Феномен українського козацтва, незважаючи на можливість певних аналогій з подібними військовими організаціями тогочасної Європи — донськими козаками в межах Московської держави, сербськими гайдуками і т.п., є унікальним. І ця унікальність визначається тією соціально-політичною роллю, яку відіграв в історії цей витвір глибинних захисних сил українського народу в, здавалося б, катастрофічній ситуації соціального і духовного розколу нації, зради політичної еліти князівсько-боярського походження, саме козацтво виступило виразником і захисником державницьких інтересів народу.
Питання походження і соціальних витоків козацтва до цього часу залишається не до кінця з’ясованим. Представники радянської історичної школи, спираючись на ідеї істориків народницького напрямку акцентували увагу на демократизмі козацької організації та шукали її витоки у напіввійськових-напіввиробничих об’єднаннях селян-втікачів від панщини, дрібних міщан та різного роду військових авантюристів українсько-татарського порубіжжя. Їх опоненти апелюють до того факту, що в козацьких політичних документах та літописах постійно підкреслювалось походження цієї групи українського народу від дружинно-боярської верстви Київської Русі та від удільних князів Литовської Русі. Козацькі літописці постійно підкреслювали, що першими гетьманами козацтва були князі Дмитро Байда Вишневецький, Предслав Лянцкоронський, Євстафій Ружинський і т.п.
У цьому давньому історичному спорі істина лежить між крайніми точками зору: формували козацькі загони для охорони кордонів з Диким Полем представники місцевої адміністрації і зараховували до них всіх бажаючих, мало звертаючи увагу на їх походження і минуле, а втікачі від панщини та різні військові авантюрники були зовсім непроти прилучитись до організованої військової сили, що могла надати їм не лише притулок, а й захист від переслідувань. Саме цей факт, на нашу думку, і зумовлює наявність в подальшому в козацтві двох домінуючих течій — так званої "демократичної" і "старшинсько-аристократичної", боротьба між якими часом була більш запеклою ніж із ворогами козацтва та українського народу.
Варто також звернути увагу на те, що осередок козацтва — Запорізька Січ, носив виразні ознаки організації за прикладом європейських військово-чернечих орденів з усіма основними атрибутами — клятви безкомпромісної боротьби "за віру", недопущення на Січ жінок і т.п. Та й самі козаки, на кшталт європейського рицарства, підкреслено іменували себе в спілкуванні з європейськими можновладцями "лицарями".
Значну роль у формуванні образу козацтва як українського рицарського стану зіграв Й. Верещинський (помер 1598 чи 1599 року), українець за походженням, римо-католицький священик у Холмі, київський біскуп з 1589 року, автор цілого ряду політичних, полемічних, моралізаторських та поетичних творів. "Саме він підхопив ідею С. Оріховського, до речі теж римо-католика, про рицарську школу в Україні-Русі, видавши в 1592 році книжку "Дорога певна до найшвидшого і найнадійнішого осадження в руському краї пустельних земель рицарства королівства Польського", книжка вийшла в Кракові, і "Оголошення про фундування рицарської школи для синів коронних в Україні, подібно до уставу мальтійських хрестоносців" (Краків, 1594)" [316, с. 382-383].
Й. Верещинський, подібно до Ст. Оріховського-Роксолана, пропагував ідею християнської єдності з метою зупинення турецько-татарської агресії і протистояння наступу мусульманства на християнський світ. Для нас особливо цікавими є його проекти організації України в державне утворення із зверненням особливої уваги на значення для цього процесу Києва, викладені в праці "Спосіб осадження нового Києва" (Краків, 1598), а також проект військово-політичної організації козацтва.
В. Шевчук зазначає: "... Йосип Верещинський чи не перший на повний голос заговорив про утворення на основі козацьких полків окремих адміністративно-територіальних одиниць (цей проект було впроваджено в життя вже в XVII ст. гетьманом Михайлом Дорошенком). Населення територіального полку з полковим містом і сільськогосподарською округою мало б підпадати під юрисдикцію місцевих органів влади. Із запровадженням такого адміністративно-територіального поділу, який узаконював і гарантував стале надходження прибутків із території Задніпров’я, мілітарноорієнтований організм старого Запорожжя мав отримати потужний імпульс для розвитку цивільних владних структур. Але найцікавіше в проекті Й. Верещинського — виразно і чітко поставлена ідея Козацької держави у формі князівства чи герцогства з підлеглістю королю, ідея, яка в XVII столітті стала основоположною для козацького державотворення, і саме за неї змагалися гетьмани від Богдана Хмельницького до Кирила Розумовського" [316, с. 383].
Згідно з проектом Й. Верещинського козацтво слід було розглядати як шляхетський рицарський стан, що користується джерелами прибутків і політичними правами та є панівним в козацькій державі. "Й. Верещинському відтак належить честь першого теоретика-фундатора Козацької держави, саме він визначив її корінні ідейні постулати і ступінь самоорганізації, вище якого ... козаки дуже рідко піднімалися, принаймні ідея незалежної Козацької держави, хоч і народжувалася вряди-годи в головах козацьких провідників, але домінуючою не ставала. Зате державотворчі постулати Й. Верещинського виявилися напрочуд продуктивними і живучими і у Визвольній війні українського народу, що тривала з кінця XVI, все XVII і частково у XVIII столітті, стали предметом політичних домагань козацтва" [316, с. 384].
На початок XVII сторіччя українське козацтво підійшло поділене на дві основні частини — на так званих "городових" або "реєстровців" (тобто тих, хто був занесений до "реєстру" і згідно з привілеєм короля Стефана Баторія користувався правом володіння землею, звільненням від всіх податків в обмін на обов’язок нести військову службу, отримання грошового утримання на військову амуніцію і т.п.) та "низовиків", що жили в основному з промислів у дніпровських плавнях та військової здобичі. При цьому, у критичні для безпеки держави моменти, польська адміністрація "закривала очі" на не зовсім певний статус "низовиків", активно залучаючи їх до війська і обіцяючи включення до реєстру. Оскільки чисельність реєстру весь час змінювалась, а по закінченні військових кампаній польські урядовці "забували" про свої попередні обіцянки, існував також прошарок так званих "виписчиків", особливо незадоволених владою і її невиконаними обіцянками.
Наприкінці XVI — початку XVII сторіччя Річ Посполита вела практично безперервні війни з близькими і далекими сусідами, які вимагали все нових і нових мас добре вишколених вояків і практично невичерпним "резервом" в цій ситуації ставало саме козацтво. Так, наприклад, козаки активно включились в події, пов’язані з боротьбою за московський престол після смерті Івана Грозного, підтримуючи претензії Лжедмитріїв та польського короля Сигізмунда III Вази і його сина Владислава.
У той же час запорожці здійснили кілька вдалих морських походів на турецькі володіння, що викликало великий резонанс по всій Європі і підняло їх дух і впевненість у власних силах. 1606 року козаки взяли Варну, 1614 — Синоп і Трапезунд, 1616 — найбільший невільничий ринок на Чорному морі Кафу. Крім здобуття великої військової здобичі було визволено значну кількість бранців-християн, захоплених татарами і приречених на довічне рабство на просторах Османської імперії від Тунісу до Месопотамії. Вдалі військові походи, особливо проти турок і татар, та визволення полонених бранців створювали козацтву образ істинного захисника інтересів українського народу.
Похід козаків на Кафу очолював талановитий організатор і реформатор козацького війська Петро Конашевич-Сагайдачний, що походив з шляхетської родини з Самбірщини в Галичині і очолював козацтво з 1616 р. і аж до самої своєї смерті 1622р. П. Сагайдачний використовував практично будь яку нагоду для збільшення кількості козацьких військ — на допомогу королевичу Владиславу, що потрапив в Москві в оточення, 1618 року він привів понад 20 тисяч, а на битву під Хотином 1621р. проти турків — понад 40 тисяч добре вишколеного війська.
Великий гетьман прекрасно розумів значення духовної складової в боротьбі за порятунок нації. 1620 року, скориставшись тим, що з Москви через Україну повертався Єрусалимський патріарх Теофан, П. Сагайдачний з козаками добився висвячення на київську митрополію Йова Борецького та Ще п’ятьох єпископів, відновивши вищу церковну ієрархію української православної церкви. "Саме він, розглядаючи козацтво як рушійну силу українського суспільства в цілому, зробив важливий крок щодо об’єднання військової та економічної сили козацтва з політично слабкою церковною верхівкою України" [255, с. 31].
Розумів також П. Сагайдачний і значення освіти для формування національної свідомості і провідної верстви. 1616 року гетьман разом з "усім військом Запорізьким" записався до Київського православного братства, прийнявши його під козацьку протекцію. При братстві, стараннями козаків, православного духовенства та меценатів з української православної шляхти і багатих міщан було засновано друкарню та школу, перетворену через кілька років на колегіум, а в подальшому — на академію.
Характеризуючи добу П. Сагайдачного Н. Полонська-Василенко зазначає: "Завдяки політиці Сагайдачного козаки виступають на перше місце в суспільстві України і перебирають на себе значення провідної верстви, яку втрачає поволі українська шляхта, що польонізується і переходить на католицтво. Козаки вперше виступають не тільки як оборонці селян, а і як протектори Православної Церкви. З другого боку — своєю діяльністю Сагайдачний повернув Києву значення культурного, релігійного осередку України. У промовах нововисвячених владик вперше висловлено переконання, що Київ, з його хоробрим козацтвом, є правдивим спадкоємцем слави Києва княжих часів: встановлювалося ідею тяглості історичного процесу; історична традиція перекривала ту, здавалося б, прірву, що наслідком татарських руйнацій та чужоземних окупацій відділяла княжу Україну-Русь від польського воєводства" [225, с. 444-445].
Результати діяльності П. Сагайдачного були настільки вражаючими на тлі досягнень його попередників та найближчих спадкоємців, що Д. Яворницький навіть написав, що "він заклав міцні підвалини для подальшого існування українського козацтва і разом з тим накреслив програму його майбутніх дій. З огляду на це гетьман Богдан Хмельницький лише продовжив справу Сагайдачного" [321, с. 62].
Погоджуючись у цілому з думкою видатного дослідника козаччини, варто зазначити, що з багаточисельних спадкоємців справи і булави П. Сагайдачного лише Богдан Хмельницький, який поєднав у собі талант полководця, державотворця, політика і дипломата, зумів довести її до логічного кінця — до утворення Української козацької держави. Ця держава стала результатом довголітньої боротьби та прагнень всього українського народу — рядового козацтва і селянства, старшини, національне свідомої шляхти, духовенства. Як зазначає Ю. Мицик "... під час національно-визвольних повстань кінця XVI — першої половини XVII ст. ліквідовувалася влада адміністрації Речі Посполитої на великих територіях України, а формувалась нова, українська повстанська влада. Не випадково навіть ворожі повстанцям джерела визнавали, що П. Павлюк — один з вождів повстання 1637-1638 рр. — назвав себе королем. Отже, політична програма Б. Хмельницького та його сподвижників народилася не на порожньому місці, а спиралася на теорію і практику попередніх поколінь державотворців України" [173, с. 29].
Академік О. Оглоблин, характеризуючи стан політичного мислення українців напередодні національно-визвольної революції 1648 року зазначав, що серед них панували погляди, які можна об’єднати в три основні групи. Перша — так званий "ягеллонський легітимізм" — допускала можливість і доцільність існування українських земель в складі Речі Посполитої в статусі окремої політико-територіальної одиниці. До її виразників він відносить А. Киселя, П. Могилу, С. Косова. Друга, вироблена українськими протестантами-аріанами, створення українською шляхтою "Руського князівства", чи "Великого князівства Руського" поза межами литовсько-польської держави. Третя, що виникла в провідних козацьких колах, висловлювала можливість створення окремої держави — "козацького панства" на старих теренах Наддніпрянщини і на землях колонізації.
В. Смолій та В. Степанков щодо цієї гіпотези зазначають, що "Важко погодитись з міркуванням відомого дослідника О. Оглоблина про формування в суспільно-політичній думці кількох концепцій державного політичного устрою українських земель... Аналіз виявлених нами джерел дозволяє говорити про появу серед нової еліти, яка формувалася переважно з козацької старшини, лише елементів автономії для козацького регіону" [252, с. 21].
На нашу думку, навіть якщо визнати, що О. Оглоблин дещо й перебільшив існування чітко відмінних груп поглядів на державне майбутнє в провідних верствах українського народу, ідея державності прийшла 1648 року до Б. Хмельницького і козацької старшини не спонтанно, в силу історичних обставин і неочікуваних військових успіхів, не тільки, а можливо і не стільки, під впливом зустрічі взимку 1649 року з київським духовенством, яке вже виробило ідею Києва як "другого Єрусалиму", що могла лягти в основу великодержавних прагнень, а як результат тривалої еволюції і інтелектуальних зусиль багатьох кращих представників українства. І не лише належних до козацького стану чи православного духовенства. Свій внесок у цей процес внесла і так звана "католицька Русь" (С. Оріховський-Роксолан, Й. Верещинський, С. Кленович та ін.), ідеї і історична роль якої вимагають ґрунтовного дослідження.
Повстання, що вибухнуло 1648 року під проводом Б. Хмельницького дуже швидко охопило більшу територію України. Після кількох блискучих перемог козаки почали формувати власну державну організацію з її основними атрибутами — центральними та місцевими органами влади, судом, збройними силами, символікою тощо.
Традиційною в українській політичній думці є ідея висловлена у свій час ще П. Кулішем про те, що державницькі позиції Б. Хмельницький зайняв після тріумфального прибуття до Києва на початку зими 1649 року і, особливо, після зустрічей з київським духовенством, в першу чергу з викладачами першого вищого закладу в Україні — Києво-Могилянського колегіуму. Київське православне духовенство, спільно з представниками православного духовенства Балкан та Близького Сходу виробили концепцію "Києва — другого Єрусалиму", що була образно висловлена у вітаннях гетьману від київського кліру і міщанства. При цьому сам Б. Хмельницький проголошувався "другим Мойсеєм", що "прийшов визволити православний люд".
Як зазначає Н. Полонська-Василенко "Перебування в Києві відіграло велику роль у формування психології Богдана Хмельницького. Розмови з патріархом (Паїсієм Єрусалимським — О.С.) і київською елітою відкрили очі йому на те, що сталося в Україні. Він збагнув, що то було не повстання селян проти панів, не помста магнатам за сваволю і утиски народу, а велика війна за незалежність України, за створення держави. Перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, переможний похід на Замостя створили нову ідеологію українців: вони зрозуміли свою вагу, свою силу. До війська Хмельницького ... переходило багато спольщених українців шляхтичів, людей з широкою освітою, які сприяли створенню державницької ідеології Богдана" [226, с. 16].
На нашу думку, дії Б. Хмельницького і керованих ним повсталих козацько-селянських мас, а також аналіз поглядів київського митрополита С. Косова, дозволяють вважати, що зустрічі з київським духівництвом лише посилили державотворчі прагнення гетьмана. Про актуальність державницьких ідей свідчать твори полемістів, зокрема та ж "Пересторога". "Можна згадати також "Палінодію" та Густинський літопис, написані архімандритом Києво-Печерської лаври З. Копистецьким (помер 1627 р.), "Кройніку" Феодосія Софоновича — сучасника і близького знайомого Богдана Хмельницького. У "Кройніці" історія України розглядалась як процес розвитку Української держави, причому визначалися такі її етапи: Київська Русь (насамперед Київське князівство) — Галицько-Волинське королівство — українські удільні князівства у складі Великого князівства Литовського — Запорізька Січ та повстання кінця XVI — першої половини XVII ст." [173, с. 28-29].
Однак саме ідея "захисту православної віри" разом з проголошеною метою — "вибити народ руський з лядської неволі аж по Віслу" — стали тим ідеологічним підґрунтям, яке дозволило Б.Хмельницькому об’єднати націю у боротьбі за державну самостійність.
Подібна постановка питання про завдання національно визвольної революції під проводом Б.Хмельницького на перших етапах її існування дали підстави О. Оглоблину стверджувати про існування в тогочасній українській політичній думці двох основних концепцій формування української держави — ідею церковно-світського двовладдя та ідею козацького-гетьманського єдиновладдя. Він звертає увагу на документ, надісланий до Москви дяком Григорієм Кунаковим, що 1649 року був висланий до Польщі для інформування царського уряду про обстановку в цій країні. Це так звані "статті" яких нібито добивався Б. Хмельницький від посольства на чолі з А. Киселем. Цей документ було опубліковано в III томі збірника "Акты к истории Южной и Западной России" 1861 року в Санкт-Петербурзі.
У цих "статтях" значна увага приділялась становищу православної церкви в межах Речі Посполитої. Зокрема зазначалось, що уніати повинні були повернути православним все захоплене у них майно, а свої храми вони повинні були будувати в українських і білоруських землях на тих же підставах, що й католики, проголошувалось право будівництва православних храмів на всій території країни, митрополит Київський повинен був отримати місце в сенаті як "перший пан радний" після глави католиків архієпископа Гнєзнинського. Також проголошувалось, що за Дніпром волості, міста і села "всі були Київського митрополита і гетьмана і всього Війська Запорізького". Відносини короля з українським гетьманом повинні були будуватись подібно "як і Мадбурскому курфюрсту", тобто з монархом Східної Прусії, що знаходилась у той час у васальній залежності від Речі Посполитої. Крім іншого передбачалось, що королю і панам ради "без відома митрополита Київського і гетьмана Запорозького" війни з сусідніми державами не починати, а у всіх подібних питаннях радитись. Київський митрополит, фактично, ставав не лише "співправителем" гетьмана, але й главою всіх православних Речі Посполитої урівняним в правах з главою католиків.
"Це і була концепція двовладдя Гетьмана і Війська Запорозького — з одного боку, Митрополита Київського — з другого. ... не має сумніву, що ця програма була складена ... правдоподібно в Києві, в кінці 1649 року, підчас тріумфального приїзду туди Богдана й тих нарад козацької старшини й вищого православного духовенства, які тоді провадилися. Можна думати також, що митрополит Київський виступав тут не тільки як репрезентант Української Православної церкви, але і як речник української православної шляхти, зокрема тих "православних панів" українських (і білоруських), що їх лідером на Україні був Адам Кисіль, воєвода Брацлавський, згодом Київський, і які перебували по той бік греблі, на польському боці. Проект польсько-української угоди в "статтях" Кунакова був спробою погодити дві концепції української державності, які існували ще перед революцією 1648 року — козацьку і шляхетсько-церковну, революційну і консервативну. Але що фактична влада на Наддніпрянській Україні була вже в руках козаччини, перевага козацького чинника й керівна роль Гетьмана Війська Запорозького позначилася і на концепції двовладдя втіленій у "статтях" Кунакова" [195, с. 121].
Більшу частину 1649 року Б. Хмельницький провів у пошуках союзників поза межами Речі Посполитої, які б могли посприяти міжнародній легітимації новоствореної держави. Однак, після того як велике польське військо вирушило в Україну з метою розгромити повстанців, гетьман, разом з союзниками-татарами виступив їм назустріч. Після кількох перемог козацько-татарські війська обложили під Зборовом новообраного польського короля Яна-Казимира. Здавалось, що справа остаточного розгрому Речі Посполитої і визволення всіх українських земель вирішена, але у найвідповідальніший момент кримський хан Іслам-Гірей зрадив союзника і почав вимагати від Б. Хмельницького, під загрозою нанесення удару в спину, змиритися з королем на прийнятних для останнього умовах.
Досить цікавим було виправдання Ісламом-Гіреєм власної поведінки. Він відверто заявив Б. Хмельницькому, що як монарх він не може допустити щоб підданий, нехай і іншої держави, міг загрожувати життю і правам свого государя.
18 серпня 1649 року було підписано так званий Зборівський договір, згідно з яким в межах польської держави утворювалось на території Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств автономна область, якою управлятиме козацький гетьман. Козацький реєстр збільшувався до 40 тисяч. Православна церква в межах всієї держави діставала рівні права з католицькою. Скасовувалась унія та закривались єзуїтські школи в Києві. У той же час, ті з повстанців, які не попадали до козацького реєстру, повинні були повернутись до своїх панів і відбувати панщину. Королівська адміністрація і пани отримували право повернутись на свої місця. Велика увага приділялась і питанням Української православної Церкви — з 18 статей договору 9 було присвячено релігійній проблематиці.
Договір, незважаючи на його ратифікацію польським сеймом 8 січня 1650 року, не влаштовував ні польську шляхту з її прагненням реваншу, ні українське козацтво, що відчуло реальність створення власної держави. Не міг він влаштувати і повстале селянство, яке не отримувало практично нічого. Це був тимчасовий компроміс і його тимчасовість чітко усвідомлювалась всіма сторонами.
"Попри вимушений характер Зборівського миру, тиск татар при укладанні угоди, невиконання королем деяких козацьких домагань, навіть тих, що були висунуті в "Пунктах про потреби...", трактати під Зборовом мали величезне значення для утворення Української держави. Вперше в історії українсько-польських відносин була встановлена чітка погранична межа між Україною і Польщею. Воєводсько-старостинська адміністративна система управління на цій території, поступово набирала формального значення, хоч не була витіснена остаточно. Полково-сотенний устрій мав реальний зміст. Не підлягає сумніву, що всю енергію у подальших роках війни Богдан Хмельницький направив на те, щоб якнайменше допустити чужі впливи на цю територію, міцно закріпитися на ній і розповсюдити українську владу в Галичину до Вісли на етнографічні кордони Українців" [27, с. 61].
Незважаючи на записаний у Зборівській угоді пункт про повернення в Україну королівської адміністрації, влада де-факто перейшла до Війська Запорізького. Україну було поділено на 16 полків (в подальшому їх число неодноразово змінювалось), полки було поділено на сотні. Податки збирались до військового скарбу. До гетьманської столиці почали прибувати посольства від сусідніх володарів.
"Республіканський устрій, що сформувався на Україні, мав виборність всіх ланок уряду, власну військову організацію, фінансову систему, службу міжнародних зносин. Військова організація — поділ на полки і сотні — узгоджувався з аналогічним поділом України. Полки і сотні були не тільки військовими структурами збройних сил України, вони набули значення адміністративно-територіальних одиниць, своєрідних округів, областей. Полковники і сотники з полковою і сотенною старшиною (обозні, судді, осавули, писарі, отамани) здійснювали військову, політичну, судову, адміністративну владу над населенням полків і сотень" [6, с. 45].
Влада гетьмана, завдяки величезному авторитету і харизмі Б. Хмельницького, була практично необмеженою. Хоча у своїх діях йому доводилось постійно рахуватись з авторитетом своїх соратників та республіканськими прагненнями козацької маси — так званої черні. Найбільш яскравим виразником її інтересів був полковник М. Кривоніс, популярність якого серед рядових козаків і повсталого селянства дорівнювала популярності самого гетьмана, а іноді й перевищувала її. Однак М. Кривоніс помер на самому початку визвольної війни — в листопаді 1648 року — і прихильники республіканської ідеї виявились без авторитетного лідера.
Сам же Б. Хмельницький, особливо після зради Іслам-Гірея під Зборовом і його "прозорої аргументації", все більше схилявся до необхідності встановлення в Україні класичної для тогочасної Європи форми правління — спадкової монархії. Прекрасно розуміючи, що незважаючи на багаточисельні іноземні посольства в Чигирині, що були виявом поваги до військової сили під його командуванням, сусідні монархи не визнають рівним собі в праві керувати власною країною людину немонаршого роду, гетьман прагнув реалізувати план легітимації Української держави шляхом створення місцевої династії, порідненої з європейськими монаршими домами. Для цього Б. Хмельницький одружив свого сина Тимоша з дочкою молдавського господаря В. Лупула Роксаною. Цей акт мав забезпечити легітимність спадковості гетьманської влади. Син Б. Хмельницького, а особливо його онуки, через порідненість з монаршим домом молдавських господарів повинні були стати "рівними серед рівних" в колі правителів Європи.
Орієнтація Б. Хмельницького на створення в Україні власної монархічної династії та створення держави за зразком тогочасних європейських традицій викликала і викликає до цього часу дискусії серед дослідників діяльності великого гетьмана. Багато хто вважає, що дії Б.Хмельницького йшли врозріз з республіканськими традиціями козацтва і саме цей факт став однією з основних причин подальшого занепаду гетьманської держави. Однак варто пам’ятати, що в тогочасній Європі (за винятком невеликої, але фінансово могутньої, Венеціанської республіки) республіканська форма правління встановилась внаслідок буржуазної революції лише в Англії. Але й там, після смерті О. Кромвеля, монархія була відновлена. До того ж, Англія розташована на острові, який значно легше захищати від можливої агресії сусідніх монархій ніж територію України, що не має природних кордонів ні на сході, ні на заході і не мала тоді їх і на півдні, де знаходилось Кримське ханство — цей постійно непостійний союзник гетьмана.
Прагнення Б. Хмельницького до одруження Тимоша з Роксаною, дочкою молдавського господаря В. Лупула, привели до укладення військово-політичного союзу з протектором останнього — Оттоманською Портою. Султан почав називати Б. Хмельницького "славою князів християнського народу", визнаючи тим самим його верховним правителем України. Цей договір також немає однозначної оцінки в українських істориків. Так М. Грушевський вважає, що він визнає васальну залежність України від Туреччини, на зразок князівств Молдавії, Валахії і Трансільванії. Д. Дорошенко ж висловлював думку про те, що договір між Україною і Туреччиною 1651 року встановлював лише військово-політичний союз між двома незалежними державами.
Державотворча активність Б. Хмельницького і її реальні результати у вигляді послів сусідніх держав у Чигирині та міжнародних договорів викликали велике занепокоєння у Варшаві. Навесні 1651 року польські війська вступили в межі козацьких володінь. У результаті підступного нападу загинув полковник Д. Нечай — один з найавторитетніших, після смерті М. Кривоноса, лідерів і виразників інтересів рядового козацтва та повсталих селян.
Кампанія 1651 року виявилась вкрай невдалою для українців. Внаслідок чергової зради союзника — кримського хана, що "прихопив" з собою гетьмана та генерального писаря І. Виговського — козацько-селянське військо виявилось оточеним під м. Берестечком і зазнало тяжкої поразки. Не зважаючи на зусилля обраного наказним гетьманом І. Богуна, у таборі загинуло багато козаків. До 30 тисяч повстанців втопилось під час відступу. Була втрачена майже вся артилерія. У таборі загинуло багато представників православного духовенства, у тому числі і Корінфський митрополит Йоасаф, що привіз Б. Хмельницькому, як "визволителю православних християн" і "новому Мойсею", меч освячений в Єрусалимі на Гробі Господнім.
Від остаточного розгрому повстанців врятував дипломатичний талант І. Виговського який зумів викупити гетьмана з татарського полону пригрозивши ханові тим, що козаки можуть згадати давні часи і піти походом нам Крим. Б. Хмельницький зібрав нові полки під Білою Церквою і поляки змушені були укласти новий мирний договір з козаками.
Умови його були значно важчими для козаків ніж Зборівська угода. "Згідно з Білоцерківським миром, за козаками залишено лише Київське воєводство, реєстр козаків зменшено до 20.000, польська шляхта мала право повернутися до своїх маєтків, заборонялося вести закордонні переговори. В
Україні почалися знову повстання, збільшилась втеча населення за московський кордон — на Слобожанщину" [226, с. 20]. На думку М. Грушевського цей процес відтоку населення з території гетьманської держави був суттєвим фактором ослаблення військового потенціалу і сприяв її занепаду в подальшому.
Умови Білоцерківського договору обидві сторони збирались дотримуватись ще менше, ніж умов Зборівської угоди. Польський сейм у ейфорії перемоги не ратифікував її, а Б. Хмельницький поновив переговори з Молдавією, Кримом, Туреччиною, Московською державою і збільшив свої зусилля по реалізації "молдавського плану". Тиміш Хмельницький, розгромивши під Батогом польське військо під проводом гетьмана Калиновського, врешті-решт одружився з Роксаною Лупул. Але цього разу амбітні плани Б. Хмельницького не справдились. Ув’язавшись у внутрішні молдавські чвари Тиміш Хмельницький загинув 1653 року під час облоги м. Сучави.
Українська держава опиналась у вкрай тяжкому становищі. Тривала війна підривала народне господарство країни, втрата виходів на ринки Західної Європи через Польщу не компенсувалась відкриттям нових торгових шляхів. Відтік населення за східний кордон послаблював людський потенціал. З півночі та північного заходу їй загрожувала Річ Посполита, що прагла реваншу над "повсталим бидлом", на заході союзні Молдавія і Трансільванія самі потребували допомоги, на півдні завжди був готовий встромити ніж у спину "постійно непостійний союзник" кримський хан. Єдиним кордоном, де становище було більш-менш спокійним був східний — кордон з Московським царством. І в пошуках союзників у боротьбі за незалежність держави Б. Хмельницький починає все більше звертати свій погляд саме в цей бік.
Залучити Московську державу до військових подій проти Польщі гетьман намагався з самого початку повстання. Він розраховував використати бажання Москви ліквідувати наслідки поразки в останній польсько-московській війні, всіляко підігрівав претензії московського царя на польський королівський престол, навіть погрожував піти походом на Москву якщо остання не виступить проти Польщі на боці козаків. Але Москва довго відмовчувалась, або відбувалась символічними акціями, побоюючись виступати проти Польщі. Та й сильна і незалежна Україна, як вважає М. Грушевський, їй навряд чи була потрібна.
Позиція Московської держави щодо втручання в українсько-польський конфлікт змінилась лише після того, як внаслідок кількарічної виснажливої війни ослабли обидві сторони і коли в нього втрутились трансільванці та шведи.
Першого жовтня 1653 року Земський Собор у Москві вирішив Україну "прийняти під високу царську руку" і до Б. Хмельницького було відправлена посольство з дорученням украсти відповідний договір. 6 січня гетьман прибув до Переяслава де і зустрівся з московським посольством. 8 січня відбулась старшинська рада, яка обговорила пункти договору. Для їх схвалення поспіхом було скликано жителів міста, що мали репрезентувати народ. Ухвалені пункти договору було відправлено з козацьким посольство на чолі з П. Тетерею до Москви, де, після узгоджень і дискусій, була видана царська "жалувана грамота", що і зафіксувала зміст договору. При цьому текст був виготовлений двома мовами — тогочасними книжними українською і російською — які, на думку ряду істориків, відрізнялись один від одного.
На думку О. Апанович "Українсько-російський договір 1654 р., так само як і наслідки цього договору, для історії України піддавалися найбезсоромнішій фальсифікації" [6, с. 3]. Мабуть в історії нашої Батьківщини немає такої події як так звана "Переяславська рада" і такого документу як "Березневі статті", що піддавався б такій кількості фальсифікацій, тенденційних оцінок, свідомих підробок. Ця обставина та історичні наслідки цієї події і документу на кількасот років став ледве не "ідеєю фікс" української політичної думки, аж поки трагічні події української революції 1917-20 рр. не витіснили її до кола проблем, що найбільш цікаві для професійних істориків.
Як зазначає В. Шевчук, щодо змісту статей українсько-московського договору, "Цікаво те, що за життя Б. Хмельницького вони козакам не були відомі, більше того, як історичний автентичний підписаний сторонами документ вони не збереглися, а тільки в копії — вважається, що цей документ був знищений в часи Катерини II, як недогідний Росії" [316, с. 74-75].
Не лише події січня 1654 року в Переяславі і зміст "Березневих статей" були об’єктом свідомої фальсифікації, вся історія гетьманської держави Б. Хмельницького, весь зміст його державотворчих змагань подавався у спотвореному вигляді. Як зазначає Ю. Мицик — "Історики-великодержавники якщо й визнавали Українську державу-Гетьманщину, то представляли її як щось неповноцінне, тимчасове, приречене на поглинання сусідніми імперіями, як породження злої волі Б. Хмельницького, його егоїстичних амбіцій. Характерною рисою їх писань, котра дається взнаки навіть у сучасній українській історіографії, є прагнення вивчати Гетьманщину у відриві від попередніх етапів історії Української держави, насамперед Київської Русі; ігнорування або недооцінка традицій Київської Русі у свідомості українських повстанців середини XVII ст., взагалі українського народу" [173, с. 27].
У той же час, на думку О. Оглоблина, незважаючи на всі подальші події і наслідки Переяславського договору, його фальсифікацію та перекручення у трактуванні, він став для тогочасної Козацької держави актом величезної історичної ваги. "На нашу думку, це було урочисте, міжнародного характеру, визнання влади Війська Запорозького на Україні й всенародності та дожиттєвості прав Гетьмана Війська Запорозького, як єдиного володаря України. ... це було повним і остаточним визнанням української національно-визвольної революції, її справедливості, легальності й конституційності. Іншими словами, це було визнання de jure нової Української Козацької держави, її козацького устрою та її козацької влади" [194, с. 125].
Укладення договору з Московською державою зовсім не викликало "всенародного захоплення і схвалення". Населення Києва відмовилось присягати на вірність царю і козаки приводили його до присяги силоміць, як свого часу гнали до Почайної киян дружинники Володимира Святого. Відмовились присягати до того часу, поки не побачать тексту договору Кропив’янський, Полтавський, Уманський, Брацлавський полки, міщани Чорнобиля. Категорично відмовився від присяги улюбленець простих козаків і селянства І. Богун. Політичні традиції не лише козацтва, але й селянства і міщан, сформовані за час перебування у складі нехай і дещо анархічної та все ж європейської за своєю суттю Речі Посполитої, вимагали не лише ознайомлення з текстом договору, якому необхідно присягти, а й такої ж присяги і від супротивної сторони.
Характерним був інцидент, внаслідок якого підписання договору ледве не було зірвано. В Успенському соборі Переяслава де козацька старшина на чолі з Б. Хмельницьким повинні були присягнути на дотримання договору московські посли навідріз відмовились скласти аналогічну присягу від імені царя. Про подальші події свідчення московських послів і козацьких літописців кардинально розходяться. Посол Бутурлін у своєму рапорті до Москви доповідав, що старшина врешті-решт змушена була пристати на "чесне слово" послів оскільки в Московській державі "государ не присягає перед підданими і достатньо його слова", а козацькі літописці говорять про складання присяги послами.
Проти Переяславського договору був і Київський митрополит С. Косів, однак дещо з інших міркувань. Він заявляв московським воєводам, що Б. Хмельницький "просився під цареву руку", а не митрополит і не Українська церква. А отже вони не вважають себе зобов’язаними виконувати договір. Митрополит зайняв цю позицію не з якихось особливих симпатій до Польщі, чи несприйняття Московії, а через те, що гетьман обійшов його цього разу при вирішенні такого важливого питання. Однак повна перевага цього разу була на боці Б. Хмельницького. "Ідея єдиновладдя на України після Переяславської угоди остаточно усуває ідею двовладдя, принаймні в тій формі і втому змісті, в якому вона переважала в українській політичній думці перших років Хмельниччини" [194, с. 129].
Спроби інтерпретації змісту так званого "Переяславського договору" робились багатьма представниками політичної думки України і ми їх розглянемо в подальшому. Однак, незважаючи на відмінність інтерпретацій змісту Переяславського договору і царської грамоти "У грамоті гетьман виступає, як репрезентант "Руської Держави", і це виразно підкреслює, що вона не перестала існувати і після Переяславської угоди. "Статті" дійшли до наших часів у зіпсованому вигляді і, очевидно, були переставлені. Незважаючи на це, видно, що основна їх ідея — встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою, при яких за Україною застерігається Державна самостійність — зовнішня і внутрішня" [226, с. 26].
Договір забезпечив козакам досить позитивні безпосередні наслідки. Вони переставали буди "збунтованими рабами", а перетворювались на силу, що визнана і знаходиться у військовому союзі та під протекцією "православного християнського царя". Польська дипломатія розгорнула активну діяльність з метою переконати потенційних союзників Б. Хмельницького в тому, що останній прагне створити "власне королівство" яке буде загрожувати не лише існуванню Польщі, а й сусідніх країн. Зафіксоване в договорі право України на міжнародні зносини значно активізувало і міжнародні контакти гетьманської держави.
Після підписання Переяславського договору Москва, нарешті, оголосила війну Польщі. Українські і московські війська спільно виступили в похід на Білорусію. Її населення радо переходило на сторону Хмельницького і вводило у себе козацький устрій. Козацькі і московські війська почали військові дії також і в Галичині. Населення Полісся, Поділля і Волині визнало владу гетьмана. Більше того, під владу Хмельницького почали переходити не лише селяни і міщани, а й шляхта — під гетьманський регімент просився князь Радзивілл і князі слуцькі, присягнула на вірність шляхта Пінського повіту.
Польщу з усіх боків оточили вороги — шведи разом з курфюрстом Бранденбурзьким захопили Варшаву і Краків, Литва визнала владу Швеції, польський король утік до Шлезька. Але поразки Польщі і той факт, що землі Білорусі та православна шляхта Речі Посполитої почали шукати захисту у Б. Хмельницького, визнавши його верховним правителем новоутвореної держави, а не у "православного християнського монарха" — московського царя, почали викликати стурбованість у нових союзників козацької держави.
Блискучий хід зробила і польська дипломатія, запропонувавши Москві укласти перемир’я і пообіцявши цареві польську корону по смерті бездітного Яна-Казимира. Внаслідок сепаратних переговорів між Польщею і Москвою у 1656 року було підписано перемир’я. При цьому козацьких делегатів на переговори брутально не допустили. І серед аргументації такого кроку обидві сторони приводили тезу про те, що там де радяться посланці легітимних монархій — бунтівливим рабам не місце.
Віленський мир, порушивши головну ідею Переяславської угоди — військово-політичний союз Московського царства та козацької держави, викликав обурення Б. Хмельницького та старшини. "На Раді, скликаній у Чигирині 2 жовтня 1656 року, всі присутні полковники, осавули, сотники присягли, що будуть спільно боротися за Україну: присягали собі, а не чужим монархам" [226, с. 30-31].
Сам Б. Хмельницький розгорнув активну діяльність по створенню коаліції європейських країн, що мала вирішити "польське питання". До неї входили Швеція, Бранденбург, Трансільванія, Молдавія, Валахія і Литва. Згідно з планами учасників коаліції Польща мала бути розділена між її членами, причому Україна повинна була отримати всі землі, заселені українцями, а також, разом із Швецією, протекторат над Литвою, що повинна була перетворитись на Литовське королівство. Сам Б. Хмельницький мав отримати титул "дідичного князя". Однак війна, що спалахнула між Данією і Швецією змусила останню вивести свої війська з Польщі. За ними пішла і армія курфюрста Бранденбурга. Війська трансільванського князя опинилися в край важкому становищі, а сам князь Ракочі був змушений капітулювати. Експедиційний козацький корпус, під командуванням полковника Ждановича, повернувся в Україну.
Шукаючи вихід з важкої зовнішньополітичної ситуації, враховуючи аргументацію зрадливих союзників про небажання вести серйозні трактати з хай і могутнім, але неналежним до монаршого роду, володарем України, відчуваючи загрозу внутрішніх суперечок у боротьбі за гетьманську булаву після своєї смерті, Б. Хмельницький із ще більшим завзяття взявся втілювати в життя ідею створення в Україні спадкової гетьманської монархії. Під тиском старого гетьмана старшина на Раді 1657 року проголосила його спадкоємцем 16-річного Юрія Хмельницького. Гетьман потурбувався про призначення йому опікунів, а свого близького соратника, генерального писаря І. Виговського — фактичним регентом.
Рішення Б. Хмельницького викликало серед старшини велике незадоволення, оскільки порушувало республіканські традиції козацтва. Крім того молодий і слабовільний Юрій не мав ні батькового авторитету, ні таланту полководця і державотворця. Саме тому, невдовзі після смерті великого гетьмана, козацька Рада передала булаву до рук І. Виговського.
1657 року Іван Виговський уклав договір із Швецією, яка визнала незалежність України та її кордони на Віслі. Від Литви до козацької держави перейшли воєводства Берестейське і Новгородське. Поновлено союз з Кримом і Туреччиною. Польща, домагаючись повернення України, обіцяла якнайширшу автономію.
Тим часом, союзники за Переяславським договором, незважаючи на негідну поведінку під час сепаратних переговорів у Вільні, почали все активніше втручатись в українські справи. Допомагала їм у цьому частина старшини, деякі представники якої ще під час переговорів у Переяславі просили від московських послів добитись підтвердження у царя їх станових привілеїв. Крім того царські воєводи почали втручатись і в суперечки старшини з рядовими козаками і селянами, виступаючи "захисниками" інтересів простого народу і вбиваючи клин між народними масами і щойно сформованою політичною елітою козацької держави. Проти І. Виговського вибухнуло інспіроване московськими агентами повстання під проводом полтавського полковника М. Пушкаря та запорозького кошового Я. Барабаша, до яких з усієї України стікались люмпенізовані маси, так звані дейнеки.
Як зазначає Ю. Мицик "Роздмухуючи усобиці, надаючи зростаючу підтримку опозиції, царський уряд прагнув послабити Українську державу, щоб прискорити її поглинання. Виговський став перед важкою дилемою: або змиритися з поступовим перетворенням держави з рівноправного союзника Росії у провінцію імперії або ж боронити суверенітет України. Виговський вибрав останнє..." [172, с. 223].
Однак зіткнення противників та прихильників І. Виговського не можна розглядати лише як конфлікт щодо вибору зовнішньо-політичних орієнтацій, чи просто міжособистісну боротьбу за владу. Воно мало під собою глибшу і фундаментальнішу, соціальну основу. На думку Л. Онішкевича трансформація козацької держави у національну станову була цілком закономірним історичним процесом: "... коли ще не скінчений новий етап історичного розвитку, коли немає передумов для створення суспільства вищого етапу, — боротьба й перемога можуть принести силу змін (епохального значення буде визволення національне), але самої основи суспільно-правних відносин вона принести не може. Інша річ, що форми суспільно-правової структури суспільства можуть зазнати чималих змін" [199, с. 175-176].
Українська революція під проводом Б. Хмельницького дійсно відбулась на зламі історичних епох. Її змістом було не лише національне, а й соціальне визволення, адже революційний вибух скасував феодальну залежність селян і зробив їх особисто вільними. Хоча це зовсім не означало, що всі суспільні сили були готові до корінних соціальних трансформацій — частина козацької старшини, не говорячи про духовенство чи шляхту, прагнула повернутись до старих порядків часів Речі Посполитої, йдучи навіть у васальну залежність від Московського царства, аби утвердити своє привілейоване становище.
Однак не можна повністю погодитись з Л. Онішкевичем про те, що козацька гетьманська держава від самого свого виникнення формувалась як станова: "По формі — в ній все нове. Зникла польська адміністрація, і замість неї країною правлять, під кермом гетьмана, козацькі полковники, сотники й інша козацька старшина. Форми устрою зовсім відмінні від попередніх. Але суспільно-правові відносини дуже швидко входять в нормальну для європейських суспільних організацій XVII-XVIII ст. колію суспільства станового типу. Через це на Україні не сталося соціальної революції, ідей і завдань якої шукала в Хмельниччині соціялістична і народницька історична наука. Через це суспільство України швидко знову розколюється на стани. Ці стани мають нові назви, але суть станових відносин залишається незмінна. Це — відносини між дідичем і селянином-кріпаком, з виділенням міст, як станових осередків ремісництва і торгівлі" [199, с. 176].
Але якщо не було соціальної революції, то як могла відбутись контрреволюція? Адже саме так можна кваліфікувати процеси повторного закабалення українського селянства, що розтягайсь на багато років, аж до остаточного закріпачення в часи Катерини II. Революція 1648 року не лише звільнила селян, але й створила систему "соціальних ліфтів", які забезпечували досить високий рівень соціальної мобільності громадян Козацької держави: участь у військових походах, вдала торгівельно-підриємницька діяльність, врешті-решт вигідний шлюб, — все це забезпечувало оновлення пануючої еліти і зберігало на довгий час ілюзію збереження традиційних "козацьких вольностей".
Спроби ж І. Виговського утвердити в Україні правлячу верству на зразок тогочасних європейських держав викликали несприйняття у частини суспільства, яким вдало зуміли скористатись у власних інтересах московські резиденти. Вибухнула братовбивча громадянська війна, в якій переміг гетьман І. Виговський. З обох сторін загинуло, за оцінками істориків, до 50 тисяч українського люду. Так почалась в українській історії епоха, що отримала красномовну назву — Руїна. Ця епоха була відзначена кривавими драмами, що іноді, як сумнозвісна "чорна" рада 1663 року, супроводжувались нестримним соціальним популізмом і закінчилась лише з приходом на гетьманство І. Мазепи та остаточним завершенням процесів створення української Козацької держави як станово-феодальної.
Бачачи справжні наміри Московської держави щодо України та її роль у розв’язанні повстання проти законно обраного гетьмана, значна частина козацької старшини почала схилятися до укладення союзу з учорашніми ворогами — поляками. Проти нього виступали селянські і козацькі маси, що боялися повернення панщини, релігійних утисків та помсти з боку магнатів і вірили демагогічним обіцянкам про те, що "православний цар гарантує їм усі давні свободи і привілеї".
Шукаючи можливості протидіяти спробам поглинання української держави гетьман І. Виговський укладає 16 вересня 1658 року у м. Гадячі договір з поляками, який формально денонсував українсько-московський договір 1654 року. Згідно з ним Річ Посполита перетворювалась із двоєдиної держави у складі Королівства Польського і Великого князівства Литовського у триєдину, де до двох перших, на засадах повної рівності, приєднувався третій суб’єкт конфедерації — Велике князівство Руське. До цієї спілки також могла приєднатися і Москва. До складу України під назвою Велике князівство Руське повинні були входити території Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств.
Як зазначає М. Брик "Начальна влада в Україні належала б гетьманові. Йому належала б як і раньше влада над козаками і командування всіма збройними силами. Йому належить уряд київського воєводи і першого сенатора на Україні. До гетьманської булави належить чигиринське староство. Крім того буде створено для України нові пости: Канцлера, Маршалка і Підскарбія, які мали б керувати верховною адміністрацією. Канцлер має право видавати через свою канцелярію всі світські й духовні надання і привілеї приймати відклики в цих справах. Маршалок має вести судівництво і для того буде створено Вищий Трибунал на Україні. Підскарбій відає українською скарбницею. У Києві, чи іншому місті мають створити окрему карбівню (минницю) для грошей. Будуть відновлені пости воєводів, каштелянів і ще деякі. Всі сенаторські пости в київському воєводстві мають одержати шляхта грецького обряду. У двох інших воєвідствах на переміну православні і католики" [19, с. 58].
Згідно з Гадяцьким договором "Військо Запорозьке має бути число шістдесят тисяч, або як вельможний гетьман подасть на реєстрі. Затяжного війська — десять тисяч, яке також, як і Запорозьке, має залишатися під владою того таки гетьмана, і з податків, ухвалених на сеймі, у Воєводствах Київському, Брацлавському та Чернігівському та інших має йти кошт від Річі Посполитої на те військо" [36, с. 149]. Польські війська повинні були знаходитися поза територією України, а в разі вступу на неї — ставали під команду І. Виговського.
"Що торкається найвищої законодавчої влади, то не визначається точніше її організації: правдоподібно має залишитися давня козацька рада, але зреорганізована і скріплена представниками інших станів. Вибір кандидата на гетьмана мають переводити всі стани: козаки, шляхта і духовенство" [19, с. 59].
Значна увага у договорі приділялась і питанням віри та освіти. Унія скасовувалась. Католицька і православна віри визнавались рівноправними. Києво-Могилянський колегіум урівнювався в правах з Краківською Академією (університетом), правда заборонялось перебування в ній на викладацьких посадах аріан, лютеран чи кальвіністів і не допускалось навчання студентів-протестантів. Також передбачалось створення в одному з міст України ще однієї академії (університету). Колегіуми, гімназії, а також друкарні, могли відкриватися без будь яких обмежень.
Гадяцький трактат не відображав всіх устремлінь козацької старшини на чолі з І. Виговським. Українська делегація на переговорах прагнула утвердження Великого князівства Руського не лише в межах Наддніпрянщини, а й прилучення до нього воєводств Волинського, Подільського, Руського і Белзького, а також Пінського і Мстиславського повітів — тобто практично всіх населених українцями земель Речі Посполитої. Крім того розмір козацького війська повинен був бути збільшеним до 60 тисяч.
"Однак цих домагань не довелося в цілості реалізувати. Україна отримала тільки автономію, а не державну рівноправність з Польщею, і ця автономія мала поширитись тільки на Наддніпрянщину, а не на всі українські землі. Головні ідеї, за які ведено змагання, — з’єднання всієї української території і державна незалежність, лишилися нездійсненими. А без прийняття цих основних точок, за які змагався Юрій Немирич, вона, тобто Гадяцька угода, залишалася тимчасовою комбінацією і не могла вважатися сталою і довгочасною" [19, с. 60].
І все ж, незважаючи на наперед визначений компромісний і тимчасовий характер Гадяцької угоди, вона цікавить нас як документ, в якому зафіксовано основоположні принципи організації влади в, нехай і автономній, козацькій державі, як документально втілене продовження державотворчих ідей попередників І. Виговського. Оцінюючи цей договір Ю. Мицик відзначає: "В цілому Гадяцький трактат, що виріс на грунті Зборівського договору, справляє зовні дуже привабливе враження, є принаймні більш виваженим і струнким ніж договір України з Росією 1654 року, виявляє виразний вплив західноєвропейської політичної думки, у чому заслуга Юрія Немирича" [172, с. 224].
Дійсно, одним з головних авторів Гадяцького трактату з української сторони був магнат, політик, дипломат і козацький полковник Юрій Немирич. Його рід належав до найбагатших в Речі Посполитій і поступався лише Острозьким і Вишневецьким. Як зазначають І. Огородник і М. Русин Ю. Немирич освіту "здобував спочатку в Раківській соціанській академії, де вивчав математику, філософію, етику, політику. В 1630 р. виїхав за кордон, студіював в університетах Лейдена і Амстердама, Базеля, Падуї і Сорбони, слухав лекції Гуго Гроція, здійснив поїздку до Англії. Коло його інтересів: економіка, теорія держави і право, державний устрій західноєвропейських країн, військова справа. Перебування за кордоном зробило Немирича палким прихильником республіканської форми правління" [196, с. 192].
Політичні погляди Ю. Немирича, що багато в чому визначили дух Гадяцького трактату, знайшли своє відображення в опублікованому 1632 році трактаті "Роздуми про війну з московитами", в якому він порівняв державний устрій Речі Посполитої і Голландії, а також Московської держави. Причому останню він уподібнив Туреччині, як розсадник тиранії і деспотизму. Сам же Ю. Немирич у цьому творі показав себе як переконаний противник всякого абсолютизму і диктату, сваволі та рабства. "Ідеалом Немирича поставав республіканський устрій держави, який сформувався у нього ще за часів студій у західноєвропейських університетах і під впливом знайомства з державними правліннями Голландії, Італії, Англії. Його він і намагався втілити в Україні, теоретично обгрунтувавши в основних статтях Гадяцького трактату" [196, с. 193].
Ю. Немирича також вважають одним з авторів "Маніфесту до європейських держав", що був посланий 1658 року від імені українського уряду з метою пояснити причини виступу гетьмана І. Виговського проти Московської держави: "Не з інших мотивів прийняли ми протекцію в. кн. московського, як тільки для того, щоб заховати і примножити для себе і потомства нашого за поміччю божою здобуту і кров’ю стільки разів вернену свободу нашу. Щедро наділене різними обіцянками і приреченнями в. кн. московського, військо наше сподівалося, що з огляду на спільність віри і добровільне підданство в. князь буде для нас справедливим, прихильним і ласкавим, поступатиме з нами щиро і на свободи наші не замишлятиме, але ще примножуватиме їх більше і більше, відповідно до обіцянки своєї (виділення М. Грушевського — О.С.)... Але здурили нас ті надії! Міністри й вельможі московські намовили того пречеснійшого, всебожного і ласкавого князя до того, що зараз вже першого року, як завелися переговори між Москвою і поляками, під впливом надій на польську корону, рішено заразом нас придавити і поневолити, і до того вели вони свої замисли, щоб, занявши нас війною з Швецією, легше нас придавити і приневолити" [54, с. 63].
Гадяцький трактат, підготовлений за активної участі Юрія Немирича є своєрідною вершиною політичної думки України, що підбивав підсумки державницьких змагань доби Хмельниччини і надовго став своєрідним еталоном для продовжувачів справи великого гетьмана. В. Шевчук відзначає, що, "коли приглянутися до суспільно-політичних змагань другої половини XVII століття, можна помітити: вони точилися здебільшого на основі ідей викладених у Гадяцькому договорі: його взяв в основу своєї діяльності гетьман Дорошенко, його таємно тримали в себе й вивчали інші гетьмани, в тому числі й Іван Мазепа. Зрештою, політичний ідеал Івана Мазепи... не відходив далеко від ідеалу, закладеного в Гадяцькому пакті, і його союз із шведським королем Карлом XII ґрунтується на майже тих-таки засадах. Отже, так склалося, що саме Гадяцький договір став вищою політичною ідеєю українців, котрі змагалися за свою державність і хотіли відстояти політичну суверенність України" [316, с. 93]. Особливо ж важливими для розуміння дійсних устремлінь І. Виговського, Ю. Немирича та тієї частини старшини, на яку вони спирались, на наш погляд, є саме ті пункти, що були відкинуті польською стороною і не ввійшли в текст договору.
Творці Гадяцького договору, розуміючи нагальну необхідність формування повноцінної, у тодішньому розумінні, соціальної структури суспільства, включили до нього положення, згідно з яким "Зосібна також для подальшого прихилення до послуг його королівської милості, кого гетьман руських військ презентуватиме за гідних шляхетського клейноду, тих усіх без утруднень буде нобілітовано з наданням усяких шляхетських вольностей так, однак, визначити, щоб з кожного полку могло бути сто нобілітованих" [36, с. 150]. Це викликало значне незадоволення серед козацтва, яке ще з часів привілею короля Стефана Баторія звикло вважати себе станом рівним шляхетському. А вибіркова нобілітація, незважаючи на те, що ця практика повинна була продовжуватись і в майбутньому, ставила тих хто опинявся поза списками "100 кращих" у стан невизначеності, більше того, загрожувала урізанням їхніх прав до становища селян.
Не сподобався козацькій масі і пункт, яким вводився новий порядок обрання гетьмана — стани України вибирали кількох кандидатів, а король з них призначав гетьмана. Козаки розуміли, що "...це, як, зрештою, і витворення української шляхти, надавало козацькій республіці не демократичного, а аристократично-республіканського статусу, уподібнюючи її до структури коронної і Великого князівства Литовського — вищі сфери до цього прагли, а нижчі — заперечували" [316, с. 102].
"Гадяцький договір не був реалізований, проте він має величезне значення, як пам’ятник державницької думки України. О. Левицький слушно назвав Гадяцький договір українською національною програмою. Але той договір стояв вище від рівня понять тогочасного суспільства, навіть його еліти, старшини. Це був дійсно величний пам’ятник Козаччини" [226, с. 38].
І. Виговський та його соратники прагнули збудувати українську державу за зразком європейських великих князівств чи герцогств, подібно до Великого князівства Литовського чи німецьких князівств, що хоча й визнавали протекторат з боку іншої, більш потужної держави, але зберігали практично всі атрибути суверенної держави. До того ж прагнення створити власний монетний двір свідчить про те, що їх стратегічною метою було досягнення повного суверенітету, а протекторат був лише тимчасовим компромісом між прагненням до повної політичної самостійності і несформованістю державницької традиції та національної еліти, здатної взяти на себе відповідальність за державне існування нації.
Гадяцький договір свідчить про бажання його творців з української сторони дещо відійти від демократичних республіканських традицій українського козацтва і перетворити Україну на аристократично-демократичну, за формою правління, республіку, що була більш пристосованою до реалій політичних традицій тогочасної Європи. Гетьман, як глава держави, наділявся досить широкими повноваженнями, однак його влада суттєво обмежувалася введенням у законодавчому порядку спеціальних інститутів здійснення законодавчої і судової влади.
Цей витвір української політичною думки, що поєдналась із досягненнями тогочасної європейської політичної теорії завдяки старанням Ю. Немирича, надовго став зразком для тих козацьких провідників, що боролися за права свого народу і країни. Ідеї Гадяцького трактату значною мірою використовувались і "останнім гетьманом обох сторін Дніпра П. Дорошенком", і творцями найбільш відомої пам’ятки політичної думки козацької доби — так званої Конституції Пилипа Орлика.
Гадяцький договір викликав величезне незадоволення в Москві, яке незабаром вилилось у підбурювання незадоволеної діями І. Виговського старшини і відкриті військові дії. Незважаючи на блискуче виграну І. Виговським битву під Конотопом, коли, за висловом російського історика С. Соловйова, загинув "цвіт російського дворянства", несприйняття рядовим козацтвом деяких соціальних аспектів Гадяцького договору, побоювання селянства щодо можливості відновлення панщини і помсти за погроми шляхетських маєтків, гетьману довелося 1659 року скласти булаву.
Епоха після зречення І. Виговським влади отримала в українській історії сумнозвісну назву Руїна. Це був період фактичного безвладдя, анархії і самої страшної, громадянської, війни. В Україні було одночасно по два, а то й по три гетьмани, що шукали підтвердження своїх владних повноважень у Москві, Варшаві, Стамбулі чи Бахчисараї і завзято воювали один з одним, знищуючи людський і економічний потенціал держави. Були серед них і великі патріоти на зразок П. Дорошенка, і великі авантюристи, що опікувалися лише власною вигодою.
Цим становищем у повній мірі користалися їх "покровителі", що прагнули увірвати собі шмат української землі. 1667 року Москва і Польща за відсутності українських уклали в Андрусові мирний договір згідно з яким Правобережна Україна відходила до складу Речі Посполитої, а Лівобережжя з Києвом і околицями (спочатку лише на два роки) — до Московської держави. Над Запоріжжям оголошувався протекторат двох держав. Широка смуга вздовж правого берега Дніпра була оголошена "нічийною землею", заселення якої заборонялось.
Певної стабілізації соціально-політична обстановка в Україні досягла на території Гетьманщини (частина Лівобережжя на яку поширювалась влада гетьмана, що визнавав московську зверхність) за часів правління Івана Мазепи (1687-1709 рр.).
Постать Івана Мазепи викликала і продовжує викликати значний інтерес, а його життя могло б стати основою для багатьох пригодницьких авантюрних романів. "Освіта, здобута в Київському колегіумі та в університетських центрах західних країн, дала йому можливість розмовляти російською, польською, латинською, італійською, французькою й татарськими мовами. Потяг до знань не залишав гетьмана протягом усього життя" [251, с. 48]. До осягнення гетьманської булави І. Мазепа зробив карколомну кар’єру — був придворним польського короля Яна Казімира, генеральним писарем гетьмана П. Дорошенка, генеральним осавулом у І. Самойловича. Ставши гетьманом він перетворився на одного з найбільш наближених до царя Петра І і найбагатших можновладців у всій Московській державі.
Концентруючи у своїх руках величезні багатства, І. Мазепа відзначався меценатством — на його гроші було споруджено і відремонтовано багато храмів, підтримувались заклади освіти. Саме І. Мазепа добився надання Київському колегіуму надання 1701 року статусу академії.
Значну увагу приділяв І. Мазепа і розбудові соціальних і політичних інститутів української гетьманської держави у тісних рамках автономного існування Гетьманщини у складі Московського царства. Як зазначає В. А. Смолій "Ідеалом суспільно-політичного устрою для Івана Мазепи, безперечно, була Річ Посполита. Там він виріс, здобув відповідне виховання, засвоїв звичаї польської аристократії. Не випадково гетьманський двір у Батурині дуже нагадував резиденцію польських королів. Було впроваджено відповідний ритуал, з’явилися молоді польські шляхтичі, яких називали "гетьманськими дворянами". У роки правління І. Мазепи утвердились і привілейовані групи з верхівки заможного козацтва, так звані "бунчукові товариші", значкові товариші", "знатні товариші... У небуття йшли демократичні козацькі традиції виборності старшини всіх рангів і рівнів. По суті на Україні зароджувалося дворянство — із спадковою владою, титулами, землями і залежними селянами" [251, с. 52].
І. Мазепа прекрасно розумів, що в реалій тогочасної монархічної Європи, з пануванням родової аристократії, демократична козацька республіка, із схильністю до анархії, не зможе проіснувати скільки-небудь тривалий час. Гетьман прагнув перетворити Україну на аристократичну республіку і свідомо йшов на формування з козацької старшини та її нащадків національної аристократії, політичної еліти, провідної верстви нації.
Як зазначає Д. Дорошенко "Мазепа щедро роздавав землі козацькій старшині і явно старався обернути її в сильну і заможну землевласницьку верству, економічно незалежну, а через те і політично впливову. Підготовляючи перетворення козацької старшини в шляхетство (процес, що все одно відбувся сам собою), Мазепа хотів щоб воно було освічене й культурне. Тому-то він протегує посилання дітей старшини за кордон для науки, а в себе вдома опікується Київо-Могилянською Академією, підіймає її до значіння університету й Чернігівську колегію перетворює на вищу школу типу ліцею" [69, с. 21].
Оцінюючи державотворчу позицію І. Мазепи В. Доманицький відзначає: "Гетьмана Івана Мазепу можна назвати сторонником конституційно-аристократичного ладу (виділення В. Доманицького), себто він хотів, з одного боку, щоб провідна верства України була культурною, освіченою, заможною, не від кого незалежною, а з другого — щоб ця верства була погамована в своїх клясових і групових інтересах і забаганках — не утискувала і не використовувала міщан і селян" [66, с. 18].
І. Мазепа був не лише визначним полководцем свого часу, вмілим керівником козацької держави, тонким дипломатом, а й блискучим оратором і автором кількох поетичних творів, в яких проглядаються його політичні погляди. До таких творів, без сумніву, можна віднести і його знамениту думу, що починається словами "Всі покою щиро прагнуть...", написану в період, коли Мазепа ще не був гетьманом.
Даючи в образній формі характеристику тогочасного стану українського суспільства І. Мазепа зазначає:
"Всі покою щиро прагнуть,
Але не в один гуж тягнуть:
Той направо, той наліво,
А все браття, тото диво.
Не маш любови, не маш згоди
От Жовтої взявши Води
Проз невзгоду всі пропали,
Самі себе звоювали" [16, с. 12].
Відсутність національної згоди, завзята боротьба між різними амбітними політиками за гетьманську булаву, спирання у внутрішній боротьбі за владу на закордонні центри сили — все це на думку автора думи є основоположними того плачевного стану, в якому опинилась Україна. Такий стан речей, вважає І. Мазепа, є неприродним:
"Гей, братища, пора знати,
Що не всім нам пановати,
Не всім дано всеє знати
І річами керовати.
На корабель поглядімо,
Много людей полічимо:
Один стерник сам керуєть,
Весь корабель управуєть;
Пчілка бідна матку маєть
І оноє послухаєть".
У відновленні природного стану речей, подоланні несконсолідованості українського суспільства І. Мазепа розраховує спертися на своє оточення, козацьку старшину:
"Я сам бідний не здолаю,
Хіба тільки заволаю:
"Ей, Панове Енерали
Чому ж єсте так оспалі,
І ви, Панство полковники,
Без жодної політики,
Озмітеся всі за руки,
Не допустіть горькой муки
Матці своїй болш терпіти,
Нуте врагов, нуте бити.
Самопали набивайте,
Острих шабель добувайте,
А за віру хоч умріте
І вольностей бороніте!
Нехай вічна будеть слава,
Же през шаблі маєм права!"
Один з кращих дослідників мазепинської доби І. Борщак, у написаній разом з французьким вченим Р. Мартелем праці, високо оцінює цей поетичний твір гетьмана і зазначає, що "Ця "дума" містить у собі всю програму внутрішньої та закордонної політики: вона осуджує три чужинні орієнтації — на Росію, Туреччину та Польщу, що панували серед тодішніх українських провідників, і протиставляє їм ідеал з’єднаної, сильної самостійної України, якій у глибині душі Мазепа залишався вірним усе життя. Кидаючи поклик своїм землякам, щоби згуртувались в одну державу, майбутній гетьман накликував одночасно до дисципліни, яку добровільно повинні би всі прийняти. Поза дипломатом і патріотом, що домагається сильної центральної влади, бачимо ще й аристократа, що хоче твердої ієрархії, щоби державний корабель міг виплисти на повне море, керманича, який знає, що не всі можуть і мають наказувати" [16, c. 11-12].
Ставши гетьманом України І. Мазепа, вихований на "Князі" Н. Макіавелі, прагнув всіма доступними йому засобами реалізувати намічену програму. Він твердою рукою наводив порядок в гетьманській державі, опікуючись перетворенням старшини в шляхетський стан, не забував про необхідність збереження соціального миру, намагаючись захистити рядових козаків, міщан та селян від утисків державних свавільників. Розуміючи важливість формування чіткої структури організації владної відповідальності гетьман намагався навести порядок у користуванні так званими "ранговими землями", які надавались старшині на час виконання нею певних державних обов’язків.
Виявляючи зовнішню лояльність до Петра І, І. Мазепа прагнув використати війну, що спалахнула між московським царством та Швецією для того, щоб об’єднати всі українські землі під своєю владою в єдиній державі. Під час воєнної кампанії йому вдається поставити під контроль своєї армії території Правобережжя та Волині. І лише настійливі вимоги Петра І, що виконував союзницькі зобов’язання перед польським королем і саксонським курфюрстом Августом II Сильним, змусили гетьмана вивести війська з визволених українських земель.
Втрата контролю за Правобережжям і Волинню прикро вразили І. Мазепу. Вони, разом з усе настійливішими спробами Петра І та його сподвижників обмежити права гетьманської держави, змусили гетьмана шукати нового союзника. Ним став удачливий у військових справах, молодий і амбітний король Швеції Карл XII.
Виступивши в російсько-шведській війні на боці Карла XII, І. Мазепа звернувся до козаків із знаменитою промовою "Ми стоїмо тепер братіє між двома проваллями...", в якій зробив спробу пояснити мотиви свого вчинку та цілі і завдання України в цій війні.
Пояснюючи ситуацію, що склалась навколо України гетьман зазначає: "Ми стоїмо тепер братії між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх оминути. Воюючі між собою монархи, що зблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні ним народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірного, а ми між ними є точка, або ціль всього нещастя" [163, с. 80].
Цими двома монархами були московський цар Петро І та шведський король Карл XII. Кожен з них мав свого ставленика на польський престол: Петро І — курфюрста саксонського Августа II Сильного, Карл XII — Станіслава Лещинського, якого підтримували противники московської орієнтації серед польських магнатів. Кожна з воюючих сторін мала свої плани щодо майбутнього України, які І. Мазепа влучно назвав "проваллями, готовими нас пожерти".
"Мій розсуд, чужий усім пристрастям і шкідливим для душі замірам, є такий: коли король шведський, завше переможний, якого вся Европа поважає і боїться, подолає царя російського і зруйнує царство його, то ми з волі переможця, неминуче причислені будемо до Польщі і віддані в рабство полякам і на волю його наставленика і улюбленця, короля Лещинського, і вже тут нема й не буде місця договорам про наші права і привілеї, та й попередні на теє договори і трактати самі собою скасовуються, бо ми, натурально, пораховані будемо яко завойовані, або зброєю підкорені, отже, будемо раби неключимі, і доля наша остання буде гірша за першу, якої предки наші зазнали з таким горем, що сама згадка про неї жах наганяє" [161, с. 81].
Повернення під владу Польщі для України, на думку І. Мазепи, є недопустимим, оскільки ще не забулись події Хмельниччини і у польської шляхти жадоба помсти може заступити будь-які тверезі розрахунки. Але й залишатися під владою Москви, вважає гетьман, також більше не можна, оскільки російська держава та її цар виявили ознаки деспотії і здатні на кроки, що є неприйнятними для української політичної традиції: "А як допустити царя російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого царя того; бо ви бачите, що хоч він походить од коліна, вибраного народом з дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ той своєвільно, і не тільки свобода і добро народне, а й саме життя його підбиті волі та забаганці царській" [161, с. 81].
Аргументація І. Мазепи щодо необхідності розриву союзу з Москвою є дуже цікава і характеристична для розуміння рівня розвитку політичної свідомості тогочасного українського суспільства. Він звертає увагу на те, що Петро І отримав владу у спадок від предків, що були обрані "народом з дворянства свого". І це цілком зрозуміло і прийнятно для української традиції політичного мислення. Однак, той хто обраний народом, не має права на владу необмежену, а якщо він претендує на це — то порушує права народу. Більше того, деспотичні прагнення Петра І проявляються не лише в устремлінні до необмеженої особистої влади, а й у зневазі до тих, кому народ доручив від свого імені вести з ним переговори.
Зазнав образ від царя і сам І. Мазепа, владу якому довірили козаки, і посланець від козацтва А. Войнаровський. "І хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентує націю, вважає, звичайно, її членів за худобу нетямущу і свій послід. Та й справді за таких їх уважає, коли посланого до нього депутата Войнаровського із скаргою на зухвальства та звірства, чинені безнастанно від військ московських, і з проханням потвердити договірні статті, при відданні Хмельницького уложені, яких він не потверджував, а повинен за тими ж договорами потвердити, він прийняв потиличниками й тюрмою і вислати хотів був на шибеницю, від якої врятувався той лише втечею" [161, с. 81-82].
Говорячи далі про причини свого кроку І. Мазепа зазначає, що він викликаний реальними обставинами в яких опинилась Україна. При цьому він намагається одразу випередити можливість звинувачень у тому, що його дії викликані якимись особистими мотивами — прагненням до ще більшого збагачення, чи ще більшої влади. "Отже, зостається нам, братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили. Я нащадків не маю і мати, звичайно, не можу, отже непричетний есьм в інтересах насліддя, і нічого не шукаю, окрім щастя тому народові, який ушанував мене гетьманською гідністю і з нею довірив мені свою долю. Проклятий був би я і зовсім безсовісний, якби віддавав вам зле за добре і зрадив його на свої інтереси" [161, с. 82].
Говорячи про можливість виходу з глухого політичного кута, в якому опинилась Україна внаслідок існуючого розкладу сил на Сході Європи, І. Мазепа зазначає: "Бачився я з обома воюючими королями, шведським і польським, і все вміння своє учинив перед ними, щоб переконати першого про протекцію і милість отчизні нашій од військових напастей та руйнації у майбутній на неї навалі, а щодо Великороси, нам єдиної по крові і єдиноплемінної, випросив у нього невтралітет, себто не повинні ми воювати ні з шведами, ані з поляками, ані з великоросіянами, а повинні, зібравшись з військовими силами нашими, стати в належних місцях і боронити власну отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною, про що зараз повинні оголосити государеві, а бояри його, які не заражені ще німетчиною і пам’ятають безневинно пролиту кров своїх родичів, про все теє повідомлені і зі мною згодні" [161, с. 83].
Позиція збройного нейтралітету і відмова від прямого втручання у хід військових дій повинні, на думку гетьмана, забезпечити Україні не лише уникнення від військового лихоліття, але й дати право на участь у післявоєнній перебудові сходу Європи: "... а при будучому загальному замиренні всіх воюючих держав рішено поставити країну нашу в той стан держав, в якому вона була з перед володіння польського, з своїми природними князями та з усіма колишніми правами і привілеями, що вільну націю означають. Поручитися за теє взялися найперші в Европі держави: Франція і Німеччина" [161, с. 83].
Договір зі Швецією, підкреслює І. Мазепа, є продовженням старої традиції співробітництва між двома державами, закладеної ще в часи Б. Хмельницького: "І ми тепер уважати повинні шведів за своїх приятелів, союзників, добродіїв і немов од Бога посланих щоб увільнити нас од рабства і зневаги і поновити на найвищому ступні свободи і самостійності... І так, нинішні договори наші з Швецією суть тільки продовження давніших, у всіх народів уживаних" [161, с. 83-84].
Закінчує свою палку промову до війська І. Мазепа словами, що не втратили, на жаль, своєї політичної актуальності й до сьогодні: "Та й що ж то за народ, коли за користь не дбає і видимій небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобляється, воістину, нетямущим тваринам, од усіх народів зневажаним" [161, с. 84].
Промова І. Мазепи "Ми стоїмо тепер братіє між двома проваллями..." дійшла до нас у чотирьох редакціях, найбільш поширеною з яких є виклад анонімного автора "Історії Русів" — твору написаного в кінці XVII, або на початку XIX сторіччя. Точність передання ним висловлених гетьманом слів може піддаватись сумніву. Більше того, деякі моменти відбивають ідеї, що є стержневими саме в "Історії Русів". Однак, і в такій інтерпретації, ця промова яскраво відображає ті уявлення про сутність державної влади, які були притаманними для певної частини патріотично настроєної козацької старшини. І саме тому ця пам’ятка є такою важливою для розуміння української політичної думки козацької доби.
Сміливий крок І. Мазепи на розрив з Москвою, на відновлення державних прав українського народу зазнав поразки. В історичній науці існує багато думок щодо пояснення такого печального для України фіналу. Серед них — і помилка шведських генералів, що заблукавши в чернігівських лісах не змогли вчасно вийти до Стародуба на з’єднання з прибічником І. Мазепи полковником І. Скоропадським, і надмірна утаємниченість задуму гетьмана, який, вихований на "Государі" Н. Макіавеллі, не приділив достатньої уваги підготовці суспільства до такого виступу, і рішучість жорстоких дій Петра І і його фаворита О. Меншикова, які вкрай жорстокими діями придушили спроби виступів на підтримку союзу з Карлом XII.
Кожна з цих причин зіграла свою роль в поразці українсько-шведських військ у битві під Полтавою. І все ж, на нашу думку, головною причиною невдачі І. Мазепи і, врешті-решт, всієї України, була несконсолідованість нації, неготовність пожертвувати особистим, приватним інтересом задля перемоги загальнонаціональної справи.
Козацька старшина в полкових і сотенних містечках, дізнавшись про виступ І. Мазепи, була готова підтримати свого гетьмана. Однак, швидкі і вкрай жорстокі репресивні дії російських військ (населення гетьманської столиці Батурина було винищено каральним загоном О. Меншикова до останнього жителя), заставили тих, хто не встиг приєднатись повсталих, відмовитись від виступу. Старшина зрозуміла, що вона може втратити більше ніж отримати. "Щодо козацтва, селянства і міщанства, то в їхній свідомості також протягом останніх 40-а років стався суттєвий злам: ідея національної незалежності, не закріпившись, спочатку еволюціонувала в бік автономізму (60-70-ті рр.)а згодом стала перероджуватися в ідею захисту "стародавніх прав", що переважно замикалися на захисті залишків соціально-економічних завоювань революції" [152, с. 213-214].
Значну роль у поразці І. Мазепи відіграла також вміла пропагандистська кампанія, розгорнута Петром І: гетьману проголошувалась анафема з усіх кафедр російської православної церкви, розпускались чутки про те, що він таємно отримав землі поза Україною і згодився зректись свого становища на користь поляків. "Проти гетьмана працював і релігійний фактор. Тривале переслідування православних у Речі Посполитій зробило українців надзвичайно чутливими до релігійних питань, а серед української людності поширювалися чутки, що Мазепа — таємний католик. Тому релігійна пропаганда Петра І про солідарність православних знаходила благодатний грунт" [319, с. 130-131].
Оцінюючи вплив діяльності І. Мазепи на розвиток українського суспільства, політичного мислення козацтва, наслідки його виступу проти Московського царства і Петра І, причини поразки канадський дослідник українського походження З. Книш відзначав: "Ні один з гетьманів не зробив стільки для створення об’єктивних умовин державної незалежності України, як Іван Мазепа, але він не мав за те ніякої дяки і не довелося йому бачити успішних наслідків своєї праці, хоч прожив він довгий вік і при владі був довгий час. Основою державного і суспільного ладу поставив він козацьку старшину, згідно з тодішнім духом часу. Його тенденція ішла по лінії скасування надмірної виборності в державну адміністрацію. Але через те мусів він стратити популярність серед простого народу, помимо того, що у відношенні до простолюддя та його соціяльно-економічного становища старався він бути справедливий" [117, с. 141].
Поразка справи всього життя, вимушена втеча з Батьківщини, підірвали життєві сили немолодого вже І. Мазепи. У ніч з 21 на 22 вересня 1709 року він помирає в м. Бендерах.
Після смерті великого гетьмана козацька рада 5 квітня 1710 року в м. Бендерах обирає його наступником Пилипа Орлика, який став першим українським гетьманом на вигнанні.
Пилип Орлик, незважаючи на значну різницю у віці, був однією з найбільш близьких до Івана Мазепи осіб серед козацької старшини, його соратником і продовжувачем справи життя великого гетьмана. Він народився 11 жовтня 1672 року в селі Комуті Осинянського повіту на Віленщині в Литві. Орлики походили з давнього чеського баронського роду, одного з представників якого доля закинула до Речі Посполитої після гуситських воєн.
Після загибелі батька вихованням Пилипа Орлика опікувалась його мати, що походила з православного шляхетського роду Малахівських. У молодих роках П. Орлик з’являється в Києві де вступає до Києво-Могилянської академії. Тут його наставником стає професор колегіуму, визначний мислитель свого часу Стефан Яворський. У Києві П. Орлик продовжує вдосконалювати набуті у Віленському єзуїтському колегіумі знання з філософії, поетики, стилістики, риторики, логіки і латини. Він зарекомендував себе як вправний поет і його вірші були навіть "уміщено у виданому в академії збірнику латиномовної поезії, де друкувалися й твори таких світил, як Яворський і Феофан Прокопович" [259, с. 57].
Завдяки протекції С. Яворського здібний випускник колегіуму починає працювати в консисторії Київської митрополії, а з 1693 року в Генеральній військовій канцелярії — центральному органі гетьманської адміністрації. Безумовні таланти молодого канцеляриста та протекція С. Яворського привели до того, що на П. Орлика звертає увагу гетьман І. Мазепа і починає всіляко сприяти його швидкій кар’єрі: 1699 року у віці 28 років його призначають Генеральним писарем Війська Запорозького.
П. Орлик не лише був утаємничений у всі справи і задуми І. Мазепи, але й став достойним продовжувачем його справи. До своєї місії він ставився на найвищому рівні свідомого патріотизму і жертовності. Промовистим є такий факт: коли по смерті І. Мазепи виникло питання про його спадкоємця на гетьманській посаді то було запропоновано дві кандидатури — племінника гетьмана А. Войнаровського і П. Орлика. Однак перший відмовився від гетьманства і пов’язаних з ним відповідальності і ризику, вирішивши за краще задовольнитись успадкуванням багатств свого дядька. Пилип Орлик прийняв на себе небезпечну місію очолити козаків на вигнанні, хоча й усвідомлював, що вона не гарантує йому не лише багатства, а й особистої безпеки.
Молодий гетьман був людиною освіченою і талановитою, здібним дипломатом, організатором, хорошим письменником та непересічним політичним мислителем. По собі П. Орлик залишив велику писемну спадщину — великий за об’ємом "Діаріуш", листи до можновладців тогочасної Європи, договори, декларації і т.п. Однак головною працею, яка обезсмертила його ім’я є безумовно так звана Бендерська Конституція, або Конституція Пилипа Орлика, хоча він не є її єдиним автором.
Ця пам’ятка української політичної думки козацької доби ввібрала в себе не лише передові досягнення української та європейської політичної думки, але стала своєрідним рубежем у їх розвитку. "Появу цього документу варто розглядати в широкому контексті розвитку європейської правосвідомості, котра в теоретичних працях таких мислителів як Т. Гоббс, Г. Гроцій, а трохи пізніше Ф. Вольтер, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо випереджала свій час і швидше прояснювала перспективу ніж дійсність. За таких обставин Конституція Пилипа Орлика — це втілена в мову правових норм філософія й ідеологія "суспільного договору". Для появи такого документу в історії української політичної та правової свідомості було достатньо підстав" [47, с. 236]. Як зазначає О. Субтельний, цей "...документ, пишномовно названий Pacta et Constitutiones Legum Libertatumque Exersitus Zaporoviensis складався з 16 статей, дуже різних за обсягом і значенням, які стосувалися переважно практичної політики, а не принципів. Проте за цими умовами стояли політичні погляди та інтереси не лише мазепинських емігрантів, а й багатьох їхніх однодумців, що залишилися в Україні. Цей документ, складений невеличкою групою дисидентів-вигнанців, зовсім не був звичайною вправою чи намаганням видати бажане за дійсне. На той час, коли Pacta et Constitutiones були укладені, уже йшли приготування до нового походу проти царя. Отже, "Бендерська конституція" показувала, які зміни мазепинці сподівалися запровадити після повернення на Батьківщину" [259, с. 57].
Згоджуючись з відомим вченим все ж варто зазначити, що багато з положень даного документу мають концептуальний характер, і є віддзеркаленням особливостей українського політичного мислення на початку XVIII ст. Прийнята в м. Бендери Конституція за своєю формою є договором гетьмана зі старшиною і всім Військом Запорозьким, а за змістом — документом, що в політико-правових поняттях того часу обґрунтовує права України на державну самостійність та її державний устрій.
Починається цей документ преамбулою, в якій викладається коротка історія козацтва та української державності. При цьому твориться політичний міф, метою якого є обгрунтування права козацької верстви виступати репрезентантом державницьких інтересів української нації. Для цього початки української державності відносяться до доволодимирових часів і ототожнюються козаки і хозари як творці держави: "...народ козацький, давній і відважний, раніше званий Хозарським, спочатку підніс безсмертною славою, широким володінням та героїчними діяннями, яких не лише сусіди, а й сама Східна (Візантійська) Імперія на морі і на суші боялась настільки, що Східний (Візантійський) імператор, замисливши умиротворити цей народ, поєднався з ним міцним союзом і власну дочку Кагана себто володаря Козаків, призначив сину своєму..." [211, с. 25].
У подальшому, відзначає автор Конституції, за численні провини і гріхи Бог покарав народ козацький, що врешті-решт призвело до втрати державності та польського панування. Однак пізніше незбагненна і справедлива божа воля привела до того, що "... народ Козацький, що доти перебував під тяжким польським ярмом, прагнучи відновити колишню свободу, повстав за ревну віру православну, за закони батьківщини і старі вольності під проводом палкого борця, найвідданішого керманича вічної пам’яті Богдана Хмельницького, який за допомогою самого Бога і непереможною поміччю найяснішого короля Швеції, безсмертного і славної пам’яті Карла X, з’єднавши сили Кримського Ханства і Війська Запорозького, а також завдяки власному прозорливому старанню, пильним турботам і величі духу, збройно звільнив від польського рабства Військо Запорозьке і пригноблений народ Руський..." [211, с.25-26].
Твердження про те, що Б. Хмельницький звільнив (хоч і з поміччю татар та шведського короля) український народ, повернув йому державний статус, мало дуже важливе значення в тогочасній ідеологічній боротьбі козацької старшини з московськими урядовцями, які стверджували, що Україна ніколи не була самостійною державою і лише з московською допомогою змогла звільниться з-під польської окупації, приєднавшись до Московської держави. Твердження про те, що українці самостійно, без московської допомоги, здобули собі державний статус і лише потому, добровільно вступили у союз з Московської державою було для козацької верхівки важливим аргументом для обгрунтування права на відновлення власної держави.
Автор Конституції акцентує увагу на добровільності прийняття Б. Хмельницьким протекторату Московської держави сподіваючись на те, що спільна православна віра забезпечить дотримання сторонами прийнятих на себе зобов’язань. Але після смерті гетьмана московські урядовці почали порушувати досягнуті домовленості та давні права і привілеї козацтва, що призводило до того, що Військо Запорізьке "...мусило власною кров’ю та відважним повстанням захищати недоторканість своїх законів і вольностей, захист яких сам Бог, месник беззаконня, милостиво підтримував" [211, с. 26].
Саме таким повстанням, відзначає П. Орлик, був антимосковський виступ гетьмана Івана Мазепи, який продовжив традиції Б. Хмельницького як у справі боротьби за свободу нації, так у відновленні союзницьких відносин зі шведським королівством. Подібна історична паралель повинна була ідеологічно санкціонувати дії І. Мазепи та показати їх стратегічну мету — відновлення державної самостійності України та виконання історичної місії козацтва.
Окрім ідеологічного обгрунтування своїх дій за допомогою творення історичного міфу, П. Орлик і козацька старшина, як автори Конституції, у преамбулі чітко вказують і на іншу причину прийняття цього важливого правничого документа: "... оскільки дехто з колишніх Гетьманів, наслідуючи деспотичне московське правління, зухвало намагався привласнити собі, всупереч праву і рівності, необмежену владу, не соромлячись нехтувати давніми законами і вольностями Війська Запорозького і тяжко пригноблюючи простий народ, тому ми, присутня тут старшина, і ми, кошовий отаман з Військом Запорозьким, попереджаючи подібні прецеденти, а головне — щоб здійснити таку важливу справу, як виправлення і піднесення своїх принижених прав і вольностей в особливо зручний час, коли згадане Військо Запорозьке знайшло собі захист не деінде, а під опікою Священної Королівської Величності короля Швеції, і тепер твердо і без вагань її визнає, ми уклали угоду з паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом, і ухвалили, щоб не тільки Його Ясновельможність у щасливі дні свого Гетьманату стежив за виконанням пактів і конституцій, викладених нижче по пунктах і підтверджених його присягою, але щоб цього незмінно дотримувались і наступні Гетьмани Війська Запорозького" [211, с. 27]. Таким чином, автор Конституції визначає її як вищий правовий документ, що визначає основні принципи функціонування козацької держави і покликаний забезпечити дотримання традиційних демократичних принципів організації державної влади, не допустити перетворення гетьманської влади в деспотичну.
"Колективний автор Конституції — Пилип Орлик та козацька старшина — прагнув зв’язати воєдино уривки своєї минувщини та окреслити модель суспільства, яка містила б головніші здобутки нації. Ідеї, висловлені в цьому документі, є наслідком майже тисячоліття політичного розвитку України, свідченням високого рівня самосвідомості нації, рівня її політичної культури, творчого потенціалу. Цей документ постав як оречевлена ідея української держави — Гетьманщини і водночас як удосконалення тогочасного розуміння суті держави" [269, с. 50].
Перша стаття Конституції присвячена проблемам віри та захисту прав українського православ’я. Нею православній вірі в Україні надавались виключні права. Особливий акцент робиться на необхідності повернення Київської метрополії під омофор Вселенського Константинопольського патріарха і виведення її з-під юрисдикції Московської патріархії. Цей акт повинен був мати виключне політичне значення, оскільки після приєднання Київської митрополії в 1685 до Московської патріархії православна церква в Україні стала перетворюватись на провідника московських впливів. Виключне значення збереження автономії української православної церкви для збереження державності чітко розуміли як козацька старшина, так і вище духовенство. Так за часів укладення Переяславських статей митрополит С. Косів вирядив спеціальне посольство до царя з проханням підтвердити старі права Церкви і не відділяти українське православне духовенство від Царгородського патріархату, що було, як висловлювалось в чолобитній, "коренем всіх наших вольностей і прав" [226, с. 193]. Роль церкви і релігійного питанні в поразці І. Мазепи була ще надто свіжа в пам’яті бендерських вигнанців.
Друга стаття зазначала, що "Подібно до того, як будь-яка держава існує і міцніє завдяки недоторканій цілісності кордонів, так і наша батьківщина, Мала Русь, нехай лишається у своїх кордонах, затверджених угодами Речі Посполитої, славетної Порти Оттоманської і московського царства..." [211, с. 28]. Гарантом недоторканості кордонів Української держави повинні були стати договори гетьмана зі шведським королем, якому разом з нащадками надавався титул постійних Протекторів України.
Цей пункт Конституції, фіксуючи недоторканість кордонів України в межах визначених міжнародними договорами входив в певну формальну суперечність з намірами козацької верхівки і самого Пилипа Орлика. Як зазначає В. Шевчук "в планах своїх Орлик мав визволити Правобережну, Лівобережну і Слобідську Україну" [316, с. 198]. Слобожанщина, яка на той час мала виразну українську більшість населення ніколи формально не входила до складу гетьманської держави. Але якщо згадати, що згідно з договором І. Мазепи і Карла XII до України мали прилучатись всі землі з українським населенням, то можна визнати, що дійсної суперечності між Конституцією і намірами П. Орлика, як її гаранта, немає.
Третій пункт декларував відновлення стратегічного союзу з Кримським ханством, що був покликаний забезпечити спокій на південних кордонах держави та збройну допомогу татар у боротьбі з Москвою.
Пункти четвертий і п’ятий Конституції були присвячені відновленню прав Запоріжжя на його землі, ліквідації побудованих царем фортець на територіях належних Кошу та закріплювали автономний політичний і економічний статус Січі в складі гетьманської держави.
Наступні пункти Конституції (з 6 по 10) є своєрідним "політичним ядром" цього документу. У них викладаються основні принципи організації влади в козацькій державі. Так стаття 6 проголошувала обмеження прерогатив гетьманської влади з метою уникнення загрози встановлення деспотичного правління і декларувала створення інституту публічної ради, якій мала належати першість у вирішенні стратегічних питань державного життя: "...ми, старшина, Кошовий Отаман і Все Військо Запорозьке, укладаємо з Ясновельможним Гетьманом і постановляємо в акті обрання його Ясновельможності, навічно зберігати у Війську Запорозькому такий закон, щоб у нашій батьківщині першість належала Генеральній старшині як з огляду на її високі служби, так і у зв’язку з постійним перебуванням при Гетьманах. Після неї у звичному порядку мають бути вшановані цивільні Полковники, подібні за характером обов’язків до цивільних радників. Окрім того, від кожного полку мають бути обрані за згодою Гетьмана декілька знатних ветеранів, досвідчених і вельми заслужених мужів, для входження до публічної ради. Цій Генеральній старшині, Полковникам і Генеральним радникам належить давати поради теперішньому ясновельможному Гетьману та його наступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо й про всі публічні справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди, на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинно ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися" [211, с. 30]. Генеральні Ради мали збиратися не менше трьох раз на рік — на Різдво, Великдень і Покрову.
У роботі Генеральних Рад повинні були брати участь не лише полковники разом з полковими урядниками і сотниками, не лише Генеральні Радники від всіх полків, які разом з Генеральною старшиною повинні були постійно перебувати в гетьманській резиденції, а й посли від Низового Війська Запорозького. У період між Генеральними Радами, у випадку необхідності, Гетьман міг вирішувати важливі справи державного життя спільно із Генеральною Старшиною, Полковниками та Генеральними Радниками.
Для того, щоб забезпечити вірність старшини інтересам держави стаття 6 зазначає, що всі державні урядники заступаючи на свої пости повинні складати присягу на вірність батьківщині, чесне служіння Гетьману та виконання своїх обов’язків. Для забезпечення цього Конституція гарантувала право на публічну критику і обговорення дій Гетьмана: "...Старшина, Полковники і Радники можуть скористатися повною свободою голосу, щоб, чи приватним чином, чи коли (цього) вимагатиме надзвичайна і безвихідна необхідність, публічно на раді висловити докір його Ясновельможності, вимагаючи повного звіту щодо порушення законів і вольностей батьківщини, однак без лихослів’я і без найменшої шкоди гетьманській честі. За ці докори Ясновельможному Гетьману не належить ображатися чи мститися, а навпаки — він мусить подбати про виправлення порушень" [211, с. 31].
"У політичному сенсі стаття 6 була найважливішою в конституції, оскільки дозволяла старшині контролювати гетьманів, подібно до того, як польська шляхта контролювала своїх королів. У цьому була певна логіка, адже старшина виступала проти Мазепиних самодержавних методів, керуючись тими самими мотивами, з яких гетьман відкидав абсолютизм царя" [261, с. 63].
Для забезпечення права вільного висловлювання і оцінки дій гетьмана стаття 7 зазначає, що питання про образу гетьманської честі і встановлення вини повинен розглядати не сам гетьман, а Генеральний Суд на основі закону і права. Таким чином відносини між державою (гетьманом, як її главою) і громадянином опосередковувались судовою владою рішення якої були обов’язковими для всіх без винятку.
Восьма стаття Конституції наголошувала на тому, що головні функції у вирішенні громадських справ повинна виконувати Генеральна старшина, а не гетьманські слуги, яких "... не слід залучати до участі в будь-яких законодавчих, управлінських і військових справах, відсторонивши їх від посольств, а ще більше від громадських доручень" [213, с. 32].
Дев’ятою статтею Конституції затверджувався інститут Генеральних скарбників, які мали слідкувати за державними прибутками і видатками та не допускати присвоєння гетьманом державної власності. У полках також мали обиратись по два присяжних скарбники, функції яких були аналогічними на полковому рівні. При цьому скарбники виводилися з-під контролю гетьмана та полковників і повинні були складати щорічні звіти перед Генеральним скарбником, а той, у свою чергу, перед Генеральною Радою.
Стаття 10 присвячена визначенню адміністративних обов’язків і прав гетьмана та полковників, як керівників територіально-адміністративних одиниць держави. Зазначалося, що "... як Ясновельможному Гетьману з обов’язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог... нехай пани Полковники, Сотники, Отамани, Урядники і Виборні не наважуються пригноблювати свою домашню челядь і рядових (козаків), а особливо рядових простолюдинів, які не знаходяться у прямій залежності від їх урядів чи в їхньому особистому підданстві..." [211, с. 32-33].
Крім того встановлювався чіткий порядок набуття старшиною урядових посад та формування вертикалі виконавчої влади: "Ясновельможний Гетьман не надаватиме нікому ніяких урядів ані почестей керуючись якоюсь попередньою оцінкою вартості Полковницьких відзнак чи інших козацьких та простих посад і не нав’язуватиме на них нікого силоміць. Але завжди як козацькі, так і прості урядники, а особливо полковники, повинні обиратися вільним голосуванням, і після виборів затверджуватись гетьманською владою, хоча вибори цих виборних (осіб) не повинні оголошуватися і здійснюватися без гетьманської згоди. Цей закон належить виконувати і Полковникам, не призначаючи сотників та інших урядників на основі дружніх стосунків і особистої прихильності без вільного голосування всього повіту, але обираючи і не усуваючи від урядів через приватні сутички" [211, с. 33]. Таким чином, головним принципом формування владних структур козацької держави Конституція проголошувала виборність всіх урядових посад з низу до верху. У той же час, пам’ятаючи сумний досвід Чорної ради та наслідків популізму І. Брюховецького і влади юрби, автори Конституції залишають і певні противаги у вигляді необхідності призначення виборів та затвердження їх результатів гетьманом та полковниками в межах їх компетенції.
У цілому статті Конституції з 6 по 10, описуючи та законодавчо закріплюючи основні принципи функціонування державної влади, намагаються реалізувати ідею розподілу гілок влади — гетьманської і старшинської, як виконавчої, Генеральної Ради — законодавчої, Генерального суду — судової. При цьому гарантом балансу гілок влади виступає не стільки гетьман, як глава держави, скільки незалежний суд. Це є яскравим свідченням високого рівня політичної та правовою культури не лише авторів Конституція, а й широких верств українського населення для якого власне і призначався цей документ.
Заключні статті Конституції, з 11 по 16, присвячені питанням регулювання повсякденного життя населення держави. Так стаття 11 гарантує особливий статус козацьких вдів та сиріт, звільняючи їх від повинностей та податків, статті 12 і 13 — самоврядні права міст та їх жителів, 14 покладає на гетьмана та урядовців обов’язок слідкувати за розумністю податків та повинностей та загальним характером їх розподілу і виконання. Статті 15 і 16 декларують скасування обтяжливих для населення податків на утримання найманого війська сердюків та компанійців, а також інститут відкупників мита, які своїми здирствами створюють перешкоди "так що через ці перешкоди не дано можливостей бідній людині ступити вільного кроку до ринку, продаючи дешеві речі для забезпечення своїх нестатків, або ж купуючи щось для домашніх потреб поза базарним податком" [211, с. 35].
Гарантією дотримання записаних у Конституції "непорушних громадських вольностей" повинна була стати присяга гетьмана Пилипа Орлика та підтвердження шведського короля Карла XII.
Оцінюючи значення Бендерської Конституції в історії державницьких прагнень української нації, В. Шевчук відзначає, що "Ця Конституція стала вишою точкою політичного мислення українців у XVIII столітті, бо фактично проголошувала в Україні незалежну республіку; зберігався тільки протекторат шведського короля замість колишнього підданства царю — це був, зрештою, крок уперед порівняно із вищим висловом української політичної думки XVII ст. у Гадяцькому трактаті" [316, с. 197].
У науковій літературі, присвяченій Конституції 1710 року, довгий час традиційною була думка про те, що цей документ не вийшов за межі теоретичної праці і ніколи не був застосований на практиці. Однак, після поразки Петра І під час Прутського походу в 1711 році та визнання Туреччиною за П. Орликом прав на Правобережну Україну, гетьман, уклавши союз з татарами на зразок договорів Б. Хмельницького, встановив свій контроль над Правобережжям, за винятком потужної фортеці в Білій Церкві, як зазначають В. А. Смолій та В. С. Степанков "На контрольованій ними території, як засвідчують результати досліджень Л. Мельника та О. Пріцака, функціонували статті Конституції П. Орлика" [252, с. 224].
Та це функціонування Конституції виявилось не лише обмеженим у просторі (планам П. Орлика про об’єднання в складі гетьманської держави Правобережної, Лівобережної і Слобідської України не судилось здійснитись), а й в часі. Внаслідок зради татар та під тиском польських союзників Петра І він разом з військом був змушений залишити українські землі і з 1714 року і аж до самої смерті 1742 року жити в еміграції не полишаючи спроб визволити Україну за допомогою європейських держав.
З метою залучення європейських монархій до вирішення "української проблеми", П. Орлик пише два надзвичайно цікаві документи, що характеризують не лише його як політичного мислителя, але й рівень політичної культури козацької еліти, що опинилась на вигнанні, та розуміння ними ролі і призначення України в тогочасному європейському політичному просторі.
"Маніфест до європейських урядів" повинен був пояснити "королям, князям, республікам та іншим християнським державам" причини укладення козаками союзу з Оттоманською Портою. Зазначаючи, що Москва порушила договір з Богданом Хмельницьким і прагнула обернути українців у рабство, П. Орлик говорить про те, що "природнім правом є визволятись від гноблення і трудитися аби повернути те, що несправедливістю та переважною силою було в нас забрано: всім відомо як трактовано нас у Московській імперії" [316, с. 202].
"Вивід прав України", віднайдений професором І. Борщаком у замку Детенвіль, родовому маєтку дружини Григора Орлика, сина гетьмана П. Орлика, присвячений детальному аналізу прав України на самостійне державне існування з точки зору тогочасного розуміння принципів міжнародного права природних і політичних прав нації, геополітичної рівноваги на європейському континенті.
На початку цієї праці автор говорить про те, що після довгої і кривавої визвольної війни Богдан Хмельницький визволив з-під польського панування "пригнічену козацьку націю" та утворив з України незалежне князівство, сам вдовольнившись титулом гетьмана війська Запорозького. Підкреслюючи, що він не прагне детально викладати історію України, П. Орлик зазначає, що "моя ціль лише показати, що вона є вільним князівством і що Стани її вільно обирали гетьманів по своїй уподобі. Це факт установлений і правда загально відома, що козацька нація і Україна були вільними. Яко така Україна увійшла зі своїм гетьманом у договір вічного миру, заключеного коло Пруту в Молдавії, де вона називається союзницею султана; яко така ввійшла вона в договір з ханом татарським і в договір який заключив гетьман Хмельницький зі шведським королем Карлом X і який можна бачити в архівах Корони Шведської" [204, с. 45].
При цьому найголовнішим свідченням міжнародного визнання суверенності України, на думку П. Орлика, "є урочистий союзний договір, заключений між царем Олексієм Михайловичем з одного боку та гетьманом Хмельницьким і Станами України з другого" [204, с. 45]. Цей союз між козацькою державою і Московією він трактує як військовий, укладений двома рівноправними державами — суб’єктами міжнародного права. Цікавим є те, що укладається він з московського боку царем, а з українського — гетьманом і Станами (народом за тогочасною формулою), який і є в Україні вищим носієм державного суверенітету. Без згоди Станів (народу) жоден гетьман на має права розпоряджатися долею держави, її політичною самостійністю і територіями.
Трактування народу як головного (а по суті — єдиного) носія суверенітету дозволяє П. Орлику заявити про те, що угоди гетьмана І. Брюховецького, які визнавали московського царя протектором України, ця "основа всіх нещасть України" не мають юридичної сили, оскільки "...це зречення не касує ні в чому прав України, бо гетьман не міг дарувати того, що належало Станам" [204, с. 45-46].
Спираючись на постулат про те, що народ є носієм суверенітету і всі дії гетьманів поза його волею не мають правової сили, а також на той факт, що Московія порушивши в односторонньому порядку Переяславські статті зробила їх нечинними, а українську націю поставила в становище окупованої і позбавленої законних прав і вольностей, П. Орлик робить висновок — "...козаки мають за собою право людське і природне, одним з головних принципів котрого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час" [204, с. 46].
Теза про право народу на повстання проти гнобителів, право народу на революцію через кілька десятиріч, в кінці XVIII сторіччя, стане основоположним аргументом в устах батьків-засновників США для виправдання свого виступу проти Англії та проголошення власної державної самостійності. П. Орлик вважав що і на початку XVIII сторіччя вона може бути використана для обґрунтування легітимності дій І. Мазепи і його власних у пропагандистській війні з Московською державою, яка використовувала всі можливі засоби, щоб представити І. Мазепу і козаків в очах тогочасної Європи як зрадників і клятвопорушників, позбавивши їх, таким чином зовнішньої підтримки.
П. Орлик для виправдання своїх дій змушений включити в "Вивід прав України" також ряд основних положень договору між Карлом XII та І. Мазепою. Згідно з цим договором укладався військовий союз між Швецією та Козацької державою. Шведські війська, що вводились на територію України повинні були перебувати під командою шведських генералів та загальним контролем гетьмана чи його наступників до того часу, поки українська сторона вважатиме це за потрібне. Утримання шведського війська повинно були здійснюватись коштом короля, а козаки мали постачати його лише хлібом і харчами.
Цікавим у договорі є також пункт про те, що завойовані території прилучаються до Швеції або України на основі того, ким вони були завойовані, "...але все те, що — як виявиться, належало колись народові українському, передасться й задержиться при українськім князівстві" [207, с. 46]. Формула "належало народові", а не "належало державі" дозволяло козакам претендувати не лише на землі Гетьманщини, чи держави Б. Хмельницького згідно зі Зборівським договором, а на всі території, населенні українцями — від Підлящщя до Слобожанщини. Те, що П. Орлик акцентує увагу на цьому пункті українсько-шведського договору прекрасно характеризує його як державного діяча і демонструє його прагнення утворити Українську державу на національному принципі.
Спеціальні пункти договору гарантують Україні незламність її стародавніх прав і вольностей, політичної організації та державну незалежність. З цією метою договір підкреслює, що шведський король не має права присвоювати собі титул "князя України" чи її герб. Тим самим П. Орлик показує, що договір між І. Мазепою і Карлом XII ні в чому не обмежує суверенітет України, а має своєю метою звільненні України від московської окупації та відновлення її самостійності.
Головними аргументами московського царського двору проти незалежності України є, як відзначає П. Орлик, тези про те, що України ніколи не була самостійною державою. Московія визволила її, та що її самостійність порушить баланс сил в Європі.
Щодо першої тези П. Орлик зазначає, що від часів Зборівського договору 1649 року і "до наших днів" вся Європа визнавала Україну як незалежну державу. У той же час, "...коли, як дехто твердить — хоч це твердження Цілком фальшиве, — що Його Царське Величество придбав від поляків якесь право на Україну, то це право не може бути іншим, як правом опіки, бо поляки ніколи не мали іншого, тож і не могли передати прав більше, ніж самі мали, і — більше навіть — на які ніколи не претендували" [204, с. 47]. Та і взагалі, підкреслює П. Орлик, що ж це за визволення, якщо Московський Двір накинув Україні ярмо безконечно жорстокіше?
"Отже з повною рацією можна вивести з усього цього, що Московський Двір належить уважати за узурпатора України і що є причина покладатися на розуміння права природного і людського тими, що читатимуть це писання, що вони переконаються в безперечнім праві Станів України обрати п. Пилипа Орлика за свого гетьмана і що цей гетьман може допоминатися посідання цієї країни і сподіватися привернення цього посідання від справедливості європейських держав, які є в силі наказати, щоб її йому звернено назад" [204, с. 47].
Другий аргумент московської антиукраїнської пропаганди взагалі, на думку П. Орлика, не витримує критики, оскільки саме незалежність козацької держави, що буде стримуючим буфером для експансіоністських прагнень Московії в Європі є гарантом континентальної міжнародної стабільності — "...загальний мир не буде тривалим доти, поки не задовольниться справедливих жадань гетьмана Орлика що до України, поки Московський Двір не задоволить справедливі скарги конфедерації, на чолі якої стоїть гетьман. Не треба лякатися, що в разі відновлення цього князівства (України) через ослаблення Московщини порушиться європейська рівновага" [204, с. 48].
Прагнучи прилучити європейські держави до забезпечення державної незалежності України Пилип Орлик апелює до їх власного інтересу і спирається на норми тогочасного міжнародного права: "Це ж бо інтерес всіх європейських держав так зробити, щоб Україну звернено гетьманові Орликові, котрого вільно обрали й проголосили Стани України. Їх бо власний інтерес — кажу я — обов’язує їх не санкціонувати і не давати спричиняти небезпечних для себе ж самих наслідків від узурпації, що її якась сильніша держава могла би вчинити над слабшою під єдиною прикривкою вигоди. Міжнародне право вимагає допомагати в крайніх випадках пригніченим громадянам; тим слушніше, справедливіше і в більшій згоді з обов’язком християнства й навіть гуманности причинитися до відбудування держав, пригнічених тому лише, що повірили в союз" [204, с. 47-48].
Корінний інтерес європейських держав полягає, на думку П. Орлика в тому, щоб раз і назавжди припинити експансію деспотичної московської держави у Європу, яка несе загрозу фундаментальним принципам існування західної цивілізації. "Скажу тільки, що коли всіх наведених мотивів не досить, то інтереси, котрих я де в чому вже торкався, зобов’язують європейські держави веліти звернути Україну і тим самим обмежити державу (московську), яка незабаром буде змагати до повалення европейської свободи" [204, с. 49].
Це передбачення П. Орлика було зроблено за півстоліття до того, як російські війська прийматимуть ключі від столиці переможеної Прусії — Берліна, за шість десятків років до початку розподілу Польщі, за сто років до того, як донські козаки переможно промарширують вулицями Парижа, а російська імперія отримає "почесний" титул "жандарма Європи". Однак його передбачення не було почутим, голландські і ганзейські купці, що отримали право на безмитну торгівлю через територію московської держави з Персією і Індією, вважали, що їх вплив на "прозахідного" царя Петра та весь державний апарат імперії є настільки великим, що саме вони будуть вирішувати куди і для чого будуть посилатися війська Московії.
Саме до тих, хто реально визначав розклад сил в Європі, її близьке і далеке майбутнє і звернуті слова гетьмана: "Ті що дбають про інтерес цілої Европи і кожної її держави зокрема легко зрозуміють небезпеку для свободи Европи від такої агресивної держави. Вони можуть судити про це краще за мене не тільки з прикладів історії, а також завдяки глибокому досвідові й досконалій мудрості, котру мають про все, що відноситься до добра їх держав та інтересів Европи" [204, с. 49].
Змушений покинути Україну після підписання мирного договору воюючих сторін П. Орлик не залишає планів щодо організації коаліції європейських держав проти Російської імперії. "Опинившись за кордоном, Пилип Орлик шукає спільників серед країн, чиї стратегічні інтереси суперечили імперським планам Петра Великого. Європейський ансамбль держав, котрий би забезпечував європейську рівновагу і задовольняв інтереси усіх зацікавлених сторін, тоді ще не склався, і розраховувати можна було на тих, хто безпосередньо чи опосередковано конфліктував з Російською імперією. Такими країнами були Швеція на півночі, Туреччина і її васал — Кримське ханство — на півдні і деякі німецькі держави — на заході" [47, с. 239-240].
Перелік можливих учасників антиросійської коаліції для екзильного гетьмана та його однодумців не обмежувався європейськими державами. Велася робота по залученню до антиімперського виступу населення пригнічених національних "окраїн" Росії — донських козаків, калмиків і т.п. Як зазначає Д. Дорошенко, П. Орлик "старався використати кожну нагоду, кожен міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб тільки поправити українську страву на порядок дня. Але всі старання великого українського патріота були даремні. Московське царство після полтавської перемоги зробилося могутньою державою, Російською імперією, яка зайняла провідне місце в північній і східній Європі" [69, с. 387].
30 років життя і боротьби на еміграції не принесли П. Орлику очікуваного ним результату — Європа не бажала вступати в протистояння з Російською імперією задля реалізації прав українського народу на державну самостійність. І все ж його зусилля не минули марно — політико-теоретична спадщина цього мислителя стала свідченням політичної зрілості всієї української нації, його ідеї багато в чому стали не лише зразком, а й основою для подальших теоретичних пошуків українських політичних мислителів державницької орієнтації. Ставши "гетьманом на вигнанні" П. Орлик зумів зробити політико-правовий вивід прав України на державно-політичне існування. Розуміючи, що бездержавна Україна не в силі протистояти Російській імперії один на один, він також прагнув зацікавити європейські держави в українських проблемах, зробивши своєрідний геополітичний "вивід прав" свого народу.
Мазепинська доба, ставши своєрідним апогеєм розвитку української політичної думки часів козаччини, що виразилось не лише у практичних діях самого І. Мазепи, а і в їх теоретичному обгрунтуванні П. Орликом, породила, в той же час, і новий напрямок українського політичного мислення, який не уявляв свого існування поза межами Російської імперії.
Ця трансформація пов’язана не лише з шоком від поразки в Полтавській битві та наджорстоких методів "умиротворення" царськими військами Гетьманщини, але й з самою корінною (так принаймні зовні здавалось) переміною Московського царства в Російську імперію будовану за європейськими зразками. Для українців, що, на відміну від Московщини, знаходились на протязі кількох останніх століть в тісному економічному, політичному і духовному зв’язку з Західною Європою, "європеїзація" Росії Петром І могла видатись одним з найоптимальніших шляхів вирішення двох давно наболілих питань: збереження православно-національної ідентичності та уникнення проявів азіатсько-московського деспотизму. Саме цим, а не лише чисто кар’єрними егоїстичними інтересами, можна пояснити масовий рух освічених українців на "північ", де вони посідали єпископські і митрополичі кафедри, чиновницькі та викладацькі посади в структурах новонародженої імперії. Поруч з ідеєю політичної самостійності народилась і розвивалась ідея інкорпорації української політичної і духовної еліти в чиновницький апарат Російської імперії.
Одним з найяскравіших представників цієї когорти українських діячів і політичних мислителів є випускник і, в подальшому, ректор Києво-Могилянської Академі