Попередня     Головна     Наступна





ДО ЧИТАЧІВ



Історія української літературної мови — це таїна за сімома печатками. Вона викладена і в підручнику П.П. Плюща «Історія української літературної мови» (1971 р.), і в двотомному академічному виданні (т. 1, 1958 р.; т. 2, 1961 р.) за ред. акад. І.К. Білодіда, і в книзі Г. Чапленка «Українська літературна мова, її виникнення й розвиток» (т. 1, 1955 р.; т. 2, вин. 1, 1962 р.), перевиданій 1970 р. під назвою «Історія нової української літературної мови» (Нью-Йорк, 1970 р.). Остання праця містить дуже багатий старанно зібраний матеріал; з висновками автора, оминаючи деталі, можна погоджуватися. Але ж тут розглянуто лише період від середини XVIII ст. і до 30-х рр. XX ст. включно. Автор подає розвиток української літературної мови на широкому тлі історичних подій і суспільної мовно-культурної ситуації за кожного конкретного часу. Підручник П.П. Плюща «Історія української літературної мови» надто заідеологізований. У вступі поряд з загальними питаннями розвитку української літературної мови з’ясовується роль російської літературної мови в історії світової культури. Початок виникнення української мови відноситься до XIV ст., не розкриваються причини занепаду староукраїнської літературної мови, не висвітлюються особливості мовотворчості письменників підрадянського періоду. Двотомна «Історія української літературної мови» за ред. І.К. Білодіда хронологічно охоплює майже всі етапи розвитку української літературної мови — від Київської Русі (ця мова згідно з тодішньою термінологією зветься не українською, а давньоруською) і до початку 50-х рр. XX ст. Так званий «дореволюційний» період розвитку висвітлюється в першому томі; другий том повністю присвячений радянському періодові; він досить повний, хоча у ньому свідомо оминаються ті творчі особистості, які були по-садистськи вилучені радянською владою з процесів творення. /4/

Пропонований підручник — не теоретичне дослідження; правда, деякі історико-культурні моменти викладаються з нових позицій. Це, зокрема, трактування старослов’янської мови в Київській Русі як функціонально української, хоч і відмінної від неї структурно. Не схожий на традиційний, започаткований ще в XIX ст., погляд на причини занепаду староукраїнської літературної мови у XVIII ст.: складаючись з тих же різнорідних елементів, що й російська літературна мова (церковнослов’янське джерело, народне, запозичення), староукраїнська літературна мова мала всі можливості задовольняти потреби українського суспільства і в нових умовах його розвитку, коли б не намагання української інтелектуальної еліти зблизити або й злити староукраїнську мову з церковнослов’янською, тобто замінити століттями вироблюване знаряддя літературного спілкування штучною слов’яноруською сумішшю; значно ширший, ніж у дотеперішній літературі, погляд на джерела мови Т.Г. Шевченка і на особливості художньої організації його мови. І, звичайно ж, інакше висвітлюється історія української літературної мови 20—80-х рр. XX ст. Це складний для об’єктивного вивчення період: він багатий творчими напрямками, кожен з яких має лексичні відмінності; щедрий він і на імена, багато з яких виявилися в умовах тоталітарного режиму під забороною; естетична цінність різних жанрів і напрямів має в цей час хвилеподібний характер — піднесення змінюється падінням, падіння — піднесенням і т. д. Як поєднати хронологічне висвітлення цього періоду з жанрово-тематичним? Коли б це був не розділ у підручнику, а окрема монографія, присвячена розглядові мови підрадянського періоду, варто було б, очевидно, розглянути її особливості за періодами (двадцяті роки, тридцяті роки, період війни, шістдесяті-сімдесяті роки, вісімдесяті роки) і в межах кожного періоду за жанрами (поезія, проза, драматургія), а в рамках жанру — за напрямами: громадянський, ліричний, побутовий, історичний, фантастико-футуристичний та ін. Але в підручнику, де історія української літературної мови викладається від витоків до сьогодні, причому в межах щонайменше столітніх періодів мовні особливості розглядаються за жанрами, мабуть, слід би було зберегти цей принцип і при розгляді особливостей мови в 20—80-ті рр. XX ст.

Отже, жанр підручника визначає певні змістові і структурні особливості: не оминаючи складних і дискусійних питань, стосовних /5/ історії української літературної мови, вона все ж насамперед має відповідати провідному завданню: подати систематичний опис функціонального використання української і церковнослов’янської мов у їх взаємодії для потреб української культури й освіти.

Підручник супроводжують покажчик імен, списки джерел і рекомендованої літератури. Імена в покажчику наводяться в такому вигляді, як у тексті: це може бути тільки прізвище, прізвище й ініціали, прізвище й ім’я та по батькові. У всіх випадках, коли власне ім’я зустрічається багато разів, наводиться його найповніший варіант.













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.