‹‹     Головна





НАРОДНЫЙ РАЗСКАЗЪ „ПРО ЩАСТЕ“.


[Киевская старина. — 1889. — Т.25. — №4. — С.196-199.]



Печатаемый ниже разсказъ записанъ въ м. ВеркіевкЂ нЂжинскаго уЂзда, черниг. губ. отъ крестьянина П. М. Середки. Разсказъ этотъ былъ вызванъ чтеніемъ разсказа гр. Л. Н. Толстаго «Счастье», которое дало поводъ слушателямъ къ различнымъ сужде-/197/ніямъ. УбЂжденный тонъ разсказчика доказывалъ, что онъ смотрЂлъ на свой разсказъ не какъ на сказку, а искренне вЂрилъ въ его правдивость.


«Ось постійте жъ лышъ, и я вамъ роскажу про щастя. Ото бувъ соби такый чоловикъ, що знавъ, хто вродывся щаслывий, а хто безщасный. Якъ тыльки гляне чы на людыну, чы на скотыну, такъ и бачыть: ото жъ щаслыве, а то ни. И було въ того чоловика скилько тамъ дитей, — уси щаслывы, тылько одынъ сынъ-парубокъ нещаслывый. Прышло уремя женыть того сына, а въ его вже и дивка на прымети е. Росказавъ винъ батькови, чыя дивка, побачывъ іи батько и заразъ узнавъ, що й вона нещаслыва. Отъ винъ и каже сынови: знаешъ шо, сыну: не беры сіеи, беры онъ таку то й таку! (А то щаслива). — Ни вже, каже сынъ, якъ не тую, такъ зовсимъ не хочу женытьця. Якъ уже батько не вговорявъ ёго, — винъ усе свое. «Выдно, така вже его доля», подумавъ батько и оженывъ его, якъ той хотивъ. Пожылы воны трохы, батько и каже молодымъ: «гледить же, диты, жывить теперъ у мене, а якъ помру я, то не одризняйтесь одъ старшого брата, бо вы обое нещаслывы.» Якъ почулы се молоди и давай радытьця: колы мы нещаслыви, то ходимъ одъ ихъ зовсимъ, — може мы свое щастя найдемъ. Прыйшлы до батька. «Такъ и такъ», кажуть, «пустить, тату, насъ шукать щастя; пійдемъ мы одъ васъ, щобъ и не жыть передъ вашымы очыма нещаслывымъ». Чого вже батько не робывъ, якъ не благавъ ихъ — ни: «пустить», та й годи. Отъ батько благословывъ — «идить, диты, куды знаете: така вже мабуть Божа воля» оддилывъ имъ, що знавъ, запряглы воны кыбыточку, поихалы. Идуть день и другый, може воны тамъ и зъ тыждень, обо й зъ мысаць издылы и бачять разъ на дорози, на выизди зъ села, лазыть двое щенятъ — выдно хтось выкынувъ лышнихъ. Жинка й каже: «возмимъ, чоловиче, одно лучченьке, може якъ небудь выгодуемъ, воно здастця.» Узялы. Чы скоро, чы не скоро обибралы воны соби мисто, купылы земелькы, грунтыкъ, волыкивъ, овечечокъ за ты грошы, що давъ имъ батько, и сталы жыть. И собачя тее изъ маленького стало добрымъ собакою — выгодувалы его то молочкомъ, то хлибцемъ. Ставъ той собака доглядать худобы. И що жъ бы вы думалы: за що воны не визьмутьца — въ усему имъ удача: хлибъ родыть добре, скотынка здорова, овечкы, свыни, куре — все плодытьця добре, а росте — якъ зъ воды йде. Отъ годивъ черезъ шисть у ихъ стало таке хазяйство, якого и въ батька не було. Згадалы воны разъ батька да й кажуть: «отъ же батько й не знае, що намъ тута такъ добре; — напышимъ до его пысьмо, нехай /198/ прыиде перевидаетця, порадуетця на наше життя». Порадылысь, послалы. «Такъ и такъ, тату: жывемо мы, слава Богу, у достаткахъ — прыизджайте перевидатьця, отъ вамъ и грошы на дорогу». Дывуетьця старый, не вирыть. «Треба», думае, «поихать, побачыть». Прыизджае. Бачыть по хазяйству, що всего вволю, и не може додуматьця, що воно за знакъ: вже й на дитей дывывся, и на птыцю, и на скотынку, що дома була — не выдно щаслывого! Дывуетьця старый, не знае, що й подумать. У вечери сивъ на порози, выглядае скотыну зъ поля. Пройшлы свыни зъ овчара, пройшлы телята, пройшлы коровы зъ череды — не ма щаслывого; колы се пастухы женуть отару овець, а за нымы й собака у двиръ; тыльки глянувъ старый — «ага, ось де щастя»! Повечералы, батько й каже: «знаешъ що, сыну: звелы, щобъ убылы отого собаку.» — «На що, каже сынъ: винъ у мене дуже добрый собака, жалько, мы его зъ жынкою маленькымъ найшлы да выгодовалы, служывъ винъ намъ скилько годъ — за що его убываты? — Ось убый, я тоби кажу, — вамъ лучче буде». Що ты будешъ казать? треба батька послухать. Прыйшлы пастухы на другый день, хазяинъ и каже: «убыйте заразъ собаку». А пастухы «ни за що, кажуть, не вбьемо, лучче вы насъ расчытайте. Вы думаете, що се мы бережемо овецъ? Се все собака». Такъ и не захотилы. Нанявъ винъ другыхъ, попаслы воны день чы два — «убыйте собаку». — «На що мы будемъ таку розумну тваръ убывать? Не за-для того наймалысь». И покынулы. Отъ же найшовся такый, що не пожаливъ: якъ убыть, такъ и убыть, — убывъ и покынувъ у городи (такъ звеливъ старый). Хазяйка ажъ заплакала за собакою; а батько сивъ у двори и дывытьця въ городъ. Колы се бижать куре, одынъ пивень пидбигъ до того собаки да й клюнувъ его и разъ и два. «Ну, каже старый, добре. «Уходыть у хату да й каже до невистки. «Отъ що, доню, — завтра, прыйшовшы зъ церквы, поиду я до дому, дакъ зарижъ мини на дорогу оттого пивня. Да гледы, не пробуй и никому не давай его пробувать; що негодытьця, те закопай, а що годытьця, те для мене зжаръ». На другый день пошовъ хазяинъ зъ батькомъ до церквы, а хазяйка заризала пивня и жарыть. Диты й давай просыть: «дай, мамо, покоштувать того пивныка що дидови заризала». — «Не можна, каже маты, дидъ не веливъ». Старшенькый же одыйшовъ, а меньшый, годивъ чотыры хлопчыкъ, просыть да й просыть; вона его й ударыла, а винъ усе свое просыть, плачучы. Колы се входыть сусидка. «Чого се у васъ, сусидочко, плачъ рады празныка»? — Такъ и такъ, свекоръ не веливъ коштувать пивня, а воно лизе, якъ сліота, — я й ударыла». «Э, голубонько, свекоръ сегодни тутъ, а завтра й поихавъ, а диты /199/ повсегда зъ тобою: дай ему трошкы, одщыпны тамъ чого небудь — воно й не выдно буде». Вона такъ и зробыла. Повернулы люде зъ церквы, входыть и хазяинъ зъ батькомъ; тылько глянувъ старый на дитей, такъ и вбачывъ, що ему треба. Силы обидать: «Давай же, дочко й пивня». — «А вы жъ казалы: на дорогу». — «Эге, то такъ треба було казать; а теперъ можна исты, бо вже е у васъ щаслывый», да й указавъ на того хлопчыка, що пивня покоштувавъ. Да й росказавъ имъ усе. «Ото черезъ те у васъ такъ добре хазяйство велось, що бувъ у васъ щаслывый собака; а якъ бы собака въ поли здохъ, то й щастя тамъ бы осталось, и звелось бы ваше хазяйство. А якъ клюнувъ пивень собаку, дакъ щастя перейшло въ пивня, а теперъ у хлопчыка. Живыть теперъ да Бога хвалить, — усе ваше пры васъ буде“.




[Народный рассказ «про щасте» // Киевская старина. — 1889. — Т.25. — №4. — С.196-199.]















© Сканування та обробка: Максим, «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua/)
19.VIII.2006








  ‹‹     Головна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.