‹‹     Головна





В. М. РУСАНІВСЬКИЙ

СТОСУНОК «ПРОЄКТУ» ДО РЕАЛЬНОГО УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ


[Мовознавство, 2002, № 6]



Ти, брате, патріот,

А я собі собака.

І. Франко


Звинувачувати один одного у підступності, продажності, непослідовності і т. ін., — на жаль, досить-таки характерна риса українського отамансько-прислужницького характеру. Його ще прикрашає дріб’язковість і неусвідомлювана нижчевартість. Згадаймо І. Франка: «Хоч мало у нас інтелігенції, та й тота розбита на атоми, ворогує між собою за букви, за язик, за фантастичні мрії о будущині, а за той час не дивиться на те, що її окружає, не робить того, що найближче рук» 1. Шкода, що нинішні реставратори правопису не читають класиків нашої літератури. Та й не тільки літератури. Таких авторитетних мовознавців, як І. Огієнко, А. Кримський, Л. Булаховський, також обережненько обходять. Для них головне — утвердити себе в «найновішому правописі» і догодити тим, хто їм це завдання замовив. Та годі про мотиви нинішньої, хоч дійсно вічної української проблеми. До речі, «вічної» уживаю тут умовно.



1 Франко І. Лист до Е. Ожешко // Франко 1. Зібрання творів: У 50 т. — К., 1986. — Т. 49. — С 56.



В. В. Німчук — промоутер «найновішої редакції» — виділяє в історії українського правопису аж чотири періоди (починаючи від прийняття Руссю християнства), та реально те, чим ми послуговуємося протягом XIX-XX ст., вкладається в один. Не можна ж справді вважати структурно українським правопис, успадкований для конфесійної літератури разом із церковнослов’янською (з походження староболгарською) мовою. Згодом ця функціонально українська (але не природна) орфографія змінювалася, пристосовуючись до потреб живої, народної української мови, не пориваючи, проте, зв’язку із церковнослов’янською. Навіть тоді, коли природна мова стала використовуватися в літературі, вона ще ґрунтувалася на «гражданці» — старослов’янському алфавіті, реформованому Петром I (!) на початку XVIII ст. І. П. Котляревський дотримувався, в основному, старого принципу орфографії, ввівши при цьому й чимало фонетичних написань у дусі живої української мови, зокрема звук [і] в його «Енеїді» /93/ передавався то через [Ђ] (на місці давнього [Ђ]: всЂхъ, сЂнце, хлЂбомъ, дЂдомъ, а нерідко й на місці етимологічних [о], [е] в новозакритих складах: вЂнъ, гЂршъ, пЂдъ, ослЂпъ, кужЂлку), то через [і] (перед голосними та [й]: пріамово, свій); специфічно український звук [и], згідно з етимологією, передавався літерами [ы], [и], [і] (ты, моторный, лихо, повны, великій, якій), звук [о] після [й], а також м’якість приголосних перед [о] — через буквосполучення [іо] (іого, іому, тріома, сліози); йотований звук [і] переважно передавався через [Ђ], а рідше — через [и], [е] (Ђжакъ, Ђхавъ, до неи, еи, ий), а йотований [е] і м’якість приголосних перед ним — через [е] (мое, сине, знаешъ), у кінці слів для позначення твердості приголосних послідовно вживався [ъ] (бувъ, козакъ, якъ, звавъ, давъ, маешъ, живешъ) та ін.

Такі українські письменники першої половини XIX ст., як П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, І. Галка та ін., намагалися базувати український правопис на фонетичному принципі, послідовно використовуючи при цьому сучасну їм російську графіку як спадщину XVIII ст. Дотримувався цього ж принципу і Т. Шевченко. Хоч у листі до О. Корсуна він віддає перевагу тому письму (за його назвою — граматиці), яким користувався цей український письменник і видавець. У листі до нього від січня 1842 p. T. Шевченко пише: «А шматочки паперу, що була написана „Черниця“, розгубилися — треба буде знову компонувать, а поки що буде, надрукуйте хоч це, що маю, — тільки дркуйте своєю граматикою, бо вона мені дуже полюбилася» 2.

Різні письменники на свій смак комбінували літери «гражданки». Мій колишній дисертант М. Гавронов нарахував у літературі XIX — поч. XX ст. понад 60 різних правописів. Творцям «найновішої редакції» українського правопису, очевидно, відомо, що кожен алфавітний правопис ґрунтується на одному, а частіше на кількох принципах: морфологічному, фонетичному, традиційному, а також на принципі морфолого-графічних аналогій. У процесі більш ніж столітнього становлення сучасної української орфографії були випробувані всі принципи. Перша спроба заснувати український правопис на фонетичному принципі — пиши, як чуєш — належить О. Павловському, який у своїй «Грамматике малороссийского наречия» (1818 р.) теоретично обґрунтував використання цього принципу для української мови і послідовно провів його у наведених українських прикладах (гомінъ, візьме, твій, жінка, нічъ, літо, тінь). Віртуозної фонетичності досяг М. Гатцук у своїй праці «Ужинок рідного пола» (Москва, 1857). Звук [ў] передавався в нього відповідно літерою ў (ўже), голосні з попереднім [й] — літерами á, ó, ė, ý, голосний [и] — сучасною и і т. ін., напр.: «Бачучи, шó ці приздачки описан`á за ўсих, áки були °досе, бил·ш ўсóго згожи до нашоі °моўи і скріз’, достоту, прикладаýц̃á ў поўсіх íí витинках...» 3.



2 Шевченко Т. Повне зібрання творів : В 10 т. — К., 1957. — Т. 6. — С 22.

3 Ўжинок рідного полá вистачинй працеў М. Гатцука. — М., 1857. — С. 8.



Стосовно української мови фонетичний принцип в основному збігається з морфологічним. Скажімо, в російській мові у різнонаголошених складах, у складах відкритих і закритих ті самі морфеми мають різний склад звуків, але на письмі передаються однаково (звучить вада — пишеться вода, бо вод, звучить вот — пишеться вод, бо вода і под.). Чим більше варіантів мають фонеми певної мови, тим активніше використовується в правописі морфологічний принцип. В українській мові він теж застосовний (пишемо земля бо зéмлі і под.), але значно менше, ніж у російській. Традиційність в українському письмі обстоював М. Максимович. Суть його правопису зводилася до використання в українській мові російського гражданського алфавіту з іншим звуковим значенням деяких літер, а також уживанням надрядкових знаків. Так, для передачі українського звука [і] в цьому правописі використовувалося аж п’ять знаків: 4, що вживався для передачі [і] із старовинного Ђ (снЂгъ, хлЂбъ та ін.); ô, ê, що передавали [і] з етимо-/94/логічних [о], [е] (нôсъ ніс, вôзъ віз, привêзъ привіз); ŷ, û, що теж означали [і] (замŷжъ заміж, добрû добрі); для передачі українського звука [и] вживалися два знаки: ы та и (сынъ, сила) та ін. На Східній Україні цей правопис прихильників не знайшов, зате в Галичині вживався до 1886 р. Та навіть у 1889 р. за цим правописом вийшла у Львові граматика О. Огоновського, офіційно затверджена до вжитку в середніх школах Галичини й Буковини. На Закарпатті правопис М. О. Максимовича з певними видозмінами проіснував аж до 1945 p., тобто до приєднання цієї землі до України.

Відтворюючи історію українського правопису, можна було б згадати і про «Русалку Дністровую», і про «Граматку» П. Куліша, і про журнал «Основа» (1861-1862), і про видання Південно-західного відділу «Російського географічного товариства», зокрема його «Записок юго-западного отдела Русского географического общества» (т. 1, 1873 р.). У цих виданнях брали участь визначні вчені-мовознавці П. Г. Житецький і К. М. Михальчук. Слід згадати і про правопис М. Драгоманова, який хоч і не залишив сліду в загальному процесі нормалізації української орфографії, відомий тим, що ним було свого часу надруковано цілий ряд цінних творів, зокрема перше видання роману Панаса Мирного й Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

У 1907-1909 pp. виходить друком «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка. Представлену в ньому правописну систему використав І. Огієнко в підготовленому ним і виданому в 1919 р. «Правописі». Всеукраїнська академія наук (ВУАН) використала принципи Б. Грінченка та І. Огієнка при опрацюванні «Найголовніших правил українського правопису». Вони вийшли окремою брошурою у 1921 p., але були не докладні, надто стислі й лаконічні, щоб задовольнити вимоги зрослої україномовної практики. Тому було організовано правописну комісію з представників як східно-, так і західноукраїнських мовознавчих шкіл, завданням яких було підготувати повний правописний кодекс. Проте завдання виявилося непосильним. Ю. Шевельов, оцінюючи наслідки роботи комісії, писав: «Нова норма не відповідала жодній традиції, жодній школі і запроваджувала деякі форми вимови й правопису, що ніде не вживалися...» 4. І далі: «Правопис 1928-1929 років, дарма що старанно опрацьований мовознавцями, був нереальний, приречений на невдачу. Від самого початку його прийняли вельми неприхильно, дотримувалися неохоче. Бажане поєднання двох правописних традицій не відбулося, та ледве чи й могло відбутися при збереженні їх обох у своєрідному, штучно накиненому компромісі» 5. Варто згадати у цьому зв’язку й погляд І. Огієнка: «Наша літературна традиція по пам’ятках починається з XI віку, — і в цих старих наших пам’ятках переховується й певна відповідь, в якій саме формі вживати нам чужих слів... Скажімо, коли ми споконвіку все писали гигант, митрополит, Платон, то чому я повинен тепер на все те махнути рукою й писати і вимовляти гіґант, мітрополіт, Плятон6 .



4 Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900 — 1941): Стан і статус. — Б. м.: Сучасність, 1987. — С 160.

5 Там же. — С. 181.

6 Огієнко І. Нариси з історії української мови і система українського правопису: Популярно-наук. курс з іст. освітленням. — Варшава, 1927. — С. 123.



Хто ж вельми неприхильно, як писав Ю. Шевельов, прийняв цей правопис? Насамперед українська інтелігенція, бо той, кому грамота потрібна тільки для того, щоб написати заяву, орфографією не дуже цікавиться. Творці «найновішого правопису» кивають у бік компартійного керівництва. Кивають-то вони правильно, без нього б і вода не освятилася. Але не тому «вожді» взялися за правопис, що самі в ньому щось тямили: до такого рівня освіченості ніхто з них не дійшов. Бунт підняли вчителі і ті, хто хоч трохи розумів, що нав’язуваний правопис — це запровадження нової, чужої їм мови. /95/

Ось у цьому прорахунки й нинішніх реформаторів. Правда, є й одна істотна відмінність: якщо правопис 1928-1929 pp. творила авторитетна правописна комісія, то подарований нам «проєкт» підготувала група ентузіастів повернення в минуле. Ентузіазм — це добре, але сумлінність усе ж краще. Групу творців учорашнього дня відзначає крайня агресивність, неувага до історії творення українського правопису, зневага до таких авторитетів, як П. Тичина, М. Рильський, Ю. Яновський, Л. Булаховський та їхніх попередників І. Огієнка, А. Кримського, зрештою, того ж Ю. Шевельова. Та й мету своєї акції вони бачать ніби крізь густу сітку. Коли В. В. Німчука запитали, скільки зафіксованих в «Орфографічному словнику» слів треба буде відповідно до «найновішого» виправити, він чесно відповів: «А я цим не цікавився». Упереджений підхід до «противників змін в орфографії» 7 видно неозброєним оком. В. В. Німчук на одній і тій самій сторінці [11] підкреслює, що проти повернення до абетки літери ґ «вперто виступав тодішній голова Комісії академік В. Русанівський» (так і було, про що далі), але тут же забуває, що В. Русанівський, а не хто інший, на I Міжнародному конгресі україністів (27 серпня — 3 вересня 1991 р.) заявив про потребу створення єдиного для всіх українців світу правопису. Скільки лукавства в заявах реформаторів: і те, що передбачувані ними зміни ґрунтуються на мові наддніпрянської України (О. Пономарів), і те, що наш народ вимагає сплюндрованого більшовиками справжнього українського правопису (В. Німчук), і те, що Орфографічна комісія, затверджена Кабінетом Міністрів, виділяла якусь «вужчу групу» для створення «Проєкту».

Ще кілька слів про історію «Правопису» 1928-1929 pp. Ясно, що заміна його правописом 1933 р. не викликала ентузіазму в Західній Україні і в діаспорі на Заході, де в 1952, 1955, 1967 pp. і пізніше видавався «Правописний словник» Г. Голоскевича, укладений за нормами Українського правопису Всеукраїнської Академії наук (Харків, 1929 p.). Перевиданий він і 1994 p., із зауваженням у передмові: «Ми свідомі того, що після 63 років він не може вповні відповідати вимогам сучасного дня, що входить у деякі суперечності з діючим в Україні правописом (зокрема щодо ортографії чужомовних слів)» 8. «Робоча група», ні більше ні менше, вирішила в майбутньому єдиному для всіх українців правописі усунути цю розбіжність, орієнтуючись при цьому не на правопис материкової України, а на... хотів сказати діаспорний, але вчасно зупинився. Єдиного діаспорного правопису немає. Правопис 1928-1929 pp. є тільки орієнтиром, а не загальноприйнятим кодексом. Хіба можуть однаково писати бандерівці, і мельниківці, і ще десятки політичних Об’єднань? В Україні ж картина зовсім інша. Колишні відмінності в писемній мові Західної і Центральної України значно згладилися; є вони, безперечно, в мові усній, що характерно не тільки для нашої мови.

Головне, що характеризує недолугість пропозицій реформаторів, — це нерозрізнення ними мовних явищ і власне правопису. В. Німчук пише, що «Єдиний правопис консолідує національну культуру, етнос. Хаотичне розхитування орфографічних правил призводить до дестабілізації всієї норми літературної мови, дезорієнтує носіїв писемної мови, знижує грамотність населення» 9. Золоті слова, коли б сам автор та їх дотримувався! Міняти довільно закінчення іменників, словотвірні суфікси, орфоепічні закономірності і под. — не завдання правопису. Це елементарно. Власне орфографічними моментами є зміни в алфавіті, написання слів разом, окремо і через дефіс, уживання великої літери, тобто питання позамовні. Беручись до правопису, треба твердо знати, що це, як казав О. Шахматов, не мова, а тільки її мундир.



7 Німчук В. Проект змін в українському правописі // Мовознавство: Доп. та повідомл. на IV Міжнар. конгресі україністів. — К., 2002. — С 16.

8 Голоскевич Г. Правописний словник. — 12-те вид. — Нью-Йорк та ін., 1994. — Передмова.

9 Німчук В. Зазнач. праця. — С. 9. /96/



Щодо неорфографічних нововведень треба все ж зробити декілька зауважень:

1. Мова не формувалася протягом дня або тижня. Слова приходили в неї з інших мов; одні з них вона приймала в автентичному вигляді, інші пристосовувала до своєї фонетичної системи. Навряд чи який-небудь ентузіаст захоче повертати крейді її німецьке звучання Kreide, а шибці німецьке Scheibe. Так і з іменниками, що мають у мові-оригіналі j між голосними. Українська мова засвоїла з j такі слова, як дієта, пієліт, пієлонефрит, пієтет, пієтизм, аудієнція і багато інших, але уникла цього звука в словах аерофлот, пірует, варіант, асоціація і несть їм числа. Штучно підганяти під оригінал — марне заняття для фахівця. В. Німчук спробував це зробити, але невдало, і експеримент зі словом поет явно не на місці, бо заміняти його словом піїт навряд чи наважаться ентузіасти (пробачте, ентузіясти) типу О. Пономаріва (хоч В. Сосюра писав: Мій дід, від роду теж піїт, робив добро, як завжди, тихо...). Їм би так себе поводити! Англ. project читається як 'prodзekt відповідно до законів англійської фонетики, а укр. проект (як і проектор, проектування, проекція; реометр, реостат, реутилізація та ін.) — згідно з фонетичними законами української мови. Дотримуватись пропонованих правил реформатори не можуть і самі: у «Проєкті» маємо абріятура, варіянт, асоціяція, але чомусь Руандійська Республіка.

2. Пересічний український громадянин публічно ніколи не скаже бюра (тим більше б’юра́), метра́, ситра́, бо він з дитинства засвоїв, що запозичені іменники на не відмінюються. Реформатори пропонують усупереч усталеним правилам їх відмінювати. Одразу ж виникає принаймні два запитання: а) як бути з іменниками такої ж структури плáто, палáццо, пампéро, паннó? Писати плáта, палáцца і т. ін.? Чи зробити для них виняток? Тоді винятків буде більше, ніж передбачає головне правило; б) чому відмінюватися мають тільки запозичення на ? Як бути з тими, що закінчуються на інші голосні — на -і, -е, -у, -ю? Може, таксі такса, кашне кашна, какаду какада, меню меня?

3. Повернімося до б’юро. В. В. Німчук уважає, що в словах бюджет, бюро, пюпітр і т. д. вимовляють м’які приголосні переважно українсько-російські (російсько-українські) білінгви або особи, що навчались української мови не від батьків, дідів, бо звичайно всі, хто засвоїв народну українську мову, губні приголосні та йотовані голосні «вимовляють окремо, незалежно від того, чи слово своє, чи іншомовне» 10. Хотів би я почути, як вимовляє ці запозичені слова автор цієї цитати й інші ентузіасти. І якщо хтось замість бюрократ скаже б’юрократ, то йому за життя треба поставити б’юста. Перегляньте уважно свій «Проєкт» і ви знайдете в одному місці М’юнхен, а в іншому Мюнхен.



10 Там же. — С. 15.



4. Звернімося до § 100 «Проєкту»: «Якщо в иншомовних словах j, у та і (так в оригіналі. — В. Р.), а також u німецького дифтонга eu виступають перед голосними або між двома голосними, то в українській мові відповідні звукосполучення передаємо буквами є, ї, ю, я, а в позиції перед о — сполученням йо: ... єговіст, єзуїт, об’єкт, Їржі, ярд, йод, фйорд, Феєрбах». Ніби все правильно, але виникає питання, чому упорядники все ж рекомендують написання тріумф, діод? І як вони напишуть ім’я Ніоба?

5. Етимологи знають, що нові слова приходили в українську мову з Півночі й Півдня, Сходу й Заходу. Інколи вони повністю або частково змінювали свій фонемний склад, але нерідко залишалися самими собою. На перший погляд, що спільного між російським сахар та українським цукор? Насправді це той самий етимон — гр. σακχαρον, російське кофе й українська кава — це теж близнята — походять від арабського qahwa тощо. Але це фонетично відмінні запозичення в різних мовах. Можуть однакового походження слова заходити в ту саму мову, скажімо, імена Марта і Марфа, Теодор і Федір. Слова з літерою θ («фітою») приходили до нас у грецькій подобі з півдня (кафедра, марафон, ефір) і в їх /97/ латинській видозміні (метод, бібліотека, етика і под.). Реформатори пропонують уживати як паралельні форми ефір і етер, кафедра і катедра, але нічого не кажуть про те, як бути з методом і бібліотекою, дискотекою і просто текою. Парадокс? Так, черговий.

6. Знову внутрішня суперечність у «Проєкті»: пропонується дифтонг [au] на початку слова — авкціон, лавреат, павза, але тут же наводиться значно більше слів, які не потрапляють під це правило: клоун, ноу-хау, Лаура, Пауль, Фауст, Штраус, Гаус... Питається: чому не Гавс?

7. До мовних, а не суто правописних питань належить пропозиція авторів «Проєкту» писати імена по батькові від Ігор, Лазар не так, як вони вимовляються (Ігоревич, Лазаревич), а трохи інакше: Ігорьович, Лазарьович. Мало того, що це суперечить практиці, так ще й не узгоджується з написанням присвійних прикметників від цих імен: Ігорів Ігорева, Лазарів Лазарева. Пор. також похідні прикметники від деяких інших іменників на : цар царевич, цесар цесаревич.

8. Не належить до орфографічних питань і таке суто орфоепічне, як написання «у деяких словах, особливо перед приголосними н та р, на початку слова» и, а не і: инакше, иноді, инколи, иншомовний, иноземний. Така закономірність справді існує, але вона виявляє себе чітко в літературній мові тільки після протези: гиндик, гикати, гикавка, літ. вирій. Як закликав М. Т. Рильський: «Не бійтесь заглядати у словник...». У другому томі «Словника української мови» за ред. Б. Грінченка знаходимо: іно, іносе, інось, ірвант, ірвати, ірвонути, іржати. Правда, є й инший, і иржа, і инколи, але наскільки ці форми збереглися в народному мовленні, треба ще вивчити.

9. Не так просто і з закінченням у родовому відмінку іменників жіночого роду III відміни. Вірогідно, воно справді досить часто трапляється, але в яких саме словах? У мене особисто виникає сумнів, чи можлива така флексія в словах печать (печати?), печаль (печали?), мить (мити?), повість (повісти?). Скільки таких слів? Наскільки це морфологічне явище накладається на діалектну карту України? Щоб дати відповідь на це питання, його варто спершу дослідити.

Знайшов я в «Проєкті» і деякі несподіванки. Ну хто, коли й де бачив і чув такі форми від дієслова завмерти: завмру, завмруть, завмри?

Нарешті, про власне орфографічні питання. Їх небагато: за моїми підрахунками тільки 2, решта стосується, як ми бачили, не орфографії, а мови, можливостей її структури.

Першого орфографічного нововведення я вже торкався і обіцяв до нього повернутися. Йдеться про вживання літери [ґ]. Я справді сумнівався, чи треба її запроваджувати знову, але не тому, що позначуваного нею звука в нашій мові немає (є він і в давно запозичених через польську мову словах типу ґрунт, ґанок, і в звуконаслідувальних українських ґелґотати / ґелґотіти, аґу, та деяких інших), а тому, що «ентузіастам» захочеться поширити його вживання на всі запозичені слова, де відповідна літера виступає в оригіналі. У «Проєкті» відхилень від 4-го видання «Українського правопису» нібито немає, але написання типу Верґілій, Ґеорґ, Геґель, Васко да Ґама і подібні вже є. А далі можуть піти і загальні назви, в яких [g] передаватиметься через [ґ], a [h] — через [г]. І прощавай своєрідність української мови й орфографічна прозорість!

Звернімося до другого суто орфографічного моменту, яким так пишаються реформатори. Їм здається, що краще писати пів метра, пів слова, пів літра, пів острова, пів Києва, а не півметра, півслова, півлітра, півострова, пів-Києва. Треба пам’ятати, що в орфографії, як і в природі, діє закон збереження енергії: десь усунеш суперечність, а вона виявить себе в іншому місці. Якщо у згоді з чинним правописом пишемо півлітра півлітровий, піввідра піввідерний, півкілометра півкілометровий, півлітра півлітровий півлітрівка), то з уведенням нового правила, по-перше, зникає ця гармонія (пів літра, але пів-/98/літровий, пів відра, але піввідерний і под.), по-друге, виникає контроверза між іменниками, в яких пів- відіграє роль префіксоїда, і словосполученнями з пів у значенні половина: півсотня пів сотні, півтонна пів тонни (тони?). Отже, те, що сьогодні підпадає під правило, стане винятком, і навпаки.

У хрущовські часи було зроблено спробу реформувати російський правопис. Реакція була різко негативною. Пропозиції «найновішого» в Україні не кращі, а гірші: вони нічого не полегшують, а на багато років роблять неграмотним 50-мільйонний народ. В. В. Німчук милостиво обіцяє нам, що нові правила існуватимуть паралельно зі старими років з десять. Це означає тільки одне: десять років у нас не буде ніякого правопису. Та не буде його й пізніше. То чи слід спокійно спостерігати за неграмотною авантюрою? Наші сусіди-росіяни теж було в черговий раз зайнялися косметичними поправками до своєї орфографії, але вже, як повідомив мені директор Інституту російської мови РАН проф. О. М. Молдован, ця ідея засохла не розпустившись. «Наші опоненти за будь-якої нагоди, — пише В. Німчук, — підкреслюють консерватизм, незмінність протягом уже тривалого часу правописів у деяких народів Європи. Однак вони чогось забувають про те, що, наприклад, англійцям і французам чужі правителі не нав’язували орфографічних норм» 11. Оце так, вдумайтеся у ці слова! Виходить, що англійцям і французам, а разом з ними й іншим народам Європи треба слізно просити Бога, щоб він послав їм чужих правителів. Отоді вони й кинуться доганяти деяких українців у їх благородній справі — позбавляти і освіти, і культури, і науки власний народ з його історичним минулим.

І знову запевнення: «Противники змін в орфографії, особливо упорядники нинішнього („радянського“) правопису, лякають громадськість тим, ніби пропоновані нововведення вимагатимуть великих коштів на перевидання підручників, словників тощо. Насправді ніяких витрат не буде, бо запропоновані зміни обмежені й не кардинальні...» 12. Наскільки вони обмежені й не кардинальні, ми вже побачили. Що ж до перевидання, то це має торкнутися не лише підручників і словників, а й усієї української літератури — художньої і фахової. І все це безкоштовно? Не лукавте, шановні. Ніхто у щирість і в правдивість ваших слів не повірить.

Нарешті, треба згадати й про те, що ніхто ніколи офіційно не створював так званої «вужчої групи» у складі затвердженої Кабінетом Міністрів України для підготовки цього «Проєкту», його навіть перед опублікуванням не було розглянуто вченою радою Інституту української мови НАН України.

Методи боротьби «новаторів» зі своїми опонентами витримані в дусі радянських часів: хто не з нами, той проти нас. А опонентами виступають не окремі особи, а весь народ, бо, як кажуть, кому цей «проєкт» потрібен і хто його витримає?



11 Там же. — С 16.

12 Там же.






Історія сучасного українського правопису супроводжує процес становлення нової української літературної мови на кириличній основі. Спершу для цього використовувався російський алфавіт, згодом цей же алфавіт з додаванням діакритичних знаків. Зрештою усталилася сучасна українська абетка, утверджена першим офіційним правописом (1919). Запропонований нині проект покликаний реформувати не правопис, а мову, нав’язуючи їй невластиві або не цілком вірогідні форми.

Ключові слова: Український правопис, історія мови, орфографічні норми.



RUSANIVSKYI V. М.

THE PROJECT’S RELATION TO THE REAL UKRAINIAN ORTHOGRAPHY

The history of modem Ukrainian orthography accompanies the process of formation of the new Ukrainian literary language on the basis of Cyrillic writing. First the Russian alphabet was used for it, afterwards it was the same alphabet with diacritical signs added. Finally the modern Ukrainian alphabet was settled, it was approved by the first official orthography (1919). The project which has been proposed now is intended to reform not the orthography but the language thrusting on it forms that are not peculiar to it or that are not quite reliable.

Keywords: Ukrainian orthography, language history, orthographical norms.





[Русанівський В. М. Стосунок «Проєкту» до реального українського правопису // Мовознавство. — 2002. — № 6. — С. 92-98.]









Див. також:
Український правопис. Київ, 2015.











  ‹‹     Головна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.