[Жан-Жак Руссо. Про суспільну угоду, або принципи політичного права. — К., 2001. — С. 121-164.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки






КНИГА IV



Розділ I
ПРО ТЕ, ЩО ЗАГАЛЬНА ВОЛЯ Є НЕПОРУШНОЮ


Коли багато людей, зібравшись разом, розглядають себе як єдине тіло, вони мають лише одну-єдину волю, спрямовану на їхнє спільне самозбереження і загальний добробут. Тоді усі механізми держави потужні і прості, її принципи — прозорі й світні, немає заплутаних і суперечливих інтересів, спільне благо скрізь виявляє себе з очевидністю, і потрібен лише здоровий глузд, щоб його розпізнати. Мир, єдність, рівність — ось вороги усіх політичних хитрощів. Простих і прямодушних людей важко увести в оману саме через їхню простоту. Хитромудрі принади, витончені приводи для них нічого не варті; адже їхньої власної витонченості не вистачає навіть для того, щоб дати пошити себе у дурні. Коли бачиш, як у найщасливішого з народів світу 1 гурти селян, сидячи під дубом, керують державними справами і чинять завжди мудро, то хіба можна тоді приховати в собі презирство до витонченостей інших націй, що стають видатними і нещасними разом з усім своїм мистецтвом і своїми таємницями.

Державі, якою урядують у такий простий спосіб, потрібно дуже мало законів 2, і якщо вже виникає необхідність у затвердженні


LIVRE IV



Chapitre I
Que la volonté générale est indestructible


Tant que plusieurs hommes réunis se considèrent comme un seul corps, ils n’ont qu’une seule volonté, qui se rapporte à la commune conservation, et au bien-être général. Alors tous les ressorts de l’Etat sont vigoureux et simples, ses maximes sont claires et lumineuses, il n’a point d’intérêts embrouillés, contradictoires, le bien commun se montre partout avec évidence, et ne demande que du bon sens pour être aperçu. La paix, l’union, l’égalité sont ennemies des subtilités politiques. Les hommes droits et simples sont difficiles à tromper à cause de leur simplicité, les leurres, les prétextes raffinés ne leur en imposent point; ils ne sont pas même assez fins pour être dupes. Quand on voit chez le plus heureux peuple du monde des troupes de paysans régler les affaires de l’Etat sous un chêne et se conduire toujours sagement peut-on s’empêcher de mépriser les raffinements des autres nations, qui se rendent illustres et misérables avec tant d’art et de mystères?

Un Etat ainsi gouverné a besoin de très peu de lois, et à mesure qu’il devient nécessaire d’en promulguer de nouvelles, cette nécessité se voit universellement. Le premier qui les propose ne fait que dire ce que tous ont déjà senti, et il n’est question ni de brigues ni d’éloquence pour faire passer en loi ce que chacun a déjà résolu de faire, sitôt qu’il sera sûr que les autres le feront comme lui. /122/

нових, то її відчувають усі без винятку. Перший, хто запропонує ці закони, лише висловить те, що вже відчули всі. І тому немає жодної потреби ані в інтригах, ані в красномовстві, щоб перетворити на закон те, що кожен громадянин вже вирішив зробити <законом>, варто лише йому впевненитись, що інші зроблять так само.

Резонерів вражає неможливість підтримати таку політію у державах, які вони бачать нині, адже вони уводяться в оману тим, що бачать лише погано конституйовані від самого свого початку держави; вони сміються, коли уявлять собі усі ті нісенітниці, у яких спритний шахрай чи вкрадливий балакун могли б переконати населення Парижа чи Лондона. Їм невідомо, що народ Берна нагородив би Кромвеля дзвіночками, а женевці герцога де Бофора —  батогами 3.

Проте, коли суспільний вузол починає послаблюватися, а держава — знесилюватись, коли партикулярні інтереси починають здобувати відчутну силу, а малі співтовариства — впливати на велике 4, тоді суспільний інтерес спотворюється і наражається на протидію; одностайність вже не панує при голосуваннях, загальна воля вже не є волею всіх, виникають суперечності, дебати, і навіть найкраща думка викликає дискусії.

Нарешті, коли від держави, котра перебуває на межі загибелі, залишається тільки ілюзорна і порожня форма, коли суспільний зв’язок розірвано у кожному серці, коли найниціший інтерес безсоромно прикрашає себе священним ім’ям суспільного блага, тоді загальна воля стає німою 5, тоді всі, керуючись таємними мотивами, висловлюються не як громадяни, — ніби держави 6 ніколи й не існувало — а під іменем законів неправдиво проштовхуються беззаконні декрети, метою яких є лише партикулярний інтерес.

Чи означає усе це, що загальна воля зникла або зазнала спотворень? Ні, вона завжди однакова, непорушна і чиста; проте вона

Ce qui trompe les raisonneurs c’est que ne voyant que des Etats mal constitués dès leur origine, ils sont frappés de l’impossibilité d’y maintenir une semblable police. Ils rient d’imaginer toutes les sottises qu’un fourbe adroit, un parleur insinuant pourrait persuader au peuple de Paris ou de Londres. Ils ne savent pas que Cromwell eût été mis aux sonnettes par le peuple de Berne, et le duc de Beaufort à la discipline par les Genevois.

Mais quand le noeud social commence à se relâcher et l’Etat à s’affaiblir, quand les intérêts particuliers commencent à se faire sentir et les petites sociétés à influer sur la grande, l’intérêt commun s’altère et trouve des opposants, l’unanimité ne règne plus dans les voix, la volonté générale n’est plus la volonté de tous, il s’élève des contradictions, des débats, et le meilleur avis ne passe point sans disputes.

Enfin quand l’Etat près de sa ruine ne subsiste plus que par une forme illusoire et vaine, que le lien social est rompu dans tous les cours, que le plus vil intérêt se pare effrontément du nom sacré du bien public alors la volonté générale devient muette, tous guidés par des motifs secrets n’opinent pas plus comme citoyens que si l’Etat n’eût jamais existé, et l’on fait passer faussement sous le nom de lois des décrets iniques qui n’ont pour but que l’intérêt particulier.

S’ensuit-il de là que la volonté générale soit anéantie ou corrompue? Non, elle est toujours constante, inaltérable et pure; mais elle est subordonnée à d’autres qui l’emportent sur elle. Chacun, détachant son intérêt de l’intérêt commun, voit bien qu’il ne peut l’en séparer tout à fait, mais sa part du mal public ne lui parait rien, auprès du bien ex- /123/

підпорядковується іншим, які беруть над нею гору. Кожен, хто відокремлює свій інтерес від загального, усе ж бачить, що не здатен цілком від нього відділитися; але заподіюване ним суспільне зло — ніщо для нього порівняно з тим винятковим благом, яким він прагне заволодіти. Якщо не брати до уваги це партикулярне благо, то він, керуючись власним інтересом, бажає загального блага не менше, ніж будь-хто інший 7. Навіть продаючи за гроші свій виборчий голос, він не здатен заглушити у собі загальну волю, але ухиляється від неї. Помилка його — у підміні питання, внаслідок чого він не дає відповіді на те, про що його запитують; замість того, щоб сказати своїм голосуванням: прийняття того чи іншого рішення вигідне державі, він каже: це вигідне такій-ось людині чи такій-ось партії. Таким чином, закон, що визначає належний порядок проведення народних зборів, повинен не стільки підтримувати загальну волю, скільки забезпечувати повсякчасність звертання до неї і повсякчасність одержання відповідей.

Я мав би висловити тут багато міркувань щодо простого права голосу у будь-якому акті суверена, права, якого ніхто не може позбавити громадян, а також щодо права висловлювати думку, пропонувати й поділяти її, дискутувати, яке уряд, докладаючи великих зусиль, завжди намагається залишити тільки для своїх членів. Проте цей важливий предмет вимагає окремого трактату, у цьому ж я не зможу розповісти про все.

clusif qu’il prétend s’approprier. Ce bien particulier excepté, il veut le bien général pour son propre intérêt tout aussi fortement qu’aucun autre. Même en vendant son suffrage à prix d’argent il n’éteint pas en lui la volonté générale, il l’élude. La faute qu’il commet est de changer l’état de la question et de répondre autre chose que ce qu’on lui demande: En sorte qu’au lieu de dire par son suffrage: Il est avantageux d l’Etat, il dit: Il est avantageux à tel homme ou à tel parti que tel ou tel avis passe. Ainsi la loi de l’ordre public dans les assemblées n’est pas tant d’y maintenir la volonté générale que de faire qu’elle soit toujours interrogée et qu’elle réponde toujours.

J’aurais ici bien des réflexions à faire sur le simple droit de voter dans tout acte de souveraineté; droit que rien ne peut ôter aux citoyens; et sur celui d’opiner, de proposer, de diviser, de discuter, que le gouvernement a toujours grand soin de ne laisser qu’à ses membres; mais cette importante matière demanderait un traité à part, et je ne puis tout dire dans celui-ci.





Chapitre II
Des Suffrages


On voit par le chapitre précédent que la manière dont se traitent les affaires générales peut donner un indice assez sûr de l’état actuel des moeurs, et de la santé du corps politique. Plus le concert règne dans les assemblées, c’est-à-dire plus les avis approchent de /124/





Розділ II
ПРО ГОЛОСУВАННЯ


З попереднього розділу стає зрозумілим, що спосіб обговорення загальних справ може бути достатньо надійним показником наявного стану нравів і здоров’я політичного тіла.Чим більша згода царює під час народних зборів, тобто, чим одностайніші думки різних людей, тим відчутнішим є панування загальної волі; тривалі ж дебати, чвари, сум’яття свідчать про посилення впливу партикулярних інтересів і занепад держави.

Це менше кидається у вічі, коли сама конституція держави складається з двох або декількох станів, як, наприклад, у Римі: з патриціїв і плебеїв, суперечки між якими часто збурювали коміції навіть у найкращі для республіки часи. Але цей виняток є радше уявним, аніж дійсним. Бо тоді через внутрішню ваду політичного тіла виникають, так би мовити, дві держави в одній. Те, що не є істинним для обох разом, є істинним для кожної окремо. І справді, народні плебісцити, оскільки у них не втручався сенат, навіть у найнебезпечніші часи завжди проходили спокійно, а рішення приймались за великої переваги в голосах; громадяни тоді мали тільки один інтерес, народ  — тільки одну волю.

Одностайність виникає також і за цілком протилежних обставин, а саме коли громадяни, потрапивши в рабство, не мають більше ані свободи, ані волі. Тоді страх і лестощі перетворюють голосування на галасування; тоді більше не обирають, а лише поклоняються або проклинають. Саме такий ниций спосіб висловлювання думок існував у сенаті за правління імператорів. Іноді це супроводжувалося сміховинними застережними заходами. Тацит спостерігав, як за прав-

l’unanimité, plus aussi la volonté générale est dominante; main les longs débats, les dis sensions, le tumulte, annoncent l’ascendant des intérêts particuliers et le déclin de l’Etat.

Ceci parait moins évident quand deux ou plusieurs ordres entrent dans sa constitution, comme à Rome les patriciens et les plébéiens, dont les querelles troublèrent souvent les comices, même dans les plus beaux temps de la République; mais cette exception est plus apparente que réelle; car alors par le vice inhérent au corps politique on a, pour ainsi dire, deux Etats en un; ce qui n’est pas vrai des deux ensemble est vrai de chacun séparément. Et en effet dans les temps même les plus orageux les plébiscites du peuple, quand le Sénat ne s’en mêlait pas, passaient toujours tranquillement et à la grande pluralité des suffrages. Les citoyens n’ayant qu’un intérêt, le peuple n’avait qu’une volonté.

A l’autre extrémité du cercle l’unanimité revient. C’est quand les citoyens tombés dans la servitude n’ont plus ni liberté ni volonté. Alors la crainte et  la flatterie changent en acclamations les suffrages; on ne délibère plus, on adore ou l’on maudit. Telle était la vile manière d’opiner du Sénat sous les Empereurs. Quelquefois cela se faisait avec des précautions ridicules: Tacite observe que sous Olhon les sénateurs, accablant Vitellius d’exécrations, affectaient de faire en même temps un bruit épouvantable, afin que, si par hasard il devenait le maître, il ne pût savoir ce que chacun d’eux avait dit.

De ces diverses considérations naissent les maximes sur lesquelles on doit régler la manière de compter les voix et de comparer les avis, selon que la volonté générale est plus ou moins facile à connaître, et l’Etat plus ou moins déclinant. /125/

ління Отона сенатори, всіляко лаючи Вітелін, водночас зчиняли страшний лемент, аби Вітелій у випадку, якщо він стане володарем, не міг дізнатися, що говорив кожен з них окремо 1.

Ці різні підходи визначають ті принципи, якими слід керуватися при підрахунку голосів і порівнянні думок — залежно від ступенів зрозумілості загальної волі і занепаду держави.

Існує лише один закон, який за своєю природою вимагає одностайної згоди, це — суспільний пакт. Адже громадянське об’єднання є найдобровільнішим актом у світі. Кожна людина народжується вільною і володарем самої себе, без її згоди ніхто під жодним приводом не може підкорити її 2. Вважати, ніби син рабині народжується рабом — це усе одно, що не вважати його людиною 3.

Отже, якщо під час укладення суспільного пакту хтось із ним не погодиться, це не позбавить чинності сам пакт, а лише не дозволить незгодним приєднатися до нього; вони стануть чужинцями серед гро мадян. Коли ж державу вже засновано, згода <із суспільним пактом> полягає у виборі місця перебування: мешкати на певній території означає підкорятися суверенітетові * 4.

Поза цією первинною угодою голосові більшості завжди повинні підкорятися всі інші громадяни. Це випливає з умов самої угоди’. Але ж, запитають, як це людина може бути вільною і водночас змушеною погоджуватися з волевиявленнями, що не є її власними?Як ті, хто протиставляє себе більшості, можуть бути вільними і водночас коритися законам, прийнятим без їхньої згоди?



* Розуміти цей вибір у такий спосіб завжди слід у вільній державі; адже сім’я, майно, відсутність притулку, необхідність,  насильство можуть затримати людину у країні проти її волі; тоді саме по собі перебування у цій країні більше не свідчить про сприйняття чи порушення людиною суспільної угоди.



Il n’y a qu’une seule loi qui par sa nature exige un consentement unanime. C’est le pacte social: cal l’association civile est l’acte du monde le plus volontaire; tout homme étant né libre et maître de lui-même, nul ne peut, sous quelque prétexte que ce puisse être, l’assujettir sans son aveu. Décider que le fils d’une esclave naît esclave, c’est décider qu’il ne naît pas homme.

Si donc lors du pacte social il s’y trouve des opposants, leur opposition n’invalide pas le contrat, elle empêche seulement qu’ils n’y soient compris; ce sont des étrangers parmi les citoyens. Quand l’Etat est institué le consentement est dans la résidence; habiter le territoire c’est se soumettre à la souveraineté *.

Hors ce contrat primitif, la voix du plus grand nombre oblige toujours tous les autres; c’est une suite du contrat même. Mais on demande comment un homme peut être libre, et forcé de se conformer à des volontés qui ne sont pas les siennes. Comment les opposants sont-ils libres et soumis à des lois auxquelles ils n’ont pas consenti?

Je réponds que la question est mal posée. Le citoyen consent à toutes les lois, même à celles qu’on passe malgré lui, et même à celles qui le punissent quand il ose en violer quelqu’une. La volonté constante de tous les membres de l’Etat est la volonté générale



* Ceci doit toujours s’entendre d’un Etat libre; car d’ailleurs la famille, les biens, le défaut d’asile, la nécessité, la violence, peuvent retenir un habitant dans le pays malgré lui, et alors son séjour seul ne sup pose plus son consentement au contrat ou à la violation du contrat./126/



Я відповім, що це запитання невдало поставлене. Громадянин згодний з усіма законами, навіть з прийнятими проти його волі, і навіть з тими, які карають його, якщо він наважиться порушити якийсь з них. Загальна воля — це незмінна воля всіх членів держави; саме завдяки їй вони є громадянами і вільними людьми * 6. Коли народним зборам пропонується якийсь закон, то від них, власне кажучи, вимагають не затвердження чи відкидання, йдеться лише про перевірку того, чи відповідає він загальній волі, що є волею цих зборів. Віддаючи свій голос, кожен висловлює свою думку про цей закон, а з підрахунку усіх голосів народжується декларація загальної волі. Отже, коли переважає думка, протилежна моїй власній, це доводить лише те, що я помилявся, і що речі, які здавалися мені виявленнями загальної волі, не були ними. Якщо б переважила моя партикулярна думка, я мав би робити не те, що я хочу: саме тоді я й не був би вільним 8.

Це, правда, передбачає, що усі визначальні риси загальної волі є також і рисами більшості. Якщо б це було вже не так, то, яке б рішення ми не прийняли, — свободи більше не існувало б.

Продемонструвавши вище те, як окремі волі підмінюють загальну волю під час прийняття усенародних рішень, я достатньою мірою вказав також і на засоби запобігання цим зловживанням; на цьому я ще спинятимуся згодом. Що ж стосується пропорційної кількості голосів, потрібної для проголошення цієї волі, то я також навів принципи, які дають змогу її визначити. Різниця у один



* У Генуї перед тюремними брамами і на кайданах  галерників можна прочитати слово Libertas 7. Таке застосування гасла є прекрасним і справедливим. Бо ж насправді лише злодії різного штибу заважають громадянинові бути вільним. У тій країні, де б усі ці люди перебували на галерах, громадяни насолоджувалися б найдосконалішою  свободою.



c’est par elle qu’ils sont citoyens et libres *. Quand on propose une loi dans l’assemblée du peuple, ce qu’on leur demande n’est pas précisément s’ils approuvent la proposition ou s’ils la rejettent, mais si elle est conforme ou non à la volonté générale qui est la leur; chacun en donnant son suffrage dit son avis là-dessus, et du calcul des voix se tire la déclaration de la volonté générale. Quand donc l’avis contraire au mien l’emporte, cela ne prouve autre chose sinon que je m’étais trompé, et que ce que j’estimais être la volonté générale ne l’était pas. Si mon avis particulier l’eût emporté, j’aurais fait autre chose que ce que j’avais voulu, c’est alors que je n’aurais pas été libre.

Ceci suppose, il est vrai, que tous les caractères de la volonté générale sont encore dans la pluralité: quand ils cessent d’y être, quelque parti qu’on prenne il n’y a plus de liberté.

En montrant ci-devant comment on substituait des volontés particulières à la volonté générale dans les délibérations publiques, j’ai suffisamment indiqué les moyens praticables de prévenir cet abus; j’en parlerai encore ci-après. A l’égard du nombre proportionnel des suffrages pour déclarer cette volonté, j’ai aussi donné les principes sur lesquels on peut le déterminer. La différence d’une seule voix rompt l’égalité, un seul opposant rompt l’unanimité; mais entre l’unanimité et l’égalité il y a plusieurs partages inégaux, à chacun desquels on peut fixer ce nombre selon l’état et les besoins du corps politique.



* A Gênes on lit au-devant des prisons et sur les fers des galériens ce mot Libertas. Cette application de la devise est belle et juste. En effet il n y a que les malfaiteurs de tous étals qui empêchent le citoyen d’être libre. Dans un pays où tous ces gens-là seraient aux galères, on jouirait de la plus parfaite liberté. /127/



лише виборчий голос порушує рівний розподіл, наявність одного-єдиного незгодного порушує одностайність. Проте між одностайністю і розподілом нарівно існує декілька випадків нерівних розподілів, для кожного з яких ми можемо визначити цю пропорційну кількість, виходячи зі становища і потреб політичного тіла. Упорядкувати ці пропорції можна за допомогою двох загальних принципів: по-перше, чим важливішим і серйознішим є обговорення, тим більшою мірою думка, яка в решті решт візьме гору, повинна наближатися до одностайності; по-друге, чим швидшого розгляду вимагає справа, тим меншою повинна бути визначена законом різниця розподілу голосів. Якщо обговорення слід одразу завершити, то достатньо переваги навіть в один голос 9. Перший з цих принципів більш придатний для прийняття законів, другий — для розгляду <поточних> справ 10. Але, в будь-якому випадку, найкращі пропорції для правочинної більшості голосів можна визначити лише через певне поєднання цих принципів.





Розділ III
ПРО ВИБОРИ


Щодо виборів принцепса і магістратів, котрі, як я зазначав, є складним актом 1, то вони можуть здійснюватися двома шляхами: за допомогою або обрання, або жереба. І до того, і до іншого вдавалися в різних республіках, і навіть сьогодні ми можемо зустрітися із вельми складним поєднанням обох цих засобів при обранні дожа Венеції.

Deux maximes générales peuvent servir à régler сен rapports: l’une, que plus les délibérations sont importantes et graves, plus l’avis qui l’emporte doit approcher de l’unanimité: l’autre, que plus l’affaire agitée exige de célérité, plus on doit resserrer la différence prescrite dans le partage des avis; dans les délibérations qu’il faut terminer sur-le-champ, l’excédent d’une seule voix doit suffire. La première de ces maximes paraît plus convenable aux lois, et la seconde aux affaires. Quoi qu’il en soit, c’est sur leur combinaison que s’établissent les meilleurs rapports qu’on peut donner à la pluralité pour prononcer.





Chapitre III
Des Elections


A l’égard des élections du prince et des magistrats, qui sont, comme je l’ai dit, des actes complexes, il y a deux voies pour y procéder; savoir, le choix et le sort. L’une et l’autre ont été employées en diverses républiques, et l’on voit encore actuellement un mélange très compliqué des deux dans l’élection du doge de Venise.

Le suffrage par le sort, dit Montesquieu, est de la nature de la démocratie. J’en conviens, mais comment cela? Le sort, continue-t-il, est une façon d’élire qui n’afflige personne; il laisse à chaque citoyen une espérance raisonnable de servir la patrie. Ce ne sont pas là des raisons.

Si l’on fait attention que l’élection des chefs est une fonction du gouvernement et non /128/

Надання <посади> за допомогою жереба,  — каже Монтеск’є, — природне для демократії. Я згоден з цим твердженням, але чому? Жереб,  — продовжує він, — є таким способом обрання, який нікого не ображає: кожному громадянинові він залишає обгрунтовану надію прислужитися батьківщині 2. Насправді підстави тут зовсім інші.

Якщо ми звернемо увагу на те, що обрання керівників є функцією уряду, а не суверенітету, то побачимо, чому жеребкування більш властиве демократії, за якої управління є тим кращим, чим менше актів воно здійснює.

За будь-якої форми справжньої демократії магістратура є не перевагою, а обов’язком, і не існує підстав покласти його на цю-ось особу, а не на іншу. Один лише закон може покладати цей обов’язок на того, на кого вкаже жереб. Бо тоді умови стають рівними для всіх 3 і вибір не залежить від жодної людської волі, а універсальність закону не спотворюється жодним партикулярним його застосуванням.

За аристократії принцепс обирає принцепса, уряд сам підтримує своє існування, і тому саме тут вельми доречним є голосування.

Приклад з обранням венеційського дожа підтверджує це, і в жодному разі не заперечує цього розрізнення, бо йдеться про складну форму, що відповідає змішаному урядуванню. Було б помилкою вважати, що венеційський спосіб урядування є справжньою аристократією. Якщо народ ніяк не представлений в уряді, тоді сам нобілітет стає народом. Більшість бідних барнаботів ніколи навіть не наближається до якої-небудь магістратури 4 і отримує від своєї приналежності до нобілітету лише порожній титул екселенції і право участі у зібраннях Великої Ради. Ця Велика Рада є такою ж численною, як і наша Загальна Рада у Женеві: її ясновельможні члени мають не більше привілеїв, ніж наші прості громадяни. Цілком зрозуміло,

de la souveraineté, on verra pourquoi la voie du sort est plus dans la nature de la démocratie, où l’administration est d’autant meilleure que les actes en sont moins multipliés.

Dans toute véritable démocratie la magistrature n’est pas un avantage mais une charge onéreuse, qu’on ne peut justement imposer à un particulier plutôt qu’à un autre. La loi seule peut imposer cette charge à celui sur qui le sort tombera. Car alors la condition étant égale pour tous, et le choix ne dépendant d’aucune volonté humaine, il n’y a point d’application particulière qui altère l’universalité de la loi.

Dans l’aristocratie le prince choisit le prince, le gouvernement se conserve par lui-même, et c’est là que les suffrages sont bien placés.

L’exemple de l’élection du doge de Venise confirme cette distinction loin de la détruire. Cette forme mêlée convient dans un gouvernement mixte. Car c’est une erreur de prendre le gouvernement de Venise pour une véritable aristocratie. Si le peuple n’y a nulle part au gouvernement, la noblesse y est peuple elle-même. Une multitude de pauvres Barnabotes n’approcha jamais d’aucune magistrature, et n’a de sa noblesse que le vain titre d’Excellence et le droit d’assister au grand conseil. Ce grand conseil étant aussi nombreux que notre conseil général à Genève, ses illustres membres n’ont pas plus de privilèges que nos simples citoyens. Il est certain qu’ôtant l’extrême disparité des deux républiques, la bourgeoisie de Genève représente exactement le patriciat vénitien, nos natifs et habitants représentent les citadins et le peuple de Venise, nos paysans représentent les sujets de terre ferme: enfin de quelque manière que l’on considère cette république, abstraction faite de sa /129/

що попри граничну несхожість обох республік женевські міщани точно відповідають венеційському патріціатові 5, наші уродженці і мешканці — городянам і народові Венеції, наші селяни — їхнім підданим з материка; нарешті, як би ми не розглядали цю республіку, абстрагувавшись від її розмірів, її уряд не більш аристократичний, аніж наш. Вся відмінність полягає у тому, що, не маючи жодного довічного провідника, ми не потребуємо також і жереба.

За справжньої демократії, коли всі є рівними не лише у тому, що стосується нравів і хисту, але й у тому, що стосується поглядів і майна, немає великої різниці, кого обирати, і тому вибори шляхом жеребкування не призводять до великих незручностей. Проте, я вже казав, що справжньої демократії ніколи не існувало 6.

Коли вибір поєднують з жеребом, то за першим слід надавати посади, які потребують особистих здібностей, а за другим — ті, для яких вистачає лише здорового глузду, справедливості, чесності, наприклад, пов’язані з судочинством, оскільки у добре конституйованій державі такі якості властиві всім громадянам.

Монархічний уряд не потребує ані жеребкування, ані голосування. Монарх, згідно з правом, — принцепс і одноосібний магістрат, а тому обирати собі помічників має виключно він сам. Коли абат де Сен-П’єр запропонував збільшити кількість королівських дорадчих палат, члени яких повинні були обиратися 7, він і сам не помітив, що запропонував змінити форму урядування.

Мені залишилося розповісти про те, як слід віддавати і підраховувати голоси під час народних зборів, але, мабуть, нарис історії римської політії наочніше пояснив би всі ті принципи, які я міг би тут виголосити. Адже для розсудливого читача не буде негідною справою дещо докладніший розгляд того, як вирішувалися суспільні й приватні справи у раді, що складалася з двохсот тисяч осіб.

grandeur, son gouvernement n’est pas plus aristocratique que le nôtre. Toute la différence est que n’ayant aucun chef à vie nous n’avons pas le même besoin du sort.

Les élections par sort auraient peu d’inconvénient dans une véritable démocratie où tout étant égal, aussi bien par les moeurs et par les talents que par les maximes et par la fortune, le choix deviendrait presque indifférent. Mais j’ai déjà dit qu’il n’y avait point de véritable démocratie.

Quand le choix et le sort se trouvent mêlés, le premier doit remplir les places qui demandent des talents propres, telles que les emplois militaires; l’autre convient à celles où suffisent le bon sens, la justice, l’intégrité, telles que les charges de judicature; parce que dans un Etat bien constitué ces qualités sont, communes à tous les citoyens.

Le sort ni les suffrages n’ont aucun lieu dans le gouvernement monarchique. Le monarque étant de droit seul prince et magistrat unique, le choix de ses lieutenants n’appartient qu’à lui. Quand l’abbé de Saint-Pierre proposait de multiplier les conseils du Roi de France et d’en élire les membres par scrutin, il ne voyait pas qu’il proposait de changer la forme du gouvernement.

Il me resterait à parler de la manière de donner et de recueillir les voix dans l’assemblée du peuple; mais peut-être l’historique de la police romaine à cet égard expliquera-t-il plus sensiblement toutes les maximes que je pourrais établir. Il n’est pas indigne d’un lecteur judicieux de voir un peu en détail comment se traitaient les affaires publiques et particulières dans un conseil de deux cent mille hommes. /130/





Розділ IV
ПРО РИМСЬКІ КОМІЦІЇ


Ми не маємо жодних достовірних пам’яток, котрі б лишися від найперших часів Риму, і навіть складається враження, що більшість оповідей про них — лише байки *; назагал нам найбільше бракує саме тієї найповчальнішої частини народних літописів, якою є історія установлень, що створювалися народами. Досвід щодня навчає нас того, які причини викликають революції у державах, але оскільки ніякі народи більше не утворюються, ми маємо задовольнятися лише припущеннями щодо того, як вони утворились.

Звичаї, які ми знаходимо вже усталеними, свідчать принаймні про те, що вони мали певну першооснову. Серед тих традицій, які сягають цієї першооснови, найавторитетніші повинні вважатися  найбезсумнівнішими. Саме цих принципів я намагався дотримуватись, вивчаючи те, як найбільш вільний і найбільш могутній з народів землі здійснював свою верховну владу 1.

Після заснування Риму народжується республіка, тобто  — військо засновника, утворене з альбанів, сабінів та іноземців і поділене на три класи, що за цим розподілом отримали назву триб. Кожна з цих триб, у свою чергу, була поділена на десять курій, а кожна курія — на декурії, очолювані провідниками, що називалися відповідно куріонами і декуріонами.



* Сама назва Рим, що нібито походить від Romulus,  є грецькою і означає силу. Ім’я Нума також грецьке і означає закон. Чи велика ймовірність того, що два найперших царі цього міста від свого народження мали імена, котрі б так узгоджувалися з їхніми діяннями?







Chapitre IV
Des Comices romains


Nous n’avons nuls monuments bien assurés des premiers temps de Rome; il y a même grande apparence que la plupart des choses qu’on en débite sont, des fables*; et en général la partie la plus instructive des annales des peuples, qui est l’histoire de leur établissement, est celle qui nous manque le plus. L’expérience nous apprend tous les jours de quelles causes naissent les révolutions des empires; mais comme il ne se forme plus de peuples, nous n’avons guère que des conjectures pour expliquer comment ils se sont formés.

Les usages qu’on trouve établis attestent au moins qu’il y eut une origine à ces usages. Des traditions qui remontent à ces origines, celles qu’appuient les plus grandes autorités et que de plus fortes raisons confirment doivent passer pour les plus certaines. Voilà les maximes que j’ai tâché de suivre en recherchant comment le plus libre et le plus puissant peuple de la terre exerçait son pouvoir suprême.

Après la fondation de Rome la République naissante, c’est-à-dire l’armée du fondateur, composée d’Albains, de Sabins, et d’étrangers, fut divisée en trois classes, qui de cette division prirent le nom de tribus. Chacune de ces tribus fut subdivisée en dix curies, et chaque curie en décuries, à la tête desquelles on mit des chefs appelés curions et décurions.



* Le nom de Rome qu’on prétend venir de Romulus est grec, et signifie forcer le nom de Numa est grec aussi, et signifie Loi. Quelle apparence que les deux premiers rois de cette ville aient porté d’avance des noms si bien relatifs à ce qu’ils ont fait? /131/



Окрім цього, у кожній з триб виділявся корпус з сотні кіннотників або вершників, який мав назву центурії, з чого видно, що усі ці підрозділи, непотрібні у місті, відпочатку були виключно військовими. Але, здається, якийсь природний потяг до величі зумовив те, що маленьке місто Рим відпочатку створило політію, гідну столиці світу.

Цей найперший розподіл виявив невдовзі свою незручність: триби альбанів * і сабінів ** завжди залишались в однаковому стані, тоді як, постійно поповнюючись, триба іноземців *** невпинно зростала і незабаром переважила обидві інші. Сервіїв засіб подолання цього небезпечного становища полягав у зміні самого розподілу: скасувавши розподіл за племенами, він замінив його іншим, що грунтувася на розселенні триб у місті. Замість трьох триб він створив чотири, кожна з яких займала один з римських пагорбів і відповідно до цього так і називалася. Саме так подолавши тодішню нерівність, Сервій запобіг також її відновленню у майбутньому; для того, щоб цей розподіл стосувався не лише місць, але й людей, він заборонив мешканцям одного кварталу переселятися до іншого, що завадило трибам змішуватися поміж собою 2.

Він також зробив подвійними три давніх вершницьких центурії і створив дванадцять нових, незмінно зберігаючи давні назви; за допомогою цього простого й розважливого заходу він завершив відокремлення корпорації вершників від корпорації народу, не викликавши нарікань від представників останньої.

До чотирьох створених ним міських триб Сервій додав п’ятнадцять інших, які мали назву сільських, оскільки складалися з мешканців приміської місцевості, розподілених на таку ж кількість кан-



* Раменціїі. ** Татієнції. *** Луцерії.



Outre cela on tira de chaque tribu un corps de cent cavaliers ou chevaliers, appelé centurie: par où l’on voit que ces divisions, peu nécessaires dans un bourg, n’étaient d’abord que militaires. Mais il semble qu’un instinct de grandeur portait la petite ville de Rome à se donner d’avance une police convenable à la capitale du monde.

De ce premier partage résulta bientôt un inconvénient. C’est que la tribu des Albains * et celle des Sabins ** restant toujours au même état, tandis que celle des étrangers *** croissait sans cesse par le concours perpétuel de ceux-ci, cette dernière ne tarda pas à surpasser les deux autres. Le remède que Servius trouva à ce dangereux abus fut de changer la division, et à celle des races, qu’il abolit, d’en substituer une autre tirée des lieux de la ville occupés par chaque tribu. Au lieu de trois tribus il en fit quatre; chacune desquelles occupait une des collines de Rome et en portait le nom. Ainsi remédiant à l’inégalité présente il la prévint encore pour l’avenir; et afin que cette division ne fût pas seulement de lieux mais d’hommes il défendit aux habitants d’un quartier de passer dans un autre, ce qui empêcha les races de se confondre.

Il doubla aussi les trois anciennes centuries de cavalerie et y en ajouta douze autres, mais toujours sous les anciens noms; moyen simple et judicieux par lequel il acheva de distinguer le corps des chevaliers de celui du peuple, sans faire murmurer ce dernier.

A ces quatre tribus urbaines Servius en ajouta quinze autres appelées tribus rustiques, parce qu’elles étaient formées des habitants de la campagne, partagés en autant de cantons. Dans la suite on en fit autant de nouvelles, et le peuple romain se trouva enfin



* Ramnenses. ** Tatienses. *** Luceres . /132/



тонів. Потім було створено ще стільки ж триб. Зрештою римський народ виявився розподіленим на тридцять п’ять триб, і ця кількість залишалася незмінною аж до загибелі республіки.

Результат цього розрізнення міських і сільських триб заслуговує на увагу, оскільки подібних до нього прикладів не існує; саме йому Рим зобов’язаний збереженням своїх нравів і зростанням своєї влади. Можна було б подумати, що владу і почесне становище невдовзі привласнили міські триби, не забарившись принизити триби сільські, але насправді усе сталося навпаки. Усім відома схильність найдавніших римлян до сільського життя. Ця їхня схильність походить від мудрого законодавця, котрий, поєднавши сільську і військову працю з свободою, так би мовити, відправив на заслання до міста мистецтва, ремесла, інтриги, багатство і рабство.

Відтак, уся слава Риму мешкала в сільській місцевості і обробляла землю, лише там зазвичай шукали захисту для республіки. Цей стан, стан найповажніших патриціїв, викликав до себе загальну шану. Простому і сповнененому праці життю сільських мешканців надавали перевагу перед неробством і млявістю городян Риму, і навіть той, хто у місті був би лише злиденним пролетарем, працюючи у полі, перетворювався на поважного громадянина. Мало свій сенс те, — писав Варон, — що наші шляхетні пращури саме у сільській місцевості створили розплідник тих міцних і мужніх людей, котрі захищали їх під час війни і годували в часи миру 3. Пліній недвозначно каже, що сільські триби шанувались завдяки тим людям, які їх складали; натомість, до міських триб з ганьбою переводили негідних людей, яких хотіли покарати зневагою 4. Сабін Апій Клавдій, щойно він оселився у Римі, був щедро обдарований почестями і записаний до сільської триби, яка згодом стала називатися

divisé en trente-cinq tribus; nombre auquel elles restèrent fixées jusqu’à la fin de la République.

De cette distinction des tribus de la ville et des tribus de la campagne résulta un effet digne d’être observé, parce qu’il n’y en a point d’autre exemple, et que Rome lui dut à la fois la conservation de ses moeurs et l’accroissement de son empire. On croirait que les tribus urbaines s’arrogèrent bientôt la puissance et les honneurs, et ne tardèrent pas d’avilir les tribus rustiques; ce fut tout le contraire. On connaît le goût des premiers Romains pour la vie champêtre. Ce goût leur venait du sage instituteur qui unit à la liberté les travaux rustiques et militaires, et relégua pour ainsi dire à la ville les arts, les métiers, l’intrigue, la fortune et l’esclavage.

Ainsi tout ce que Rome avait d’illustre vivant aux champs et cultivant les terres, on s’accoutuma à ne chercher que là les soutiens de la République. Cet état étant celui des plus dignes patriciens fut honoré de tout le monde: la vie simple cl, laborieuse des villa-

feois fut préférée à la vie oisive et lâche des bourgeois de Rome, et tel n’eût été qu’un maleureux prolétaire à la ville qui, laboureur aux champs, devint un citoyen respecté. Ce n’est pas sans raison, disait Varron, que nos magnanimes ancêtres établirent au village la pépinière de ces robustes et vaillants hommes qui les défendaient en temps de guerre et les nourrissaient en temps de paix. Pline dit positivement que les tribus des champs étaient honorées à cause des hommes qui les composaient; au lieu qu’on transférait par ignominie dans celles de la ville les lâches qu’on voulait avilir. Le Sabin Appius Claudius étant /133/

його родовим ім’ям 5. Нарешті, усі відпущеники вступали до міських триб і ніколи — до сільських, і, доки існувала республіка, не було випадку, щоб хто-небудь з цих відпущеників посів хоча б якусь магістратуру, навіть одержавши громадянство 6.

Це був чудовий принцип, проте у його впровадженні зайшли так далеко, що це, зрештою, призвело до змінення політії і, звісна річ, до зловживань.

По-перше, цензори, давно привласнивши право довільно переводити громадян з триби в трибу, дозволили більшості перейти до тих триб, до яких заманеться; цей дозвіл, безумовно, не ніс у собі нічого доброго і позбавив цензуру одного з могутніх засобів впливу. Понад те, усі вельможні й могутні стали записуватися до сільських триб, а відпущеники, діставши громадянство, разом з черню залишалися у міських. Триби назагал не мали уже ані визначеного місцеперебування, ані території, і так перемішалися поміж собою, що відрізнити членів однієї від членів іншої можна було лише за допомогою реєстрів. Відтак слово «триба», втративши своє реальне значення, отримало значення чогось індивідуального, а краще сказати — перетворилося на химеру.

Виявилося також, що міські триби, члени яких мешкали ближче <до місця зборів>, аніж члени сільських, часто брали гору під час коміціїв і продавали державу тим, хто волів купувати голоси тих негідників, з яких вони складалися.

Що стосується курій, то засновником держави їх було створено по десять у кожній трибі. Отож увесь римський народ, що жив тоді лише у межах міста, складався з тридцяти курій, кожна з яких мала свої храми, своїх богів, своїх чиновників, своїх жерців, свої свята, що називалися compitalia  7, подібні до paganalia 8, запроваджених згодом серед сільських триб.

venu s’établir a Rome у fui comblé d’honneurs et inscrit dons une tribu rustique qui prit dans la suite le nom de sa famille. Enfin les affranchis entraient tous dans les tribus ur haines, jamais dans les rurales; et il n’y a pas dînant toute la République un seul exemple d’aucun de ces affranchis parvenu à aucune magistrature, quoique devenu citoyen.

Cette maxime était excellente; mais elle fut poussée si loin qu’il en résulta enfin un changement et certainement un abus dans la police.

Premièrement, les censeurs, après s’être arrogé longtemps le droit de transférer arbitrairement les citoyens d’une tribu à l’autre, permirent à ta plupart de se faire inscrire dans celle qui leur plaisait; permission qui srrement n’était bonne à rien, et ôtait un des grands ressorts de la censure. De plus, les grands et les puissants se faisant tous inscrire dans les tribus de la campagne, et les affranchis devenus W/oveiio’ restant avec la populace dans celles de la ville, les tribus en général n’eurent plus de lieu ni de territoire; mais toutes se trouvèrent tellement mêlées qu’on ne pouvait plus discerner les membres de chacune que par les registres, en sorte que l’idée du mot tribu passa ainsi du réel au personnel ou, plutôt, devint presque une chimère.

Il arriva encore que les tribus de la ville, étant plus à portée, se trouvèrent souvent les plus fortes dans les comices, et vendirent l’Etat à ceux qui daignaient acheter les suffrages de la canaille qui les composait.

A l’égard des curies, l’instituteur en ayant fait dix en chaque tribu, tout le peuple romain alors renfermé dans les murs de la ville se trouva composé de trente curies, dont chacune avait ses temples, ses dieux, ses officiers, ses prêtres, et ses /134/

За новим розподілом Сервія, ці тридцять курій, які не можна було рівномірно розподілити між чотирма трибами, законодавець вирішив не зачіпати, і паралельно з трибами, курії перетворилися на другий розподіл мешканців Риму. Але питання про курії навіть не виникало ані серед сільських триб, ані серед народу, що їх складав, оскільки ці триби були винятково цивільним установленням. Коли ж для рекрутування вояків було визначено інший порядок, військовий розподіл Ромула виявився зайвим. Отже, хоча кожен громадянин був записаний до якоїсь триби, далеко не кожен перебував у якійсь курії.

Сервій запровадив також третій розподіл, котрий не мав жодного стосунку до двох попередніх, а за своїми наслідками виявився найважливішим від усіх. Сервій розподілив римський народ на шість класів, що розрізнялися не за місцерозташуванням чи людьми, а за майном: до найперших класів належали багатії, до найостанніших — бідняки, а до проміжних — ті, хто мав середній достаток. Ці шість класів були, в свою чергу, поділені ще на сто дев’яносто три корпорації, які дістали назву центурій. їхній розподіл між класами передбачав, що у одному тільки найпершому містилася більша їх половина, а в найостаннішому — лише одна. Отже виявилося, що найменший за кількістю людей клас став найчисленнішим за кількістю центурій, а на увесь останній клас, хоча він налічував у собі більше половини мешканців Риму, припав тільки один підрозділ.

Аби наслідки цього установлення були менш зрозумілими народові, Сєрвій удав, ніби воно має військове призначення: він зарахував до другого класу дві центурії зброярів, а до четвертого — дві центурії військових знарядь. У кожному класі, за винятком останнього, він розрізняв молодих і старих, тобто тих, хто зобов’я-

fêtes appelées compitalia, semblables aux paganalia qu’eurent dans la suite les tribus rustiques.

Au nouveau partage de Servius ce nombre de trente ne pouvant se répartir également dans ses quatre tribus, il n’y voulut point toucher, et les curies indépendantes des tribus devinrent une autre division des habitants de Rome. Mais il ne fut point question de curies ni dans les tribus rustiques ni dans le peuple qui les composait, parce que les tribus étant devenues un établissement purement civil, et une autre police ayant été introduite pour la levée des troupes, les divisions militaires de Romulus se trouvèrent superflues. Ainsi, quoique tout citoyen fût inscrit dans une tribu, il s’en fallait beaucoup que chacun ne le fût dans une curie.

Servius fit encore une troisième division qui n’avait aucun rapport aux deux précédentes, et devint par ses effets la plus importante de toutes. Il distribua tout le peuple romain en six, classes, qu’il ne distingua ni par le lieu ni par les hommes, mais par les biens. En sorte que les premières classes étaient remplies par les riches, les dernières par les pauvres, et les moyennes par ceux qui jouissaient d’une fortune médiocre. Ces six classes étaient subdivisées en cent quatre-vingt-treize autres corps appelés centuries, et ces corps étaient tellement distribués que la première classe en comprenait seule plus de la moitié, et la dernière n’en formait qu’un seul. Il se trouva ainsi que la classe la moins nombreuse en hommes l’était le plus en centuries, et que la dernière classe entière n’était comptée que pour une subdivision, bien qu’elle contînt seule plus de la moitié des habitants de Rome.

Afin que le peuple pénétrât moins les conséquences de cette dernière forme, /135/

заний носити зброю, і тих, кого за віком закони звільняють від цього обов’язку. Це розрізнення ще більшою мірою, ніж розрізнення за майновим станом, щораз зумовлювало необхідність проведення нового цензу чи перепису. Нарешті, Сєрвій зажадав, щоб народні збори відбувалися на Марсовому полі і щоб усі ті, хто за віком повинен був виконувати військовий обов’язок, приходили туди зі своєю зброєю.

Причиною, через яку він не запровадив цього розподілу для останнього з класів, було те, що черні, яка складала цей клас, ніхто не погоджувався надати честь захищати батьківщину зі зброєю в руках. Щоб здобути право захищати оселю, її потрібно спочатку мати. Якщо ж поглянути на тих незліченних вояків-голодранців, котрі прикрашають нині собою королівські армії, то серед них, мабуть, не знайдеться жодного, кого б з презирством не вигнали з римської когорти тих часів, коли солдати були захисниками свободи.

Однак у цьому останньому класі все ж розрізняли пролетарів і тих, кого називали capite censi 9. Перші, позаяк вони не були остаточними злидарями, принаймні давали державі громадян, а іноді  — за нагальної потреби — навіть солдатів. Що ж до тих, хто не мав нічого і кого можна було порахувати лише за їхніми головами, то до них завжди ставилися так, ніби їх ніколи й не існувало, і лише Марій уперше виявив бажання рекрутувати їх до війська 1".

Не переймаючись питанням про те, яким був цей третій розподіл сам по собі, — гарним чи поганим — я, здається, можу стверджувати, що тільки прості нрави найдавніших римлян, їхня безсторонність, їхня схильність до сільської праці, їхня зневага до комерції і шаленого жадання зиску забезпечували дієвість цього розподілу. Хіба існує десь сучасний,  <тобто> сповнений ненаситною пожадливістю, бунтівним

Servius affecta de lui donner un air militaire: il inséra dans la seconde classe deux centuries d’armuriers, et deux d’instruments de guerre dans la quatrième. Dans chaque classe, excepté la dernière, il distingua les jeunes et les vieux, c’est-à-dire ceux qui étaient obligés de porter les armes, et ceux que leur âge en exemptait par les lois; distinction qui plus que celle des biens produisit la nécessité de recommencer souvent le cens ou dénombrement. Enfin il voulut que l’assemblée se tint au champ du Mars, et que tous ceux qui étaient en âge de servir y vinssent avec leurs armes.

La raison pour laquelle il ne suivit pas dans la dernière classe celle même division des jeunes et des vieux, c’est qu’on n’accordait point à la populace dont elle était composée l’honneur de porter les armes pour la pairie; il fallait avoir des foyers pour obtenir le droit de les défendre, et de ces innombrables troupes de gueux dont brillent aujourd’hui les armées des rois, il n’y en a pas un, peut-être, qui n’eût été chassé avec dédain d’une cohorte romaine, quand les soldats étaient les défenseurs de la liberté.

On distingua pourtant encore dans la dernière classe les prolétaires de ceux qu’on appelait capite censi. Les premiers, non tout à fait réduits à rien, donnaient au moins des citoyens à l’Etat, quelquefois même des soldats dans les besoins pressants. Pour ceux qui n’avaient rien du tout et qu’on ne pouvait dénombrer que par leurs têtes, ils étaient tout à fait regardés comme nuls, et Marius fut le premier qui daigna les enrôler.

Sans décider ici si ce troisième dénombrement était bon ou mauvais en lui-même, je crois pouvoir affirmer qu’il n’y avait que les moeurs simples des premiers Romains, leur désintéressement, leur goût pour l’agriculture, leur mépris pour le commerce et /136/

духом, інтригами, постійними переміщеннями, безперервними революціями майнових відносин народ, у середовищі якого такі установлення проіснували хоча б якихось двадцять років і не призвели до руйнації держави? Слід також особливо наголосити, що у Римі нрави і цензура, могутніші за це установлення, виправляли його пороки, і той чи інший багач міг бути переведеним до класу бідних, якби став надмірно чванитись своїм багатством.

З усього цього легко зрозуміти, чому майже завжди згадуються п’ять класів, хоча насправді їх було шість. Шостий не давав ані солдатів до війська, ані виборців на Марсове поле *, і не відігравав майже ніякої ролі в республіці, а тому з ним вкрай рідко рахувалися.

Такими були три різні розподіли римського народу. Розгляньмо ж нині результати, до яких це призводило під час народних зборів. Ці збори, які скликалися відповідно до закону, мали назву коміціїв, вони зазвичай збиралися на Римському форумі або на Марсовому полі і розподілялися на куріатні, центуріатні і трибутні коміції, залежно від того, якому з цих трьох установлень відповідали. Куріатні коміції були Ромуловую інституцією, центуріатні — Сервієвою, трибутні — інституцією, започаткованою народними трибунами. Жоден закон не отримував санкції, жоден магістрат не обирався на посаду інакше ніж на коміціях. А оскільки не було жодного громадянина, не записаного до якоїсь курії, центурії чи триби, то й жоден не позбавлявся права голосу, і римський народ був справжнім сувереном і юридично, і фактично 11. Щоб коміції скликалися легітимно, а їхні рішення набували чин-



* Я кажу на Марсове поле, бо саме там збиралися центуріатні коміції; за двома іншими розподілами народ збирався на форумі чи в інших місцях, і тоді capite censi отримували такий самий вплив і таку саму владу, як і найвидатніші громадяни.



pour l’ardeur du gain, qui pussent le rendre praticable. Où est le peuple moderne chez lequel la dévorante avidité, l’esprit inquiet, l’intrigue, les déplacements continuels, les perpétuelles révolutions des fortunes pusse?it laisser durer vingt ans un pareil établissement sans bouleverser tout l’Etat? Il faut même bien remarquer que les moeurs et la censure plus fortes que cette institution en corrigèrent le vice à Rome, et que tel riche se vit relégué dans la classe des pauvres, pour avoir trop étalé sa richesse.

De tout ceci l’on peut comprendre aisément pourquoi il n’est presque jamais fait mention que de cinq classes, quoiqu’il y en eût réellement six. La sixième, ne fournissant ni soldats à l’armée ni votants au champ de Mars * et n’étant presque d’aucun usage dans la République, était rarement comptée pour quelque chose.

Telles furent les différentes divisions du peuple romain. Voyons à présent l’effet  qu’elles produisaient dans les assemblées. Ces assemblées légitimement convoquées s’appelaient comices, elles se tenaient ordinairement dans la place de Rome au champ de Mars, et se distinguaient en comices par curies, comices par centuries, et comices par tribus, selon celle de ces trois formes sur laquelle elles étaient ordonnées: les comices par curies étaient de l’institution de Romulus, ceux par centuries de Servius, ceux par tribus des tribuns du peuple. Aucune loi ne recevait la sanction, aucun magistrat n’était élu que dans les comices, et comme il n’y avait aucun citoyen qui ne fût inscrit dans une cu



* Je dis, au champ dе Mars, parce que c’était là que s’assemblaient les comices par centuries; dans les deux autres formes le peuple s’assemblait au forum ou ailleurs, et alors les capite censi avaient autant d’influence et d’autorité que les premiers citoyens. /137/



ності закону, потрібні були три умови: по-перше, щоб корпорація або магістрат, які їх скликали, мали для цього належні повноваження; по-друге, щоб збори відбувалися в один з днів, призначених для цього законом; по-третє, щоб віщування були сприятливими. Сенс першого правила немає потреби пояснювати; друге враховувало внутрішній устрій: наприклад, воно забороняло збирати коміції у дні релігійних свят і ярмарок, коли люди з сільської місцевості, відвідуючи Рим у своїх справах, не мали зайвого часу, аби провести день на площі народних зборів. Завдяки третьому сенат міг тримати в шорах відважний і неспокійний народ, принагідно стримуючи запальність бунтівних трибунів; проте останні мали багато засобів, щоб уникнути цього ускладнення.

Не лише прийняття законів і обрання провідників належали до відання коміціїв, римський народ узурпував найважливіші функції уряду 12, а тому можна сказати, що на цих зборах вирішувалася доля Європи. Ця різноманітність цілей відкривала простір для різноманітності форм, яких набували ці збори залежно від речей, стосовно яких мав сказати своє слово народ.

Аби мати змогу скласти судження про ці відмінні одна від одної форми, достатньо їх порівняти. Створюючи курії, Ромул мав на меті стримувати сенат за допомогою народу, народ — за допомогою сенату, і панувати над обома. Відтак, запровадивши цю форму, він надав народові усю владу більшості, аби урівноважити нею залишену патріціям владу могутності й багатства. Однак, він все ж залишив патріціям більше переваг, адже вони через своїх клієнтів могли впливати на утворення більшості при голосуванні, і це було у монархічному дусі. Така визначна інституція патронів і клієнтів була справжнім шедевром політики і людськості, без цього пат-

rie, dans une centurie, ou dans une tribu, il s’ensuit qu’aucun citoyen n’était exclu du droit de suffrage, et que le peuple romain était véritablement souverain de droit et de fait.

Pour que les comices fussent légitimement assemblés et que ce qui s’y faisait eût force de loi il fallait trois conditions: la première que le corps ou le magistrat qui les convoquait fût revêtu pour cela de l’autorité nécessaire; la seconde que l’assemblée se fît un des jours permis par la loi; la troisième que les augures fussent favorables. La raison du premier règlement n’a pas besoin d’être expliquée. Le second est une affaire de police; ainsi il n’était pas permis de tenir les comices les jours de férié et de marché, où les gens de la campagne venant à Rome pour leurs affaires n’avaient pas le temps de passer la journée dans la place publique. Par le troisième le Sénat tenait en bride un peuple fier et remuant, et tempérait à propos l’ardeur des tribuns séditieux; mais ceux-ci trouvèrent plus d’un moyen de se délivrer de cette gêne.

Les lois et l’élection des chefs n’étaient pas les seuls points soumis au jugement des comices. Le peuple romain ayant usurpé les plus importantes fonctions du gouvernement, on peut dire que le sort de l’Europe était réglé dans ses assemblées. Cette variété d’objets donnait lieu aux diverses formes que prenaient ces assemblées selon les matières sur lesquelles il avait à prononcer.

Pour juger de ces diverses formes il suffit de les comparer. Romulus en instituant les curies avait en vue de contenir le Sénat par le peuple et le peuple par le Sénat, en dominant également sur tous. Il donna donc au peuple par cette forme toute l’autorité du nombre pour /138/

риціат, котрий суперечив самому духові республіки, не зміг би існувати. Лише Рим мав честь подати людству цей чудовий приклад, який ніколи не породжував зловживань і який, втім, ніколи ніким не був наслідуваний.

Куріатна форма існувала за всіх царів, аж до Сервія, а незаконність царювання останнього Тарквінія змусила назагал виокремити царські закони, які отримали назву leges curiatae 13.

За республіки курії, завжди обмежуючись чотирма міськими трибами і складаючись лише з римської черні, не відповідали інтересам ані сенату, який очолював патриціїв, ані трибунів, які, хоча й були плебеями, очолювали заможних громадян. У решті решт курії дискредитували себе і зазнали такого занепаду, що рішення, які повинні були приймати вони, приймали їхні тридцять лікторів, зібравшись разом.

Розподіл за центуріями був настільки сприятливим для аристократії, що навіть важко одразу зрозуміти, чому сенат повсякчас не брав гору у центуріатних коміціях, на яких обирали консулів, цензорів та інших курульних магістратів. І справді, зі ста дев’яносто трьох центурій, що складали шість класів римського народу, до першого належали дев’яносто вісім, кожна ж центурія мала один голос; відтак цей найперший клас переважав за кількістю голосів усі інші. Коли б усі ці центурії були у злагоді між собою, то не виникало б навіть потреби продовжувати голосування. Отже, рішення найменшої частини народу ставало б рішенням більшості, і тоді можна було б сказати, що на центуріатних коміціях справу вирішує не перевага у голосах, а перевага у грошах.

Проте існували два засоби стримування цієї виняткової влади: по-перше, трибуни, як правило, а більшість плебеїв — повсякчасно, належали до класу багатих, урівноважуючи там вплив патриціїв 14.

balancer celle de la puissance et des richesses qu’il laissait aux patriciens. Mais selon l’esprit de la monarchie, il laissa cependant plus d’avantage aux patriciens par l’influence de leurs clients sur la pluralité des suffrages. Cette admirable institution des patrons et des clients fut un chef-d’œuvre de politique et d’humanité, sans lequel le patriciat, si contraire à l’esprit de la République, n’eût pu subsister. Rome seule a eu l’honneur de donner au monde ce bel exemple, duquel il ne résulta jamais d’abus, et qui pourtant n’a jamais été suivi.

Cette même forme des curies ayant subsisté sous les rois jusqu’à Seruius, et le règne du dernier Tarquin n’étant point compté pour légitime, cela fil distinguer généralement les lois royales par le nom de leges curiatae.

Sous la République les curies, toujours bornées aux quatre tribus urbaines, et ne. contenant plus que la populace de Rome, ne pouvaient convenir ni au Sénat qui était à la tête des patriciens, ni aux tribuns qui, quoique plébéiens, étaient à la tête des citoyens aisés. Elles tombèrent donc dans le discrédit, et leur avilissement fut tel que leurs trente licteurs assemblés faisaient ce que les comices par curies auraient dû faire.

La division par centuries était si favorable à l’aristocratie qu’on ne voit pas d’abord comment le Sénat ne l’emportait pas toujours dans les comices qui portaient ce nom, et par lesquels étaient élus les consuls, les censeurs, et les autres magistrats curules. En effet des cent quatre-vingt-treize centuries qui formaient les six classes de tout le peuple romain, la première classe en comprenant quatre-vingt-dix-huit, et les voix ne se comptant que par centuries, cette seule première classe l’emportait en nombre de voix sur toutes les autres. Quand toutes ses centuries étalent d’accord on ne continuait pas même à /139/

Другий засіб полягав у тому, що замість голосування згідно з порядком центурій, яке завжди мало б починатися з першої, спочатку кидали жереба, і голосувала лише та центурія, якій він випадав *. Після цього усі центурії скликалися іншого дня і відповідно до їхнього рангу голосували з того ж приводу, як правило, підтверджуючи результати першого голосування. Так влада прикладу відбиралася у ранга і відповідно до принципу демократії передавалася жеребові.

Цей спосіб мав ще одну перевагу: сільські мешканці використовували перерву між двома виборними днями для того, щоб пересвідчитися у відповідності попередньо схваленого кандидата посаді і віддати свій голос лише із знанням справи. Проте, під приводом прискорення <процедури> цей звичай було скасовано, і обидва голосування стали проводити одного й того ж дня.

Трибутні коміції були для римського народу радою у власному смислі цього слова. Скликалися вони виключно трибунами; на цих коміціях трибуни обиралися і проводили плебісцити. Сенат не лише не мав у них представництва, а й узагалі був позбавлений права брати в них участь 15. Отож, змушені підкорятися законам, за які вони не могли голосувати, сенатори виявлялися у цьому відношенні менш вільними, аніж найостанніші з громадян. Ця несправедливість є абсолютно незрозумілою і цілком достатньою, аби позбавити чинності декрети корпорації, при прийнятті яких не враховувалася думка усіх її членів. Коли б усі патриції брали участь у цих коміціях, маючи на це право як громадяни, тобто як партикулярні особи, <а не як сенатори>, вони ніяк не змогли б вплинути на форму голосування, за якої



* Центурія, якій діставався такий жереб, називалася prae rogativa, оскільки вона висловлювала свою волю найпершою, і саме звідси походить слово прерогатива.



recueillir les suffrages; ce au’avait décidé le plus petit nombre passait pour une décision de la multitude, et l’on peut dire que dans les comices par centuries les affaires se réglaient à la pluralité des écus bien plus qu’à celle des voix.

Mais cette extrême autorité se tempérait par deux moyens. Premièrement les tribuns pour l’ordinaire, et toujours un grand nombre de plébéiens, étant dans la classe des riches balançaient le crédit des patriciens dans cette première classe.

Le second moyen consistait en ceci, qu’au lieu de faire d’abord voter les centuries selon leur ordre, ce qui aurait toujours fait commencer par la première, on en tirait une au sort, et celle-là * procédait seule à l’élection; après quoi toutes  les centuries appelées un autre jour selon leur rang répétaient la même élection et la confirmaient ordinairement. On ôtait ainsi l’autorité de l’exemple au rang pour la donner au sort selon le principe de la démocratie.

Il résultait de cet usage un autre avantage encore; c’est que les citoyens de la campagne avaient le temps entre les deux élections de s’informer du mérite du candidat provisionnellement  nommé, afin de ne donner leur voix qu’avec connaissance de cause. Mais sous prétexte de célérité l’on vint à bout d’abolir cet usage, et les deux élections se firent le même jour.

Les comices par tribus étaient proprement le conseil du peuple romain. Ils ne se convoquaient que par les tribuns; les tribuns y étaient élus et y passaient leurs plébiscites. Non seulement le Sénat n’y avait point de rang, il n’avait pas même le droit d’y assister, et forcés d’obéir à des lois sur lesquelles ils n’avaient pu voter, les sénateurs à cet égard étaient moins



* Cette centurie ainsi tirée au sort s’appelait prae rogativa, à cause qu’elle était la première à qui l’on demandait son suffrage, et c’est de là qu’est venu le mot de prérogative. /140/



кожен голосує сам за себе і найостанніший пролетар має такі самі права як принцепс сенату.

Отже, ми можемо бачити: окрім того, що завдяки цим розподілам встановлювався порядок підрахунку голосів такого великого народу, ці перші не були просто безсторонніми формами як такими — кожен з них призводив до результатів, що відповідали тим інтересам, в обстоюванні яких він відігравав переважну роль.

Навіть без подальшого заглиблення в подробиці, з попередніх роз’яснень випливає, що трибутні коміції були найсприятливішими для народного урядування, а центуріатні — для аристократії. Що ж до куріатних коміцій, більшість у яких належала лише римській черні, то вони, оскільки могли сприяти лише тиранії і лихим намірам, зазнали занепаду, і навіть бунтівники не використовували їх як засіб, бо це занадто розкривало б їхні задуми. Немає сумнівів у тому, що уся велич римського народу виявляла себе лише під час центуріатних коміцій, які лише й можна вважати повними, оскільки у куріатних коміціях не були представлені сільські триби, а у трибутних — сенат і патриції.

Що ж стосується способу підраховування голосів, то у найдавніших римлян він був таким же простим, як і їхні нрави, хоча й менш простим, ніж у Спарті. Кожен уголос висловлював своє рішення, яке реєстратор записував у порядку подання. Більшість голосів у межах триби визначала рішення триби, більшість голосів триб — рішення народу; так само голосували у куріях і в центуріях. Цей звичай був виправданий доти, доки серед громадян панувала порядність і кожен з них соромився привселюдно віддавати свій голос за несправедливу пропозицію або за негідну справу. Проте коли народ зіпсувався, і голоси стали купувати, то виникла необхідність віддавати їх таємно,

libres que les derniers citoyens. Cette injustice était tout à fait mal entendue, et suffisait seule pour invalider les décrets d’un corps où tous ses membres n’étaient pas admis. Quand tous les patriciens eussent assisté à ces comices selon le droit qu’ils en avaient comme citoyens, devenus alors simples particuliers ils n’eussent guère influé sur une forme de suffrages qui se recueillaient par tête, et où le moindre prolétaire pouvait autant que le prince du Sénat.

On voit donc qu’outre l’ordre qui résultait de ces diverses distributions pour le recueillement des suffrages d’un si grand peuple, ces distributions ne se réduisaient pas à des formes indifférentes en elles-mêmes, mais que chacune avait des effets relatifs aux vues qui la faisaient préférer.

Sans entrer là-dessus en de plus longs détails, il résulte des éclaircissements précédents que les comices par tribus étaient les plus favorables au gouvernement populaire, et les comices par centuries à l’aristocratie. A l’égard des comices par curies où la seule populace de Rome formait la pluralité, comme ils n’étaient bons qu’à favoriser la tyrannie et les mauvais desseins, ils durent tomber dans le décri, les séditieux eux-mêmes s’abstenant d’un moyen qui mettait trop à découvert leurs projets. Il est certain que toute la majesté du peuple romain ne se trouvait que dans les comices par centuries, qui seuls étaient complets; attendu que dans les comices par curies manquaient les tribus rustiques, et dans les comices par tribus le Sénat et les patriciens.

Quant à la manière de recueillir les suffrages, elle était chez les premiers Romains aussi simple que leurs moeurs, quoique moins simple encore qu’à Sparte. Chacun donnait son suffrage à haute voix, un greffier les écrivait à mesure; pluralité de voix dans chaque tribu /141/

аби покупців стримувати недовірою, а шахраям надати змогу не вигладяти зрадниками.

Мені відомо, що Ціцерон засуджує цю зміну і саме її вважає однією з причин загибелі республіки. Проте я, хоча й відчуваю, яку вагу повинен тут мати авторитет Ціцерона, не можу погодитись з його думкою 16. Я, навпаки, вважаю, що достатньої кількості змін у цьому відношенні не відбулося і це лише прискорило занепад держави. Як дієта здорових людей непридатна для хворих, так само й зіпсованим народом не слід урядувати за тими ж законами, що й народом добрим. Ніщо не здатне краще довести цю максиму, аніж приклад Венеційської республіки, примара якої існує ще й досі виключно тому, що її закони придатні лише для злих людей,

Таким чином, громадянам стали роздавати таблички, за допомогою яких кожен міг голосувати так, щоб про його волевиявлення ніхто не дізнався. Також були встановлені нові формальні правила збирання табличок, підрахунку голосів, порівняння отриманих цифр тощо. Це, однак, не заважало часто піддавати сумнівам чесність осіб, на яких покладались ці обов’язки*. Зрештою, для запобігання змовам і підкупам були видані едикти, численність яких засвідчує їхню марність.

У останні часи <республіки> нерідко виникала нагальна потреба у надзвичайних засобах, які б доповнювали недостаність законів, тому доводилося іноді вигадувати чудеса. Але цей засіб, який міг вплинути на народ, не впливав на тих, хто ним править. Іноді збори скликалися раптово, щоб кандидати <на посади> не мали часу для інтриг; іноді, коли було видно, що народ виявляє схильність прийняти погане рішення, увесь час зібрання витрачався на промови.



* Custodes, diribitores, rogatores  suffragiorum 17.



déterminail le suffrage de In tribu, pluralité de voix entre les tribus déterminait le suffrage du peuple, et ainsi des curies et des centuries. Cet usage était bon tant que l’honnêteté régnait entre les citoyens et que chacun avait honte de donner publiquement son suffrage à un avis injuste ou à un sujet indigne; mais quand le peuple se corrompit et qu’on acheta les voix, il convint qu’elles se donnassent en secret pour contenir les acheteurs par la défiance, et. fournir aux fripons le moyen de n’être pas des traîtres.

Je sais que Cicéron blâme ce changement et lui attribue en partie la ruine de la République. Mais quoique je sente le poids que doit avoir ici l’autorité de Cicéron, /e ne puis être de son avis. Je pense, au contraire, que pour n’avoir pas fait assez de changements semblables on accéléra la perte de l’Etat. Comme le régime des gens sains n’est pas propre aux malades, il ne faut pas vouloir gouverner un peuple corrompu par les mêmes lois qui conviennent à un bon peuple. Rien ne prouve mieux cette maxime que la durée de la République de Venise, dont le simulacre existe encore, uniquement parce que ses lois ne conviennent qu’à de méchants hommes.

On distribua donc aux citoyens des tablettes par lesquelles chacun pouvait voter sans qu’on sût quel était son avis. On établit aussi de nouvelles formalités pour le recueillement des tablettes, le compte des voix, la comparaison des nombres, etc. Ce qui n’empêcha pas que la fidélité des officiers chargés de ces fonctions * ne fût souvent suspectée. On fit enfin, pour empêcher la brigue et le trafic des suffrages, des édits dont la  multitude montre l’inutilité.



* Cuslodes, Diribitores, Rogatores suffragiorum. /142/



Проте властолюбство, зрештою, здолало усі перепони. Неймовірним, однак, є те, що завдяки своїм давнім регламентам цей численний народ, навіть за стількох зловживань, не припинив ані обирати магістратів, ані вершити суд, ані розглядати приватні і суспільні справи, причому майже з такою самою легкістю, з якою це міг би робити сенат.





Розділ V
ПРО ТРИБУНАТ


Коли неможливо встановити точну пропорцію між конститутивними частинами держави або коли нездоланні чинники невпинно змінюють відношення між ними, настає час для запровадження особливої магістратури, котра б, по-перше, жодним чином не була поєднаною з іншими, по-друге, повертала б кожен термін у його дійсне співвідношення <з іншими> і, по-третє, становила б зв’язок, або середній термін, то між принцепсом і народом, то між принцепсом і сувереном, то, коли це необхідно, виконувала б водночас обидві зазначені функції.

Ця корпорація, яку я називатиму трибунатом, є охоронцем законів і законодавчої влади. Інколи вона покликана захищати суверена від уряду, як це робили у Римі народні трибуни 1, інколи —  підтримувати уряд перед лицем народу, як чинить нині у Венеції Рада Десяти 2, іноді, подібно до спартанських ефорів 3, забезпечувати обопільну рівновагу між урядом і народом.

Vers les derniers temps, on était souvent contraint de recourir à des expédients extraordinaires pour suppléer à l’insuffisance des lois. Tantôt on supposait des prodiges; mais ce moyen qui pouvait en imposer au peuple n’en imposait pas à ceux qui le gouvernaient; tantôt on convoquait brusquement une assemblée avant que les candidats eussent eu le temps de faire leurs brigues; tantôt on consumait toute une séance à parler quand on voyait le peuple gagné prêt à prendre un mauvais parti. Mais enfin l’ambition éluda tout; et ce qu’il y a d’incroyable, c’est qu’au milieu de tant d’abus ce peuple immense, à la faveur de ses anciens règlements, ne laissait pas d’élire les magistrats, de passer les lois, de juger les causes, d’expédier les affaires particulières et publiques, presque avec autant de facilité qu’eût pu faire le Sénat lui-même.





Chapitre V
Du Tribunat


Quand on ne peut établir une exacte proportion entre les parties constitutives de l’Etat, ou que des causes indestructibles en altèrent sans cesse les rapports, alors on institue une magistrature particulière qui ne fait point corps avec les autres, qui replace chaque terme dans son vrai rapport, et qui fait une liaison ou un moyen terme soit entre le prince et le peuple, soit entre le prince et le souverain, soit à la fois des deux côtés s’il est nécessaire.

Ce corps, que j’appellerai tribunat, est le conservateur des lois et du pouvoir législatif. Il sert quelquefois à protéger le souverain contre le gouvernement, comme /143/

У жодному випадку трибунат не є конститутивною частиною громадянської спільноти і не повинен наділятися жодною часткою законодавчої або виконавчої влади, але саме через це притаманна йому влада виявляється найбільшою, оскільки, не маючи змоги щось створити, він здатен будь-чому стати на заваді. Як захисник законів він є священнішим і шанованішим, аніж принцепс, який їх виконує, чи суверен, який їх видає. Найбільш яскравий приклад цього — Рим, де пихаті патриції, які завжди зневажали увесь народ, змушені були схилятися перед простим його службовцем, котрий не спирався ані на верховенство, ані на <позитивні> владні повноваження.

Трибунат, позначений мудрою поміркованістю, є найміцнішим підгрунтям гарної конституції. Але варто йому отримати хоча б трохи надмірної сили, і він починає усе руйнувати; що ж стосується слабкості, то вона не притаманна його природі, і для того, щоб він був чимось, він ніколи не повинен мати менше сили, ніж належить.

Узуриуючи виконавчу владу, яку повинен лише стримувати, і прагнучи розпоряджатися застосуванням законів, яким повинен лише протегувати, він вироджується на тиранію. Величезна влада ефорів, що не становила жодної небезпеки, доки Спарта зберігала свої нрави, прискорила занепад цієї держави, щойно той почався. За кров Агіса, убитого цими тиранами, помстився його наступник, але як злочин ефорів, так і кара за нього однаковою мірою прискорили крах республіки, і після Клеомена Спарта перетворилася на ніщо 4. Так само загинув і Рим, а поступово узурпована трибунами виконавча влада, спираючись на закони, створені для свободи, перетворилася зрештою на охоронну грамоту імператорів, які цю свободу знищували 5. Що ж стосується венеційської Ради Десяти, то цей кривавий трибунал, однаково жахливий і в очах патриціїв,

faisaient à Rome les tribuns du peuple, quelquefois à soutenir le gouvernement contre, le peuple., comme fait maintenant à Venise le conseil des Dix, et quelquefois à maintenir l’équilibre de part et d’autre, comme faisaient les éphores à Sparte.

Le tribunal n’est point une partie constitutive de la cité, et ne doit avoir aucune portion de la puissance législative ni de l’executive, mais c’est en cela même que la sienne est plus grande: car ne pouvant rien faire il peut tout empêcher.  Il est plus sacré et plus révéré comme défenseur des lois que le prince qui les exécute et que le souverain qui les donne. C’est ce qu’on vit bien clairement à Rome quand ces fiers patriciens, qui méprisèrent toujours le peuple entier, furent forcés de fléchir devant un simple officier du peuple, qui n’avait ni auspices ni juridiction.

Le tribunat sagement tempéré est le plus ferme appui d’une bonne constitution; mais pour peu de force qu’il ait de trop il renverse tout. A l’égard de la faiblesse, elle n’est pas dans sa nature, et pourvu qu’il soit quelque chose, il n’est jamais moins qu’il ne faut.

Il dégénère en tyrannie quand il usurpe la puissance executive dont il n’est que le modérateur, et qu’il veut dispenser les lois qu’il ne doit que protéger. L’énorme pouvoir des éphores, qui fut sans danger tant que Sparte conserva ses moeurs, en accéléra la corruption commencée. Le sang d’Agis égorgé par ces tyrans fut vengé par son successeur: le crime et le châtiment des éphores hâtèrent également la perte de la République, et après Cléomène Sparte ne fut plus rien. Rome périt encore par la même voie, et le pouvoir excessif des tribuns usurpé par degrés servit enfin, à l’aide des lois faites pour la liberté, de sauvegarde aux empereurs qui la détruisirent. Quant /144/

і в очах народу, замість відкритого захисту законів у добу їхнього занепаду, тільки те й робив, що завдавав таємних ударів, яких ніхто не насмілювався помічати.

Трибунат, як і уряд послаблюється із збільшенням кількості його членів. Коли у Римі народні трибуни, яких було спочатку двоє, а потім п’ятеро, забажали, щоб їхня кількість зросла удвічі, сенат з цим погодився, аби, звісна річ, стримувати одних за допомогою інших, що невдовзі й почало відбуватися.

Найкращий засіб запобігання узурпації з боку такої могутньої корпорації, засіб, який навіть досьогодні не спадав на думку жодному урядові, полягав би у тому, щоб не робити її постійною, визначивши інтервали, коли вона не повинна діяти. Ці інтервали не мають бути занадто великими, аби не могли зміцніти зловживання, і їх слід так визначати у законі, щоб, за потреби, можна було легко скоротити, утворивши надзвичайні комісії.

Як на мене, цей засіб не містить жодних незручностей  — оскільки, як вже зазначалося, не становлячи собою конститутивної частини  <суспільного тіла>, трибунат без будь-яких ускладнень може бути відокремленим від останнього, — і виглядає досить дієвим, оскільки новопризначений магістрат починатиме не з тієї влади, яку мав його попередник, а з тієї лише, яку йому дає закон.

au conseil des Dix à Venise, c’est un tribunal de sang, horrible également aux patriciens et au peuple, et qui, loin de protéger hautement les lois, ne sert plus, après leur avilissement, qu’à porter dans les ténèbres des coups qu’on n’ose apercevoir.

Le tribunal s’affaiblit comme le gouvernement par la multiplication de ses membres. Quand les tribuns du peuple romain, d’abord au nombre de deux, puis de cinq, voulurent doubler ce. nombre, le Sénat les laissa faire, bien sûr de contenir les uns par les autres; ce qui ne manqua pas d’arriver.

Le meilleur moyen de prévenir les usurpations d’un si redoutable corps, moyen dont nul gouvernement ne s’est avisé jusqu’ici, serait de ne pas rendre ce corps permanent, mais de régler des intervalles durant lesquels il resterait supprimé. Ces intervalles, qui ne doivent pas être assez grands pour laisser aux abus le temps de s’affermir, peuvent être fixés par la loi, de manière qu’il soit aisé de les abréger au besoin par des commissions extraordinaires.

Ce moyen me parait sans inconvénient, parce que, comme je l’ai dit, le tribunat ne faisant point partie de la constitution peut être ôté sans qu’elle en souffre; et il me paraît efficace, parce qu’un magistrat nouvellement rétabli ne part point du pouvoir qu’avait son prédécesseur, mais de celui que la loi lui donne. /145/





Розділ VI
ПРО ДИКТАТУРУ


Негнучкість законів, що заважає їм прилаштовуватися до подій, може у деяких випадках зробити їх згубними і призвести до загибелі держави, яка перебуває у кризі. Визначений порядок, повільність <прийняття рішень> за приписаними формами — усе це вимагає часу, якого обставини іноді просто не залишають. Можна уявити собі величезну кількість не передбачених законодавцем випадків, а тому вкрай необхідним є саме передбачення того, що не все можна передбачити.

Отже, не слід посилювати політичні інституції аж до позбавлення себе влади призупиняти їхню дію. Навіть Спарта дозволяла своїм законам засинати.

Проте, тільки найбільша небезпека могла б урівноважити небезпеку спотворення суспільного порядку, а скасовувати священну владу законів можна лише для спасіння батьківщини. У цих рідкісних і очевидних випадках суспільна безпека вимагає прийняття особливого акту, який покладав би турботу про неї на найбільш гідного. Це доручення, залежно від роду небезпеки, може здійснюватися двома способами.

Якщо для запобігання небезпеці достатньо посилити дієвість уряду, всю його владу зосереджують в руках одного чи двох його членів, і, відтак, зміни зазнає не влада законів, а лише форма її адміністративного здійснення. Якщо ж небезпека сягає тієї межі, коли сам апарат законів заважає гарантуванню їхньої дієвості, тоді обирають верховного провідника, котрий примушує замовкнути усі закони і тимчасово призупиняє чинність суверенної влади.





Chapitre VI
De la Dictature


L’inflexibilité des lois, qui les empêche de se plier aux événements, peut en certains cas les rendre pernicieuses, et causer par elles la perte de l’Etat dans sa crise. L’ordre et la. lenteur des formes demandent un espace de temps que les circonstances refusent quelquefois. Il peut se présenter mille cas auxquels le législateur n’a point pourvu, et c’est une prévoyance très nécessaire de sentir qu’on ne peut tout prévoir.

Il ne faut donc pas vouloir affermir les institutions politiques jusqu’à s’ôter le pouvoir d’en suspendre l’effet. Sparte elle-même a laissé dormir ses lois.

Mais il n’y a que les plus grands dangers qui puissent balancer celui d’altérer l’ordre public, et l’on ne doit jamais arrêter le pouvoir sacré des lois que quand il s’agit du salut de la patrie. Dans ces cas rares et manifestes on pourvoit à la sûreté publique par un acte particulier qui en remet la charge au plus digne. Cette commission peut se donner de deux manières selon l’espèce du danger.

Si pour y remédier il suffit d’augmenter l’activité du gouvernement, on le concentre dans un ou deux de ses membres. Ainsi ce n’est pas l’autorité des lois qu’on altère mais seulement la forme de leur administration. Que si le péril est tel que l’appareil des lois soit un obstacle à s’en garantir, alors on nomme un chef suprême qui fasse taire toutes les lois et suspende un moment l’autorité souveraine. /146/

У такому випадку загальна воля не береться під сумнів, бо ж очевидно, що найпершим інтересом народу є відвернення загибелі держави. Здійснене таким способом призупинення чинності законодавчої влади ніяк її не скасовує: магістрат, який примусив її замовкнути, не може примусити її говорити; він панує над нею, проте неспроможний її представляти, він може робити все, окрім законів.

До першого з цих способів удавався римський сенат, коли згідно з відомою формулою наділяв консулів владою задля спасіння республіки. Другий спосіб використовувався тоді, коли один з двох консулів призначався диктатором *; стосовно цього звичаю прикладом для Риму була Альба.

На початку існування республіки досить часто доводилося запроваджувати диктатуру, оскільки держава ще не мала тієї надійної основи, котра дозволяла б їй утримуватися виключно силою власної конституції.

Завдяки правам, що тоді існували, виявлялася зайвою безліч застережень, необхідних за інших часів; тоді ніхто не боявся, що диктатор зловживатиме своєю владою або спробує утримувати її довше визначеного терміну. Навпаки, здавалося, що така велика влада обтяжувала того, кому її було надано — надто вже він поспішав її зректися, немовби посада, що вимагала посісти місце законів, була надто виснажливою і надто небезпечною.

Тому, не через небезпеку зловживань, а через небезпеку знецінення цієї верховної магістратури засуджую я цю звичку до нерозсудливо частого її запровадження у найперші часи республіки. Бо коли <авторитет> цієї магістратури надто часто намарне розтринь-



* Це призначення відбувалося вночі і таємно, ніби ті особи, які його здійснювали, відчували сором, підносячи якусь людину над  законами.



En pareil cas la volonté générale n’est pas douteuse, et il est évident que la première intention du peuple est que l’Etat ne périsse pas. De cette manière la suspension de l’autorité législative ne l’abolit point; le magistrat qui la fait taire ne peut la faire parler, il la domine sans pouvoir la représenter; il peut tout faire, excepté des lois.

Le premier moyen s’employait par le Sénat romain quand il chargeait les consuls par une formule consacrée de pourvoir au salut de la République; le second avait lieu quand un des deux consuls nommait un dictateur *; usage dont Albe avait donné l’exemple à Rome.

Dans les commencements de la République on eut très souvent recours à la dictature, parce que l’Etat n’avait pas encore une assiette assez fixe pour pouvoir se soutenir par la force de sa constitution.

Les moeurs rendant alors superflues bien des précautions qui eussent été nécessaires dans un autre temps, on ne craignait ni qu’un dictateur abusât de son autorité, ni qu’il tentât de la garder au-delà du terme. Il semblait, au contraire, au’un si grand pouvoir fût à charge à celui qui en était revêtu, tant il se hâtait de s’en défaire; comme si c’eût été un poste trop pénible et trop périlleux de tenir la place des lois!

Aussi n’est-ce pas le danger de l’abus mais celui de l’avilissement qui fait blâmer l’usage indiscret de cette suprême magistrature dans les premiers temps. Car tandis qu’on la prodiguait à des élections, à des dédicaces, à des choses de pure formalité, il était à



* Cette nomination se faisait de nuit et en secret, comme si l’on avait eu honte de mettre un homme audessus des lois. /147/



кується під час виборів, освячень та задля інших суто формальних речей, то виникає побоювання, щоб це не послабило її моці у випадку справжньої потреби і щоб не склалася звичка розглядати як позбавлену змісту річ те, що використовується лише для марних церемоній.

Ставши більш обережними, римляни останніх часів республіки виявляли щодо диктатури ощадливість не більш обгрунтовану, ніж колишнє марнотратство. Неважко пересвідчитись, що їхній страх був необгрунтованим; що слабкість столиці убезпечувала її за тих часів від її власних магістратів; що диктатор міг, у певних випадках, захистити суспільну свободу, ніколи при цьому на неї не зазіхаючи; і що кайдани Риму були викувані не в самому Римі, а в його арміях. Незначний опір Марія Суллі і Помпея Цезареві добре показує, чого слід чекати від протистояння внутрішньої влади і зовнішньої сили 1.

Через нерозуміння цього вони припустилися великих помилок, наприклад, не призначили диктатора під час подій, пов’язаних із справою Катіліни. Оскільки тоді йшлося лише про внутрішньоміську справу Риму чи, щонайбільше, про справу, що стосувалася певної Італійської провінції, диктатор, скориставшись своєю безмежною владою, наданою законом, легко міг би придушити заколот, який було придушено лише за щасливим збігом обставин, розраховувати на які означало б суперечити звичайній людській обережності.

Замість цього, сенат задовольнився передачею своєї влади консулам. Виключно з цієї причини Ціцерон, щоб надати дієвості своїм заходам, змушений був переступити через цю владу в істотному пункті; і якщо вияви <народного> захоплення були попервах підтримкою його дій, то згодом його цілком справедливо примусили

craindre qu’elle ne devînt moins redoutable au besoin, et qu’on ne s’accoutumât à regarder comme un vain titre celui qu’on n’employait qu’à de vaines cérémonies.

Vers la fin de la République, les Romains, devenus plus circonspects, ménagèrent la dictature avec aussi peu de raison qu’ils l’avaient prodiguée autrefois. Il était aisé de voir que leur crainte était mal fondée, que la faiblesse de la capitale faisait alors sa sûreté contre les magistrats qu’elle avait dans son sein, qu’un dictateur pouvait en certains cas défendre la liberté publique sans jamais y pouvoir attenter, et que les fers de Rome ne seraient point forgés dans Rome même, mais dans ses armées: le peu de résistance que firent Marius à Sylla, et Pompée à César, montra bien ce qu’on pouvait attendre de l’autorité du dedans contre la force du dehors.

Cette erreur leur fit faire de grandes fautes. Telle, par exemple, fut celle de n’avoir pas nommé un dictateur dans l’affaire de Catilina; car comme il n’était question que du dedans de la ville, et, tout au plus, de quelque province d’Italie, avec l’autorité sans bornes que les lois donnaient au dictateur il eût facilement dissipé la conjuration, qui ne fut étouffée que par un concours d’heureux hasards que jamais la prudence humaine ne devait attendre.

Au lieu de cela, le Sénat se contenta de remettre tout son pouvoir aux consuls; d’où il arriva que Cicéron, pour agir efficacement, fut contraint de passer ce pouvoir dans un point capital, et que, si les premiers transports de joie firent approuver sa conduite, ce fut avec justice que dans la suite on lui demanda compte du sang des citoyens /148/

відповідати за протизаконно пролиту кров громадян. Від диктатора ж такого звіту не міг би вимагати ніхто. Проте красномовство консула переважило все, а сам він, — хоча й був римлянином, — люблячи не так власну батьківщину, як власну славу, шукав не стільки найзаконнішого і найнадійнішого способу спасіння держави, скільки способу отримання усіх можливих почестей від цієї справи *. Відтак, він справедливо здобув шану як визволитель Риму і справедливо був засуджений як порушник законів. Яким би блискучим не було його повернення, воно, безумовно, було лише помилуванням 2.

Яким би, зрештою, способом не надавалося це важливе доручення, не менш важливо, щоб для нього був визначений дуже короткий термін чинності без щонайменшої можливості подальшого продовження. У кризах, які призводять до встановлення диктатури, держава дуже швидко або руйнується, або рятується, і диктатура, яка вже не зумовлена нагальною потребою, стає або тиранічною, або непотрібною. У Римі диктаторів призначали лише на півроку, і більшість з них достроково складали повноваження. Якщо б цей термін був тривалішим, вони, можливо, намагалися б подовжити його, подібно до децимвірів, які подовжили свої річні повноваження. Диктатор мав час лише на те, щоб зарадити потребі, через яку його обрали, і зовсім не мав його для якихось інших задумів.



* Саме через це, не насмілюючись висунути власну кандидатуру і не маючи певності, що її запропонує другий консул, він не міг запропонувати обрати диктатора.



versé contre les lois; reproche qu’on n’eût pu faire à un dictateur Mais l’éloquence du consul entraîna tout; et lui-même, quoique Romain, aimant mieux на gloire que sa patrie, ne cherchait pas tant le moyen le plus légitime et le plus sûr de sauver l’Etat que celui d’avoir tout l’honneur de celte affaire*. Aussi fut-il honoré justement comme libérateur de Rome, et justement puni comme infracteur des lois. Quelque brillant qu’ait été son rappel, il est certain que ce fut une grâce.

Au reste, de quelque manière que cette importante commission soit conférée, il importe d’en fixer la durée à un terme très court qui jamais ne puisse être prolongé; dans les crises qui la font établir l’Etat est bientôt détruit ou sauvé, et, passé le besoin pressant, la dictature devient tyrannique ou vaine A Rome les dictateurs ne l’étant que pour six mois, la plupart abdiquèrent avant ce terme. Si le terme eût été plus long, peut-être eussent-ils été tentés de le prolonger encore, comme firent les décemvirs celui d’une année. Le dictateur n’avait que le temps de pourvoir au be soin qui l’avait fait élire, il n’avait pas celui de songer à d’autres projets.



* C’eut ce dont il ne pouvait se répondre en proposant un dictateur, n’osant se nommer lui-même et ne pouvant s’assurer que son collègue le nommerait. /149/







Розділ VII
ПРО ЦЕНЗУРУ


Так само, як оголошення загальної волі здійснюється через закон, оголошення суспільного присуду здійснюється через цензуру. Суспільна опінія є різновидом закону, виконавцем якого є цензор, що може лише застосовувати його у конкретних випадках, на зразок принцепса.

Отже, трибунал цензорів аж ніяк не є арбітром народної опінії, він — лише її виголошувач; і чим далі він відходить від цієї ролі, тим більшою мірою його рішення стають марними і безрезультатними.

Розрізнення нравів нації і речей, до яких вона ставиться шанобливо, позбавлене сенсу, оскільки й ті, й інші грунтуються на одному й тому ж принципі і за необхідністю змішуються між собою. В усіх народів світу не природа, а опінія визначає, що вважати задоволенням, а що ні. Поверніть прямоту опініям людей, і їхні нрави очистяться самі собою. Ми завжди любимо прекрасне, або те, що вважаємо таким, але саме у цьому судженні ми припускаємося помилки, і саме його, відтак, наложить упорядкувати. Хто є суддею нравів, є суддею у питаннях честі, а хто є суддею у питаннях честі, отримує свій закон від опінії.

Опінії народу породжуються його конституцією. Хоча закон не керує нравами, але саме законодавство дає їм змогу з’явитися на світ: коли воно послаблюється, нрави вироджуються. Але тоді вже присуди цензорів не здатні зробити те, чого не зробила сила законів.

Звідси випливає, що цензура може бути корисною для збере жешія нравів, проте аж ніяк не для їхнього відновлення. Встанов-





Chapitre VII
De la Censure


De même que la déclaration de la volonté générale se fait put ta loi, la déclaration du  jugement public se fait par la censure; l’opinion publique est l’espèce de loi dont le censeur est le ministre, et qu’il ne fait qu’appliquer aux cas particuliers, à l exemple du prince.

Loin donc que le tribunal censonal soit l’arbitre de l’opinion du peuple, il n’en est que le déclaraient; et sitôt qu’il s’en écarte, ses décisions sont raines et sans effet.

Il est inutile de distinguer les moeurs d’une nation des objeti de. son estime: car tout cela tient au même principe et se confond nécessairement. Chez tous les peuples du monde, ce n’est, point la nature mais l’opinion qui décide du choix de leurs plaisirs. Redressez les opinions des hommes et leurs moeurs s’épureront d’elles-mêmes On aime toujours ce qui est beau ou ce qu’on trouve tel, mais c’est sur ce jugement qu’on se trompe; c’est donc ce jugement qu’il s’agit de régler. Qui juge des moeurs juge de l’honneur, et qui juge de l’honneur prend sa loi de l’opinion.

Les opinions d’un peuple naissent de. sa constitution; quoique la loi ne règle pas les moeurs, c’est la législation qui les fait naître; quand la législation s’affaiblit les moeurs dégénèrent, mais alors le jugement des censeurs ne fera pas ce que la force des lois n’aura pas fait.

Il suit de là que la censure peut être utile pour conserver les moeurs, jamais pointes rétablir.  Etablissez des censeurs durant la rigueur des lois; sitôt qu’elles  l’ont /150/

люйте цензорські посади за сильних законів, бо щойно зникла їхня сила — і вже немає ніякої надії, ніщо законне не має сили, коли її позбавлені самі закони.

Цензура підтримує нрави, не дозволяючи опініям спотворюватися, зберігаючи їхню прямоту, а іноді навіть і визначаючи їх — якщо вони ще не набули сталості — шляхом мудрого застосування. Звичай мати на дуелях секундантів, який набув у Французькому королівстві жахливого поширення, скасували прості слова королівського едикту Про тих, хто мав малодушність звернутися за допомогою до секундантів. Цей присуд, випередивши присуд публіки, одразу ж був визнаний нею. Проте, коли ті самі едикти проголошували, що й власне дуель також є проявом малодушності, —  думка вельми вірна, але протилежна загальновизнаній опінії, — то публіка лише насміялася з цієї постанови, щодо якої вже мала цілком певне судження 1.

Я зазначав у іншому місці *, що суспільна думка не піддається присилуванню, а, отже, жодного його сліду не повинно бути і в трибуналі, створеному для її репрезентування. Ніяке наше захоплення тим, мистецтвом, з яким застосовували цей, повністю забутий сучасними народами, засіб римляни, або ще майстернішим його застосуванням лакедемонянами, не буде надмірним.

Коли людина поганих нравів висловлювала слушну думку у Раді Спарти, ефори не враховували її і доручали запропонувати те саме доброчинному громадянинові. Яка честь для одного, яке безчестя для іншого —  і усе без щонайменшої похвали і без щонай-



* У цьому розділі я лише вказую на те, про що розмірковую більш докладно у Листі до п. д’Аламбера.



perdue, tout est désespéré; rien de légitime n’a plus de force lorsque les lois n’en ont plus.

La censure maintient les moeurs en empêchant les opinions de se corrompre, en conservant leur droiture par de sages applications, quelquefois même en les fixant lorsqu’elles sont encore incertaines L’usage des seconds dans les duels, porté jusqu’à la fureur dans le royaume de France, y fut aboli par ces seuls mots d’un édit du Roi: Quant à ceux qui ont la lâcheté d’appeler des seconds. Ce jugement prévenant celui du public le détermina tout d’un coup. Mais quand les mêmes édits voulurent prononcer que c’était aussi une lâcheté de se battre en duel, ce qui est très vrai, mais contraire à l’opinion commune, le public se moqua de cette décision sur laquelle son jugement était déjà porté.

 J’ai dit ailleurs * que l’opinion publique n’étant point soumise à la contrainte, il n’en fallait aucun vestige dans le tribunal établi pour la représenter. On ne peut trop admirer avec quel art ce ressort, entièrement perdu chez les modernes, était mis en oeuvre chez les Romains et mieux chez les Lacédémoniens.

Un homme de mauvaises moeurs ayant ouvert un bon avis dans le conseil de Sparte, les éphores sans en tenir compte firent proposer le même avis par un citoyen vertueux. Quel honneur pour l’un, quelle honte pour l’autre, sans avoir donné ni louange ni blâme  à aucun des deux] Certains ivrognes de Samos ** souillèrent le tribunal des éphores: le len-



* Je ne fais qu’indiquer dans ce chapitre ce que j’ai traité plus au long dans la Lettre à M. d’Alembert.

** Ils étaient d’une autre île que la délicatesse de notre langue défend de nommer dans cette occasion. /151/



менших докорів на адресу когось з цих двох осіб! Якісь п’яниці з Самосу * ганьбили колегію ефорів. Виголошений наступного дня публічний едикт дозволяв самосцям бути негідниками. Справжнє покарання було б менш суворим за таку-ось безкарність. Якщо Спарта висловлювалася з приводу того, що є порядним, а що ні, Греція не оскаржувала її присудів.





Розділ VIII
ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ РЕЛІГІЮ


Спочатку люди не мали над собою ані інших царів, окрім богів, ані іншого урядування, окрім теократичного. Вони міркували так само, як Калігула 1, і на той час це було справедливим 2. Потрібно було тривале псування почуттів і уявлень, щоб люди наважилися визнати володарем когось, подібного до себе, та ще й похвалятись своїм вибором.

Лише через ту обставину, що на чолі кожного політичного суспільства стояв бог, богів існувало стільки, скільки й народів. Два народи, чужі і майже завжди ворожі один одному, не могли довго визнавати над собою одного й того ж володаря, як два війська, що стають до бою, не могли б підкорятися одному й тому ж провідникові. Отже, політеїзм породжено національними розбіжностіями, а також теологічною і громадянською нетерпимістю, які, за природою, є однією й тією ж річчю, про що йтиметься далі 3.



* Вони походили з іншого острова, відтворення назви якого несумісне у цьому випадку з делікатністю нашої мови 2.



demain par édit public il fut permis aux Samiens d’être des vilains. Un vrai châtiment eût été moins sévère qu’une pareille impunité. Quand Sparte a prononcé sur ce qui est ou n’est pas honnête, la Grèce n’appelle pas de ses jugements.





Chapitre VIII
De la Religion civile


Les hommes n’eurent point d’abord d’autres rois que les dieux, ni d’autre gouvernement que le thémratique. Ils firent le raisonnement de Caligula, et, alors ils raisonnaient juste. Il faut une longue altération de sentiments et d’idées pour qu’on puisse se résoudre à prendre son semblable pour maître, et se flatter qu’on s’en trouvera bien.

De cela seul qu’on mettait Dieu à la tête de chaque société politique, il s’ensuivit qu’il y eut autant de dieux que de peuples. Deux peuples étrangers l’un à l’autre, et presque toujours ennemis, ne purent longtemps reconnaître un même maître: deux armées se livrant bataille ne sauraient obéir au même chef. Ainsi des divisions nationales résulta le polythéisme, et de là l’intolérance théologique et civile qui naturellement est la même, comme il sera dit ci-après.

La fantaisie qu’eurent les Grecs de retrouver leurs dieux chez les peuples barbares vint de celle qu’ils avaient aussi de se regarder comme les souverains naturels de ces peuples. Mais c’est de nos jours une érudition bien ridicule que celle qui roule sur l’identité des dieux de diverses nations; comme si Moloch, Saturne et Chronos pouvai- /152/

Грецька примха вишукувати собі богів у середовищі варварських народів була зумовлена тим, що греки розглядали себе як природних суверенів цих народів. Це вже за наших часів виникла та гідна сміху обізнаність 1, яка прагне ототожнювати богів різних націй: нібито Молох, Сатурн і Кронос могли бути одним і тим же богом, так само, як Ваал фінікійців, Зевс греків, чи Юпітер латинів. Нібито можна знайти щось спільне в цих вигаданих істотах з різними іменами!

Якщо запитають, чому за язичництва, коли кожна держава мала свій культ і своїх богів, зовсім не було релігійних війн, я відповім: саме через те, що кожна держава, маючи власний культ, так само як і власний уряд, не відрізняла своїх богів від своїх законів. Війна політична була також і війною теологічною: межі відання богів, так би мовити, визначалися кордонами націй. Бог одного народу не мав жодних прав на інші народи. Язичницькі боги не були заздрісними, вони розділили один з одним владу над світом; у висловлюваннях самого Мойсея і єврейського народу про бога Ізраїлевого інколи присутнє це уявлення. Вони, щоправда, не визнавали дійсними богів хананеїв — богів народів-вигнанців, приречених на знищення, народів, чию землю вони мали посісти. Але погляньте, як вони висловлювалися про божеств народів-сусідів, нападати на які їм було заборонено: Хіба володіння тим, що належить Кемошеві, вашому богові, — казав Їфтах Аммоновим синам, — не є вашим законним правом? Так само й ми володіємо землями, що їх здобув собі наш Бог-переможець *. Саме тут, як на мене, йдеться про недвозначно визнаний паритет прав Кемоша і прав Бога Ізраїлевого.



* Nonne ea quae possidet Chamos deus tuus, tibi jure debentur? Таким є текст Вульгати. Отець де Карер переклав його: Чи не вірите ви, що маєте право володіти тим, що належить Кемошеві, вашому богові? 5 Мені невідома сила єврейського тексту; проте я бачу, що, за Вульгатою, Їфтах недвозначно визнає право бога Кемоша і що французький перекладач послабив це визнання, уживши зворот Чи не вірите ви, чого немає у латинському тексті.



eut être le même dieu; comme si le Baal des Phéniciens, le Zeus des Grecs et le Jupiter des Latins pouvaient être le même; comme s’il pouvait rester quelque chose commune à des êtres chimériques portant des noms différents!

Que si l’on demande comment dans le paganisme où chaque Etat avait son culte et ses dieux il n’y avait point de guerres de religion? Je réponds que c’était par cela même que chaque Etat, ayant son culte propre aussi bien que son gouvernement, ne distinguait point ses dieux de ses lois. La guerre politique était aussi théologique: les départements des dieux étaient, pour ainsi dire, fixés par les bornes des nations. Le dieu d’un peuple  n’avait aucun droit sur les autres peuples. Les dieux des païens n’étaient point des dieux jaloux; ils partageaient entre eux l’empire du monde: Moïse même et le peuple hébreu se prêtaient quelquefois à cette idée en parlant du Dieu d’Israël. Ils regardaient, il est vrai, comme nuls les dieux des Chananéens, peuples proscrits, voués à la destruction, et dont Us devaient occuper la place; mais voyez comment ils parlaient des divinités des peuples voisins qu’il leur était défendu d’attaquer! La possession de ce qui appartient à Chamos votre Dieu, disait Jephté aux Ammonites, ne vous est-elle pas légitimement due? Nous possédons au même titre les terres que notre Dieu vainqueur s’est acquises*. C’était là, ce me



* Nonne ea quae pnssidet Chamos dens tuus tibi jure debentur? Tel est le texte de la Vulgate. Le Père de. Carrières a traduit: Ne croyez-vous pas avoir droit de posséder ce qui appartient à Chamos votre Dieu? J’ignore la force du texte hébreu; mais je vois que dans la Vulgate Jephté reconnaît positivement le droit du dieu Chamos, et que le traducteur français affaiblit cette reconnaissance par un selon vous qui  n’est pas dons le latin. /153/



Проте, коли юдеї, підкорені царями Вавілону, а потім  — царями Сирії, уперто прагнули визнавати лише власного бога і жодного іншого, така відмова сприймалася як повстання проти переможця і тягнула за собою ті переслідування, про які можна прочитати в їхній історії, і жодного іншого прикладу яких не існувало до виникнення християнства *.

Відтак, кожна релігія, оскільки вона пов’язувалась виключно із законами тієї держави, яка приписувала її сповідувати, не мала ані іншого засобу навернення якогось народу, окрім його підкорення, ані інших місіонерів, окрім завойовників. Зобов’язання змінити культ було законом для переможених, потребувалося лише перемогти, перш ніж починати розмову про це. Не люди тоді билися заради богів, а, як оповідає Гомер, боги билися заради людей. Кожен всім серцем просив перемоги <в свого божества> і платив за неї усе новими вівтарями. Римляни, перед тим, як зайняти якусь місцевість, примушували тамтешніх богів позоставити її; якщо тарентцям вони залишили їхніх розлючених богів, то лише тому, що розглядали їх як підкорених своїм власним і змушених скласти останнім присягу вірності 7. Римляни залишали переможеним їхніх богів так само, як і їхні закони. Корона Юпітера Капітолійського часто була єдиною даниною, яку вони накладали.

Нарешті, разом зі своєю державою римляни поширювали свій культ і своїх богів, і часто самі приймали богів переможених наро-



* Гранично очевидним є те, що Фокейська війна’, яка мала назву священної, не була релігійною війною. Вона мала за мету покарання блюзнірів, а не приборкання невірних.



semble, une parité bien reconnue entre les droits de Chamos et ceux du Dieu d’Israël.

Mais quand les Juifs, soumis aux rois de Babylone et dans la suite aux rois de Syrie, voulurent s’obstiner à ne reconnaître aucun autre dieu que le leur, ce refus, regardé comme une rébellion contre le vainqueur, leur attira les persécutions qu’on lit dans leur histoire, et dont on ne voit aucun autre exemple avant le christianisme*.

Chaque religion étant donc uniquement attachée aux lois de l’Etat qui la prescrivait, il n’y avait point d’autre manière de convertir un peuple que de l’asservir, ni d’autres missionnaires que les conquérants et, l’obligation de changer de culte étant la loi des vaincus, il fallait commencer par vaincre avant d’en parler. Loin que les hommes combattissent pour les dieux, c’étaient, comme dans Homère, les dieux qui combattaient pour les hommes; chacun demandait au sien la victoire, et la payait par de nouveaux autels. Les Romains, avant de prendre une place, sommaient ses dieux de l’abandonner, et quand ils laissaient aux Tarentins leurs dieux irrités, c’est qu’ils regardaient alors ces dieux comme soumis aux leurs et forcés de leur faire hommage: Ils laissaient aux vaincus leurs dieux comme ils leur laissaient leurs lois. Une couronne au Jupiter du Capitale était souvent le seul tribut qu’ils imposaient.

Enfin les Romains ayant étendu avec leur empire leur culte et leurs dieux, et ayant souvent eux-mêmes adopté ceux des vaincus en accordant aux uns et aux autres le



* Il est de la dernière évidence que la guerre des Phociens appelée guerre sacrée n’était point une guerre de religion. Elle avait pour objet de punir des sacrilèges et non de soumettre des mécréants. /154/



дів, даючи й тим, й іншим права громадянства, так що народи цієї величезної держави непомітно для себе отримували безліч богів і культів, повсюди майже одних і тих самих. Таким чином, в решті-решт,  язичництво стало розглядатися у відомому на той час світі виключно як одна й та ж релігія.

Саме за цих обставин прийшов Христос, щоб встановити на землі царство духовне, тобто, відокремивши теологічну систему від політичної, зробити так, щоб держава вже не була єдиним цілим, і покласти початок тим внутрішнім розподілам, через які ніколи не припинялися заворушення серед християнських народів. Позаяк ця нова ідея царства не від світу цього ніколи не могла увійти до язичницьких голів, то язичники розглядали християн як справжніх бунтівників, які під виглядом лицемірної покори шукали лише зручної миті, щоб здобути незалежність і стати володарями, спритно узурпувавши владу, яку нібито поважали, коли були слабкими. Саме це спричинило до гоніння.

Те, чого боялися язичники, зрештою сталося. Ось тоді все змінило вигляд; смиренні християни змінили мову, і невдовзі це так зване царство не від світу цього перетворилося під владою видимого провідника 8 на деспотизм, найжорстокіший на цьому світі.

Проте, оскільки завжди існували ще й принцепс і громадянські закони, наслідком такого подвоєння влади став вічний конфлікт з приводу юрисдикції, який цілковито унеможливив створення гарної політії у християнських державах, адже остаточно так ніхто й не вирішив питання про те, кому саме — володареві чи священикові — слід підкорятися.

Хоча деякі народи — навіть у Європі чи в сусідніх з нею краях — й прагнули зберегти чи відновити стару систему, однак успіху вони не

droit de cité, les peuples de ce vaste empire se trouvèrent insensiblement avoir des multitudes de dieux et de cultes, à peu près les mêmes partout; et voilà comment le paganisme ne fut enfin dans le monde connu qu’une seule et même religion.

Ce fut dans ces circonstances que Jésus vint établir sur la terre un royaume spirituel; ce qui, séparant le système théologique du système politique, fit que l’Etat cessa d’être un, et causa les divisions intestines qui n’ont jamais cessé d’agiter les peuples chrétiens. Or cette idée nouvelle d’un royaume de l’autre monde n’ayant pu jamais entrer dans la tête des païens, ils regardèrent toujours les chrétiens comme de

vrais rebelles qui, sous une hypocrite soumission, ne cherchaient que le moment de se rendre indépendants et maîtres, et d’usurper adroitement l’autorité qu’ils feignaient de respecter dans leur faiblesse. Telle fut la cause des persécutions.

Ce que les païens avaient craint est arrivé; alors tout a changé de face, les humbles  chrétiens ont changé de langage, et bientôt on a vu ce prétendu royaume de l’autre monde devenir sous un chef visible le plus violent despotisme dans celui-ci.

Cependant, comme il y a toujours eu un prince et des lois civiles, il a résulté de cette double puissance un perpétuel conflit de juridiction qui a rendu toute bonne politie impossible dans les Etats chrétiens, et l’on n’a jamais pu venir à bout de savoir auquel du maître ou du prêtre on était obligé d’obéir.

Plusieurs peuples cependant, même dans l’Europe ou à son voisinage, ont voulu conserver ou rétablir l’ancien système, mais sans succès; l’esprit du christianisme a tout gagné. Le culte sacré est toujours resté ou redevenu indépendant du souverain, et sans li- /155/

досягли і дух християнства переміг усе. Священний культ завжди залишався незалежним від суверена або <через деякий час> повертав собі цю незалежність, і тому втратив необхідний зв’язок з тілом держави. Магомет мав вельми розважливі погляди і добре пов’язав між собою <частини> своєї політичної системи. У тому вигляді, в якому вона існувала за каліфів, його наступників, ця форма урядування була по-справжньому єдиною і тому гарною. Але араби, ставши процвітаючими, освіченими, цивілізованими, зніженими і малодушними, були підкорені варварами, і тоді розподіл між обома владами відновився. Хоча серед магометан він не такий помітний, як серед християн, однак він існує і в них, особливо у секті Алі 9, і є держави, такі як Персія, де він безперервно відчувається.

Серед нас англійські королі проголосили себе провідниками церкви, так само вчинили й царі 10, проте, прийнявши цей титул, вони стали не стільки її володарями, скільки міністрами. Вони здобули не стільки право змінювати її, скільки владу її підтримувати: щодо неї вони не законодавці, а лише принцепси. Скрізь, де духовенство становить особливу корпорацію *, воно є володарем і законодавцем у своїй царині. Відтак, є дві влади, два суверени: і в Англії, і в Росії — скрізь.

З-поміж усіх християнських авторів філософ Гоббс був єдиним, хто добре бачив і зло, і засіб його усунення, і хто наважився запро-



* Слід чітко зазначити: не формальні зібрання духовенства, подібні до тих, які відбуваються у Франції 11, перетворюють його на єдину корпорацію, а церковне причастя. Причастя і відлучення від причастя є суспільним пактом 12 духовенства, пактом, через який воно завжди буде володарем народів і королів. Усі священики, причащені до священицької спільноти, є громадянами, нехай вони навіть і знаходяться у різних кінцях світу. Цей винахід є політичним шедевром. Нічого подібного не було серед язичницьких жерців, тому вони й не складали духовенства як єдиної корпорації.



aison nécessaire avec le corps de l’Etat. Mahomet eut des vues très saines, il lia bien son système politique, et tant que la forme de son gouvernement subsista sous les califes ses successeurs, ce gouvernement fut exactement un, et bon en cela. Mais les Arabes devenus florissants, lettrés, polis, mous et lâches, furent subjugués par des barbares; alors la division entre les deux puissances recommença; quoiqu’elle soit moins apparente chez les mahométans que chez les chrétiens, elle y est pourtant, surtout dans la secte d’Ali, et il y a des Etats, tels que la Perse, où elle ne cesse de se faire sentir.

Parmi nous, les rois d’Angleterre se sont établis chefs de l’Eglise, autant en ont fait les czars; mais par ce titre ils s’en sont moins rendus les maîtres que les ministres; ils ont moins acquis le droit de la changer que le pouvoir de la maintenir. Ils n’y sont pas législateurs, ils n’y sont que princes. Partout où le clergé fait un corps* il est maître et législateur dans sa partie. Il y a donc deux puissances, deux souverains, en Angleterre et en Russie, tout comme ailleurs.

De tous les auteurs chrétiens le philosophe Hobbes est le seul qui ait bien vu le mal et le remède, qui ait osé proposer de réunir les deux têtes de l’aigle, et de tout



* Il faut bien remarquer que ce ne sont pas tant des assemblées formelles, comme celles de France, qui lient le clergé en un corps, que la communion des Eglises. La communion et  l’excommunication sont le pacte social du clergé, pacte avec lequel il sem toujours le maître des peuples et des rois. Tous les prêtres qui communiquent ensemble sont concitoyens, fussent-ils des deux bouts au monde. Cette invention est un chef-d’oeuvre en politique. Il n’y avait rien de semblable parmi les prêtres païens; aussi n’ont-ils jamais fait un corps de clergé. /156/



понувати поєднати обидві голови орла і привести усе до політичної єдності, без якої ані держава, ані уряд ніколи не будуть добре конституйованими 13. Але він мав би бачити, що християнський дух панування несумісний з його системою, і що інтерес священика завжди буде сильнішим від інтересу держави. Не так те жахливе й хибне, що є у його політиці, як те справедливе й істинне, що у ній міститься, викликало ненависть до неї *.

Я вважаю, що, витлумачуючи під цим кутом зору історичні факти, можна легко відкинути обопільно протилежні погляди Бейля і Варбуртона 15, один з яких стверджував, що жодна релігія не є корисною для політичного тіла, а інший вважав, що, навпаки, християнство є для цього тіла найнадійнішим опертям. Слід було б довести першому, що ніколи не засновувалося держав, підвалину яких не складала б релігія, а другому — що християнський закон за своєю сутністю радше шкодить, аніж сприяє міцності конституції держави. Аби остаточно пояснити свою думку, мені слід лише надати дещо більшої точності занадто невизначеним релігійним ідеям, які стосуються мого предмету.

Релігія, якщо розглядати її співвідношення з суспільством, яке є або загальним, або особливим 16, відповідно може бути поділеною на два різновиди: на релігію людини і релігію громадянина. Перша з них, не маючи храмів, вівтарів, ритуалів, обмежуючись суто внутрішнім культом верховного Бога і вічними моральними обов’язками, є чистою і простою релігією Євангелії, істинним теїзмом 17 і тим, що можна було б назвати природним божественим правом. Інша, за-



* Зверніть зокрема увагу на лист Гроція до брата від 11 квітня 1643, на те, що цей учений муж приймає, а що засуджує у книзі De cive 14. Насправді схильний до поблажливості, він,  здається, вибачає, авторові його добро на підставі його зла. Проте не усі є такими милосердними.



ramener c l’unité politique, sans laquelle jamais Etat ni gouvernement ne sera bien  constitué. Mais il a dû voir que l’esprit dominateur du christianisme était incompatible avec son système, et que l’intérêt du prêtre serait toujours plus fort que celui de l’Etat. Ce n’est pas tant ce qu’il y a d’horrible et de faux dans sa politique que ce qu’il y a de juste et de vrai qui l’a rendue odieuse *.

Je crois qu’en développant sous ce point de vue les faits historiques on réfuterait aisément les sentiments opposés de Bayle et de Warburton, dont l’un prétend que nulle religion n’est utile au corps politique, et dont l’autre soutient au contraire que le christianisme en est le plus ferme appui. On prouverait au premier que jamais État ne fut fondé que la religion ne lui servît de base, et au second que achever de me faire entendre, il ne faut que donner un peu plus de précision aux idées trop vagues de religion relatives à mon sujet.

La religion considérée par rapport à la société, qui est ou générale ou particulière, peut aussi se diviser en deux espèces, savoir la religion de l’homme et celle du citoyen. La première, sans temples, sans autels, sans rites, bornée au culte purement intérieur du dieu suprême et aux devoirs éternels de la morale, est la pure et simple religion de l’Evangile, le vrai théisme, et ce qu’on peut appeler le droit divin naturel. L’autre,



* Voyez entre autres dans une lettre de Grotius à son frère du 11 avril 1643 ce que ce savant homme approuve et ce qu’il blâme dans le livre de Cive. Il est vrai que, porté à l’indulgence, il paraît pardonnera l’auteur le bien en faveur du mal, mais tout le monde n’est pas si clément. /157/



проваджена лише у якійсь одній країні, дає їй змогу мати власних богів, власних небесних заступників і хранителів. Вона має свої догми, свої ритуали, свій зовнішній культ, приписаний законами, поза межами тієї нації, яка її сповідує, усе для неї є невірним, чужинським, варварським; обов’язки і права людини вона поширює лише на ті місцевості, де стоять її вівтарі. Такими були всі релігії найперших народів, які можна назвати громадянським божественним (або позитивним божественним) правом 14.

Є також і третій, найбільш чудернацький різновид релігії, який, надаючи людям два законодавства, двох провідників, дві батьківщини, покладає на них суперечливі обов’язки і заважає їм бути водночас побожними віруючими і громадянами. Такою є релігія лам, такою є релігія японців, таким є римське християнство. їх можна назвати релігіями священика; від них походить певний різновид змішаного і непридатного для суспільства права, що не може бути хоч якось поіменоване.

Усі ці три різновиди релігії, якщо їх розглянути з політичної точки зору, мають свої вади. Третій вочевидь є настільки поганим, що доводити це означало б марно гаяти час на забавки. Усе те, що порушує суспільну єдність, нічого не варте, нічого не варті усі ті інституції, які протиставляють людину самій собі.

Другий гарний тим, що поєднує божествений культ з любов’ю до законів і, перетворюючи батьківщину на предмет поклоніння громадян, вчить їх, що служити державі — це водночас служити й богові-хранителеві. Це  — — певний різновид теократії, за вимогами якої не слід мати ані іншого первосвященика, окрім иринцеиса, ані інших священиків, окрім магістратів. У такому разі померти за свою країну означає стати мучеником, порушити закон — стати

inscrite dans un seul pays, lui donne ses dieux, ses patrons propres cl tutélaires: elle a ses dogmes, ses rites, son culte extérieur prescrit par des lois: hors la seule nation qui la suit, tout est pour elle infidèle étranger, barbare; elle n’étend les devoirs et les droits de l’homme qu’aussi loin que ses autels. Telles furent toutes les religions des premiers peuples, auxquelles on peut donner le nom de droit divin civil ou positif.

Il y a une troisième sorte de religion plus bizarre, qui donnant aux hommes deux législations, deux chefs, deux patries, les soumet à des devoirs contradictoires et les empêche de pouvoir être à la fois devots et citoyens. Telle est la religion des lamas, telle est celle des Japonais, tel est le christianisme romain. On peut appeler celle-ci la religion du Prêtre. Il en résulte une sorte du droit mixte et insociable qui n’a point de nom.

A considérer politiquement ces trois sortes de religions, elles ont toutes leurs défauts. La troisième est si évidemment mauvaise que c’est perdre le temps de s’amuser à le démontrer. Tout ce qui rompt l’unité sociale ne vaut rien. Toutes les institutions qui mettent l’homme en contradiction avec, lui même ne valent rien.

La seconde est bonne en ce qu’elle réunit le culte divin et l’amour des lois, et que faisant de la patrie l’objet de l’adoration des citoyens, elle leur apprend que servir l’Etat c’est en servir le dieu tutélaire. C’est une espèce de théocratie, dans laquelle on ne doit point avoir d’autre pontife, que le prince, ni d’autres prêtres que les magistrats. Alors mourir pour son pays c’est aller au martyre, violer les lois c’est /158/

нечестивцем, а піддати винного суспільному прокляттю  — приректи його на гнів богів: Sacer esto 19.

Проте, він поганий тим, що, засновуючись виключно на помилках і брехні, вводить людей в оману, робить їх легковірними, забобонними і топить справжній культ божества у <вирі> непотрібних церемоній. Поганий він ще й тим, що, набуваючи винятковості і тиранічності, він робить народ кровожерним і нетерпимим, так що той надихається лише вбивствами і різнею, а знищення будь-кого, хто не приймає його богів, розглядає як святе діяння. Це спричиняє природний стан війни між таким народом та всіма іншими народами, вельми несприятливий для його власної безпеки.

Відтак, залишається релігія людини, або християнство, християнство не сьогоднішнє, а євангельське, цілковито відмінне від першого. Згідно з цією святою, високою, істинною релігією, усі люди — діти одного й того самого Бога — визнають себе братами, а суспільство, що поєднує їх, не руйнується навіть смертю.

Однак ця релігія, не маючи жодного партикулярного зв’язку з політичним тілом, залишає на долю законів лише їхню власну силу, не додаючи до неї жодної іншої, і тому від одного з найміцніших зв’язків партикулярного суспільства немає жодної користі <для держави>. Анітрохи не прив’язуючи серця громадян до держави, вона, понад те, ще й відриває їх від неї, як, втім, і від усіх земних речей. Я не знаю нічого більш протилежного самому духові суспільності 20.

Нам кажуть, що народ справжніх християн створив би найдосконаліше суспільство з усіх, які лише можна уявити 21. Як на мене, це припущення пов’язане лише з одним великим ускладненням: суспільство справжніх християн вже більше не було б суспільством людей.

être impie, et soumettre un coupable à l’exécration publique c’est le dévouer au courroux des dieux; sacer estod.

Mais elle est mauvaise en ce qu’étant  fondée sur l’erreur et sur le mensonge elle trompe les hommes, les rend crédules, superstitieux, et noie le vrai culte de la divinité dans un vain cérémonial. Elle est mauvaise encore quand, devenant exclusive et tyrannique, elle rend un peuple sanguinaire et intolérant; en sorte qu’il ne respire que meurtre et massacre, et croit faire une action sainte en tuant quiconque n’admet pas ses dieux. Cela met un tel peuple dans un état naturel de guerre avec tous les autres, très nuisible à sa propre sûreté.

Reste donc la religion de l’homme ou le christianisme, non pas celui d’aujourd’hui, mais celui de l’Evangile, qui en est tout à fait différent. Par cette religion sainte, sublime, véritable, les hommes, enfants du même Dieu, se reconnaissent tous pour frères, et la société qui les unit ne se dissout pas même à la mort.

Mais cette religion n’ayant, nulle relation particulière avec le corps politique laisse aux lois la seule force qu’elles tirent d’elles-mêmes sans leur en ajouter aucune autre, et par là un des grands liens de la société particulière reste sans effet. Bien plus; loin d’attacher les coeurs des citoyens à l’Etat, elle les en détache comme de toutes les choses de la terre: je ne connais rien de plus contraire à l’esprit social.

On nous dit qu’un peuple de vrais chrétiens formerait la plus parfaite société que l’оп puisse imaginer. Je ne vois à cette supposition qu’une grande difficulté; c’est qu’une société de vrais chrétiens ne serait plus une société d’hommes. /159/

Я стверджую навіть, що це уявлене нами суспільство, з усією його досконалістю, не буде ані найпотужнішим, ані найтривкішим: через необхідність бути досконалим воно б втратило свій внутрішній зв’язок; згубна для нього вада повинна була б міститися у самій його досконалості.

Кожен виконував би свій обов’язок, народ слухняно підкорявся б законам, провідники були б справедливими і поміркованими, магістрати — чесними і непідкупними, солдати зневажали б смерть, не було б місця ані марнославству, ані розкоші. Усе це вельми гарно, але погляньмо далі.

Християнство — релігія суто духовна, її цікавлять виключно речі небесні, християнинова батьківщина — не від світу цього. Так, це правда, християнин виконує свій обов’язок, проте з глибокою байдужістю до того, чи матимуть успіх його зусилля. Йому байдуже — гарно чи погано складаються справи піднебесні, аби лише собі не було за що дорікати. Держава процвітає — він навряд чи наважиться користуватися суспільним благоденством, він боїться, щоб слава його країни не зробила його гордим. Держава гине —  він благословляє руку Божу, що лягла важким тягарем на його народ.

Щоб у суспільстві панував спокій і підтримувалася гармонія, усі без винятку громадяни повинні бути однаково гарними християнами. Проте, якщо якимось лихом знайдеться серед них якийсь честолюбець, один-єдиний лицемір, наприклад, якийсь Катіліна чи Кромвель, то він, безсумнівно, малим коштом впорається зі своїми благочестивими співвітчизниками, бо ж християнське милосердя забороняє навіть подумати погане про свого ближнього. Щойно він шляхом якихось хитрощів опанує мистецтво, котре б дозволило обдурити їх і заволодіти якоюсь часткою суспільної влади — ось

Je dis même que cette société supposée ne serait avec toute sa perfection ni la plus forte ni la plus durable. A force d’être parfaite, elle manquerait de liaison; son vice destructeur serait dans sa perfection même.

Chacun remplirait son devoir; le peuple serait soumis aux lois, les chefs seraient justes et modérés, les magistrats intègres, incorruptibles, les soldats mépriseraient la mort, il n’y aurait ni vanité ni luxe; tout cela est fort bien, mais voyons plus loin.

Le christianisme est une religion toute spirituelle, occupée uniquement des choses du Ciel: la patrie du chrétien n’est pas de ce monde. Il fait son devoir, il est vrai. mais il le fait avec une profonde indifférence sur le bon ou mauvais succès de ses soins. Pourvu qu’il n’ait rien à se reprocher, peu lui importe que tout aille bien ou mal ici-bas. Si l’Etat est florissant, à peine ose-t-il jouir de la félicité publique, il craint de s’enorgueillir de la gloire de son pays; si l’État dépérit, il bénit la main de Dieu qui s’appesantit sur son peuple.

Pour que la société fût paisible et que l’harmonie se maintint, il faudrait que tous les citoyens sans exception fussent également bons chrétiens. Mais si malheureusement il s’y trouve un seul ambitieux, un seul hypocrite, un Catilina, par exemple, un Cromwell, celuilà très certainement aura bon marché de ses pieux compatriotes. La charité chrétienne ne permet pas aisément de penser mal de son prochain. Dès qu’il aura trouvé par quelque ruse l’art de leur en imposer et de s’emparer d’une partie de l’autorité publique, voilà un homme constitué en dignité; Dieu veut qu’on le respecte; bientôt voilà une puissance; Dieu /160/

перед нами людина з високим становищем, хіба ж не Бог бажає, щоб її шанували? Невдовзі він отримає й повну владу — хіба ж не Бог бажає, щоб йому підкорялись? Депозитор цієї влади вдається до зловживань? —  Це та різка, якою Бог карає своїх дітей. Сумління не дозволило б вигнати узурпатора: адже для цього слід порушити суспільний спокій, застосувати насильство, пролити кров; усе це мало узгоджується з християнською м’якістю. Та й яка, зрештою, різниця — вільні ми чи раби у цій юдолі печалі? Головне —  потрапити до раю, і лише покірливість є засобом для цього.

Ось виникає війна з іноземним ворогом — громадяни без вагань стають до бою, жоден з них навіть і не думає утікати; вони виконують свій обов’язок, але, не маючи палкого жадання перемоги, вони здатні радше померти, аніж перемогти. Стануть вони переможцями чи переможеними — хіба це важливо? Хіба провидіння не краще за них знає, що їм потрібно? Уявіть собі, яку користь отримає відважний, нестримний, палкий суперник від їхнього стоїцизму! Виставте проти них ті хоробрі народи, яких поглинала гаряча любов до слави і батьківщини, припустіть, що ваша християнська республіка опинилася віч-навіч із Спартою чи Римом. Побожні християни були б розбиті, розтрощені, знищені, перш ніж устигли б опам’ятатися, а якщо ні, то спасінням своїм вони повинні були б завдячувати лише тому презирству, яке б неодмінно викликали в своїх ворогів. Прекрасною, на мій погляд, була клятва солдатів Фабія 22, які не присягалися перемогти чи померти, а — повернутися переможцями і дотримали свого слова. Так ніколи не вчинили б християни — вони б вважали, що спокушають Бога.

Однак уже в самих моїх словах «християнська республіка» міститься помилка, ці слова обопільно виключають одне одного.

veut qu’on lui obéisse; le dépositaire de cette puissance en abuse-t-il? c’est la verge dont Dieu punit ses enfants. On se ferait conscience de chasser l’usurpateur, il faudrait troubler le repos public, user de violence, verser du sang; tout cela s’accorde mal avec la douceur du chrétien; et après tout, qu’importe qu’on soit libre ou serf dans cette vallée de misères? l’essentiel est d’aller en paradis, et la résignation n’est qu’un moyen de plus pour cela.

Survient-il quelque guerre étrangère? Les citoyens marchent sans peine au combat; nul d’entre eux ne songe à fuir; ils font leur devoir, mais sans passion pour la victoire; ils savent plutôt mourir que vaincre. Qu’ils soient vainqueurs ou vaincus, qu’importe? La providence ne sait-elle pas mieux qu’eux ce qu’il leur faut? Qu’on imagine quel parti un ennemi fier, impétueux, passionné peut tirer de leur stoïcisme! Mettez vis-à-vis d’eux ces peuples généreux que dévorait l’ardent amour de la gloire et de la patrie, supposez votre république chrétienne vis-à-vis de Sparte ou de Rome; les pieux chrétiens seront battus, écrasés, détruits avant d’avoir eu le temps de se reconnaître, ou ne devront leur salut qu’au mépris que leur ennemi concevra pour eux. C’était un beau serrnent à mon gré que celui des soldats de Fabius; ils ne jurèrent pas de mourir ou de vaincre, ils jurèrent de revenir vainqueurs, et tinrent leur serment: Jamais des chrétiens n’en eussent fait un pareil; ils auraient cru tenter Dieu.

Mais je me trompe en disant une république chrétienne; chacun de ces deux mots exclut l’autre. Le christianisme ne prêche mie servitude et dépendance. Son esprit est trop favorable à la tyrannie pour qu’elle n’en profite pas toujours. Les vrais chrétiens sont faits pour être /161/

Християнство проповідує лише рабство і залежність. Його дух надто сприятливий для тиранії, щоб вона повсякчас не використовувала цієї обставини. Справжні християни створені для того, щоб бути рабами; вони це знають і це їх нітрохи не бентежить: це коротке життя надто мало важить у їхніх очах.

Нас переконують, що християнські війська — чудові. Я це заперечую: нехай мені такі покажуть. Щодо мене, то я зовсім не знаю християнських військ. Мені наведуть як приклад хрестові походи. Полишивши осторонь суперечки щодо звитяги хрестоносців, я зазначу, що це були ніякі не християни, а солдати священика, громадяни церкви. Вони воювали за свою небесну батьківщину, що невідомо у який спосіб перетворилася на мирську. Якщо уважно розглянути хрестові походи, то виявиться, що це повернення до язичництва: оскільки Євангелія не проголошує національної релігії, для християн неможлива ніяка священна війна 23.

За імператорів-язичників християнські солдати були хоробрими. Усі християнські автори це підтверджують, і я їм вірю: це було намагання здобути більшу честь порівняно з військами язичницькими. Після того, як імператори стали християнами, усе це відійшло в минуле, а коли хрест вигнав орла, зникла вся римська звитяга 24.

Але, полишивши політичні міркування, повернімося до права і спробуймо визначити принципи, що стосуються цього важливого пункту. Те право, яке суверен отримує щодо підданих на підставі суспільного пакту, не перевищує, як я вже казав 25, меж суспільної користі *. Відтак, громадяни повинні звітувати суверенові про свої



* У республіці,  — каже маркіз д’Аржансон,  — кожен є повністю вільним у тому, що не зашкоджує іншим 2". Ось — непохитна межа, неможливо провести її більш точно. Не можу відмовити собі в задоволенні принагідно процитувати цей рукопис, — хоча він і невідомий публіці — аби вшанувати пам’ять цієї відомої і поважної людини, котра, ставши міністром, зберегла у собі серце справжнього громадянина, а також правильні і розсудливі погляди на урядування у своїй державі.



esclaves; ils le savent et ne s’en émeuvent guère; cette courte vie a trop peu de prix à leurs yeux.

Les troupes chrétiennes sont excellentes, nous dit-on. Je le nie. Qu on m’en montre de telles? Quant à moi, je ne connais point de troupes chrétiennes. On me citera les croisades. Sans disputer sur la valeur des Croisés, je remarquerai que bien loin d’être des chrétiens, c’étaient des soldats du prêtre, c’étaient des citoyens de l’Eglise; ils se battaient pour son pays spirituel, qu’elle avait rendu temporel on ne sait comment. A le bien prendre, ceci rentre sous le paganisme; comme l’Evangile n’établit point une religion nationale, toute guerre sacrée est impossible parmi les chrétiens.

Sous les empereurs païens les soldats chrétiens étaient braves; tous les auteurs chrétiens l’assurent, et je le crois: c’était une émulation d’honneur contre les troupes païennes. Dès que les empereurs furent chrétiens cette émulation ne subsista plus, et quand la croix eut chassé l’aigle, toute la valeur romaine disparut.

Mais laissant à part les considérations politiques, revenons au droit, et fixons les principes sur ce point important. Le droit que le pacte social donne au souverain sur les sujets ne passe point, comme je l’ai dit, les bornes de l’utilité publique *. Les sujets ne doivent donc compte au souverain de leurs opinions qu’autant que ces opinions impor-



* Dans la République, dit le marquis d’Argenson, chacun est parfaitement libre en ce qui ne nuit pas aux autres. Voilà la borne invariable, on ne peut la poser plus exactement. Je n’ai pu me refuser au plaisir de citer quelquefois ce manuscrit quoique non connu du public, pour rendre honneur à la mémoire d’un homme illustre et respectable, qui avait conservé jusque dans le ministère le coeur d’un vrai citoyen, et des vues droites et saines sur le gouvernement de son pays. /162/



погляди лише тоді, коли останні є важливими для спільноти. Так, для держави надзвичайно важливо, щоб кожен громадянин сповідував якусь релігію, котра навчала б його любити свої обов’язки. Однак догми цієї релігії лише остільки мають цікавити державу та її членів, оскільки вони стосуються моралі й обов’язків, яких кожен, хто сповідує цю релігію, повинен <як громадянин> дотримуватися щодо інших. У решті випадків кожен може мати такі погляди, які забажає, і суверенові не належить про них знати. Позаяк інший світ не в межах компетенції суверена, то якою б не була доля підданих у житті прийдешньому, вона не повинна його турбувати, аби лише ті були добрими громадянами у цьому житті.

Отже, існує певне суто громадянське сповідання віри, положення якого має визначати суверен, причому не як суто релігійні догмати, а як найзагальніші основоположення суспільності, без яких неможливо бути ані добрим громадянином, ані вірнопідданим держави *. Не маючи змоги зобов’язати хоча б когось вірити в них, він може вислати з держави будь-кого, хто у них не вірить 28, вислати не як нечестивця, а як нездатну до суспільного життя особу, як неспроможного щиро любити закони, справедливість і, за потреби, пожертвувати життям заради свого обв’язку 29. Той, хто після публічного визнання цих догматів поводитиметься так, ніби не вірить



* Цезар, захищаючи Катіліну, намагався  проголосити догмат смертності душі. Проте Катон і Ціцерон 27, спростовуючи його слова, не бавилися у філософування. Вони лише показали, що Цезар говорить як поганий громадянин і пропонує згубне для держави вчення. Ось що мав насправді розбирати римський сенат, а не якесь теологічне питання.



tent à la communauté. Or il importe bien à l’Etat que chaque citoyen ait une religion qui lui fasse aimer ses devoirs; mais les dogmes de celte religion n’intéressent ni l’Etat ni ses membres qu’autant que ces dogmes se rapportent à la morale, et aux devoirs que celui qui la professe est tenu de remplir envers autrui. Chacun peut avoir au surplus telles opinions qu’il lui plaît, sans qu’il appartienne au souverain d’en connaître. Car comme il n’a point de compétence dans l’autre monde, quel que soit le sort des sujets dans la vie à venir ce n’est pas son affaire, pourvu qu’ils soient bons citoyens dans celle-ci.

Il y a donc une profession de foi purement civile dont il appartient au souverain de fixer les articles, non pas précisément comme dogmes de religion, mais comme sentiments de sociabilité, sans lesquels il est impossible d’être bon citoyen ni sujet fidèle*. Sans pouvoir obliger personne à les croire, il peut bannir de l’Etat quiconque ne les croit pas; il peut le bannir, non comme impie, mais comme insociable, comme incapable d’aimer sincèrement les lois, la justice, et d’immoler au besoin sa vie à son devoir. Que si quelqu’un, après avoir reconnu publiquement ces mêmes dogmes, se conduit comme ne les croyant pas, qu’il soit puni de mort; il a commis le plus grand des crimes, il a menti devant les lois.

Les dogmes de la religion civile doivent être simples, en petit nombre, énoncés



* César plaidant pour Catilina lâchait d’établir le dogme de la mortalité de l’âme, Caton et Cicéron pour le réfuter ne s’amusèrent point à philosopher: ils se contentèrent de montrer que César parlait en mauvais citoyen et avançait une doctrine pernicieuse à l’Etat. En effet voilà de quoi devait juger le Sénat de Rome, et non d’une question de théologie. /163/



y них, має бути засудженим до страти, бо він винен у найстрашнішому злочині — неправдивості перед лицем законів 30.

Догмати громадянської релігії мають бути простими, нечисленними, недвозначно сформульованими, а також позбавленими <будь-яких> роз’яснень і коментарів. Існування могутнього, мислячого, добродійного божества, яке усе провидить і усім наділяє, прийдешнє життя, блаженство праведних, покарання тих, хто чинить зле, святість суспільної угоди і законів — такими є позитивні догмати. Негативні я б обмежив одним єдиним  — це нетерпимість, саме нетерпимістю позначені ті культи, які ми виключили.

На мій погляд, помиляються ті, хто розрізняє нетерпимість громадянську і теологічну. Ці два роди нетерпимості нероздільні. Неможливо жити у мирі з людьми, яких вважаєш проклятими. Любити їх означає ненавидіти Бога, Котрий їх карає: їх слід або присилувати до навернення, або примусити страждати. Скрізь, де існує релігійна нетерпимість, вона не може не мати і якихось громадянських наслідків *; а з їх появою і суверен уже не буде сувереном навіть щодо світського



* Наприклад, шлюб 31, як громадянська угода, тягне за собою громадянські наслідки, без яких унеможливлюється саме існування суспільства. Але уявімо, що якесь духовенство прагне закріпити виключно за собою право здійснення цього акту, право, яке неодмінно ним узурпується за будь-якої нетерпимої релігії. Хіба не зрозуміло, що у такому випадку, визнаючи церковну владу, ми звели б нанівець владу принцепса, який мав би тоді лише тих підданих, яких йому б захотіло дати духовенство? Коли духовенство дозволяє чи забороняє людям укладати шлюб залежно від того, дотримуються вони чи не дотримуються того або іншого вчення, приймають чи відкидають вимоги того або іншого формуляру, виявляють більшу або меншу побожність, — то хіба не зрозуміло, що, діючи обережно, але твердо, воно дістане у своє виключне розпорядження спадщину, посади, громадян, саму державу, яка надалі зможе існувати лише складаючись з назаконнонароджених? Але ж, — скажуть мені, — це оскаржуватимуть як зловживання, подаватимуть <відповідні> позови до суду, видаватимуть декрети, звертатимуться <за допомогою> до світської влади. Ото біда! Духовенство, якщо воно має хоча б дещицю, я не кажу хоробрості, а <просто> здорового глузду, ніяк не заперечуватиме проти цього і продовжуватиме йти своїм шляхом; воно спокійно дасть скаржитися, судитися, видавати декрети і звертатися <за допомогою> — але у підсумку так і залишиться володарем. Невелика жертва, як на мене, — поступитися часткою, коли є упевненість, що заволодієш усім 32.

avec précision sans explications ni commentaires. L’existence de la divinité puissante, intelligente, bienfaisante, prévoyante et pourvoyante, la vie à venir, le bonheur des justes, le châtiment des méchants, la sainteté du contrat social et des lois, voilà les dogmes positifs. Quant aux dogmes négatifs, je les borne à un seul; c’est l’intolérance: elle rentre dans les cultes que nous avons exclus.

Ceux qui distinguent l’intolérance civile et l’intolérance théologique se trompent, à mon avis. Ces deux intolérances sont inséparables. Il est impossible de vivre en paix avec des gens qu’on croit damnés; les aimer serait haïr Dieu qui les punit; il faut absolument qu’on les ramène ou qu’on les tourmente. Partout où l’intolérance théologique est admise, il est impossible qu’elle n’ait pas quelque effet civil *; et sitôt



* Le mariage, par exemple, étant un contrat civil, a des effets civils sans lesquels il est même impossible que la société subsiste. Supposons donc qu’un clergé vienne à bout de s’attribuer à lui seul le droit de passer cet acte; droit qu’il doit nécessairement usurper dans toute religion intolérante. Alors n’est-il pas clair qu’en faisant valoir à propos l’autorité de l’Eglise il rendra vaine celle du prince qui n’aura plus de sujets que ceux que le clergé voudra bien lui donner. Maître de marier ou de ne pas marier les gens selon qu’ils auront ou n’auront pas telle ou telle doctrine, selon qu’ils admettront ou rejetteront tel ou tel formulaire, selon qu’ils lui seront plus ou moins dévoués, en se conduisant prudemment et tenant ferme, n’est-il pas clair qu’il disposera seul des héritages, des charges, des citoyens, de l’Etat même, qui ne saumit subsister n’étant plus composé que des bâtards? Mais, dira-ton, l’on appellera comme d’abus, on ajournem, décrétera, saisira le temporel. Quelle pitié! Le clergé, pour peu qu’il ait, je ne dis pos de courage, mais de bon sens, laissera faire et ira son train; il laissera tranquillement appeler, /164/ ajourner, décréter, saisir, et finira par être le maître. Ce n’est pas, ce me semble, un grand sacrifice d’abandonner une partie quand on est sûr de s’emparer du tout.



життя. Тоді вже священики стають справжніми володарями, а королі — лише їхніми службовцями.

Нині, коли більше не існує і не може існувати виключно національної релігії, слід терпимо ставитися до всіх релігій, що терпимо ставляться до інших, якщо їхні догмати ні в чому не суперечатать обов’язкам громадянина. Коли ж хто-небудь наважиться сказати: Немає спасіння поза церквою, його слід вислати з держави, якщо тільки держава не є церквою, а принцепс первосвящеником. Зазначений догмат прийнятний лише за теократичного урядування, а за будь-якого іншого — згубний. Та підстава, що спонукала, як розповідають, Генріха IV прийняти римську віру, мала б примусити кожну порядну людину, а особливо кожного повелителя, здатного тверезо міркувати, зректися її 33.





РОЗДІЛ IX
ПРИКІНЦЕВЕ СЛОВО


Проголосивши істинні принципи політичного права і спробувавши поставити державу на її власну основу, слід було б також зміцнити її через зовнішні відносини, до яких належать міжнародне право, торгівля, право війни і завоювань, державне 1 право, ліги, міжнародні зносини, переговори тощо. Проте усе це є новим об’єктом <дослідження>, занадто широким для мого обмеженого погляду. Я мав за обов’язок зупиняти його щораз на найближчих до мене речах.

qu’elle en a, le souverain n’eut plus souverain, même au temporel: dès lors les prêtres sont les vrais maîtres; les rois ne sont que leurs officiers.

Maintenant qu’il n’y a plus et qu’il ne peut plus y avoir de religion nationale exclusive, on doit tolérer toutes celles qui tolèrent les autres, autant que leurs dogmes n’ont rien de contraire aux devoirs du citoyen. Mais quiconque ose dire: Hors de l’Eglise point de salut, doit être chassé de l’Etat; à moins que l’Etat ne soit l’Eglise, et que le prince ne soit le pontife. Un tel dogme n’est bon que dans un gouvernement théocratiqiie, dans tout autre il est pernicieux. La raison sur laquelle on dit qu’Henri IV  embrassa la religion romaine la devrait faire quitter à tout honnête homme, et surtout à tout prince qui saurait raisonner.





Chapitre IX
Conclusion


Après avoir posé les vrais principes du droit politique et tâché de fonder l’Etat sur sa base, il resterait à l’appuyer par ses relations externes; ce qui comprendrait le droit des gens, le commerce, le droit de la guerre et les conquêtes, te droit public, les ligues, les négociations, les traités, etc. Mais tout cela forme un nouvel objet trop vaste pour ma courte vue; j’aurais dû la fixer toujours plus près de moi.









Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.