[Жан-Жак Руссо. Про суспільну угоду, або принципи політичного права. — К., 2001. — С. 276-285.]

Попередня     Головна     Наступна





КОМПОЗИЦІЯ ТРАКТАТУ «ПРО СУСПІЛЬНУ УГОДУ»



Вступ

(складається з одного абз.) — Історія написання трактату.



КНИГА І

(1)-(2) — Визначення предмету дослідження.

(3) — Громадянин зобов’язаний вивчати сутність суспільних справ.



Розділ І. Предмет цієї першої книги

(1) — Суперечність між реальним рабством і природною людською свободою.

(2) — Суспільний стан грунтується на домовленостях, його не створюють ані насильство, ані природа.



Розділ II. Про найперші суспільства

(1) — Межі обопільних обов’язків батьків та дітей.

(2) — У сім’ї не зникає природна свобода.

(3) — Сім’я є найпершим прообразом політичного суспільства.

(4)-(7) — Гроцій і Гоббс про встановлення влади; критика їхніх поглядів.

(8)-(9) — Причиною виникнення рабства є насильство. У первісні часи рабства не існувало.



Розділ III. Про право найсильнішого

(1) — Проблематичність т.зв. «права найсильнішого».

(2)-(4) — Право не можна вивести з сили, покори може вимагати лише законна влада.



Розділ IV. Про рабство

(1) — Виключною підвалиною законної влади є домовленість.

(2) — Сумнівно, щоб людина чи народ могли відчужувати свою свободу.

(3) — Удавані переваги деспотизму.

(4)-(5) — Безглуздість угоди про добровільне рабство.

(6) — Відмова від свободи є відмовою від людської суєтності.

(7) — Чи справді війна є підгрунтям права рабовласництва

(8)-(11) — Стан війни не обгрунтовує права вбити переможеного.

(12) — Право завойовника грунтується лише на праві найсильнішого.

(13) — Полонений, перетворений на раба, нічим не зобов’язаний рабовласникові.

(14) — Словосполучення «право рабовласництва» є суперечливим. /277/



Розділ V. Про те, що завжди слід дошукуватися найпершої домовленості

(1) — З рабства не може виникнути інституцій суспільного стану.

(2) (3) — Існують первинні домовленості, на яких засновані народи.



Розділ VI. Про суспільний пакт

(1)-(3) — Уявна схема переходу від природного до громадянського стану.

(4) — Укладену суспільну угоду неможливо модифікувати.

(5)-(6) — Через участь у суспільній угоді кожен її учасник відчужує себе на користь спільноти. Це відчуження — — основа рівності і справедливості.

(7) — Суспільна угода виключає особисту залежність.

(8) — Формула суспільної угоди.

(9) — Утворення суспільного тіла на підставі суспільної угоди. Визначення основних понять.



Розділ VII. Про суверена

(1) — «Роздвоєння» індивіда за суспільного стану

(2) — Суспільна угода зобов’язує усіх громадян щодо суверена, але може бути скасованою самим сувереном.

(3) — Обов’язки суверена щодо суспільної угоди.

(4) — — Спільний інтерес учасників угоди.

(5) — Суверен не може діяти на шкоду своїм членам, вони не потребують гаранта щодо нього.

(6)-(7) — Піддані можуть діяти на шкоду суверенові.

(8) — Усі громадяни повинні ретельно дотримуватися усіх приписів загальної волі.



Розділ VIII. Про громадянський стан

(1) — Зміни в людині, спричинені суспільним станом.

(2) — Втрати і надбання учасників суспільної угоди.



Розділ ЇХ. Про володіння майном

(1) — Кожен учасник суспільної угоди визнав спільноту власником усього свого майна.

(2) — Право того, хто першим захопив, грунтується на праві власності.

(3) — Умови визнання права того, хто першим захопив.

(4) — Незаконе захоплення земель. Право власності не випливає з церемоній.

(5) — Право суверенітету є водночас особистим і майновим.

(6) — Спільнота не позбавляє своїх членів майна, а лише підтверджує їхнє право власності на нього.

(7) — Підпорядкування права приватної особи праву спільноти.

(8) — Суспільна угода забезпечує загальну рівність, але тільки за гарного урядування.





КНИГА II


Розділ І. Про те, що суверенітет невідчужуваний

(1) — Спільний інтерес — єдино законна основа керування суспільством. /278/

(2) — Суверена ніхто не здатен представляти, отже, він — невідчужуваний.

(3)-(4) — Народ, що підпорядковує себе комусь, перестає бути народом.



Розділ II. Про те, що суверенітет неподільний

(1) — Розрізнення акту суверенітету і акту магістратури.

(2) — Критика авторів, які розподіляють суверенітет щодо його об’єкту.

(3)-(5) — Нехтування точним поняттям суверенітету  — причина такого розподілу.



Розділ III. Чи може загальна воля помилятись

(1) — Загальна воля завжди прагне спільного блага, але не завжди обирає вірний шлях до нього.

(2) — Різниця між волею усіх і загальною волею.

(3)-(4) — Часткові суспільства перешкоджають виявленню загальної волі.



Розділ IV. Про межі влади суверена

(1 ) — Суверенітет як абсолютна примусова влада цілого над своїми членами.

(2) — Необхідність розрізнення співвідносних прав громадян і суверена.

(3) — Громадянин відчужує лише те, що є необхідним для загалу.

(4)-(5) — Основа абсолютної влади суверена щодо підданих — обопільність і однаковість їхніх обов’язків.

(6) — Загальна воля може бути спрямованою лише на загальний об’єкт.

(7) — Загальну волю визначає спільний інтерес.

(8) — Акт суверенітету є домовленістю між суспільним тілом і кожним з його членів, характерні риси цієї домовленості.

(9) — Абсолютність і обмеженість влади суверена.

(10) — Укладення суспільної угоди покращує життя людей.



Розділ V. Про право життя і смерті

(1)-(2) — Суверен має право наразити на небезпеку життя громадянина.

(3) — Законність смертної кари.

(4)-(5) — Ставлення держави до злочинця.

(6) — Часті страти свідчать про млявість уряду. Виключність смертної кари.

(7) — Право помилування застосовують рідко, воно поки не набуло визначеності.



Розділ VI. Про закон

(1)-(2) — Закон — єдина основа відносин між людьми за суспільного стану.

(3)-(5) — Закон є приписом загальної волі щодо народу в цілому.

(6)-(8) — Роз’яснення загальної природи законів.

(9) — Республікою є будь-яка держава, що керується законами.

(10) — Закони — лише умови суспільної асоціації. Суспільство потребує законодавця.



Розділ VII. Про законодавця

(1)-(4) — Вимоги до законодавця, надзвичайні якості, які він повинен мати.

(5)-(7) — Законодавець не може бути причетним до законодавчої влади.

(8)-(9) — Складність завдань, пов’язаних із створенням законодавства. /279/

(10)-(12) — Впроваджуючи мудрі закони, слід спиратися не лише на розум, але й на релігію.



Розділ VIII. Про народ

(1) — Законодавство повинно відповідати особливостям народу.

(2) — Лише молодий народ може підкоритися створеному для нього законодавству.

(3)-(4) — Неоднозначність криз в історії’ народів. Чи можна повернути свободу.

(5) — Шкідливість передчасного цивілізування народів. Про Петра I і Росію.



Розділ IX. Продовження

(1)-(2) — Для кожної держави існує максимум сили, якого не слід перевищувати. Держави не повинні бути надто великими.

(3) — Нерозв’язні проблеми багатонаціональних держав з великою територією.

(4) — Надто маленькі держави поглинаються великими.

(5) — Як визначити оптимальні розміри держави.

(6) — Доля держав, що відпочатку конституйовані для завоювань.



Розділ X. Продовження

(1) — Пропорція між чисельністю населення і територією держави визначає максимум сили народу.

(2) — Фактори, що впливають на цю пропорцію.

(3)-(4) — Для утворення держав слід обирати часи достатку і миру. Смути і тиранія.

(5) — Які риси притаманні народові, здатному створити законодавство.

(6) — Про острів Корсику.



Розділ XI. Про різні системи законодавства

(1) — Свобода і рівність дві головних мети усієї системи законодавства.

(2) — Що таке свобода і рівність.

(3) — Якщо нерівність неминуча, її слід принаймні регулювати.

(4) — У кожній країні свободу і рівність слід узгоджувати з місцевими особливостями.

(5) — Узгодження законів і природних стосунків —- запорука міцної конституції держави.



Розділ XII. Розподіл законів

(1)-(2) — Джерело політичних законів.

(3) — Джерело громадянських законів.

(4) — Джерело карних законів.

(5) — Нрави є важливою частиною законодавства.

(6) — Предметом цього твору є лише політичні закони.





КНИГА Ш


Розділ І

(1)-(2) — Тіло людське і тіло політичне: воля як аналог законодавчої влади, сила — виконавчої /280/

(3)-(4) — Відмінність законодавчої і виконавчої влад; необхідність особливого органу для здійснення вимог загальної волі у повсякденному керівництві державою.

(5) — Уряд є тілом-посередником між підданими і суверенітетом.

(6) — Принцепс і магістрати. Надаючи виконавчу владу членам уряду народ не втрачає суверенітету.

(7) — Урядування є легітимним здійсненням виконавчої влади.

(8) — Арифметична аналогія. Уряд як середнє пропорційне між сувереном і державою.

(9) — Мінливість форми уряду, її залежність від «значень» інших членів пропорції.

(10)-(13) — Залежність сили уряду від кількості громадян як приклад такої пропорції.

(14) — Могутність уряду повинна врівноважуватися силою суверена.

(15) — Висновок з арифметичної аналогії: універсальної форми уряду не існує.

(16) — Обмеженість арифметичної аналогії, неможливість точного обчислення моральних якостей.

(17)-(18) — Уряд є моральною особою, зменшеною копією політичного тіла народу.

(19) — Наслідки можливих співвідношень між волею суверена і волею принцепса.

(20)-(22) — Автономність і підпорядкованість урядового тіла. Зміни, яких зазнає держава, вимагають відповідних змін уряду.



Розділ II. Про принцип, що конституює різні форми уряду

(1)-(4) — Розрізнення принцепса і уряду (за аналогією держава — суверен). Сукупна сила народу і сила уряду.

(5) — Три волі, притаманних кожному з членів уряду.

(6)-(7) — Співвідношення цих трьох воль за досконалого законодавства і у природному стані.

(8)-(12) — Залежність реальної і відносної сили уряду від кількості урядовців. Різниця у становищі магістрата щодо уряду і громадянина щодо суверена.

(13) — Альтернатива відносної сили і самовідповідності уряду; роль законодавства у її подоланні.



Розділ III. Розрізнення урядувань

(1)-(4) — Розрізнення демократії, аристократії та монархії.

(5)-(6) — Про підстави для виникнення змішаних форм урядування. (7)-(8) — Абсолютно найкращої форми урядування не існує. Залежність форм урядування від розмірів території держави.



Розділ IV. Про демократію

(1)-(2) — Шкідливість поєднання законодавчої і виконавчої влади в одних руках.

(3) — Запровадити справжню демократію неможливо, вона несумісна з спеціалізацією урядових органів.

(4) — Залежність сили урядового органу від кількості його членів.

(5)-(7) — Умови існування демократії; чеснота як основа республіки. Демократія нерозривно пов’язана з громадянськими війнами і заколотами.

(8) — Справжня демократія — не для людського суспільства. /281/



Розділ V. Про аристократію

(1) — Загальна воля суверена як основа політики уряду щодо народу.

(2)-(4) — Три історичних різновиди аристократії.

(5)-(7) — Переваги аристократичного урядування.

(8)-(10) — Порівняння демократії і аристократії, їхні специфічні чесноти, майнова нерівність за аристократії.



Розділ VI. Про монархію

(1) — За монархії принцепс є не фізичною, а моральною особою.

(2)-(3) — — Фізична особа принцепса як запорука єдності урядової і загальної волі. Монархічний уряд має найпотужнішу конституцію.

(4)-(5) — Головна вада монархії: надмірне посилення партикулярної волі однієї особи.

(6)-(7) — Монархія виправдана лише у великих державах; але ними складно урядувати, понад те — одноосібним чином.

(8)-(9) — Перевага демокоратії — у можливості обирати провідників.

(10) — Територія монархічної держави повинна залежати від здатностей повелителя.

(11)-(12) — За монархії неможливо знайти вдалий спосіб наступництва.

(13) — Королі не мають змоги навчитися гарно урядувати.

(14) — Несталість королівського уряду.

(15)-(16) — Кожен монарх має бути виключною людиною, а такі народжуються рідко.

(17) — Слабкість теоретичного виправдання недоліків монархічного урядування.



Розділ VII. Про змішані форми урядування

(1)-(2) — Усі уряди, що реально існують, є змішаними. Можливі співвідношення між більшістю і меншістю в уряді.

(3)-(4) — Коли є доречним простий уряд, а коли — змішаний.

(5)- (6) — Розділення простого уряду як засіб його оптимізації.



Розділ VIII. Про те, що жодна форма урядування не прийнятна для всіх країн

(1)-(3) — Через природні умови країни мешкання, не кожен народ здатен до свободи.

(4) — Податки, сплачені народом, повинні служити самому ж народові.

(5) — Відповідність між формами урядування і багатством держав.

(6) — У чому полягає різниця між вільною і монархічною державою.

(7) Ступені продуктивності праці й відповідні до них форми урядування.

(8) — Гарна політія можлива лише у поміркованому кліматі.

(9)-(15) — Порівняння життєвих умов теплих і холодних країн. Який клімат і яка щіліність населення відповідають деспотизмові.



Розділ IX. Про ознаки гарного урядування

(1)-(2) — Не існує гарного урядування для всіх часів і народів, але існує ознака для розрізнення гарних і поганих урядів.

(3) — Щодо цієї ознаки точиться багато дискусій.

(4) — У дійсності нею є зростання кількості населення. Якщо у державі громадянська війна, а населення зростає, то уряд є гарним. /282/



Розділ X. Про урядові зловживання і про схильність уряду до дегенерації

(1) — Вроджений чинник загибелі усіх політичних  тіл — схильність уряду до узурпації суверенітету.

(2)-(3) — Два шляхи дегенерації уряду: його ущільнення або розпад держави.

(4)-(7) — Два шляхи розпаду політичних тіл: узурпація урядом влади суверена і узурпація окремими членами уряду сукупної урядової влади.

(8)-(10) — Олігархія, охлократія і тиранія. Різниця між тираном і деспотом.



Розділ XI. Про смерть політичного тіла

(1)-(2) — Урядове тіло неодмінно має загинути, але його життя можна зробити тривалішим

(3)-(5) — Законодавчаа влада — серце політичного тіла. За гарної політії закони щодень посилюються. Якщо послаблюються — держава на межі загибелі.



Розділ XII. Як підтримує себе суверенна влада

(1)-(2) — Суверен набуває видимого існування під час народних зібрань. Чи можливі вони нині?

(3)-(4) — Приклад давнього Риму дає у цьому пересвідчитись.

(5) — Загальні збори народу відпочатково притаманні переважній більшості давніх націй.



Розділ XIII. Продовження

(1)-(2) — Загальні збори народу можуть скликатися тільки відповідно уповноваженими магістратами.

(3) — Частота скликання загальних зборів залежить від особливостей держави.

(4)-(7) — Держава повинна або складатися з одного-єдиного міста або не призначати столиці.

(8) — Сила держави полягає не в розмірах території, а у рівномірній її залюдненості та добробуті громадян.



Розділ XIV. Продовження

(1)-(3) — Під час загальнонародних зборів повноваження виконавчої влади призупиняються. Тому урядовці усіляко заважатимуть їх скликанню.



Розділ XV. Про депутатів або представників

(1)-(2) — Громадянин повинен особисто служити державі. Обмежуватись сила тою податків означає перетворюватися на раба.

(3) — Бажання чи небажання громадян брати уяасть у народних зборах є показником ефективності урядування.

(4) — Інститут депутатів виникає тоді, коли держава переживає кризу.

(5) — Загальну волю може виголосити лише народ у цілому. Критика парламентаризму.

(6)-(7) — Ідея представників успадкована від феодального урядування. У вільних державах вона була б абсурдною.

(8) — Народ може бути представленим стосовно виконавчої влади. /283/

(9)-(10) — Народна свобода греків  грунтувалася на сприятливому кліматі та праці рабів. Сучасні народи не мають ані рабів, ані свободи.

(11)-(12) — Обравши представників, народ перестає бути народом.



Розділ XVI. Про те, що встановлення форми урядування не є угодою

(1) — Необхідність роз’єднання законодавчої і виконавчої влади.

(2) — Рівність серед громадян передбачає існування уряду.

(3)-(7) — Чому встановлення уряду — не угода між народом і провідниками.



Розділ XVII. Про встановлення уряду

(1)-(3) — Встановлення уряду вимагає здійснення як законодавчих, так і урядових актів.

(4)-(6) — Як урядовий акт може бути здійснено до виникнення уряду.

(7) — Демократичний уряд може бути встановлено простим актом загальної волі.



Розділ XVIII. Засоби запобігання узурпації влади

(1)-(2) — Будь-який уряд є тимчасовою формою, встановленою сувереном.

(3) — Необхідіність збереження влади кожного уряду, що існує, є політичною максимою, а не постулатом права.

(4) — Існує велика загроза узурпації сувереном урядової влади.

(5)-(7) — Періодичні народні збори — засіб її відвернення.

(8) — Не існує жодного засадничого закону, якого не міг би скасувати суверен.






КНИГА IV


Розділ І. Про те, що загальна воля є непорушною

(1) — Там, де панує загальна воля, непотрібні політичні тонкощі.

(2) — Панування загальної волі потребує небагатьох законів.

(3)-(5) — Сучасні держави погано улаштовані. Посилення партикулярних інтересів є ознакою занепаду держави.

(6) — Загальна воля не може зникнути, але від її вимог можна ухилитись.

(7) — Необхідність законодавчо оформити повсякчасність звертання до загальної волі.



Розділ II. Про голосування

(1)-(2) — Одностайність є ознакою загальної волі, чвари і розподіли — ознакою посилення партикулярних інтересів.

(3)-(4) — Відсутність свободи також породжує одностайність.

(5)-(6) — Одностайність і суспільний пакт; незгода з суспільним пактом.

(7)- (8) — Правильна постановка питання про перевагу більшості над меншістю.

(9)-(11) — Загальна воля і воля більшості. Пропорційне визначення дійсної більшості та принципи його упорядкування.



Розділ III. Про вибори

(1)-(2) — Два способи призначення на посади: жеребкування і вибори. /284/

(3)-(7) — Жеребкування більш притаманне демократії, вибори — аристократії.

(8) — Слід використовувати обидва способи.

(9) — Монархія не потребує жодного з цих способів.

(10) — Необхідність звертання до давньоримської історії.



Розділ IV. Про римські коміції

(1) — Бракує пам’яток найдавніших часів римської історії.

(2) — Метод висвітлення давньоримського устрою.

(3)-(4) — Інституції Ромула.

(5)-(23) — Інституції Сервія Туллія.

(24)-(26) — Аналіз розподілу за куріями.

(27)-(30) — Аналіз розподілу за центуріями

(31) — Аналіз трибутних коміцій.

(32)-(33) — Особливі завдання, що стояли перед кожним з цих різновидів зібрань.

(34)-(36) — Спосіб підрахунку голосів.

(37) — Навіть у часи занепаду Римської республіки стародавні інституції зберігали свою дієвість.



Розділ V. Про трибунат

(1)-(2) — Функцій трибунату як інституту-посередника.

(3) — Особливості трибунату.

(4)-(5) — Небезпечність і корисність трибунату.

(6) — Трибунат завжди послаблюється через збільшення кількості його членів.

(7)-(8) — Засіб, що дозволяє запобігти зловживанням з боку трибунів.



Розділ VI. Про диктатуру

(1)-(2) — Створюючи політичні інституції, слід передбачити можливість призупинення їхньої дії.

(3) — Іноді обставини вимагають посилення влади уряду.

(4)-(6) — Два способи посилення урядової влади за надзвичайних обставин.

(7)-(9) — Диктатура у перші часи Римської республіки.

(10)-(12) — Диктатура у останні часи Римської республіки.

(13) — Умови, яким повинна відповідати діяльність диктатора.



Розділ VII. Про цензуру

(1)-(2) — Функції цензури: виголошення суспільної опінії щодо конкретних випадків.

(3) — Виправлення опіній — шлях до очищення нравів.

(4) — Нрави народу залежать від законондавства.

(5)-(6) — Цензура здатна підтримати строгість нравів, а не відродити їх.

(7) — Опінія не піддається присилуванню.

(8) — Приклади функціонування цензури у стародавніх народів.



Розділ VIII. Про громадянську релігію

(1)-(3) — За часів язичнництва, боги були уособленням суверенітету народів.

(4)-(7) — Язичницькі боги ототожнювались з законами, тому серед язичників не було суто релігійних війн.

(8)-(10) — Християнська релігія відокремила духовну владу від світської. /285/

(11)-(12) Ця роз’єднаність притаманна усім сучасним народам, а християнам найбільше.

(13) — Гоббсова ідея поєднання двох влад та її недостатність.

(14) — Критика поглядів Бейля і Варбуртона.

(15) — Релігія людини і релігія громадянина.

(16) — Релігії священника.

(17) — Недосконалість релігії священника.

(18)-(19) — Переваги і недоліки релігії громадянина.

(20)- (21) — Переваги і недоліки релігії людини.

(22)-(30) — Критика ідеї «християнської республіки».

(31) — Коли суверенові належить втручатись в релігійні питання.

(32) — Громадянське сповідання віри.

(33) — Позитивні й негативні догмати громадянського сповідання віри.

(34)-(35) — Засудження релігійної нетерпимості та її суспільних наслідків.



Розділ IX. Прикінцеве слово

(складається з одного абз.) — Перспективи досліджень, що продовжували б проблематику трактату.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.