‹‹     Головна





Максим БИСТРИЦЬКИЙ

ВАШІ ЯЙЦЯ ТУХЛІ!

Про орфографію та мовну норму в світлі сучасних інформаційних технологій


[Для «Телекритики»: http://telekritika.ua/view/2009-09-19/48049, авторський варіант.]



Де що є:
           Вступ
           Частина перша. Електронні бібліотеки
                   Шкода від бібліотек. Правові засади функціонування. Перспективи
           Частина друга. Мовна норма
                   Історія та теорія. Жбурляння книжок на підлогу 1910 року.
                   Сучасні правописні дискусії. Приклади
           Замість післямови



Вступ


Правописні війни для українців не дивина. За останні два століття нашим письменством було перепробувано десятки правописних норм, деякі з них на певний час ставали офіційними, а деякі так і залишалися шаленим авторським вивертом. Пояснити особливу напругу, яка виникала навколо вибору перших правописів, нескладно, адже тоді йшлося не про що інше, як про розв’язання найпершої задачі будь-якого національного руху — кодифікації нової (в інших термінах — відродженої) високої культури, що могла б виступати від імені певної території, об’єднуючи етнографічні групи в народ і відкриваючи шлях політичним вимогам аж до утворення власної самостійної держави. Ця задача полягала в укладенні загальновизнаного словника, граматики, а отже, й єдиного правопису, що забезпечувало стандартизацію, потрібну для мови, яка починає виконувати функції національної. Проте значно важче пояснити запеклість сучасних дискусій навколо єдиного українського правопису, вже усталеного десятиліттями шкільної освіти та державної практики.

Через певні політичні обставини, про що докладно поговоримо далі, сучасний правопис не задовольняє окремі групи патріотично налаштованої громадськості, які вже п’ятнадцять років готують країні проекти «найновіших редакцій» та пропозиції змін орфографії та мовної норми. Деякі видавництва, очолювані прихильниками реформ, не діждавшись за цей час бажаних для них змін, переходять на самочинні варіанти і заводять у своїх виданнях певні систематичні помилки, слід особливо відмітити, кожне власні. Правописна дискусія, таким чином, з теоретичної переноситься в площину практики, фактично стає відкритою війною видавництв та читачів, поставлених перед вибором: читай тільки так, як ми пропонуємо, або шукай інші пропозиції. Читач, підготовлений загальною середньою освітою, стає заручником фанаберії видавця. Як і сто років тому, єдиний український мовний простір роз’їжджається на ізольовані сектори — школа, художня література, науковий переклад, офіційні видання. У пересічній книгарні за одним заходом можна легко нарахувати зо кілька самочинних правописів, які практикуються різними приватними видавництвами. Особливо помітно просунулись у впровадженні систематичних помилок до своїх видань редактори видавництва «Критика», чиє знущання над українською орфографією обійти увагою неможливо.

Розвиток мережевих технологій вносить нові, надзвичайно цікаві корективи як у теоретичну дискусію, так і в щоденну практику, руйнуючи стереотипні обмеження та відкриваючі нові можливості для всіх зацікавлених учасників. Вузол проблем, що вони з появою сучасної технології виникають просто зараз, на наших очах, і є предметом моєї замітки-відповіді на опус редактора «Критики» Вадима Дивнича, що наприкінці червня з’явився в «Телекритиці» (http://telekritika.ua/media-suspilstvo/culture/2009-06-24/46408).



* * *


Тієї спекотної червневої середи я кілька годин провів у бібліотеці Вернадського, розшукуючи якісь матеріали. Результат був задовільний, як для звичайного бібліотечного дня, — кілька статей та виписок із журналів. Та значну частину часу я витратив на порожні організаційні клопоти: заповнював бланки, ждав відповіді книгосховища, а також катався Києвом із центрального корпусу бібліотеки до корпусу на Володимирській вулиці. На жаль, при цьому більшість запланованих на той день завдань виконати не зміг — у найбільшому в Україні бібліотечному фонді при ближчому знайомстві часто доводиться наштовхуватися на прикрі прогалини. Чекаючи, поки виконають моє читацьке замовлення, або з якоїсь випадкової причини надішлють відмову, я мріяв про ідеальну бібліотеку — добре укомплектовану, з пошуком книжок та цитат, автоматизовану, в якій мій час не витрачався б марно на супровідні дії. Зізнайтесь, ви, хто користується книгосховищами та архівами, кому доводиться робити численні ксерокопії, фотографії та виписки, також задумувалися про кращу організацію роботи?

Далі не набридатиму малоцікавими розповідями про свої побутові обставини. Результати походу до бібліотеки вже з’явилися на сайті «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua/), або незабаром з’являться в проекті віртуальних шевченківських читань ua_kobzar. Зате мені ввечері того дня було надзвичайно цікаво натрапити на замітку про себе в «Телекритиці». Адже дуже нечасто записи в блоґах стають предметом обговорення на зовнішніх ресурсах. Цікавість, утім, швидко змінилася розчаруванням. Кожному, хто хоч раз потрапляв на мережеві дискусії, відомо, наскільки поширені тут класичні прийоми брудної газетної полеміки. Замітка виявилася звичайнісіньким пасквілем, головною ціллю якого стало не обговорення нібито піднятих проблем, а шельмування моїх персональних якостей та вчинків, виходячи із загальних міркувань нанесеної образи. Прийом заперечення класичний:


— Ет, бабко, твої яйця тухлі! — каже жінка лоточниці на ринку.

— Що-що? — заперечує та. — Мої яйця тухлі? Та ти сама тухла! Це ти кажеш мені про мої яйця? Ти? Бува, це не твого татуся вошва в канаві заїла, мамця загулювала з французами, а бабця відкинулася в дешевому притулку? Лишень гляньте на неї, цілу скатертину замість хустки напнула! Авжеж, знаємо, звідки в неї ота хустка й капелюшки. Якби не гусари, зараз не ходила би така вичепурена. Добропорядні ж бо господу доглядають, а оцій саме місце в буцегарні. Заштопала б краще свої діряві панчохи!

Коротше кажучи, лоточниця в ній не помітить жодної доброї рисочки. Вона мислить абстрактно і підсумовує все — хустку, капелюшок, скатертину, до кінчиків пальців та інших частин тіла, з батьком а всією ріднею вкупі, — виключно у світлі того злочину, що та посміла назвати її яйця тухлими. В її очах усе, наскрізь усе забарвлюється в колір цих тухлих яєць, хоча ті гусари, про яких згадала лоточниця (коли вони, звісно, мають до жінки хоч якесь відношення, а в цьому можна серйозно сумніватися), напевно звернули б увагу на зовсім інші прикмети.

Геґель. Хто мислить абстрактно? (1807)


І саме таким об’єктом критики мимоволі довелося стати мені, після того, як у приватному блозі (http://maksymus.livejournal.com/) написав про правописні збочення видавництва «Критика» та про сучасні технології, що допомагають незадоволеним читачам виправляти помилки видавців.

Натрапивши на мій блоґ, обурений представник видавництва, цілком у відповідності до жанру заперечень лоточниці, не вигадав нічого кращого, як змішати докупи все, що міг собі уявити про кривдника. Ображений записом про свій самочинний правопис, критиківець добряче повправлявся в абстрактних психологічних дослідженнях і над гілкою супровідної дискусії в блозі. Серед його плутаних «соціо-політичних» звинувачень, довільних вигадок, персональних образ та оціночних суджень нелегко виокремлювати справжні проблемні моменти, на яких варто було б зосередитися в першу чергу. Ну хіба не дивно пов’язувати досить спеціальне питання додаткових інтервокальних звуків з припущенням про чиєсь комсомольське минуле, або проблеми електронних текстів вирішувати відносно ставлення до певного академіка НАН України чи якогось нікому невідомого одесита? Розбирати кожен закид окремо, коли звинувачення йдуть від загальних уявлень, немає сенсу; забарвлена в густий колір «тухлого» правопису філіппіка віддає мені право самому виокремити з цього критиківського сумбуру важливі питання.




Частина перша. Електронні бібліотеки


Перші електронні бібліотеки, тобто зібрані разом цифрові матеріали, доступні для читачів за допомогою комп’ютера, з’явилися ще до появи всесвітньої мережі. Традиційно найстарішою бібліотекою текстів у цифровому форматі, яка створювалася саме як універсальне цифрове зібрання, вважається «Проект Ґутенберґ» (http://www.gutenberg.org/), що кілька десятиліть поповнюється волонтерами з різних частин світу. Її заснування, радше символічне оцифровування Декларації незалежності та Конституції США, у 1971 році стало можливим завдяки виділеному машинному часу, що коштував тоді сотні тисяч доларів. Щоб мати уявлення про масштаби та складність виконаної роботи, можна зазначити, що за наступні двадцять років, до середини 90-х, кількість оцифрованих текстів у цьому проекті ще не перевищувала однієї тисячі.

Ідея відкритих інформаційних ресурсів з можливістю пошуку, обробки та зберігання текстової інформації отримала своє справжнє втілення з об’єднанням державних, наукових, бізнесових мереж у мережу Інтернет. У середині 90-х бібліотечні проекти в мережі почали з’являтися як відповідь на запити все зростаючої кількості користувачів. Розвиток технології, здешевшання технічних засобів і всього ланцюжка підготовки електронного тексту від набору чи розпізнавання аж до утримання сайтів відкрили можливість волонтерам-популяризаторам зробити свій внесок. 1994-го року, із зібрання популярної фантастики відкрилася перша російська універсальна електронна бібліотека Мошкова (http://lib.ru/). З появою розрізнених збірок творів шкільної програми літератури та кількох популярних історичних робіт розпочалася історія власне українських електронних бібліотек. З тих початкових проектів до нашого часу збереглася, здається, лише чудова бібліотека української поезії «Поетика» (http://poetry.uazone.net/).

Власні електронні ресурси з’являлися при сайтах університетів (для прикладу можна назвати сайт Львівського університету, де з 2001 року розміщуються «Нариси» Наталі Яковенко (http://history.franko.lviv.ua/) та архівних установ (http://www.archives.gov.ua/). До наповнення української мережі зі свого боку підключалися великі бібліотеки (скажімо, «Кіровоградська обласна універсальна наукова бібліотека» http://www.library.kr.ua/elib/). Також на початку 2000-х окремі ентузіасти починають створювати свої проекти: «Українська спілка» (http://spilka.us.org.ua/), «Джерело» (http://ukrlib.com/), «AeLib» (http://ae-lib.org.ua/), «Бібліотека української літератури» (http://www.ukrlib.com.ua/) та ін. Тут варто зазначити, що розвиток власне українських мережевих проектів, що ґрунтуються на волонтерських засадах, весь час наштовхувався на нестачу оцих саме волонтерів. Адже, коли до цього доходив розвиток української мережі, прикрим чином виявлялося, що багатьох потенційних помічників уже було залучено до більших, або до російських, або до інших закордонних ініціатив. Не зупинятимусь на причинах, вони очевидні: постійне відставання української інтернет-галузі (зокрема, вільні сервери та файлообмінники), повільна комп’ютеризація реґіонів, мовна ситуація у великих містах, часто політичні уподобання. Мабуть, тепер до цих причин варто буде додавати правописні негаразди.

Мій індивідуальний проект «Ізборник. Історія України IX-XVIII ст. Першоджерела та інтерпретації» (http://litopys.kiev.ua/) був розпочатий у серпні 2001 року. Основною початковою метою було оцифровування найвідоміших історичних джерел та супровідної навчально-довідкової літератури для вишів. Відкритий з українського перекладу Іпатіївського літопису, сайт у загальних рисах набув свого сучасного вигляду до 2004 року поєднанням в одній бібліотеці цифрових текстів з історії, політології, мовознавства, літературознавства, культурології. Кожне нове поповнення в частині джерел одразу тягнуло за собою поповнення в розділах довідкової та наукової літератури. Поступово, відходячи від початкової концепції, з полички давньої української літератури сайт перетворився на електронну збірку праць та текстів з українознавства в широкому розумінні, орієнтовану на студентів, дослідників та всіх зацікавлених. Останнім великим поповненням став цього року розділ, присвячений Тарасу Шевченку; він тісно зв’язаний з розвитком окремого проекту віртуальних шевченківських читань ua_kobzar.





Шкода від бібліотек. Правові засади функціонування


Назва «електронна бібліотека» — найпоширеніша для колекцій цифрових текстів різних форматів — застосовується, проте, на позначення такого явища, що воно значно відрізняється від звичайних паперових книгозбірень. Функціонування електронних бібліотек має свої особливості на всіх рівнях: визначення одиниць зберігання, обслуговування, каталогізація, організація доступу читачів. Сучасна електронна бібліотека в певному розумінні перебирає на себе деякі функції видавця. Тому текст, розміщений у такій бібліотеці, часто називають також «електронною публікацією», бо потенційно необмежений доступ за допомогою комп’ютера до ресурсів відкритої он-лайн бібліотеки дозволяє інтерпретувати її як засіб масової інформації. Втім, як і будь-який сайт, від блоґу до домашньої сторінки.

Саме це наражає упорядників електронних бібліотек на всі можливі звинувачення з боку видавців поліграфічної продукції, на кшталт тих, що їх озвучив критиківець. Вдаватися глибоко в питання авторського права мені тут не випадає. В цьому пункті я повністю і беззастережно визнаю, що електронні бібліотеки поки не захищені від таких нарікань та навіть судових позовів, на відміну від звичайних бібліотек, традиційно прирівнюваних до закладів культури. Питанню функціонування електронних бібліотек, їх взаємодії з видавцями та власниками авторських прав, присвячена величезна полемічна література. Позиції загалом незмінні й озвучувалися неодноразово — видавці вважають, що бібліотеки порушують авторське право і шкодять комерції, натомість утримувачі бібліотечних ресурсів відкритого доступу відповідають, що електронний текст у таких бібліотеках є цілком новим феноменом віртуального світу, до якого слід застосовувати нові підходи. Для перших було б справжнім подарунком прирівняти сайти до ЗМІ, як це зробили в Казахстані та як час од часу висувають у законопроектах наші реґіонали, другі мріють — а чому б ні? — про обов’язковий електронний бібліотечний примірник. А поки мережа пропонує необмежені можливості для того, щоб обійти сучасне законодавство з авторського права. Можна вказати на успішне функціонування файлообмінників та тематичних груп розсилки, які обмінюються оцифрованими текстами між собою. Справді, які можуть бути формальні нарікання на величезний російський каталог Інфаната/Натахаус? Вони ж бо не розміщують тексти, самі лише посилання на них. Отже, розмірковуючи про авторське право в мережі, варто постійно брати до уваги, що захистити його в сучасному вигляді вже практично неможливо. А накопичені в різноманітних розрізнених груп волонтерів гігабайти електронних текстів так чи так неодмінно потраплятимуть до відкритого доступу.

В українському сеґменті мережі питання авторського права набуває ще більшої гостроти через особливості культурно-історичного характеру. Адже до сучасної мовної ситуації (за приблизними оцінками лише десята частина українських із територіального походження сайтів ведуться українською мовою або мають українську версію) та значного відставання розвитку системи власних мережевих ресурсів і, як наслідок, як я вже бідкався вище, відтоку волонтерів через брак точок докладання зусиль, додається зовнішнє правове обмеження, яке дозволяє для законного розміщення в бібліотеках відкритого доступу хіба що видання радянської доби та ще давніші друки. Для частини першоджерел воно не відіграє суттєвої ролі, основний корпус публікувався саме тоді, але в частині довідкової літератури це обмеження обертається катастрофою. Бо за відсутності нових українських матеріалів, довідників, словників, монографій, статей, перекладів читачеві залишаються самі радянські інтерпретації. Як і у всіх інших публічних сферах українського життя, і тут до решти проблем додається проблема створення, ба навіть відвоювання, українського інформаційного простору. Хіба може в такій ситуації здивувати ідея про обов’язковий електронний примірник для некомерційних публічних бібліотек? Можливо, перші кроки в цьому напрямі робляться в обов’язковому електронному примірнику авторефератів дисертацій, котрі отримує наша Наукова бібілотека імені Вернадського і розміщує у відкритому доступі в мережі. (Питання еталонного електронного примірника потребує окремого обговорення.)

Чи завдають електронні бібліотеки шкоди комерції? Об’єктивні дослідження мені невідомі, за свідченням спеціалістів, вони в Україні не проводилися через значні витрати, тому утримуюсь відповідати «так» чи «ні». Можна переформулювати запитання інакше: чи шкодять комерції бібліотеки взагалі, в тому числі звичайні книгозбірні? У пасквілі критиківця подибуємо характерний приклад застосування прийому лоточниці і в підході до цієї проблеми. Так, цілком теоретично, із загальних міркувань про апріорну шкоду від електронних бібліотек, він вивів, що «Нарисів» Н. Яковенко не може бути в мережі, бо їм доводиться додруковувати четвертий наклад. (Залишу як несуттєві вигадки, висловлені при цьому про мою персону, аж до гайдамаччини включно, через те, що цей текст не потрапив до «Ізборника».) Натомість добре відомо, що текст підручника був розміщений у відкритому доступі на сайті Львівського університету (http://history.franko.lviv.ua/) ще вісім років тому. То чи не наявність електронного тексту для публічного ознайомлення збільшувала попит на паперовий варіант весь цей час? Цей приклад, звісно, свідчить лише про некомпетентність Вадима Дивнича, досвіченіший критик знайшов би кращі свідчення, які за замовчанням продемонстрували би збитки від бібліотек. А втім, вже на цьому кумедно проваленому прикладі можна з упевненістю зазначити, що безперечно існують додаткові фактори, що можуть впливати на рівень продажу поліграфічних виробів значно потужніше за наявність чи відсутність віртуального примірника в електронних бібліотеках.





Перспективи електронних бібліотек


Сьогодні найближчі перспективи розвитку електронних бібліотек виглядають так. У світі давно відійшла в минуле доба побудованих на голому ентузіазмі приватних некомерційних сайтів. До справи, якою раніше професійно займалися тільки окремі групи при університетах та наукових бібілотеках, як частиною чи то освітнього процесу, чи виходячи з потреб збереження текстів для обмеженого кола своїх читачів, долучилися корпорації, основною сферою діяльності яких є робота з інформацією в Інтернеті. Провідною компанією є Google Inc., яка надає повний або обмежений американським законодавством доступ до мільйонів оцифрованих книг та журналів у рамках проекту «Книги Google» (http://books.google.com/). Для українського користувача це вже сьогодні відкриває доступ до цифрових копій багатьох тисяч українських книг та журналів, що колись потрапили на збереження в американські та європейські бібліотеки-партнери цієї програми.

Окремі віртуальні бібліотечні ініціативи підтримуються урядами та міжнародними організаціями, виходячи з їхніх культурних потреб. З видатних досягнень варто відмітити проект Національної бібліотеки Франції Gallica (http://gallica.bnf.fr/), що був відкритий для користувачів всесвітньої мережі 2006 року в конкуренції з Google’ом, як заявив тодішній президент бібліотеки Жан-Ноель Жаннане, для запобігання загрозі французькій культурі та культурній різноманітності. Цей проект мав розвиток і підтримку з боку європейських інституцій, і в листопаді 2008 року була відкрита всеєвропейська електронна бібліотека Europeana (http://www.europeana.eu). У Російській Федерації цього року урочисто відкрилася Президентська бібліотека імені Б. Єльцина (http://www.prlib.ru), метою створення якої є «активний вплив на масову суспільну свідомість шляхом формування єдиного інформаційного простору». У квітні розпочала роботу «Світова цифрова бібліотека» (WDL: http://www.wdl.org) для «сприяння міжнародному та міжкультурному взаємопорозумінню». Значних результатів в оцифровуванні своєї культурної спадщини досягли польські електронні бібліотеки, об’єднані тепер у «Федерацію цифрових бібілотек» (http://fbc.pionier.net.pl/). Чи можна порівняти з вищезгаданими потужними над- та національними проектами відкритий цього року Національною бібліотекою України імені В. Вернадського доступ до українських наукових журналів (http://www.nbuv.gov.ua/portal/), або репозиторій старих друків при Київському університеті (http://www.rarelib.undp.org.ua/ukr/) всього на кілька тисяч одиниць, підтриманий ЮНЕСКО?

Ще один перспективний напрям організації відкритого доступу до цифрових книг сьогодні пропонують електронні архіви, такі як сайт «Internet Archive» (http://www.archive.org/). Його відкрита для поповнення читачами неприбуткова електронна бібліотека (http://openlibrary.org/), побудована за принципом «One web page for every book ever published» («один сайт для всіх книжок, що коли-небудь друкувалися»), приваблює багатьох волонтерів. Уже сьогодні в ньому без огляду на авторське право зібрано понад мільйон повнотекстових видань, серед яких трапляються й українські, додані українськими користувачами. Організовані з елементами соціальних мереж, подібні проекти електронних архівів впроваджують елемент конкуренції між волонтерами, додаючи ігрове зацікавлення в процес оцифровування.





Бібліотекаре, ти злодій!


Але в самій Україні оцінка електронних бібліотек як культурного явища залишається справою майбутнього. Досі можна взагалі не помічати важливість створення електронних бібліотек для самого існування української культури в нову інформаційну добу. І робиться це надто вже успішно. Так успішно, що трапляються курйозні випадки аґітації бібліотекарів проти електронної книги!

Отже, справа українських електронних бібліотек поки залишатиметься на відкуп ентузіастів, аматорів і окремих наукових та освітніх установ з просвіченими керівниками, де тільки-но починають збиратися тематичні добірки, переважно з власних видань та колекцій. Жоден із існуючих на сьогодні українських проектів не може скласти конкуренцію навіть аналогічним російським, не кажучи про європейські. Взяти хоча б вузьку сферу мовознавства, пам’ятаючи про те, що основними темами в нашому сеґменті залишаються мовні, літературні та історичні. Портал Грамота.ру (http://gramota.ru/), Національний корпус російської мови (http://www.ruscorpora.ru/), Етимология й історія слів російської мови (http://etymolog.ruslang.ru), Російська література та фольклор (http://feb-web.ru/) та багато-багато інших подібних проектів просто не мають українських аналогів. І нечисленним волонтерам, які в нас заповнюють цю прогалину на громадських засадах, не отримуючи жодного комерційного зиску, доводиться риторично благати навіть не про сприяння, а хоча б про мінімальну увагу і розуміння. Бо таким суспільним захистом, який здавна мають звичайні бібліотеки, електронні довго ще не користуватимуться, і з цим доводиться рахуватися. Наприклад, приховувати відкритий доступ за дружньою реєстрацією, як це робить «Книгосховище українського мовця» (http://www.madslinger.com/bookvault/). І виправдовувати законні нарікання тим, що з публічного доступу на першу вимогу вилучатимуться тексти, власники авторського права на які з якихось причин не бажають подальшого розміщення своїх видань у мережі.





Частина друга. Мовна норма


«Автор цілком переконаний, що не тільки самовільні заборони й дозвіл, а навіть слушні й доречні, призводять лише до калічення й зодноманітнення мови, коли вони подаються в супроводі тієї думки, що гарне в мові міряється віддаленням від російського, польського тощо і орієнтацією на найвідсталіші культурно верстви українського населення. На його думку, органічний і на своєму місці мовний барбаризм кращий, ніж недоречний „українізм“, а вже надто вигаданий штучний, бо „кращий живий собака, ніж мертвий лев“.» Олекса Синявський



Історія та теорія


Тепер поговоримо про правописні проблеми. Хоча основні звинувачення критиківця були спрямовані на електронні бібліотеки та порушення прав видавця, саме питання української мовної норми, на мою думку, стало справжньою причиною появи пасквіля. Це змушує, перш ніж переходити до розгляду окремих систематичних помилок, звернутися до підстав правописних дискусій загалом.


Мова відіграє надзвичайно важливу роль в уявленнях людей про себе. У відокремленні «своїх» од «чужих», зрозумілість їхньої мови стає чи не найголовнішою ознакою. І ця ознака набула цілком особливого значення в новітню національну добу, з часу, коли почали складатися сучасні нації.

Ідея про те, що мова є визначальною особливістю нації, з’явилася в період наполеонівських війн та пошуків німецькими романтиками вічних, незмінних та природних внутрішніх кордонів, що відрізняли б їхню націю від решти. Її чи не вперше сформулював Йоганн Ґотліб Фіхте 1806 року в «Бесідах до німецького народу», надійно зв’язавши націю та культуру напозір об’єктивним кордоном мови, відкривши цим нову добу в історії народів. Відтоді протягом наступного століття від країни до країни повторювалася та сама картина. Етнографи, мовознавці, літератори відкривали світу, викликали до життя мови, культури, а зрештою, народи і народності. Деяким з цих мов пощастило прорватися до друкарського верстату і виробити сталі літературні варіанти, а найуспішнішим — опанувати державний апарат й освіту в своїх країнах і стати національними мовами.

Існують дві основні точки зору на цей процес. Перша, традиційна, що поділяється популярною культурою, підтримується державною ідеологією, утверджується в щоденних комеморативних практиках (а в нових державах ще й нав’язується історичною політикою) виходить із самоопису національних рухів і називає його «відродженням нації». Згідно з цією версією, народ «пробуджується» до національного життя, здобуває незалежність, втрачену в прекрасну давнину, і в ідеалі являє світу свою неповторну культуру, звільнену від усього чужорідного. Зайвим буде казати, що мова й етнічність для такого погляду зв’язані нероздільно. І це не дивно, адже політичні вимоги колись з’являлися разом із перетворенням мови на національний символ:



...судити Україну рідне слово буде...

Єдиний скарб у тебе — рідна мова,
Заклятий для сусідського хижацтва:
Вона твого життя міцна основа,
Певніша над усі скарби й багатства...

Пантелеймон Куліш


Зацікавлених українською варіацією традиційних поглядів відішлю до збірки цитат Олекси Тихого «Мова — народ».


Зовсім відмінна точка зору панує в сучасній науці, де на всі поняття національного лексикону, також і на мову, дивляться як на історичні дискурсивні конструкції, що виникли в модерну добу. «Відродження» та «пробудження» розглядаються як національні проекти, що вони винаходили нації, як і їхні мови, там, де тих раніше не існувало. Згідно з цією точкою зору групи інтелектуалів, здобувши владу чи вплив, при вдалому перебігу національного проекту та за сприятливого збігу обставин нав’язують вироблену літературну мову неписьменному до того широкому загалу шкільною освітою. Тобто, не мова утворює націю, а навпаки — нація утворює мову, визначаючи її кордони та норми. (Хочу застерегти, що йдеться про абсолютно всі сучасні національні мови без винятку, бо звична аберація зору, породжена залученістю людини до своєї культури, спонукає наділяти її всіма можливими перевагами, на противагу будь-яким чужим, — тяглістю, давністю, розробленістю тощо.)

Дослідники, котрі приймають цей погляд, виділяють як фундаментальні для визначення окремої національної мови два поняття — діалект та мовну норму. Поняття діалекту покликано пояснити, чому не всі носії мови, визначеної як цілість, розмовляють однаково, часто незрозуміло один для одного, поєднати під однією національною назвою різні територіальні варіанти, що за інших політичних обставин цілком могли б розглядатися як окремі мови. Відомий іронічний афоризм про те, що мова — це діалект з армією та флотом, добре відбиває непевність критеріїв для визначення того, що є окремою мовою, а що називати діалектом. Ба більше, волітивний чинник в уявлянні єдності й окремішності сучасних мов стає чи не єдиним критерієм і в зворотній проекції на всю історію мови, доповнюючи таким чином національні історичні наративи, що відокремлюють національну історію. (Див. вступні зауваження до історичної фонології Ю. Шевельова, який «зробив для української мови те, що Грушевський для української історії».)

Доводиться так детально пригадувати теорію, щоб чітко виявити, звідки беруться основні арґументи сторонами сучасних правописних дискусій. Друга точка зору дозволяє нам поглянути тверезо і скептично на традиційні заяви про мову як споконвічну прикмету нації, на підкреслення милозвучності та багатств ідеальної народної мови, котра, незважаючи на це, потребує очищення, на проблему запозичених та кованих слів, а головне — на питання орфографії та мовної норми.

Отже, традиційна точка зору дозволяє вірити, що поза часом та історичним контекстом існує ідеальна мова, яку цілком можливо відновити і в майбутньому, і в минулому, всього лише очистивши все, накинуте чужоземними впливами. Коли ж прийняти інструментальний погляд на національну мову як на певну ідеологічну абстракцію, залежну від перебігу реалізації національного проекту, питання турботи про чистоту мови, завжди таке важливе в націоналістичному дискурсі, постає у вигляді боротьби зацікавлених груп за ідентичність.


Перш ніж підійти до розгляду сучасних дискусій, зроблю короткий екскурс на сто років тому. Сподіваюсь, наступний епізод буде повчальним, хоч яку позицію ви підтримаєте.





Жбурляння книжок на підлогу 1910 року


«Українська нація — це нація анархістів-індивідуалістів: вона не здатна сама до організації, до державності, не здатна навіть одного правопису завести», — записав у свій щоденник Євген Чикаленко, видавець єдиної на той час щоденної україномовної газети «Рада». Його збентеження було невипадковим. Після подій 1905 року в підросійській Україні, де урядові заборони друкувати видання відмінним від російського правописом протрималися перед тим тридцять років, нечисленні розрізнені групи практикували зо кілька правописів. Також і в Україні підавстрійській, де преса й освіта почувалася вільніше, тексти друкувалися і желехівкою, і максимовичівкою, і особливими москвофільськими варіантами («язичієм»), наближеними до російської мови. Мовні проблеми, з якими стикнулися тоді видавці, були типовими для молодих національних рухів. Відсутність загальноукраїнської шкільної підготовки ускладнювала читання навченим лише російської мови читачам, до того ж, необізнаним з виробленим кількома поколіннями малоросійських літераторів абстрактним лексиконом. А з другого боку, саме російськомовна освіта надавала і потенційному читачеві, і представникам інтеліґенції зразки як норми, так і високого стилю.

На весь Київ тоді було всього три українські книгарні. Наш скандальний епізод стався в нещодавно перенесеній зі Львова книгарні «Літературно-наукового вісника» Михайла Грушевського. Один із читачів, обурений західноукраїнським правописом видань, спересердя кинув на підлогу книжкою і зауважив, що «вони тільки галичанять українців». Цим читачем був не хто інший, як відомий громадівський діяч Леонід Жебуньов. Про це негайно доповіли Грушевському, палкому прихильнику розробленого і найбільш вживаного на той час західноукраїнського правопису, на що той відповів статтею в тижневику «Село» (під назвою «За слова і букви» див. у третьому томі нового видання «Творів у 50-ти томах»). Нам буде корисно прослідкувати за позиціями сторін.

Грушевський мав за спиною розвинуту за три десятиліття західноукраїнську традицію, желехівка користувалася достатньою базою й підтримкою, включаючи словники, наукові видання, викладання в школі. Західноукраїнські мовні елементи, хай і вироблені під польським впливом, після десятиліть російських урядових заборон легко заповнювали прогалини української газетної мови, зокрема, в області міського й організаційного життя, суспільних явищ, абстрактних понять. Тому Грушевський міг зайняти поблажливо-зверхню позицію, спираючись на безперечні фактичні переваги свого правопису. Він зазначив, що читачі розумні, самі розберуться, а яка норма стане національною, вирішить у майбутньому загальна шкільна освіта, що вирівняє правописні відмінності на всій Україні. Зрозуміло, він міг сподіватися на перемогу желехівки.

Запальний Жебуньов же був великоукраїнським практиком, з усіма можливими упередженнями. Він тісно займався виданням і розповсюдженням газети «Рада», бачив, як до перших номерів рідною мовою потягнулися люди, але спостерігав також і розчарування незрозумілим правописом та словником, а через те, втрату передплатників: «Проклята фонетика! Як я ненавиджу її, і скільки спорився про те, що вживаннє її, поки нема укр[аїнської] школи, — велика перепона для ширення нашої літератури, вигадана доктріньорами, які сидять по літературним кабінетам і думають, що життя повинно слухатись їхнього приказу і підлягать йому» (див.: http://www.archives.gov.ua/Publicat/Studii/Studii_2004.11_06.php).

Варто відмітити, що всі учасники епізоду чітко усвідомлювали вагу загальної шкільної освіти для усталення тієї чи тієї норми. Мабуть, розуміли вони і те, що та група, котра здобуде цей важіль, і стане потім диктувати мовні норми, зводячи всі інші варіанти до діалектних. «Тільки там, де сходяться мовна природа й мовна культура, в школі, остаточно сформується єдина всеукраїнська літературна мова — чиста та красна», наголошував пізніше Олекса Синявський.

Корисно буде пригадати, що ж так обурило Жебуньова. Дві основні відмінності західноукраїнської желехівки від інших фонетичних правописів полягали в написанні частки ся окремо від дієслів та в «галицькому ятеві», тобто розрізненні м’якості приголосних перед і за допомогою літери ї: ніс/носа, але нїс/нести. (Желехівкою надруковано перші томи «Історії України-Русі»; див. на «Ізборнику». Певен, сьогодні вже не знайдеться диваків, які б у пошуках ідеальної незіпсованої української мови аґітували б переходити на той правопис, незважаючи на всю його поважність.)

Після цього скандального випадку Чикаленко зібрав редакцію «Ради» і запропонував: «Щоб нам з галичанами не ділитися, треба нам відділити ся». Далі слово Чикаленкові:


«Господи, що знялось! Всі рішучо гостро виступили проти, доводили, що це не має ніяких наукових підстав, що нехай галичани переймають наш правопис, а не ми їхній, бо нас 30 міліонів, а їх 3 і т. д. Я доводив, що наукові підстави є, що у всіх народів, крім росіян, ся пишеться окремо; що нам усі дорікають за те, що у нас нема одностайного правопису, що це умаляє значіння нашої літератури, преси, що ми повинні йти на об’єднання, а не галичани: щоб змінити в Галичині правопис, треба великих заходів, а ми можемо порадитись між собою, купка людей, і завтра завести який схочемо правопис у „Раді“, „Світлі“, „Ріллі“, а „Село“ і „ЛНВісник“ і так друкуються галицьким правописом. […] Але публіка так гаряче повстала, що дехто вже почав гарячитись і говорити мені образливі вирази. Якби я певний був, що від заведення такого правопису не зменшиться передплата, то я таки напосівся б [...], але я певний, що між передплатниками найшлося б багато таких, що об’явили б „Раді“ бойкот за „галичанський“ правопис.»

(Щоденник Є. Чикаленка, 29 грудня 1910 р.)


Щоб не склалося хибне враження про поодинокість таких протестів та безпідставність побоювань бойкоту видань з неприємним правописом, наведу для певності ще одну тогочасну цитату. Микола Зеров у рецензії на переклад казок Гауфа зазначає окремо: «Книжку видруковано галицьким правописом, а не тим, котрим друкуються трохи не всі книжки на Україні російській. Питання: навіщо це? Щоб вона розходилася й по Україні закордонній? Але ми знаємо з галицьких педагогічних часописів, що і в Галичині немає, властиво, певного правопису, а є аж три; книжки, надруковані нашим правописом, читаються там залюбки; книжки ж з правописом галицьким, призначені й для наших дітей, роблять в голівці дитячій страшенну плутанину, і недарма обминають їх батьки» (1911).



* * *


Помітимо, що на підросійській Україні групи діячів, котрі гуртувалися навколо цієї, єдиної на всю Україну щоденної газети, разом з іншими розпорошеними національними групами, ще не здобули багато з того, що вже давно існувало на підавстрійській Україні. Та вони мали проте чітке уявлення про правильність й органічність свого власного мовного варіанта, хай ще нерозвинутого, більше проектованого, — смаки вироблено, акценти в мовних і правописних питаннях розставлено. Саме в ці часи стрімкого розширення україномовного простору, опанування нових сфер, стилів і тем, остаточного розставання з етнографізмом, західноукраїнські здобутки потужно вливалися до всеукраїнської національної норми, але вже не могли підмінити її навіть для напівлеґальної підросійської інтеліґенції. Українському національному рухові залишалося опанувати владні важелі, вийти до школи, судочинства, війська і флоту. І це невдовзі станеться, революційні події відкрили українській мові офіційний простір. Тепер вироблення єдиної правописної норми стало державною проблемою, якою з початком т. зв. українізації заопікувалися Рада народних комісарів з Народним комісаріатом освіти УСРР.

Дискусія тривала кілька років. Підсумовуючи її результати, народний комісар освіти Микола Скрипник, професійний революціонер, котрий колись воював на боці Радянської Росії проти УНР, не приховував політичних підстав унормування, важливих для радянської держави: «Філологічні пропозиції мали своє політичне значіння, за філологічними формулами фонем і графем почувалися залізні кроки міліонних мас робітників та селян, що йдуть до культури і потребують остаточного й категоричного вирішення українського правопису як передумови для завойовання культури масами» (1928). Проте це «остаточне й категоричне вирішення» через політичні обставини не протрималося довше першої п’ятирічки. І справа навіть не в тому, що за кожну букву, за кожну крапку боролися дві відмінні лінґвістичні школи, зі своїми культурними традиціями. Не в тому, що нова норма постала як штучно компромісна, що, за висловом львівського журналіста М. Рудницького, «головою наказує старого галицького льва, а хвостом дніпрову русалку». І навіть не тому це було приречено на невдачу, як зазначав Шевельов, що «накидати невластиву вимову та ще й не всім, а тільки деяким чужим словам означало вдатися до нечуваного досі мовного експерименту» та що «його прийняли вельми неприхильно, дотримувалися неохоче». З конструктивістського погляду загальна освіта в примусовому порядку неодмінно вирівняла б незвичності. (Хоча вже головний автор проекту Олекса Синявський одного разу прохопився, що відмінності між правописними пропозиціями були настільки разючими, що притирання незвичностей у виробленому компромісному правописі потребуватиме для всіх десять-двадцять років практики.) А справа в тому, що в країні після масового терору назавжди змінилися ті групи, котрі могли накинути своє бачення, смаки і акценти. Переглядаючи перелік учасників правописної конференції, можна помітити, що репресії не розбирали їхніх поглядів. За кілька років були також репресовані і наступний нарком освіти В. Затонський, і його заступник А. Хвиля, під чиїм керівництвом 1933 року з ідеєю наближення до російської мови з правопису було викинуто компромісні варіанти. Після приєднання до Радянського Союзу західноукраїнських областей ці українські радянські норми з незначними змінами чинні на всій території України вже сімдесят років. Сімдесят років практики.





Сучасні правописні дискусії


Тільки на перший погляд сучасні дискусії нагадують ті, сторічної давнини. Здавалося б, повторюються схожі вихідні позиції, висловлювані арґументи та звинувачення також подібні. Правда, ніхто нині не переконує за «галицький ять», окрему частку ся, особливості передачі іншомовного л (кляса, лямпа, плян, Плятон) та заміну засвоєної грецької бети (варвар) на західну б (барбар), але навколо репресованої літери, фіти, родового відмінка, інтервокальних звуків точаться суперечки, немов ста років і не було. Особливо в розділі запозичених слів вони нібито повертають нас до правописних дискусій кінця 1920-х. Критиківець, наприклад, певно, сам того не усвідомлюючи, розвиває тези Василя Сімовича — опоненти «москвофіли» та просто консервативні люди, котрі нічого не хочуть змінювати. І щиро вважає, що йому закидають у відповідь належність до «галичан» та «галичанення українців», як це опоненти зробили б тоді. Але в моїх міркуваннях ця тема взагалі відсутня, як і означення «галичани», за винятком цитат.

Це наївне припущення про відновлення перерваних суперечок між східними та західними українцями після падіння СРСР глибоко помилкове. На відміну від тодішньої ситуації, коли українська мова тільки-но потрапила з напівлеґальних інтеліґентських кіл до урядового та освітнього процесу і в ході унормування швидкими темпами напрацьовувала нові, раніше відсутні стилі, коли за умов політичного розділення ще були живі потужні територіальні школи і реґіональні традиції, котрі могли виставити на обговорення свій літературний варіант та живі і вживані уподобання, залежні від раніше панівних у реґіонах мов, коли тільки-но укладалися словники всіх жанрів, де можна було досхочу експериментувати (штучно впроваджуючи, скажімо, залежність роду запозиченого слова від першої мови), сьогодні літературна норма єдина, стала, реґіональні особливості зведені до діалектів десятиліттями шкільної освіти та центральним телебаченням, а альтернативні літературні варіанти мають ґрунт і поширення лише за океаном, але не в Україні.


На Україні малахіанські мрії про реформу правопису, хвала Богові, перевелися, але на еміґрації повно Народних Малахіїв, що з них кожний має свій проект реформи правопису й мови, і тим наполегливіше, чим менше він має хоч би мінімальну орієнтацію в мовознавстві. Усі ці проекти такі ж безграмотні, як і безглузді.

Юрій Шевельов (1986).


Тепер, на превеликий жаль, вони заводяться і в нас. На що ж можуть спиратися прихильники негайних змін? Теоретична відповідь була дана вище. З традиційною вірою в те, що ідеальна мова існує поза історичним контекстом, і що можна в принципі відновити її справжність і автентичність за допомогою певних процедур очищення, підходять до проблеми наші сучасні пуристи. На практиці це означає зовсім не цілковите забуття радянського періоду, як можна було б очікувати. Виправленню в кожному окремому випадку підлягають тільки вибрані мовні явища. Та критерієм їх добору виступає зовсім не усвідомлена архаїзація, не положення Скрипниківського правопису, який тут відіграє лише роль виправдання, — справжнім спонукувальним мотивом є відштовхування від імперської мови. Пам’ятаючи про урядові заборони, штучне зближення, відмову в статусі, новітній пурист намагається на практиці наполягти на відмінностях, обираючи із словника синонімів найвіддаленіший, із граматичних форм найориґінальнішу, з морфології найскладніше, узалежнюючи таким типовим проявом «очищення» себе від загрозливої мови надійніше за будь-яку політику злиття мов.

Для названого вище другим конструктивістського підходу, який я обстоюю, такі вірування виглядають кумедно. Тут вихідною точкою міркувань є принципова неможливість виокремити з історичного контексту накинуті мовні явища від тих, що виникли б природно за тих самих обставин. Тоді проблемні місця правопису постають у зовсім іншому світлі. Спробую продемонструвати цю позицію на прикладі популярних систематичних помилок.





Приклади очищення


1. Звичайно спроби очищення починаються з упровадження відмінювання кіно, бюро, депо та метро, на прикладі засвоєних інакше пальта з ситром. У цьому випадку шукається підтримка в ідеалізованої народної мови, серед перших експериментальних унормувань та західнослов’янських мов і не враховується, що невідмінювання іменників на голосний, усталене в українській під потужним впливом російської мови, вже кілька десятиліть є формальною ознакою запозичення, а відмінювання стало прикметою вульґарності. Маленька, здавалося б, зміна тягне за собою ланцюг прізвищ, абревіатур, складноскорочених слів на голосний, які за усталеною нормою не відмінюються. Переконання, що іншомовного впливу на сприйняття вульґаризмів можна позбутися просто проголосивши його шкідливим, за відсутності чи нерозвинутості власних жарґонів і сленґів є надто утопічним, щоб сприймати серйозно. Сюди ж належить звичайна суперечка про нейтральність назви жид, всупереч образливому вживанню, яка точиться щонайменше з часів санкт-петербурзької «Основи» (1861-62).

2. Особливе місце для вияснення можливостей змін посідає проблема відтворення фіти (саме фіти, зверніть увагу, літери кириличного алфавіту, а не грецької тети, адже головна проблема виникає не при (пере)запозиченні, а при адаптації давніх запозичень до сучасної графіки — каθедра, Θома). Тут проявляється помилка загальних міркувань — вважаючи слово запозиченням безпосередньо з грецької, не береться до уваги шлях, який привів те чи те слово до нашої сучасної мови і залишив відбиток. А посередниками була і церковнослов’янська, і російська, і західноєвропейські. Деякі слова перезапозичувалися кілька разів. Наприклад, книжна іфіка знову прийшла західноєвропейською етикою. Натомість кафедра, арифметика та под. на підросійську Україну потрапляли з книжної та/або російської мови, в останній церковнослов’янський вплив на усталення сучасної національної мови був потужніший. Уніфікація нібито за грецькими ориґіналами доходить до кумедного. Оскільки знання давньогрецької мови не поширене серед українців, пропонується перевіряти написання за... англійською мовою, і виправляти усталений словник за англійським написанням слів грецького походження. Обізнані з польською пропонують польську за зразок. Що за іронія! Намагаючись через логічне виправлення унезалежнитися від російської, пурист впадає в залежність від іншої мови.

3. Улюблені арґументи прихильників очищувальних процедур — логіка й уніфікація, а про усталеність, історію запозичення, традицію забувають. Прикладом штучно впровадженого колись правописного правила, яке мало усунути суперечності, є «правило дев’ятки», яке тепер намагаються накинути і на власні назви. Аби наполягти, наводять приклад розбіжності дизель/Дізель, але можна ж запропонувати і зворотнє — привести дізель у відповідність до вимови прізвища, що не менш логічно з погляду уніфікації і не менш безглуздо з погляду усталеності.

4. Мотиви змін добре розкриваються при порівнянні. Ніколи не викликає заперечень пуристів продуктивний в українській мові суфікс польсько-німецького походження -унок (рахунок, дарунок, цілунок), але суфікс російсько-німецький -ір- (командирувати, репетирувати) завжди потрапляє до уваги. Як і книжний суфікс -чан-, відомий в нашій літературній мові з давньокиївських часів (львовчане, містчане). Заробітчанин, однополчанин та спілчанин підтверджують безпідставність пуристичних настанов у цьому випадку. Відносно нещодавно вийшли з ужитку наявні ще в словнику Кримського правобочанин (суч. правобережець), пограничанин (суч. прикордонник). Можна вказати, що датчанин, який в російську мову в давнину потрапив із книжної українсько-білоруської, не оминається і в словнику Голоскевича. (Тут критик знову продемонстрував неперевершену здатність із загальних міркувань вибирати найневдаліший приклад, пославшись на Котляревського для заперечення правильності вживання іменника. Перечитайте рядок із «Енеїди»: «Датчанин добре жеребцює».) Говорячи про суфікси, згадаю і запозичений з російської разом з іменником стаття відмінок статей, котрий спершу безуспішно намагалися виправити. Також і німецького походження -ей-, впроваджений через російську (Європа/європейський, замість очікуваного європський) та через польську (Европа/европейський; тут за тодішньою західноукраїнською нормою без протетичного [j]).

5. Чи не найчіткіше позиції сторін у мовних дискусіях проявляються в питанні передачі на письмі іншомовного сполучення -ia-. Це важливий частинний випадок збігу голосних, або зіяння. Українські діалекти, як і всі східнослов’янські, в живому мовленні уникають зіяння не тільки за допомогою епентези (найчастіше вставлення інтервокальних [w] та [j]), а й стягнення, редукції, асиміляції, консонантизації та деяких інших способів. Павук, християнин, диявол, Лук’ян, Уляна, Іван, Аврам, матер’яний можуть слугувати прикладами давнього освоєння збігу голосних у запозиченнях. Нова літературна мова мала в цьому випадку набір можливостей, який був на західноукраїнському ґрунті зведений до однозначного вибору епентези, незалежно від шляхів запозичення, і повного іґнорування зразків книжної мови, а на східноукраїнському під впливом російської переважав книжний спосіб освоєння (пор. хитання в Грінченка: діамант, але диямент). Як і взагалі в передачі іншомовних слів, зі зрозумілих причин відставання, спершу в унормуванні перемагала мовна практика, властива західноукраїнській писемній традиції. Саме її зафіксовано в Скрипниківському правописі. Але варто не забувати і подальшої історії, що вже три чверті століття єдиною мовною нормою є та, котрою ми користуємося нині, за якою кілька поколінь українців надійно засвоїли: наука, аеропорт, радіо, шоу, поет, пірует, пауза, театр, ідеальний, національний, проект, але дієта, пієтет, траєкторія, реєстр, геєна. Чи очищувати за критерієм відштовхування від імперської мови в утопічних пошуках ідеальної української, чи сприймати як даність результат складного історичного розвитку української мови? Відповідь залежить лише від обраної точки зору.

6. Про закінчення іменників у родовому відмінку однини типу радості/радости краще просто процитую Юрія Шевельова: «в історичному розвитку бачимо, як послідовно й поступово в цьому типі відміни іменників усуваються в різних відмінках форми на , — спершу в давальному й місцевому однини, пізніше в називному відмінку множини, а в новіші часи — і в останньому бастіоні форм на , в родовому відмінку однини. Хоч київські нормалізатори виходили, імовірно, не з історичних тенденцій української мови, а просто взорувалися на російській мові […], але їхня норма тут збіглася з історичною тенденцією, яка полягає в тому, щоб максимально наблизити відмінювання іменників жіночого роду на приголосний до відмінювання іменників типу земля». Тож чи варто повертатися до відкинутої три чверті століття тому норми, аби історичні тенденції знову поставили перед вже вирішеним питанням? Якщо відповідаєте «так», то чи не краще тоді вибрати за ідеальне минуле не початок XX ст., а, скажімо, апріорі чисту мову 1653-го року? З’явиться підстава відмовитися ще від накинутої Петром I гражданки.

7. Не хочу лишати без окремої згадки і систематичні помилки в передачі східнослов’янських власних назв. Традиційно наші імена не транскрибуються, а адаптуються, що з конструктивістського погляду викликано вагомими історичними причинами, зокрема, складною історією подвійних імен — народних та церковних, які сприймалися як форми одного імені. Доходить до курйозів, як у виданому «Критикою» першому томі творів Пантелеймона Куліша. Тут московський історик Михайло Погодін, певно, з тих міркувань, що він розглядається як етнічний росіянин, іменується в анекдотичній транскрипції Міхаїлом, а його київський сучасник Михайло Юзефович, дарма що завзятий україножер, котрий усе життя боровся проти українського національного руху, чиїм іменем називали Емський указ («закон Юзефовича»), мабуть, сприймається в оберненій перспективі національного наративу як етнічний українець, а тому залишається Михайлом. Коментарі зайві.


Можна продовжувати далі розбирати численні окремі приклади, що хвилюють ентузіастів правописних змін: інший/инший, Олександр/Олександер/Олександро, Карфаген/Картахена, Вифлеєм/Бетлегем, магніт/магнет, хімія/хемія... Запрошую зацікавлених до обговорення у відкритій спільноті ua_etymology, яку я створив і модерую кілька років.






Замість післямови


Коли йдеться про національні проекти, арґументи, котрі використовуються учасниками дискусій для захисту бажаного, завжди легко змінюються на протилежні. Перші представники українського руху XIX ст. обстоювали необхідність упровадження української мови в початкових школах незрозумілістю для дітей єдиної офіційної — російської — мови. З посиленням репресій арґументи звужувалися аж до потреб «хатнього вжитку», аби вжитку. А щойно українська в XX ст. почала опановувати високу культуру, а вісімнадцять років тому зрештою проголошена офіційною, арґументи з необхідністю змінилися на протилежні: вивчення літературної української тими, хто нею не володіє, і дітьми також, стало обґрунтовуватися подвійним чином — поверненням до рідної мови та закликами до національної свідомості. Таким чином поняття рідної мови в українському випадку відокремилося від поняття мови материнської, що постійно засвідчують сучасні соціологічні опитування, порівняно з переписом населення. Саме прийняття української мови як рідної та в якості національного символу, разом з іншими символами нової національної держави, леґітимізує сучасну мовну політику, яка спрямована «повертати» зросійщене населення та меншини до української.

Проте, це відкриває й інший бік, коли у святі справи української мови, зокрема, в питання її унормування й функціонування, отримали право втручатися й ті українці, хто не володіє рідною мовою. Надмірна увага, яку час од часу виказують цілком російськомовні ЗМІ України до питань української орфографії, свідчить, що читачам це не байдуже. Не байдуже, якою буде та мова, яку вони вважають символом своєї національної держави, хай і не завжди вживають у побуті. Мій критик або не зрозумів, або просто не прийняв цього зауваження в блозі, списавши на гнилий лібералізм. А ця теза є однією з головних у моїх міркуваннях. Тому повторю її ще раз: у питаннях вироблення норми єдиної державної мови національної держави Україна голос мають усі її громадяни, безвідносно до всього іншого.



* * *


Поміркувавши вище про електронні бібліотеки, про мову та національну ідентичність, про правописні війни та їх підстави, залишається тільки спробувати уявити майбутнє розглянутих вище позицій.

Якого найбільшого успіху зможуть досягти ентузіасти, котрі взялися сьогодні внесенням систематичних помилок до друкованих текстів «приспішувати» правописну реформу? Бажане ними «очищення» діючої орфографії та сучасної мовної норми має відбуватися супроти двох потужних чинників, успадкованих від попередньої доби, — національної освітньої системи, що таки навчила «правильних проізношеній» кілька поколінь українців, та присутності в національному мовному просторі російської мови як особливої, що потужно впливає на всіх рівнях функціонування української, від урядових документів до новітнього комп’ютерного сленґу. Будьмо реалістами, політична програма, що спирається на уявлення про ідеальну мову, очищену за певними ідеологічними мотивами, на всеукраїнському рівні фантастична. Газетні полеміки, що здіймалися час од часу, та провал правописної комісії свідчать, що опанувати національну освітню систему і нав’язати нашому суспільству нову норму в найближчій перспективі не вдасться. Отже, прихильники змін можуть сподіватися, щонайбільше, на вироблення особливої альтернативної норми «для обраних», відокремлюючи від національного простору певні гуманітарні сектори, де традиційно існує консенсус щодо способів очищення. Така ситуація функціонального розділення норм на звичайну для широкого загалу та особливу може тривати довго, якщо спершу знайдеться хоча б кілька груп, що практикували б однакові систематичні помилки. Зрештою, у віддаленій перспективі, за гіпотетичного успіху прихильників реформи, норма вирівняється, проте всі тексти, надруковані до остаточного притирання, і їхні також, будуть відділені печаткою архаїчності, як сьогодні сприймається желехівка чи ярижка.

Можна прорахувати і не такі успішні варіанти розвитку подій. Групам ентузіастів, котрі практикують свої власні систематичні помилки, не вдасться об’єднатися (а це найімовірніше, з огляду на національні особливості). Це лише зміцнить позиції офіційної норми, яка виступатиме не тільки остаточним мірилом правильності написання, а й надаватиме зразки нейтральності. Справді, виглядає кумедно, коли критиківець, який свідомо відмовляється від норми у своїй редакторській роботі, старанно відшукує випадкові помилки набору в блозі (!) відносно загальновизнаного правопису, підтверджуючи цим його нормативність. Неважко припустити, що помилки, котрі вносяться з ідеологічних міркувань, набуватимуть стилістичної маркованості. (Вже зустрічається в полемічній літературі навмисне підкреслення помилковості появи зайвого інтервокального звука (ентузіясти, проєкт) та заміни ф на т.) Також цілком очевидно, що приклад відмови від накинутого згори правопису неодмінно буде використаний незадоволеними групами в разі будь-яких правописних змін. Правописні проблеми початку 1930-х мали б стати пересторогою тим, хто заради пришвидшення відмовляється від норм сьогодні.

Такі припущення. А що має робити пересічний читач, котрий не сприймає шалені виверти видавництв, але з професійних чи просто аматорських зацікавлень змушений споживати їхню продукцію? Ще років десять тому чи не єдиним виходом для незадоволеного читача, окрім пошуку видань іншою мовою, був олівець і виправлення на берегах книжок. Видавець міг тоді заявити впевнено: «Коли не подобається, підіть, пошукайте ще. Організуйте своє видавництво, повторіть всю процедуру підготовки поліграфічного видання й отримаєте бажане». Проте вже сьогодні нова технологія значно унезалежнює читача від видавничих помилок. Електронний текст, котрий може бути як завгодно оброблений, поданий у будь-якому правописі, чи латинкою, чи ярижкою, чи-то в китайській графіці, змінює мовні дискусії. Будь-який мінімально комп’ютерно грамотний читач може читати те, що захоче, і так, як захоче, відкидаючи культуртреґерські претензії видавців.



* * *


Ваші яйця тухлі, пане редакторе! Однак у цьому випадку існують способи все змінити. Знайдений у мережі виправлений електронний текст Ларрі Вульфа, на який я покликався у своєму блозі, є лише прикладом найпростішого виходу для читацького загалу. Щоправда, було б значно краще, якби видавництва, що квапляться поперед реформи, нарешті припинили свої безглузді експерименти і повернулися до єдиного соборного українського правопису і сучасної літературної норми. Це, зрозуміло, не убезпечить од потрапляння книжок до бібліотек, а цифрових копій до бібліотек електронних, але піде на користь цілому україномовному простору. І в його паперовому прояві, і у віртуальному. Не бійтеся української орфографії. Це моя читацька думка. Далебі, не варто у відповідь ставати в позу лоточниці та згадувати про капелюшки з гусарами.







Читати також:
           Початковий запис у блозі
           Пасквіль Вадима Дивнича
           Обговорення у блозі

           Опитування учасників спільноти ua_etymology про правописні зміни
           Український правопис













  ‹‹     Головна



Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.