[Жан-Жак Руссо. Про суспільну угоду, або принципи політичного права. — К., 2001. — С. 31-66.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки






КНИГА II



Розділ І
ПРО ТЕ, ЩО СУВЕРЕНІТЕТ Є НЕВІДЧУЖУВАНИМ


Найпершим і найважливішим висновком з щойно викладених принципів є той, що керувати силами держави — згідно з метою всього її устрою, якою є спільне благо — може виключно загальна воля; адже якщо протилежність партикулярних інтересів зумовила необхідність створення суспільств, то узгодженість цих же інтересів уможливила його. Суспільний зв’язок утворюється тим спільним, що міститься у цих відмінних один від одного інтересах, і коли б не було певного пункту, у якому всі вони узгоджуються, то жодне суспільство не змогло б існувати. Відтак, суспільством слід урядувати лише на підставі цього спільного інтересу.

Отже, я стверджую, що суверенітет, який є виключно здійсненням загальної волі, ніколи не може відчужуватися, і що суверен, який є лише колективною істотою, може бути представлений лише самим собою: може передаватися влада, але не воля 1.

Якщо насправді й немає нічого неможливого у тому, що якась особлива воля узгоджується в певному пункті із загальною волею, то неможливо, принаймні, щоб таке узгодження було тривким і пос-


LIVRE II



Chapitre І
Que la souveraineté est inaliénable


La première et la plus importante conséquence des principes ci-devant établis est que la volonté générale peut seule diriger les forces de l’Etat selon la fin de son institution, Qui est le bien commun: car si l’opposition des intérêts particuliers a rendu nécessaire l’établissement des sociétés, c’est l’accord de ces mêmes intérêts qui l’a rendu possible. C’est ce qu’il y a de commun dans ces différents intérêts qui forme le lien social, et s’il n’y avait pas quelque point dans lequel tous les intérêts  s’accordent, nulle société ne saurait exister. Or c’est uniquement sur cet intérêt commun que la société doit être gouvernée.

Je dis donc que la souveraineté n’étant que l’exercice de la volonté générale ne peut jamais s’aliéner, et que le souverain, qui n’est qu’un être collectif, ne peut être représenté que par lui-même; le pouvoir peut bien se transmettre, mais non pas la volonté.

En effet, s’il n’est pas impossible qu’une volonté particulière s’accorde sur quelque point avec la volonté générale, il est impossible au moins que cet accord soit durable et constant; car la volonté particulière tend par sa nature aux préférences, et la volonté générale à l’égalité. Il est plus impossible encore qu’on ait un garant de cet accord quand même il devrait toujours exister; ce ne serait pas un effet de l’art mais du hasard. Le /32/

тійним, оскільки, за своєю природою, особлива воля тяжіє до преференцій, загальна ж воля — до рівності. Ще більш неможливо мати якогось гаранта цього узгодження; таке узгодження, навіть якщо б воно і мало існувати завжди, виникало б лише внаслідок випадковості, а не завдяки мистецтву. Суверен, звісно, може сказати: «Я волію нині того, чого воліє ось та людина або, принаймні, того, що вона висловила як своє воління», проте він не в спромозі сказати: «Чого ця людина волітиме завтра, я волітиму також», оскільки для волі було б абсурдом власноруч зв’язувати себе чимось на майбутнє 2 і оскільки жодна воля не владна погоджуватися з речами, протилежними благові істоти, що воліє. Отже, якщо народ обіцяє беззастережно підкорятися, він внаслідок цього акту розпадається, втрачає ту якість, що робила його народом 3; щойно з’являється володар, як одразу припиняє існувати суверен, а політичне тіло відтоді зазнає руйнації.

Це аж ніяк не означає, що накази провідників не можуть бути проявами загальної волі, коли суверен, вільний чинити спротив таким наказам, не робить цього. У подібних випадках загальне мовчання слід витлумачувати як всенародну згоду. Далі це дістане пояснення.






Розділ II
ПРО ТЕ, ЩО СУВЕРЕНІТЕТ Є НЕПОДІЛЬНИМ


Основа невідчужуваності суверенітету — це одночасно й основа його неподільності 1, оскільки воля є або загальною *, або ні. Вона



* Для того, щоб воля була загальною, не завжди вимагається одностайність, але завжди потрібно враховувати усі голоси; будь-який формальний виняток порушує її загальність.



souverain peut bien dire: Je veux actuellement ce que veut un tel homme ou du moins ce qu’il dit vouloir; mais il ne peut pas dire: Ce que cet homme voudra demain, je le voudrai encore; puisqu’il est absurde que la volonté se donne des chaînes pour l’avenir, et puisqu’il ne dépend d’aucune volonté de consentir à rien de contraire au bien de l’être qui veut. Si donc le peuple promet simplement d’obéir, il se dissout par cet acte, il perd sa qualité de peuple; à l’instant qu’il y a un maître il n’y a plus de souverain, et dès lors le corps politique est détruit.

Ce n’est point à dire que les ordres des chefs ne puissent passer pour des volontés générales, tant que le souverain libre de s’y opposer ne le fait pas. En pareil cas, du silence universel on doit présumer le consentement du peuple. Ceci s’expliquera plus au long.






Chapitre II
Que la souveraineté est indivisible


Par la même raison que la souveraineté est inaliénable, elle est indivisible. Car la volonté est générale*, ou elle ne l’est pas; elle est celle du corps du peuple ou seulement d’une partie. Dans le premier cas cette volonté déclarée est un acte de souveraineté et fait loi. Dans



* Pour qu’une volonté soit générale il n’est pas toujours nécessaire qu’elle soit unanime, mais il est nécessaire que toutes les voix soient comptées; toute exclusion formelle rompt la généralité. /33/



є волею корпорації, утворюваної або всім народом, або тільки його частиною. У першому випадку виголошення цієї волі є актом суверенітету і законом, у другому йдеться лише про особливу волю, або акт магістратури, тобто щонайбільше про декрет 2.

Проте наші політики, не маючи змоги поділити суверенітет стосовно його принципу, усе ж поділяють його стосовно об’єкта 3, розрізняючи силу і волю, владу законодавчу і владу виконавчу, право стягувати податки, чинити суд і вести війну, внутрішнє адміністрування і повноваження у відносинах із зарубіжними країнами — вони то змішують усі ці частини поміж собою, то відділяють їх одну від одної. Вони перетворюють суверена на якусь фантастичну істоту, складену з припасованих один до одного шматків; вони ніби складають людину з декількох тіл, одне з яких має лише очі, друге — лише руки, третє — лише ноги. Подейкують, що японські вуличні фокусники розчленовують дитину на очах у глядячів, а потім підкидають всі частини її тіла одну за одною угору, після чого дитина падає додолу живою й цілою. Майже таким є й шахрайство наших політиків: розчленувавши суспільне тіло в спосіб, гідний ярмаркового штукарства, вони потім невідомо як збирають шматки докупи.

Ця хиба викликана тим, що точних понять суверенної влади не визначають, а її частинами вважають те, що слід вважати щонайбільше її проявами. У такий ось спосіб, наприклад, акти проголошення війни і укладання миру розглядають як акти суверенітету, що зовсім неправильно, оскільки кожен із зазначених актів — не закон, а лише застосування закону, особливий акт, що визначає певні випадки дії закону, у чому ми легко пересвідчимося, коли чітко зафіксуємо ідею, пов’язану із словом закон 44.

le second, ce n’est qu’une volonté particulière, ou un acte de magistrature, c’est un décret tout au plus.

Mais nos politiques ne pouvant diviser la souveraineté dans son principe la divisent dans son objet, ils la divisent en force et en volonté, en puissance législative et en puissance exécutive, en droits d’impôts, de justice, et de guerre, en administration intérieure et en pouvoir de traiter avec l’étranger: tantôt ils confondent toutes ces parties et tantôt ils les séparent; ils font du souverain un être fantastique et formé de pièces rapportées; c est comme s’ils composaient l’homme de plusieurs corps dont l’un aurait des yeux, l’autre des bras, l’autre des pieds, et rien de plus. Les charlatans du Japon dépècent, diton, un enfant aux yeux des spectateurs, puis jetant en l’air tous ses membres l’un après l’autre, ils font retomber l’enfant vivant et tout rassemblé. Tels sont à peu près les tours de gobelets de nos politiques; après avoir démembré le corps social par un prestige digne de la foire, ils rassemblent les pièces on ne sait comment.

Cette erreur vient de ne s’être pas fait des notions exactes de l’autorité souveraine, et d’avoir pris pour des parties de cette autorité ce qui n’en était que des émanations. Ainsi, par exemple, on a regardé l’acte, de déclarer la guerre et celui de faire la paix comme des actes de souveraineté, ce qui n’est pas; puisque chacun de ces actes n est point une loi mais seulement une application de la loi, un acte particulier qui détermine le cas de la loi, comme on le verra clairement quand l’idée attachée au mot loi sera fixée. /34/

Розглянувши у такий спосіб й інші розподіли <суверенітету>, ми б побачили, що помиляємося кожного разу, коли вважаємо суверенітет поділеним, і що ті права, котрі ми сприймаємо як частини цього суверенітету, насправді всі без винятку підпорядковані йому і завжди передбачають певні вияви верховної волі, здійсненням яких вони лише й можуть бути.

Не можна навіть висловити те, якою мірою цей брак точності наповнював пітьмою рішення авторів, що пишуть про політичне право, коли вони, керуючись ними ж проголошеними принципами, намагалися судити про співвідношення прав королів і народів. Кожен може побачити у III і IV розділах першої книги Гроція як цей вчений муж, а також його перекладач Барбейрак, плутаються, збиваються з пантелику власними софізмами, боячись сказати занадто багато або ж недостатньо виголосити свої погляди на цей предмет, щоб знічев’я не зачепити тих інтересів, які вони мали примирити. Гроцій, невдоволений своєю батьківщиною і сповнений бажання прислужитися Людовікові XIII, якому присвятив свою книгу, отримавши притулок у Франції, не жалкує нічого, аби позбавити народи усіх їхніх прав і якнаймайстерніше наділити ними королів 5. Такою ж схильністю відзначався й Барбейрак 6, який присвятив свій переклад королеві Англії Георгові I. Але, на жаль, повалення Якова II, яке він називає зреченням, примусило його вдаватися до застережень, спотворювати факти, йти на хитрощі — аби лише не визнати Вільгельма узурпатором. Якби ці два письменники поділяли істинні принципи, то вони здолали б усі труднощі і завжди були б послідовними. Але ж тоді їм довелося б зі скорботою промовляти істину і підтримувати лише народ. Проте істина ніколи не приносить багатства, а народ не нагороджує ані посольствами, ані кафедрами, ані пенсіями.

En suivant de même les autres divisions on trouverait que toutes les fois qu’on croit voir la souveraineté partagée on se trompe, que les droits qu’on prend pour des parties de cette souveraineté lui sont tous subordonnés, et supposent toujours des volontés suprêmes dont ces droits ne donnent que l’exécution.

On ne saurait dire combien ce défaut d’exactitude a jeté d’obscurité sur les décisions des auteurs en matière de droit politique, quand ils ont voulu juger des droits respectifs des rois et des peuples, sur les principes qu’ils avaient établis. Chacun peut voir dans les chapitres III et IV du premier livre de Grotius comment ce savant homme et son traducteur Barbeyrac s’enchevêtrent, s’embarrassent dans leurs sophismes, crainte d’en dire trop ou de n’en pas dire assez selon leurs vues, et de choquer les intérêts qu’ils avaient à concilier. Grotius réfugié en France, mécontent de sa patrie, et voulant faire sa cour à Louis XIII à qui son livre est dédié, n’épargne rien pour dépouiller les peuples de tous leurs droits et pour en revêtir les rois avec tout l’art possible. C’eût bien été aussi le goût de Barbeyrac, qui dédiait sa traduction au roi d’Angleterre George I. Mais malheureusement l’expulsion de Jacques II, qu il appelle abdication, le forçait à se tenir sur la réserve, à gauchir, à tergiverser, pour ne pas faire de Guillaume un usurpateur. Si ces deux écrivains avaient adopté les vrais principes, toutes les difficultés étaient levées et ils eussent été toujours conséquents; mais ils auraient tristement dit la vérité et n’auraient fait leur cour qu’au peuple. Or la vérité ne mène point à la fortune, et le peuple ne donne ni ambassades, ni chaires, ni pensions. /35/






Розділ III
ЧИ МОЖЕ ЗАГАЛЬНА ВОЛЯ ПОМИЛЯТИСЯ


З попереднього випливає, що загальна воля завжди права і завжди прагне до суспільної користі, проте з цього не випливає, що рішення, прийняті народом, так само завжди правильні 1. Свого блага прагнуть завжди, та не завжди його бачать: народ ніколи не можна підкупити, але часто його можна увести в оману, і саме тоді видається, нібито він прагне того, що є злом.

Часто спостерігається велика розбіжність між волею всіх і загальною волею; остання керується тільки спільним інтересом, перша — тільки інтересом приватним і є лише сумою партикулярних волевиявів. Але відніміть від цих волевиявлень крайнощі, що обопільно заперечують одна одну *  — і залишиться загальна воля у вигляді суми розбіжностей.

Коли б народ, що приймає рішення, був достатньо поінформованим, а громадяни <у цей час> ніяк не спілкувалися один з одним, то з великої кількості малих розбіжностей завжди випливала б загальна воля, і рішення завжди було б гарним. Та коли воно приймається внаслідок змов, декількома частковими об’єднаннями, що заступають місце одного великого, воля кожного з



* Кожен інтерес,  — каже м[аркіз]. д’А[ржансон].. — має свої особливі принципи. Узгодження двох партикулярних інтересів виникає через їхню протилежність інтересові когось третього. Можна було б додати, що узгодження всіх інтересів виникає через їхню протилежність інтересові кожного. Якби не існувало розбіжності інтересів, навряд чи можна було б відчути той спільний інтерес, для якого ніколи не існувало б перепон; усе тоді йшло б само собою і політика вже не була б мистецтвом.







Chapitre III
Si la volonté générale peut errer


Il s’ensuit de ce qui précède que la volonté générale est toujours droite et tend toujours à l’utilité publique: mais il ne s’ensuit pas que les délibérations du peuple aient toujours la même rectitude. On veut toujours son bien, mais on ne le voit pas toujours. Jamais on ne corrompt le peuple, mais souvent on le trompe, et c’est alors seulement qu’il parait vouloir ce qui est mal.

Il y a souvent bien de la différence entre la volonté de tous et la volonté générale; celle-ci ne regarde qu’à l’intérêt commun, l’autre regarde à l’intérêt privé, et n’est qu’une somme de volontés particulières: mais ôtez de ces mêmes volontés les plus et les moins qui s’entre-détruisent *, reste pour somme des différences la volonté générale.

Si, quand le peuple suffisamment informé délibère, les citoyens n’avaient aucune communication entre eux, du grand nombre de petites différences résulterait toujours la volonté générale, et la délibération serait toujours bonne. Mais quand il se fait des brigues,



* Chaque intérêt, dit le M[arquis] d’A[rgensonl, a des principes différents. L’accord de deux intérêts particuliers se forme par opposition à celui d’un tiers. Il eût pu ajouter que l’accord de tous les intérêts se forme par opposition à celui de chacun. S’il n’y avait point d’intérêts différents, à peine sentirait-on l’intérêt commun qui ne trouverait jamais d’obstacle: tout irait de lui-même, et la politique cesserait d’être un art. /36/



цих об’єднань стає загальною для його членів і партикулярною для держави; тоді можна сказати, що голосуючих не стільки, скільки людей, а стільки, скільки об’єднань. Розбіжностей стає менше, а це призводить до менш загального результату. Нарешті, коли одне з цих об’єднань є настільки великим, що переважає всі інші, ви отримаєте як результат уже не суму малих розбіжностей, а лише одну-єдину розбіжність; відтоді більше не існує загальної волі, а точка зору, що бере гору, є не більше ніж партикулярною 2.

Отже, аби правильно визначити те, яка точка зору відповідає загальній волі, вкрай важливо, щоб у державі не було жодного часткового суспільства і щоб кожен громадянин висловлював лише власну думку *. Такою була унікальна і велична інституція великого Лікурга. Якщо ж часткові суспільства все ж існують, то слід збільшити їхню кількість і запобігти виникненню нерівності між ними, як робили Солон, Нума, Сервій. Лише ці запобіжні заходи є справжньою запорукою того, що загальна воля завжди буде добре висвітленою і народ ніколи не помилятиметься 4.



* Vera cosa é, каже Макіавеллі, — che alcune divisioni nuocono aile Republiche, e alcune giovano: quelle nuocono che sono dalle sette e da partigiani accompagnate: quelle giovano che senza sette, senza partigiani si mantengono. Non potendo adunque provedere un fondatore d’una Republica che non siano nimicizie in quella, hà da proveder almeno che non vi siano sette. Іст[орія]. Флорен[цїї]., Кн. VII 3.




des associations partielles aux dépens de la grande, la volonté de chacune de ces associations devient générale par rapport à ses membres, et particulière par rapport à l’Etat; on peut dire alors qu’il n’y a plus autant de votants que. d’hommes, mais seulement autant que d’associations. Les différences deviennent moins nombreuses et donnent un résultai moins général. Enfin quand une de ces associations est si grande qu’elle l’em porte sur toutes les autres, vous n’avez plus pour résultat une somme, de petites différences, mais une différence unique; alors il n’y a plus de volonté générale, et l’avis qui l’emporte n’est qu’un avis particulier.

Il importe donc pour avoir bien l’énoncé de la volonté générale qu’il n’y ait pas de société partielle dans l’Etat et que chaque citoyen n’opine que d’après lui * . Telle fut l’unique et sublime institution du grand Lycurgue. Que s’il y a des sociétés partielles, il en faut multiplier le nombre et en prévenir l’inégalité, comme firent Solon, Numa, Servius. Ces précautions sont les seules bonnes pour que la volonté générale soit toujours éclairée, et que le peuple ne se trompe point.



* Vera cosa è, dit Machiavel, che alcune divisioni nuocono aile Repuhlicho, e alcune giovano: quelle nuocono che sono dalle sette e da partigiani accompagnate: quelle giovano che seza sette, senza partigiani si mantengono. Non potendo adunque provedere un fondatore d’una Repuhlica che non siano nimicizie in quella, hà da proveder almeno che non vi siano sette. Hist. Florent., liv. VII. /37/






Розділ IV
ПРО МЕЖІ ВЛАДИ СУВЕРЕНА


Якщо держава або громадянська спільнота є суто моральною особою, життя якої полягає в єдності її членів, і якщо найважливішою з її турбот є турбота про самозбереження, то вона має потребу в універсальній спонукальній силі, аби так скеровувати рух кожної частини і так нею розпоряджатися, щоб це було найбільш прийнятним для цілого. Як природа надає людині абсолютну владу над усіма її членами, так і суспільний пакт надає таку ж владу політичному тілові над усіма його членами; саме ця влада, що спрямовується загальною волею, має, як я вже казав, ім’я суверенітет.

Проте, окрім такої суспільної особи, ми маємо розглянути тих приватних осіб, що її складають, осіб, життя й свобода яких за природою незалежні від неї 1. Отже, йдеться про те, щоб ретельно розрізнити відповідні права громадянина і суверена *, а також обов’язки, що їх належить виконувати першим у якості підданих, від природного права, яким вони повинні користуватися у якості людей.

Важко не погодитися, що все те, що кожен на підставі суспільного пакту відчужує від своєї влади, свого майна, своєї свободи — це лише частина усього того, використання чого є важливим для спільноти; але слід погодитися ще й з тим, що лише сам суверен може бути суддею при визначенні цієї важливості 2.

Громадянин на першу вимогу суверена повинен надати державі будь-які послуги з тих, які він може їй надати. Але суверен, зі сво-



* Вдумливі читачі, благаю вас, зачекайте і не поспішайте звинувачувати мене тут у суперечності. Я не зміг уникнути її у моїх термінах через бідність мови.







Chapitre IV
Des bornes du pouvoir souverain


Si l’Etat ou la Cité n’est qu’une personne morale dont la vie consiste dans l’union de ses membres, et si le plus important de ses soins est celui de sa propre conservation, il lui faut une force universelle et compulsive pour mouvoir et disposer chaque partie de la manière la plus convenable au tout. Comme la nature donne à chaque homme un pouvoir absolu sur tous ses membres, le pacte social donne au corps politique un pouvoir absolu sur tous les siens, et c’est ce même pouvoir qui., dirigé par la volonté générale. porte, comme j’ai dit, le nom de souveraineté.

Mais outre la personne publique, nous avons à considérer les personnes privées qui la composent, et dont la vie et la liberté sont naturellement indépendantes d’elle. Il s’agit donc de bien distinguer les droits respectifs des citoyens et du souverain *, et les devoirs qu’ont à remplir les premiers en qualité de sujets, du droit naturel dont ils doivent jouir en qualité d’hommes.

On convient que tout ce que chacun aliène par le pacte social de sa puissance, de ses biens, de sa liberté, c’est seulement la partie de tout cela dont l’usage importe à la communauté, mais il faut convenir aussi que le souverain seul est juge de cette importance.



* Lecteurs attentifs, ne vous pressez pas, je vous prie, de m ’accuser ici de contradiction. Je n’ni pu l’éviter dans les termes, vu la pauvreté de la langue; mais attendez. /38/


го боку, не може покладати на підданих жодного обов’язку, що не приносить користі для спільноти; він не може навіть бажати цього, оскільки за законом розуму, як і за законом природи, ніщо не відбувається без причини.

Ті зобов’язання, котрі поєднують нас із суспільним тілом, можуть бути непорушними лише тоді, коли вони обопільні; за своєю природою вони такі, що, виконуючи їх, ми не можемо діяти задля користі іншого, не діючи водночас і задля своєї користі. Чому загальна воля завжди права і чому всі постійно прагнуть блага для кожного, хто належить до їхнього середовища, як не тому, що немає нікого, хто не мав би на увазі самого себе під цим словом кожен і хто не думав би про самого себе, голосуючи за <благо> усіх? Цим доводиться, що правова рівність і породжене нею поняття справедливості, походять від преференцій, котрі кожен надає самому собі, а, відтак, — від людської природи; що загальна воля, аби бути такою насправді, повинна бути загальною як з точки зору своєї мети, так і з точки зору своєї сутності; що вона повинна походити від усіх, аби щодо всіх застосовуватись; і що вона втрачає свою природну правоту, коли розповсюджується на будь-який осібний і обмежений об’єкт, бо тоді, судячи про те, що <в дійсності> є для нас чужим, ми не маємо жодного істинного начала справедливості, котре б спрямовувало нас.

Й справді, щойно починає йтися про факт чи про якесь осібне право у питанні, не врегульованому загальною і попередньо встановленою домовленістю, як справа дійсно стає сумнівною. Виникає своєрідний судовий процес, де приватні особи зі своїми інтересами є однією з сторін, народ —  іншою, але де я не бачу ані законів, яких слід дотримуватися, ані судді, якому належить виголошувати вирок. Було б смішно у цьому випадку покладатися на якесь визначене

Tous les services qu’un citoyen peut rendre à l’Etat, il les lui doit sitôt que le souverain les demande; mais le souverain de son côté ne peut charger les sujets d’aucune chaîne inutile à la communauté; il ne peut pas même le vouloir: car sous la loi de raison rien ne se fait sans cause, non plus que sous la loi de nature.

Les engagements qui nous lient au corps social ne sont obligatoires que parce qu’ils sont mutuels, et leur nature est telle qu’en les remplissant on ne peut travailler pour autrui sans travailler aussi pour soi. Pourquoi la volonté générale est-elle toujours droite, et pourquoi tous veulent-ils constamment le bonheur de chacun d’eux, si ce n’est parce qu’il n’y a personne qui ne s’approprie ce mot chacun, et qui ne songe à lui-même en votant pour tous ? Ce qui prouve que l’égalité de droit et la notion de justice qu’elle produit dérivent de la préférence que chacun se donne et par conséquent de la nature de l’homme, que la volonté générale pour être vraiment telle doit l’être dans son objet ainsi que dans son essence, qu’elle doit partir de tous pour s appliquer à tous, et qu’elle perd sa rectitude naturelle lorsqu’elle tend à quelque objet individuel et déterminé; parce qu’alors jugeant de ce qui nous est. étranger nous n’avons aucun vrai principe d’équité qui nous guide.

En effet, sitôt qu’il s’agit d’un fait ou d’un droit particulier, sur un point qui n’a pas été réglé par une convention générale et antérieure, l’affaire devient conientieuse. C’est un procès où les particuliers intéressés sont une des parties et le public l’autre, mais où je ne vois ni la loi qu’il faut suivre, ni le juge qui doit prononcer. Il serait ridicule de vouloir alors s’en rapporter à une expresse décision de la volonté générale, qui ne peut /39/

рішення загальної волі, яке може бути <тут> лише висновком однієї із сторін, і, отже, для іншої сторони — лише чужою, партикулярною волею, що, відтак, тяжіє до несправедливості і не здатна уникнути помилок. Отож, так само, як партикулярна воля не може представляти загальну, остання, у свою чергу, змінює природу, якщо спрямовується на партикулярний об’єкт 3, а, відтак, не може спрямовуватися у якості загальної волі ані на <окрему> людину, ані на <окремий> факт. Коли, наприклад, афінський народ обирав або усував від влади своїх провідників, відзначаючи почестями одного, караючи іншого, і, видаючи безліч партикулярних декретів, неподільно здійснював усі урядові акти, він тоді вже не мав загальної волі у власному її смислі і діяв не як суверен, а як магістрат.

Таким чином, слід уяснити, що загальною волю робить не стільки кількість поданих голосів, скільки спільний інтерес, котрий ці голоси пов’язує, тому що в межах цієї інституції кожен з необхідністю підкоряється тим самим умовам, у які він ставить інших. Ось приклад чудового узгодження інтересу і справедливості, котре <власне> й надає спільним рішенням того справедливого характеру, який зникає у дискусіях, що супроводжують вирішення будь-якої партикулярної справи, бо ж останнім не притаманний той спільний інтерес, що поєднує й ототожнює правило, яким ке рується суддя, з відповідним правилом сторони процесу.

Яким би шляхом не дістались ми цього принципу, ми завжди отримаємо один і той самий висновок, а саме: рівність між громадянами, встановлена суспільним пактом, передбачає, що усі вони приймають зобов’язання на одних і тих же умовах і повинні користуватись одними і тими ж правами. Отож, за самою природою цього пакту, будь-який акт суверенітету, тобто будь-який автентичний

être que la conclusion de l’une des parties, el qui par conséquent n’est pour l’autre qu’une volonté étrangère, particulière, portée en cette occasion à l’injustice et sujette à l’erreur. Ainsi de même qu’une volonté particulière ne peut représenter la volonté générale, la volonté générale à son tour change de nature ayant un objet particulier, et ne peut comme générale prononcer ni sur un homme ni sur un fait. Quand le peuple d’Athènes, par exemple, nommait ou cassait ses chefs, décernait des honneurs à l’un, imposait des peines à l’autre, et par des multitudes de décrets particuliers exerçait indistinctement tous les actes du gouvernement, le peuple alors n’avait plus de volonté générale proprement dite; il n’agissait plus comme souverain mais comme magistrat. Ceci paraîtra contraire aux idées communes, mais il faut me laisser le temps d’exposer les miennes.

On doit concevoir par là que ce qui généralise la volonté est moins le nombre des voix que l’intérêt commun qui les unit: car dans cette institution chacun se soumet nécessairement aux conditions qu’il impose aux autres; accord admirable de l’intérêt et de la justice qui donne aux délibérations communes un caractère d’équité qu’on voit évanouir dans la discussion de toute affaire particulière, faute d’un intérêt commun qui unisse et identifie la règle du juge avec celle de la partie.

Par quelque côté qu’on remonte au principe, on arrive toujours à la même conclusion; savoir, que le pacte social établit entre les citoyens une telle égalité qu’ils s’engagent tous sous les mêmes conditions, et doivent jouir tous des mêmes droits. Ainsi par la nature du pacte, tout acte de souveraineté, c’est-à-dire tout acte authentique de la /40/

акт загальної волі, розподіляє зобов’язання або переваги рівною мірою серед усіх громадян; річ у тім, що суверен знає тільки націю в цілому й аніскільки не розрізняє тих, хто складає цю цілісність. То що ж це, власне кажучи, таке — акт суверенітету? Це не домовленість зверхника з підлеглим, це домовленість, укладена між тілом у цілому і кожним з його членів: вона законна, адже грунтується на суспільній угоді, справедлива, адже є спільною для всіх, корисна, адже не може мати іншої мети, окрім загального блага, і тривка, адже її гарантами постають суспільна сила і верховна влада. Доки піддані підкоряються лише таким домовленостям, вони не підкоряються нікому, окрім власної волі. Відтак, питання про межі, яких сягають взаємовідповідні права суверена і громадян, є питанням про те, до якої межі громадяни можуть мати обов’язки перед собою: кожен стосовно всіх і всі стосовно кожного.

З цього бачимо, що влада суверена, влада гранично абсолютна, священна і непорушна, не переходить (і не має на те змоги) кордонів загальних домовленостей. Кожен може абсолютно вільно розпоряджатися тим, що ці домовленості залишають йому з його майна і його свободи. Суверен ніколи не має права обтяжувати одного з підданих більше, аніж іншого, бо така справа одразу перетворилася б на партикулярну і його влада вже не була б правочинною.

Якщо ми погодимося з цими дистинкціями, то одразу виявимо хибність твердження про те, що, укладаючи суспільну угоду, окремі особи чимось реально поступаються. Адже їхнє справжнє становище внаслідок укладення цієї угоди дійсно поліпшується порівняно з тим, у якому вони перебували раніше, і для них усе це постає не як відчуження, а як вигідний обмін непевного і нетривкого способу життя на інший — кращий і надійніший, природної незалежності — на свободу, влади вільно шкодити іншим — на їхню власну безпеку, і

volonté générale, oblige ou favorise également tous les citoyens, en sorte que le souverain connaît seulement le corps de la nation et ne distingue aucun de ceux qui la composent. Qu’est-ce donc proprement qu’un acte de souveraineté? Ce n’est pas une convention du supérieur avec l’inférieur, mais une convention du corps avec chacun de ses membres: Convention légitime, parce qu’elle a pour base le contrat social, équitable, parce qu’elle est commune à tous, utile, parce qu’elle ne peut avoir d’autre objet que le bien général, et solide, parce qu’elle a pour garant la force publique et le pouvoir suprême. Tant que les sujets ne sont soumis qu’à de telles conventions, ils n’obéissent à personne, mais seulement à leur propre volonté; et demander jusqu’où s’étendent les droits respectifs du souverain et des citoyens, c’est demander jusqu’à quel point ceux-ci peuvent s’engager avec eux-mêmes, chacun envers tous et tous envers chacun d’eux.

On voit par là que le pouvoir souverain, tout absolu, tout sacré, tout inviolable qu’il est, ne passe ni ne peut passer les bornes des conventions générales, et que tout homme peut disposer pleinement de ce qui lui a été laissé de ses biens et de sa liberté par ces conventions de sorte que le souverain n’est jamais en droit dé charger un sujet plus qu’un autre, parce qu’alors l’affaire devenant particulière, son pouvoir n’est plus compétent.

Ces distinctions une fois admises, il, est si faux que dans le contrat social il y ait de la pari des particuliers aucune renonciation véritable, que leur situation, par l’effet de ce contrat, se trouve réellement préférable à ce qu’elle était auparavant, et qu’au lieu d’une aliénation, ils n’ont fait qu’un échange avantageux d’une manière d’être incertaine et /41/

сили, яку інші можуть перевершити, — на право, котре стає непереможним завдяки суспільній єдності. Тим життям, яке вони присвятили державі, остання повсякчасно опікується, і коли вони наражають його на небезпеку заради захисту держави, то хіба це не повернення їй того, що вони від неї отримали? Хіба, вступаючи у неминучі битви, але не наражаючись при цьому на частішу і більшу небезпеку, на яку наражалися в умовах природного стану, не захищають вони з ризиком для життя те, що надає їм змогу його зберігати? Усі, в разі потреби, повинні воювати за батьківщину, це правда, але, відтак, ніхто не повинен воювати за себе. Хіба не виграємо ми, коли заради того, що гарантує нашу безпеку, наражаємось лише на частину загроз, на які могли б наразитися заради себе, якщо б цієї гарантованої безпеки не існувало?






Розділ V
ПРО ПРАВО ЖИТТЯ І СМЕРТІ


Мене запитають, яким чином приватні особи, не володіючи правом розпоряджатися власним життям, можуть передати це право, яким не володіють, суверенові 1? Розв’язати це питання важко лише тоді, коли воно погано поставлене. Кожна людина має право ризикувати власним життям заради його збереження. Чи звинувачуємо ми коли-небудь у самогубстві того, хто вистрибнув у вікно, рятуючись від пожежі? Чи визнаємо коли-небудь винним у цьому злочині того, хто загинув під час бурі, хоча й знав, відпливаючи, про її небезпеку?

précaire contre une autre meilleure et plus sûre, de l’indépendance naturelle contre la liberté, du pouvoir de nuire à autrui contre leur propre sûreté, et de leur force que d’autres pouvaient surmonter contre un droit que l’union sociale rend invincible. Leur vie même qu’ils ont dévouée à l’Etat en est continuellement protégée, et lorsqu’ils l’exposent pour sa défense que font-ils alors que lui rendre ce qu’ils ont reçu de lui? Que font-ils qu’ils ne fissent plus fréquemment et avec plus de danger dans l’état de nature, lorsque, livrant des combats inévitables, ils défendraient au péril de leur vie ce qui leur sert à la conserver? Tous ont à combattre au besoin pour la patrie, il est vrai; mais aussi nul n’a jamais à combattre pour soi. Ne gagne-t-on pas encore à courir pour ce qui fait notre sûreté une partie des risques qu’il faudrait courir pour nous-mêmes sitôt qu’elle nous serait ôtée?






Chapitre V
Du droit de Vie et de Mort


On demande comment les particuliers n’ayant point droit de disposer de leur propre vie peuvent transmettre au souverain ce même droit qu’ils n’ont. pas ? Cette question ne paraît difficile à résoudre que parce qu’elle est mal posée. Tout homme a droit de risquer sa propre vie pour la conserver. A-t-on jamais dit que celui qui se jette par une fenêtre pour échapper à un incendie soit coupable de suicide? A-t-on même jamais imputé ce cri- /42/

Суспільний трактат має на меті убезпечення сторін, що його укладають. Хто бажає мети, бажає й засобів, засоби ж ці нерозривно пов’язані з певним ризиком і навіть з певними втратами. Хто хоче зберегти своє життя за рахунок інших, в свою чергу, коли це потрібно, повинен бути готовим віддати його за них. Отже, коли закон вимагає від громадянина наразитися на певну небезпеку, громадянин тут більше не може бути суддею; і коли принцепс 2  сказав йому: «Для держави корисно, щоб ти помер», — він повинен померти, оскільки лише завдяки цій умові він досі жив у безпеці, і життя його — це вже не тільки доброчинність природи, але й дар держави, пов’язаний з певними умовами.

Смертну кару, яка застосовується до злочинців, можна розглядати майже з тих самих позицій: аби не стати жертвами убивць, люди дають згоду померти, якщо самі стануть убивцями. У цьому договорі немає навіть мови про те, щоб розпоряджатися власним життям, йдеться лише про його гарантування, бо ж не варто вважати, що хтось із укладачів угоди вже на час її укладання мав намір потрапити на шибеницю.

Втім, будь-який лиходій, ведучи боротьбу з правом, що існує у суспільстві, через свої злочини перетворюється на бунтівника і зрадника батьківщини; порушуючи її закони він перестає бути її членом і навіть оголошує їй війну. Тоді збереження існування держави стає несумісним із збереженням його життя, хтось із двох повинен загинути; тож страта злочинця — це страта ворога, а не громадянина. Судова процедура, вирок є доказами і оголошенням того, що він розірвав суспільний трактат і, таким чином, вже не є членом держави. Але оскільки він визнавав себе за такого, принаймні тим, що перебував у цій державі, він повинен бути відторгнутим <від її тіла> або

те à celui qui périt dans une tempête dont en s’embarquant il n’ignorait pas le danger?

Le traité social a pour fin la conservation des contractants. Qui veut la fin veut aussi les moyens, et ces moyens sont inséparables de quelques risques, même de quelques pertes. Qui veut conserver sa vie aux dépens des autres doit la donner aussi pour eux quand il faut. Or le citoyen n’est plus juge du péril auquel la loi veut qu’il s’expose, et quand le Prince lui a dit: Il est expédient à l’Etat que tu meures, il doit mourir; puisque ce n’est qu’à cette condition qu’il a vécu en sûreté jusqu’alors, et que sa vie n’est plus seulement un bienfait de la nature, mais un don conditionnel de l’Etat.

La peine de mort infligée aux criminels peut être envisagée à peu près sous le même point de vue: c’est pour n’être pas la victime d’un assassin que l’on consent à mourir si on le devient. Dans ce traité, loin de disposer de sa propre vie on ne songe qu’à la garantir, et il n’est pas à présumer qu’aucun des contractants prémédite alors de se faire pendre.

D’ailleurs tout malfaiteur attaquant le droit social devient par ses forfaits rebelle et traître à la patrie, il cesse d’en être membre en violant ses lois, et même il lui fait la guerre. Alors la conservation de l’Etat est incompatible avec la sienne, il faut qu’un des deux périsse, et quand on fait mourir le coupable, c’est moins comme citoyen que comme ennemi. Les procédures, le jugement, sont les preuves et la déclaration qu’il a rompu le traité social, et par conséquent qu’il n’est plus membre de l’Etat. Or comme il s’est reconnu tel, tout au moins par son séjour, il en doit être retranché par l’exil comme infracteur du pacte, ou par la mort comme ennemi public; car un tel ennemi n’est pas une personne /43/

шляхом вигнання, як порушник пакту, або шляхом страти, як ворог суспільства — адже такий ворог вже не моральна особа, він просто людина, і в цьому випадку право війни дозволяє вбити переможеного 3.

Проте, скажуть, засудження злочинця є партикулярним актом. Гаразд. Тому воно є справою суверена. Не маючи змоги здійснювати його, він може його передати. Я не відмовляюся від жодної з моїх ідей, проте не здатен розтлумачити їх усі одразу.

Зрештою, часті страти завжди є ознакою слабкості або млявості уряду 4. Не існує людини настільки злої, щоб її не можна було зробити хоч у чомусь доброю. Право приректи на смерть, навіть заради прикладу, з’являється лише щодо того, кому не можна залишити життя не наражаючи <суспільство> на небезпеку 5.

Що стосується права помилування чи звільнення винного від покарання, накладеного законом і виголошеного вироком судді, то воно належить лише тому, хто стоїть і над суддею, і над законом, тобто —  суверенові; це його право нині ще чітко не визначене, а випадки його використання дуже рідкі. У державі з гарним урядуванням мало карають і не тому, що багато помилувань, а тому, що мало злочинців. Коли ж держава, <навпаки>, гине, численність злочинів зумовлює їхню безкарність. За часів Римської республіки і сенат, і консули намагались ніколи не вдаватися до помилування, так чинив і сам народ, хоча він інколи й переглядав свої вироки. Часті помилування є провісниками того, що скоро злочинці не матимуть в них потреби, і кожен бачить до чого це може призвести. Проте я відчуваю, що серце моє обурюється і стримує моє перо: облишмо обговорення цих питань, нехай краще ними займається той справедливий муж, який ні у чому не помилявся і сам ніколи не мав потреби у помилуванні.

morale, c’est un homme, et c’est alors que le droit de la guerre est de tuer le vaincu.

Mais, dira-t-on, la condamnation d’un criminel est un acte particulier. D’accord; aussi cette condamnation n’appartient-elle point au souverain; c’est un droit qu’il peut conférer sans pouvoir l’exercer lui-même. Toutes mes idées se tiennent, mais je ne saurais les exposer toutes à la fois.

Au reste la fréquence des supplices est toujours un signe de faiblesse ou de paresse dans le gouvernement. Il n’y a point de méchant qu’on ne pût rendre bon à quelque chose. On n’a droit de faire mourir, même pour l’exemple, que celui qu’on ne peut conserver sans danger.

A l’égard du droit de faire grâce, ou d’exempter un coupable de la peine portée par la loi et prononcée par le juge, il n’appartient qu’à celui qui est au-dessus du juge et de la loi, c’est-à-dire au souverain. Encore son droit en ceci n’est-il pas bien net, et les cas d’en user sont-ils très rares. Dans un Etat bien gouverné il y a peu de punitions, non parce qu’on fait beaucoup de grâces, mais parce qu’il y a peu de criminels: la multitude des crimes en assure l’impunité lorsque l’Etat dépérit. Sous la République romaine jamais le Sénat ni les consuls ne tentèrent de faire grâce; le peuple même n’en faisait pas, quoiqu’il révoquât quelquefois son propre jugement. Les fréquentes grâces annoncent que bientôt les forfaits n’en auront plus besoin, et chacun voit où cela mène. Mais je sens que mon coeur murmure et retient ma plume; laissons discuter ces questions à l’homme juste qui n’a point failli, et qui jamais n’eut lui-même besoin de grâce. /44/






Розділ VI
ПРО ЗАКОН


Через суспільний пакт ми наділили політичне тіло існуванням і самим життям. Нині йдеться про те, щоб через законодавство наділити його рухом і волею 1. Бо <сам по собі> вихідний акт, через який це тіло формується і набуває єдності, ще аж ніяк не визначає того, що йому потрібно для самозбереження.

Все гарне і впорядковане є таким за природою речей і не залежить від домовленостей між людьми. Усяка справедливість йде від Бога, лише Він є її джерелом; проте, якби ми могли отримувати її з такої височини, то не мали б потреби ані в уряді, ані в законах. Безсумнівно, існує універсальна справедливість, що походить від самого лише розуму, але ця справедливість, аби ми спромоглися прийняти її, повинна бути обопільною. Якщо дивитися на речі з людської точки зору то, через відсутність природної санкції закони справедливості не мають ніякої вартості серед людей. Вони є лише благом для злого і злом для праведного, якщо останній дотримуватиметься їх щодо будь-якої людини, і ніхто не дотримуватиметься їх щодо нього 2. Отже, потрібні домовленості і закони, аби права поєднати з обов’язками і повернути справедливості її об’єкт. У природному стані, коли все спільне, я не маю жодних зобов’язань перед тими, кому нічого не обіцяв, і визнаю майном іншого лише те, що позбавлене користі для мене. Зовсім іншим є громадянський стан, де всі права зафіксовані у законі.

Але що ж це, зрештою, таке — закон? Якщо ми задовольнимося лише тим, що пов’язуватимемо з цим словом виключно метафізичні ідеї 3, ми довго розмірковуватимемо, не розуміючи один






Chapitre VI
De la Loi


Par le pacte social nous avons donné  l’existence et la vie au corps politique: il s’agit maintenant de lui donner le mouvement et la volonté par la législation, Car l’acte primitif par lequel ce corps se forme et s’unit ne détermine rien encore de ce qu’il doit faire pour se conserver.

Ce qui est bien et conforme à l’ordre est tel par la nature des choses et indépendamment des conventions humaines. Toute justice vient de Dieu, lui seul en est la source, mais si nous savions la recevoir de si haut nous n’aurions besoin ni de gouvernement ni de lois. Sans doute il est une justice universelle émanée de la raison seule; mais cette justice pour être admise entre nous doit être réciproque. A considérer humainement les choses, faute de sanction naturelle les lois de la justice sont vaines parmi les hommes; elles ne font que le bien du méchant et le mal du juste, quand celui-ci les observe avec tout le monde sans que personne les observe avec lui. Il faut donc des conventions et des lois pour unir les droits aux devoirs et ramener la justice à son objet. Dans l’état de nature, où tout est commun, je ne dois rien à ceux à qui je n’ai rien promis, je ne reconnais pour être à autrui que ce qui m’est inutile. Il n’en eut pas ainsi dans l’étal civil où tous les droits sont fixés par la loi.

Mais qu’est-ce donc enfin qu’une loi? Tant qu’on se contentera de n’attacher à /45/

одного, бо розуміння того, що таке природний закон, не дозволить краще пізнати, що таке закон держави.

Я вже казав 4, що загальна воля не може бути спрямованою на осібний об’єкт. І справді, цей об’єкт існує або у державі, або поза державою. Якщо він існує поза державою, то чужа йому воля не може бути для нього загальною; якщо ж цей об’єкт існує у державі, то він є її частиною; тоді між цілим і частиною виникає відношення, яке перетворює їх на дві окремі істоти, однією з яких є частина, а іншою — — ціле. Але ціле без частини — це вже не ціле, і якщо існує це відношення, то існує вже не ціле, а дві нерівні частини; звідси випливає, що воля однієї з них вже не є загальною для іншої.

Але якщо увесь народ приймає рішення стосовно всього народу — він має на увазі лише самого себе. Відношення, котре виникає у цьому випадку, є відношенням цілого об’єкта до самого себе, і тут немає ніякого поділу його цілісності — а завжди один і той самий об’єкт у різних відношеннях. Тоді предмет, щодо якого приймається рішення, є загальним, як і воля, що його приймає. Саме такий акт я називаю законом.

Коли я кажу, що об’єкт законів завжди є загальним, я маю на увазі, що для закону піддані постають єдиним цілим, а їхні вчинки — абстрактними, і що він ніколи не бере до уваги ані людей як індивидів, ані якоїсь партикулярної дії 5. Відтак, закон безумовно може приписати, щоб існували привілеї, але він не може надати їх конкретній особі. Закон може розподілити громадян на декілька класів, може навіть визначити ті якості, на підставі яких певні класи отримують певні права, але він не може приписувати, щоб тих або інших громадян прийняли до цих класів. Він може встановити монархічний спосіб урядування і спадкову передачу влади,

ce mot que des idées métaphysiques, on continuera de raisonner sans s’entendre, et quand on aura dit ce que c’est qu’une loi de la nature on n’en saura pas mieux ce que c’est qu’une loi de l’Etat.

J’ai déjà dit qu’il n’y avait point de volonté générale sur un objet particulier. En effet cet objet particulier est dans l’Etat ou hors de l’Etat. S’il est hors de l’Etat, une volonté qui lui est étrangère n’est point générale par rapport à lui; et si cet objet est dans  l’Etat, il en fuit partie. Alors il se forme entre le tout et sa partie une  relation qui en fait deux êtres séparés, dont la partie est l’un, et le tout moins celte même partie est  l’autre. Mais le tout moins une partie, n’est point le tout, et tant que ce rapport subsiste il n’y a plus de tout mais deux parties inégales; d’où il suit que la volonté de l’une n’est point non plus générale par rapport à l’autre.

Mais quand tout le peuple statue sur tout le peuple il ne considère que lui-même, et s’il se forme alors un rapport, c’est de l’objet entier sous un point de vue à l’objet entier sous un autre point de vue, sans aucune division du tout. Alors la matière sur laquelle on statue est générale comme la volonté qui statue. C’est cet acte que j’appelle une loi.

Quand je dis que l’objet des lois est toujours général j’entends que la loi considère les sujets en corps elles actions comme abstraites, jamais: un homme comme individu ni une action particulière. Ainsi la loi peut bien statuer qu’il y aura des privilèges, mais elle n’en peut donner nommément à personne; la loi peut faire plusieurs classes de citoyens, assigner même les qualités qui donneront droit à ces classes, mais elle, ne peut nommer tels et /46/

але він не може ані обирати короля, ані призначати династію, що править. Коротше кажучи, жодна функція, що має відношення до якогось індивідуального об’єкту, не може бути властивою законодавчій владі.

Сприйнявши цю ідею, ми одразу розуміємо, що далі вже не слід запитувати ані про те, кому належить створювати закони, оскільки вони  — акти загальної волі, ані про те, чи стоїть принцепс над законами, оскільки він — член держави, ані про те, чи може закон бути несправедливим, оскільки ніхто не може бути несправедливим до самого себе, ані про те, як можна водночас бути вільним і підкорятися законам, оскільки вони — лише реєстри нашого волевиявлення.

Окрім того, можна помітити: оскільки в законі поєднується універсальність волі з універсальністю об’єкта, то самочинні приписи будь-якої людини не є законами, і навіть те, що суверен приписує стосовно партикулярного об’єкта, також не є законом, це — декрет, отже —  акт магістратури, а не суверенітету.

Відтак, республікою я називаю будь-яку державу, що керується законами, і немає суттєвого значення, яка форма адміністрації для цього використовується — бо лише тоді править суспільний інтерес, а суспільна справа є чимось справжнім. Будь-яке законне урядування є республіканським *. Нижче я поясню, що таке урядування.

Закони — це, власне, лише умови об’єднання громадян. Народ, що підкоряється законам, повинен бути їхнім автором. Лише тим, хто об’єднується, належить визначати умови суспільства. Але



* Під цим словом я розумію не тільки аристократію чи демократію, а взагалі будь-який спосіб урядування, що керується загальною волею, втіленою у законі. Аби бути законним, уряд повинен не змішуватися з сувереном, а поставати його служителем, і тоді навіть монархія є республікою. Докладно це висвітлюватиметься в наступній книзі.



tels pour y être admis; elle peut établir un gouvernement royal et une succession héréditaire, mais elle ne peut élire un roi ni nommer une famille royale; en un mot toute fonction qui se rapporte à un objet individuel n’appartient point à la puissance législative.

Sur cette idée on voit à l’instant qu’il ne faut plus demander à qui il appartient de faire des lois, puisqu’elles sont des actes de la volonté générale; ni si le Prince est au-dessus des lois, puisqu’il est membre de l’Etat; ni si la loi peut être injuste, puisque nul n’est injuste envers lui-même, ni comment on est libre et soumis aux lois,puisqu’elles ne sont que des registres de nos volontés.

On voit encore que la loi réunissant l’universalité de la volonté et celle de l’objet, ce qu’un homme, quel qu’il puisse être, ordonne de son chef n’est point une loi; ce qu’ordonne même le souverain sur un objet particulier n’est pas non plus une loi mais un décret, ni un acte de souveraineté mais de magistrature.

J’appelle donc République tout Etat régi par des lois, sous quelque forme d’administration que ce puisse être: car alors seulement l’intérêt public gouverne, et la chose publique est quelque chose. Tout gouvernement légitime est républicain *: j’expliquerai ciaprès ce que c’est que gouvernement.



* Je n’entends pas seulement par ce mot une aristocratie au une démocratie, mais en général tout  gouvernement guidé par la volonté générale, qui est la loi. Pour être légitime il ne faut pas que le gouvernement se confonde avec le souverain, mais qu’il en soit le ministre: alors la monarchie elle-même est république. Ceci s’éclaircira dans le livre suivant. /47/


як вони їх визначатимуть? Через загальну згоду, через раптове натхнення? Чи має політичне тіло <особливий> орган, щоб сповіщати про свої волевияви? Хто дасть йому ту здатність передбачення, яка необхідна для вироблення його <законодавчих> актів і попереднього їх опублікування? А яким чином виголошуватиме воно їх у разі потреби? Як сліпа більшість, що часто-густо не відає чого хоче, оскільки рідко коли знає, що буде добрим для неї, самотужки здійснить таку велику і складну справу, якою є створення системи законодавства? Народ сам по собі завжди хоче блага, проте сам по собі він не завжди його бачить. Загальна воля завжди права, проте присуд, який вона визначає, не завжди грунтується на обізнаності. Іноді слід показати їй, якими є речі, іноді — якими вони повинні їй видаватися, підказати їй той благий шлях, якого вона шукає, убезпечити її від спокус, причиною яких є партикулярні волі, допомогти їй краще зрозуміти місце і час її існування, врівноважити привабливість сьогоднішних вигод, що кидаються у вічі, небезпечністю віддалених і прихованих бід. Приватні особи бачать те благо, яке вони відкидають, а народ у цілому прагне того блага, якого не бачить. Усі рівною мірою мають потребу у проводі — згаданих осіб слід зобов’язати узгодити їхню волю з їхнім розумом, а народ — навчити розуміти те, чого він хоче. Результатом такої просвіти народу стане єдність здатності розуміння і волі в суспільному тілі, а ця єдність породжує чітку взаємодію частин і, як підсумок, збільшення сили цілого. Ось звідки випливає необхідність мати законодавця.

Les lois ne sont proprement que les conditions  de l’association civile. Le Peuple soumis aux lois en doit être, l’auteur; il n’appartient qu’à ceux qui s’associent de régler les conditions de la société: mais comment les régleront-ils? Sera-ce d’un commun accord, par une inspiration subite? Le corps politique al il un organe pour énoncer ces volontés? Qui lui donnera la prévoyance nécessaire pour en former les actes et les publier d’avance, ou comment les prononcera-t-il au moment du besoin? Comment une multitude aveugle qui souvent ne sait ce qu’elle veut, parce qu’elle sait rarement ce qui lui est bon, exécuterait-elle d’elle-même une entreprise aussi grande, aussi difficile qu’un système de législation? De lui-même le peuple veut toujours le. bien, mais de lui-même, il ne le voit pas toujours. La volonté générale est toujours droite, mais le jugement qui la guide n’est pas toujours éclairé. Il faut lui faire voir les objets tels qu’ils sont, quelquefois tels qu’ils doivent lui paraître, lui montrer le bon chemin qu’elle cherche, la garantir de la séduction des volontés particulières, rapprocher à ses yeux les lieux et les temps, balancer l’attrait des avantages présents et sensibles, par le danger des maux éloignés et cachés. Les particuliers voient le bien qu’ils rejettent le public veut le bien qu’il ne voit pas. Tous ont également besoin de guides. Il faut obliger les uns à conformer leurs volontés à leur raison; il faut apprendre à l’autre à connaître ce qu’il veut. Alors des lumières publiques résulte l’иnion de l’entendement et de la volonté dans le corps social, de la l’exact concours des parties, et enfin la plus grande force du tout. Voilà d’où naît la nécessité d’un législateur. /48/





Розділ VII
ПРО ЗАКОНОДАВЦЯ


Аби винайти найкращі правила суспільного життя, прийнятні для націй, потрібен видатний розум, який бачив би всі людські пристрасті і був би непідвладний жодній з них; який не мав би ніякого зв’язку з нашою природою, але грунтовно знав її; який, хоча його щастя не залежить від нас, усе ж хотів би опікуватися нашим щастям; який, урешті, прямуючи до віддаленої у часі слави, міг би працювати задля її досягнення в одному сторіччі, а насолоджуватися нею — в іншому *. Аби дати закони людям, потрібні боги.

Щоб визначити людину, гідну очолювати громадян чи царювати, Платон у своїй книзі про Царювання * висунув стосовно права те саме міркування, яке Калігула висував стосовно факту 2. Але якщо й насправді великий повелитель є людиною рідкісною, то що тоді казати про великого законодавця? Перший лише дотримується тих зразків, які повинен запропонувати другий. Другий — це механік, що винаходить машину, перший —  лише робітник, що її монтує і приводить у дію. При створенні суспільства, —  за словами Монтеск’є, — саме провідники республік встановлюють певний устрій, а потім вже цей устрій формує провідників республік 3.

Той, хто насмілюється узятися за облаштування народу, повинен відчути спроможність, так би мовити, до змінення людської природи, спроможність перетворити кожного індивіда, котрий сам по собі є завершеним і самотнім цілим, на частину значно більшого



* Народ стає знаним лише тоді, коли його законодавство починає занепадати. Невідомо навіть протягом скількох століть Лікургів устрій приносив благо спартанцям, поки нарешті над їхнім прикладом замислились у решті Греції.








Chapitre VII
Du législateur


Pour découvrir les meilleures règles de société qui conviennent aux nations, il faudrait une intelligence supérieure, qui vit toutes les passions des hommes et qui n’en éprouvât aucune, qui n’eût aucun rapport avec notre nature et qui la connût à fond, dont le bonheur fût indépendant de nous et qui pourtant voulût bien s’occuper du nôtre; enfin qui, dans le progrès des temps se ménageant une gloire éloignée, pût travailler dans un siècle et jouir dans un autre *. Il faudrait des dieux pour donner des lois aux hommes.

Le même raisonnement que faisait Caligula quant au fait, Platon le faisait quant au droit pour définir l’homme civil ou royal qu’il cherche dans son livre du règne, mais s’il est vrai qu’un grand prince est un homme rare, que sera-ce d’un grand législateur? Le premier n’a qu’à suivre le modèle que l’autre doit proposer. Celui-ci est le mécanicien qui invente la machine, celui-là n’est que l’ouvrier qui la monte et la fait marcher. Dans la naissance des sociétés, dit Montesquieu, ce sont les chefs des républiques qui font l’institution, et c’est ensuite l’institution qui forme les chefs des républiques.

Celui qui ose entreprendre d’instituer un peuple doit se sentir en état de changer, pour ainsi dire, la nature humaine; de transformer chaque individu, qui par lui-même



* Un приріс ne devient célèbre que quand sa législation commence à décliner. On ignore durant combien de siècles l’institution de Lycurgue fit le bonheur des Spartiates avant qu’il fût question d’eux dans le reste de la Grèce. /49/



цілого, від якого цей індивід отримував би певним чином своє життя і свою істоту; змінити людську конституцію задля її посилення; поставити існування часткове і моральне на місце фізичного і незалежного, яке усі ми отримали від природи 4. Коротше кажучи, потрібно, щоб він позбавив людину її власних сил, наділивши натомість чужими, користуватися якими вона не зможе без допомоги інших. Чим більше ці природні сили відмирають і зникають, а набуті — посилюються і тривкішають, тим надійнішим і досконалішим стає устрій. Якщо кожен <окремий> громадянин перетворюється на ніщо, тобто не може нічого чинити без інших, а сила, якої набуло ціле, дорівнює сумі природних сил всіх індивідів або перевищує її, тоді можна сказати, що законодавство досягає найвищого рівня досконалості з усіх тих, яких воно здатне досягти.

Законодавець в усіх відношеннях є для держави надзвичайною людиною. Він повинен бути таким не лише за своїм генієм, але ще й за своєю посадою. Йдеться, втім, не про магістратуру і не про суверенітет. Посада засновника республіки не належить до конституції республіки. Ця партикулярна і <разом з тим> найвища функція не має нічого спільного з людською владою, бо якщо той, хто наказує людям, не повинен наказувати законам, то тому, хто наказує законам, не менш суворо забороняється мати владу над людьми. В іншому випадку його закони, перетворившись на служителів його пристрастей, дуже часто лише усталювали б його несправедливості. Він ніколи не зміг би уникнути того, щоб якісь партикулярні погляди не позначилися негативним чином на святості його витвору 5.

Коли Лікург давав закони своїй батьківщині, він почав з того, що відмовився від царської влади 6. У більшості грецьких міст існував звичай довіряти створення своїх законів іноземцям. Сучасні італійські республіки часто наслідують цей звичай; до цього вдалася

est un tout parfait et solitaire, en partie d’un plus grand tout dont cet individu reçoive en quelque sorte sa vie et son être; d’altérer la constitution de l’homme pour la renforcer; de substituer une existence partielle et morale à l’existence physique et indépendante que nous avons tous reçue de la nature. Il faut, en un mot, qu’il ôte à l’homme ses forces propres pour lui en donner qui lui soient étrangères et dont il ne puisse faire usage sans le secours d’autrui. Plus ces forces naturelles sont mortes et anéanties, plus les acquises sont grandes et durables, plus aussi l’institution est solide et parfaite. En sorte que si chaque citoyen n’est rien, ne peut rien, que par tous les autres, et que la force acquise par le tout soit égale ou supérieure à la somme des forces naturelles de tous les individus, on peut dire que la législation est au plus haut point la perfection qu’elle puisse atteindre.

Le législateur est à tous égards un homme extraordinaire dans l’Etat. S’il doit l’être par son génie, il ne l’est pas moins par son emploi. Ce n’est point magistrature, ce n’est point souveraineté. Cet emploi, qui constitue la république, n’entre point dans sa constitution. C’est une fonction particulière et supérieure qui n’a rien de commun avec l’empire humain; car si celui qui commande aux hommes ne doit pas commander aux lois,  celui qui commande aux lois ne doit pas non plus commander aux hommes; autrement ses lois, ministres de ses passions, ne feraient souvent que perpétuer ses injustices, et jamais il ne pourrait éviter que des vues particulières n’altérassent la sainteté de non ouvrage.

Quand Lycurgue donna des lois à sa patrie, il commença par abdiquer la /50/

і Женевська республіка, що стало запорукою її благополуччя *. Рим, в епоху свого найбільшого розквіту, дав відродитися у своєму середовищі всім злочинам тиранії і опинився на межі загибелі через те, що в одних і тих самих руках була поєднана влада законодавця і влада суверена.

Проте навіть децимвіри ніколи не привласнювали собі права прийняти бодай один якийсь закон виключно своєю владою. Ніщо з того, що ми вам пропонуємо,  — казали вони народові, — не може стати законом без вашої згоди. Римляни, будьте самі авторами законів, що покликані забезпечити вашу благополучність.

Відтак, той, хто створює закони, не має або не повинен мати жодного права їх схвалювати, а народ, навіть коли б того й побажав, не може позбавити себе цього права, що не передається, оскільки згідно з засадничим актом лише загальна воля є обов’язковою для окремих осіб; до того ж бути впевненим у відповідності волі партикулярної загальній волі можна, лише перевіривши її вільним голосуванням народу (я вже казав про це, але повторення не буде зайвим) 8.

Таким чином, справа створення законодавства пов’язана з двома речами, котрі видаються несумісними: починання, яке перевищує людські сили, і влада задля його здійснення, яка нічого не важить.

Заслуговує на увагу також інша складність. Мудреців, котрі б побажали розмовляти з пересічними людьми їхньою, а не своєю, мовою, ніхто б не зрозумів. Адже існує безліч різновидів ідей, які неможливо перекласти мовою народу; надто загальні думки і надто



* Той, хто розглядає Кальвіна лише як теолога, погано знає масштаб його генія. Вироблення наших мудрих едиктів, у якому він відігравав велику роль, принесло йому не менше честі, аніж його <релігійний> устрій. Доки не згасне в нас любов до батьківщини і до свободи, доти, попри всі революції, яких би не зазнав з плином часу наш культ, благословенною для нас буде пам’ять про цю велику людину 7.



Royauté. C’était la coutume de la plupart des villes grecques de confier à des étrangers l’établissement des leurs. Les Républiques modernes de l’Italie imitèrent souvent cet usage; celle de Genève en fil autant et s’en trouva bien *. Rome dans son plus bel âge vil renaître en son sein tous les crimes de la tyrannie, et se vit prête à périr, pour avoir réuni sur les mêmes têtes l’autorité législative et le pouvoir Souverain.

Cependant les décemvirs eux-mêmes ne s’arrogèrent jamais le droit de faire passer aucune loi de leur seule, autorité. Rien de ce que nous vous proposons, disaientils au peuple, ne peut passer en loi sans votre consentement. Romains, soyez vousmêmes les auteurs des lois qui doivent faire votre bonheur.

Celui qui rédige les lois n’a donc ou ne doit avoir aucun droit législatif, et le peuple même ne peut, quand il le voudrait, se dépouiller de ce droit incommunicable; parce que selon le pacte fondamental il n’y a que la volonté générale qui oblige les particuliers, et qu’on ne peut jamais s’assurer qu’une volonté particulière est conforme à la volonté générale qu’après l’avoir soumise aux suffrages libres du peuple: j’ai déjà dit cela, mais il n’est pas inutile de le répéter.



* Ceux qui ne considèrent Calvin que comme théologien connaissent mal l’étendue de son génie. La rédaction de nos sages édits, à laquelle il eut beaucoup de part, lui fait autant d’honneur que son institution. Quelque révolution que le temps puisse amener dans notre culte, tant que l’amour de la patrie et de la liberté ne sera pas éteint parmi nous, jamais la mémoire de ce grand homme ne cessera d’y être en bénédiction. /51/



віддалені цілі однаково перевищують його можливості. Кожен з індивидів прихильно ставиться лише до того урядового наміру, який відповідає його партикулярному інтересові, а, відтак, йому важко оцінити переваги тих постійних позбавлень, яких вимагають від нього гарні закони. Для того, щоб народ у добу свого виникнення міг уподобати розумні політичні принципи і дотримуватися засадничих правил, що відображають державні інтереси, було б потрібно, щоб наслідок міг стати причиною, тобто, щоб суспільний дух, який повинен породжуватися суспільним устроєм, <від початку> визначав цей устрій, і щоб люди, ще до прийняття законів, були такими, якими повинні стати внаслідок їх прийняття. Відтак, законодавець не може скористатися ані з сили, ані з міркування — він з необхідністю повинен застосовувати владу дещо іншого порядку, владу, що примушуватиме без насильства і переконуватиме, не вдаючись до переконання.

Ось що в усі часи змушувало засновників націй вдаватися до втручання небес і богам складати шану за діяння власної мудрості  — аби лише народи, підкоряючись законам держави як законам природи та визнаючи дією однієї й тієї ж сили і формування людини і формування громадянської спільноти, вільно зголошувалися б коритись і слухняно несли б на собі ярмо суспільного добробуту.

Саме з цієї високої причини, що перевершує межі розуміння пересічних людей, законодавець вкладає свої рішення в уста безсмертних, щоб, використовуючи божествений авторитет, притягнути до себе тих, на кого не вплине людська обачність *. Але не кожній



* Е veramente, — каже Макіавеллі, — mai non fù alcuno ordinatore di leggi straordinarie in un popolo, che non ricorresse a Dio, perche altrimanti non sarebbero accettate; perche sono  moltl boni conosciuti da uno prudente, і quali non banno in se raggioni evidenti da potergli persuadere ad altrui. Discorsi sopra Tito Livio, liv. I, ch. XI 9.



Ainsi l’оп trouve à la fois dans l’ouvrage de la législation deux choses qui semblent incompatibles: une entreprise au-dessus de la force humaine et, pour l’exécuter, une autorité qui n’est rien.

Autre difficulté qui mérite attention. Les sages qui veulent parler au vulgaire leur langage au lieu du sien n’en sauraient être entendus. Or il y a mille sortes d’idées qu’il est impossible de traduire dans la langue du peuple. Les vues trop générales et les objets trop éloignés sont également hors de sa portée; chaque individu, ne goûtant d’autre plan de gouvernement que celui qui se rapporte à son intérêt particulier, aperçoit difficilement les avantages qu’il doit retirer des privations continuelles qu’imposent les bonnes lois. Pour qu’un peuple naissant pût goûter les saines maximes de la politique et suivre les règles fondamentales de la raison d’Etat, il faudrait que l’effet pût devenir la cause, que l’esprit social qui doit être l’ouvrage de l’institution présidât à l’institution même, et que les hommes fussent avant les lois ce qu’ils doivent devenir par elles. Ainsi donc le législateur ne pouvant employer ni la force ni le raisonnement, c’est, une nécessité qu’il recoure à une autorité d’un autre ordre, qui puisse entraîner sans violence et persuader sans convaincre.

Voilà ce qui força de tout temps les pères des nations à recourir à l’intervention du Ciel et d’honorer les dieux de leur propre sagesse, afin que les peuples, soumis aux lois de l’Etat comme à celles de la nature, et reconnaissant le même pouvoir dans la formation de l’homme et dans celle de la cité, obéissent avec liberté et portassent docilement le joug de la félicité publique. /52/

людині належить примушувати говорити богів, і коли хтось проголошує себе тлумачем їхньої волі, йому не слід вірити. Велика душа законодавця є тим справжнім чудом, на підставі якого людина може довести, що є гідною своєї місії 10. Кожен може викарбувати щось на кам’яних скрижалях, або підкупити якогось оракула, або ж удати, ніби має таємне спілкування з якимось божеством, або навчити птаха, щоб той говорив йому на вухо, або вдатися до інших грубих засобів, щоб увести в оману народ — кожен, хто не відає, що це за відповідного збігу обставин могло б зібрати докупи хіба що юрбу недоумків. Але так він ніколи не закладе підгрунтя влади, і його чудернацький витвір зникне невдовзі після нього. З пустих фокусів може виникнути лише скороминущий зв’язок, і тільки мудрість здатна зробити його тривким. Юдейський закон, котрий існує завжди 11, закон Ісмаїлового сина 12, котрий ось вже десять віків як панує над половиною світу, ще й до сьогодні свідчать про тих великих людей, які їх виголосили. У той час, коли гордовита філософія або сліпий партійний інтерес вважають їх брехунами, яким посміхнулося щастя 13, справжній політик, розглядаючи їхні інституції, захоплюється тим великим і могутнім генієм, який панує в тривких установленнях.

З усього цього не слід разом з Варбуртоном 14 робити висновок, що політика і релігія у наші часи мають один і той самий предмет, проте слід усвідомити, що в час виникнення націй друга служить інструментом першої 15.

Cette raison sublime qui s’élève au-dessus de la portée des hommes vulgaires est celle dont le législateur met les décisions dans la bouche des immortels, pour entraîner par l’autorité divine ceux que ne pourrait ébranler la prudence humaine *. Mais il n’appartient pas à tout homme de faire parler les dieux, ni d’en être cru quand il s’annonce pour être leur interprète. La grande âme du législateur est le vrai miracle qui doit prouver sa mission. Tout homme peut graver des tables de pierre, ou acheter un oracle, ou feindre un secret commerce avec quelque divinité, ou dresser un oiseau pour lui parler à l’oreille, ou trouver d’autres moyens grossiers d’en imposer au peuple. Celui qui ne saura que cela pourra même assembler par hasard une troupe d’insensés, mais il ne fondera jamais un empire, et son extravagant ouvrage périra bientôt avec lui. De vains prestiges forment un lien passager, il n’y a que la sagesse qui le rende durable. La loi judaïque toujours subsistante, celle de l’enfant d’Ismaê’l qui depuis dix siècles régit la moitié du monde, annoncent encore aujourd’hui les grands hommes qui les ont dictées; et tandis que l’orgueilleuse philosophie ou l’aveugle esprit de parti ne voit en eux que d’heureux imposteurs, le vrai politique admire dans leurs institutions ce grand et puissant génie qui préside aux établissements durables.



* E veramente, dit Machiavel, mai non fù alcuno ordinatore di leggi straordinarie in un popolo, che non ricorresse a Dio, perche altrimenti non sarebbero accettate; perche sono molti beni conosciuti da uno prudente, і quali non hanno in se raggioni evidenti da potergli persuadere ad altrui. Discorsi sopra Tito Livio, L. I, c. XI. /53/







Розділ VIII
ПРО НАРОД


Подібно до того, як архітектор, перш ніж споруджувати велику будівлю, оглядає і вивчає грунт, щоб з’ясувати, чи зможе той витримати відповідну вагу, мудрий засновник не починає одразу ж створювати закони, гарні самі по собі, а досліджує спершу, чи може народ, для якого вони призначаються, витримати їх 1. Саме тому Платон відмовився давати закони аркадійцям і киренцям, оскільки знав, що ці два народи багаті, а, відтак, не терпітимуть рівності. Саме через це на Криті можна було побачити гарні закони і лихих людей, бо Міносові довелося дисциплінувати народ, обтяжений вадами.

На землі яскраво виблискувала слава незліченних націй, що так ніколи й не змогли б підкоритися гарним законам. Але навіть ті, що спромоглися на це, підкорялися їм лише упродовж часу, який видається нетривалим у порівнянні з усім їхнім існуванням. Більшість народів, як і більшість людей, слухняні лише в юності, старіючи ж стають невиправними. Коли звичаї вже встановлені, а передсуди вкорінені, намагання їх реформувати були б справою небезпечною і даремною; народ не терпить, навіть коли торкаються його болячок, аби їх вилікувати, так само як уперті і позбавлені мужності хворі починають тремтіти від самого лише вигляду лікаря.

Як певні хвороби спричиняють розлад у людській голові і позбав- , ляють людину пам’яті про минуле, так інколи, протягом існування держав, настають шалені епохи, під час яких революції заподіюють народам те саме, що деякі напади недуги заподіюють індивідам; страх перед минулим тоді забувається, а держава, охоплена громадянськими війнами, відроджується, так би мовити, з попелу і віднов-

Il ne faut pas de tout ceci conclure uvre Warburton que la politique et la religion aient parmi nous un objet commun, mais que dans l’origine des nations l’une sert d’instrument à l’autre.






Chapitre VIII
Du Peuple


Comme avant d’élever un grand édifice l’architecte observe et sonde le sol, pour voir s’il en peut soutenir le poids, le sage instituteur ne commence pas par rédiger de bonnes lois en elles-mêmes, mais il examine auparavant si le peuple auquel il les destine est propre à les supporter. C’est pour cela que Platon refusa de donner des lois aux Arcadiens et aux Cyréniens, sachant que ces deux peuples étaient riches et ne poucaient souffrir l’égalité: c’est pour cela qu’on vit en Crète de bonnes lois et de méchants hommes, parce, que Minos n’avait discipliné, qu’un peuple chargé de vices.

Mille nations ont brillé sur la terre qui  n’auraient jamais pu souffrir de bonnes lois, et celles mêmes qui t’auraient pu n’ont eu dans toute leur durée qu’un temps fort court pour cela. La plupart des peuples ainsi que des hommes ne sont dociles que dans leur jeunesse, ils deviennent incorrigibles en vieillissant; quand une fois les coutumes sont établies et les préjugés enracinés, c’est une entreprise dangereuse et vaine de vouloir les réformer; le peuple ne peut pas même souffrir qu’on touche /54/

лює міць своєї юності, виходячи з обіймів смерті. Такою була Спарта за часів Лікурга, Рим після Тарквініїв, такими були серед нас Голандія і Швейцарія після вигнання тиранів.

Але такі події відбуваються рідко, це — винятки, що грунтуються на особливостях конституції окремої держави; вони навіть не можуть відбутися двічі з одним і тим же народом, бо народ може стати вільним лише тоді, коли є варварським, але вже не здатен на це тоді, коли громадянський двигун спрацювався 2. В останньому випадку потрясіння можуть його знищити, і вже ніякі революції його не відродять; щойно розбито його кайдани, як він розпадається і припиняє існування: відтоді йому потрібен володар, а не визволитель. Вільні народи, пам’ятайте цю максиму: свободу можна здобути, але її ніколи не можна повернути.

Юність — не те саме, що дитинство. Для народів, як і для людей, існує пора юності, або, якщо завгодно, зрілості, якої слід дочекатися, перш ніж підкоряти їх законам; але зрілість народу не завжди легко розпізнається, і якщо випередити час, то справа буде марною. Один народ може бути здатним сприйняти законодавство ще при народженні, інший не здатний до цього і через десять століть. Росіяни ніколи не будуть по-справжньому цивілізованими, оскільки стали такими занадто рано. Геній Петра — геній наслідування, він ніколи не був тим справжнім генієм, що здатен творити, виробляючи усе з нічого 3. Деякі з його справ були гарними, більшість — недоречними. Він бачив, що має варварський народ, але не бачив, що той ще не дозрів до громадянського устрою. Він прагнув його цивілізувати, його ж слід було лише призвичаїти до цивілізації. Він із самого початку хотів створити німців, англійців, тоді як починати слід було із створення росіян 4. Він завадив

à ses maux pour les détruire, semblable à ces malades stupides et sans courage qui frémissent à l’aspect du médecin.

Ce n’est pas que, comme quelques maladies bouleversent la tête des hommes et leur ôtent le souvenir du passé, il ne se trouve quelquefois dans la durée des Etats des époques violentes où les révolutionn font sur les peuples ce que certaines crises font sur les individus, où l’horreur du passé lient lieu d’oubli, et où l’Etat, embrasé par les guerres civiles, renaît pour ainsi dire de sa cendre et reprend la vigueur de la jeunesse en sortant des bras de la mort. Telle fut Sparte au temps de Lycurgue, telle fut Rome après les Tarquins; et telles ont été parmi nous la Hollande et la Suisse après l’expulsion des tyrans.

Mais ces événements sont rares; ce sont des exceptions dont la raison se trouve toujours dans la constitution particulière de l’Etat excepté. Elles ne sauraient même avoir lieu deux fois pour le même peuple, car il peut se rendre libre tant qu’il n’est que barbare, mais il ne le peut plus quand le ressort civil est usé. Alors les troubles peuvent le détruire sans que les révolutions puissent le rétablir, et sitôt que ses fers sont brisés, il tombe épars et n’existe plus. Il lui faut désormais un maître et non pas un libérateur. Peuples libres, souvenez-vous de cette maxime: on peut acquérir la liberté; mais on ne la recouvre jamais.

La jeunesse n’est pas l’enfance. Il est pour les nations comme pour les hommes un temps de jeunesse, ou si l’on veut de maturité qu’il faut attendre avant de les soumettre à des lais; mais la maturité d’un peuple n’est pas toujours facile à connaître, et si on la prévient l’ouvrage est manqué. Tel peuple est diseiplinable en naissant, tel autre ne l’est /55/

своїм підданим стати коли-небудь тими, ким вони могли б стати, переконуючи їх, що вони є тими, ким вони насправді не були. Це нагадує французького вихователя, який готує свого учня до того, щоб він виблиснув у якусь мить свого дитинства — і більше ніколи. Російська імперія захоче поневолити Європу, але сама зазнає поневолення. Татари, їхні піддані чи сусіди, стануть їхніми володарями, а також і нашими 5. Ця революція видається мені неминучою, бо всі королі Європи спільно працюють над її прискоренням.






Розділ IX
ПРОДОВЖЕННЯ


Подібно до того, як природа визначила межі гарно сформованої людської статури, поза якими вона створює лише велетнів або карликів, існують і межі тих розмірів, яким повинна відповідати держава з найкращою конституцією. Така держава не повинна бути ані занадто великою і, відтак, залишатися легко керованою, ані занадто маленькою, щоб мати змогу власними силами підтримувати своє існування 1. Для кожного політичного тіла існує свій максимум сили, якого воно не повинне перевищувати і від якого воно часто віддаляється, коли збільшуються його розміри. Суспільний зв’язок слабшає від збільшення протяжності, і, загалом, маленька держава є пропорційно міцнішою за велику 2.

Це положення підтверджується безліччю міркувань. По-перше, разом із зростанням відстаней управління стає дедалі складнішою справою — так тяжчає вантаж на кінці дедалі довшого важеля.

pas au bout de dix siècles. Les Russes ne seront jamais vraiment policés, parce qu’ils l’ont ete trop tôt. Pierre avait le génie imitatif; il n’avait pas le vrai, génie, celui qui crée et fait tout de rien. Quelques-unes des choses qu’il fit étaient bien, la plupart étaient déplacées. Il a vu que son peuple était barbare, il n’a point vu qu’il n’était pas mûr pour la police; il l’a voulu civiliser quand il ne fallait que l’aguerrir. Il a d’abord voulu faire des Allemands, des Anglais, quand il fallait commencer par faire des Russes; il a empêché ses sujets de jamais devenir ce qu’ils pourraient être, en leur persuadant qu’ils étaient ce qu’ils ne sont pas. C’est ainsi qu’un précepteur français forme son élève pour briller un moment dans son enfance, et puis n’être jamais rien. L’Empire de Russie voudra subjuguer l’Europe et sera subjugué lui-même. Les Tartares ses sujets ou ses voisins deviendront ses maîtres et les nôtres. Cette révolution me paraît infaillible. Tous les rois de l’Europe travaillent de concert à l’accélérer.






Chapitre IX
Suite


Comme la nature a donné des termes à la stature d’un homme bien conformé, passé  lesquels elle ne fait plus que des géants ou des nains, il y a de même, eu égard à la meilleure constitution d’un Etat, des bornes à l’étendue qu’il peut avoir, afin qu’il ne soit ni  trop grand pour pouvoir être bien gouverné, ni trop petit pour pouvoir se /56/

До того ж воно перетворюється на справу дедалі дорожчу, оскільки збільшується кількість його ступенів: спочатку народ оплачує адміністрацію, яка існує у кожному місті; у повітах є свої адміністрації, за які теж платить народ; далі йдуть провінції, великі губернаторства, сатрапії, віце-королівства, і платити слід усе більше відповідно до зростання рівня і завжди за рахунок нещасного народу, і нарешті — найвища адміністрація, яка розчавлює собою все. Таке збільшення податків неупинно виснажує підданих, а завдяки цим різним рівням ними урядують аж ніяк не краще, а, навпаки, набагато гірше, ніж тоді, коли б над ними існував лише один-єдиний рівень. Навіть запаси для якихось надзвичайних випадків ледве вдається створювати, і коли виникає потреба використати ці запаси, держава повсякчас опиняється на межі загибелі.

І це ще не все: не лише уряд не має тієї сили і тієї швидкодійності, які потрібні, щоб забезпечити дотримання законів, завадити <несправедливим> утискам, викорінити зловживання, зашкодити спробам бунту, загроза яких існує у віддалених місцевостях, але й народ не має великої любові до своїх провідників, яких він ніколи не бачить, до батьківщини, що видається йому цілим світом, і до своїх співгромадян, більшість з яких є для нього чужинцями. Одні й ті ж закони не можуть підходити для великої кількості різних провінцій, що мають різні звичаї, протилежні кліматичні умови і не здатні мати над собою одне й те ж урядування 3. А від різних законів виникає лише сум’яття і плутанина поміж народами 4; хоча вони й живуть під владою одних і тих же провідників та у безперервному спілкуванні один з одним, але якщо людина оселяється серед іншого народу або бере там шлюб, вона підкорюється іншим звичаям і ніколи не знає, <наприклад>, чи дійсно їй належить її спадщина.

maintenir par lui-même. Il y a dans tout corps politique un maximum de force qu’il ne saurait passer, et duquel souvent il s’éloigne à force de s’agrandir. Plus le lien social s’étend, plus il se relâche, et en général un petit Etat est proportionnellement plus fort qu’un grand.

Mille raisons démontrent cette maxime. Premièrement l’administration devient plus pénible dans les grandes distances, comme un poids devient plus lourd au bout d’un plus grand levier. Elle devient aussi plus onéreuse à mesure que les degrés se multiplient; car chaque ville a d abord la sienne que le peuple paye, chaque district la sienne encore payée par le peuple, ensuite chaque province, puis les grands gouvernements, /es satrapies, les vice-royautés qu’il faut toujours paver plus cher à mesure qu’on monte, et toujours aux dépens du malheureux peuple; enfin vient l’administration suprême qui écrase tout. Tant de surcharges épuisent continuellement les sujets; loin d’être mieux gouvernés par ces différents ordres, ils le sont moins bien que s’il n’y en avait qu’un seul au-dessus d’eux. Cependant à peine reste-t-il des ressources pour les cas extraordinaires, et quand il y faut recourir l’Etat est toujours à la veille de sa ruine.

Ce n’est pas tout; non seulement le gouvernement a moins de vigueur et de célérité pour faire observer les lois, empêcher les vexations, corriger les abus, prévenir les entreprises séditieuses qui peuvent se faire dans des lieux éloignés, mais le peuple a moins d’affection pour ses chefs qu’il ne voit jamais, pour lapatrie qui est à ses yeux comme le monde, et pour ses concitoyens dont la plupart lui sont étrangers. Les mêmes lois ne peuvent convenir à tant de provinces diverses qui ont des moeurs différentes, qui vivent /57/

Серед цієї величезної кількості людей, котрі не знають одне одного і котрих об’єднує лише місце перебування верховної адміністрації, закопуються у землю таланти, чесноти не одержують визнання, а пороки — покарання. Провідники, переобтяжені справами, самі не здатні нічого побачити, а тому державою править чиновництво. Нарешті, всі суспільні турботи мають на меті підтримання центральної влади, від якої хочуть звільнитися (або ж яку прагнуть увести в оману) стільки посадових осіб у віддалених регіонах. Після цього вже немає чим забезпечувати благоденство народу, засобів ледве вистачає, щоб його захистити у разі потреби; відтак тіло, що має занадто великі розміри, знесилюється і гине, розчавлене власною вагою.

З іншого боку, держава повинна закласти собі надійну основу, щоб набути тривкості і завдяки цьому протистояти тим потрясінням, яких ніколи не бракує, і мати змогу чинити дії, яких настійливо вимагає самозбереження: адже всім народам притаманний певний різновид відцентрової сили, через вплив якої вони повсякчасно протидіють один одному і прагнуть збільшити свою територію за рахунок сусідів, уподібнюючись до вихорів Декарта. Відтак, слабші стикаються із загрозою бути швидко поглинутими і тому жоден народ не здатний себе захистити, якщо між ним та іншими не утвориться певний різновид рівноваги, котра повсюди робила б тиск майже однаковим.

Це дозволяє пересвідчитись, що існують підстави як для розширення, так і для зменшення <території держави>, і вміння знайти між ними найвигідніше для збереження держави співвідношення є далеко не останнім з талантів політика. Загалом можна сказати, що перші, виключно зовнішні і відносні, повинні бути підпорядковані другим — внутрішнім і абсолютним. Здорова і міцна конституція —

sous des climats opposés, et qui ne peuvent souffrir la même forme de gouvernement. Des lois différentes n’engendrent que trouble et confusion parmi des peuples qui, vivant sous les mêmes chefs et dans une communication continuelle, passent ou se marient les uns chez les autres et, soumis à d’autres coutumes, ne savent jamais si leur patrimoine est bien à eux. Les talents sont enfouis, les vertus ignorées, les vices impunis, dans cette multitude d’hommes inconnus les uns aux autres que le siège de l’administration suprême rassemble dans un même lieu. Les chefs accablés d’affaires ne voient rien par eux-mêmes, des commis gouvernent l’Etat. Enfin les mesures qu’il faut prendre pour maintenir l’autorité générale, à laquelle tant d’officiers éloignés veulent se soustraire ou en imposer, absorbe tous les soins publics, il n’en reste plus pour le bonheur du peuple, à peine en reste-t-il pour sa défense au besoin, et c’est ainsi qu’un corps trop grand pour sa constitution s’affaisse et périt écrasé sous son propre poids.

D’un autre côté, l’Etat doit se donner une certaine base pour avoir de la solidité, pour résister aux secousses qu’il ne manquera pas d’éprouver et aux efforts qu’il sera contraint de faire pour se soutenir: car tous les peuples ont une espèce de force centrifuge par laquelle ils agissent continuellement les uns contré les autres et tendent à s’agrandir aux dépens de leurs voisins, comme les tourbillons de Descartes. Ainsi les faibles risquent d’être bientôt engloutis, et nul ne peut guère se conserver qu’en se mettant avec tous dans une espèce d’équilibre, qui rende la compression partout a peu près égale. On voit par là qu’il y a des raisons de s’étendre et des raisons de se resserrer, et /58/

ось чого слід перш за все прагнути, віддаючи перевагу силі, котра породжується гарним урядуванням, перед тими ресурсами, які надає велика територія.

Зрештою можна бачити держави, конституйовані так, що у саму їхню конституцію закладена необхідність завоювань, отже, щоб зберегти себе, вони змушені безперервно збільшуватися у розмірах. Цілком ймовірно, що вони вельми раділи б від цієї щасливої необхідності, якби вона, вказуючи на межу їхнього розширення, водночас не вказувала й на невідворотну мить їхньої руйнації.






Розділ X
ПРОДОВЖЕННЯ


Політичне тіло можна вимірювати двома способами: за розміром території і за кількістю населення. Між цими двома мірами існує належна пропорція 1, якою визначаються справжні розміри держави. Державу створюють люди 2, а людей годує земля 3, отже, згадана пропорція полягає у тому, щоб ділянка землі була достатньою, аби дати засоби для існування своїм мешканцям, а мешканців стільки, скільки може прогодувати земля. Саме цією пропорцією визначається максимум тієї сили, яку може мати народ даної чисельності, бо якщо землі занадто багато, її захист вимагатиме великих витрат, обробіток буде недостатнім, а продукт —  надлишковим; це — найперша причина оборонних війн. Якщо ж землі не вистачає, то намагання поповнити цю нестачу ставить державу в повну залежність від її сусідів, і це є найпершою причиною

ce n’est pas le moindre talent du politique de trouver, entre les unes et les autres, la proportion la plus avantageuse à la conservation de l’Etat. On peut dire en général que les premières, n’étant qu’extérieures et relatives, doivent être subordonnées aux autres, qui sont internes et absolues; une saine et forte constitution est la première chose qu’il faut rechercher, et l’on doit plus compter sur la vigueur qui naît d’un bon gouvernement que sur les ressources que fournit un grand territoire.

Au reste, on a vu des Etats tellement constitués que la nécessité des conquêtes entrait dans leur constitution même, et que pour se maintenir ils étaient forcés de s’agrandir sans cesse. Peut-être se félicitaient-ils beaucoup de cette heureuse nécessité, qui leur montrait pourtant, avec le terme de leur grandeur, l’inévitable moment de leur chute.






Chapitre X
Suite


On peut mesurer un corps politique de deux manières; savoir, par l’étendue du territoire, et par le nombre du peuple, et il y a, entre l’une et l’autre de ces mesures, un rapport convenable pour donner à l’Etat sa véritable grandeur. Ce sont les hommes qui font l’Etat, et c’est le terrain qui nourrit les hommes; ce rapport est donc que la terre suffise à l’entretien de ses habitants, et qu’il y ait autant d’habitants que la terre en peut nourrir. C’est dans cette proportion que se trouve le maximum de force d’un /59/

наступальних війн. Кожен народ, становище якого є лише альтернативою між торгівлею і війною — внутрішньо слабкий, він залежить від своїх сусідів, від обставин, його існування завжди є несталим і коротким. Або він підкоряє інших і змінює своє становище, або підкоряється сам і зникає. Свою свободу він може зберегти лише завдяки тому, що є або дуже малим, або дуже великим.

Неможливо точно вирахувати ту пропорцію, за якої кількість землі і кількість людей взаємно відповідатимуть одна одній, — як через різницю у якості грунтів, їхній родючості, властивостях того, що на них вирощується, впливах клімату, так і через різницю темпераментів людей, які на цих землях проживають; тому одні можуть мало споживати у родючій країні, інші ж — багато в країні з неродючим грунтом. Слід також зважити на плодовитість жінок, на те, що робить країну більш або менш сприятливою для залюдненості та для чисельності населення, оскільки законодавець має можливість посприяти цьому своїми установленнями. Відтак, він повинен спиратися у своїх судженнях не на те, що бачить, а на те, що передбачає, і спинятися не на сучасному стані народонаселення, а на тому, якого воно повинне досягти природним шляхом. Нарешті, є безліч випадків, коли суто місцеві особливості дозволяють або вимагають займати землі більше, ніж видається необхідним. Так, гірські країни, де природа сприяє господарюванню, основою якого є ліси, пасовища і яке не вимагає великої праці, де, як засвідчує досвід, жінки більш плодовиті, ніж на рівнинах, і де переважає похила поверхня з невеликою кількістю рівних, єдино придатних для рослинництва ділянок, можуть мати великі розміри. Навпаки, приморські держави можуть обмежуватися лише узбережжям, навіть якщо воно — суцільні скелі і майже безплідні

nombre donné de peuple; car s’il y a du terrain de trop, la garde en est onéreuse, la culture insuffisante, le produit superflu; c’est la cause prochaine des guerres défensives; s’il n’y en a pas assez, l’Etat se trouve pour le supplément à la discrétion de ses voisins; c’est la cause prochaine des guerres offensives. Tout peuple qui n’a par sa position que l’alternative entre le commerce ou la guerre est faible en lui-même; il dépend de ses voisins, il dépend des événements; il n’a jamais qu’une existence incertaine et courte. Il subjugue et change de situation, ou il est subjugué et n’est rien. Il ne peut se conserver libre qu’à force de petitesse ou de grandeur.

On ne peut donner en calcul un rapport fixe entre l’étendue de terre et le nombre d’hommes qui se suffisent l’un à l’autre; tant à cause des différences qui se trouvent dans les qualités du terrain, dans ses degrés de fertilité, dans la nature de ses productions, dans l’influence des climats, que de celles qu’on remarque dans les tempéraments des hommes qui les habitent, dont les uns consomment peu dans un pays fertile, les autres beaucoup sur un sol ingrat.  Il faut encore avoir égard à la plus grande ou moindre fécondité des femmes, à ce que le pays peut avoir de plus ou moins favorable à la population, à la quantité dont le législateur peut espérer d’y concourir par ses établissements; de sorte qu’il ne doit pas fonder son jugement sur ce qu’il voit mais sur ce qu’il prévoit, ni s’arrêter autant à l’étal actuel de la population qu’à celui où elle doit naturellement parvenir. Enfin il y a mille occasions où les accidents particuliers du lieu exigent ou permettent qu’on embrasse plus de terrain qu’il ne parait nécessaire. /60/

піски, оскільки у цих державах рибальство може великою мірою замінити плоди землі, чоловіки повинні постійно перебувати неподалік один від одного, щоб давати відсіч піратам, та й від надлишків населення така держава може легко звільнитися, засновуючи колонії.

До цих умов, що визначають утворення народу, слід додати ще одну, яка не може замінити жодної іншої, але без якої усі інші нічого не варті. Йдеться про необхідність достатку і миру, бо час, коли упорядковується якась держава, подібний до часу, коли формується військовий підрозділ, — це час, коли утворюване ціле найменш здатне до опору і коли його найлегше знищити. Краще чинити опір за повного безладдя, аніж за вибудовування якогось ладу, коли кожного більше турбує власний ранг, а не спільна небезпека. Якщо у цей кризовий час стається війна, голодомор, бунт — держава неодмінно гине.

Не можна заперечити того, що немало урядів виникло саме у такі лихозвісні часи, але у цьому випадку йдеться про ті уряди, які й знищують державу. Узурпатори завжди намагаються робити все для настання таких неспокійних часів, або ж очікують на них, щоб, скориставшись страхом суспільства, провести згубні закони, яких народ ніколи б не схвалиЕ, якби мав змогу обміркувати їх холоднокровно. Вибір моменту для заснування держави є однією з найнадійніших ознак, за якими витвір законодавця можна відрізнити від витвору тирана 4.

То ж який народ спроможний створити законодавство? Той, який вже пов’язаний якоюсь відправною єдністю через походження, інтерес або домовленість, ще не несучи на собі справжнього ярма законів; той, який не має ані звичаїв, ані забобонів, що пустили глибоке коріння; той, який не боїться стати жертвою неспо-

Ainsi l’on s’étendra beaucoup dans un pays de montagnes, où les productions naturelles, savoir, les bois, les pâturages, demandent moins de travail, où l’expérience apprend que les femmes sont plus fécondes que dans les plaines, et où un grand sol incliné ne donne qu’une petite base horizontale, la seule qu’il faut compter pour la végétation. Au contraire, on peut se resserrer au bord de la mer, même dans des rochers et des sables presque stériles; parce que la pêche y peut suppléer en grande partie aux productions de la terre, que les hommes doivent être plus rassemblés pour repousser les pirates, et qu’on à d’ailleurs plus de facilité pour délivrer le pays, par les colonies, des habitants dont il est surchargé.

A ces conditions pour instituer un peuple, il en faut ajouter une qui ne peut suppléer à nulle autre, mais sans laquelle elles sont toutes inutiles, c’est qu’on jouisse de l’abondance et de la paix; car le temps où s’ordonne un Etat est, comme celui où se forme un bataillon, l’instant où le corps est le moins capable de résistance et le plus facile à détruire. On résisterait mieux dans un désordre absolu que dans un moment de fermentation, où chacun s’occupe de son rang et non du péril. Qu’une guerre, une famine, une sédition survienne en ce temps de crise, l’Etat est infailliblement renversé.

Ce n’est pas qu’il n’y ait beaucoup de gouvernements établis durant ces orages; mais alors ce sont ces gouvernements mêmes qui détruisent l’Etat. Les usurpateurs amènent ou choisissent toujours ces temps de troubles pour faire passer, à la faveur de l’effroi public, des lois destructives que le peuple n’adopterait jamais de sang-froid. Le choix du moment de l’institution est un des caractères les plus sûrs par lesquels on peut distinguer l’oeuvre du législateur d’avec celle du tyran. /61/

діваної навали; який, не беручи участі в суперечках сусідів, може сам протистояти кожному з них, або ж, спираючись на підтримку одного, відбити напад іншого; той, кожен з членів якого має змогу бути відомим усім іншим і у середовищі якого на людину не покладають більшого тягаря, аніж той, що не перевищує людських можливостей; той, який може обійтися без інших народів і без якого також може обійтися будь-який народ *; той, який не є ані багатим, ані бідним, і може сам задовольнити свої потреби; той, нарешті, що поєднує у собі знання прадавнього народу і слухняність народу нового. Створення законодавства ускладнює не так те, що слід встановити, як те, що слід знищити. Успіхи у цій справі є рідкісним явищем, тому що неможливо десь побачити поєднання природної простоти з потребами суспільства. Звісно, дуже важко зустріти випадок, коли збігаються всі ці умови. Через те не багато бачимо ми й добре конституйованих держав.

У Європі ще є країна, здатна прийняти законодавство, це острів Корсика 6. Хоробрість і невідступність, що допомогли цьому відважному народові повернути свою свободу і захистити її, вельми заслуговують на те, щоб якийсь мудрий чоловік навчив його, як цю свободу зберегти. Я маю якесь передчуття, що одного дня цей маленький острів здивує Європу.



* Якщо один із двох сусідніх народів не може обійтися без іншого, це спричиняє вельми важке становище першого народу і вельми небезпечне становище другого. Будь-яка мудра нація в подібному випадку намагалася б щонайшвидше звільнити іншу від цієї залежності. Республіка Тласкала, оточена з усіх боків Мексиканською імперією, вважала за краще обходитися зовсім без солі, аніж купувати її в мексиканців і навіть приймати її від них безкоштовно. Мудрі тласкаланці добре бачили таємну пастку, приховану за цією щедрістю. Вони зберегли свою свободу, і ця невеличка держава, оточена звідусіль цією великою імперією, стала у решті решт знаряддям її руйнації 5.



Quel peuple est donc propre à la législation? Celui qui, se trouvant déjà lié par quelque union d’origine, d’intérêt ou de convention, n’a point encore porté le vrai joug des lois; celui qui n’a ni coutumes ni superstitions bien enracinées; celui qui ne craint pas d’être accablé par une invasion subite, qui, sans entrer dans les querelles de ses voisins, peut résister seul à chacun d’eux, ou s’aider de l’un pour repousser l’autre; celui dont chaque membre peut être connu de tous, et où l’on n’est point forcé de charger un homme d’un plus grand fardeau qu un homme ne peut porter; celui qui peut se passer des autres peuples et dont tout autre peuple peut se passer * ; celui qui n’est ni riche ni pauvre et peut se suffire à lui-même; enfin celui qui réunit la consistance d’un ancien peuple avec la docilité d’un peuple nouveau. Ce qui rend pénible l’ouvrage de la législation est moins ce qu’il faut établir que ce qu’il faut détruire; et ce qui rend le succès si rare, c’est l’impossibilité de trouver la simplicité de la nature jointe aux besoins de la société. Toutes ces conditions, il est vrai, se trouvent difficilement rassemblées. Aussi voit-on peu d’Etats bien constitués.

Il est encore en Europe un pays capable de législation; c’est l’île de Corse. La valeur et la constance avec laquelle ce brave peuple a su recouvrer et défendre sa liberté



* Si de deux peuples voisins l’un ne pouvait se passer de l’autre, ce serait une situation très dure pour le premier et très dangereuse pour le second. Toute nation sage, en pareil cas, s’efforcera bien vite de délivrer l’autre de cette dépendance. La République de Thlascala enclavée dans l’empire du Mexique aima mieux se passer de sel que d’en acheter des Mexicains, et même que d’en accepter gratuitement. Les sages Thlascalans virent le piège caché sous cette libéralité. Ils se conservèrent libres, et ce petit Etat, enfermé dans ce grand empire, fut enfin l’instrument de sa ruine. /62/







Розділ XI
ПРО РІЗНІ СИСТЕМИ ЗАКОНОДАВСТВА


Якщо перейнятися питанням про те, у чому саме полягає найвище благо, яке повинне стати метою усієї системи законодавства, то відповідь слід обмежити двома головними цілями: свободою і рівністю. Свободою, тому що будь-яка партикулярна залежність означатиме, що держава позбавляється сили, рівновеликої цій залежності, і рівністю, тому що свобода не може існувати без неї.

Я вже говорив про те, що таке громадянська свобода 1; що ж до рівності, то під цим словом слід розуміти не те, що ступені багатства і влади <в суспільстві> є абсолютно однаковими, а те, що влада повинна стояти понад будь-якою формою насильства і завжди здійснюватися лише через відповідні повноваження і закони; що ж стосується багатства, то жоден громадянин не повинен бути настільки заможним, щоб мати змогу купити іншого громадянина, і жоден не повинен бути настільки бідним, щоб бути змушеним себе продавати *; цим передбачається обопільна поміркованість: сильних світу цього — щодо майна і впливу, а пересічних громадян — щодо пожадливості і заздрощів 2.

Ця рівність, скаже дехто, є химерою умоспоглядання і не може існувати на практиці. Але якщо вже зловживання неминучі, то хіба



* Ви хочете зробити державу міцною? Досягніть того, щоб крайні суспільні стани, наскільки це можливо, наблизилися один до одного, не миріться з існуванням ані тих, хто купається в розкошах, ані тих, хто просить милостині. Існування цих двох верств, які за своєю природою невіддільні одна від одної, є рівною мірою згубним для спільного блага; перша породжує підсобників тиранії, друга — тиранів; саме поміж ними розгортається торгівля суспільною свободою: один купує її, інший — продає.



mériterait bien que quelque homme sage lui apprit à la conserver. J’ai quelque pressentiment qu’un jour cette petite île étonnera l’Europe.






Chapitre XI
Des divers systèmes de Législation


Si l’on recherche en quoi consiste précisément le plus grand bien de tous, qui doit être la fin de tout système de législation, on trouvera qu’il se réduit à ces deux objets principaux, la liberté et l’égalité. La liberté, parce que toute dépendance particulière est autant de force ôtée au corps de l’Etat; l’égalité, parce que la liberté ne peut subsister sans elle.

J’ai déjà dit ce que c’est que la liberté civile; à l’égard de l’égalité, il ne faut pas entendre par ce mot que les degrés de puissance et de richesse soient absolument les mêmes, mais que, quant à la puissance, elle soif au-dessous de toute violence et ne s’exerce jamais qu’en vertu du rang et des lois, et, quant à la richesse, que nul citoyen ne soit assez opulent pour en pouvoir acheter un autre, et nul assez pauvre pour être contraint de se vendre*. Ce qui suppose du côté des grands modération de biens et de crédit, et du côté des petits, modération d’avarice et de convoitise.



* Voulez-vous donc donner à l’Etat de la consistance? rapprochez les degrés extrêmes autant qu’il est possible: ne souffrez ni des gens opulents ni des gueux. Ces deux états, naturellement inséparables, sont également funestes au bien commun; de l’un sortent les fauteurs de la tyrannie et de Vautre les tyrans; c’est toujours entre eux que se fait le trafic de la liberté publique; l’un l’achète et l’autre la vend. /63/



це означає, що їх не слід принаймні зменшувати? Саме тому, що сила повсякденності завжди прагне знищити рівність, сила законодавства завжди повинна прагнути її підтримати 3.

Але ці загальні цілі будь-якого гарного устрою повинні у кожній країні модифікуватися відносинами, що породжуються, як місцевими умовами, так і властивостями мешканців. Саме з урахуванням цих відносин слід призначати для кожного народу особливу систему устрою, котра була б найкращою, причому не сама по собі, а для тієї держави, для якої вона створена. Наприклад, коли грунт неродючий і безплідний або коли країна занадто тісна для своїх мешканців, оберніться в бік промисловості та мистецтва, чиї продукти ви зможете обміняти на продовольство, якого вам не вистачає. Навпаки, якщо ви мешкаєте на багатих рівнинах чи серед плодючих пагорбів, якщо грунт гарний, а населення не вистачає — віддайте усі свої зусилля землеробству, яке примножує людність, і викореніть мистецтва, які остаточно спустошили б країну, збираючи те незначне населення, яке вона має, лише у декількох її місцинах *. Якщо ви мешкаєте на просторому і зручному узбережжі, створіть численний флот, займіться торгівлею і мореплавством — ваше існування буде блискучим і коротким. Якщо ж море не омиває біля ваших берегів нічого, окрім майже неприступних скель, краще залишайтеся варварами і харчуйтесь рибою — — тоді ви житимете спокійніше, мабуть, краще і, напевне, щасливіше. Коротше кажучи, окрім максим, спільних для усіх, кожен народ має певний чинник особливого їх використання і створює законодавство,



* Ніякий розвиток зовнішньої торгівлі, — каже п. д’Аржансон, — не приносить для королівства у цілому нічого, окрім удаваної користі. Вона може збагатити деяких окремих осіб, нехай навіть декілька міст, проте нація у цілому нічого від неї не отримує, а становище народу не поліпшується.



Celle égalité, disent-ils, est une chimère de spéculation qui ne peut exister dans la pratique. Mais si l’abus est inévitable, s’ensuit-il qu’il ne faille pas au moins le régler? C’est précisément parce que la force des choses tend toujours à détruire l’égalité que la force de la législation doit toujours tendre à la maintenir.

Mais ces objets généraux de toute bonne institution doivent être modifiés en chaque pays par les rapports qui naissent, tant de la situation locale que du caractère des habitants, et c’est sur ces rapports qu’il faut assigner à chaque peuple un système particulier d’institution qui soit le meilleur, non peut être en lui-même, mais pour l’Etat auquel il est destiné. Par exemple le sol est-il ingrat et stérile, ou le pays trop serre pour les habitants? Tournez-vous du côté de l’industrie, et des arts, dont vous échangerez les productions contre les denrées qui vous manquent. Au contraire, occupez-vous de riches plaines et des coteaux fertiles? Dans un bon terrain, manquez-vous d’habitants? Donnez tous vos soins à l’agriculture qui multiplie les hommes, et chassez les arts qui ne feraient qu’achever de dépeupler le pays, en attroupant sur quelques points du territoire le peu d’habitants qu’il a *. Occupez-vous des rivages étendus et commodes? Couvrez la mer de vaisseaux, cultivez le commerce et la navigation; vous aurez une existence brillante et courte. La  mer ne baigne-t-elle sur vos côtes que des rochers presque inaccessibles? Restez barbares et ichtyo-



* Quelque branche de commerce extérieur, dit M. d’Argenson, ne répand guère qu’une fausse utilité pour un royaume en général elle peut enrichir quelques particuliers, même quelques villes mais la nation entière n’y gagne rien, et le peuple n’en est pas mieux. /64/



властиве виключно для себе. Саме тому євреї у давнину, араби ж ще не так давно вважали головним для себе релігію, афіняни  — літературу, Карфаген і Тир — торгівлю, Родос — мореплавство, Спарта  — війну, а Рим — чесноту. Автор Духа законів на великій кількості прикладів показав те мистецтво, за допомогою якого законодавець регулює державний устрій відповідно до кожної з цих цілей 4.

Держава тоді набуває справді надійної і тривкої конституції, коли дотримання звичаїв кожного разу забезпечує узгодженість природних відносин з законами і коли другі лише, так би мовити, обгрунтовують, наслідують і очищують перші 5. Але якщо законодавець, помилившись щодо своєї мети, обере принцип, відмінний від того, який народжується з природи речей, коли перший схилятиме до рабства, а другий — до свободи, перший —  до багатства, а другий — до численності населення, перший — до миру, другий — до завоювань, тоді ми побачимо як потроху послаблюються закони, а конституція держави погіршується; держава тоді невпинно страждатиме від заворушень, аж поки не загине чи не зміниться і поки непереможна природа не відновить своєї влади.






Розділ XII
РОЗПОДІЛ ЗАКОНІВ


Щоб упорядкувати ціле, або надати найкращу можливу форму республіці, слід узяти до розгляду багато відношень. По-перше, дію <політичного> тіла у цілому, спрямовану на самого себе, тобто відношення цілого до цілого, або суверена до держави; саме ж це

pliages; vous en vivrez plus tranquilles, meilleurs peut-être, et sûrement plus heureux. En un mot, outre les maximes communes à tous, chaque peuple renferme en lui quelque cause qui les ordonne d’une manière particulière et rend sa législation propre à lui seul. C’est ainsi au’autrefois les Hébreux et récemment les Arabes ont eu pour principal objet la religion, les Athéniens les lettres, Carthage et Tyr le commerce, Rhodes la marine, Sparte la guerre, et Rome la vertu. L’auteur de L’Esprit des lois a montré dans des foules d’exemples par quel art le législateur dirige l’institution vers chacun de ces objets.

Ce qui rend la constitution d’un Etat véritablement solide et durable, c’est quand les convenances sont tellement observées que les rapports naturels et les lois tombent toujours de concert sur les mêmes points, et que celles-ci ne font, pour ainsi dire, qu assurer, accompagner, rectifier les autres. Mais si le législateur, se trompant dans son objet, prend un principe différent de celui qui naît de la nature des choses, que l’un tende à la servitude et l’autre à la liberté, l’un aux richesses, l’autre à la population, l’un à la paix, l’autre aux conquêtes, on verra les lois s’affaiblir insensiblement, la co stitution s’altérer, et l’Etat ne cessera d’être agité jusqu’à ce qu’il soit détruit ou changé, et que l’invincible nature ait repris son empire.






Chapitre XII
Division des Lois


Pour ordonner le tout, ou donner la meilleure forme possible à la chose publique, il /65/

відношення, як ми далі побачимо, складається з відношень проміжних термінів 1.

Закони, які регулюють це відношення, мають назву політичних законів, або іменуються також засадничими, і — небезпідставно, якщо вони мудрі. Адже оскільки для кожної держави існує лише один спосіб гарного впорядкування, то народ, що його відкрив, повинен його дотримуватися. Але якщо встановлений порядок є поганим, з яких підстав слід було б тоді визнавати засадничими закони, котрі заважають йому бути гарним? А втім, за будь-яких обставин народ завжди має владу змінювати навіть найкращі свої закони, бо навіть якщо йому подобається заподіювати зло самому собі, хто має право стати йому на заваді?

Другим відношенням є відношення членів між собою або з усім <політичним> тілом. У першому випадку це відношення повинне бути настільки малим, а в другому — настільки великим, наскільки це можливо, аби кожен громадянин завжди перебував у повній незалежності від усіх інших і у цілковитій залежності від спільноти громадян, а цього досягають завжди одними й тими ж засобами, бо лише сила держави породжує свободу її членів. Саме від цього другого відношення походять громадянські закони 2.

Можна розглянути третій різновид відношень між людиною і законом, а саме непослух, що тягне за собою покарання. Він є причиною встановлення карних законів, котрі, у своїй основі, — не стільки якийсь особливий різновид законів, скільки санкція, що накладається усіма іншими законами.

До цих трьох різновидів законів додається четвертий, найважливіший з усіх, викарбуваний не на мармурі чи бронзі, а в серцях громадян, — той, що створює істинну конституцію держави, що-

y a diverses relations à considérer. Premièrement l’action du corps entier agissant sur lui-même, c’est-à-dire le rapport du tout au tout, ou du souverain à l’Etat, et ce rapport est composé de celui des termes intermédiaires, comme nous le verrons ci-après.

Les lois qui règlent ce rapport portent le nom de. lois politiques, et s’appellent aussi lois fondamentales, non sans quelque raison si ces lois sont sages. Car s’il n’y a dans chaque Etat qu’une bonne manière de l’ordonner; le peuple qui l’a trouvée doit s’y tenir: mais si l’ordre établi est mauvais, pourquoi prendrai t-on pour fondamentales des lois qui l’empêchent d’être bon? D’ailleurs, en tout état de cause, un peuple est toujours le maître de changer ses lois, même les meilleures; car s’il lui plaît de se faire mal à lui-même, qui estce qui a droit de l’en empêcher?

La seconde relation est celle des membres entre eux ou avec le corps entier, et ce rapport doit être au premier égard aussi petit et au second aussi grand qu’il est possible: en sorte que chaque citoyen soit dans une parfaite indépendance de tous les autres, et dans une excessive dépendance de la Cité; ce qui se fait toujours par les mêmes moyens; car il n’y a que la force de l’Etat qui fasse la liberté de ses membres. C’est de ce deuxième rapport que naissent les lois civiles.

On peut considérer une troisième sorie de relation entre l’homme et la loi, savoir celle de la désobéissance à la peine, et celle-ci donne lieu à l’établissement des lois criminelles, qui dans le fond sont moins une espèce particulière de lois que la sanction de toutes les autres.

A ces trois sortes de lois, il s’en joint une quatrième, la plus importante de toutes; /66/

денно набуває нових сил, оживляє чи доповнює інші закони, коли вони застарівають чи згасають, зберігає серед народу дух його <політичного> устрою, і непомітно перетворює силу звички на силу влади. Я маю на увазі нрави, звичаї і особливо опінію; це — невідома нашим політикам частина <законодавства>, від якої, втім, залежить успіх усіх інших; для великого законодавця вона є предметом таємного опікування, тоді як зовні видається, ніби його діяльність обмежується виробленням партикулярних регламентацій, котрі насправді є лише аркою того склепіння, непорушний замок якого в решті решт утворюють нрави, що народжуюються повільніше 3.

З-поміж цих різних класів законів моєї теми стосуються лише закони політичні, які конституюють форму урядування.

qui ne se grave ni sur le marbre ni sur l’airain, mais dans les coeurs des citoyens; qui fait la véritable constitution de l’Etat; qui prend tous les jours de nouvelles forces; qui, lorsque les autres lois vieillissent ou s’éteignent, les ranime ou les supplée, conserve un peuple dans l’esprit de son institution, et substitue insensiblement la force de l’habitude à celle de l’autorité. Je parle des moeurs, des coutumes, et surtout de l’opinion; partie inconnue à nos politiques, mais de laquelle dépend le succès de toutes les autres; partie dont le grand législateur s’occupe en secret, tandis qu’il paraît se borner à des règlements particuliers qui ne sont que le cintre de la voûte, dont les moeurs, plus lentes à naître, forment enfin l’inébranlable clef.

Entre ces diverses classes, les lois politiques, qui constituent la forme du gouvernement, sont la seule relative à mon sujet. /67/









Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.