‹‹   Головна





М. ГРУШЕВСЬКИЙ.

Історія Хмельниччини, списана Силуяном Мужилівським в лютім 1649 р.


[Україна: Науковий трьохмісячник українознавства. — 1914. — Кн. 2. — С. 29-39.]



Коли в 1880 рр. в московськім архиві юстиції почали розбирати і описувати віддїл „Сибирського приказу“, під проводом звісного на сїм полї і заслуженого архивиста Мик. Мик. Оглоблїна, в сїм величезнім архиві знайшло ся багато цїнного матеріалу до історії України, котрого не могли здогадувати ся там і шукати в сїй величезній масї сибирського матеріалу дослїдники української історії. Між иньшим знайшли ся там цїлі „стовбцї“, що заблукали туди з „Малоросійського приказу“ (вони вичислені в „ОбозрЂніи столбцовъ и книгъ Сибирскаго приказа“ Оглоблина, т. I, с. 273—6) і між ними акти перших дипльоматичних місій, якими обміняли ся в 1649 р. правительство українське і правительство московське. Молодий московський архивист Ал. Востоков познайомив тодї наукові круги з сими актами в статї своїй „Первыя сношенія Богдана Хмельницкаго съ Москвой“, надрукованій в Кіев. Старинї 1887 р. в кн. VIII. Переповідаючи в ній цїкавійші матеріали, які містили ся в збережених актах сих місій — Силуяна Мужилівського, висланого Хмельницьким в Москву в сїчнї 1649 р. і Григ. Унковского висланого потім з Мужилівським до Хмельницького, Востоков навів записку, подану Мужилівським цареви на авдієнції 4 лютого, з такою заміткою: „Къ сожалЂнію дурной переводъ дЂлаетъ очень труднымъ чтеніе его, подлинный же текстъ совсЂмъ почти недоступенъ для пониманія его“ (ст. 726). Звертаючи ся до тексту, чи парафрази сеї записки, поданої Востоковим, не раз справді приходило ся надибати вирази, які викликали певні сумнїви, а тим часом згадка його про ориґінал „майже неприступний для розуміння“ не могла не інтриґувати своєю загальністю. Тому я постановив при першій нагодї познайомити ся з ориґінальними актами обох мисій, і особливо з запискою поданою Мужилівським, що містила в собі коротку історію повстання Хмельницького. Працюючи в Москві в падолистї минулого року, я й здїйснив сей замір, присвятивши цїлий тиждень сїй записцї.

Акти посольства Мужилівського, переговори з ним і з патр. Паісієм, з котрим приїхав Мужилівський в офіціальній ролї його провідника, містять ся в так званих „розбитих столбцах сибирского приказа“ архива юстиції №№ 273—283 (№№ 273—275, 277—281 і 283 містять /30/ один звиток, присвячений Мужилівському, — „Посольство малорусскаго полковника Силуяна Мужиловскаго, а № 282 і 284—7, — другий, присвячений „Распросним рЂчам“ патр. Паісія); тут містять ся московські протоколи з посольства Мужилівського, ріжна кореспонденція з приводу його, ориґінальні листи Мужилівського і „списки“ — московські урядові переклади їх. Між ними містить ся і записка Мужилівського, яку він мав під час авдіенції „написав положити под ноги его царского величества“: маємо тут її в ориґіналї і в московськім урядовім перекладї, що має заголовок „Список з листа з белоруского писма что прислал въ посолской приказ запорожской полковникъ Силуян Мужиловской в нынешнем во РНЗ году θевраля в 7 день“. З сього „списка“, а властиво перекладу, зробленого в посольськім приказї, і видав записку пок. Востоков, без значнїйших відмін, тільки відкинувши вступні і кінцеві, фрази, та підправивши правопись і граматику сього перекладу. Ориґінал очевидно відстрашив його — не так мабуть своєю незрозумілістю, бо писаний досить виразним письмом — хіба може покійний не був ще тодї призвичаєний до українського письма — як тим жалісним станом, в якім він до нас дійшов.

Дїло в тім, що весь звиток, в якім містять ся акти місії Мужилівського, сильно потерпів від вохкости і дуже погнив від лївої сторони; але московські стовбцї принаймнї мали з сеї сторони вільне місце (марґінез), так що властивий текст потерпів меньше, письма ж Мужилівського писані на звичайних аркушах, ширших від стовбцїв (стовбцї мають ширини 16 цм., а лист (піваркуша) записки Мужилівського 20 цм. ширини, в довжину 30,5 цм., самий текст 16 цм. ширини, а на 3 цм. відлїнований марґінез, довжина тексту 25 цм.). Через се, вкладаючи їх в „столбецъ“, дяки його записку (як і иньші його писання) зігнули збоку (до 14 цм.), і таким чином ся (лїва) сторона тексту опинила ся на краю стовбця, погнила і розсипала ся в деяких місцях страшенно (аркуш крім того був зігнений в поперек, і в двох місцях погнив особливо сильно). Правдоподібно, тридцять лїт тому, коли сей стовбець розгортали для описи, ся записка була в кращому станї; але тодї не зроблено було нічого для можливого забезпечення сього „столбца“ від дальшого знищення — не розгорнено, не вложено в палїтурки, як потім стали робити, а звинуто знову; тим часом кожне розвиваннє такої паперової гнилини неминуче приносило з собою дальші утрати, бо при кожнім розгортанню, а навіть обертанню сього паперу відпадали шматочки на обгнилих його частях. Тепер, коли я звернув увагу управи архиву на потребу можливої консервації сього цінного „столбца“, правдоподібно буде зроблене де що — його мабуть заклеють в кальку і вложать в палїтурки; але найбільш зігнилі, вицвілі місця записки не можно було б читати під калькою, як я переконав ся, тому поспішив /32/ прочитати все що ще можна було в тім станї, в якім я застав сю записку, а потім сфотоґрафувати — одним словом зробити все можливе, щоб взяти від сеї записки все, що ще можна було взяти.

Такі особливі мої заходи коло неї виходили з оцінки її значіння. Я надаю вагу не тільки змістови записки, як історичного документу, але і формі як памятки до певної міри лїтературної. Коли відняти вступні титулятури і кінцеві звертання до московського правительства, себто рамцї даної хвилї, ми дістаємо заокруглений твір, котрому, я думаю, належить певне місце в старій українській історіографії, як короткій історії повстання Хмельницького і війни 1648 року, а з тим — і в старій українській лїтературі — хоч твір сей, писаний на швидку, не дістав потрібної лїтературної полїтури, має ріжні стилїстичні огріхи і просто помилки в писанню. При новій редакції, коли б автор призначив сю рїч для лїтературного ужитку, він певно змінив би в нїй неодно — але завсїди видно в нїй і тепер певну лїтературність. Треба памятати, що автор, Силуян Мужилівський належав до сїмї дуже близької до київських духовних, учених кругів і був без сумніву чоловік освічений і лїтературно вишколений. Син Андрія Мужилівського, протопопа слуцького, чоловіка дуже видного в церковних кругах, — кандидата на київську митрополію по Йові Борецькім, Силуян М. через се саме мусїв бути людиною, вишколеною, „лїтератом“ по тодішньому кажучи, обізнаним з церковними справами і відносинами. Тому на нього і впало дорученнє бути при патр. Паісію: привезти його на Україну, і з України на Москву, а при тім позондувати московське правительство що до його відносин до українського повстання — перші звісні нам факти в недовгій, але визначній карієрі сього видного козацького дипльомата, що закінчив своє житє в 1654 р. на високій позиції військового судії 1).



1) Важнїйші факти його житя зібрав недавно В. Липинський — Z dziejów Ukrainy с. 316—7.



Хмельницький підняв своє повстаннє в хвилї досить тісного контакту Польщі і Москви на грунтї спільної оборонної боротьби против Криму. Тому що Татарська орда взяла участь в повстанню, польське правительство добачало тут casus foederis і сподївало ся притягнути московські сили до операцій против повстання. Хмельницький тому робив всякі заходи, висунув всякі привабні перспективи, щоб перетягти Москву на свій бік і забезпечити собі її нейтральність, а коли б удалося — то й активну поміч. Се до певної міри йому вдало ся: московське правительство зістало ся нейтральним; навіть польських утїкачів, що спасали ся від повстання, велїло воно своїм воєводам не перепускати через границю. Але з огляду на перспективу нової війни /33/ Хмельницькому хотїло ся активного московського виступу в українських інтересах, особливо против Литви, що виходила з своєї нейтральности, якої держала ся в перших кампаніях. Се й було поручено Мужилівському в його місії до Москви — подвигнути московське правительство до оружного виступлення на литовських границях, або хоч до дружної демонстрації, щоб звязати литовські сили.

Сю місію свою Мужилівський обставив дуже таємничо. Коли по приїзді його до Москви дяки в посольскім приказї питали його звичайним порядком, чи має якісь доручення від гетьмана, Мужилівський зпочатку відрік ся, потім признав ся, що має устне порученнє від гетьмана, але може переказати його тільки особисто цареви, в присутносте патр. Паісія. Даремно дяки виясняли йому, що така особиста передача цареви гетьманських поручень неможлива, — Мужилівський стояв на своїм, і нарештї з свого боку подав таку комбінацію: він на авдіенції, поздоровивши царя від гетьмана і передавши цареви в опіку патр. Паісія, порученого його охоронї, заявить і про передане йому від гетьмана дорученнє і просити ме, щоб цар визначив когось до вислухання від нього тих доручених річей, а сам, списавши їх на письмі, положить під час авдіенції під ноги цареви. Ся записка, написана Мужилівським, була потім переслана до посольського приказу і переховала ся в його актах.

Зміст її одначе не має в собі нїчого особливо секретного і стає навіть дивним, що Мужилівський таїв ся з такими досить наче б то невинними дорученнями, як присланнє оружної помочи против Литви і Польщі. Насуваєть ся гадка — з огляду на те, що самому цареви безпосередно своїх поручень переказати Мужилівському не удало ся і прийшло ся таки відкривати їх боярам, чи не затаїв Мужилівський найбільш дражливого? Так, очевидно, думали й московські полїтики, тим більше, що патр. Паісій говорив більше нїж Мужилівський: що Хмельницький хоче піддати ся під царську руку. На швидку вислано до Хмельницкого гінця Вас. Михайлова — довідати ся, чого хоче Хмельницкий. Але в своїм листі відправленім з Михайловим (одержанім в Москві 3 марта) Хмельницький теж нічого більше не сказав. Згадував, що вже двічи — через посланців воєводи путивльского і воєводи сївського, які попадали в руки Хмельницкого (посилані до Польщі з ріжними листами) — він переказував своє проханнє до царя, щоб він „благословив військам своїм наступити на лядську землю від Смоленська“, і тепер просить царя вислати своє військо на Польщу. Додав до сього бажаннє, щоб цар учинив ся їм государем і царем; але ніякого пояснення що до способу такого переходу козацького війська чи України під царську руку не подав; тож і московським дипльоматам прийшло ся вернути ся до переговорів з Мужилівським. /33/ Вони стали виясняти йому, що Москва через свою угоду з Польщею не може мішати ся в боротьбу козаків з Поляками. Мужилівський виясняв, що се можна б зробити через донських козаків, яко людей вільних; можна б також зробити се в укритій формі — ввести московське військо на козацьку територію, яка вже вийшла з власти Польщі і Литви: вона могла б перейти в підданство цареви і він посилав би туди військо як у свою землю; се не порушало б відносин до Польщі, а козаки мали б охорону свого тилу і могли б звернути всі сили на фронтові операції против Польщі. Московських дипломатів одначе сей вихід не вдоволив. Він все таки грозив розривом з Польщею, а Москва того не хотіла і найбільш користним виходом вважала вибір царя королем польським. Тому постановлено вислати разом з Мужилівським свого посла до Хмельницького для порозуміння в справі царської кандидатури на польське королївство, хоч вибори короля давно вже скінчили ся і сеї справи зовсїм уже не можна було порушати.

Така була місія Мужилівського; завдання її, розумієть ся, мусїли відбити ся на самім складї його записки. Се перед усїм треба сказати про те підчеркуваннє релїґійних мотивів війни, яке в нїй бачимо: висуваннє всього, що могло надати їй характер релїґійної боротьби і на сїм грунтї, по старим традиціям, улекшити Москві розрив дипльоматичних актів і вмішаннє в внутрішнї справи Польщі. Поляки, по словам Мужилівського, поставили своїм завданнєм кінець кінцем „викорінити православну віру“, з тим заміром Потоцкий рушив на Україну польські війська. Показав се вже при руйнуванню Корсуня, де Поляки рубали священників, обдирали церкви, наругали ся з православних святощів. Господь помішав польські замисли, щоб спасти православну віру, і вложив мисль реєстровцям не тримати ся взятої з них присяги; се був початок визволення українських православних. Цар, спочуваючи розмноженню і процвітанню православної віри, певно, забезпечить його далі своєю здоровою радою гетьманови і ратною помічю. За те його жде не тільки небесна нагорода, але й вірна служба Запорозького війська, а з тим — розширеннє царської держави. Казацьке військо, дійшовши величезного розросту — до трохсот тисяч, становить таку полїтичну силу, яка богато може зробити, маючи в додатку запевнену татарську поміч, і властиво не потрібує чужої. Як виходило б з представлення річи поданого Мужилівським, активний виступ Москви був би цінний українцям скоріш як прояв солїдарности Москви — на ґрунті“ релїґії з боротьбою України за свою православну віру.

Треба одначе сказати, що релїґійні мотиви в повстанню підчеркувано не тільки на московську адресу, — хоч не так старанно, як для Москви. Вони служили одним з улюблених методів оправдання сього повстання, і взагалї освітленнє, яке дає Мужилівський Хмельниччинї /34/ тим власне й цїнне, що віддає нам погляди і гадки тої старшинської верстви, що стояла на чолї українського полїтичного житя. Правда, він робить се не дуже яскраво, не надто виразисто, але все таки досить виразно, і освітленнє дане ним в самий момент подїй варте всякої уваги дослідника — хоч би для того щоб констатувати його згідність з мотивованнєм в ріжних заявах Хмельницького й инших вождів повстання — істнованнє певного офіціального мотивовання козацької полїтики. Він підчеркує, що нагінки против козаччини і Хмельницького, які перейшли потім в відкриту кампанію Потоцкого, вели ся против волї короля. Хмельницький вів боротьбу з маґнатами-кривдниками, з них на чоло виступає Потоцкий в першій кампанії, Вишневецький в другій (третій — Конецпольский, на котрого теж жалїв ся Хмельницький, у Мужилівського зістаєть ся в тїни). Промовчано зазив до помочи Татар — вони виступають самі: „прочувши про сю війну“ з початку придивляли ся їй як глядачі, потім пристали до козаків, „бачучи явну ласку божу до них“ (в такім представленню може певна дипльоматичність супроти згаданого польсько-московського оборонного союзу). Підчеркують ся за те заходи Хмельницького, щоб православні християне не потерпіли від татарського походу на Україну, і взагалі його неохота до розливання християнської крови. Се противставляєть ся поведенню Вишневецького, що Жидами піклував ся, а православних немилосердно мучив, катував, побивав. Відновленнє війни після білоцерківського антракту представляєть ся вимушеним — се була такаж самооборона з боку Хмельницького, як і початок повстання: ворожими вчинками Вишневецького Хмельницький був примушений наново розпочати воєнну акцію, як нагінка Потоцкого викликала його воєнні кроки в першій кампанії. Замиренне з кинцем 1648 р. було зроблене з огляду на прохання нового короля, що обіцяв потвердити за козаками всі землї ними завойовані і бути „королем руським“; військо козацьке не прийняло на себе ніяких зобовязань, воно нічим не звязане — так потім заявив і Хмельницький Унковскому. Воно чекає, як поведе себе польське правительство і чи сповнить король свою обіцянку бути „королем руським“.

Се дуже інтересний постулят, на жаль висловлений дуже коротко, хоч і підчеркненний дуже сильно (повторений двічи). Він стоїть в очевиднім звязку з лєґітимістською лєґендою, що була пущена вже в перших початках аґітації і представляла короля Володислава спеціальним протектором Руси-України („извЂстнымъ русскимъ патріотомъ“, кажучи словами „Історії Русов“), що підіймав козаків до боротьби з лядським засилєм, кажучи теперішнїми словами 1).



1) Про неї ширше буде мова в 8 главі VIII тому моєї історії України-Руси.



І се дуже правдо-/35/подібно, що при замиренню з Польщею в падолистї 1648 р. була між козаччиною пущена подібна ж лєґітимістська лєґенда, яка переносила на Яна-Казимира лєґенду Володиславову і казала від нього чекати якихось спеціальних проявів його прихильности і опіки українським інтересам. Як собі представляв лїнїю такого „руського короля“ в позиції Яна Казимира Мужилівський, він не пояснив, і дуже можливо, що ясно виробленої проґрами такої королівської діяльности і не було ще, але клич був даний — дуже далекосяглий.

До фактичної сторони повстання записка Мужилівського дає небагато фактів, не звісних з иньших джерел. З особливою увагою сниняєть ся вона на розвою повстання в лївобічній Україні („на сїй стороні“), в сусїдстві з московською границею — може власне на те, щоб демонструвати перед московським правительством силу і вагу повстання. Велику вагу для історії полкового устрою має вичисленне лївобічних полковників в другій кампанії — полк борзенський, полк іченський, полк прилуцький і полк миргородський ходили з гетьманом на Волинь, полк нїженський під Кодак, і разом лівобічне військо Мужилівський рахує на 80 тисяч.

Єсть кілька цінних подробиць і в історії волинської кампанії Хмельницького. Загалом же беручи вага записки Мужилівського полягає в тім, що він своїм голосом, як близький сучасник, підтверджує звістки знані досї з жерел пізнїйших або меньше авторитетних. Його оповіданнє далеко докладнїйше і просторійше, нїж оповіданнє Львівської літописи, теж більше меньше сучасне. З другого боку, хоч значно коротша, випереджує записка Мужилівського на цїлу чверть столїтя оповіданнє Самовидця. В сїм вага її як історичного джерела в історії Хмельниччини.










Записка Мужилівського.


Б. м. вел. государю і т. д. 1) Богдан Хмелницкий гетман з асаулами, полковниками, сотниками и всею черню войска Запорозкого пры отданым чолобитным уклоне през Солуяна Андреєвича Мужиловского присланым козаком от войска Запорозкого при светейшом отцу кир. Паисию патріарси святаго града Иєрусалима, Сирии, Аравии, обон пол Иордана и всея Палестины мову собЂ от войска Запорозкого злеценую его царскому величеству обявляєм тыми словы.



1) Титул пропускаємо. В рівних скобках даємо те, чого вже нема в ориґіналї (відпало) — реставруємо з перекладу; в круглих те що доповняєть ся з скорочень. Справляємо інтерпункцію і великі лїтери; е і є, уживані в ориґіналї всуміш, ставили вїдповідно до теперішнього уживання.



[Война тая] которая се възчала межы козаками войска Запорозского з Лехами [не откуда инуды, одно] не могучы козаки войска Запороз-/36/кого бЂд утрапе[ня и утисков 1) от] Ляхов козаком выражоных терпЂти, на Запороже єго мсть [пан Богдан Хмелницкий] з никоторым товариством своим увошол был, и там Ляхи [чинячи на здоровє] єго млсти пана Богдана Хмелницкого розныє єму пакости [и товариству єго] выражали: в домах их маєтност(ь) всю побрали, жоны, дЂти [мучили, а на] остаток вЂру хрестиянскую православную мечом выкоре[няли. Ту] собЂ предсе взятую мысль Миколай Потоцкий гетман великий ко[ронный собра]вши войско квартяноє, мимо волю святоє памяти єго млсти короля [Владислава] до Черкас прибегнулъ. В Черкасах зобравши козаков реєстровых (войска Запорозкого) присегать перед собою, же єго не здрадят, казал. Которых, кгды при[сегнули, чолна]ми на Запороже, абы теперешнего пана Богдана Хмелницкого, — придавиш [им за старшого] Шемберка комисара, — поймали, выправил.

Гдь всемогущый змило[вал ся] над народом, яко некгды над людом своим израилским въ Єгипте в неволи будучыми, абы имя Бога живаго хвалено зоставало, — рувным способом и тепер Гдь всемогущый в Тройцы Светой єдиный, абы вЂра православная хрестиянская не упадала и овшем въ преподобных своих розшырала ся, межы тыми, которые присегали Потоцкому козаки Богъ всемогущый замысл их помешал. АбовЂм комысара и иншых пулковников межы собою сами здрайцов а прихилных Ляхом козаков позабияли.

Гетман зас(ь) Потоцкий сына своєго полем з выбраным людом килка тисяч на знесенє єго млсти пана Богдана Хмелницкого и войска єго послал. Тоє войско, котороє было з ком[ысаром до єго млти] пана Богдана Хмелницкого передавшы се, напротив сынови Потоцкого [пошли, к]оторого в диких полях осадили. Татарове учувшы о той войнЂ, з боку гледили, ко(то)рому 2) нога послизнет ся. И кгды добывали сына Потоцкого в полю диком през три недели, за помочю Божыєю табор розорвали. Где Татарове видечы явную ласку Божыю, яко воин воинови помо(гли). Сына Потоцкого ранного поймали, на Запороже послали, где и умер. А сами з ордою знявшы се, каждый по собе своим кошем до табору Миколая Потоцкаго гетмана коронного, с которым быля гетманъ полний, каштелян черниговский, обозний коронний Казановский, пан Сенявский и инших панов не мало, тягнули.



1) В перекладї: утинковъ.

2) Написано: корому, і в перекл.: болному, але х пишеть ся инакше, і се очевидно: которому.



Доведавшы се о знесеню сына своєго Потоцкий, и о том же пан Богдан Хмелницкий з войском немалым идет, гуршыє укрывженя народови хрестиянскому чынити казал: жоны и дети козацкиє стинано, маєтности ихъ в лупъ пущено, на остаток мисто Корсун украинноє з церквями спалили, церковныя апараты, сосуды, срибро побрали, полу-/37/пили, агнъацы Божые, тЂло Христово на землю роскидали, священников постинали, позабияли, тую прычыну даючы, же од ваших Руси здрада вщынаєт с[я]. За которыє недобрые пост[упки] Потоцкого Богъ зкарал, а єго самого, воєводу черни[говского Калиновского и каштеляна чер[ниговского Одрыволского и иншых панов в неволю та[тарскую подал, а иншых под меч єго млти] пана Богдана Хмелницкого и войска єго пустил.

Кгды [тая война взчала ся на той сторо]не Днепра, княз Вишневецкий на сюй стороне [Днепра не толко в маєтностях своих], але и по чужих незносныє кривды хрести[яном чинил. Обавляючи ся войска Запо]розкого людей през Нижын з войском ку Черниго[ву шол, через Десну в Чернигове пере]вюз ся, у Лоеве че(ре)з Днипръ до Брагиня, з Бра[гиня под Чорнобиль через Припеть и] под Котелню пришол, табором стал, куда колвек и[шол 1) кривду чинил 2). Єго млть] Богдан Хмелницкий гетман войска Запорозкого любо бы[л орду на пострах Ляхом] и Жидом за БЂлую Церков и за Паволоч пустил, єд[нак росписал до православных хрис]тиян листы, аби вЂдаючы орду вси до [мЂст збегали. Вишневецкий як] кривды чинил, горшыє чинити хрестияном не пер[естаєт, з шляхтою воєводства] киевского зносячи ся, противко козакам армує[т ся, Жыдов з собою берет], а хрестиян в мЂстах стинает. До Немирова з войск[ом своим шол и ]там священников побравши на пал(ь) повбиял, людям многіє [кривды починил], позабиял, маєтности их побрал. Который плач хрестиян убо[гих и невинноє] розляне крови небеса проникали и до войска Запорозского донесло[сь]. Кривоноса послал полковника з пулком єго, Кгиру белоцерковского пулковника, обоє [єго] догнавши осадили, а сам з войском з арматою, не хотечы крови хрестиянскоє проливати, помалу тягнул под Паволоч.

В тум о смерти королевской довидало се войско Запорозкоє, под котороє безкоролевє Вишневецкий що хотил то робил, а посполство дочувши ся, же короля в земли немаш, в козацтво все обернуло се, так на сюй стороне я(к) и на туй Днепра. Панов своих, которые не повтекали, Ляхов, Жыдов, ксендзов позабияли, [костели] попустошили, замков, в которых Ляхи и Жиди позапирали се, подобывали [ 3): по З]аднипровю по всей Вишневе(т)щине, и замки королевскиє — перший гомелский за[мок, другий стародуб]ский, третий новогородский, четвертый черниговский, лоєвский, [любецкий, брагинский, о]стрицкий, по части и литовским зостало се.


1) Переклад: и куды нибудь шол вездЂ.

2) Судячи по місцю, текст тут мусїв містити ще якесь слово.

3) Тут вирвано невелике слово, меньше нїж те що в перекладї: а именно.



У во всих тых Ляхов [и Жидов поза-/38/бияли, ск]арбы и достатки побрали. Которого вуйска зобрало се [по Заднепру] 1) осмъдесят тисяч; полковник борзенский, полковник иченский, [полковник прилуцкий], полковник миргородский зо всим войском своим пошли за єго млтю [паном гетманом под Паволоч], а полкови нижынскому казал єго млть пан гетман пойти [под Кодак замок 2) ляцкий], в котором гарматы было много и люду служивого пя(ть) [сот нЂмцов, и тыє] люде лядскиє выступили за пристем пулку нЂжинского.

А єго [млть пан гетман] з войском зкупивши ся за Кривоносом и за Гирею, которыє то [два полка замк]ов добываючы шли под Констентинов за Вишневецким — Кривонос [и Гиря под Констен]тиновом з Вишневецким зтершы ся, давали знать єго млсти пану гет[манови, абы до них поспЂ]шал. Которым на помоч полк чыгиринский послал, а сам на Скаржын[ском полЂ та]бором станул. З Скаржынского поля до Паплинец помкнув ся, з Па[плинец мен]е Солуяна Анъдриєвича Мужиловского на жаданє господара волос[кого листовно]є до светийшого отца патриярха иєрусалимского, придавшы мнЂ то[вариша Ми]хайла Крису послал; а сам до Пилявец мил был помкнути ся. Вишневец[кий] под Констентиновом стершы ся с тыми пулками, возы свои выправившы пе[ред со]бою уте(кл)о под Глиняны недалеко Львова, где войско лядское збирало се, кото[рого бы]ло сто двадца(ть) тисяч, и с тым войском знявшы се под Пилявци до табору козац[кого] з арматою, сто дЂлъ маючими пришли. Несподеваная орда билогородская [при]шла, и Гдь всемогущый знести Ляхов козаком помо(гл): одних под Пилявцами в ре[цЂ] потопили, других в Костантинове побили и потопили, а за третими гнали. [И] в том Тугай бей с царем кримским и, братом єго, с которымъ люду было булши ниж[ли с]то тисяч пришли. А тую орду белогородскую з добычю до домов их одправило [в]ойско Запорозкоє, а с царем татарским ишли аж подо Л[ь]вов, з под которого Татарове [р]оспустили свои загоны под Краков, под Люблин и аж за Вислою были. Л(ь)вовъ мЂсто поддалось, Жыды и Ляхи окупили се. Той скарб Татаром отдали, [а с]ам єго млть пан гетман до Замостя пошол, где Ляхов было не мало замкнуло [ся], которыє видячи свой упадок также окупили ся.



1) В перекладі: по за ДнЂпру.

2) В пер. як у иньших місяцях: городъ.



[Л]яхи чи згодне чы не згодне обрали собЂ короля Казимера, который некоронований писал лист до єго млти пана гетмана и до всего войска Запорозского просечы Богом [живым], абы уже болшъ не воєвали, обезуючы се быти руским [королем и що през ша]блю узяли, абы тоє моцно держали, обецуючы, що [тоє конечне потве]рдить. И так /39/ до масленых запуст примирили, а по [маслених запустах з н]ову воєва[ть], кгды не будет Казимер королем руским, [хочет войско Запороз]коє.

Любо Татаров спотребу свою на помоч собЂ [маєт войско Запорозкоє], и самих зо триста тысячей єс(ть), бо воєводство києв[скоє все, воєводство чер]ниговскоє, воєводство браславскоє, воєводство подолскоє, воєводство волынскоє и в князтве Литовском в пове[те мозырском коза]ков много, єднак вашого царского величества яко пра[вославного царя и христо]любивого о помоч так през войско донскоє яко и през ин[шые служивыє люди прет]ивко Лит†пилне през пресветийшого отца патриярху [яко и через ме]не усердно молят. Не повЂрил се тоєй тайны листу [єго млть п. гетман], но повЂрил светителеви и мнЂ вашему царскому величеству [о том дЂлЂ] 1) чолом би(ти), певным будучи и маючи в Богу надию, [що ваше величе]ство яко цар православный всея Русии благодаречы [Бога в ТройцЂ свет]ой єдиного, же вЂра хрестиянская православная мн[ожит ся, з росширеня] оной и звитезтва, которым войско Запорозкоє Бог о[бдаровал тишытись] рачыш, и абы тая ж вЂра хрестиянская множила ся и хвала [Божая квитну]ла и церкви хрестиянскиє одновляли ся, здоровою радою [зносячи ся] з войском Запорозким през послы свои, помочю ратними людми в[аше царскоє ве]личество схочеш быти. За що от Гда в Тройцы Светой Єдиного г[ойную и стокро]тную заплату в небе одержати рачыш, а на сем свЂте от во[йска Запорозко]го вЂрноє услуженє в дЂле рыцерском за повелениєм ваш[ого царского] величества и розширенє царства вашого царского величества х[рестиянского за вЂку] своєго догледити ся рачыш. Чого мы вси хрестиян[е усердно желаєм, абы] геретикы и неприятели вЂры православной хре[стиянской были] покорены под нози вашего царского величества и гроб б[ожий за самодержав]ства вашого царского величества з руки турецкой з патрия[рхами свобо]женый был, Ха Бга молим.

О отправу прудкую и о вЂдомост певную чого се войско З[апорозкоє от вашего] царского величества сподевати се маєт, вашему царско[му величеству] низко челом бью.



1) Так в перекладї.






[Грушевський М. Історія Хмельниччини, списана Силуяном Мужилівським в лютому 1649 р.  // Україна: Науковий трьохмісячник українознавства. — 1914. — Кн. 2. — С. 29-39.]







‹‹   Головна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.