхня небезпека і нова загроза для України.

Російська імперія завжди мала специфічні «секрети» супроти України, зокрема щодо того, як з нею вправлятися. Ще один із «птенцов гнезда Петрова» князь Б.І.Куракін в «Записке об отношениях России к Литве, Малороссии и Запорожью» (1722-1724) інструктував: « ...К содержанию того народа малороссийского надобно некоторые пункты секретов иметь и всегда того смотреть» 26. Князь Б.І.Куракін визначив вісім «секретів»: від утримання московських гарнізонів в українських містах — до пильнування, аби гетьман «в полковники и в старшинства своих свойственников и согласных не ставил».

У XIX столітті на перше місце вийшов інший «секрет»: за будь-яку ціну не допустити розвитку нової української літератури і культури, повноцінного функціонування української літературної мови. Звідси і постійні заборони, і шалена кампанія дискредитації, і переконування українців у тому, що вони — частина єдиного з великоросами народу, єдиної культури, «роз’єднувати» яку — великий злочин («предательское отщепенство от русских наций, культуры, имени и родства», як скаже пізніше епігон безнадійного москвофільства в Галичині 27). Все це тривало впродовж усього XIX століття: від «неистовства» Віссаріона Бєлінського супроти Тараса Шевченка і Пантелеймона Куліша з кирило-мефодіївцями — до відомих «прогресистських» тез П.Б.Струве про те, що історія велить українцям відмовитися від злохимерних мрій про власну культуру і визнати найбільшим щастям — брати участь у творенні все тієї ж єдиної російської. Не так звабливо, зате прозоріше пояснив велику ідею відомий борець із мазепинством С.Щоголєв: «Русская культура лучше пушек и штыков сохраняет целостность государства и всякий урон ей является угрозой для всякого звена великой империи» 28.



26 Архив князя Ф.И.Куракина. Книга третья, изданная князем Ф.А.Куракиным под ред. М.И.Семевского и В.Н.Смольянинова. — СПб, 1892. — С. 24.

27 Див.: Бендасюк С.Ю. Историческое развитие украинского сепаратизма. — Львов, 1939. — С. 18.

28 Щеголев С.Н. Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма. — К., 1912. — С. 540.



Інерція мислення в дусі «культурного імперіалізму» (формула Д.Лихачова стосовно ролі російської культури в СНД) виявилася надто живучою. А втім, може це не інерція, може, це — з категорії тих «секретов» «к содержанию... народа малороссийского», які заповідав нащадкам прозірливий «птенец гнезда Петрова»?

Ось, скажімо, стратегічний прожект великого О.І.Солженіцина: « ...Чтобы поднять украинскую культуру до уровня международной — сколько еще десятилетий понадобится», — а тим часом «надо широкодушно предложить Украине интенсивный «культурный обмен» [певно, не випадково Олександр Ісайович узяв цей вираз у лапки — своє під ним розуміє! — Авт.]. Националисты отшатнутся? Тем и покажут, что русский язык и русская культура — их Державе опаснее всяких ракет» 29. Кого введе в оману слівце «националисты» — слівце, яким розперезане братолюб’я припечатує кожного, кому дорогі українська мова і українська культура? Отож вдумаймося в слова великого «ненаціоналіста» всі — і українці, і росіяни, і російськомовні, і українонемовні: на культуру хочуть покласти функцію зброї масового ураження, культурний обмін перетворити на культурну експансію (бачте, імперіалізм дредноутів — це негарно, а от «культурний імперіалізм» — це не те що благородно, а просто святе!). І чи не відбувається на наших очах така підміна — якщо оглянути хроніку культурних подій на терені Україна — Росія?

(Цікаво порівняти: «Если бы ныне, здесь, нам русским, дана была возможность, в школах для нашего населения, учить и воспитывать молодежь по-русски, никакого украинского и белорусского сепаратизма бы не было, а малорусские и белорусские особенности нашего народа в культурном развитии, выражении и обогащении скорее бы от этого только выиграли [...] Украинцы знают это и пуще всего боятся этого. И на пункте этого они всегда весьма чувствительны. Всякое проявление и усиление здесь русской культуры они следят c явной тревогой, как смертельную для себя опасность» 30).



29 Солженицын А. Славянская трагедия // Киевские ведомости. — 1998. 11 дек. — С. 6.

30 Бендасюк С.Ю. Историческое развитие украинского сепаратизма... — С. 18.



У зв’язку з вищенаведеними «підходами», — а вони є, хоча рідко висловлюються настільки одверто, — постає і необхідність теоретичного осмислення сутності і механізму взаємодії культур у сучасному світі, їхньої складної діалектики, яка не зводиться до успадкованої нами з радянських часів політично наснаженої тези про виключно благотворний вплив однієї культури на другу і банальної фрази «культури не воюють», тоді як насправді, по-перше, культури успішно використовуються у протистояннях і війнах держав, цивілізацій, рас; по-друге, взаємодія самих культур може включати і стимулювання однією другої, і загрозу знеособлення, і захисну реакцію, що теж можна розглядати як стимулювання від супротивного, і вибірковість у сприйнятті явищ інших культур.











2. Культуртрегерські ілюзії та реальні соціокультурні проблеми


1. Культури не ворогують. Але ворогують культуртрегери


Тезі: культури не ворогують, культури (тільки) здружують народи — хтозна скільки років чи століть. І хтозна скільки в неї і славетних, і безіменних авторів. У радянські часи вона стала одним з догматів символу віри безвірного суспільства (допомагаючи «здружувати» народи способом поступового розчинення в «єдиній радянській культурі»), і сумніватися в ній було прикрою політичною сліпотою. Але й сьогодні скептичне ставлення до неї морально ризиковане — у нашому пострадянському локусі традиційних словесних ритуалів. Тож хай собі Шпенглер стверджує, що сильна культура може обмежувати розвиток слабшої сусідньої; хай Гантінґтон пророкує XXI століттю протистояння культур (ніби раніше його не спостерігалося), — нам краще погодитися з отією милозвучною тезою, що забезпечує добру репутацію в стані апологетів статус-кво. Тим більше, що і йдеться, власне, не про що інше, як про милу кожному добре вихованому інтелігентові, неодмінно в розмовах на ці теми вживану і бозна-яку глибоку думку про те, що Шекспір «не воює» з Данте, Гюго з Гете, Роллан з Тагором, Шевченко з Пушкіним, а Пушкін з Вергілієм, що всі вони мирно уживаються, а то й залюбки співпрацюють на культурному Олімпі чи й Евересті (за ряду винятків, щоправда: скажімо, Толстой «воює» з Шекспіром, але ж не від імені своєї національної культури, а від власного).

Але за всієї неа?ресивної і миродайної природи культур якось важко винести їх за дужки реальної історії людства з війнами, переселеннями і взаємонищенням народів, — у чому брала участь уся їхня фізична і духовна енергія. «Идет война народная, священная война...». Отож «траплялися» в історії расові та релігійні війни і конфронтації, а раси та релігії — все-таки творці та носії певних культур і їх «пропагандисти». Деякі сумніви у фатальній приреченості культур на виключно миротворчу місію викликає і погляд на карту, скажімо, Сибіру, або обох Америк, або й інших континентів, куди натхненні конкістадори принесли на своїх мечах сакральні символи і священні тексти високої культури, яка чомусь не побажала «дружити» з культурами «нижчими», внаслідок чого сліди колишнього існування цих останніх через кілька століть стали предметом захоплюючого інтересу вчених ентузіастів з вищих культур... А вже ближче до наших часів або й за нашої таки пам’яті «мали місце» такі явища, що їм дано респектабельні наймення: «германізація», «русифікація», «американізація». Функція здружування народів у цих термінах наче аж надто підкреслена...

Та ж при чім тут культури? — обуриться апологет їхньої окремо взятої честі. І матиме рацію. Подиву гідне, що за всієї цієї головокрутної історіотворчої колотнечі народів, держав, вір, ідеологій тільки культурам щастило зберігати цнотливу безкорисливість і здійснювати розумно відведену їм роль безстороннього миротворця та благодійника на всі боки, передчуваючи пізнішу тезу: «Культури не ворогують».

А втім, годі про цю безнадійну тему. Звернімося до конкретнішого — відносин української та російської культур. Ці відносини справді не були ворогуванням, але й безконфліктними їх назвати не можна. Як, зрештою, і відносини більшості культур у світі.

Здається, що насамперед нам усім — і з українського, і з російського боку — треба усвідомити і визнати, що нам далеко ще До спокійного, об’єктивного і справедливого в своїх моральних вимірах обговорення всього комплексу проблем «Україна — Росія». Цей бажаний рівень думання й оцінювання стане можливим лише в далекому майбутньому, коли (якщо) Україна і Росія стануть справді рівноправними і добросусідніми державами-партнерами, в одного з яких загоїться рана на колишньому великодержавному тілі і вигасне імперська ностальгія настільки, що він «обустроится» у власних межах, без України, а в другого не стане підстав для страху перед рецидивом нестримної братерської любові великого сусіда. Тільки тоді можна буде спокійно і необтяжено говорити про те, що в нас спільного, що різного, чим ми одне одному зобов’язані, чому можна порадіти, а за чим із втраченого пожалкувати.

Нині ж навіть найстриманіші і «найзбалансованіші» — і з одного, і з другого боку — можуть скільки завгодно вірити в свою безсторонність або й жертовну поступливість, але на рівні, може, підсвідомому, не уникнути їм потужного тиску реального масиву конфліктних обставин, — ці обставини є, хоч би скільки заперечували їх політичні лідери в своїх заявах і пактах і хоч би як не помічала їх окрема особистість. І вони непомітно «дезорганізують», викривлюють і суспільну свідомість, і свідомість індивіда, хоч би про що йшлося — чи високу політику, чи низькі будні. (Тут виявляється і загальна властивість людської істоти: «Ми не хочемо, щоб існував якийсь конфлікт між тим, у що ми віримо серцем, і тим, що шукаємо розумом»31).

Отож спробуємо поговорити про цю сферу, розуміючи, що й наші міркування — суб’єктивні.



31 Башляр Г. Новый рационализм. — М., 1987. — С. 286.






2. Російська ідея. Українська ідея. Національні месіанізми


Національна ідея виникає в кризові або поворотні моменти національної історії як спроба осмислити місце і призначення та перспективу своєї нації в контексті власного досвіду та світової історії. Вона має об’єднати національне суспільство задля здійснення певної історичної місії. Національна ідея, хоч їй і може бути властива тяглість, не конче є величиною сталою. Більше того (і на це чомусь не звертають уваги) в певні поворотні моменти національного буття може з’явитися кілька протиборних проектів, що претендують на роль національної ідеї, і нації доводиться робити вибір між ними. Або ж протистояння і змагання між ідеями-претендентами може тривати цілу історичну добу. Щось такого було, скажімо, в Росії XIX століття, коли «західництво» (в ліберальному і в революційно-демократичному варіантах) не без успіху намагалося порушити монополію монархічно-православної ідеї (варіант: слов’янофільської) на роль національного абсолюту, але зрештою, зазнавши різних трансформацій, втратило свою альтернативність (хоч пізніше деякі його елементи, як і слов’янофільські, невпізнанно озвалися в більшовизмі).

Тож російська ідея підтвердила свою тяглість насамперед як традиційний комплекс уявлень про особливе історичне призначення Росії, її особливий історичний шлях, про те нове слово, яке вона має сказати людству. Трансформація національного проекту в панросійський і панслов’янський та його контамінація з великодержавницьким (за умов зростання могутності російської імперії) надали російській ідеї месіанськи-есхатологічного характеру. Уявлення про богообраність російського народу для великої світової мети діставали «матеріальну» підтримку, шанс на реалізацію в державній могутності, у мілітарних, політичних і дипломатичних успіхах; водночас геополітичне і мілітарне протистояння з Європою кореспондувалося з протистоянням духовним, релігійним: у силовому полі цієї ідеї Росія сприймалася як твердиня православ’я супроти скверни католицького Заходу, а православ’ю як єдино істинній вірі належало об’єднати народи, насамперед хоча б слов’янські, в братерську християнську сім’ю під скіпетром російського монарха.

Існувала й інша, інтимніша й «смиренніша» версія такого хіліастично-есхатологічного варіанту російської ідеї — з апеляцією до народного послушенства і благості, до особливого духовного контакту російської землі з Богом, до особливої довірчої присутності Бога на цій страдницьки-смиренній і тому вподобаній ним землі:


Эти бедные селенья,

Эта скудная природа —

Край родной долготерпенья,

Край ты русского народа!

Не поймет и не заметит

Гордый взор иноплеменный,

Что сквозит и тайно светит

В наготе твоей смиренной.

Удрученный ношей крестной,

Всю тебя, земля родная,

В рабском виде Царь небесный

Исходил, благословляя.


Втім, не випадково автор цього чудового вірша, один із найбільших російських поетів, був не лише в дипломатії, а й у поезії та публіцистиці апологетом імперської місії Росії, погрожував Туреччині, вимагав «повернення» Константинополя-Цареграда і оспівував криваве придушення польського повстання 1863 року. Обидва варіанти месіанського міфу підтримували один одного...

Однак треба застерегтися, що релігійно-містична і релігійно-філософська мотивації виходять на перший план у російській ідеї та набувають самостійного значення здебільше в XIX столітті, завдяки внескові слов’янофілів. У добу ж середньовіччя (від Івана III починаючи) релігійна і великодержавницька претензії ще не віддиференціювалися одна від одної, а у XVIII столітті великодержавницький «посил» виступає самостійно як раціональна теза (доба ж вольтер’янства!), не потребуючи релігійно-містичного покріплення (Г.Державін: «Зачем тебе союз, о Росс! Шагни — и вся твоя вселенна!»).

Втім, секулярні відгалуження месіанського міфу супроводжували російську ідею і в XIX столітті: економічний варіант («руська община», «сільський мир» як основа соціальної самобутності, соціальної рівності — й можлива основа російського шляху до соціалізму); історіософсько-геополітичний (право на Босфор і Дарданелли, «святу Софію», визволення «братів-слов’ян»); етнічний (теорія єдиного «русского» народу, русифікація інших народів імперії); духовний і морально-інтелектуальний (особлива «совісність» російської літератури, особлива «всесвітність» російської людини, братерська відкритість).

Нічого надзвичайного, унікального чи, тим більше, компрометуючого для репутації російської інтелектуальної спадщини в цьому немає. Месіанські (месіансько-профетичні, есхатологічні, хіліастичні) настрої та ідеї в різні часи з’являлися у різних народів — або в добу релігійного опору гнітові чужих імперій (єврейський месіанізм; слабшою мірою — й багато інших релігійних рухів); або в добу особливого піднесення, апофеозу величі (Росія періоду становлення й розквіту імперії; республіканська і наполеонівська Франція, що несла гасла свободи, рівності й братерства для феодально-клерикальної Європи, Британська імперія, що брала на себе «тягар білої людини» на далеких континентах; зрештою, нинішні США з їхньою претензією на роль світового добровпорядника; особливо злоякісним варіантом месіанізму був гітлерівський «новий порядок для Європи»); або, навпаки, в добу випадання із світового розвитку, в добу кризи чи національної агонії (Польща кінця XVIII — початку XIX століття; Україна першої половини XIX століття; зрештою, німецький ідеалізм і романтизм кінця XVIII — початку XIX століття, що дав могутній імпульс ідеї нації і «підштовхнув» слов’янське відродження, також був відповіддю на жалюгідне становище розшматованої німецької нації); або ж у добу, коли гостро відчувається невідповідність між зовнішньою величчю і внутрішньою соціальною невлаштованістю, незабезпеченість «фізичної» сили адекватною духовною моделлю, відстороненість від загальноцивілізаційного розвитку і потреба самокомпенсати (Росія першої половини і середини XIX століття та й наступних часів).

Окремий випадок месіанізму — месіанізм великої (конче світорятувальної) загальнолюдської ідеї. Але оскільки її промотором стає якась конкретна нація, що ініціює світовий рух або найяскравіше його розбурхує, то й ця ідея набирає очевидного або неочевидного національного забарвлення, а в міру неминучого вигасання поступово перетворюється на банально-експансійну національну ідею (еволюція ідей Великої французької революції до ідеї наполеонівської імперії; еволюція більшовицької ідеї від ленінської «світової революції» до сталінського «тосту» «За великий російський народ» з усіма його ідеологічними наслідками).

Месіанська ідея може надихати сильного, може втішати слабкого, але цілковита зосередженість на позитивній (велич) або негативній (страждання) виключності може спотворювати національний менталітет, стати історичною патологією.

Попри, здавалося б, історичну пережитковість месіанізму (його здебільше відносять до «незрілого» стану політичної свідомості людства), він присутній в суспільних рухах і сьогодні, причому не тільки у світі ісламу або «чорної Америки», а й на добропорядному «старому континенті». З різною мірою виразності озивається він і в російській та почасти українській суспільній свідомості. Взагалі він є супутником усякої потужно акцентованої національної ідеї. І сьогодні російська ідея «озвучується» в силовому полі глибокої месіанської традиції.

Взагалі ж усякий месіанізм, а в нашому випадку російський, демонструє дивовижну історичну пластичність. Знайшовши своє фундаментальне оформлення у славнозвісній апокаліптичній тезі псковського ченця XVI століття Філофея про Москву як третій і останній Рим, він був перетрансплантований слов’янофілами середини XIX століття з державно-імперської площини в площину релігійно-імперську (як духовний порятунок для європейського людства); пізніше парадоксальним чином, через несподівану конфігурацію історичних процесів, наклався на ідею світової пролетарської революції та Москви як її енергетичного джерела, столиці Третього Інтернаціоналу (своєрідна трансформація Третього Риму в Третій Інтернаціонал!); нарешті, наприкінці XX століття в російській месіанській ідеї, під впливом травм, яких зазнала великодержавницька гординя, на поверхню вийшла прихована раніше або витіснена в підсвідомість ксенофобія, крайня національна нетерпимість (до певної міри її можна розглядати і як реакцію на «розмивання» російськості, яке в свою чергу є зворотним боком російської експансії, русифікації інших народів: неминучою платою за імперію). Здавалося б, ксенофобія і месіанство — взаємовиключні речі. Але виявляється, що месіанський стан свідомості настільки широкий у своєму діапазоні та пластичний у формах, що може й ксенофобію на стадії психозу зробити своєю «ударною силою».

У всякому разі ми бачимо, що в інтерпретації модерного російського націоналізму передумовою нової рятівної духовної (чи тільки духовної?) місії російського народу є його очищення від чужорідного елементу, насамперед єврейського («малий народ» усередині великого), визволення з масонської кабали, скинення «окупаційного уряду», відродження «истинно русского» духу тощо. (Втім, чимало з цього вже було — в останній третині XIX та на початку XX століття, коли «истинно русские люди» цілком серйозна і гордовита самоназва! — головною метою офіційного державного націоналізму оголосили «защиту великорусского народа от угнетения инородцами», коли Столипін циркуляром від 20 січня 1910 року заборонив «инородческие организации», в тому числі й українські. «Святая Русь» завжди була об’єктом іноземних інтриг, а всі внутрішні розрухи, від повстання Пугачова до революції 1905 року, — а тим більше 1917, — очолювали інородці...). Деякі ідеологи «неомесіанства» вважають і християнство диверсією проти руського духу, а Біблію пов’язують із світовою єврейською змовою (дивовижний перегук з ідеями українських «рунвірівців» тощо — про це нижче).

Звичайно, це обертони російської ідеї сьогодні, але обертони надто гучні. І не можна сказати, що вони народжуються на периферії російського інтелектуального життя. Може, в трохи менш прозорому, а часом навпаки, в стрункішому вигляді їх можна зустріти в публікаціях учених масштабу знаменитого І.Шафаревича або цілком респектабельних письменників і публіцистів.

Не можна сказати, що вони не зустрічають заперечень. У гострих дискусіях навколо «російської ідеї» все-таки виразно чути й голоси, що відкидають перспективу повернення до імперії монархічного чи радянського зразка. (Цікаво, що ще в 1962 році Іван Соколов-Микитов, немов передчуваючи майбутній вибух імперсько- і монархо-ностальгійних поглядів, писав у щоденнику: «Ну, а что нам дала монархия? Миропомазанных палачей, отце- и детоубийц, идиотов, распутников, блядей» 32. А нині можна зустріти і такі ось несподівані форми невдоволення російською чи радянською моделлю імперії: «Какая-то ненастоящая была у нас империя (...) Я пробовал искать настоящую в книжках. Однако там попадалось «Но мы еще дойдем до Ганга, Но мы еще умрем в боях, Чтоб от Японии до Англии Сияла Родина моя»: задорная нелепица одаренных бестолковых юношей, через полвека пародийно подхваченная Жириновским. Была еще империя Бродского — хаотичная («ералаш перерос в бардак»), распадающаяся, унылая, не похожая на Рим и Британию. Такую не воспоет Вергилий, такая не вдохновит Киплинга» 33.



32 Див.: Соколов-Микитов И. Из карачаровских записей // Новый мир. — 1991. № 12. — С. 169.

33 Див.: Вайль П. Очень Дальний Восток // Знамя. — 1996. — № 5. — С. 183.



Значна частина російської громадськості поділяє думку (вона йде ще від Герцена, але дістала більш ніж переконливе підтвердження в пізнішій історії) про те, що манія територіального розширення нічого, крім страждань, російському народові не дала і що час, нарешті, впорядковувати власний дім, стати «нормальною», на собі зосередженою країною, перестати бути джерелом неспокою для сусідів.

Негація імперського варіанту російської ідеї розвинена досить широко і часом блискуче. Складніше з позитивною альтернативою. Адже, визнаймо по справедливості, «бути, як усі» — ця теза, за всієї своєї тверезої розумності, не може стати мобілізуючою національною ідеєю для будь-якого народу, цього замало не тільки з погляду національних амбіцій, а насамперед з погляду реальних можливостей і потреб такої країни, як Росія, з погляду міри реальної національної енергії, переведеної в творчий план. Чи не тому знову пошукуються шляхи духовного порятунку не менше як для всього людства? «Русский космизм» («русский», хоч і виводиться від українців В.Вернадського та С.Подолинського), «философия всеединства», «натурфилософский органицизм» і взагалі «русский цивилизационный синтез» пропонуються як нове слово для всього людства. Звичайно ж, для західної думки це не є якісь зовсім незнані й недоступні горизонти, вона має свої підходи до них і свої здобутки (з приводу «російського космізму», наприклад, можна згадати «концепцію Геї» Джеймса Лавелока, що розглядає Землю як єдиний «живий» організм), — але такі «пріоритетницькі» перебільшення цілком природні і зрозумілі. Змагатися за такі пріоритети — це вже не те, що змагатися за «богоизбранность», «совесть мира» й «общую правду» (П. Палієвський: «Русские искали и добивались общей правды, так складывалась их история; порой вынужденно, чаще c громадными добровольными жертвами, особенно в XX веке» 34).



34 Див.: Искусство кино. — 1988. — № 6. — С. 122.



Нікому не можна відмовити в потребі великої національної мети, великої національної мрії, великої національної ідеї. Їх пошук не припиняється в російському суспільстві. Це природно. Тільки б не за рахунок інших, тільки б не на шкоду іншим. Тут у нас, українців, є свої, «українські», тривоги й побоювання. Але ми повинні з розумінням поставитися до труднощів нової самоідентифікації в такій великій і до того ж багатонаціональній країні, як Росія (маючи не менші власні), і не втрачати ні доброзичливості, ні прозірливості.

Українська ідея, маючи протягом історії різні змістові модифікації, відрізнялася від російської насамперед тим, що була пов’язана із завданнями національного визволення або, в щасливішому випадку, утвердження державності, а не її розростання, чи реформування, чи боротьби за місце в геополітичних поділах світу. Це зумовлювало її більшу «заземленість», більшу соціальну демократичність (хоч аристократична компонента в окремі періоди теж була представлена). Від російської вона відрізнялася і меншим розмахом, ніколи не замахуючись на порятунок людства і задовольняючись більш локальною роллю. Інакшою була і її месіанська забарвленість (а ця забарвленість, різної інтенсивності, час від часу давала про себе знати). Український народ не розглядався як знаряддя утвердження Царства Божого на землі; відчуття богообраності було послабленішим, «скромнішим». Цей «лагідніший» месіанізм був стимульований не гординею великодержавності і не пафосом самодостатності (чи самовдоволеності), а скоріш страждальним відчуттям скривдженості, обійденості, самопочуттям жертви історичної несправедливості і жаданням «м’якого» реваншу (цей страждальний момент у російському месіанізмі з’явився лише після розпаду СРСР і втрати Росією «братніх республік» — знаменита теза: «Россия больше всех пострадала» — як підстава для ідеї реваншу далеко не м’якого). Український месіанізм не так творив історичні обставини (на відміну від російського, що був «співавтором» могутності й розросту Російської імперії), як адаптувався до них.

У часи козаччини елемент месіанізму присутній в усвідомленні України як форпосту християнства супроти «бусурманства»; водночас Запорозька Січ — і фортеця православ’я в обороні від католицької схизми. Тим часом Києво-Могилянська академія має амбіцію бути всеслов’янським світочем науки, а вчене київське духовенство схильне до місії модернізації московського зашкарублого православ’я. З другої половини XVII століття, після приєднання України до Росії, цей останній імпульс посилюється іншим: тодішнє українське вчене патріотичне коло сподівається просвітити Московію своєю наукою і, сказати б, духовно опанувати її, «українізувати» (коли вдатися до пізнішого терміна, що його вживали саме в цьому контексті і російські дослідники дорадянської пори), використати могутність московської держави задля здійснення свого «освіченого» православ’я і консолідації «руського» православного народу як спадкоємця величі Київської Русі. Цей «задум» був реалізований, але трохи інакшим чином: Москва сприйняла «українізацію» лише тією мірою, яка потрібна була для її власних потреб, адже всякий здоровий і могутній організм залюбки долучає сторонні домішки, успішно їх перетравлює і вживає собі на користь (майже двома століттями пізніше це повторилося — в меншому масштабі — з українськими революційними народниками, а на початку XX століття — почасти з «боротьбистами» й «укапістами»). Невдовзі на «українізацію» наклалася «європеїзація» (Петра Першого) і поглинула її, затерла її сліди.

Ще один, і набагато виразніший, варіант українського месіанізму запропонувало Кирило-Мефодіївське братство під впливом націоромантичних, зокрема німецьких, ідей початку XIX століття, Міцкевичевих «Книг народу польського і пілігримства польського», прямо апелюючи до біблійного: «Камінь, який відкинули будівничі, стане наріжним». (Порівняймо пізніше

Тагорове: «Усе ж я не втратив надії, що Рятівник прийде, і хтозна, може, йому судилося народитися в нашій убогій хатинці». Втім, і в Достоєвського таке: «...Нищая земля наша, может быть, в конце концов скажет новое слово миру»). З історичних кривд і страждань українського народу, з невідповідності його становища його чеснотам вони виводили йому місію проводу у відродженні слов’янських народів, у створенні конфедерації слов’янських республік (альтернатива монархіям і деспотіям), що стане для всього людства зразком справедливого співжиття (цим, а також своєю «надконфесійністю» слов’янська ідея кирило-мефодіївців принципово протистояла московсько-гегемоністській і царистсько-православній ідеї російських слов’янофілів).

Легенький відблиск месіанства лягав на український демократичний рух кінця XIX — початку XX століття, про який свого часу А. Луначарський відгукнувся як про найбільш симпатичний з усіх демократичних рухів народів Росії, а також на ідеї творців УНР.

Надія то на месіанський визвольний порив українського народу, то на неперсоналізованого українського Мойсея (або й українського Месію) озивалася в сокровенних мріях багатьох великих українців; тут може бути багато асоціацій — від Франкового «Мойсея» («Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, покотиш Чорним морем гомін волі...») до відчайдушного Тичининого: «Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, — Не може ж так буть! ...» (Втім, тут ідеться про місію самовизволення і самопорятунку та самоствердження, а не про несення світової благодаті. І не порівняти цього з розмахом трансформації месіанської ідеї в поетичний міф у російській літературі — від Достоєвського, Тютчева, Бєлого, Клюєва, Блока, Волошина — до Даниїла Андреєва ...).

Теза боротьбистів-укапістів і «націонал-ухильницького» крила КП(б)У про особливу роль України, українського прикладу в пробудженні й революційному русі народів Сходу, будучи цілком реально обґрунтованою, набирала поетично-месіанського характеру в патетиці Миколи Хвильового з його «азіатським ренесансом» — за провідної ролі України.

Розмаїті, хоч і дуже приглушені відлуння українського месіанізму можна вчути в нинішньому духовному просторі України: від перенаголошених уявлень про виняткову роль України в розвалі СРСР (хоча взагалі можна сказати, що російський більшовизм справді постійно розбивав лоба об українську проблему, починаючи з 1918-1919 рр.), про особливий посткомуністичний шлях України (нереалізований!) — до втішних патріотичних, вульгарнокомпенсаторських (на тлі комплексу меншовартості) ілюзій про наші фантастичних масштабів можливості, про незрівнянну стародавність українського етносу і його прометеївську роль як першотворця хліборобської цивілізації, про світове первородство української мови... (Тут, щоправда, ми, здається, трохи припізнилися. Ще 1799 року німецький учений Д.Г.Гассе довів, що Адам і Єва говорили по-німецькому. На початку XIX століття угорський учений Іштван Хорват знайшов сліди угорської мови в раю, а Йожеф Гіда 1837 року опублікував статтю «В часи Мойсея в Єгипті говорили по-угорському». Їх усіх підправив А.Кемпе: Бог говорив по-шведському, Адам по-датському, а змій спокушав Єву по-французькому 35.



35 Див.: Рат-Вег И. Комедия книги. — М., 1982. — С. 17-19.



Так що в райських кущах не лунала ні українська, ні навіть хорватська, незважаючи на протилежні твердження...). Гідним вивершенням цього напряму патріотичної думки є численні публікації певної частини нашої преси на теми пророцтва знаменитого Нострадамуса про те, що нове відродження людства почнеться з берегів Дніпра. Дуже вчасна і дуже вагома підтримка нам у наших клопотах з постголодоморівською, постгулагівською, постчорнобильською і майже постукраїнською незалежністю...

Хоч месіанство загалом — породження християнського світонастрою, але, як і в сучасній Росії, і в Україні воно подекуди обертається войовничим антихристиянізмом — різного роду твердженнями (в тому числі й «рунвірівського» характеру) про те, що християнство — породження єврейського духу, що прийняття його було наругою над українським народом, спотворило його природну вдачу, викривило історичний шлях тощо...

Таким чином, якщо російська месіанська ідея, пройшовши фазу розквіту в XIX столітті і фазу пермутації в першій половині XX століття, нині вступила у фазу болісного старіння, набравши драматично-шовіністичних форм (хоч інколи й комедійних), то українська месіанська ідея, ніколи не діждавшись стадії реалізації і не вийшовши з фази інфантилізму, сьогодні в своїх імітовано-аґресивних варіантах (на зразок «грізних» заяв лідерів УНА-УНСО, перед якими мали б здригатися сусідні народи) набирає трагікомічного характеру як суто фантастична ідеологія. А того змісту, який міг би забезпечити їй значення стимулу національного розвитку, ніхто нині їй ще не надав.

Але фактична історична знятість національної ідеї з месіанським «захватом» як у Росії, так і в Україні, звичайно ж, не означає, як уже говорилося, знятості, неактуальності «нормальної», адекватної національної ідеї. І російське, і українське суспільства перебувають у процесі її пошуку (кожне своєї), хоч проречистих версій не бракує. В обох суспільствах цей процес ускладнюється болісною, на тривалий історичний період явленою «переідентифікацією», але різного змісту: в Росії — пов’язаною з необхідністю осмислити реальну втрату ролі етноса-суперстрата і труднощами з «освоєнням» ролі аутентичної сучасної нації в багатонаціональній федерації, а в Україні — пов’язаною з поступовим подоланням комплексу етносу-субстрата і «освоєнням» ролі так само сучасної нації (нації політичної — нації всіх громадян України).

При цьому російська ідея, звичайно ж, орієнтуватиметься і на забезпечення максимально престижного місця Росії в сучасному світі. А українська? Яким може бути оптимальне місце України в світі? Чи може Україна в найближчому майбутньому здійснити якусь місію загальнолюдської чи загальноєвропейської ваги? Гадати важко. Стартові умови на сьогодні вкрай несприятливі. Але історіотворчий і культуротворчий потенціали нашого народу не слід скидати з ваги. Та все-таки вже й сьогодні Україна, з її миролюбною політикою, відіграє неабияку роль у забезпеченні політичної стабільності і безпеки на Сході Європи.

Не виключено, що їй, з огляду на її стратегічне положення між Сходом і Заходом, між Півднем і Північчю, з огляду на її історичний досвід засвоєння і поєднання різних культурних традицій, випаде нова роль у забезпеченні їх симбіозу — тобто, не сама по собі випаде, а може бути здобута завдяки відповідній політичній і культурній волі, відповідній інтелектуальній праці.

Україна в своїй історії стала ареною протистояння між католицизмом і православ’ям. Але ж вона має і досвід примирення двох конфесій (зокрема у т.зв. уніатській, чи греко-католицькій Церкві, католицькій Церкві східного обряду, що стала певним, хоч і не остаточним і не всіма однаково оціненим компромісом), і досвід екуменічних спрямувань релігійної думки. Можливо, їй судитиметься зробити свій внесок у світовий екуменічний рух, що стає чимдалі усвідомленішою потребою принаймні християнської частини людства.

Мусить сказати своє слово Україна і в екологічному русі, у створенні нової екологічної свідомості людства. До цього зобов’язують її не тільки Чорнобильська трагедія та потворність успадкованої від СРСР структури промисловості із страхітливою мірою навантаження на природну сферу, а й напівзабуті, але придатні до регенерації традиції народної культури, народного світогляду...

Але найбільші надії можна було б покладати — за наявності відповідних сприятливих умов, звичайно, про що далі, — на перспективи розвитку національної культури. По-перше, в Україні, як мало де ще в Європі, збереглися глибокі джерела автентичної народної творчості (у пісні, слові, малярстві, ремеслах тощо), які завжди були рятівним резервом для професійної культури і генерували, сказати б, сукупний мистецький талант нації (не випадково ж на наших співаків та інших виконавців існував і існує неабиякий попит у багатьох країнах). Це обставина, що виходить далеко за межі самого лиш мистецтва. Нині в Європі чимраз більше усвідомлюється неґативний вплив на духовні аспекти життя і на культуротворчий потенціал народів — механічного засвоєння уніфікованих споживацьких стандартів. Це стимулює драматичний перегляд ставлення до традиційних культурних норм. Культурницький неоконсерватизм виходить з того, що життя в своїх природних основах і людська психіка та поведінка змінилися значно менше, ніж передбачали модерністські проекти, і що народи, які не занехаяли свій історичний досвід і не позбулися своєї традиційної культури, більше здатні зберегти духовне здоров’я і відповісти на виклик майбутнього.

По-друге, українська культура з відомих історичних причин не мала безперервної лінії розвитку; вона багато разів мусила починати ніби все спочатку (хоч насправді нагромаджений потенціал, історична база все-таки були постійно присутні в «підсвідомості» культури). Це зумовило величезні втрати, проминання цілих етапів і стилів європейської культури. Але, з іншого боку, парадоксальним чином це, змушуючи національну культуру за нерівних умов конкуренції постійно «наздоганяти» і компенсувати втрати, сприяло оригінальній контамінації різних стилів і породжувало такі самобутні синкретичні явища, як українське бароко XVII-XVIII століть, як український неоромантизм кінця XIX початку XX століття (не кажемо вже про універсалізм Шевченка і Франка — тут потрібні інші виміри), український авангард 20-х років; модернізм декого з «шістдесятників»; українське поетичне кіно; а нині — своєрідна рецепція постмодернізму та ін. Сюди долучається ще одна вагома обставина. Під страхітливим тиском ідеологічної та естетичної цензури і русифікаторської нівеляції, українська культура нагромадила величезну «стиснену» енергію невикористаних можливостей, загальмованих поривань, і ця «пружина», починаючи розпрямлятися, обіцяє неабиякий культурно-історичний прорив. Щоправда, тільки обіцяє...

Нарешті, по-третє, ще одна версія можливого розвитку ситуації. Культура — величина відносно самостійна і самостимульована в тому розумінні, що не детермінована безпосередньо матеріальним розвитком суспільства. Буває, навпаки, що в культурі концентрується національна енергія, нереалізована у практичних сферах історичної діяльності. «В истории нередок парадокс, — пише російський культуролог, — когда прорывы в культуре, в духовном, эстетическом, нравственном опыте осуществляют не наиболее преуспевшие по меркам материального благополучия и могущества, а, напротив, несущие бремя экономической или военной неудачи. Они развивают мощную компенсаторскую активность в сфере духа и, случается, «завоевывают» своих завоевателей по меркам духовного превосходства, по критериям стиля и вкуса» 36.



36 Панарин А. О возможностях отечественной культуры // Новый мир. — 1996. № 9. — С. 178.



Автор посилається на приклади Греції, завойованої Римом, післянаполеонівської Німеччини, але, без сумніву, має на увазі і нинішню Росію після поразки СРСР у «холодній війні» та його розвалу. (Думку про переваги російської безтрадиційності над європейською пригніченістю традиціями висловлював, усупереч іншим своїм оцінкам, П.Чаадаєв в «Апологии сумасшедшего»).

Виникає спокуса застосувати аналогічний критерій щодо України, яка, здається, має більші, хоч трохи й інакші, підстави підпасти під цей парадокс. І такі спроби робляться. Ось, може, найвиразніший зразок: «Богатство культурной традиции — далеко не всегда и не во всем преимущество. Традиция сковывает. И не Византия, сохранившая великую традицию, а более «варварский» Запад Европы (а в ней совсем «варварский» северозапад, а не Италия) совершает прорыв к демократии и свободной экономике. И на Востоке первый успешный переход к современному обществу совершает не Китай c его величайшей культурной традицией, а Япония, с культурой более молодой и «провинциальной». Может быть, нечто подобное мы видим и при сравнении России и Украины. Само богатство и специфический характер российской культуры, формировавшейся в имперских и недемократических условиях, могут быть препятствием при решении задач построения демократии, а бедность и «плебейский» характер украинской — сказаться преимуществом» 37.



37 Фурман Д. Украина и мы // Дружба народов. — 1995. — № 3. — С. 162.



Важко сказати, чи це припущення має шанси скоординуватися з історичною реальністю (історичним майбуттям). Надто складна комбінація сприятливих умов потрібна для його справдження. (Ближчим до здійснення воно було на початку XX століття і в 20-і роки, за потужного вибуху творчих сил українського народу, — до фізичного винищення «українського відродження»). Але — історія не спинилася, у неї в запасі завжди немало сюрпризів, і гірких, і втішних...

І тут, здається, варто враховувати ще один чинник. Змагальність (чи й боротьба) суспільств — стимул розвитку, гарантія від застиглості й тупиковості, але водночас вона може задавати примусовий напрям цьому розвиткові. В реальній історії національні цінності, ідеї, настановлення завжди зазнавали зовнішнього тиску, нерідко ставали жертвою конкурентності, не встигши або не спромігшись розгорнути власні сутності. Картина історичної змагальності цих ідей та сутностей значною мірою спотворена в результаті диктату позаціннісних, прагматичних потреб. Однією з таких деспотичних прагматичних потреб в історії була (і залишається) потреба військової ефективності суспільств, що деформувало їхню структуру цінностей і позбавляло перспектив суспільства більш гуманістично налаштовані. Не менш зловісною була і ще більшою мірою стає дія споживацького імпульсу, гіпертрофія споживацького стандарту, що, апелюючи нібито до природних людських потреб, насправді або спотворює їх, або експлуатує їх зовсім не в напрямі розвитку людської особистості та духовних цінностей. В сучасному світі гору бере суспільство, налаштоване на нескінченне задоволення нескінченно самопороджуваних вигадливих, але примітивних потреб, а не суспільства, які могли б зосередитися на духовному розвитку своїх громадян при забезпеченні справді необхідних потреб.

Така глобальна ситуація вносила і вноситиме свої істотні, часом геть несподівані, корективи і в перспективи розвитку національних культур, і в їхні «діалоги».












3. Гострі і глухі кути взаємодії двох культур


1. Проблема порозуміння і стереотипи рецепції


«Діалог» української і російської культур триває вже кілька століть, набираючи часом полемічного характеру (згадаймо віршований «Разговор Великороссии c Малороссиею» Семена Дівовича). Більш-менш «на рівних» він відбувався лише в XVII столітті та хіба що на початку XVIII століття. У деякі історичні періоди (скажімо, кінець XVIII — перша третина XIX століття) окремі українські репліки геть потопали в російському монолозі. Трохи вирівняв ситуацію Шевченків голос, та й голоси Куліша і Костомарова, але царизм усе зробив, щоб їх заглушити (хоч у ширшому розумінні це йому не вдалося). До діалогічності наближалася комунікація двох культур наприкінці XIX — на початку XX століття (включаючи 20-і роки). В часи розквіту «соціалістичних за змістом, національних за формою» культур діалогом виступав потужний хоровий спів, що часом досягав неабиякої віртуозності. Нині відбувається таки діалог, і він може повернути собі втрачену рівноправність, набувши більшої, ніж будь-коли, регулярності, розмаху і цілеспрямованості. Але цей процес щойно починається, і він переобтяжений історичними рахунками, ностальгійними спогадами, взаємними підозрами і стереотипами. Багато що тут від суб’єктивізму репрезентантів обох культур, української і російської інтелігенції радянсько-пострадянської доби. Але є і поважні історичні обставини, що зумовлюють неоднакову оцінку й незгідливе розуміння певних історичних явищ.

Насамперед це неоднакова, а нерідко і протилежна оцінка багатьох моментів історичного минулого. Скажімо, нинішнє відродження монархічних настроїв у Росії справляє на значну частину українців прикре враження, а ґлорифікація царів — Петра I, Катерини II (а тепер уже й Миколи I, Миколи II та ін.) для неї принципово неприйнятна і викликає гіркоту: вони для українця залишаються тими, ким їх вважав і як їх назвав Шевченко: «Кати! Кати! Людоїди!». Це не предмет «діалогу», тут у кращому разі слід залишити один одного у спокої. (Хоча — далеко ж не всі росіяни в захваті від своїх царів, значна частина демократичної інтелігенції дистанціюється від патріотичної кампанії по реабілітації монархії і не забуває авторитетних свідчень сучасників тієї монархії — від Герцена до Толстого).

Неоднаково, мабуть, поставатимуть в історичній пам’яті росіян і українців (власне, у типових репрезентантів відповідних суспільств) і такі події, як Полтавська битва (чи менш відома, протилежного результату, Конотопська), такі постаті, як Мазепа або, з іншого боку, Столипін. Певно, відмінною від російської (середньостатистичної) залишатиметься і українська оцінка національних аспектів революції 1917 року, УНР (включно з постаттю Симона Петлюри), режиму генерала П.Скоропадського, більшовицької національної політики 20-х років («коренізація», «українізація»).

І вже зовсім неможливе в Україні, серед української інтелігенції принаймні, те відродження культу Сталіна, яке ініціює сьогодні частина російської інтелігенції, в тому числі й відомі літератори. Ось послухаймо одного з них, М.Лобанова: «И здесь нам, русским, надо объясниться напрямую, как мы понимаем, как относимся к той истории государственности, от которой неотделимо имя Сталина. При этом имени некоторых искренне считающих себя патриотами начинает пробирать «мандраж»: «тиран, тридцать седьмой год, солженицынский ГУЛАГ — что подумают о нас либералы?» Неужели эти люди не поняли до сих пор, почему разгрому нашего государства предшествовала в «демократических» средствах массовой информации (1988-1991 гг.) беспримерно ожесточенная кампания по «разоблачению Сталина»? (...) Непреклонным государственником Сталин был уже в то время, когда «ленинская гвардия» жаждала превратить Россию в костер мировой революции. В отличие от Ленина, ратовавшего в основном за федерализм («Государство и революция»), Сталин был за унитарное (слитное) государство c сильной центральной властью (...) Старый революционер, Сталин со временем все более отходил от революционизма, связав свою судьбу c Российским государством» 38.



38 Лобанов М. Единение. На чем? // Наш современник. — 1996. — № 7. С. 175-176.



Цікаво, що коли демократи свого часу протиставляли Сталіна Леніну для дезавуювання першого, то російські націоналісти роблять це з протилежним наміром: вивищити Сталіна. Леніну вони не можуть простити антинаціоналізму, його тези про великоруського колонізатора як хама і насильника. А в очах декого з імпер-патріотів Сталіна вивищує і сакралізує ще й його ... православність. У тому ж «Современнику» С.Семанов повідомляє, що написав книгу про Сталіна, в якій показує, що Сталін: 1. Зберіг свою юнацьку, з часів семінарії, православність; 2. Мав рацію в суперечці з русофобом Леніним, заперечуючи принцип «права націй на самовизначення»; 3. Звільнив партію від євреїв... але не був антисемітом, бо терпів дружин Молотова і Ворошилова — єврейок 39.

Звичайно ж, і неосталіністські, і неомонархічні ідеї в разі своєї реалізації в Росії означали б катастрофу для всього пострадянського простору. Але вже і фактом свого поширення нині вони є дестабілізуючим чинником, що, зокрема, не сприяє і зміцненню довіри між Україною та Росією. Адже пропагують такі ідеї не тільки соціальні й інтелектуальні люмпени, а й деякі респектабельні представники національної культури, патріотична еліта. Ось, наприклад, тирада Іллі Глазунова: «Нам остается уповать на приход сильной, исходящей из интересов государства и прежде всего русского народа власти рационально-мыслящего вождя, президента или государя, который наведет порядок и вернет воскрешаемой русской державе государственную честь, подлинную свободу и процветание» 40.

Не може не викликати тривоги оце плавне перетікання капризних плачів про нібито «гибель земли русской» у войовничу претензію на «воскрешение Русской державы», під яким, звичайно ж, розуміється «возвращение территорий». Насамперед «відрізаних по живому» — України та Білорусі. Колишній віце-спікер Російської Думи М.Юр’єв не сумнівається: «Україна і Білорусія взагалі не є окремими націями ... Я вважаю (!), наприклад, що українська мова ... це діалект російської, такий самий, припустимо, як московська вимова чи сибірський діалект... Питання має ставитися не про інтеграцію, об’єднання, а про повернення цих земель до складу Російської Федерації... Це має бути покладене в основу нашої зовнішньої політики» 41.



39 Семанов С. Единство? Только во имя России // Наш современник. — 1996. № 7. — С. 181.

40 Глазунов И. Россия распятая // Наш современник. — 1996. — № 7. — С. 202.

41 Див.: Дніпро — 1997. — № 1-2. — С. 131.



Ще виразніше висловився на пленумі правління Спілки письменників Росії в 1991 році письменник Анатолій Буйлов: «Однако не только гавани и пирсы теряем мы с утратой одной лишь Украины! Мы теряем примерно треть экономических ресурсов страны, больше трети современных производств, около трети — давайте говорить прямо! — наиболее ценного для будущего державы славянского генетического потенциала! Именно потому подготовка общественного сознания к скорейшему присоединению и на сей раз полному, органическому слиянию России, Украины и Белоруссии в єдиную Российскую империю есть первая и важнейшая задача русской национальногосударственной идеологии» 42. (Для повного розуміння «первой и важнейшей задачи» додамо сюди і вислів О.Мельникова, колишнього першого заступника голови Верховної Ради Автономної Республіки Крим: «Я и Украину считаю Россией, точно так же, как Белоруссию или, скажем, Казахстан...» 43).

На щастя, час такої маячні безповоротно минає. Але імперський імпульс, що її породжує, не вигас остаточно і породжуватиме нові прожекти та ілюзії, здатні дезорієнтувати і російську, і українську громадськість, захаращувати «шумами» постійний стихійний «діалог». До таких «шумів» належить і різного роду злостива дезінформація, на кшталт безстидних і безглуздих тверджень про мало не бандерівський терор в Україні. Про «незалежную Украйну», управляемую потомками бандеровцев», пише цитований уже С. Семанов: «... Народ братский жаль». Правда, завинив перед старшим науковим працівником Інституту світової літератури Російської академії наук і народ російський — і це трохи пом’якшує вину народу українського: «Виноват он, избрав своих бандеровцев, не больше, чем русские, избравшие ... понятно кого» 44.



42 Цит. за: Українська культура. — 1993. — № 2.

43 Див.: Известия. — 1994. — 8 юиня.

44 Семанов Сергей. Единство?... — С. 178.



Уявляєте: виявляється, що Л.Кравчук, Л.Кучма, Є.Марчук, Ю.Звягільський, О. Мороз разом з недавньою лівою більшістю Верховної Ради — якщо не бандерівці, то їхні нащадки...

Але якщо від зазіхань на всю «соборну» Україну багатьох утримує тверезий глузд чи моральний самоконтроль, то при вигляді лазурових (щоб не сказати блакитних) берегів Криму нерви не витримують і в деяких аристократів духу. «Крыма жаль», — щиро зізнався Андрій Битов. (До речі, в нього ж: «Я умираю, Россия погибла...» — сказал ты в этом Страсбурге», — і дивуєшся, як високий інтелектуал і блискучий стиліст не відчув пародійності цього страсбурзького балакання про погибель Росії) 45. Не встояв і Мстислав Ростропович: «Мене запрошують в Україну, але я не поїду, поки не віддадуть Чорноморський флот» 46. Поети почуваються ще розкутіше. Ось Олег Чухонцев:


... Бедный Восточный Крым:

ларьки открыты еще, но редки, на пляже два-три варяга.

Катер c рыбой пришвартовался, жовто-блакитный дым

по водам стелется за кормой в сторону Кара-Дага (...)

Впрочем, духом нищая, грош ли прятать последний: c пустым чулком

И спать спокойнее, чем на купонах, Таврия там, Таврида

Дальше, чем Гзак c Кончаком, туманность c Кучмой и Кравчуком ...

(...) Это ли жизнь! Но какое дело до питерских москалей

Качкам заезжим и незалежным этрускам из Запорожья...

Вон из воды Поженян выходит, и c усов его на песок

Капли Понта падают. Он стоит, как осколок выбитого десанта...

Хрен разберешь, що це за краина, что это за страна...47


Дякувати Богові, кровна образа і праведний сарказм подвигли російського інтелігента на засвоєння кількох українських слів, з рицарською великодушністю спотворених. Набагато гірше стали харчувати в Коктебелі, і причина — не в розвалі московського Літфонду, а все в тій же «незалежності» України («незалежність» треба брати в лапки).

Бідний Поженян, бідний Чухонцев! Заспокойтеся, дорогі наші москвичі (і пітерці, і хабаровці). Зміцніть Літфонд і приїздіть на кримські пляжі. Ніщо не захмарить ваш відпочинок, навіть українські газети, від яких вас ласкаво вбереже Крим. Хіба що мафіозі — так вони ж свої, патріоти Росії... І немає жодної потреби «опять кровью завоевывать Крым», як це припускає В.Майоров («И проклянут нас потомки, которые вынуждены будут опять кровью завоевывать Крым») 48.



45 Битов А. Жизнь без нас. Стихопроза // Новый мир. — 1996. — № 9. — С. 68, 86.

46 Ростропович М. Интервью «Литературной газете». Цит. за: Ільїна Е. Думи про Україну. Нотатки росіян // Вечірній Київ. — 1997. — 30 верес.

47 Чухонцев О. Закрытие сезона // Новый мир. — 1996. — № 9. — С. 62-63.

48 Див.: Наш современник. — 1996. — № 7. — С. 197.



У російських патріотів, «інтернаціоналістів» та інших великодержавників специфічне бачення і історії, і географії. Навіть Олександр Ісайович Солженіцин пише: «Украиной не были: две донецкие области, вся южная полоса Новороссии (Мелитополь Херсон — Одесса) и Крым» 49. Не будемо ставити контрпитання: що було Росією кілька століть тому? Скажімо, до завоювань Івана Грозного? Що ж до України, то про козацькі паланки від Південного Бугу до Дінця можна прочитати в багатьох історичних дослідженнях і українських, і неукраїнських авторів. Крим справді не був Україною. Але подивіться на карту: до кого він ближче — до України чи до Росії? Хто були ті чумаки, які протягом багатьох століть торгували з Кримом? А Запорозька Січ, що не тільки воювала з Кримом, а й підтримувала з ним політичні, дипломатичні, торговельні відносини. Чи, може, це в російському, а не в українському фольклорі Крим є постійною темою — в історичних піснях, думах, прислів’ях. Про що це говорить?..

Дивне, політично скориговане уявлення про географію і в деяких оглядачів газети «Известия». Один з них запропонував нову версію відомого історичного припису «славянские ручьи сольются в русском море»: «Погода испортилась, похолодало, снегом завалило прежний, привычный пейзаж... но придет и весна, снег растает, ручьи потекут в реки, реки вольются в моря. (...) А если они сегодня действительно потекли в непонятную сторону, все равно повернут обратно и вольются в то же самое море. Потому что на нашем ландшафте им больше некуда течь» 50. Не знати, яким глобусом користується І.Литвиненко, але на нашому ландшафті Дніпро, Буг, Дністер, Дунай як текли, так і течуть у Чорне море. Чого не скажеш про Волгу, Неву, Північну Двіну, Об, Іртиш, Єнісей, Амур...



49 Солженицын А. Славянская трагедия // Киевские ведомости. — 1998. 11 дек. — С. 6.

50 Литвиненко И. Средь шумного «славянского базара» // Известия. — 1999. 16 дек.



Серед частини російських літераторів і публіцистів, ба навіть рафінованих інтелектуалів стає модним глумливо вживати українські слова, що мають відношення до статусу нашої держави та її атрибутів («незалежність», «самостійність», «жовтоблакитний» та ін.), з відповідним орфопоетичним і правописним «очудненням». Дехто на цьому спеціалізується, а дехто так собі мимохідь хвицає звисока. Чи зміг би, скажімо, многомудрий Д. Галковський, автор унікального «Бесконечного тупика», пояснити, що означає його: «Когда в рожу бросают украинское «ты», это еще ничего. Вот когда говорят в лицо «он»...51. А от коли говориться, що порівняно з Достоєвським у Гоголя «не то, хохляцкое, более примитивное, более узкое и монотонное», або що «легкая, ненавязчивая ироничность Пушкина перешла в серьезно сосредоточенную, упрямохохляцкую пародию Гоголя. В результате русская литература началась со зверского, бессмысленного хохота» 52, — тут усе зрозуміло.

Треба сказати, що українські література й публіцистика відстають від російських у цих джентльменських обмінах люб’язностями рівно настільки, наскільки загальний потенціал їх відстає від потенціалу російських. Ба навіть більше: в Україні ніхто з авторів великого формату (крім, хіба, Євгена Гуцала) у таке зведення рахунків не встрявав. Але на популярнішому рівні запалу не бракує. Він знаходить вихід переважно в газетах, що подають «голос народу», тобто листи читачів. Тут усе можна зустріти, аж до пропозицій змінити в столиці України назви майдану Толстого і вулиці Пушкіна, бо перший «особисто воював проти турків, французів та англійців, які заступили шлях імперії до Середземного моря», «особисто брав участь у колонізації Кавказу», а другий «захоплено оспівував перемогу Азії над Європою під Полтавою, славив зрадника Кочубея»53. Одне слово, як, здається, зіронізував поет, «Росія — вітчизна слонів. Україна — батьківщина лебедів» 54.



51 Галковский Д. Бесконечный тупик // Новый мир. — 1992. — № 9. — С. 81.

52 Галковский Д. Бесконечный тупик // Наш современник — 1992. — № 1. — С. 147.

53 Миргородський І. Про топоніміку нашого міста // Вечірній Київ. — 1997. — 15 січ.

54 Кремінь Д. Тризубом по двоглавому горобцю // Київ. — 1996. — № 11-12. — С. 114.



Від «перепалок» такого рівня до бажаного «діалогу культур», звичайно ж, далеченько. Але біда в тому, що й на поважніших рівнях маємо цілі «завали» упереджень, передсудів і стереотипів. Під стереотипом тут розуміється застигле уявлення, яке не встигає за динамікою реальних процесів, а отож і втрачає адекватність їм. Стереотип містить інформацію про явище, але ту, що є — або часом стала — неповною чи й спотвореною.

Кожна культура створює свої стереотипи. Крім стереотипів самої культури, є стереотипи її сприйняття, рецепції у власному, а надто ж у чужому середовищі. Взаємодія двох або кількох культур завжди є, крім усього іншого, процесом створення, утвердження і подолання стереотипів, оскільки кожна культура сприймає іншу не адекватно, не в повному обсязі та питомій якості, а лише в тих компонентах і якостях, яких сама в певний період потребує або (і) які здатна перейняти, засвоїти. Крім цих, сказати б, природно виниклих, стихійно-творчих стереотипів, є стереотипи ідеологічно нав’язувані державою або певними етнічними, соціально-політичними та соціально-культурними групами,

З цього погляду і реальна взаємодія української та російської культур, і особливо ідеологічне обрамлення, публіцистична, а почасти й теоретична інтерпретація цієї взаємодії дуже переобтяжені, навіть захаращені різного роду стереотипами.

Не будемо тут говорити про стереотипи самих культур і породжені ними стереотипи сприйняття, які часто виникають з утрирування їхніх реальностей і які легко спростувати, беручи ту реальність адекватно і в повному обсязі, — як-от, скажімо, стереотипи сільськості, «мужицькості», консервативності, вторинності, філологічності тощо української культури або «позитивний» стереотип її особливої демократичності (він з’явився у XIX столітті і не охоплює всіх її модифікацій), не кажучи вже про стереотип «солов’їної мови». Так само неважко спростувати і деякі стереотипи, що стосуються російської культури або в ній вироблені, скажімо, знаменитий стереотип її особливої, не до порівняння з іншими, «всесвітності», відкритості до інших культур і здатності розуміти душу і геній інших народів (цей стереотип набрав агресивно-націоналістичної міри у відомій тезі Достоєвського про те, що «камни Парижа» росіянину дорожчі, ніж французові). Цей стереотип виняткової «всесвітності» неважко спростувати посиланням на реальності англійської (від Чосера і Шекспіра починаючи), французької, італійської культур або, скажімо, культури німецької, яка під оглядом своїх зацікавлень культурами інших народів та своїх здобутків у їх науковому вивченні й інтерпретації перевищує російську, якщо тут взагалі можливі такі порівняння. Тим часом слоган про вищість російської літератури під оглядом її нібито унікальної вселюдськості став неминучим загальником в устах багатьох учених мужів, які опиняються тут на рівні одного саратовського губернатора, який закликав інородців-лютеран: «У нас общая родина, общее отечество — Россия. Учите ваших детей любить Россию, ее богатый язык, нашу бесподобную литературу, которая, по своей сердечности, задушевности, по своей народности в общечеловеческом смысле, не имеет себе равной» 55.



55 Циркуляры, указания и речи г. Начальника Саратовской Губернии Генерал-лейтенанта А.И.Косича. 1887-1891. — Саратов, 1891. — С. 70.



Втім, сам Ілля Еренбург на святкуванні свого 70-ліття урочисто оголосив: «Не было в мире литературы более гуманистической, чем русская». Що не завадило йому тут же підкреслити: «Мне ненавистно расовое и национальное чванство. Береза может быть дороже пальмы, но не выше ее. Такая иерархия ценностей нелепа». А як же тоді з ієрархією гуманістичності? Самі судіть...

Але тут зупинимося не на самих російській та українській культурах, а на картині і механізмові їхньої взаємодії та на деяких стереотипах усвідомлення і вивчення цієї картини і цих механізмів.

Як відомо, питання інтерпретації українсько-російських культурних відносин перебувало під особливо зацікавленим та пильним контролем і тиском радянських ідеологічних та каральних служб, які активно насаджували злоякісні форми стереотипів.

Одним із них був той, що його започаткував Віссаріон Бєлінський відомою тезою: тільки возз’єднавшись із Росією, Малоросія відчинила собі двері до європейської цивілізації. Треба сказати, що російська академічна наука дореволюційної доби спокійнісінько проігнорувала це «відкриття» і, навпаки, дуже активно досліджувала вплив старої української культури (XVII — поч. XVIII ст.) на російську, роль першої в становленні другої, а також її роль як провідника європейських тенденцій, її загальнослов’янський резонанс. (Можна сказати, що ця традиція почасти зберігалася і в колах російських науковців-емігрантів початку XX століття; зокрема, пражанин М.С.Трубецькой говорив про те, що «на рубеже XVII и XVIII веков произошла украинизация великорусской духовной культуры»; щоправда, як ідеолог євразійства він робив з цього малообгрунтований, але любий йому висновок про те, що відтак великоруська культура перетворилася на єдину спільноруську, а українська стала всього лиш «особой индивидуацией русской культуры»).

Але вернімося до блискучої тези «неистового Виссариона». Проігнорована в XIX столітті, вона була взята на озброєння в XX столітті, в добу «неистового Виссарионыча», і набула статусу обов’язкової державної догми. Внаслідок цього не лише у тьмяній свідомості «общесоветского» обивателя, а й у працях професійних дослідників українська культура поставала принципово ізольованою від Заходу і перемкненою тільки на Росдю, а образ її нерідко редуковано до образу своєрідного «Дикого поля» для російської культивації.

Звідси випливає наступний стереотип, на перший погляд більш «облагороджений», а насправді не менш вульгарний — стереотип виключно позитивного впливу російської культури на українську. Звичайно, неможливо заперечити потужний вплив російської культури на українську в XIX-XX століттях. Але йдеться про інше.

Взаємодія культур у світі, будучи формою їхнього існування і розвитку, має свою складну діалектику і далеко не зводиться до благотворного впливу одних на інші. Вплив однієї культури може стимулювати розвиток іншої, а може і нести загрозу знеособлення, навіть асиміляції; може й викликати захисну протидію, що також можна розглядати як форму стимулювання від противного. Крім того, тут є своя вибірковість: щось приймається, а щось відкидається, відповідно до логіки власного органічного саморозгортання, та й самозбереження. Як писав К.Леві-Строс, «спорідненість може виявлятися у вигляді протиставлення і породжувати структури, що мають характер відповідей, протиотрут, виправдань і навіть докорів» 56.



56 Леви-Строс К. Структурная антропология. — М., 1983. — С. 215.



Загадаймо хоча б рух у демократичній німецькій культурі кінця XVIII — початку XIX століття, включаючи й Лессінга, проти панування французької придворної класицистичної літератури (при одночасному схилянні перед французькими просвітниками й революційними мислителями), Згадаймо, що далеко не всі французькі романтики солідаризувалися з Жерменою де Сталь у її ентузіастичному сприйнятті німецької романтичної літератури. Згадаймо пристрасну боротьбу Джакомо Леопарді проти впровадження в італійську літературу моделей німецького і французького романтизму; реакцію в багатьох європейських країнах проти «італійщини» в музиці й архітектурі; рух у вірменській, азербайджанській, узбецькій літературах у XVII, XVIII, XIX століттях проти засилля й рутини арабської та перської літературних форм; аналогічний рух у Грузії XVII — XVIII століть, коли Арчіл, Сулхан-Саба Орбеліані, Давид Гурамішвілі та інші патріоти звернулися до демократичних традицій національної літератури і розгорнули непримиренну боротьбу проти згубних іноземних впливів, що гальмували розвиток самобутньої національної культури. Зрештою, згадаймо могутній протест у Росії першої половини XIX століття проти «чужевластья мод», проти галломанії тощо.

Тим часом історія української культури і літератури XIX та XX століть показує, що її взаємодія з російською літературою та культурою не була однозначною, а мала дві сторони. Одна — це солідарне сприйняття гуманістичних і естетичних імпульсів російської культури, а друга — це захисна реакція, вироблення власної альтернативи, відповідь на виклик, виборювання власного культурного простору. Це неважко побачити і в творчості, і в теоретичних концепціях наших класиків, а дехто з них, як-от Шевченко чи Леся Українка, та й не тільки вони, підкреслювали це з полемічною загостреністю. Тобто, українська культура реагувала на вплив і, скажемо прямо, на експансію російської культури так само, як реагувала і реагує кожна життєздатна національна культура на вплив і експансію сильнішої, багатшої (як, зрештою, реагувала і російська культура на вплив і експансію української у згадуваний вже період XVII — початку XVIII ст.).

Але справа ускладнюється тим, що російська культура не була і не є для української просто культурою сусіднього народу, як англійська для французької чи німецька для італійської або навпаки. Це була культура, по-перше, етнічно і мовно близького народу, з низьким етнічним і мовним бар’єром, що в принципі може мати або позитивні, або негативні наслідки, або і ті, і ті; по-друге, це була також і культура імперська, яку імперія насаджувала силоміць з виразною політичною метою (не кажучи вже про те, що масовий відплив українських талантів до російської культури, починаючи з кінця XVIII ст., знекровлював культуру українську).

І тут ми стикаємося ще з одним, надзвичайно стійким, поширеним і, сказати б, підступним стереотипом — стереотипом, який звістує, що російська культура здобула своє виняткове і панівне становище в Україні (і суспільствах інших народів імперії) тільки завдяки своїй вищості, своїм питомим якостям, своїй інтеграційній силі.

Не заперечуючи цієї інтеграційної сили російської культури, мусимо, однак, визнати, що до неї справа не зводилася, і нагадати, по-перше, про те, що «приєднанню» до російської культури передувало як його передумова політичне приєднання до Російської держави; по-друге, про репресивне придушення української культури всією силою цієї держави протягом цілих століть, починаючи з експропріації української Церкви наприкінці XVII століття і заборон українського книгодрукування Петром I, через десятки (десятки! а не тільки відомий Емський) антиукраїнських указів царських часів і циркулярів, до нескінченних радянських кампаній проти «українського буржуазного націоналізму».

Історичні факти незаперечне засвідчують, що тріумфальний шлях російській культурі в Україні розчистило жорстоке державне, імперське насильство. Чітко сказав про це відомий єврейський публіцист Володимир Жаботинський у своїй полеміці з лібералом-общеросом Петром Струве ще в 1912 р.: «Я написав, що коли російська культура тепер відіграє неприродну для неї роль культури всеросійської, то «причина полягає, головно, в споконвічному насильстві та безправ’ї». П.Б.Струве з цим незгідний. Російська, мовляв, культура переважає і в Києві, і в Могилеві, і в Тифлісі, і в Ташкенті «зовсім не тому, що там обов’язково тягнуть до участку розписатися в повазі до російської культури, а тому, що ця культура справді є внутрішньо владний факт самого реального життя в усіх частинах імперії, крім царства Польського та Фінляндії». Тут П.Б,Струве безперечно несправедливий до нашого благопіклувального російського начальства. Як же можна заперечувати його великі, невикорінимі з нашої пам’яті заслуги щодо насаджування російської культури за межами Великоросії? (...). Це, звичайно, не заважає нам усім високо цінувати і навіть любити російську культуру, яка багато чого доброго нас навчила і багато чого величного дала. Але навіщо ігнорувати історію і запевняти, ніби все минулося без кулака і ніби успіхи російської мови на периферії доводять внутрішню безсилість інородницьких культур? Нічого ці успіхи не доводять, крім тієї старої істини, що підкутою закаблукою можна втоптати в землю найжиттєздатнішу квітку» 57.



57 Жаботинський В. Вибрані статті з національного питання // Бібліотека «Прологу» і «Сучасності». — Ч. 156. — Перевидання: К., 1983.



Однак сьогодні треба сказати, що таке пояснення може бути більш-менш вичерпним лише щодо початкового етапу експансії російської культури. Насаджувана силоміць і добре доглянута, вона прижилася на сприйнятливім грунті і почала давати плоди, привабливі й для українців. Вона зробилася і залишається самостійним чинником і чинником неоднозначним, широкий діапазон дії якого лежить між полюсами асиміляційності та індукування внутрішніх струмів самої української культури — в імпульсах як притягування, так відштовхування. Можна по-різному до цього ставитися, але вона глибоко увійшла в життя українського суспільства, і українська культура мусила виживати в масовому оточенні російської, і співпрацюючи з нею, і конкуруючи на нерівних умовах.







2. Для діалогу треба мати власний голос


Відзначена вище глибока культурна залежність виходить за межі нормальної взаємодії і містить у собі загрозу утривалення колоніального культурного статусу вже і всупереч політичним обставинам. Водночас вимальовуються і нові небезпеки, зумовлені механічним перейманням західної мас-культури, насамперед американської.

Самостійне історичне буття українського народу має бути забезпечене культурно, інакше залишиться ущербним. Ідеться не про витіснення російської культури (це було б драматичним самозбідненням, і в цьому зв’язку варто сказати про нерозумність новомодного українського патріотичного стереотипу про російську мову як «мову іноземної держави»: адже це рідна мова багатьох українських громадян, вона змалку знайома майже всім українцям, подобається це кому чи ні, і тому її нинішній статус не можна порівнювати із статусом англійської чи будь-якої іншої), — отже, йдеться не про витіснення російської культури, а про оптимізацію її взаємин з українською, про збалансування її присутності — присутністю інших культур світу. А головне — про конкурентоспроможність самої української культури, її здатність давати тон інтелектуальному і культурному життю свого суспільства, адаптувати для суспільства культурну реальність світу. Тільки тоді надійно зміниться співвідношення між потенціалами обох культур і взагалі, і в самій Україні.

Серед багатьох передумов досягнення такого стану можна назвати: освоєння суспільством власної культурної спадщини (тут ми ще безтурботні невігласи); подолання культурних стереотипів (і названих у цій статті, і не названих); активну культурну політику держави на основі наукової концепції національної культури; розбудову інфраструктури культури; активний вихід у світове культурне життя за умов адекватного функціонування «імунної системи» власної культури; потужну і цілеспрямовану матеріальну і моральну підтримку національної культури як дискримінованої і утискуваної протягом століть.

Треба визнати, що на кожному з цих напрямів мало руху і забагато перешкод. Про матеріальну підтримку — не те що потужну, а бодай скільки-небудь помітну — сьогодні не доводиться й говорити. Та й моральна (в сенсі створення сприятливого клімату, солідарного суспільного ставлення) обмежується малопродуктивною риторикою у великі національні свята. Українська держава ухиляється від найменшого протекціонізму щодо української національної культури. До того ж навіть перспектива таких кроків у майбутньому — перспектива проблематична — викликає активне неприйняття з боку російськомовної політичної еліти в Україні, з боку частини інтегрованої в російську культуру інтелігенції та частини росіян і російськомовних громадян, які чомусь перспективу зменшення сфери домінування російської культури в Україні сприймають як її ущемлення і як вияв злоякісного українського націоналізму, хоч насправді річ зовсім в іншому.

Ідеологи культурного лінивства, які не хочуть дати собі праці хоча б трохи прилучитися до української культури і мови (хоч дуже багато говорять про «двомовність» як нібито бажаний і рокований Україні стан), останнім часом пустили в хід емоційно насичений термін «видавлювання» (російської мови й культури) для характеристики процесів, що нібито відбуваються в Україні. Дивно (щоб не сказати цинічно) звучить цей термін на тлі того, що справді бачимо навкруги. Але припустімо фантастичне на сьогодні: що справді українська мова і культура почали опановувати якісь позиції, де раніше були тільки російські. Чи було б це «видавлюванням»? Хочеться запросити авторів і користувачів цього терміна до спокійного роздуму. Скажіть, якщо в середині XIX століття в чеських містах панувала «вища» німецька мова і культура (настільки, що народилася відома притча: якби в хаті, де зібралися «змовники»-будителі впав дах, то від чеської мови й сліду не лишилося б), — а на початку XX століття чеські міста були вже чеські мовою й культурою, — то процес, у результаті якого це сталося, ви назвете «видавлюванням» німецької мови і культури? Дискримінацією численної німецької людності? І чи від того, як ви цей процес назвете, зміниться його рятівний для чеської нації, позитивний для всього людства (як утвердження ще однієї грані світової культури) зміст і визнання його історичної неминучості? А таких прикладів в історії народів, зокрема слов’янських, немало. Та й про «видавлювання» латини можна згадати, і про «видавлювання» французької мови з побуту освічених класів Росії протягом XIX століття.

Звичайно, мовно-культурна ситуація в Україні інакша, тут немає прямої аналогії навіть з чеським сюжетом. Але спільне в тому, що ніякий (у цьому випадку мовно-культурний) статус-кво не є вічним, рано чи пізно він зміниться (особливо якщо він неприродний).

Елементарна історична і моральна справедливість полягає в тому, щоб давнє і традиційне, державно забезпечене переважання російської мови і російської культури в Україні як наслідок колоніального становища України протягом століть — бодай трохи врівноважити хоч якоюсь підтримкою мови і культури української. Поки що цього немає (ритуальна риторика до уваги не береться).

Очевидно, крім тривог самої російської інтелігенції в Україні, які почасти можна зрозуміти, насамперед у контексті деяких націократичних органів преси (втім, малотиражних і маловпливових), маємо відгомін згадуваних уже настроїв у самій Росії, що знаходять вияв у риториці великодержавників, які інтерпретують закономірний неминучий крах імперії як нібито «національне приниження», «національну катастрофу» Росії, закликають до реваншу, роз’ятрюють давній синдром національно-релігійного месіанства, ніяк не погоджуючись з роллю нормальної держави і нормальним місцем свого народу серед інших народів.

Ця моторошна історична обставина тяжіє над усіма нами. І сюди долучається ще один стереотип, який постійно нагадує про себе в нашій пострадянській культурній свідомості.

Маємо на увазі стереотип єдиного культурного простору, який, мовляв, був за Радянського Союзу і який трагічно втрачено.

Такий простір справді був, але він був дуже політично напружений, цілеспрямовано напружуваний і «завихрений», він мав ознаки спотвореності, що дають підставу назвати його в певному сенсі антипростором.

По-перше, він був спроектований по вертикалі, а не по горизонталі; рух у ньому був переважно односпрямований — з московського центру в національні периферії, зворотний рух не міг зрівнятися з ним інтенсивністю; потоки ж між національними периферіями пролягали переважно через Москву і там дозувалися (хоч водночас не можна недооцінювати величезної роботи російських перекладачів і дослідників).

По-друге, з кожної національної культури для спільного споживання рекомендувалася тільки ідеологічно процензурована і далеко не завжди краща продукція, що не давала адекватного уявлення про відповідну національну культуру.

По-третє, в цьому почасти історично сформованому, але ще більше політично формованому просторі держава генерувала напругу уніфікації з метою створення в історичній перспективі єдиного радянського народу і єдиної радянської культури, тобто так чи інакше — анігіляції національних культур.

По-четверте, цей радянський культурний простір був драматично ізольований від світового культурного простору і мав підмінити його собою.

Однак і в межах цього спотвореного простору, чи псевдопростору, чи антипростору національні культури завдяки своїй життєздатності і завдяки неоднозначності радянської культурної політики, яка мусила рахуватися з багатьма реальностями і дбати про певний інтелектуальний потенціал і дієздатність суспільства, престиж соціалістичного ладу, — зуміли досягти досить високого рівня взаємодії та обмінів.

Отож вириваючись із залізного тиску політично-нормативного радянського «культурного простору», слід було подбати про те, щоб не всі його силові лінії обірвалися, здійснити санацію деяких каналів культурної взаємодії, покласти вертикальні лінії на горизонтальну площину. Однак цього не сталося. І сьогодні маємо величезні інтелектуальні й духовно-естетичні втрати, збіднення нашого духовного світу від паралічу наукових і культурних обмінів, від непоінформованості про культурне життя сусідніх народів, що, як і ми, створили незалежні держави як результат спільних зусиль. Водночас нестримно зростає потік псевдокультури. Сучасна російська культура представлена на українському ринку майже як американська — тобто не своїми вершинними явищами, а переважно відходами, особливо це стосується книжкової продукції: переважно низькопробно-ажіотажне, кримінально-пригодницьке та порнографічне чтиво, а не, скажімо, кращі зразки російської художньої літератури чи наукової думки. Щоправда, інколи, дякувати Богові, трапляються цінні культурологічні праці, перевидання класичної філософії, переклади світових новинок — але то дуже рідко і за недоступними цінами. Та все одно — бібліотеки України, в тому числі й найбільші наукові, вже кілька років практично не одержують книжкової продукції з Росії (як і російські з України) та з інших країн світу. Але причина, знову-таки, не в якійсь нібито антиросійській культурній політиці, а в економічній катастрофі й у відсутності на її тлі будь-якої культурної політики.

Так що проблема набагато глибша, ніж її описання в політично забарвлених кліше. І наслідки глибші — вони призводять не лише до інформативного й інтелектуального голодування, а й до пониження духовного статусу російської культури, зрештою до переважання у «сумі впливів» російської культури на українське суспільство негативу над позитивом, «низького» над «високим» (особливо коли врахувати ще й дев’ятий вал «необлагородженого» шоу-бізнесу).

Все це наслідок у першу чергу не якоїсь культурної політики (російської чи української), а хижацького і безнадійно антикультурного характеру «ринку» — і російського, і українського, відсутності громадянськи відповідального книговидавця і книготорговця або скільки-небудь терпимих умов для них. Без відповідної культурної політики держав-сусідів, без міждержавних угод, що вирішували б ці проблеми, тут не обійтися.

Справа, звичайно ж, не в тому, щоб відновлювати спотворений радянський «культурний простір», та це й неможливо, — а в тому, щоб будувати новий, розгорнутий в усі сторони світу, використовуючи, знову ж таки на новому рівні мислення, і раніше освоєні маршрути. Це справа років і десятиліть, вона потребує розуміння і зусиль як держави, так і культурної громади, хоч насамперед новий культурний простір укладатиметься в процесі дії сил самої культури.

Ще одне. Чомусь проблема українсько-російських культурних взаємин і їх майбутнього розглядається зазвичай тільки в одному аспекті: присутність російської культури в Україні. А другий бік справи, тобто присутність української культури в Росії? Вже сама спроба актуалізувати це питання висвітлює драматичну асиметрію українсько-російських культурних відносин і застиглість стереотипів нашого мислення. Насправді ж це питання не таке парадоксальне, як здається, а цілком реальне, якщо йдеться про те, щоб Україна і Росія були співучасниками світового життя, а не про увічнення другорядності й підпорядкованості України, однобічної культурної експансії Росії в український культурний простір.

Звичайно, українська культура ще довго, а може, й ніколи не зможе посісти такого виняткового місця в свідомості росіян, як російська — в свідомості українців (будьмо реалістами). Але принаймні якийсь необхідний мінімум інформованості про українську історію та культуру, якийсь мінімум розуміння українського народу як самобутньої частини людства — мав би бути? Коли хочемо бути добрими сусідами і гарантувати себе від непорозумінь, — а чи хочемо?

Сьогодні такої інформованості й розуміння немає ні на рівні маси російського суспільства, ні — часто — на рівні його еліти, до того ж не лише політичної, а й нерідко наукової, культурної, мистецької. Натомість на всіх рівнях лунають зворушливі зізнання про «жену-украинку» і «тещу хохлушку» як вичерпний доказ того, що «всі ми слов’яни», «всі ми одно» (знамените єльцинське: «Вырвать из сердца то, что украинцы — свои, невозможно») і що «не можна різати по-живому».

Певна річ, сьогодні українська культура небагато що може запропонувати російському ринкові культури, мало що з неї може вписатися в такий насичений російський культурний простір — вакууму там немає. Але все-таки маємо і в музиці, і в образотворчому мистецтві, і в театрі, і в літературі явища, які могли б завоювати популярність у Росії і засвідчити російському суспільству (як уже засвідчили суспільствам деяких західноєвропейських країн) неповторність української культури та її історичну перспективність, — за умов, якби існували паритетні засади культурних обмінів, а не хаос шоуменського піратства.

До речі, не випадково ж Росія і на урядовому рівні цікавиться станом вивчення російської мови та літератури в Україні. Якщо мотивом цього є щире бажання будувати дружні відносини, ґрунтовані на знанні і розраховані на тривале майбутнє, то логічно було б і школярам та студентам у Росії давати хоча б елементарне знання про історію і культуру сусіднього українського народу. Тоді у майбутніх поколінь росіян та українців не було б багатьох із тих проблем, які багатьом каламутять голови сьогодні.

На закінчення — спроба спрогнозувати майбутню взаємодію російської та української культур. Два варіанти — песимістичний і помірно-оптимістичний.


Песимістичний варіант. Економічна криза триває. На цьому тлі глибшає розчарування в українській державності і відбувається розмивання й без того нечіткої національної ідентичності. Посилюється агресивна антиукраїнська спрямованість нинішнього «дикого» ринку, зумовлена як критичним рівнем русифікації суспільства, так і слабкістю українського підприємництва, його переважно компрадорським характером та експансією іноземного продуцента. Збільшується політична й економічна залежність від Росії. Відповідно зростають масштаби і енергія російської культурної експансії, звужується простір української культури, посоромлена українська мова ще більше втрачає престиж і в суспільному побуті виконує лише ритуальні функції. Все-таки українська національна культура не деградує якісно наявність індивідуальної творчої свободи, відсутність політичних переслідувань і заборон за умов відносної демократії дає їй шанс бодай почасти використати і нагромаджений потенціал, і резерв природної талановитості ще не зденаціоналізованої частини (хоч і чимраз меншої) населення. Однак життєвий ареал її звужується, «територія» функціонування втрачається. Рятуючись від пережитої вже сумної долі бути провінційним додатком російської, вона гарячково шукає імпульсів у модерних і постмодерних західних культурах, але тим ще більше заганяє себе в елітарне ґетто, яким почасти вже є — в деяких своїх зразках — і сьогодні. Українська масова культура остаточно занепадає, поступившись місцем російській. Подекуди зберігаються ще елементи автентичної народної культури — як один із елементів надії на черговий поворот історичної долі і відродження національної свідомості десь хіба в XXII чи XXIII столітті. Втім, якщо до влади прийдуть так звані «ліві сили» (що малоймовірно за умов зростаючої сили російського і українського кримінального капіталу, який готовий постояти за себе кримінальними ж засобами), можливе деяке тимчасове загравання з українською культурою, врахування національного фактора в політичній тактиці (на короткий час, задля опанування ситуації і пропагандистського протиставлення себе «антинародному» режимові попередників).


Помірно-оптимістичний варіант

1. Економічна ситуація поліпшиться внаслідок реальної підтримки вітчизняного виробника та зменшення сфери тіньової економіки, зросте авторитет української держави, збільшаться її можливості всебічно підтримувати українську культуру, і вона почне, нарешті, здійснювати продуману активну культурну політику, впливаючи також і на «ринкове поле» культурного життя.

2. У цьому контексті загальної стабілізації і поступової оптимізації соціально-економічних процесів зростатиме сукупна національна культуротворча продуктивність, підвищуватиметься авторитет і престиж усіх елементів національної культури, в тому числі й української мови.

3. Природним чином зменшуватиметься домінування російської культури в Україні — як завдяки зростанню потенціалу та впливу в суспільстві української національної культури, так і через дедалі ширше засвоєння явищ інших культур Європи і світу (хоча тут буде серйозна загроза агресії низькопробної маскультури американського штибу — як і російського також).

4. Величезний масив російської наукової, літературної, мистецької продукції в Україні, що уклався впродовж століть, залишатиметься вагомим фактором нашого інтелектуального і естетичного життя, але втрачатиме свій денаціоналізуючий і русифікуючий вплив, оскільки не вимагатиме самоідентифікації з ним, входитиме у взаємодію з вираженою іншою самоідентифікацією українською. У певному сенсі він буде нашим опанованим національним багатством, своєрідною компенсацією за присвоєння російським суспільством у минулому багатств української культури.

5. Окремо стоїть питання про явища російської культури, продуковані в самій Україні, про майбутнє російських форм культурного життя в самій Україні. Ймовірно, що в обговорюваному випадку обсяг цих явищ поступово зменшуватиметься: по-перше, через зростання української освіти й культурного потенціалу, а отже, й привабливості української культури, по-друге, через повернення до української самоідентифікації та української культурної акцентуації частини зрусифікованих українців та їхніх нащадків; по-третє, через добровільну інтеґрацію в українську культуру частини росіян, для яких вона даватиме духовні імпульси. Зрештою, людина реально буває включеною одночасно у велику кількість соціальних та культурних спільнот різного масштабу та різного рівня, і їхні цінності можуть не суперечити, а можуть і суперечити одна одній; можуть вести як до гармонії, так і до «розламу» особистості, та все ж розв’язувати цю проблему — особиста відповідальність і особистий привілей людини, що, власне, і належить до сфери її прав і свобод.

6. Певна частина українських громадян різних національностей зберігатиме російську культурну орієнтацію і генеруватиме творення явищ російської культури в Україні. Можливо, в цьому пласті продукованих в Україні явищ російської культури спостерігатиметься наявна і нині диференціація між тими з них, які реагують на життя українського суспільства, відбивають його (чи певної частини) інтереси і до нього адресуються, — і тими, що воліють бути частиною «великоросійської» культури. Тобто, перші будуть партнером (а в ширшому значенні — і частиною) загальноукраїнської культури (вже як сукупної культури української політичної нації), а другі — регіональною субкультурою «великоросійської» культури, хоча в окремих видатних досягненнях — і її повноправним складником. А втім, розмежувати ці дві сфери важко, вони взаємонакладаються і взаємодіють.

7. Так чи інакше, всі активно присутні в Україні явища різних національних культур, у тому числі й російської (маються на увазі культури європейських і неєвропейських народів, які Україна засвоїла чи засвоюватиме через канали освіти і культурних обмінів), а також явища культур усіх національних меншин у самій Україні, будуть адаптовані культурною свідомістю в моделі нової національної самоідентифікації як реальне культурне багатство України. Тобто, аналогічно до того, як це має відбуватися в культурному діянні кожної повноцінної нації.

8. Так Україна зможе створити свій суверенний культурний простір уже не як припасований фрагмент спотвореного радянського простору, а як органічну частину європейського і світового культурного простору, де активним підпростором може і повинна бути культурна сфера країн, що утворилися на місці колишнього Радянського Союзу.

Може, це тільки надії. Але хочеться вірити в такий більш-менш оптимістичний варіант (або в одну із можливих його модифікацій). І працювати для нього.








4. Українська культура та її можливості у міжкультурному діалозі


Майбутнє України вирішуватиметься у сфері культури. Звичайно ж, тут на думку спадають складні політичні і важкі соціально-економічні проблеми сучасної України, які нібито відсувають питання національної культури на другий план. Насправді ж, як ми розуміємо, це не так. По-перше, політична, соціальна, економічна і культурна сфери не просто взаємозалежні, вони взаємопроникаючі і взаємостимулюючі, позитивно чи негативно.

По-друге, саме в культурі і тільки в культурі, насамперед у духовній, дістають остаточну «санкцію», як і гарантію історичної бутності, національні суб’єктність й ідентичність, процес подальшого національного розвитку.

Творення, збереження і розвиток культури є головним змістом історичного процесу — принаймні в тому значенні, що лише здобутки культури здатні зберігати свою актуальність для всіх поколінь і таким чином брати участь у постійному самовідтворенні образу людства. В цьому сенсі культура є метапоняттям, яке реалізується в множинності форм культури, що відбивають багатоваріантність антропосфери. Так, культура — це самотворення нації в часі та просторі. Водночас це не лише сукупний продукт духовної діяльності, а й глибоко індивідуальний, глибоко інтимний феномен. Творення культури є найорганічнішою самореалізацією особистості, а вільна орієнтація людини-реципієнта у сфері культури е найнадійнішою гарантією її духовної суверенності.

З цього погляду українська національна культура є узагальненим вираженням творчих зусиль українського народу, його осягів у світорозумінні, релігії, моралі, художньому мисленні, науці й філософії. І водночас — є способом самореалізації людини з усіма особливостями її психіки, темпераменту, творчої уяви.

Отже, саме культура, цілісна національна культура формує конкретну людину, вона ж увінчує й увічнює, освячує самоствердження суспільства, без чого можна говорити хіба що тільки про «заявку» на історичне буття в людстві. А усвідомлення загальнонаціонального смислу існування відбувається у межах і формах культури, і тільки так. Міра культури є і мірою свободи. Сама культура конкретного народу є творчістю його самопізнання і самоствердження в матеріалі природи та історії, а в найзагальнішому — здійсненням його історичного покликання, як водночас і глибинним, базовим рівнем мотивації поведінки особистості.

Ми ще не звільнилися від заохочуваної в радянські часи редукції культури до мистецтва (варіант — плюс фольклор, плюс наука). Насправді ж культура — це і сфера буденної свідомості, і звичаєві надбання, і правові поняття, і моральні орієнтації; це також і етнічне світопереживання, і естетизація побуту, і технологічна освіченість або неосвіченість, і характер взаємодії з природою — одне слово все, що формує стан духу і побут народу, спосіб його самореалізації у світі.

Найбезпосередніший стосунок до проблематики нашої культури, її якості та перспектив мають і ті загрози, що виникають з тенденцій до соціально-етичної деградації суспільства. Це передусім втрата в суспільстві соціальних сорому і сумління як найточніших індикаторів соціальної відповідальності особистості. Мається на увазі буквально кричуща комфортність самопочуття певного прошарку розкошуючих суб’єктів на тлі масового знедолення, страйків, голодовок, принизливих голодних походів, самогубств через безвихідь. Більшість отих новоспечених господарів становища захоплені публічним демонструванням свого розкішного способу життя, і мало кого турбує убозтво і ницість співвітчизників, мало кого совість спонукає прилучитися бодай хоч найскромніших форм благодійництва.

Потреба переорієнтації нормативів соціальної етики на обслуговування совісті цієї категорії громадян породила нові пропагандистські гасла: бути багатим не соромно; чим більше багатих, тим краще для всіх; настав час уже остаточно звільнитися від допотопних етичних забобонів «совка». Що ж, як казав класик, «по форме правильно, а по сути — издевательство». Чому за наших умов ці «правильні» тези перетворюються на «издевательство» — пояснювати, думається, не треба.

Ми часто тепер говоримо про жорстокість революцій — французької, російської, іранської тощо. Але забуваємо нагадати, що цій жорстокості передувала і її викликала інша — жорстокість тих, кому чужим і далеким був соціальний стид, хто не знав і не хотів знати, що таке соціальна відповідальність.

Дегуманізація практичної соціальної етики викликає дегуманізацію культури і мистецтва — в них з’являються явища і стилі, зорієнтовані на задоволення примітивних смаків нових хазяїв життя.

Не менше тисне на рівень культури і занепад соціально-побутової моралі. Це явище ми бачимо на кожному кроці. Втрачаються ті цінності й норми, що їх віками відшліфовувала народна мораль як передумови гармонійного співжиття людей у суспільстві. Втрачається нерідко й те, що відрізняє вид «гомо сапієнс» від решти живих істот, для яких не існує морально-естетичної оцінки сфери фізіологічних потреб. Втрачається розуміння культури як, зокрема, і системи плідних для людської еволюції заборон і стримувань, як зони сублімації, перетворення нижчих імпульсів на вищі. На збіднення душі та примітивізацію людської поведінки, тобто на створення суспільства душевної убогості, та й на регрес людини як біологічного виду взагалі працює нині потужна індустрія мас-медіа — принаймні та її частина, що прагне зиску за смакової нерозбірливості.

Не може, з погляду долі культури, не викликати тривоги й асиметрія в розумінні свободи і демократії, прав людини, — коли фундаментальні соціальні права і свободи не мають того ореолу, що, сказати б, «вербальні». Водночас і політичні свободи та свобода слова в масовій практиці нерідко втрачають свій творчо-конструктивний характер і набувають деструктивної спрямованості, оскільки не мають своїм орієнтиром соціальні, культурні, етичні цінності, а зводяться до примітивної, асоціальної розперезаності й уседозволеності. У випадках соціально-патологічних (а їх дедалі більшає) свобода обертається хаотичним бунтом раба, але не проти того, що робило його рабом, а проти тих культурних і моральних цінностей, яких не приймає його рабська сутність. За українських обставин це, зокрема, знаходить прояв у зневажанні і паплюженні історичних традицій народу, його культурних здобутків, його видатних представників.

Водночас нам ще далеко до використання всіх життєвих можливостей свободи — як через суб’єктивну внутрішню несвободу, так і через недостатню соціально-економічну забезпеченість вільного громадянського і житейського діяння.

Чи можна сподіватися на поліпшення морального — а отже, й культурного — клімату в країні? Цього ніхто обіцяти не може. Але згадаймо бодай про деякі з чинників, що зумовили його затруєння.

Це передусім чинники глобальні, що пов’язані з характером цивілізаційного процесу, ламанням традиційних поведінчих установок, банкрутством багатьох світоглядних і гуманістичних ілюзій, величезними масштабами ротації людських мас, ідей, культурних і антикультурних фактів, стереотипів поведінки. Далі це, звичайно, страшні спустошення, яких зазнала Україна в XX столітті і які мали не лише непередбачувані демографічні та соціально-економічні, а й руйнівні духовні та моральні наслідки. Нарешті, це тяжкі розчарування і дезорієнтації, що викликані в суспільстві соціально-економічною катастрофою 90-х років, яка супроводжувалася небезпечним пониженням не тільки морального, а й дисциплінарного авторитету влади, політичних діячів і навіть громадських інституцій, прирекла національну культуру на сирітську долю в зубоженій країні.

На що можна сподіватися? Насамперед, здається, на те, що зазначені та інші негативні процеси відбуваються здебільше все-таки на поверхні суспільства і не скаламутили його глибин; у всякому разі, не набули ще незворотного характеру і не деформували до кінця моральне чуття і «практичну етику» українського народу, не всі його культурні корені підірвали. В основі своїй народ залишається позитивно зорієнтованим, здатним до соціальної солідарності та альтруїзму, спраглим правди і справедливості, не сприймає жорстокості, цинізму, безстидства, відчуває межу між морально дозволеним і недозволеним, між добром і злом, не втратив почуття краси і потреби в красі. Це головний соціально-етичний і культуротворчий резерв України, який треба зуміти використати і протиставити великомасштабній експлуатації розкладових тенденцій. Його потрібно розгорнути в усіх напрямках, і тут вистачить роботи і соціологам, і політологам, і культурологам, і політикам, і філософам, і журналістам. Попри все пережите, особливо у XX столітті, український народ значною мірою зберіг свою культурно-генеративну енергію, здатність породжувати нові творчі сили і давати ґрунт для інтелектуальних звершень і художніх шукань.

А це — разом з немалими наявними професійними культурними і мистецькими силами, разом із нагромадженим за минулі століття інтелектуальним потенціалом, корпусом класичних текстів і традиціями відзивності на виклик часу — може бути достатньою підставою для нового піднесення національної культури за умов державної незалежності України. Можливо, орієнтири такого майбутнього розвитку міг би дати, умовно кажучи, загальнонаціональний культурний проект.

Такий загальнонаціональний культурний проект мав би синтезувати головні підходи до проблематики та перспектив розвитку української культури в контексті викликів XXI століття. На змісті й структурі цього проекту, на жаль, позначиться те, що і в XXI столітті нам доведеться віддавати борги XX і XIX, і не так просто буде не загрузнути в них, переключитися в інший часо-простір, зберігши енергію для руху вперед.

Тут постає і ширше питання: яким може бути оптимальне місце України в світі? Чи може Україна в найближчому майбутньому здійснити якусь місію загальнолюдської чи загальноєвропейської ваги? Гадати важко. Стартові умови на сьогодні вкрай несприятливі. Але історіо- і культуротворчий потенціал нашого народу не слід скидати з ваги. Та все-таки вже й сьогодні Україна, з її миролюбною політикою, відіграє неабияку роль у забезпеченні політичної стабільності і безпеки на Сході Європи.

Елементами національного культурного проекту мають бути і реальне освоєння всієї повноти культурної спадщини, перетворення її на дієвий чинник самоусвідомлення суспільства (важливе місце в цій спадщині належить цінностям, які створили українці в діаспорі — отже, йдеться про інтеграцію різних відламів національної культури); і подолання стереотипів сприйняття української культури; і модернізація інфраструктури культури, її технологічне переозброєння.

Однак необхідно визнати, що та переорганізація культурної свідомості й культурної реальності, яка нині відбувається, має багато в чому хаотичний характер, їй бракує структурності.

Наша культурна історія складалася так, що в ті порівняно сприятливі періоди, які випадали Україні не часто, творча енергія нації намагалася надолужити згаяне і за лічені роки пройти той шлях, який інші народи проходили за десятиліття і століття. В результаті, ми одержували інколи якісь певні спрощення, подеколи неперетравлені запозичення, а нерідко й поєднання різних стилів, що могло породжувати несподівані явища, здатні збагатити світову культуру оригінальним штрихом. Так, в Україні кінця XVI — початку XVII століття майже водночас згрупувалися із запізненням впливи Відродження, Реформації і Контрреформації. На початку XX століття майже одночасово або в прискореному ритмі наше мистецтво пройшло або намагалося пройти такі різні етапи естетичної самореалізації, як символізм, імажинізм, футуризм, абстракціонізм. Нині маємо не так контамінацію, як механічну амальгаму класичної традиції і модних інновацій, елітарного модернізму і масового популярного постмодернізму та різних еклектичних стилів.

Змішування стилів і структур підсилюється постколоніальним синдромом. До цього долучається енергійний і молодечий дилетантизм. Будемо сподіватися, що це стане процесом, хай і нелегким, але пов’язаним з народженням нової естетичної якості. Тим часом доводиться визнати, що поки що не мають успіху спроби піднесення культурної сфери на рівень, гідний незалежної європейської держави, особливо в тих ділянках, що мають індустріальний характер: телебачення, відео, кіно, радіо, видавнича сфера і друк, шоу-бізнес тощо.

Серед причин, крім зазначених вище, назвемо і такі. Надто низький стартовий рівень, особливо в матеріальній базі та кваліфікації кадрів. Величезна інертність успадкованих від минулого структур, здатних проте імітувати пристосування до нової кон’юнктури. Бідність і застарілість теоретичних розробок у сфері культурної політики, брак свіжих концептуальних і творчих ідей. У загальному річищі суспільних та господарчих реформ, що їх процес, сподіваємося, все-таки відбуватиметься в Україні, реформування культурної сфери має, на наш погляд, сконцентруватися на таких головних напрямах.

Перший. Демонополізація індустрії культури з певним, різним для окремих галузей, роздержавленням її, при забезпеченні адекватної державної підтримки «станового хребта» культурної інфраструктури. Водночас створення на законодавчому рівні системи матеріального, правового, психолого-педагогічного і організаційно-методологічного забезпечення широкої доступності цінностей культури для всіх верств населення. Розробка державних гарантій захисту від надмірної комерціалізації культури та порушень принципу соціальної справедливості, особливо в естетичному вихованні дітей.

Другий. Технічне і технологічне переозброєння, абсолютно необхідне в масштабі, достатньому для того, щоб кількісні різниці технічних параметрів не оберталися незворотним якісним відривом від передових культур.

Третій. Радикальне підвищення професійного рівня працівників індустрії культури.

Четвертий. Політичне, правове і матеріальне гарантування свободи творчості й плюралістичних тенденцій у культурі та мистецтві.

П’ятий. Радикальне піднесення теоретичного, концептуального рівня культурної політики і взагалі функціонування сфери культури, створення дослідницьких осередків сучасного світового рівня з аналітичними і прогностичними завданнями.

Шостий. Інтеграція в європейські та світові культурні процеси, міжнародні технічні та організаційні структури.

Серед основних напрямів культурної політики слід передбачити збереження, охорону і відтворення культурно-історичного довкілля, всебічне використання культурної спадщини, розширення культурної інфраструктури села та пристосування її до процесів децентралізації, роздержавлення і фермеризації, що змінюють структуру села. Інтенсивне насичення міського культурного побуту і дозвілля формами української національної культури. Розвиток молодіжної субкультури в національних формах, використання багатства альтернатив самої культури, різноманітності тенденцій і смаків. Підтримка культурних інновацій та пошукових, авангардових, експериментальних тенденцій у мистецтві, збалансування консервативної, стабілізуючої і — динамізуючої новаторської функції культури. Підтримка культур різних національних груп, що є невід’ємною складовою частиною ширшого принципу захисту національних культур як сфери самосвідомості етносів, розумного відмежування цих культур від експансії інших і сильніших за масовим потенціалом. При цьому не менш важливо уникнути загрози замкнутості, обмеження природного діалогу культур. Потрібна підтримка культурного життя в регіонах, регіональних форм культури.

В сучасній українській культурі недостатньо використана її регіональна багатоманітність і водночас ще не окреслений виразно її соборноцілісний образ.

Зміст і структура освіти мають спрямовуватися на формування особистості громадянина незалежної демократичної України, включеної до європейської і світової спільноти. Стратегія розвитку освіти в Україні на найближче десятиліття і подальшу перспективу — в створенні такої її системи, яка відповідала б вимогам сучасної цивілізації, визначальною властивістю якої є висока міра динамізму. В системі освіти має бути закладена здатність до саморегуляції, швидкого реагування й корекцій у відповідності до вимог життя. Водночас повинні бути враховані й ті особливі умови, в яких перебуває Україна, ті специфічні завдання, що стоять перед нею. Пріоритетне місце в шкільних програмах слід забезпечити вивченню української мови й літератури, історії й географії України, народознавства й мистецтвознавства — тобто тих предметів, які формують в учнів національну самосвідомість, включають їх в український соціокультурний простір. Разом з тим система освіти й виховання має рішуче усувати національне вузькоглядство і самодостатність. Система освіти повинна створити передумови для формування особистості, вкоріненої в національний культурний ґрунт і водночас відкритої до інших культур, їхніх ідей та цінностей, здатної синтезувати національні й загальнолюдські цінності, спроможної давати адекватну відповідь на виклики доби. Один із таких викликів — зміна форм функціонування культурних текстів. Зокрема, в міру того, як масового вживання набуває комп’ютерна і копіювальна техніка, як світ завойовує Інтернет — зменшується значення і незамінимість книги, традиційну видавничу справу тіснить новітній «самвидав», статус якого урівнюватиметься зі статусом «тебевидаву» чи «всіхвидаву». Дедалі більшою проблемою ставатиме не пропозиція, а попит. Пропонувати зможе кожен, але хто на нього відгукнеться, хто його почує, хто його знайде в океані інформації, хто про нього взагалі знатиме? Особливо тривожні тут перспективи для українського слова, української культури, коло реципієнтів яких і без того вузьке і неконсолідоване.

Тут потрібна система заходів, розрахована на історичну перспективу. В цьому контексті велике значення може мати здійснення Національної програми інформатизації України, доповненої проектом «Інформатизація гуманітарної сфери України», що його розроблено в Національній академії наук України і який передбачає, зокрема, створення цифрової он-лайнової бібліотеки наукової періодики України, випуск нового покоління фундаментальних академічних словників на оптичних дисках, підготовку електронної енциклопедії «Тарас Шевченко» та інше.

Варто особливо наголосити на необхідності модернізації словникарства. Сьогодні воно аж ніяк не відповідає суспільним потребам і не задовольняє запитів освіти, культури, науки, діловодства, через що на книжковому ринку з’являються різні словникові продукти надто сумнівної якості. Недорозвиненість української лексикографічної бази призводить і до відставання у галузі комп’ютерних систем опрацювання природної мови, що програмує відставання у галузі створення систем штучного інтелекту — ядра інтелектуальних технологій XXI століття. Сюди ж долучається і надзвичайно важлива проблема стандартизації наукової термінології, нерозв’язаність якої, крім усього іншого, гальмує і розвиток україномовної наукової продукції.

Загалом кажучи, одним із найважливіших завдань нашого культурного розвитку є введення української мови в коло сучасних комп’ютерних комунікацій.

У галузі культурології, літературознавства і мистецтвознавства невідкладними завданнями є розробка теоретичних засад наукового дослідження проблем культури і мистецтва, термінологічних нормативів, а також розвиток джерелознавчої бази (у тому числі повна каталогізація фондів українського мистецтва як музеїв, так і приватних колекцій в Україні й за кордоном, уведення відповідних даних до комп’ютерного обліку та комунікативних систем Інтернету); формування національної видавничої програми з культурології та мистецтвознавства; зближення культурології і мистецтвознавчої науки з освітою, видання підручників і посібників з культури і мистецтва для шкіл і вузів.

Тим часом доводиться сказати й про те, що, не без підстав нахваляючись методологічним переозброєнням в інтерпретації нашої літературної та мистецької класики, ми втрачаємо традицію ґрунтовного фактографічного і джерелознавчого забезпечення, та й просто доброго знання предмета, втрачаємо людей, які були носіями такого знання, і не знаходимо рівноцінної компенсації. Соромно казати, але нам сьогодні бракує і шевченкознавців (це гостро відчувається при підготовці Шевченківської Енциклопедії), і франкознавців, і дослідників української музичної та малярської класики — маємо на увазі проблематичність забезпеченості на майбутнє цих найважливіших напрямів культурологічного українознавства кадрами з молодого покоління. Щось не видно нових фундаментальних чи принципово важливих праць і про такі ключові постаті української культури першої половини XX століття, як Володимир Винниченко, Микола Хвильовий, Микола Зеров, Михайло Бойчук, Олександр Архипенко, Анатолій Петрицький, Микола Леонтович. Бракує і узагальнювальних досліджень культурної продукції української діаспори, і концептуальної інтерпретації сьогочасних культурних процесів в Україні. Суворим іспитом для наших науковців стає робота над п’ятитомною «Історією української культури».

Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського розробляє проект комплексної державної програми з екології етнокультури, яка передбачатиме державну систему охорони фольклорно-етнографічної спадщини нашого народу, сприятиме збереженню його традицій і духовних цінностей, включення їх в обсяг культурного самоусвідомлення сучасного українця. Можливо, це допоможе трохи «загнуздати» монстра маскульту, «посадивши» його на міцний хребет народного мистецтва? Професіоналізація народного мистецтва загрожує втратою буттійного характеру його функціонування, але може допомогти збереженню його творчого духу і активності сприймання — на відміну від пасивного, споживацького сприйняття професійного мистецтва.

Які параметри культурної свідомості можуть гарантувати національну ідентичність особистості?

Такої гарантії не дає типове для значної частини інтелігенції «розчинення» деяких знань про українську культуру і відповідних ціннісних «віровизнань» — у більш або менш широкому обсязі переживань світової культури (а фактично — російської з елементами світової в російській задаптованості).

Не дає такої гарантії і культурна свідомість, що включає тільки явища української народної і почасти професійної культури. Певне коло суб’єктів такої свідомості, не збаламученої фактами інших культур і убезпеченої від них своїм порогом сприйняття, здається і собі, і багатьом непорушною фортецею української традиції, принциповим і демонстративним носієм національної ідентичності, відповідно й поводиться непоступливо й часто агресивно. Однак насправді ущербними і безперспективними є свідомість та ідентичність, що не здатні вистояти в сучасному відкритому світі. Справжню гарантію може дати лише та культурна самосвідомість, яка відповідає здатності національної культури бути інтерпретатором світового життя й опановувати, засвоювати, привласнювати світову культуру.

Три основні канали такого «привласнення»: перекладання рідною мовою текстів світової культури; впровадження через освіту знання інших мов; власна, очима своєї культури, інтерпретація світової культури.

Про це останнє. Сьогодні маємо деяке — хоч і зовсім ще недостатнє — посилення наукового інтересу до культур народів Заходу. Але чи не втрачаємо ми Шота Руставелі і Бараташвілі, Нізамі і Навої, Абовяна і Туманяна, Коласа і Райніса, Таммсааре і Юлію Жемайте? Я вже не кажу про Мележа і Бикова, Друце і Гамзатова, Айтматова і Авіжюса, яких розкріпачене невігластво вже мало не ототожнює з остогидлою радянськістю. Насправді ж ми втрачаємо цілі пласти культури наших добрих сусідів — і водночас історію нашої спільної з ними боротьби за самостояння, спільного протистояння царській і більшовицькій імперіям; затираємо пам’ять про нашу відзивність на болі один одного — і це тоді, коли перед нами знову стоять однакові історичні завдання.

Тривогу викликає і майбутнє славістичних досліджень в Україні. А тим часом ця тематика внаслідок низки причин, розібратися в яких доволі просто, набуває особливої ваги, і українська славістика повинна мати тут власний науково виважений голос.

На наш погляд, одним із найважливіших завдань є розвиток в Україні русистики. Всяке суспільство виробляє власний погляд на світову культуру і, зокрема та особливо, на ті культури, до яких воно найбільш сприйнятливе, які в ньому найвагоміше присутні. Для нас такою культурою є російська. Тим часом у нас недостатньо розвинена власна інтерпретація російської культури з погляду нашої національної перцепції, в контексті наших культурних процесів і перспектив. А в цьому є потреба, особливо сьогодні, коли культуру, культурні впливи подекуди намагаються використати в агресивних імперіалістичних планах.

Найсприятливішою для всякої національної культури є ситуація взаємодії не з однією, а з багатьма культурами світу. Для нас одним із чинників такої взаємодії є активна участь нашого літературознавства і мистецтвознавства у вивченні літератур і культур світу. І хотілося б, щоб наші здобутки тут були цікавими і важливими не лише для нас самих.

Від часів Гете існує поняття світової літератури — в двох аспектах: як література (національна), що порушує світові питання, звертається до всього людства; як сукупність (взаємодія) національних літератур. Але тепер з’явилася нова ідея «світової художньої літератури», пов’язана насамперед з іменами Салмана Рушді та Кадзуо Ісігуро. Мова йде про літературу, яка породжена масовою міграцією і відбиває ментальність «міжнародних позашлюбних дітей». Транскультурні письменники «звертаються саме до такого читацького загалу — безпритульного, еклектичного, перемішаного» 58. Романіст Ісігуро проблему ідентичності розв’язує для себе так: «Коли мені буде зручно стати щирим японцем, я ним стану, та щойно забажаю, знову обернуся у звичайнісінького англійця». Та насправді ці трансформації не такі безболісні, принаймні для більшості, бо ж не дарма «романи, що беруть початок у традиції «багатобатьківщинства», сконцентровані на проблемі ідентичності й їх центральною темою стає скрутне становище тих, хто розривається між батьківщинами й рідними мовами» 59.

Творчість транскультурних письменників збагачує англомовну літературу, але водночас вносить у неї напругу розколу. І річ не тільки в тому, що, за словами одного з таких письменників, Маккрума, «вже не існує єдиної англійської мови, а є безліч англійських мов». Річ і в тім, що «відданість мові гнобителів для багатьох є джерелом страждань», отож англійська мова використовується для неанглійської, часом антианглійської ідентифікації. Втім, це стосується не лише англійської мови та англійської літератури. Відомий південноафриканський письменник Андре Брінк висловився на цю тему так: «Якщо для опору необхідно привласнити мову ворога, я скористаюся нею й зроблю своєю» 60.



58 Піко Айєр. Письмова відповідь імперії // Всесвіт. — 1995. — № 5-6. — С. 142.

59 Там само. — С. 143.

60 Там само. — С. 145-146.



Не будемо шукати прямих аналогій між явищем «багатобатьківщинства», чи «транскультурності», в англомовній писемності і деякими процесами в писемності російськомовній, що пам’ятні нам ідеями «нової історичної спільності», «єдиної радянської літератури», «двох рідних мов», «мови міжнаціонального спілкування» тощо. Але деяких асоціацій важко позбутися, попри те, що в англомовному світі все називалося власними іменами, а в радяномовному — закодоване в компартійному ідеологічному жаргоні.

Складається враження, наче деякі з тих тенденцій, які виявляються останнім часом в англомовному світі стихійно, у світі «радяномовному» були запрограмовані ще від 30-х років і призводили до так само суперечливих наслідків, що далеко не завжди відповідали намірам державних програмістів. Курс на створення «транскультурної» єдиної радянської культури дав, з одного боку, відчутне «прирощення» російській культурі як фактичній основі отієї «єдиної радянської» — за рахунок допливу інонаціональних творчих сил та несиметричного культурного обміну, а водночас «забезпечив» збіднене, профільтроване представництво інонаціональних культур у цій «єдиній радянській»; з другого ж боку, він передбачав таку ж само «фільтрацію» російської культури, адаптацію її до «загальнорадянської» рецепції, а освоєння російського літературного поля інонаціональними авторами відчутно змінило його духовну палітру, що викликало протидію з боку зорієнтованих на «ґрунт і кров» і спроби поділу на істинно російську і російськомовну літератури тощо; що ж до національних культур республік СРСР, то вони використали «діалектику» радянської політики для зусиль самозбереження і бодай скоригованого розвитку. (Тут не будемо торкатися репресивної сторони радянської культурної політики, мова йде лише про її догматику).

Водночас дістає розвиток російськомовна література «націоналів» (від Ефенді Капієва до Фазіля Іскандера), які за допомогою російської мови виносять на російську і «загальнорадянську» аудиторію духовні світи своїх народів, хочуть російською мовою боронити майбутнє своїх народів, відвойовувати їм місце у свідомості людства.

Цікаве явище спостерігаємо і тепер у незалежній Україні: частина органів преси і частина авторів російською мовою обстоюють ідеї української державності, українські національні інтереси, оскільки вважають, що з тією аудиторією, до якої вони звертаються, краще говорити по-російськи. Але тут варто застерегтися: абсолютизація такого підходу загрожує увічненням статус-кво (тобто зрусифікованості нашого інформаційного простору). Я вже не кажу про те, що серед російськомовної преси в Україні не бракує і недоброзичливої щодо України або невігласьки-відчуженої.

А чи є в Україні тенденція до появи отієї «транскультурної» літератури, про яку йшлося вище? Численні твори росіян і російськомовних авторів, мабуть, некоректно було б до неї відносити: все-таки вони не позбавлені кореня або російської культурної традиції, або української буттєвості. Однак у майбутньому для цих авторів може загостритися проблема «двох батьківщин», двох культур, двох мов, проблема ідентичності, і тоді може виникнути пострадянський варіант транскультурності.

Реальнішим і актуальнішим для України є варіант подвійної, або динамічної, гнучкої культурної самоідентифікації. Вона має чималу історичну традицію і властива частині висококваліфікованої наукової та мистецької інтелігенції, яка робила і робить значний внесок в інтелектуальний і культурний потенціал України. Звичайно, можна говорити про різної міри асиметрії в цій подвійній ідентичності, але в динаміці історичного розвитку вони можуть піддаватися самокоригуванню. Йдеться не про те, щоб звужувалася сфера їхньої контактності з російською культурою, а щоб розширювалася сфера контактності з українською. Цей внутрішній процес самоорганізації інтелектуальних і духовних сил суб’єкта, за умов його включеності в перспективи життя українського суспільства, стимулюватиме перетворення саме українського вектора подвійної (чи плюралістичної) ідентичності (з усім багатством його імпульсів) — на провідний.

І дуже важливо, щоб цьому не перешкоджали тенденції до «етнічної чистоти» культури. Їх можна зрозуміти як форму самозахисту послабленого національного організму. Але насправді такі «ліки» можуть тільки ще більше його послабити. Нічого, крім шкоди і знекровлення українського мистецтва, не дали б спроби ділити його, за рецептами деяких критиків-сектатів, на «істинно» українське і «неістинно» — на підставі тих чи інших стилістичних рис або (і таке чути!) етнічного походження митців...

А хіба можемо ми виключати з української культури тексти, писані російською мовою людьми, які проте відчували себе приналежними до українського народу і свою працю співвідносили з цією приналежністю? Маю на увазі не лише величезний корпус текстів з природничих і точних наук, але й тексти мистецькі. Так само, як не можемо виключити з української культури праці Василя Горленка, так не можемо виключити, скажімо, і теоретичний трактат Олександра Богомазова («Рит») або філософські есеї Валерія Ламаха («Книги схем»). Втім, виключити не можемо, але й включити не спромоглися...

Великі культури і мови експлуатували всі доступні їм джерела, втягували в свою орбіту все, що могли, — і все перетравлювали на свій лад, усьому задавали свій алгоритм, а водночас збагачувалися самі й самоорганізовувалися в щоразу новій якості. Звісно, це були імперські культури. В української таких можливостей не було. Вона сама була об’єктом експлуатації. До неї якщо і приходили одиниці з «чужих», то тікали з неї тисячі і своїх. Приваблювати треба не приманками й сентиментами, а резервами духу і просторістю перспектив.

Як і раніше, культура через Слово найменовує Світ, виносить із небуття й німоти, тобто творить Світ у національному Логосі. І ця твірна місія за нею буде завжди.

Отож багато що залежатиме від того, чи стане Українське Слово даром Божим, духовною Батьківщиною для інонаціоналів, як стало Російське Слова даром Божим, духовною Батьківщиною для Бориса Пастернака, Осипа Мандельштама, Анни Ахматової... Звичайно, і ми можемо назвати деякі імена — від Марка Вовчка до Юрія Клена, від Леоніда Первомайського до Мойсея Фішбейна. Але — хто далі? Хто в XXI столітті?

Вибір особистості, рівнодіюча виборів особистостей визначить майбуття нашої культури.

Ми стоїмо перед необхідністю осмислення української культури в усій повноті і різнорідності її компонентів — від феноменів буденної свідомості до вищих феноменів духу; в усій здебільше непрямій і прихованій, але неуникненній взаємодії цих компонентів та оптимізації їхньої взаємодії і концентруватиметься потенціал української культури, а отже — і наше національне майбуття.

Багато говориться нині про пошуки втраченої самобутності нашої культури. Але, можливо, доречніше говорити не про відновлення втраченої, а про творення нової самобутності на основі не лише традицій, а й актуальної культурної свідомості, зорієнтованої на світовий культурний досвід. Культура має відповідати багатству і невичерпності ситуацій вибору, необмеженості ініціатив за умов свободи.

Сьогодні маємо певну недостатність універсальних символів і міфів у нашій культурі, Як і недостатню інтегрованість символів і міфів української культури у контекст світових цінностей, у загальнолюдську культурну символіку.

Найплідніший шлях до утвердження національної самобутності, можливо, пролягає через універсалізацію власного досвіду, через розкриття універсального первня в самобутності, тобто через таку інтерпретацію національного буття, яка зробила б його зрозумілим і важливим для людей усього світу.

Не маргінальна культура, а універсальна — ось наше гасло. Але універсальність — не в абстракції, а в конкретному: в широкому діапазоні національно самобутніх форм вираження, що збагачують багатоманістність людства. На цьому і має базуватися наш культурний оптимізм.








Див. також:

Іван Дзюба. Інтернаціоналізм чи русифікація? (1968)












Головна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.