Головна





Валентин СЄДОВ

ЕТНОГЕНЕЗ РАННІХ СЛОВ’ЯН


[Заслухано в листопаді 2002 р. на засіданні Президії РАН. Сєдов Валентин Васильович — академік, завідувач відділу Інституту археології РАН.]




Значний внесок у вивчення слов’янського етногенезу зробило мовознавство. Пошуки витоків слов’янства і розвитку праслов’янської мови були розпочаті лінґвістами у XIX ст. Узагалі, мова — надійна ознака всякої етнічної спільності, однак лінґвістика вивчає глоттогенез, а він далеко не тотожний етногенезові. Мовознавству бракує просторової й хронологічної визначеності. Антропологія вивчає антропогенез, що він часто зовсім не відповідає етномовним процесам. Для висвітлення порівняно недавнього минулого можна залучити етнографію і фольклористику, але для віддалених періодів історії дані цих наук мають обмежене значення. Допоміжна роль належить і ономастиці. Слов’яни перших етапів своєї історії не відображені в письмових джерелах, за ними можна вивчати історію лише з середньовічної доби.

Безумовно, найважливішими у вивченні найдавнішої історії слов’ян є дані археології. У сучасних археологічних дослідженнях досить широко застосовуються природничо-наукові методи: радіокарбонне датування, дендрохронологія, палинологічні, флористичні та фауністичні аналізи, металографія тощо. Все це за умов постійного поповнення джерельного фонду робить висновки археології історично досить конкретними й все точнішими. Але в силу специфіки своєї джерельної бази археологія самостійно вивчає знов-таки не цілісний етногенез, а лише його важливу частину — культурогенез. Очевидно, проникнути в глиб етнічної історії слов’ян, як і інших безписемних народів, можна лише на інтердисциплінарному рівні, використовуючи повною мірою дані усіх вищезгаданих наук. Поступово складається нова наукова галузь — етногенезологія. У теперішній роботі наголос робиться саме на міждисциплінарному підході у розв’язуванні питань раннього етногенезу слов’ян, але канву викладу утворюють матеріали археології та лінґвістики.

Перш ніж розпочати виклад проблеми походження і початкової історії слов’ян, вважаю за необхідне зробити три зауваження.

По-перше, у інтердисциплінарному дослідженні висновки кожної з наук повинні цілком обґрунтовуватися власними матеріалами, але ніяк не навіяними даними суміжних наук.

По-друге, етногенез слов’ян має розглядатися у взаємозв’язку з вивченням етноісторії сусідніх народів.

По-третє, треба мати на увазі, що на питання про співвідношення археологічних культур з етносами не може бути прямолінійної відповіді.

У давнину етнічна історія була досить складною і мозаїчною, що обумовлено різними міґраціями, процесами метисації, асиміляції й інтеґрації етносів. Археологія знає культури і моноетнічні, і поліетнічні, і характерні для складніших ситуацій, і ті, що не відповідають етносам, і такі, що їх зовсім неможливо визначити в етнічному відношенні. Хоча, звичайно, сучасна археологія спроможна розібратися у всьому цьому розмаїтті.

В археології основним у вивченні культурогенезу є ретроспективний метод. Він полягає в поетапному простежуванні витоків тієї чи тієї археологічної культури, найважливіших етнографічних маркерів — від ранньосередньовічного періоду, коли етнічна приналежність старожитностей надійно визначається історичними матеріалами, у глиб сторіч, до тих культурних утвореннь, з якими виявляються генетичні зв’язки, а від них — на щабель нижче і т.д.

У наш час очевидно, що розпад індоєвропейської мови був багатоактовим процесом, що розтягся на тисячоліття. На першому етапі виокремилися і стали розвиватися як самобутні етномовні утворення анатолійці, потім індоарії, іранці, вірмени, греки, фракійці і тохари [1]. Мови ж індоєвропейських племен, що заселили землі Центральної Європи, оформилися в самостійні відносно пізно. У результаті багаторічних лінґвістичних досліджень німецький учений Г. Крае дійшов такого висновку: у той час як анатолійські, індоіранські, вірменська та грецька мови уже відокремилися від інших індоєвропейських і розвивалися як самостійні, італийської, кельтської, німецької, іллірійської, слов’янської і балтської мов ще не існувало. Діалекти, на основі яких розвинулися ці мови, становили тоді досить однорідну спільність і різною мірою були зв’язані один з одним [2].

Ця етномовна спільність існувала в Центральній Європі в II тис. до н.е. і була названа Г. Крае давньоєвропейською. З неї згодом вийшли кельти, італіки, іллірійці, венети, ґерманці, балти й слов’яни. Давньоєвропейці виробили спільну термінологію в галузі сільського господарства, соціальних відносин і релігії. Слідами їхнього розселення стали специфічні гідроніми, охарактеризовані тим самим дослідником. Він визначив, що області Середньої Європи північніше Альп були найбільш раннім реґіоном розселення давньоєвропейців.

Висновки Г. Крае знайшли авторитетне підтвердження в наступних лінґвістичних дослідженнях. Так, відомий радянський іраніст В.І. Абаєв виявив низку північноірансько-європейських мовних зближень і паралелі в області міфології, що безперечно свідчать про контакти давніх іранців Південно-Східної Європи з ще не розчленованими європейськими племенами. Він вважав, що давньоєвропейську мовну спільність варто визнати історичною реальністю [3]. На основі аналізу слов’янської лексики гончарного, ковальського, текстильного і деревообробного ремесла О.Н. Трубачов дійшов висновку, що носії ранньослов’янських діалектів чи їхніх предків у той час, коли формувалася ця реміснича термінологія, перебували в тісних контактах з майбутніми ґерманцями й італіками, тобто індоєвропейцями Центральної Європи [4]. Учений визначає центрально-європейський культурно-історичний ареал, що загалом відповідає археологічному — території середньоєвропейської спільності полів поховальних урн і гідронімічному осердю давньоєвропейців. Схема диференціації індоевропейців показана на рис. 1.





Рис. 1. Схема диференціації індоєвропейців



Незалежно від мовознавства аналогічного висновку приходить і археологія. При пошуках витоків слов’янства багатоступінчастий ретроспективний метод підводить до середньоєвропейської культурно-історичної спільності полів поховальних урн, що існувала в Центральній Європі (від Рейну на заході до Вісли на сході) у період від 1250-1200 до 800-600 р. до н.е. Ця спільність сприйняла і розвинула їхню культуру курганних поховань (1500-1250/1200 р. до н.е.), формування якої стало результатом великої міґраційної хвилі однієї з груп індоєвропейців. На існування в Середній Європі в бронзову добу цього великого культурно-історичного утворення археологи звернули увагу в середині XX ст. Була висловлена думка, що племена цієї спільності були близькоспорідненими і складали якусь етномовну групу індоєвропейців.

В наш час є всі підстави ототожнювати населення середньоєвропейської спільності полів поховальних урн з давньоєвропейцями (рис. 2). Стан всередині спільноти, за даними археології, був зовсім таким самим, який вимальовується за фактами лінґвістики. Це історичне утворення споріднених племен, яким були властиві однаковий побут, домобудівництво та обрядовість, навіть економіка і, що дуже суттєво, спільність духовного життя. Племена всередині спільноти найтіснішим чином взаємодіяли між собою.




Рис. 2. Розселення давньоєвропейців і утворення нових етносів

а - ареал середньоєвропейської культурно-історичної спільноти полів поховальних урн: б - основні напрямки розселення; в - ареал западногальштатської культури; г – ясторфської культури; д - культури підклешевих поховань; е - поморської культури (окраїнні балти); ж - западнобалтських курганів; з - культури італийських племен; и - східногальштатської культури; к - культури есте





На етапі переходу від бронзовго віку до залізного в результаті міґрацій, диференціональних і неоднакових економічних процесів із середовища давньоєвропейської спільноти близько 750 р. формуються кельти (західніий гальштат — VIII-V ст. до н.е.), близько 700 р. — іллірійці (східний гальштат — VII-IV ст. до н.е.), трохи раніше (близько 900 р.), у процесі міґрації на Апеннінский півострів (двома великими хвилями — протолатинскою та оско-умбрскою) — італіки (культури террамар та вілланова), венети (культура есте на північному узбережжі Адріатики, що датується 950-183 р. до н.е.), ґерманці (ясторфська культура 600-300 р. до н.е.на Ельбі й у Ютландії) і слов’яни (культура підкльошових поховань 400-100 р. до н.е. у межиріччя Одеру і Вісли). Частина давньоєвропейців проникла в південно-східну Прибалтику і взяла участь у генезисі балтів. Навпаки, окраїнні балти розселилися на території формування слов’ян і влилися до їхнього складу.

Культура підкльошових поховань (характерним обрядом було накривати залишки спалень великою посудиною — по-польському "кльош" - перекинутим нагору дном) відповідає першому етапові розвитку слов’янської мови й етносу. Мова слов’ян у цей час тільки но почала самостійне життя, поступово виробляючи власну структуру і лексику [5]. Співвіднесення даних археології та мовознавства виявляє їхню повну кореляцію. Лінґвістика свідчить про контакти слов’ян у цей час із західними балтами, ґерманцями і скитами. Відповідно до матеріалів археології, населення культури підкльошових поховань сусідило і тісно взаємодіяло на північному сході з західними балтами (культура західнобалтських курганів), на північно-заході з ґерманцями (ясторфська культура) і на південному сході зі скитськими племенами.

Наступний етап історії слов’ян пов’язаний з тісними контактами з кельтами. Останні, подолавши двома хвилями Судети й Карпати, розселяються на Одері в Сілезії, де складається типова для кельтів латенська культура, і на Віслі в Малопольщі, де формується тинецька культура, у якій поєднуються кельтські особливості з пшеворськими. Значний вплив культури кельтів фіксується і далі до півночі Вісло-Одерського межиріччя. У результаті культура підкльошових поховань трансформується в пшеворську, спочатку з явно "кельтським забарвленням". Поступово слов’яни — носії пшеворської культури — асимілювали кельтів спершу Малопольщі, а пізніше й Сілезії. Кельтський субстрат потужно вплинув на розвиток пшеворської культури, спадщина кельтів проявляється в керамічному виробництві, металурґії і ковальській справі, похоронній обрядовості, у духовному житті. В остаточному підсумку утворяться дві діалектно-етнографічні групи слов’янства — південна, де в етногенезі слов’ян брав участь кельтський субстрат, і північна, де слов’яни тісно взаємодіяли з кельтською цивілізацією як сусіди (мал. 3).




Рис. 3. Слов’яни в римську добу

а - ареал північного варіанта пшеворської культури; б - південного варіанта пшеворської культури, що сформировались з участю кельтського субстрату; в - територія розселення кельтів в епоху латена; г - території розселення сарматських племен і пізньо-скифських культур до розселення в Північне Причорномор’я слов’ян і готів; д - подільско-дніпровський варіант черняхівської культури; е – спільний кордон ареалу черняхівської культури



З часів І. Домбровського (1753-1829) і до наших днів у лінґвістиці широко поширене положення, відповідно до якого слов’яни спочатку розділилися на дві великі групи. Дослідниками охарактеризовані морфологічні, синтаксичні та словотворчі критерії такого членування. Ф.П. Філіним показана своєрідність північнослов’янської лексики, що відноситься до особливостей місцевості та явищ природи, до назв рослин, риб, тварин та птахів, термінам землеробства. Археологія ставить цей процес, що розмежовує, на конкретно-історичну основу.

Перші згадки слов’ян античними авторами (під ім’ям "венеди", "венети") датуються I-II ст. н.е. [6]. Про те, що це дійсно були слов’яни, досить певно свідчить Йордан — автор "Гетики", написаної в середині VI ст. Він повідомляє, що венет — "багаточисленне плем’я", що розселилося "від витоків Вістули (Вісли) на величезних просторах", відоме переважно як слов’яни й анти. Судячи з ранньосередньовікових документів, венедами називали слов’ян їхні найближчі сусіди — ґерманці, і цим етнонімом німці дотепер іменують слов’ян-лужичан. Венедами називають слов’ян і прибалтійські фіни — естонці, карели, вепси і власне фіни.

Етнонім "венеди", потрібно гадати, сходить до давньоєвропейської спільности. З неї, як уже говорилося, вийшли венети Північної Адріатики, а також кельтське плем’я венетів у Бретані, підкорене Цезарем під час походів у Галлію в 50-х роках І ст. до н.е., і венеди (венети) — слов’яни. Уперше венеди (слов’яни) зустрічаються в енциклопедичній праці "Природна історія", написаній Плинієм Старшим (23/24-79 р. н.е.). У розділі, присвяченому географічному описові Європи, він повідомляє, що Енінгія (якась область Європи, відповідності якій немає на сучасних картах) "населена аж до ріки Вісули сарматами, венедами, скірами...". Скіри — плем’я ґерманців, що локализується десь північніше Карпат. Очевидно, їхніми сусідами (а також сарматів) і були венеди.

Дещо конкретніше місце проживання венедів зазначене у творі грецького географа й астронома Птолемея "Географічний порадник" (третя чверть II ст. н.е.). Учений називає венедів серед "великих народів" Сарматії і виразно зв’язує місця їхніх поселень з басейном Вісли. Східними сусідами венедів Птолемей називає ґалиндів та судинів — це досить добре відомі західно-балтські племена, що локалізуються в межиріччі Вісли й Німану. На римській географічній карті III ст. н.е., відомої в історичній літературі як "Певтинґерові таблиці", венеди-сармати позначені південніше Балтійського моря і північніше Карпат.

Області, зайняті слов’янами в римський час (II-IV ст. н.е.), не мали яких-небудь природних рубежів. Туди неодноразово вторгалися з заходу різні племена ґерманців, що документується матеріалами археології і зафіксовано античними авторами. Аналіз даних розкопок поселень і могильників пшеворської культури дозволяє виділити у домобудівництві, похоронній обрядовості і глиняному посуді домашнього вироблення етнографічні особливості, характерні для слов’ян і властиві ґерманцям. Виробами, що вийшли з провінційних-римських майстерень, — гончарною керамікою, ковальською продукцією, металевими деталями одягу і прикрасами — в однаковій мірі користувалися і слов’яни і ґерманці.

Стає очевидним, що в басейні Вісли різко домінував слов’янський етнос, у басейні Одеру переважало також слов’янське населення, але тут чимало було і переселенців з корінних ґерманських земель [7]. Згідно даних античних авторів, вандали, або вандилії (одне з ґерманських племен), проживали по берегах середнього Одеру. З II ст. н.е. вони просуваються на південь, і Діон Кассій визначає місця їхньої локалізації у верхній частині басейну Одеру. У західній частині пшеворського ареалу, у сусідстві з ельбськими ґерманцями, проживали бургунди. Десь у межах території пшеворської культури знаходилися невеликі племена ґерманців — гарнії, гелізії, маніми та наганарвали, що входять у племінне об’єднання лугіїв.

Одним з надійних свідчень проживання слов’ян у Вісло-Одерському реґіоні в римський час стали лексичні славізм, що достовірно фіксуються в давньоанглійській мові, основу якої заклали діалекти англів, саксів і ютів. Як відомо, ці західноґерманські племена переселилися на Британські острови наприкінці IV — початку V ст. Раніше вони мешкали в Ютландії та суміжних землях басейну нижньої Ельби і явно контактували зі слов’янами. Цікаво, що в давньоанглійській був і етнонім "венеди" [8].

У римський час слов’яни розширили свою територію ще в південному і південно-східному напрямках. Наприкінці II ст. н.е. носії пшеворської культури Повіслення, перейшовши через перевал Карпатські гори, розселилися в північних окраїнних реґіонах середнього Подунав’я. Тут складається прешівська культура, що явно відпаростилася від пшеворської.

Ще раніш, у другій половині І ст. до н.е., пшеворське населення поширилося на верхньому Дністрі й у західній частині Волині. У результаті змішування цього населення з місцевим, зафіксованого липицькими та зарубинецькими старожитностями, тут формується особлива група пшеворської культури — волино-подільска. У II-III ст. великі маси пшеворського населення з Вісло-Одерського реґіону переміщаються до лісостепових районів межиріччя Дністра і Дніпра, заселені сарматськими та пізньоскитськими племенами, що належали до іранської мовної групи. У III ст. до Чорного моря двома хвилями просуваються ще східноґерманські племена — ґоти й ґепіди, представлені вельбарськими старожитностями. У Північне Причорномор’я (від нижнього Дунаю до Дніпровського лісостепового лівобережжя) складається культурний новотвір провінційного-римського вигляду — поліетнічна черняхівська культура. Вона характеризується відносною єдністю гончарної кераміки і металевих виробів — продукцією ремісничих майстерень, але значною різнотипністю поховальної обрядовості, домобудівництва і ліпного посуду, відбиваючи неоднорідну етноструктуру населення: у його складі були місцеві скито-сармати та ґето-фракійці, сторонні слов’яни та ґерманці.

Вироби ремісничого виробництва поширювалися по всій території черняхівської культури серед її населення незалежно від приналежності до того чи того етносу. Численні знахідки римських монет та "варварських наслідувань" свідчать про формування в черняхівському середовищі товарно-грошових відносин із внутрішнім та зовнішнім грошовим обігом [9, 10]. Про наявність торговельних зв’язків з римським світом свідчать предметти, що нерідко зусрічаються серед пам’ятників черняхівської культури, амфори, червонолаковий та червоноглиняний посуд для їжі, посудини з кольорових металів, вироби зі скла тощо.

У різних частинах Черняхівського ареалу мали місце неоднакові етнічні процеси. Так, за концентрацією вельбарських компонентів виділяються два реґіони — межиріччя нижнього Дунаю і Дністра та нижня Наддніпрянщина, що відповідають двом гілкам ґотів – вестґотам (везеґотам) і остґотам (остроґотам). На правобережжі Дністра ґоти оселилися серед ґето-даків ще під час першої міґраційної хвилі, що датується другою половиною II ст. Так, Йордан повідомляє про великі вторгнення північнодунайських племен у межі Римської імперії вже в 248 та 251 р. У письмових джерелах IV-V ст. ця область іменується Ґотією. Другу хвилю міґрації склали остроґоти, місцем розселення яких стала нижня Наддніпрянщина.

В області територіального змішування слов’янського населення зі скито-сарматським (лісостепові землі між Дністром і Дніпром, найбільш придатні для землеробства) складається слов’яно-іранський симбіоз. У результаті процесу поступової слов’янізації аборигенів формується новотвір, відомий в історичних джерелах як анти — це іранський етнонім, успадкований слов’янським утворенням, що пережило симбіоз зі скито-сарматами. Їхні пам’ятники складають подільсько-дніпровський реґіон черняхівскої культури, у якому виявляються такі елементи домобудівництва, похоронної обрядовості та ліпного глиняного посуду, що стали досить характерними для ранньосередньовічної слов’янської культури Дніпровсько-Дністровського реґіону.

До періоду слов’яно-іранського симбіозу відноситься ціла низка мовних і культурних елементів, сприйнятих або успадкованих південно-східною частиною раннього слов’янства з іранського світу. Мовний вплив виявляється в матеріалах лексики, елементах фонетики і граматики. Це дало підставу В.І. Абаєву стверджувати, що в етногенезі розглянутої групи слов’ян брав участь скито-сарматський етнічний субстрат [11]. Аналіз мовних іранізмів дозволяє говорити про те, що в римський час складається антська діалектна область [12]. Іранська спадщина в південно-східній частині розселення слов’ян виявляється також у духовній культурі й антропоніміці [13-16].

Анти неодноразово згадуються в історичних працях VI-VII ст. Відповідно до Йордана, анти заселяли області між Дністром і Дніпром. Використовуючи твори своїх попередників, цей історик висвітлює і більш ранні події. коли анти ворогували з ґотами. Спочатку анти зуміли відбити напад ґотського війська, але через якийсь час ґотський король Вінітарій усе-таки розгромив антів і стратив їхнього князя Божа і 70 старійшин. Л.В. Мілов указав на наявність у праслов’янській лексиці комплексу термінів (князь, дружина, господин, купець, худоба в значенні "бідність", голота — "злиденність", дань — "повинність", цята — "грошова одиниця"), що асоціюються з ранньою державністю і класовим суспільством, що зароджується. Істотно те. що ці лексеми властиві не усьому слов’янському світові, а тільки болгарському, сербохорватському, словенській, македонській і давньоруській мовам [17]. Згідно археологічних даних, усе це відноситься до слов’ян, що вийшли з антського ареалу, і, отже, формування цієї термінології потрібно відносити до антів. Таким чином, можна думати, що антське суспільство у пізньоримський час було соціально розшарованим і відповідало зрілим формам військової демократії. Анти створили ранньодержавне утворення, на чолі якого стояв вождь, можливо, зі спадкоємною владою.

Невелика група дослідників (І. Вернер, К. Годловський, М.Б. Щукін та ін.) вважає, що римська цивілізація не торкнулася слов’янського світу, і в цьому зв’язку заперечує проживання слов’ян в ареалі провінціальноримських культур пшеворської та черняхівської. На думку К. Годловського, модель слов’янських культур початку середньовіччя за рівнем суспільно-економічного розвитку значно нижче тієї, що спостерігається в провінційних-римських культурах. вона близька культурам населення лісової частини верхньої Наддніпрянщини першої половини І тис. н.е., і тут варто локалізовувати слов’ян римського часу [18]. Така думка явно суперечить даним археології та гідроніміки, що чітко демонструє приналежність цих земель балтській еттномовній спільноті [19, 20].

До теперішнього часу наукою зібрано чимало фактів, що досить надійно свідчать, що на певному етапі слов’яни проживали в сусідстві з римським світом і освоїли цілу низку елементів його культури. Дослідники не раз звертали увагу на вплив римської цивілізації на деякі сторони слов’янського народного життя. Так, не підлягає сумніву, що найменування календарних циклів (коляда, русалії тощо.) було сприйнято слов’янами від римлян ще в спільнослов’янський період. Аналізи ранньосередньовічного керамічного матеріалу, виконані чеськими дослідниками Д. Бялековою та А. Тирпаковою, показали, що посудини виготовлялися відповідно до римських мір ще в той час, коли слов’яни мешкали но північ від Карпат.

У результаті вивчення топоніміки Греції і лексики грецької мови істотні висновки були зроблені Ф. Малінґудисом [21]. У топоніміці Пелопоннесу, Епиру і західної частини материкової Греції і лексиці тутешнього населення засвідчений весь спектр слов’янської землеробської термінології, починаючи від обробки орних ділянок (поле, борона, ярмо, мотика, корчувати, вижигати й ін.) і кінчаючи збиранням врожаю і молотьбою зерна (серп, коса, тік, гумно, молотьба тощо.). До цього можна додати також наявність у даних областях таких слов’янських лексем, як жито, пшоно, сад, слива й ін. Слов’янам, які прийшли до Греції, уже були знайомі водяні млини, добре відомі в провінційно-римському світі; борони, пристосовані для обробки орних полів на рівнинній місцевості (до цього греки знали інший тип борони, більш придатний для робіт на передгірних і гористих землях); коси, серпи і мотики тих типів, що були властиві провінційно-римським культурам. Знайомство слов’ян, які розселилися в VI-VII ст. на території Греції, з римською культурою проявлялося не тільки в сільськогосподарській лексиці, але й у термінології, зв’язанії з будівництвом, обробкою металів і дерева, ткацтвом, рибальством і бджільництвом. Досить очевидно, що така ситуація могла мати місце тільки в тому випадку, якщо слов’яни тривалий час проживали в даному ареалі.

Нині зрозуміло, що донедавна пошрена в літературі думка, відповідно до якої ареал початкового проживання слов’ян має виділятися найбільшою зосередженістю слов’янської гідроніміки або чисто слов’янськими водними назвами, є помилковим. Насправді області концентрації гідроніміки певної мовної приналежності відбивають міґрації цих етнічних груп. Типово слов’янські назви вод також не свідчать про давність заселення слов’янами конкретної місцевості, що згадується, це можуть бути реґіони пізнього освоєння ними. Для вивчення етногенезу слов’ян істотна стратиграфія слов’янської гідроніміки, що довгий час не піддавалася розробці. При дослідженні водних назв України О.Н. Трубачов виділив шар архаїчних слов’янських гідронімів [22]. Однак вони можуть відноситися до різних періодів праслов’янської історії, і, судячи з наявності тотожних найменувань на Балканському півострові, найбільш пізні з них відносяться до початку середньовіччя. Отже, ареал цих архаїчних гідронімів ніяк не може відповідати прабатьківщині слов’ян, як думають деякі дослідники.

Коли закладалися основи мови слов’ян, вони проживали в ареалі давньоєвропейських гідронімів і користувалися ними. Необхідно був час для появи власне слов’янської топоніміки. Шар самих ранніх слов’янських гідронімів утворять давньоєвропейскі назви вод, оформлені за допомогою слов’янських формантів, суфіксації, аблаутації та ін. Вони виділені і недавно описані німецьким лінґвістом Ю. Удольфом [23]. Їхній ареал — це землі на північ від Карпат (басейни верхніх течій Одеру і Вісли) і на схід — до правобережжя середнього Дніпра, що відповідає території, освоєної слов’янами в римський час, як вона окреслюється по археологічним даним.

Хронологічно проживання слов’ян у римський час у провінційно-римському ареалі збігається, відповідно до періодизації Ф.П. Філіна, із середнім етапом еволюції праслов’янської мови [5]. У цей час відбуваються серйозні зміни в його фонетиці (палаталізація приголосних, усунення деяких дифтонгів, зміни в сполученнях приголосних, відпадання приголосних наприкінці слова), еволюціонує граматичний лад. Є всі підстави думати, що такі явища були обумовлені насамперед взаємодією слов’ян з іншими етнічними утвореннями [24]. Це повністю відповідає тій ситуації, що відновлюється за даними археології. Найбільш тісні внутріреґіональні контакти, як про це свідчать археологічні матеріали, слов’яни підтримували з племенами ґерманців, і саме в цей час слов’янська лексика поповнився значним числом запозичень з їхньої мови [25, 26].

Наприкінці IV ст. розвиток провінційно-римських культур — пшеворської та черняхівської — перервалося навалою войовничих кочових племен — гунів. Північне Причорномор’я й області до півночі від Карпат були розорені. Припинили функціонувати ремісничі центри, що постачали своїми якісними виробами населення великого ареалу, серед якого значну частину складали слов’яни-хлібороби. Відновити колишнє виробництво було неможливо: майстри-ремісники або загинули під час гуннської навали, або разом з ґерманцями пішли в межі Римської імперії. Продовжували працювати лише "мандрівні ремісники", які зберегли деякі навички. Спостерігається різкий занепад культури, побуту й економіки — рівень матеріальної культури слов’ян початку середньовіччя виявився набагато нижче провінційного-римського.

Ситуація збільшувалася значним погіршенням клімату. Як відомо, перші століття нашої ери в кліматичному відношенні були досить сприятливі для життя і сільськогосподарської діяльності — основи економіки основної маси слов’ян. І археологія яскраво свідчить про значне зростання народонаселення в той час, помітному збільшенні числа поселень і розвитку техніки землеробства. З кінця IV ст. у Європі наступило різке похолодання. Особливо холодним було V століття, тоді спостерігалися найнижчі температури за останні 2000 років. Відзначався різке зростання зволоженості ґрунту, що було обумовлено і збільшенням опадів, і трансґресією Балтійського моря. Підвищився рівень рік і озер, піднялися ґрунтові води, розрослися болота. Багато поселень римського часу виявилися затоплені або підтопленими, а орні землі — непридатними для землеробства. Значні маси населення змушені були залишити Вісло-Одерський реґіон — почалася "велика слов’янська міґрація".

Розселення слов’ян на широкій території призвело до подальшої культурної і діалектної диференціації (рис. 4). У південній частині ареалу пшеворської культури, там, де в етногенезі слов’ян брав участь кельтський субстрат, складається празько-корчакська культура. Починаючи з рубежу V-VI ст. її носії заселяють басейн верхньої і середньої Ельби на заході. Волинь і Прип’ятське Полісся на сході. У самих північних районах Вісло-Одерського басейну на осові венедської частини пшеворської культури формується суковсько-дзедзицька, носії якої поступово поширилися в області, пов’язаній з Балтійським морем (від нижньої Ельби до Вісли). Помітна етнографічна розбіжність цих ранньосередньовічних утворень, що проявлялося в техніку домобудівництва, похоронній обрядовості і формах ліпної кераміки і скроневих прикрас (останнє відноситься до VIII-XII ст.).




Рис. 4. Розселення слов’ян на початку середньовіччя (V-VII ст.)



Відгалуженням венедської групи є й слов’яни, що залишили Вісленський реґіон і оселилися в V-VI ст. у північній частині Східно-Європейської рівнини серед місцевого населення, що належало до балтської та фінно-угорскої мовних груп. Почалася внутрішньореґіональна взаємодія стороннього населення з аборигенами. Цей процес тривав кілька сторіч і завершився слов’янізацією балтів та фінномовних мешканців. До раннього середньовіччя в Псковсько-Ільменському краї належать культури псковських довгих курганів (кривичі псковські) і старожиності узменського типу (словени ільменські), у Полоцькому Подвінні та Смоленській Наддніпрянщині — тушемлинська культура (майбутні смоленсько-полоцькі кривичі), у межиріччі Волги та Клязьми — мерянська культура [27].

У лісостеповій частині межиріччя Дністра й Дніпра в V ст. складається пеньковська культура. Її носіями були анти — нащадки черняхівського населення, що незабаром розширили свою територію за рахунок лівобережної частини середнього Подніпров’я (аж до верхів’їв Сіверського Дінця) і на заході — до нижнього Дунаю, де разом з місцевим романізованим населенням і діставшимися сюди ж слов’янами пражсько-корчакської групи сформували іпотешті-киндештську культуру. У працях візантійських істориків VI-VII ст. є фрагментарні звістки про життя і діяння антів.

Під час погрому черняхівської культури гунами велика група її землеробського населення переселилася на середню Волгу й принесла туди провінційно-римські орні знаряддя і культурні рослини. На території від Самарської Луки до нижньої Ками складається іменківська культура, наступна історія населення якої не залишає сумнівів у належності його до слов’янського етносу. Ще в Х ст., коли на середній Волзі вже домінували тюркомовні болгари, Ібн Фадлан, який відвідав ці землі в складі посольства Багдадського халіфату в 922 р., називає цю країну Сакаліба, а Алмуш — хан Волзької Болгарії — "царем сакаліба". "Ас-сакаліба" — так східні середньовічні історики і географи називали слов’ян.

На середньому Дунаї перші слов’яни з’явилися разом з гунами. Більш численним був приплив слов’янського населення в ці землі в умовах могутньої аварської міґрації. Починаючи з останніх десятиліть VI ст. на просторі від Віденського лісу і Далмації на заході до Потисся на сході виникає аварська культура. Її творцями були не тільки авари, а й більш великі племена, що перебували в їхньому підпорядкуванні або були включені в конґломерат як союзники. Найбільш численну частину населення Аварського каганату складали слов’яни.

Найраніші звістки про прямування слов’янського населення на Балканський півострів датуються першою половиною VI ст., але не виключено, що невеликі групи слов’ян ще раніше осіли в цьому реґіоні. Він був заселений жителями, строкатими в етнічному відношенні (різні іллірійські та дако-фракійські племена, у ряді місць романізовані або еллінізовані), і складав частину Візантійської імперії. З 578-581 рр. почалося освоєння слов’янами і Греції. Заселення цієї великої території Південно-Східної Європи стало результатом широкої інфільтрації слов’янського землеробського населення, а також і численних аваро-слов’янських військових набігів на візантійські землі, коли великі маси слов’ян осідали в завойованих місцевостях. Військові вторгнення створювали умови для наступного розселення хліборобів. Основні маси слов’янських переселенців на Балканський півострів і Пелопоннес спрямовувалися з Подунайських земель, у меншому ступені з Прикарпаття і Північного Причорномор’я [28].

Слов’яни в VII ст. проникли також на острови Егейського та Середземного морів і в деякі райони Малої Азії. Як і в Греції, тут вони поступово асимілювалися місцевими жителями. Навпаки, на Балканському півострові їхнє розселення завершилося слов’янізацією місцевого і стороннього тюркомовного населення. Крім того, невелика група слов’ян осіла на узбережжі Ризької затоки, де їхні залишки під іменем "венди" зафіксовані на початку XII ст. Генріхом Латвійським.

V-VII століттями завершується останній період праслов’янської історії. Розселення слов’ян на великих просторах Європи, їхня активна взаємодія і метизація з іншими етносами порушили спільнослов’янські процеси і заклали основи становлення окремих слов’янських мов і етносів.






По закінченні доповіді В.В.Сєдов відповів на запитання присутніх на засіданні.


Академік В.Н. Кудрявцев: Маю два запитання. Слов’яни, як я розумію, це індоєвропейська спільнота, і самий початковий рух був з Індії, з тих місць. Якщо це так, то коли це було, у які часи? І друге запитання: ви не сказали, коли переселилися північні і південні слов’яни.

В.В. Сєдов: Індоєвропейська проблема — це окрема тема. Я дотримуюся тієї точки зору, що початок слов’ян зв’язаний з центральноєвропейською культурною спільнотою, а походження індоєвропейців — це зовсім інше питання. Найбільш арґументована теорія — походження індоєвропейців з Передньої Азії, розселення їх на цій території. Але існують у науці й інші гіпотези, остаточно це не встановлено.

В.Н. Кудрявцев: До якого часу відносяться перші поселення індоєвропейців у Європі?

В.В. Сєдов: Початкове заселення індоєвропейцями Середньої Європи відноситься до III тисячоліття до нашої ери. А хронологія підрозділу південних і північних слов’ян — це самий кінець І тисячоріччя до н.е. і перші чотири століття нашої ери. Таке членування дає пшеворська культура — північні слов’яни і південні, котрі всотали в себе кельтський субстрат. Причому пізніше членування на західних, східних і південних слов’ян не співвідноситься з цим. Північні слов’яни стали основою для формування польської народності, балтійських слов’ян і північновеликорусів, що етнографічно виділяються дуже чітко за особливостями техніки домобудівництва, жіночого одягу XVIII-XIX с. і за діалектологією. А південні групи слов’ян і антська гілка в основному заселяли Балканський півострів, південну Росію і Північне Причорномор’я.

Академік Г.А. Місяць: А як визначається, хто слов’яни, хто готи, хто ґерманці?

В.В. Сєдов: Тут застосовується ретроспективний метод. Нам добре відомі слов’янські старожиттності раннього середньовіччя. Вони зв’язані з давньоруською, польською, болгарською культурою. І йдучи всередину, простежуючи витоки окремих елементів матеріальної й духовної культури, можна робити висновки про етнос тих чи тих археологічних культур. Але на 100% це зробити не можна, тому що в давнину була маса етносів, що не дійшли до нас.

Академік В.А. Шувалов: Ми вислухали дуже цікаве повідомлення. Як я розумію, ви розглядаєте в основному лінґвістичні й археологічні культурні дослідження для побудови своїх схем міґрації, розселення слов’ян від попередніх племен. Зараз у науці накопичений багатий досвід біологічних досліджень в галузі геному, мітохондрій людини. Маючи великий матеріал про розселення і міґрацію народностей у древні часи в Африці, Європі, Азії, як зв’язати результати біологічних і культурних досліджень і побудувати більш загальну схему того, про що ви говорили?

В.В. Сєдов: Для вивчення етногенезу багато чого могла б дати антропологія. Поки, однак, наука антропологія не має можливості вивчати слов’янський етногенез у тому обсязі, як нам би хотілося. В даний час в антропології для детального етногенезу використовується переважно краніометрія, краніологія. Слов’яни протягом І тисячоліття до нашої ери й І тисячоліття нашої ери спалювали своїх померлих, тому в розпорядженні дослідника такого матеріалу, яким оперує антропологія, немає. А генетичні й інші дослідження — справа майбутнього.








ЛІТЕРАТУРА


1. Гамкрелидзе Т.В., Иванов Вяч. Вс. Индоевропейский язык и индоевропейцы. Реконструкция и историко-типологический анализ праязыка и пракультуры. Т. 1-11. Тбилиси, 1984.

2. Krahe Н. Sprache und Vorzeit. Heidelberg, 1954; Krahe H. Die Struktur der alteuropaischen Hydronymie // Akade-mie der Wissenschaft und der Literatur. Abhandlungen der Geistes- und Sozialwissenschaftlichen Klasse. Bd. 5. Wiesbaden, 1962; Krahe H. Unsere altesten Flussnamen. Wiesbaden, 1964.

3. Абаев В.И. Скифо-европейские изоглоссы. На стыке Востока и Запада. М., 1965.

4. Трубачев О.Н. Ремесленная терминология в славянских языках. М., 1966.

5. Филин Ф.П. Образование языка восточных славян. М-Л., 1962.

6. Свод древнейших письменных известий о славянах. Т. I (I-VI вв.). М., 1991.

7. Седов В.В. Славяне в древности. М., 1994.

8. Мартынов В. Прародина славян. Лингвистическая верификация. Минск, 1998.

9. Брайчевський М.Ю. Римская монета на территории Украины. Киев, 1959.

10. Рикман Э.А. Денежное обращение у племен Днестровско-Прутского междуречья в первых веках нашей эры // Нумизматика и эпиграфика. Т. 9. М., 1971.

11. Абаев В.И. О происхождении фонемы γ(h) в славянском языке // Проблемы индоевропейского языкознания. М., 1964; Он же. Превербы и перфективность // Там же.

12. Седов В.В. Диалектно-племенная дифференциация славян в начале средневековья // История, культура, этнография и фольклор славянских народов. Х Международный съезд славистов. Доклады советской делегации. М., 1988.

13. Топоров В.Н. Об иранском элементе в русской духовной культуре // Славянский и балканский фольклор. Реконструкция древней славянской духовной культуры. Источники и методы. М., 1989.

14. Васильев М.А. Язычество восточных славян накануне крещения Руси. Регионально-мифологическое взаимодействие с иранским миром. Языческая реформа Владимира. М., 1999.

15. Мартынов В. Этногенез славян. Слово и миф. Минск, 1993.

16. Kalmykow A. Iranians and Slavs in South Russia // Journ. of American Oriental Society. 1945. V. 45.

17. Милов Л.В. RUZZI "Баварского географа" и так называемые "русичи" // Отечественная история. 2000. № 1.

18. Godlowski К. Z badan nad zagadnieniem rozprestrzeniena slowian w V-VII w. n.e. Krakow, 1979; Godlowski K. Pierwotne siedziby Slowian. Krakow, 2000.

19. Топоров В.Н., Трубачев О.Н. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья. М., 1962.

20. Седов В.В. Славяне Верхнего Поднепровья и Подвинья. М., 1970.

21. Malingoudis Ph. Studien zu den slawischen Ortsnamen Griechenlands. Bd. 1. (Akademie des Wissenschaft zu Mainz. Abhandlungen der geistes-SocialwissenschaftIichen Klasse. 3). Mainz; Wiesbaden, 1981; Malingoudis Ph. Toponymy and History. Observations concerning the Slavonic Toponymy of the peloponnese // Cyrillo-methodianum. VII. Thessaloniki, 1983; Malingoudis Ph. Fruhe slawische Elemente im Namensgut Griechenlands // Die Volker SUdosteuropas im 6. Bis 8. Jahrhundert. Miinchen, 1987; Малингудис Ф. Славяно-греческий симбиоз в Византии в свете топонимии // Византийский временник. Т. 48. М., 1987.

22. Трубачев О.Н. Названия рек Правобережной Украины. М., 1968.

23. Udolph J. Hidronimia staroeuropejska i praslowianskie nazw wodne // XII Miedzynarodowy kongres slawistow: Streszczenia referatow i komunikatow. Jezykoznawstwo. Warszawa, 1998.

24. Shevelov G. A Prehistory of Slavic. N.Y., 1965.

25. Kiparski V. Die gemeinslavischen Lehnworter aus dem Germanischen. Helsinki, 1934.

26. Бернштейн С.Б. Очерк сравнительной грамматики славянских языков. М., 1961.

27. Седов В.В. Древнерусская народность. Историко-археологическое исследование. М., 1999.

28. Седов В.В. Славяне. Историко-археологическое исследование. М., 2002.






[В. В. Седов. Этногенез ранних славян // Вестник Российской Академии наук. — Том 73. — № 7. — С. 594-605 (2003).]

Переклад http://litopys.kiev.ua/ за електронною версією Vivos Voco









Головна



Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли хтось з наших сучасників уживає назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступає по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.