‹‹   Головна

Шевченко на Черкащині в спогадах сучасників.

Після свого повернення з заслання Тарас Григорович Шевченко, відвідуючи, як це відомо, старі знайомі місця на Україні, був і на Черкащині.

Поява Тараса Григоровича на Черкащині викликала рух в місцевому суспільстві, особливо в тих його колах, з якими у нього були ще давні знайомства і звязки.

Вражіння тодішнього суспільства від особи поета було величезне. Оповідання про це збереглись ще й до цього часу. Ще в недавні часи у Черкасах були люди, які бачили і знали Шевченка, й де-які навіть зберегли уявлення про зовнішній вигляд поета, про де-які цікаві обставини його перебування на Черкащині й навіть — його експромти.

За останні три роки один за другим зійшли в домовину черкаські мешканці, що близько знали поета: Василь Андрієвич Цибульский та Степан Вікентьєвич Чернавський. Але ще за їх життя, нам довелось зібрати цікаві відомості про перебування Тараса Григоровича на Черкащині. В сучасний же мент живий ще один свідок перебування поетового у Черкасах, поважний черкаський мешканець Максим Васильович Слюсаренко; він бачив і знав Шевченка і де-що про нього може розказати й зараз.

Оповідання сих сучасників Шевченка мають не тільки місцевий характер, вони вносять де-який зовсім новий матеріял до життєпису поета, освітлюють особу поета, дають де-які подробиці з другого арешту Тараса Григоровича.

На Черкащині ми бачимо Тар. Гр. вже після заслання саме на паску й у липні місяці 1859 року.

У Черкасах Тар. Гр. жив тоді у місцевого ісправника Табашнікова, що мешкав в будинку Шпаковських на Старособорній площі.

Черкаське суспільство надзвичайно приязно поставилось до прибуття дорогого гостя. Найближчим через своє давнє знайомство Тар. Гр: був до сім’ї Цибульських. У будинку Цибульських (тепер на цьому місці Державний Банк) навколо Тараса Григоровича групувався невеличкий гурток його друзів та прихильників, що складали постійне його оточення. У склад цього гуртка входили: господар будинку Андрій Антонович Цибульський та його брат — Юхим Антонович, найближчий приятель Шевченків, старий парубок, що був тоді за соборного титаря, потім священник соборної парафії Петро Марковський, діякон троїцької парафії Микола Шпак, Степан Федорович Хоменко, колишній моряк, бувалий Юхим Дем’янович Боковий, титар троїцької церкви, — Андрій Костянтинович Слюсар, коваль з Краіної вулиці, та Никифор Цахмистренко, віковий, але ще досить міцний дідок...

Тар. Гр., звичайно, був душею цього, гуртка, в якому він, з погляду суворий, за приятельською бесідою, особливо за чаркою горілки, своїм гумором, як пам’ятають оповідачі, часто морив усіх зо-сміху.

Зодягався Шевченко „як шляхтич“, дивився з-під лобу, неначе-б то суворо, сміявся рідко коли, але там, де він був і балакав, часто можна було чути регіт його слухачів.

Тар. Гр. цікавився українською старовиною, особливо старовинним українським дерев’яним посудом, який збирав і возив з собою. В цій збірці його була між иншим стара дерев’яна козацька чарка, що подарував Шевченкові дід Вахмистренко. /158/

Тар. Гр. любив випивати з цієї чарки й у Цибульських звичайно ставили її перед ним за столом. Виїздячи з Черкас Тар. Гр. або забув, або просто залишив цю чарку у Цибульських, де вона, як реліквія, зберіглась до сього часу... Незадовго перед смертю, Вас. Андр. Цибульський передав цю чарку до черкаського музею, де вона зберегається й тепер.

Тар. Гр. любив слухати оповідання Вахмистренка про старовину й особливо про Гайдамаччину. Часто можна було бачити, як Шевченко записував щось зі слів старого діда. Як відомо, Тар. Гр. згадує про цього Вахмистренка в своїх листах. По професії швець, Вахмистренко любив оповідати про Гайдамаків, про подорож Катерини II по Дніпру й т. и. Гайдамаки, з його слів, траплялось, що брали у нього, Вахмистренка, чоботи без грошей, та ще в придачу не забували часом насмикати зі стріхи соломи на устілки. „Насмикає собі соломи, забере чоботи без грошей та й піде“, жалкувався дід своїм слухачам-хлопцям, серед котрих був і оповідач Максим Васильович Слюсаренко. За останнього свого перебування в Черкасах, у липні місяці того ж 1859 року, в будинку Цибульських, Тар. Гр. зустрінувся з Паньком Кулішем. Куліш приїжджав до Черкас за грамотою польського короля Станіслава Августа, наданою місту Черкасам в 1791 році в підтвердження попередніх королевських грамот на права й вільності Черкасам. На руках у черкасців був оригінал цієї грамоти й копія з неї, писана також на пергаменті. Черкасцям не хотілось віддавати оригіналу грамоти; соборний титар навіть заховав її був під вівтарем своєї церкви... Але Тар. Гр., що був на той час у Черкасах, умовив Цибульського видати цю грамоту Кулішеві; копія-ж залишилась у Черкасах і згодом була передана до Архіву Київського Університету.

Між Кулішем та Шевченком особливої приязни не було помітно. Куліш виглядав, як важливий урядовець, Шевченко здавався звичайний і простий по одягу шляхтич.

Крім Цибульських Тар. Гр. бував звичайно й у инших осіб, де його приймали, з чисто українською гостинністю, з щедрими частуваннями та випивкою, якої він не цурався...

Між иншим бував Тар. Гр. і в околицях Черкаських, в Дахнівці, в сім’ї Юлії Іванвіни Манусової. Будинок Манусової серед великої садиби, на березі Дніпра, набутий у шляхтича Скребоневського (в останній час ця садиба належала Трегубовим). Гостюючи один час у Манусової, з иншими знайомими, Тар. Гр., коли мимо нього одного разу проходила випадково дівчина з решетом гороху, вхопив з решета жменю гороху, кинув горох на стіл і, вибравши одно зерно, сказав „Оце буде цар“... Потім перемішавши усі зерна, запропонував присутнім відшукати „царя“, чого,“ звичайно, ніхто зробити не міг.

З своїми приятелями Тар. Гр. любив бувати на Дніпрі, особливо на Полтавському березі, в урочищі „Домаха“. Перевозили їх на своїй галярі, по звичаю, Слюсарі, що мешкали біля Дніпра; серед гурту був і оповідач, Максим Васильович Слюсаренко. Тут недалечко по Домасі була й пасіка Марковського. Коли ми руками, каже Максим Васильович, ловили рибу серед очерету, Тар. Гр., ходячи по березі усе дивувався, що голими руками можна ловити рибу. „Ніколи цього не бачив“, казав він.

Як відокремлене місце, „Домаха“ особливо придатна була до гулянок. Сюди часто приїжджали Черкасьці „взрити кашу“ і взагалі погуляти на дозвіллі, — часом знаходились такі, що бажали побродити у воді з кабелою (бреднем). У цій справі, між иншим, з компанії Тар. Гр. особливо визначався діякон Микола Шпак. Одного разу він особливо старався /159/ й глибоко залазив у воду, його волосся пливло по воді. Тар. Гр., що був при цьому, змалював Шпака у цьому вигляді на клаптику паперу, ще й підписав внизу:

„Оттак, як бач...

Заллє очі

Й ходе, як квач“.

Шпак, дійсно, любив випить. Усі засміялись, сміявся й сам Шпак. Але жарти ці, як ми побачимо далі, дорого обійшлись Шевченкові.

В Черкасах Тар. Г. випадково познайомився з панотцем Шараєвським, і поїхав на його парафію с. Мельники, біля Матронинського манастиря. У Шараєвського Шевченко жив місяць, часто відвідуючи Матрониниський манастир й його околиці — відомий Холодний Яр.

Спогади Степана Викентіевича Чернавського торкаються того часу, коли Тар. Гр. перебував саме у Корсуні та Мошнах. У Корсуні Тар Гр. жив у Варфоломія Григоровича Шевченка, свого однофамильця й побратима, що був тоді за управителя Корсунського ключа (маєтку). Шевченка тут вже знали добре й, коли він приходив на гулянку до Лопухикського парку, де завжди гуляла Корсунська інтелігенція, то Тар. Гр. кожний раз йшов в супроводі майже цілої юрби цікавих і треба було тільки йому де-небудь сісти на лаву, як вони негайно, оточуючи його, утворювали цілу живу стінку. Таке відношення публіки не подобалось Тар.Гр., і він поспішав зникнути. До Корсуна приїзджав у той час з Київа відомий українофіл, полковник Красовський, який теж приятелював з Шевченком.

Син Варфоломія Григ. Шевченка Андрій — тоді ще дуже молода людина, перейняв де-які пісні й мотиви, котрі любив виспівувати сам Тарас Григорович. Мотив однієї з цих пісень на слова „Мати Україна по лісу блукає“... не забув ще Степан Вик., в пам’яті котрого збереглись два куплети цієї відомої пісні, яку він нам під акомпанімент гітари й співав своїм старим дріжачим голосом.

„Мати Україна

По лісу блукає,

Синів своїх вірних

До себе скликає.

Ой, Залізняче, де ти, де,

Промов хоч словечко до мене.

Збирайтеся, діти,

До рідної хати

Та підем у Холодний Яр

Волі добувати.

Ой, Залізняче. де ти, де,

Промов хоч словечко до мене“.

На жаль нам не прийшлось записати мотиву цієї пісні. Бував Тар. Гр. і в Мошнах; тут він якось раз зайшов у шинок. Селяни, що були тут, гомоніли про свої справи та ремствували на тяжку панщину...

„Хіба ви не знаєте, що треба зробити? — сказав їм Тар. Гр. Ось дайте мені жита та пшениці, я зараз вам покажу, що треба зробити“. Коли йому принесено було й те й друге, Тар. Гр. набрав жита в одну руку, а пшениці в другу, вдарив долонею об долоню, перемішав усе зерно й сказав селянам: „От що треба зробити“. Так символично впливав Тар. Гр. на народню свідомість, аби підтримати, можна сказати, і зміцнити в них протест проти кріпацтва, проти панщини.

Між иншим цікаво, як у народній свідомості відбилась особа самого поета. Якось зустрінувши Мошенських селян — теслярів, Степан Вик. запитав у них, що чути про Шевченка. „Ми за такого не чули“, сказав один. „Як не чули“, додав другий. „Хіба ти не чув, — отой самий мятежник, мятежник“.

Це крилате слово залишилось за Тар. Гр. на Черкащині, мабуть дякуючи місцевій шляхті, якій дуже не подобались усякі, хоч би й симво-/160/лічні виступи Шевченка в справі кріпацтва та панщини. Тим паче, що питання про кріпацтво на Правобережній Україні мало значіння й національного характеру, бо за незначним винятком майже всі поміщики та їх службовці були поляки. І Шевченко зі своєю поезією та символікою був у них, звичайно, більмом на оці. Взагалі, це був час, коли нарід хвилювали чутки про недалеку волю. Перебування Тар. Гр. в краю було признано за небезпечне для загального спокою, і тому його постарались усунути. Якимсь чином намальована Тар. Гр. карикатура на діякона Миколу Шпака, попала до рук пристава, який настренчив Шпака подати скаргу на Шевченка за образу своєї особи.

Нарешті виникла ціла справа з обвинуваченням Тар. Гр. в кощунстві; справі, звичайно, дали хід, і, коли Тар. Гр. повернувся з Руськополянської цукроварні Яхненка й Симиренка, навіть в степу, його було заарештовано і надіслано до Черкас, а звідтіля й до Київа.

Черкаські приятелі Тар. Гр. проводили його до межі Канівського повіту. Тут на кордоні була гора, так звана Микитина, через яку йшов шлях. Прощаючись хто-сь попросив Тар. Гр. сказать що небудь. „Що-ж Вам сказати, хіба що так“, сказав Тар. Гр. —

„Через гору Микитину

Ведуть Варку підтикану.

Іде Варка, репетує...

Ніхто Варки не рятує“.

Степан Викентієвич бачив уже, як під вечер за Сахнівкою, в напрямку до Київа, на добрих конях з економії везли тоді Шевченка. Рядом з ним сидів пристав, на козлах з візником жандарм. У Київі, як відомо, Тар. Гр. було представлено до Генерал-Губернатора, князя Васильчикова, який запропонував Шевченкові виїхати до Петербургу.

— „Там, казав Васильчиков, люди більш освічені й Вас поймуть, а тут Ви будете лиш грати в руку тим людцям, що не дадуть Вам спокою й будуть чинити Вам ріжні неприємності з бажання вислужитись“.

Натяк доволі ясний і нам тепер зрозумілий.

Подав О. Олександрів.

Де-що з споминів родини поета.

У відомостях, що подав О. Олександров про перебування Тараса Григоровича на Черкащині пригадується між иншим і про Андрія Варфоломієвича Шевченка, що був в ті часи десятилітнім хлопцем і запам’ятав де-які пісні, яких любив співати поет.

Він живе тепер у Київі, і випадок дав мені зустріти його недавно одного вечера в дружій йому сім’ї. Визнає себе не тільки за далекого свояка Тараса Григоровича, але й за „небожа Шевченка“, на тій підставі, що батько його був „побратимом“ Кобзаря України, а „в ті часи, подає він, це визначало багато“.

До Варфоломія Шевченка, батька Андрія Варфоломієвича, Тарас Григорович звертався в останні роки свого життя в ріжних ділових справах і особливо з проханням.і дорученням придбати десь над Дніпром землю, на якій можна було б збудувати хатинку із садом вишневим. То були останні його мрії про тихе спокійне щастя у рідному краї, одружившись з якоюсь селянською дівчиною.

В. Шевченко згадує ймення однієї, з таких кандидаток, яка звалась Харитею. Служила покоївкою у батьків його в Корсуні, але ще раніш була засватана за писаря Федя Гриненка, молодого й гарного. Пізніше вони побрались. /161/

„А Тарас був сильно в ній закоханий у той час“, додає, пригадуючи, наш бесідник. Обережний він, щоб не сказати більше, ніж напевно пригадує; на більшу частину запитань тільки й чути „не знаю, не пригадую“ і т. п.

Батько Андр. Варф. був спочатку управителем, а потім орендував маєток князів Лопухіних-Давидових, у Корсуні, верствах в двадцяти п’яти від Кирилівки.

„Не один раз довелось мені, оповідає він знову після довшої паузи, їхати вкупі з Т. Г. цим шляхом із Корсуня до Кирилівки, А раз, оце дуже добре пригадую, то купив він мені у подарунок сопілку, — ішов чоловік з ними назустріч нам. А потім одняв, бо я весь час на ній грав. Думав, мабудь, про щось своє, то йому й перешкоджало“...

— Робив він вам ще які подарунки? — „Ні, не пригадую більше. А сестрам-дві їх було, вже померли, то гарні коралі червоні привіз з Петербургу, ще й з дукачами“.

— Вчив він пісень вас, чи може казок, та байки які оповідав?

— Ні, не вчив. Але з батьком часто співав. Все таких пісень любив співати, де про недолю жіночу говориться, ото як вийде дівчина заміж та нещаслива. А то ще такі любив, що про волю співають.

— А може пригадуєте які пісні, які вони часто співали?

— „Та пригадую, тільки дві. Перша, дуже відома — „Помалесеньку, потихесеньку, моя мати, йди — спить п’яниця в рубленій коморі“... Друга —

„Ой гиля-гиля, сірі гуси, гиля, на Дунай,

Зав’язала голівоньку, сідай, та й думай;

А вже тії сірі гуси не вертали б,

А вже ж мої карі очі не плакали б“.

Пригадував Андр. Варф. тільки перший куплет цієї пісні.

Із тих часів пригадував він ще про те, як Т. Г. ходив у садок малювати. Звідтіль видко було річку Рось, що розливалася п’ятьма рукавами.

Часто увечері сходилися селяни, й усі разом вечеряли десь під яблунею, чи під грушею.

Бачив він після від’їзду Тар. Гр. (як його заарештовано в Черкасах, що мати його ¹), дізнавшись від батька про можливість трусу, взяла всі речі, котрі залишились після поета і між якими було чимало „списаних зшитків паперу“, понесла їх до льоднику і там спалила.

Після смерти Т. Г. Андрій Варф. зустрічав його домовину у Київі, а потім проводив на пароплаві до Канева. „На пароплаві, здається, були тільки свої люди, жадної чужої публіки“, додає він обережно.

„Грунт той, де тепер могила. Тар. Гр. — подає він, — спочатку був записаний на батька. Перед смертю він передав його мені, бо два брати вже померли раніш. А згодом викликав мене до Київа мій товариш по гімназії, якої пройшов чотирі класи (у другій київській гімназії), — Науменко і порадив передати права на нього якомусь товариству. Так я тоді й зробив. Але ж не знаю вже, що то було за товариство“.

Федір Савченко.

¹) Олександра Антонівна Кротова — „кацапка“, але розмовляла мішаниною, на половину по-українські.

[О. Олександрів. Шевченко на Черкащині в спогадах сучасників // Україна: науковий двохмісячник українознавства. — 1925. — № 1/2. — С. 157-160.
Федір Савченко. Дещо з споминів родини поета // Україна: науковий двохмісячник українознавства. — 1925. — № 1/2. — С. 160-161.]

‹‹   Головна