‹‹     Головна





Юрґен ГАБЕРМАС

ГРОМАДЯНСТВО І НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ


[Умови громадянства: Зб. ст. / Під редакцією Варта ван Стінбергена. — К., 2005. — С. 49-70.]



До середини 1980-х років історія начебто поступово увійшла в той кристалічний стан, котрий відомий як постісторія, якщо використовувати визначення, дане Арнольдом Геленом (Arnold Gehlen) для того дивного відчуття, коли «все змінюється, але нічого не рухається далі». В залізних лещатах систематичного примусу всі можливості, здавалося, вичерпалися, всі альтернативи були згубно заблоковані, а всі досі відкриті шляхи вибору втратили сенс. Тимчасом цей настрій змінився. Історія мобілізувалася, набула пришвидшення і навіть завирувала. Нові проблеми зсувають старі перспективи, і, що важливіше, відкриваються нові перспективи майбутнього, з’являються нові точки зору, що відновлюють нашу здатність до розуміння альтернативних напрямів дії.

Існують два історичні напрями сучасної історії, які знову у своєму русі заторкують зв’язок між громадянством і національною ідентичністю. По-перше, проблема майбутнього національної держави неочікувано стала злободенною з возз’єднанням Німеччини, визволенням країн Центральної та Східної Європи та етнічними конфліктами, що охопили всю Східну Європу. По-друге, той факт, що держави Європейської співдружності поступово об’єднуються, особливо якщо зважати на ту неминучу перерву, яку спричинить впровадження нової спільної грошової одиниці, проливає певне світло на послаблення зв’язку між національною державою і демократією, оскільки демократичні процеси, що ідуть пліч-о-пліч із національною державою, безнадійно /50/ відстають від тієї наднаціональної форми, якої набувала економічна інтеграція.

Ці питання дають привід концептуально з’ясувати деякі нормативні відправні точки, які, на мій погляд, допоможуть нам зрозуміти складний зв’язок між громадянством і національною ідентичністю.





Роль націоналізму


Події останнього часу в Німеччині та Східній Європі дали новий оберт обговоренню в Німеччині поступового розвитку постнаціонального суспільства [1]. Багато хто з німецьких інтелектуалів зараз нарікає на дефіцит демократії, притаманний процесу уніфікації, започаткований радше на адміністративному та економічному рівні, ніж завдяки участі громадян; інтелектуали тепер усвідомлюють, що їх безпідставно звинувачують у «постнаціональній пихатості». Дискусія щодо форми й темпів уніфікації підігрівається не лише суперечливими почуттями, а й спантеличливими ідеями та поняттями. Одна сторона вважає, що приєднання п’яти нових держав до федеральної республіки означає відновлення єдності національної держави, розірваної сорок років тому. З цієї точки зору, нація становить дополітичну єдність спільноти на підставі спільної історичної долі. Інша сторона вважає політичне возз’єднання відновленням демократії й конституційної держави на території, де громадянські права були так чи інакше призупинені з 1933 року. З цієї точки зору, те, що узвичаїлося як Західна Німеччина, було нацією громадян не меншою мірою, ніж сучасна нова федеральна республіка. За такого республіканського розуміння поняття «національна держава» цілком позбавляється тих дополітичних конотацій, якими воно обтяжене в модерній Європі. Втрата семантичних зв’язків між національним громадянством і національною ідентичністю відбиває той факт, що класична форма національної держави сьогодні зазнає дезінтеграції. Це підтверджує і ретроспективний погляд на її виникнення на початку Нового часу. /51/

У модерній Європі стара форма імперії, що зазвичай об’єднувала численні народи, виявилася досить нестабільною, як це було у разі Великої Римської імперії або Російської чи Оттоманської. Інша, федеральна форма держави утворилася з низки центральноєвропейських міст, тих, що раніше становили Лотарингію — серце імперії Каролінгів. А Швейцарія становила той випадок, коли федерація розвинулася настільки, що врівноважила етнічну напруженість багатокультурної співдружності громадян. У будь-якому разі це були суто територіальні держави з централізованою владою, яка структуротвірно впливала на систему Європейських держав. У XVI столітті королівства дали життя таким територіальним державам, як Англія, Франція, Португалія, Іспанія і Швеція, котрі пізніше, в перебігу демократизації, згідно з французьким прикладом, поступово трансформувалися в національні держави [2]. Таке державотворення забезпечувало повсюдні умови, за яких відтак уможливився розвиток капіталізму по всьому світові. Національна держава, таким чином, забезпечила як інфраструктуру для раціонального керування, так і законодавчий каркас для свободної індивідуальної та колективної дії. Крім того, а саме це нас і цікавить у цьому разі, національна держава заклала фундамент культурної та етнічної однорідності, на основі якої пізніше вдалося просунутись у плані демократизації державної системи наприкінці XVIII сторіччя, хоча й ціною вилучення етнічних меншин. Національна держава і демократія — двійня, породжена Французькою революцією. З культурної точки зору, обидві вони зростали в тіні націоналізму.

Націоналізм є поняттям на означення саме сучасного явища культурної інтеграції. Цей тип національної свідомості сформувався в межах соціальних рухів і постав із процесів модернізації в той час, коли люди водночас і мобілізувалися, і ізолювалися як індивіди. Націоналізм — форма колективної свідомості, яка одночасно передбачає рефлексивне засвоєння культурних традицій, відфільтрованих через історіографію, і поши-/52/рюється лише через канали сучасної масової комунікації. Обидві характеристики додають націоналізму штучних рис чогось такого, що певною мірою є витвором, уможливлюючи з огляду на таке його тлумачення маніпулювання цим терміном з боку політичної еліти.

Історія поняття «нація» своєрідним чином віддзеркалює з’яву національної держави [3]. Для римлян «Natio» була богинею народження і походження всього живого. Поняття «Natio», подібно до gens і populas і на відміну від civitas, стосувалося саме людей і племен, які ще не були зорганізовані в політичні об’єднання; справді, самих римлян часто вважали «дикими», «варварськими» або «поганськими» народами. Таким чином, в цьому класичному розумінні, нації — це спільноти людей одного походження, географічно інтегровані типом поселення або сусідством, а культурно — спільними мовою, звичаями та традиціями, однак ще не об’єднані політично формою державної організації. Таке розуміння було поширене за часів Середньовіччя і, певно, за часів раннього модерну. Навіть Кант ще погоджувався з ідею, що «та група, яка визнає себе як таку, що зібрана разом у певну спільноту відповідно до загального походження, може називатися нацією (gens)». Уже із середини XVIII століття відмінності у значеннях понять «нація» і «Staatsvolk», тобто «нації» і «політично організований народ», поступово зникають. Із часів Французької революції нація стає навіть джерелом державного суверенітету, наприклад у розумінні Sieyes. Передбачається, що кожна нація наділена правом політичного самовизначення. Справді, в XIX столітті консервативні представники німецької історичної школи ототожнювали національне начало з «революційним началом».

Значення поняття «нація», таким чином, змінювалося від дополітичної сутності до чогось такого, що, згідно з припущенням, відіграє засадову роль у визначенні політичної ідентичності громадянина за демократичного політичного устрою. В решті решт, спосіб, у який національна ідентичність визначає громадянство, може фактично змінюватися на протилежний. Таким /53/ чином, суть відомого вислову Ернеста Ренана про те, що «l’existence d’une nation est... plebiscite de tous les jours» («існування нації — це безперервний плебісцит») спрямована вже проти націоналізму. Після 1871 року Ренан мав змогу протиставити претензіям Німецької імперії щодо Ельзасу лише посилання на належність мешканців французької нації, оскільки «націю» розумів як націю громадян. Нація громадян виводить свою ідентичність не із спільних етнічних і культурних особливостей, а радше з практики громадян, які активно реалізують свої громадянські права. За таких обставин республіканська частина «громадянства» цілковито відокремлюється від ідеї належності до певної дополітичної спільноти, інтегрованої на основі походження, спільних традицій і мови. Якщо подивитись з цього боку, початкове злиття республіканізму з націоналізмом виконувало лише функцію каталізатора.

Такий націоналізм, інспірований творами істориків і письменників-романтиків, створив колективну ідентичність, що відігравала функціональну роль в імплементації громадянства, яке з’явилося за часів Французької революції. В киплячому котлі національної свідомості приписувані ознаки походження тепер трансформувалися у не менш численні набуті властивості, зумовлені рефлексивним засвоєнням традицій. Успадкована національність прокладала шлях до набутого націоналізму, продукту власних свідомих зусиль. Такий націоналізм був здатним сприяти ідентифікації людей з тією роллю, що вимагає високого ступеня особистих зобов’язань аж до самопожертви: в цьому плані загальна військова повинність була лише зворотнім боком монети громадянських прав. Націоналізм і республіканізм об’єдналися у готовності боротися і, якщо необхідно, вмирати заради своєї країни. Це пояснює доповняльний взаємопосилювальний зв’язок, який звичайно виникає між націоналізмом і республіканізмом, коли один сприяє появі іншого.

Утім, цей соціально-психологічний зв’язок не означає, що націоналізм і республіканізм пов’язані між собою концептуально. Порівняйте поняття «свободи» у /54/ значенні національної незалежності, тобто колективного самоствердження vis-a-vis інших націй, зі «свободою» у значенні тих політичних свобод, що їх окремий громадянин має у своїй країні. Ці два поняття настільки різні за значенням, що з цього приводу сучасне розуміння республіканської свободи може розірвати свої пуповинні зв’язки з тілом національної свідомості, яке первісно його й породило. Одне слово, саме демократична національна держава карбувала міцний зв’язок між етносом (ethnos) і демосом (demos) [4]. Громадянство ніколи не було концептуально пов’язане з національною ідентичністю.

Поняття громадянства розвинулося саме з поняття самовизначення, що його запровадив Руссо. Із самого початку «суверенітет народу» розуміли як делімітацію або як скасування королівського суверенітету і вважали таким, що спирається на угоду між народом і його урядом. Руссо і Кант, на противагу цьому, не розглядали народний суверенітет як передачу політичної влади з верхнього рівня до нижчого або як її розподіл між двома сторонами, що домовляються між собою. Суверенітет народу радше означав перетворення авторитарної влади на самолегітимну. Відтак суспільний договір не розглядається як історичний пакт; він упроваджує абстрактну модель самого способу встановлення і легітимації політичної влади. Ідея полягає в тому, щоб позбавити залишки насильства (violentia) авторитету (auctoritas) державних владних функцій. Згідно з цією концепцією, за словами Канта, «законодавство може виходити лише зі спільно чинної та уніфікованої волі усіх і кожного тією мірою, з якою кожний приймає те саме рішення стосовно всіх, а всі приймають те саме рішення стосовно кожного...» [5].

Таке розуміння суверенітету народу не стосується певної субстантивованої колективної волі, яка зобов’язана своєю ідентичністю попередній гомогенності походження або способу життя. Консенсус, якого досягають у перебігу дискусії в спільнотах вільних і рівних громадян, виходить, зрештою, з аналогічної процедури, /55/ яку визнають усі. Ця процедура формування політичної волі набирає певної форми зі становленням демократичної держави. Таким чином, у плюралістичному суспільстві конституція стає вираженням формального консенсусу. Громадяни бажають зорганізувати своє мирне співіснування відповідно до принципів, з якими згодні всі, оскільки ці принципи становлять однаковий інтерес для всіх. Таку спільноту утворюють відносини взаємного визнання і, з огляду на ці стосунки, кожний громадянин може сподіватися на те, що його поважатимуть інші як особу вільну і рівну собі. Кожен зможе сподіватися, що всі громадяни матимуть однаковий захист і повагу в їхній цілісності в якості унікальної особи, члена етнічної або культурної групи і в якості громадянина, тобто члена громадянської держави. Ця ідея самовизначення політичної спільноти набула конкретної правової форми у низці конституцій і фактично в усіх політичних системах Західної Європи та Сполучених Штатів.





Активне громадянство


Утім, тривалий час поняття «Staatsbtirgerschaft», «citoyennete» або «громадянин» означали, висловлюючись мовою юристів, суто політичне членство. І лише останнім часом їхнє значення розширилося, включивши статус громадян, виражений у термінах громадянських прав [6]. Громадянство як членство в державі лише відносить певну особу до певної нації, чиє існування визнається у межах міжнародного закону. Таке визначення членства слугує, разом із територіальною демаркацією кордонів держави, цілям соціальної делімітації держави. В демократичних країнах, які розуміються як спільнота вільних і рівноправних громадян, членство залежить від принципів добровільності. Тут традиційно приписувані характеристики місцепроживання і народження (ius soli та ius sanguinis) жодним чином не є підставою остаточного підкорення особи суверенній /56/ владі цієї країни. Вони функціонують, головно, як адміністративні критерії атрибуції громадянам передбачуваної імпліцитної спільності стосовно права емігрувати або відмовлятися від свого громадянства [7].

Утім, сьогодні, поняття «Staatsbürgerschaft», або «громадянство» використовується як таке, що вказує на приналежність до певної держави, а також для означення статусу, який визначається громадянськими правами. В Основному Законі Німеччини немає паралелей швейцарського поняття активного громадянства (Aktivdurgerschaft) [8]. Однак, беручи за відправну точку Статтю 33.1 Основного Закону, провідний напрям правової думки Німеччини розширив пакет громадянських прав та обов’язків аж до універсального статусу аналогічного штибу [9]. Республіканське розуміння громадянства схоплено, наприклад, у праці Р.Граверта (R.Grawert); для нього громадянство за контрольну точку має проблему соцієтальної самоорганізації, а за сутність — політичні права участі та комунікації. Він розуміє громадянство як «правовий інститут, через який окремий член нації бере участь, як активний агент, у конкретному ланцюгу державних дій» [10]. Статус громадянина встановлюється передусім тими демократичними правами, які індивід свідомо пред’являє щодо порядку зміни свого власного матеріального правового статусу.

Дві взаємовиключні інтерпретації такого значення активного громадянства змагаються за першість у філософії права. Роль громадянина подається в індивідуалістській та інструменталістській інтерпретації ліберальної традиції природного права, започаткованої Локом, тоді як комунітаристське та етичне розуміння увійшло в традицію політичної філософії ще від Аристотеля. З першої точки зору, громадянство розуміють за аналогією з моделлю набуття членства в організації, що забезпечує правовий статус. З іншої його розуміють за аналогією з моделлю набутого членства в самовизначеній етичній спільноті. За першою інтерпретацією індивіди залишаються зовнішніми щодо держави, яка /57/ лише певним чином беручи участь у її відтворенні заради переваг організаційного членства. За іншою — громадяни інтегровані в політичну спільноту наче частини в ціле; тобто, таким чином, що можуть формувати свою особисту або соціальну ідентичність лише в площині спільних традицій та інтерсуб’єктивно визнаних інститутів. У першому випадку громадяни нічим не відрізняються від приватних осіб, які обстоюють свої дополітичні інтереси vis-a-vis державного апарату, тоді як в останньому випадку громадянство може бути реалізоване лише як спільна практика самовизначення. Чарльз Тейлор (Charles Taylor) так описував ці дві суперечливі концепції громадянства:

«Одна [модель] фокусує увагу переважно на індивідуальних правах та рівності використаних, так само як на урядовому представництві, що враховує преференції громадян. Саме це має бути гарантоване. Спроможність громадянина полягає головним чином у здатності актуалізувати ці права і домагатися дотримання принципу рівності, так само як і впливати на ефективність вироблення рішень... Ці інструменти мають цілковито інструменталістське значення... Жодна цінність не надається участі в управлінні заради неї самої... Інша модель, навпаки, визначає участь у самоуправлінні як сутність свободи, як таку, що має бути гарантована. Це... суттєвий компонент здатності бути громадянином. Повнота участі в самоуправлінні передбачає здатність, принаймні в певний час, робити свій внесок у формування керівного консенсусу, в якому одна особа може ідентифікуватися з іншими. Керувати й бути своєю чергою керованим, означає, що принаймні певний час «керівники» можуть бути «нами», а не лише «ними» [11].

Голістська модель державного устрою, за якою кожен громадянин цілком і повністю підлягає обмеженням, не є адекватною з огляду на багато аспектів сучасної політики. Однак вона має певні переваги перед організаційною моделлю, оскільки остання протиставляє відокремлених індивідів державному апарату, якщо між /58/ цими двома [моделями] й існує зв’язок, то лише через стосунки членства, що регулюють обмін пільг і функціонально специфічних внесків. Голістська модель наголошує, що політична автономія сама по собі виступає метою і реалізується не окремими індивідами в особистих діях власних інтересів, а радше всіма разом у спільній дії. В цьому розумінні статус громадянина встановлюється мережею егалітарних стосунків взаємного визнання. Це передбачає, що кожний вміє не обмежуватися позицією «від першої особи», зважаючи на множину поглядів учасників, тобто не посідає позицію або суто спостерігача, або суто актора, орієнтованого на досягнення свого власного успіху.

Юридично гарантовані стосунки визнання, таким чином, не репродукуються самі по собі, а радше вимагають спільних зусиль у межах діяльної практики громадян, тобто того, до чого нікого не можна примушувати через правові норми. Існують вагомі причини, чому сучасне примусове право не є застосовним до мотивів і переконань його адресатів. Правовий примус щодо активного користування демократичними правами в чомусь відганяє тоталітаризмом, і ми відчуваємо це як дещо чужорідне щодо сучасного закону. Тому юридично встановлений статус громадянина залежить від пристосованості гармонійного підґрунтя мотивів і переконань громадянина, орієнтованих на спільне благо — мотивів і переконань, які не можна нав’язати людині через право. В цьому плані республіканська модель громадянства нагадує модель, за якої цінність інститутів конституційної свободи визначається ставленням до них населення, і що це має бути населення призвичаєне до політичної свободи і не позбавлене «ми»-перспективи щодо активного самовизначення. Таким чином, юридично інституціоналізовану роль громадянина слід розуміти в контексті політичної культури, натхненної поняттям свободи. Необхідність такого підґрунтя, на наш погляд, виправдовує тих теоретиків, які наполягають на тому, що громадянин має ідентифікувати себе «патріотично» згідно зі своїм особистим способом жит-/59/тя. Так, Тейлор наголошував необхідність колективної свідомості, що постає з ідентифікації зі свідомо прийнятими традиціями певної етичної та культурної спільноти. «Питання полягає в тому, — писав він, — чи може наш патріотизм пережити маргіналізацію участі в самоуправлінні. Як бачимо, патріотизм — це звичайна ідентифікація з історичною спільнотою, ґрунтованою на певних цінностях... Але вона має бути такою, чиї сутнісні цінності втілюють принцип свободи» [12].

Тим самим Тейлор, нібито суперечить нашому твердженню про існування лише історично ситуативного і неконцептуального зв’язку між республіканізмом і націоналізмом. Проаналізувавши роздуми Тейлора ретельніше, бачимо, що їх можна звести до твердження, що універсалістські принципи демократичної держави потребують укорінення в політичній культурі даної країни. Принципи конституції не можуть ані втілитись у соціальній практиці, ані стати рушійною силою проекту створення асоціації вільних і рівноправних осіб поза контекстом історії нації громадян, а отже поза зв’язком з їхніми мотивами та переконаннями.

Приклади мультикультурних суспільств на кшталт Швейцарії та Сполучених Штатів демонструють, що політична культура, у якій кореняться конституційні принципи, без сумніву, має бути побудована на підставі єдиної для всіх громадян спільної мови або єдиного етнічного та культурного походження. Політична культура має радше слугувати спільним знаменником конституційного патріотизму, який водночас загострює усвідомлення складності та цілісності різноманітних способів життя, що співіснують у мультикультурному суспільстві. В майбутній Федеральній республіці європейських держав ті самі правові принципи також варто розглядати з точки зору різних національних традицій та історій. Власна національна традиція, у будь-якому разі, має бути співвіднесена з ключовими позиціями інших національних культур. Вона має бути пов’язана із загальним консенсусом спільної наднаціональної політичної культури Європейської співдружності. Такого роду партикуляристська позиція жодним чином не суперечить /60/ універсалістському розумінню суверенітету народу і прав людини.





Європейське громадянство


Політичне майбутнє Європейської співдружності висвітлює зв’язок між національним громадянством і національною ідентичністю ще й в іншому плані. Поняття національного громадянства, розроблюване різними мислителями від Аристотеля до Руссо, зрештою, із самого початку було прилаштоване до масштабу міст і міст-держав. Трансформація населення в нації, які становили держави, відбувалася, як ми побачили, під знаком націоналізму, що вочевидь було наслідком примирення республіканських ідей зі збільшенням масштабів сучасних територіальних держав. Таким чином, це спричинило виникнення національної держави, в якій з’явилися сучасні торгівля і комерція. І подібно до бюрократичного державного апарату, капіталістична економіка також розвинула власну системну ентелехію. Ринки товарів, капіталу і праці керувалися власною логікою, незалежно від намірів людей, залучених до них. Разом з адміністративною владою гроші, таким чином, також стали анонімним посередником соцієтальної інтеграції, що функціонує поза свідомістю окремих акторів. Зараз така системна інтеграція конкурує з іншою формою інтеграції, тією, що панує у свідомості людей, залучених до неї, тобто, із соціальною інтеграцією через цінності, норми та процеси досягнення взаєморозуміння. Політична інтеграція через громадянство є лише одним з аспектів соціальної інтеграції. Через це, — хоча ліберальні теорії часто заперечують цей факт — капіталізм і демократія перебувають у напружених стосунках.

Приклади країн третього світу підтверджують той факт, що не існує прямого зв’язку між появою демократичного устрою і капіталістичною модернізацією. Навіть компроміс держави загального добробуту, що /61/ практикувався в західних країнах після Другої світової війни, не досягався автоматично. І нарешті, розвиток Європейської співдружності призводить, хоча й своїм власним шляхом, до подальшої напруженості між демократією і капіталізмом. Це виражається у вертикальному розподілі між системною інтеграцією економіки та адміністрації на наднаціональному рівні і політичною інтеграцією, яка, таким чином, працює лише на рівні національної держави. Технократична форма, якої набула Європейська співдружність, підтверджує сумніви щодо того, чи асоціюються чиїсь нормативні очікування з роллю демократичного громадянина, яка насправді не завжди є суто ілюзією, і чи не маскував тимчасовий симбіоз республіканізму і націоналізму той факт, що жорстке поняття громадянства найкращим чином відповідає найпростішим відносинам в етнічно- та культурногомогенній спільноті.

«Європейська економічна співдружність», між тим, стала «Європейською співдружністю», яка виявляє політичну волю створити «Європейський Союз». Сполучені Штати Америки, не кажучи вже про Індію, демонструють єдиний приклад такого великого утворення з 250 мільйонами мешканців. Таким чином, Сполучені Штати насправді є мультикультурним суспільством, об’єднаним єдиною політичною культурою і (принаймні, на сьогоднішній день) єдиною мовою, тоді як Європейський Союз буде багатомовною державою різних націй. Таке об’єднання має продемонструвати певні спільні риси з «Європою Батьківщин» де Голля, навіть якщо воно, і це подає надію, більше нагадуватиме федеральну республіку, ніж утрату федерації окремими напівсуверенними державами. Тип національних держав, який ми спостерігали досі, і далі чинитиме сильний структурний тиск у цьому плані на Європу.

Те, що національні держави створюють проблему тернистого шляху до Європейської співдружності, таким чином, відповідає радше не їхнім непереборним претензіям на суверенітет, а тим демократичним процесам, які дотепер мали місце лише в межах національних /62/ кордонів. Досі політична суспільна сфера була розчленована на окремі національні одиниці. Таким чином, постає питання, чи може існувати така річ, як європейське громадянство. Під цим я маю на увазі не лише можливості колективної політичної дії попри національні кордони, а й усвідомлення «обов’язку щодо європейського загального блага» [13]. Наприкінці 1974 року Реймон Арон відповів на це питання рішучим «ні». До речі, реальних громадянських прав не можна досягти поза національними кордонами.

Здійснення правосуддя Європейським судом бере за орієнтир «П’ять свобод Спільного ринку» і встановлює як основні права вільний взаємообмін товарами, вільний рух праці, свободу підприємницької діяльності, свободу обміну послуг і свободу грошового обміну. Це відповідає тим повноваженням, які згідно зі статтею 3 Римської угоди, надані Раді міністрів і Вищій комісії. їх, своєю чергою, можна пояснити визначенням мети, сформульованої у статті 9: «Основою Співдружності має бути митний союз, що поширюється на взаємообмін всіма товарами». Цієї мети можна досягти шляхом упровадження єдиної грошової одиниці та встановленням автономного Центрального банку. Новий рівень економічної взаємозалежності зумовить також зростання потреби в координації інших сфер діяльності, таких як політика довкілля, податкова і соціальна політика, освіта тощо. А потреба в нових урегулюваннях знову-таки визначатиметься передусім за критерієм економічної раціональності, тобто, забезпечення однакових умов для конкуренції. Ці завдання виконуватимуться європейськими організаціями, які мають об’єднатися у щільну адміністративну мережу. Нові еліти бюрократів формально все ще відповідають перед урядами та інститутами у країнах свого розташування, але фактично вони вже переросли власний національний контекст. У цьому плані, керівну верхівку Брюсселя найкращим чином можна порівняти з Центральним банком Німеччини. Державні службовці-професіонали утворюють бюрократію, відчужену від демократичних процесів.

Для громадянина це дедалі більше розширює прірву /63/ між підвладним впливу і участю в його зміні. Дедалі більше коло питань, що розв’язуються на наднаціональному рівні, залучає дедалі більше число громадян у дедалі більшу кількість життєвих сфер. Оскільки роль громадянина інституціалізована лише на рівні національної держави, громадяни не мають жодних ефективних засобів обговорення європейських рішень і впливу на процеси вироблення цих рішень. Виразне твердження М. Р. Лепсіус (M. R. Lepsius) звучить так: «Європейської громадської думки не існує» [14]. Мене найбільше цікавить, чи є така невідповідність лише тимчасовим дисбалансом, який можна чітко встановити парламентським обговоренням брюссельською експертократією, або чи ці наддержавні бюрократії з їхньою орієнтацією на суто економічні критерії раціональності просто висувають на передній план загальну тенденцію, яка також довго набиратиме силу в національних державах. На мій погляд, економічні імперативи поступово унезалежняться від усіх цих чинників, і поступово відбудеться одержавлення політики — процес, що руйнує статус громадянина і заперечує республіканський зміст такого статусу.

Т. Маршал на прикладі Англії дослідив поширення громадянських прав і обов’язків у контексті капіталістичної модернізації [15]. Його поділ прав на громадянські, політичні й соціальні змодельовано у загальновідомій правовій класифікації основних прав. Так, ліберальні негативні права захищають окрему фізичну особу від незаконного зазіхання держави на особисту свободу та майнову власність; права політичної участі надають можливість активному громадянинові брати участь у демократичних процесах висловлення власної думки й волевиявлення; соціальні права забезпечують членові держави загального добробуту необхідний мінімум соціальної безпеки. Аналіз Маршала ґрунтується на твердженні, що статус громадянина в сучасних державах поширювався і впроваджувався поступово, крок за кроком. Негативні права особистої свободи спочатку доповнили демократичними правами, а /64/ потім ці два класичні типи підсилили соціальними правами таким чином, що навіть широкі верстви населений поступово набули повного членства.

Навіть якщо відкинути історичні подробиці, це твердження про більш-менш лінійний розвиток стосується лише того, що соціологи називають «інклюзією». Функціонально навіть у диференційованішому суспільстві дедалі більше людей достають дедалі більшу кількість прав щодо інклюзії і участі в дедалі більшій кількості різних підсистем, тобто ринків, підприємств і робочих місць, державних організацій, судів і регулярних армій, шкіл і лікарень, театрів і музеїв, закладів страхування, побутових послуг і товарів, політичних об’єднань і засобів громадської комунікації, політичних партій і парламентів. Для кожного індивіда число «членств» у різних організаціях при цьому збільшується, і низка альтернативних варіантів зростає. Таким чином, цей образ лінійного прогресу виходить із нейтрального поняття стосовно збільшення або зменшення автономії; про реальне застосування активної громадянської позиції, завдяки якій індивід може сам сприяти демократичним змінам власного статусу, годі й говорити. Насправді, це лише політичні права участі, які наділяють громадянина саме таким різновидом самоспрямованої компетенції. Ліберальні, або негативні та соціальні, або позитивні права можна також встановити на підставі патерналістської влади. Отже, у принципі правило закону і держава загального добробуту можуть існувати й без існування демократії. Ліберальні й соціальні права залишаються амбівалентними у Західних країнах, де інституціалізовано всі три категорії прав.

Ліберальні права, що історично викристалізувалися навколо приватної власності, можна зрозуміти з функціоналістської точки зору як інституціалізацію ринкової економіки, тоді як з нормативної точки зору вони гарантують особисті свободи. Соціальні права з функціоналістської точки зору визначають встановлення бюрократії держави загального добробуту, тоді як з нормативної — забезпечують компенсаторні вимоги спра-/65/ведливого розподілу суспільного багатства. Достоту, і індивідуальну свободу, і соціальну безпеку можна вважати правовими засадами соціальної незалежності, необхідної для ефективної реалізації, першою чергою, політичних прав. Цей зв’язок усе ще умовний, оскільки права особистої свободи та соціальної безпеки можуть так само сприяти відмові від громадянства на користь приватного і «клієнтелізації» ролі громадянина.

Прояв такого синдрому, тобто громадянства, зведеного до інтересів клієнта, стає тим більше можливим, чим більше економіка і державний апарат, інституціоналізовані в поняттях тих самих прав, розвивають системну автономію і витісняють громадян на периферійні ролі простих членів організації. Економіка й управління як саморегульовані системи мають тенденцію до відокремлення від власного середовища і підпорядкування лише власним внутрішнім імперативам грошей і влади. Вони більше не відповідають моделі самовизначеної спільноти громадян. Класична республіканська ідея самосвідомої політичної інтеграції спільноти вільних і рівноправних осіб вочевидь є поняттям занадто конкретним і простим для сучасних умов, особливо якщо мати на увазі націю як справді етнічно гомогенну спільноту, що тримається разом завдяки спільним традиціям і спільній історії.





Модель дискутивної демократії


На щастя, сучасне право виступає тим середовищем, що допускає більш абстрактне поняття громадянської автономії. Сьогодні суверенітет народу має дотримуватися процедури формування більш-менш дискурсивної думки та волевиявлення. Ще на нормативному рівні я припускаю створення мережі різних комунікативних течій, які, втім, мають бути зорганізовані таким чином, Щоб зобов’язати громадську адміністрацію до більш-менш раціональних рішень, а отже примусити соціальну й екологічну науку впливати на економічну систему, /66/ не нехтуючи її внутрішньою логікою. Це впроваджує модель дискутивної демократії, яка ґрунтується вже не на прилученні макросуб’єктів на кшталт «людей», що належать до «певної» спільноти, а на анонімно взаємозв’язаних дискурсах або комунікативних потоках. Така модель долає переважно спонтанний характер реалізації нормативних очікувань. Сьогодні громадянство може бути встановлене лише в парадоксальному сенсі узгодженості з процедурною раціональністю політичного волеформування, більш-менш дискурсивний характер якого певною мірою залежить від життєвості неформальної циркуляції громадської комунікації. Всеосяжна громадська сфера не може бути зорганізована в ціле; вона вимагає радше стабільного контексту ліберальної й егалітарної політичної культури. Водночас такий тип комунікативного плюралізму буде неефективним допоки не з’являться відповідні для цього умови. Насамперед, дискутивний характер органів із прийняття рішень вимагає відкритості та чутливості їх щодо їхнього неформального середовища з його інтересами, ціннісними орієнтаціями, ініціативами і програмами. Якщо відбувається така взаємогра інституалізованих процесів формування думок і волевиявлення з тими неформальними мережами соціальної комунікації, лише тоді громадянство може означати сьогодні щось більше, ніж механічна суміш індивідуальних дополітичних інтересів та пасивне володіння правами, наданими індивідові патерналістською державною владою.

Не буду детальніше заглиблюватися в цю модель [16]. Проте, намагаючись зважити шанси запровадження майбутнього європейського громадянства, можна знайти принаймні певні емпіричні натяки в історичних прикладах інституціоналізації громадянства в національних державах. Звісно, бачення громадянських прав головним чином як результату класової боротьби занадто вузьке [17]. Інші типи суспільного руху, і над усе міграції та війни, були тією рушійною силою, що спонукала розвиток повноцінного статусу громадян. Крім того, чинники, що діяли на користь узаконення /67/ нових стосунків інклюзії, сприяли також політичній мобілізації населення і, таким чином, активному, дієвому застосуванню даних громадянських прав [18]. Ці та інші, пов’язані з ними висновки, дозволяють нам екстраполювати, правда, з помірним оптимізмом, перебіг європейських подій; таким чином, ми, принаймні, не приречені здаватися із самого початку.

Єдиний спільний ринок поступово налагодить навіть ще ширшу горизонтальну мобільність та примножить контакти між представниками різних національностей. Еміграція зі Східної Європи та найбідніших регіонів третього світу пришвидшить мультикультурне урізноманітнення цих суспільств. Це призведе до посилення соціальної напруженості. Проте, якщо прояви цієї напруженості спрямувати у конструктивне річище, це має збільшити політичну мобілізацію в цілому, і може, зокрема, стимулювати з’яву нового, ендогенного типу соціальних рухів — я маю на увазі рух за мир, екологічний та жіночий рухи. Ці тенденції підсилюватимуть значущість суспільних проблем для життєвого світу. Понад те, слід очікувати дедалі більшого тиску цих проблем — проблем, для яких координовані рішення можливі лише на європейському рівні. З огляду на ці умови, можуть з’явитися комунікативні мережі загальноєвропейських громадських царин, мережі, що мають закласти благодатний ґрунт як для нових регіональних парламентарних інститутів, що перебувають у процесі злиття, так і для Європейського парламенту, наділеного великою компетенцією.

До сьогодні держави-члени не зробили легітимацію політики Європейської співдружності об’єктом полеміки. Більше того, національні громадські царини досі культурно ізольовані одна від одної. Вони занурені у контексти. Які власне і надають сенсу політичним проблемам на підґрунті національних історій і національних досвідів. Утім, в майбутньому в європейській культурі може відбутися диференціація загальної політичної культури і відособлених національних традицій у мистецтві, літературі, історіографії, філософії /68/ тощо. Культурні еліти й засоби масової інформації відіграватимуть важливу роль у цьому плані. На відміну від американського варіанта, європейський конституційний патріотизм має постати на підставі різних інтерпретацій, які відповідають тим самим універсалістським правам і конституційним принципам але в контексті різних національних історій. Швейцарія — гарний приклад того, як спільна політико-культурна самоідентифікація вирізняється на тлі культурних орієнтацій різних національностей.

У цьому плані наше завдання полягає не лише в тому, щоб переконатися у спільному походженні з часів європейського Середньовіччя, а й у тому, щоб розвинути нову політичну самовпевненість, яка б відповідала ролі Європи у світі XXI століття. Досі світова історія уявлялася як шерег імперій, які з’являлися і зникали з історичної сцени. Це стосується не тільки імперій Старого Світу, що підносилися і розвалювалися, а й сучасних держав, таких як Португалія, Іспанія, Англія, Франція та Росія. Така імперія знову з’являється, наче Європі надали другий шанс. Вона не зможе скористатися ним на засадах силової політики минулого — лише за умов зміни засновків, а саме в неімперському процесі досягнення взаєморозуміння і вивчення досвіду інших культур.






Посилання


1. P. Glotz, Der irrweg des Nationalstaats (Stuttgart, 1990).

2.M. R. Lepsius, «Der europäische Nationalstaat», in M.R.Lepsius (ed.), Interessen, Ideen und Institutionen (Ohladen,1990), p.256ff.

3. Див. статтю «Nation» в Histirisches Wörterbuch der Philosophie, 6, pp.406-414.

4. M. R. Lepsius, «Ethnos und Demos», in Interessen, pp.247-255.

5. I. Kant, Metaphysik der Sitten, Rechtslehre, p.46.

6. Див. докл. R. Grawert, «Staatsangehörigkeit und Staatbürgerschaft», Der Staat, 23 (1984), pp.179-204.

7. P. H. Schuck and R. M. Smith, Sitizenship without Consent (New Haven, 1985), Ch.1. Припускається, але не завжди, відокремлення нормативного значення національного громадянства від приписаних характеристик. Стаття 116 Основного Закону Німеччини, наприклад, подає поняття так званого «німця за статусом», тобто особи, яка належить до німецького народу відповідно до офіційно затвердженого «посвідчення члена культурної спільноти», не будучи водночас громадянином Німеччини. Така особа має певні привілеї щодо набуття німецького громадянства, хоча деякі конституційні експерти зараз таке право заперечують.

8. R. Winzeler, Die politischen Recht des Aktivbürgers nach Schweizerischem Bundesrecht (Berne, 1983).

9. K. Hesse, Grundzüge des Verfassungsrechts (Heidelberg, 1990). «У функції суб’єктивних прав основні права визначають і забезпечують підґрунтя правового статусу індивіда. У функції об’єктивних основних компонентів демократичного та конституційного соціального порядку вони вміщують індивіда в цей порядок, який сам може стати реальністю лише тоді, коли ці права оформлено належним чином. Статус індивіда в поняттях конституційного закону, ґрунтований на основних правах, викладеними в Основному Законі і гарантований ними, є, таким чином, матеріальним правовим статусом, тобто статусом з конкретно визначеним змістом, статусом, який ні індивід, ні державні владні суб’єкти не можуть безперешкодно приймати за власним бажанням. Цей статус в конституційному законі становить сутність загального статусу національного громадянства, який, разом з основними правами... зафіксовано в законі».

10. R. Grawert, «Staatsvolk und Staatsangehorigkeit», in J. Isensee and P.Kirchhof (ed.), Handbuch des Staatsrechts (Heidelberg, 198), p.684ff.

11. C. Taylor, «The Liberal-communitarian debate», in N.Rosenblum (ed.), Liberalism and the Moral Life (Cambridge, MA., 1989), p.l8f.

12. Ibid., p.178.

13. P. Kielmannsegg, «Ohne historisches Vorbild», Frankfurter Allgemeine Zeitung, 7 December 1990.

14. M. R. Lepsius, «Die Europaische Gemeinschaft». Доповідь на XX Конгресі соціологів Німеччини (Франкфурт-на-Майні, 1990).

15. T. H. Marshall, Sitizenship and Social Class (Cambridge University Press, Cambridge, 1950).

16. Див.: J. Habermas, «Volksouveränität ais Verfahren», in J. Habermas (ed.). Die Moderne — ein unvollendetes Projekt (Leipzig, 1990), p. 180ff.

17. B. S. Turner, Citizenship and Capitalism: The Debate over Reformism (Allen & Unwin, London, 1986).

18. J. M. Barbalet, Citizenship (Open University Press, Milton Keynes, 1988).







____________________________________________________



Умови громадянства: Зб. ст. / Під редакцією Варта ван Стінбергена: Пер. з англ., передмова та примітки Іваненко О. О. — К.: Український Центр духовної культури, 2005. — 264 с.

ISBN 966-628-122-8


Ця новаторська книга розглядає різноманітні шляхи тлумачення поняття «громадянство» в якості об’єднуючого елементу в процесі розуміння сучасних соціальних змін та соціальних проблем.

У ній окреслено традиційні зв’язки між громадянством та участю в суспільному житті, національною ідентичністю та соціальним забезпеченням, розкривається значимість громадянства для низки поточних проблем, які включають глобалізацію, дискримінацію за статевими ознаками та захист оточуючого середовища.

Книга «Умови громадянства» стане важливим джерелом інформації для студентів, аспірантів, викладачів суспільних та політичних наук, спеціалістів у галузі соціальної політики та культурології.




Зміст


Від перекладача . . . . . 4

Автори . . . . . 17

1. Барт ван Стінберген. Умови громадянства: Вступ . . . . . 23

2. Ральф Дарендорф. Якісні зміни громадянства . . . . . 35

3. Юрген Габермас. Громадянство і національна ідентичність . . . . . 49

4. Герман ван Гунстерен. Чотири концепції громадянства . . . . . 71

5. Вільям Джуліус Вілсон. Громадянство та біднота внутрішньоміських гетто . . . . . 88

6. Ганс Адріаансенс. Громадянство, робота й добробут . . . . . 111

7. Урсула Вогель. Шлюб і межі громадянства . . . . . 125

8. Ненсі Фрезер і Лінда Гордон. Цивільне громадянство проти соціального громадянства . . . . . 143

9. Аттіла Аг. Громадянство і громадянське суспільство в Центральній Європі . . . . . 169

10. Річард Фалк. Творення глобального громадянства . . . . . 194

11. Барт ван Стінберген. До глобального екологічного громадянина . . . . . 214

12. Брайєн Тернер. Культура постмодерну/сучасні громадяни . . . . . 230

Предметний та іменний покажчик . . . . . 251













  ‹‹     Головна



Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.