‹‹   Головна          

Віталій Мітченко. Мистецтво скоропису в просторі українського барокко. // Український світ. — 1992. — №1. — С. 24-25.

Віталій Мітченко. Естетика українського скоропису. // Український світ. — 1992. — №2. — С. 34-35.

Віталій МІТЧЕНКО

МИСТЕЦТВО СКОРОПИСУ В ПРОСТОРІ УКРАЇНСЬКОГО БАРОККО

[Український світ. — 1992. — №1. — С. 24-25.]

Зображальні, пластичні й виражальні можливості латиниці — як складальної, так і каліграфічного письма, — досліджено досить ґрунтовно. Їм присвячені чудові альбоми провідних фахівців у цій галузі — досить назвати імена А.Капра, Г.Цапфа, Я.Чіхольда, В.Тоотса. В той же час кирилиці та проектуванню сучасних шрифтів на її основі серйозну увагу приділяють лише болгарські спеціалісти (В.Йончев та ін.).

Переважна більшість шрифтів, проектованих у Радянському Союзі, — то здебільшого адаптації латиниці. Такий підхід до графіки шрифту нівелює особливості кирилиці. Іноді навіть порушується питання про уніфікацію кирилиці й пристосування тих знаків, що написанням істотно відрізняються від латиничних, до латинського зразка. Таке ставлення до вітчизняного шрифту збіднює не тільки палітру митців, що працюють із шрифтом, але й культуру в цілому.

Сьогодні, коли відроджується інтерес до національної історії, культури, мови, не можна лишати поза увагою графіку шрифту. Вивчення зображальних особливостей та можливостей українського історичного письма допоможе виробити на їхній основі сучасні варіанти шрифтів, що відповідали б усім вимогам модерного дизайну.

Нині в оформленні книг і плакатів на історичну, національну тематику ми бачимо в більшості випадків недовершені стилізації скоропису чи більш-менш осучаснені варіанти «нарбутівського» шрифту.

Якщо до історії українського шрифту трохи дотикаються книги Г.Логвина «З глибин», Я.Запаска про Івана Федорова, П.Білецького про Нарбута, а також низка видань з української палеографії, то естетичні проблеми української каліграфії, аналіз її мистецьких особливостей та спромог, роль і місце каліграфії в просторі національної культури, зміна її графіки в часі — все це досі є біла пляма в історії української культури.

А тим часом своєрідна каліграфічна традиція існувала на Україні завжди — починаючи з перших знаків на посуді Трипільської культури. Могутньо проявила вона себе в XI-XIII віках. Найдавніші з відомих нам взірців були створені в Києві («Остромирове Євангеліє» — 1037 р. та «Київські глаголичні аркуші»). Барокко кінця XVI /25/ — початку XVIII віків подарувало нам зразки прегарного скоропису на документах військових і ратушних канцелярій.

Ця доба каліграфії знайшла свого шанувальника, інтерпретатора й продовжувача в особі визначного стиліста Г.Нарбута. Могутній його вплив відчувається й досі в українській графіці. На жаль, в сорокові-п’ятдесяті роки його досягнення часто-густо просто експлуатувалися без належного переосмислення. Нині один із найцікавіших представників української каліграфії — В.Юрчишин. З великим зацікавленням опановують українські історичні почерки студенти Київського художнього інституту.

Отже, про місце каліграфії серед пластичних мистецтв українського барокко. Для розуміння часових стилів у пластичному мистецтві головне значення має відношення предмета зображення до простору. «Сильне переживання» (за В.Фаворським) простору людиною бароккової доби породжує ті прийоми, які майстер використовує для його осмислення — й трансформації у творчий простір. В архітектурі й скульптурі — це підпорядкування реального простору формі та об’ємові храму чи постаті. В малярстві, графіці й каліграфії — вироблення способів, що сприяють переведенню тривимірности у двовимірність полотна, аркуша.

Для архітектури українського барокко притаманне активне освоєння простору — активніше, ніж в архітектурі барокко європейського. Це досягається асиметрією декорів фасадів, їхньою горельєфністю, складним членуванням об’ємів, активним використанням овальних форм тощо.

Архітектурні форми своїми овалами розсувають простір і час, оскільки простір осмислюється лише в часі. Волюти й спіралі стискають простір-час. Тобто простір стає творчим матеріалом. Недарма одним із найпопулярніших творів бароккової доби є «Апокаліпсис», трактований як зміщення часу й простору (ангел згортає небо, мов сувій, і т.ін.).

Активне освоєння простору характерне й для парсунного малярства, яке в цей час постає в Україні. Чи не в цьому творчо-активному відношенні до простору заховані витоки деяких гоголівських гіпербол, коли віз видається Хомі Брутові неосяжним, потім життєвий простір звужується до панноччиної садиби, звідкіля немає виходу, потім — сільською церковцею і, наостанок, стає ще вужчим — магічним колом довкруж бурсака («Вій»). А в Києві раптом завидніли Карпатські гори й вершник із списом на них («Страшна помста»).

І, нарешті, безпосередньо про скоропис. Якщо аркуш паперу чи перґаменту уявити простором (точніше, «просторовим шаром», за визначенням В.Фаворського), тонкі штрихи — «тонучими» в ньому, а насичені лінії рельєфними; якщо спіралі й розчерки в універсалах розглядати, долучаючи й третій вимір — глибину аркуша, то ми відчуємо спільне з усією культурою українського барокко естетичне осмислення простору як стихії, котру треба долати, підкоряти, організовувати (і знов пам’ять нагадує про мандри Сковороди, чумацькі шляхи, козацькі походи...).

Візьмімо будь-який універсал котроїсь із українських канцелярій та погляньмо, як писар розпоряджається «просторовим шаром» аркуша. Композиційно й просторово цей аркуш можна порівняти з фасадом бароккової кам’яниці, коли «читати» його згори вниз. Спочатку йдуть темпераментні закрути й розчерки, що дають зоровий акцент початку напису й вертикальну сув’язь першим рядкам. Вони утворюють подобизну бароккового картуша з характерною для вкраїнської архітектури цього періоду динамікою та асиметрією в деталях. Далі починається ревна, вишукано-віртуозна й вивірена робота: написання слів і складання горизонталей рядків у вертикальний масив напису, де функцію в’яжучої речовини виконують вертикальні зв’язки ліґатур. І наприкінці напису — розчерк, який є засобом психологічної розрядки після напруженої праці. Така складна просторово-лінійна ритміка притаманна саме українському скорописові. Європейська каліграфія цього часу ритмічно більш розмірена. Просторовий шар аркуша, в якому знаходиться масив напису, неглибокий. Розчерк раціональний і пружний, мов стиснена пружина. В російському скорописові цього періоду роль психологічних розрядок, поряд із розчерками, виконували виносні елементи літер, через що напис виходив більш нерівний, пульсуючий.

В журнальній публікації немає змоги докладно говорити про ті зовнішні впливи, що сприяли виробленню таких своєрідних способів ритмічної організації аркуша, як і про вплив на вкраїнську каліграфію візантійської і латинської традицій, а на російський скоропис — арабської в’язі, ісламського мистецтва, про їхні взаємовпливи тощо.

В подальших числах журналу ми продовжимо публікації, присвячені українській каліграфії. Мова піде про мистецькі особливості скоропису: індивідуальна своєрідність письма, різновиди написання літер, роль ліґатури в образному ладі письма, шрифт в архітектурі, використання вкраїнських історичних видів письма сучасними художниками, створення на їхній основі сучасних українських шрифтів і т.ін.

Віталій Степанович Мітченко народився в Тулі. Закінчив відділення графіки Московського поліграфічного інституту (1976). Працює в галузі станкової графіки, каліграфії, ілюстрування та оформлення книги. Учасник міжнародних та українських виставок, член СХ України. Старший викладач Київського художнього інституту.

Artist Vitalii Mitchenko tells in his article about the problem of Cyrillic types in the cultural life of the former Soviet Union. In fact Cyrillic types have not been developed properly. For example, the Ukrainian cursive writing of the Cossak times offers rich material to be worked out in modern typographical prints.

[Віталій Мітченко. Мистецтво скоропису в просторі українського барокко. // Український світ. — 1992. — №1. — С. 24-25.]

Автограф гетьмана Івана Мазепи (кінець XVII — початок XVIII ст.)

Автограф єпископа Рафаїла Заборовського (1745).

Віталій МІТЧЕНКО

ЕСТЕТИКА УКРАЇНСЬКОГО СКОРОПИСУ

[Український світ. — 1992. — №2. — С. 34-35.]

Шрифт — чутливий і красномовний засіб вираження. В ньому можуть знайти своє відбиття духовні устремління, головні риси характеру цілої епохи й окремої людини.

А.Капр

Без багажу знань у галузі історії шрифту неможливо збагнути естетики його мистецтва.

Каманін, один із найбільших знавців української палеографії, у виданому в Києві 1899 року палеографічному збірнику, що кинув світло на «чільні моменти в історії розвитку південноруського письма в XV-XVIII століттях», поділив історію розвитку українського шрифту на три періоди.

Для письма першого періоду, кінця XV — початку XVI ст., прийнято термін «уставний скоропис» — запропонував його І.І.Срезневський, інший великий фахівець у галузі палеографії.

Українське письмо в той час було вільне від усілякого стороннього впливу і в способах писання йшло за традиціями Візантії, довго затримуючи в себе характер уставного скоропису (на відміну від російського тогочасного скоропису, що рано зазнав зовнішніх впливів, можливо, східних, унаслідок чого виробилася згодом нерівність і гачкуватість).

Другий період (друга половина XVI ст.) характеризується тенденцією до злитого написання слів: значна похиленість літер, загинання кінців літер праворуч, кінець однієї літери більше зближується з початком наступної. Але справжня сув’язь іще виробляється. Частішає винесення окремих літер угору, над рядок.

Букви невеликого розміру — всі майже однакової висоти (в той час як у російському скоропису літери різнились шириною та розмахом при різній висоті). Активізується процес появи нових форм літер.

Кінець другого періоду характеризується посиленням упливу західноєвропейської каліграфії, що приходить в Україну через Польщу.

Відмітною рисою третього періоду (кінець XVI — середина XVIII ст.) стала поява в письмі нового характеру, що розвивається в українських школах, засновуваних православними братствами. Відкриваються школи Острозька, Володимирська, Київська, Луцька. Чистопис стає одним із основних предметів викладання. Формуються нові почерки — Київський, Острозький, Чигиринський (козацький).

Це час найвищого розквіту вкраїнського скоропису, що органічно вписався в простір культури барокко. Річ у тім, що «шрифт не тільки читають — шрифт сприймають як зоровий образ. У цьому естетичне значення шрифту споріднене з графікою і живописом: формальні закони декоративної побудови зображення діють подібно до законів орнаментального мистецтва у шрифті» (А.Капр, «Естетика мистецтва шрифту»).

Розглядаючи універсали, декрети судів, виписки з ратушних книг та інші автографи цього періоду, бачиш, наскільки цілісна була ця доба. Попри те, що каліграфія більше, ніж інші види мистецтва, улягає впливові індивідуальної «руки» писаря й попри розмаїття цих «рук» виразно простежується загальна для культури барокко вишуканість стилю, декоративність обробки аркуша, оптимістична, коли можна так висловитися, ритміка й свобода володіння інструментом, а також матеріалом. Така свобода буває досяжна навіть для ремісників, але тільки в періоди розквіту певного стилю.

Все це свідчить про кревний зв’язок національної культури з психологією індивіда. Без такого зв’язку не може бути повнокровної культури.

ПИСЬМО

Вертикальні ліґатури

Горизонтальні ліґатури

Різні варіанти написання літер «Б», «К», «Д»

Приклади вживання вертикальних та горизонтальних ліґатур у словах як приклад творення словообразу /35/

«Народ пізнав самого себе, коли його духовна природа, його індивідуальний характер знаходять собі щонайповніше та найяскравіше вираження в його самобутній національній культурі... Створення такої культури і є істинна мета кожного народу.» (Н.С.Трубецкой. «Язык. Культура. История». 1991. М. «Прогресс»).

З усього розмаїття прийомів, що використовувалися в скоропису, ми зупинимося на трьох: поєднання літер у слові — горизонтальні ліґатури, вертикальні ліґатури — винесення літер над рядок і написання окремих слів з їхньою допомогою.

Не всі літери відігравали однаково активну декоративну роль при письмі. Літери Л, П, Т, И, М, О, Ш, А, Н, Е писалися легко й відігравали роль пауз. Основне декоративне навантаження несли букви С, Б, К, З, Д, Е (див. малюнок). Вони вихоплюються, як правило, вгору й вниз від головної лінії рядка і своїми емоційними сплесками виносних елементів створюють своєрідну ритміку писання.

Не всі букви поєднувалися одна з одною по горизонталі (як це стало згодом, наприклад, у канцелярському письмі XIX сторіччя, адже те письмо ритмічністю своєю нагадує маршування солдатів а чи сувору ритміку ампірної архітектури).

Варіанти поєднання літер по горизонталі вельми різноманітні й винахідливі. Причому в одному й тому самому написові ми бачимо декілька варіантів поєднання одних і тих самих літер (див. малюнок).

При цьому часто з’єднувальні лінії набувають самостійного декоративного значення. Сув’язь сусідніх літер будується таким чином, що обриси першої диктують обриси наступної — і воднораз самі від них залежать (див. малюнок).

Горизонтальні ліґатури з одного боку посилюють декоративне звучання напису, а з другого — «в’яжуть» рядок, спонукаючи погляд бігти зліва направо.

Вертикальні ліґатури поряд із виносними елементами правлять за зв’язки між рядками й трохи затримують ковзання погляду по горизонталі рядка. Вертикальні зв’язки створювалися вельми винахідливо. Найчастіш над рядок виносилися літери X, Н, Р, М, Ш, Т.

Завдяки прийомам, що описані вище, в каліграфічних аркушах часто виходили дуже компактно виписані слова — слова-образи, слова-ідеограми. Натреноване око читача сприймало їх цілком, без розбивання на окремі літери (див. малюнок).

Естетично-художні особливості українського скоропису кінця XVI — першої половини XVIII століть, напрацьований каліграфами України досвід можуть виявитися дуже корисними для сучасних митців-шрифтовиків, що працюють у галузі оформлення книги, дизайну, створення фірмових знаків та логотипів.

[Віталій Мітченко. Естетика українського скоропису. // Український світ. — 1992. — №2. — С. 34-35.]

© Сканування та обробка: Максим, «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua)
8.IX.2005

‹‹   Головна