‹‹   Головна

В. Щепотьєв.

Трівога над свіжою могилою Т. Шевченка.

Під таким заголовком І. Білик (Іван Яковлевич Рудченко) видрукував колись статтю про той переполох, що стався над ледве що засипаною могилою Т. Шевченка (Кіевская Старина, 1886, II, 708 — 728). Переполох цей підняло польське панство, поставивши на ноги всю адміністрацію. Справа була в тім, що поета поховали дуже гучно, селянська маса цими похоронами зацікавилася і почала потроху дізнаватися, хто такий був Шевченко; а до того ж молодий приятель покійного поета, художник Григорій Честаховський, зоставшись, щоб остаточно впорядити /149/ могилу, збирав людей, розмовляв із ними не по панському, а по людському, співав із ними пісень, читав їм твори Шевченка, гомонів про старовину й т. и. Люди горнулися до нього, приносили йому свої жалі на панів, складали навіть легенди і про Шевченка і про Честаховського. Це все було так незвичайно, що не могло не викликати уваги, і уваги, само собою, ворожої. Чи то пани-поляки справді перелякалися, чи то, як думав І. Білик, вони тілько хотіли подурити адміністрацію, щоб вона не помітила підготувань до повстання (справа ж була перед 1863 роком), тільки до Київа полетіли доноси, що селяне, під приводом Честаховського, наміряються відновити старі спогади і повторити страшну гайдамаччину. В Канівщину прибув губернатор, жандармський полковник, трохи не хотів прибути сам генерал-губернатор, але скоро виявилося, що все це занадто велике перебільшення, хоч Честаховського все ж допитували і, нарешті, вислали з Київщини, заборонивши приїздити туди без спеціяльного дозволу влади.

Крім статті І. Білика, про це розказується ще в листуванні самого Честаховського („Письма Честаховскаго, писанныя въ 1861 г. о похоронахъ поета Шевченка“ — Кіев. Стар. 1898, II, 167 — 193) і в статті „Эпизодъ на могилЂ Т. Шевченка“, що містить у собі „докладную записку“ того ж Честаховського, яку він, мабуть, подавав своєму начальству, повернувшись до Петербургу (Кіев. Стар. 1896, II, 230 — 241). Про це все згадує й Кониський у своїй біографії Шевченка. Остання, здається, стаття про цю справу: „Ножі в Шевченковій могилі“ належить академікові С. Єфремову (псевд. Ромул. Рада 1908, №47).

Ця трівога захопила почасти й Полтавщину. В архіві канцелярії полтавського губернатора (належить тепер до фондів Полтав. Губ. Архівн. Управління) є справа, що зветься „ДЂло о распространеніи чиновникомъ Честаховскимъ вредныхъ толковъ между народомъ“. В цій справі міститься переписка між ріжними адміністративними органами Київщини й Полтавщини з приводу того самого переполоху, що про нього розказав І. Білик.

Справа починається папером від київського губернатора Гессе до полтавського від 8-го серпня 1861 p., це б то тоді, коли Честаховський вже поїхав до Петербургу, і справа на Київщині була закінчена. В папері говориться про Честаховського, що приваблював люд до могили Шевченка „разсказами о дЂяніяхъ покойнаго, чтеніемъ сочиненій Шевченка и Кулиша и обученіемъ стариннымъ малорусскимъ пЂснямъ“. Ці розмови не подобалися губернаторові не тільки через те, що „проникнути были воспоминаніями былыхъ временъ гайдамачества, казачьей вольности и ненависти къ полякамъ за угнетеніе свободы и православія“, а й через те, що „Честаховскій разсказывалъ о гоненіяхъ, претерпЂнныхъ Шевченкомъ за свободу отъ въ БозЂ почившаго Государя, и внушалъ слушателямъ, что будто онъ положилъ свою голову за Украину и крестьянъ“. Не обмежуючи себе могилою Шевченка, „Честаховскій, одЂваясь иногда въ малороссійское платье, отправлялся иногда въ окрестныя селенья и деревни, посЂщалъ свадьбы и, занимаясь рисованьемъ съ натуры лицъ, болЂе типическихъ, повторялъ свои разсказы о давнопрошедшихъ временахъ“. Далі київський губернатор говорить про зазначені вище чутки й страхи, наївно додаючи, що не знає, від чого вони почалися: „слЂдствіемъ ли такого поведенія Честаховскаго или по другому случаю — чего открыть не представляется возможности“. Нарешті, в кінці виявляється, чого київський губернатор турбує полтавського: канівський ісправник писав йому, що він „дозналъ, что въ с. ПрохоровкЂ Золотоношскаго у. носятся толки подобнаго же рода, какъ въ КаневЂ, что проживающій въ /150/ Кане†какой то паничъ разослалъ по ближайшимъ селеніямъ пригласительные письма, которыми приглашалъ крестьянъ на могилу Тараса Шевченка въ день Маккавея (1 августа) на панихиду, а затЂмъ на обЂдъ“.

Цей трівожний папір було одержано в Полтаві 22 серпня, а 26-го було послано золотонош. земському ісправникові його копію з наказом, що коли справді в Золотоноші ходять „вредные толки“, то „обязываетесь тотчасъ распорядиться о прекращеніи оныхъ“, а коли й сам Ч—ій перебуває в повіті „безь всякихъ дозволенныхъ законами занятій и продолжаетъ дЂйствовать къ распространенію вредныхъ толковъ“, то треба зробити „точнЂйшее дознаніе“ і це дізнання і самого Ч—го „отправить Начальнику Кіевской губ. для общаго обсужденія поступковъ его, произведенныхъ въ тамошней губерніи“.

Минуло два дні, а на третій — 29 серпня полтав. губернатор знову одержав папір від Гессе, датований 11 серпня. Гессе писав, що Ч—ий виїхав, і „толки о предстоящемъ будто бы истребленіи пановъ, ляховъ и жидовъ“ припинилися, але тілько на Київщині. Зате вони „продолжаются въ смежныхъ Переяславскомъ и Золотоношскомъ уЂздахъ Полтавской губерніи и переносятся проЂзжающими въ Каневскій у., нарушая здЂсь общественное спокойствіе“.

Минуло ще три дні, і 2 вересня в Полтаві одержали папер від самого кн. Васильчикова, Київського військового генерал-губернатора (датовано 12 серпня). В ньому говориться про те ж саме, тілько з де-якими деталями. Ч—ий обвинувачується, що „сталъ сближаться съ простымъ народомъ, нося его костюмъ и говоря его языкомъ, вошелъ въ фамиліарные отношенія съ нЂкоторыми изъ крестьянъ сосЂднихъ селеній“, розмовляв із ними про Шевченка й про минуле України, а до того, одержавши з Петербургу „сочиненія Шевченки, преимущественно въ мелкихъ брошюрахъ, Ч. распродалъ ихъ въ короткое время“, а де-які читав селянам. „Такимъ поведеніемъ и образомъ дЂйствій“ Ч. викликав серед селян „нелЂпые разсказы и толки“. Вони дійшли „до помЂщиковъ изъ поляковъ и евреевъ“ і викликали „тревожные опасенія и безпокойства“. Справді, було чого турбуватися: „Распространился слухъ, будто между крестьянами составляется заговоръ въ цЂляхъ истребленія пановъ, ляховъ и евреевъ, и даже пронеслась, было въ Каневскомъ у. вЂсть, будто въ этой цЂли сформированы уже въ одномъ изъ селеній этого уЂзда три шайки крестьянъ и рЂзня должна наступить на Маковея“. Далі генерал-губернатор робить цікаву примітку, що всі ці чутки були утворені просто „напуганнымъ воображеніемъ поляковъ и евреевъ, которымъ въ каждомъ малЂйшемъ движеніи народномъ представляются давнопрошедшіе времена гайдамаччины и уманской рЂзни“. Одначе, „при всей неосновательности подобныхъ опасеній“, Васильчиков визнав „пребываніе Ч—го и образъ его дЂйствій вреднымъ для спокойствія страны, полной воспоминаній о вЂковой кровавой борьбЂ Малороссіи съ Польшею и не остывшей еще во враждЂ къ своимъ прежнимъ угнетателямъ“, і тому вислав Ч—го в Петербург. В кінці Васильчиков додає, що хоч страшні чутки вже не ходять по Київщині, та проте йому донесено, що „подобные слухи распространились въ Переясловскомъ и Золотоношскомъ уЂздахъ“. Про це він і повідомляє полтав. губернатора „для свЂдЂнія объ источникЂ и степени вЂроятности такихъ слуховъ“.

Коли в справу втрутився сам генерал-губернатор, то для провінціяльної влади вона ставала справді серйозною. Через те того ж таки самого 2 вересня з Полтави полетіли два папери: один до золотоношського земського ісправника, а другий — до переяславського. Перший повинен був „съ первою почтою непремЂнно, а въ случаЂ возможности по эста-/151/фетЂ“ дати одповідь, „въ чемъ заключаются распространяемые слухи“, чи не розповсюджує їх ще хтось, бо Ч—го вислано до Петербургу, і „сдЂлавъ о томъ точнЂйшее удостовЂреніе и распоряженіе къ прекращенію подобныхъ дЂйствій, донести подробно по эстафетЂ“; переяславському ісправникові було послано такого ж суворого наказа, теж про відповідь естафетою й про арешт Ч—го, коли він перебуває на Переяславщині.

16 вересня в Полтаві одержали відповіді від переяславського ісправника і переяславського ж городничого (обидві датовано 8 вересня). Першій пише: „Самый темный слухъ было разнесся во ввЂренномъ мнЂ уЂздЂ въ томъ, что по поводу какого-то чиновника, сопровождавшаго гробъ Шевченка, возникли въ каневскомъ уЂздЂ разные безпорядки, но чЂмъ они сопровождались и какая была побудительная причина, о томъ въ мол†ничего не было слышно, и молва эта со временемъ, какъ праздно породившаяся, совершенно прекратилась. Если же у нЂкоторыхъ почитателей таланта Шевченка и имЂются печатные сочиненія послЂдняго изданія его, то читаютъ ихъ не съ мыслью увлеченія картиной умершаго гайдамачества и дикой вольности, а просто по любви къ народному нарЂчію и памяти геніальному таланту поэта“. Далі ісправник запевнює, що на Переяславщині все спокійно, а коли знову з’явиться „вредная молва“, то він про це повідомить естафетою. Городничий теж повідомляє коротенько, що в самому Переяславі Ч—го нема, „и никакихъ враждебныхъ толковъ между крестьянами не возбуждается“, а коли вони будуть, то він про них повідомить начальство.

Золотоношський ісправник послав відповідь 11 вересня, і в Полтаві її одержали 19-го. Він їздив сам у Прохоровку і в инші села над Дніпром збирати потрібні відомості. В своїй відповіді він розказує, як Ч—ий насипав над Шевченком високу могилу, продавав „въ пользу наслЂдниковъ Шевченка“ його твори, скликав для роботи над могилою селян і, „не имЂя достаточныхъ средствъ для платежа имъ, замЂнялъ платежъ, угощая рабочихъ, по мЂстному обычаю, водкою, что, конечно, и служило къ сближенію его съ ними“. Урочистий похорон Шевченка спричинився „къ различнымъ толкамъ объ этомъ столь извЂстномъ УкраинцЂ, а къ нимъ присоединились и разные баснословія о могилЂ его и о самомъ Честаховскомъ“. Ці „баснословія“ занесли до Прохоровки канівські мешканці, приїздячи туди що-понеділка на торг. „Толковали, между прочимъ, что Грицко (такъ въ народЂ прослылъ Честаховскій) переодЂвается въ день трижды: „разъ чиновникомъ, потімъ паномъ, а потімъ — ляхомъ“, что въ гробу привезено не тЂло Шевченка, а ножи, что идетъ какая-то молва и множество гадовъ (!) къ августу мЂсяцу, и что на Маковея будутъ рЂзать ляховъ и жидовъ. Распространителями этой послЂдней молвы, какъ видно по всему, были евреи и нЂкоторые заднЂпровскіе помЂщики, опасавшіеся возобновленія прежней гайдамаччины“; ісправник гадає, що причина тому було читання народом поеми „Гайдамаки“, і робить далі цікаве зауваження, що всі ці чутки „усилились в ту пору, какъ пріЂзжали в іюлЂ мЂсяцЂ въ Каневъ г.г. гражданскій губернаторъ и жандармскій полковникъ для слЂдствія, и присланы были изъ Кіева казаки для охраненія г. Канева отъ предполагаемаго народнаго возстанія въ день Маковея“. Що до самого Ч—го, то він був раз чи двічі в Прохоровці та раз у Келеберді, але нікого на могилу Шевченка не кликав, „а былъ только, кажется, съ цЂлью любопытнаго художника. ПослЂдній разъ онъ пріЂзжалъ въ Прохоровку 2 августа, но для того, чтобы видЂться съ своею невЂстою и ея матерью, каневскою мЂщанкою, у которой въ Кане†квартировалъ, и чтобы вмЂстЂ съ ними пріискать себЂ грунтъ для жительства в ПрохоровкЂ, гдЂ упомянутая торговка издавна /152/ держитъ на откупъ сады. Внезапное отбытіе Ч—го изъ Канева произвело тревогу въ тамошней полиціи, и за нимъ пріЂзжали въ Прохоровку два квартальныхъ, съ которыми и возвратился онъ въ Каневъ“. Після цього про нього вже нічого не було чути, „кромЂ того извЂстія, что онъ въ Кане†передъ отъЂздомъ своимъ въ Петербургъ обвЂнчался на вышеупомянутой мЂщанкЂ, именемъ Маріи, получивъ на то благословеніе ея матери. Прежняя молва о маковеевской рЂзнЂ утишилась, да и не производила она въ здЂшнемъ народЂ никакого волненія, а была въ ходу больше между евреями и нЂкоторыми помЂщиками, присоединяясь къ современнымъ толкамъ объ освобожденіи крестьянъ“. На цьому кінчається повідомлення золотоношського ісправника.

Одержали його в Полтаві, як сказано, 19-го вересня, це б то через 17 днів, як послали. Із справи видно, що це здалося губерніяльній владі дуже довгим, бо 16 вересня до золотон. ісправника було послано папір з нагадуванням. Цей папір і наведена вище відповідь дорогою розійшлися. Ісправник, пославши відповідь, а через тиждень одержавши нагадування про неї, відповів 18 вересня знову, що „кромЂ объясненныхъ толковъ объ умершемъ академикЂ ШевченкЂ, ничего новаго не распространилось, и носившіеся до сего въ народЂ толки сами собою прекращаются“.

Начальство заспокоїлося. На підставі одержаних повідомлень було зложено папера до кн. Васильчикова й до Гессе і одіслано 29 вересня. В кінці цього паперу полтавський губернатор пише: „Въ бытность мою въ золотоношскомъ у. я старался лично удостовЂриться, могли ли имЂть тамъ вліяніе на общественное спокойствіе толки... и убЂдился, что они, не поддерживаемые никакимъ вЂроятіемъ, не возбудили сочувствія въ массЂ народа и не произвели враждебныхъ въ немъ волненій“. Не маючи підстав не вірити цій приписці губернатора, все ж таки здається, що губернатор не міг виїхати з Полтави раніше 16 вересня, це б то коли в Золотоношу посилався папер з нагадуванням, і повернутися раніше 28-го, це б то напередодні паперу до Васильчикова. Термін дуже малий для губернаторської подорожі тодішніми шляхами. До того ж, коли б ця подорож відбулася, то про неї, мабуть, було б згадано в справі, і не було б потреби складати повідомлення до Васильчикова фразами, буквально списаними з рапортів золотоношського та переяславського ісправників.

Того ж 29 вересня було написано ще й до міністерства внутрішніх справ, знову ж таки фразами з ісправницьких рапортів. До цього було додано й копію повідомлення від полтав. губернатора до Васильчикова. Цим папером справа й кінчається.

Все цікаве в цій справі. Цікавий і сам Честаховський, що передягається в селянську одежу, співає з людьми народніх пісень, читає їм Шевченка, оповідає про старовину. Типічна, колоритна фігура українського шестидесятника-народника, з непережитою ще романтикою. Цікаве й панство, що так боїться впливу Шевченка, навіть із-за могили, і ставить на ноги всю адміністрацію. Та й сама адміністрація цікава: і губернатор із жандармським полковником, що вже полетіли до Канева і цим дали тільки грунт для чуток, і генерал-губернатор, що скептично ставиться до всього заколоту і не вірить в його серйозність, але Ч—го все ж таки адміністративно висилає; і полтавська адміністрація, що велить „распорядиться о прекращеніи толковъ“; і ісправники, що одні тілько із усієї маси панів і начальства розуміють, що Шевченко був „извЂстный Украинецъ“ і „геніальный поэтъ“. Цікава нарешті й сама селянська маса, тільки що визволена з кріпацтва, ще схвильована й розворушена, що жадібно ловить усякі чутки про повстання проти давніх гнобителів і ще хоч не /153/ ясно, але вже відчуває значіння діяльности Шевченка й складає про нього та його могилу фантастичні легенди. Скрізь тут відчувається хвилювання першої заграви волі, і над цим усим — вічна тінь пророка волі — Шевченка.

В. Щепотьєв.

[В. Щепотьєв. Тривога над свіжою могилою Т. Шевченка // Україна: науковий двохмісячник українознавства. — 1925. — № 1/2. — С. 148-153.]

© Сканування та обробка: Максим, «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua/)
6.VI.2009

‹‹   Головна