Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Головна




Володимир КОВАЛЕНКО

ЧЕРНІГІВ І ГАЛИЧ У XII-XIII СТ.


[Галичина та Волинь у добу Середньовіччя. — Львів, 2001. — С.154-165.]



Серед найважливіших старовинних міст на терені України. Чернігів і Галич займають особливе місце: саме їм судилося відіграти виняткову роль у подіях XII-XIII ст. в Південній Русі.

Київ - "мати міст руських", що протягом кількох століть був центром соціально-економічного, політичного, ідеологічного і культурного життя всієї Східної Європи, у другій половині XII ст. поступово втрачає свою гегемонію. Звичайно, він і в цей час, незважаючи на ряд великих військово-політичних потрясінь, залишається не лише найбільшим містом Русі і центром релігійного життя, а її номінальною столицею 1, об'єктом жадань і прагнень представників усіх гілок династії Рюриковичів, які вважали місто своєю колективною спадщиною. Проте суверенізація протягом другої половини XI-XII ст. більшості земель княжінь — значно підірвала його потенційні можливості, а нескінченні зміни на великокнязівському столі ставлеників різних гілок роду Рюриковичів, кожен з яких намагався об'єднати щонайбільше земель під власним проводом, нерідко перетворювали вчорашнього зверхника усієї Русі на звичайнісіньке "яблуко розбрату", або, як зазначає П. Толочко, "центральний вузол" усобиць на Русі 2.

Переяслав, який в X-XI ст. був третім за значенням містом Південної Русі, в XII-XIII ст. відсувається на другорядний план, стаючи, за виразом М. Грушевського, "фактично якоюсь прищіпкою до Київа" 3.

Натомість протягом чи не всього розглядуваного періоду відбувається бурхливий розвиток і зростання могутності двох інших східнослов'янських центрів: Чернігова, який М. Грушевський називає "гегемоном всього Українського Лівобережжя" 4, та Галича, що поступово перетворюється на зверхника Південно-Західної Русі. Обидва центри, спираючись на військово-економічну міць власних земель, з часом починають все активніше заявляти свої претензії на суміжні території та Київ, що, зрештою, не могло не привести до відкритого зіткнення їх інтересів, і перша половина XIII ст. проходить значного мірою під знаком боротьби Чернігова і Галича за зверхність у Південній Русі.

Події ці не дістали адекватної оцінки історіографії, починаючи з М. Костомарова, М. Грушевського, С. Томашівського, І. Крип'якевича та ін., склалася концепція, прибічники якої провідну роль в середньовічній історії Південної Русі визнають лише за Галицько-Волинською землею, вбачаючи в останній не тільки головного правонаступника Київської Русі, а й єдиний осередок державності на терені України в XII-XIV ст. 5 її столиця — Галич — належить до найдавніших східно-слов'янських градів і своїми витоками сягає VIII ст. 6, хоч в літописах згадується вперше лише в середині XII ст. Саме з цього часу розпочинається і період бурхливого розвитку міста, що безпосередньо пов'язано з підвищенням його соціального статусу — перетворенням з незначног ні XII ст. завершується формування його окольного граду, що за розмірами в чотири рази перевищував дитинець, а загальна укріплена площа міста сягала 45 та.7 Тоді ж складається і густа мережа поселень-супутників боярських та монастирських садиб, що відігравали роль форпостів міста 8.

Найбільшої могутності в XII ст. Галицьке князівство досягло за часів князювання Ярослава Володимировича Осмомисла (1153-1187 рр), який за схвальною оцінкою автора "Слова о полку Ігоревім", "підпер Угорські гори своїми залізними полками, зачинив Дунаєві ворота" 9 і успішно відстоював свої володіння від зазіхань числених ворогів; проте ніколи, практично, не робив спроб вершити "загальноруські" справи. Та і його владу значною мірою обмежувала сваволя галицького боярства, що втручалося навіть у особисте життя князя. І вже за часів володарювання останнього представника династії Володимира Ярославича (1187-1199 рр) розпочався поступовий занепад Галицького князівства. Волинська ж земля взагалі до кінця XII ст. грала другорядну роль, будучи поділеною на малі удільні князівства.

Ситуація у Південно-Західній Русі докорінно змінилася лише за часів Романа Мстиславича (1173-1205 рр), який був не лише визначним войовником, а й видатним організатором і дипломатом. Посівши після смерті батька у 1173 р. Володимирський стіл, а після припинення династії Ростиславичів у 1199 р. і Галицький, Роман Мстиславич за надзвичайно короткий час зумів не лише об'єднати їх у єдину потужну державу, а й підкорив своїй владі Київ та Переяслав, зібравши під своєю владою майже всі українські землі, окрім Чернігово-Сіверщини. Він далеко відкинув від своїх кордонів половецькі орди, підтримував тісні стосунки з Візантією, Ватиканом, Угорщиною, втручався у литовські та польські справи. Проте держава Романа Мстиславича не встигла зміцніти, і коли 19 червня 1205 р. він наклав головою у битві під Завихостом у Польщі, вона зразу ж розпалася, давши початок сорокарічній (1205-1245 рр.) міжусобній війні у Південній Русі за т. зв. "галицьку спадщину", в яку з часом втягнулися не лише всі давньоруські князівства, а й половці, угри, поляки, литовці тощо.

Таким чином, єдине Галицько-Волинське князівство проіснувало всього шість років (1199-1205 рр) на зламі XII-XIII ст. і не могло об'єктивно вплинути на перебіг подій у Південній Русі.

Натомість у XII-XIII ст. у Південній Русі було князівство, яке не зазнало подібних колізій і, залишаючись відносно єдиним, протягом всього періоду відігравало надзвичайно велику роль на східноєвропейській арені. Територіально оформившись ще за заповітом Ярослава Мудрого у 1054 р., Чернігово-Сіверська земля остаточно виділилась після Любецького з'їзду князів 1097 р. Після часткового послаблення у другій половині XII ст. авторитету Київського князівства, що постійно переходило з рук в руки, та відсунення на другорядні позиції Переяславського, Чернігово-Сіверська земля починає безсумнівно домінувати у Середньому Подніпров'ї як одна з найбільших держав Східної Європи. Навіть після відокремлення у 1127 р. МуромоРязанського князівства вона за площею поступалася лише Новгородській землі, а за кількістю населення, як переконливо свідчать результати археологічних досліджень, перебувала, вірогідно, на першому місці. В епоху свого розквіту, в XII-XIII ст., її територія обіймала величезні простори на стику сучасних України, Білорусі та Росії, від Підмосков'я на півночі до гирла Десни та верхів'їв Сіверського Донця на півдні, від Клечеська та Случеська на заході до Курська на сході. Писемні джерела нараховують тут до середини XIII ст. понад 60 літописних міст — майже кожне п'яте з відомих на той час на Русі, а загальна кількість городиш даньоруського часу сягає майже 400, або складає понад 25% від врахованих А.В. Кузою в цілому 10. Чимало було й пам'яток сільського типу: суцільне картографування археологічних старожитностей свідчить, що лише на території центральних районів Чернігово-Сіверської землі, в межах Середнього та Нижнього Подесення, нараховується понад 500 селиш. X-XIII ст." У регіонах, найбільш придатних для господарської діяльності(за винятком суцільних лісових масивів чи багаточисельних на Поліссі непрохідних боліт), щільність розташування давньоруських населених пунктів становить приблизно 1/10 кв. км 12, а в окремих районах (навколо Чернігова, Любеча, Сновська, Листвена тощо) - навіть 1/5 кв. км, тобто вдвічі вище 13.

Історичним центром Чернігово-Сіверської землі був Чернігів, процес генези якого розпочався приблизно 1300 років тому. Розташоване на високому мисі, що виступав у заплаву Десни при впадінні в неї ріки Стрижень і був своєрідним природним фокусом найближчої просторової структури, місто, подібно Києву на Дніпрі, служило потужним замком, що наміцно закривав майже весь величезний басейн Десни (площа 88,9 тис. кв. км.). У XII-XIII ст. місто переживає епоху свого найвищого підйому. В цей час за рахунок приєднання північно-східної ділянки мису (впритул до берегу р. Стрижень), куди був перенесений князівський двір, майже на третину збільшилась площа дитинця: він обіймав відтепер близько 16 га. Дитинець з трьох боків широким півкільцем охоплювали окольне місто (40 га) та Третяк (біля 20 га), що мали самостійні лінії укріплень. Потужною оборонною системою було обведене передгороддя, загальною площею майже. 325 га. Біля підніжжя дитинця та Третяка розкинувся Поділ (біля 50 га), значна частина якого також мала свої укріплення. Таким чином загальна площа Чернігова на початку XIII ст. перевищувала 450 га, що дозволяє вважати його одним з найбільших міст у тогочасній Європі. За межами міста розташовувалися заміські монастирі, численні князівські та боярські села. Високого рівня розвитку досягла культура: в Чернігові формувалася власна архітектурна школа, велося своє літописання, складалися билини, створювалися шедеври ужиткового мистецтва.

Незважаючи на формальний поділ на два уділи та окремі внутрішньородові чвари, чернігівські і новгород-сіверські князі виступали переважно єдиним фронтом, а після припинення у 1166 р. династії Давидовичів взагалі виявили рідкісну на ті часи згуртованість та майже монолітну єдність у відстоюванні родових інтересів, що дозволяло чернігівським

Ольговичам неодноразово досягати видатних, хоч інколи і короткочасних успіхів у боротьбі за вплив та владу на Русі. Це є переконливим свідченням помилковості висновків багатьох істориків (В. Соловйов, Б. Рибаков та. ін.) про повну децентралізацію Чернігівського князівства у цей час 14. Одним із яскравих доказів визнання їх загальноруського авторитету є існування в різні часи в Києві, Галичі, Новгороді, Рязані, Полоцьку та інших містах прочернігівських партій чи угруповань. Проте, на відміну від інших гілок династії Рюриковичів, чернігівські князі прагнули не до повного відокремлення та самостійності, а до об'єднання всіх давньоруських земель навколо Києва, але під своїм проводом. Тому вже Всеволод Ольгович (1139-1146 рр.) та його син Святослав Всеволодович (1177-1194 рр.), реалізувавши свої претензії на київський стіл, миттєво перетворювалися, як відзначає П. Толочко, з колишніх опозиціонерів на послідовних прибічників загальноруської єдності, спрямовуючи головну свою енергію на підпорядкування якомога більшої кількості князівств своїй владі 15.

Перша половина XIII ст. була періодом найбільших успіхів об'єднавчої політики чернігівських князів. Скориставшись із загибелі у 1205 р. Романа Мстиславича, Ольговичі включаються у боротьбу за "галицьку спадщину", на яку вони також мали всі юридичні права: Ігор Святославич Новгород-Сіверський був одружений з донькою Ярослава Осмомисла Єфросинією, і таким чином діти його були, фактично, законними спадкоємцями, оскільки інших нащадків Ярослав не мав. Вже восени 1205 р. вони здійснили першу (невдалу) спробу захопити Галич разом із половцями та київським князем Рюриком Ростиславичем, який скинув накладений на нього силоміць Романом Мстиславичем постриг 16. Наступного 1206 р., провівши в Чернігові родовий "снем", Ольговичі організували новий похід на Галичину, в якому брали участь також Мстислав Романович Смоленський та Рюрик Ростиславич з чорними клобуками. З Польщі на допомогу їм вирушив князь Лешко Краківський. Романова вдова Ганна та галицькі бояри запросили на допомогу угорського короля Андрія II та Ярослава Всеволодовича Переяславського.

Справу вирішила чернігівська партія серед галицьких бояр на чолі з Володиславом Кормильчичем та кількома його прибічниками, що перед цим перебували певний час на Чернігівщині в еміграції і зуміли переконати всіх у необхідності закликати на княжіння синів Ігоря Святославича Новгород-Сіверського, головного героя "Слова о полку Ігоревім".

Володимир Ігорович сів у Галичі, а. його брати Роман та Святослав, відповідно, у Звенигороді та Володимирі 17. Тоді ж чернігівський князь Всеволод Чермний захопив у Рюрика Ростиславича Київ, а в Переяславі посадив свого сина, вигнавши звідти Ярослава Всеволодовича. Брат Всеволода Гліб отримав Білгород. Таким чином під владою Ольговичів опинилася вся Південна Русь; щоправда, вони не зуміли надовго утримати цей успіх. Вже до кінця року вони втратили Київ, Білгород та Переяслав. Незабаром Ігоровичі виявилися втягнутими у боярські усобиці, що скоро стало причиною чвар і між самими братами. У 1208 р. Роман за допомогою угорських військ відібрав Галич у Володимира, який втік у свій Путивль, а через два роки і сам був взятий у полон колишніми союзниками. Ще раніше, у 1209 р., поляки взяли Володимир на Волині і захопили в полон Святослава Ігоровича 18.

У 1211 р. брати, врешті-решт, знову зібралися в Путивлі і вирішили розпочати новий тур боротьби за галицьку спадщину, користуючись посиленням серед населення Галичини опору угорській окупації. Зібравши чималі сили, вони зуміли ще раз взяти Галич, де знову сів Володимир Ігорович. Святослав отримав Перемишль, Роман Звенигород, а син Володимира Ізяслав — Теребовль. Переконавшись, що могутні і незалежні галицькі бояри ніколи не погодяться, попри всі свої клятви, грати другорядну роль в управлінні землею, Ігоревичі вдалися до рішучих дій: за короткий час вони знищили понад 500 представників знатніших феодальних родин, а "инии разбегошася". Це розлютило галицьке боярство, і за допомогою угорських військ вони взяли Галич та інші центри князівства. При цьому Володимир Ігорович та його син Ізяслав встигли втекти, а Святослав та Роман Ігоровичі потрапили в полон до угрів, але були викуплені за величезну суму галицькими боярами і в 1211 р. повішені "мьсти ради" 19. Наступного 1212 р. Ольговичам вже довелося відбиватися від військ великого коаліційного походу на Київ, який перед тим знову захопив Всеволод Чермний, та Чернігів під проводом Мстислава Романовича Смоленського та Мстислава Мстиславича Новгородського.

Наступний період боротьби за владу в Південній Русі і, відповідно, посилення впливу Чернігово-Сіверської землі розпочався незабаром після битви на Калці і пов'язаний з ім'ям сина Всеволода Святославича Чермного Михайла, який чи не єдиний з Рюриковичів у другій чверті XIII ст. продовжував ще спроби проводити свого роду "загальноруську" політику. В той час як Данило Галицький обмежив, фактично, сферу своїх інтересів Південно-Західною чи - максимум — Південною Руссю, а володимиро-суздальські Всеволодовичі, головним чином, — Північною, Михайло Всеволодович намагався активно втручатися чи хоча б впливати на перебіг подій фактично у всіх регіонах Русі. Неможливо на карті Русі розглядуваного періоду знайти князівство, з яким Чернігівська земля не перебувала б у ворожнечі чи союзі 20.

Уже в 20-х -30-х рр. XIII ст., потрапивши з допомогою свого шурина володимиро-суздальського князя Юрія Всеволодовича у Новгород Великий, Михайло Всеволодович відчайдушно намагається закріпитись там, а коли переконується у неможливості цього, не без успіху пробує перед своїм відходом послабити вплив Всеволодовичів у Новгороді шляхом обмеження повноважень князівської влади на користь віча, зменшення податкового преса, видалення з новгородської адміністрації прибічників володимиро-суздальської партії тощо, і в той же час збільшити свої прибутки через отримання певних привілеїв у торгівлі з новгородцями 21.

Той факт, що Михайло Чернігівський залишив Новгород пояснюється не його слабодухістю чи нестачею сил. Навпаки, саме в цей час він кинув виклик майже всім наймогутнішим князівським родинам, поставивши собі першим завданням встановлення гегемонії Ольговичів у Південній Русі. У 1228 р., після смерті галицького князя Мстислава Удатного (із смоленських Ростиславовичів) він вперше разом із київським князем Володимиром Рюриковичем (з Ростиславичів), всіма Ольговичами, половецьким ханом Котяном та уграми встряває в боротьбу за галицьку спадщину з волинським князем Данилом Романовичем, якому допомагали поляки; а в 1231 р. вже атакує Володимира Рюриковича Київського. Встрявати за цих умов у затяжну боротьбу за Новгород означало приректи себе воювати на два фронти (зимою 1231-1232 рр. Михайлу все ж довелося давати відсіч у північних районах свого князівства інтервенції Ярослава Всеволодовича), що було майже самогубством.

Проте, не дивлячись на сприятливу на перший погляд, ситуацію (Данило Романович був зайнятий боротьбою за Галич з уграми та власним боярством; Ярослав Всеволодович - зв'язаний новгородськими справами, Юрій — спробами поширити свій вплив на Поволжжя, до того ж єдність Всеволодовичів дещо похитнулася після спроби Ярослава підняти у 1229 р. заколот проти брата; смоленські Ростиславичі були послаблені смертю своїх найвизначніших князів, внутрішніми усобицями та стихійними лихами) 22, розрахунки Михайла на легку перемогу у 1231 р. не виправдались, оскільки Володимир Рюрикович запросив допомоги у свого вчорашнього ворога Данила Галицького. За мовчазної підтримки Всеволодовичів їм вдається відбити наступ Ольговичів. Зимою 1234-1235 рр., коли Михайло здійснив ще одну спробу захопити Київ, союзники перейшли у наступ і перенесли бойові дії на чернігівську територію, сплюндрувавши ряд міст і обложивши Чернігів 23. Та Ольговичам вдалося не лише дати відсіч нападникам і вигнати їх за межі свого князівства 24, а й нанести їм за допомогою половців у 1235 р. нищівної поразки у битві під Торчеськом, захопивши в полон київського князя Володимира Рюриковича та володимирського воєводу Мирослава. Могутність Ростиславичів була остаточно підірвана, і смоленські князі фактично стали пішаками в руках інших князів. На київському столі сів Ізяслав Володимирович (онук Ігоря Святославича новгородсіверського). Михайло ж, розвиваючи успіх, захопив, врешті-решт Галич, вигнавши Данила Романовича до Угорщини. Останній був змушений звернутись за допомогою до Юрія Всеволодовича, також занепокоєного вже надмірним посиленням Ольговичів. Володимиро-суздальські князі вперше у XIII ст. вирішили втрутитися у справи Південної Русі і на київський стіл у 1236 р. посадили Ярослава Всеволодовича.

Враховуючи свої помилки, Михайло Всеволодович старанно готується до продовження боротьби, багато уваги приділяючи міжнародній ізоляції суперників. У 1236 р. він заключає угоду з Конрадом Мазовецьким, який до цього підтримував Данила Романовича, та Добивається підтримки угорського короля Бели IV. Значно посилюється чернігівська партія серед галицького боярства; на бік Михайла перейшли навіть єпископи Галича та Перемишля 25. Нарешті весною 1238 р., Дізнавшись про загибель у битві на р. Сіті брата Юрія, Ярослав залишає Київ і повертається у Володимиро-Суздальську землю. Скориставшись з послаблення ворожої коаліції, Михайло займає Київ, залишивши у Галичі сина Ростислава.

Отже, наприкінці 1230-х рр. чернігівські Ольговичі знову досягли зеніту своєї могутності, об'єднавши, незважаючи на протидію трьох найбільш могутніх князівських династій, під своїм проводом основні землі Південної Русі: Київську, Чернігівську та Галицьку. Це є переконливим свідченням помилковості висновків багатьох істориків про повну децентралізацію Чернігівського князівства у цей час та про безперервні чвари серед Ольговичів 26. Навпаки, є всі підстави твердити про їх монолітність та єдність у боротьбі за вплив на Русі протягом не лите другої половини XII ст.27, а й напередодні монголо-татарської навали 28. Та вже у 1239 р., використавши помилку Ростислава, Данило захопив Галич. Восени того ж 1239 р. орди хана Менгу сплюндрували Чернігівське князівство і 18 жовтня взяли штурмом Чернігів, позбавивши Михайла Всеволодовича його головної бази людських та економічних ресурсів, та загрожували Києву. Тоді ж Ярослав Всеволодович захопив місто Каменець на кордоні Київської та Волинської земель, де перебувала родина Михайла, причому дружина останнього разом з усією свитою потрапила в полон. Обложений з усіх боків ворогами, втративши підтримку, Михайло у пошуках союзників їде в Угорщину, а потім до Польщі та Німеччини, і в результаті втрачає все.

Нова хвиля монголо-татарських завойовників у 1240-1241 рр. поглинула Київську та Галицько-Волинську землі. Не дивлячись на це, Михайло Чернігівський та його син Ростислав, спираючись на допомогу угорських та польських військ та підтримку галицького боярства і болоховських князів, намагаються ще певний час продовжувати боротьбу за владу в Південній Русі, поки у 1245 р. не зазнають остаточної поразки у битві під Ярославом від військ Данила Галицького. Втеча Ростислава в Угорщину та мученицька смерть Михайла Всеволодовича у 1246 р. в Орді остаточно припинили сорокарічне міжусобне кровопролиття.

Таким чином джерела переконливо свідчать що саме ЧерніговоСіверська земля протягом XII — першої половини XIII ст. домінувала в Південній Русі, будучи, до того ж, головною противагою експансіоністським планам Володимиро-Суздальських та Смоленських князів встановити свою гегемонію на Русі. Зв'язані міцними родинними стосунками, Чернігівські Ольговичі, спираючись на військово-економічну міць свого князівства та підтримку потужних прочернігівських угруповань в різних землях Русі, були спроможні кинути виклик і витримати тривалу борню у намаганнях об'єднати під своїм проводом Русь одночасно проти сил наймогутніших князівських династій. Галицько-Волинське ж князівство в цей час, власне, було швидше об'єктом борні, ніж її лідером і, за винятком невеликих періодів, переважно намагалося більше зберегти власну цілісність, ніж утвердити свій вплив у Південній Русі, взагалі практично не виходячи за межі останньої.

Безперевні війни протягом багатьох років призвели до надзвичайно негативних наслідків. Вони не лише підірвали військові сили та економічний потенціал князівств (особливо Південної Русі), а й стали причиною непримиренної ворожнечі між представниками різних гілок Рюриковичів якраз напередодні монголо-татарської навали, що унеможливило організацію спільного опору загарбникам і суттєво полегшило останнім підкорення руських земель 29.

Вторгнення в події зовнішнього фактору значно ускладнило ситуацію на Русі і вплинуло на політичний розвиток та подальшу історію князівств, що брали участь у феодальній війні 1205-1245 рр. З них Володимиро-Суздальське, що брало найменшу участь в подіях у Південній Русі, найбільше зберегло свої сили, що стало, вірогідно, одним з факторів, завдяки яким Північно-Східна Русь, незважаючи на важке іго, зберегла державність і стала ядром Московського царства, а згодом — Російської імперії. Саме цим і пояснюється стійкий і тривалий інтерес до неї істориків, які часто саме через це розглядають крізь призму реалій XIV-XV ст. і події XII-середини XIII ст., вважаючи вже на тоді Володимиро-Суздальську землю за найбільш дійєве та потужне державне утворення Східної Європи. Смоленське князівство ще напередодні татарської навали, переживши ряд важких поразок та внутрішніх криз, відійшло на другорядний план і хоч надалі, прикрите густими лісами та іншими землями, менше від інших постраждало від Батиєвих орд, так вже ніколи не змогло відновити свого значення. Галицько-Волинські князівства, які, врешті-решт, вийшли переможцями у війні, зуміли створити у ПівденноЗахідній Русі потужну державу, яка хоч і змушена була визнати верховенство Орди, все ж у другій половині XIII — першій половині XIV ст. відігравала помітну роль у Східній Європі, саме в цей час ставши головною правонаступницею Давньоруської держави на Півдні. Чернігово-Сіверські ж Ольговичі, які до недавна були чи не найвпливовішою силою на Русі, втратили не лише політичний вплив в інших землях, а й економічну базу своєї могутності. Їх власне князівство, що межувало зі Степом, зазнало найбільшої руйнації і, — що ще страшніше, — і надалі продовжувало і регулярно грабуватись і плюндруватись, наслідком чого був фактичний розпад Чернігово-Сіверської землі на декілька невеличких князівств і навіть переміщення Чернігівського стола до лісового Брянська, що менше страждав від нападів 30. Проте відбулось це вже в другій половині XIII ст., а не на зламі XII-XIII ст., як то вважається багатьма істориками, хто на догоду власним політичним теоріям намагався стверджувати, що історія Чернігово-Сіверської землі вже після 1185 р. "... не представляет особого интереса" 31.

Відтак потребує невідкладного коригування сама концепція історичного розвитку Східної Європи у XII-XIII ст., сприймання та висвітлення якого на сьогодні здається занадто однобічним, якщо не викривленим.






1 Толочко П.П. Древний Киев. — К.: "Наукова думка", 1983. — С. 304.

2 Там же.

3 Грушевський М. Історія України — Руси. — Т.II. — К.: Наукова думка, 1992. — С. 339.

4 Грушевський М. Чернігів і Сіверщина в українській історії // Чернігів і Північне Лівобережжя.-К., 1928.-С. 105.

5 Костомаров Н. И. Князь Данило Романович Галицкий // Исторические произведения, Автобиография. - К., 1989. — с.238, 261-262; Ефименко А.Я. История украинского народа. — К.: Либидь, 1990. — с. 85-86; Грушевський М. Ілюстрована історія України. — К. — Львів. 1913. — с .105, Ш — 117; 123; Томашівський С. Українська історія. Нарис. — т.І. — Старинні й середні часи. — Львів, 1919. 168; Крип'якевич І.П. Історія України. — Львів: Світ, 1990. — с.85; Субтельний О. Україна. Історія. — К.: Либідь, 1991 — с.62; та ін.

6 Ауліх В. В. З історії долітописного Галича //Дослідження з слов'яно-руської археології-К., 1976.-С. 121.

7 Джеджора Е.В. Чернигов — Галич: опыт сравнительной характеристики топографической структуры //Тезисы историко-археологического семинара "Чернигов й его округа в IX-XIII вв." — Чернигов, 1990. — С. 33-35.

8 Аулих. В.В. Галич // Археология УССР. — т.3. — К., 1986 — С. 294-295.

9 Слово о полку Игореве // Изборник. Повести Древней Руси. — М., 1986. — С.88.

10 Куза. А.В. Малые города. Древней Руси. — М: Наука, 1982. — с.77-85.

11 Коваленко В.П. Торговые связи южнорусской деревни в X-XIII вв. //Аграрний рынок в ero историческом развитии, XXIII сессия Всесоюзного симпозиума по изучению аграрной истории. Тезисы докл. и сообщ. — М., 1991. — с. 242-244; Коваленко В.П. Итоги и задачи изучения древнерусских сельских поселений / По материалам Черниговской земли // II Всесоюзная конф. по историч. краевед. Тезисы докл. и сообщ. - Пенза, 1989. — С. 211-213.

12 Сытый О. H. K изучению сельских поселений Черниговского Задесенья // Проблеми вивчення середньовічного села на Поліссі. -Чернігів, 1992.- c .46-48.

13 Шекун О.В. Сільська округа літописного Любеча //Проблеми вивчення... — с.5255.

14 Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества XII-XIII вв. -М.: Наука, 1982. -с. 508.

15 Толочко П.П. Киев и Чернигов в IX-XIII вв. // Чернигов и его округа в IX-XIII вв.-К., 1988.-c.18.

16 ПСРЛ. — т. II. — М.-Л, 1962. — стб. 717.

17 Там же. — Стб. 718.

18 Там же. — Стб. 720-722.

19 Там же. — Стб. 727.

20 Зайцев А.К. Черниговское княжество //Древнерусские княжества. X-XIII вв. — М., 1976-C.117.

21 Захаренко А.Г. Черниговские князья в Новгороде //Ученые записки Ленинградского пединститута. -Т.61.-Л., 1947.-с. 162.

22 Dimnik M. Russian Princes and Their Identities in the Half of the Thirteenth Century //Mediael Studies. -N. 40. — 1978.-P. 166-168.

23 ПСРЛ. — T. II. — Стб. 772-774; Коваленко В.П., Шекун О.В. Літописна Сосниця // Минуле Сосниці та її околиць. — Чернігів, 1990. — с.9-10.

24 Dimnik M. The Siege of Chernigov in 1235. //Mediaeval Studies. — N. 41. — 1979. -p. 387-403.

25 Пашуто B.T. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — М.; Издательство АН СССР, 1950. - c. 216-217.

26 История СССР c древнейших времен до наших дней. — Т.І. — М., 1966. — с. 597.

27 Зайцев А.К. Вказ. праця. — c. 113-14.

28 Dimnik M. Mikhail, Prince of Chernigov and Grand Prince of Кіеv. 1224-1246. — Toronto, 1981.-P.136-139.

29 Fennel J. The Crisis of Medieval Russia. 1200-1304. — London-New-York, 1983. - p.126-127.

30 Татищев B.H. История Российская c самых древнейших времен. — кн. III. — М., 1774. — с. 326; Карамзин М. Н. История Государства российского. — т. II. — М.: Наука., 1991. — с. 192; Соловьев С.М. История России с древнейших времен. — кн. I — т. II. — М: Мысль, 1988. — с. 644-648; Ключевский В.О. Курс русской истории. — ч.І. — М.: Мысль, 1987. — с. 331-334; Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества XII-XIII вв. -М.: Наука, 1982.-с .546.

31 Очерки истории СССР: Период феодализма. IX-XV вв. — ч . І. — Древняя Русь. Феодальная раздробленность / Под ред. Б.Д.Грекова. — М., 1953. — с. 400; 770-771; История СССР с древнейших времен до наших дней. — т. І — М.: Наука, 1966. — с. 597.














Головна



Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.