Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Жан-Жак Руссо. Про суспільну угоду, або принципи політичного права. — К., 2001. — С. 217-232.]

Попередня     Головна     Наступна





Коментарі та примітки


Висловлюю щиру подяку пані Катрін Валіскі й панові Юрію Мартиновському за неоціненну допомогу, надану ними під час підготовки цього видання.




О. Хома

ТРАКТАТ Ж.-Ж. РУССО «ПРО СУСПІЛЬНУ УГОДУ»



І. ІСТОРІЯ СУСПІЛЬНОЇ УГОДИ


1. Створення трактату


Брак документальних свідчень не дозволяє сьогодні впевнено визначити точну хронологію етапів роботи Руссо над трактатом Про суспільну угоду (далі — СУ), проте її може бути відтворено в загальних рисах. Головними джерелами у цій справі слугують автобіографічні матеріали мислителя, а також його листування, зокрема зі своїм амстердамським видавцем Реєм.

Задум щодо написання великого теоретичного твору про природу держави, принципи її побудови, засади внутрішньої і зовнішньої політики виник в Руссо ще під час перебування у Венеції (1743 — 1744 pp.)- Цілеспрямована робота над цим твором, якому автор дав попередню назву Політичні інституції, розпочалася у першій половині п’ятдесятих років XVIII ст. і тривала близько десятиліття. СУ, як зазначав Руссо у Вступі до трактату, є витягом з цього так і не завершеного твору. Про іншу проблематику, яка мала бути розглянутою в Політичних інституціях, можна довідатися з останнього розділу IV книги СУ.

Дослідники творчості Руссо не дійшли єдності у питанні про те, коли автор прийняв рішення припинити роботу над Політичними інституціями, обмеживши свій масштабний задум трактатом про принципи політичного права. Але у Сповіді (X) Руссо залишив важливу згадку: «Я мав ще два твори, робота над якими продовжувалася. Першим з них були Політичні інституції. Розглянувши стан, у якому перебував цей твір, я впевнився, що він вимагає ще довгих років праці. Я не знайшов у собі відваги, щоб продовжити її і дочекатися завершення, виконавши таким чином свій намір. Отже, відмовившись від цього твору, я вирішив обмежитися витягом з нього, і відокремити те, що можна було, а по тому, спаливши решту, ревно взявся до роботи над цим витягом. Менш, ніж за два роки я завершив Суспільну Угоду, не припиняючи роботи над Емілем». /220/

На мою думку вельми обгрунтованою є позиція Р. Дерате, який вважав, що Женевський Рукопис (далі — ЖР), єдиний рукописний варіант СУ, який зберігся до наших днів, було створено саме у цей період. Дерате датує цей текст 1758 p., тобто тим періодом, коли Руссо, полишивши Ермітаж після розриву з м-м д’Епіней, оселився у Монкрі. Оскільки ЖР виглядає не як чернетка, а радше як чистовий варіант, який згодом було доповнено деякими записами, то не виключено, що він становить собою збірку копій тих рукописних матеріалів до Політичних інституцій, які Руссо вирішив не знищувати. ЖР налічує 72 аркуші форматом 265 × 190 мм; деякі тексти були дописані рукою Руссо пізніше на лицьовому і зворотному боці аркушів.

ЖР став надбанням громадськості у 1882 p., коли Ж. Штрекайзен-Мульту передав його Женевській бібліотеці. 14 квітня того ж року у додатку до Журналь де Женев з’явилася стаття Е. Ріттера, що презентувала текст широкому читачеві. Вперше повний текст ЖР було опубліковано (мовою оригіналу) російським дослідником А. Алєксєєвим у 1887 р. як один з додатків до його роботи Етюди про Руссо.

Серед руссоїстів ще наприкінці минулого століття виникла дискусія щодо можливості ототожнення ЖР з тими манускриптами СУ, про які Руссо сповіщає у своїх листах. Нині відомо про існування трьох таких манускриптів: 1) чернетки, про яку Руссо сповіщав Реєві у грудні 1760; 2) чистової копії на грубому голандському папері, про яку йдеться у листі від 9. 08. 1761 («Мій трактат про політичне право перебуває вже у чистовому варіанті і готовий до публікації [...]»); 3) рукопису малого формату (посланого Реєві 6.11.1761), за яким було здійснено типографське складання видання 1762 р. (у Сповіді (XI) можна прочитати, що цей рукопис Руссо переслав Реєві через Дювузена; рукопис був невеликого розміру і легко вмістився в кишені Дювузена).

Якщо не існувало інших копій (таке припущення не може бути сьогодні з достатньою впевненістю ані спростованим, ані доведеним), то ЖР ймовірніше за все співпадає з чорновим варіантом 1760 р. Хоча більш вірогідним є припущення, за яким копій існувало значно більше, а ЖР було створено ще напочатку роботи над СУ, тобто у 1758 p., і згодом доповнено пізнішими текстами, що розміщувалися з обох боків деяких аркушів (йдеться зокрема про більшу частину тексту VIII розділу IV книги СУ, розміщеного на звороті аркушів 46 — 51, фрагмент, присвячений переслідуванню протестантів урядом Людовіка XV, тощо).

Якщо Руссо дійсно знищив оригінальні рукописи текстів, присвячених проблематиці Політичних інституцій, то це позбавляє нас надії на точне визначення хронологічних меж створення текстів, що згодом були включені до ЖР. Втім, оскільки Руссо не датував своїх манускриптів, то мабуть і збережені первісні тексти Політичних інституцій мало допомогли б у розв’язанні цієї проблеми. Правда, це стосується не всіх частин ЖР. Наприклад, II і V розділи І книги можна датувати 1754 — 1755 pp. Включення цих текстів до ЖР підтверджує припущення про те, що він виник внаслідок критичної селекції усіх текстів, що мали відношення до проекту Політичних інституцій. /221/





2. Публікація, розповсюдження, популярність


Текст, який Руссо переслав Реєві через Дювузена, адресат отримав 4 грудня 1761 р. Першу партію примірників було надіслано в Париж у середині квітня 1762 р. Слід зазначити, що деякі з матеріалів, надісланих Руссо своєму видавцеві у січні-лютому 1762 p., включались до тексту безпосередньо під час підготовки книги до друку. Реєм було здійснено два видання по дві з половиною тисячі примірників кожне (відповідно у 8 й 12 частину аркуша), друге з яких вийшло друком у середині травня 1762 р.

Слід сказати, що за життя Руссо СУ не користувалася великою популярністю серед читачів. Якщо ж зважити на непересічний успіх Емі ля чи, скажімо, Нової Е.іоізи (165 видань за період з 1763 по 1789 pp.), то складається враження, що СУ була відверто ігнорована публікою, оскільки після Реєвих видань, тобто з 1762 p., і до початку революції 1789 p., твір перевидавався лише одного разу (1782 p., y складі Повної збір ки творів Руссо). Поява трактату не спричинила помітної наукової полеміки. Хоча у 1764 і 1767 pp. було опубліковано дві праці, що містили гостру критику СУ,  — відповідно, Анти Суспільна Угода Л. де Боклера і Лист аноніма до п. Ж. Ж. Руссо Е. де Люзака — великого розголосу вони не мали. Не додав популярності СУ навіть такий сприятливий для комерційного успіху фактор, як її засудження урядами Франції і Женевської республіки.

Значною мірою таке становище зумовлювалося рішучістю дій французької влади, яка одразу заборонила розповсюдження трактату на території королівства. У травні 1762 р. Реєві було заборонено ввозити примірники СУ до Франції, в Руані першу їх партію ледь не конфіскували, повернувши лише після енергійних дій, до яких вдався видавець. Руссо ж наполягав, щоб усі видання його творів потрапляли до Франції лише легальними каналами (Сповідь, XI). Поліція послідовно вилучала ті примірники, які потрапляли до королівства, проводячи обшуки і заарештовуючи книгопродавців, винних у розповсюдженні забороненого твору. Саме тому французька публіка назагал була позбавлена можливості читати C.V.

Інше становище склалося у Женеві, де вже в травні 1762 р. було продано кілька сотень примірників трактату. Розірвати і спалити СУ і Емі ля як книги «зухвалі, гідні обурення, нечестиві» тощо, Мала Рада наказала лише 19 червня, коли твір вже набув широкого розголосу.

Втім, слід зазначити, що Руссо й сам не часто висловлював захоплення своїм твором. Досить згадати, що він просив Рея видати і почати розповсюджувати трактат раніше від Еміля, щоб друга книга не затьмарила першої. Безсумнівно, що Еміль, книга, яку Руссо вважав найкращим своїм твором, принесла йому набагато більше творчого задоволення, аніж C.V. Показовим є той факт, що у листуванні 1761 — 1762 pp. про СУ, на відміну від Еміля, Руссо згадує вкрай рідко. Однак у пізніших  текстах, наприклад у Листі до Крістофа де Бомона або у Міркуванні з приводу урядування в Польщі, автор вельми схвально характе- /222/ризував свій трактат. Свідчення сучасників теж розділилися. Наприклад, Юм, очевидно виходячи з досвіду особистого спілкування, сповіщає, що Руссо цінував СУ набагато більше, ніж Нову Елоїзу; але у мемуарах Дюсоля можна прочитати, що в останні роки життя Руссо визнавав СУ  книгою, далекою від досконалості.

Становище з популярністю СУ кардинально змінилося за революційних часів. Протягом одного лише десятиліття (1789 — 1799) СУ витримала 32 (!) видання, а викладені у ній ідеї набули широкого суспільного резонансу. Навіть такий критично налаштований по відношенню до Руссо мислитель, як О. Конт, змушений був свого часу визнати, що Біблія і Коран ніколи не користувались більшою довірою і пошаною, аніж СУ за часів своєї найвищої популярності. Незважаючи на те, що перетворення, здійснені Великою французькою революцією, здебільшого не відповідали принципам СУ, популярність трактату зумовив, як зазначалося багатьма авторами, сам дух твору, закладена в ньому ідеологія рівності як основи свободи і братерства. Саме починаючи з революційної епохи кінця XVIII ст. СУ набуває статусу одного з класичних творів європейської культурної традиції.

Ідеї СУ мали потужний вплив на свідомість європейських народів — від Санкт-Петербурга до Лісабона: досить згадати німецьку філософію, зокрема Канта, Фіхте, Гегеля, європейський соціалістичний рух тощо. В ХТХ ст. постулати СУ були чи не головним об’єктом критики збоку лібералів. Перше гідне уваги критичне видання СУ, попри знаність і авторитет цього твору, було здійснено лише у 1896 p. E. Дрейфус-Врісаком. Найбільш відоме сучасне видання СУ, підготоване Р. Дерате, опубліковане у складі III тому Повної збірки творів Руссо видавництвом Галімар (серія Бібліотека Плеяди). Окреме видання тексту СУ (з додатком Міркування про політичну економію, ЖР і політичних фрагментів (рукописних текстів Руссо з суспільно-політичної тематики) було опубліковано цим видавництвом у 1993 р. (серія Фоліо-Есе).





II. КОНЦЕПЦІЯ СУСПІЛЬНОЇ УГОДИ


1. Ідейні джерела, полемічне коло


В трактаті розглядаються основні теми політичної філософії XVIII ст. і ведеться полеміка з багатьма мислителями, зокрема з найавторитетнішими на той час представниками школи «природного права». Головними об’єктами своєї критики Руссо обрав Гроція і Гоббса, рідше згадується ним ім’я Барбейрака. Враховуючи начитаність Руссо, певні місця СУ можна вважати полемічними випадами проти Пуфендорфа, Бурламакі, Босює. СУ містить також епізодичні заперечення, спрямовані проти Арістотеля, Бейля, Варбуртона. Споріднені думки Руссо часто знахо-/223/дить в текстах Р.-Л. д’Аржансона, Макіавеллі, Монтеск’є. Що стосується останнього, то автор іноді дозволяє собі піддати прихованій або й відкритій критиці деякі його ідеї, Макіавеллі ж набуває у СУ статусу еталонного республіканського мислителя, а тому Руссо намагається узгоджуватися (або удавати узгодженість) навіть з тими його думками, які в дійсності суперечать духові СУ. Багато ідей Руссо запозичив з Локкового Трактату про громадянське урядування, хоча в СУ немає посилань на англійського філософа. Декілька разів Руссо посилається на Платона і Ж. Бодена.

Необхідно наголосити на тому, що Руссо визнавав багато постулатів, висунутих школою «природного права», і його полеміка з Гоббсом або Гроцієм є, так би мовити, вибірковою. Але головний пункт цієї полеміки є надзвичайно принциповим. Руссо намагається усіма засобами обгрунтувати ідею невідчужуваності суверенітету, якої не визнавали ані Гоббс, ані Гроцій, ані Пуфендорф. Тому слід підкреслити велике значення для Руссо ідей Д. Локка, котрий теж був прихильником невідчужуваності суверенітету, хоча й наполягав на представницьких формах реалізації законодавчої влади; врешті-решт, Руссо теж з часом довелося визнати правомірність представницької демократії, яка у СУ здобуває лише негативну оцінку.




2. Головна мета трактату


В своєму невеликому за обсягом, але змістовно насиченому трактаті Руссо переймається вирішенням великої кількості теоретичних проблем. Проте завжди слід пам’ятати, що головна його мета — це пошук легітимного і тривкого політичного устрою, який забезпечував би добробут і безпеку всіх громадян, а не партикулярні інтереси певних політичних сил. Сприйнявши традиційні для школи «природного права» поняття природного стану і суспільної угоди, Руссо надав їм нетрадиційного тлумачення. Наприклад, Гоббс розумів суспільну угоду як акт, за яким особи, що його укладають, добровільно і назавжди передають свою природну свободу суверенові (колективному органові або ж одноосібному монархові), отримуючи натомість захист своєї власності, особисту безпеку і визначені закони. Отже, внаслідок цієї угоди суспільне утворення одразу поділяється на підданих, які не мають жодної частки політичної влади, і суверена, який отримує всю її повноту.

Думка Руссо рухалася в іншому напрямі: 1) природна свобода невідчужувана, оскільки становить сутнісну якість людини — не мати свободи означає не бути людиною; 2) укладаючи суспільну угоду і утворюючи на її підставі політичне тіло, люди не відчужують на чиюсь користь, а примножують свою свободу, перетворюючи її на складову частину загальної волі об’єднання учасників угоди. Тобто, за Руссо, не суспільство поділяється на суверена і підданих (цей поділ є суто функціональним), /224/ а кожен з індивідів-учасників угоди зазнав внутрішнього розподілу, набуваючи двох іпостасей: суверена і підданого. Кожна людина-член добре конституйованого політичного тіла бере повноправну участь у створенні законів і сама, в якості підданого, несе їхній тягар. Піддані, таким чином, підкоряються не зовнішній волі відмінного від них суверена, а лише тій загальній волі, яку вони всі разом виголосили у якості громадян. Саме такий принцип, на думку Руссо, міг стати основою законного і тривкого політичного устрою. Законного, оскільки нічия природна свобода не порушується (громадянин, за Руссо, може у разі потреби відмовитися від участі в суспільній угоді, а загальне зібрання громадян — скасувати її). Тривкого, оскільки самі громадяни приймають закони, які вони ж потім виконуватимуть в якості підданих (цей механізм, певна річ, в ідеалі, дає змогу приймати лише ті закони, які влаштовують суспільство, і за потреби легко скасовувати їх або замінювати кращими). В основі усієї концепції СУ лежить, як вже зазначалося, ідея невідчужуваності суверенітету: загальну волю може виголошувати лише політичне тіло в цілому, відтак, функціонування суверена-законодавчої влади може забезпечуватися лише усіма громадянами, що зібралися разом, а тому суверенітет є невідчужуваним. Виходячи з цього принципу, Руссо намагався послідовно переосмислити принципи основних політичних установлень і основні механізми політичного життя, зобразивши їх такими, «якими вони можуть бути»; у цьому пункті інтенції Руссо докорінно відрізняються від «позитивної» проблематики Монтеск’є чи жорсткого реалізму Макіавеллі.

Теоретична новизна Руссо полягає у граничній радикалізації і оригінальному поєднанні деяких ідей, раніше вже висловлених політичною філософією. Якщо ж спробувати віднайти найспецифічнішу рису, притаманну СУ, то нею, мабуть, буде ідея абсолютної влади і свободи суверена — політичного тіла. Саме ця ідея, у поєднанні з радикальним егалітаризмом представника «третього стану», є основою всіх характерних особливостей трактату Руссо.




3. Специфіка термінології


Оскільки обсяг СУ порівняно невеликий, навряд чи мало б сенс докладне відтворення його концепції. Більшу користь матиме розгляд особливостей термінології, яку застосовує Руссо, і тих проблем, що інколи виникають в процесі її перекладу на українську мову. Йдеться, певна річ, не про всі терміни, а лише про ті, які є найбільш важливими для розуміння поглядів Руссо або ж вирізняються смисловою багатозначністю; необхідно розглянути й ті випадки, коли український переклад якогось терміну потребує спеціального коментаря.

Одразу слід зазначити, що Руссо не завжди послідовно дотримується ним же самим визначеного смислу термінів, іноді повертаючись до /225/ традиційного слововжитку; досить часто деякі його терміни постають як синоніми. Проте, загалом, термінологічна основа трактату є цілком певною.



ÉTAT DE NATURE (природний стан)

Первісна епоха існування людства; за умов цього стану люди живуть, як правило, ізольовано одне від одного або ж утворюють невеликі сім’ї (Руссо називає їх «малими сім’ями»), які є зародками соціальності. Між окремими індивідами чи сім’ями не існує жодних взаємних зобов’язань, що зумовлює повну відсутність загальновизнаної моралі, унеможливлює саме поняття власності і наділяє кожного повною свободою у стосунках з іншими людьми. Така абсолютна свобода всіх обертається цілковитою негарантованістю від зазіхань на майно і загроз особистій безпеці й життю кожного індивіда. В умовах цього стану панують пристрасті, які майже завжди заглушають у нерозвиненому і грубому розумі природних людей слабкий голос природного закону, який схиляє до доброти і людяності в стосунках. Життя за природного стану Руссо називає «жалюгідним», і така його позиція свідчить про серйозну зміну тих поглядів, яких він дотримувався, створюючи Міркування про науки і мистецтва (1750). В Женевському Рукописі Руссо докладно зображує етапи переходу від природного стану до стану суспільного: цей процес починається із зростання потреб, яких неможливо заборонити без допомоги інших людей; міжлюдське спілкування, котре посідає місце колишнього індивідуалізму, виявляється хаотичним і заснованим виключно на індивідуальному інтересі. Щоб впорядкувати цей хаос стосунків потрібен суспільний стан (1. I, розд. II, 1 — 5). Іноді Руссо вживає близький за значенням термін ORDRE NATUREL, що перекладається мною як природний лад; слід зауважити, що досить часто цей термін має в СУ також й інше значення: природний перебіг подій, природна закономірність (III, розд. II, 7).


ÉTAT SOCIAL (суспільний стан)

Епоха в історії людства, що виникає через об’єднання окремих індивідів і «малих сімей» у єдину асоціацію («велику сім’ю») шляхом укладення «суспільної угоди» (див. нижче).

Члени такої асоціації, передаючи свою абсолютну свободу об’єднанню у цілому, натомість отримують свободу діяти у законодавчо визначених межах, а також гарантії особистої і майнової безпеки, що забезпечуються усією сукупною силою об’єднання. Разом із законами виникають моральність, обов’язки, власність, тощо. Так зване «загальне суспільство», тобто гармонійні міжлюдські стосунки, що виникають, нібито, через природну потребу у допомозі інших, не може бути реалізоване. До того ж воно забезпечує виключно індивідуальні інтереси і тому не утворює суспільства у власному смислі. Потрібен суспільний стан, законодавче регулювання міжлюдських стосунків, щоб вони дістали міцне і визначене підгрунтя. Лише в суспільному стані людська природа отримує змо-/226/гу розкрити себе повною мірою. Іноді Руссо вживає близький за змістом термін ORDRE SOCIAL, суспільний лад; цей термін не слід розумі ти у вузькому значенні ладу, запровадженого в тій чи іншій державі, адже він означає лад суспільства як такого.


HUMANITÉ (людська природа, людськість; людяність) Цей термін Руссо вживає у двох основних значеннях, по-перше, людської природи, специфічних властивостей, які роблять людину людиною, зокрема невідчужуваної свободи, особливої чутливості, природного закону, тотожного з законом розуму, який кожна людина може почути навіть за умов природго стану, якщо уважно прислухається до себе, тощо; слід проте зазначити, що, за Руссо, головні принципи людськості набувають яскравих проявів лише у розвиненому суспільному стані; другим значенням цього терміну є людяність, тобто добре ставлення до ближнього (див., напр., III, розд. XV, 10), яке Руссо вважав одним з проявів людської природи. Людська природа, за Руссо, не може виявити свої можливості в прородному стані, оскільки нерозвинена первісна людина не має можливості чути її голос, який повсякчас заглушують пристрасті. Основні риси людської природи стають відчутними лише у суспільному стані.


CONTRAT SOCIAL v CONTRAT PUBLIC (суспільна угода), PACT SOCIAL (суспільний пакт), CONVENTION (домовленість), TRAITÉ (трактат, договір)

Для позначення форми, на підставі якої виникає політичне суспільство, Руссо використовує терміни «суспільна угода», «суспільний пакт», що вжаваються як синонімічні (див., напр., I, розд. VI, 4). Пакт, угода означають тут не писаний документ, а дію групи людей, які, зібравшись разом, добровільно встановлюють певні правила взаємин і погоджуються з відповідними правами і обов’язками. У нечисленних випадках зазначені іменники можуть поєднуватися з термінологічно нетрадиційними для СУ уточнюючими словами: наприклад, «засадничий пакт» (РАСТ FONDAMENTAL) або «угода, що утворює суспільство» (CONTRAT DE SOCIETÉ); Руссо таким чином намагається підкреслити ті або інші смислові аспекти своїх термінів, що жодним чином не змінює їхнього головного значення. Термін «домовленість» має більш широкий спектр значень, і може вказувати на результат досягнення згоди партикулярними особами або партикулярними корпораціями або ж перетворюватися на синонім щойно розглянутих термінів. «Трактат» іноді вживається у значенні партикулярної домовленості між державами, іноді — як синонім «угоди» чи «пакту», рідко — у значенні наукової праці (напр. IV, розд. I, 7).


CORPS (тіло, корпорація)

Цей термін Руссо вживає для позначення усіх суспільних об’єднань, як часткових у межах суспільства, так і самих суспільств. Тілом може /227/ бути народ у цілому, тобто «політичне тіло» (CORPS POLITIQUE), утворене суспільною угодою, уряд (CORPS INTERMEDIAIRE), тіло-посередник між сувереном і підданими, утворене волею суверена, трибунат, співтовариства, що переслідують певні партикулярні інтереси, тощо. Тіло у такому розумінні є безпосередньою аналогією тіла живої істоти, зокрема людського. Воно передбачає специфічний спосіб життєдіяльності, а також узгоджену взаємодію частин, які Руссо називає «членами» (MEMBRES). Членами тіла, залежно від його масштабів і складності організації можуть бути як окремі індивіди, так і інші тіла.


MACHINE (машина)

Цей досить поширений у французькій філософії XVII — XVIII ст. термін може розглядатися в СУ як конкретизація терміну «тіло».


PEUPLE, PUBLIC <іменник>, CORPS DU PEUPLE, NATION

Обидва перших терміни передаються у даному перекладі словом «народ», третій — «тіло народу», «корпорація народу»; останній термін перекладається іноді як «народ», іноді як «нація». Слід зауважити, що усі чотири терміни Руссо є майже синонімічними. Суто етнічний смисл цих термінів є для автора СУ вторинним, на перший план він висуває аспект політичний. Народ утворюється внаслідок укладання певною групою людей суспільної угоди і створення засадничих законів; лише на підставі таких первісних законів починають формуватися нрави і традиції народу, які можуть у майбутньому суперечити новітнім формам, яких набуватиме законодавство. Коли народ втрачає суверенну владу, а, отже, й можливість встановлювати закони, він втрачає якість, яка робить цого народом. Відтак, народ є носієм «суверенітету». Наприклад, про римський народ Руссо говорить перш за все як про громадян Римської держави, які за своїм етнічним походженням могли бути альбанами,  сабінами чи іноземцями (IV, розд. IV, 5). Тобто, «народ» в СУ перш за все розглядається як політичне тіло, сукупність індивидів, що мають право брати участь у політичному житті. Якщо не увесь народ, на думку Руссо, а лише якась його частина, нехай навіть переважна, бере участь у державному управлінні, то саме ця частина й становить справжній народ (IV, розд. III, 6). Специфічним для цього терміну є те, що він вказує перш за все на індивідів, поєднаних суспільною угодою, а не на саму форму їхнього поєднання (I, розд. VI, 10). Проте дуже часто «народ» (тобто усі чотири французькі відповідники цього слова) в СУ тотожний «політичному тілові», «громадянській спільноті», «державі», «суверенові». Проте іноді «народом» Руссо може називати різні «часткові суспільства» у державі, наприклад, у фрагменті Про шлюб протестантів він говорить про «народ протестантів», який зазнає утисків у Французькому королівстві. «Народом» Руссо може називати також населення деяких міст, країн тощо (див., напр., IV, розд. I, 3), або ж простонароддя, підданих деспотичних держав на відміну від вельмож, «нещасний народ». /228/


SOCIAL, PUBLIC <прикметник, у жін. роді PUBLIQUE>

Обидва ці терміни у більшості випадків перекладаються словом «суспільний». Таке рішення зумовлене майже цілковитою подібністю термінів SOCIÉTÉ (суспільство, співтовариство) і PUBLIC (народ) в лексиконі Руссо: обидва вони частіше за все є синонімами «політичного тіла». Іноді другий з цих термінів, коли він позначає «відкритий», «прилюдний», доводиться перекладати як «публічний». Словосполучення DELIBERATION PUBLIQUE, тобто букв. «рішення народу» (а отже — усіх громадян, які утворюють народ), перекладається як «громадське рішення». DROIT PUBLIC, тобто, за смислом, «право, що покладає засади народу», перекладається традиційно усталеним терміном «державне право» (тлумачення терміну «держава» див. нижче).


CITÉ (громадянська спільнота), PERSONNE PUBLIQUE (суспільна особа), REPUBLIQUE (республіка)

Ці синонімічні терміни (I, розд. VI, 10) вказують саме на ту форму, якої набуває об’єднання укладачів суспільної угоди і, у цьому смислі, вони доповнюють термін «народ»; у різних контекстах, вони можуть поставати як синоніми усіх термінів, синонімічних «народові». Отже, «республіка» це політичне тіло, усе життя якого регулюється усенародно прийнятими законами. Слід зазначити, що у СУ поширеним еквівалентом другого з зазначених термінів є ÊTRE MORAL, моральна істота, слово «моральна» означає тут «та, яка існує доти, доки існує переконаність людей у її існуванні», тобто не фізична, не об’єктивна, а пов’язана виключно з свідомістю (приблизно у такому ж смислі Декарт говорив про «моральну впевненість», тобто впевненість, яка грунтується не на переконливих аргументах, а на звичці сприймати щось як реальне див. Міркування про метод, част. IV). Третій з цих термінів іноді замінюється своїм буквальним французьким перекладом CAUSE PUBLIQUE (народна справа, але також і громадянська спільнота, держава). Хоча «республікою» Руссо вважав будь який державний устрій (навіть монархічний), що грунтується на законах, усе ж іноді цей термін вживається й у більш вузькому значенні «демократії» і протиставляється монархічному способові урядування.


SOUVERAINE (суверен), ÉTAT (держава)

«Сувереном», за Руссо, називається політичне тіло (народ) у момент здійснення ним функцій законодавчої влади, тобто у момент активної дії (I, розд. VI, 10); притаманне йому право видавати закони Руссо називає «суверенітетом» або «верховною владою» (SOUVERAINETÉ). «Державою» називається політичне тіло, розглянуте у якості пасивного, тобто як сукупність підданих, що керуються законами, і відповідна форма їхнього поєднання, встановлена сувереном (уряд, трибунат, право, тощо). Отже, потрібно наголосити, що «держава» Руссо відмінна від держави у сучасному її смислі, бо не означає лише владних структур як таких. Показово, що навіть таке широке розуміння «держави», вельми /229/ наближене до поняття батьківщина, усе ж не є, за Руссо, предметом любові громадян; громадяни повинні служити державі, любити ж — закони, які в ній існують (IV, розд. VIII, 18).

Відтак, сучасний читач повинен зважити на автентичний смисл Руссо: стан «держави» визначається не стільки сукупністю інституцій, що здійснюють владу, скільки діями активних громадян у той момент, коли вони підкоряються власним спільним рішенням. Інституції — це лише оформлення їхньої активної волі, а тому є значною мірою «суб’єктивними» утвореннями, якщо під «суб’єктом» розуміти суверена. В сучасному слововжитку цей смисл значною мірою стерто і «держава» нині розуміється перш за все як «апарат». Руссо ж, фактично ціною релятивізації інституцій, наполягає на живому їх зв’язку з громадянською активністю, яка власне їх породжує, і без якої вони ніколи не перетворяться на «державу». Ця первинність громадянина як генетичного начала «держави» різко протистоїть етатистським ідеологіям., котрі абсолютизують інституційний момент. За Руссо ж, легітимним буде який завгодно тип інституцій, оскільки він — лише історично обмежена форма організації активних громадян.

Таким чином, згідно думки автора СУ, будь-які «сучасні» форми інституалізації державного життя слід вважати лише результатом міжгромадянського порозуміння, а, відтак, історично відносними. Побудувати «державу» означає для Руссо, перж аа все, виховати громадян, тобто суспільно активних індивідів. Інституційний аспект на цьому тлі має другорядне значення.

Існує безпосередня аналогія між CITÉ та індивідом: індивід постає як громадянин, коли бере участь у прийнятті законів, і як підданий, коли їх виконує; громадянська ж спільнота постає як «суверен», коли збирається разом для здійснення законотворчої діяльності, і як «держава», коли регулюється раніше прийнятими законами. Коли «суверен» набуває реального існування під час народних зборів, діяльність будь-якої іншої влади, на думку Руссо, повинна призупинятися, тобто громадянська спільнота цілковито трансформується, коли переходить від актуального стану «держави» до актуального стану «суверена».


VOLONTÉ GÉNÉRAL (загальна воля), VOLONTÉ PARTICULIER (партикулярна воля), PARTICULIER (приватна особа)

«Загальною волею» Руссо називає присуди суверена, тобто зборів усіх громадян, які стосуються життєдіяльності народу в цілому. Головною ознакою загальної волі є не більшість голосів, поданих на користь того чи іншого рішення, а участь якомога більшої кількості громадян (в ідеалі усіх без винятку) у голосуванні; при цьому кожен громадянин повинен голосувати виключно на власний розсуд, не консультуючись з іншими і не обстоюючи інтересів якогось з часткових суспільств, що утворилися у межах політичного тіла. «Загальна воля», однак, не є для Руссо спонтанним, випадковим результатом голосування; це перш за все інтерес, який є інтересом збереження політичного тіла, громадян-/230/ської спільноти. А оскільки ця спільнота утворюється й існує лише тому, що громадяни бачать користь у виконанні законів (які ними ж встановлюються) і тому охоче їх виконують, то інтерес збереження тіла полягає у прийнятті законів, які задовольняють принаймні переважну більшість. Якщо більшість висловилася, а меншість — зваживши на те, що існування суспільства для неї вигідніше, аніж природний стан, — погодилася з цим присудом, то рішення стає не просто результатом механічної комбінації індивідуальних волевиявів, а інтенцією системи як цілого, «законом» (LOI). Pycco розробляє також низку умов, без яких народ не може виголошувати загальну волю (див., напр., II, розд. III, 1 — 4 & IV, 6-9, ін.).

Право прийняття законів суверен не може нікому передати, оскільки у разі його передання якомусь партикулярному об’єднанню або окремому індивідові неминуче порушилася б загальність волі. Присуди особливої, партикулярної волі, тобто волі часткового тіла (наприклад, уряду) або окремої людини (наприклад, монарха), не можуть бути законами і отримують назву «декретів» (DECRETS); «декретами» є також присуди загальнонародних зборів з часткових питань, предмети яких є індивідуальними чи корпоративними, позбавленими того рівня загальності, котрий є співвимірним з рівнем народу в цілому. Декрети мають чинність лише у законодавчо визначених межах. Присуди індивідуальної волі, за Руссо, повинні узгоджуватися з законами і декретами. Лише узгодженість індивідуального, корпоративного і загального інтересів гарантує збереження політичного тіла, держави, яка гарантує свободу і добробут своїх членів (IV, розд. II, 8).«Загальну волю», за Руссо, слід відрізняти від «волі усіх» (VOLONTÉ DE TOUS); іноді «воля усіх» може відрізнятися від «загальної волі», наприклад, у випадках, коли суспільство розподілене на декілька корпорацій, через що у голосуванні перемагає партикулярний інтерес якоїсь однієї з них, а не народу у цілому (IV, розд. I, 4)


CONSTITUTION (конституція)

Цей термін Руссо є продовженням аналогії людське тіло — політичне тіло.

«Конституцію» слід розуміти не як формальний документ, у якому зібрані усі засадничі закони держави, а як наочну, тілесну будову останньої, «устрій»; «конституція» політичного тіла, таким чином, —  повний аналог конституції тіла людського (в Женевському Рукописі Руссо веде мову про конституцію уряду, тобто — про його устрій). Проте одночасно виникає і другий смисл цього терміну, більш наближений до сучасного. Оскільки устрій держави визначається засадничими законами, то «конституцію» цілком виправдано розглядати як їхню сукупність, хоча, повторюю, про формальну збірку законів або про один основний закон в СУ не йдеться; «конституцію» радше слід розглядати як увесь корпус засадничих законів, наочно втілений в установліннях, як своєрідну «тілесність» законів. /231/


POLICE (політія), POLICÉ (цивілізований)

Перший термін можна вважати синонімом «громадянської спільноти» у пасивному її значенні, тобто — «держави». Латинське слово civi tas, від якого походить французьке CITÉ, відповідає давньогрецькому «політія», від якого й утворено французьке POLICE. Однак, навряд чи виправдано просто перекласти цей термін словами «держава», «державний устрій», оскільки Руссо, вдаючись до античних асоціацій, натякає на специфічний державний устрій, за якого сувереном є народ, а життя регулюється демократично встановленими законами. Саме задля збереження цих античних мотивів зазначений термін перекладається як «політія» (за смислом він практично не відрізняється від «республіки»). Слід зазначити, що у 1.II, розд. V, 4 цей термін має дуже вузьке значення і перекладається як поліція.  — Термін POLICE, похідний від POLICE, має ту специфіку, що вказує не лише на прилученість до життя за умов певного державного устрою, але й на причетність до розвинених форм культури, відмінних від природного стану чи варварства. В сучасному лексиконі такому поєднанню політичних і загальнокультурних мотивів найкращим чином відповідає слово «цивілізація». Переклад зазначеного терміну словом «цивілізований», як на мене, тим більш виправданий, що «цивілізація» походить від того ж таки латинського civitas, аналогічного, як вже зазначалося, «політії»; вкрай рідко в СУ Руссо вживає термін CIVILISE (цивілізований)  — див. 1. I, розд. V, 11.


GOUVERNEMENT (уряд, урядування)

Цей термін в залежності від контексту перекладається як «уряд», або ж як «урядування». У першому випадку йдеться здебільного про конкретний орган виконавчої влади (наприклад, уряд тієї чи іншої країни або ж особливий підрозділ у межах державної системи як такої), у другому — про загальний тип здійснення виконавчої влади. Іноді ці два аспекти майже неможливо розрізнити, оскільки, наприклад, словосполучення «демократичний уряд» цілком виправдано може вживатися у значенні «демократичне урядування». Проте, коли у III, розд. I, 5 — 7 Руссо визначає GOUVERNEMENT і як тіло-посередник між підданими і сувереном, і як загальну функцію політичного тіла, яка полягає у здійсненні законодавчої влади, то цілком зрозуміло, що у другому випадку цей термін слід перекладати як «урядування».


PRINCE (принцепс)

Розглядуючи уряд як корпорацію чи окрему людину, що безпосередньо здійснює виконавчу владу (III, розд. I, 6 — 7), Руссо називає його також «принцепсом» або «магістратом» (MAGISTRAT). Таким чином, «уряд» у значенні «найвищої адміністрації» (SUPREME ADMINISTRATION) так само співвідноситься з «принцепсом», як суверен — з державою (див. вище). «Магістратами» Руссо називає також і окремих членів уряду. Має смисл спинитися на обгрунтуванні перекладу терміну PRINCE. Ті варіанти, які пропонуються українськими словниками, зокрема /232/ Французько-українським (уклад.О. О. Андрієвська і Л. А. Яворська, Париж, PIUF, 1994) — — государ, володар, князь, принц — не можуть бути придатними для перекладу зазначеного терміну. Автор СУ не має на увалі ані шляхетних титулів, ані «володаря» (див. нижче MAITRE). Слово «государ», запозичене з російської мови, мимоволі вказує на «государство», а, відтак, на особу, яка, принаймні, стоїть на чолі держави і символізує її. Таке значення цього терміну цілком природньо випливає з слововжитку самодержавної монархії і вже в часи Руссо було найпоширенішим, але воно відверто суперечить тим принципам, які становлять підгрунтя СУ. PRINCE Руссо — це колективний орган (за демократії або аристократії) чи індивід (за монархії), на якого законами покладено відповідальність за здійснення виконавчої влади. Тобто, йдеться про членів політичного тіла, громадян, які, з певних причин, отримали повноваження магістратів (навіть король, за Руссо, теж є магістратом). Під час загальнонародних зборів ці громадяни повинні мати такий самий законодавчий голос, як і усі інші; відтак, йдеться про перших серед рівних, про тих, кому довірено важливі функції, і кого, за потреби, можна легко усунути від виконання цих функцій. Для передачі такого смислу, як на мене, найбільш зручним є термін «принцепс» (від лат. princeps  — найперший, найкращий, найвизначніший — власне й походить французьке PRINCE). Головним мотивом такого вибору є те, що, за республіканських часів, «принцепсом» у Римі називали найповажнішого з сенаторів, який першим мав висловлюватися під час обговорень; лише за часів імперії це слово набуло смислу, який виправдано передавати словом «государ». Отже, обставини, що вплинули на мій переклад, якнайкраще відповідають і республіканським інтенціям Руссо, і його шанобливому ставленню до античності. До речі, Руссо й сам згадує в СУ про prince du sénat (IV, розд. IV, 31). В тексті СУ є декілька місць, де PRINCE безумовно вжито у загальнопоширеному значенні «монарх» (напр., I, 2; розд. VI, 9 прим.; II, розд. VII, 2 тощо); у цих випадках його перекладено як «повелитель».


MAÎTRE (володар, пан, господар), CHEF (провідник)

Між цими термінами, що позначають відношення зверхності, є суттєва різниця: перший має стосунок до усіх форм партикулярної залежності, вказуючи, зокрема, на того, хто має владу над рабом чи підкореним народом, другий — здебільшого просто на тих, хто обіймає високі посади за умов законного урядування. Інколи, правда, Руссо змішує ці значення; при цьому він частіше називає «володаря» «провідником», з чого можна зробити висновок про більш загальний для автора СУ характер другого терміну. /233/









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.