Головна

Іван КРИП’ЯКЕВИЧ

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ. ЖИТТЯ Й ДІЯЛЬНІСТЬ

[Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. Львів, 2001. — С.233-255. Текст статті подається зі збереженням тогочасного правопису.]

Важкі часи переживав наш народ у 80-90 рр. XIX століття. На Наддніпрянщині скував був йому уста ганебний царський указ із 1876 року. Українську мову вигнали з церкви, зі школи, з громадських установ. Царська цензура не допускала ніякої української книжки, й найневиннішої. Ще й но в театрі лунала українська мова, ще лишень ізвідтіль можна було почути рідне слово. Молоде покоління виростало, не знаючи, що українським словом можна книжки писати, що можна прилюдно вживати його на зборах, що українською мовою можна користуватися в науці. Поволі-поволі виходила з ужитку українська мова і в домах української інтелігенції. Батьки не раз ізмалку балакали вже з дітьми московською мовою, щоб їх потім не переслідували по школах за те, що по-московськи не вміють говорити. І хоч самі почували себе синами України, любили свою землю, раді були рідному краєві й небо прихилити, то хилилися під вагою царського указу, ховалися зі своєю любов'ю до всього свого, вживали московської мови й дома, не то що прилюдно. Говорити про якусь організовану працю в тому часі не можна — про таку роботу не було тоді що й думати.

А, проте, по більших містах така робота йшла. Ішла нишком, таємно. Не широка вона була, а, проте, була. Люди, що не відбилися були ще від рідного порогу, склали громаду (її звуть у нас "Стара Громада") в Києві й, кого могли, до неї притягали. Політичних питань у цій громаді не тикали, бо годі було. Але ж, зате, займалися культурними справами, підтримували своїх членів на дусі, утривалювали та поглиблювали національну свідомість, вивчали минуле України, пізнавали український простий народ, його побут, життя, мову тощо. Молоді студенти, що приходили до Києва вчитися, все находили в "Громаді" духовну поміч, могли поширювати свій національний світогляд. Бувало таке, що щойно в Києві молоді люди пізнавали, хто вони, чого їм хотіти...

Хто тоді з українців, що писав, посилав свої писання до Галичини чи на Буковину, й тут їх друкували. Так само, не маючи змоги на Наддніпрянщині утворювати свої власні українські установи, бо їх московський уряд зараз був би позакривав, наддніпрянські патріоти допомагали українським установам у Галичині, а деякі й засновували своїм власним коштом (наприклад, Наукове Товариство ім Шевченка у Львові, 1873). Так само давали вони гроші на українські видання в Галичині. Тоді часто визначні українські діячі з Наддніпрянщини приїжджали на так звану австрійську Україну (Галичина й Буковина), нараджувалися з нашими провідниками, що можна зробити в тих тяжких часах для цілого нашого народу.

Таким способом Галичина (пізніше і Буковина) зробилася тоді осередком усього українського життя. І хоч австрійським українцям і самим тоді не солодко жилося, хоч їм доводилося тяжко боротися за свої права, хоч у тій боротьбі падало багато жертв, то тут була хоч можливість такої боротьби. То давала таку можливість австрійська конституція. І хоч шкіл наших було небагато, хоч у львівськім університеті небагато наук викладали українською мовою, то все ж українське слово вільно лунало на прилюдних зборах, у церкві, його можна було вживати в урядах, були свої українські товариства, часописи, журнали. А дедалі права наші мусили ширшати. За ті права раз у раз ішла боротьба, чи в галицькому сеймі, чи у. віденському парламенті.

Українські провідники робили всякі спроби, як би для нашого народу здобути якнайбільше прав. Одні думали, що тільки власними силами можна добитися кращого майбутнього: тим-то треба народ гуртувати, освідомляти, хто він, чого йому домагатися та як боротися за кращу долю. А другі міркували, що нерівна боротьба із сильним противником виснажує й так невеликі народні сили, тим-то треба б погодитися з противником і ту угоду використати, щоб здобути для народу якнайбільше прав, головно — на полі культури. Оці другі мали на оці українське шкільництво та українські освітні й наукові установи.

Таким чином зродилася думка доповнити у львівськім університеті число катедр із українською мовою навчання, і в першій мірі подбати, щоб у ньому викладали українську історію.

Були і в Галичині тоді свої історики, але ж в університеті треба було поставити такого, що відомий уже з наукових праць, що має добру школу, що не те що не засоромив би Україну, але перед цілим світом зробив би славним її ім'я.

На превелике наше щастя, вибір упав на Михайла Грушевського, восени 1894 року почав професорувати у львівському університеті. Його нам послали сюди, до Львова, наддніпрянські брати. Цілих двадцять років Грушевський був тут, серед нас, і за той час так багато для нас зробив, що цього йому ніколи не може забути вдячна Галицька Земля!

За його великі заслуги для нашого народу відзначила Грушевського й наша "Просвіта". Ще до війни найменувала Його своїм почесним членом. Це найвища почесть, яку дає наше товариство найбільше заслуженим народним робітникам!

Але ж Михайло Грушевський не обмежив своєї роботи на Галичину. Він обіймав своїм оком і обгортав своїми дужими раменами всю нашу землю, тішився, коли їй сонце світило, й болів її ранами, а як рани творилися на його очах, старався їх загоювати.

Ще за життя Грушевського всі в нас відчували, що між нами живе хтось великий. Всі в нас дивилися на нашого історика як на незвичайну людину, як на вченого, що сміло може стати поруч найбільших людей науки на світі, всі ми подивляли його роботячість, всі ми бачили в ньому одного з найкращих борців за єдність нашої нації.

Але ж усі заслуги Грушевського для нашого народу, вся його велич станули перед нашими очима аж тоді, коли його не стало... Аж по його мученицькій смерті нам ясно зробилося, кого ми втратили... Обов'язок кожного з нас пізнати всю невсипущу працю Грушевського для нашого народу, зазнайомитися з життям великого українця.

Чим він був для нас, що він нам дав, чим він нас зробив — це і скаже нам життєписний нарис, що його подаємо в цій книжечці.

Михайло Грушевський походив з родини Грушів-Грушевських, що загніздилася в Чигиринському повіті на Київщині. Цей рід, мабуть, був колись козацький. Вже в часах Богдана Хмельницького виступає військовий писар Іван Груша, "чоловік дуже освічений і розумний", що часто бував у різних посольствах і на переговорах. Пізніше Груші замінили шаблю на хрест — стали пан-отцями, але багатством ніколи не славилися.

Батько Михайла, Сергій (1833-1901 рр.), був сином диякона. Своєю енергією та здібностями добув він вищу освіту, закінчив Київську духовну академію, але свячення не прийняв, а почав учителювати. Пізніше дійшов він до високих урядів інспектора й директора народних шкіл і навіть дістав титул "превосходительства" (ексцелєнції). Був це визначний педагог, старався піднести рівень школи, склав зразковий підручник церковнослов'янської мови для школи. Цей підручник прийняли майже в цілій російській державі, і він приніс йому значний маєток.

Сергій Грушевський був спокійний, зрівноважений. Правда, не був він таким українцем, як ми собі тепер думаємо. Не такі були часи. За українські погляди людей переслідували, і хто вже свого не цурався, того вже треба поважати. Сергій Грушевський утримував зв'язки з визначними українськими діячами і не шкодував грошей на громадські потреби. Своє прив'язання до українства зумів він передати своїм дітям.

Мати Михайла Грушевського, Глафіра, походила з давньої священичої родини Опоків-Опоцкевичів, широко розгалуженої в південно-західній Київщині.

Народився Михайло Грушевський 29 вересня 1866 р. в місті Холмі. Батько його був тоді там учителем греко-уніятської гімназії, а проживав у будинку духовної семінарії. Там і побачив світ Михайло (тепер там римсько-католицька духовна семінарія). Три роки пізніше батько переселився на Кавказ, жив у Ставрополі, то у Владикавказі та займався там організацією шкільництва.

Тут, на чужині, наш великий історик пережив свої дитячі роки. На вразливу душу хлопчини мав великий вплив вид далеких гір із верхами, снігом укритими. Ті гори навівали на нього думки про якесь дивне, казкове царство. Дивували дитину постаті верховинців на конях, у різнобарвних убраннях, зі зброєю, з кинджалами, що з гір з'їжджали на долини. Чудна й незрозуміла була мова всіх тих верховинців — грузинів, черкесів, осетинців та інших народів Кавказу. Займали його уяву їх рухи, сміхи, сварки, небачений побут, звичаї й обичаї. І часом тільки серед тої чужоземної юрби проходив ваговитий кубанський козак, що нагадував далеку, незнану ще дитині Україну...

До школи Михайло пішов пізно. Батько, досвідчений педагог, віддав його до нижчої кляси, ніж дитині роками належалося, дарма що він був дуже добре з дому підготовлений до тої кляси. Боявся, щоб хлопець не мав труднощів у науці. До того ж школа була чужа, російська, і батьки хотіли довше мати дитину під своїм оком...

Бо треба знати, що батько залюбки оповідав дітям про Україну, про українські звичаї, учив їх українських пісень, приказок, розказував їм українські казки. Малий Михайло, хоч і не бачив рідної землі, вже з дитини вчився її любити й шанувати. Що три роки батько діставав довшу відпустку на вакації, й тоді ціла родина виїздила на Україну провідувати широко розгалужену родину. Ці подорожі батько використовував на те, щоб у синові скріпити й поглибити любов до рідного краю, до його природи, до народних звичаїв, до української мови, пісні й поезії. Отак Михайло не тільки не відчужився від України, а дуже рано цілим серцем і душею приляг до свойого народу.

Гімназію Грушевський пройшов у роках 1880 — 1886 у місті Тифлісі на Закавказзі. Належав він до найкращих учнів і своєї кляси, і цілої гімназії. Наука не завдавала йому великого труду, він мав багато вільного часу читати й над прочитаним роздумувати. В самій гімназії була гарна, велика бібліотека, її обслуговували самі учні під наглядом одного з учителів. І Грушевський був теж якийсь час бібліотекарем, мав доступ до книжок і, як сам каже, "плавав у книжному морі та впивався ним . Добував він собі в Тифлісі й деякі книжки про Україну: історичні твори Миколи Костомарова, Записки о Южной Руси П.Куліша, збірники пісень М.Максимовича й А. Метлинського, Історію Січі Скальковського, Історію слов'янських літератур О.Пипіна, Нариси з історії українського письменства Петрова — мав звідкіля поширити своє знання про рідний край, про його минуле та культуру. Особливу радість справив йому батько тим, що почав передплачувати для нього Київську Старину, науковий журнал, присвячений історії й літературі України.

Із захопленням читав Грушевський історію відродження слов'янських народів і при тому роздумував над долею України. Не раз, бувало, цілими годинами проходжується по батьківському садку або порожньому подвір’ї гімназії та мріє про те, як би то піднести український народ із його занепаду. Тяжким сумом прибивало його тяжке становище рідної землі.

Він бачив, як поволі йде відродження народу, як сильно розпорошена українська інтеліґенція, як не дбає вона про освіту простолюддя, як забуває про славне минуле України, як мало знає її культурні скарби... Все це здавалося йому ганьбою й безчестям для тогочасного покоління. Він почував, що ця ганьба впаде й на нього, коли й він не прикладе рук до того, щоб вирвати з того безчестя народ.

На Кавказі національне питання було тоді дуже напружене. Росія недавно щойно встигла підбити кавказькі народи. Вони все ще бунтувалися й чекали годяни свого визволу з царського ярма. Серед такого оточення ще більше зарострювалися національні почування розмріяного хлопця. Йому тоді "мета, зміст і щастя життя уявлялися в тім, щоб послужити національному українському відродженню", як він сам писав пізніше у своїх спогадах.

Службу Україні молодий гімназист почав з письменницької праці. Вакації 1884 року він призначив на те, щоб добре вправитися в писанні оповідань українською мовою. Перша спроба його пера були оповіданнячка "Страшний свідок"» "Остання кутя" (різдвяні звичаї, які знав із власних переживань), — але ці оповідання його самого не вдоволили. Тоді він пробував своїх сил у насмішливих (сатиричних) оповіданнях. Отаке оповідання було "Унтер-офіцер Трохим Скавучак", де він змалював одного слугу зі своєї гімназії, що вийшов з російських підстарший та дуже був гордий за своє "унтер-офіцерство". Такі підстаршини — це були люди, що через військо відбилися були від народу, дивилися на нього згори, а самі не замічували, які вони смішні у своїй зарозумілості. Але найкраще вдалося йому тоді оповідання "Бех-аль-Джугур" — з часів боротьби англійців із магометанськими повстанцями в Судані, в Африці. Грушевський знав магометан з Кавказу. Йому нетрудно було змалювати їх побут, від українського далекий. Але бо й мета його оповідання була зовсім не та. Він хотів змалювати поневолення малокультурного народу європейцями й запротестувати проти насилля завойовників. Коли він писав про Африку та англійців, то все мав на думці Україну й москалів, із їх царем, що не давали Україні розвиватися. Він писав це своє оповідання як український народолюбець, патріот гноблених магометан оповивав своєю великою прихильністю.

Це оповідання Грушевський вислав до Києва на розгляд славному українському письменникові Іванові Нечуєві-Левицькому, що його знали й дуже поважали тодішні свідомі українці. Він собі ще не вірив, не був певний, як Нечуй подивиться на його першу працю. Тим-то й підписався видуманим прізвищем і просив великого письменника відписати йому на ім'я одного товариша. І яка була втіха й радість молодого учня, коли по двох тижнях товариш подав йому грубий лист, запечатаний великою червоною печаткою: Нечуй-Левицький відписав ввічливо, писав не як до школяра, а як до справжнього письменника, хвалив оповідання й подавав у листі свої думки про нього. Ще більше: сам Нечуй-Левицький подбав про те, що оповідання "Вех-аль-Джугур" надрукували у Львові в Ділі 1885 року.

Таким побутом — молодий Грушевський ще гімназистом став уже українським письменником.

Незабаром після того (1886) він склав іспит зрілості в Тифлісі. Цей іспит приніс йому перше в житті розчарування. Клясу, до якої належав Михайло, всі вважали та славили за дуже здібну, для п'ятьох абітурієнтів призначали почесні золоті медалі. Але самі учні попсували і свою славу й щастя собі збавили. Як у багатьох інших школах, так і в тифліській гімназії серед матуристів завівся був здавна звичай викрадати директорові теми, призначені до писемного іспиту. Хоч кляса була добре підготовлена до матури, хоч їй не треба було наперед знати, які будуть завдання — то молоді хлопці таки завзялися наперед добути собі ці теми. Та цілу справу викрили, вийшла дуже неприємна справа для всіх; найкращим учням, між ними й Грушевському, відмовили за кару права до медалі. З гірким почуванням залишив він мури гімназії.

Скінчивши гімназію, Михайло вступив до університету св. Володимира в Києві на історико-філософічний факультет. Київський університет був саме тоді в занепаді. Російська влада провела була недавно реформу університетів, але так, щоб не допустити до молоді ніякої вільнішої думки Професорів, що живіше викладали або наближалися до молоді, переслідував і уряд, і прихильники уряду, запеклі вороги поступу й волі. В університеті панувала страшна задуха. Багато визначних професорів якось почували себе пригніченими. Вічні нагінки їх томили, вони ухилялися від зносин із студентами.

Молодий Грушевський, що здавна бажав попасти до Києва і сподівався знайти тут огнище української наукової й письменницької праці, з приходом до Києва був прикро розчарований. Не було прихильного провідника, треба було самому шукати собі шляху. До того ще батько, наляканий тодішніми студентськими розрухами, побоюючись за гарячу вдачу сина, відібрав від нього слово, що не братиме участі в роботі ніяких студентських гуртків. І молодому парубкові довелося жити відлюдком, окремо від живого світу, поринути тільки в науці. Затиснув зуби й виконував усе, що наказувала школа. Але в душі в нього кипіла гаряча кров революціонера. Він поклав собі пробоєм іти проти всіх заборон і обмежень українського слова й життя — не шукати відзнак у росіян, а працювати для України.

Бо ж ми не сміємо забувати, що вже тоді десять років нашому народові скував був уста відомий ганебний царський указ 1876 року. Все, що українське, було заборонене, книжку, написану українською мовою, до друку не допускали, письменників переслідували, запідозрених у любові до українського слова людей засилали. Не заперечувати свого українства — це було в тому часі дуже сміливе діло...

Грушевський працював в університеті під кермою славного українського історика Володимира Антоновича, під його доглядом повстали і його перші праці з історії України. Отак 1887 року написав він працю про українські замки в XVI віці, 1890 року велику книгу Історія Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV в. — і за неї дістав золоту медаль та стипендію для дальших історичних дослідів.

Тоді відбув Грушевський у наукові подорожі до Москви та Варшави, працював у тамошніх архівах; 1893 року викінчив працю з історії барського староства (на Поділлі) й добув собі науковий ступінь магістра історії. За кілька років із молодого, хоч дуже освіченого студента, Грушевський зробився визначним ученим-істориком.

Під кінець своєї університетської науки Грушевський почав зближатися з українським громадянством. Поволі він визволився з прибитого настрою, що спершу дуже його мучив, почав шукати товариства і громадянської праці. Володимир Антонович увів його до київської "Громади", таємної організації, що згуртувала була в собі найкращих свідомих людей на Україні. Час від часу відбувалися збори громадян, де обговорювали всі важливі справи тодішнього життя й складали плани української роботи. А так кожний член "Громади" працював у своїм гуртку, особливо ж дбав про те, щоб освідомлювати молодь. Грушевський відразу визначився у "Громаді" як рухлива людина й добрий організатор. Поруч із Антоновичем і письменником Олександром Кониським він став незабаром одним з проводирів "Громади". Носив він тоді довгу бороду, яку товариші, жартуючи, називали "бородою святого Онуфрія". На перше око він виглядав трохи сумовитим і суворим. Але ж у розмові оживлявся, на обличчі швидко з'являлася усмішка, то насмішлива, то привітно-тепла, а в очах — живі іскорки. У поведінці з людьми не було в Грушевського гордовитості, хоч усі поважали його як ученого. До молодших відносився все прихильно, у всьому їм помагав.

Найбільше опікувався Грушевський українським гуртком у київській духовній семінарії. Дуже часто в його хаті відбувалися таємні сходини семінаристів. А жив він тоді в невеликому домику, у двох кімнатах, що виглядали як чернечі келії і щільно були позаставлювані полицями з книжками. Грушевський з радої душі помагав семінаристам, складав з молодими хлопцями програми самоосвіти, піддавав їм думки, над чим би їм працювати, вказував джерела, позичав книжки й т.д.

Молода громада й так само старші щиро віддячували Грушевському за його труди. Коли він робив магістерський іспит і публічно обороняв свою працю, у залі університету зібралося було багато старших громадян і молоді, і всі гучними оплесками вітали нового магістра. Так само, коли Грушевський збирався від'їздити до Галичини, громада владила на його пошану бенкет — у затишному садку, під грушами, на розстелених килимах. Промовляли провідники "Громади" Антонович і Кониський, вказували на заслуги молодого громадянина. А промовам і співам молоді й кінця не було.

В той час українське громадянство в Галичині почало робити заходи, щоб в університеті у Львові відкрити катедру історії України. Чотири міліони галицьких українців не тільки не мали своєї високої школи, але в університеті не було навіть професора української історії.

За найкращого кандидата на цю катедру всі вважали Володимира Антоновича, бо він й у своїх і в чужих здобув собі був ім'я великого вченого. Та Антонович був уже тоді у похилому віці, тим-то й відмовився, але ж на своє місце рекомендував Михайла Грушевського — найкращого свого учня.

Австрійський уряд робив спершу труднощі в цій справі. Тодішній міністр освіти барон Ґавч заявив, що історія України — це не вироблена наука, тим-то згодився дати українцям тільки катедру всесвітньої історії "з особливою увагою на східню Європу". Не дуже погоджувався він і на Грушевського. Для нього він був російський підданий, та до того ще й православної віри... Але нарешті Грушевський таки дістав призначення на професора.

Вістка про це викликала велику радість серед українського громадянства в Галичині. Коли молодий професор 12 жовтня 1894 року з'явився вперше в університеті на свій перший вступний виклад, його зустріли не тільки студенти, але й багато поважних старших українських діячів. Велика університетська саля ледве могла помістити всю публіку. Виклад його всі присутні нагородили голосними оплесками. Часописи щирими словами вітали нову наукову силу.

З того часу Грушевський цілих 20 років, аж до вибуху світової війни викладав у темних, понурих залах старого університету. Викладав історію України. Починав він її від найдавніших часів, від початків історичного життя на наших землях, і доводив до останніх століть. Українська молодь уперше могла почути наукові лекції, на яких учений, професор подрібно пояснював минуле рідної землі. Він повідшукував багато невідомих досі джерел до давньої нашої історії, звертав усе увагу на літописи арабські та перські, знайомив слухачів із маловідомими документами, спростовував помилки та хибні погляди давніх істориків. Та найцінніше у викладах Грушевського було те, що всі події він оцінював із українського становища, що старався все виясняти розвиток нашого народу від найдавніших часів, що вмів усе піднести світлі хвилини в минулому України. З особливою любов'ю та співчуванням він слідив усе за розвитком народної маси, все дошукувався причин її занепаду, вказував на силу й вічну живучість народу.

Це має дуже велику вагу для нашого народу. А то світ про нас не знав. Російські вчені натягали так історію, що київські часи нашої державності зв'язували зі своїм народом. Замість починати свою історію від організації московського князівства, вони влучували й Володимира Великого, і Ярослава Мудрого, і галицьких визначних князів, як ось Ярослава Осьмомисла, та галицько-волинських, як ось Романа та Данила — до своєї історії. Отак вони сплутували наших князів зі своїми, потім про нас нічого не говорили аж до часу, коли Хмельницький відірвав Україну від Польщі. Ще Шевченко кпив собі з російського історика Карамзіна, що так говорив про наше минуле: мовляв, це все було споконвіку московське, а що москалі на якийсь час віддавали "татарам на пашу та полякам".

Грушевський спростовував цей московський погляд. Він виразно довів, що київський період історії — це наш, український, а москалям треба починати свою історію від основин московського князівства.

Подібно дивилися на наше минуле деякі польські історики. Вони вважали, що наша історія кінчилася з тим часом, коли наші землі ввійшли у склад польської держави. Отак вони й дивилися на козацьку державу, на козацькі війни. Це, мовляв, була внутрішня справа Річі Посполитої. А що собі тоді наш народ думав, як повставав проти Польщі, чому він ішов до того, щоб свою власну створити державність — це пояснювали польські історики, здебільшого, з погляду інтересів польської держави.

Проти такого погляду виступали вже давніші українські історики перед Грушевським. Але ж Грушевський розробив усе широко й доказав, що з упадком самостійності княжої України народ творив свою власну долю, боровся за своє існування, мав свої власні шляхи в історії — і що та його історія ніколи не спливалася з польською, хоч він і увійшов був у склад польської держави.

Поруч із викладами, Грушевський вів і історичні вправи, де заправляв своїх студентів до історичних дослідів. Тут Грушевський виявив себе дуже великим педагогом. Молоді історики спершу під проводом професора читали й пояснювали історичні джерела, обговорювали праці інших дослідників, потім діставали обробляти різні завдання й так поволі втягалися до самостійної наукової праці.

Грушевський як учитель був дуже ввічливий і приступний. До молодих студентів не говорив інакше, як "пане-товаришу". І справді був для них прихильним товаришем. Він усе вмів заохочувати молодь до праці, давав поради у важких питаннях, підтримував знеохочених. Часто запрошував студентів до своєї хати, де мав чудову бібліотеку; у кожній хвилині двері його хати були для них відчинені, він ніколи не шкодував свого дорогоцінного часу на балачки з "недопеченими" вченими. Він мав таку вдачу, що не раз одним жартівливим слівцем умів підігнати до праці, а загонистих умів усе стримати легеньким насміхом.

Гурток слухачів Грушевського був спершу невеликий, але з року в рік число їх зростало, і за двадцять років професор діждався вже мало не сотні своїх учнів, що помагали і йому в науковій праці.

Грушевський з радістю бачив, що українські наукові сили все більше наростають. Але рівночасно його гризла жура, що молоді вчені не мають де розвинути своїх талантів. Для того конечно потрібний був український університет у Львові. Цю справу підіймали самі студенти, за український університет почали вони боротьбу, декому зі студентів довелося в тій боротьбі й головою накласти (Адам Коцко, 1910 р.). Грушевський з великим співчуванням стежив за цими змаганнями молоді, був вірним її порадником, стримував не раз занадто велику запальність і, передусім, виказував усе, що студенти повинні поглиблювати своє знання і працювати науково, бо це найпевніша основа майбутнього університету.

В самім університеті Грушевський виступав усе сміливо й різко в обороні прав української мови й цим стягував на себе багато неприємностей і диких не раз нападів вуличної преси.

Та самою працею в університеті Грушевський не вдовольнявся. Йому на серці лежала українська наука, тим-то він почав організовувати наукове життя серед громадянства Галичини.

Ще в 1873 році було повстало у Львові заходом наддніпрянських українців Товариство ім. Шевченка. Воно поклало собі за ціль плекати освіту українського народу. Це товариство 1892 року перемінилося в наукове, бо ж справи освіти вела вже й так іще перед цим товариством "Просвіта". Грушевський здавна цікавився науковим Товариством і ще з Києва присилав до Записок Товариства свої праці. У Львові ж він із молодечим жаром кинувся до праці в Товаристві. Його зараз же 1894 року обрали головою історично-філософічної секції (відділу) Товариства, і він тут головував аж до 1914 року.

Двічі-тричі на місяць збиралися члени секції на наукові сходини. Тут вони відчитували свої праці, обговорювали різні наукові справи. Під проводом Грушевського до 1914 року відбулося 320 таких сходин, на них відчитано 550 наукових доповідей. Брали тут участь і старші вчені й молоді історики, Що покінчили були університет. Але душею всеї цієї праці був Грушевський: сам читав свої праці, все брав участь у дискусії, все вмів сказати щось нове й цікаве. А знання його було широченне: не було такого історичного питання, в якому не забирав би голосу Грушевський...

Праці, що їх читали на сходинах секції, друкували потім у Записках наукового Товариства ім. Шевченка. Під редакцією Грушевського вийшло цих Записок 120 книжок, усього понад 40 тисяч сторін друку. Це видання розходилося не тільки серед українців, але йшло й до великих чужих бібліотек, до університетів та академій усіх культурних народів: і в Європі і в Америці, а навіть у Австралії. Це було перше українське видання, що звернуло на Україну увагу цілого наукового світу.

А більші наукові праці друкувалися окремими книжками в окремих виданнях історичної секції, у Збірниках. Тут почала виходити велика Історія України-Руси Грушевського. Перший її том вийшов 1898 року в століття появи "Енеїди" Котляревського, в році, коли всі українці, які мали до того змогу, святкували ювілей відродження українського письменства. Появу цього першого тому прийняли всі з великим захопленням — це ж була перша національна історія України. Грушевський розраховував, що всю історію вмістить у шістьох томах, пізніше поширив уже її на 8-9 томів і мав думку довести її аж до XIX століття. Працював він над нею ціле своє життя, але таки не зміг її закінчити, довів її з 9 томом до смерті Б.Хмельницького. При історичній секції позасновувалися згодом іще різні наукові комісії й повстали різнородні наукові видавництва. Грушевський мав нагляд над усіма цими виданнями й часто вміщував у них свої праці. Щоб ширша громада зацікавилася історією рідного народу, Грушевський видавав історичні праці давніших істориків і видавав їх в Українській історичній бібліотеці, що почала була виходити ще з кінцем 80 рр. XIX ст. заходом Олександра Барвінського в Тернополі, а потім у Львові перебрало її наукове Товариство імені Шевченка.

Як бачимо, праці тієї було дуже багато, й ми мусимо всім дивом дивуватися, звідки в Грушевського находилося так багато часу. А він на все час находив.

Була це людина незвичайної енергії й невсипучої праці. Рівного йому організатора української науки досі не було і скоро не буде. Хіба ще Іван Франко, довголітній його вірний товариш і співробітник, дорівнював йому у цій праці.

Українські вчені скоро оцінили організаційний хист Грушевського і 1897 року обрали його головою наукового Товариства.

Час його головування до світової війни 1914 року — це найсвітліша доба в розвитку Товариства. Грушевський виявився незвичайним керманичем, адміністратором, умів віднайти для Товариства джерела доходів, організував друкарню, палітурню, розвинув книгарню наукового Товариства з малих початків у велике підприємство, добував від заможних земляків із Наддніпрянщини допомоги на наукові цілі. Його заходами наукове Товариство купило два великі доми, що досі правлять йому за осідок. Бібліотека Товариства за його часів стала одною з найбільших у Львові і ввійшла у зв'язки з усіма культурними країнами. Він дав початок і для успішного розвитку музею. Одне слово — він старався зробити з Наукового Товариства наукове середовище на європейську міру.

Та чи тільки на науку та на Наукове Товариство йшла його праця?

Українське громадянство мало в тому часі (1890 рр. XIX ст.) тільки один літературно-науковий журнал, та й то призначений тільки для родин — Зоря. Його видавало наукове Товариство. Крім того, І.Франко видавав іще Життя і слово — але цей журнал, такий цінний, читало людей небагато. В 1897 році Грушевський виступив із проєктом видавати літературний місячник на європейський зразок. Цей план Наук[ове] Т[оварист]во прийняло, і з початком 1898 року почав виходити відомий широко — на 20 аркушів друку — Літературно-Науковий Вісник, Сам Грушевський із Франком, Володимиром Гнатюком та з Й.Маковеєм редагував цей журнал. Він приєднав до цього журналу літературні сили, старався розвивати письменницький молодняк, дбав про добрі наукові статті, сам давав огляди культурного життя, одне слово — всякими способами намагався підіймати рівень галицького життя. Тепер і не розкажеш, як багато давав тодішній Вісник нового й цікавого читачам, який мав він великий вплив на молодь, на все громадянство, як дуже поширив наші думки на світ, на людей, на наші завдання.

Та цей журнал мав іще інше значення: він мав єднати галицьких та буковинських українців із наддніпрянськими. Правда, вже Зоря під редакцією Василя Лукича це робила, робило це Життя і слово, але ж ні один, ні другий журнал не міг цього робити з такою великою мірою, як Вісник. В кожному зшитку були "огляди життя з усіх українських земель. Щонайкращі й найліпші письменники з-перед і з-поза Збруча, пишучи у Віснику, єдналися між собою. А коли цензура заборонила Вісник у межах колишньої Росії, то Грушевський усе ж придумував способи, щоб його читали на Наддніпрянщині. А коли з першою російською революцією (1905 р.) впали з українського слова кайдани, він переніс (1907 р.) Вісник до Києва. Цей журнал мав об'єднувати передзбручанських і зазбручанських українців уже з Києва...

Про таке об'єднання синів того самого народу дуже все дбав Грушевський. Не треба забувати, що через тяжкі політичні обставини обидві частини України жили окремим життям, що далі, то більш почали відрізнятися одна від одної окремим побутом, і була небезпека, що згодом можуть вирости дві українські народності. Грушевський усіма силами старався засипати провалля, що витворилося між синами одної землі, раз у раз єднав наддніпрянців із галицькими й буковинськими українцями до одного діла, працював над зближенням у поглядах, у мові, у праці.

А на те він заснував, по революції 1905 року, на зразок львівського "наукового Товариства ім. Шевченка" — "Українське наукове Товариство" в Києві, в Записках цього товариства містив він і твори галицьких учених. Треба було, щоб учені одні одних пізнавали й працювали разом, маючи одну мету перед собою — науку всього українського народу. На те він заснував відділ львівської книгарні в Києві — у цій книгарні наддніпрянські українці могли купувати твори галичан; зате в книгарні наукового Товариства у Львові можна було дістати всі видання наддніпрянських авторів. На те він почав видавати в Києві селянські українські газети (Село, пізніше Засів) та писав у них багато і про галицькі справи, щоб наддніпрянський читач пізнавав із цих часописів життя й потреби своїх братів із колишньої Австрії. До того ж у всіх цих виданнях завів він той правопис, що ним писали в Галичині; це на те, щоб наддніпрянські Українці пізнавали той правопис, що виробився тут у нас. А то через Російську школу в нас люди не тільки добре не знали письменницької своєї мови, але й писати не вміли як слід по-українському. А як несвідомі люди на Наддніпрянщині не раз нарікали на нібито тяжку "галицьку" мову, то Грушевський гостро відповідав, що української письменницької мови треба вчитися і що вона мусить бути одна на всіх українців, і що галичани багато вклали свого в цю письменницьку мову в тому часі, коли на Наддніпрянщині українська мова була заборонена, то цього нехтувати не можна. Розумні люди слухалися Грушевського, й ті різниці що з часами понаростали, поволеньки вигладжувалися. Коли українська нація почувається тепер одноцільною й однодушною, то це в немалій мірі заслуга саме Грушевського.

В міру того, як росла серед цілого нашого народу пошана до Грушевського, ім'я його у ворогів нашого національного відродження ставало ненависним. Вони не даром зв'язували з цим ім'ям цілий український рух на Наддніпрянщині після 1905 року.

Грушевський увесь час силкувався зацікавити галицьким життям наддніпрянців. Для української наддніпрянської молоді організував 1904 року у Львові університетські курси українознавства й сам читав на них українську історію. За його почином великий український громадянин Євген Чикаленко збудував "Академічний Дім" у Львові з тим, щоб у ньому мало приміщення й декілька студентів-наддніпрянців.

Щоб українська громада в Галичині могла мати більше українських книжок і не мусила читати виключно чужі, Грушевський з нагоди ювілейного свята в честь Котляревського у Львові 1898 року виступив з проєктом заснувати нове видавниче товариство. Так 1899 року з'явилася "Українська видавнича спілка". Ця спілка видала перед війною до 300 українських книжок. Це були твори найвизначніших українських письменників, переклади з чужих літератур, наукові твори своїх і чужих авторів, були між ними й різні популярні книжечки. Це видавництво також немало причинилося до поширення культури, багато внесло нових думок та поглядів у громадянство в Галичині. Пізніше Грушевський заснував іще "Товариство прихильників української науки, літератури й мистецтва". Це товариство теж видавало книжки, головно на Наддніпрянщині, дбало про піднесення української культури й уладило першу велику виставку творів українських малярів із усіх українських земель.

Грушевський цікавився й розвитком українського шкільництва. Про те, яка близька була для нього справа українського університету, ми вже казали. Щодо середньої й народної школи, то він перший у Галичині подав думку засновувати українські приватні школи й 1910 року став на чолі "Краєвого шкільного союзу", що мав повести це діло.

Дорога була для Грушевського і справа освіти широких народних мас. Він на кожному кроці підносив її значення, розумів і цінував роботу, що її вела львівська "Просвіта". За його прихильність до товариства та до ного праці Головний виділ "Просвіти" йменував його своїм почесним членом.

Від політичної діяльності в Галичині Грушевський тримався здалека. Правда, 1899 року він увійшов разом із Франком до національно-демократичної партії, став навіть її містоголовою. Але незабаром побачив, що політична робота занадто відтягає його від наукової праці, і з партії вийшов.

Але за політичним розвитком Галичини він слідкував пильно й не раз не погоджувався з політикою галицьких політичних діячів. Він раз у раз виступав проти тісноти поглядів, проти нерішучості й несміливості в ділах, проти угодовості, домагався політики, що опиралася б на інтереси народної маси й мала на оці потреби цілої української нації без огляду на державні кордони.

Але хоч Грушевський цілою душею віддавався праці в Галичині, то все мав на пам'яті Наддніпрянщину, що її розвиток здавна спиняла Росія, російський уряд до 1905 року, чути не хотів про те, щоб скасувати указ із 1876 року, не дозволяв друкувати ніяких українських книжок, не допускав української книжки з Галичини. Грушевський усіма силами боровся з цими заборонами, маючи на думці вибороти для Наддніпрянщини можливість культурного розвитку.

В 1898 році на археологічний з'їзд у Києві наукове Товариство їм. Шевченка у Львові зголосило тридцять цікавих наукових праць. Але ж російський уряд не дав дозволу відчитувати ці праці українською мовою. Тоді Грушевський разом із галицькими вченими відмовився брати участь у з'їзді. Це зробило велике враження серед наукових кіл у Росії. Про українську науку скрізь забалакали, забалакали і про несправедливі обмеження української мови.

Від того часу Грушевський почав планову боротьбу проти обмежень української літератури, передусім серед російського поступового громадянства. В 1903 році на запросини російської вищої школи в Парижі він прочитав там курс історії України. В цих викладах зазнайомив він російських слухачів із ганебною політикою царату супроти України від того часу, як вона злучилася з Московщиною аж до останніх днів. З цих викладів він склав російську книжку Очеркъ исторіи украинскаго народа (Нарис історії українського народу), короткий, зв'язкий підручник української історії, й видав його друком у Петербурзі. Російська поступова преса привітала книжку з великим признанням. Книжка відкривала очі й росіянам і своїм зросійщеним землякам на те, що московський уряд робив і робить із нашим народом, і дуже причинилася до зрозуміння потреб українців у Росії.

В 1905 році, після нещасливої для Росії війни з Японією, почалися в цілій російській державі розрухи, що перейшли в революцію. Грушевський використав цей час на те, щоб підняти українську справу на ввесь зріст. У російських часописах помістив він цілу низку гарячих статей, де змальовував той безприкладний гніт, у якім опинилася і під яким жила Україна. Він освідомлював несвідомих про український рух, старався приєднати для українства союзників. Сам він часто заїздив тепер на Наддніпрянщину, організував наукову, культурну й письменницьку працю, про яку ми згадували, раз у раз радився з київськими українцями, давав нові спонуки до праці. А як царський уряд покликав до життя російський парламент (Державна Дума) і туди вибрано доволі українських послів, він давав їм свої поради, так само ознайомлював із українською справою . російських послів. Крім того, відвідував українські колонії в Москві та в Петербурзі — і скрізь підіймав українське життя.

Роботи було дуже й дуже багато, а здоров'я не все дозволяло. З перевтоми Грушевський западав на нервову недугу — але працював усе з неописною впертістю й завзятющістю. Бо ж не треба забувати, що його ж чекала ще До того праця в Галичині, однаково важка й відповідальна, й ця праця була для нього однаково важлива, що й на Наддніпрянщині.

Увесь той час він був немов перелітною пташкою, перебуваючи то в Галичині, то над Дніпром. І весь той час одне було в нього на умі невсипуща праця для всіх частин української землі.

І серед тої праці заскочила його в Галичині влітку 1914 року світова війна. Саме у двадцятому році його професорування. Тоді вже число його учнів-істориків, що він собі виховав, доходило до сотні...

Грушевський був у липні 1914 року на літньому відпочинку на Гуцульщині, в селі Криворівні. Тут він побудував собі невелику хату над Черемошем і виїздив туди на літній відпочинок. У Криворівні проживали часто і Франко, і Гнатюк. Сюди заїздили не раз здалека гості, часто з Наддніпрянщини, наприклад, відомий письменник Михайло Коцюбинський. І далеке, недоступне гірське село ставало немов осередком українського літературного світу. Ішли розмови й гутірки, виростали різні плани культурної роботи.

Як почали голосно вже говорити про війну, Грушевський думав було переїхати до Києва. Мав таку думку, що в такій важливій хвилині його побут у столиці України конче потрібний. Але воєнні події розвивалися так швидко, що не було що й думати про те, щоб дістатись за російський кордон. Місцева жандармерія наказала йому чимдуж виїхати на Угорщину. Зараз зареквірували підводи й вивезли професора на Закарпаття. Звідтіль заходами "Союзу визволення України" він переїхав до Відня, де саме тоді й був осідок "Союзу" й де позбиралося було багато українських утікачів із Галичини й Буковини. Але тут він не почував себе добре. Все ж таки він був російським громадянином, і австрійська влада могла його арештувати або посадити в якомусь таборі.

При допомозі "Союзу" Грушевському вдалося виїхати в листопаді 1914 року до Румунії, що тоді ще не воювала з осередніми державами, була нейтральна. Звідтіль вислав він телеграму до земляків на Україні. З Києва дістав зараз заклик негайно повертатися на Україну. Проти українства російська влада почала з початком війни велику нагінку, й перебування за кордоном могло Грушевському дуже пошкодити. Отож він і рішився їхати й далекою окружною дорогою добрався до Києва.

Але в Києві вже з початком війни дали такий наказ: як тільки Грушевський приїде, зараз його перетрусити, арештувати й вислати на Сибір. Як тільки він з'явився в Києві, поліція перевела в нього трус, перетрусила і його дім у Львові, що від вересня 1914 року був у російських руках, і забрала всі папери та книжки. Найбільше шукали за тим, чи не знайдуться які докази, що Грушевський брав участь у формуванні Українських Січових Стрільців для боротьби з Росією.

Після трусу в Києві Грушевського замкнули у в'язниці на Лук'янівці, під дуже суворим доглядом, самого одного в цюпі (в "одиночці"), не дозволяли навіть діставати ніяких книжок "із волі". Потім його мали вивезти на Сибір. Але російська Академія Наук уставилася за українським ученим. Тоді замість на Сибір Грушевському призначили на місце перебування Симбірськ, — як жартували собі тоді: в наказі до назви заслання вставили тоді букву "м"! Пізніше з Симбірська засланець переїхав до міста Казані, а врешті — до Москви. Тут Грушевський пробував під суворим наглядом поліції, не мав права змінювати місця, ані займати якої-небудь посади, читати викладів, чи виступати на зборах. Щотижня мусив він ізголошуватися на поліції. А все ж у великій Москві легше було жити, ніж у Симбірську: Грушевський зайнявся тут знову науковою роботою, писав до російських часописів у обороні гнобленого українства й навіть потайки працював у місцевих українських організаціях та в єдиному тоді на цілу Росію українському журналі Промінь. Єдиному — бо ж не треба забувати, що як вибухла війна, російський уряд знову позаборонював усі українські часописи й журнали на Україні та на забраній росіянами частині Галичини й Буковини. І тільки пізніше, уже в 1915 році, і то українцям у Москві, вдалося здобути дозвіл на український журнал Промінь.

Та що Грушевський виїхав із Австрії, то добре сталося. Бо й тут почалася, як він поїхав, проти нього нагінка. Йому вже поза очі кинули обвинувачення, що він робив москвофільську роботу — він Грушевський! — і почали навіть проти нього слідство...

Отак із обидвох воївних сторін довелося зазнавати прикростей...

Але ж у березні 1917 року вибухла в Росії революція, впало ярмо царату. Пробудилася до самостійного життя й Україна. У Києві почалися національні маніфестації, на вулицях появилися блакитно-жовті прапори, почало творитися українське військо, українські громадські організації й політичні партії утворили своє національне представництво "Українську Центральну Раду". Головою однодушно вибрали Михайла Грушевського. Бо і хто ж інший міг і мав право стати на чолі України, як не він, той, що найбільше для української справи заслужився? На заклики з Києва Грушевський виїхав із Москви. Їхати було нелегко. Через революційні події поїзди ходили дуже неправильно, їхати було невимовно важко. По дорозі зустрів нашого вченого прикрий випадок: вагон, яким він їхав, загорівся, й він ледве вискочив із вогню. Та всі його речі, цінні рукописи і книжки так і пропали...

У Києві Грушевського всі повітали як батька народу. Де лиш він з'являвся, скрізь громадяни й військо стрічали його бурхливими оваціями. Всі знали його як визначного українського діяча, великого історика й письменника. А те, що російський уряд за українську справу, за його український патріотизм в'язнив його й вислав на заслання, здобуло Грушевському ще більшу любов і популярність.

На уряді голови Центральної Ради Грушевський пробув тринадцять місяців. З представниці громадських організацій Центральна Рада перетворилася під проводом Грушевського в перший парламент України, а він сам став першим Президентом української держави, Української Народної Республіки.

Мав він тоді незвичайно багато праці. День у день треба було або головувати на засіданнях повної Ради (цілого парламенту), або вести провід у нарадах її президії (Малої Ради), а то й бувати на засіданнях Генерального Секретаріату, тобто Міністерської Ради України. Раз у раз приходили делегації з усіх сторін великої української землі. Треба було вести переговори з представниками різних партій і різних народів, що замешкували Україну. Голова мусив мати нагляд і над ухвалюванням законів, і цікавитися творенням нової адміністрації та судівництва, і додивлятися до того, як твориться українське військо, і журитися тим, звідки молодій державі добути грошей на свої потреби. До того ж приходили ще напружені відносини з Росією, яка дуже кривим оком дивилася на творення і зріст української держави.

Але ж там, де воскресало присипане здавна попелом життя, де творилося щось нове, де забутий усіма народ повставав із мертвих і дужою рукою виковував власну долю, сам ухопив у свої руки кермо свого власного державного життя, на втому часу не було. І Грушевський її не знав! У ті гарячі дні й місяці він переживав такі радісні хвилини підйому духу, що перед ними гинули всі особисті недогоди!

Та бували деколи й гіркі переживання. Сам він так про це пише: "Тяжке й відповідальне було те становище. Вороги українства, які й давніше пеклом на мене дихали, у своїм засліпленні вважали мене автором і українського руху й винахідником української мови, тепер особливо всіли на мене зі своїми лайками й погрозами. А найтяжче ставало, кола не було згоди й між своїми, — а так мусило бути в міру того, як приходилося вирішувати різні питання дальшого життя. При тім же хоч усяку відповідальність валили на мене, в дійсності мав я дуже обмежений вплив, і то моральний тільки; юридично моя роль була чисто формальна — як голова Центральної Ради я проводив її зборами та репрезентував її навні, рішала ж у всяких справах більшість, а вся екзекутива була в руках Генерального Секретаріату".

Та це були тільки такі хвилини. До того ж із цих рядків виходить скромність великої людини, яка, щоправда, формально беручи, тільки "репрезентувала", але ж чула, всім своїм єством відчувала, що відповідальність за все таки лежить на ній, і то відповідальність велика.

І Грушевський був цієї відповідальності собі свідомий. Тим то пояснюється, що, перевтомлений виснажливою працею, він після півроку праці в Центральній Раді хотів уступити з уряду або бодай добути відпустку. Але ж сам він почував, що таке уступлення було б усіх збентежило, і він мусив залишитися на тому тяжкому становищі.

А становище було справді дуже тяжке. Молода українська держава, що спершу залишалася в федеративному зв'язку з Московщиною, мусила все наново творити. А ворогів було дуже багато. Хоч у Центральній Раді й були представники меншин, хоч і вони брали участь у засіданнях Ради, то скрізь, де тільки могли, підкладали новій державі колоди. А хоч народні великі з'їзди все ставали на захист українському урядові з М.Грушевським на чолі, то люди роз'їжджалися, а дома за них бралися всі вороги української самостійності — й давай ширити зневіру й у власні думки, й у власні сили.

Найзручніше підходили до народу, що прокинувся й почув свою силу, московські більшовики. Вони приманювали українських селян, вояків, робітників, а то й молоду інтеліґенцію на свій бік. Нахвалювалися, що заведуть рай на землі, обіцяли народові золоті гори й усю землю, й усю владу, й рівночасно кидали на українську владу всякі наклепи. Казали, що Центральна Рада — то не народна влада, що вона тільки народ обдурює.

Ще поки вони там на Московщині воювали зі своїми противниками, то ще так не дуже напирали на Україну. Баламутили народ на Україні й несвідомих перетягали на свій бік. Але як дали собі раду зі своїми ворогами на Московщині, як розігнали російські збори всіх партій У Москві, що мали вирішити, який має бути в Московщині лад (Установчі збори), — вони 'кинулися на Україну, щоб і Україну собі підбити.

А тим часом український народ більшовиків не хотів. При виборах до українських Установчих зборів 90 відсотків населення України подало свій голос за прихильників української влади. Та на це московські більшовики не зважали. Вони силою вдерлися в місяці січні 1918 року на Лівобережжя. Тоді Центральна Рада проголосила 22 січня 1918 року самостійність України. Цього більшовики не могли подарувати ні її голові, ні Центральній Раді, ні українцям взагалі. Зайнявши Лівобережжя, вони поклали собі здобути Київ. Облягли місто й кілька днів обстрілювали його з гармат. Грушевський під час цієї облоги залишився в місті і працював далі, працювала з ним і Центральна Рада. Більшовики спрямували свою артилерію на дім Грушевського й доти стріляли, доки запальними кулями не знищили його дому. Згоріла тоді дорогоцінна бібліотека Грушевського, згоріла його велика збірка мистецьких творів і найцінніше з усього — невидані його рукописи.

То більшовики таким чином мстилися президентові української самостійної держави, що їх так у очі колола.

Напору більшовиків тоді українська влада не витримала — подалася до Житомира. З нею переїхав туди і Грушевський. А в Києві московські більшовики справили між українцями, що залишилися, з помсти за те, що вони боронились, — криваву різню...

Коли український уряд пізніше повернувся до Києва, Грушевський не мав де жити й тулився в будинку Центральної Ради.

Проти більшовиків український уряд увійшов у союз із Німеччиною, замирив з осередніми державами в Бресті 9 лютого 1918 року. Грушевському не дуже та спілка з німцями була до вподоби. Коли німці ввійшли з українськими військами до Києва, він їх остерігав, щоб вони не дуже то браталися з російськими та ще до того назадницькими колами. Але німці своє думали й у квітні 1918 року зробили переворот. Вони й так були повними панами на Україні, робили, що хотіли. Центральна Рада була їм сіллю в очах, і вони рішилися її розігнати. На засідання 29 квітня, де вирішувалися дуже важні справи, вони послали якогось офіцера з вояками. Офіцер той нахабно вдерся до зали засідань і скрикнув поросійськи: "Руки вгору!". Члени Центральної Ради не розібрали, в чому справа, і всі попідносили руки...

Єдиний, що руки не підніс і запротестував проти поведінки німців, був Михайло Грушевський. Коли про все це стало відомо в місті — ім'я президента української держави ходило з уст до вуст. Грушевський високо виріс в очах і своїх, і тих чужих, що вміли справедливо дивитися на справи.

Центральну Раду німці розігнали. У Грушевського перевели трус, забрали всі його листи та рукописи. Не знати, яка доля зустріла б була його тоді. Та в останній хвилині взяли його під свою опіку Січові Стрільці, Що обороняли Центральну Раду, і знесиленого наслідком нечуваної в Цілому світі поведінки — разом із родиною перевезли до своєї касарні. Тут засівся на нього якийсь москаль і хотів його пробити крісом. Але, на щастя, не попав і тільки зранив дружину Грушевського.

В дальші бурливі дні, коли почалися переслідування членів українського уряду, коли українських міністрів німці потягли перед свій суд — Грушевський мусив ховатися то у Звіринці під Києвом, то в самому місті у знайомих.

До гетьмана Скоропадського й до його уряду він ставився вороже й у ніякі зносини з ним не входив. Він зовсім усунувся від політичного життя. Тим пояснюється те, що, коли повстав Український Національний Союз, щоб боронити здобутих українських прав перед ворожими українству настроями і в Києві, й навіть серед уряду Скоропадського, Грушевський у ньому участі не брав.

Останні події аж надто його розбили, він зовсім посивів, його опускали сили І так само, як Національний Союз проголосив повстання проти гетьмана, коли утворився уряд Директорії, й Директорія усунула Скоропадського, Грушевський визначнішої ролі в політиці вже не брав. А, проте коли уряд під натиском більшовиків покинув Київ і подався на захід, Грушевський із ним поїхав. Короткий час він проживав у Кам'янці на Поділлі, видавав там часопис Життя Поділля. А в березні 1919 року виїхав до Галичини, пробув якийсь час у тодішній столиці Західної Області Української Народної Республіки — в Станіславові, а звідтіль подався до Чехословаччини й осів у Празі.

На еміграції, серед спокійніших відносин, Грушевський розвинув знову широку літературну працю. У заграничних часописах, до яких мав доступ, він помістив низку статей про Україну. Писав і про долю Галичини, що проживала тоді якнайсумніші хвилини. Водночас зайнявся він і науковими працями. Приємно було йому вернутися до давньої любої роботи по довгій революційній перерві. То його заходами повстав у Відні Український Вільний Університет, що потім його перенесено було до Праги. Він думав про широку організацію наукової праці. Тут він видрукував і свій VIII том Історії України, тут повиходили й інші його книжки з історії України новими виданнями. Тут він заснував Український соціологічний інститут, що мав займатися дослідом громадського життя. У виданнях цього інституту помістив він свої праці про Драгоманівський гурток у Швейцарії і про початки громадянства. Заходами інституту вийшла по-французькому в Парижі і його Історія України, й Короткий нарис українського письменства. Взагалі Грушевський уже давно займався історією української літератури, а у Відні виготовив (і надрукував у Львові) перші три томи цієї дуже важної праці (до XIII ст., решту — IV, V том — видав пізніше у Києві й довів до XVI ст.). Та, крім своїх наукових праць, Грушевський видав заходом соціологічного інституту багато інших наукових творів інших українських авторів.

Але по пару роках відчув, що ця праця для нього затісна. На чужині він не міг розгорнути такої широкої діяльності, до якої звик був на Україні. Він затужив за рідною землею, що для її добра поклав тілько зусиль. Правда, він міг вернутися до Львова, на свою давню університетську катедру. Але життя під чужою владою йому видавалося неможливим. До того ж на львівськім університеті всі українські катедри зперед війни скасували (було їх 11). Зате пильним зором стежив за тим, що діялося на Радянщині. Під час революції він у своїх поглядах пішов наліво, зблизився до українських соціалістичних партій, сам себе вважав за соціаліста. Тепер уважно приглядався до будівництва Української Соціалістичної Радянської Республіки, розважав, чи не можлива була б для нього спільна праця з більшовиками. І врешті рішився. Україна мала ще тоді свою автономію в Радянському Союзі. Тоді йшла там широко культурна робота. Більшовицькі проводирі запевняли, що вони ніяких перепон науковій праці не будуть ставити. Грушевський думав, що зможе зжитися з новими відносинами й 1924 року виїхав на Радянщину.

У своєму улюбленому Києві він розвинув знову широку наукову працю. Став членом Всеукраїнської Академії Наук (академіком), оживив її незвичайно своїми багатими задумами та цікавими планами. При Академії примістив історичну секцію колишнього київського Українського наукового товариства, яке сам заснував і яке тепер увійшло в склад Академії. Тут згуртував понад півтораста людей, що бажали працювати над історією України. Він позасновував для них різнородні комісії для різних окремих дослідів. Культурно-історична комісія займалася дослідами первісної культури, розглядала давні способи життя, повір'я, обряди й інше. Комісія історичної пісенності збирала українські народні пісні (видала збірник давніх козацьких дум). Чотири окремі комісії розглядали історію різних частин України: Правобережжя, Лівобережжя, степової України й західних земель. Під кермою Грушевського вийшли два збірники, один присвячений Києву й околиці, другий — Чернигівщині. Приготовлявся теж окремий збірник, що мав дати історичні досліди про Галичину, Холмщину, Закарпаття й Буковину. Бо ж не треба забувати, що Грушевський дуже цікавився долею західних земель. Археографічна комісія видавала джерела до давньої історії України. Для загальних історичних дослідів були призначені ще Науковий збірник, журнали За сто літ і Україна. За яких шість років історична секція Української Академії Наук випустила друком до 50 томів різних дуже вартих праць і видань.

Грушевський вів і науково-дослідчу катедру історії України. Це був наче історичний університет, де кілька професорів давали виклади з історії України й загальної культури. Молоді дослідники-історики могли добувати тут наукову освіту. За кілька років з-під рук Грушевського вийшов знову цілий ряд дуже гарних наукових сил.

В ті часи Грушевський значну частину дня проводив у помешканнях історичної секції, недалеко від будинку Академії Наук, Це приміщення для цієї своєї установи добув він по довгих заходах і старався владити його якнайкраще й найвигідніше для наукової роботи. Зібрав тут велику бібліотеку, примістив архів відписів історичних матеріалів, поприкрашував стіни портретами українських учених. Тут відбувалися наукові засідання всяких комісій, тут Грушевський відбував розмови з ученими, тут вислуховував бажання студентів. Жваво й успішно йшла праця під його проводом.

Поза цею організаційною роботою академік Грушевський усе находив час продовжати свої власні наукові праці. У Києві викінчив він і видав дев'ятий том великої Історії України — величезну книгу на 1600 сторінок. У цьому томі він закінчив історію Хмельниччини, найбільш бурхливої доби в нашому минулому. Рівночасно продовжав він історію української літератури і, як ми вже сказали, довів її до п'ятого тому (до XVI віку).

Не можна з диву зійти, де на всю цю роботу находив Грушевський час. Працював він ранками для себе, з полудня до пізнього вечора бував на засіданнях історичної секції, ввечері, далеко поза опівніч, — ізнову за своєю роботою в себе дома. До того ж не треба забувати, що велика й тяжка державницька робота в 1917-1918 роках тяжко відбилася на його здоров'ї, підкосила його сили. А проте Грушевський не знав собі спочинку, працював і день, і ніч і інших тягнув до праці. Під його руками росла українська наука. З радістю дивився сивоволосий учений на свої успіхи. Тішився, що не даром вернувся до Києва, що знову міг послужити справі України. В 1927 році, коли Грушевський покінчив бо рік життя, його співробітники й учні влаштували величаве свято в його пошану й піднесли йому в дар великий Ювілейний збірник у трьох томах У Збірнику взяли участь своїми працями й українські вчені з усіх українських земель, і чужоземні дослідники. Усі тішилися, що наш великий учений дожив такого віку. І радянська влада взяла тоді участь у ювілеї. Представники її ніби підносили заслуги Грушевського, але ж було в їх словах багато колючок, а то і зневажливих слів: мовляв, Грушевський не робить такої науки, як більшовикам треба...

Що більшовики весь час так думали, показалося кілька років пізніше. Скрізь на Радянщині повіяло іншим духом, немов віджили звички царату виросла велика ворожнеча до українства. Автономію України почали обмежувати з року на рік. Почалася нагінка на українську інтеліґенцію, на українську культуру, науку. Проти Грушевського почали явно виступати більшовицькі історики. Закидали йому, що він у своїх творах проводить націоналістичні думки, що не притримується обов'язкових їх приписів щодо розуміння історії та історичних подій. Нарешті сама більшовицька влада поклала свою руку на діяльність Грушевського. Спершу перестала давати гроші на видавництва, почала переслідувати його співробітників і, нарешті, розпустила історичну секцію з усіма її установами, що при ній існували. Грушевський не мав уже ніякої змоги, ні можливості вести наукову роботу в Києві.

З 1930 року почалися ще більші переслідування українських діячів, людей науки й письменства. Грушевському казали покинути Україну, й він виїхав до Москви. Тут він старався вести дальші історичні розсліди в московських архівах, де є сила-силенна матеріалів до української історії, тут продовжував він і свою історію української літератури. Але йому ставало тут щораз гірше жити. Не було відповідної хати, треба було тиснутися з ріднею в малому вогкому помешканні. У великому місті було важко добути харчі, не раз треба було ставати в чергу під крамницями... Грушевський почав занепадати на здоров'ї. Влітку, коли була змога, їздив до Кисловодська на Підкавказзі, недалеко околиць, де пробув колись дитячі роки. Від тяжкої праці, а ще гірше від вогкого помешкання та від напруги тяжко занедужав на очі. Доводилося цілі дні просиджувати в темній кімнаті, а то була небезпека, що професор осліпне. Великою помічницею в тому часі була йому його єдина улюблена дочка Катерина: сиділа весь час коло батька, читала йому, писала, що він проказував, вишукувала наукові джерела, всіма силами старалася, щоб батько, такий звиклий до безнастанної праці, не занудьгував...

В останньому році здоров'я Грушевського так попсувалося, що дружина, рятуючи його, вивезла його восени на лікування до Кисловодська. Думала — поможуть цілющі кавказькі води. Здоров'я не поправилося, а гіршало. Пробували рятувати його операцією — але даремно. Дня 25 листопада 1934 року в годині другій пополудні в Кисловодську покінчив він своє таке трудяще, таке багате на висліди життя.

Тіло померлого перевезли до Києва і поклали в головній залі Української Академії Наук. А дня 29 листопада відбулися похорони. На глум, ті, що його вивезли з України, замучили, розтрубили на цілий світ, що ховають його на державний фонд. Навіть несли його домовину до [гробу] враз із представниками Української Академії Наук, де засіло тепер багато людей, що з наукою не мають нічого спільного.

Похоронили нашого великого історика й першого Президента української держави на Байковому кладовищі в Києві, де вже давніше спочили найвизначніші українські діячі, як Антонович, Лисенко, Грінченко, Нечуй-Левицький, Леся Українка й багато-багато інших.

На звістку про мученичу смерть одного з найбільших синів України ціла наша земля покрилася невимовним смутком. Кожний низько хилив голову з пошани перед такою великою постаттю, якою був найбільший сучасний наш історик і керманич народного корабля в таких важких, а таких ясних хвилинах нашого життя. Всі наші люди, де тільки мають до того змогу, з великою вдячністю віддають поклін великому українцеві: часописи, збори, академії, наукові збірники. Немає міста, немає села, де не пом'янули б його пам'яті. Він для народу не вмер. Він живе й вічно житиме в серцях наших. Гарячі слова його, неначе той Дніпро широкий, усе будуть литися, текти, будуть падати глибоко в наші серця і ніби тим вогнем пектимуть холодні наші душі!

Бо він писав нам нашу історію і творив нам нашу історію.

Число великих наших людей, які вели наш народ до сонця, збільшилось. До Шевченка, до Франка, до Федьковича й інших прийшов Грушевський.

Будемо і йому ставити живий пам'ятник у серцях наших!

Не забуваймо, що 22 січня тісно ж зв'язане із його творцем, із Михайлом Грушевським.

А тепер іще раз декілька слів про його великі заслуги.

Михайло Грушевський — найбільший історик України. Для української науки дав він більше, як хто-небудь з його попередників, більше ніж Костомаров, Куліш, Драгоманов, Антонович.

Першою й найважнішою його заслугою є те, що він дав нам повну історію України. Давніші історики не могли на це відважитися. Одні займалися тільки княжими часами, другі козаччиною, ще інші окремими історичними питаннями, але ніхто не мав відваги обгорнути зором ціле минуле України, від найдальших початків до нинішнього дня. Здавалося їм, що нема до того зібраних джерел, що багато історичних подій важко вияснити, тому й неможливо звести історію України в одну цілість. Грушевський не налякався всіх цих перешкод і всього себе запряг для великого діла. Він вважав за питання своєї честі й честі всього сучасного покоління дати історію України, пояснити українському народові, яке було його минуле. Праця була нелегка. Справді, багато давніх подій було нерозсліджених, у старих історіях були різні не докладності, було сила баламутства. Не раз треба було з трудом збирати останки минулого, самому немовби звозити цеглу до великої будови. Але Грушевський був завзятий, як мало хто. У праці й витривалості рідко хто йому дорівнював. Писання історії тяглося довго. Почав він її, як лише приїхав до Львова 1894 року, а продовжував її до кінця свойого віку, — повних сорок років! Його велика Історія України-Руси має дев'ять томів, понад 6000 сторінок друку. Правда, останні важкі часи не дозволяли йому докінчити цеї велетенської праці, — він довів її тільки до смерті Богдана Хмельницького (1657 р.). Але хоч і неповна ця історія, то вона на все буде основинами української науки, — так багато в ній зібрано дорогоцінного матеріалу й бистроумних поміток. Як недокінчена історія батька чеської історії Франтішка Палацького давала вказівки чеському народові, куди йому йти, так недокінчена історія Грушевського виявляє українському народові путь, як йому йти в майбутнє. До того ж ні один зі слов'янських народів не має такої великої історії. І ніхто, мабуть, із новочасних істориків де дав сам-один такого великого твору!

Грушевський бачив, може, що не матиме змоги за свого віку викінчити наміреної праці, й тому видав друком ще кілька менших підручників нашої історії. Найповніша Ілюстрована історія України (перше видання 1900 р., останнє 1921 р.) писана популярно, для широкого громадянства з дуже гарними історичними ілюстраціями. Для потреб школи дав Грушевський зв'язку Історію України (1920 р.), для селянства живо й дуже цікаво написану книжечку Про старі часи на Україні (1907 р.), її перевидавали декілька разів і під час війни ("Союз визволення України", 1915 р.), і після неї. Читали її по таборах Австрії й Німеччини тисячі полонених українців і набиралися національної свідомості.

Підручники Грушевського цінні тим, що змістом їх е справді історія українського народу. Давніші історики не відважувалися зазначувати самостійного політичного життя нашого народу, часто за чужими зразками сполучували нашу історію з історією Росії, Польщі, Австрії. Грушевський ясно поставив, що український народ від найдавніших часів жив окремим життям, був творцем своєї держави й культури й навіть у часи політичного занепаду не затрачував своєї національної окремішності, виявляв змагання до волі. Він умів віднайти ті нитки, що лучили історію княжих часів із добою козаччини й новими часами, зумів змалювати минуле України як одне нерозривне ціле.

Грушевський глибоко вдумувався в нашу історію й умів відчувати всі радощі і страждання давніх поколінь. З радістю змальовував давній розквіт нашого життя, могутність держави, високий стан культури, старався показати всьому світові, яке значення мала колись Україна в житті Європи. Часи занепаду досліджував він із великим співчуттям і безоглядно виказував виновників нашого лихоліття, — чи це було наше самолюбство й нерозум, чи вина була в наших сусідах. Усе вмів стати в оборот прав України, все відважно боронив наш народ від чужих нападів і зазіхань.

Дуже цікавився Грушевський усе долею трудового народу. З захопленням описував ті давні часи, коли народ мав іще у своїх руках усю владу. Він розглядав початки панства, як-то настало поневолення селян, і радів зростом народних сил у часах козаччини. Багато уваги присвячував відродженню селянства в нових часах. Він усе проголошував погляд, що держава повинна служити народним масам, дбати про їх добробут та культуру, бо тільки тоді вона стоїть на сильних основах. Із того погляду дивився він і на всесвітню історію, бо ж вона все його дуже й дуже цікавила, й як був під час війни висланий із України, виготовив був у тому дусі підручники всесвітньої історії (надрукував їх у Києві, 1917 р.). В них він мало дає місця війнам, зате додивляється до рухів народних мас, як вони, придушені та неволені, добиралися до сонця волі. Так само дуже велику увагу звертав на культурні рухи, на історію культури.

Взагалі Грушевський у своїх працях багато місця присвячував історії культури. Одна з найкращих його праць — це Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII віці (1912 р.). Він там показав, як у тих тяжких часах наш народ боровся, щоб наздогнати в культурі інші народи, як бився на всі боки, як та риба у воді, та кілько в тій боротьбі придбав він для нашої культури. На тлі тієї боротьби виразно змальовані культурні діячі з тої доби, які мали одне тільки на оці — щоб не дати народові загинути!

Не менше цікавився давнім письменством. Його Історія української літератури в п'ятьох томах (до кінця XVI в.), написана незвичайно живо, дає нове освітлення нашій письменницькій і, головне, словесній (IV т.) творчості.

Тут не місце вичислювати інші праці Грушевського. Мало було людей учених та письменників, що написали б так багато, як він. Нараховують до двох тисяч його більших і менших розвідок, статей, заміток... І цікавило його життя нашого народу не тільки в минулому, а й сучасне. І кожний прояв того життя його цікавив, і про все вмів він щось цікаве написати.

Але Грушевський не тільки писав історичні праці, але й сам, як ми вже сказали, робив історію, — він був творцем українського життя. Мало в нас було організаторів і діячів такої міри, як Грушевський. Для самої Галичини він дав незвичайно багато: розвинув українську науку до європейського рівня, поширив нові думки, наблизив нас до західної культури й заскорузле, нерухливе громадянство надихнув новим духом, новим життям.

Цікавився він усіма землями, де тільки живе наш народ. І Буковину обгортав своїм серцем, і Закарпаття, і американську еміграцію. Карпатські гори й гуцулів так полюбив, що щороку туди їздив і приманював туди багато людей і з Наддніпрянщини, зацікавлював їх нашими горами. Єднав нас усіх розлучених, роз'єднаних у одну сім'ю, і багато про це писав.

А для Наддніпрянщини його праця була ще більша, незрівнянно більша, і для неї його вага більша. Грушевський перший поставив українство на Наддніпрянщині "на весь зріст" — вимагав, щоб українці не тільки розвивали все більше свою культуру, але й виступали як самостійна нація на європейському полі. І у своїх історичних працях, і у численних статтях він усе розбуджував національну свідомість і кликав до праці й організації. Коли ж прийшла революція, він став на чолі нової української держави і з своїми найкращими намірами старався вести її до розвитку та сили.

Та йому не довелося дійти до бажаної мети. Будова, якій присвятив так багато зусиль, упала. А проте ім'я першого Президента української Держави збережеться у вічній пам'яті нашого народу. Він ніколи не забуде Того, що так щиро любив Україну, так багато за неї вистраждав та ціле Своє життя присвятив для її добра.

Друкується за виданням: Крип'якевич І. Михайло Грушевський.

Життя й діяльність, Львів, 1935.

Головна