‹‹   Головна





Ігнат ЖИТЕЦЬКИЙ.

КИЇВСЬКА ГРОМАДА ЗА 60-ТИХ РОКІВ.



I.

Домисли про польське походження Київської громади з ґміни. Спогади старих громадян про київське товариство. Українські громади поза Київом. Недільні київські школи. Зорганізування Київської Громади в другій половині 1861 р.


Відомості про перші часи існування Київської Української Громади неясні і далеко неповні; тлумачення і кон’юнктури до тих відомостів досить суб’єктивні та самовільні; походження „Старої Громади“ обросло легендарними та гіпотетичними твердженнями, иноді й не без тенденційности. Найчастіше ставили цей початок громадського існування у зв’язок із історичною еволюцією польських ґмін у Київі напередодні польського повстання в 60-х роках. Останніми часами такі твердження визначалися за найпевніші, навіть за безумовні і безперечні 1).

Гадаємо, що своєчасно буде ще раз переглянути відомості про Київську Громаду 60-х років, використовуючи і друковані матеріяли, і спогади сучасників, і те що збереглося в пам’яті людей пізнішого віку, близьких до старих українських діячів та їх громадського життя.

Друкованим споминам деяких основоположників громадського гурту не пощастило. Двоє з них уривають свої спогади напередодні зорганізування Київської Української Громади. К. П. Михальчук згадує, як наприкінці 1859 чи на початку 1860 року оселився він укупі з В. Б. Антоновичем на спільній кватирі, у № 5 на Назар’ївському заулку (проти баркану Ботанічн. саду, третій будинок від кол. Шулявської — Караваївської вул. ліворуч, І. Ж.), і кінчає свій запис такими словами: „я тому так докладно зупиняюсь на опису місцевости цієї нашої кватири, що остання відіграла ролю в історії формування так званої „Старої Громади“ 2). З цього уривку можна зробити тільки той висновок, що не пізніш 1860 р. в кватирі на Назар’ївськім заулку в обох приятелів — Михальчука і Антоновича — збирались обмірковувати польські та українські справи ті, що заклали одну з груп громадського українського товариства.

В. Б. Антонович у своїх споминах 3) після згадок про польські земляцькі ґміни в Київі (волинську, подільську, литовську, київську та коронярську — коронної Польщі) і про свої демократичні хлопоманські настрої, коли він з приятелями ще був у ґміні, яка звалася київською чи українською, розповідає так: „Нам здавалося, що ми зуміємо поволі навернути ґміну на українство. Але довелося тієї думки зректися. З одного боку ворожнеча з шляхтою ставила нас дуже в трудну позицію, з другого боку, з р. 1860 почала серед польського суспільства розвиватись конспірація, що приготовляла повстання.



1) Див. напр. статті В. В. Міяковського в „Летописи Революции“ 1924, № 4, „Киевская Громада“; А. Василька, „К. П. Михальчукъ“ в „Украинск. Жизни“ 1914, № 4 та ин. 2) „Украинская Жизнь“ 1914, № 8 — 10, с. 85. :5) „Літер.-Наук. Вістн.“ 1908, № 9, та „Україна“ 1924, № 1 — 2.



Було очевидно, що куль-/92/турний напрямок, який ми розвивали, не вдержить більшости і так чи инакше може заплутати нас в інсурекційну справу. Зібравшись тісним кружком, ми поклали стати на ясну точку. Всім товаришам свого кружка запропонували вибрати одно з двох: або зіставатись далі при своїй роботі, і в такім разі виписатись із ґміни і заснувати свою справді таки українську громаду, або — кому трудно зробити цей рішучий крок — зіставатись у ґміні і розірвати з нами зв’язки. На зборі нашого кружка 15 чоловіка наважились вийти з польської корпорації. З них пригадаю кілька чоловіка, котрі до кінця життя зістались вірні українській ідеї, — це були: Рильський, Познанський, Михальчук, Баковецький і декілька инших“.

Б. С. Познанський згадує про ці збори, що відбулися восени 1860 р. у кватирі студента Хведора Панченка, на Жилянській вул., і називає декого з присутніх Поляків — братів Василевських, Готф. Пржедпельського, Вицуса 1), але його спомини дають відомостів небагато і то випадкових про початкову історію київської української громади, бо Познанський у 1861-му році покинув університет і жив декілька років у с. Дударях Канівського повіту, лише часом наїжджаючи до Київа. Так, наприклад, Познанський переказує, що в 1861 р. він познайомився на загально слов’янському зібранні в київській духовн. академії з Анатолієм Свидницьким, потім відомим українським письменником, а взимку 1861 — 62 рр., приїхавши до Київа, застав Антоновича і Рильського вже зовсім близькими з Українцями київськими і співробітниками журналу „Основа“ 2).

Антонович подає далі відомості, як він, ще з 50-х років зацікавившись українською старовиною та народнім побутом, із великими труднощами розшукав книжки історичні та етнографічні, навіть „Кобзаря“ Шевченкового, та як він шукав „серед товаришів таких людей, що більше мене знали і займалися українськими ділами“ і познайомився з Миколою Сильвестровичем Ковалевським та Хвед. Тим. Панченком, які ввійшли в український гурток 3). Антонович додає, що „після розриву з польською корпорацією (а це було коли він уже скінчив університета 4) ми вирішили прилучитися до української громади, котра вже тоді існувала, а також завести правильні стосунки з редакцією „Основи“ 5).

Що-ж то була за українська громада, коли і як вона склалася?

В самому кінці 50-х та на початку 60-х років у Петербурзі і по ріжних містах України виникли українські гуртки культурного, етнографічного, літературного напряму, що називали себе громадами і мали в своїх справах зносини одна до одної. В Петербурзі за осередок такої громади стала редакція „Основи“ — Костомаров, Шевченко, Куліш, В. Білозерський, В. П. Коховський, О. X. Кістяковський, Г. С. Вашкевич, бр. Лазаревські, X. І. Черненко, Д. С. Каменецький, Мик. І. Стороженко, Недоборовський, Степан Опатович Глушановський, Я. Кухаренко, В. А. Менчиц, Д. Г. Лебединцев, Честаховський та ин.; у Чернигові — Ол. Тищинський, Оп. В. Маркевич, Л. І. Глібів, С. Д. Ніс, Д. І. Лавриненко, П. Г. Борсук, Лагода та ин.; у Полтаві — Дм. Пав. Пильчиков, В. Кулик, О. Я. Кониський, Жученко, Трунов, Є. Милорадович, Лобода та ин.; у Харкові, гуртуючись коло університету: Крем’янський, П. Лобко, О. О. Потебня, Сокович, А. Л. Шиманов, В. С. Гнилосиров, В. Мова, Франковський та ин.



1) „Украинская Жизнь“ 1913, № 4, с. 20. 2) Ibidem, № 5, с. 42. 3) Останнього, студента медицини, сина простого селянина з Київщини, оборонці думки про походження київської громади з польської ґміни зараховують також до Поляків, але се очевидне непорозуміння. 4) В. Б. Антонович у 1850 — 55 був на медичному фак-ті, 1855 — 1860 на істор.-філолог., в 1860 — 62 учителем латин. мови в київ. 1-й гімн., у 1860 — 65 — історії в київ. кадет. корп., з 1863 почав працю в центральному архіві давніх актів. 5) „Україна“ 1924, № 1-2, 159. /93/



За тих часів визволення селянства з крепацької неволі, головним завданням української громадської культурної праці була народня освіта. Звільнений від крепацтва, темний неписьменний люд мав як-найскорше стати письменним; на Україні він мусив стати грамотним своєю рідною українською мовою. Засобами для того було видання букварів, абеток, книжок для початкового читання 1), розбір граматичного матеріялу та складання словників, заведення шкіл, і насамперед — недільних шкіл задля дорослих.

Недільні школи для дорослих у Росії з’явилися найраніш у Київі під захистом обраного куратора округи М. І. Пирогова і з діяльною участю проф. історії П. В. Павлова.

В місцевій газеті „Кіевскій Телеграфъ“ з’явилася 23 вересня 1859 р. перша звістка про ці школи, що є мовляв чутка, нібито в Київі хутко будуть закладені, з дозволу влади, недільні школи в ріжних частинах міста — для майстрів, ремесників-хлопців, та взагалі для неписьменних, що не мають часу на протязі тижня займатися читанням та письмом“, а 11-го жовтня відкрито вже й першу школу на Подолі, на розі Костянтинівської та Хоревої вул., в будинку повітової дворянської школи (потім прогімназії) за проводом І. І. Слєпушкина, а через два тижні — другу на Жилянській вул. („новостроєнську“) за проводом Проценка. Третя недільна школа — печерська — почала функціонувати наприкінці жовтня 1860 р. у буд. 1-ої гімназії, що містилась тоді на Кловщині в Липках; 1861 року відчинено четверту школу в авдиторіях університету імени Пирогова. Дві жіночі недільні школі відкрито за 1860 рік: 31-го січня в буд. 2-ої гімназії (під орудою Нельговської), 6-го листопада в буд. Фундуклеївської гімназії, а трохи пізніше відкрито й третю — на Подолі. Крім цих недільних шкіл, 4-го квітня 1861 р. відкрили київські студенти, здебільшого Чернигівці, в одній з авдиторій університету щоденну дитячу школу для дітей понайбільше жителів Новостроєнських, Соломенських та Протасового Яру, з українською мовою навчання. Школа мала від 60 до 100 учнів і функціонувала до 20-го серпня 1862-го року, коли її закрито з наказу влади 2) Школи для трудящих із навчанням у неділю стали розповсюджуватися по містах, навіть невеличких, наприклад, у Могилеві Подільськім, а в Каневі міський піп з урядового дозволу зорганізував недільну школу в будинку при школі Спаської церкви (10-го вересня 1861-го р.). До половини 1862-го року недільні школи в Росії уже існували в 90 містах, коли, з приводу деяких непорозуміннів за них, у Петербурзі, урядовим наказом 12-го червня 1862-го р. всіх їх „тимчасово“ зачинено. Пощастило тільки київськ. помічникові куратора М. О. Тулову уратувати Пироговську університетську школу, перетворивши її на підготовну школу для учителів народніх шкіл 3).



1) Тими роками видано: „Азбуку Золотова для южно-русск. края“, Полт. 1861 „Букварь южнорусскій“ Т. Шевченка, СПБ. 1861, „Українську абетку“ Мик. Гатцука, Мос. 1861, Граматки П. Куліша 1857 та 1861 рр. СПБ., те саме — Ілька Деркача, Мос. 1861, „Таблиці для початкового навчання грамоті“ К. Шейковського, те саме Грещанковського; К. Шейковського „Домашня наука“, вид. у 1860 (Перші початки), а в 1861 „Вишчі початки“ та инше. 2) Див. ст. О. Стоянова, „Ежедневная школа въ Кіе–, ВЂст. Ю.-З. Россіи 1862, вересень, с. 205, з ворожою до школи приміткою редакції. 3) Див. „Училища образовавшіяся на югЂ въ послЂднее время“, „Основа“ 1861, № 6, сс. 87 — 98; К. Ушинскій, „Воскресныя школы“, письмо въ провинцію — Жур. Мин. Нар. Пр. 1861 (окр. відб.), Л. Струнина, „Первая воскресная школа въ Кіе–, „Кіевск., Старина“ 1898, № 5; сс. 287 — 307; С. Глушко, „Драгоманов і недільні школи“, „Україна“ 1924, № 4.



З приводу-ж питання про Київську Українську Громаду за 60-х років нам треба зупинитися на трьох київських недільних школах — подільській, новостроєнській та печерській. За вчителів у них була молодь, найбільше /94/ студенти, почасти старші гімназисти тай окремі приватні особи і дехто з молодих учителів. Коло шкіл гуртувалися люди ріжних напрямків і світогляду, але переважно Українці. В подільскій школі учителювало 17 універс. студентів та 1 із духовної академії (здається Анат. Свидницький); між учителями найбільш енергійні були К. В. Шейковський, М. П. Драгоманов, Хв. Як. Вороний, бр. Стефановичі; в Новостроєнській школі працювали О. І. Стоянов, П. П. Чубинський, В. Торський, бр. Синегуби, І. Касяненко та ин. В обох школах була одна мета праці, мовляв сучасний дослідник, „дати українському народові освіту в найприступнішій для нього самого формі народньою українською мовою“. Але обидві недільні школи підходили до здійснення цієї ідеї з ріжними методами. Тим часом як новостроєнці намагалися зразу перейти до викладання в школі українською мовою, до деякої міри ігнорували инші (крім українських) підручники і через те звали себе „українцями“, подоляни, особливо Драгоманов, не цуралися російщини, тримались і її, вважали за неможливе покищо обійтись без її культурних засобів, і за це й мали, в протилежність новостроєнцям, назву „космополитів“ 1).

Була ще третя недільна школа, так звана „слов’янофільська“, на Печерському. Там гуртувалися деякі Українці та Росіяни: О. С. Лашкевич, Н. С. Тумасов, В. М. Юзефович, П. Г. Житецький (останній поки не переїхав з Липок до новостроєнців). „Росіяни“ печерські — це були, за споминами Лашкевича та инших, володимирські бурсаки, вигнані з 4-го курсу київ. дух. академії (як і П. Житецький): М. Фл. Владимирський-Буданов (потім відомий професор і вчений), і К. М. Воскресенський (учитель 2-ої гімназії, пізніш директор 3-ої гімназії). Студент київського університету Вол. Мих. Юзефович у споминах „Тридцать лЂтъ тому назадъ“ згадує, що в той час (1861-й рік) Українці-студенти поділялися за недільними школами, „яких тоді було в Київі три: одна на Подолі, друга на Новім Строєнні і третя на Печерському. В подільській школі мав перевагу полтавський гурток, і усі ті, що були з инших місцевостів, само собою трохи піддавалися впливові Полтавців; у новостроєнській школі за вчителів були здебільшого колишні учні київських гімназій; у печерську групу увійшли дехто із „старогородців“ (за місцем перебування в Київі) — молоді люди, переважно зі студентів, яких повиганяли з инших міст (Казанська історія тощо), і які вносили в справи надмірний, демагогічний напрямок“ 2).

Звичайно ці гуртки, найбільш університетські, студенські, єдналися поміж собою, диспутували, обороняли свої школи і право вільного навчання, наближувались один до одного, а жива праця над освітою народньою викликала й намічала щей инші спільні справи поза межами спеціяльного завдання вчителювати, але такі, що близько до нього належали, а крім того справи одного напрямку на спільному ґрунті українських інтересів. Так накреслювалось об’єднання чи однаково чи суголосно „мислящих“ молодих людей у ширшу щодо завдань за педагогічні гуртки в практичних справах і теоретичних основах „Громаду“ 3). І ото „синойкизм“ новостроєнського („українців“), печерського („слов’янофілів“) та подільського („космополитів“) групування молоди спершу лише коло справи недільних шкіл, а потім і коло ширшої роботи зорганізував нарешті так звану Київську Громаду, до якої вже в 70-ті — 80-ті роки, коли з’явилися молодші українські громадки, прикладено назву „Старої“.



1) „Україна“ 1924, № 4, с. 38. 2) „Рус. Старина“ 1895, № 10, сс. 176-177. 3) У Поляків об’єднання окремих ґмін в один гурт звалося ogół — це по українська приблизно відповідає слову — громада.



Природньо, що більш численний, більш яскраво-надмірний в україн-/95/ському національному напрямкові і більш різноманітний у свойому складові новостроєнський гурт став на чолі об’єднання Українців у Київі. До нього то й приєдналися енергійні, талановиті, ініціятивні Поляки, що покинули польську ґміну, — „перевертні“, як глузували з них вороги, — з головою гуртка В. Б. Антоновичем. Крім тих чотирьох, що він називає з колишніх членів польської ґміни (та ще Панченка, який був за посередника між ними і новостроєнцями), К. П. Михальчук у своїх спогадах додає ймення своїх земляків Волинян — Ол. Левицького, Ходаковського, Дверницького, братів Будкевичів. Приєднання до новостроєнців такої міцної товариськими зв’язками, тривалої і вдатної групи молодіжи надзвичайно відбилося на досить усе-таки аморфному ще українському громадянству — це безумовно. Та проте-ж, повторюємо, не треба переходити міри, і слідком за тенденцією Поляків (Равита-Гавронський, А. Яблоновський та усі инші), а пізніш і російського уряду, уявляти первісну київську громаду, яко організацію гурту Поляків відступників з київської ґміни, до яких немовби і приєдналися Українці: навсправжки чинилися події якраз зовсім навпаки.

М. Драгоманов, потверджуючи нашу думку, згадує, що „українофільські студенські кружки (на попередніх трьох сторінках іде мова про Новостроєнське, Подільське та Печерське товариства) в 1862 році злилися в велику громаду душ у 250 — 300 2). Простежимо-ж за хронологічними даними за споминами про ті часи.

У 1860 і на початку 1861 року в Київі вже існували гуртки, але Громади не було. Загальну назву „Громади“ иноді уживало для себе новостроєнське товариство, що з ним усе більше зближуються колишні польські ґмінчики, — „хлопомани“ по тогочасному польському прозванню. Коли перевозили труну Шевченка (травень 1861 р.) у Київі, виголосили промови новостроєнець Стоянов та „хлопоман“ Антонович; третій промовець Драгоманов виступив самостійно, сам по собі, а не яко учасник якої-небудь української громади. Б. Познанський рішуче стверджує, що коли його заарештовано в Канівському повіті, у травні 1861 р., і перевезено до Київа, то його друзі, Поляки українського напрямку, були все ще чужинцями для українських гуртів 3). Про літо того самого року ми маємо випадкові відомості від харківського Українця В. С. Гнилосирова (Гавриша). У його рукописній записній книжці збереглися нотатки щоденника подорожи по Харківщині, Полтавщині та Півд.-Західн. краю 4). Там ми знаходимо прізвища людей, яких бачив Гнилосиров у Київі наприкінці липня і на початку серпня, а саме: Гардштейна, Визеля, К. Я. Шейковського, Малинку, Пил. К. Левицького, О. І. Стоянова, В. Б. Антоновича, Ісая Свидницького, П. Чубинського. Повертаючись на схід, Гнилосиров знову прибув до Київа, побував на Покрову (1-го жовтня) і у Чубинського, в Баришполі; він зазначає ймення Українців, яких бачив під цей переїзд, а саме таких, крім попередніх: Волчанецького, Драгоманова, Кулябку, Самуся, П’ятницького, Вл. Косовського, Патлаєвського, Кульчицького, Горшковського, Вл. Н. Ходаковського, Панченка, Ивченка, та ин. 5) Згадує Гнилосиров і про новостроєнську недільну школу 6), і про раду,



1) „Украинск. Жизнь“ 1914, № 8 — 10, с. 76 2) „Австро-руські спомини“, с. 20. 3) „Украинск. жизнь“ 1913, № 4, с. 31. 4) Рукоп. Відд. Всен. Б-ки України, I, № 352. 5) У записній книжці В. О. Гнилосирова на с. 9 є ще нотатка: „Полковникъ Красовскій“. Цей дуже цікавий чоловік, про якого у нас на жаль мало відомостів, мав зв’язок із петербурзькими радикалами та з київськими Українцями (Б. Познанський, „Укр. Жизнь“ 1913, № 5, с. 41). Він загинув серед селянських бунтів того часу. 6) Гнилосиров дає запис про недільну школу в Переяславі, що про неї ми не маємо иншої згадки; він-таки занотовує про гуртки українські 1861 р. у Миргороді (Анат. Свидницький, Зінченко), в Лубнях (Шевич) і про полтавську програму, що склав її Стронин (відомий полтавський учитель і громадський діяч, див. у М. Драгоманова „Два учителі“) та Д. Пильчиков (Ibid., I, 352). /96/



 що зібралася у Білозерського, де був він і Д. С. Каменецький, що приїхав з Петербургу 1).

Згідно з записом Гнилосирова, „обшій характеръ громады хмурый“. Не зробимо помилки, коли слова про раду у Білозерського будемо розуміти, яко звістку за одні з перших громадських зборів. Трохи пізніше від подорожи до Київа Гнилосирова, а саме про половину жовтня 1861 р. оповідає нам В. М. Юзефович з приводу одвідування П. П. Чубинського і заклику Юзефовича до таємного засідання громади, куди увійшов він незадовго до того часу з пропозиції Стоянова 2).

Отож без сумніву - можна гадати, що в другій половині 1861 року уже склалося молоде товариство — Київська Українська Громада.






II.

Терміни — хохломани, хлопомани, українофіли. „Моя исповЂдь“ В. Антоновича. „Русскій патріотизмъ“ П. Житецького. Громадський „Отзывъ изъ Кіева“ про українську справу і привітання київських громадян до Костомарова 1862-го року. Офіціальна заборона Громади.


1862 рік в історії Громади позначається двома явищами: закриття недільних шкіл у середині року призвело до більш напруженої нелегальної діяльности в культурно-освітніх межах українського товариства і до видавання народніх книжок, а разом з тим з’явилися колективні його виступи в пресі за окремими приводами, яко спільного одностайного гуртування людей єдиної думки і програми. Звернемося зараз до цих прилюдних виступів, зробивши спершу необхідні зауваження щодо термінологічних назов.

Доводячи свій погляд на походження Київської громади не шляхом диференціяції польської ґміни з приєднанням Українців, а шляхом об’єднання і поширення гуртків молоди, що працювала в недільних школах, ми проте-ж визнаємо і ту ролю, яку відіграло в історії Громади приєднання до новостроєнського українського товариства так званих хлопоманів. Треба взяти на увагу неясність і плутанину в термінології — хлопомани, хохломани, українофіли. Перших двох назов більш уживали вороги Українців, Поляки та Москалі, визначаючи однаково народолюбців-демагогів 60-х років, — ці назви не зникли й за пізніших часаів. Українські громадяни, і то не тільки польського походження, не цурались цих назов і не вважали їх за образливі 3),



1) Данило Семенович Каменецький — один із найщиріших українських громадян старого часу (роки його життя приблизно 1830-1880), Глухівчанин, учень новг.-сіверської гімназії 40-х рр. і київського університету початку 50-х рр. З кінця 50-х рр. завідував у Петербурзі друкарнею та виданнями П. О. Куліша, а також видан. „Основи“. Він перший, раніш ніж деинде в Росії, почав видавати дешеві (1 — 5 коп.) народні книжечки („метелики“) в багатьох тисячах примірників; видав ще „Збірник українських пісень з голосами“ в 1861-му році. Див. „Київськ. Старина“ 1898, №№ 5-8 та 12, с. 350-352. 2) Див. „Рус. Стар.“ 1895, № 11, сс. 126 — 130. Псевдоніми в спогадах В. Юзефовича виявити легко: Антипович — то Антонович, Рыхлинскій — то Рильський, Строев — Стоянов, Драгомилов — Драгоманов. Чоповскій — Чубинський, Задолинный — Житецький, Воронков — Вороний, Вербовскій — Вержбицький, Вуичъ — сам В. Юзефович (на с. 130 помилка і плутанина прізвищ Вербовського та Вуїча), і т. ин. Щодо автора споминів, сина відомого патріота М. В. Юзефовича, В. Доманицький, оповідаючи про занепад Київської Громади в 1862-му році, каже і про те, що „скарбівничий (її) В. М. Юзефович, прибравши до рук громадську касу, кудись із нею утік“ („Нова Громада“ 1906, № 9, с. 39). Це зовсім химерна і погана вигадка: Володимир Юзефович — український громадянин початку 60-х років — був досить порядною людиною за студенських років. Між иншим, він і його приятель О. С. Лашкевич (видавець „Київ. Ст.“ наприкінці 80-х рр.) були замоажніми студентами й давали чималі внески до громадської каси, і будлі-з-якими грошима Юзефович нікуди і ніколи не втікав, а відійшов від громадських справ пізніше 1862-го р., як і багато инших студентів-громадян, і відійшов назавсіди. 3) Див. ст. Рильського, „НЂсколько словъ о дворянахъ праваго берега ДнЂпра“ — про групу „хохломанів“ („Основа“ /97/ 1861, № 11 — 12, с. 99), „Отзывъ изъ Кіева“ — „хлопоманство“ („Современ. ЛЂтоп.“ 1862 № 46, с. 3). Громадський часопис „Помийниця“ („Наше Минуле“ 1919, № 1 — 2 і рукописний текст) та ин.



 але самі себе частіш називали „українофілами“, уникаючи розпливного слова з натяком на племінне походження — „українці“, слідком за московськими ідеологами, що йменували себе не слов’янами, а „слов’янофілами“. Термін „українофіли“, „українофільство“ почали зникати з кінця XIX-го віку; проте для давньої історії українського руху треба пам’ятати значення тогочасної термінології, щоб не згубити історичної перспективи і не піддатися тенденційним твердженням ворогів української справи, як це було з хлопоманством і польським походженням української громади.

Два перші виступи громадян у пресі першої половини 1862 року не мали тільки зверхніх ознак колективного оголошення думок „Громади“: то була відповідь Полякам В. Антоновича („Основа“ № 1) і слов’янофілам — „Русскій патріотизмъ“ П. Житецького („Основа“ № 3).

Талановита, смілива та одверта, з молодим гарячим запалом написана стаття Антоновича на адресу польського журналіста Падалиці ставила крапки над усіма і та поривала всі зв’язки автора з антидемократичним родинним станом і виправдувала шлях, на який ступив Антонович, кинувши тенденції шляхетської Польщі. „Вам добре відомо, д. Падалице, — писав Антонович, — що перше як відважитися розійтись із шляхтою і всіма її моральними достатками, я випробував усі шляхи замирення; вам відомо і те, яка була з вашого боку зустріч усіх спроб урезонити „вельможних“ до людського поводження з селянами, до клопотання про освіту народню на власних його національних основах, до визнання за українське, а не польське того, що є українське, а не польське; аджеж ви були свідком, як подібні міркування викликали спершу посвист та смішки, потім пересердя, глум і лайку, а нарешті — несправедливі доноси і натяки на коліївщину. Після того, певна річ, залишилося або зректися своєї совісти, або покинути ваше суспільство; я вибрав останнє, і покладаю надію, що працею та любов’ю зроблю, що Українці коли-небудь визнають мене за сина свого народу через те, що я усе готовий поділити з ним... Виходить, д. Падалице, ваша правда! Я — перевертень і пишаюся цим так само, як пишався-б в Америці, якби з плантатора перевернувсь на аболіціоніста, чи в Італії з папіста став-би чесним працьовитим слугою спільної народньої справи“ 1).

Стаття П. Житецького єсть відповідь на статтю В. І. Ламанського в № 2 „Дня“ 1861 р., головним чином — проти двох тверджень автора (і редактора „Дня“ І. С. Аксакова): перше, що він не розуміє значення слів — „малорусскій и великорусскій патріотизмъ“, а припускає розумним тільки вираз „русскій патріотизмъ“, а друге, що думка про можливість існування окремої „малорусской литературы, а не мЂстной словесности“ уявляється йому „величайшею нелЂпостью“, та хіба що „для домашняго обихода“ вона зрозуміла і корисна. Спростовуючи слов’янофільськоросійські патріотичні тези, П. Житецький висловлює переконання, що український нарід, сам у себе повинен шукати підмоги на ті випадки, коли зазіхають на його народню окремішність, що мова та письменство — це історичний орган його окремішности, єдина міцна сила, на яку він може покладати надію; навпаки, зладжені форми, перейняті зокола, позичені на зажиток, накинуті зверху, а тому не зв’язані органічно з його духовною природою, є такі незручні для його цілости, як і польська пропаганда, що підточують коріння його знизу“ 2).



1) „Основа“ 1862, № 1, с. 95. 2) „Основа“ 1862, № 3, с. 5, ст. „Русскій патріотизмъ“.



Ми обороняємо, проголошує автор, природній поступовий розвиток українського народу з середини його самого /98/ наперекір цивілізаторським змаганням „русскихъ патріотовъ“, що пропонують зворотний шлях — із гір до низин. Проте-ж кожному своє, закінчує П. Житецький: „їм — теорія, нам — життя; їм — проповідування, нам — діло; їм — витійська мистецність до самосліпу і самоглушення, нам — прозір та слух... Нам — переконання в тому, що доля української мови й письменства залежить від самого народу, який у міру свого власного розвитку визначаючись з унутрішньої потреби своєї-ж таки натури, привластить із російської освіти не те, що подарують йому добрі та великодушні люди, а те, на що направить його народній його геній, з правом і собі впливати й на російську літературу“ 1).

Найвиразнішим виступом Київської Громади — колектива, а не поодиноких членів її, з одвертою заявою свого переконання, був „Отзывъ изъ Кіева“, що надруковано в № 46 (листопад 1862) „Современной ЛЂтописи“, вид. при „Русскомъ ВЂстнику“ Каткова. Цей „Отзывъ“2) склали влітку 1862 р. в оселі Платона Чубинського у м. Баришполі на Переяслівщині — Павло Чубинський, В. Антонович, П. Житецький, Вик. Торський, Ів. Касяненко та инші громадяни, а підписали його в серпні 21 особа в Київі, і тоді послано його до редакції „Соврем. ЛЂтописи“. Редакція одержала його в вересні, віддала до московської цензури, а ця переслала до мін. нар. освіти А. Головина. Міністер 28 вересня переслав коректу статті в гранках до київськ. ген.-губерн. Васильчикова „для заключенія“, і в жовтні одержав двозначну відповідь Васильчикова, де між иншим написано 3): „Коли дивитись на цих осіб (що підписали київський „Отзывъ“) як на фундаторів Громади, що її справжня мета і напрямок абсолютно невідомі урядові; коли звернути увагу на те, що члени цієї Громади без дозволу влади взяли на себе, не знати з яких мотивів, освіту простого народу, і не вважаючи на усі обвинувачування та нарікання з боку суспільства, провадять справу й далі; коли, нарешті, мати на увазі, що вони склали Громаду в державі, що за її законами ніяке товариство, навіть не заборонене від уряду, не може установитися без дозволу і без відому відповідної влади, то за такими причинками незручно дозволяти до друку статтю „Общественные вопросы“. Проте, з другого боку, через те що особи, які підписали статтю, оголосивши свої прізвища, викликають своїх обвинувателів виявити їх неблагонадійні прямування шляхом друкованого слова і розв’язати змагання прилюдним обговоренням, то було-б корисно цю заяву надрукувати, бо літературна полеміка мусить допомогти урядові в цій справі — виявити мету і з’ясувати дух і напрямок тих осіб, що підписали статтю. Окрім того, голосна заява цих людей про їх погляди і завдання діяльности повинна зупинити їх перед неблагонадійними вчинками через те, що на них звернута буде увага їх супротивників, яких прилюдно покликано на суд громадянства“.

Тоді, в 1862 р., ще не було знати безпосередніх утисків влади проти української справи, і „Отзывъ“ надруковано таки цілком, без змін і коментаріїв.



1) Ibid., сс. 20 — 21. 2) Первісний заголовок його був — „Общественные вопросы“; в надрукованому тексті — заголовок редакції „Отзывъ изъ Кіева“. 3) Текст перекладено на україн. мову з „Летоп. революции“ 1924, № 4 — 9, с. 149.



Сьогочасний дослідник історії Київської Громади В. Міяковський робить спробу дати аналіз заяви київських громадян, і зводить аналіз на глузування з них і тлумачення української програми, як виразу думок хлопоманського гуртка Поляків-Українців, що зачіпав та викликав на боротьбу польських панів і що скерований був проти „батьків-крепосників“. Тут бракує дослідникові насамперед історичної перспективи, а подруге — думки його не пішли далі від тих вигадок, що виплітали проти /99/ українського громадянства з одного боку — Поляки-націоналісти, а з другого — російські бюрократичні серцевіди рівнісінько 65 років назад. Автор статті 1) глузує з того, що йдучи за Бакуніном і Герценом, котрі відцуралися від „якобинської кровожадної прокламації „Молодая Россія“ П. Г. Зайчневського з її пропозицією зняти повстання і знищити Романовську династію“, „ліберали з київської Громади, як він пише, не відстали від них також, і докоряє їм, що вони стали „на класову позицію хлопоманів-шестидесятників, які визнали за моральні основи народнього розвитку пошану до християнства та збереження прав земельної власности“ 2). Коли навіть 9/10 цієї фразеології автора статті, як каже сам В. Міяковський про „Отзывъ“, „записати на рахунок обов’язкових і поневільних для нього форм слововиразу“, — то й 1/10 правди нема в тому, що намагається ствердити дослідник про авторів „Отзыва“, безпідставно і безґрунтовно оповіщаючи, що „Київська Громада в 21 особу прийняла на себе прізвище „хлопоманів“, яким охрестили польські шляхтичі невеликий студенський гурток Поляків-Українців, що відокремився від ґминної організації. Прибравши до себе цю назву, Громада неначе сама визнала зазначену в нас генеалогію, підкреслювала, що в Громаді виявлявся найбільший вплив Правобережців, а зокрема Антоновича“ 3). Це не так: Київська Громада свій „Отзывъ“ оголошує від гурту людей, що до складу їх увійшло з 21 чоловіка — 5 Правобережців (Антонович, Рильський, Торський, Познанський та Стоянов) та 16 Лівобережців. Ці 21 громадянин кажуть, „що прихильників переконання, яке ми визнаємо за своє, міське (київське) громадянство звикло називати хлопоманами. Щоб мати змогу виразно порозумітися з ним (цим громадянством), ми беремо епітет, нам накинутий, і будемо говорити від так званих хлопоманів“ 4). У примітці є й пояснення, що терміна цього, іронічного і зневажливого, придумали польські шляхтичі для друзів хлопських, цебто селянських. Про терміни хохломани, хлопомани і українофіли згадували ми вище, і одкинувши довільно-тенденційні тлумачення сучасного дослідника, перейдемо до істности самого тексту „Отзыва“.

Молоді київські громадяни насамперед відокремлюються від „людей ліберальних“ узагалі, з одного боку, а так само і від революціонерів теоретиків тероризму того часу, з другого боку. Завдання їхнє — „одверто і прилюдно, цілком щиросердечно“ висловити в „Отзыв’і“ свої переконання 5).



1) „Киевская громада“ в „Летописи Революции“ 1924, № 4 — 9. 2) Ibid, с. 146-147. 3) Ibid. Між иншим, П. Житецький кінчив ун-т не 1862 р. (с. 145), а в 1864 р. (Антонович — 1860 р.) Нічого далі „очевидного“ нема для визнання з боку автора „Отзыва“ Антоновича в тому, що його підпис стоїть перший (Ibid., с. 145), так само як ні про що „очевидне“ не свідчить і перший підпис під другою громадською заявою 1862 р., в адресі до М. І. Костомарова (див. нижче). 4) „Отзывъ изъ Кіева“, „Современная ЛЂтопись“ 1862, № 46, с. 3. 5) Ibidem.



„Основна теза нашого розуміння, — оголошують вони, — це глибоке переконання, що ні окрема особа, ні гурток, ні громада, ні навіть увесь так званий освічений шар суспільства не має аж ніякісінького права накидати величезній більшості народу, використовуючи його нерозвиненість та безмовність, будь-яку теорію, прибрану a priori“... Єдиний обов’язок освічених людей це „ужити всяких можливих заходів і способів, щоб добути народові освіту, визнати себе, свої потреби, уміти ознаймувати їх, нарешті внутрішнім своїм розвитком дійти до того щабля громадівства, яке дає йому закон. Доки нарід своїм розвитком не стане в рівень із сучасним його становищем, даремне вигадувати для нього, та щей без нього, дальші шляхи поступу... Єдина справа певних друзів народу під цю пору — це допомагати розвиткові народньому, не висуваючи чи то по-/100/літичного, чи то соціяльного тлумачення, і терпляче чекати часу, коли сам нарід зможе розмовляти з нами про речі, які зараз неприступні для його розумового розвитку, а через те для нього й загадкові, темні, непотрібні“ 1). А щоб дійти цієї мети, людям треба насамперед завчасно і старанно вивчити побут, моральні підвалини, умови життя народнього, його світогляд і сподівання.

Автор „Отзыва“ доводить що нарід український з пошаною ставиться до християнської науки та моралі, визнає безумовне право на земельну власність, глибоко поважає свої звичаї, старовину і життєвий побут — усе, що виявляє ознаки його національної індивідуальности, і нарешті, родинні зв’язки; через це розвиток розуміння і поважання родинних обов’язків, по-перше, і поширення цього розуміння на обов’язки громадські, по-друге, належить до найважливіших завданнів української справи. Відкидаючи від себе обвинувачення в замірах усі ці основні підвалини народнього життя знесилити, перевернути, знищити, київські громадяни звертаються і до другого докору, виявляючи й відкіля йдуть несенитні наклепи на Українців. Молодих хлопоманів обвинувачували, нібито вони перешкоджали прийманню з боку селян „уставних грамот“, тай не від того, щоб підняти селян на різанину. Ці безпідставні наклепи висувала місцева провінціяльна шляхта з обох боків Дніпра; між Правобережцями немало лютували й Поляки-крепосники, що їх часто прозивали „мошродзєями“ (скорочене „мосцідобродзєї“). І не самим тільки їм, а й усім таким панам, не підкреслюючи будь-якої боротьби синів з батьками, всім узагалі представникам старої крепацької ідеологи, людям „рутинныхъ привычекъ и барской спеси“ давали гостру одсіч київські громадяни і викликали їх на прилюдний суд суспільства, вимагаючи фактичних доказів злочину, а не безпідставного цькування і таємних нашептів.

Третій закид, що робили Українцям і офіціяльні, і добровільні „політикани“, — обвинувачування в сепаратизмі. І проти цього гостро обурюються київські громадяни. „Якщо нам закидають сепаратизм чи принаймні жадання державного сепаратизму, — оголошено в „Отзыв’і“, — то ми висловлюємо прилюдно, що таке обвинувачення єсть найбільш безглуздий та наївний наклеп 2)... Усякий політичний сепаратизм, на наш погляд, чудасійна маячня, яку ми й не можемо поважно обмірковувати через те, що вона некорисна та непотрібна нам, і не вважаючи на гучний вираз, не приваблює нас. Тай за дуже для нас велика честь — вести нарід політичними операціями до невідомої долі. Хай-же ця політична роля залишається тим, для кого розуміння народности — марне слово: вам — ліберали-теоретики, що збаламучені консерватизмом народньої традиції, щей вам, добродушні друзі класової рутини... Инша річ, коли під висловом „сепаратизм“ розуміти жадання розвитку української мови та письменства. Оце бажання навспражки наше, та тільки що в ньому бачать злочинного — ми не второпаємо... А перед безглуздим гомоном, перед зграєю нашептів, перед несамовитим гнобительством ми за жодних обставин не наважуємося зрікатись наших думок і переконаннів“ 3).



1) „Отзывъ“, с. 3-4. 2) Ibid., с. 5. 3) Ibid., с. 5-6.



Визнаючи, що „Отзывъ“ не подобається ріжним колам людности, київські громадяни свідомі, що ним не задовольнять вони і запеклих прогресистів, які-б бажали, щоб громадянство робило навперед гальванічні вибрики, і які, спонукаючи його на це, викликають такі заходи, що перешкоджають вільній органічній праці, — от наприклад закривання народніх шкіл, що розладнало круг діяльности громадян і здебільшого й примусило /101/ оповістити оцей самий протест — „Отзывъ“. Знають київські громадяни, що не до вподоби припаде „Отзывъ“ і консерваторам-поміщикам, серед яких сучасні освічені особи, хоча й трапляються, але досить випадково. Знають вони й те, що як особистий егоїзм сплететься з класовими інтересами, то оце зміцнення переймається такою впертістю і фальшивою дволичністю, що цієї сили ніяк не перебореш. Проте-ж вони таки передають свою справу на суд громадський, відкритий для прилюдної і чесної боротьби думок, твердо переконані, що тільки шляхом публичного обміркування можна усунути ті сумні непорозуміння, котрі ускладняючи боротьбу, не дають їй будь-якого виходу 1).

Такі то були програмні переконання київських громадян, програма-minimum, що висловила Київська Громада вже в перший рік свого існування. Не заперечуємо, що ця програма досить поміркована, і через 10 — 15 років вона вже не задовольняла і саму Стару Київську Громаду, а чим пізніше, тим більше й ширше розросталися програмні вимоги та практична діяльність українського громадянства. Але не забуваймо, що засновки їй за дві третині століття до нашого часу поклав був таки оцей обмежений, сумирний, стриманий „Отзывъ“ Киян, що його й тоді важко було просунути через цензурні лещата.

Підписало „Отзывъ“ 21 особа, а саме 2): Володимир Боніфатійович Антонович (син гувернантки-Польки Гурської-Антоновички з роду кн. Любомирських та Угорця-пересельця Івана Джидая), Павло Платонович Чубинський (син малоземельного землевласника на Переяслівщині), Костянтин Миколайович Солонина 3), Олександер Ількович Стоянов 4), Полтавці Михайло Малашенко та Антін Тищенко 5), Іван Іванович Нечипоренко 6), Павло Гнат. Житецький (син протоєрея Спаської церкви в м. Кременчуці), Виктор Торський 7), Дмитро Богданов 8), Тадей Ростиславович Рильський 9), брати Синегуби — Виктор, Володимир, Євген та Микола Силовичі (сини полтавського землевласника) 10), Петро Супруненко з Полтавщини, Борис Станиславович Познанський 11),



1) „Отзывъ“, с. 6. 2) Подаємо де-про-кого з них відомості, що маємо зараз: відомості сі не повні, бо не завсіди можна було їх здобути, і ми їх потроху поповнюємо; де-про-кого сказано менше, ніж у їхніх для всіх приступних біографіях чи споминах. Те саме робили ми й попереду, тай далі робитимем, згадуючи прізвища київських громадян. Відомості перевірено та поповнено фактичним матеріялом зі списків студентів київ. ун-ту, і тих, що скінчили університет 1861 — 1867 рр. 3) Родом з Чернигівщини; з черниг. гімназії вступив до ун-ту 9 . IX. 1860, скінчив юридичний факт київськ. університету р. 1864, був за судового слідчого в Таганрозі. 4) Син офіцера Київ. губ., з київ. 2-ої гімназії вступив до університету 3/Х 1858, скінчив істор.-філолог. фак-т київ. у-ту в 1862, два роки (1863 — 64) учився в київській педагог. школі, учителював у Полтаві та инших місцях, з 1878 — 79 рр. був за директора кутаїської гімназії. 5) 3 полтавської гімназії вступив до юридич. ф-ту 25/VIII 1861. 6) Син прилуцького козака, потім службовця на межигірській фаянсовій фабриці. Народ. 1842, з 1-ої київ. гімназії вступив на філолог. ф-т у Київі, 16.I 1859 скінчив кандидат., 1864 учителював у Немирові і Муромі, був за директора колегії Павла Ґалаґана в Київі (1879-1890); пом. 1910. 7) Син військового службовця з Волини, скінчив юрид. ф-т київ. у-ту в 1863, був за миров. посередника і за суддю в Житомирі. 8) Син офіцера, Полтавець, з київ. 1-ої гімназії вст. до у-ту 14. VII 1859, скінчив іст. фак. 1863. 9) Син дідича- Поляка (Сквирського пов. на Київщині), народ. 1840, учень київської 2-ої гімназії, скінчив істор.-філолог. ф-т у 1862; у 1869 був за голову польської київської ґміни; проживив на селі у себе до смерти р. 1902, співробітник „Основи“ та „Київської Старини“. 10) Євген Силович С-б, із Катеринослав, дворян, поступив до київ у-ту з к. 2-ої гімназії 11/ІХ — 1850, скінчив фізич.-матем. ф-т 1863, був за учителя в Полтаві, Немирові, за інспектора новозибк. реальної школи, пізніш за інспектора шкіл на Полтавщині; Володимир С. молодший з братів: у 1862 р. його, ще гімназиста, притягнено до слідства в „государств. преступленіи“ (громадська діяльність); Сергій Силович, п’ятий брат Синегубів, — відомий „чайковець“ 70-х рр. і революційний поет. 11) П-кий по діду з польської овруцької шляхти, син стародуб. повітового учителя і Росіянки київ. у-ту не скінчив, пізніш був за „частного поверенного“ в Острогозькому на Вороніжчині. /102/



 Ол-дер Степанович Лашкевич (син дідича з Стародубівщини, див. нижче), Хведір Горячковський (мабуть попів син) 1), Андрій Стефанович (родом із духівництва чернигівського, про С-чів див. нижче), Іван Миколайович Касяненко 2).

Наприкінці літа того-ж таки 1862 року точилася справа про заступлення катедри російської історії у київськ. у-ті від Мик. Ів. Костомарова. Українські громадяни дуже зворушилися цим приємним для них проєктом та із свого боку послали привітання до цього історика та українофіла, діяча відомого ще з часу Кирило-Методіївського братства. Це привітання-адреса являє собою ніби додаток до попереднього „Отзыва“. Ми подаємо зараз автентичний текст адреси, що зберігся у нас серед паперів Костомарова і його ніколи ще в цілості не друковано 3):


„Николай Ивановичъ! Съ особеннымъ удовольствіемъ узнали мы, что СовЂтъ нашего университета предлагает Вамъ занятія каθедры русской исторіи. Позвольте же къ предложенію СовЂта присоединить нашу просьбу о принятіи этого предложенія.

Мы умЂемъ цЂнить всю Вашу прошедшую дЂятельность, мы понимаемъ Ваши заслуги для русской науки вообще и въ спеціальности для нашей южнорусской, и потому понимаемъ значеніе прибытія Вашего в Кіевъ. Ваше присутствіе у насъ въ качест†профессора русской исторіи разрЂшить вопросъ о направленіи будущихъ поколЂній нашей учащейся молодежи, придастъ ему силу, почерпнутую изъ изученія своего прошедшаго, принесетъ несомнЂнную пользу нашей бЂдной родинЂ, о которой одинаково забываютъ и рутинные карьеристы среди своихъ бюрократическихъ занятій, и богатые землевладЂльцы — среди своего кейфа, и отвлеченные либералы — среди своихъ утопическихъ, ненародныхъ и недЂйствительныхъ мечтаній, готовые все ворочать по своему, не спрашиваясь народнаго общества, не оглядываясь на его потребности, обсыпая грязью его истинныхъ слугъ. — Вся наша надежда — въ основательномъ самоизученіи въ смыслЂ народномъ, въ стройномъ, органическомъ, самостоятельномъ движеніи впередъ всего народа къ благороднымъ человЂческимъ цЂлямъ. — Вы должны сами понять, какую услугу Вы можете принесть этому движенію, и потому не оставьте безъ вниманія нашей искренней просьбы“.


Адресу цю підписало 44 київських громадянини, і прізвища їх ми зараз подаємо, щоб можна було виявити первісний склад Київської Громади в 1862-му році 4). Ось ці власноручні підписи: Викторъ Торскій, Владимиръ Юзефовичъ, Иванъ Леппикъ, Владимиръ Антоновичъ, Иванъ (Іванович) БЂлозерскій 5), Леонидъ Россинскій (єврейського походження), Θаддей Рыльскій, Андрей Стефановичъ, Антонъ Тищенко, Константинъ Линниченко 6), Леопольдъ Шварцъ 7), Евгеній (Силович) Синегубъ, Николай С. Синегубъ 8), Дмитрій Божовскій 9), Θедоръ Горячковскій 10), Павло Чубинскій, Викторъ Синегубъ, Иванъ Нечипоренко, Θедоръ (Тимохвійович) Панченко 11), Александръ Стояновъ, Александръ Яковенко, Даніилъ (Костянтинович) Морозъ 12),



1) Горячковський — Черниговець, і з к. 1-ої гімназії вст. на іст.-філ. ф-т 3/Х 1858. 2) Син козака с. Корніївки Переяслів. пов. (сусіда і приятель П. П. Чубинського), етнограф, що збирав матеріяли до звичаєвого права на Полтавщині. (Див. його програму в „Кіевск. Губ. ВЂдомостяхъ“ 1863, № 42). 3) Відомості та уривок із цієї адреси подано в нашій статті „Профессорская дЂятельность Костомарова“ в „Гол. Минувш.“ 1917, № 5 — 6. Справа з приводу київ, катедри тяглася 2 роки, і коли Костомаров побачив, що київ. ген.-губ. не пустить його професорувати до Київа, він одмовився сам листом до київ. ун-ту 29-го квітня 1864 („Гол. Мин.“, сс. 245 — 6). 4) Правопис рукопису і прізвища тих 13 громадян, що ми зустрічали в „Отзыв’і“, ми підкреслили; між дужками — батьківське ім’я менш відомих громадян, що нема в тексті адреси. 5) Б-ський — син черниг. урядовця і землевласника, народ. 1842, з харк. гімназії вступ. до харк. університету, а 28 XI 1858 подався до Київа і скінчив істор.-філол. ф-т кандид. 1863; перекладач на італійську мову російських письменників. 6) Л-ко — син київського міщанина; скінчив юридич. ф-т к. у-ту в 1863. 7) Шварц — німецьк. походження, з к. 2-ої гімн. вступ. до істор.-філ. фак. к. у-ту 14/VII. 1850. 8) Медик із 9/X. 1859 р. 9) Київський дворянин, вступ. до іст.-філ. фак, 2/Х . 1858. 10) Кандидат іст.-філ. ф-ту к. у-ту 1861. 11) П-ко скінчив медичн. ф-т у 1861, був за військового лікаря; в 1886 його заарештовано, знайшовши в нього склад галицьких та українських книжок громадської власности; 1887 переведено на службу з Київа до Гомеля. 13) Мороз — син офіцера і черниг. землевласника (1841 — 1894), з черниг. гімн. вст. до к. у-ту 9/IX . 1860, скінчив кандид фіз.-матем. ф-т 1865. Автор „Арихметики чи Щотниці“, /103/ яку друк. Громада (1862), та статтів у „Кіевлянині“ 1864 — „Записки об университетской жизни“. Пізніш завідував маєтками Удільн. відом. на Кавказі.



Николай (Андрійович) Антіоховъ-Вербицкій 1), Павелъ Житецкій, Леонтій Саулякъ, Антонъ Демковичъ, Николай Горяевъ 2), Митрофанъ (Олександрович) Андріевскій 3), АлексЂй (Ол-ч) Андріевскій, Филимонъ Максимовичъ 4) Владимиръ Горяевъ 5), Михаилъ Семеренко 6), Николай Богдановъ, Евгеній БЂлогрудъ 7), Макарій Саулякъ, Петръ (Антонович) Косачъ 8), Константинъ Михальчукъ 9), Кириллъ Пенскій 10), Хрисанфъ Сольскій 11), Николай (Опанасович) Потебня 12), Филиппъ (Костянтинович) Левицкій 13), (Хведір) Зенченко 14), Александръ Головачевскій 15), Александръ Леонтовичъ (син лубенського землевласника) 16).

Коли ми додамо до цих 44 підписів тих вісім, що ми знаходили лише під „Отзывомъ“ (К. Солонини, М. Малашенка, Д. Богданова, П. Супруненка, В. Синегуба, Б. Познанського, О. Лашкевича та Ів. Касяненка), і декого, що відомі з инших джерел, яко причетні до життя Громади з самого початку, а саме — Шейковського 2), Беренштама 3),





1) В-кий — син чернигівського урядовця (1843 — 1909), з черниг. гім. вст. до к. у-ту 9/IX. 1860, скінчив канд. іст.-філ. фак. 1864; учителював у Чернигові, Рязані, Орлі; поет . (в „Основі“ вірші під псевдонімом Миколайчик Білокопитний); співр. „НедЂли“, „Охотн. журналу“ та ин. 2) Г-в — подільський дворянин; скінч. іст.-філ. фак. 1862. 3) М. Андрієвський, син канівського попа, з київ. 2-ої гімназії вст. до іст.-філ. ф. київ. у-ту 3/X. 1858, скінчив канд. 1862; учителював, був за інспект. народн. шкіл на Мелітоп. пов., співр. „Кіев. Ст.“; пом. 1887. О. Ан-кий, брат М-на (1845 — 1920), з. к. 2 гімн. до істор.-філ. ф. 25/VIII 1861; скінч. у 1865; учителював ув Одесі; 1879-80 на засланні у В’ятці; 1881 — ред. „Кіев. Губ. ВЂд“, пізніш інспектор шкіл на Катеринославщині, з 1890 — „Київ. коміт. грамотности“ (Народня авдиторія) 4) М-ч — із духовних, з київ. дух. семин. на іст. філ. ф. 3/II. 1860, скінч. кандид. 1863. 5) Горяєв В., брат Миколи Г., а кишинів. гімн, на мед. фак. 9/X 1861, скінчив 1865. 6) Брати Семиренки — Платін (видав. „Кобзаря“ 1860), Михайло (з харків. у-ту до київ. на медич. фак. вступив у 1861) та Василь (1835 — 1915) Хведоровичі, сини селянина-крепака Київ. губ., викупилися (ще батько їх) із неволі, стали вельми заможніми (власники Городищенськ. цукроварень на Черкащині). Василь Хвед. пізніш багато давав грошей на українські справи (вид. „Кіевс. Стар.“, „Громадс. думки“, „Нов. Громади“, галицькі видання, будинок т-ва ім. Шевченка в Київі, тощо); серед громадян у 70 — 90 роках мав прізвище — Великий Хорс. З іменнями братів часом трапляється плутанина (див. напр. „Наше Мин.“ 1919, № 1 — 2, с. 86). 7) Б-д — Полтавець, з казан, у-ту вст. на іст.-філ. ф. київського 23/II. 1860, скінч. 1862. 8) К-ч (Петро) — син мглинського землевласника (1841 — 1909), скінчив черниг. гімн. 1860, 1860 — 61 у петерб. у-ті, до київського на юрид. ф. вступив 12/V. 1862 р., кінчив кандид. 1864. П. К-ча притягали до процесу щодо розповсюдження українськ. книжок у 60-ті роки; був урядовцем у Київі та головою звягельських мирових посередників; батько письм. Лесі Українки. 9) Михальчук (1840—1914), син Поляка-дідича на Волині Абрамовича та селянки Михальчукової, учень житом. гімн. до 1859 р., іст.-філ. ф. київ. у-ту не скінчив, служив на цукроварні Семиренків, з 1873 бухгалтер на броварні київського т-ва. Відомий укр. філолог і член-кореспондент Рос. Акад. Наук. 10) П-ський — син офіцера, з новг.-сівер. гімн , вст. на іст.-філ. ф. 3/X . 1858, скінчив 1862. 11) С-кий Хр. — волинський дворянин, нац. 1838; з житом. гім. вст. на іст.-філ. ф. київ. у-ту, скінч. канд. 1862; пізніш — куратор оренбур. та одеської шкільн. округи 1885. 12) П-ня Мик. — син роменського землевласника, брат лінгвиста (Олександра), був у київськ. у-ті юристом з 25/IX . 1859 до 1863. 13) Л-кий, з духовних поділ. губ., з 2 гімн. вст. до іст-філол. ф. к. у-ту 9/X . 1858, скінчив 1863 р.; був інспект. народніх шкіл і київський домовласник. 14) З-ко — петербурзький дворянин, з п-бурського універс. на природн. фак. київськ. уту перейшов 8 VI. 1862. 15) Г-кий, кінч. канд. фіз -мат. фак. 1862. 16) Після цього останнього підпису додано на листі увагу рукою Головачевського: „Число подписавшихся далеко не выражаетъ того горячаго чувства, которымъ проник(ну)то почти все общество студентовъ къ этому дЂлу. Ограниченно(е) число подписей объясняется огчасти поспЂшностью, которая требовалась для высылки адреса, и вакаціоннымъ временемъ“. 17) Каленик Васильович Ш-кий, Подоляк, син військового службовця, скінчив кандид. іст.-філ. київ. у-ту в 1861 році, учителював у Орлі, пізніш — у Сибіру (Минусинське, тощо); автор праць з укр. етнографії та мови (початок укр. словника). 18) Виліям Людвикович Б-м (1839 — 1904), син курлянд. єврея (лютеранина), київ. банкира; з к. 1-ої гімн. вст. до у-ту 18/Х.57, схінч. іст.-філ. ф-т 1862, учителював у кам’янець-под. гімн. (1865 — 68), київ. кадет. корпусі до 1878, коли його заслано до Пскова; 1879 — 1898 був за вчителя географії та історії в П-бурзі в 1-му кадет. корп., Учит. інституті тощо. З 1898 р. працював у Київі в справах Громади. /104/



братів Константиновичів Митр. та Мик. 1), К. Баковецького 2), Всеволода Абрамовича Рубинштейна 3), Василя Ільковича Курлюка 4) та Олександра Івановича Лоначевського-Петруняки 5), то матимем відомих 60 прізвищ членів Київської Української Громади в другій половині 1862 р. З тих уже приміток, що подали, ми бачимо, що в Громаді були представники всіх клас суспільства — козацтва і селянства, духівництва, діти службовців, землевласників, комерсантів, без великої переваги будь-якого стану; були й не-Українці серед них — Поляки, Євреї, тощо. Щодо місцевости походження переважали Полтавці та Чернигівці над Правобережцями; щодо віку — це була молодь від 17 до 29 років, здебільшого студенство.

Одвертий виступ цієї молодої Київської Громади, нібито легалізований через дозвіл надрукувати „Отзывъ изъ Кіева“, скінчився не прилюдним їх судьбищем із ворогами, а зовсім по иншому. Влада звернула увагу на „недозволену“ від уряду громадську спілку і загадала київському найвищому начальству заборонити будь-яку діяльність і виступи української Громади. В січні 1863 р., ще до остаточного вибуху польського повстання, шеф жандарського т. зв. „III-го ОтдЂленія“ Долгоруков написав київському генералу-губернаторові Васильчикову такий наказъ 6): „приватним способом одержано відомості, що в Київі існує товариство, яке під пристойними приключками нібито розвитку народнього, опріч усіх инших соціяльних (?) міркувань, на розумних, приступних йому підставах, намагається поширити в народі ліберальні ідеї, і з цією метою наважується видавати народні „малороссійскія книги“, що на друкування їх буцімто дано вже дозвіл збирати гроші. Крім того, товариство це задумало провадити працю поступово, поширюючи в народі розуміння родинне з переходом потім до розуміння громади („общины“). Товариство це має стосунки з польськими ґмінами, серед яких за найзначнішу уважають ту, що нею проводить якийсь Магер (sic). На чолі згаданого товариства стоять Антонович і Рильський, а головними членами його рахуються ті, що їх названо в № 46 „Соврем. ЛЂтописи“ журнала „Русскій ВЂстникъ“ за 1862-й рік у статті „Отзывъ изъ Кіева“.



1) К-ч Митрохван Олександрович, Черниговець, нар. 1842; з черн. гімн. до у-ту 9/X. 59, скінчив кандид. фіз.-матем. ф-т київ. ун. 1864, (його популярні „Бесіди по хемії“ 1873 — дуже відомі свого часу), учителював, був інспектором народніх щкіл у Київі потім остерським повітовим маршалком; пом. 1901: Брат його Миколай О-ч народ. 1844; з черниг. гімн. до у-ту 24/11 .1861, скінчив канд. іст.-філ. ф-т 1864; був учителем російської словесности у черниг. гімн., усунений з посади від мін. Д. Толстого, був за голову черниг. земськ. управи. Пом. р. 1889. 2) Калист Б-кий — син черниг. незаможнього землевласника, вступив з немир. гімн. до у-ту 11/IX. 1859, скінчив фіз.-мат. ф-т 1863. 3) Рубінштейн — син волинського євр. комерсанта, вст. до у-ту з житом. гімн. 17/V. 1857; скінчив канд. юрид. фак. київ. у-ту 1864, пізніш був київськ. банкир. 4) Курлюк, син військ. службовця, народ. р. 1842; у Зіньківськ. повіті на Полтавщині, учень полт. кадет. корпусу до 4-ї класи; 1862 приїхав до Київа кінчати свою освіту і став близьким до студенського товариства. 5) Л-кий — син волинськ. міщанина, вст. до у-ту з ніжен. гімн. 9/ІХ. 1860, скінчив істор.-філ. ф-т київ. у-ту в 1864, учителював по ріжних містах; з 1873 був за директора київ. ремесницької школи, наприк. 70-х рр. його звільнено за неблагонадійність. Був директором Ґалаґанівської ремесн. школи в с. Дехтярях, Прилуцьк. повіту. Пізніш учителював у реальній школі в м. Гомелі. 6) Подаємо уривки з цього документу, мабуть з архіву кол. канцелярії київ. ген.-губернатора, в перекладі тексту „Летописи Революции“ (1924, № 4, сс. 149 — 150) без перевірки, бо на жаль, дослідник долі „Київської Громади“, подаючи свої тексти, не дає відомостів про первісні джерела, звідки тексти узято і де вони зберігаються.



Імовірність подібних відомостів стверджується до певної міри згаданою вище статтею, яку хоча й написано в поміркованому либонь тоні, але з найбільш бунтарським завданням, і через те я вважаю, — пише Долгоруков Васильчикову, — за свій обов’язок повідомити про них Ваше Превосходительство з тим, чи не призволите Ви, Високоповажаний Добродію, подбати за всі засоби, що залежать від Вас, /105/ до припинення дальшої діяльности зазначеного товариства яка може дати наишкідливіші і пізніш уже непоправні наслідки“.






III.

Українське громадське життя 1862-63 років. Листи Стоянова про українські справи та Куліша про южноруський журнал. Відомості про громадські справи другої половини 1863 року.


Громада Київська проте-ж не припинила своєї діяльности. І в той час і трохи пізніше українські громадяни використали і свою незорганізованість у суто-таємне політичне товариство, і одверте визнання свого поміркованого народницького credo, яке хоча й не подобалось урядові, але виступало досить гостро та вороже проти польських агресивних вимог на Україні, і незручно було владі жорстоко розправлятися з демократами та націоналістами українськими за часів польського повстання 1863-64-х років. Наприкінці 1862-го та в 1866-му році уряд накинувсь на декотрих активних громадян, наробив трусів та арештів у Київі, Харкові, Полтаві і позасилав на північ по ріжних місцях більш за десяток поодиноких українських діячів. Проте-ж українське громадянство видержало напад і не розпалося, а ще тісніше згуртувалося коло своєї справи та коло — нехай і сумирних, і обмежених — культурних замірів і починів. Поряд із ними йшло кореспондування до галицьких часописів та полеміка з ворогами, переважно з Катковом 1) та Говорським 2). Ще влітку 1862 р. П. О. Куліш об’їздив Лівобережжя, побував у Харкові, на Полтавщині, Чернигівщині, підбадьоруючи Українців до спільної праці і одностайного гуртування. Київські громадяни після заборони (червень 1862) усіх недільних шкіл, що до того часу найбільш притягали їх увагу, звернулися тепер до складання і видавництва народніх книжок, до збиранки грошей на друк та на инші громадські потреби, а також на пропаганду своїх пересвідчень. Про це ми маємо характерні два листи О. І. Стоянова до його приятеля В. С. Гнилосирова — подаємо їх у повному тексті, бо їх досі ніде не оголошено 3)


Киівъ, 19-го лютого (1863).

Шановний и дорогій приятелю!

Зъ початку вибачайте, що ніколи ні одного словечка до васъ не відписую — зовсімъ часу нема. Потімъ — вибачайте, що притьмомъ одъ васъ одповіді запотрібую — одписуйте, якъ ласка ваша, ось про що, та мерщій яко мога. — Де Шимановъ 4), чи въ Курску, чи може ще далі? Якъ вінъ живе, чи до васъ пише, чи має вінъ що істи, бо засилано багато нашіхъ братіківъ, 5) — такъ, що у іхъ ні шелега нема, и якъ гуртъ український імъ не запоможе, дакъ зъ голоду помератимуть. А наша думка ось яка — що ми брехунами станемо, якъ про діло верзякуючи, братамъ, чимъ мога, запомоги не дамо. Усякъ зъ насъ думає, гадає, що й його заправлять туди, де „козамъ роги правлють“, тоді усякий побачить, що зъ імъ станецця, якъ гуртъ про іого й гадки не матиме. Чи тамъ Харьківці що небудь зібрали задля бідного брата невільника, чи ні? Якъ що грошей задля іого чортъ ма, дакъ описуйте — ми хохли оттутъ спектакль грали — і грошей трохи зібрали; багато бідолахъ на північнихъ долинахъ-горахъ томлются — кожному, скільки моги є, бажає намъ гуртъ запомог(т)и тільки не багато, бо й книжки видавати треба — и школу держати треба 6) — й ще де що. — На першій разъ карбованцівъ 30 можемо дати, може й цимъ дрибясткомъ хочъ трохи запоможемо 7), а якъ Божа ласка, — дай людей щирихъ, до діла прихильнихъ гріхъ забувати —



1) Відомий професор, публіцист-консерватор, ред. „Рус. ВЂстн.“ 2) Учитель київської дух. семінарії, редактор реакційно-націоналістичного „ВЂстн. Ю.-З. и З. Россіи“ в Київі з 1 червня 1862 до 1 вересня 1864. 3) Рукоп. Відд. Всенар. Б-ки України III, №№ 4085 та 4904. 4) Харковець, а не Полтавець, як в „Україні“ 1924, № 4, с 93 український громадянин і письменник кінця 50-х і початку 62-х рр. Пом. у 1901. 5) Заарештований та засланих наприкінці р. 1862 та на початку р. 1863. 6) Мова йде про київську школу з українським навчанням (нелегальну) для хлопців-селян, що її упорядкувала в 1862 Київська Громада і підтримувала своїми засобами до середини 1864. 7) Про вистави та концерти 1862-1863 рр. на користь українським громадським справам відомостів маємо обмаль. Подаємо зміст невідомої досі афіші, яка збереглася серед наших паперів: „19-е марта 1863-го года (вторникъ) любителями изящныхъ искусствъ /106/съ благотворительной цЂлью на городскомъ театрЂ данъ будетъ вокальный и инструментальный концертъ съ живыми картинами. ОтдЂленіе I. 1) „Якъ були ми на морі“ испол. г. Богдановъ. 2) Картина: Лирникъ, 3) „Сосновая ліщинонька“ испол. г. Житецкій, 4) Картина: Гаданье, 5) Grandes variations p. piano et violon concertans pas Osborn et Beriot испол. г.г. Вадольскій и Лисенко, 6) Картина: Чабанъ, 7) г. Судовщиковъ продекламируетъ „Русалку“ Пушкина. ОтдЂленіе II. 1) „Чомъ соловей не щебече“ испол. г. Богдановъ, 2) Картина: Вечерниці, 3) г. Житецкій продекламируетъ „Чернець“ соч. Шевченка, 4) Картина: Прощанье косаря. 5) Grande fantasie sur la thème russe par Servais испол. Коденскій съ акомпаниментомъ фортепіано 6) Картина: Вечеръ наканунЂ Купала, 7) Г. Енкуватовъ продекламируетъ „ПовЂсть о капитанЂ КопЂйкинЂ“ соч. Гоголя. ОтдЂленіе III. 1) Стрижевскій продекламируетъ „Вуси“ соч. Стороженка, 2) „Одна гора высокая, а другая низька“ исп. на скрипкЂ г. Водольскій съ акомпаниментомъ фортепіано, 3) „Дощикъ, дощикъ“ испол. Богдановъ. Начало въ 7 часовъ. ЦЂны мЂстамъ (Ложі від 2 карб. до 15, купони по 50 коп., крісла від 75 коп. до 2 карб., галерея — 30 коп., амфітеатр — 25 коп.).



може, ще чоловікъ вернецця зъ далекихъ сівернихъ краінъ і зновъ коло діла стане, ато, підмоги не маючи, братерського щирого слова не чуючи, зовсімъ загине, хочъ який сильний чоловікъ буде. — Напишіть мерщій до мене (Ал-дру Ильичу Стоянову, въ Кіевъ, на Жилянской улицЂ, домъ ПогорЂльцевой 1) певний ярликъ до Шиманова (може якій-небудь другій адресъ — на имя кого другого). — До Харькова (до Кремьянського) зъ Киіва одпишуть тожъ вістки про те, чи збирають гроши, просючи. — А я, знаючи що ви зъ покійничком (sic) душа въ душу по братерськи жили, до васъ обертаюсь, одъ васъ вістки просючи. Нам треба вибирати такихъ, що зовсімъ грошей не відъ кого не відбирають, а мені здаецця, що Андрій Львовичъ (Шиманов), хочъ його й поважали, запомогу наврядъ чи відбере, бо здаецця тепера грошей ні у кого нема. — Що ви а ні словечка? Забрались у своє захістья 2), тай байдуже. Або може нами гордуєте, що до старихъ приятелівъ а ні словечка. Звязуйтесь, держицця, бо тепера погано намъ приходицця; якъ звязки поміжъ українцями громадської не буде, загинемо — задушать. Треба щобъ міжъ нами була „дума й воля іедина“, щобъ всі знали, що діло загине, якъ де котрихъ зъ насъ зъ світа зведуть, що якъ десятокъ вóзьмуть, дакъ и кінець. — У насъ книжка „Де що про Божий Світъ (про физічні яви) друкуецця, громадськимъ коштомъ іі видаємо 3). Якъ зручність у васъ, то одписуйте — може схочете на коміссію взяти — по своїй Харьківщині роспустити — Спасибі за статтю въ „Основі“ — якъ ваша — дуже нам до вподоби 4). Якъ прочуете, що „Основа“ вже не виходитиме, не вірьте — брешуть, хочъ редакція не зовсімъ добре діло веде. Одписуйте, товариства ради; давно вже зъ вами не списуємось — вже може й позабувались. Вашої одповіді ждатиму. Прощавайте; будьте здорові та не забувайте до васъ щиро прихільного А. Стоянова“.


Другого листа той-же таки Стоянов після нехуткої відповіди В. Гнилосирова написав у Київі 25-го липня 1863 року:


„Лайливий братику, — звертається до нього приятель, — одповідаю вамъ на все, що пишете, по пунктахъ. Але напередъ всіому скажу вамъ, що пишу я до всякого братчика украінського гýрту тоді тільки, якъ іесть яке діло, або жъ треба поради — чи що. А діла поки що, якъ побачіте самі, нема й досі, а у насъ киянъ, такъ погано, що ніякій бісъ, не то чоловікъ, не порадить. — Починаю. До Ш(иманова) не писавъ, бо достіменне ярлика не знаю, а дуже хотілось би написати; дайте мені іого певний ярликъ (я вже про се вамъ натякнувъ — та ви, мабуть, забули). — Наші „Физичні яви“ („Де що про світ...“) виявляюцця у серпні, бо теперъ літо, і праця йде не швидко. — За „Основу“ и справді таки збрехавъ — та не моя вина: що мені писали (редакція таки) то й вамъ одписавъ. А погане діло, бо вороги наші кажуть, що се не „Основа“ загинула, а „вопросъ украинській“ загинув. Брешуть, сучі, діти — се „Основа“ загинула через те, що редакторъ не вмівъ порядкувати 5). А про те, що „Основа“ въ Галичині видаватимецця — не чувъ, мабуть брехня, бо ми бъ знали: одъ насъ все жъ таки до Галичини ближче 6). Помагай Біг у Словареві — и у насъ іого давненько роблять — и багато запасу іесть, да се праця така, що годівъ на три й на чотире 7). Якъ що треба, дакъ зашлю нашу думку про Словникъ и щось таке схоже на программу. Стрижевський 8) справді лагодицця изъ своею грамоткою, якъ той



1) Про цю своєрідну „комуну“, т. зв. „Жилянію“, дивись нижче, в IV розділі 2) В. С. Гнилосиров того часу вчителював у повітовій школі міста Охтирки Харк. губ. 3) Видано в Київі у 1863, коштом К. гурту. 4) Гавриша (В. С. Гнилосирова). П’ять день з життя Х-ського студента, „Основа“ 1862, № 9. 5) Редактор — В. М. Білозерський; до того й суперечки між Кулішем та Білозерським і Костомаровом допомогли „Основі“ занепасти наприкінці 1862. 6) На Полтавщині і Харківщині в 1863 підтримувалися (не без участи П. Куліша) звістки, що чи „Основа“, чи инше подібне видання буде друкуватися в Галичині. 7) Уже на початку 60-х років заходилися Українці коло Словника українського і в Харкові, і Київі, і Чернигові. Матеріяли харківські передано наприкінці 60-к років до Київської Громади. Повний словник Українсько-Російський видала Громада (під фірмою „Київської Старини“) в рр. 1907 — 1909-х роках. 8) Стрижевський Григор., молодий Українець (кінчив істор.-філ. фак. к. у-ту 1863 (склав українську „граматику“ та за нуждою прохав гонорару). /107/


Плюшкинъ: безъ грошей не дае, а то вже бъ давно видрукували. Тай то, що хлопець — обідранець. То всі жъ ми такі, а якъ що за горішъ пійде, дакъ не бачити намъ книжокъ й до вічного суду. А съ Говорськимъ и К-о справді ні чого не вдіешь. Оце я написавъ іому одповідь, зібрав факти, роздививсь і вилаяв таки добре, а цензура й пристукнула. „У цензурному отношенію“, говорить сучий синъ (цензоръ) нічого не знайшовъ, „но одобрить брошюры, направленной противъ редактора того журнала, который защищаетъ такое святое дЂло, да еще такого автора, который принадлежитъ къ кружку, дЂйствующему іезуитскими средствами, не могу“. Утнувъ. собако! Подаю жалобу министру внутр. дЂлъ. Отъ по вашому и виходить — „така лиха година, що нігде іому й шиі намилити“, — куди не поткнесся — не печатають. А пагане діло ось яке: лаецця Катковъ, сучий синъ, лаецця Аксаковъ 1) — обидва за книжки — з Костомарою. Книжки, кажуть, се ляхи підучили васъ видавати. Та що й казати — мабуть, читалисьте — ви жъ чоловікъ письменний. А тутъ ще й у школи мови не пускають — за братчиками 2) пильно дивлюцця etc. Боїмось, щобъ книжокъ не пристукнули — отъ що. Пагано — тай тільки; отъ наша думка, а всіхъ думокъ не перепишешь — багато. А Громада йде собі — а въ краіні що робицця — не вгадаємо, бо у городі (Київі), як на острові: Ляхів побили, дакъ тепера, мабуть, землю захочуть (селяни) собі взяти. Що то буде!... А городъ пóгань и мерзость, себъ то не городъ, а люде. Тільки що оддрукувавъ я книжку „Для нарóднего читання II. Байки Л. Глібова“ 3). Та ще за виньеткою остановка. Заразъ же, якъ тільки зовсімъ кінець буде — вишлю. И Петербурьці випустили — мабуть вже у васъ іесть — „Оповідання“ Опатовича та Гутулинського „Життя“ 4). Першу продивлявсь — корректура погано видержана и московщини багато (напр., корректура помилка на заголовному листі — освиті — на декотрих екземплярах. Спасибі й за те, одначе. — Що значить ваше: „чи скінчили, а що думаете далі?“. Якъ що вгадавъ, такъ скінчивъ (університет), вже рікъ на Педагогичнихъ курсахъ, ще рікъ буду, а потімъ учителемъ. Братіку милий, не підтоптавсь я, не підтопчусь, поки життя іесть, хочъ нехай всі наші вороги забрешугь. А що не писавъ, ей Богу, то часу нема, то писемъ багато. Не годиться намъ, справді, набравши води у ротъ, сидіти. Якъ що діло іе, одписуватиму заразъ, бо все таки — „у того сила, у кого воля і думка іедина“. А ви, милий братіку, озивайтесь и съ порадою, и зъ вісточкою; та не лайтесь тілько, бо безвинно. Чи ви Семеновичъ, чи якъ? Забувъ. Щирий вашъ Олександръ Стояновъ. Кіевъ, Жилянская, д. ПогорЂльцева, якъ и спершу“.



Проте, не так арешти і заслання декого та погрози влади, як припинення видання „Основи“ наприкінці 1862 р. відбилося на моральному настрою Киян і ще більше на Лівобережжі й на Харківщині. П. О. Куліш із цього приводу переслав до Харкова посланиє на адресу Олексія Кириловича Алчевського 5) (писано 28 лютого 1863 року на хут. Мотронівці Борзенського повіту). Листа цього ми подаємо в Кулішевому тексті цілком, яко характерного і для думок самого автора, і для з’ясуванняя тогочасного стану українського руху 6):


Основа своимъ паденіемъ поставила насъ Украинцевъ, въ затруднительное и неловкое положеніе. На все, что скажутъ о насъ Великороссіяне, намъ поневолЂ придется молчать. Когда въ ПетербургЂ сдЂлалось извЂстнымъ, что Основа въ 1863-мъ г. издаваться не будетъ, нЂкоторые изъ нашихъ земляковъ зашевелились было, чтобы основать новый органъ, но оказалось, что главный изъ этихъ патріотовъ 7) не имеетъ денегъ на изданіе, а въ деньгах то особенно и затрудненіе. Почти въ одно и то же время подняли въ Кіе†вопросъ о южно-русскомъ журналЂ, и покамЂсть дЂло еще идетъ впередъ, — можетъ быть, и оснуется въ Кіе†нЂчто противоположное невЂжеству и грязности „ВЂстника Югозападной Россіи“; но все таки провинціальный журналъ можетъ у насъ существовать только съ большимъ трудомъ и никакъ не въ состояніи быть органомъ независимымъ. Надобно управлять мнЂніемъ украинскихъ читателей изъ центра просвЂщенія и администраціи. Необходимо издавать журналъ въ столицЂ. Мы должны имЂть дЂло не столько съ людьми смиренными и малообразованными, сколько съ людьми, имЂющими въ своихъ кружкахъ вЂсъ, — не столько съ людьми убогими, сколько съ людьми, отъ которыхъ матеріально зависитъ многое.


1) Іван Сергійович — слов’янофіл-публіцист. 2) „Братчиками“ Стоянов називав українських громадян. 3) У Чернигові р. 1863. 4) „Оповідання зъ святого писання“ та „Життя святихъ“ (Марії Єгипет., Георгія і Варвари (вид. в П-бурзі 1863). 5) О. К. Алчевський — харківський Українець і комерсант. 6) Копія його в Рукописному Відділі ВБУ, III №4086. 7) В. П. Коховский, котрий і тоді, в 1864 клопотався поновити видання журналу в укранських справах. „К. Стар. 1898. № 7 — 8, с. 137.



 Журналъ, издающійся въ столицЂ, будетъ имЂть вліяніе на такихъ людей не по одному предубЂжденію въ пользу столицы (которое также есть сила), но и потому, что редакція, находясь въ соприкосновеніи со всЂмъ, что есть самаго дЂятельнаго въ мірЂ, не будетъ отставать отъ вЂка и впадать въ мЂстную односторонность. Вы догадываетесь, что я говорю не собственно объ украинскомъ журналЂ, но о /108/ журналЂ для Украинцевъ или Южноруссовъ. И украинскій литературный языкъ, и украинская политическая самостоятельность составляютъ еще проблему, для рЂшенія которой, можетъ быть, понадобятся вЂка; но то несомнЂнно, что такой обширный край, имЂющій отдЂльную исторію и отдЂльную народность, скоро долженъ централизоваться въ себЂ, а покамЂсть заняться прилежнымъ изученіемъ своего прошедшаго и настоящаго, своей этнографіи и своей вещественной собственности 1). РЂчь къ тому, что, при всей любви къ родному слову, мы должны въ журналЂ отодвинуть его на второй планъ и писать побольше хорошаго на языкЂ, которымъ мы вполнЂ владЂемъ и который будутъ одинаково ясно понимать всЂ наши читатели. Если помЂщать въ журналЂ украинскія пьесы съ выборомъ строгимъ, то отъ этого, пожалуй больше было бы пользы, чЂмъ отъ печатанія многаго множества всякой всячины. Зато этотъ воображаемый мною журналъ долженъ быть возможно обиленъ дЂльными статьями на общерусскомъ языкЂ, такъ чтобы могъ замЂнить для жителей Украины любой изъ великорусскихъ журналовъ. Лишь только бы мы достигли того, что этотъ журналъ сдЂлался бы необходимостью для всЂхъ любителей чтенія на югЂ, — мы достигли бы, какъ отдЂльная нація, и литературной автономіи, независимо отъ украинскаго языка. У насъ былъ бы и нравственный центръ, въ которомъ сходились бы всЂ наши политическіе и финансовые интересы. Другими словами, посредствомъ такого журнала можно было бы согласить между собою большинство мыслящихъ людей украинскихъ и придать ихъ дЂйствіямъ политическое единство. Журналъ маленькій и спеціальний всегда будетъ имЂть у насъ мало подписчиковъ, потому что горячихъ Украинцевъ вообще немного въ Южной Руси, да и тЂ, большею частью, народъ убогій; напротивъ, увЂсистый и болЂе общерусскій и общеевропейскій, нежели украинскій, журналъ, непремЂнно заинтересуетъ всЂхъ выписывающихъ журналъ Украины или Южной Руси, а ихъ такъ много, что горячихъ Украинцевъ намъ для подписки было бы не нужно. На такой журналъ надо затратить тысячъ 15. Деньги скоро бы воротились, и національный нашъ вопросъ былъ бы сильно поддержанъ. И я, и Костомаровъ готовы работать для такого журнала отъ всей души, представляя основателю-капиталисту журналъ въ исключительную собственность. Но общество наше покамЂсть мертво, и мы поневолЂ принадлежимъ къ другому болЂе оживленному обществу, не переставая трудиться каждый по своей спеціальности. Въ настоящее время я занятъ обширнымъ трудомъ — исторіею борьбы шляхты съ козаками въ Украине — и пишу по заготовленнымъ мною издавна рукописнымъ и печатнымъ матеріаламъ. Когда они истощатся, опять поЂду въ большіе города. Будучи увлеченъ этимъ дЂломъ, полЂнился — признаюсь Вамъ — отвЂтить Вамъ по украински на Ваше письмо, написанное прекраснымъ украинскимъ языкомъ. Оба мы 1) здравствуемъ и съ особеннымъ удовольствіемъ вспоминаемъ о ХарьковЂ, гдЂ такъ пріятно провели у Васъ время. Пишите, пожалуйста, къ намъ, если у Васъ есть время, и при этомъ сообщите имя и отчество Вашей супруги 2). Къ стыду нашему мы позабыли. Моя пані вкупі зо мною обомъ Вамъ любо вклоняется. П. Кулішъ“.


Проєкт Пантелеймона Олександровича залишився в мріях, і О. К. Алчевський не прийшов на допомогу та не взяв на себе видання южноруського журналу. Куліш, замісць журналу для українських широких кол, навіть і без „гарячих патріотів“ — українських передплатників, працював покищо вкупі з приятелем своїм Мих. В. Юзефовичем, у „ВЂстн. Ю.-З. Россіи“ Говорського та пропагував своє послание до „украинофил’ів“, де умовляв їх кинути суто демократичний напрямок, зблизитися з українським панством і не нехтувати його інтересами. Це все привело до занепаду Кулішевого авторитету, здебільшого серед Киян. Відносини Куліша та Київської Громади так і не налагодилися не тільки в 60-ті роки, а й пізнішими часами 1).



1) Розумій — економіки. (І. Ж.) 2) П. О. Куліш та його дружина Ганна Михайлівна, нар. Білозерська (Ганна Барвінок). 3) Христина Данилівна Алчевська — відома харківська діячка громадська і письменниця-педагог. 4) Див. „Записки Наук. Т-ва у Київі“, кн. VIII. р 1911, а також „Київ. Стар.“ 1901, № 7/8 Шенрока (Біогр. Куліша), „К. Ст.“ 1899, №2, сс. 303-324 та ин. 5) Стаття V Д. Мороза в „Кіевлянині“ 24 серп. 1864, № 24.



Українцям у 1863 — 64 роках пропоновано співробітничати і кореспондувати до галицьких часописів — „Слово“, „Мета“ та ин. Поряд із тим, як ми вже позначали, цими-ж таки роками провадиться і в Петербурзі, і в Київі напружена праця складання та друкування українських народніх книжок. Д. К. Мороз у статтях „Записки объ университетской жизни“, як сам причетний до київського громадського життя, так свідчить за сучасні йому громадські зібрання: вони „мали вигляд семейних вечірок, куди могли приходити люди, що цікавилися справами зібрання, під умовою знайомства /109/ з хазяїном кватири. Діяльність Громади виявлялася кількома десятками творів українською мовою; до того-ж члени гуртка щей пильно збирали етнографічний матеріял, працювали коло складання українського словника, збирання технічних термінів, оброблення музики українських пісень, тощо“ 1).

Крім цього члени Громади, звісно, провадили щей пропаганду своїх думок та праці і серед інтелігенції та міщан м. Київа, і поза його межами. В листуванні та щоденнику В. С. Гнилосирова зустрічаємо, наприклад, свідчення про одвідування Полтави, про довгі розмови з Дм. Павл. Пильчиковим, старим полтавським Українцем, з приводу пропаганди своїх переконаннів серед шкільної молоди та міщан, поширення кола українських людей однієї думки, залучення однодумних людей, заснування нових товариств та розвитку праці тих громад, що вже існують 2). Особливо численні подорожі громадян Київа, Харкова, Петербурга помітні влітку 1863 року. В листі до О. О. Потебні той-таки Гнилосиров занотовує, що на початку червня до Харкова завітали петербурзькі громадяни М. І. Стороженко і В. П. Коховський, щей Т. Р. Рильський з Київа 3). 13-го серпня т. р. Гнилосиров зустрівся у Полтаві з П. Г. Житецьким 4), був ним зачарований і писав про нього: „Ото розумний юноша, статечний чоловік — аж любо подивиться! Високий на стану, розлогий в плечах, вус запорожський, обличчя — орлом, дивиться гостро, балака поважно і розумно“ 6). Зустрілись вони у полтавського громадянина В. Кулика і ввечері зійшлися на бесіду у Д. П. Пильчикова. Розмова йшла про інформаційне і дорадче листування місцевих громадян з Київом, яко центром, про розповсюдження „тісненьких окружних громад“ українських, про добування і збирання грошей, і на які потреби їх повинно розподіляти. Молоді громадяни не втерпіли відгукнутися і на політичні поголоски того часу про європейську коаліцію проти Росії в зв’язку з польським повстанням. Австрії, ходили чутки, на випадок перемоги дістанеться Правобережна Україна, яка увійде вкупі з Галичиною в окрему політичну групу, а Київ з округою — намічалося перетворити у вільне місто 6).

У своїх споминах про Київську Громаду того часу, М. П. Драгоманов переказує, що на початку 1863 р. дійшла до нього чутка, що готуються книжки, подібні до вид. „Громади“: „Де що про світ божий“. Він зацікавився цією справою, і дехто з його земляків-Полтавців пропонували йому ввійти в Громаду. Так і сталося, і М. П-ча зараз-же прийнято в комітет до редакції популярних книг. Праця складання цих книг посувалася, аж улітку 1863 р. надійшла з Петербургу заборона (Валуївський циркуляр) усяких педагогічних та церковних українських книжок. Драгоманов свідчить, що з осени 1863 р. Громада майже не збиралася, а потім... увесь українофільський рух серед київської молоди, такий гучний ще перед вакаціями 1863 р., геть зовсім затих 7).



1) Рукопис. Відділ ВБУ, I, № 354, сс. 272, 500. 2) Рукоп. Відділ ВБУ III, № 4091. 3) Житецький з І. П. Новицьким того-ж таки року були у Чернигові серед тамтешніх громадян (Автобіогр. І. Л. Шрага, „Наше минуле“ 1919, № 1 — 2, с. 136). 4) Щоденник, с. 158. 5) Ibidem. 6) „Австро-руські спомини“, с. 26 і далі.



Це було трохи не так. Видання популярних книжок, що ним цікавився Драгоманов, зараз справді не можна було поширювати; тай сам Мих. П-ч одійшов далі від громадського гурту, як про це й занотовує в споминах, і звернувся до своїх наукових студій з римської історії, учительських турбот та особистих справ. Непевне й протилежне твердження про той час висловив В. Міяковський — він у 1919 році, за 5 літ до викриття громадської неспроможности і класової ідеології, в панегіричному тоні писав, що /110/ (наприкінці 1863 р.) „величезна культурна робота лежала на плечах громадян. 1)

Навсправжки, час занепаду Київської Громади настав з осени 1864 р., коли зовсім скоротилась українська праця, і Громада на деякий час розпорошилася. З середини 1863 року ми помічаємо тільки звуження широкої громадської діяльности. Отож для того часу ми маємо цінний документ, що дає нам змогу ввійти в самісінький осередок інтимного гуртового життя громадян — рукописний гумористичний громадський часопис під назвою „Помийниця“.







IV.

Новий текст громадського сатиричного часопису кінця 1863 р. Характерні риси окремих громадян і громадського життя в гумористичному змалюванні. Склад Київської Громади на початку 1864 р. Занепад Громади в 1864 — 1868 роках і відродження наприкінці шостидесятих.


Згадка М. П. Драгоманова, що українофільські гуртки в 1862 році злились у Велику Громаду душ із 250 — 300, за иншими свідченнями здається занадто прибільшеною. В 1862 — 63 роках можна, з усіма „суголосними“ елементами, рахувати кількість київських громадян душ із 200. Ми вже з’ясували прізвища 60 чоловіка, що належали до Громади в другій половині 1862 р. „Помийниця“ дає нам змогу виявити ще скілька десятків прізвищ членів громадського гурту. До того-ж цей часопис подає не самі тільки прізвища, а змальовує перед нами в метких виразах живі постаті людей. Правда, „Помийниця“ — сатира, памфлет. Проте, часто в кривому люстрі яскравіше висуваються характерні риси людського життя і самих людей. Треба тільки розуміти сатиру cum grano salis, і не забувати, що перед нами в часопису карикатурний малюнок дійсности, пройнятий товариськими жартами, вигадками, глузуваннями, почасти — сарказмами.

Ми маємо рукописний текст 3) чотирьох нумерів „Помийниці“ і початок п’ятого: 1-ший — 20 листопада 3) (по тодішньому грудня), 2-ий 27 листопада (грудня) 3-тій — 5 грудня (по тодішньому студня), 4-тий — 20 грудня (студня) 1863 року, щей уривок 5-го нумера — 6 січня 1864 року. Писалася „Помийниця“ не довгий час, і про два роки не може бути й мови 4); виходила вона лише наприкінці 1863 та на початку 1864 р., цебто не на протязі двох років, а в двох календарних роках. Редакторі її невідомі; у кожному разі такими не були ні П. Житецький, ні О. І. Лоначевський, хоча вони, дійсно, брали найживішу участь у журналі. Видання було суто колективної творчости, навіть головування не було в „редакції“: головування не терпіли громадяни і взагалі, принципово, в усіх своїх справах; запорізькі пережитки не забувались не тільки в цей час, а й пізніше 5). А оце вже безпідставні вигадки дослідників громадських течій накинули громадській організації голів, керманичів, тощо.



1) „Наше минуле“ 1919, № 1 — 2, с. 76 Також наприкінці 1863 р. у „Помийниці“ мова іде не про недільні школи, що їх зачинено півтора роки перед тим, а про инші школи і шкільну раду (Ibidem). 2) В № 1 — 2 „Нашого Минулого“ за 1919 надрукували В. Міяковський — М. Марковський текст 4 нумерів „Помийниці“ з бібліотеки Наукового Т-ва Шевченка в Київі (текст належав Є. К. Трегубову, четвертий нумер дефектний). Ми користуємося ненадрукованим, повнішим та справнішим текстом П. Г. Житецького; цей рукопис буде вчасно зберігатися в Рукоп. Відділі Всенар. Б-ки України. 3) У друкованому тексті дати 1-го № нема. 4) „Наше Минуле“ 1919, .№ 1 — 2, с. 78: 5) „Помийниця“ настирливо глузувала з т. зв. „генерала“ В. Торського та з його підніжка, „капитана“ Зінченка. Див. нижче.



Талановиті та енергійні люди безперечно мали більший та иноді й великий вплив на товариське життя і окремих осіб — тай годі. Підпису авторів нема, і важко /111/ і марно щей даремне гадати і складати про це гіпотези. Зате прізвища об’єктів сатиричних нападів прописано цілком, рідко коли з прозорим скороченням та псевдонімом. Чималу участь у писанню, а ще більш у малюванню брав поет-художник М. О. Вербицький-Антіохов, на прізвисько — Цибулька. Обидва відомі нам тексти „Помийниці“ не мають малюнків; такого примірника покищо не розшукано; нам здається найпевнішим, що справа велася так: оден первісний, основний примірник був з малюнками; з нього усяк, а иноді вкупі з иншими, міг копіювати для себе скільки хоч примірників 1). Скопіювати малюнки звісно не у кожного досить було хисту. Обидві відомі копії текстів з основного і без малюнків. Зокрема наш власний примірник писаний не менш як трьома руками; між ними є дещо підправлене і написане виразними літерами рукою П. Г. Житецького. Тією-ж таки рукою старанно викреслена груба „аксіома“ про Д. К. Мороза 2).

На обгортці нашого зшитку перших трьох нумерів часопису позначено:


Помийниця“ — часопись соціяльного життя, під редакцією архієрейскої сволочи 3). Виходить раз що тижня (як редактори тверезі). 1863 р. Святъ-градъ“.


За епіграфа до часопису узято слова народньої пісні:


З помийниці воду брала,

Гречаники учиняла,

Добрих людей годувала.



1) Така Практика звичайна за всіх — і за наших пізніших — часів при виданнях нелегальних часописів, коли не було спроможности мати гектографа, тощо. 2) У друк. тексті читаємо: „Эгоистъ и хвастунъ происходитъ отъ одного слова: Морозъ. Подлиза и врунъ — онъ же“. „Наше минуле“ 1919, № 1 — 2, с. 101. 3) Така назва часто подивується в часопису і частенько в супроводі прикметників — „бідна, честна“. Походження назви — зневажливе, ганебне прізвище, прикладене до декотрих діяльних співробітників духовного стану чи виховання, яке прийняли, „нічего вопреки глаголя“, ображені (таке траплялося часто: історичний, класичний цьому приклад — ґези, цебто „убога наволоч“, у Нідерландах XVI в.), тай не тільки прийняли і вживали, а навїть поширили де-на-кого, далекого від духовного походження, і носили його з гумористичним гонором (Пояснення за споминами П. Г. Житецького). 4) Правопис залишаємо рукописного тексту „Помийниці“.



Переднє слово 1-го нумера — „Од редакції“ — вельми характерне і варт його нагадати попереду як обзнайомлюватись зі змістом „Помийниці“. Редакція оголошує:


„Всяке видання 4), як здорові читальники сами знаете, повинно мати свою мету, — такъ то й ми, задумавши видавать нашу часопись и написавши вже заголівья, обдумались, що й намъ треба мати якусь мету. Отожъ скинувши бистримъ окомъ на те життя, що йде круги насъ, якъ річка яка, и задумали ми змалювати у своій часописі усе те сміття, якого багато набралося у нашому житті; тимъ то й дали ми своій часописі имъя Помийниці. Не маємо ми лізти а ни въ исторію, а ни въ политику, а ни въ хвилозохвию, а ни въ педагогию; може й матиме часопись наша якесь педагогичне значення, але це не одъ нась: собаку бъють, а панові прикладъ дають. Не маючи на меті того, щобъ читальники ламали собі голову, читаючи нашу часопись, писатимемъ такъ, що й дурний зрозуміе. — Що до мови, то ми поміщатимемо статьі на всіхъ які тілько въ насъ розуміють, хочъ потроху, але жъ все таки передъ даетьця украінській. — Увийдуть у нашу часопись вирші усяки, проза, драми, комедіі, трагедіі, балетъ, приказки (себто ахворизми), слова великихъ людей, загадки и пр., и пр. — „Добра хочю браті и руськЂй землЂ“, казавъ колись вічнёі памъяті Володимеръ Мономахъ, и ми тежъ говоримо, зачинаючи наше діло. Ред.


Передові статті „Помийниці“ мали загальний заголовок: „Временникъ ракоходія“ (Кроничка усякихъ рухівъ, а особливе регрессивнихъ). В нумері першому під епіграфом „біблейський“ — „Мойсей же видЂ задняя Господня“, пояснюється й цей заголовок передмов.


„Ми думаемо, що прогрессъ и регресъ залежать найбільшъ відъ розуму и доброі воли того чоловіка, котрий хоче робити яке небудь діло; якъ вінъ мае собі яку мету въ голові і розумомъ до неі доходить, то виходить прогресъ, а якъ его одтягнуть одъ сіеі мети — то нароблять ему регресу. Зъ сёго можна вивести те нравоучення, що якъ чоловікъ хоче дойти до якоі мети и якъ мае опаску, що ёго зупинять у цему, то найрозумнішъ зробить, якъ виставить свій задъ, тай буде імъ сунутись упередъ. Похоже на це роблять злодіі, якъ крадуть вола з хліву, надівають ему чоботи задомъ напередъ. Наши поважні хлопомани завжди здаетьця /112/ держались сёго розумного правила, бо у всіх ділах виїжджали тими із своіх, котрі зоставляли реградіентну частину іх тіла“.


Розумні й поважні громадяни трималися осторонь, тихенько а прилюдно метушилась на очах „реградіентна публика“ і це користно бувало, коли


„хто з тих, кому не треба діла знати, стане до его приглежуватись, то побачить у цёму ділі таку его частину, що тільки одвернетьця та плюне, и вже назавжди згубить охоту придивлятись до діла... А тим часом за ціею неліпообразною шкурою жевріе божественна искра, котра собі розгораеться та розгораеться; ну воно й добре, значить, що прогресъ е, тільки для опаски обернувся до почтеннішоі публики своею регредіентною частиною“.


Але і в нетрах громади не все гаразд, бо набралося усякого люду,


„особливо такого, котрий чув, що дзвонять, та не знае де“, та „не бачучи нічого, окрім тоеі частини доброго діла, которою воно стояло до публики, почувствовали здорову симпатію до ціеі части, липли до неї, якъ мухи до меду, сиділи на ій, сиділи, покіль аж наветь повростували... і вийшло те, що якъ свіжа голова погляне на нашъ гуртъ, то ій же Богу не розбере, що воно есть: хвизіономія какъ будто знакомая, та ніякъ не вгадаешъ; тільки и признаку, що запорозьки вуси висять“... Ото, „ми й розсудили уперти цю регредіентну частину общого тіла у помийницю: чи не розмокне вона тамъ та чи не розлізеться къ чортовій матері“.


„Временникъ ракоходія“ 2-го нумера головним чином звертається до питання про захоплення серед громадян моднім, перейнятим зокола практицизмом, та про „корифейство“ 1) у громаді. За епіграфа задля статті вигадано „з нині не существующей Іоакимовой літописи стор. 117 — , а саме: „Громадяне, еще погані суще, свои боги имЂяху; егда же просвітитися імъ — пріяша боги отъ Німець и отъ Финнъ и отъ Галловъ и кланяхуся имъ и жертви приношаху“. Передмова до 2-го нумера написана по російськи, і иншим стилем, дуже відмінним від иншихъ „передовиць“ часопису. „Наше такъ называемое „громадське діло“, пише автор, „стояло до сихъ поръ на идеальной поч†и только недавно начало переходить на практическую... Старая форма идеальной громады никого не удовлетворяетъ: никто на нее не ходитъ (sic)... Какъ то странно кажется нашимъ практикамъ являться въ громаду гдЂ... гдЂ дЂло то дЂлаютъ корифеи, и оставаться въ качест†публики 2); будь тамъ хоть какое нибудь пріятное занятіе, веселый разговоръ, наконецъ, практическая цЂль въ видЂ скляного бога съ приложеніями, тогда другое дЂло, а то слушай разглагольствованія корифеевъ“. Виявилися в Громаді „подземныя силы“, цебто „корифейство“, що саме його справою й було усе „громадське діло“. Тоді „бараньи головы“ зробили свій висновок: „нужно постараться быть корифеемъ, заправлять; при чемъ, разумЂется, къ чорту всЂ мелочи, приличныя только чернорабочимъ, — учительство, чергування (дежурства по школі — І. Ж.) и проч. Думаютъ, что открытое корифейство исчезло; ошибаются горько: открытое корифейство распространилось, — мы теперь всЂ корифеи; на насъ оправдывается слухъ, который ходилъ когда то о повстанскихъ шайкахъ, что есть капитаны, полковники, генералы, а солдатъ то нЂтъ“. „Відкіля це? запитує автор і відповідає: від того, що були ми якоюсь звіриною — хлопоманами, захотіли стати людьми і вдарилися „въ самое сильное свойство современнаго человЂка — практичность. Безъ всякаго сомнЂнія, — заявляє автор, — быть человЂкомъ очень хорошо; но будьте жъ, панове, людьми, какіе нужны общему дЂлу, а не такими, какихъ и безъ васъ очень много“.

3-й нумер „Временникъ ракоходія“ — чисто редакційний від імени „архіерейськой сволочи“ за епіграфа підібрано пародію народньої пісні:


Ой голубята, хлопоманята,

Ви не бийтеся и не лайтеся,

Да з помийниці насміхайтеся (научайтеся — вар.)

Бо у васъ ума й на шелягъ нема,

А у сволочі умъ, якъ на морі шумъ.



1) „Корифеї“ — „генерали“, проводирі; корифейство — генеральство, верховодство. (І. Ж.) 2) „Публика — собраніе многихъ бараньихъ головъ“. Пояснення слова ред. „Помийниці“ /113/



Помітивши, як відцуралася і стала осторонь від „Помийниці“ громадська „публика“, редакція, якій-би дуже бажалося зробити із „Временника“ збірку усіх фактів гуртового життя, не знає, що їй і робити!


„Де мині іхъ (цих фактів) узяти? Ходивъ вже я, ходивъ шукавъ я, шукавъ гуртового хлопоманського життя — нігде его не видно, наветь імъ и не пахне, Чого вже я не робивъ, зъ которого боку не заходивъ? И громади шукавъ и школьноі ради 1) шукавъ, чи не побачу чого тамъ? Нема ні громади, ни школьноі ради. Пробувавъ я такъ зъ деякими хлопоманами балакати — ніхто не дасть поради... Що жъ теперъ роблять хлопомани? — „Помийницю“ лають, и ця лайка есть, здаеться, тільки один признакъ іхъ общеского життя. Добре, нехай лають, а то не думають, що якъ долаються до того, що лайкою (а часомъ и бійкою) залякають бідну сволочь архирейску, що вона покине видавати „Помийницю“, тоді що вони робитимуть, кого будуть лаяти?... Сами себе и другь друга? А зъ цього що вийде? Возстанетъ брать на брата и отець на сини, а сини на отца и гуртъ розпадеться. Нравоученіе: „Помийниця“ есть связующее начало нашого гурту, и архирейська сволочь приймає на свою шию усю тую злість, яка накипіла на серці кожного хлопомана, котрий ще не зовсі охлявъ. Далі, до того — „Архирейська сволочь має велику прозьбу до публики. Просить вона іі, щобъ публика, сердючись, не робила згоряча неосновательнихъ виходокъ, котрі можуть розстроіти добрі стосунки архирейськоі сволочі з публикою. Через це може вийти дуже погана штука. Архирейська сволочь, не тручись між публикою не придивиться до фактів, достойнихъ „Помийниці“, а якъ „Помийниця“ перестане виходити, то возстане братъ на брата и проч. Значить, прийде кінець світу, а якъ кінчеться світъ, такъ чи будуть тоді хлопомани? Хочъ и буде яка нова порода, то не ми. Такъ зверніть же, панове, увагу хоч на инстинктъ самосохраненія“.


Четвертий нумер 2) „Временника ракоходія“ присвячено питанню про „публику“ та про усунення непорозумінь поміж багатьма громадянами. Починається стаття з жартів з приводу запізнення виходу чергового нумера „Помийниці“ та переполоху і ремствування з цього приводу:


„Зо всіхъ боківъ накинулись на „Помийницю“, хто зъ вигадуваннем, хто сміявся, хто лаявся і коли бъ тільки на словахъ, а то листи ще слали — Курлюкъ, ажъ по словьянському“. Пішло розшукування редакції: „Шукайте сволочі“, сміється вона: „та й не одшукаете іі до віку; хіба не знаете іі ворогів? Мабуть вже не безъ того, щобъ ій и Лоначевскій ребра не переламавъ, або Гулакъ отрутою не нагодувавъ, а може ще Стояковъ зъ своім „плюсом“ 3) і лихтарі під око поставив, а може Курлюкъ обригавъ, а Солонина оглушивъ, Рубинштейнъ з Косачемъ на позви з нею пішли, Морозъ зъ Говорськимъ 4) познакомивъ та, накінець, якъ вже на те пішло, то певно Жукевичъ 5) (вар. — Юзефовичъ) у довгову запровторивъ“. А в чому річ? „Часопису потрібна „публіка“, а деж вона сама?“ „Еге жъ, шукайте іі, одповідають опоненти, якъ залегла на дні у вашій „Помийниці“, дакъ и досі немає іі звідти“ — „Публика на дні „Помийниці?“ Да що вона робить тамъ?“ „Якъ що? Щей питаєте; повинні знати краще насъ самихъ: въ видахъ принести користь общему (вар. — громадському) ділу займаетьця личними зближеніями поміжъ себе. Ось, подивитця краще сами на себе: і на вас теж, того, помоівть чимало з тіхъ поръ, якъ ви займаетесь з нею цімъ общимъ діломъ“. — Дивимось сами на себе и очамъ не діймаемо віри: ну якъ есть усі въ поміяхъ, та вже що вуси редакторські и зъ тіхъ такъ помои и каплять. А це через те, що всі цілкомъ, разомъ зъ публікою укупі у „Помийницю“ попадали и копошилися тамъ“. „Згадаймо, каже автор, що ми збірались не одинъ разъ „ради личнихъ сближеній“ у Ходаковського и у Беренштама, и у Морова, — и щожъ ми тамъ робили? Сиділи собі попередъ, неначе бъ аршинъ проковтнули, углублялись сами въ себе, далі шуткували потроху помежъ себе, далі сварились, читали „Современника“, пили чай, після вечеряли, а тамъ вже, накінець, и по чарці, по парці, и далі, и далі, а тамъ вже співали да пили, и здаетьця більш нічого не робили, за те на другий день, якъ побачились зъ кімъ небудь з тіхъ, зъ котрими ми зближались, то ми, балакаючи з нимъ тільки те й знаємо, що камінець за пазухою держати.



1) В „Помийниці“ мова йде про школу, шкільну раду, тощо, — зовсім не про справу недільних шкіл, а про громадську школу для селянських дітей з інтернатом, що існувала в Київі в 1862 — 64-х рр. 2) У надрукованому тексті журналу 3-й та 4-й нумер змістом зовсім переплутані: в тексті 3-го уміщено дві передмові, зате в 4-му „Временника“, немає, а починається нумер з віршів; до того в 4-му нема кінця — майже половини нумера (некролога, приказок, новостів, об’явок, пояснення слів). Ми користуємося рукописним текстом і нижче подамо те, чого не надруковано в „Нашому Минулому“ 1919, № 1 — 2. 3) Ксенофонтом, ред. „ВЂстн. Ю.-З. Россіи“. 4) „Плюсами“ в Громаді звалися „асистенти“ при „корифеях“. 5) Жукевич, він таки й Жук — студент, мабуть син лубенського заможнього землевласника (Жученка?), був чоловік ощадний з комерційним хистом: прозивався Хорсом Малим, як і Семеренко (див. про „Великого Хорса“ вище), допомагав Громаді грошима чимало і тоді і пізніше, наприкінці XIX та на початку XX в.



Да воно все такъ склалося, огляньтесь, /114/ панове, добре вокругъ себе, подивитесь добре въ сокровенныя ся, и скажіть по щирій правді, со многими ли ви зъ вашихъ добрыхъ товарищей хлопомановъ находитесь въ добрихъ стосункахъ? Ну, и покажете чоловікъ много-много, якъ на пять, да й тіхъ не підозріваете ли ви въ якихъ небудь интригахъ противъ себе?“.


І автор приходить підкінець до безпорадного висновку, що особистого щирого єднання нема і при такому стані взаємовідносин не буде.

Останнього, п’ятого нумера (від 6-го січня 1864 р.). „Помийниці“ залишився тільки недокінчений „Временник ракоходія“ в нашому рукописному тексті (в надрукованому його нема), і цей уривок подаємо зараз цілком:


Починаючи писати цю кроничку, ми й гадки тиі немаемо, — пише автор, — щобъ просили публику не гнівацця на насъ за нашу неакуратность, бо добре знаемо, що публиці на празникі було не до насъ з нашею „Помийницею“; мабуть въ головахъ іі тільки й чути було, якъ шмелі гудуть і бачила вона тільки те, що Коперникъ доводивъ з Галилеемъ про землю. Ні, публико, соромъ було намъ говорити, а тобі слухати наші просьби, що кроничку зашморгнули на праздникі... Краще ми зробимо, якъ почнемо зъ самого діла; скажемо, що теперъ праздникі на дворі, наставъ новий 1864 рікъ, що людъ нашъ усюди его зустрічае, одно одного поздоровляе, старий рікъ поминае... Чомъ же й намъ, Архіерейской сволочі, не узяти прикладу зъ нашого люду, зъ новимъ рокомъ поздоровити, старий рікъ помянути й не побажати усіх благъ. Чомъ? (Проти цего, мабуть, и Курлюкъ не попросить голосу, бо сказано, що „по народнему“).

Такъ, честна київська громада, починаючи з α — Антоновича и кінчаючи ω — Курлюкомъ, (котрий, якъ каже Городискій, мусить бути присущимъ у кожній українській громаді) прийми одъ насъ несчастливоі, безталанноі сволочі архирейскоі поздоровленіе з новымъ 1864 рокомъ, котрий щобъ не бувъ для тебе такимъ, якъ той 1863, разсадникомъ корифейства и плюсовства у громаді, рокомъ, ознаймованимъ страхомъ, нічого не робіннямъ, интригами зъ сторони и (внутрі) въ самої собі, рокомъ, въ котромъ руйнували сами у себе всі сили, дивлячись тільки на жалибні факти — рокомъ, посвяченимъ для Бахуса, Венери і усіхъ Фаллическихъ боговь, усіхъ родовъ, драпировкою въ одежу и духъ народній за для того, щобъ заховать свое нравственное безобразіе, рокомъ, въ котромъ розыгрывалися всі погани инстинкти... Ми не бажаемо тобі, честна громада, такого року, а бажаемо одъ всего серця, щобъ ти вь житті своему знайшла въ цімъ році такъ, якъ иноді ти снишся нашому помойному поету, якъ оковита ему очици залле, цего ми бажаемо тобі усенькій, кождому жъ особливе (витручаючи звідці альфу и омегу, бо вони суть стовпи громадські и мусять зостаться такими, якъ ихъ богъ зробивъ), всімъ хто тільки упаде намъ на думку, ми побажаемо одъ всего серця“...


На цьому текст останнього п’ятого нумера громадського київського часопису уривається.

Загальний огляд своєрідних „передовиць“ „Помийниці“ без сумніву, дає нам — хочби й зумисне в підкресленому вигляді, як і належить карикатурі, розпад унутрішнього громадського життя наприкінці 1863-го року, після закриття недільних і щоденної шкіл, припинення видавничої діяльности, перемоги влади над польськими повстанцями і арештів деяких українських діячів та виселення їх поза межі України. Роз’їдали те життя переважно — програмна невизначеність, несвідомість багатьох осіб, що иноді досить випадково пристали до громади, поверхове, стихійне розуміння національного українського питання, відсутність живої практичної праці, намагання декого з громадян верховодити, та уникаючи нудних, буденних дрібниць — керувати товаришами і роботу замінювати красномовством, а нарешті й непорозуміння та сутички поміж окремими членами ріжноманітного великого гурту.

Таку-ж саму сатиру зі злими сарказмами висловлювала редакція і в віршах проти недбалости, лінощів, розпусти, несвідомости та безглуздя поодиноких громадян. Жорстока, трохи брутальна пародія „Современный романс“ (російською мовою) ганьбить „курлюківський“ націоналізм укупі з неситством і пияцтвом „хлопомана“ чи „українофила“ (ці прізвища для „Помийниці“ тотожні). Слово „пропаганда“ в перекладі на хлопоманське розуміння нібито не що инше, як „занятіе, именемъ котораго успокаиваютъ свою совЂсть, ничего не дЂлающіе украинофилы“. В додаток до цього, вірш „Сон“ малює ось яку утопію лагідного громадського життя (№ 2-й): /115/


І сниться, що любо та мило в громаді

Над працею люд наш громадський не спить.

І гарниі речі говорять на раді,

І спільнее діло кипить.

Що доля зіходить на рідному полі,

Що думка однака у всіх в голові,

Що ходять до одного вчителі в школі,

Що ходять усі чергові 1),

Що всі побратались, що всюди порада,

Шо всім нам за матір Украіна свята,

Що школа жіноча й жіноча громада,

Як мак на горі процвіта.


Але все це тільки мрії... І в „Поясненні незрозумілих слів (№ 4-й) „гуртовим життям“ називається „нЂчто, носящееся передъ хлопоманами въ видЂ неяснаго призрака“, а про громадянина сказано: „есть много людей, носящихъ это названіе, но для нихъ смыслъ его утерянъ“.

Зміст „Помийниці“ був доволі розмаїтий з постійними відділами під заголовками: Украинскій балетъ, Жизнь во всей ея наготЂ, Новости, Вісти, Рухи, Объясненія неудобопонятныхъ словъ, Споминки, Аксіоми, Задачи, Загадки, Объявки, Листи до редакції, окремі сценки та оповідання, а також вірші, епіграми, тощо. І підвідділи змісту, і самі передові статті „Временника ракоходія“ вживала редакція безумовно за зразком розподілу і плану відомого в ті часи найкращого російського сатиричного журналу „Искра“, що його видавали у Петербурзі карикатурист Н. А. Степанов і поет-перекладач В. С. Курочкин у 1859 — 1864 рр. 2) В „Искрі“ ми бачимо насамперед огляди в передових статтях під загальним заголовком „Хроника прогресса“, далі гумористичні вірші, оповідання, нариси, „драматичні“ сцени, відділ листування — „Намъ пишуть“ та сатиричні дрібниці — „Искорки“, цебто: замітки, афоризми, оголошення комічного змісту, епіграми, тощо. Вплив „Искри“ на склад „Помийниці“, а иноді й на характер сатиричних випадів, безперечний; тільки в громадському часопису переважала літературна частина над карикатурними малюнками, які з’являлися випадково.

У своїх дрібних підвідділах „Помийниця“ глузувала здебільшого з особистої вдачі та поводження окремих громадян, та з подій, випадків, епізодів, усякого чудасійства в біжучому громадському життю. Чимало глузування припадало тут на пайку Василя Ільковича Курлюка, що від прізвища його пішла й назва напрямку серед деяких громадян — Курлюківщина. Василь Ількович Курлюк 3) був щирий завзятий Українець, як то кажуть у наші часи — „етнографічного типу чи світогляду“, обмежений у свойому розумінні та ідеології українства вузькими рамками народньо-національної справи переважно з зверхнього її боку та репрезентації. Цей Курлюк, про якого балакали, що він ніколи не вмивався і не знав гребінця, а ходив завсіди, мовляв, „по народньому маніру“, брудний, — любив залицятися до панянок, і між иншим до Наталки Михель, Антоновичевої свісти 4). „Помийниця“ відгукнулася на такий випадок віршами нібито за Гайне (№ 4-й) — „Она была дЂва младая“... 5), а раніш в оповістках „шлюбної контори“ оголошено „бажання“ В. Курлюка, яку-б він хотів мати дружину: „Треба мені дівчину дурну, щоб не вередувала, і з себе поганую, а то ще який собака підлабузниться. Жінці моій буде повна воля; для цього після весілля виставлю об’яву на своій кватирі: тут живе жінка Курлюка, котра може робити все, що захоче. За це вона не повинна мене корити, як я часом зроблю яку маніру“ (№ 2-й).



1) „Дежурні“ по громадській українській школі. 2) Після 1864 р. видання „Искри“ набуло иншого характеру, і журнал стратив свою попередню силу. 3) К-к — син офіцера, нар. 1842 з Зіньківського повіту, освіти трьох клас полтавського корпусу; в Київі опинився 1862 р., прагнучи самоосвіти і готуючись до університетського курсу. 4) Пізніш вона одружилася з київським громадянином і книгарем-торгівцем Л. В. Ільницьким. 5) „Наше минуле“ 19.9, № 1 — 2, с. 114 і рукописний текст.



Другою рисою В. І-ча була його безпосередня гіперболічна брехливість, так собі, задля гарного словечка, хоча він любив промовляти: „Е, наші /116/ Полтавці брехати не вміють“! Так ото „Помийниця“ (№ 2-й) серед „вістей“ умістила заявку, що.


„Курлюкъ напечаталъ въ „Кіевскомъ ТелеграфЂ1) статью, въ которой увЂдомляеть публику, что въ Кіе†распространились слухи, будто бы подъ псевдонимомъ „Бова“ въ „СовременникЂ“ помЂщалъ свои статьи Курлюкъ. Разсказываютъ, ніби то пише Курлюкъ, будто ни какого Добролюбова никогда не существовало, и всЂ сочиненія, что приписываются ему, вышли изъ подъ моего пера. Курлюкъ, доводя до всеобщаго свЂдЂнія о всеобщемъ распространеніи такого слуха, просить считать этотъ слухъ за ложь и клевету, ибо онъ, Курлюкъ, никогда не печаталъ въ „СовременникЂ“. Къ статьЂ добавлено, что редакція знаетъ Курлюка за человЂка умнаго и благонамЂреннаго, неспособнаго заниматься пустяками, какими наполненъ „Современникъ“.


Чимало жарту і посміху було і з приятелів Курлюкових — Гулака 2), що захоплювався хоровими співами та розповсюдженням де можна й де не можна українських книжок (про нього складено загадку: „куценьке, маненьке, хоч яка книжечка, то вкраде“) та з Давиденка-Головинського (він-таки Дави-Голова чи Головенко) 3), який у кожному випадкові, що-б там не було і що-6 він не чув, а навіть часто й не прислухаючись до розмови, раптом вигукував: „Мені ся здає.... Протестую!“, а також із Д. К. Мороза, що повсякчас до жінок залицявся. Та ще більше глузування припадало на пайку „генерала“ Виктора Торського, юриста освітою. Про нього „Помийниця“ давала об явки, що „хохломан Торський знайшов свою голову, котра якось то затерялась була при його родинах. Чутці цій чесна сволоч архиерейська не діймала віри. А коли й справді чутка справедлива, то цікава річ, щó хлопоман Торський може робити зъ головою“ (№ 2). На другому місці повідомляється, що „Торський не знаючи, що робити з своєю головою, продає іі по дуже східній ціні і запевняє шановне товариство, що в ній трава дуже добра, бо ще не була ні разу в уживанні“. В тому-ж таки 2-му нумері є невеличка „ява“. „Штани“ (замісць завіси) підіймаються, на сцені Торський з вусами і бородою, в генеральському мундирі і еполетах, за ним Зінченко 4) в капитанському,


Торський декламує:

Замолчи людская злоба, —

Торжества моментъ насталъ.

Я особа, я особа —

Хлопоманскій генералъ!

(К Зінченку). Капитанъ!

Зінченко: Что угодно Вашему Высокопревосходительству?

Торскій: Неправда ли я похожъ физіономіей на Гарибальди?

Зінченко: Точно такъ, Ваше В-ство!

Торскій (въ сторону самодовольно): Надулъ человЂка!


Про нього-ж таки подано й таку вістку в „Помийниці“:


„Петербургское правительство, не будучи въ состояніи противодЂйствовать хлопоману Виктору Торскому и, въ случаЂ открытаго преслЂдованія, боясь возбудить народное возстаніе, рЂшилось на тайное убійство. Орудіемъ была избрана женщина, и знаменитый хлопоманъ едва не погибъ на ложЂ страсти отъ руки измЂнницы въ ночь съ 25-го на 26-е ноября“ (№ 2).


Характерною і своєрідною постаттю серед громадян відріжнявся Олександер Іванович Лоначевський-Петруняка, людина великого зросту і могутньої сили, сміливости і завзяття, гарний товариш як до компанії і до всякої серйозної роботи, тай до усяких вигадок і витівок 5). „Ломаку“, як його прозивали, ніяк не забувала „Помийниця“. Що це, — запитує одна загадка 6) —



1) У Київі видавалася до середини 1864 р. тільки одна газета — „Кіевскій Телеграфъ“, тай то 3 рази на тиждень. 2) Гулак-Артемовський — метушлива людина, організатор продажу українських книжок, колишній студент духовної академії; він зорганізував студенський хор, який співав у Ботанічному саду; агітував серед куренівського та преварського міщанства щодо українських симпатій; видав (50) „Українських пісень з голосами“, К. 1868. 3) Г-ко Данило Петрович, аптекарський помічник, вільний слухач київського університету. 4) Він-таки Зенченко, студент-природник (див. вище). 5) З громадян старішого (60-х рр.) покоління Лоначевський найбільш підтримував стосунки з київськими „бунтарями“ 70 рр. (с.-р.), коли був за директора ремесницької школи (1874 — 1879) на Подолі на березі Дніпра, і брав участь у деяких їх справах: це на тому човні, що він улаштував, утекли з Київа Дніпром до Кременчука Дейч, Стефанович і Бохановський вранці після ночи проти 27 травня 1878. 6) У нашому рукописному тексті є розгадки, яких у друкованому нема.



„в лісі росте, на дрівні валяеться, а у нас письменством займається“? /117/ І з його вигляду глузувала редакція, що люди вагалися, чи у Лоначевського на в’язах голова, чи кінський хвіст з околицями? Дружину, за оповісткою „шлюбної контори“, він прохає роздобути йому „в 6 1/2 пудів або й більше ваги, і зовсім було-б добре, якби вона, окрім ваги в 6 1/2 пуд., жадних качествій більш не мала за собою“ (№ 2). Уривок із „Сонника“ дає між иншим пораду: „егда узриши видЂніе нЂкое, Лоначевскимъ именуемое, припади съ молитвою ко Господу твоему и остерегися горчайшихъ сихъ, — глада, труса, нашествія иноплеменниковъ“ (№ 4). Але й цьому завзятому козарлюзі випала пригода. Нумер другий „Помийниці“ кінчився малюнком (мабуть, Вербицького) і сценкою „Перевязочный пунктъ“, досить характерною для історичних подій того часу. Річ у тому, що за польського повстання по ріжних місцях зорганізувала влада селянську варту, щоб перехоплювати повстанців. Під Київом вона стояла зараз за містом, кінець бульвару Шевченка (тоді Бібіковського) біля т. зв. „Тріумфальних воріт“. Цікаві Кияни не раз висовували носа за межу міста, на Шулявку, щоб подивитись, як приводили захоплених повстанців; а їх самих, бувало, застукає варта, і не слухаючи жодних пояснень, веде „по начальству“ до пунктів 1). Така пригода сталася і з Ломакою: його, вважаючи за польського повстанця, захопила варта під Київом, зв’язала і привела до „перевязочного пункту“ околичного села. У „яві“ переказано, що Олександер Іванович промовля:


„Я — жертва, я страдаю; пийте-ж мою кров, іжте моє тіло (сумно опускає голову і замовкає). Москаль: Катай его хорошенько. Эхъ вы, хохлятина, — да такъ-ли у насъ въ ПетербургЂ вяжутъ... Эхъ онъ подлецъ — противъ бЂлаго царя вздумалъ идти! Баба: Ох, лишечко мені! Да й страшний же який! Оце той, мабуть, самий, що розказують, що десь там 15 чоловіка на шматки порозрізав і поів іхні серця. Москаль: Молчи, баба! ВсЂхъ васъ Поляки подавили-бы, как мухъ, когда бъ не мы. Мальчикъ: Диви, диви! Цибатий машталір! Який цибатий машталір! 2). Мужик: А що засумував? А чом не идеш в ліс? Чом круля свого не борониш? Волосний: Слухай ти, довбило! Може тобі картофельки з гербатком, цукерка з млічком? — Всі сміються, довбило гірко плаче“.



1) Фактично про такий випадок із О. О Лашкевичем розказано в „Кіев. Стар.“ 1899, № 11, с. 265 — 268. 2) Машталір — найстарший конюх.



Не залишила „Помийниця“ своєю увагою й постійного маляра та віршомаза редакції Миколи Андрійовича Антіохова-Вербицького, по громадському — „Цибульки“, по загадках — „маленьке, гостреньке, вонюче, смердюче, а по панах обідає“, що про нього складено куплета:


Я росла, росла — розвивалася

І горілкою поливалася.

Думали люде — щось добре буде...


З Касяненка Ів. Мик-ча, земляка й приятеля П. П. Чубинського, людини чутливої, упадливої, клопотуна в шкільних та громадських справах, також кепкував журнал. В одній „Яві“ (№ 1) він так співає, утираючи хусткою сльози:


За слізами я гіркими

І світа не бачу, —

Над оцим шкільним хазяйством

Марно літа трачу.

І то бьюсь, як риба об лід

Не маючи плати,

А тут велить шкільна рада

Чергових шукати.

Ой не маю я спокою,

Ні щастя, ні долі

З того часу, як зробився

Хазяіном з школі.


Про нього-ж таки була й загадка: „Що на раді плаче, поза радою скаче?“ А в порадах „Сонника“ зазначено: „Єгда же узриши нЂкоего Касяненкомъ нарицаемаго, возрадуйся, яко день тотъ весь въ постЂ, молит†и слезахъ о ГосподЂ проведеши“.

Красномовець, колишній бурсак духовної академії Павло Гнат. Житецький, „изрека“ про себе, — „я оставленъ на зыбкой поч†сомнЂній, хотя и выведенъ изъ тьмы отчаянія“, — і повідомляє приятелів за родинне перебування в м. Кременчуці: „я плаваю въ морЂ Эроса, а не спирта; съ пере-/118/Ђздомъ въ Кіевъ декорація, кажется, перемЂнится“. Про нього складено вірша (№ 1):


І говорить пан Житецький,

Аж чуб йому пріе,

А Громада його слуха —

І не розуміе.

Бо дурна; один другого

Пошептом питае:

Чи ти втямив? Чи і в тебе

Глузду не хватае?

— Ой, ні брате, дуже мудро...

А Курлюк в куточку

Плаче, плаче, льються сльози

На білу сорочку.

Головенко 3) теж не втямив

Щось хотів казати,

Рот роззявив, та не втерпів

І почав ридати.

І на того Давиденка

Рада дивувалась:

Що це в світі з оцим нашим

Протестантом сталось?

А той усе плаче, плаче,

Не мае поради;

Далі крикнув: „Протестую“ —

I побіг з Громади.....


Багато уваги звернено на громадянина Олександра Івановича Стоянова (на прізвище — Стога), на його приятелів і ворогів. Зі спогадів сучасників та з уривків з матеріялів щодо старогромадської історії, це була людина заповзятлива, енергійна, віддана гуртовій праці, невгамована, щей з ухилом до верховодства і керування людьми не такого темпераментного типу 2). 1863 — 64 роками, після університетського курсу, він був слухачем педагогічної київської школи і мав чималий вплив на своїх молодших товаришів. Таких підлеглих молодяків прозивали „плюсами“ при корифеї, і у Стоянова плюсами перебували В. М. Юзефович, Іван Петрович Новицький 3), Сауляк та инші, і він почасти з ними сварився, ворогував, ба навіть викликав на товариський суд. Над „плюсовством“ „Помийниця“ злісно глузувала. „Отъ частыхъ поцЂлуевъ Стоянова, — читаємо в 2-му нумері „задачу “ — плюсъ его начинаетъ стираться все болЂе и болЂе. Требуется узнать, что будеть, если плюсъ совершенно сотрется, — будетъ-ли Стояновъ положительною величиною или займетъ предЂлъ между тЂми и другими величинами?“



1) Про Давиденка-Головинського див. вище. 2) Про О. І. Стоянова переказано вище. Він брав визначну участь у громадських виданнях 1863 — 64 рр. — „Де що про світ божий“, „Байки Глібова“ тощо. 3) І. П. Новицький (1844 — 1890), прізвище „Индрик“, пізніш „Жовтий Ир“ — дуже талановитий архівист і історик 70 — 80-х рр., глибокий знавець документального матеріялу з історії України (освіта — 5 клас гімназії), видавець „Архиву Ю.-З. Россіи“, співробітник київських газет і „Київ. Стар.“ Непевний, малий та випадковий заробіток примушував його часто бідувати; людина неурівноважена, хвора на алкогольну недугу. Замолоду був україн. громадянином, не раз кидав Товариство, а з 1864 р. остаточно залишив Громаду.



У тім самім нумері „Помийниці“ є ще два повідомлення. Одне про те, що „Стояновъ обЂщалъ открыть глаза кіевской ГромадЂ, но Индрикъ посовЂтчевалъ ему поставить нЂкоторымъ изъ ея членовъ по фонарю, и глаза Громады просвЂтлятся; за такой совЂтъ Стояновъ облобызалъ своего плюса и сказалъ: ты еще глупый плюсъ, даже очень глупый плюсъ, но подаешь надежду, что будешь современемъ не очень глупымъ плюсомъ“. Друге повідомлення — нібито кажуть, що „Богъ такъ уподобав Стоянова и Индрика, що взяв їх живими на небо „безъ болЂзни и смерти телЂссной“. Архиєрейська сволоч, маючи через свого архиєрея стосунки з небом, получила звідти таку телеграфічну депешу: „Стоянов видає в раі „Губернські відомости“, а Индрик і в раі, як було перше на землі, не перестає виповняти при нім ролі плюса. Перед янголом, що пер іх на небо, Стоянов клявся не творити ніяких скандалів, а його плюс обіцявся не пити горілки“. На це — оповіщає далі редакція — „Стояновъ съ плюсомъ просять объявить, что они вовсе не взяты на небо. При этомъ Стояновъ приходить въ сомкЂніе насчетъ здравія логики у архиерейской сволочи, повЂрившей такимъ небылицамъ. Этого онъ не можетъ ей простить и въ наказаніе обЂщаетъ попросить ее въ число судей своихь на /119/ слЂдующіе два суда, которые будуть у него продолжаться, какъ и прежде было, по одному на каждое новолуніе“ 1).

Чимало було доброго гумору в глузуванні з Олександра Степановича Лашкевича 2), заможнього панича з київських Липок, що віддано увійшов до товариського кола громадян і захоплювався лекціями, історичними дослідами та університетською наукою, — а також із його приятелів Чернигівців — Миколи Олександровича Константиновича та Петра Антоновича Косача 3), які любили провадити „книжні розмови“ і „юридичні сутички“. Константинович до того-ж не був байдужий до смашної страви, трунків та лайки. До нього стосувалася загадка: „Вчиться — не навчиться, лаеться — не налається, їсть — не наідаіться, пье — не напиваеться“, і про нього-ж таки сказано в „Соннику“: „Егда узриши въ видЂніи сонномъ мужа нЂкоего Константиновичемъ именуемаго, то на тотъ день берегися, ибо вмЂсто Господа Бога твоего, мамону поклонишася і чреву твоему послужити“.

Додаємо тепер у повному тексті кінець 4-го нумера „Помийниці“, що його не надруковано в „Нашому Минулому“. Текст цей, що зберігся в нашому рукопису, був досі невідомий, і складається він з п’яти розділів: Некрологу, Приказок, Новостів, Об’явок і Поясненнів слів.

Некролог“ має три епіграфи:


„Киги, киги“! (народн. пісня); „Плачьте, нимфы, нЂтъ Орфея — ВЂтеръ унылый тихо вЂя — намъ вЂщаеть: нЂтъ его “(„Риторика“ Кошанскаго); „ГнЂвъ, о богиня, воспой Ахиллеса“... („Илліада“).


І далі автор оповідає:


„Разомъ зо всіею Украіною и я плачу! Плачу плачу и никуди мені слезъ лити. Довідався я що е на світі „Помийниця“, котра все приймае, — приймижъ Помийниця, й моі слези! — Плачъ, Украіно! Ридай, проливай гіркі слези! Така доля твоя, рідна моя ненько! Охъ, лишенько, одъ слезъ и писати не можу. Оттакъ то братія моя мила! Одъ берегівъ Понта Эвскійського (sic) и до річки Висли, и одъ гіръ Карпатскихъ ажъ до самоі Сули и Сожи и скрізь де тільки чуется між людом мова украінська — по всіх містахъ наші щирі Украінці ллють гіркі слези, підперши пику рукою, плачуть сини рідноі Украіни. Тільки ти, о сволочь архіерейска слізъ не ллешъ, тільки ти не плачешъ, а зуби скалишъ и сміесся, наче чортъ насівъ на тебе, о погань нечестива! — Уже місяцъ сливе минуло, якъ Украіна плаче, зоставшись сиротою! Умеръ нашъ батько, умеръ! Тай ще не самъ и вмеръ, а й плюса за собою потащивъ на небо. — Бувъ міжъ нами, и вся земля повна була славою ділъ его, принесенихъ на користь нашу. Бувъ мужъ міжъ нами, любивъ и жалувавъ насъ, якъ дітокъ ріднихъ, робивъ для нашоі користі, робивъ багато, и ми благословляли небо (котре коптимо усердно), благословляли за те, що пославъ намъ батька. И назвався цей мужъ Стогомъ. — Усердно славили его передъ образомъ, благаючі Бога, щобъ тільки продовживъ Вінъ віку великому мужу, а що діло Украіни встане зъ могили, то це більшъ було для насъ, якъ певно. И розсердився Стогъ на Жука 4) і хтів десницею своею возложить нань. И рече намъ: суда хощю, братія! — Дали ему суда и вінъ рече судіямъ — дурні есте, я розумнійшій відъ васъ. И преклони судъ свою восьмиглавую голову. — Була неділя. Зібралась громадонька вранці... Охъ, лучше бъ було тобі не збіратця! И почали раятись, дебъ зібратись краще, а далі и про школу річъ пішла, а Давиголова запротестувавъ щиро проти чогось, а шановне товариство щиро позихало на всю губу, думаючи, що на цей разъ це буде найкраще одъ всего, що вона вміе робити.



1) Про звичку Стоянова (Стога) сваритися і звати до товариського суду див. іще нижче в ненадрукованій досі частині четвертого нумера „Помийниці“. 2) Лашкевич (1842 — 1889), дворянин Новозибківського повіту і значної, козацької старшини XVIII в., учень (до 9/IX. 1860) київ. 1-ої гімназії, скінчив канд. істор.-філол. ф-т київ. у-ту р. 1864, був гайсинським (на Поділлі) мировим посередником, потім служив по виборам на Чернигівщині; 1888 — 89 рр. видавав „Київську Старину“; у Громаді мав прізвище — „великий волхв“, а П. А. Косача прозивали „волхвичем“. 3) Про них див. вище. 4) Жукевича (див. вище).



И все шло по правді, якъ слідъ и як богъ приказавъ; и плакса плакала, и ригайло ригавъ, и протестантъ протестувавъ, и все шло якъ слідъ А въ куточку седівъ тихо самъ мужъ, дивився вінъ строго, насупившись, и страшно було глянути на него! — Ажъ и діла всі скінчились и громада росходитись хтіла: коли встае вінъ, мужъ разъяренный. И зблідли всі и почали дрижати. Поглянувъ вінъ навкругь — и ригайло не ригавъ більшъ, протестантъ не протестувавъ, плакса було переставъ плакати, а далі такъ зарюмавъ, якъ ніколи, мабуть, ій нелучалося, ніхто й пари зъ роту не пустивъ. Піднимае вінъ громовую річъ... Про віщо, /120/ бакъ, річъ шла? Забувсь... Ну, да це й байдуже; алежъ якъ почавъ вінъ глаголати, такъ уже й пішовъ и пішовъ. Всі слухали та тільки слюнку ковтали, наче вареникі зъ сиромъ и сметаною внісъ хто въ хату! Отъ и я ковтавъ слюнкі, а для чого, на віщо? Тай самъ грішний не знаю, алежъ ковтавъ. Багато казавъ вінъ такого хитрого та хорошого, ажъ самъ зблідъ. Чуете — мужъ великій і той зблідъ, слухаючи свої річи. Але найбільшъ здивувавъ той мужъ, коли почавъ зъ устъ своіхъ випускати такі слова: „кожного зъ Васъ (я) з особе поважаю, значить всі ви разомъ не вартисьте, щобъ поважавъ я васъ. Два рока я бувъ міжъ вами якъ свій, значить, и тоді васъ не поважавъ. Поки не сваривсь зъ Жукомъ, бувъ зъ вами за одно, а посварившись зъ нимъ, не можу зоставатись въ тимъ товаристві, де вінъ зостаетця! Значить, не сварка зъ тимъ була причиною, що я покидаю вась! Ні одного діла не вміете ви робити до ладу, розумно; я васъ не поважаю не крішкі, значить, ви повинні визначити зъ поміжъ себе розсудчиківъ и для мого діла“. И багато иншихъ давъ вінъ доводівъ сіеі такоі великоі логичности, що и въ жадного чоловіка ви не знайдете. И дивувались ми, що якъ такій може бути чоловікъ на світі зъ такимъ розумомъ великімъ. И багато казавъ вінъ. Вінъ каже, а ми слухаємо, а вінъ насъ поучае. А далі якъ розсердится, якъ затупотить ногами, якъ заблискае очима, ажъ пожахъ напавъ на усіхъ .. „Я суда потребую, панове! Розберить діло!“ И далі щось таке заговоривъ, що якось чудно було слухати, але дуже логично: сказано розумний. Казавъ щось якъ ми не такъ (?), значить, чогось не будемъ то робить зъ его ворогамі, дакъ ему рукі розвяжутця і вінъ на усе готовъ. Після поглянувъ на усіхъ згорда — и умре. То есть не то, що зовсімъ умеръ и ногі задеръ — ні, а такъ тільки, маніръ такій показавъ. Ні, и зновъ такі не те. Кажу, що вінъ нігъ не задеръ, а тільки пьятами закивавъ, значить со духі праведни скончавшася. Ставровському сповідався, Гогоцкій панихиду правивъ, Говорскій причитувавъ — ну, и годі“ 1). И сумно, сумно стало по всій Україні. А слізъ, а горювання...


Не жаль мині на головоньку,

Якъ на тую та вороженьку,

Охъ, жаль мині та за Стожикомъ,

А ще більше та за плюсикомъ...


Плачмо, хлопці, плачмо і ридаймо. Нема Стога, умеръ вінъ, та на тежъ бо кажу, що нігъ не задеръ, а пьятами лишъ накивавъ. И заплакала, и зарюмила громада, и возвеселилося братство. Мині сумно, важко. Зажурився я. засмутився. И бачу будинокъ, наче черезъ сонъ, и тамъ люде якісь... Чую співа братство. А що вони тамъ співають? Прислухаюсь — и чую! Возрадуемся братія! Сей синъ нашъ погибалъ и нашелся, хлопоманъ былъ и покаялся! Дивлюсь у вікно, — за столомъ сидить Стогъ въ весильнихъ ризахъ, а отець Говорській услугуе ему! Дакъ бачите, що Стігъ не задравъ ще нігъ... хочъ и умеръ вже. Панове, заговорить же отче наша за упокой его. А чи знаете, щó Алкивіадъ сказавъ, коли въ Афинахъ рознеслась чутка про его смерть. Вінъ сказавъ: Такъ докажу імъ, що я не вмеръ ще!


Приказки, себъ то афоризми.


Якъ ти нічого въ день не робишъ то и въ вечери нічого не треба робить. — Шинкъ есть найкращая аптека для души, а горілка — найкраще лікарство. — Якъ маешь за яке діло братися, то не берись за его тверезимъ, бо напакостишъ. — Ті зближення найкращі, котрі горілкою и співамі освіщуются.


Новості, вісті и слухі.


Говорятъ, что вслЂдствіе независящихъ отъ нихъ обстоятельствъ у многихъ хлопомановъ сталъ вЂтеръ ходить въ головЂ, на основаніи чего члены покойного кіевского товариства назначають прЂмію тому, кто выдумаетъ особаго устройства мукомольную или другую машину, которая приводилась бы въ движеніе исключительно этою новою силою.

Говорятъ, что г. Курлюкъ, будучи глубокимъ корифеемъ уже давно, изъ желанія подражать Стоянову съ нимъ на одной доскЂ, хоть и пріобрЂлъ себЂ плюса, но кривого.

Говорять, что Баковецкій и Жукевичъ другъ у друга оспариваютъ Гулака, — оба хотятъ воспользоваться его передвиженіями съ мЂста на мЂсто съ своекорыстною цЂлью: Баковецкій хочетъ навязать ему разноску товаровъ по улицамъ и домамъ, Жукевичъ же устроить подвижной размЂнный столикъ и подвижное факторство. Интересно знать кому достанется Гулакъ?

Говорять, что Лоначевскій, занявъ послЂ Стоянова мЂсто корифея въ громадЂ, долго искалъ себЂ плюса на выгодныхъ для него условіяхъ, но за исключеніемъ Джонабуля (лягавой собаки) никто не согласился служить матеріальной силЂ.



1) Натяки на деякі заходи, що робив Стоянов до професора історії київ. універ-ту Ол. І. Ставровського та педагогіки і філософії С. С. Гогоцького і до редактора „ВЂстника Ю.-З. и Зап. Россіи“ К. С. Говорського, що в його журналі, напр., Стоянов надрукував статтю про недільні школи. /121/




Объявки.


Архіерейская сволочь получила слЂдующій адресъ: Рыбы и раки, пользуясь теперь и надЂясь пользоваться въ будущемъ привольнымъ життемъ, приносять глубочайшую благодарность Арх. сволочи, уменьшившей Помыйницею пьянство хлопомановъ, вслЂдствіе чего кіевскіе шинкари уменшили употребленіе ДнЂпровской воды, и ракамъ, и рыбамъ опять можно жить на свЂтЂ, они уже боялись очутиться на сушЂ.

„Помийниця“ получила жалобу отъ книгъ громадской книгарни, находящейся въ пользованіи у г. Жукевича. Они жалуются на беззаконное передержательство со стороны г. Жукевича и находятъ, что пеня, которую понесетъ современемъ онъ, значительно мала въ сравненіи съ страданіями душевными, претерпЂваемыми ими.

Симъ объявляю всЂмъ, кто имЂетъ ко мнЂ какое нибудь дЂло и желаетъ видЂться со мною, что меня можно застать и передать нужное на всЂхъ улицахъ, площадяхъ, базарахъ, переулкахъ и пр. г. Кіева во всякое время дня и ночи. Алексей Кула (?) Ар-ій.

Объясненіе неудобопонятныхъ словъ.


Братство — какъ напр., Говорскій, Гогоцкій.

Громадонька (уменьш.) — de mortuis aut bene, aut nihil.

Голота — вещь положительно почтенная.

Долговая — отъ „долгъ“ — причина и „долго“ — послЂдствіе.

Интрига — вещь хотя обыденная, но все таки непріятная.

Користь — слово въ послЂднее время сдЂлавшееся совсЂмъ непонятнымъ.

Левербусъ 1) — любимая пища Лоначевскаго.

Личность — вещь не хорошая сама по себЂ, а еще хуже, если она и глубокая къ тому же.

Начальникъ — господинъ, передъ которымъ каяться очень грЂшно.

Превосходительный — какъ самое слово показываетъ — тотъ, который чЂмъ нибудь превосходитъ другого.

Петербургъ — городъ милый по воспоминаніямъ для тЂхъ, кто Ђздилъ туда „по казенной съ попутчикомъ“.

Придворный — вольнонаемный плюсъ.

Получать — спеціальность Стоянова, Стрижевскаго.

Разсудчикъ — лицо вполнЂ страдательное.

Скептикъ — тотъ, который даже и въ бога не вЂритъ.

Стрижевскій — богъ страха въ хлопоманской мифологіи.

Серце — то, что на устахъ Антон(овича?) и Кассовскаго.

Свариться — доходить до желаня поближе познакомиться съ физіономіею своего пріятеля.

Тверезий — непріятное состояніе человЂческой головы, чувство не вполнЂ знакомое хлопоманамъ.

Фебъ — слово, утратившеє первоначальный свой смыслъ, теперь — кличка собакъ.



Попередженням, що „цей № (четвертий) „Помийниці“ опізнився своімъ виходомъ по независящимъ відъ редакціи обстоятельствамъ,“ — закінчується ненадрукований досі текст нумера часопису і далі йде недокінчений „Временникъ ракоходія“ 6-го січня 1864 р. нумер п’ятий, який ми подали вище, — на цьому весь наш рукопис і вривається.

Звертаючися ще раз до змісту „Помийниці“, нагадаємо, що дехто з громадян, кого з’єднували спільні інтереси, чи то земляцтво, чи особисте приятелювання, чи які життьові матеріяльні стосунки, проживали по окремих то будинках, то кватирах, складаючи своєрідні студенські вільні інтернати. Найвідомішим між ними була так звана „Жилянія“ (від назви Жилянської вулиці в м. Київі) чи „Погоріловщина“ від прізвища хазяйки Погорільцевої 2).



1) Прізвище громадянина, прихильника горілки і ресторацій, що йому в № 4 „Помийниці“ присвячено і вірш за цим приводом.

2) Знимок із цього будинку, де кватирували напр. Стоянов, Касяненко, Антонович, Рильський, Білецький, Панченко, Ів. Новицький та ин. і де містилася громадська школа з інтернатом для селянських дітей — Жилянська вул. № 38 — надруковано в № 1 — 2 „Нашого Минулого“ 1919 р. Тільки відомості про передачу кватири подружжю Антоновичів у липні 1863 року непевні — це здійснилося пізніше, бо в другій половині 1863 р. в „Жиляніі“ ще жили громадяни, які й подавали своі адреси на „Погоріловщину“, тай напередодні 1864 р. „Помийниця“ знає Жилянію ще громадським інтернатом, і в № 3-му подавала жартовливу об’явку, що з „Погоріловщини“ утік цуцик Цибулька, малого зросту, кругломордий, з кучерявою вовною, тонким голосом і т. д., цебто Вербицький.



„Пролог“ до ненаписаної поеми „Жилянія“ подає (в № 2) такий жорстоко сатиричний малюнок цього спільного життя: /122/


„Жилянь“ — то родина моя, —

Ее всегда хранилъ Создатель.

Но съ обитательми ея

Да познакомится читатель.

НевЂдомъ основанья годъ

Сего притока жизни праздной,

И населялъ ее народъ

Весьма, весьма разнообразный,

И къ цЂли жизни людъ сей шолъ,

Издавна все дорогой скользкой,

И типъ себЂ онъ пріобрелъ

По преимуществу монгольскій.

Остатки Чорныхъ Клобуковъ,

Ковуевъ, Торковъ, БерендЂевъ,

ВсесвЂтныхъ пьяницъ и воровъ

И всЂхъ народностей злодЂевъ

Сошлися здЂсь и всЂ живутъ,

Сплотившись цЂлью одинакой,

И часто другъ друга грызутъ,

Какъ кошка дикая съ собакой;

Тамъ узъ родства священныхъ нЂтъ,

Сынъ мать пилить и матерь сына;

Тамъ часто поражаетъ свЂтъ

Великихъ гадостей картина,

Тамъ символъ жизни — Индрикъ-скотъ,

Тамъ педогогіи начатки,

Тамъ каждый съ горя пиво пьетъ

И топитъ разума остатки,

Тамъ жизнь идетъ, какъ вЂтеръ дуетъ,

Тамъ этотъ разномастный сбродъ

Своею массой образуетъ

„Педагогическій“ народъ.

На школьныхъ радахъ разсуждаетъ,

Пугая всЂхъ умомъ рЂчей,

И педагогіей своей

ДЂтей невинныхъ развращаетъ.

Тамъ чистымъ воздухомъ не дышутъ

Такъ, какъ и я имъ не дышу,

Тамъ, наконецъ, поемы пишуть

Какъ эта, что и я пишу....


Карикатурно-злісна буфонада пройнятого духом самокатування жителя „Жилянії“ ганьбила, одначе, людей здебільшого занадто сильним гнівом, небезстороньо, щей cum magno grano salis...

Другим студенським інтернатом, відомим за тих часів, була так звана „Месопотамія“, що містилася в будинку на Вел. Васильківській вулиці, десь поміж Шулявською (Караваївською) та Жандарською (Маріїнсько-Благовіщенською) вулицями. Згідно зі споминами, там жили часом В. Беренштам, П. Житецький і чимало Чернигівців — брати Константиновичі, Антіохов-Вербицький та ин. У „Месопотамії“ від хазяйки можна було одержувати за невелику платню і обіди, так що туди сходилося до гурту иноді й багато молодого люду. Між иншим, один із бідніших студентів, що жив здебільшого з невеликих університетських субсидій, — Рубінштейн 2) заходив инколи до „Месопотамії“, як дуже музикальна людина, награвав на сопілку для розваги за обідом, а за це вдячна хазяйка давала безплатну харч безплатному музиці.

„Помийниця“ здебільша містила дійсні прізвища чи прозорі псевдоніми об’єктів свого жарту і глузування. Це дає нам змогу додати десятків три прізвищ київських громадян до попереднього списку тих 60 осіб, що входили до складу Старої Громади в 1862 р.

Це були: Полтавець Балла 3), Білецький 4), два брати Будкевичі 5), Гвоздик 6), Гулак-Артемовський (див. вище), Данило Петрович Давиденко-Головинський (див. вище), Полтавець Данилевський, Дерев’янко 7), Жукевич — син заможнього лубенського поміщика (див, вище), Зайкевич, Карич 8), Каменський, Кибальчич 9), Кобко, Косач Павло 10), Коссовський 11),



1) Про третій інтернат, „Стару Сенегамбію“ (див. „Помийниця“ № 4) нам не пощастило покищо знайти будлі-яких відомостів. 2) Всевол. Абр. Р-н (про нього див. вище), в останній чверті XIX в. відомий директор банку і заможній київський комерсант; до останнього часу свого життя допомагав часто грошима українським справам, а зокрема товаришам у нужді, та не поривав зв’язку із старогромадянами. 3) Балла Микола, син офіцера, вступив в полтав. гімн. до іст.-філ. ф-ту 31/VIII.1863, 4) Белецький Леонид, з київ. дворян, вступив з к. 2-ої гімназії на юрид. ф-т 28/IX. 1862. 5) Б-чі — з подільських дворян; один із них, Фрол, вступив з житомир. гімн. на математичн. ф-т 25/VIII. 1861 і скінчив кандидатом у 1865 6) Природник, пізніш видатний учитель жіноч. гімназії і київський домовласник на Мар.-Благовіщенській (Жандарській) вул. 7) Дерев’янко Іван, п. поч. горожанин з Катеринославщини, вступив до медичного ф-ту з полтав. гімн. 31/VIII 1863. 8) Карич-Євтич Петро, родом Серб, вступив на природн. ф-т 4/XII.1859 р., який скінчив кандидатом у 1864 і потім був за учителя в київ. кадет. корп. 9) Костянтин (?), що його допущено в 1862 р. слухати лекції юридич. ф-ту київ. у-ту. 10) Брат Косача Петра, скінчив канд. юрид. ф-ту в 1862 р. 11) Володимир-Едвард, польськ. походження, з подільських дворян, вступив до юридич. ф-ту 11/IX. 1859, або-ж його брат Михайло-Леон, медик із 11/IX. 59.



Крицький /123/ Павло 1), Новицький Іван Петрович (див. вище), Павелко Василь 2), Оссятський, Полетика Семен П. 3), Семиренко Михайло Хвед. (див. вище), полтавець Сич, Стефанович Хведір 4), Стрижевський Г., Таранов, Тищенко Павло 5), Тумасов Н. С. 6), Ходаковський 7), Цисс 8). — Серед прізвищ, як видно з попереднього, не зустрічаємо прізвищ Драгоманова і Євгена Судовщикова, що брали участь у складанню громадських українських книжок р. 1862 і осторонь ішли від гуртового життя 1863 — 64 рр., та М. В. Лисенка і М. П. Старицького, синів полтавських панів, бо вони тими роками (обидва 16 грудня 1860 р. перевелися до київськ. у-ту з харківського) 9), оберталися серед инших кол київського громадянства. „Помийниця“ не згадує й П. П. Чубинського, котрий з кінця 1862 р. був на засланню в Архангельськ. губ.

Так ми маємо ще 31 прізвище київських громадян, а всього з тими, що подали попереду, 91 з тих 200 (а в прибільшенні й 300) членів, що лічилися за перших років у Громаді. Беремо на увагу цю велику для нелегального гурту кількість учасників і підкреслюємо недостатню і незміцнену організованість Громади в ці роки її існування — без об’єднаного і загальновизнаного центру товариства молоди, здебільшого, як ми помічали, студенської „братії“ років 20 — 24, без керування над численним гуртом з боку будь-якої групи, з традиціями січового укладу та „безголов’я“.



1) Син офіцера з Полтавщини, вступив в університет 23/I. 1861 р., скінчив математичний факультет 1865 р. 2) З полтавської гімназії на юридичн. факульт. з 24/VIII. 1862. 3) Черниговець, з новгород-сів. гімназ. вст. на іст.-філ. фак. 9/IX. 1860, скінчив канд. 1864 р. 4) Стефановичів, синів попа з Конотопського пов., були в 60-ті рокі декілька в київ. у-ті: Хведір, скінчив канд. іст.-філ. ф-т 1866 р., Андрій (див. вище) з київ. дух. акад. на іст.-філ. ф-т вст. 16/I. 1859, скінч. канд. 1862. Обидва брали участь у подільській недільн. школі і були в Громаді. Павло та Леонтій С-чі — медики, Митрохван — канд. істор., незадачливий канд. на професуру, учень Шульгина. Андрій і Митрохван були пізніш директорами гімназій у Польщі. Один із цих Стефановичів, Яків Васильович — відомий з Чигрин. справи київський революціонер, народник-бунтар. 5) Тищенко Павло, скінчив канд. юридич. ф-т 1865 р. 6) Ничипор Степанович Тумасов, Подоляк (нар. 1835, пом. 1887), з житом. гімн. вст. на іст.-філ. ф-т, скінчив канд. 1863 р., учителював у Немирові, Чернигові, Київі (2. гімн.); 1872 р. магістер рос. істор.; 1873 — 1885 доцент к. дух. акад. Усунутий від влади з професури і в 1886 р. переведений до реальної школи в Полтаві (за „Іст. київ 2 гімназ.“, надрук. у „К. Ст.“ 1902) поїхав учителювати до П-бурга, де й помер. Його праці: „Дворянство Зап. Руси XVII в.“, „Юридич. бытъ рус. крестьянства“, „Древній Востокъ“ (з начерком історіографії) та ин. Сучасник печерськ. нед. школи і громадянин на початку 60-х рр., повернувшись до Київа в 1865, далі ніколи не вступав у громадську організацію, залишаючись близьким до багатьох старогромадян, як і його приятель Юркевич, Андрій Данилович (1833 — 1896), учень переясл. дух. семин., скінч. канд. іст.-філ. ф-т 1859, учитель грецької мови 2 гімн. з 1860 до 1885, коли його усунули з посади за „Шевченківські панахиди“. Над обома приятелями шуткуючи за їх аполітичність, П. Житецький називав Тумасова і Юркевича українськими „рожами без тернів“. 7) Ходаковського Володимира (?) допущено в 1862 р. на юридичні лекції київ. унів. 8) Цисс Ол-дер Данил., з полтав. гімн. медик 25/VIII. 1861, скінчив 1866 р.; військовий лікар одес. округи. Укр. письменник (псевд. Мовчій). Писав укр. драми (вид. 1864 р.). Драматизована історія України на 8 п’єс, літографією видана 1899 р. (4 зшитки). 9) Старицький став математиком, Лисенко — природником і скінчив кандидатом 1864 р.



Другу увагу звернемо на те, що не тільки стан — і шляхетський, і духовний, і військовий, і урядовський, і селянський, і міщанський та ин. — мали своїх представників у Громаді, але й достаток — від заможніх до немаючих та вбогих, — навіть національність — три Євреї, один Серб, декілька Поляків, Німців, Москалів — так багато надавали ріжниці поміж сотнею чи й двома товаришів, що зійшлися з широкого краю від Збруча до придонських степів, а найбільше з Лівобережжя України, зійшлися і пристали до одного гурту та склали першу Київську Громаду. Об’єднувала їх одна національна українська ідея на демократичному ґрунті, об’єднували спільні симпатії і антипатії, одна загальна течія відродженої і натхненої віри в українську народню самостійність, любов до рідного краю /124/ і люду. А розріжняли не тільки стан, родинне оточення, фахи, особливості темпераменту, але й програми катехизису: гурткової таємничої дисципліни, обов’язкового — крім національно-демократичного — щей морально-суспільного minimum’а, — політичного визнання, однакового для всіх членів, мовляв-би, ортодоксального „Вірую“ у громадян українських не було 1). Такі, та щей численні, групи суспільства існують лише в сприятливих для них умовах. У 1861 — 63-х роках для Київської Громади такі умови загально-російського і зокрема українського життя були наявні; після 1863-го року вони розладнуються, а потім майже зовсім зникають.



1) У великій мірі, хай де-в-чім і по инакшому, в українських громадах те-ж саме помічається й пізніше, коли напр. за 70-тих років у Київській Громаді одночасно брали участь Драгоманов і Кониський, Лисенко і Лучицький, Антонович і Цвітковський, Науменко і Михалевич, Мищенко і Русов та инші, а наприкінці XIX і на початку XX вв. увівходили членами в оден гурт і кадети, і есдеки, і націоналісти-самостійники, і есери, і зовсім непартійні й аполітичні тощо.



„Помийниця“ виявила хиби, помилки, риси розпаду гуртового життя — і через ріжноманітність складу громадського, і через дезорганізованість Громади, та через безпрограмність відсутність ясного переконання та непохитної віри в свою працю тай самої тієї праці, і через недисциплінованість і малосвідомість окремих членів Громади. Часопис і помічав уже наприкінці 1863-го року загрозливі симптоми розкладу громадського життя, і в тому його вага і значення. Але звернемо увагу щей на те. що його сатиричні напади були дуже гострі, жорстокі, безцеремонні, особисті, щей неприкриті жодними недомовками, — та разом з тим у них багато здорового гумору, товариського жарту та інтимних посміхів, а головне — „Помийниця“ своєрідно об’єктивна: вона нікого не милує, сарказми шле і проти спільних огріхів, і проти всіх громадян, хочби хто і хочби які вони не були, і проти авторів часопису, і проти „архирейської сволочі“, ні на кого не вважаючи, нікого не минаючи — „як бритвою голить“ та „приспівує“ й „косить“. Характерна для цього п’єса „Рух посполитий“, коли проти самої „Помийниці“ утворюється сміховинний похід під проводом невгомонного Гулака, і чимала частина громадян обираються обороняти „честь освистаної громади“, а Гулак нахваляється на авторів журналу:


Отомщу я имъ, отомщу —

Я Мороза напущу,

Ихъ Балла вездЂ отыщетъ,

Съ них долги Жукевичъ взыщетъ,

Имъ Стояновъ съ страшнымъ плюсомъ (I. Новицьким),

Фонари поставить съ флюсомъ,

И Павелко съ этихъ поръ

Ихъ потащитъ на позоръ;

Я нашлю имъ въ мщеньи строгомъ

Давиденка съ педагогомъ (Касяненком)

Рубинштейномъ устрашу,

Солониной оглушу......


І ще з десяток громадян вигукують войовничі погрози та йдуть нищити „проклятущий журнал“ (№ 3, рукописний текст).

Такий часопис, як „Помийниця“, міг складатися і ширитися лише серед такого громадянства, що мало здорове, міцне ядро, серед гурту людей, по суті товаришів проміж себе, з достатнім розумом, щоб відріжняти істоту від намулу, злочин та провину від огріху та помилки, вороже глузування чи безтямне реготання від дружнього жарту чи жартовливого попередження. І Київська Громада витримала свій іспит у наступні часи, вже після 60-х років, коли здебільшого ті-ж таки „старі“ громадяни почали жити поновленим товариством і за инших умов, але за тією-ж таки, лише поширеною, поглибленою та поважно обміркованою, українською справою.



* * *


Більш як половина тих громадян, що ми визначили спис їхнім прізвищам, поскінчали київський університет у 1863-му чи 1864-му роках. Велика /125/ частина їх повиїздила з Київа налагоджувати своє самостійне життя і працю; невеличкий гурт залишився і примостився у Київі тай собі почав вити свої гнізда і влаштовувати хто наукову, хто службову, хто яку приватню роботу. Розклад Громади початку 1864-го з кінця цього року перейшов трохи не на повний занепад. Дехто з колишніх громадян гуртувався ще один до одного, планував працю, — проте-ж вона сходила здебільшого на особисту, індивідуальну роботу в ріжних галузях українознавства. Київські Українці — так було і з Полтавцями, і з Харківчанами, і з Чернигівцями, як видно між иншим із листування Антоновича, Лавриненка (Чернигівця), та Стоянова, — складають потроху картки українського словника („Сбірослова“) чи історичного „Послівника“ у 1865-му році, або мріють і планують видання українських альманахів (у Київі 1866 — 67 рр., у Харкові альм. „Квітку“ у 1866 р.). Також провадиться в Київі під проводом І. Я. Рудченка тоді праця щодо видання українських казок (I-ий том вийшов у 1868 році) тощо.

Так тривали сутінки українського громадського руху аж до самого 1869 року, коли дехто повернувся до Київа, дехто налагодив своє життя, роботу, становище. Тоді знову й відкрилася Київська Громада трохи в иншому складові, за инших умов, иншої організації. Насамперед увійшли в неї М. П. Драгоманов, М. В. Лисенко, В. Б. Антонович, П. Г. Житецький, В. Л. Беренштам, М. П. Старицький, М. О. Костантинович, X. Т. Панченко, П. А. Косач, В. А. Рубинштейн, О. І. Лоначевський, І. Я. Рудченко, а потім К. П. Михальчук, Є. Є. Цвітковський, О. О. Русов та инші. Почалися завсідні й повсякчасні зібрання громадян „суботами“, увечері, для обміркування справ і влаштування спільних робіт, спершу почережно то в Лисенка то в Житецького, а далі й по инших кватирах. Надійшла нова доба українського громадського життя у Київі...









* * *



Група діячів перших недільних шкіл у Київі (перелік осіб див на с. 125).



Група діячів перших недільних шкіл у Київі.

1 ряд (згори). 1. Завистовський (умер студентом). 2. Н. М. Шульженко (директор колегії П. Ґалаґана, окружній інспектор київської шкільної округи).

2 ряд. 1. Осипов. 2 Горяїв. 3. Дехтеров (купець інтелігент). 4. Н. С. Кулябко (літератор). 5. Бутович (умер студентом). 6. Стрижевський (учитель гімназій). 7. Орлов. 8. Стефанович Павло (директор Варшавської гімназії). 9. Каленик Шейковський (видавець Малоруськ. словаря). 10. Н. І. Нечипореико (директор колегії Павла Ґалаґана). 11. Єнкуватов. 12. Горонескул (учитель гімназії). 13. А П. Дикий (учитель гімназії). 14. Н. А. Константинович (учитель гімназії, згодом голова чернигівської земської управи). 15. Самусь (діяч від судової офіції). 16. Блюмель (консерватор мінералогічного кабінету київського університету). 17. Бутович. 18. А. Іванов (відомий класик, учитель київської гімназії). 19. Левицький Пилип (інспектор народніх шкіл). 20. Горячковський. 21. Ангус (великобританський підданий). 22. Булюбаш (учитель гімназії). 23. ? 24. Леонтович Ф. І. (професор і ректор новоросійського університету). 25. Караксевич (учитель гімназії).

3 ряд 1. ? 2. Личков. 3. Слепушкин (директор київської 2 гімназії). 4. Пигулевський (учитель гімназії). 5. Волчанецький (умер студентом). 6. Рончевський (артилерійський офіцер). 7. Стефанович Митрохван (директор варшавської гімназії). 8. Стефанович Андрій (директор варшавської гімназії). 9. Очкин (медик). 10. Вороний Тодось Якович (ініціятор і головний організатор школи). 11. Корич (Сербин, умер на батьківщині). 12. Гортинський (медик). 13. Константинович Митрохван (учитель гімназії). 14. Михайло Петрович Драгоманов. 15. Булюбаш Микола (учитель). 16. Ривкин (студент-Єврей). 17. Андрузький (учитель). 18. В. Л. Беренштам (учитель кадетського корпусу в Київі). 19. П’ятницький (учитель). 20. Стоянов (учитель).







[І. Житецький. Київська громада за 60-х років // Україна: науковий двохмісячник українознавства. — 1928. — Кн. 1. — С. 91-125.]








‹‹   Головна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.