Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня     Головна     Наступна





ПОЛІТИЧНІ ІДЕЇ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ В ГАЛИЧИНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТОРІЧЧЯ



Після закінчення національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького українське населення, що залишилось на землях під владою Речі Посполитої, опинилося у вкрай важкому становищі: козацький устрій послідовно знищувався, шляхта все більш переходила на польські державницькі позиції, церква втрачали свій вплив на суспільне життя. Особливо активно протікали ці процеси на українських землях Галичини.

Ситуація погіршувалась ще й тим, що українська православна церква, яка раніше відігравала роль духовно-об’єднуючого чинника нації, після прилучення до Московської патріархії практично повністю втратила національні риси. Греко-католицька (уніатська) церква, задумана своїми засновниками як інструмент збереження національної ідентичності в процесі духовного приєднання України до західноєвропейського культурного простору, також не могла виконувати своє призначення повною мірою. Зафіксована в Зборівській угоді 1648 року вимога козаків про ліквідацію уніатської церкви була підтримана польськими правлячими колами, для яких питання національно-державне стояло вище церковно-релігійного. Не допомагали ні протести уніатського духовенства, ні папського нунція в Польщі.

Дещо покращилось становище уніатів після обрання польським королем сина Яреми Вишневецького Михайла. Правда, відбувалось воно, в основному, за рахунок їх православних братів. Найбільшим "здобутком" уніатів на цьому полі було таємне приєднання до унії львівського православного єпископа Й. Шумлянського, а також більшості вищого православного духовенства. Довго трималось Львівське Ставропігійне братство, але й воно в 1707-1709 роках перейшло в унію. Найдовше тримався за православ’я Манявський скит, що прийняв унію лише 1785 року. Уніатам вдалось заснувати семінарію, ряд шкіл, і провести 1720 року в м. Замості Собор, "на якому був присутній папський нунцій, 8 єпископів, протоархимандрит о. Василиян, 8 архимандритів, 129 представників духовенства, декани і 2 представники Львівського Братства. З огляду на чисельність Собору його називали Українським Національним Собором" [226, с. 208].

Польські правлячі кола, розуміючи що їм не вдасться утримати землі населені українцями в складі Речі Посполитої на тривалий час, взяли орієнтацію на прискорену тотальну асиміляцію українців та ліквідацію всіх ознак їх національної ідентичності.

Як зазначають В. Смолій та В. Степанков "Варшава не зробила жодних позитивних висновків із боротьби українців за свою незалежність протягом другої половини XVII-початку XVIII ст., а навпаки, засліплена войовничим шовінізмом, стала на шлях безжалісного знищення найменших проявів національної свідомості, перетворення народу в денаціоналізовавний люд ("бидло"), придатний лише до виконання тяжких робіт у маєтках" [252, с. 237]. Показовим є документ анонімного автора під назвою "Проект знищення Русі", що з’явився 1717 року, в якому у концентрованому вигляді було сформульовано ідеологію правлячих кіл Речі Посполитою щодо відносин з українським та білоруським населенням держави.

Анонімний автор цього твору відверто заявляє, що збереження могутності польсько-литовської держави можливе лише за умови повної асиміляції українців та білорусів. Для того щоб досягти цього перший удар необхідно нанести по національній еліті, перетворити ці народи на соціально однорідні етнографічні маси без політичного та духовного проводу.

Найближчим завданням є остаточна полонізація залишків української та білоруської шляхти. Для цього, на думку анонімного автора необхідно використати весь набір інструментів колонізаторської політики попередніх урядів Польщі — заборона українцям і білорусам, як православним так і уніатам, обіймати державні посади, утиски, порушення їх майнових прав і розорення: "Шляхта руського обряду й уніати, а тим більше схизматики не повинні допускатись на жодні посади у своєму рідному краю, зокрема на такі посади, на яких вони б мали здобувати собі друзів, придбати майно і заслужити деяку повагу та для всіх русинів честь ... У містах і містечках на Русі є ще значна частина заможних русинів. Їх треба довести до злиднів і позбавити можливості рятувати один одного грішми і допомагати розумною порадою" [230, с. 80]. Для того, щоб процес розорення проходив більш ефективно і відводив від поляків підозри у злих намірах, пропонувалось використовувати "таланти" євреїв-орендаторів, створюючи, таким чином, напруження між бездержавними народами.

Більш складною, ніж полонізація і розорення вірної власній національності "руської" шляхти, проголошувалась задача повної ліквідації національної церкви. І не лише православної, що перейшла під управління Московської патріархії, а й уніатської, що мала пряме підпорядкування "Римському папі: "Справою, яку в цій рятувальній діяльності найважче розв’язати, [питання про] владик і попів, перших з яких треба засліпити [почестями], щоб не бачили того, що їм не треба бачити, а других так обтяжити, щоб не змогли, навіть якби й хотіли, щось вчинити, ні в гору піднятись, ні придумати що-небуть" [230, с. 81].

Головним об’єктом для сконцентрованого удару польської держави і церкви повинні були стати рядові священики, що стояли найближче до простого народу, хоча й уніатським єпископам пропонувалось не надавати місць в сенаті Речі Посполитої, не давати можливості очолювати спільні служби католиків та греко-католиків. Рядових священиків пропонувалось позбавити можливості отримувати глибоку богословську освіту, щоб вони не могли відстоювати як власні права, так і права своїх парафіян: "... нам вкрай потрібно тримати попів у непроглядній темряві, а для цього найбільш дійовим способом є вбогість, в якій перебували ці злидарі раніше та з якої ніколи не вийдуть, якщо ми будемо ставитись до них у такий спосіб" [230, с. 82]. Способами утримання уніатських та православних священиків у скрутному матеріальному становищі були заборона панам давати кошти на підтримку церков, примушування членів сім’ї священика до виконання панщини, підтримка тих з духовенства, хто не мав дітей і не міг передати парафію своїм нащадкам і т.п. При цьому пропонувалось не гребувати свідомим обманом і, навіть, грубою силою.

Боротьба з уніатської церквою передбачала також і використання різноманітних пропагандистських засобів заснованих на підтасовці фактів відвертій брехні: "З метою швидкого осудження, а з часом і винищення русинів потрібно буде обов’язково записувати в окремий реєстр усі непристойності цього обряду, зокрема образливі слова й поведінку щодо римо-католиків, часті скандали попів, що їх не важко відшукати серед такої великої кількості священиків. Адже ж, коли цей проект здійснюватиметься, треба, щоб світ знав правдиві причини дій поляків. Якби, однак, не вистачило справжніх закидів, які принижували б русинів (що неможливо серед найкращого і найрозумнішого народу), то для успішного здійснення наших задумів слід розповсюджувати "гарно" складені на них вигадки" [230, с. 85].

Реалізація плану "знищення Русі" передбачала не лише досягнення національно-етнічної однорідності держави, але й послаблення основного конкурента Речі Посполитої в тогочасному слов’янському світі — Московського царства. У боротьбі ж з ним пропонувалось використати хитрість та обман: "Насамперед для здійснення такої спасенної і блаженної справи нам потрібно добре дбати, щоб з Москвою підтримувати до деякої міри приязні відносини та обирати королями на трон Польщі монархів, дружелюбних до цієї могутньої держави. Звичайно більше спостерігають за діями ворога, тож і Москва, будучи з нами у дружніх стосунках, не стежитиме за нашими заходами і справи [наші] підуть своїм порядком в ім’я нашого зміцнення і значного послаблення Москви і всієї Русі" [230, с. 79-80].

Хоча загарбницькі плани Московської держави не були секретом для анонімного ідеолога польського шовіністичного руху, все ж він прекрасно усвідомлював, що її можна використати як потенційного і дуже потрібного союзника в боротьбі з прагненням українців та білорусів, що населяли Річ Посполиту, зберегти свою національну ідентичність. "Не слід припускати навіть думки, що Москва заступиться за русинів, оскільки вони вже уніати: адже відомо, що Москва більше ненавидить уніатів, ніж нас, і рада була б їх за відступництво від схизми бачити в найбільшому нещасті. Але хоча б Москва і була прихильною до уніатів, то ми примусимо її стати у відношенні до них такою, як ми захочемо" [230, с. 86]. Якщо для поляків національне питання стояло понад церковно-конфесійним, то для московитів — навпаки, оскільки вони мали національну церкві, що стала інструментом асиміляції інших народів.

При цьому не варто забувати про те, що як польські, так і московські правителі у питанні асиміляції українців у складі своїх держав нічим особливо не відрізнялись одні від одних. Таємні та відкриті інструкції московських царів та імператорів, про які вже говорилось вище, наприклад про "Решительные пункты" Анни Іоанівни, не надто відрізнялись від ідей "Проекту знищення Русі" анонімного автора. А дії — не відрізнялись від ідей.

Суттєвим чином змінилось становище українців та уніатської церкви після трьох розподілів Польщі та включення значної частини українських земель до складу Австрійської імперії. Галичина дісталась Австрії у вкрай важкому стані, доведену до крайньої межі зубожіння. Це було наслідком як традиційної шляхетської анархії в Польській державі, що особливо посилилась в останні роки її існування, так і тимчасової російської окупації значної частини її території.

Як пише про цей час Я. Грицак "становище докорінно змінилося після австрійської анексії Галичини. У 1774 році Марія-Тереза оголосила свій намір "покінчити з усім, що давало привід уніатам вважати себе гіршими за греко-католиків". Цісарські декрети 1774-1776 рр. заборонили місцевій верхівці римо-католицької церкви перетягувати греко-католиків на латинський обряд та вживати термін "уніат", що мав образливий підтекст. Толераційним патентом 1781 р. Йосиф II зрівняв права католицької, протестантських (кальвіністської і лютеранської) та греко-католицької церков. Віруючим цих віросповідань в однаковій мірі відкривалась дорога до університетів, державної служби, дозволено продавати і купувати землю тощо. Церква була підпорядкована державі, а священники отримали статус державних службовців" [49, с. 42].

Імператор Австрії Йосиф II, що міг вважатись ледве не класичним зразком просвіченого абсолютизму, прагнув піднести господарське та духовне життя приєднаних земель і з цією метою дав новий устрій містам, регулював торгівлю та промисли, будував школи та лікарні.

Оскільки австрійська влада побоювалась сепаратистських виступів польської шляхти, і прагнула залучити до співпраці її противників, українці отримали шанс для деякого відновлення втрачених позицій у суспільному та політичному життя. У першу чергу шансами, що з’явились, скористалась уніатська церква.

"Року 1774 засновано у Відні при церкві св. Варвари "Барбареум" — семінарію для уніятського духовенства, яку року 1784 переведено до Львова. Замість шкіл єзуїтського, василіянського та піярського орденів, де наука велася латинською й польською мовами, австрійський уряд заснував гімназії з німецькою мовою навчання; пізніше, року 1825, введено польську мову навчання. Року 1774 засновано народні школи трьох типів: одноклясові — парафіяльні, з наукою українською мовою, триклясові та чотириклясові — з наукою німецькою мовою. Року 1784 у Львові створено університет з чотирма факультетами. На трьох факультетах викладали німецькою мовою, а на Богословському — латинською. 1787 року зорганізовано окремий Богословський факультет для українських студентів з українською викладкою мовою; цей університет існував до 1809 року" [225, с. 208].

Реформи Йосифа II обмежували панщину, права панів над селянами. Останні отримали право одружуватись без дозволу свого господаря, відправляти дітей до школи, шукати заробітку де завгодно. Проголошувався перерозподіл прибутку на користь селян. Однак більшість цих реформ не була реалізована вповні, а після смерті імператора — згорнута. Знов почала набирати силу польська шляхта, що залякувала австрійський уряд вигадками про симпатії українців до Росії. Під тиском поляків було запроваджено у школах замість української мови польську.

І все ж, реформи Йосифа II, незважаючи на їх невелике практичне значення, зіграли для українців Галичини велику роль — вони сприяли моральному піднесенню, відродженню різних форм національного життя, розбудили енергію до боротьби за майбутнє. Як відзначає сучасний польський дослідник Збігнєв Фрас, "Для майбутнього двох сусідніх народів — польського і українського існування Королівства Галичини і Лодомерії мало величезне значення. Тут, у відносинах легального, конституційного політичного життя, формувалась та одночасно розвивалась політична думка обох народів, поставали і могли стосунково вільно діяти інституції та осередки культурні, організації освітні, політично-громадські і парамілітарні" [326, s. 197].

На початку XIX сторіччя під впливом нових історичних обставин серед українського населення поступово починають набирати сили процеси національно-культурного відродження. "Велику роллю в цьому відродження відіграло молоде українське духовенство, серед якого було багато освічених осіб, що дбали за національні інтереси. Взагалі Уніятська Церква, яку спочатку хотіли були використати поляки для польонізації українців, стала в другому, третьому поколінні народньою Церквою, що охороняла інтереси, звичаї, традиції, мову народу" [225, с. 326].

Керівництво української греко-католицької церкви намагалось якомога повніше скористатись з можливостей, що відкрились у зв’язку з прилученням західно-українських земель до Австрійської імперії. Розбудовуючи власну церковну організацію вони, значною мірою, сприяли і тому, щоб поширювати освіту серед українського селянства українським варіантом церковнослов’янської мови, зміцнюючи, тим самим, національну свідомість мас та формуючи у них почуття самоповаги. Де-факто, греко-католицьке духовенство стало виконувати роль не лише духовної, а і, значною мірою, політичної еліти українців Галичини. Як влучно відзначав М. Драгоманов "... в нашій Україні в Австрії попівство виробилося в своє панство" [86, с. 134].

Значні надії покладались верхівкою церковної ієрархії греко-католиків на допомогу австрійської адміністрації, для якої важливим була наявність серйозної противаги польському шляхетському сепаратному руху на новоприєднаних землях. З метою уникнення звинувачень у сепаратиських настроях чи симпатіях до Росії, які могли б бути використані поляками в антиукраїнській пропаганді, серед уніатського духовенства в перших десятиліттях XIX сторіччя почали ширитись ідеї так званого "рутенства" (від латинської назви західноукраїнських земель — Rutenia). Ці ідеї базувались на тезах про існування окремої, відмінної від поляків, росіян та українців Наддніпрянщини, слов’янської нації з окремою культурою та мовою, так званим "язичієм". "В половині XIX в. інтелігенція руська, слабка і нечисленна, переймалась радше австрійським лоялізмом ніж тенденціями народовими. У тому часі русинський рух перебував під патронатом уніатської ієрархії. З того кругу походили святоюрці (назва утворена від катедри св. Юра — місцезнаходження львівського митрополита) — угруповання консервативного напряму, що виявляв себе також у мовному питанні" [326, s. 201].

Одним з найсуттєвіших питань національної самоідентифікації для галицьких українців цього часу була не лише проблема "рутенства", а й таке, здавалось би віддалене від політики питання, як вибір між латинською та кириличною абетками. Спроби пристосувати до української писемності (зокрема її "рутенського" варіанту) латинський алфавіт викликало досить жваву дискусію в освічених колах суспільства. Захист традиційної кирилиці був, по суті, маніфестацією усвідомлення своєї нерозривної єдності з державницької традицією, що тяглась від княжих часів, та українцями, що населяли землі в підросійській Україні. Особливою активністю у захисті кирилиці відзначались учні та молоді викладачі греко-католицьких семінарії та шкіл для духовенства.

Передова частина молодшого покоління священиків греко-католицької церкви, що було, у своїй масі, тісно пов’язане з народними масами, знаходилась під значним впливом польської та німецької романтичної поезії, філософських ідей Гердера та Фіхте. Її не влаштовувало просте збереження церковних традицій та церковнослов’янської мови. Як своє завдання вона ставила питання про піднесення національного духу, вивчення культури власного народу та творення новітньої поезії, зорієнтовані на кращі європейські зразки. "Енеїда" І. Котляревського та зразки української романтичної поезії, що проникали з Наддніпрянщини, надихали патріотичну галицьку молодь до літературних та культурно-просвітницьких пошуків. Необхідним був справжній лідер, людина, що могла виразити настрої і об’єднати однодумців.

"Переломною подією в історії українського національного відродження стала власне поява такого "руського солов’я" — Маркіяна Шашкевича. Він володів справжнім літературним талантом і єдиний серед семінаристів міг передати свої поетичні почуття чистою народною мовою. Як особа харизматичного складу, Шашкевич умів надихати і переконувати колег наслідувати його приклад. Поетичний талант цього поета доповнювався організаторськими здібностями Якова Головацького та науковою діяльністю Івана Вагилевича — двох його товаришів по навчанню у львівській семінарії.

Семінаристи звали їх напівжартома Руською трійцею. Говорячи серйозно, від них започатковується власне українська орієнтація в національному відродженні у Галичині" [49, с. 49].

"Руська Трійця", ядро якої склали вихованці Львівської греко-католицької духовної семінарії Маркіян Шашкевич (1811-1843), Іван Вагилевич (1811-1866) та Яків Головацький (1814-1888), а також входили М. Устіянович (1811-1885), А. Могильницький (1811-1873), підтримував зв’язки Г. Ількевич (1803-1841), стала каталізатором розвитку українських патріотичних почуттів серед тогочасної галицької молоді, поклала початок новій, демократичній культурі.

Значний влив на діячів "Руської трійці" мали як твори західноєвропейської літератури, у першу чергу польської та німецької, так і українських романтиків І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, фольклорні збірки М. Максимовича. Літературна діяльність членів гуртка була переважно позначена романтичними впливами. Гуртківці підготували декілька збірників, перший з яких "Син Русі" (1833) не призначався для друку. Побоюючись політичних переслідувань автори творів, що ввійшли до нього, зашифровували свої імена. Другий збірник під назвою "Зоря" (1834) планувалось видати. Він відкривався портретом Б. Хмельницького та нарисом про великого гетьмана. Однак збірка була заборонена цензурою і не побачила світ.

Третя збірка — "Русалка Дністровая" — побачила світ в угорській столиці Буді, що дозволило приспати пильність цензури. Це була перша друкована книжка в Галичині, написана живою народною мовою. Вона включала в себе записані гуртківцями українські народні пісні, їх оригінальні твори, переклади. У передмові, написаній М. Шашкевичем, відзначалась велика роль для відродження національної свідомості творів І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, фольклорних збірок М. Цертелєва, та М. Максимовича. Наскрізною ідеєю збірки була думка про єдність українських земель по обидва боки російсько-австрійського кордону.

Незважаючи на те, що значна частина тиражу збірки була конфіскована і знищена цензурою, а рівень багатьох вміщених в ній художніх творів не відзначався, на думку І. Франка, високим рівнем майстерності, вона, все ж, стала знаковим явищем у відродженні українського руху в Галичині. Як підкреслював К. Левицький: "Правда, що Мар’ян Шашкевич полишив нам невелику письменничину спадщину, але він кинув між нас світло національної свідомости і пробудив почуттє одноцілосності всього українського народу (виділення К. Левицького — О.С.). Отсим підніс Маркіян Шашкевич українську національну ідею, та сей його заповіт підняли народовці з 1848 року, кладучи перші основи до національної будівлі" [149, с. 7-9].

Не залишилась непоміченою діяльність членів гуртка і у підросійській Україні. У другому випуску альманаху "Киевлянин" (1841 р.) М. Максимович вмістив статтю під назвою "О стихотворениях червонорусских", в якій високо оцінив збірку "Русалка Дністровая", поетичний талант її авторів і "народність" поезій та вмістив вірш І. Шашкевича "Веснівка" і майже повністю три перших абзаци передмови. Як вважає Є. Нахлік "... альманах "Русалка Дністровая", якщо не прямо, то опосередковано (через детальний розгляд його в статті М. Максимовича) сприяв формуванню у молодого Куліша національно-патріотичних переконань" [186, с. 3].

Значний вплив діяльність членів "Руської трійці" мала на розвиток українського руху не лише в Галичині, але й в українських землях, що знаходились під владою Російської імперії. Їх думки знаходили розуміння і відгук, перекликались з патріотичними настроями наддніпрянців. Як писав визначний дослідник історії української літератури М. Возняк "... з усяких споминів українських діячів у Галичині в першій половині XIX в. знаємо, що рукописних копіях ходили по руках вірші Маркіяна Шашкевича, Миколи Устіяновича й інші. Між иншим і на волинськім пограниччі бувшої Австрії й бувшої Росії. Одним з таких віршів була й Устіяновичева "Наддністрянка", гаряче бажання її автора побачити свою батьківщину славною в крузі щасливих славянських народів злилося з таким же бажанням Кирило-Мефодіївців" [35, с. 127-128].

Доля головних учасників "Руської трійці" була доволі сумна і дуже показова для тогочасних політичних тенденцій в українському суспільстві Галичини. За свої українофільські погляди вони були піддані досить жорсткому тиску з боку влади та пануючих класів. М. Шашкевич тяжко хворів і помер у молодому віці та злиднях. І. Вагилевич під час революційних подій 1848 року перейшов на полонофільські позиції і залишився вірним цій ідеї до кінця своїх днів. Я. Головацький поступово став переконаним москвофілом і задля захисту цієї ідей відмовився від ідеалів своєї юності.

Але своє історичне призначення "Руська трійця" виконала — вона засвідчила, що асиміляційні процеси серед українського населення не набрали незворотного характеру, що нація жива, що молоде покоління готове до оборони прав свого народу. Відстоювання національно-культурних прав поступово набирало політичного характеру, в боротьбі за мову, за абетку, за національну пам’ять, відроджувалась національна свідомість. "Національне відродження українців в Галичині з кінцем першої половини XIX віку було дійсно відродженнєм політичної думки, бо розбуджені Галичане почулися частиною українського народу, — окремішного від польського і російського. Отсе висказано не тільки нашими передовими людьми галицького відродження, як Маркіян Шашкевич, Никола Устіянович, Яків Головацький і інші, але також прилюдною подією проголошенням в політичних маніфестах "Головної Руської Ради" (виділення К. Левицького — О.С.) у Львові в p. 1848" [149, с. 10].

Діяльність членів "Руської трійці" духовно підготувала українське суспільство в Австрії до такої важливої події в європейській історії, як "весна народів" — широкого революційного руху, що охопив у 1848 році практично всю Європу. Основною ареною цих подій стала Австрійська імперія, яку струснули повстання у столиці Відні та на підкорених землях Угорщини, Чехії, Італії, Галичини, Буковини. Особливо небезпечним і масовим було національно-визвольне повстання в Угорщині на чолі з Л. Кошутом і яке Габсбурги змогли придушити лише за допомогою стотисячного експедиційного корпусу, наданого царем Миколою І. Поляки також почали активну діяльність, направлену на відновлення незалежної польської держави. Цісар Фердинанд, під тиском революційних подій, змушений був проголосити конституцію, скликання парламенту та остаточне скасування панщини.

Польські революціонери в Галичині, врахувавши уроки повстання 1830-31 рр. прагнули залучити до своїх планів широкі кола українського суспільства. Усвідомлення факту, що без підтримки українського селянства польське національно-визвольне повстання буде приречене на поразку стимулювало появу в польській романтичній літературі напряму, що отримав назву "української школи". Письменники, що належали до неї, намагались подати минуле двох народів, як період спільного процвітання, а всі конфлікти були наслідками прикрого непорозуміння. Писались твори мовою близькою до народної, в яких пропагувались ідеї спільної боротьби та визволення спільної вітчизни.

Розглядаючи цей період у польсько-українських відносинах Я. Грицак підкреслює, що ".... польський національний рух зазнав важливих змін. Після поразки повстання 1830-1831 рр. у Галичині виникає мережа таємних польських організацій, які готували грунт для нового національного виступу. Політична ідеологія польського руху також зазнає суттєвих трансформацій. Відновлена Річ Посполита, твердили молоді польські революціонери, мала бути вільною демократичною республікою. Вони вбачали собі майбутню націю, як політичне об’єднання чотирьох народів — польського, українського, білоруського і литовського, в якому жодна національність на пануватиме над іншими. Польські поети "української школи" здобули великої популярності у Галичині. Потреба привернути на свій бік галицьке селянство зумовила появу в ідеології польського національного руху сильних антипанських мотивів. Група польських діячів проводила агітаційну роботу серед українських селян. Їхні брошури і прокламації, написані місцевою розмовною мовою, мали переконати жителів села, що основним винуватцем тяжкого становища селянства є австрійський уряд" [49, с. 48].

Однак полонофільска пропаганда не мала особливого успіху. Українська молодь, пересвідчуючись у тому, що всі заклики з боку поляків до "спільної боротьби за спільну волю" є лише прикриттям їх шовіністичної позиції, спробами в черговий раз використати українців для чужої їм мети, поступово почала відходити від польського революційного руху і створювати власні гуртки та організації. Особливо сильного удару польському рухові завдав той факт, що під час революційних заворушень 1846 року в Західній

Галичині польські селяни (мазури) не просто не підтримали повстанців, а влаштували для шляхти справжню різанину. У деяких регіонах були розорені та спалені до 90% відсотків шляхетських маєтків.

Патріотична українофільська позиція напередодні подій 1848 року знайшла свій концентрований вираз у праці "Становище русинів в Галичині", що її опублікував 1846 року в Лейпцигу один з чільних діячів "Руської трійці" Я. Головацький. Виловлені ним у цій праці ідеї, значною мірою, продовжували австрофільські традиції "святоюрської" верхівки греко-католицького духовенства і, в той же час, визначали нові національні пріоритети існування українців на теренах Австрійської імперії.

Я. Грицак звертає увагу на те, що Я. Головацький запропонував нову тактику розвитку національного руху: "Стаття сповнена гострої критики полонізаторської політики польських правлячих класів та прислужництва і злочинної байдужості верхівки греко-католицької церкви до розвитку національної культури. Коли інші слов’янські народи пробудилися до нового життя, галицькі русини, писав Яків Головацький, "під ласкавим пануванням Австрії живуть без літератури, без часопису, без національної освіти, без шкіл, як варвари". Але його критика не зачіпала австрійського уряду" [49, с. 51].

Він пророче відзначав загрозу можливих революційних виступів підвладних і пригнічених Австрійською імперією народів, у першу чергу, слов’янських. Серед цих народів становище українського є, по-своєму, унікальним — не маючи своєї еліти, він своє національне відродження, вважає Я. Головацький, пов’язує з прихильним ставленням Австрійської монархії. Але ця залежність не є односторонньою. Українська нація розділена між двома імперіями і той з монархів, хто завоює прихильність своїх українських підданих матиме симпатії всіх українців.

Польський дослідник Я. Козік говорить, про те, що "Головацький вийшов з твердження, про те, що майбутнє австрійської держави залежить від політики Австрії щодо народів які входять до її складу і які вона повинна утримувати в повній рівності. У Галичині, стверджував він, це є тим потрібніше, що Українці можуть стати "сильним валом перед революційними махінаціями". Але щоб того досягти Австрія повинна піднести українську народність, впровадити українську мову до шкіл всіх типів, сприяти українській літературі, а в суспільних справах йти слідами Йосифа II, обмежити утиски народу з боку шляхти, "зміцнити середній стан" і, тим самим, отримати симпатії цілого українського народу" [329, s. 16].

Події 1848 року різко прискорили формування національної свідомості українців Галичини. Як підкреслює польський історик З. Фраз "В половині XIX в. народовий рух український — як тоді ще говорили — русинський, увійшов у стадію остаточної кристалізації. Од Весни Народів справа руська вже перестала бути лише забаганкою етнографічно-мовною і стала проблемою політичною" [326, s. 149].

Певною мірою сприяла становленню українського національного руху і австрійська адміністрація в Галичині та губернатор Ф. Стадіон. Керуючись принципом "розділяй і владарюй" щодо підкорених народів "клаптикової" Австрійської імперії, її державні чільники були не проти використати український рух, як противагу польським повстанцям. Тим більше, що з часів реформ імператора Йосифа II австрійська влада мала певний авторитет в українського населення.

Зростання національної самосвідомості українців в під час революційних подій 1848 року, після довгих років латентного існування, було настільки потужним і неочікуваним, що серед польських кіл Галичини почала розповсюджувалась інформація про те, що "українців (русинів) видумав губернатор Стадіон". Щодо цього З. Фраз пише, що "У 1848 році Стадіон не мусив "видумувати Русинів", щоб використати їх у боротьбі з Поляками, він тільки швидко зрозумів та оцінив політичні вигоди, які несла підтримка молодого, але автентичного українського (русинського) руху" [326, s. 151].

Українці, значною мірою, виправдали сподівання австрійських урядовців. За свою вірність монархії вони отримали прізвисько "тірольців Сходу", оскільки саме населення Тіролю на заході імперії виявилось самим лояльним до Габсбургів. З українців було утворено парамілітарні національні організації "Народну гвардію" та "Батальйон гірських руських стрільців", що блокував гірські перевали в Карпатах з метою не допустити об’єднання польських та угорських повстанців. Організатором української діяльності виступила Головна Руська Ради — перша політична організація галицьких українців, яка утворилась 2 травня 1848 року у Львові для оборони прав українців з представників греко-католицького духовенства та міської інтелігенції. На її чолі стояли спочатку єпископ Г. Якимович, а пізніше крилошанин М. Куземський.

Члени Ради ревно поставились до справи і першим ділом організували друк часопису, що став рупором українських сил в Галичині. 15 травня 1848 року в першому номері газети "Зоря Галицька" було вміщено першу відозву "до руского народу" організації, що назвала себе "Рада народна руска". У цій відозві сповіщалось про введення 25 березня 1848 року в Австрійській імперії Конституції яка гарантувала права та свободи громадян країни та про утворення представницького органу галицьких українців під назвою "Рада народна руска".

Звертаючись до українців Галичина у цій відозві члени Головної Руської Ради намагались пробудити їх національну свідомість, апелюючи до славного минулого, традицій самостійного державно-політичного існування в минулому. При цьому чітко наголошується на єдністі українців по обидва боки австро-російського кордону: "Конечна потреба для нас Русинів такого збору тим явніше ся окаже, скоро ся заставимо, чим нарід наш бил, в якім стані досі зіставал і яким при наданні тепер конституції бити може і повинен. Ми Русини Галицькі належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 міліонів виносить, з котрого пілтретя міліона землю Галицьку замешкує. Той нарід бил колись самодільним, рівнял ся в славі найможнішим народам Европи, мал свій письменний язик, свої власні устави, своїх власних князів, — одним словом: бил в добрім биттю, заможним і сильним. Через неприязні судьби і різні політичні нещастя розпал ся поволі той великий нарід, стратил свою самодільність, своїх князів і прийшол під чуже панованнє" [149, с. 21-22].

У своєму звертанні до історичної пам’яті народу автори відозви близькі до козацьких літописців, анонімного автора "Історії Русів", харківських романтиків, діячів Кирило-Мефодіївського товариства. Тривале бездержавне існування розірваного між різними державно-політичними утвореннями українського національного організму не могло остаточно вбити пам’ять про власну державну велич, мрію про незалежне майбутнє, прагнення реалізувати цю мрію. Одночасно цей документ перегукується і з ідеями визвольного руху інших слов’янських народів, що попали в залежність від Австрії — чехів, словаків, поляків, сербів, хорватів, словенців.

Відозва Ради до всіх українців в Австрійській імперії не лише "будила" національну свідомість та історичну пам’ять. Вона містила і певні орієнтири на майбутню діяльність українського руху: "Пробудил ся уже й наш лев руський і красну нам ворожить пришлість. Вставайте Браття, вставайте з долгого сну вашого, бо уже час. Вставайте! але не до зради і незгоди! но двигнім ся разом, щоб піднести народність нашу і забезпечити далі нам свободи. Пожиткуймо з тої способности, абисьмо не покрили ся ганьбою перед світом і не стягнули на себе нарікання поколінь наступних. Поступаймо з другими народами в любові і згоді! Будьмо тим, чим можем і повиннісьмо. Будьмо народом" [149, с. 22-23].

Стати народом. Відчути силу власної правди. Це надзавдання для маси, що втратила практично повністю панівні прошарки, що представлена, головним чином, селянською масою — малоосвіченою, але вірною традиціям. Досягти поставленої мети можна лише на основі національного солідаризму, на що й вказують автори відозви.

Скликаний з ініціативи Головної Руської Ради Собор руських вчених у Львові став помітною подією в культурному і громадському житті Галичини. Його учасники, зокрема Я. Головацький, виступили з обґрунтуванням ідеї про те, що українська мова є єдиною і спільною для Східної і Західної України, мовою одного народу, що розділений між двома імперіями. Саме ідея єдності нації стала фундаментальним принципом, на якому базувалось вирішення всіх інших питань, що ставив перед собою Собор.

Головна Руська Рада намагалась максимально використати історичний момент для того, щоб створити умови для подальшого розвитку українського народу в Австрійській імперії. Однією з головних передумов вважалось завдання об’єднати всі землі імперії населені українцями в один коронний край зі значними автономними правами. Першим кроком для цього повинно було стати розділення Королівства Галичини і Лодомерії на дві частини — українську і польську. У листі до цісаря від 9 червня 1848 року зазначалось, "... щоб ті простори Галичини, що є замешкані Русинами, творили для себе провінцію з осідком політичної краєвої управи у Львові. Отся часть обминає східні округи Галичини з руським населеннєм, так як ся часть краю була первісно самостійним князівством, та в кінці червеноруським Воєвідством — та щоб ті частини краю, що замешкують Мазури, відділено від "руської провінції". Ся часть краю обминає західну частину Галичини і має польське населеннє" [149, с. 27].

Скориставшись виборами до австрійського парламенту українцям вдалось сформувати групу з 36 депутатів (до кінця існування Австрійської імперії більше жодного разу українці не мали такого великого представництва), які відстоювали вимогу об’єднання в єдиний коронний край Східної Галичини, Буковини, Закарпаття та Лемківщини. Цю пропозицію було підтримано Слов’янським з’їздом у Празі 1848 року, незважаючи на шалену протидію польської делегації.

Було організовано і потужний тиск на владу з боку української громадськості. "До віденського сейму систематично надходили листи з підписами української людності. 29 серпня Ф. Смолка занотував: "Особисто читав, що Русини подали другу петицію з 15 000 підписів", за день до цього Г. Шашкевич писав, що з Тернополя прислано 32 аркуші підписів, 1 вересня отримав листи з 40 000 підписів, 5 листопада кількість їх зросла до 65 000, а в кінці 1848 р. — до 100 000. Остаточно до кінця січні зібрано понад 200 000 підписів" [329, s. 112-113].

Ідея створення з австрійських земель населених українцями єдиного коронного краю з широкими автономними правами, з власним парламентом, українськими університетами та школами, надовго стала одним з головних лозунгів українського руху. Вона була своєрідним західноукраїнським відповідником ідей наддніпрянців про відродження гетьманської козацької автономної держави в складі Російської імперії. Ідея напівсуверенності українського народу в Австрії в формі територіальної автономії, висунута Головною Радою, стала тією об’єднавчою вимогою, що примирювала українців незалежно від їх політичних орієнтацій. Вона вже не зникала ніколи, й була основою так званої мінімальної політичної програми галицьких українців аж до остаточного розвалу Австро-Угорщини в 1918 р.

На жаль ця ідея залишилась лише прожектом, що так і не був реалізований. Незважаючи на послідовну підтримку Головної Руською Радою політичної лінії на лояльність правлячій династії Габсбургів, центральна імперська влада вирішила взяти курс на підтримку польської громади, що була представлена не священиками та інтелігенцією, а заможними землевласниками.

"Австрійський уряд, наляканий революційними подіями, спочатку пішов назустріч деяким вимогам українців. Але коли революцію було придушено, він виконав лише одну обіцянку: наприкінці 1848 р. заснував у Львівському університеті кафедру української мови, яку очолив Я. Головацький" [319, с. 168].

Поляки, що відчули реальність загрози втрати впливу в Східній Галичині, розгорнули проти українців шалену кампанію. Їх звинувачували перед центральним австрійським урядом в проросійських намірах, в бажанні прилучити населені ними землі до Російської імперії, в схильності до бунтів та повстань. З полонізованих українців вербувались члени полонофільських організацій, що користувались фінансовою та іншою підтримкою з боку заможних поляків та галицької влади. Полонофільство, що ширилось в середовищі української молоді напередодні "Весни народів" і спиралось на ідеї революції та відродження Речі Посполитої як держави чотирьох рівноправних народів, перетворювалось на досить вигідну роботу.

Як писав К. Левицький "Проти "Головної Руської Ради", як першої політичної організації Русинів (Українців) галицьких заложили були Поляки польонофільський комітет у Львові, званий "Руским Собором" (23. мая 1848 р.), та заманили до себе Івана Вагилевича (виділення К. Левщького — О.С.) на редактора такогож органу "Дневник руский" для "утверджування згоди і одности з миром сполитої отчизни". В такій службі польській й умер Іван Вагилевич, колись руський письменник, потім польський — в дні 10 мая 1866. р. у Львові, та його іменем Поляки назвали одну з вулиць Львова. Іван Вагилевич не видержав гарту боротьби за самостійність нашого народу і марно загинув. Ось так відпав один з товаришів "руської трійці"..," [149, с. 25].

Чітко виражена антиукраїнська позиція польського революційного руху, спроби протидіяти процесам національного відродження, кампанія дискредитації українців та їх представницьких органів в очах віденських правлячих кіл призвели до того, що, після подій 1848 року, полонофільство досить швидко втратило свої позиції серед українців в Галичині.

Полонофільство, як і українофільство, не було єдиним чітко вираженим напрямком політичної орієнтації галицьких українців в середині XIX сторіччя. Один з сучасників тих подій, греко-католицький священик В. Подолинський виділяв, як пише К. Левицький, в тогочасному українському русі в Галичині чотири "партії": "Чисто руську, значить українську; польсько-руську; австрійсько-руську і російсько-руську, та заявляє, що партія чисто українська хоче України вільної і незалежної (виділення К. Левицького — О.С.), а змагає до неї просто, безоглядно або через Славянщину. А далі каже о. Подолинський, що ми є Українці і віримо "міцно" у воскресіннє України, скорше чи пізнійше бо минув той час, коли ми вагалися в куті виявити своє ім’я..." [149, c. 11].

Але й українофільська течія не стала провідною після бурхливих подій 1848 року та реакції, що настала по всій імперії на початку 1850-х років.

Переорієнтація австрійської адміністрації в Галичині на польських магнатів, нездійсненні сподівання на підтримку Відня у вирішенні проблем українців призвели до того, що домінуючі позиції серед них зайняли, на деякий час, прихильники так званого "москвофільства".

Москвофільство, як ідейна, культурна і політична течія, зародилось ще в кінці XVIII сторіччя на Закарпатті, як своєрідна реакція на асиміляторську політику угорської влади щодо українського населення краю. Українці Закарпаття не визнавались за націю, а проголошувались "слов’янізованими мадярами" — "мадяронами", яких треба було "повернути в лоно матері-Угорщини". Ця позиція підтримувалась і угорськими революційними діячами 1848 року. Тому не дивно, що українське населення краю не лише виявило прихильне ставлення до австрійських Габсбургів, а й радо вітало стотисячне військо відправлене російським імператором Миколою І в Угорщину для придушення антиавстрійського повстання. Потужна армія далекої і великої держави, що змогла "приструнити" сваволю мадярських панів, викликала цілу хвилю вдячності і захоплення у місцевого населення Закарпаття. Після 1849 року москвофільські позиції посідають такі визначні діячі українського "будительства" в Закарпатті, як А. Добрянський, О. Духнович, І. Раковський, що стали пропагувати ідеї культурної орієнтації на Росію, необхідність спиратись на її підтримку в захисті національних прав населення краю.

Коріння галицького москвофільства є аналогічним закарпатському. Слабка національна свідомість разом із слабкою національною елітою, спонукав представників останньої шукати "опору" не стільки у власному народі, чи у власних силах, скільки в "зовнішніх орієнтаціях". Росія серед них здавалась багатьом більш прийнятною порівняно з польським шляхетським революційним рухом, що ставився до українців з погано прихованим презирством та австрійською владою, що погано орієнтувалась в галицьких справах і завжди була готова пожертвувати українськими інтересам задля своїх власних.

Як підкреслює американський дослідник Дж.Гімка "Русофілізм, національний рух тих Галицьких Русинів, які ідентифікували себе як частину Російської нації, бере початок в 1830-х і 1840-х коли Рутенська інтелігенція, клерикальна і секулярна, вступає в контакт з Слов’янофільськими пропагандистами з Росії. Його розвиток починається лише після 1848 і продовжується до припинення зв’язку з Слов’янофільським рухом в Росії. Слов’янофіли, і Російський уряд зокрема, матеріально підтримували Галицьке Русофільство" [327, р. 40].

Організаційне оформлення москвофільства в Галичині пов’язується з діяльністю відомого професора Московського університету Міхаіла Погодіна, автора офіційної в Російській імперії концепції "триєдіного русского народа", що 1835 та 1839-40 рр. працював у Львові. Під час свого перебування в Галичині він тісно зблизився з місцевим авторитетним істориком Д. Зубрицьким (1777-1862). З часом навколо останнього сформувався гурток, що отримав назву "погодинская колония", до якого ввійшли брати Я. та І. Головацькі, Б. Дідицький, Гулашевич, Малиновський, Петрушевич, Шехович та ряд інших.

Один з дослідників історії галицького москвофільства М. Андрусяк звертав увагу на те, що москвофільство (русофілізм) не було від початку однорідною течією. Певна частина москвофілів обмежувалась позицією, що передбачала необхідність популяризації в Галичині досягнень прогресивної російської літератури, дослідження спільного історичного минулого. Їх протилежністю були так звані "тверді москвофіли", що стояли на чітко виражених проросійських політичних позиціях. Лише реакція, що настала після революційних подій 1848 року та підтримка з боку росіян, зумовили поступовий перехід москвофілів на антиукраїнські позиції, заперечення самого факту існування окремої української нації з власною мовою та культурою.

Як писав М. Андрусяк "... одиноким без застережень москвофілом у половині XIX ст. був Зубрицький, що в молодшому віці крутився серед польської аристократії, для нього рідна українська мова була говором пастухів. На нещастя, під його вплив як тогочасного авторитетного галицького історика, що видав 1852 р. історію галицько-волинської держави, підпали всі тогочасні проворніші діячі: професор української мови і літератури на львівському університеті — побратим Маркіяна Шашкевича з "Руської трійці" Яків Головацький (1814-1888), Богдан Дідицький, що від 1860 рр. став авторитетом в літературних, хвилево й у політичних справах, о. Антін Петрушевич, що як дослідник минувщини впливав на львівських крилошан, проворний агітатор серед селянських мас свящ. Іван Наумович (1829-91), що ще в 1848 р. був агітатором за незалежною Польщею, й інші" [4, с. 7-8].

До москвофілів почали приєднуватись і деякі старші за віком діячі українського руху, переходячи від москвофільства культурного до москвофільства політичного. Саме за їх підтримки москвофілам вдалось захопити такі створені на хвилі революційних подій 1848 року українські культурні організації як "Народний Дім" та "Галицька Матиця". Ряд відомих галичан, що раніше стояли на позиціях самостійного розвитку української нації, рішуче заявили про підтримку ідеї культурно-національної єдності Галичини з Росією.

Деякі заяви галицьких москвофілів були настільки одіозними, що викликали негативну реакцію навіть у російських діячів. Так зокрема, коли 1866 року орган українських галицьких консерваторів "Слово" заявив, що ніяких українців не існує, а є лише єдиний російський народ від Карпат і до Камчатки, єдина російська мова, тому не варто взагалі творити українську літературу, то ряд російських вчених оприлюднили свій протест проти такого підходу. Зокрема був підданий публічній критиці активний діяч москвофільського руху Б. Дідицький (1827-1908), що не лише видавав "Слово", а й був автором скандальної брошури "Въ одинъ час научится малорусину по великорусски", в якій доводив, що існує єдина мова з двома вимовами.

М. Андрусяк зазначає, що автор цієї книжки сам так і не вивчив російської мови, а все життя писав сумішшю церковнослов’янської з російською, польською та українською. "З цього згубного шляху не звернули Дідицького переконливі голоси двох росіян. Російський письменник, критик і журналіст Микола Чернишевський (1828-1889) виступив проти випроваджування Дідицьким московщини в "Слові" у петербурзькому журналі "Современникъ" статтею п.н. "Национальная бестактность". Знову ж історик Микола Барсов (1839-89), учень Костомарова, що, захоплений красою української мови, вивчив напам’ять "Енеїду" Котляревського, переконував безуспішно в часі свого побуту у Львові Дідицького, що українська мова таксамо, як польська, зовсім окрема від російської" [4, с. 13-14].

Користуючись напівофіційною підтримкою російських правлячих кіл та різноманітних слов’янофільських шовіністичних організацій москвофіли розгорнули бурхливу організаційну діяльність. Ним почали видаватись часописи "Зоря", "Русская Рада", "Наука", "Пролом", "Галичанинъ", "Русское Слово". 1870 року було утворено громадську організацію "Русская Рада", а 1900 політичну організацію "Русская народная партия", що змогла направити послів і до віденського і до галицького сеймів.

Бурхливий розвиток москвофільства був припинений з початком першої світової війни, коли на кількох публічних процесах проти його лідерів було доведено, що вони користувались прямою фінансовою підтримкою країни, що вступила з Австрійської імперією у війну — Росії. Але ще раніше вплив москвофілів у широких народних масах був підірваний появою нового, "народовського", руху.

"Проти консервативно-москвофільського табору виступила передова молодь, яка під впливом українського національного руху в Наддніпрянщині почала засновувати українські громади в Галичині. Перша така молодіжна організація виникла у Львові наприкінці 1861 — на початку 1862 р. Її заснували молоді письменники і громадські діячі В. Шашкевич, Ф. Заревич, К. Климкович та ін. Саме звідси бере свій початок так звана народовська (українофільська) течія, представники якої, на відміну від москвофілів, виступали за єдність усіх українських земель, розвиток української літератури на живій народній основі, за створення єдиної літературної мови. Саме народовці стали справжніми носіями національної ідеї і продовжувачами традицій національного руху попередніх десятиліть у Галичині" [319, с. 168].

Галицьке українофільство від початку мало значно гірші фінансові та організаційні можливості ніж москвофіли, що спирались на російську підтримку. Але, спираючись на ентузіазм та енергію молодих патріотів, українофіли змогли організувати появу у 1862-66 рр. журналів "Мета", "Нива", Русалка". 1861 року було засноване науково-культурне товариство "Руська бесіда", при якому з 1864 р. почав діяти український театр.

Значним імпульсом для розвитку народовського руху стали сумнозвісні Валуєвський (1863) та Емський (1876) укази, що фактично забороняли українську мову на території Російської імперії. Українські діячі Наддніпрянщини — О. Конисський, П. Куліш, М. Старицький, П. Мирний, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов та інші — починають переносити друкування своїх книжок до Галичини, активно співробітничаючи з народовцями. Спільними зусиллями організовується вихід 1867 р. журналу "Правда". 1868 р. засновується товариство "Просвіта" з широкою мережею відділень та читалень для селянства. 1873 року створюється Наукове товариство імені Т. Шевченка, що стало своєрідною національною академією наук, а з 1893 р. починають виходити знамениті "Записки НТШ".

Особливо великий вплив на розвиток народовського руху мав М. Драгоманов, який почав систематично цікавитись українським життям в Галичині і прагнув перетворити її в "український П’ємонт", використовуючи м’який, порівняно з російським, політичний режим Австро-Угорщини. Дж. Гімка наголошував, що "В той час, пункти розходжень між Російським Українофільством та Галицьким національним популізмом були фундаментальними. Менше енергійна і вперта людина ніж Драгоманов звичайно відмовилася б від Галичан у цілому. Замість цього, Драгоманов випробував свою удачу при приверненні Галицьких студентів до прогресивного Українофільства. У цих починаннях він міг насолоджуватись значним успіхом" [327, р. 51].

Отримавши моральну та певну фінансову підтримку від українських діячів Наддніпрянщини народовці значно посилили пропагандистську роботу: 1879 р. було засновану газету для селянства "Батьківщина", а 1880 р. знаменитий часопис галицької української інтелігенції "Діло".

Ядро народовського руху в Галичині становили такі діячі як В. Барвінський, В. Навроцький, Ю. Романчук, О. Огоновський, О. Барвінський, А. Вахнянин, О. Терлецький. На Буковині найбільш відомими народовцями Ю. Федькович та Григір і Сидір Воробкевичі, які до середини 1880-х років змогли досягти практично повної перемоги над москвофілами, оскільки ті практично не мали підтримки місцевої влади. Значно важче справа йшла на Закарпатті, де лише активна діяльність І. Чопея у 1880-х роках поклала початок народовського руху, що набрав сили лише на початку XX ст. зусиллями Ю. Жатковича та А. Волошина, в майбутньому президента Карпатської Русі.

Зростання політичної свідомості народовців отримало організаційне втілення 1890 року з організацією Руської Радикальної партії, яка стала першою легальною політичною організацією українців, що відстоювала їх права методами легальної політичної боротьби. Однак на момент утворення партії серед народовців почали наростати внутрішні суперечності. Засновники руху подорослішали і стали переходити на більш помірковані політичні позиції, залишаючись вірними патріотами свого народу. Молодше покоління, що прийшло в рух уже в інших історичних умовах, надихнете драгоманівською пропагандою, прагло до більш радикальних рішень і дій. Наслідком цього став розкол 1899 р., що призвів до утворення прихильниками лівої ідеї ("молодшими") Української соціал-демократичної партії, а правими ("старшими") Національно-демократичної партії, що стояла на ліберальних позиціях. Різнило їх не ставлення до нації та її державно-політичного майбутнього, а орієнтація на методи його досягнення та конкретні форми організації держави та громадянського життя.

Одним з найбільш яскравих діячів "молодшого", соціал-демократичного покоління галицьких народовців був Ю. Бачинський (1870-1937). Він народився 28 березня 1870 р. в с. Новосілки-Куть Підгаєцького повіту на Тернопільщині в родині греко-католицького священика шляхетського походження. Початкову освіту отримав вдома. Далі навчався у Львівській німецькомовній гімназії, 1882-1883 рр. — у реальній гімназії ім. Франца-Йосифа в Дрогобичі, а 1890 р. закінчив україномовну Львівську академічну гімназію. Того ж року вступив до Львівського університету, де перших два роки навчався на факультеті права й адміністрації, а далі — права і політики. Пізніше він слухав деякі курси в Берлінському університеті.

Формування політичних поглядів Ю. Бачинського почалось ще під час навчання у другій половині 1880-х. Значний влив на них мало знайомство з І. Франком та М. Драгомановим. "З І. Франком Ю. Бачинський познайомився ще чотирнадцятилітнім гімназистом, під час першої мандрівки українських студентів у Карпати, яку організувало і провело студентське товариство "Академічне Братство". Під час подорожі між ними встановились теплі стосунки, які тривали десять років, аж до розколу в радикальній партії, поки розмови про соціалізм не розвели їх в різні боки. Із М. Драгомановим Ю. Бачинського познайомила письменниця Наталія Кобринська в липні 1891 р. у Відні, коли він повертався з чеської промислової виставки в Празі разом із "Львівським Бояном" під проводом його голови В. Шухевича" [10, с. 16].

Включившись до роботи в українському русі ще гімназистом, Ю. Бачинський досить швидко посідає в ньому становище одного з лідерів "молодшого покоління", що орієнтувалось на ідеї європейської соціал-демократії. Під сильним впливом марксистської політичної та економічної теорії 1895 року двадцятип’ятирічний юнак публікує роботу, що стала непересічною подією в становленні української державницької думки. Ця книжка мала назву "Україна irredenta".

Українською мовою немає однозначного перекладу назви цієї книжки. Один з найбільш послідовних дослідників творчості Ю. Бачинського в сучасній Україні І. Бегей підкреслює, "що досі в науковій літературі по різному перекладається назва "Україна irredenta": і як Україна пригнічена, поневолена, уярмлена, і як Україна возз’єднана, незалежна. На нашу думку, тлумачити назву книжки потрібно не лише з лінгвістичних позицій, а передусім з урахуванням національно-визвольних змагань поневолених народів Європи в другій половині XIX століття, зокрема — італійського. У той час в Італії відбувався потужний рух іредентів (італ. Italia irredenta - незвільнена невизволена Італія), кінцевою метою якого було приєднання до Італії всіх італійських земель, населення яких розмовляло італійською мовою, але перебувало під чужинським пануванням. Отож, можна вважати, що Ю. Бачинський за аналогією в назву своєї книги вклав не так лінгвістичний, як політичний зміст" [10, с. 21].

До подібного трактування назви книжки дає підстави і означена в ній самим Ю. Бачинським мета її написання: "Я хочу раз вже назавжди поставити на денний порядок справу будучности української нації — взагалі, не лише виключно в Австрії, а і в Росії (виділення Ю. Бачинського — О.С.). Скільки вже наговорило ся "патріотичних" річей про український народ, скільки любовних поезій присвячено Україні, вся публична робота, мовляв, уся повинна бути звернена на добро України, українського народу, робота... оживлювана надіями на крашу будучність... Якаж-то се та "краща будучність". Чого сподівати ся нам від неї? — Час би вже означити собі вже раз ясно справу з того, чого нам остаточно дожидати! Час би вже означити яснійше і конкретнійше ту "крашу будучність"! При такій пустій фразі, як "краща будучність", і так само пустих єї парафраз, годі вже довше оставати. Час уже поставити собі раз ясно ціль наших змагань, і туди звернути ся з усею енергією" [9, с. 5-6].

Брак такої мети, вважає мислитель, утворився внаслідок того, що ні українська народна маса, ні її провідники не розуміють сутності існуючих соціально-економічних відносин, законів суспільного розвитку. Подібна ситуація є недопустимою, оскільки вона приводила і приведе в подальшому до розпорошеності національних сил, в першу чергу — робітництва, безпрограмності діяльності, а, отже, до невдачі, а врешті-решт і до апатії, до збайдужіння.

Свою задачу Ю. Бачинський бачить в тому, щоб застосувавши марксистську методологію дослідження соціальних явищ до галицької дійсності не лише розкрити причини важкого стану працюючих класів, "фактичний стан теперішніх відносин", а й дати певну програму дій в боротьбі за національне та соціальне визволення, показати мету, до якої повинні прагнути молоді українські соціал-демократи та всі кому небайдужа доля українського народу.

Вихідним пунктом розмірковувань Ю. Бачинського є марксистська теза про те, що держава є апаратом класового пригнічення і служить інструментом визиску працюючих мас. Сучасна йому держава — капіталістична за своєю суттю, не залежно від конкретних форм організації. Вона забезпечує умови для як найкращого розвитку великого промислового виробництва за рахунок немилосердної експлуатації працюючих: "Сучасна держава, держава великого промислу і торгівля, вишукуючи чим-раз ліпші умови для свого існовання і свого дальшого розвитку, вимагає конечно великих жертв від своїх горожан. Що жертви ті конечні, то кожний признає. Одно тільки лихо: вони так штудерно розложені, що власне ті, для котрих утворена та держава, звільняють ся від них, оскілько можуть (а можуть! от, хочби завдяки виборчій ординації) і спихають їх на тих, для котрих вона тяжким камінем в ногах, котрі як-раз через неї і гинуть" [9, с. 10-11].

Капіталістичний спосіб виробництва, підкреслює Ю. Бачинський, витворив сучасну йому західноєвропейську цивілізацію. Перемога нових економічних відносин пов’язана з тим, що центром всього економічного і політичного життя суспільства стає місто, в якому концентрується виробництво та влада. Становлення міста в новій якості відбувається за рахунок підвищеної експлуатації села, яке не спроможне протистояти місту як натуральне або дрібнотоварне виробництво великому машинному. Цей процес, на його думку, є історично прогресивним, незважаючи на всі збитки, що він завдає простим громадянам, тим, хто живе власною працею. Його прогресивність полягає не лише в тому, що він викликає до життя небачені до цього продуктивні сили суспільства, але й виносить на порядок денний історії емансипацію індивіда та народів, хоча, поки що, саме буржуазія, користуючись перевагами нового ладу, представляє "інтереси нації, видаючи свої власні інтереси як загальні.

"Місто (виділення Ю. Бачинського — О.С.) стало відтепер надавати, зі своєю міліоновою людністю, головний тон тогочасній державній політиці, воно то і стало тим центром, в котрім збігли ся і сплели ся всі нерви сучасної держави. Представник його — буржуазія, оголосивши себе представниками цілої нації, вхопила в свої руки керму державних справ, а тим самим держава і правительство стали інституцією до ведення єї суспільно-клясових інтересів. Завдяки сему викликала буржуазія в протягу свого столітнього пановання такі кольосальні продукційні сили, викликала таку великанську творчу силу людської суспільности, що з ними ніякий із попередніх віків не може рівняти ся" [9, с. 15-17].

Однак розвиток капіталістичних відносин відбувається досить нерівномірно не лише у світі чи в Європі, але й окремих великих за територією та багатонаціональних за складом країнах. При цьому політична система та державний апарат використовується буржуазією пануючих націй для того, щоб забезпечувати преференції для розвитку власних виробництв та придушення конкурентів.

Галичина, як коронний край Австро-угорської імперії, запізнилась, вважає Ю. Бачинський, в силу різних історичних обставин, у розвитку капіталістичних відносин та виробництва. Внаслідок цього її населення, особливо українці, несуть значні збитки, що ніяк не компенсуються розвитком продуктивних сил краю. Галичина все більше перетворюється в сировинний придаток та джерело збуту товару для економічно розвиненіших частин імперії, а її мешканці все більш страждають від відносного перенаселення, масового безробіття, обезземелення селянства, надлишки якого не можуть прийняти економічно слабкі міста краю. Це породжує бідність, масові злидні та еміграцію.

З розглянутих причин реального стану українського населення Галичини, вчений робить висновок про те, "... щоби усунути ті анормальні економічні відносини Галичини, щоб спинити і ту еміграцію, треба усунути ту причину, що їх зродила. А та причина — чей очевидна. Є се не що инше, як лише нинішній політичний устрій Австрії — нинішній політичний централізм Австрії (виділення Ю. Бачинського — О.С.). При нім виставлена Галичина на жертву всім економічно сильнійшим коронним краям Австрії, а головно австрійській столиці, через него спрараліжована вся продуктивна сила Галичини, а з тим затрачена та ріжнородна можність зарібку, якого потребує наш мужик, а якого немає" [9, с. 33].

Розвиток капіталістичних відносин в багатонаціональних імперіях, вважає Ю. Бачинський, чітко виявляє економічні підоснови політичного протистояння та міжнаціонального напруження. Якщо буржуазія пануючих націй прагне використати державні механізми для створення кращих умов для ведення справи на шкоду своїм конкурентам, які представляють підкорені регіони, то буржуазія цих регіонів змушена шукати захисту власного капіталу в боротьбі за децентралізацію держави, максимальну передачу повноважень центру до регіонів, за, врешті-решт, власну, контрольовану нею, національну державу.

Говорячи про хід політичного процесу в Австро-Угорщині, він відзначає: "Політичні боротьби в австрійськім парляменті, се — в їх основній причині — ніщо инше, як вияв боротьби економічної, що відбуваєть ся в лоні сучасної австрійської суспільности, — одна з многих форм, але найзагальнійша і найнанляднійша, в якій правлять ся всі ті економічні антагонізми поодиноких коронних країв Австрії, які зродили ся, відколи капіталізм став пануючою формою суспільно-економічних відносин австрійської держави. Ся боротьба, то боротьба конкуренцийна "славянського" капіталу з капіталом німецьким, "славянської" буржуазії з німецькою буржуазією, емансипацийна боротьба австрийських коронних країв з під утиску і визиску австрийського-німецького центру" [9, с. 34].

Боротьба між націями є, як підкреслює Ю. Бачинський, в умовах капіталістичного суспільства, лише прикриттям для ведення конкурентної боротьби між різними групами буржуазії. На перших етапах вона маскувалась ідеєю захисту національної мови та культури, а зі становленням та зміцненням позицій національного капіталу починає набирати все більш виразного політичного характеру. На зміну просвітницьким лозунгам приходять ідеї політичної автономії і, зрештою, політично-державного сепаратизму.

"Ся національна боротьба, в тім широкім значінню, оперта вже явно на інтересах економічних, з відповідаючими їм політичними змаганнями... По своїй істоті є то отже боротьба економічна, конкуренційна боротьба капіталів славянських з сильнійшим капіталом німецьким, — політично, виявила ся вона в жаданню перестрою нинішнього централістичного устрою Австрії в устрій — федералістичний (виділення Ю. Бачинського — О.С.)" [9, с. 41].

Буржуазія, яка така, що вже здобула економічну владу в суспільстві, об’єктивно зацікавлена в проведенні демократичних політичних реформ. Її політичним ідеалом є не монархія, а конституційна держава з виборними органами управління. Монархію буржуазія терпить, вважає Ю. Бачинський, лише за умови, якщо перша виконує виключно "декоративні" функції. Але якщо буржуазія пануючої нації прагне до централізованої конституційної держави, то в національних складових імперії національний капітал бере на озброєння лозунг федералізації.

"З упадком централізму — наступає федерація. Країв чи народів? — Отсе питаннє, що займає тепер усі антицентричні табори знємочілої Австрії, предмет дискусії і боротьби в нутрі самих антицентричних кругів австрийської суспільності. "Автономія країв" — се клич, під котрим борють ся всі пануючі нині, в поодиноких коронних краях Австрії, нації, — "автономія народів" — се клич під котрим борються усі гноблені в поодиноких коронних краях Австрії нації, а також австрийська соціяльна демократія" [9, с. 41].

Боротьба основних підходів до принципів формування федеративної держави, на думку Ю. Бачинського, робить тимчасовими союзниками буржуазію пригноблених в окремих коронних краях імперії націй та австрійську соціал-демократію. Соціал-демократи, послідовно відстоюючи невід’ємні права працюючих мас, у тому числі і на вільний національно-культурний розвиток, є прихильниками ідеї поступової перебудови імперії на національно-територіальних принципах. Кожна нація повинна отримати своє власне державно-автономне утворення, до якого повинні увійти всі населені представниками даної нації землі. Це зніме проблему міжнаціональних суперечностей і відкриє соціал-демократам поле для реалізації їх соціально-політичних ідеалів. При цьому вчений вважав, що створення української національної автономії в складі австро-угорської імперії є лише першим кроком до набуття українською нацією державно-політичної самостійності.

Така позиція, обгрунтована блискуче Ю. Бачинським, стала основою для дій українських соціал-демократів в Австро-Угорщині і дозволила їм послідовно обстоювати як національні так і соціальні інтереси українських працюючих мас. Ідеї, висловлені Ю. Бачинським, значною мірою вплинули на позицію української делегації при підготовці та ухваленні Брюннської програми 1899 австрійської соціал-демократії, яка визначила вихідні положення австромарксизму. І. Багей, щодо цього впливу відзначає: "Зазначимо, "австромарксистські" праці К. Каутського, О. Бауера, К. Реннера з’явилися після "України irredent-и" Ю. Бачинського. До того ж жоден із згаданих австрійських соціалістів не намагався поєднати соціалістичну і самостійницьку ідеї. Вперше це зробив Ю. Бачинський... Таким чином, Ю. Бачинський був одним із засновників (а може, і засновником) ідеології австромарксизму і засновником україномарксизму" [10, с. 62].

Для української буржуазії та українських соціал-демократів в Австро-Угорщині на той час, на думку Ю. Бачинського, спільним було одне бажання — добитись розділення Галичини за національною ознакою на польську та українську частини та приєднання до останньої населених українцями земель Буковини, Закарпаття, Лемківщини. Місцеві органи управління повинні були отримати від центральних максимально можливі повноваження: "... "Русини" бажають перенесення всіх тих справ, що не входили би під компетенцію центрального парляменту, до соймів національних, опертих на відрубній політичній організації територій — уже не краєвих, а національних (виділення Ю. Бачинського — О. С)" [9, с. 47].

Ця вимога, що повинна була б об’єднати всю націю навколо спільної мети, нажаль, констатує Ю. Бачинським, залишається на час написання книжки, лише теоретичним постулатом. Причиною цього є все те ж запізнення Галичини з розвитком капіталістичного виробництва і пов’язаних з цим змін соціальної структури суспільства. І головною проблемою є не відсутність, чи надто мала чисельність українського галицького пролетаріату — бідних і особисто вільних в Галичині аж занадто, але вони змушені емігрувати з краю — а крайня слабкість і нечисленність української буржуазії.

Він звертає увагу читачів на те, що "... серед "руської" суспільности не витворила ся ще кляса, котра з природи річи, безпосередньо була би в нім заінтересованою, котрої інтереси безпосередньо вимагали би здійснення того постуляту, котра отже, ставши силою своєї клясово-політичного становища "на чолі" української суспільности в Галичині, викликала би серед неї, під прапором тих своїх життєвих клясових інтересів, таке почуттє свідомости "гаціональних" інтересів, що сей постулят став би постулятом не лиш одної, єї кляси, а всенародним постулятом — постулятом усіх кляс австрийської частини українського народу. Нема ще кляси міської-буржуазнийої (виділення Ю. Бачинського — О. С.) — промислово-торговельної, а суть доперва єї зародки" [9, с. 48].

Саме буржуазія, вважає марксист Ю. Бачинський, є на тому етапі історичного розвитку української нації виразником національного інтересу. Вона його, по суті, творить і нав’язує всім іншим соціальним групам, видаючи свій власний за загальний. Маси можуть його прийняти тому, що вони також об’єктивно зацікавлені у вимогах української буржуазії — демократизація політичного життя і створення національної державності, спочатку у формі автономії, а пізніше — цілком самостійної держави.

Українську буржуазію штовхають до цього не якісь особливі психологічні здатності, чи почуття патріотизму, підкреслює вчений, а логіка економічної конкуренції різнонаціональних капіталів. Дві основні нації в Галичині — українці і поляки — представлені двома відмінними різновидами капіталу: "Боротьба економічна переходить одночасно в боротьбу національну (виділення Ю. Бачинського — О.С.). Адже тут стоять і дві народності: велика господарка — Поляки, середня — "Русини"" [9, с. 67]. Великі капітали прагнуть до поглинання менших, а останні, щоб зберегтися, змушені об’єднуватись в конкурентній боротьбі проти сильніших.

Ю. Бачинський підкреслює, що "Висловом сеї економічної боротьби української буржуазії — буде єї політика. Желізний клясовий інтерес, вимоги єї екзистенції, будуть перти єї з одної сторони до чимраз більшого нагромаджування капіталів і до здобування чимраз більшої суспільно-клясової сили і значіння, що передовсім репрезентуєть ся в силі капіталу, отже до чим-раз сильнійшого розвитку системи капіталістичної господарки, а з другої сторони, змуситьєї кинути ся на всі ті ріжнородні перепони, які будуть стояти їй на дорозі до тих єї життєвих змагань. Отже — передовсім в політичну боротьбу з сильнійшим конкурентом, що осадився під самий єї бік — з польською буржуазією" [9, с. 69].

Боротьба з тиском потужного німецького капіталу в межах Австро-угорської імперії та польського в Галичині, змушує, на думку вченого, українську буржуазію у своїх домаганнях йти далі вимог демократизації політичного життя і національно-територіальної автономії. Досягши цих перших цілей вона змушена буде піти в своїх вимогах далі: "... на дневнім порядку буде вже стояти справа політичної самостійности українського народу, справа незалежности — національної української держави (виділення Ю. Бачинського — О.С.)" [9, с. 70].

Така вимога буде справедливою не лише з точки зору українських національних інтересів, вважає він, але й виходячи з аналізу близьких історичних перспектив Австро-Угорщини. Ця імперія, що виникла для спинення турецької загрози для Центральної та Західної Європи, а пізніше для стримування експансіоністських прагнень царської Росії, поступово втрачає своє призначення, а разом з ним і зацікавленість провідних західноєвропейських держав у її існуванні. Туреччина вже не є загрозою, а Росія, у зв’язку з назріваючими в ній революційними процесами, скоро також буде зайнята зовсім іншими справами ніж загроза європейській стабільності. Ю. Бачинський робить цілком пророчий висновок: "Вибореннє конституції в Росії, буде першим актом розбору Австрії" [9, с. 80].

Обґрунтовуючи право України на державно-політичну самостійність, і, головним чином, реалістичність прагнень це право реалізувати, Ю. Бачинський, апелює до геополітичних чинників. Він розглядає українську проблему не лише в контексті процесів, що відбуваються в Галичині чи у всій австро-угорській імперії, а виходячи із загальноєвропейського, а то й світового контексту.

Демократизація політичного режиму в Російській імперії, змінить геополітичні напрямні політики цієї держави і зробить питання політичного усамостійнення народів Австро-Угорщини справою реальної політики: "Скоро Боспор перестане бути однією з перших точок політичних прямовань Росії, а Австрія перестане через те грати одиноку ролю, яка зістала ся ще їй в загальноєвропейській політиці, ролю бариєри проти Росії в єї поході на Константинополь, з тою хвилею Европа стратить всякий інтерес підтримувати довше ту дрантливу латанину з тілько ріжних і при тім ворожих собі народностей" [9, с. 85].

Зміна геополітичних пріоритетів Росії, нав’язаних абсолютистським царським режимом, на думку Ю. Бачинського. буде для неї поверненням до вирішення власних насущних проблем. Серед цих проблем одне з центральних місць займатиме і питання про перебудову держави та задоволення національних інтересів поневолених царизмом народів. Першим серед них буде українське питання. При цьому воно повинно стати не як проблема задоволення мовних, освітніх та культурних потреб українців, а як питання державно-політичне.

"Виробленнє конституції в Росії примусить знова російську суспільність заняти ся cвоїми внутрішніми справами, занедбанами таким страшливим способом теперішнім абсолютизмом і то занедбаним власне через той абсолютизм. — А між справами, які тоді проявлять ся на дневнім порядку, прийде також і правно-державне питання українське, питання висунене на дневний порядок силою фактів, не так формально-національної натури, як приміром почуттє національної самостійности і відрубности мови, так слабо ще розвинене між українською суспільністю в Росії, а радше силою натури економічної і адміністраційної (виділення Ю. Бачинського — О.С.). Адміністрацийні вимоги росийської держави і економічні інтереси росийської України самі вже висунуть на дневний порядок національне і державне українське питаннє, будуть навіть у нім рішаючим чинником, — національне почуттє радше їх виявом — силою додатковою" [9, с. 86].

Аналізуючи особливості українського питання в Російській імперії Ю. Бачинський застосовує ті ж принципи марксистської методології дослідження соціально-політичних процесів, що і при аналізі ситуації в Австро-Угорщині. При цьому він доповнює свій дослідницький арсенал і аналізом геоекономічної ситуації в Росії.

Досліджуючи розвиток в ній капіталізму, вчений наголошує на тому, що можна виділити три основних промислових центри на просторах імперії: польський (регіон Варшава-Лодзь), російський (московсько-ярославський промисловий район) та український (харківський). Ці райони є нерівноцінними у своєму розвитку і потужності, а боротьба між ними повинна з конечною необхідністю привести до розподілу Росій в ближчому майбутньому на три відрубні економічно і самостійні політично державні організми.

Ю. Бачинський відзначає, що "Отже ся економічна нерівність тих трьох територій викличе з сторони слабших оборонну боротьбу проти сильнійших, а то боротьбу "Великоруси" проти найсильнійшої розвиненої економічно Польщи, і боротьбу України проти сильнійше розвинених від неї економічно "Великоруси" і Польщи. Та економічна боротьба виявить ся в жаданню поділу Росії на відрубні політичні організми (виділення Ю. Бачинського — О.С)" [9, с. 86].

Український промисловий район, як найслабший, зазнає величезного тиску не лише з боку російської царської бюрократії, але й від конкуренції з більш розвиненими польськими та російськими капіталами. Для захисту свого існування українська буржуазія буде змушена висунути лозунг боротьби за національну державно-політичну самостійність. При цьому її вимоги стосуватимуться всієї території заселеної українцями, а боротьба за захист своїх економічних інтересів стане частиною боротьби за національне звільнення.

"І тепер можна собі уявити, яка тяжка, відчаяна боротьба жде Україну, кілько посвячення, кілько енергії, фізичної і духовної, прийдеть ся їй видобути з себе, кілько матеріяльних жертв і крови зложити на жертвенику вітчизни! Буде се страшний час — час страшної муки і терпіння, але й найкрасший час життя української буржуазії. Україна для себе! От і єї клич. Вільна, велика, незалежна політично самостійна Україна — одна нероздільна від Сяну по Кавказ (виділення Ю. Бачинського — О.С) \ — от єї стяг!" [9, с. 97].

Українська буржуазія покликана виконати свою історичну місію — створити незалежну українську державу, вважає Ю. Бачинський. У цій боротьбі їй повинна надавати всіляку підтримку українська соціал-демократія, оскільки, на його думку, питання соціального звільнення не може вирішуватись у відриві від питання звільнення національного. Справжнє соціальне звільнення народу, на думку вченого, може настати лише у власній національній державі. Не пройшовши цього щабля історичного розвитку нація буде змушена щораз повертатись до питання державної самостійності і, тим самим, гальмувати свій поступ до реалізації загальнолюдських ідеалів.

Загальносвітової тенденцією, з точки зору мислителя, є все більш тісна взаємодія націй і народностей. Це зумовлене, у першу чергу, необхідністю все більш тісно економічної взаємодії, міжнародного розподілу праці, формування світового ринку. "... при тій що-раз-то зростаючій залежности а в кінци економічній єдности всеї людської суспільности мусить отстаточно витворити ся також і нова, висша єдність роду людського — інтернаціональна, котра запанує над нинішньою єдністю національною (виділення Ю. Бачинського — О.С)" [9, c. 153].

Але "єдність інтернаціональна", підкреслює Ю. Бачинський, можлива лише для вільних націй. Для тих, хто у своєму розвитку пройшов певні ступені і досяг відповідного рівня. Існування в національній державі, вирішення соціальних проблем без впливу національного фактору є обов’язковою передумовою для вступу в майбутній світовий союз вільних народів.

Вважаючи майбутню інтернаціональну єдність таким же неминучим наслідком дії економічних та соціальних законів, Ю. Бачинський зовсім не переходить на позиції жорсткого економічного детермінізму. Розвиток економічних відносин створює лише певні передумови, а від самих людей залежить те, як вони будуть використані, які матимуть наслідки. Саме тому він закликає до необхідності активної політичної роботи з боку свідомих українців. Адже від того як вони зможуть організувати маси, від того як маси поведуться в революційній обстановці залежатиме доля мільйонів людей.

"Попри боротьбу з росийським абсолютизмом, потреба вже тепер почати тій малій горстці свідомих вже Українців будити серед української суспільности в Росії, оскілько се лише можливо і думки про політичну самостійність України. Та справа і так, скорше чи пізнійше, мусить вийти на дневний порядок, але чим скорше та думка прийметь ся серед української суспільности, тим лекшою буде і боротьба за неї. Ce дуже багато буде залежати від того, як поставить себе Україна в даній хвилі, при виробленню конституції в Росії, в справі, яка зараз стане на дневнім порядку — в справі реорганізації внутрішнього устрою Росії. Від становища, яке займуть тоді Українці і від результатів, які вони зможуть тоді добути, будуть саме і залежати лекші чи тяжці умовини дальшої боротьби за політичну самостійність України (виділенняЮ. Бачинського — О.С.)" [9, с. 162-163].

Українські соціал-демократи в Росії, як і в Австро-Угорщині, повинні в першу чергу перейнятись інтересами власного народу, не дати можливості приховати за інтернаціональними лозунгами прагнення зберегти рабське становище української нації і після демократичної революції. Саме тому він визначає як головного союзника української соціал-демократії на той історичний момент не російську чи польську соціал-демократію, а власну, національну буржуазію.

Ю. Бачинський зазначає, що в умовах, поки не знищені економічні підстави міжнаціональної ворожнечі, пропаганда інтернаціоналістських ідей буде згубною для соціал-демократії і дискридетуватиме саму соціалістичну ідею. Пропаганда інтернаціоналістичних ідей в широких масах йтиме на шкоду інтересам, перш за все, поневоленим і економічно слабшим націями та послаблюватиме позиції національних загонів соціал-демократії.

Відмова від пропаганди ідей інтернаціоналізму зовсім не означає, що Ю. Бачинський переходить на позиції шовінізму. Вирішення українського питання не суперечить дійсним національним інтересам представників всіх національностей, що живуть в Україні: "Боротьба за політичну самостійність України не відносить ся також виключно до Українців-народу, а взагалі до всіх (виділення Ю. Бачинського — О.С.), що замешкують Україну без огляду на те, чи це автохтон-Українець, чи кольоніст: Великорос, Поляк,

Жид чи Німець. Спільний інтерес з’українщить їх, змусить їх усіх стати українськими "патріотами"" [9, с. 95].

Та і боротьба за державу, на його думку, є лише проміжною метою. Пізніше, підводячи підсумки для українців революції 1917-1921 рр. Ю. Бачинський ще раз повторить свою думку про те, що "... остаточною ціллю каждого народу є не держава, а його можливо найкращий, свободний, культурний розвиток. Держава се лише засіб для сього..." [8, с. 18]. Але держава — це той щабель розвитку нації, який вона не може оминути.

Книжка Ю. Бачинського викликала далеко неоднозначну реакцію в українських політичних колах. Молоде, орієнтоване на соціал-демократичні ідеали, покоління українських політиків ставились до неї із значним захопленням, її ідеї, як вже зазначалось, лягли в основу позиції української соціал-демократії Австро-Угорщини при вирішенні багатьох питань.

У той же час, представники так званого "старшого покоління", вихованого в українофільських, національно-ліберальних традиціях піддали різкій критиці надмірне захоплення Ю. Бачинського марксистською методологією та радикальні висновки. Їх можна до певної міри зрозуміти, адже, як писав В. Дорошенко, "Поза автономією і федерацією українська політична думка ще не виходила ні в 80 рр., ні в початку 90 рр." [9, с. V]. А в роботі Ю. Бачинського ідея державно-політичної самостійності України не лише була поставлена відверто і однозначно, а й логічно обґрунтована.

Найбільш болючим для вченого було те, що до критики прилучились і люди, що були для нього значними авторитетами — М. Драгоманов та І. Франко. В опублікованій на книжку рецензії останній писав: "Автор без ніякого майже застереження оперує соціял-демократичними термінами "буржуазія", "пролетаріят", так немов би ці соціяльні типи в Галичині виступали так часто, як в Марксовім "Капіталі". За приводом Енгельса та Кавцького, автор викладає "матеріалістичний світогляд", в якому находяться готові форми для вияснення найскладніших явищ історичних: релігія — це витвір буржуазії, національна держава — це витвір буржуазії і т.д. А все це залежить від форми продукції, є тільки її виразом. Бодай то мати такий делікатний світогляд! Кілька формулок і чоловік кований на всі чотири ноги, попросту бери та й мудрість ложкою черпай. А що найцінніше, так це те, що при помочі свого світогляду вся будучина відкрита перед тобою як на долоні. Приємно поговорити з таким чоловіком. Тільки не треба занадто запускатися з ним у історичні та статистичні дискусії..." [281, с. 135-136].

І. Бегей намагається пояснити таке різке ставлення провідних на той час прихильників соціалістичної ідеї в українській політичній думці до праці Ю. Бачинського радикалізмом висловлених автором ідей і, у першу чергу, Щодо державно-політичної самостійності України: "На перший погляд виглядає так, що окремі сучасники Ю. Бачинського не сприйняли його "України irredent-и" через марксистську методологію її написання. Але річ не в тому. Просто самим фактом винесення вперше на порядок денний і обгрунтування необхідності відновлення української державності на всіх етнічних землях він випередив політичний час. Ні Франко, ні Павлик, ні Драгоманов не були готові до такого радикального вирішення питання. Приміром М. Драгоманов так і помер автономістом, одним із стимулів переходу І. Франка на позиції українського самостійництва можна вважати "Україну irredent-y" Ю. Бачинського, а М. Грушевський — хитався між федералізмом і самостійництвом аж до кінця свого життя" [10, с. 20].

Це припущення одного з кращих на сьогодні знавців теоретико-політичної спадщини Ю. Бачинського не можна прийняти беззаперечно. Зокрема І. Франко, піддаючи критиці марксистську методологію, використану Ю. Бачинським, високо оцінив саме її пафос та національно-визвольну спрямованість. Він зазначав: "Брошура написана з безперечним талантом і свідчить про те, що автор чимало думав, не до одного додумався, хоч думання його більш абстрактоно-логічне ніж еволюційно-історичне" [281, с. 134].

Але фактом залишається те, що ця праця 25-ти річного вченого була більш сміливою і рішучою за позиції багатьох "старих" авторитетів. Вона здійснила суттєвий вплив на формування державницько-самостійницьких ідей в українському політичному русі, особливо на теренах Австрії. Можна лише здогадуватись як міг би змінити свою позицію М. Драгоманов під впливом "України irredent-и", якби прижив довший час. А от на І. Франка ідеї Ю. Бачинського справили значний вплив.

На жаль спроба поєднати питання соціального та національного визволення, поставивши на першу чергу останнє, яку здійснив Ю. Бачинський, не знайшла достатньої підтримки серед українського політичного руху, перш за все, в його "соціалістичному сегменті". У цьому сам вчений міг переконатись наочно під час подій Першої світової війни та революції 1917-1921 рр., в якій він взяв діяльну участь — 1919 року він був призначений представником УНР у Вашингтоні.

Підбиваючи підсумки революції для України Ю. Бачинський у роботі "Большевицька революція і Українці", виданій 1925 року, рішуче відкинув спроби декого з діячів української еміграції шукати причини національної поразки виключно в дії несприятливих зовнішніх факторів. Головну причину необхідно шукати в середині самої нації, в її неготовності скористатись тим унікальним шансом, що його надала історія: "Тут нема чого скидати вину за невдачі визвольних змагань української інтелігенції — соціялістичної чи буржуазійної, на "московський національний імперіялізм" большевиків. Виною всих тих невдач є в першій мірі якраз — сам український нарід, його — нікчемність, яка була виною невдач визвольних змагань української інтелігенції і в часах перед революцією, в часах російського царського режіму. Безперечно, натиск московського національного імперіялізму на Україну був дуже важкий, та все таки не московський національний імперіялізм сам про себе, чисто через російську буржуазію чи російське дворянство і російський царський режім, розпалахтали національне обличчя українського народу, а московський національний імперіялізм самих-же Українців" [8, с. 17].

Українська провідна верства — "інтелігенція" — виявилась не готовою до подій, не змогла очолити масу. Більше того, вона і на еміграції не прагне об’єктивно проаналізувати ситуацію. Знову на перший план виноситься питання соціальне, а не національне. Налякана революцією українська еміграція прагне боротись з більшовиками за допомогою будь-яких союзників, у тому числі і вчорашніх ворогів з табору російської буржуазії та білого дворянства. У цій боротьбі вони різко критикують практично всі дії української радянської влади, включно з процесами так званої українізації. Сам факт існування Української Соціалістичної Радянської Республіки ними відкидається апріорно. У той же час, на думку Ю. Бачинського, існування УСРР несе в собі величезний національно-виховний ефект — українці звикають до того, що вони мають "свою" ладу, "свої" кордони", державні символи і т.п. А влада змушена йти на задоволення національних потреб населення. З часом у нації виробиться "звичка" до власного державного існування і процес її розвитку знайде своє логічне завершення в незалежній державі.

Саме така оцінка Ю. Бачинським значення існування УСРР може пояснити той факт, що ця непересічна і прозорлива людина, 26 листопада 1933 року переїжджає до Харкова і починає Працювати в редакції Української Радянської Енциклопедії. Менше ніж через рік, 4 листопада 1934 року, він був заарештований, звинувачений в шпигунстві, та в тому, що є "емісаром ОУН", засуджений до ув’язнення і помер в сталінських концтаборах 6 червня 1940 року.

Справжні мотиви переїзду Ю. Бачинського до УСРР встановити доволі важко, але його теза про те, що "... боротьбу проти російської окупації повинно вестися проти російської окупації — самої по собі, от же проти окупаційного гону "московської" нації взагалі, без огляду на те, чи ту націю під політично державним оглядом репрезентує російське дворянство чи російська буржуазія чи російський пролетаріят — февдальна Росія, буржуазна Росія чи соціялістична Росія" [8, с. 18], може навести на думку про те, що підозри НКВС щодо антирадянських настроїв Ю. Бачинського були не безпідставними.

Ю. Бачинський є непересічною фігурою в українському політичному русі. Марксист і соціал-демократ він одним із перших на повний голос заявив про невід’ємне право України на державно-політичну самостійність. Він зміг дати політико-економічне обґрунтування ідеї української незалежності, пророче передбачив, що боротьба за неї буде важкою і кривавою, що зменшити кількість жертв може лише сам український народ та його провідники, якщо чітко усвідомлять свої інтереси і об’єднаються в спільній боротьбі. Марксистську методологію Ю. Бачинський використав для того, щоб боротися з тими, хто іменем Маркса прикривав прагнення до збереження власного панування над підкореними народами.

"Заперечення диктатури пролетаріату, визнання права на приватну власність, активна соціальна роль держави, її участь у перерозподілі матеріальних і соціальних благ, поступова еволюція у напрямку встановлення справедливості і максимальної допомоги якомога більшій частині своїх громадян — основні положення однієї з теорій конституційного (державного) права — соціально-демократичної, творцями якої були Ф. Ласаль, Е. Берштейн, К. Каутський. Отже в один ряд з ними можна поставити й Ю. Бачинського" [10, с. 70].






Продовження розділу












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.