Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Жан-Жак Руссо. Про суспільну угоду, або принципи політичного права. — К., 2001. — С. 67-120.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки






КНИГА III


Перш ніж говорити про різні форми урядування, спробуймо зафіксувати точний смисл цього слова, який досі ще не було роз’яснено прийнятним чином 1.





Розділ I
ПРО УРЯДУВАННЯ ВЗАГАЛІ


Попереджаю читача, що цей розділ слід читати без поспіху і що мені невідоме мистецтво бути зрозумілим для того, хто не хоче бути уважним 1.

Будь-яка вільна дія має два фактори, які сприяють її здійсненню: один із них — моральний, або воля, що детермінує акт, другий — фізичний, або та сила, що виконує його. Коли я йду до якогось предмета, потрібно, по-перше, щоб я хотів до нього йти, і, по-друге, щоб мене туди несли мої ноги. Якби паралітик хотів побігти, а людина, що має прудкі ноги, ні, то обоє так і не зрушили б з місця. Політичне тіло має такий самий рушій: в ньому також розрізняють силу і волю, остання має назву влади законодавчої, перша  — влади виконавчої. Ніщо у політичному тілі не відбувається чи не повинне відбуватися без їхнього схвалення.


LIVRE III


Avant de parler des diverses formes de gouvernement, tâchons de fixer le sens précis de ce mot, qui n’a pas encore été fort bien expliqué.





Chapitre I
Du gouvernement en général


J’avertis le lecteur que ce chapitre doit être lu posément, et que je ne sais pas l’art d’être clair pour qui ne veut pas être attentif.

Toute action libre a deux causes qui concourent à la produire, l’une morale, savoir la volonté qui détermine l’acte, l’autre physique, savoir la puissance qui l’exécute. Quand je marche vers un objet, il faut premièrement que j’y veuille aller; en second lieu, que mes pieds m’y portent. Qu’un paralytique veuille courir, qu’un homme agile ne le veuille pas, tous deux resteront en place. Le corps politique a les mêmes mobiles; on y distingue de même la force et la volonté, celle-ci sous le nom de puissance législative, l’autre sous le  nom de puissance exécutive. Rien ne s’y fait ou ne s’y doit faire sans leur concours.

Nous avons vu que la puissance législative appartient au peuple, et ne peut appartenir qu’à lui. Il est aisé de voir au contraire, par les principes ci-devant établis, que la puissance executive ne peut appartenir à la généralité comme législatrice ou souveraine; parce que /68/

Ми бачили, що законодавча влада належить народові і, окрім нього, нікому належати не може. Легко побачити, що виконавча влада, навпаки, коли виходити з щойно проголошених принципів 2, не може належати загалові, як Законодавиця чи суверенна <влада>, оскільки ця влада здійснює лише партикулярні акти, котрі не належать ані до компетенції закону, ані, внаслідок цього, до компетенції суверена, усі акти якого можуть бути лише законами.

Таким чином, суспільна сила потребує власного агента, котрий би її об’єднав і привів у дію відповідно до вказівок загальної волі, підтримував би спілкування між державою і сувереном, виконував би певним чином як суспільна особа те, що в людині забезпечується через поєднання душі й тіла. Ось такою є в державі основа уряду, якого недоречно плутати з сувереном, бо стосовно останнього уряд є лише служителем.

Отже, що таке уряд? Тіло-посередник, створене для взаємоспілкування підданих і суверена і покликане приводити у дію закони, а також підтримувати як громадянську, так і політичну свободу.

Члени цієї корпорації звуться магістратами або королями, себто урядовцями; корпорація ж у цілому називається принцепсом *. Відтак ті, хто стверджує, що акт, через який народ виявляє покору своїм провідникам, не є угодою, безумовно мають рацію 3 Це — ніщо інше, як доручення, посада, обійнявши яку прості служителі суверена здійснюють від його імені ту владу, депозитаріями якої він їх зробив, і яку він може обмежити, модифікувати або забрати коли завгодно. Відчуження такого права несумісне з природою суспільного тіла 4 і суперечить самій меті об’єднання  <людей у суспільство>.



* Саме так у Венеції колегію називають ясновельможним принцепсом, навіть коли у ній не бере участі дож.



cette puissance ne consiste qu’en des actes particuliers qui ne sont point du ressort de la loi, ni par conséquent de celui du souverain, dont tous les actes ne peuvent être que des lois.

Il faut donc à la force publique un agent propre qui la réunisse et la mette en oeuvre selon les directions de la volonté générale, qui serve à la communication de l’Etat et du souverain, qui fasse en quelque sorte dans la personne publique ce que fait dans l’homme l’union de l’âme et au corps. Voilà quelle est dans l’Etat la raison du gouvernement, confondu mal à propos avec le souverain, dont il n’est que le ministre.

Qu’est-ce donc que le gouvernement? Un corps intermédiaire établi entre les sujets et le souverain pour leur mutuelle correspondance, chargé de. l’exécution des lois et du maintien de la liberté, tant civile que politique.

Les membres de ce corps s’appellent magistrats ou rois, c’est-à-dire gouverneurs, et le corps entier porte le nom de prince *. Ainsi ceux qui prétendent que l’acte par lequel un peuple se soumet à des chefs n’est point un contrat ont grande raison. Ce n’est absolument qu’une commission, un emploi dans lequel, simples officiers du souverain, ils exercent en son nom le pouvoir dont il les a faits dépositaires, et qu’il peut limiter, modifier et reprendre quand il lui plaît, l’aliénation d un tel droit étant incompatible avec là nature du corps social, et contraire au but de l’association.

J’appelle donc gouvernement ou suprême administration l’exercice légitime de la puissance exécutive, et prince ou magistrat l’homme ou le corps chargé de cette administration.



* C’est ainsi qu’à Venise on donne au collège le nom de sérénissime Prince, même quand le Doge n’y assiste pas. /69/



Отже, урядуванням, або найвищою адміністрацією я називаю законне здійснення виконавчої влади, а принцепсом або магістратом — людину чи корпорацію, на яких покладене це адміністрування.

Саме уряд містить у собі ті опосередковуючі сили, відношення між якими утворюють відношення цілого до цілого, або суверена до держави. Це останнє відношення можна репрезентувати як відношення крайніх членів безперервної пропорції, середнім пропорційним якої є уряд. Уряд отримує від суверена накази, які потім передає народові, і для того, щоб держава перебувала у сталій рівновазі, потрібно, щоб після зведення до простішого вигляду існувала рівність між здобутком, або владою уряду і здобутком, або владою громадян, суверенних, з одного боку, і підданих — з іншого.

Окрім цього, неможливо змінити якогось одного з трьох членів, не порушивши тієї ж миті усієї пропорції. Якщо суверен хоче урядувати, або якщо магістрат прагне створювати закони, або якщо піддані відмовляються підкорятися — замість порядку настає безладдя, сила і воля вже не діють узгоджено, а держава, через розпад зв’язків, котрі підтримували її раніше, впадає або у деспотизм, або в анархію. Нарешті, так само, як для кожного відношення є лише одне середнє пропорційне, так і для держави існує лише один можливий уряд, але оскільки безліч подій можуть змінити відношення, притаманні даному народові, то різні уряди можуть підходити не лише різним народам, а й одному й тому ж народові у різний час

Аби спробувати сформулювати ідею тих різних відношень, які можуть панувати між цими двома крайніми членами пропорції, я візьму за приклад кількість народу, як відношення, що є більш легким для пояснення.

Припустимо, держава налічує десять тисяч громадян. Суверен

C’est dans le gouvernement que se trouvent les forces intermédiaires, dont les rapports composent celui du tout au tout ou du souverain à l’Etat. On peut représente/ ce dernier rapport par celui des extrêmes d’une proportion continue, dont la moyenne proportionnelle est le gouvernement. Le gouvernement reçoit du souverain les ordres qu’il donne ou peuple, et pour que l’Etat soit dans un bon équilibre il faut, tout compensé, qu’il y ait égalité entre le produit ou la puissance du gouvernement pris en lui-même et le produit ou la puissance des citoyens, qui sont souverains d’un côté et sujets de l’autre.

De plus, on ne saurait altérer aucun des trois termes sans rompre à l’instant la proportion. Si le souverain veut gouverner, ou si le magistrat veut donner des lois, ou si les sujets refusent d’obéir, le désordre succède à la règle, la force et la volonté n’agissent plus de concert, et l’Etat dissous tombe ainsi dans le despotisme ou dans l’anarchie. Enfin comme il n’y a qu’une moyenne proportionnelle entre chaque rapport, il n’y a non plus qu’un bon gouvernement possible dans un Etat. Mais comme mille événements peuvent changer les rapports d’un peuple, non seulement différents gouvernements peuvent être bons à divers peuples, mais au même peuple en différents temps.

Pour tâcher de donner une idée des divers rapports qui peuvent régner entre ces deux extrêmes, je prendrai pour exemple le nombre du peuple, comme un rapport plus facile à exprimer.

Supposons que l’Etat soit composé de dix mille citoyens. Le souverain ne peut être considéré que collectivement et en corps. Mais chaque particulier en qualité de sujet est consi- /70/

може розглядатися лише колективно і у повному складі, проте кожна приватна особа у якості підданого розглядається як індивід: отже, суверен так відноситься до підданого, як десять тисяч до одного; тобто кожному членові держави належить лише одна десятитисячна частка суверенної влади, хоча б сам він був цілковито підпорядкованим їй. Якщо б народ складався із ста тисяч осіб, становище підданих не змінилося б, і кожен з них так само ніс би на собі увесь тягар влади законів, тоді як його законодавчий голос, зменшений до однієї стотисячної, мав би у десять разів менший вплив на їх вироблення. У той час, як підданий постійно становить одиницю, відношення суверена до нього збільшується пропорційно до збільшення кількості громадян. Звідси випливає, що чим більшою стає держава, тим меншою — свобода.

Коли я кажу, що відношення збільшується, я маю на увазі, що воно віддаляється від рівності. Таким чином, чим більшим є відношення в розумінні математиків, тим меншим воно є у звичайному розумінні: у першому випадку відношення, з точки зору кількості, вимірюється коефіцієнтом, а у другому, з точки зору тотожності, оцінюється через подібність.

Відтак, чим менше окремі волі (тобто нрави) співвідносяться із загальною волею (тобто із законами), тим більшою повинна бути сила, яка підкоряє їх цій волі. Отже, щоб бути гарним, уряд повинен ставати відносно сильнішим відповідно до того, як народ стає численнішим.

З іншого боку, збільшення держави створює для депозиторів суспільної влади більше спокус і засобів для зловживання своєю владою, а тому, чим більшу силу повинен мати уряд для стримування народу, тим більше її, у свою чергу, повинен мати суверен, аби стри-

déré comme individu. Ainsi le souverain est au sujet comme dix mille est à un. C’est-à-dire que chaque membre de l’Etat n’a pour sa part que la dix millième partie de l’autorité souveraine, quoiqu’il lui soit soumis tout entier. Que le peuple soit composé de cent mille hommes, l’état des sujets ne change pas, et chacun porte également tout l’empire des lois, tandis que son suffrage, réduit à un cent millième, a dix fois moins d’influence dans leur rédaction. Alors le sujet restant toujours un, le rapport du souverain augmente en raison du nombre des citoyens. D’où il suit que plus l’Etat s’agrandit, plus la liberté diminue.

Quand je dis que le rapport augmente, j’entends qu’il s’éloigne de l’égalité. Ainsi plus le rapport est grand dans l’acception des géomètres, moins il y a de rapport dans l’acception commune; dans la première le rapport considéré selon la quantité se mesure par l’exposant, et dans l’autre, considéré selon l’identité, il s’estime par la similitude.

Or moins les volontés particulières se rapportent à la volonté générale, c’est-à-dire les moeurs aux lois, plus la force réprimante doit augmenter. Donc le gouvernement, pour être bon, doit être relativement plus fort à mesure que le peuple est plus nombreux.

D’un autre côté, l’agrandissement de  l’Etat donnant aux dépositaires de l’autorité publique plus de tentations et de moyens d’abuser de leur pouvoir, plus le gouvernement doit avoir de force pour contenir le peuple, plus le souverain doit en avoir à son tour pour contenir le gouvernement. Je ne parle pas ici d’une force absolue, mais de la force relative des diverses parties de l’Etat.

Il suit de ce double rapport que la proportion continue entre le souverain, le prince et le peuple n’est point une idée arbitraire, mais une conséquence nécessaire de la nature /71/

мувати уряд. Я веду тут мову не про абсолютну силу, а про відносні сили різних частин держави.

З цього подвійного відношення 5 випливає, що безперервна пропорція між сувереном, принцепсом і народом — не якесь довільне уявлення, а необхідний результат природи політичного тіла. Іншим висновком є те, що коли один із членів пропорції, а саме народ як підданий, є незмінним і репрезентується як одиниця, то щоразу, коли подвійне відношення зростає або зменшується, просте відношення зростає або зменшується подібно до нього, а через це змінюється середній член. Це наочно показує, що не може бути єдиної і абсолютної конституції уряду, навпаки, урядів, різних за природою, може існувати стільки ж, скільки існує різних за розмірами держав.

Якщо хтось скаже, бажаючи висміяти цю систему, що для знаходження середнього пропорційного і формування урядової корпорації цілком достатньо, за моїми словами, просто здобути квадратний корінь від кількості народу 6, я відповім, що вдався тут до кількості лише для прикладу, що співвідношення, про яке йдеться, не вимірюється тільки кількістю людей, а здебільшого кількістю дії, яка залежить від безлічі чинників, при цьому, зрештою, я усвідомлюю, хоча й запозичив дещо з математичних термінів аби пояснити мою думку у небагатьох словах, що математична точність відсутня там, де йдеться про моральні величини.

Уряд — зменшена копія того політичного тіла, часткою якого він є. Це — моральна особа, наділена певними здатностями, активна як суверен, пасивна як держава, і така, що її можна розкласти на інші подібні співвідношення, внаслідок чого виникне нова пропорція, у ній — ще одна, і так, відповідно до ієрархії владних установ, триватиме доти, доки не дістанемося неподільного середнього члена, тобто

du corps politique. Il suit encore que l’un des extrêmes, savoir le peuple comme sujet, étant fixe et représenté par l’unité, toutes les fois que la raison doublée augmente ou diminue, la raison simple augmente ou diminue semblablemenl, et que par conséquent le moyen terme est changé. Ce qui fait voir qu’il n’y a pas une constitution de gouvernement unique et absolue, main qu’il peut y avoir autant de gouvernements différents en nature que d’Etats différents en grandeur.

Si, tournant ce système en ridicule, on disait que pour trouver cette moyenne proportionnelle et former le corps du gouvernement il ne faut, selon moi, que tirer /a racine carrée du nombre du peuple, je répondrais que je ne prends ici ce nombre que pour un exemple, que les rapports dont je parle ne ne mesurent pas seulement par le nombre des hommes, mais en général par la quantité d’action, laquelle se combine par des multitudes de causes, qu’au reste, si, pour m’exprimer en moins de paroles, j’emprunte un moment des termes de géométrie, je n’ignore pas, cependant, que la précision géométrique n’a point lieu dans les quantités morales.

Le gouvernement est en petit ce que le corps politique qui le renferme est en grand. C’est une personne morale douée de certaines facultés, active comme le souverain, passive comme l’Etat, et qu’on peut décomposer en d’autres rapports semblables, d’où naît par conséquent une nouvelle proportion, une autre encore dans celle-ci selon l’ordre des tribunaux, jusqu’à ce qu’on arrive à un moyen terme indivisible, c’est-à-dire à un seul chef ou magistrat suprême, qu’on peut se représenter au milieu de cette progression, comme l’unité entre la série des fractions et celle des nombres. /72/

одного-єдиного провідника чи найвищого магістрата, якого можна уявити у цій прогресії як одиницю, що розташована між рядом дробів і рядом цілих чисел.

Аби не утруднювати себе цим примноженням членів, ми задовольнимося розглядом уряду як нового тіла у межах держави, яке є відмінним від народу й від суверена і служить посередником між ними.

Ці два тіла мають ту суттєву різницю, що держава існує сама собою, а уряд — лише завдяки суверенові. Таким чином, панівна воля принцепса є або повинна бути загальною волею або законом; її сила є лише суспільною силою, сконцентрованою у принцепсові: щойно він забажає видати лише від свого імені якийсь абсолютний і самочинний акт, як зв’язок цілого почне послаблюватися. Якщо ж, врешті, станеться так, що особлива воля принцепса буде активнішою від волі суверена, і він використовуватиме ту суспільну силу, яка є у його руках, для підкорення <суспільства> цій своїй волі (так, що існуватиме ніби два суверени: один — за правом, інший за — фактичним становищем), тієї ж миті суспільна єдність зникне і політичне тіло розпадеться 7.

Однак для того, щоб урядове тіло мало існування, реальне життя, яке відрізняло б його від тіла державного, щоб усі його члени могли діяти узгоджено і відповідати тій меті, для якої його створено, йому потрібне <своє> осібне я, спільна чутливість членів, сила, власна воля, спрямована на його збереження. Це осібне існування передбачає асамблеї, ради, владу обговорювати і вирішувати, права, титули, привілеї, що належать виключно принцепсові і роблять становище магістрата тим більш почесним, чим більш воно є обтяжливим. Вельми нелегко так розташувати це підпорядковане тіло в межах <суспільного> цілого, щоб воно, стверджуючи власну конституцію, не зашкоджу-

Sans nous embarrasser dans cette multiplication de termes, contenions-nous de considérer le gouvernement comme un nouveau corps dans l’Etat, distinct du peuple et du souverain, et intermédiaire entre l’un et l’autre.

Il y a cette différence essentielle entre ces deux corps, que l’Etat existe par lui-même, et que le gouvernement n’existe que par le souverain. Ainsi la volonté dominante du prince n’est ou ne doit être que la volonté générale ou la loi, sa force n’est que la force publique concentrée en lui, sitôt qu’il veut tirer de lui-même quelque acte absolu et indépendant, la liaison du tout commence à se relâcher. S’il arrivait enfin que le prince eût une volonté particulière plus active que celle du souverain, et qu’il usât pour obéir à cette volonté particulière de la force publique qui est dans ses mains, en sorte qu’on eût, pour ainsi dire, deux souverains, l’un de droit et l’autre de fait; à l’instant l’union sociale s’évanouirait, et le corps politique serait dissous.

Cependant pour que le corps du gouvernement ail une existence, une vie réelle qui le distingue du corps de l’Etat, pour que tous ses membres puissent agir de concert et répondre à la fin pour laquelle il est institué, il lui faut un moi particulier, une sensibilité commune à ses membres, une force, une volonté propre qui tende à sa conservation. Cette existence particulière suppose des assemblées, des conseils, un pouvoir de délibérer, de résoudre, des droits, des titres, des privilèges qui appartiennent au prince exclusivement, et qui rendent la condition du magistrat plus honorable à proportion qu’elle est plus pénible. Les difficultés sont dans la manière d’ordonner dans le tout ce tout subalterne, de sorte qu’il n’altère point la constitution générale en affermissant la sienne, qu’il distin-/73/

вало загальній, завжди розрізняло свою осібну силу, призначену для самозбереження, і суспільну силу, призначену для збереження держави, коротше кажучи, щоб воно було готове пожертвувати собою задля народу, а не народом задля себе.

Втім, хоча б штучне тіло уряду і було витвором іншого штучного тіла і, у певному сенсі, жило життям виключно запозиченим і підпорядкованим, це не повинно заважати його спроможності діяти більш-менш  рішуче або більш-менш швидко, тобто, якщо буде дозволеним такий вираз, мати більш-менш міцне здоров’я. Нарешті, безпосередньо не відхиляючись від мети, втіленої у його устрої, воно все ж може певною мірою віддалятися від неї —  залежно від способу, у який його було конституйовано.

Всі ці розбіжності й породжують ті різні відношення, які повинні існувати між урядом і тілом держави — залежно від тих випадкових і партикулярних відношень, через які зазнає змін сама держава. Бо часто найкращий сам по собі уряд може стати найпорочнішим, якщо притаманні йому відношення не будуть пристосовані до вад політичного тіла, якому він належить.





Розділ II
ПРО ПРИНЦИП, ЩО КОНСТИТУЮЄ РІЗНІ ФОРМИ УРЯДУ


Щоб показати загальну причину цих розбіжностей, слід спочатку розрізнити принцепса і уряд, як я щойно розрізнив державу і суверена.

gue toujours sa force particulière destinée à sa propre conservation de la force publique destinée à la conservation de l’Etat, et qu’en un mot il soit toujours prêt à sacrifier le gouvernement au peuple et non le peuple au gouvernement.

D’ailleurs, bien que le corps artificiel du gouvernement soit l’ouvrage d’un autre corps artificiel, et qu’il n’ait en quelque sorte qu’une vie empruntée et subordonnée, cela n’empêche pas qu’il ne puisse agir avec plus ou moins de vigueur ou de célérité, jouir, pour ainsi dire, d’une santé plus ou moins robuste. Enfin sans s’éloigner directement du but de son institution, il peut s’en écarter plus ou moins, selon la manière dont il est constitué.

C’est de toutes ces différences que naissent les rapports divers que le gouvernement doit avoir avec le corps de l’Etat, selon les rapports accidentels et particuliers par lesquels ce même Etat est modifié. Car souvent le gouvernement le meilleur en soi deviendra le plus vicieux, si ses rapports ne sont altérés selon les défauts du corps politique auquel il appartient.





Chapitre II
Du principe qui constitue les diverses formes de gouvernement


Pour exposer la cause générale de ces différences, il faut distinguer ici le prince et le gouvernement, comme j’ai distingué ci-devant l’Etat et le souverain.

Le corps du magistrat peut être composé d’un plus grand ou moindre nombre de membres. Nous avons dit que le rapport du souverain aux sujets était d’autant plus grand que /74/

Корпорація магістратів може складатися з більшої або меншої кількості членів. Ми казали вже, що відношення суверена до підданих буде тим більшим, чим численнішим буде народ; і, за очевидною аналогією, ми можемо сказати те саме про відношення між урядом і магістратами 1.

Однак сукупна сила уряду, яка завжди є силою держави, залишається незмінною: звідси випливає, що чим більше її витрачається на членів уряду, тим менше її залишається для потреб усього народу.

Отже, чим більше магістратів, тим слабший уряд 2. Оскільки це положення є засадничим, спробуємо роз’яснити його краще.

В особі магістрате можна вирізнити три волі, суттєво відмінних одна від одної: по-перше, власну волю індивіда, яка прагне лише своєї партикулярної вигоди; по-друге, спільну для усіх магістратів волю, котра стосується лише вигоди принцепса і котру можна назвати корпоративною волею, що є загальною стосовно уряду і партикулярною стосовно держави, частину якої складає уряд; по-третє, волю народу, або суверенну волю, котра є загальною як стосовно держави, що розглядається як ціле, так і стосовно уряду, що розглядається як частина цілого.

За досконалого законодавства партикулярна, або індивідуальна воля не повинна важити нічого, корпоративній волі уряду слід бути жорстко підпорядкованою, а, відтак, загальна або суверенна воля завжди буде панівною і становитиме єдине правило для всіх інших.

Згідно з природним порядком речей, ці різні волі, навпаки, будуть тим активнішими, чим більшою буде їхня концентрація: таким чином, загальна воля завжди буде найслабшою, корпоративна посідатиме другий ранг, а партикулярна — найперший; так само і в уряді, кожен магістрат є перш за все самим собою, потім магістратом і

le peuple était plus nombreux, et par une évidente analogie nous en pouvons dire autant du gouvernement à l’égard des magistrats.

Or la force totale du gouvernement, étant toujours celle de l’Etat, ne varie point: d’où il suit que plus il use de cette force sur ses propres membres, moins il lui en reste pour agir sur tout le peuple.

Donc plus les magistrats sont nombreux, plus le gouvernement est faible. Comme cette maxime est fondamentale, appliquons-nous à la mieux éclaircir.

Nous pouvons distinguer dans la personne du magistrat trois volontés essentiellement différentes. Premièrement la volonté propre de l’individu, qui ne tend qu’à son avantage particulier, secondement la volonté commune des magistrats, qui se rapporte uniquement à l’avantage du prince, et qu’on peut appeler volonté de corps, laquelle est générale par rapport au gouvernement, et particulière par rapport à l’Etat, dont le gouvernement fait partie; en troisième lieu, la volonté du peuple ou la volonté souveraine, laquelle est générale, tant par rapport à l’Etat considéré comme le tout que par rapport au gouvernement considéré comme partie du tout.

Dans une législation parfaite, la volonté particulière ou individuelle doit être nulle, la volonté de corps propre au gouvernement très subordonnée, et par conséquent la volonté générale ou souveraine toujours dominante et la règle unique de toutes les autres.

Selon l’ordre naturel, au contraire, ces différentes volontés deviennent plus actives à mesure qu’elles se concentrent. Ainsi la volonté générale est toujours la plus faible, la /75/

вже потім громадянином; ця послідовність є діаметрально протилежною тій, якої вимагає суспільний лад.

Коли це так, то урядова влада повинна перебувати в руках лише однієї людини; у цьому випадку партикулярна і корпоративна воля ’ досконало поєднуються і остання сягає найвищого рівня інтенсивності, якого тільки може досягти. Отже, оскільки від ступеня інтенсивності волі залежить її здатність розпоряджатися силою, а сукупна сила уряду незмінна, то звідси випливає, що найдієвішим буде уряд, який складається з однієї-єдиної особи.

Спробуймо, навпаки, поєднати урядову владу із законодавчою. Зробімо принцепсом суверена, а усіх громадян — магістратами: тоді корпоративна воля, поєднана з волею загальною, не матиме більшої активності, ніж остання, і залишить партикулярній волі усю її силу. Таким чином, уряд, завжди маючи одну й ту ж абсолютну силу, сягне мінімуму своєї відносної сили або дієвості.

Ці співвідношення є незаперечними, і подальший розгляд ще більше це підтверджує. Очевидно, наприклад, що кожен магістрат є активнішим у межах своєї корпорації, аніж кожен громадянин у межах своєї 3, відтак партикулярна воля має більший вплив на урядові акти, ніж на акти суверена, бо кожен магістрат майже повсякчасно виконує якусь урядову функцію, тоді як кожен окремий громадянин позбавлений будь-якої з функцій суверенітету. Втім, з розширенням держави, збільшується її реальна сила, хоча й не строго пропорційно до цього розширення. Але якщо держава залишається такою, як була, збільшення кількості магістратів буде марною справою. Уряд не здобуде від того більшої реальної сили, оскільки остання є силою держави, отож її величина завжди є однаковою. Тому відносна сила або дієвість уряду зменшуватиметься без збільшення його реальної сили.

volonté de corps a le second rang, et la volonté particulière le premier de tous: de sorte que dans le gouvernement chaque membre est premièrement soi-même, et puis magistrat, et puis citoyen. Gradation directement opposée à celle qu’exige l’ordre social.

Cela posé, que tout le gouvernement soit entre les mains d’un seul homme. Voilà la volonté particulière et la volonté de corps parfaitement réunies,  et par conséquent celleci au plus haut degré d’intensité qu’elle puisse avoir. Or comme c’est du degré de la volonté que dépend l’usage de la force, et que la force absolue du gouvernement ne varie point, il s’ensuit que le plus actif des gouvernements est celui d’un seul.

Au contraire, unissons le gouvernement à  l’autorité législative; faisons le prince du souverain, et de tous les citoyens autant de magistrats. Alors la volonté de corps, confondue avec la volonté générale, n’aura pas plus d’activité qu’elle, et laissera la volonté particulière dans toute sa force. Ainsi le gouvernement, toujours avec la même force absolue, sera dans son minimum de force relative ou d’activité.

Ces rapports sont incontestables, et d’autres considérations servent encore à les confirmer. On voit, par exemple, que chaque magistrat est plus actif dans son corps que chaque citoyen dans le sien, et que par conséquent la volonté particulière a beaucoup plus d’influence dans les actes au gouvernement que dans ceux du souverain; car chaque magistrat est presque toujours chargé de quelque fonction du gouvernement, au lieu que chaque citoyen pris à part n a aucune fonction de la souveraineté. D’ailleurs, plus l’Etat s’étend, plus sa force réelle augmente, quoiqu’elle n’augmente pas en raison de son éten-/76/

Беззаперечним є й те, що вирішення якихось справ триває тим повільніше, чим більшій кількості людей воно доручається; що через зайву обережність недостатньо дбають про талан; що, не використовуючи сприятливої нагоди і марнуючи час на обговорення, часто втрачають можливість застосувати результат цього обговорення.

Я щойно довів, що уряд послаблюється пропорційно до збільшення кількості магістратів, а ще раніше — що разом з кількісним збільшенням народу повинна зростати й сила, необхідна для його приборкання. Звідси випливає, що відношення магістратів до уряду повинне бути зворотним відношенню підданих до суверена: тобто збільшення держави повинне супроводжуватись ущільненням уряду, подібно до того як кількість провідників зменшується разом із збільшенням народу.

Зрештою, я веду тут мову лише про відносну силу уряду 4, а не про його відповідність власній сутності 5. Адже, навпаки, — чим численнішим є магістрат 6, тим більше корпоративна воля наближається до загальної волі, тоді як за наявності одного-єдиного магістрата ця корпоративна воля є лише партикулярною волею. Отже, ми втрачаємо з одного боку те, що можемо отримати з іншого, а мистецтво законодавця полягає в умінні обрати ту позицію, де сила і воля уряду, завжди перебуваючи у взаємній пропорції, узгоджуються у найвигіднішому для держави співвідношенні.

due: mais l’Etat restant le même, les magistrats ont beau se multiplier, le gouvernement n’en acquiert pas une plus grande force réelle, parce que cette force est celle de l’Etat, dont la mesure est toujours égale. Ainsi la force relative ou l’activité du gouvernement diminue, sans que sa force absolue ou réelle puisse augmenter.

Il est sûr encore que l’expédition des affaires devient plus lente à mesure que plus de gens en sont chargés, qu’en donnant trop à la prudence on ne donne pas assez à la fortune, qu’on laisse échapper l’occasion, et qu’à force de délibérer on perd souvent le fruit de la délibération.

Je viens de prouver que le gouvernement se relâche à mesure que les magistrats se multiplient, et j’ai prouvé ci-devant que plus le peuple est nombreux, plus la force réprimante doit augmenter. D’où il suit que le rapport des magistrats au gouvernement doit être inverse du rapport des sujets au souverain. C’est-à-dire que, plus l’Etat s’agrandit, plus le gouvernement doit se resserrer; tellement que le nombre des chefs diminue en raison de l’augmentation du peuple.

Au reste je ne parle ici que de la force relative du gouvernement, et non de sa rectitude. Car, au contraire, plus le magistrat est nombreux, plus la volonté de corps se rapproche de la volonté générale; au lieu que sous un magistrat unique celte même volonté de corps n’est comme je l’ai dit, qu’une volonté particulière. Ainsi l’on perd d’un côté ce qu’on peut gagner de l’autre, et l’art du législateur est de savoir fixer le point où la force et la volonté du gouvernement, toujours en proportion réciproque, se combinent dans le rapport le plus avantageux à l’Etat. /77/





Розділ III
РОЗРІЗНЕННЯ УРЯДУВАНЬ


У попередньому розділі ми побачили, чому слід розрізняти відмінні одне від одного типи або форми урлду, виходячи з кількості їхніх членів 1; у цьому нам залишилося побачити, як здійснюється таке розрізнення.

Суверен може, по-перше, зробити депозитором урядової влади весь народ або ж більшу його частину, тоді громадян-магістратів стане більше, аніж тих, які є приватними особами. Цю форму урядування називають демократією.

Проте він може обмежитися зосередженням урядової влади в руках невеликої кількості осіб, і тоді простих громадян стане більше, аніж магістратів. Ця форма має назву аристократів.

Нарешті, він може сконцентрувати всю урядову владу в руках одного-єдиного магістрата, від якого всі інші отримуватимуть певну її частку. Ця третя форма урядування найрозповсюдженіша і називається монархією, або королівським урядуванням.

Слід зазначити, що усі ці форми, чи, принаймні, дві перших, є більш-менш придатними до <трансформацій> і навіть передбачають досить значний простір для них. Бо демократія може охоплювати увесь народ, або ж обмежуватися лише його половиною. Аристократія, у свою чергу, може охоплювати від половини народу до невизначено малої його частки. Навіть королівська влада не уникає певного розподілу. Конституція Спарти передбачала постійну наявність двох царів, а у Римській імперії іноді одночасно нараховувалося до восьми імператорів 3, проте це не дає права сказати, що поділеною була сама імператорська влада. Відтак, існує певний пункт,





Chapitre III
Division des gouvernements


On a vu dans le chapitre précédent pourquoi l’on distingue les diverses espèces ou formes du gouvernement par le nombre des membres qui les composent; il reste à voir dans celui-ci comment se fait cette division.

Le souverain peut, en premier lieu, commettre te dépôt du gouvernement à tout le peuple ou à la  plus grande partie du peuple, en sorte qu’il y oit plus de citoyens magistrats que de citoyens simples particuliers. On donne à celte forme de gouvernement le nom de Démocratie.

Ou bien il peut resserrer le gouvernement entre les mains d’un petit nombre, en sorte qu’il y ait plus de simples citoyens que de magistrats, et cette forme porte le nom d’Aristocratie.

Enfin il peut concentrer tout le gouvernement dans les mains d’un magistrat unique dont tous les autres tiennent leur pouvoir. Cette troisième forme est la plus commune, et s’appelle Monarchie ou gouvernement royal.

On doit remarquer que toutes ces formes ou du moins les deux premières sont susceptibles de plus ou de moins, et ont même une assez grande latitude; car la Démocratie peut embrasser tout le peuple ou se resserrer jusqu’à la moitié. L’Aristocratie à son tour peut de la moitié du peuple se resserrer jusqu’au plus petit nombre indéterminémenl. La Royauté même est susceptible de quelque partage. Sparte eut constamment deux Rois par sa constitution, et l’on a vu dans l’Empire romain jusqu’à huit empereurs à la fois, sans qu’on pût /78/

у якому кожна форма уряду змішується з наступною і можна пересвідчитися, що хоча й існує лише три назви 4, у дійсності урядування може мати стільки форм, скільки є у державі громадян.

Більше того, одне й те ж урядування може у певних відношеннях поділятися на інші складові за способом властивого їм адміністрування; відтак, комбінування цих трьох форм може покласти початок безлічі змішаних форм, кожна з яких теж може мати похідні від поєднання з будь-якою простою формою.

В усі часи точилися гострі дискусії про те, яку форму урядування вважати найкращою, але нікому не спало на думку, що кожна з них — найкраща, але тільки у певних випадках, і в певних випадках — найгірша.

Якщо у різних державах кількість найвищих магістратів повинна бути зворотньо пропорційною до кількості громадян, то з цього випливає загальна відповідність демократичного урядування невеликим державам, аристократичного — середнім і монархічного — великим. Це правило виводиться безпосередньо з зазначеного принципу. Але як врахувати всю ту величезну кількість обставин, котрі можуть спричинити винятки?





Розділ IV
ПРО ДЕМОКРАТІЮ


Той, хто створює закон, краще від інших знає, як цей закон слід запроваджувати і тлумачити. Отже, здається, не може бути кращої конституції, ніж та, яка передбачає поєднання виконавчої влади із

dire que l’Empire fût divisé. Ainsi il y a un point où chaque forme de gouvernement se confond avec la suivante, et l’on voit que sous trois seules dénominations le gouvernement est réellement susceptible d’autant de formes diverses que l’Etat a de citoyens.

Il y a plus: ce même gouvernement pouvant à certains égards se subdiviser en d’autres parties, l’une administrée d’une manière et l’autre d’une autre, il peut résulter de ces trois formes combinées une multitude de formes mixtes, dont chacune est multipliable par toutes les formes simples.

On a de tous temps beaucoup disputé sur la meilleure forme de gouvernement, sans considérer que chacune d’elles est la meilleure en certains cas, et la pire en d’autres.

Si dans les différents Etats le nombre des magistrats suprêmes doit être en raison inverse de celui des citoyens, il s’ensuit qu’en général le gouvernement démocratique convient aux petits Etats, l’aristocratique aux médiocres, et le monarchique aux grands. Cette règle se tire immédiatement du principe; mais comment compter la multitude de circonstances qui peuvent fournir des exceptions ?





Chapitre IV
De la Démocratie


Celui qui fait In loi sait mieux que personne comment elle doit être exécutée et interprétée. Il semble donc qu’on ne saurait avoir une meilleure constitution que celle où le pou-/79/

законодавчою; але саме ця риса зумовлює недостатність такого способу урядування в певних відношеннях, оскільки при ньому не розділяються речі, які повинні бути розділеними. Коли принцепс і суверен —  одна й та ж особа, то тоді не виникає нічого іншого, окрім, так би мовити, урядування без уряду.

Погано, коли той, хто створює закони, керує також їхнім застосуванням 1 або коли народ у цілому відволікається від загальних цілей, зосереджуючи увагу на партикулярних об’єктах. Немає нічого небезпечнішого за вплив приватних інтересів на суспільні справи, а зловживання законом, до якого вдається уряд, — це менше зло, ніж підкуп законодавця, що є неодмінним наслідком партикулярних цілей. Адже тоді спотворюється сама субстанція держави і унеможливлюється будь-яке реформування. Народ, який не зловживає урядовою владою, не зловживав би й незалежністю; народ, який добре урядує, не потребує уряду, який стояв би над ним.

Демократії в буквальному розумінні слова ніколи не існувало і не існуватиме. Протиприродно, коли більшість урядує, а меншість перебуває під урядуванням. Не можна навіть уявити собі, щоб усі люди, котрі становлять народ, завжди перебували разом, займаючись суспільними справами, проте легко помітити, що створення з цією метою комісій неможливе без зміни форми адміністрування.

Насправді я вважаю, що можна визначити за принцип: коли урядові функції розподілені між кількома установами, найменш численні, рано чи пізно здобувають найбільшу владу — чи не є природною причиною цього та легкість, з якою вирішуються справи у таких установах?

А скількох важкопоєднуваних речей вимагар для себе цей спосіб урядування! По-перше, потрібна дуже маленька держава, у якій народ міг би легко збиратися разом, а кожному з громадян не важко

voir exécutif est joint au législatif. Mais c’est cela même qui rend ce gouvernement insuffisant à certains égards, parce que les choses qui doivent être distinguées ne le sont pas, et que le prince et le souverain n’étant que la même personne, ne forment, pour ainsi dire, qu’un gouvernement sans gouvernement.

Il n’est pas bon que celui qui fait les lois les exécute ni que le corps du peuple détourne son attention des vues générales, pour la donner aux objets particuliers. Rien n’est plus dangereux que l’influence des intérêts privés dans les affaires publiques, et l’abus des lois par le gouvernement est un mal moindre que la corruption du législateur, suite infaillible des vues particulières. Alors l’Etat étant altéré dans sa substance toute réforme devient impossible. Un peuple qui n’abuserait jamais du gouvernement n’abuserait pas non plus de l’indépendance; un peuple qui gouvernerait toujours bien n’aurait pas besoin d’être gouverné.

A prendre le terme dans la rigueur de l’acception, il n’a jamais existé de véritable démocratie, et il n’en existera jamais. Il est contre l’ordre naturel que le grand nombre gouverne et que le petit soit gouverné. On ne peut imaginer que le peuple reste incessamment assemblé pour vaquer aux affaires publiques, et l’on voit aisément qu’il ne saurait établir pour cela des commissions sans que la forme de l’administration change.

En effet, je crois pouvoir poser en principe que quand les fonctions du gouvernement sont partagées entre plusieurs tribunaux, les moins nombreux acquièrent tôt ou tard la plus grande autorité; ne fût-ce qu’à cause de la facilité d’expédier les affaires, qui les y amène naturellement. /80/

було б знати усіх інших. По-друге, велика простота нравів, яка запобігала б виникненню безлічі питань і виснажливим суперечкам. Далі — повна рівність за суспільним становищем і майном 2, без якої не може протягом тривалого часу існувати рівність в правах і в питаннях влади. Нарешті, мінімальна наявність або повна відсутність розкошів 3, бо вони або породжені багатством, або зумовлюють його необхідність. Розкоші псують і багатого, і бідного: першого — через його власність, другого —  через його заздрість; саме розкоші продають державу за ціну зніженості та марнославства; вони позбавляють державу усіх її громадян, роблячи одних рабами інших, а усіх разом — рабами опінії.

Ось чому один відомий автор проголосив чесноту основою республіки 4 — бо ж всі ці умови не могли б існувати без чесноти. Але через неувагу до необхідних у такій справі розрізнень цьому великому генієві часто бракує точності, а іноді — ясноти й розуміння того, що коли суверенна влада скрізь є однією й тією ж, то кожна добре конституйована держава повинна грунтуватися на одному й тому ж принципові, звісна річ у тій або іншій мірі — залежно від форми урядування.

Додамо, що не існує іншого урядування, так само невіддільного від громадянських війн і внутрішніх заворушень, як демократичне або народне, оскільки не існує такого, що було б так само схильне до зміни своєї форми і вимагало б <від громадян> пильності і мужності, щоб залишатися самим собою 5. Саме за такої конституції <політичного тіла> громадянин повинен озброїтися силою та стійкістю і протягом усього життя щоденно у глибині свого серця повторювати слова, виголошені у польському Сеймі одним доброчинним воєводою *: Malo periculosam libertatem quam quietum servitium 7.



* Воєвода Познані, батько короля Польщі, герцога Лотарингії 6.



D’ailleurs que de choses difficiles à réunir ne suppose pas ce gouvernement? Premièrement un Etat très petit où le peuple soit facile à rassembler et où chaque citoyen puisse aisément connaître tous les autres; secondement une grande simplicité de moeurs qui prévienne la multitude d’affaires et les discussions épineuses; ensuite beaucoup d’égalité dans les rangs et dans les fortunes, sans quoi l’égalité ne saurait subsister longtemps dans les droits et l’autorité; enfin peu ou point de luxe; car, ou le luxe est l’effet des richesses, ou il les rend nécessaires; il corrompt à la fois le riche et le pauvre, l’un par la possession, l’autre par la convoitise; il vend la patrie à la mollesse, à la vanité; il ôte à l’Etat loua ses citoyens pour les asservir les uns aux autres, et tous à l’opinion.

Voilà pourquoi un auteur célèbre a donné la vertu pour principe à la République; car toutes ces conditions ne sauraient subsister sans la vertu: mais faute d’avoir fait les distinctions nécessaires, ce beau génie a manqué souvent de justesse, quelquefois de clarté, et n’a pas vu que, l’autorité souveraine étant partout la même, le même principe doit avoir lieu dans tout Etat bien constitué, plus ou moins, il est vrai, selon la forme du gouvernement.

Ajoutons qu’il n’y a pas de gouvernement si sujet aux guerres civiles et aux agitations intestines que le démocratique ou populaire, parce qu’il n’y en a aucun qui tende si fortement et si continuellement à changer de forme, ni qui demande plus de vigilance et de courage pour être maintenu dans la sienne. C’est surtout dans cette constitution que le citoyen doit s’armer de force et de constance, et dire chaque /81/

Якби існував народ богів, він мав би демократичний уряд. Для людей настільки досконале урядування не годиться 8.





Розділ V
ПРО АРИСТОКРАТІЮ


Ми маємо справу з двома надзвичайно відмінними одна від одної моральними особами, а саме: з урядом і сувереном, відтак — з двома загальними волями; перша стосується усіх громадян, друга — лише членів адміністрації. Отже, хоча уряд може запровадити такий внутрішній устрій, який вважатиме за потрібне, він ніколи не може звертатися до народу інакше, як від імені суверена, тобто — від імені самого народу, і цього ніколи не слід забувати 1.

Найперші суспільства мали аристократичне урядування. Суспільні справи тоді вирішували між собою голови сімей. Молоді люди без вагань підкорялися владі досвіду. Саме звідси походять слова жерці, старійшини, сенат, геронти 2. Дикуни Північної Америки ще й дотепер мають саме таке урядування, до речі, дуже гарне.

Але по мірі того, як нерівність, породжена <політичним> устроєм, брала гору над природною, перевагу стали надавати не віку, а багатству або могутності *, і аристократія стала виборною. Нарешті, влада, що разом з майном успадковувалася сином від батька, ство-



* Немає сумнівів у тому, що словом optimates y давнину позначали не найкращих, а наймогутніших.



jour de sa vie au fond de son coeur ce que disait un vertueux Palatin * dans la Diète de Pologne: Malo periculosam libertatem quam quietum servitium.

S’il y avait un peuple de dieux, il se gouvernerait démocratiquement. Un gouvernement si parfait ne convient pas à des hommes.





Chapitre V
De l’Aristocratie


Nous avons ici deux personnes morales très distinctes, savoir le gouvernement et le souverain, et par conséquent deux volontés générales, l’une par rapport à tous les citoyens, l’autre seulement pour les membres de l’administration. Ainsi, bien que le gouvernement puisse régler sa police intérieure comme il lui plaît, il ne peut jamais parler au peuple qu’au nom du souverain, c’est-à-dire au nom du peuple même; ce qu’il ne faut jamais oublier.

Les premières sociétés se gouvernèrent aristocratiquemeni. Les chefs des familles délibéraient entre eux des affaires publiques. Les jeunes gens cédaient sans peine à l’autorité de l’expérience. De là les noms de prêtres, d’anciens, de sénat, de gérontes. Les sauvages de l’Amérique septentrionale se gouvernent encore ainsi de nos jours, et sont très bien gouvernés.

Mais à mesure que l’inégalité d’institution l’emporta sur l’inégalité naturelle,



* Le Palatin de Posnanie, père du roi de Pologne, duc de Lorraine. /82/



ривши патриційські сім’ї, створила також і спадковий уряд, і відтоді можна було бачити двадцятилітніх сенаторів.

Отже, існує три різновиди аристократії: природна, виборна і спадкова. Перша властива примітивним народам, третя ж є найгіршим з усіх урядувань. Найкращою є друга, саме вона становить аристократію у повному розумінні цього слова.

Окрім тих переваг, які надає розподіл двох влад, вона отримує їх також і від виборності своїх членів; бо за народного урядування усі громадяни народжуються магістратами, за аристократичного ж кількість магістратів вельми обмежена, і ці особи стають магістратами лише шляхом виборів *, і саме так чесність, обізнаність, досвід та усі інші підвалини суспільної преференції і суспільної поваги стають новою запорукою мудрого урядування.

Більше того, зібрання такого уряду виявляються більш зручними, <ніж за демократії>, питання обговорюються краще, а у виконанні рішень більше порядку й старанності. Та й в очах іноземців держава більше важитиме завдяки своїм шанованим сенаторам, а не юрбі нікому не відомих чи гідних презирства людей.

Словом, цей порядок, за якого наймудріші урядують більшістю, є найкращим і найприроднішим, коли можна бути впевненим у тому, що урядують вони задля її користі, а не задля власної. Не слід ані необгрунтовано збільшувати повноваження, ані доручати двадцяти тисячам те, що набагато краще виконає сотня обраних для цієї спра-



* Дуже важливо законодавчо впорядкувати форму обрання магістратів, бо якщо залишити її на розсуд принцепса, то це з неминучістю спричинить виникнення тієї спадкової аристократії, що зустрічається нині в таких республіках, як Венеція і Берн 3. Перша вже упродовж тривалого часу не існує як держава; друга ж збереглася лише завдяки великій  мудрості свого сенату, і це є як вельми гідний поваги, так і вельми небезпечний приклад.



la richesse ou la puissance* fut préférée à l’âge, et l’aristocratie devint élective. Enfin la puissance transmise avec les biens du père aux enfants rendant les familles patriciennes rendit le gouvernement héréditaire, et l’on vit des sénateurs de vingt ans.

Il y a donc trois sortes d’aristocratie; naturelle, élective, héréditaire. La première ne convient qu’à des peuples simples; la troisième est le pire de tous les gouvernements. La deuxième est le meilleur: c’est l’aristocratie proprement dite.

Outre l’avantage de la distinction des deux pouvoirs, elle a celui du choix de ses membres; car dans le gouvernement populaire tous les citoyens naissent magistrats, mais celui-ci les borne à un petit nombre, et ils ne le deviennent que par élection **; moyen par lequel la probité, les lumières, l’expérience, et toutes les autres raisons de préférence et d’estime publique sont autant de nouveaux garants qu’on sera, sagement gouverné.

De plus, les assemblées se font plus commodément, les affaires se discutent mieux, s’expédient avec plus d’ordre et de diligence, le crédit de l’Etat est mieux soutenu chez l’étranger par de vénérables sénateurs que par une multitude inconnue ou méprisée.

En un mot, c’est l’ordre le meilleur et le plus naturel que les plus sages gouver-



* Il est clair que te mot Optimales chez les Anciens ne veut pas dire les meilleurs, mais les plus puissants.

** Il impolie beaucoup de régler par des lois la forme de l’élection des magistrats: car en l’abandonnant à la volonté du prince on ne peut éviter de tomber dans l’arisiocratie héréditaire, comme il est arrivé aux républiques de Venise et de Berne. Aussi la première est-elle depuis longtemps un Etat /83/ dissous, mais la seconde se maintient par l’extrême sagesse de son Sénat: c’est une exception bien honorahle et bien dangereuse.




ви. Але слід зауважити, що за цих умов корпоративний інтерес, скеровувуючи суспільну силу, починає усе менше виходити з правил, встановлених загальною волею, і тоді інша неминуча схильність позбавляє закони впливу на виконавчу владу.

Що стосується особливостей, то <за аристократії> не потрібно ані такої малої держави, ані такого простого і прямодушного народу, щоб здійснення законів відбувалось безпосередньо після виголошення суспільної волі, як це відбувається за досконалої демократії. Тим більше не повинно бути нації настільки великої, щоб її провідники, розпорошені <по її території> аби урядувати нею, мали змогу відокремитися від суверена у <адміністративно> підвладних їм землях і, отримавши незалежність, перетворитися, зрештою, на володарів.

Але якщо аристократія вимагає дещо менших чеснот, аніж народне урядування, вона вимагає також і дещо інших чеснот, притаманних лише їй, а саме поміркованості багатих і задоволення бідних <своїм становищем> 4, адже складається враження, що сувора рівність була б недоречною за її умов, бо такої рівності не дотримувалися навіть у Спарті.

Зрештою, якщо ця форма урядування і передбачає деяку майнову нерівність, то лише для того, щоб загальне керівництво суспільними справами перебувало в руках тих, хто найкращим чином може присвятити їм увесь свій час, а не тому, що багатим завжди повинна надаватися перевага, як стверджував Арістотель 5. Навпаки, необхідно, щоб обрання бідних <на посади> час від часу навчало народ того, що людські чесноти містять більше підстав для надання переваги, аніж багатство.

nent la multitude, quand on est sûr qu’ils  la gouverneront pour son profit et non pour le leur; il ne faut point multiplier en vain les ressorts, ni faire avec vingt mille hommes ce que cent hommes choisis peuvent faire encore mieux. Mais il faut remarquer que l’intérêt de corps commence à moins diriger ici la force publique sur la règle de la volonté générale, et qu’une autre pente inévitable enlève aux lois une partie de la puissance executive.

A l’égard des convenances particulières, il ne faut ni un Etat si petit ni un peuple si simple et si droit que l’exécution des lois suive immédiatement de la volonté publique, comme dans une bonne démocratie. Il ne faut pas non plus une si grande nation que les chefs épars pour la gouverner puissent trancher du souverain chacun dans son département, et commencer par se rendre indépendants pour devenir enfin les maîtres.

Mais si l’aristocratie exige quelques vertus de moins que le gouvernement populaire, elle en exige aussi d’autres qui lui sont propres; comme la modération dans les riches et le contentement dans les pauvres car il semble qu’une égalité rigoureuse y serait déplacée; elle ne fut pas même observée à Sparte.

Au reste, si cette forme comporte une certaine inégalité de fortune, c’est bien pour qu’en général l’administration des affaires publiques soit confiée à ceux qui peuvent le mieux y donner fout leur temps, mais non pas, comme prétend Aristote, pour que les riches soient toujours préférés. Au contraire, il importe qu’un choix opposé apprenne quelquefois au /84/





Розділ VI
ПРО МОНАРХІЮ


Досі ми розглядали принцепса як моральну і колективну особу, єдність якої підтримується силою законів і яка є у державі депозитором виконавчої влади. Нині ми розглядатимемо випадок, коли ця влада перебуває в руках фізичної особи, реальної людини, яка згідно з законами має одноосібне право бути депозитором згаданої влади. Йдеться про того, кого називають монархом або королем 1.

У повній протилежності до інших адміністрацій, в яких колективна істота репрезентує індивіда, ця передбачає, що індивід репрезентує колективну істоту 2, внаслідок чого моральна єдність, яка конституює принцепса, постає водночас як фізична єдність, у якій всі ті здатності, що за інших форм урядування, лише з докладанням великих зусиль поєднуються законодавчо, виявляються поєднаними природним чином.

Відтак, і воля народу 3, і воля принцепса, і публічна сила держави, і партикулярна сила уряду усе це залежить від однієї й тієї ж рушійної сили, усі засоби керування машиною перебувають в одних і тих же руках, усе прямує до однієї й тієї ж мети: немає ніяких супротивних рухів, що взаємно знищують один одного, і годі навіть намагатися уявити собі інший різновид конституції, за якого найменше зусилля спричиняє найпотужнішу дію. Архімед, який, спокійно сидячи на березі, знімає з мілини великий корабель, є для мене уособленням вправного монарха, що керує із власного кабінету своєю неозорою державою і є. виглядаючи нерухомим, причиною будь-якого руху.

Але якщо не існує уряду, який мав би більше сили, то не існує й уряду, за якого партикулярна воля отримувала б більшу владу і з

peuple qu’il y a dans le mérite des hommes des raisons de préférence plus importantes que la richesse.





Chapitre VI
De la Monarchie


Jusqu’ici nous avons considéré le prince comme une personne morale et collective, unie par la force des lois, et dépositaire dans l’Etat de la puissance executive. Nous avons maintenant à considérer cette puissance réunie entre les mains d’une personne naturelle, d’un homme réel, qui seul ait droit d’en disposer selon les lois. C’est ce qu’on appelle un monarque, ou un roi.

Tout au contraire des autres administrations, où un être collectif représente un individu, dans celle-ci un individu représente un être collectif; en sorte que l’unité morale qui constitue le prince est en même temps une unité physique, dans laquelle toutes les facultés que la loi réunit dans l’autre avec tant d’effort se trouvent naturellement réunies.

Ainsi la volonté du peuple, et la volonté du prince, et la force publique de l’Etat, et la force particulière du gouvernement, tout répond au même mobile, tous les ressorts de la machine sont dans la même main, tout marche au même but, il n’y a point de mouvements opposés qui s’entre-détruisent, et l’on ne peut imaginer aucune sorte de constitution dans laquelle un moindre effort produise une action plus considérable. Archimède assis  tranquillement sur le rivage et tirant sans peine à flot un grand /85/

більшою легкістю панувала б над іншими. Усе прямує  до однієї мети, це так, але цією метою не є суспільне щастя, і сама сила адміністрації безперервно обертається на шкоду державі.

Королі прагнуть абсолютної влади 1, і здавна лунають голоси, які вказують їм, що найкращий шлях до цього — любов їхніх народів.  Ця максима є вельми прекрасною і, у деяких відношеннях, вельми істинною, проте, на жаль, вона завжди викликатиме лише сміх при королівських дворах. Влада, яка походить від народної любові, поза сумнівом найбільша, але вона виявляється ненадійною і умовною. Повелителі ніколи нею не задовольняться. Навіть найкращі королі хочуть мати змогу бути злими, якщо побажають цього, не припиняючи бути володарями. Політичний проповідник 5 марно твердитиме їм, що сила народу — це їхня сила, а їхній найбільший інтерес полягає у процвітанні, численності і грізності народу; вони ж-бо чудово знають, що це не так. їхній особистий інтерес у тому, щоб народ був слабким, убогим і ніколи не міг чинити їм опору. Я визнаю, що за умови повної і постійної покірності підданих інтерес повелителя міг би полягати у могутності народу, аби вона була його власною і надавала йому грізності в очах сусідів; але оскільки цей інтерес є лише вторинним і підпорядкованим вищому інтересові, а два наведених щойно припущення несумісні, то природно, що повелителі завжди надають перевагу тому, яке містить для них більше безпосередньої користі. Саме цим недвозначно керувався Самуїл стосовно юдеїв 6, саме це з усією очевидністю зобразив Макіавеллі 7. Удавши, ніби дає напучення королям, він насправді давав великі напучення народам 8. Повелитель Макіавеллі є книгою республіканців *.

vaisseau me représente un monarque  habile gouvernant de son cabinet ses vastes Etats, et faisant tout mouvoir en paraissant immobile.

Mais s’il n’y a point de gouvernement qui ail plus de vigueur, il n’y en a point où lu volonté particulière ait plus d’empire et domine plus aisément les autres: tout marche au même but, il est vrai; mais ce but n’ist point celui de la félicité publique, et la force même de l’administration tourne sans cesse au préjudice de l’Etat.

Les rois veulent être absolus, et de loin on leur crie que le meilleur moyen de l’être pat de se faire aimer de leurs peuples. Cette maxime est très belle, et même très vraie à certains égards. Malheureusement on s’en moquera toujours dans les cours. La puissance qui vient de l’amour des peuples est sans doute la plus grande; mais elle est précaire et conditionnelle jamais les princes ne s’en contenteront. Les meilleurs rtns veulent pouvoir être méchants s’il leur plaît, sans cesser d’être les maîtres: un sermonneur politique aura beau leur dire que la force du peuple étant la leur, leur plus grand intérêt est que le peuple soit florissant, nombreux, redoutable: ils savent très bien que cela n’est pas vrai. Leur intérêt personnel est premièrement que le peuple soit faible, misérable, et qu’il ne puisse jamais leur résister. J’avoue que, supposant les sujets toujours parfaitement soumis, l’intérêt du prince serait alors que le peuple fût puissant, afin que cette puissance étant la sienne le rendît redoutable à ses voisins; mais comme cet intérêt n’est que secondaire et subordonné, et que les deux suppositions sont incompatibles, il est naturel que les princes donnent toujours ta préférence à lu maxime qui leur est le plus immédiatement utile. C’est ce que Samuel /86/

Шляхом загальних пропорцій ми визначили", що монархія підходить лише для великих держав; такого самого висновку ми доходимо й вивчаючії її безпосередньо. Чим численнішою є суспільна адміністрація, тим меншим стає, наближаючись до рівності, співвідношення принцепса і підданих; так що за демократії воно дорівнює одиниці, або рівності як такій. Це співвідношення збільшується разом із ущільненням уряду і дістає свого максимуму, коли урядова влада перебуває в руках однієї людини. Тоді між повелителем і народом пролягає занадто велика відстань, а державі бракує зв’язку. Отже, для його утворення потрібні верстви-посередники — принцепси, вельможі, шляхта,  — аби обійняти у них відповідні посади. Таким чином, маленькій державі, яку б просто перетворили на банкрута усі ці <адміністративні> чини, нічого цього не потрібно.

Проте, якщо гарного урядування великою державою досягти важко, то набагато важче досягти його у державі, очолюваній однією-єдиною  людиною; кожному відомо що відбувається, коли король призначає собі заступників.

Суттєвим і неминучим недоліком, що завжди невигідно відрізнятиме монархічне урядування від республіканського 12, є те, що в умовах останнього голос народу завжди підносіть на провідні посади людей обізнаних і здібних, які з честю обіймають їх. Натомість ті, хто досягає високого становища у монархіях, частіше за усе виявляють-



* Макіавеллі був порядною людиною і гарним громадянином, але, пов’язаний з родиною Медічі, він був змушений, живучи у своїй пригнобленій батьківщині 9, приховувати притаманну йому любов до свободи. Лише у виборі свого огидного героя 10 виявив він свій таємний намір; а протилежність тих принципів, що містяться у його книзі про Повелителя і тих, що викладені у його Міркуваннях про Тіта Лівія і у його Історії Флоренції, доводить, що цього глибокого політика досі читали лише поверхові або зіпсовані читачі. Римська курія суворо заборонила його книгу; я цілком певен того, що саме курію зобразив він у ній найбільш яскраво.


représentait fortement aux Hébreux; c’eut ce que Machiavel a fait voir avec évidence. En feignant de donner des leçons aux rois il en a donné de grandes aux peuples. Le Prince de Machiavel est le livre des républicains *.

Nous avons trouvé par les rapports généraux que la monarchie n’est convenable qu’aux grands Etats, et nous le trouvons encore en l’examinant en elle-même. Plus l’administration publique est nombreuse, plus le rapport du prince aux sujets diminue et s’approche de l’égalité, en sorte que ce rapport est un ou l’égalité même dans la démocratie. Ce même rapport, augmente à mesure, que le gouvernement se resserre, et il est dans son maximum quand le gouvernement est dans les mains d’un seul. Alors il se trouve une trop grande distance entre le prince et le peuple, et l’Etat manque de liaison. Pour la former il faut donc des ordres intermédiaires: Il faut des princes, des grands, de la noblesse pour les remplir. Or rien de tout cela ne convient à un petit Etat, que ruinent tous ces degrés.

Mais s’il est difficile qu’un grand Etat soit bien gouverné, il l’est beaucoup plus qu’il soi/ bien gouverné par un seul homme, et chacun sait ce qu’il arrive quand le Roi se donne des substituts.



* Machiavel était un honnête homme et un bon citoyen: mais attaché à la maison de Médicis il était forcé dans l’oppression de sa patrie de déguiser son amour pour la liberté. Le choix seul de son exécrable héros manifeste assez son intention secrète et Vopposiiion des maximes de son Uvre du Prince à celles de ses Discours sur Tite-Live et de son Histoire do Florence démontre que ce profond politique n’a eu jusqu’ici que des lecteurs superficiels ou corrompus. La cour de Rome a sévèrement défendu son livre, je le crois bien , c’est elle qu’il dépeint le plus clairement. /87/



ся лише дрібними сварливцями, дрібними шахраями, дрібними інтриганами, чиїх дрібних талантів, що допомогають їм досягати провідних посад, вистачає лише на те, щоб показати суспільству власну дурість, щойно вони ці посади обіймуть. Народ у такому виборі помиляється значно менше, аніж повелитель 14, і тому людина, справді гідна цього, стає королівським міністром так само рідко, як дурень — головою республіканського уряду.

Відтак, коли за щасливим збігом обставин один з тих людей, які народжуються, щоб урядувати, бере до рук стерно монархії, майже зруйнованої юрбою отаких горе-правителів, в усіх викликають подив ті засоби, які він знаходить <для спасіння держави>, і це становить епоху в <історії> країни 11.

Для того, щоб монархічна держава мала гарне урядування, її розміри або протяжність повинні узгоджуватися із здібностями того, хто урядує. Легше завоювати, аніж царювати. Маючи належний важель, можна одним пальцем похитнути цілий світ, але щоб його підтримувати, потрібні плечі Геркулеса. Варто державі хоч трохи збільшитися, як її повелитель майже завжди виявляється надто мізерним. Коли, навпаки, держава стає надто малою для свого провідника, — що буває вкрай рідко — вона отримує ще гірше урядування, оскільки цей провідник, за величчю своїх уявлень забуває про інтереси народу і приносить йому не менше нещасть від надмірності своїх талантів, аніж завдав би обмежений провідник через їх нестачу. Отже, необхідно, щоб королівство, так би мовити, збільшувалося або зменшувалося за кожного царювання залежно від здібностей кожного нового повелителя; натомість таланти сенату є значно сталішою величиною, а тому при ньому держава може мати постійні кордони і аж ніяк не гірше управління.

Un défaut essentiel et inévitable, qui mettra toujours le gouvernement monarchique au-dessous du républicain, est que dans celui-ci lu voix publique n’élève presque jamais aux premières places que des hommes éclairés et capables, qui les remplissent avec honneur: au lieu que ceux qui parviennent dans les monarchies ne sont le plus souvent que  de petits brouillons, de petits fripons, de petits intrigants, à qui les petits talents, qui font dans les cours parvenir aux grandes places, ne servent qu’à montrer au public leur ineptie aussitôt qu’ils y sont parvenus. Le peuple se trompe bien moins sur ce choix que le prince, et un homme d’un vrai mérite esl presque aussi rare dans le ministère qu’un sot à la tête d’un gouvernement républicain.

Aussi, quand par quelque heureux hasard un de ces hommes nés pour gouverner prend, le timon des affaires dans une monarchie presque abîmée par ces tas de jolis régisseurs, on est tout sur/iris des ressources qu’il trouve, et cela fait époque dans un pays.

Pour qu’un Etat monarchique pût être bien gouverné, il faudrait que sa grandeur ou son étendue fût mesurée aux facultés de celui qui gouverne. Il est plus aisé de conquérir que de régir. Avec un levier suffisant, d’un doigt on peut ébranler le monde, mais pour le soutenir il faut les épaules d’Hercule. Pour peu qu’un Etat soit grand, le prince est presque toujours trop petit. Quand au contraire il arrive que l’Etat est trop petit pour son chef, ce qui est très rare, il est encore mal gouverné, parce que le chef, suivant toujours la grandeur de ses vues, oublie les intérêts des peuples, et ne les rend pas moins malheureux par l’abus des latents qu’il a de trop, qu’un chef borné par le défaut de ceux qui lui /88/

Найвідчутнішою незручністю урядування однієї особи є нестача тієї безперервності наступництва, яка за обох попередніх способів урядування становить нерозривний зв’язок. Король помер — потрібен інший: вибори призводять до бурхливих і небезпечних часів безвладдя, і якщо громадяни не будуть безсторонніми і непідкупними, — а цьому аж ніяк не сприяє монархічний спосіб урядування — то ці вибори неодмінно супроводжуватимуться інтригами і підкупом. А той, кому продано державу, навряд чи не продаватиме її у свою чергу, щоб за рахунок слабших відшкодувати гроші, витягнуті сильнішими у нього самого. За такого урядування рано чи пізно усе стає продажним, і мир, що запановує після обрання короля, виявляється гіршим від безладдя межицарювання.

Як уникнути цього лиха? Право успадкування корони надається певним сім’ям і встановлюється порядок наступництва, який запобігає виникненню будь-яких суперечок після смерті королів. Тобто, незручності виборів замінюються на незручності регентства, а це означає, що видимості спокою надається перевага перед мудрим управлінням і що піддані ладні краще погодитися на ризик мати провідниками дітей, чудовиськ, недоумків, аніж переживати часи суперечок, котрі неодмінно супроводжують вибори гарного короля; при цьому не враховується, що, уникаючи таким чином небезпек альтернативи, позбавляють себе майже усіх сприятливих перспектив. Відповідь юного Діонісія батькові, який дорікав йому за негідний вчинок, слід вважати вельми розсудливою: «Чи подавав я тобі такий приклад? — Але ж — відповів син — твій батько не був царем!» 15

Усе сприяє тому, щоб людина, вихована аби наказувати іншим, була позбавленою справедливості й розуму. Кажуть, що навчання молодих повелителів мистецтву царювання вимагає великої праці,

manquent. Il faudrait, pour ainsi dire, qu’un royaume s’étendit ou se resserrât à chaque règne selon la portée du prince; au lieu que les talents d’un Sénat ayant des mesures plus fixes, l’Etat peut avoir des bornes constantes et l’administration n’aller pas moins bien.

Le plus sensible inconvénient du gouvernement d’un seul est le défaut de cette succession continuelle qui forme dans les deux autres une liaison non interrompue. Un, roi mort, il en faut un autre; les élections laissent des intervalles dangereux, elles sont orageuses, et à moins que les citoyens ne soient d’un désintéressement, d’une, intégrité que ce gouvernement ne comporte guère, la brigue et la corruption s’en mêlent. Il est difficile que celui à qui l’Etat s’est vendu ne le vende pas à son tour, et ne se dédommage pas sur les faibles de l’argent que les puissants lui ont extorqué. Tôt ou tard fout devient vénal sous une pareille administration, et la paix dont on jouit alors sous les mis est pire que le désordre des interrègnes.

Qu’a-t-on fait pour prévenir ces maux? On a rendu les couronnes héréditaires dans certaines familles, et l’on a établi un ordre de succession qui prévient toute dispute à la mort des rois. C’est-à-dire que, substituant  l’inconvénient des régences à celui des élections, on a préféré une apparente tranquillité à une administration sage, et qu’on a mieux aimé risquer d’avoir pour chefs des enfants, des monstres, des imbéciles, que d’avoir à disputer sur le choix des bons rois; on n’a pas considéré qu’en s’exposant ainsi aux risques de l’alternative on met presque toutes les chances contre soi. C’était un mot très sensé que celui du jeune Denis, à qui son père en lui reprochant une action honteuse disait: T’en ai-je donné l’exemple? Ah! répondit le fils, votre père n’était pas roi! /89/

але поки не помітно ознак того, що це навчання йде їм на користь. Було б ліпше, якби їхнє навчання починалося з оволодіння мистецтвом підкорятися. Найвеличніші королі, чиї імена уславлені історією, не виховувалися для царювання; це така наука, якою найгірше оволодіваєш саме тоді, коли занадто ретельно намагаєшся її вивчити, і яку краще осягати, підкоряючись, аніж владарюючи. Nam utilissimus idem ас brevissimus bonarum malarumque rerum delectus, cogitare quid aut nolueris sub alio Principe, aut volueris 16**.

Наслідком такої неузгодженості є несталість королівського уряду, який, звертаючись то до одного наміру, то до іншого, залежно від характеру повелителя, що царює, або тих людей, що царюють замість нього, не здатен впродовж тривалого часу ані дотримуватися чітко визначеної мети, ані послідовно діяти. Така мінливість прирікає державу на постійне хитання між різними правилами, різними проектами, не притаманне іншим способам урядування, котрі передбачають, що принцепс є завжди тим самим. Отже, хіба не зрозуміло, що коли, назагал, при дворі більше хитрості, то у сенаті більше мудрості, і що республіки прямують до своїх цілей, маючи більш сталі і послідовні наміри; натомість, кожна революція у королівському уряді призводить до революції у державі, а спільна риса всіх міністрів і майже всіх королів —  прагнення в усьому суперечити своєму попередникові.

Розуміння цієї неузгодженості дає змогу розв’язати один софізм, дуже поширений серед авторів-прихильників монархії. Йдеться не лише про порівняння громадянського і сімейного управління, а також королів і батьків родин — цю хибу вже спростовано 17, — але також і про довільне наділення найвищого магістрата усіма тими чеснота-



* Тацит, Іст[орія]., Кн. І [§ 16].



Tout concourt à priver de justice et de raison un homme élevé pour commander aux autres. On prend beaucoup de peine, à ce qu’on dit, pour enseigner aux jeunes princes l’art de régner; il ne paraît pas que cette éducation leur profite. On ferait mieux de commencer par leur enseigner l’art d’obéir. Les plus grands rois qu’ail célébrés l’histoire n’ont point été élevés pour régner; c’est une science qu’on ne possède jamais moins qu’après l’avoir trop apprise, et qu’on acquiert mieux en obéissant qu’en commandant. Nam utilissimus idem ac brevissimus bonarum malarumque rerum delectus, cogitare quid aut nolueris sub alio Principe aut volueris *.

Une suite de ce défaut de cohérence est l’inconstance du gouvernement royal qui, se réglant tantôt sur un plan et tantôt sur un autre selon le caractère du prince qui règne ou des gens qui régnent pour lui, ne peut avoir longtemps un objet fixe ni une conduite conséquente: variation qui rend toujours l’Etat flottant de maxime en maxime, de projet en projet, et qui n’a pas lieu dans les autres gouvernements où le prince est toujours le même. Aussi voit-on qu’en général, s’il v a plus de ruse dans une cour, il y a plus de sagesse dans un Sénat, et que les républiques vont à leurs fins par des vues plus constantes et mieux suivies, au lieu que chaque révolution dans le ministère en produit une dans l’Etat; la maxime commune à tous les ministres, et presque à tous les rois, étant de prendre en toute chose le contre-pied de leur prédécesseur.

De celle même incohérence se tire encore la solution d’un sophisme très familier



* Tacite: Hist., L. I. /90/



ми, які повинні бути йому притаманні, і про те постійне припущення, що повелитель нібито є тим, ким він повинен бути, припущення, за допомогою якого королівський спосіб урядування отримує очевидні переваги перед будь-яким іншим, оскільки він є беззаперечно сильнішим за будь-який інший, а для того, щоб бути ще й найліпшим, йому не вистачає лише більшої узгодженості між корпоративною і загальною волями.

Але якщо, згідно зі словами Платона, цар за природою є особою надзвичайно рідкісною *, то чи часто природа і фортуна становитимуть на престоли саме таких осіб? І якщо царське виховання з необхідністю псує тих, хто його отримує, то чого слід очікувати від низки тих людей, які виховані, щоб царювати? Отже, змішувати королівське урядування з урядуванням гарного короля означало б припускатися великої помилки. Аби пересвідчитися, чим є це урядування саме по собі, його слід вивчати під час царювання обмежених або злих повелителів; бо саме такими повелителі сходять на трон, або ж трон робить їх такими.

Ці ускладнення не пройшли повз уваги наших авторів, проте анітрохи не пригнітили їх. Цілющим засобом, — кажуть вони, — є беззастережна покірність; поганих королів Господь посилає у гніві Своєму і їх слід терпіти, як терплять небесну кару 19. Таке міркування є, поза усяким сумнівом, вельми повчальним, але я не певен, чи не личить воно радше проповіді з кафедри, аніж політичній книзі. Що можна сказати про лікаря, який обіцяє чудеса і все мистецтво якого полягає у тому, щоб закликати свого хворого до терпіння. І так всім відомо, що слід терпіти погане урядування, коли вже маєш його над собою — справа у тому, щоб знайти гарне.



* In Civili 18.



aux politiques royaux; c’est, non seulement de comparer le gouvernement civil au gouvernement domestique et le prince au père de famille, erreur déjà réfutée, mais encore de donner libéralement à ce magistrat toutes les vertus dont il aurait besoin, et de supposer toujours que le prince est ce qu’il devrait être: supposition à l’aide de laquelle le gouvernement royal est évidemment préférable à tout autre, parce qu’il est incontestablement le plus fort, et que pour être aussi le meilleur il ne lui manque qu’une volonté de corps plus conforme à la volonté générale.

Mais si selon Platon * le Roi par nature est un personnage si rare, combien de fois la nature et la fortune concourront-elles à le couronner, et si l’éducation royale corrompt nécessairement ceux qui la reçoivent, que doit-on espérer d’une suite d’hommes élevés pour régner? C’est donc bien vouloir s’abuser que de confondre le gouvernement royal avec celui d’un bon roi. Pour voir ce qu’est ce gouvernement en lui-même, il faut le considérer sous des princes bornés ou méchants, car ils arriveront tels au trône, ou le trône les rendra tels.

Ces difficultés n’ont pas échappé à nos auteurs, mais ils n’en sont point embarrassés. Le remède est, disent-ils, d’obéir sans murmure. Dieu donne les mauvais rois dans sa colère, et il les faut supporter comme des châtiments du Ciel. Ce discours est édifiant, sans doute; mais je ne sais s’il ne conviendrait pas mieux en chaire que dans un livre de politique. Que dire d’un médecin qui promet des miracles, et dont tout l’art est d’exhorter son malade à la patience? On sait bien qu’il faut souffrir un mauvais gouvernement quand on l’a; la question serait d’en trouver un bon.



* In Civili. /91/







Розділ VII
ПРО ЗМІШАНІ ФОРМИ УРЯДУВАННЯ


Не існує жодного простого уряду у власному смислі цього слова. Необхідно, щоб провідник-самодержець мав підпорядкованих магістратів; необхідно, щоб народний уряд мав провідника. Таким чином, внутрішній розподіл виконавчої влади завжди передбачає певну градацію більшості і меншості за тієї різниці, що іноді більшість залежить від меншості, іноді ж  — меншість від більшості.

Інколи зустрічається розподіл нарівно, що передбачає або взаємну залежність конститутивних частин, як в англійському уряді 1, або повну незалежність і обмежену владу кожної з цих частин, як у Польщі. Ця остання форма є поганою, оскільки з її встановленням втрачається єдність уряду, а державі бракує зв’язку.

Яке урядування краще — просте чи змішане? На це запитання, що вельми хвилює політиків 2, слід дати таку саму відповідь, яку я щойно дав стосовно питання про форму урядування.

Просте урядування як таке є найкращим хоча б тому, що воно просте. Проте, коли виконавча влада недостатньо залежна від законодавчої, тобто коли зв’язок між принцепсом і сувереном тісніший за зв’язок народу з принцепсом, то таке порушення пропорційності слід виправити, розділивши уряд, бо тоді усі його частини <у сукупності> матимуть не меншу владу над підданими, а розподіл зробить кожну з них менш потужною стосовно суверена.

Така ж невідповідність виникає й тоді, коли запроваджуються посади магістратів-посередників. Не порушуючи цілісності уряду, вони покликані лише забезпечувати збалансованість обох владі слід-





Chapitre VII
Des Gouvernements mixtes


A proprement parler il n’y a point de gouvernement simple. Il faut qu’un chef unique ait des magistrats subalternes; il faut qu’un gouvernement populaire ait un chef. Ainsi dans le partage de la puissance executive il y a toujours gradation du grand nombre au moindre, avec cette différence que tantôt le grand nombre dépend du petit, et tantôt le petit du grand.

Quelquefois il y a partage égal; soit quand les parties constitutives sont dans une dépendance mutuelle, comme dans le gouvernement d’Angleterre; soit quand l’autorité de chaque partie est indépendante mais imparfaite, comme en Pologne. Cette dernière forme est mauvaise, parce qu’il n’y a point d’unité dans le gouvernement, et que l’Etat manque de liaison.

Lequel vaut le mieux, d’un gouvernement simple ou d’un gouvernement mixte? Question fort agitée chez les politiques, et à laquelle il faut faire la même réponse que j’ai faite ci-devant sur toute forme de gouvernement.

Le gouvernement simple est le meilleur en soi, par cela seul qu’il est simple. Mais quand la puissance exécutive ne dépend pas assez de la législative, c’est-à-dwe quand il  y a plus de rapport du prince au souverain que du peuple au prince, il faut  remédier à ce défaut de proportion en divisant le gouvernement; car alors toutes ses /92/

кувати за дотриманням належних їм прав. Уряд тоді є не змішаним, а обмеженим.

Подібними ж засобами можна виправити й протилежну неузгодженість, і якщо частини уряду надто тісно пов’язані між собою — заснувати інституції для його концентрування. Це практикується в усіх демократіях. У першому випадку уряд розділяють, щоб його послабити, а у другому — щоб посилити. Бо ж максимуму і сили, і слабкості можна досягати лише за простого урядування, натомість змішані його форми забезпечують середній рівень сили.





Розділ VIII
ПРО ТЕ, ЩО ЖОДНА ФОРМА УРЯДУВАННЯ НЕ ПРИЙНЯТНА ДЛЯ УСІХ КРАЇН


Свобода — це плід, що не достигає у будь-якому кліматі, і не кожен народ може досягти її. Чим більше обмірковуєш цей принцип Монтеск’є 1, тим більше відчуваєш його істинність, а чим більше намагаєшся його заперечити, тим більше знаходиш підстав для підсилення його новими доказами.

За всіх урядів світу суспільна особа споживає і нічого не виробляє. Звідки ж отримує вона те, що споживає? З праці її членів. Те, що є надлишком для приватних осіб, становить необхідне для суспільства <в цілому>. Звідси випливає, що громадянський стан може існувати лише тоді, коли праця дає людям більше, ніж їм потрібно.

Але ж цей надлишок не однаковий в усіх країнах світу. У де-

parties n’ont pan moins d’autorité sur les sujets, et leur division les rend toutes ensemble moins fortes contre le souverain.

On prévient encore le même inconvénient en établissant des magistrats intermédiaires, qui, laissant le gouvernement en son entier, servent seulement à balancer les deux puissances et à maintenir leurs droits respectifs. Alors le gouvernement n’est pas mixte, il est tempéré.

On peut remédier par des moyens semblables à l’inconvénient opposé, et quand le gouvernement est trop lâche, ériger des tribunaux pour le concentrer. Cela se pratique dans toutes les démocraties. Dans le premier cas on divise le gouvernement pour l’affaiblir, et dans le second pour le renforcer; car les maximum de force et de faiblesse se trouvent également dans les gouvernements simples, au lieu que les formes mixtes donnent une force moyenne.





Chapitre VIII
Que toute forme de Gouvernement n’est pas propre a tout pays


La liberté n’étant pas un fruit de tous les climats n’est pas à la portée de tous les peuples. Plus on médite ce principe établi par Montesquieu, plus on en sent la vérité. Plus on le conteste, plus on donne occasion de l’établir par de nouvelles preuves.

Dans tous les gouvernements du monde la personne publique consomme et ne produit rien. D’où lui vient donc la substance consommée? Du travail de ses membres. C’est le /93/

яких він значний, у деяких середній, у деяких нульовий, а у деяких — від’ємний. Це співвідношення залежить від плодючості грунтів, зумовленої кліматом, від того різновиду праці, якого вимагає земля, від природи її продуктів, від сили її мешканців, від більшого чи меншого рівня необхідного їм споживання та деяких інших подібних співвідношень, які його складають.

З іншого боку, природа всіх урядувань не однакова; відмінності ж грунтуються на такому принципові: чим більше суспільні податки віддаляються від свого джерела, тим обтяжливішими вони стають. Цю повинність слід вимірювати не розмірами стягуваного, а тим шляхом, який воно має подолати, щоб повернутися до рук, з яких вийшло. Коли така циркуляція швидка і добре налагоджена, то немає жодного значення, скільки платити: мало чи багато; народ тоді незмінно перебуває у достатку, а фінанси у гарному стані. Навпаки, якої б незначної дещиці не сплачував народ, його достаток, якщо вона не повертається до нього, внаслідок постійних сплат невдовзі вичерпається. Така держава ніколи не стане багатою, а народ завжди жебракуватиме.

Звідси випливає, що разом із збільшенням відстані між народом і урядом усе більш обтяжливими стають податки. Відтак, за демократії народ є найменш обтяженим, за аристократії — більше, а за монархії несе на собі найважчого тягара. Отже, монархія годиться лише для багатих націй, аристократія — для середніх за багатством і розмірами, демократія — для невеликих і бідних 2.

У дійсності, чим більше над цим розмірковуєш, тим більшу різницю між вільними і монархічними державами вбачаєш, У перших все використовурться задля спільної вигоди, а ось у других суспільні і партикулярні сили перебувають у взаємооберненому становищі, і

superflu des particuliers qui produit le nécessaire du public. D’où il suit que l’état civil ne peut subsister qu’autant que le travail des hommes rend au-delà de leurs besoins.

Or cet excédent n’est pas le même dans tous les pays du monde. Dans plusieurs il est considérable, dans d’autres médiocre, dans d’autres nul, dans d’autres négatif. Ce rapport dépend de la fertilité du climat, de la sorte de travail  qие la terre exige, de la nature de ses productions, de la force de ses habitants, de la plus ou moins grande consommation qui leur est nécessaire, et de plusieurs autres rapports semblables desquels il est composé.

D’autre part, tous les gouvernements ne sont pas de même nature; il y en a de plus ou moins dévorants, et les différences sont fondées sur cet autre principe que, plus les contributions publiques s’éloignent de leur source, et plus elles sont onéreuses. Ce n’est pas sur la quantité des impositions qu’il faut mesurer cette charge, mais sur le chemin qu’elles ont à faire pour retourner dans les mains dont elles sont sorties; quanti cette circulation est prompte et bien établie, qu’on paye peu ou beaucoup, il n’importe; le peuple est toujours riche et les finances vont toujours bien. Au contraire, quelque peu que le peuple donne, quand ce peu ne lui revient point, en donnant toujours bientôt il s’épuise; l’Etat n’est jamais riche, et le peuple est toujours gueux.

Il suit de là que plus la distance du peuple au gouvernement augmente, et plus les tributs deviennent onéreux: ainsi dans la démocratie le peuple est le moins chargé, dans l’aristocratie il l’est davantage, dans la monarchie il porte le plus grand poids. La monarchie ne. convient donc au aux nations opulentes, l’aristocratie aux Etats médiocres en richesse ainsi qu’en grandeur, la démocratie aux Etats petits et pauvres. /94/

одні з них посилюються за рахунок послаблення інших; зрештою, замість того, щоб урядувати підданими задля їхнього щастя, деспотизм перетворює їх на нещасних, аби ними урядувати.

Отже, за будь-яких кліматичних умов існують природні чинники, врахувавши які можна визначити ту форму урядування, яка годиться для певного клімату, і навіть той тип населення, який має йому відповідати. Місцевості у країнах безплідних і неродючих, продукти яких не варті витраченої на них праці, повинні лишатися необробленими і пустинними або ж населеними виключно дикунами. Країни, де людська праця дає саме стільки продуктів, скільки їх необхідно для життя, повинні бути населеними варварськими народами —  будь-яка політія тут неможлива. Країни, де надлишок продуктів праці є середнім, відповідають вільним народам, а ті, де багаті й родючі грунти дають найбільше продуктів за найменших витрат праці, можуть мати монархічний спосіб урядування, аби розкіш повелителя поглинала ті величезні надлишки, що створюються підданими 3; бо краще нехай ці надлишки будуть спожиті урядом, аніж їх розтринькають приватні особи. Тут є певні винятки, і мені це відомо, але самі вони підтверджують правило і рано чи пізно призводять до революцій, які повертають стан справ до меж природного порядку.

Ми завжди повинні відрізняти загальні закони від партикулярних чинників, що можуть модифікувати наслідки дії цих законів. Навіть якби увесь Південь складався з самих лише республік, а вся Північ — з самих лише деспотичних держав, — це не применшило б істинності того, що внаслідок впливу клімату деспотизм відповідає теплим країнам, варварство — холодним, а гарна політія  — регіонам, розташованим поміж ними. Я також бачу, що, навіть прийняття самого принципу не усуває дискусій з приводу його застосування:

En effet, plus on y réfléchit, plus on trouve en ceci de différence entre les Etats libres et les monarchiques; dans les premiers tout s’emploie à l’utilité commune; dans les autres, les forces publique et particulières sont réciproques, et l’une s’augmente par l’affaiblissement de l’autre. Enfin au lieu de gouverner les sujets pour les rendre heureux, le despotisme les rend misérables pour les gouverner.

Voilà donc dans chaque climat des causes naturelles sur lesquelles on peut assigner la forme de gouvernement à laquelle la force du climat l’entraîne, et dire même quelle espèce d’habitants il doit avoir. Les lieux ingrats et stériles où le produit ne vaut pas le travail doivent rester incultes et déserts, ou seulement peuplés de sauvages. Les lieux où le travail des hommes ne rend exactement que le nécessaire doivent être habités par des peuples barbares, toute politie.v serait impossible: les lieux où l’excès du produit sur le travail est médiocre conviennent aux peuples libres; ceux où le terroir abondant et fertile donne beaucoup de produit pour peu de travail veulent être gouvernés monarchiquement, pour consumer par le luxe du prince l’excès du superflu des sujets; car il vaut mieux que cet excès soit absorbé par le gouvernement que dissipé par les particuliers. Il y a des exceptions, je le sain, mais ces exceptions mêmes confirment la règle, en ce qu’elles produisent tôt ou tard des révolutions qui ramènent les choses dans l’ordre de la nature.

Distinguons toujours les lois générales des causes particulières qui peuvent en modifier l’effet. Quand tout le Midi serait couver/ de républiques et tout le Nord d’Etats despotiques il n’en sérail pas moins vrai que par l’effet du climat le despotisme con- /95/

можуть сказати, що деякі холодні країни є дуже родючими, а деякі південні — майже безплідними. Але ускладнення тут існує лише для тих, хто не розглядає речі усебічно. Необхідно, як я щойно казав, враховувати співвідношення, зумовлені працею, силами, споживанням тощо.

Припустимо, що є дві однакових території, одна з яких дає прибуток, що дорівнює п’яти, а друга — десяти. Якщо рівень споживання мешканців першої становить чотири, а мешканців другої — дев’ять, то надлишковий продукт першої становитиме одну п’яту, другої — одну десяту. Таким чином, співвідношення цих надлишків буде зворотним до співвідношення продуктів: земля, що виробляє лише п’ять, дає <відносний> надлишок удвічі більший від того, який дає земля, що виробляє десять.

Безперечно, один з цих двох продуктів удвічі більший за інший, і я не вважаю, що назагал хтось насмілиться порівнювати родючість грунтів у холодних і теплих країнах. Втім, припустимо, що рівність між ними існує. Якщо завгодно, порівняймо Англію з Сицилією і Польщу з Єгиптом —  південніше розташовані Африка й Індія, а північніше вже немає нічого. Яка різниця у культурі землеробства потрібна для досягнення їх рівності! У Сицилії потрібно лише пошкрябати землю, але якої праці вимагає обробіток землі в Англії! А там, де потрібно більше рук для виробництва одного і того ж продукту, надлишок з необхідністю повинен бути меншим.

Окрім цього, слід зауважити, що однакова кількість людей у теплих країнах споживає менше, аніж у холодних. Клімат теплих країн вимагає, щоб люди, аби добре почуватися, були стриманими у споживанні: усі європейці, що бажають вести там такий же спосіб життя, як удома, гинуть від дезинтерії і розладнаного травлення. Ми,

vient aux pays chauds, la barbarie, aux pays froids, et la bonne politie aux régions intermédiaires. Je vois encore qu’en accordant le principe on pourra disputer sur l’application: ou pourra dire qu’il y a des pays froids très fertiles et des méridionaux très ingrats. Mais cette difficulté n’en est une que pour ceux qui n’examinent pas la chose dans tous ses rapports. Il faut, comme je l’ai déjà dit, compter ceux des travaux, des forces, de la consommation, etc.

Supposons que de deux terrains égaux l’un rapporte cinq et l’autre dix. Si les habitants du premier consomment quatre et ceux du dernier neuf, l’excès du premier produit sera 1/5 et celui du second 1/10. Le rapport de ces deux excès étant donc inverse de celui des produits, le terrain qui ne produira que cinq donnera un superflu double de celui du terrain qui produira dix.

Mais il n’est pas question d’un produit double, et je ne crois pas que personne ose mettre en général la fertilité des pays froids en égalité même avec celle des pays chauds. Toutefois supposons celte, égalité; laissons, si l’on veut, en balance l’Angleterre avec la Sicile, et la Pologne avec l’Egypte. Plus au midi nous aurons l’Afrique et les Indes, plus au nord nous n’aurons plus rien Pour celte égalité de produit, quelle différence dans la culture? En Sicile il ne faut que gratter la terre; en Angleterre que de soins pour la labourer! or, là où il faut plus de bras pour donner le même produit, le superflu doit être nécessairement moindre.

Considérez, outre cela, que la même quantité d’hommes consomme beaucoup moins dans les pays chauds. Le climat demande qu’on y soit sobre pour se porter bien: les Européens qui veulent y vivre comme chez eux périssent tous de dysenterie et /96/

каже Шарден 4порівняно я азіатами виглядаємо плотоїдними звірами, вовками. Дехто пояснює стриманість персів у споживанні тим. що и їхній країні грунти менш оброблені. Я ж вважаю навпаки: у їхній країні тому виробляється менше продуктів харчування, що її мешканцям їх потрібно менше, ніж нам. Якщо б їхня стриманість щодо їжі, — продовжує він, — дійсно пояснювалася убогістю країни, то у ній лише бідняки їли б мало, проте це властиво всім персам. До того ж, у кожній провінції у них їли б більше або менше — відповідно до родючості грунтів, тоді як в усьому царстві існує однаковий рівень обмежень щодо їжі. Вони вельми хвалять свій спосіб життя, кажучи, що достатньо лише поглянути на колір їхніх облич, аби визнати, наскільки цей спосіб життя кращий від християнського. І справді, колір обличчя у персів рівний, вони мають гарну, тонку і гладеньку шкіру, тоді як обличчя вірменів, їхніх підданих, що живуть на європейський лад, мають нерівний колір, вкриті червоними плямами, а тіла їхні товсті й важкі.

Чим ближче до екватора, тим менше потрібно людям для життя. Вони майже не їдять м’яса; рис, кукурудза, кускус, сорго, хліб з маніокового борошна — ось їхня повсякденна їжа. В Індіях є мільйони людей, які харчуються менше, ніж на один су в день. Навіть у Європі ми бачимо суттєві відмінності апетиту в північних і південних народів. Іспанцеві вистачило б на тиждень того, що німець з’їдає під час лише одного обіду. У країнах, де люди більше їдять, розкіш переходить також у харчування: в Англії виявом цього є те, що столи переобтяжені м’ясом, в Італії вас пригостять цукром і квітами.

Розкіш в одязі має такі ж відмінності. За кліматичних умов, що передбачають швидкі і бурхливі зміни сезонів, одяг в людей най-

d’indigestions. Nous sommes, dit Chardin, des bêtes carnassières, des loups, en comparaison des Asiatiques. Quelques-uns attribuent la sobriété des Persans à ce que leur pays est moins cultivé, et moi je crois au contraire que leur pays abonde moins en denrées parce qu’il en faut moins aux habitants. Si leur frugalité, continue-t-il, était un effet de la disettp du pays, il n’y aurait que les pauvres qui mangeraient peu, au lieu que c’est généralement tout le monde, et on mangerait plus ou moins en chaque province selon la fertilité du pays, au lieu que la même sobriété se trouve par tout le royaume. Ils se louent fort de leur manière de vivre, disant qu’il ne faut que regarder leur teint pour reconnaître combien elle est plus excellente que celle des chrétiens. En effet le teint des Persans est uni; ils ont la peau belle, fine et polie, au lieu que le teint des Arméniens, leurs sujets qui vivent à l’européenne, est rude, couperosé, et que leurs corps sont gros et pesants.

Plus on approche de la ligne, plus les peuples vivent de peu. Ils ne mangent presque pas de viande; le riz, le mais, le cuzcuz, le mil, la cassave, sont leurs aliments ordinaires. Il y a aux Indes des millions d’hommes dont la nourriture ne coûte pas un sol par jour. Nous voyons en Europe même des différences sensibles pour l’appétit entre les peuples du Nord et ceux du Midi. Un Espagnol vivra huit jours du dîner d’un Allemand. Dans les pays où les hommes sont plus voraces le luxe se tourne aussi vers les choses de consommation. En Angleterre, il se montre sur une table chargée de viandes; en Italie on vous régale de sucre et de fleurs.

Le luxe des vêtements offre encore de semblables différences. Dans les climats /97/

кращий і найпростіший, а там, де одягаються лише для прикраси, прагнуть не так користі, як зовнішнього блиску, і сам одяг стає виявом розкошу. У Неаполі, гуляючи у Позіліпо 5, ви щодня зустрінете людей у позолочених куртках, але без панчіх. Те саме стосується й будівель: там, де не бояться негоди, всю увагу приділяють пишнотам. В Парижі, Лондоні воліють мати тепле й зручне помешкання, в Мадриді ж будують пишні салони, але не ставлять вікон, що можуть зачинятися, і сплять у щурячих норах.

їжа в теплих країнах набагато поживніша і смачніша, у цьому полягає третя відмінність, яка не може не впливати на другу. Чому в Італії їдять стільки овочів? Тому що вони там гарні, поживні, мають чудовий смак. У Франції ж, де вони живляться лише водою, поживними їх не назовеш, і тому їм не приділяють ніякого значення за столом. Проте вони займають не менше землі <аніж в Італії>, та й коштують принаймні стільки, скільки праці було на них витрачено. Досвід доводить, що берберська пшениця, яка. власне, гірша за французьку, дає значно більше борошна, а французька, у свою чергу, значно більше, ніж пшениця з північних країн. Звідси можна зробити висновок, що подібна градація зберігається загалом на усій відстані від екватора до полюса. Отже, чи не слід вважати за очевидну невигоду те, що в рівній кількості продукту міститься менше поживних речовин?

До усіх цих зауважень я можу додати ще одне, яке з них випливає і посилює їхню переконливість: мешканців теплі країни потребують менше, а прогодувати їх здатні більше, <ніж холодні>. Це породжує подвійний надлишок, який завжди йде на користь деспотизмові. Чим більшу територію займає одна й та сама кількість людей, тим складніше їм буде піднятися на повстання, ос-

où les changements des saisons sont prompts et violents, on a des habits meilleurs et plus simples, dans ceux où l’on ne s’habille que pour la parure on y cherche plus d’éclat que d’utilité, les habits eux-mêmes y sont un luxe. A Naples vous verrez tous les jours se promener au Pausilippe des hommes en veste dorée et point de bas. C’est la même chose pour les bâtiments; on donne tout à la magnificence quand on n’a rien à craindre des injures de l’air. A Paris, à Londres on veut être logé chaudement et commodément. A Madrid on a des salons superbes, mais point de fenêtres qui ferment, et l’on couche dans des nids à rats.

Les aliments sont beaucoup plus substantiels et succulents dans les pays chauds; c’est une troisième différence qui ne peut manquer d’influer sur la seconde. Pourquoi mange-ton tant de légumes en Italie? parce qu’ils y sont bons, nourrissants, d’excellent goût. En France où ils ne sont nourris que d’eau ils ne nourrissent /joint, et sont presque comptés pour rien sur les tables.  Ils n’occupent pourtant pas moins de terrain et coûtent du moins autant de peine à cultiver. C’est une expérience faite que les blés de Barbarie, d’ailleurs inférieurs à ceux de France, rendent beaucoup plus en farine, et que ceux de France à leur tour rendent plus que les blés du Nord. D’où l’on peut inférer qu’une gradation semblable s’observe généralement dans la même direction de la ligne au pôle. Or n’est-ce pas un désavantage visible d’avoir dans un produit égal une moindre quantité d’aliment?

A toutes ces différentes considérations j’en puis ajouter une qui en découle et qui les fortifie; c’est que les pays chauds ont moins besoin d’habitants que les pays froids, et pourraient en nourrir davantage; ce qui produit un double superflu toujours /98/

кільки вони не матимуть змоги швидко і таємно зосередити свої сили, а урядові завжди легко буде дізнатись про наміри повстанців і перерізати шляхи сполучення. Але чим щільніше живе численний народ, тим важче урядові узурпувати владу суверена, і тоді провідники <народу> так само безпечно обговорюють справи у своїх помешканнях, як і повелитель у своїй раді, а юрба збирається на майданах так само швидко, як солдати у своїх казармах. Отже, наявність великих відстаней надає переваги тиранічному урядові. Завдяки пунктам підтримки, що ним створені, його сила зростає разом з відстанню, подібно до сили важеля *.

І навпаки — сила народу дієва лише тоді, коли він зосереджений в одному місці: вона видихається і зникає, якщо збільшуються відстані; народ — як порох, розсипаний по землі, він займається лише тоді, коли порошинка щільно прилягає до порошинки. Таким чином, найменш населені держави, найбільш підходять для тиранії, бо хижі звірі царюють лише в пустелях 7.



* Це не суперечить тому, що я казав вище (кн. II, розд. IX) про незручність великих держав <для управління>; бо там йшлося про владу уряду над своїми членами, а тут йдеться про його силу, спрямовану проти підданих. Його розсіяні повсюди члени є для нього пунктами підтримки його впливу на народ, впливу, який здійснюється з далекої відстані. Проте він не має ніяких точок опори, щоб впливати безпосередньо на своїх членів. Таким чином, у одному випадку довжина важеля становить його слабкість, в іншому — його силу 6.



à l’avantage du despotisme. Plus le même nombre d’habitants occupe une grande surface, plus les révoltes deviennent difficiles; parce qu’on ne peut se concerter ni promptement ni secrètement, et qu’il est toujours facile au gouvernement d’éventer les projets et de couper les communications: mais plus un peuple nombreux se rapproche, moins le gouvernement peut usurper sur le souverain; les chefs délibèrent aussi sûrement dans leurs chambres que le prince dans son conseil, et la foule s’assemble aussitôt dans les places que les troupes dans leurs quartiers. L’avantage d’un gouvernement tyrannique est donc en ceci d’agir à grandes distances. A l’aide des points d’appui qu’il se donne sa force augmente au loin comme celle des leviers *.

Celle du peuple au contraire n’agit que concentrée, elle s’évapore et se perd en s’étendant, comme l’effet de la poudre éparse à terre et qui ne prend feu que grain à grain. Les pays les moins peuplés sont ainsi les plus propres à la tyrannie: les bêtes féroces ne régnent que dans les déserts.



* Ceci ne contredit pas ce que j’ai dit ci-devant, L. II, chap. IX, sur tes inconvénients des grands Etats: car il s’agissait là de l’autorité du gouvernement sur ses membres, et il s’agit ici de sa force contre les sujets. Ses membres épars lui servent de points d’appui pour agir au loin sur le peuple, mais il n’a nul point d’appui pour agir directement sur ces membres mêmes. Ainsi dans l’un des cas la longueur du levier en fait la faiblesse, et la force dans l’autre cas. /99/







Розділ IX
ПРО ОЗНАКИ ГАРНОГО УРЯДУВАННЯ


Отже, якщо запитати, який спосіб урядування є взагалі найкращим, то таке питання буде надто невизначеним і тому нерозв’язним, або, якщо завгодно, воно матиме стільки гарних рішень, скільки є можливих комбінацій усіх варіантів абсолютного і відносного становища народів.

Але якщо спитати про ознаку, за допомогою якої можна розпізнати — гарним чи поганим є уряд одного народу, то це вже зовсім інша річ, адже питання про факт може мати відповідь.

Проте воно так і залишається без відповіді, оскільки кожен бажає вирішувати його на власний розсуд. Піддані вихваляють суспільний спокій, громадяни — свободу приватної особи; один надає перевагу безпеці власності, інший — безпеці особистості; один вважає, що найкращий уряд —  найсуворіший, інший наполягає — що найм’якший; цей бажає, щоб злочини каралися, той — щоб запобігалися; один вважає, що краще слід наганяти страху на сусідів, інший воліє залишитись їм невідомим; один задоволений, коли гроші перебувають в обігу, інший вимагає, щоб народ мав хліб. Навіть якщо узгодити між собою ці та подібні точки зору, чи дасть це нам можливість просунутися вперед? Моральні величини не мають точної міри, то ж чи настане коли-небудь згода щодо ознаки, яку всі шукають, і щодо способу її визначення?

Мене ж завжди дивувало, що така проста ознака залишається невідомою, або ж що комусь вистачає недобросовісності з нею не погоджуватися. Що є метою політичного об’єднання? Збереження і





Chapitre IX
Des signes d’un bon Gouvernement


Quand donc on demande absolument quel est le  meilleur gouvernement, on fait une question insoluble comme indéterminée; ou si l’on veut, elle a autant de bonnes solutions qu’il y a de combinaisons possibles dans les positions absolues et relatives des peuples.

Mais si l’on demandait à quel signe on peut connaître qu’un peuple donné est bien ou mal gouverné, ce serait autre chose, et la question de fait pourrait se résoudre.

Cependant on ne la résout point, parce que chacun veut la résoudre à sa manière. Les sujets vantent la tranquillité publique, les citoyens la liberté des particuliers, l’un préfère la sûreté des possessions, et l’autre celle des personnes; l’un veut que le meilleur gouvernement soit le plus sévère, l’autre soutient que c’est leplus doux; celui-ci veut qu’on punisse les crimes, et celui-là qu’on les prévienne; l’un trouve beau qu’on soit craint des voisins, l’autre aime mieux qu’on en soit ignoré, l’un est content quand l’argent circule, l’autre exige que le peuple ait du pain. Quand même on conviendrait sur ces points et d’autres semblables, en serait-on plus avancé? Les quantités morales manquant de mesure précise, fûton d’accord sur le signe, comment l’être sur l’estimation?

Pour moi, je m’étonne toujours qu’on méconnaisse un signe aussi simple, ou qu’on ait la mauvaise foi de n’en pas convenir. Quelle est la fin de l’association politique? C’est la conservation et la prospérité de ses membres. El quel est le signe le plus sûr qu’ils se conservent et prospèrent? C’est leur nombre et leur population. N’allez donc pas chercher /100/

процвітання його членів 1. А якою є надійна ознака того, що вони себе зберігають і процвітають? Їхня чисельність і залюдненість <країни>. Не слід деінде шукати цю ознаку, з приводу якої точиться стільки суперечок. Якщо усі інші умови є рівними, то безперечно найкращим є урядування, за якого громадяни плодяться і розмножуються дедалі більше, хоча й не використовуються при цьому сторонні засоби, натуралізація, колонії. А те, в умовах якого народ зменшується і слабне, є найгіршим. Рахівники, нині ваша черга: рахуйте, вимірюйте, порівнюйте *.



* Згідно з цим принципом слід визначати і ті століття, протягом яких рід людський досягав найбільшого процвітання. Занадто захоплювалися століттями розквіту літератури і мистецтва, не прозираючи прихованих першооснов їхньої культури, не беручи до уваги їхньої згубної дійсності: idque apud imperitos humanitas vocabulatur, cum pars servitutis esset 2. Чи не бачимо ми, що за книжковими принципами завжди приховується груба корисливість, яка власне й примушує говорити їхніх авторів? Що б не говорили вони, проте коли країна, попри свій блиск, втрачає населення, то не слід вірити, ніби все йде добре, а якщо поет має сто тисяч ліврів річної ренти, цього ще недостатньо, щоб його століття вважалося найліпшим з усіх 3. Слід звертати увагу не стільки на зовнішній спокій і на незворушність провідників, скільки на добробут націй у цілому, а особливо — їхніх найчисленніших верств. Град може спустошити декілька кантонів, але рідко коли викликає голодомор. Заколоти, громадянські війни дуже лякають провідників, проте не завдають справжніх нещасть народам, котрі можуть  навіть отримати перепочинок, поки триває суперечка про те, кому належить їх тиранити далі. Саме їхнє повсякденне становище зумовлює їхнє справжнє процвітання або справжні нещастя; саме коли усе придушене під ярмом, коли усе гине, саме тоді провідники, нищачи їх задля власного задоволення, ubi solitudinem faclunt, pacem appelant 4. Коли чвари сильних світу цього збурюють Французьке королівство і коли паризький коад’ютор, йдучи до парламенту, несе у кишені кннжал 5 — це не заважає французькому народові бути щасливим, численним і користуватися чесним і вільним достатком. Раніше Греція процвітала серед жорстоких війн, кров текла потоками, а країна була повна людей. Здається, — каже Макіавеллі, — що від убивств, проскрипцій, громадянських війн наша республіка ставала дедалі могутнішою, а доброчесність громадян, їхні нрави, їхня незалежність зміцнювали її більше, ніж усобиці послаблювали 6. Невелике заворушення робить душі міцнішими, а справжньому процвітанню роду людського сприяє не стільки мир, скільки свобода 7.



ailleurs ce signe si disputé. Toutes choses d’ailleurs égales, le gouvernement sous lequel, sans moyens étrangers, sans naturalisations, sans colonies, les citoyens peuplent et multiplient davantage est infailliblement le meilleur: celui sous lequel un peuple diminue et dépérit est le pire. Cal, ulateurs, c’est maintenant votre affaire; comptez, mesurez, comparez *.



* On doit juger sur le même principe des siècles qui méritent la préférence pour la prospérité du genre humain. On a trop admiré ceux où l’on a vu fleurir les lettres et les arts, sans pénétrer l’objet secret de leur culture, sans en considérer le funeste effet, idque apud imperitos humanilas vocabatur, cum pars servitutis esset. Ne verrons-nous jamais dans les maximes des livres l’intérêt grossier qui fait parler les auteurs? Non, quoi qu’ils en puissent dire, quand malgré son éclat un pays se dépeuple il n’est pas vrai que tout aille bien, et il ne suffit pas qu’un poète ait cent mille livres de rente pour que son siècle soit le meilleur de tous. Il faut moins regarder au repos apparent, et à la tranquillité des chefs, qu’au bien-être des nations entières et surtout des Etats les plus nombreux. La grêle désole quelques cantons, mais elle fait rarement disette. Les émeutes, les guerres civiles effarouchent beaucoup les chefs, mais elles ne font pas les vrais malheurs des peuples, qui peuvent même avoir du relâche tandis qu’on dispute à qui les tyrannisera. C’est de leur état permanent que naissent leurs prospérités ou leurs calamités réelles; quand tout reste écrasé sous le joug, c’est alors que tout dépérit; c ’est alors que les chefs les détruisant à leur aise, ubi solitudinem faciunt, pacem appelant. Quand les tracasseries des grands agitaient le royaume de France, et que le coadjuteur de Paris portait au parlement un poignard dans sa poche cela n’empêchait pas que le peuple français ne vécût heureux et nombreux dans une honnête et libre aisance. Autrefois la Grèce fleurissait au sein des plus cruelles guerres; le sang y coulait à flots, et tout le pays était couvert d’hommes. Il semblait, dit Machiavel, qu’au milieu des meurtres, des proscriptions, des guerres civiles, notre république en devint plus puissante; la vertu /101/ de ses citoyens, leurs moeurs, leur indépendance avaient plus d’effet pour la renforcer que toutes ses dissensions n’en avaient pour l’affaiblir. Un peu d’agitation donne du ressort aux âmes, et ce qui fait vraiment prospérer l’espèce est moins la paix que la liberté.








Розділ X
ПРО УРЯДОВІ ЗЛОВЖИВАННЯ І ПРО СХИЛЬНІСТЬ УРЯДУ ДО ДЕГЕНЕРАЦІЇ


Як партикулярна воля постійно протидіє загальній, так само й уряд постійно спрямовує свої зусилля проти суверенітету. Чим потужніші ці зусилля, тим гіршою стас конституція держави. А оскільки тут відсутня інша корпоративна воля, яка, чинячії спротив волі принцепса, досягала б з нею рівноваги, то рано чи пізно має статися так, що принцепс нарешті підкорить суверена і розірве суспільну угоду. Ця вада невіддільна від уряду і неминуча, вона від самого народження політичного тіла працює на його руйнацію, так само як старість і смерть руйнують людське тіло.

Є два загальних шляхи дегенерації уряду: його ущільнення або розпад держави.

Уряд ущільнюється, коли він зменшується кількісно, тобто переходить від демократії до аристократії, а від аристократії — до королівської влади. Такою є його природна схильність * Якби він



* Повільне формування і поступ Венеційської республіки у її лагунах яскравий приклад такої послідовності; дивно, що вже понад дванадцять віків венеційці, здається, перебувають лише на другій стадії  <зазначеного процесу>, що почалася з Serrar di consiglin 1198 року 1. Стосовно ж тих стародавніх герцогів, якими нині їм докоряють, то, що б не містилося у Squittinio delia liberta veneta 22, доведено: вони не були їхніми суверенами.

Мені, звісно ж. заперечуватимуть, посилаючись на приклад римської республіки, яка нібито пройшла зовсім протилежний шлях — від монархії до аристократії, а від аристократії — до демократії. Я вельми далекий від того, щоб пристати до них поглядів 1.








Chapitre X
De l’Abus du Gouvernement et de sa pente .1 dégénérer


Comme la volonté particulière agit  sans  cesse contre lu volonté générale, ainsi le gouvernement fait un effort continuel contre la souveraineté. Plus cet effort augmente, plus la constitution s’altère, et comme il n’y a point ici d’autre volonté de corps qui résistant à celle, du prince fasse équilibre avec elle, il doit arriver tôt ou lard que le prince opprime enfin le souverain et rompe le traité social. Cest la le vice inhérent et inévitable qui dès la naissance du corps politique tend sans relâche à le détruire, de même que la vieillesse et la mort détruisent le corps de l’homme.

Il y a deux voies générales par lesquelles un gouvernement dégénère; savoir, quand il se resserre, ou quand l’Etat se dissout.

Le gouvernement se resserre quand il passe du grand nombre au petit, c’est-à-dire de la démocratie à l’aristocratie, et de l’aristocratie à la royauté. C’est là son inclinaison naturelle *. S’il rétrogradait du petit nombre au grand, on pourrait dire qu’il se relâche, mais en progrès inverse est impossible.



* La formation lente et le progrès de la république de Venise dans ses lagunnes offre un exemple notable de cette succession; et il est bien étonnant que depuis plus de douze  cents ans les Véniliens semblent /102/

змінювався у зворотному напрямі — від малої кількості членів до великої, то можна було б сказати, що він послаблюється, проте зворотний поступ тут неможливий.

Своєї форми урядування насправді ніколи не змінює  — окрім випадку, коли воно настільки послаблюється через спрацьованість свого



Першим установленням Ромула був змішаний спосіб урядування, який невдовзі виродився у деспотизм. З партикулярних причин держава загинула передчасно, як новонароджений, що не досяг зрілих літ. Вигнання Тарквініїв було справжнього епохою народження республіки, яка не одразу набула постійної форми — спочатку було зроблено лише половину справи, оскільки недоторканним залишився патриціат. Через те, що продовжувався конфлікт спадкової аристократії, яка є найгіршою формою законного управління, і демократії, форма <римського> урядування — завжди нестала і мінлива  — набула визначеності, як це довів Макіавеллі, лише із запровадженням інституту трибунів; тільки тоді виник справжній уряд і справжня демократія. Народ тоді дійсно був не лише сувереном, а й магістратом і суддею; сенат був лише підпорядкованою установою, що стримувала і концентрувала уряд; навіть самі консули, попри те що вони — патриції, найперші магістрати і, у воєнний час, полководці з абсолютною владою, були у Римі просто головами, обраними народом.

Відтоді можна було бачити й те, як уряд, виявляючи свою природну схильність, рішуче тяжіє до аристократії. Патриціат скасувався ніби сам по собі, аристократія ж надалі мала за підгрунтя не корпорацію патриціїв, на відміну від Венеції і Генуї, а корпорацію сенату, складену з патриціїв і плебеїв 1, і навіть корпорацію трибунів — коли ті розпочали узурпацію активної влади; бо ж самі лише слова ніяк не змінюють стану речей, а коли народ має провідників, які урядують замість нього, то останні, як би вони не називалися, завжди складатимуть аристократію.

Зловживання, породжені аристократичним урядуванням, спричинили громадянські війни і утворення триумвірату. Сулла, Юлій Цезар, Август фактично стали справжніми монархами, і, врешті решт, за Тиберієвого деспотизму держава загинула 5. Таким чином, римська історія не спростовує мого принципу, а підтверджує його.

п ’en être encore qu’au second terme, lequel commença au Serrar di Consiglio en 1198. Quant aux anciens ducs qu’on leur reproche, quoi qu’en puisse dire le Squitinio della libertà veneta, il est prouvé qu’ils n’ont point été leurs souverains.

On ne manquera pas de m’objecter la République romaine qui suivit, dira-t-on, un progrès tout contraire, passant de la monarchie à l’aristocratie, et de l’aristocratie à la démocratie. Je suis bien éloigné d’en penser ainsi.

Le premier établissement de Romulus fut un gouvernement mixte qui dégénéra promptement en despotisme. Par des causes particulières l’Etat périt avant le temps, comme on voit mourir un nouveauné avant d’avoir atteint l’âge d’homme. L’expulsion des Tarquins fut la véritable époque de la naissance de la République. Mais elle ne prit pas d’abord une forme constante, parce qu’on ne fit que la moitié de l’ouvrage en n’abolissant pas le palriciat. Car de cette manière l’aristocratie héréditaire qui est la pire des administrations légitimes, restant en conflit avec la démocratie, la forme du gouvernement toujours incertaine et flottante ne fut fixée, comme l’a prouvé Machiavel, qu’à l’établissement des tribuns; alors seulement il y eut un vrai gouvernement et une véritable démocratie. En effet le peuple alors n’était pas seulement souverain mais aussi magistral et juge, le Sénat n’était qu’un tribunal en sous-ordre pour tempérer ou concentrer le gouvernement, et les consuls eux-mêmes, bien que patriciens, bien que premiers magistrats, bien que généraux absolus à la guerre, n’étaient à Rome que les présidents du peuple.

Dès lors on vil aussi le gouvernement prendre sa pente naturelle et tendre fortement à l aristocratie. Le patriciat s’abolissant comme de lui-même, l’aristocratie n’était plus dans le corps des patriciens comme elle est à Venise et à Gênes, mais dans le corps du Sénat composé de patriciens et de plébéiens, même dans le corps des tribuns quand ils commencèrent d’usurper une puissance active: car les mots ne font rien aux choses, et quand le peuple a des chefs qui gouvernent pour lui, quelque пoт que portent ces chefs, c’est toujours une aristocratie.

De l’abus de l’aristocratie naquirent les guerres civiles et le triumvirat. Sylla, Jules César, /103/ Auguste devinrent dans le fait de véritables monarques, et enfin sous le despotisme de Tibère l’Etat fut dis sous. L’histoire romaine ne dément donc pas mon principe; elle le confirme.



механізму, що вже неспроможне зберігати цю форму. Якщо ж тоді ще й збільшується територія <держави>, його сила повністю вичерпується, а існування ще більше скорочується. Отже, потрібно настільки відновити і сконцентрувати його механізм, наскільки він це дозволяє, інакше держава, опертям якої є таке урядування, зазнає руйнації.

Розпад держав відбувається двома шляхами.

По-перше, коли принцепс більше не керує державою згідно з законами і узурпує владу суверена. Тоді відбуваються помітні зміни: ущільнення зазнає не уряд, а держава. Я хочу сказати, що велика держава розпадається, у ній формується інша, яка складається виключно з членів уряду і стосовно решти народу постає лише як володар і тиран. Отже, варто лише урядові узурпувати владу суверена, як суспільний пакт розривається і всі прості громадяни, повернув шись від права до своєї природної свободи, виявляються хоча й присилуваними, однак зовсім не зобов’язаними підкорятися.

Те саме відбувається й тоді, коли деякі члени уряду  — окремо від інших — узурпують владу, яку мають здійснювати усі разом. Це є не меншим порушенням законів і призводить до ще більшого безладдя. Тоді, так би мовити, з’являється стільки принцепсів, скільки є магістратів, і держава, яку розділено не менше за уряд, гине або змінює свою форму.

Коли держава розпадається, зловживання урядовою владою за будь-якого урядування отримують спільну назву анархії. Зокрема ж демократія вироджується в охлократію, аристократія — в олігархію; додам, що королівська влада вироджується у тиранію, проте це слово неоднозначне і потребує пояснень.

В буденному розумінні тираном є король, який править за допомогою насильства і не зважає на справедливість та закони. У точно

En effet, jamais le gouvernement ne change de forme que quand son ressort usé le laisse trop affaibli pour pouvoir conserver la sienne. Or s’il se relâchait encore en n’étendant, sa force deviendrait tout à fait nulle, et il subsisterait encore moins. Il faut donc remonter et serrer le ressort à mesure qu’il cède, autrement l’Etat qu’il soutient tomberait en ruine.

Le cas de la dissolution de l’Etat peut arriver de deux manières.

Premièrement quand le prince n’administre plus l’Etat selon les lois et qu’il usurpe le pouvoir souverain. Alors il se fait un changement remarquable; c’est que, non pas le gouvernement, mais l’Etat se resserre; je veux dire que le grand Etat se dissout et qu’il s’en forme un autre dans celui-là, composé seulement des membres du gouvernement et qui n’est plus rien au reste du peuple que son maître et son tyran. De sorte qu’à l’instant que le gouvernement usurpe la souveraineté, le pacte social est rompu, et tous les simples citoyens, rentrés de droit dans leur liberté naturelle, sont forcés mais non pas obligés d’obéir.

Le même cas arrive aussi quand les membres du gouvernement usurpent séparément le pouvoir qu’ils ne doivent exercer qu’en corps; ce qui n’est pas une moindre infraction des lois, et produit encore un plus grand désordre. Alors on a, pour ainsi dire, autant de princes que de magistrats, et l’Etat, non moins divisé que le gouvernement, périt ou change de forme.

Quand l’Etat se dissout, l’abus du gouvernement quel qu’il soit prend le nom commun d’anarchie. En distinguant, la démocratie dégénère en ochlocratie, l’aristocratie /104/

му смислі тиран — це приватна особа, яка привласнила королівську владу, не маючи на неї права. Саме так слово «тиран» розуміли греки; вони застосовували його до усіх повелителів, — і добрих, і поганих, — чия влада була незаконною *. Таким чином, слова тиран і узурпатор є повними синонімами.

Аби дати різні назви різним речам, я називатиму тираном узурпатора королівської влади, а деспотом  — узурпатора влади суверена. Тиран — це той, хто повстає проти законів, щоб правити за законами, деспот — той, хто ставить себе над законами. Таким чином, тиран може не бути деспотом, але деспот — завжди тиран.





Розділ XI
ПРО СМЕРТЬ ПОЛІТИЧНОГО ТІЛА


Схильність до упадку є природною і невідворотною <навіть> для найкращих урядів. Якщо Спарта і Рим загинули, яка держава може сподіватися на вічне існування 1? Якщо ми бажаємо створити установлення, яке спромоглося б існувати тривалий час, нам усе ж



* Omnes enim et habentur et dicuntur Tyranni qui potestate utuntur perpetuart in ca civitate quae libertate est usa (Corn. Nep. in Miltiad. cap. 8) 6. Арістотель (Ником[ахова]. Ет[ика]., кн. VIII, розд. 10) відрізняє тирана від царя таким чином, що перший править заради своєї власної вигоди, а другий — лише задля вигоди підданих; навіть якщо не брати до уваги те, що усі загалом грецькі автори вживають слово тиран у іншому смислі, як це найбільш яскраво видно з Ксенофонтового Гієрона 7, з цього розрізнення випливало б, усупереч думці Арістотеля, лише те, що від початку світу не існувало бодай одного царя.



en oligarchie; j’ajouterais que la royauté dégénère en tyrannie, mais ce dernier mot est équivoque et demande explication.

Dans le sens vulgaire un tyran est un roi qui gouverne avec violence et sans égard à la justice et aux lois. Dans le sens précis un tyran est un particulier qui s’arroge l’autorité royale sans y avoir droit. C’est ainsi que les Grecs entendaient ce mot de tyran. Ils le donnaient indifféremment aux bons et aux mauvais princes dont l’autorité n’était pas légitime *. Ainsi tyran et usurpateur sont deux mots parfaitement synonymes.

Pour donner différents noms à différentes choses, j’appelle tyran l’usurpateur de l’autorité royale, et despote l’usurpateur du pouvoir souverain. Le tyran est celui qui s’ingère contre les lois à gouverner selon les lois; le despote est celui qui se met au-dessus des lois mêmes. Ainsi le tyran peut n’être pas despote, mais le despote est toujours tyran.





Chapitre XI
De la Mort du corps politique


Telle est la petite naturelle et inévitable des gouvernements les mieux constitués.



* Omnes enim et habentur et dicuntur Tyranni qui potestate utuntur perpetua, in ea Civitate quae libertate usa  est. Corn. Nep., in Miltiad. Il est vrai qu’Arislote, Mor. de Nicom., l.  VIII, c. 10 distingue le tyran du roi, en ce que le premier gouverne pour sa propre utilité et le second seulement pour  l’utilité de ses sujets; mais outre que généralement tous les auteurs grecs ont pris le mot tyran dons un autre sens, comme il paraît surtout par le Hiéron de Xénophon, il s’ensuivrait de la distinction d’Aristote que depuis le commencement du monde il n’aurait pas encore existé un seul roi. /105/



не слід прагнути того, щоб воно було вічним. Аби досягти успіху, не слід прагнути неможливого або ж марно сподіватись на те, що людському витворові вдасться падати такої тривкості, яка не властива людським речам.

Політичне тіло, як і тіло людини, починає вмирати від самого народження і в самому собі містить чинники своєї руйнації. Однак, і те й інше мусять мати більш-менш міцну конституцію, здатну підтримувати їхнє існування упродовж більш-менш тривалого часу. Конституція людського тіла є витвором природи, конституція держави — витвором мистецтва. Від людей не залежить те, чи продовжуватиметься їхнє життя, але від них залежить, чи продовжуватиметься настільки, наскільки це можливо, існування держави, тобто, чи буде їй надано конституцію, найкращу з усіх можливих. Навіть найкращим чином конституйоване <політичне тіло> рано чи пізно припинить своє існування, але усе ж пізніше від інших — якщо непередбачувана катастрофа не спричинить його передчасну загибель.

Основою політичного життя є суверенна влада. Законодавча влада — це серце держави, виконавча — її мозок, від якого залежить рух усіх її членів. Мозок може зазнати паралічу, але індивід усе ж житиме. Людина залишиться розумово неповноцінною, проте живою. Але варто зупинитися серцю — і жива істота вмирає.

Держава існує не завдяки законам, а завдяки законодавчій владі. Колишні закони ні до чого не забов’язують нині, але мовчання означає мовчазну згоду, і тому вважається, що суверен постійно підтверджує дієвість законів, яких він не скасував, маючи змогу це зробити. Усього того, що він хоча б одного разу виголосив як свою волю, він має воліти повсякчас, якщо тільки сам не скасував цього.

Si Sparte et Rome ont péri, quel Etat peut espérer de durer toujours? Si nous voulons former un établissement durable, ne songeons donc point à le rendre éternel. Pour réussir il ne faut pas tenter l’impossible, ni se flatter de donner à l’ouvrage des hommes une solidité que les choses humaines ne comportent pas.

Le corps politique, aussi bien que le corps de l’homme, commence à mourir dès sa naissance et porte en lui-même les causes de sa destruction. Mais l’un et l’autre peut avoir une constitution plus ou moins robuste et propre à le conserver plus ou moins longtemps. La constitution de l’homme est l’ouvrage de la nature, celte de l’Etat est l’ouvrage de l’art. Il ne dépend pas des hommes de prolonger leur vie, il dépend d’eux de prolonger celle de l’Etat aussi loin qu’il est possible, en lui donnant ta meilleure constitution qu’il puisse avoir. Le mieux constitué finira mais plus tard qu’un autre, si nul accident imprévu n’amène sa perte avant le temps.

Le principe de la vie politique est dans l’autorité souveraine. La puissance législative est le coeur de l’Etat, la puissance exécutive en est le cerveau, qui donne le mouvement à toutes les parties. Le cerveau peut tomber en paralysie et l’individu vivre encore. Un homme reste imbécile et vit: mais sitôt que le coeur a cessé ses fonctions, l’animal est mort.

Ce n’est point par les lois que l’Etat subsiste, c’est par le pouvoir législatif. La loi d’hier n’oblige pas aujourd’hui, mais le consentement tacite esl présumé du silence, et le souverain est censé confirmer incessamment les lois qu’il n’abroge pas, pouvant le faire. Tout ce qu’il a déclaré vouloir une fois, il le veut toujours, à moins qu’il ne te révoque.

Pourquoi donc porte-t-on tant de respect, aux anciennes lois? C’est pour cela même. /106/

Чому ж тоді ставляться з такою повагою до старих законів? Саме через зазначену обставину. Слід гадати, що тільки вищість давніх волевиявлень допомогла їм зберегти чинність упродовж тривалого часу: якщо б суверен не визнавав їх повсякчас рятівними, він уже безліч разів мав би їх скасувати 2. Ось чому, ані трохи не послаблюючись, закони безперервно набувають нових сил у будь-якій добре конституйованій державі; передсуд давнини робить їх щодень поважнішими. Натомість можна бути упевненим, що всюди, де закони, старіючи, дедалі послаблюються, більше не існує законодавчої влади і держава вже не живе.





Розділ XII
ЯК ПІДТРИМУЄ СЕБЕ СУВЕРЕННА ВЛАДА


Суверен, не маючи іншої сили, окрім законодавчої влади, може діяти виключно через закони. А оскільки закони не є нічим іншим, окрім як автентичними актами загальної волі, суверен може діяти лише тоді, коли увесь народ збирається разом. Увесь народ, що зібрався разом? Яка нісенітниця! Можливо сьогодні це й нісенітниця, але так не вважалося дві тисячі років тому. То чи не змінили люди своєї природи?

Межі можливого у моральних предметах не такі вузькі, як ми думаємо, а вужчають вони через нашу малодушність, наші пороки, наші передсуди. Ниці душі не вірять в існування великих людей, мерзенні раби глузливо посміхаються, коли чують слово свобода.

Зваживши на те, що відбулось, розгляньмо те, що може відбутися. Не згадуватиму стародавніх республік Греції, проте Римська

On doit croire qu’il n’y a que l’excellence des volontés antiques qui les ait pu conserver si longtemps; si le souverain, ne les eût reconnues constamment salutaires il les eût mille fois révoquées. Voilà pourquoi loin de s’affaiblir les lois acquièrent sans cesse une force nouvelle dans tout Etat bien constitué; le préjugé de l’antiquité les rend chaque jour plus vénérables; au lieu que partout où les lois s’affaiblissent en vieillissant, cela prouve qu’il n’y a plus de pouvoir législatif, et que l’Etat ne vit plus.





Chapitre XII
Comment se maintient l’Autorité souveraine


Le souverain n’ayant d’autre force que la puissance législative n’agit que par des lois, et les lois n’étant que des actes authentiques de la volonté générale, le souverain ne saurait agir que quand le peuple est assemblé. Le peuple assemblé, dira-t-on! Quelle chimère! C est une chimère aujourd’hui, mais ce n’en était pas une il y a deux mille ans. Les hommes ont-ils changé de nature?

Les bornes du possible dans les choses morales sont moins étroites que nous ne pensons. Ce sont nos faiblesses, nos vices, nos préjugés qui les rétrécissent. Les âmes basses ne croient point aux grands hommes: de vils esclaves sourient d’un air moqueur à ce mot de liberté.

Par ce qui s’est fait considérons ce qui se peut faire; je ne parlerai pas des anciennes républiques de la Grèce, mais la République romaine était, ce me semble, un grand Etat, /107/

республіка, на мій погляд, була великою державою, а Рим — великим містом. Згідно з останнім цензом 1 у Римі мешкало чотириста тисяч громадян, здатних носити зброю, а останній перепис населення Імперії зафіксував понад чотири мільйони громадян, не враховуючи підданих, іноземців, жінок, дітей, рабів.

Варто лише подумати про те, що величезна кількість мешканців цієї столиці і її околиць мала часто збиратися разом — і яких тільки складностей не вигадає наша уява! Однак рідко якого тижня римський народ не скликав зборів, а бувало, що й частіше. Він здійснював не лише права суверенітету, але і частину прав уряду. Він розглядав певні питання, виносив присуди у певних судових справах. Перебуваючи на майдані для зібрань увесь цей народ виконував роль магістрате майже так само часто, як і роль громадянина.

Якщо б ми дісталися до найперших часів <в історії> націй, то побачили б, що більшістю стародавніх способів урядування, навіть монархічних, подібних до македонського і франкського, передбачалися подібні ради. Цей незаперечний факт в будь-якому випадку дає відповідь на всі ускладнення, оскільки висновок щодо можливого, зроблений на підставі того, що вже існує, здається мені обгрунтованим.





Розділ XIII
ПРОДОВЖЕННЯ


Недостатньо того, щоб загальнонародні збори одного разу затвердили конституцію держави, надавши чинності корпусові законів. Недостатньо, щоб вони встановили постійний уряд або щоб лише

et la ville de Rome une grande ville. Le dernier cens donna dans Rome quatre cent mille citoyens portant armes, et le dernier dénombrement de l’Empire plus de quatre millions de citoyens sans compter les sujets, les étrangers, les femmes, les enfants, les esclaves.

Quelle difficulté n’imaginerait-on pas d’assembler fréquemment le peuple immense de celle capitale et de ses environs? Cependant il se passait peu de semaines que le peuple romain ne fût assemblé, et même plusieurs fois. Non seulement il exerçait les droits de la souveraineté, mais une partie de ceux du gouvernement. Il traitait certaines affaires, il jugeait certaines causes, et tout ce peuple était sur la place publique presque aussi souvent magistrat que citoyen.

En remontant aux premiers temps des nations on trouverait que la plupart des anciens gouvernements, même monarchiques tels que ceux des Macédoniens et des Francs, avaient de semblables conseils. Quoi qu’il en soit, ce seul fait incontestable répond a toutes les difficultés. De l’existant au possible la conséquence me paraît bonne.





Chapitre XIII
Suite


Il ne suffit pas que le peuple assemblé ait une fois fixé la constitution de l’Etat en donnant la sanction à un corps de lois: il ne suffit pas qu’il ait établi un gouvernement perpétuel ou qu’il ail pourvu une fois pour toutes à l’élection des magistrats. Outre les /108/

одного разу і назавжди подбали про обрання магістратів: окрім надзвичайних зібрань, до яких можуть спонукати непередбачувані випадки, потрібні ще й зібрання з чітко визначеними часом і періодичністю, яких ніщо б не могло відмінити чи відкласти, тобто, щоб у визначений день народ цілком правомірно скликався лише згідно з законами, не маючи для цього потреби у жодній іншій формальній процедурі скликання.

Водночас, окрім цих зборів, правочинних лише на підставі дати їхнього скликання, будь-які інші народні збори, скликані не уповноваженими до цього магістратами і без дотримання правомірних формальних приписів, повинні вважатися незаконними, а все, що вони ухвалять, — недійсним, оскільки саме повеління зібратися повинне походити від закону.

Щодо частоти скликання законних народних зборів зазначу: це залежить від стількох міркувань, що тут неможливо встановити точні правила. Назагал можна лише сказати: чим більшу силу має уряд, тим частіше повинен виявляти себе суверен.

Це, — скажуть мені, — може й гарна річ для якогось одного міста, проте, що робити, коли у державі їх багато? Поділити владу суверена? Чи зосередити її у одному з цих міст і підпорядкувати йому решту?

Я відповім, що не слід робити ані того, ані іншого. По-перше, суверенна влада є простою і єдиною, і тому її не можна поділити, не знищивши. По-друге, місто, на тій же підставі, що й нація, не може бути законно підпорядкованим іншому, оскільки сутністю політичного тіла є узгодженість покірності й свободи, слова ж підданий і суверен співвідносяться як тотожні, а їхня спільна ідея виявляє себе в слові «громадянин».

assemblées extraordinaires que des cas imprévus peuvent exiger, il faut qu’il y en ait de fixes et de périodiques que rien ne puisse abolir ni proroger, tellement qu’au jour marqué le peuple soit légitimement convoqué par la loi, sans qu’il soit besoin pour cela d’aucune autre convocation formelle.

Mais hors de ces assemblées juridiques par leur seule date, toute assemblée du peuple qui n’aura pas été convoquée par les magistrats préposés à cet effet et selon les formes prescrites doit être tenue pour illégitime et tout ce qui s’y fait pour nul; parce que l’ordre même de s’assembler doit émaner de la loi.

Quant aux retours plus ou moins fréquents des assemblées légitimes, ils dépendent de tant de considérations qu’on ne saurait donner là-dessus de règles précises. Seulement on peut dire en général que plus le gouvernement a de force, plus le souverain doit se montrer fréquemment.

Ceci, me dira-t-on, peut être bon pour une seule ville; mais que faire quand l Etat en comprend plusieurs? Parlagera-t-on l’autorité souveraine, ou bien doit-on la concentrer dans une seule ville et assujettir tout le reste?

Je réponds qu’on ne doit faire ni l’un ni l’autre. Premièrement l’autorité souveraine est simple et une et l’on ne peut la diviser sans la détruire. En second lieu, une ville non plus qu’une nation ne peut être légitimement sujette d’une autre, parce que l’essence du corps politique est dans l’accord de l’obéissance et de la liberté, et que ces mots de sujet et de souverain sont des corrélations identiques dont l’idée se réunit sous le seul mot de citoyen. /109/

Відповім також, що поєднання декількох міст в одну громадян ську спільноту завжди буде злом і, прагнучи такого поєднання, не слід тішити себе ілюзією, що при цьому нібито вдасться уникнути природних перешкод. Заперечуючи тому, хто бажає, щоб існували лише малі держави, не слід вказувати на можливість зловживань з боку великих. Але ж як малим державам набути сили, достатньої, щоб чинити опір великим 1? Так, як колись це робили грецькі міста, чинячи спротив великому Цареві або як зовсім недавно — Голандія та Швейцарія, ведучи боротьбу з австрійською династією 2.

Якщо все ж немає можливості зменшити державу до належних меж, залишається ще один засіб: не визначаючи єдиної столиці 3, послідовно розташовувати уряд у кожному з міст і по черзі збирати у кожному з них Штати усього народу.

Рівномірно заселіть територію, розповсюдьте скрізь дію одного й того ж права, добийтеся, щоб повсюди панував достаток і вирувало життя — ось шлях до того, щоб держава стала найміцнішою і отримала найкраще урядування з усіх можливих. Пам’ятайте, що міські мури будуються лише з уламків сільських будівель. Кожен з палаців, побачених мною у столиці, змушує мене подумки звернути свій погляд до халуп, якими вкрита уся країна.





Розділ XIV
ПРОДОВЖЕННЯ


Щойно народ на законних підставах зібрався разом і утворив тіло суверена, як уряд повністю втрачає свої повноваження, діяльність

Je réponds encan que c’est toujours un mal d’unir plusieurs villes en une seule cité, et que, voulant /aire celte union, l’on ne doit pas se flatter d’en éviter les tncon vénients naturels. Il ne faut point objecter l’abus des grands Etats à celui qui n’en veut que de petits: mais comment donner aux petits Etats assez de force pour résister aux grands? Comme jadis les villes grecques résistèrent au grand Roi, et comme plus récemment la Hollande et la Suisse ont résisté à la maison d Autriche.

Toutefois si l’on ne peut réduire l’Etat à de justes bornes, ii reste encore une ressource; c’est de n’y point souffrir de capitale, de faire siéger le gouvernement alternativement dans chaque ville, et d’y rassembler aussi tour à tour les Eiats du pays.

Peuplez également le territoire, étendez y partout les mêmes droits, portez-y partout l’abondance et la vie, c’est ainsi que l’Etat deviendra tout à la fois le plus fort et le mieux gouverné qu’il soit possible. Souvenez-vous que les murs des villes ne se forment que du débris des maisons des champs. A chaque palais que je vois élever dans la capitale, je crois voir mettre en masures tout un pays.





Chapitre XIV
Suite


A l’instant que le peuple est légitimement assemblé en corps souverain, toute juridiction du gouvernement cesse, la puissance executive est suspendue, et la personne /110/

виконавчої влади призупиняється, а особа найостаннішого з громадян стає такою ж священною і недоторканною, як особа найпершого магістрате: адже за присутності того, кого представляють, вже немає потреби у представниках 1. Переважна більшість заворушень, які виникали у Римі під час коміціїв 2, спричинялася незнанням цього правила або ж нехтуванням ним. Консули ставали тоді лише <виборними> головами народу, трибуни — простими ораторами *, а сенат взагалі перетворювався на ніщо.

Для принцепса завжди небезпечні такі періоди призупинення повноважень виконавчої влади>, коли він визнає або повинен визнавати над собою зверхника, що існує актуально, і ці народні збори, які є справжньою егідою для політичного тіла й вудилами для уряду, наводять на провідників повсякчасний жах; через це останнім ніколи не бракує ані зусиль, ані заборон, ані штучно <створених> перепон, ані обіцянок — аби лише відбити в громадян охоту до цих зборів. Якщо громадяни жадібні, мляві, малодушні і більше люблять спокій, ніж свободу, вони неспроможні тривалий час протистояти дедалі потужнішим зусиллям уряду. А коли б ця сила <урядового> спротиву могла зростати нескінченно — влада суверена зникла б без останку і більшість громадянських спільнот зазнала б руйнації і передчасно загинула.

Проте, між суверенною владою і свавільним урядом інколи виникає влада-посередник, про яку слід дещо сказати.



* Майже у тому самому смислі, який має це слово в англійському парламенті. Навіть коли призупинилися б всі повноваження виконавчої влади, подібність посад, які обіймали консули і трибуни, усе одно спричиняла б конфлікти між ними.



du dernier citoyen est aussi sacrée et inviolable que celle du premier magistrat, parce qu’où se trouve le représenté, il n’y a plus de représentant. La plupart des tumultes qui s’élevèrent à Rome dans les comices vinrent d’avoir ignoré ou négligé cette règle. Les consuls alors n’étaient que les présidents du peuple, les tribuns de simples orateurs*, le Sénat n’était rien du tout.

Ces intervalles de suspension où le prince reconnaît ou doit reconnaître un supérieur artuel, lui ont toujours été redoutables, et ces assemblées du peuple, qui sont l’égide du corps politique et le frein du gouvernement, ont été de tous temps l’horreur des chefs: aussi, n’épargnent-ils jamais ni soins, ni objections, ni difficultés, ni promesses, pour en rebuter les citoyens. Quand ceux-ci sont avares, lâches, pusillanimes, plus amoureux du repos que de la liberté, ils ne tiennent pas longtemps contre les efforts redoublés du gouvernement; c’est ainsi que la force résistante augmentant sans cesse, l’autorité souveraine s’évanouit à la fin, et que la plupart des cités tombent et périssent avant le temps.

Mais entre l’autorité souveraine et le gouvernement arbitraire, il s’introduit quelquefois un pouvoir moyen dont il faut parler.



* A peu pres selon le sens qu’on donne à ce nom dans le parlement d’Angleterre, ha ressemblance de ces emplois eût mis en conflit les consuls et les tribuns, quand même toute juridiction eût été sus pendue. /111/







Розділ XV
ПРО ДЕПУТАТІВ, АБО ПРЕДСТАВНИКІВ


Щойно суспільна служба перестає бути головною справою громадян, і вони починають вважати за краще служити <суспільству> своїм гаманцем, а не своєю персоною, як держава опиняється на межі загибелі. Якщо треба йти на війну — вони платять найманцям і залишаються удома, якщо треба йти у раду — вони призначають депутатів і залишаються удома. Через лінощі й гроші вони врешті-решт отримують солдатів, котрі поневолюють їхню батьківщину, і представників, які її продають.

Через марнотну метушню, породжену торгівлею і мистецтвами, через пожадливе прагнення до зиску, через зніженість і любов до життєвих зручностей особиста служба замінюється грошима. Люди поступаються частиною свого прибутку, щоб потім легше було його збільшити, але варто тільки заплатити гроші, як тієї ж миті опиняєшся у кайданах. Слово фінанси є словом раба, воно невідоме громадянській спільноті. У насправді вільній державі громадяни роблять усе власними руками і нічого за допомогою грошей; не маючи й на думці платити за звільнення від своїх обов’язків, вони, навпаки, самі платять за те, щоб їх виконувати. Я вельми далекий від того, щоб визнавати загальнопоширені погляди, і вважаю, що особисте виконання важких робіт менше суперечить свободі, аніж податки’.

Чим краще конституйована держава, тим більше суспільні справи превалюють над приватними у свідомості громадян. У такій державі приватних справ навіть незрівнянно менше, <ніж суспільних>, оскільки сума спільного блага становить найбільшу частину





Chapitre XV
Des Députés ou  représentants


Sitôt que le service public cesse d’être la principale affaire des citoyens, et qu’ils aiment mieux sentir de leur bourse que de leur personne. l’Etat est déjà près de sa ruine. Faut-il marcher au combat? ils payent des troupes et restent chez eux; faut-il aller au conseil? ils nomment des députés et restent chez eux. A force île paresse et d’argent ils ont enfin des soldats pour asservir la patrie et des représentants pour la vendre.

C’est le tracas du commerce et des arts, c’est l’avide intérêt du gain, c’est la mollesse et l’amour des commodités, qui changent les services personnels en argent. On cède une partie de son profit pour l’augmenter à son aise. Donnez de l’argent, et bientôt vous aurez des fers. Ce mot de Finance est un mot d’esclave, il est inconnu dans la cité. Dans un Etat vraiment libre les citoyens font tout avec leurs bras et rien avec de l’argent. Loin de payer pour s’exempter de leurs devoirs, ils paieraient pour les remplir eux-mêmes. Je suis bien loin des idées communes; je crois les corvées moins contraires à la liberté que les taxes.

Mieux l’Etat est constitué, plus les affaires publiques l’emportent sur les privées dans l’esprit des citoyens. Il y a même beaucoup moins d’affaires privées, parce que la somme du bonheur commun fournissant une portion plus considérable à celui de chaque individu, il lui en reste moins à chercher dans les soins particuliers. Dans une cité bien conduite chacun vole aux assemblées; sous un mauvais gouvernement nul n’aime à faire un /112/

блага кожного індивіда, а, відтак, партикулярні турботи мало що дають останньому. В добре керованій громадянській спільноті кожен ледве що не летить на народні збори; за поганого урядування ніхто не бажає зробити бодай кроку, щоб опинитися на них, оскільки ніхто не зацікавлений у тому, що там відбувається, оскільки всі можуть передбачити, що загальна воля там не пануватиме і, нарешті, оскільки домашні клопоти поглинають усе. Гарні закони спонукають до прийняття ще кращих, погані призводять до ще гірших. Варто аби хтось сказав про суспільні справи: Яка мені з того користь?  — і державу слід вважати мертвою.

Послаблення любові до батьківщини, вплив приватного інтересу, неозорі розміри держави, завоювання, урядові зловживання — саме ці чинники породжують ідею скликання загальнонаціональних зібрань депутатів або представників народу. Саме це у деяких країнах наважуються називати третім станом. Відтак партикулярному інтересові двох станів надаються відповідно перший і другий ранги, суспільному ж інтересові — лише третій.

Суверенітет не може бути представлений <кимось> з тих же причин, якими зумовлена неможливість його відчуження; він сутнісно передбачає вияв загальної волі, яка не може мати представника. Вона є або собою, або ж йдеться вже про якусь іншу <волю> — середини тут немає. Тому, депутати, обрані народом, не є і не можуть бути його представниками: вони є лише його комісарами і не можуть нічого вирішувати остаточно. Будь-який закон, не ратифікований безпосередньо народом, нічого не вартий — він не є законом. Англійський народ, вважаючи себе вільним, глибоко помиляється, він є вільним лише під час обрання членів парламенту, але, щойно їх обрано, він перетворюється на раба, на ніщо. З огляду на те,

pas pour s’y rendre; parce que nul ne prend intérêt à ce qui s’y fait, qu’on prévoit que la volonté générale n’y dominera pas, et. qu’enfin les soins domestiques absorbent tout. Les bonnes lois en font faire de meilleures, les mauvaises en amènent de pires. Sitôt que quelqu’un dit des affaires dr l’Etat: Que m’importe? on doit compter que l’Etat est perdu.

L’attiédissement de l’amour de la patrie, l’activité de l’intérêt privé, l’immensité des Etats, les conquêtes, l’abus du gouvernement ont fait imaginer la voie des députés ou représentants du peuple dans les assemblées de la nation. C’est ce qu’en certains pays on ose appeler le tiers Etat. Ainsi l’intérêt particulier de deux ordres est mis au premier et au second rang, l’intérêt public n’est qu’au troisième.

La souveraineté ne peut être représentée, par la même raison qu’elle ne peut être aliénée; elle consiste essentiellement dans la volonté générale, et la volonté ne se représente point: elle est la même, ou elle est autre; il n’y a point de milieu. Les députés du peuple ne font donc ni ne peuvent être ses représentants, ils ne sont que ses commissaires; ils ne peulent rien conclure définitivement. Toute loi que le peuple en personne n’a pas ratifiée est nulle; ce n’est point une loi. Le peuple anglais pense être libre; il se trompe fort, il ne l’est que durant l’élection des membres du parlement; sitôt qu’ils sont élus, il est esclave, il n’est rien. Dans les courts moments de sa liberté, l’usage qu’il en fait mérite bien qu’il la perde.

L’idée des représentants est moderne: elle nous vient du gouvernement féodal, de cet inique et  absurde gouvernement, dans lequel l’espèce humaine est dégradée, et où le nom d’homme est en déshonneur. Dans les anciennes républiques et même /113/

як він використовує нетривалі миттєвості своєї свободи, він цілком заслуговує на її втрату 2.

Ідея обрання представників є сучасною, вона прийшла до нас від феодального урядування, беззаконного і безглуздого, за якого рід людський виродився, а ім’я людини знеславилося. У стародавніх республіках, і навіть у монархіях, народ ніколи не мав представників, ніхто не знав навіть цього слова 3. Вельми показово, що у Римі, де особа трибуна вважалася священною, нікому навіть на думку не спадало, що трибуни можуть узурпувати функції народу і серед такої сили людей намагатимуться хоча б одного разу підмінити собою плебісцит. Однак слід уявити собі й ті складнощі, які виникали іноді внаслідок скупчення народу: за часів Гракхів, згадаймо, частина громадян була змушена голосувати навіть з покрівель будинків 4.

Там, де понад усе цінують право і свободу, незручності — ніщо. Цей мудрий народ визначав усе справжньою мірою: своїм лікторам він дозволяв робити те, на що не наважилися б його трибуни, і не боявся, що ці ліктори прагнутимуть його представляти.

Але, щоб роз’яснити, як трибуни все-таки, могли б його іноді представляти, достатньо зрозуміти, як уряд представляє суверена. Закон є лише декларацією загальної волі, і тому зрозуміло, що в ролі виконавця <функцій> законодавчої влади народ не може бути кимось представлений; але він може й повинен бути представлений у <функціях> влади виконавчої, яка є лише прикладною силою закону. Це показує, що (якщо провести більш поглиблене дослідження) небагато знайдеться націй, які <справді> мають закони. В усякому разі безумовним є те, що трибуни, не маючи жодної виконавчої влади, ніколи не могли згідно з тими правами, які надавалися їхніми посадами, представляти римський народ без узурпування прав сенату.

dans les monarchies, jamais le peuple n’eut de représentants; on ne connaissait pas ce mot-là. Il est très singulier qu’à Rome où les tribuns étaient si sacrés on n’ait pas même imaginé qu’ils pussent usurper les fonctions du peuple, et qu’au milieu d’une si grande multitude ils n’aient jamais tenté de passer de leur chef un seul plébiscite. Qu’on juge cependant de l’embarras que causait quelquefois la foule, par ce qui arriva du temps des Gracques, où une partie des citoyens donnait son suffrage de dessus les toits.

Où le droit et la liberté sont toutes choses, les inconvénients ne sont rien. Chez ce sage peuple tout était mis à sa juste mesure: il laissait faire à ses licteurs ce que ses tribuns n’eussent osé faire; il ne craignait pas que ses licteurs voulussent le représenter.

Pour expliquer cependant comment les tribuns le représentaient quelquefois, il suffît de concevoir comment le gouvernement représente le souverain. La loi n’étant que la déclaration de la volonté générale il est clair que dans la puissance législative le peuplé ne peut être représenté; mais il peut et doit l’être dans la puissance executive, qui n’est que la force appliquée à la loi. Ceci fait voir qu’en examinant bien les choses on trouverait que très peu de nations ont des lois. Quoi qu’il en soit, il est sûr que les tribuns, n’ayant aucune partie du pouvoir exécutif, ne purent jamais représenter le peuple romain par les droits de leurs charges, mais seulement en usurpant sur ceux du Sénat.

Chez les Grecs tout ce que le peuple avait à faire il le faisait par lui-même; il était sans cesse assemblé sur la place. Il habitait un climat doux, il n’était point avide, des esclaves faisaient ses travaux, sa grande affaire était sa liberté. N’ayant plus les /114/

В греків усе те, що повинен був робити народ, він робив сам, майже постійно збираючись на площі. Він мешкав у м’якому кліматі, зовсім не був пожадливим <всю працю замість нього виконували раби — його ж головною справою була його свобода. Чи можна, не маючи більше таких переваг, зберегти такі права? Якщо ваш клімат суворіший, то перед вами постає більше потреб*: шість місяців на рік місця народних зборів непридатні для використання; ваші занімілі язики не в змозі говорити голосно на свіжому повітрі; ви більше обстоюватимете ваші прибутки, аніж вашу свободу, і боятиметеся не так рабства, як злиднів.

Як, невже свобода може утриматися, лише спираючись на рабство? Може. Обидві ці крайнощі сходяться. Усе те, чого не існує в природі, має свої незручності, а громадянське суспільство має їх навіть більше, ніж будь-що. Інколи складається прикре становище, коли власну свободу можна зберегти тільки за рахунок свободи іншого і коли громадянин може бути цілковито вільним, тільки якщо раб є цілковитим рабом. Такою була ситуація у Спарті. Стосовно ж вас, сучасні народи, то рабів ви вже не маєте, але самі стали ними; за їхню свободу ви сплачуєте ціною власної. І марно ви вихвалятиметеся цією перевагою, бо, як на мене, у цьому більше малодушності, аніж людяності.

Я не хочу цим сказати ані того, що слід мати рабів, ані того, що рабовласницьке право законне, оскільки сам вже довів протилежне. Я кажу лише про першопричини того, чому сучасні народи, котрі вважають себе вільними, мають представників, а також про те, чому стародавні народи не мали їх. Як би там не було, але щойно на-



* Запроваджувати у холодних країнах розкоші та зніженість мешканців Сходу — все одно що заковувати себе у їхні кайдани і скорятися цим розкошам з ще більшою необхідністю, ніж вони.



mêmes avantages, comment conserver les mêmes droits? Vos climats plus durs vous donnent plus de besoins *, six mois de l’année la place publique n’est pas tenable, vos langues sourdes ne peuvent se faire entendre en plein air, vous donnez plus à votre gain qu’à votre liberté, et vous craignez bien moins l’esclavage que la misère.

Quoi! la liberté ne se maintient qu’à l’appui de la servitude? Peut-être. Les deux excès se touchent. Tout ce qui n’est point dans la nature a ses inconvénients, et la société civile plus que tout le reste. Il y a de telles positions malheureuses où l’on ne peut conserver sa liberté qu’aux dépens de celle d’autrui, et où le citoyen ne peut être parfaitement libre que l’esclave ne soit extrêmement esclave. Telle était la position de Sparte. Pour vous, peuples modernes, vous n’avez point d’esclaves, mais vous l’êtes; vous payez leur liberté de la vôtre. Vous avez beau vanter cette préférence; j’y trouve plus de lâcheté que d’humanité.

Je n’entends point par tout cela qu’il faille avoir des esclaves ni que le droit d’esclavage soit légitime, puisque j’ai prouvé le contraire. Je dis seulement les raisons pour quoi les peuples modernes qui se croient libres ont des représentants, et pour quoi les peuples anciens n’en avaient pas. Quoi qu’il en soit, à l’instant qu’un peuple se donne des représentants, il n’est plus libre, il n’est plus.

Tout bien examiné, je ne vois pas qu’il soit désormais possible au souverain de conserver parmi nous l’exercice de ses droits si la cité n’est très petite. Mais si elle est très



* Adopter dans les pays froids le luxe et la mollesse des Orientaux, c ’est vouloir se donner leurs chaînes; c est s’y soumettre encore plus nécessairement qu’eux. /115/



род обирає собі представників, він більше не є вільним народом і взагалі народом.

Після ретельного дослідження усього цього, я не бачу як віднині суверен зможе й надалі здійснювати серед нас свої права, якщо громадянська спільнота не стане дуже маленькою. Але якщо вона стане такою, то чи не опиниться під чиїмось ярмом? Ні. Надалі я покажу*, як можна поєднати зовнішню могутність великого народу із зручним політичним устроєм і гарною впорядкованістю маленької держави.





Розділ XVI
ПРО ТЕ, ЩО ВСТАНОВЛЕННЯ СПОСОБУ УРЯДУВАННЯ НЕ Є УГОДОЮ


Коли як слід встановлено законодавчу владу, виникає необхідність так само встановити і владу виконавчу, оскільки вона, діючи лише через партикулярні акти і за самою сутністю відрізняючись від законодавчої влади, є природним чином від неї відокремленою. Якщо б суверен як такий міг мати виконавчу владу, право і факт настільки б змішалися одне з одним, що не було б змоги розрізнити закон і те, що не є законом 1. Політичне тіло, позбавлене у такий спосіб своїх природних властивостей, швидко перетворилося б на здобич того самого насильства, проти якого його було свого часу встановлено.

Якщо за суспільною угодою всі громадяни є рівними, тоді всі разом вони повинні визначати <у законах> те, що усі разом повинні



* Темою для продовження даної праці я обрав би саме це: розмірковуючи про зовнішні відносини <держави> дійти до конфедерацій. Предмет зовсім новий, і його принципи ще тільки належить встановити 5.



petite elle sera subjuguée? Non. Je ferai voir ci-après* comment on peut réunir la puissance extérieure d’un grand peuple avec la police aisée et le bon ordre d’un petit Etat.





Chapitre XVI
Que l’Institution du Gouvernement n’est point un contrat


Le pouvoir législatif une fois bien établi, il s’agit d’établir de même le pouvoir exécutif; car ce dernier, qui n’opère que par des actes particuliers, n’étant pas de l’essence de l’autre, en est naturellement séparé. S’il était possible que te souverain, considéré comme tel, eût la puissance executive, le droit et le fait seraient tellement confondus qu’on ne saurait plus ce qui est loi et ce qui ne l’est pas, et le corps politique ainsi dénaturé serait bientôt en proie à la violence contre laquelle il fut institué.

Les citoyens étant tous égaux par le contrat social, ce que tous doivent faire tous peuvent le prescrire, au lieu que nul n’a droit d’exiger qu’un autre fasse ce qu’il ne fait pas lui-même. Or c’est proprement ce droit, indispensable pour faire vivre et mouvoir le corps politique, que le souverain donne au prince en instituant le gouvernement.

Plusieurs ont prétendu que l’acte de cet établissement était un contrat entre le peuple



* C’est ce que je m’étais proposé de faire dans la suite de cet ouvrage, lorsqu’en traitant des relations externes j’en serais venu aux confédérations. Matière toute neuve et où les principes sont encore à établir. /116/



робити, і, водночас, ніхто не має права вимагати, щоб інший робив те, чого не робить він сам. Отже, встановлюючи спосіб урядування, суверен надає принцепсові саме те право, з яким нерозривно пов’язані рух і життя політичного тіла.

Дехто намагався довести, що акт такого встановлення є угодою між народом і провідниками, яких він собі обрав, угодою, за якою одна із сторін зобов’язується віддавати накази, а інша — коритися їм 2. Певен, що зі мною погодяться, коли я визначу укладену таким чином угоду як дивну, але погляньмо, чи є вищенаведене твердження прийнятним.

По-перше, змінюватися верховна влада може не більшою мірою, ніж відчужуватися, обмежувати її — усе одно, що руйнувати. Суверен, що ставить над собою зверхника — це річ безглузда і суперечлива 3; зобов’язати себе підкорятися володареві означає повернути собі повну свободу 4.

Більше того, така угода народу з тими чи іншими особами, очевидно, була б партикулярним актом; звідси випливає, що ця угода — не закон і не акт суверенітету, а, отже, не є законною.

Також кидається у вічі, що сторони, які укладають угоду, співвідносяться між собою лише на підставі природного закону і не мають жодного гаранта взаємних зобов’язань, а це ніяк не узгоджується з громадянським станом: той, у чиїх руках сила, завжди визначатиме спосіб виконання цієї угоди. Тобто, це все одно, що називати угодою між двома людьми таке звернення одного з них до іншого: Я віддаю вам усе моє майно за умови, що ви повернете мені те, що забажаєте.

У державі існує лише одна угода — та, яка породжує суспільство, і вона виключає будь-яку іншу. Неможливо уявити собі якоїсь іншої суспільної угоди, котра не була б порушенням першої.

et les chefs au’il se donne; contrat par lequel on stipulait entre les deux parties les conditions sous lesquelles l’une s’obligeait à commander et l’autre à obéir. On conviendra, je m’assure, que voilà une étrange manière de contracter! Mais voyons si cette opinion est soutenable.

Premièrement, l’autorité suprême ne peut pas plus se modifier que s’aliéner; la limiter, c’est la détruire. Il est absurde et contradictoire que le souverain se donne un supérieur; s’obliger d’obéir à un maître c’est se remettre en pleine liberté.

De plus, il est évident que ce contrat du peuple avec telles ou telles personnes serait un acte particulier. D’où il suit que ce contrat ne saurait être une loi ni un acte de souveraineté, et que par conséquent il serait illégitime.

On voit encore que les parties contractantes seraient entre elles sous la seule loi de nature et sans aucun garant de leurs engagements réciproques, ce qui répugne de toute manière à l’état civil. Celui qui a la force en main étant toujours le maître de l’exécution, autant vaudrait donner le nom de contrat à l’acte d’un homme qui dirait à un autre: je vous donne tout mon bien, à condition que vous m’en rendrez ce qu’il vous plaira.

Il n’y a qu’un contrat dans l’Etat, c’est celui de l’association; et celui-là seul en exclut tout autre. On ne saurait imaginer aucun contrat public qui ne fût une violation du premier.





Chapitre XVII
De l’Institution du Gouvernement


Sous quelle idée faut-il donc concevoir l’acte par lequel le gouvernement est /117/





Розділ XVII
ПРО ВСТАНОВЛЕННЯ УРЯДУ


Якою ж тоді є ідея акту, через який засновується уряд? Одразу зазначу, що цей акт є комплексним або складеним з двох інших, а саме: з встановлення закону і з виконання закону.

Першим з цих актів суверен постановляє, щоб існувало тіло уряду і щоб воно мало певну форму; цілком зрозуміло, що цей акт є законом.

Другим народ призначає тих провідників, яким будуть доручені посади у щойно заснованому уряді. Але це призначення —  партикулярний акт, він не є другим законом, він — просте продовження першого акту і є функцією уряду.

Дещо важко зрозуміти як урядовий акт може з’явитися раніше за сам уряд, і яким чином народ, котрий є лише сувереном або підданим, може за певних обставин стати принцепсом або магістратом.

Саме тут розкривається одна з тих дивовижних властивостей політичного тіла, за допомогою яких воно узгоджує у собі дії, що зовні виглядають взаємосуперечливими 1, адже ця властивість полягає у миттєвому перетворенні суверенітету у демократію таким чином, що, без будь-яких відчутних змін і виключно завдяки новому відношенню всіх до всіх, громадяни, ставши магістратами, переходять від загальних актів до актів партикулярних і від виголошення закону — до впровадження його у життя.

Зазначена зміна відношення не є якимось спекулятивним хитруванням, яке не має жодного відповідника у практичному житті. Такі зміни постійно відбуваються в англійському парламенті, де у певних випадках Нижня палата перетворюється на верховний комітет, щоб поліпшити обговорення справ, а, отже, стає простою ко-

institué? Je remarquerai d’abord que cet acte est complexe ou composé de deux autres, savoir l’établissement de la loi et l’exécution de la loi.

Par le premier, le souverain statue qu’il y aura un corps de gouvernement établi sous telle ou telle forme; et il est clair que cet acte est une loi.

Par le second, le peuple nomme les chefs qui seront chargés du gouvernement établi. Or cette nomination étant un acte particulier n’est pas une seconde loi, mais seulement une suite de la première et une fonction du gouvernement.

La difficulté est d’entendre comment on peut avoir un acte de gouvernement avant que le gouvernement existe, et comment le peuple, qui n’est que souverain ou sujet, peut devenir prince ou magistrat dans certaines circonstances.

C’est encore ici que se découvre une de ces étonnantes propriétés du corps politique, par lesquelles il concilie des opérations contradictoires en apparence. Car celle-ci se fait par une conversion subite de la souveraineté en démocratie, en sorte que, sans aucun changement sensible, et seulement par une nouvelle relation de tous à tous, les citoyens devenus magistrats passent des actes généraux aux actes particuliers, et de la loi à l’exécution.

Ce changement de relation n’est point une subtilité de spéculation sans exemple dans la pratique: Il a lieu tous les jours dans le parlement d’Angleterre, où la chambre basse en certaines occasions se tourne en grand comité, pour mieux discuter les affaires, et devient ainsi simple commission, de cour souveraine qu’elle était l’instant précédent; en telle sorte qu’elle se fait ensuite rapport à elle-même comme /118/

місією, хоча за мить до цього була суверенною палатою; відтак вона, як палата общин, вступає надалі у відношення до самої себе, тобто а тими рішеннями, що прийняла як верховний комітет, і під новою назвою обговорює те, що прийняла раніше, коли інакше називалася.

Такою є перевага, властива демократичному урядові, який фактично може бути встановлено простим актом загальної волі. Надалі зазначений тимчасовий уряд або залишається при владі, якщо це передбачено встановленою формою, або засновує від імені суверена той уряд, встановлення якого вимагає закон. Таким чином, усе відбувається згідно з існуючим порядком. Неможливо встановити уряд якимось іншим законним шляхом, не відмовившись при цьому від щойно виголошених принципів.





Розділ XVIII
ЗАСОБИ ЗАПОБІГАННЯ УЗУРПАЦІЇ ВЛАДИ


На підтвердження положень розділу XVI з цих пояснень випливає, що акт, яким засновується уряд, є не угодою, а законом; що депозитарії виконавчої влади є не володарями народу, а його чиновниками 1; що він може їх призначати і усувати, якщо вважатиме це за потрібне; що їм належить не угоду укладати, а коритися; і що, виконуючи покладені на них державою функції, вони лише виконують свій громадянський обов’язок, не маючи жодного права сперечатися з приводу умов <його виконання>.

Навіть якщо народ встановлює спадковий спосіб урядування: чи то монархічний, коли урядує одна династія, чи аристократичний, коли влада належить одній з верств громадян — це зовсім не

chambre des Communes de ce qu’elle vient de régler en grand comité, et délibère de nouveau sous un titre de ce qu’elle a déjà résolu sous un autre.

Tel est l’avantage propre au gouvernement démocratique de pouvoir être établi dans le fait par un simple acte de la volonté générale. Après quoi, ce gouvernement provisionnel reste en possession si telle est la forme adoptée, ou établit au nom du souverain le gouvernement prescrit par la loi, et tout se trouve ainsi dans la règle. Il n’est pas possible d’instituer le gouvernement d’aucune autre manière légitime, et sans renoncer aux principes ci-devant établis.





Chapitre XVIII
Moyen de prévenir les Usurpations du Gouvernement


De ces éclaircissements il résulte en confirmation du chapitre XVI que l’acte qui institue le gouvernement n’est point un contrat mais une loi, que les dépositaires de la puissance exécutive ne sont point les maîtres du peuple mais ses officiers, qu’il peut les établir et les destituer quand il lui plaît, qu’il n’est point question pour eux de contracter mais d’obéir et qu’en se chargeant des fonctions que l’Etat leur impose ils ne font que remplir leur devoir de citoyens, sans avoir en aucune sorte le droit de disputer sur les conditions.

Quand donc il arrive que le peuple institue un gouvernement héréditaire, soit monarchique dans une famille, soit aristocratique dans un ordre de citoyens, ce /119/

означає того, що він бере на себе якісь зобов’язання; йдеться лише про тимчасову форму, якої він надаватиме адміністрації до моменту, доки не вирішить змінити її на іншу 2.

Так, ці зміни завжди дійсно небезпечні, а тому ніколи не слід зачіпати встановлений уряд, окрім випадків, коли він стає несумісним із суспільним благом. Проте ця обережність є лише політичною максимою, а не правовим постулатом, і держава повинна залишати своїм провідникам не більше цивільної влади, ніж військової — своїм генералам.

Правда й те, що у подібних випадках неможливо з усією ретельністю дотриматися всіх належних формальностей, котрі дозволяють відрізнити правильний і законний акт від бунтівного безладдя, а волю усього народу — від лементу якогось з <партикулярних> угруповань. Саме через це у випадках існування якоїсь небезпеки 3 урядові слід надавати лише ті права, у яких йому не можна відмовити навіть за найретельнішої о дотримання права; проте цей обов’язок <суверена> надає великі переваги принцепсові, який, відтак, може зберегти свою владу, не зважаючи при цьому на народ і не надаючи <водночас> підстав для звинувачення в узурпації. Адже, удавши, ніби діє лише у межах наданих йому прав, принцепс з легкістю може подовжити термін їхньої чинності і завадити під приводом збереження суспільного спокою скликанню народних зборів, які мали б відновити справедливий порядок. Отож, для нього вигідні або <суспільна> німотність, порушенню якої він намагається усіляко перешкодити, або безладдя, яке він сам викликає, оскільки його розрахунок — дістати підтримку від тих, кого страх примушує мовчати, і покарати тих, хто наважиться говорити. Саме так децимвіри 4, яких спочатку обрали на рік і яким згодом продовжили повноваження ще на рік, намагалися назавжди зберегти за собою свої посади, не дозволяючи скликати ко-

n’est point un engagement qu’il prend; c’est une forme provisionnelle qu’il donne à l’administration jusqu’à ce qu’il lui plaise d’en ordonner autrement.

Il est vrai que ces changements sont toujours dangereux, et qu’il ne faut jamais toucher au gouvernement établi que lors qu’il devient incompatible avec le bien public; mais cette circonspection est une maxime de politique et non pas une règle de droit, et l’Etat n’est pas plus tenu de laisser l’autorité civile à ses chefs que l’autorité militaire à ses généraux.

Il est vrai encore qu’on ne saurait en pareil cas observer avec trop de soin toutes les formalités requises pour distinguer un acte régulier et légitime d’un tumulte séditieux, et la volonté de tout un peuple des clameurs d’une faction. C’est ici surtout qu’il ne faut donner au cas odieux que ce qu’on ne peut lui refuser dans toute la rigueur du droit, et c’est aussi de cette obligation que le prince tire un grand avantage pour conserver sa puissance malgré le peuple, sans qu’on puisse dire qu’il l’ait usurpée. Car en paraissant n user que de ses droits il lui est fort aisé de les étendre, et d’empêcher sous le prétexte du repos public les assemblées destinées à rétablir le bon ordre; de sorte qu’il se prévaut d’un silence qu’il empêche de rompre, ou des irrégularités qu’il fait commettre, pour supposer en sa faveur l’aveu de ceux que la crainte fait taire, et pour punir ceux qui osent parler. C’est ainsi que les décemvirs ayant été d’abord élus pour un an, puis continués pour une autre année, tentèrent de retenir à perpétuité leur pouvoir, en ne permettant plus aux comices de s’assembler; et c’est par ce facile moyen que tous les gouvernements du monde, une fois revêtus de la force publique, usurpent tôt ou tard l’autorité souveraine. /120/

міції. За допомогою саме цього простого засобу всі уряди світу, одного разу отримавши у своє розпорядження суспільну силу, рано чи пізно узурпують суверенну владу.

Періодичні народні зібрання, про які я щойно говорив, надто доречні — особливо, коли немає потреби у формальному їх скликанні 5  — для того, щоб запобігти цій біді або <принаймні> відтягнути її у часі, бо за таких обставин принцепс не може стати на заваді скликанню зборів, не показуючи себе відвертим порушником законів і ворогом держави.

При відкритті цих зібрань, що мають на меті виключно підтримання суспільної угоди, завжди повинні розглядатися два питання, розгляд яких ніколи не може бути скасовано і які повинні голосуватися окремо одне від одного.

Перше: Чи бажає суверен зберегти теперішню форму урядування?

Друге: Чи бажає народ залишити управління в руках тих, на кого воно нині покладене?

Я тут спираюся на тезу, яку вважаю вже доведеною, а саме: на тезу про те, що у державі немає жодного засадничого закону, якого не можна було б скасувати, і стосується це навіть суспільного пакту. Адже коли б усі громадяни зібралися для того, аби розірвати цей пакт за спільною згодою, то не повинно було б виникнути жодних сумнівів стосовно законності цього наміру 6. Гроцій навіть вважає 7, що будь-хто може зректися тієї держави, членом якої є, і повернути собі природну свободу та своє майно, залишивши країну *. Отже, було б повним безглуздям, якщо б усі громадяни, зібравшись разом, не спромоглися зробити те, що кожен з них спроможний зробити окремо.



* Тут, зрозуміло, не йдеться про те, щоб залишати країну з метою ухилення від своїх обов’язків перед нею і звільнення себе від служби батьківщині тоді, коли вона її потребує. Тоді це було б злочинною і гідною покарання втечею, не відставкою, а дезертирством.



Les assemblées périodiques dont  j’ai parlé ci-devant sont propres à prévenir ou différer ce malheur, surtout quand elles n’ont pas besoin de convocation formelle: car alors le prince ne saurait les empêcher sans se déclarer ouvertement infracteur des lois et ennemi de l’Etat.

L’ouverture de ces assemblées, qui n’ont pour objet que le maintien du traité social, doit toujours se faire par deux propositions qu’on ne puisse jamais supprimer, et qui passent séparément par les suffrages.

La première: S’il plaît au souverain de conserver la présente forme de gouvernement

La seconde: S’il plaît au peuple d’en laisser l’administration à ceux qui en sont actuellement chargés.

Je suppose ici ce que je crois avoir démontré, savoir qu’il n’y a dans l’Etat aucune loi fondamentale qui ne se puisse révoquer, non pas même le pacte social; car si tous les citoyens s’assemblaient pour rompre ce pacte d’un commun accord, on ne peut douter qu’il ne fût très légitimement rompu. Grotius pense même que chacun peut renoncer à l’Etat dont il est membre, et reprendre sa liberté naturelle et ses biens en sortant du pays *. Or il serait absurde que tous les citoyens réunis ne pussent pas ce que peut séparément chacun d’eux.



* Bien entendu qu’on ne quitte pas pour éluder son devoir et se dispenser de servir la patrie au moment qu’elle a besoin de nous. La fuite alors serait criminelle et punissable; ce ne serait plus retraite, mais désertion. /121/










Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.