‹‹     Попередня     Головна     Наступна





З історії київської української громади. — Промова Павла Житецького на Шевченкових роковинах.

(З його посмертних паперів).


[Записки наукового товариства імені Шевченка. — 1913. — Т. 116. — Кн. 4. — С. 177-189.]



День роковин кобзаря нашого єсть день українського самовизнання 1). Для нас се перший день нового року, в котрий ми мусимо підвести суму тому, що зробили ми на українській ниві. Зібрали ся ми до їдної хати, щоб прилюдно, перед усїм товариством, сказати щиру правду, чи був який поспіх у нашому дїлї, чи нї. Звичайно, ми жили, бо й тепер живемо, — тільки ж як? Так, як от живе чоловік через те, що має він всю справу для рослинного життя, для доброго поводження з яствами і питєм, як живе чоловік, котрому батько й мати навязали життє, та не навчили його, що робити з ним, от і товчеть ся він головою в стїну, — чи може ми жили якось інакше ?

Здаєть ся менї, що нема між нами таких, котрі б були задоволені громадським життєм нашим за останнї роки, бо й справдї тягнеть ся воно як болотяна річка, що не розпізнаєш, чи то біжуча вода, чи гниле болото.

Не знаю як хто, панове, а я думаючи про наше сучасне життє, часто згадую давні-давні часи, щоб найти в сих згадках яку небудь відповідь на ті питання, котрі мучать нас, питання про нашу рідну хату, котру будуємо ми на ґрунтї рідного слова й народної осьвіти, на ґрунтї тих ідеалів, котрі жили колись в нашій історії, а може живуть і тепер в самочуттю народнім, так як живе рослина в тім зернї, що дожидає весїннього сонечка, щоб потягнутись до нього зеленою стеблиною.

Як будувала ся ся хата? З якого матеріалу? По якому пляну? Як відносились до нашої працї сусїди наші?

Хочеть ся менї, панове, згадати з вами сю старовину: може вона хоч трохи освітить темряву невеселого життя нашого.

Як що буду помилятись, то наперед каюсь перед вами, зане маю я, як і всї грішні люди, „умъ посреди молвы блудящій“.



1) Сю промову, в котрій находимо спомини і в загальних нарисах лїричного кольориту коротеньку історію київського українства (перша половина промови) в звязку з деякими теоретично-суспільними поглядати покійного, треба віднести до роковин Шевченка 1887 р. (і неяк не пізнїйше 1888 р.), коли сї питання українського життя (див. другу половину промови) стояли в Київі дуже гостро. — Г. Ж.



Як не помиляюсь я, заложено товариство київське в кінцї 1861 р. або на початку 1862 р., через рік після смерти Тараса. /178/ Значна більшість товариства була з лївого боку Днїпра. Се була стихія дуже палка й відзвучна до всього, що дїялось тодї в Росийській державі. А дїялось тодї справдї велике й симпатичне дїло визволення селян з панської неводі, а разои з тим і визволенне мисли з під тяжкого нагніту Миколаївських часів. Нічого й казати про те, що всяка жива душа відгукнулась на се дїло. Се було таке дїло, що варте було життя людського, та і саме життє людське було варте сього дїла. Так і зрозуміла молодь своє відношеннє до свободи сїльського люду, придавши до неї історичний образ українського народу з його конкретними особливостями в сучасному життю, в мові й світоглядї його.

Треба вам нагадати, що ми дістали в спадщину від старшого поколїння українофілів романтичний погляд на народ і народність. Ми покланялись народови як животворящій стихії, котра мусить залїчити всї рани „оффиціально-культурнаго бытія“ нашого, котра мусить одвіт дати на всї наші питання про індівідальну і общеську свободу, про індівідуальне і вселюдське щастє. Нам почувалось, що перше проміяннє свободи освітить нам народню душу з такої сторони, з якої ми нїколи не бачили її, що вийдуть з самого народу великі сили, котрі стануть поруч з нами для великої працї на українській ниві. Тільки ж до сього я мушу додати, що ся містична віра в народ не була вже так наївна, як попереду, в сорокові або й пятьдесяті роки. Ми добре вже знали, що одної свободи мало — без науки, без европейської освіти. Знали ми й те, що націоналїзм в його чистому видї навертає духовний настрій чоловіка до консервативної доктріни. В питаннях національних ми не йшли дальше тої границї, котра визначаєть ся потребою самооборони. Дуже гидкий нам був так польський як і московський націоналїзм з інстинктами державного насильства.

Такий в загальних рисах був світогляд наш, як ми закладали товариську хату нашу. З сього світогляду випливали два задання на користь українського дїла.

Перше заданнє дістали ми в спадщину від попередників наших: я розумію етноґрафічні дослїди життя народнього. Велись вони з тою метою, щоб научити ся від самого народа думати, говорити і жити по народньому, а потім того, щоб виробити метод народньої освіти на підставі народнього світогляду. Не буду я згадувати етноґрафічних праць того часу. До яких кольосальних розмірів могли вони дійти, про се свідчать етноґрафічні збірники незабутнього Павла Платоновича Чубинського, /179/ котрі оцїнювали золотими медалями не тільки в Росії, але й у Франції. Ось як відкликувались на етноґрафічні студії Чубинського такі авторітети як Веселовский і Пипін. Веселовский пише про збірники Чубинського: „передъ такой громадной работой руки критика должны опуститься стыдливо“. А от слова Пипіна: „трудъ Чубинскаго не имЂетъ себЂ примЂра въ исторіи нашей этнографіи. Колоссальность его указываетъ на то, что можетъ совершить чистое чувство любви къ родинЂ, когда ему открытъ путь къ дЂятельности въ области науки и народоизученія“. Всякому з нас відомо, яких людей Чубинський гуртовав коло себе, щоб виконати се дїло, відомо, що він був тілько найкращим представником тих людей, котрі виховались на ідеях шестидесятих років.

Друге заданнє ми, люде 60-х років, поставили на чергу самостійно і незалежно від наших попередників. Я розумію народню школу. Се той практичний ґрунт, котрий давала нам реформа 19 февраля, і на котрий ми мусїли перевести народнїй романтизм наш. Тут уже мало було самого почуття і сліпої віри в народ, — тут уже треба було научної свідомости і практичного розуму, щоб дійти до народа не з порожнїми руками, — з другого боку, щоб оборонити український тип народньої школи від офіціяльних і неофіціяльних ворогів її.

Я мушу сказати, що в ті часи польське студентство готувалось уже до повстання. В унїверситеті нашому було неспокійно. Поляки говорили, що київський унїверситет — польський, а не руський, а камінець-подольське дворянство в звістному адресї прямо заявило, чого воно хоче. Для російського уряду користно було піддержувати український рух проти польського. Я памятаю, що попечитель Пирогов прямо радив нам, Українцям, брати приклад з Поляків і закладати українські гуртки. Через те й питаннє про українську школу для уряду, як київського так і петербурського не здавалось дуже гострим. В 1862 роцї при управленії нашого округа відкрились учительські курси для виготування сїльських учителів. Орудував тими курсами небіжчик Тулов. Учителями в них були на більшу половину студенти. Не пригадаю всїх, але ж памятаю Д. Тищенка, П. Левицького. Був і я учителем в сих курсах, з яких потім виробилась учительська семинарія. На мою долю дісталась цїкава наука „методика объяснительнаго чтеніа“. Звичайно, таке читаннє в народнїй школї можливо було під двома умовами: 1) щоб велось воно несуперечно народньому світогляду, 2) щоб /180/ відбувало ся на народнїй мові. Се вимагало від мене насамперед росказувати ученикам про народнїй світогляд, о скілько виявив ся він в народнїй лїтературі. Школи при сих курсах не було, через те мусїли ми уявляти перед собою маленьких хлопяків. Памятаю, що на випускному екзаменї ходив від стола до стола попечитель Вітте. Прийшов він і до мого стола. Випускний учитель росказував по українськи про те, як він буде витолковувати маленьким хлопцям похід Святослава. „Святослав, каже, був вояк сякий-такий, бороду голив і оселедця на голові носив — так як от носили колись дїди наші Запорожцї“. „Що то за оселедець?“ — питає попечитель-нїмець. Я росказав йому. „Трудний ваш предмет“, відповів він менї, прощаючись зо мною. Росказую про се для ілюстрації тих часів, як навіть висший представник державного уряду дивив ся приязно на українське слово в українській школі. То були справді чудні часи, про котрі можна сказати: „свЂжо преданіе, а вЂрится съ трудомъ“. То були ті часи, як мінїстерство народньої освіти ввернулось до ґімназіяльних совітів з запитаннєм, чи можна дозволити народнїй язик в українській школї, і нї одна з південних ґімназій не заперечила тому, — про се можете прочитати в виданнях самого мінїстерства — ті часи, коли Костомаров звернув ся з запитаннєм до мінїстра освіти Ковалевського, чи можна мати надїю на заведеннє української мови в ґімназії, і дістав від нього відповідь: „аби були учебники“.

Тільки ж се все не вдоволяло нас, Українцїв, котрі зложили з себе київське товариство. Ми засновали при свойому товаристві так звану „семилїтню школу“. Правда, нїчого не вийшло путнього з сеї школи, бо скоро розвіяла ся вона в смутї життя російського, як незабаром розвіяли ся і ми всї, що складали товариство. Я звертаю вашу увагу не на результати, котрі не конче від нас залежали, а на потенції і намагання, які панували в 60-х роках, хоч треба сказати, що намагання сї були зовсїм не безрезультатні. Доволї вказати на дуже численну популярну лїтературу для народнїх шкіл, починаючи з граматки Тарасової і граматки Кулїша, від всїм нам відомої книжечки „Дещо про світ Божий“, котра на російській мові видержала 4 чи 5 видань, і кінчаючи масою так званих „метеликів“, котрі друковали ся в 70-х роках. Остатнїй відгомін сього працювання єсть наша „Читанка“, котра обірвалась на другій книжцї. Я думаю, що сеї лїтератури занадто доволї, щоб обставити учебне дїло в народнїй школї дуже міцно. Не дурно ж бо деякі зем-/181/ства не тільки повітові, як кременчузьке й инші, а навіть ґубернські, от як чернигівське та херсонське, вже в 70-х роках звертали ся до уряду з петицією ввести народню мову в українську школу. Сї петиції мають своє походженнє від українства 60-х років, котре розвивало, поки була змога, ідею української народньої школи.

Ви спитаєте мене, яке ж було національно-полїтичне прямуваннє наше?

Учителем нашим в національно-полїтичних питаннях був чоловік старшого поколїння, друг Тарасів, незабутнїй М. Костомаров. Писав він, як і инші люде переважно старшого покоління, в „Основі“, котра була для нас орґаном не тільки науково-лїтературним, але і національно-полїтичним. Велике вражіннє на нас робили його наукові розправи, а надто дві з них: „Мысли о федеративномъ началЂ древней Руси“ і „Д†русскія народности“. В основу розправ сих, як і у всїх инших роботах Костомарова, положена була демократична ідея народоправства, котру почував колись народ український в свойому власному життю, і котру мусимо ми знову викресати з душі народньої, щоб поставити ідею сю осередком полїтичного й соціяльного життя нашого. Не була розроблена ідея ся в деталях, але ж вона була путеводною звіздою нашого працювання.

Такий був світогляд наш і так стояло дїло наше в 60-х роках. На який час випало воно з рук наших — не через нас, а через те, що, як то кажуть, пани поскублись, а у мужиків чуби заболіли. В 63 р. вибухло польське повстаннє. Перед повстаннєм почали й ми купитись тройками, як і Поляки, хоч і не мали на меті виступати збройно і оружно. Думалось нам, що в самі часи повстання треба нам стати осторонь двох ворогуючих лагерів і, як настане слушний час, заявить і свої бажання. Для сього ми хотїли зложити курінь свій на Подолї, на Кожумяках, між знайомим нам міщанством. Скінчилось повстаннє. Почалась розправа. Призра впала й на нас. Зводючи з нами рахунки, самі Ляхи толкували урядови, що вони партія поборена, рана роскрита, котру можна загоїти, а от українофільство — се єсть веред глухий, котрий може зробитись смертельною ґанґреною. Одвертаючи очи урядові з себе на нас, нераз добивалась вони того, що й нас почали цькувати і в канцеляріях урядових і в пресї. Покладене було veto на видання для народнїх шкіл, хоч і з оговоркою „на время“. Нам прийшлось розійтись з Київа хто куди міг. Більша частина товариства по-/182/тяглась у мирові посередники, потїшаючи себе думкою, що хоч і казенна се робота, але все-ж робота для народа.

З 1864 року наступили темні часи в життю товариства нашого. Ми не мали вже орґана свого — „Основи“. Від часу до часу завдались тілько наукові розправи Костомарова й Антоновича. Кулїш почав уже сходити з прямої дороги, а се був в ті часи найкращий белєтрист і публїцист наш. Инших голосів не чутно було. Видання для народа теж обірвались. В Київі зоставало ся людей дуже мало, та й ті сходились не як члени одної спілки, щоб умовитись, як повернути ту або иншу справу, а тільки як знайомі, щоб побалакати та душу одвести. От в сї часи пристав до української ідеї Драгоманов з приятелем своїм покійним Судовщиковим. Тяглось по традиції й де яке дїло, збирали матеріял для української граматики, лагодили виданнє казок Рудченка і т. и. Повернув ся я до Київа у другій половинї 1868 р.1) і попав якраз в сю супокійну течію товариського життя.



1) П. І. Житецький по закінченню унїверситетського курсу в 1864 р. був 3 1/2, роки вчителем в камінець-подольській гімназії. — Г. Ж.



Тим часом підростало ще молодше поколїннє товариства, і дїло потроху почало ставати на ноги. В 1870 р. надісланий був із Харкова матеріял для українського словаря, зложений петербурською громадою, котра в 1864 р. также розійшлась, як і київська. Праця над сим словарем і зєднала знову всїх до купи, як старих так і молодих київських українофілів. Почали збиратись реґулярно що суботи цїлою громадою то в мене, то у М. В. Лисенка, а через рік, себто в 1871 р., до нас пристали ще скільки хазяїв. Тим часом почалась робота над історичними піснями українського народу теж громадськими силами, а 13 февр. 1873 р., дякуючи невсипущій енерґії Чубинського, відкрито ґеоґрафічне товариство. Се був справдї великий здобуток для нашої справи, котра здобула собі твердий лєґальний ґрунт для свого розвою. Спираючись на сей ґрунт, можна було повернути до працї над українським самовизнаннєм таких людей, котрі неохоче йдуть дорогою конспірації. В 1875 р. всїх членів ґеоґрафічного товариства було уже 148. З ріжних кінцїв надсилалось етноґрафічного матеріялу стільки, що київським членам важко було управитись. За три роки свого істнування ґеоґрафічне товариство видало 2 томи своїх трудів, окрім однодневної переписи г. Київа, склало біблїотеку, в котрій було більше 1000 книг, і музей по ґеоґрафії і етноґрафії, в якому /183/ було понад 3 тисячи річей. Найголовнїйше ж те, що нове товариство скупчило сили роскинуті по всему краю і надбало Київу значність центра українського руху. Давно вже ся історична роля Київа не виявляла ся так виразно і яскраво, як в ті часи. Визначило ся се в 1874 р. на археольоґічнім зїздї, де ідея українського самовизнання була видвигнута на підставі науки. В рефератах наших на зїздї протягнута була ідея ся до найдавнїйших часів істнування українського народу, а з другого боку — висвітлене було культурне значінне її в памятниках народного слова і письменства українського. Дуже палкі були змагання на археольоґічнім зїздї, але вкінці наїзжі учені гостї побачили, що з ідеями обрусЂнія нїчого соватись в Київ, бо Київ є справжнїй город настоящої Руси, котра досить цїнує себе і хоче зостати ся сама собою.

Тільки ж запримітили і вороги наші сей рух і крикнула у весь голос, що знову відродив ся на Українї сепаратизм. Роздули вони питаннє про сей сепаратизм в ґазетній полєміцї, виставляючи його як „измЂну отечеству“. От у сї то злополучні часи виклюнулось в перший раз доріканнє українофілів не тілько за те, що вони сепаратисти, але-ж і за те, що вони нїби то соціялїсти, що в одній кишенї носять вони писання батька Тараса, а в другій — писання Маркса.

Відкіля ж сей докір?

Нема, як то кажуть, диму без вогню; був і тут вогонь, розложений на ґрунтї більш широкім, нїж українськім, на ґрунтї всеросійської держави, против котрої виступила соціяльна аґітація з готовою доктриною, виробленою в Европі. Доктрина ся не була переложена на аґрарні обставини російського селянства, з котрого складаєть ся 9/10 російської держави, через те соціяльні мотиви в Росії завсїди мали значіннє теорії, котрою користувались люди більш полїтичного, нїж соціяльного напрямку, користувались для боротьби з абсолютизмом і його бюрократичними формами. Всї ми памятаємо сї недавні часи, через те не буду я широко розводити про те, як соціяльні ідеї стали більше або менше хвилювати людей українського прямування. Скажу тільки, що далеко неоднакової розумової і моральної сили були люди, порушені сими ідеями. Всї ми знаємо і поважаємо тих щирих людей, котрі вірили, що в сїх ідеях знайдуть вони нове жерело творчости для українського дїла, що сї ідеї далеко роздвигнуть обшир українського світогляду. Тільки ж поруч з сими людьми ми мусимо згадати і таких, котрі прийшли до нас /184/ з иншого табору, щоб знайти в українстві знагідний матеріял для своєї спеціяльної справи. Третїй тип, між тими і другими, найбільш численний, се були люди, котрих можна назвати полїтиками, — люди українського духу, що мали на метї іти шляхом соціяльного прямування, приєднати до українства людей соціялістичного напрямку. Не легко розібратись, хто кого й до чого приєднав, тілько ж появи сї у нашому життю почали виникати з другої половини 1878 р., коли повернув ся Драгоманов ізза кордону і почав здіймати в товаристві питання соціяльного характеру. Се було часи дуже затяжних бесїд в товаристві на сучасні теми, які провадили ся також і в инших гуртах, складених з людей молодшого віку і палкійшого темпераменту. Так чи инак, тілько ж відгомін сих бесїд зявив ся і в ґазетній полеміцї в формі натякання на український дуалїзм. Наслїдком сього відгомону, а також подорожи відомого всїм М. В. Юзефовича до Петербургу, були три події державної власти:

1) В 1875 р. заборона ґазети „Кіевскій Телеграфъ“, в котрій ми вели полєміку з ворожими ґазетами, полєміку — додам до сього — зовсїм некористну для нас по самій позиції нашій.

2) В 1876 р. скасуваннє ґеоґрафічного товариства, котре було найтвердїйшим ґрунтом українського дїла.

3) Того ж року знаменитий указ 18 мая, котрим заборонялась вся українська шкільно-педаґоґічна лїтература і уставлювалась так звана правопись для видань етноґрафічних і белєтристики.

Нїщо не могло так страшно вразити нас, людей 60-х років, як сї остатнї два накази урядові. Так от 60-х років як не бувало, нїби, як то кажуть, собака язиком злизав їх. Ми зостались з тою ж етноґрафією та белєтристикою, без всякої змоги поширити наше дїло на підставі практичного працювання задля народної освіти. Дуже памятаю я ті часи тяжкого смутку і замішання в товаристві нашому.

Мушу додати до сього, що вже після археольоґічного зїзду можна було сподїватись погрому; через те в кінці 1875 р. після всякого думання і передумання товариського, виїхав Драгоманов по першому пляну в Відень, а потім самохіть — в Женеву, виїхав задля оборони українського дїла перед цілою Европою на підставі більш широкій, нїж та, яка можлива була в державі російській. Не менї казати про те, чи добре задумана і викінчена ся справа. Не настав ще час спокійного і безсторонного обрахування її. Знаю тільки — і всі ми добре знаємо — що /185/ починаючи з 75 — 76 років аж по сей час живеть ся нам дуже тяжко не тілько від зовнїшнього натиску, котрий на хвилину тільки полекшав, але-ж і від внутрішнїх непорозумінь між ріжними фракціями українського гурту. Кождий з нас бажає знищити сї непорозуміння, черев те і я росповів вам про минуле житте наше, чи не знайдемо ми в нашому власному досвідї таких показів, котрі мали-б значіннє так званої „логики событій“ обовязкової для всїх нас.

Перш усього я мушу сказати, що програма 60-х років на мій погляд не є і не може бути остатнім словом українського працювання. Велика вартість її в тому, що вона ясна і виразна, але-ж вона не рівноважно обнимає всї питання, з котрих складаєть ся українське дїло. Вона переважно педаґоґічна: питання соціяльні і полїтичні не розроблені в ній з належитою подрібністю. Тепер же як поглянемо ми на неї з погляду пережитого нами, то здаєть ся менї“, що почали ми розроблювати сї питання, як то кажуть, не в слушний час, а що гірш усього, так се самий метод розроблювання через такі полїтичні медіяції, котрі не задавали нам правдивої користи. Я розумію необережні відношення до тих чужих нам полїтичних ґруп, котрі були заінтересовані нами, як полїтичною силою і котрими з свого боку інтересувались ми теж, як полїтичною силою. Не скажу я, наприклад, щоб коли небудь для нашої власної справи ми дуже цїкавили ся Поляками. Менї вдасть ся, що вони завсїгди інтересувались більше нами, нїж ми ними. І однак же вийшло так, що в 60-х роках се зацїкавленнє було для нас зовсїм некорисне. Нераз мені доводило ся чути, що у Київі і українського театра уряд не дозволяє через те, що боїть ся спілки українофілів з Поляками. Чи щиро, чи не щиро виставляє уряд мотив сей, але-ж ми бачимо, що український театр скрізь дозволяєть ся, окрім так званого Югозападного края. Врешті, я думаю, що спілка з Поляками до того часу може здаватись можливою, поки ми маємо з ними одного супротивника. А небудь сього, тодї-б пішли инші розмови, і ми-б побачили перед собою той же централїзм, тільки в иншій формі. Те-ж треба сказати і про відношення наші до соціяльної всеросійської ґрупи. Не знаю я, хто ким інтересував ся більше — ми ними, чи вони нами, тільки ж добре знаю, що се інтересуваннє було нам дуже шкідливе. Пригадаймо тільки, скільки молодї нашої, вихованої нами в напрямку українськім, звернуло з нашої дороги і пішло блукати „сЂмо и овамо“. /186/

Сього ж мало. Дождались ми й того, що в кінцї кінців прийшлось Драгоманову відбиватись від соціяльного всеросійського централїзма, котрий не пожалїв навіть його доброго імени. Думаю я, що і з сим централїзмом sui generis неможлива користна для нас спілка. Так от менї здаєть ся, що дорого платили ми за свої відношення до чужих нам ґруп. Ми відповідали не тілько за своє власне дїло, але й за чуже. Тодї навіть, як уряд про се добре знав, він усякий раз користував ся нагодою карати українофілів під иншими прозвищами.

Як що я не помиляюсь у своїх думках, з того здобуток, що треба нам як слїд роспорядити свої відношення до инших ґруп. На самому дальному плянї мусимо ми поставити ті з них, котрі мають свої спеціяльні задання і протягують нам руки тільки в тій мірі, в якій можемо ми для них бути пособниками в їх дїлї. На ближньому ж плянї поставити ті ґрупи, котрі мають вмістї з нами туж саму програму, хоч і без української окраски. Я розумію ті елєменти російського общества, котрі називають ся земськими або областними. Елєменти сї, як відомо нам, тепер не в авантажі, а всеж вони є, як в лїтературі, так і в самому життю. Ще так недавно елєменти сї відважувались заявляти про себе навіть в таких дїлах, як упорядкуваннє могили Шевченка. Я не таю від себе, що компроміс з сими елєментами, з поводу тяжкої реакції, котру переживаємо ми, не обіцяє нам значних результатів, одначе ж треба мати на увазї, що областно-земський ґрунт єсть загальна підстава українофільства всяких фракцій, бо сей ґрунт по самій природї сепаратистичний, децентралїстічний. Як би, він не був принижений тепер, але ж без всякого сумнїння він перший виступить на сцену, як тільки хоть трохи полекшає. Се й єсть, по моїй гадці, орґанїчна наша політика. Колись вона у нас була широко розведена. Жалкувати можна, що тепер, трохи по нашій, а більше не но нашій винї, вона зовсїм усунута. Можна сказати проти моєї думки, що се полїтика легка, бо вона не до яких рішучих моментів не обовязує. Але я скажу, що вона надто труднїйша, ніж політика „приключеній“, бо вона вимагає не ґрандіозних плянів, не мріявих проґрам і широких розмов по закутках, а справжнього дїла на тім реальнім ґрунтї, який на сей час почуваєть ся під ногами, потребує тверезої мисли і виносливого характеру, котрий задоволяєть ся дрібним результатом, але ж певним, не ганяючись за журавлем в небі.

Від сих уваг про наші відношення до суголосних нам по-/187/лїтичних ґруп переходжу до працювання над нашим власним дїлом.

Питаючи самого себе, де його центр, я нїчого, панове, не можу відповісти нї собі, нї вам, окрім того, що центр його в питаннях народно-національних, а не соціяльних. Поспішаю додати до сих слів дві уваги: 1) народно-національну справу я зявляю собі не в формі воюючій, а в формі самообороняючій, 2) соціяльним питанням я зовсїм не відмовляю значіння для українського дїла, тільки се значінне другорядне, а не першорядне. Мусимо так поставити дїло, щоб вибігти з того дуалїзму, котрий можна так чи инакше замазати в теорії і котрого не можна відсторонити в практичному життю, бо вона небезперемінно ставить перед нами питанє: що попереду робити, що після. Від сього питання не можна відвертїтись нїякою широкою фразеольоґією, бо хто ганяєть ся за двома зайцями, той, як то кажуть, нї одного не піймає.

Тепер же, як що мусимо ми роспорядити свої дїла так, що одно головнїйше мусить стояти на першому плянї, то для всякого зробить ся досить ясно, що на самперед треба нам закінчити будуваннє своєї власної хати, а потім уже внесемо чи ту, та иншу ікону в сю хату... Звичайно, сама будівля ся, щоб не розвалилась вона від першого вітру, мусить мати твердий історичний фундамент. Оглядаючись на свою минувшину не тілько близьку, але й далеку мусимо сказати, що ми сепаратисти з дїда прадїда — по моїй думцї з Андрусївського договору (1667 р.), котрий розірвав Україну на дві половини. З того часу лучші люди землі нашої, починаючи з Дорошенка, не переставали домагатись з’єднання народу нашого до їної національної купи, котра б мала своє власне місце між иншими славянськими народностями. Працювали на сїм полї Запорожцї до самих останнїх часів свого існування, працювали і писателї українські, починаючи з епохи „Руини“ і через весь XVIII вік, та й нам заповідали працювати до скінчення віку нашого.

Я зовсїм не хочу сказати, що ми сепаратисти в конкретно-історичному убранню нашому. Форми умирають, а дух живе, прибираючи инші форми свого істнування. Звичайно, нїхто із нас не може знати, в яках формах виллєть ся дух сей посеред нових обставин полїтичного життя європейських народів, — тільки всї ми. добре знаємо, що не треба угашати духа, котрий жив і живе в народї нашому. Се той самий дух демократичної свободи, котрий розвалив монархію польську за те, що вона не /188/ позволяла народови нашому бути тим, чим він хотїв бути в свойому соціяльному істнуванню, за те, що вона усиловувалась переробити український народ наш в якийсь инший народ.

От сей то дух і єсть народно-національна сила, котру мусимо ми розвивати, не цураючись лучших традицій минулого історичного життя нашою, не цураючись досвіду европейської науки і полїтики, мусимо розвивати його, як не бажаємо потонути в безбережньому морі, як не бажаємо перевернутись в стихію без вида і образа. Я-б нїчого не міг сказати проти сього стихійного битія, як би народ наш не мав свого типічного образа, здобутого ним в довгі часи його історичного істнування, як би не мав він своєї рідної землі, политої кровю і потом його.

Не місто і не час тепер укладати програму нашого працювання у сьому напрямку. Тільки ж кінчаючи бесїду свою, я хотїв би вияснити собі ще одно питаннє: де мусить бути головнїйша сцена нашої боротьби за своє істнуваннє — чи там, де світить світло европейської науки, де живе восьма частина народу нашого, чи тут, де зливають ся „славянскіе ручьи в россійскомъ морЂ“, де проспівав піснї свої великий кобзар наш? Всї ми знаємо, що так більше спріяючих обставин для нашого дїла, що там навіть з державного погляду нема й питання про те, чи є український народ на світї між иншими славянськими народами. Там навіть в унїверситетській науцї признана державою наша народня індівідуальність. Суперечають ся про неї тільки „станчики“, ті Ляхи, котрих більшість в Галичинї. Але в останнї часи і між Ляхами висшого стану почалась инша полїтика, чи то щира, чи не щира, я не знаю — тільки ж трохи нагадує вона менї золоті грамоти, котрі піднесли Ляхи селянам нашім після того, як уряд російський об’явив їм волю. Так чи не так, тільки на національне істнуваннє наше в державі Австрійській можна дивитись спокійно. Через те, думаю я, що в тих країнах мусимо ставити ми ті питання, котрі випливають із висших потреб освіченого життя, мусимо ставити на широкому ґрунтї наукового аналїза і критики, а в сфері художній — на ґрунтї тверезого реалїзму. Знаю я, що сей напрямок не до вподоби клерикалізму галицькому; знаю теж, що не багато користи з сього клерикалїзму і що далеко піти з ним не можна. Дивлячись на дїло з ширшого погляду українських загальних інтересів, Галичина могла б давати їй цемент европейський і вселюдський, як би не путалась вона в дрібницях уличної політики /189/ і партійної боротьби, до котрих ми не можемо і не мусимо причинятись.

Не такий стан дїла в наших країнах. Тут ходить о те, чи живемо ми на світі, чи нї. Тут треба думати про справу, можна сказати елєментарну, про справу народно-національну. Тут треба прослїдити почуттє національне в найдрібнїйших його проявах, треба зводити сї прояви до купи, треба освічувати їх не тілько супокійним світом науки, але й горячим полумям поезії, сцени, музики і все — одним словом, тут, в російській державі вузел українського питання. Як ми розвяжимо його тут, тодї тілько можемо сказати, що ми викінчили ту хату, котру почали будувати дїди наші і так, не добудувавши, передали її нам.

Нагадаю вам, що сказав про сю хату великий кобзар наш. В „Посланії“ до мертвих і живих, і ненарожденних земляків своїх він пише:


„Не шукайте, не питайте

Того, що не має

...На чужому полї...

В своїй хатї своя й правда.

І сила, і воля!“






[З історії київської української громади. Промова Павла Житецького на Шевченкових роковинах // Записки наукового товариства імені Шевченка. — 1913. — Т. 116. — Кн. 4. — С. 177-189.]
















© Сканування та обробка: Максим, «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua/)
24.III.2010








  ‹‹     Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.