Попередня     Головна     Наступна




ВСТУП


Літопис як своєрідна форма історичного й літературного твору має свою давню традицію, що починається ще за часів Київської Русі. Загальновідомо, якого високого розвитку досягла літописна справа в межах теперішньої України у XI — XIII ст.

Літописна література дуже бурхливо розвивається за обставин, коли народ переживає великі події, що знаменують нову добу в його історії. Серед представників освічених шарів народу тоді з’являється потреба записати основні моменти цих подій. Щось подібне відбувалось і на Україні в другій половині XVII ст. у зв’язку з соціальним і національним рухом українського народу, особливо його боротьбою проти польсько-шляхетського гніту. Українське літописання XVII — XVIII ст. поєднало літописні традиції Київської Русі, широко використовуючи західноєвропейські джерела, насамперед польські, німецькі та французькі.

Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти шляхетської Польщі є центральною темою всіх українських літописів другої половини XVII — XVIII ст.

З XVII ст. до наших днів збереглось небагато літописних творів. Серед них можна назвати Хмільницький, Львівський, Чернігівський, Густинський, Межигірський, «Хроніку» Сафоновича. Чимало літописів XVII ст. загинуло, очевидно, назавжди, залишились тільки окремі згадки про них в літературі пізнішого часу.

Однією з найвидатніших історіографічних пам’яток і одним з найдостовірніших історичних джерел XVII ст. є літопис Самовидця. Ця пам’ятка має цілком світський, загальноукраїнський характер. Поряд з іншими літописними творами початку XVIII ст., такими, як літописи Граб’янки і Величка, праця Самовидця є чи не винятковим за своєю самобутністю й оригінальністю явищем української писемності XVII ст. Як історичне джерело (його автор був очевидцем подій) літопис Самовидця містить повідомлення про такі події і явища, які не збереглися в жодних документах або ж передані тенденційно, з фактичними помилками. Мова і стиль літопису Самовидця позбавлені книжності, риторичних \10\ прикрас і впливу польської чи латинської літератури. Автор не дотримується літописної стильової традиції, яка тоді була поширена на Україні.

Літопис Самовидця привертає пильну увагу істориків, літературознавців, мовознавців, любителів старовини. Як історичне джерело його не обминає жоден історик, що вивчає історію українського народу другої половини XVII ст. Літопис Самовидця залишив глибокий слід в українській історіографії та літературі XVIII — XX ст.

Високу оцінку праці Самовидця дали відомі українські історики, філологи, письменники: Т. Шевченко, О. Бодянський, М. Максимович, М. Костомаров, О. Левицький, В. Іконников, І. Франко, Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Возняк та ін.

На відміну від інших літописів про цей твір є величезна наукова критична література. Найважливішими працями про літопис Самовидця є студія видатного історика, академіка АН УРСР О. Левицького 1 та фундаментальна праця члена-кореспондента АН УРСР М. Петровського 2.

Літопис Самовидця, як і інші українські літописи, до середини XIX ст. без назви та імені автора зберігався в списках. Його популярність обмежується, головним чином, першою половиною XVIII ст. Про це може свідчити кілька списків цієї пам’ятки, які дійшли до нас. Починаючи з другої половини XVIII ст. літопис Самовидця витискується працею Граб’янки, і твір Самовидця залишається на довгий час забутим. І лише 1840 р. один із списків літопису випадково потрапляє до рук молодого П. Куліша, який, захопившись стилем викладу і поглядами автора, витрачає чимало зусиль, розшукуючи нові списки і популяризуючи літопис серед наукової громадськості.

Заходами Куліша рукопис Самовидця 1846 р. був опублікований О. Бодянським у московських «Чтениях» 3. О. Бодянський, готуючи рукопис Самовидця до друку, мав у своєму розпорядженні чотири списки: 1) список П. Куліша, який охоплював історичні події з найдавніших часів і закінчувався 1668 р.; 2) список М. Костомарова (одержаний від харківського вчителя Третякова), який закінчується 1690 р. (у ньому пропущено опис історичних подій з 1683 по 1687 р.); 3) список у перекладі російською мовою (друга половина XVIII ст.) з численними помилками (належав бібліотеці московського «Общества истории и древностей российских»); 4) список київського урядовця М. Юзефовича, що був переписаний у 40-х роках XIX ст. Списки Юзефовича й Куліша переписані з одного і того ж джерела. \11\



 1 О. Левицкий, Опыт исследования о летописи Самовидца. — У кн. «Летопись Самовидца по новооткрытым спискам», К., 1878, стор. 1 — 75.

 2 Микола Петровський, Нариси історії України XVII — початку XVIII століть, Харків, 1930, стор. 9 — 452.

 3 Летопись Самовидца о войнах Богдана Хмельницкого и о междоусобиях, бывших в Малой России по его смерти, М., 1846.



В основу свого видання Бодянський поклав список Куліша, хоча використав і решту списків, додавши до публікації примітки, зауваження, доповнення, різночитання, пояснення незрозумілих слів, іменний і географічний покажчики. Короткі передмови до видання написали П. Куліш та О. Бодянський. У цьому виданні літопис починається описом подій з найдавніших часів, а кінчається 1734 роком.

Другий видавець літопису Самовидця Орест Левицький три роки працював над новим виданням літопису, яке вийшло 1878 р. у Київській археографічній комісії 1. У розпорядженні Левицького, крім видання Бодянського, було два нововідкритих списки літопису — так звані Іскрицький та Козельський. Список, відомий під іменем Козельського, зберігався в рукописному збірнику полтавського полкового осавула Якова Козельського (у родині відомого філософа-демократа і просвітителя Я. Козельського) разом з працею Граб’янки та іншими документами 2. Переписано його 1740 р. на Полтавщині.



 1 Летопись Самовидца по новооткрытым спискам, К., 1878.

 2 Рукопис в оправі на 182 аркушах, написаний українським скорописом початку XVIII ст. На останньому аркуші екслібрис: «С числа книг асаула полкового полтавского Якова Козелского».



Зміст рукопису:

1. Уривок з літопису Граб’янки до 1654 р. — арк. 3 — 38.

2. Літописець короткий (хронологічний перелік подій української історії з 862 по 1739 р.) — арк. 39 — 60.

3. Літопис Самовидця — арк. 61 — 113.

4. Глухівські статті гетьмана Д. Многогрішного — арк. 114 — 123.

5. Статті і чолобитна ніжинських міщан — арк. 124 — 126.

6. Статті київських міщан — арк. 126 — 127.

7. Вибори гетьмана І. Самойловича та статті — арк. 129 — 143.

8. Вибори гетьмана І. Мазепи та коломацькі статті — арк. 144 — 157.

9. Статті Богдана Хмельницького — арк. 158 — 173.

10. Статті Юрія Хмельницького 1659 р. арк. 174 — 182,



Список Іскрицького також зберігся в давньому рукописному збірнику, що належав бунчуковому товаришеві Петру Іскрицькому, \12\ а в XIX ст. його нащадкам — сім’ї Кулябків-Корецьких, яка проживала в Суразькому повіті на Чернігівщині.

В оправленому збірнику на 198 аркушах, написаному українським скорописом початку XVIII ст., вміщено такі матеріали:


1. Статья гетмана Богдана Хмелницкого — арк. 1 — 12.

2. Статя гетмана Юрія Хмелницкого — арк. 13 — 18.

3. Список с універсалу гетмана Богдана Хмелницкого — арк. 63 — 68.

4. Коммиссія Гадяцкая и подтвержденіе коммиссії Гадяцкої — арк. 71 — 77.

5. Копія с трактату вічного мира между его імператорским величеством и салтаном турским 1720 р. — арк.79 — 84.

6. О началі войни Хмелницкого — арк. 86 — 146.

7. Розговоры в царствії мертвых... между генералом лейтенантом Наганом Реїнтолтом фон Паткулем ... и между бароном Георгом Генрихом фон Герцом... — арк. 150 — 178.

8. Умисл Стефана Яворского иногда метрополита Рязанского и Муромского из его діла по смерти оставшогося Богословскаго «Камень віри» реченнаго, Листом партикулярним откритый в літо 1730. — арк. 182 — 197.


На перших аркушах рукопису по складах на кожній сторінці написано:


«От книг бунчукового товариша Петра Іскрицкого рукою». — арк. 1 — 20.


Список Іскрицького О. Левицький відносить до 1734 р. і цілком слушно вважає його за найдавніший і найближчий до оригіналу, що дало йому підставу зазначений список покласти в основу свого видання літопису.

М. Максимович свідчить, що 1834 р. він мав два списки літопису Самовидця, які потім загубилися, через що й не були враховані ні Бодянським, ні Левицьким під час видання [ 1 М. Максимович, Собрание сочинений, т. I, К., 1876, стор. 525]. Слід згадати, що один із списків літопису Самовидця був відомий українському історикові другої половини XVIII ст. Олександрові Рігельманові, який переклав його російською мовою і дослівно заніс до своєї відомої праці про Україну. Отже, з шести списків літопису Самовидця тільки два (Іскрицького та Козельського) вчені відносять до першої половини XVIII ст. Решта розглядається як копії другої половини XVIII — XIX ст. До того ж списки Юзефовича і російський є копіями з попередніх. Зіставляючи тексти списків, \13\


О. Левицький указує на порівняно невелику розбіжність між ними і ділить їх на дві групи:

1) списки повні — Іскрицького, Юзефовича і російський. Характерною рисою цих списків є те, що вони мають своєрідну вступну частину, в якій описуються історичні події до 1648 р.;

2) списки короткі — Козельського, Третякова і Куліша. Ці списки починаються описом подій на Україні з 1648 р. 1


 1 О. Левицкий, Опыт исследования..., стор. 7 — 22.


До повних списків слід віднести і нововиявлений при підготовці цього видання список М. Судієнка.

Загалом же літопис Самовидця мав одну редакцію, яку тепер неможливо відновити. Однак доповнення, вставки, розбіжності в текстах списків свідчать, що всі вони не автентичні оригіналові. Отже, важко запевняти, що перший-ліпший рядок чи оригінальна думка належать обов’язково авторові праці. Все-таки за всіма ознаками до оригіналу найближче стоїть список Іскрицького.

О. Левицький зробив спробу (і, треба сказати, вдалу) виявити справжній текст літопису, очистивши списки від пізніших доповнень і нашарувань. Він переконливо довів, що описи подій на Україні до 1648 р. і після 1702 р., які є у виданні Бодянського, було внесено з іншого, пізнішого джерела — так званого «Короткого опису Малоросії». Усе це дало право Левицькому відкинути в своєму виданні вступну частину, тобто опис історичних подій до 1648 р., і кінцеву частину повної редакції списків, тобто подій, що відбувалися на Україні з 1703 до 1734 р.

Справжній текст літопису, що безсумнівно належить Самовидцеві, О. Левицький хронологічно обмежує роками 1648 — 1702. З цими висновками Левицького погодились усі пізніші дослідники літопису, зокрема й такий знавець цього питання, як М. Петровський 2.


 2 Микола Петровський, Нариси історії України..., стор. 22.



До речі, вперше звернули на це увагу П. Куліш і О. Бодянський.

Отже, до рук згаданих дослідників і видавців літопису Самовидця потрапило шість списків, переписаних на Лівобережній Україні в середині XVIII ст., а також у XIX ст. Серед них найдавнішим є \14\ список Іскрицького. Всі вони зазнали певних змін, скорочень і доповнень, тобто в усіх списках відбиті риси поглядів переписувачів середини й другої половини XVIII ст. Найяскравіше це видно на прикладі праці О. Рігельмана.

Твір Самовидця від першої до останньої сторінки відбиває живу атмосферу другої половини XVII ст. Так могла писати людина, що була сучасником, очевидцем описаних подій. Це дало підставу Кулішеві (особливо розповіді автора літопису від першої особи) назвати твір літописом Самовидця. Під таким іменем він і відомий у науці.

Під час дослідження цього літопису відпадає така важлива і важка проблема, характерна майже для всіх інших літописів, особливо XVIII ст., як проблема джерел.

Основна суперечка між дослідниками літопису Самовидця точилася передусім з приводу того, свідком чи учасником яких конкретних подій був автор, що він міг почерпнути від інших учасників та з усних переказів, оскільки, за твердженням авторитетних істориків, у праці Самовидця важко вловити сліди використання ним документів канцелярії Хмельницького або ж пізнішої доби, як це спостерігається в багатьох інших літописах. Сам автор тільки в двох місцях говорить про особисту присутність під час подій, зокрема, на похороні наказного гетьмана Івана Золотаренка в Корсуні 1655 р.: «Сам там был и набралемъся страху немалого...,бо я сам на тое смотріл в той скарбниці, як еще огонь не розширилъся был», і під час облоги російськими військами Риги 1656 р., на що автор «своїми очима смотріл».

О. Левицький, наприклад, вважав, що автор літопису, крім згаданих подій, бачив так зване «конотопське чудо» 1652 р., був присутній під час облоги і взяття російськими військами на чолі з царем Олексієм Михайловичем 1654 р. Смоленська, брав участь у поході лівобережних козаків проти війська Юрія Хмельницького 1662 р., був присутнім на чорній раді 1663 р., спостерігав бої військ Брюховецького з армією С. Яблоновського під Білою Церквою 1665 р., був 1669 р. на раді в Новгороді-Сіверському, на якій обрали гетьманом Д. Многогрішного, брав участь у кримських походах 1687 і 1689 рр. та ін. 1 Ці думки Левицького поділяла частина авторитетних учених. Однак свої твердження Левицький обґрунтовує лише текстуальним аналізом, і їх легко заперечити.

Трохи інші твердження випливають з гіпотези про особу автора літопису. Так, М. Петровський і М. Грушевський, які вбачають в авторові літопису Романа Ракушку-Романовського, свої здогадки підкріплюють біографією цієї особи 2.



 1 О. Левицкий, Опыт исследования..., стор. 43 — 45.

 2 Микола Петровський, Нариси історії України..., стор. 134 — 183; М. Грушевский, Самовидец Руины и его позднейшие отражения, стор. 162 — 171.



Вони, зокрема, твердять, що Самовидець-Ракушка був серед учасників зустрічі Виговського з Карамбеєм 1658 р., у складі посольства від м. Ніжина до Москви 1659 р. і свідком Борисівської комісії, керував поділом Ніжинського \15\ полку на три окремих полки 1663 р., брав участь у переговорах козацької старшини 1663 р. в Батурині з дяком Башмаковим, був у складі посольства від митрополита Йосипа Тукальського до царгородського патріарха 1670 р.

Більшість дослідників, ідучи за Левицьким, вважає, що для написання цього твору автор мусив використовувати свої коротенькі записи про події 1648 — 1672 рр. Другим важливим джерелом, напевно, були свідчення очевидців, учасників подій.

Тільки М. Петровський не погоджується з твердженням, що автор вів коротенькі записи, а також використовував інші документи, реєстрики, хронічки, крім записів у церковних книгах (наприклад, про затемнення сонця 1654 р.). Основним і єдиним джерелом літопису цей учений вважає власні спогади автора, який до 1668 р. проживав у Ніжині, що був на той час полковим містом, важливим політичним і економічним центром Лівобережжя, а 1669 — 1675 рр. — на Правобережжі в Брацлаві і з 1676 до 1702 р. — знову на Лівобережжі, в Стародубі, а також його участь у суспільному житті, особисті стосунки з видатними політичними діячами, спогади учасників тощо. Проте категоричне твердження Петровського викликає певний сумнів. Малоймовірно, щоб літописець зміг утримати в своїй пам’яті події трьох десятиріч і до дрібниць, рік за роком, хай навіть з деякими помилками, їх відтворити, особливо імена діячів, географічні назви, вихід документів, події за межами України і т. ін. До того ж в одному місці за 1676 р. при уважному вивченні літопису все ж можна побачити сліди користування автором друкованими джерелами, зокрема книжкою Симеона Полоцького про боротьбу з старообрядцями, він навіть цитує її.

Про те, що автор був певною мірою людиною книжною, знав трохи й дипломатичні папери, свідчать згадки про них, а також термінологія, слова іншомовного походження (типу респонс, президіум, юригелт, аліянс, аманат, елекція, інквізиція, креденс, медіатор і навіть латинське Magnus). \16\

Не виявивши писемних джерел у літопису, дослідники вважають, що праця Самовидця написана на основі його власних спостережень (а деякі — і на основі записів), свідчень учасників подій, усних переказів, які автор уміло стилізував у своєрідну форму і таким чином нівелював різні сторонні впливи.

Безпосередньо на сторінках пам’ятки не зазначено місце, де був написаний літопис або ж де проживав його автор. Відповідь і на це питання може дати лише текстологічний аналіз джерела.

Перший видавець пам’ятки О. Бодянський звернув увагу на докладний опис літописцем похорону в Корсуні 1655 р. наказного гетьмана Івана Золотаренка і додав у примітці до цього оповідання, що автор, очевидно, походив з Корсуня або з Корсунського полку 1. М. Максимович убачав в авторові задніпровського козака 2 (мешканця Правобережної України. — Я. Д.). На таку думку Максимовича, крім усього іншого, штовхала, мабуть, і мова твору, яка в своїй основі має одну з говірок Правобережної України.

Отже, перші два дослідники літопису Самовидця вважали, що він був написаний на Правобережжі.

О. Левицький дійшов переконливого висновку, що в літопису подіям на Лівобережній Україні відведено значно більше місця і вони описані докладніше, ніж події на Правобережній Україні, такі, наприклад, як так зване «конотопське чудо», облога Конотопа, похід польського короля Яна Казіміра на Лівобережжя та ін. 3 На основі топографічних назв, текстологічного аналізу він навіть конкретно вказав Чернігівщину,» а ще точніше — м. Стародуб як місце складання літопису. Це підтверджують і сторінки твору, присвячені описові подій у Стародубі, зокрема пожежі 1667 і 1690 рр., історії з стародубським попом Яковом 1677 р., перевезенню майна і коштовностей Київського Печерського монастиря 1677 р., зимі 1677 р. в Стародубі, смерті стародубського полковника Семена Самойловича 1685 р. та ін.

До того ж на сторінках літопису зустрічається багато висловів типу: той, тамтой, тая, тот бок Дніпра, сей бок Дніпра, сим боком Дніпра, сегобочная Україна і под., які стверджують, що Правобережну Україну автор називає «тою стороною», а Лівобережжя — «сей бік», «Задніпрям». Остання назва рідко вживалася в XVII — XVIII ст. Лівобережних козаків він вважає за «наші войска». Наприклад, описуючи умови Андрусівської угоди 1667 р., автор твердить, що «козацтво, которое зостает на том боку Дніпра, як Чигирин, Черкаси, то повинни слухати короля его милости, а которое зостает на сем боку Дніпра, то повинно слухати его царского величества» 4.



 1 Летопись Самовидца, стор. 107.

 2 М. Максимович, Собрание сочинений, т. I, стор. 398, 403, 660.

 3 О. Левицкий, Опыт исследования..., стор. 23, 51 та ін.

 4 Літопис Самовидця, стор. 102.



Зображуючи напрям руху сарани, яка 1690 р. напала на Україну, автор пише: «Тая, що ишла на Кіев, то пойшла в Полщу \17\ ку Шліонску и поза Дністром, и там, на Волиню, коло Гродня и Берестя Литовского; а инная тут, на Україні, коло Ніжина и Чернігова и на Сівери коло Стародуба зазимовала» 1. Щодо мови пам’ятки, яка свідчить не про лівобережне, зокрема сіверське, походження автора, то Левицький твердив з цього приводу, що місцем народження автора літопису була Правобережна Україна, звідки він переселився на Лівобережжя 2. Цей висновок утвердився в історіографії про Самовидця. Він став згодом однією з основ дальшого дослідження над виявленням автора літопису, яким, як стверджує частина вчених, був генеральний підскарбій Роман Ракушка-Романовський, що останні десятиріччя свого життя проживав у Стародубі.

Авторитетний дослідник літопису М. Петровський, приймаючи висновки Левицького про місце проживання автора, застерігає, що оскільки ввесь літопис писався протягом багатьох років, то слід розрізняти питання, де в той чи інший час проживав літописець, від питання про місце, де він його писав 3.



 1 Літопис Самовидця, стор. 151.

 2 О. Левицкий, Опыт исследования..., стор. 27.

 3 Микола Петровський, Нариси історії України..., стор. 54.



М. Петровський на основі текстологічного аналізу пам’ятки доводить, що перший період свого життя (1648 — 1668 рр.) автор проживав на Чернігівщині, у Ніжині, після цього він переїхав на Правобережну Україну і тут проживав з 1669 по 1675 р. Останній період свого життя він проживав у Стародубі. Тут, у цьому полковому місті, він наприкінці 70-х років приступив до написання своєї праці. До речі, із Стародуба походить список Іскрицького.

Оскільки текст літопису кінчається 1702 р., усі дослідники цілком слушно вважають літопис Самовидця пам’яткою другої половини XVII ст. Студіюючи текст літопису, вони також одностайно дійшли висновку, що праця написана однією людиною, проте не рік за роком (протягом 55 років) і не рівночасно з подіями, а згодом, коли вони вже історично визначилися. О. Левицький з цього приводу заявив, що «думка зберегти для пам’яті нащадків події блискучої доби Богдана Хмельницького могла прийти літописцеві в голову \18\ не раніше хоч би від того часу, коли значення подвигу Б. Хмельницького встигло цілком визначитися, тобто крайньою межею були останні роки життя гетьмана 1.



 1 О. Левицкий, Опыт исследования..., стор. 29.



Досліджуючи характер викладу подій, форму і стиль пам’ятки, Левицький дійшов переконливого висновку, що літопис Самовидця можна розділити на дві, хронологічно майже рівні частини — історичну і літописну. Перша частина має характер літописних мемуарів й охоплює історичні події починаючи з 1648 р. і кінчаючи не раніше як 1672 р.; друга — охоплює решту пам’ятки, тобто події після 1672 р. і до 1702 р.

У першій частині праці історичний стиль викладу переважає над літописним. Самі події викладаються в логічно-причинній послідовності, мають форму завершених і пов’язаних між собою історичних оповідань. Їм властива своєрідна структура, вони мають окремі заголовки: «О началі войни Хмелницкого», «Война самая», «Починается война Збаражская», «Починается война его царского величества» та ін.

У викладі історичної інформації літописець інколи забігає наперед описуваних подій, згадуючи про події, що відбулися наступного року. Це ми бачимо, наприклад, в оповіданні про похід козацького війська і татарських орд 1650 р. в Молдавію, такими є звістка за 1664 р. про дворічне ув’язнення Ю. Хмельницького, Й. Тукальського й Г. Гуляницького, згадка 1648 р. про королювання М. Вишневецького, що був обраний королем аж 1669 р., повідомлення 1667 р. про страту Разіна, що сталася 1671 р., та ін.

Дрібні ж події і явища, які не мають істотного значення для пояснення основних подій, літописець, як правило, оминає. Інколи він допускає неточності, робить фактичні й хронологічні помилки, застерігаючи читача висловами типу «на тот час».

На думку О. Левицького, літописець з самого початку війни Хмельницького вів короткі записи про події, які відбувались, і на основі цих записів згодом, тобто не раніше як 1672 р., упорядкував свою працю. Далі, йдучи за подіями та фіксуючи їх, він, уже як справжній літописець, рік за роком писав працю до кінця життя. Ця друга частина, що характеризується як літописний твір, не має, на відміну від першої, заголовків і причинно-логічної форми викладу, завершених оповідань, її основним стрижнем є хронологія, роки, в які вміщуються інколи незавершені історичні події й факти, або ж одна, переважно велика, історична подія розчленовується роком на дві, немає розповідної форми викладу. Події, явища і факти добираються, незважаючи на важливість і першорядність серед подібних подій, явищ і фактів року. Це призвело до того, що поряд із важливими явищами літописець ставить дрібні, другорядні і в такій послідовності, як вони відбувалися протягом року, без відбору головних і другорядних, завершених і незавершених. \19\ Характерною рисою другої частини літопису є наявність у ній побутових явищ і фактів.

На противагу першій частині тут відсутні хронологічні помилки, немає випередження подій, але опис їх незавершений. Наприклад, оповідь за 1677 р. викладено в такій послідовності: повідомлення про сувору зиму, від’їзд гетьмана Петра Дорошенка до Москви, суд над С. Адамовичем і його спільниками, пожежа в м. Стародубі, після цього — від’їзд С. Адамовича й П. Рославця до Москви, далі — звістка про похід під Чигирин війська Юрія Хмельницького разом з татарськими і турецькими ордами, оповідання про невдоволення мешканців Стародуба попом Яковом, облога Чигирина і, нарешті, перевезення до Стародуба майна Києво-Печерського монастиря 1.

Подібні місця переписувачі легко зводили в одне оповідання. Так, у пізніших списках з’єднано в одне оповідання події 1698 і 1699 рр.

Чимало сторінок літописної частини праці мають яскраву форму щоденника історичних подій і явищ.

Думка О. Левицького про те, що 1672 р. кінчається історичний виклад подій і починається літописний, згодом була уточнена М. Петровським (він слушно історичну частину продовжив до 1677 р.) 2.

Текстологічний аналіз літопису Самовидця дав можливість ученим, передусім О. Левицькому і М. Петровському, визначити час написання праці та її стильовий характер. Основне питання, яке стоїть у центрі уваги дослідників літопису Самовидця, — це питання його авторства. Майже кожен з дослідників пропонував щодо цього свою гіпотезу.

М. Максимович вбачав в авторові пам’ятки козака 3. Цієї ж думки дотримувалися О. Бодянський  4, К. Заклинський 5, Д. Багалій 6 та ін. За першою здогадкою М. Грушевського, автор літопису походив із покозаченого міщанства і належав до нижчої полкової ієрархії 7. М. Костомаров, спираючись на оповідання про Борисівську комісію, гадав, що автором літопису був член цієї комісії наказний гетьман і обозний Федір Коробка, особа, близька до Б. Хмельницького 8.



 1 Літопис Самовидця, стор. 124 — 127.

 2 Микола Петровський, Нариси історії України..., стор. 132.

 3 М. Максимович, Собрание сочинений, т. I, стор. 398, 459, 462, 465.

 4 Летопись Самовидца, М., 1846, стор. 107.

 5 К. Заклинський, Руські літописи і літописці XVII ст. — «Зоря», Львів, 1880, ч. 6, стор. 86.

 6 Д. Багалій, Нарис української історіографії, вип. 2, стор. 8. 7 «Україна», 1927, кн. І і II, стор. 35.

 8 Н. Костомаров, Собрание сочинений, кн. VI, СПБ, 1905, стор. 381 — 382.



Однак Коробка весь час проживав у Чигирині, і з 1670 р. його ім’я губиться в документах. Тому гіпотеза Костомарова не знайшла підтримки серед дослідників літопису. Російський історик Г. Карпов, який високо ставив літопис Самовидця як історичне \20\ джерело, вважав, що автором літопису був, імовірніше, хтось із духовенства або міщан 1. П. Куліш, очевидно, на підставі сторінок літопису, присвячених церковним справам на Україні, гадав, що автор літопису був попом 2.

О. Левицький спочатку пристав до думки тих учених, які твердили, що автором літопису був козак 3, а згодом, звернувши увагу на співчуття літописця до шляхетського стану і його неприхильність до низів, гадав, що автор — виходець із православної української шляхти, яка стала на бік Хмельницького відразу ще на початку національно-визвольної війни 4. Левицький водночас заперечував гіпотези про належність автора до духовенства, бо для такого твердження, на його думку, не дає підстав ні зміст, ні стиль, ні мова, ні погляди автора. Участь літописця в політичних подіях і в дипломатичних місіях, його стосунки з видатними політичними діячами, на думку Левицького, заперечували належність автора до міщан. І, нарешті, відсутність у літопису описів козацьких битв, військових деталей, конкретних повідомлень про бої, сутички, походи, холодне, а інколи й відверто вороже ставлення до козаків не дає також підстав зараховувати його до середовища козаків. Левицький навіть твердив про «цілком безплідну всяку спробу викрити цей таємничий анонім» 5.

На деякий час в історіографії запанував погляд Левицького, що автор літопису був вихідцем з української православної шляхти, який працював у гетьманській канцелярії.

Але найбільшої популярності набрала відновлена в 20-х роках XX ст. В. Модзалевським, М. Петровським, В. Романовським та іншими вченими гіпотеза про те, що автором пам’ятки був генеральний підскарбій, брацлавський протопоп і стародубський священик Роман Ракушка-Романовський (прибл. 1622 — 1703) 6.

Вперше ця думка була висловлена ще 1846 р. П. Сердюковим, гімназійним товаришем П. Куліша, у листі до останнього 7.



 1 Г. Карпов, Начало исторической деятельности Богдана Хмельницкого, М., 1873, стор. 233.

 2 Письма П. А. Кулиша к А. Ф. Кистяковскому. — «Киевская старина», 1902, № 4, стор. 10.

 3 О. Левицкий, Очерк внутренней истории Малороссии во второй половине XVII века, К., 1875, стор. 85.

 4 О. Левицкий, Опыт исследования..., стор. 36, 66.

 6 Там же, стор. 34.

 7 В. Модзалевский, Малороссийский родословник, т. IV, К., 1914, стор. 247 — 248; Перший військовий підскарбій. — Записки історично-філологічного відділу УАН, кн. I, стор. 18, кн. II і III, стор. 29; М. Пeтpовський, До питання про певність відомостей літопису Самовидця ... — Записки НІНО, кн VI, 1926; В. Романовський, Хто був «Самовидець». — «Україна», 1925, кн. V.

 7 Письма Кулиша к О. Бодянскому. — «Киевская старина», 1897, № 10, стор. 32.



В зв’язку з цим слід спинитись на біографії Ракушки-Романовського. \21\ Генерального військового підскарбія Романа Ракушку-Романовського деякі вчені вважають за видатного державного діяча України другої половини XVII ст.

Народився він близько 1622 р. у невідомому місці. Його батько Онисько в 20-х роках XVII ст. прибув до Ніжина «на слободу» з м. Романівки Брацлавського воєводства. Напевно, Романовський спочатку належав до української православної шляхти, бо його син Роман в 1655 і 1665 рр. мав власну печатку з гербом. У Ніжині Онисько Романовський міг пристати до козацького стану, а 1630 р. — до козацьких верхів. У документах прізвище Ракушки писали: Роман Ракушка, Роман Ракушенко, Рікушченко, Ракушчина, Рокушко і под. Водночас він виступає з прізвищем Ракушка-Романовський. Уперше прізвище Роман Роскушенко зустрічається в козацьких реєстрах 1649 р. Він значиться там як козак першої полкової сотні Ніжинського полку. Про дитинство й освіту Романа нічого невідомо. Певно, що він не одержав високої шкільної освіти, скажімо, такої, яку давала Київська колегія. До того ж у літопису відчувається неприхильне ставлення авторадо подібних шкіл. В 1654 — 1655 рр. він — «ревізор скарбу військового» і «дозорца скарбу військового в полку Ніжинськім». Наступного 1656 р. Ракушка-Романовський перебуває під Ригою в царському таборі, а в травні 1657 р. знову як козак проживає в Ніжині. 1658 р. як ніжинський сотник він бере участь у відновленні союзу Виговського з кримським ханом. Після цього на деякий час слід Романовського губиться, і лише 1659 р. він з’являється як полковий суддя. Ми бачимо його у складі делегацій від міста Ніжина до Москви. 1660 р. Ракушка-Романовський вже ніжинський сотник, учасник переговорів з Польщею в Борисівській комісії, незабаром він — ніжинський наказний полковник. 1663 р. Ракушка разом з групою «значних» Я. Сомка і В. Золотаренка був на ніжинській раді. Він несподівано стає одним із соратників гетьмана Івана Брюховецького й займає в гетьманському уряді посаду генерального підскарбія, на якій себе належно виявив. 1663 р. Ракушка-Романовський брав участь у поділі Ніжинського полку на три окремі: Ніжинський, Стародубський і Сосницький. Над цими полками, а також над Київським, Прилуцьким, Лубенським і Полтавським гетьман доручив йому владу. В цей час він відав також млинарством Лівобережної України. 1665 р. якийсь час виконував обов’язки наказного ніжинського полковника. На 1667 р. припадає кінець гетьманування Брюховецького, тоді ж обривається політична й державна кар’єра Ракушки-Романовського. Незадовго після цього, наприкінці 1668 р., Ракушка-Романовський з’являється на Правобережній Україні в Брацлаві протопопом. У цей час він активно виступає проти гетьмана Д. Многогрішного, який захопив його майно в Ніжині. 1670 р. їде посланником гетьмана Дорошенка і митрополита Тукальського до царгородського патріарха Мефтодія з проханням затвердити Й. Шумлянського львівським єпіскопом. Тут він при нагоді домігся від патріарха прокляття на \22\ свого ворога Многогрішного. Після цих подій слід Ракушки-Романовського на деякий час знову губиться. Лише 1676 р. ми знову його бачимо на Лівобережній Україні в м. Стародубі як духовну особу. Одержав парафію. У Стародубі Ракушка-Романовський завів господарство і жив разом з родиною аж до смерті. Помер Ракушка 1703 р., проживши майже 80 років. Отже, Роман Ракушка-Романовський був помітною для свого часу постаттю і, як добрий організатор, людина письменна і розумна, відігравав певну роль у політичних подіях на Україні в другій половині XVII ст.

Його ім’я, а також ім’я його сина Івана сім разів зустрічається на сторінках літопису Самовидця і праці Рігельмана.

На основі зіставлення біографічних даних Романа Ракушки-Романовського з фактами автобіографії анонімного автора літопису, його поглядами, обставинами життя, суспільно-політичним становищем, місцями проживання, схемою літопису, усіма його прикметами вчені дійшли висновку, що саме Ракушка-Романовський був автором літопису Самовидця. З самого початку, відгадуючи автора літопису, вчені, природно, відштовхувалися від тексту літопису, передусім історичних імен, які зустрічаються на його сторінках. Адже іншого виходу з подібних ситуацій не може бути.

Найдокладніше гіпотезу про авторство літопису Ракушки-Романовського в 30-х роках XX ст. розробили М. Петровський і М. Грушевський.

Цю гіпотезу сприйняв ряд учених, зокрема І. Крип’якевич, Я. Гординський, К. Харлампович, П. Клименко, В. Барвінський та ін. 1

Однак ця визнана гіпотеза викликала і сумніви серед частини дослідників.

Після виходу праці М. Петровського «Нариси історії України другої половини XVII ст.» зі своєю гіпотезою виступив видатний знавець історичних джерел М. Возняк. 1933 р. він опублікував працю «Хто ж автор т. зв. Літопису Самовидця?», у якій, полемізуючи з «ракушківцями», твердить, що автором літопису Самовидця був корсунський полковник Федір Кандиба 2. Однак ця гіпотеза не була підтримана вченими.



 1 Іван Крип’якевич, Нові праці з історії гетьманщини. — ЗНТШ, т. 144 — 145, стор. 260; Я. Гординський, Милость божія, українська драма з 1728 р. — ЗНТШ, т. 146, стор. 1 — 2; К. Харлампович (рец.). — «Україна», 1928, кн. 4, стор. 146; П. Клименко, Місто й територія на Україні за Гетьманщини (1654 — 1767). — ЗІФВ УАН, кн. VII — VIII, 1926, стор. 316; В. Барвінський, Історіографія й джерелознавство в УРСР 1917 — 1927 рр., Харків, 1930, стор. 22.

 2 М. Возняк, Хто ж автор т. зв. Літопису Самовидця? Львів, 1933.



Отже, з усіх відомих гіпотез щодо автора літопису Самовидця гіпотезу, що його автором був Роман Ракушка-Романовський, можна вважати за найаргументованішу і найпереконливішу. Та оскільки оригінал літопису невідомий і немає прямих вказівок \23\ щодо особи автора літопису, ця колективна думка названих учених і далі залишається гіпотезою, науково не спростованою.

Відомо, що визвольна війна, очолена Богданом Хмельницьким, з самого початку була боротьбою широких селянських і козацьких мас проти польсько-шляхетського гноблення на Україні. Водночас вона була антифеодальною боротьбою. У ній брали активну участь також козацька старшина, дрібна шляхта, населення міст, духовенство, навіть представники інших національностей. Усі вони були зацікавлені в знищенні гніту польських магнатів.

Основними гаслами, під якими почалась війна, були боротьба за «давні права і вольності» і за «православну віру», тобто вимоги соціальних і національних прав українського народу.

Цю боротьбу українського народу широко відобразили українські літописи XVII — XVIII ст., зокрема й автор літопису Самовидця.

Праця Самовидця починається глибокими роздумами автора над тогочасним життям і причинами, що спонукали український народ виступити на збройну боротьбу. Автор літопису пише: «Початок и причина войни Хмелницкого ест едино от ляхов на православіе гоненіе и козаком отягощеніе. Тогда бо оным не хотячи, чего не звикли были панщини робити, на службу замковую обернено, которих з листами и в городі до хандоження коней старостове держали, в дворах грубу, тоест печи напалити, псов хандожити, дворі змітати и до инших незносных діл присталяли. Знову зась которіе зоставали козаками реестровими, а над оними полковникове шляхта панове от гетмана коронного насиланніе были, которіе б от їх волности бинамній не дбаючи, але яко могучи оных [с]мірали, легце поважаючи. Плату, которая постановлена была на козаки от короля его милости и Речи посполитой по золотих тридцять на рок, тое на себе отбірали, з сотниками ділячися, бо сотников не козаки оббырали и настановляли, але полковники, кого хотіли з своеї руки, жебы оным зичливими были. Также полковникове Козаков до всякой домовой незвичайной роботи пристановляли, в поля зась пойшовши, любо якій козак достане у татар коня доброго, того отоймут, з Запорожжа през поля дикіе з рарогом, раструбом, орлом, албо с хортом козака бідного шлет в городи, кому подарок шлючи, якому панові, не жалуючи козака, хочай бы згинул, як не трудно от татар. Знову зась, хочай бы якого язика татарского поймали козаки, то з язиком татарским, на кого ласкав полковник, якого жолніра своего высилает до гетмана коронного, а козацкую отвагу потлумляют. В городах зась от жидов тая была кривда, же неволно козакові в дому своем жадного напитку на потребу свою держати, не тилко меду, горілки, пива, але и браги. Которіе зась на рибу хожували козаки за пороги, то на Кодаку на коммисара рибу десятую отбірали. А полковником особливо треба дати и сотникам, и асаулові, и писареві, — аж до великого убозства козацтво прийшло, а болше шести тисячей неповинно Козаков быти. Хочай и син козацкій, тую ж панщину мусіл робити и плату давати, тое над козаками было. Над посполством \24\ зась, любо во всем жили обфито в збожах, в бидлах, в пасіках, але однак чего не звикла была Україна терпіти, вимисли великіе были от старостов и от намісников, и жидов. Бо сами державци на Україні не мешкали, тилко уряд держали, и так о кривдах людей посполитих мало знали, албо любо и знали, толко засліплени будучи подарками от старост и жидов арандарей, же того не могли узнати, же їх салом по їх же шкурі и мажут: з їх подданних выдравши, оним даруют, що и самому пану волно бы узяти у своего подданого, и не так бы жаловал подданній его. А то леда шевлюга, леда жид богатится, по килка цуґов коней справляет, вимишляючи чинши великіе, поволовщини, дуди, осип мірочки сухіе, з жорнов плату и инное, отнимання фолварков, — що натрафили на чоловіка одного, у которого отняли пасіку, которая всей землі Полской начинила біди, а тим способом».

Ця картина життя українського народу напередодні національно-визвольної війни стала хрестоматійною. Автор літопису досить яскраво намалював основні причини наростання народного невдоволення, яке незабаром переросло в збройну боротьбу. Як бачимо, на першому місці він поставив релігійну, тобто національну причину, яку не обминав жодний український історик XVII — XVIII ст.

Однак розкрити її він був безсилий, оскільки для цього йому, очевидно, бракувало знань, зокрема відомостей з історії українського народу хоч би попереднього сторіччя. Цим, напевне, слід пояснити й те, що свою працю він, на відміну від інших літописців, починає з 1648 р. Сказавши в цілому про національно-релігійні причини, він перейшов безпосередньо до конкретних життєвих фактів, які були йому найбільше відомі.

Самовидець конкретно згадав усі соціальні причини, внаслідок яких найширші маси українського народу ставали безправними, потрапляючи в повну залежність від польської шляхти.

До того ж, згідно з ухвалою 1638 р., кількість реєстрових козаків була обмежена до 6000 чоловік. Через те багато реєстровців також потрапляло в панщизняну залежність, мусило нести на собі ввесь її тягар, виконувати чорну, принизливу для козацької гідності роботу. І реєстрове козацьке військо опинилось під пильним оком польської адміністрації. Усе це добре бачив спостережливий автор літопису, і соціальний момент у спалаху війни він зобразив як вирішальний, поставивши його в центрі уваги.

Що ж до життя поспільства (селянства і рядового козацтва), то, за твердженням автора літопису, воно й не могло бути кращим: «жили обфито в збожах, в бидлах, в пасіках». Ці верстви були невдоволені великими податками, які перелічує Самовидець.

Але автор чомусь не згадує про утиски, яких зазнавало міське населення.

Що ж стосується духовенства, то Самовидець називає кілька фактів утисків загального характеру, оскільки Лівобережжя, де проживав автор, майже не зазнало уніатського гніту. Названі \25\ ним факти гноблення православного духовенства перебільшені і неточні. Наприклад, його заява, що в Чернігові було кілька уніатських архімандритів, не відповідає дійсності. Насправді у першій половині XVII ст. в Чернігові був єдиний архімандрит Кирило Ставровецький, який формально числився уніатом.

Перебільшене також твердження Самовидця про те, що на Україні в середині першої половини XVII ст. в кожному містечку був костьол. Не відповідають дійсності й конфлікти київського воєводи Тишкевича з київськими митрополитами та ін.

Червоною ниткою через усі події другої половини XVII ст. в літописі Самовидця проходить ідея спустошень, грабежу, знищення матеріальних цінностей, утисків — усіх збитків, у тому числі й тих, яких зазнавали передусім «значні», вищі шари суспільства від «черні», «голоти» і зовнішніх ворогів.

«Рідкий в той кріві на тот час рук своїх не умочил и того грабленія тих добр не чинил. И на тот час туга великая людем всякого стану значним была и наругання от посполитих людей, а найболше от гултяйства, тоест от броварников, вынников, могилников, будников, наймитов, пастухов, же любо бы, який человік значній и не хотіл привязоватися до того козацкого войска, тилко мусіл задля позбитя того насмівиска и нестерпних бід в побоях, напоях и кормах незвичайних, и тії мусіли у войско приставати до того козацтва».

Слід підкреслити, що в літописі Самовидця є й суперечливі місця, де автор не дотримується чіткої ідейної лінії. Часто об’єктивні моменти перемішуються в літопису з суб’єктивними тлумаченнями. Поряд із щойно наведеними мотивами, які нібито спонукали голоту й «значних» записуватися до козацького війська, він тут же в оповіданні за 1648 р. наводить інші причини: «И так народ посполитій на Україні, послишавши о знесенню войск коронних и гетманов, зараз почали ся купити в полки не толко тіе, которіе козаками бивали, але хто и ніґди козацтва не знал».

Ставлення Самовидця до різних суспільних класів, його погляди відбилися в оповіданні про чорну раду 1663 р., де, як відомо, суперечності між козацькими верхами і низами після смерті Хмельницького досягли свого апогею. Події відбуваються через 15 років після початку повстання, коли пристрасті народу, здавалось, уже вляглись. Характерною рисою цього оповідання є те, що тут нібито формально діють самі внутрішні сили українського народу, різні його прошарки, які представляють значну територію України. Тут, з одного боку, виступає партія «значних», яку очолюють Я. Сомко і В. Золотаренко, і з другого — голота на чолі з І. Брюховецьким. Після перемоги Брюховецького над «значними» автор літопису пише: «При котором настановливаню полковников много Козаков значних чернь позабивала, которое забойство три дни тривало. Хочай якого значного козака забили или человіка, то тое в жарт повернено. А старшина козаки значніе, яко змогучи, крилися, где хто могл, жупани кармазиновіе на сермяги миняли». \26\

Цю гостру безкомпромісну боротьбу автор літопису не схвалює, він боїться її, його лякають насильні методи боротьби, знущання голоти над козацькою старшиною і «значними» людьми. Напевне, саме через це Самовидець недоброзичливо відгукується про Запоріжжя, яке зберігало свої волелюбні традиції, підтримувані козацькими низами, голотою.

Одначе тріумфи голоти були недовговічними. Українські гетьмани і царські воєводи в 70 — 80-х роках жорстоко розправлялися з «свавільною черню», привчали її бути дисциплінованою і слухняною. Коли, наприклад, 1687 р. було скинено гетьман а Самойловича і «голота хотіла бунтуватися», з нею жорстоко розправились: «И того ж часу в раді козаком указ їх царских величеств читано и позволено иншого гетмана собі оббирати, а поколя гетмана наставлят, увесь порядок войсковий поручено обозному войсковому Василію Борковскому. Где почалися бунти у войску на старших, але зараз тое москва ускромила, а нікоторіе от войска оторвалися в городи своеволею, многіе двори пограбовали, арендаров и иних людей значних и приятелей гетмана бувшого, которих напотом имано, вішано, стинано и мордовано, яко злочинцов».

Така політика царизму і козацької старшини щодо голоти продовжувалась в останні роки життя літописця.

Про гострі політичні моменти історії України (Андрусівське перемир’я 1667 р., після якого «встали шатости на Україні», Гадяцький пакт 1658 р., підлеглість української митрополії московському патріархові та ін.) Самовидець розповідає в спокійному інформативному стилі або не згадує про них.

Водночас із рядками зневажливого ставлення до козацької голоти, черні у літопису Самовидця можна знайти й такі сторінки (особливо про гетьманування Д. Многогрішного і І. Самойловича), де автор, яскраво засуджуючи внутрішню політику козацької старшини, співчуває простому народові та козакам. Наведемо кілька прикладів. Гетьман Самойлович і його сини «здирства вшелякими способами вимишляли так сам гетман, як и синове его, зостаючи полковниками: аренди, стаціе великіе, затяговал людей кормленіем»; «козака собі городового так посполитих, яко значних нізащо важили и в двори не пускали, маючи у дворах своїх на килко місцах сторожу сердюцкую». 1678 р. на війну «не тилко Козаков у войско гнано, але й міщан и из сел два третого виправовали, и убогшіе чотири пятого з оружем и борошном» і «нікому не фолґовано: и войтов, бурмистров, райцов и ремесников всяких, навет и мужиков, скрипников, дудников — усіх гнано до войска».

Кілька разів згадує Самовидець про введення різних податків і народне невдоволення з цього приводу. Зі співчуттям до людей пише Самовидець про татаро-турецькі напади на Україну, коли бусурмани «по селах людей в неволю побрали и иних постинали», або ж коли «Умань преславній город українскій пограничній с церквами божіїми и с християнским народом дощенту спалили и спустошили» \27\ (1674 р.), чи «бідним людем помочи не дали компанії, ні сердюки, которіе стояли коло Дніпра, плату беручи и хліб у людей» (1694 р.). Інколи Самовидець згадує і про кривди, які чинили посполитим польські жовніри, шляхта, російські воєводи.

Завжди співчуває простим людям автор літопису, коли реєструє стихійні лиха, великі морози, нашестя сарани, поширення епідемій тощо.

Але оскільки головною темою праці Самовидця є зовнішня історія українського народу, то питанням соціального життя України другої половини XVII ст. відведено у літопису незначне місце.

Отже, у літопису Самовидця певною мірою виражено погляди і ставлення його автора як до вищих, так і до нижчих верств українського народу. Автор літопису інколи зневажливо ставиться до козацької голоти і суспільних низів, обурюється, коли посполиті спустошують або забирають майно значних, багатих і, навпаки, не залишається байдужим до тяжкого життя, нещастя простого люду. Водночас Самовидець нагадує читачеві, що тільки в перші два десятиріччя нижчі шари українського народу час від часу брали гору над «значними», особливо за гетьманування Хмельницького і Брюховецького. У наступні десятиріччя з голотою нещадно розправлялись, її висилали далеко за межі України, використовували як військову силу.

Самовидець проти міжусобиць, його суспільним ідеалом є спокій. Тому він засуджує тих, хто розв’язує кровопролитні війни, спустошує землі, мордує невинних людей. Багато місця в своїй праці він відводить зруйнованим і спаленим містам, козацьким міжусобицям, татарським нападам, через що Правобережна «Україна стала пуста» (1675 р.).

Конкретніше Самовидець виявляє свої погляди, розповідаючи про певні історичні події та про окремих діячів.

Тема визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського панування на Україні під керівництвом Б. Хмельницького є центральною в усіх українських літописах другої половини XVII — XVIII ст. Цьому ж періодові історії українського народу відведено основне місце і в літопису Самовидця — першому історичному творові, що так широко відобразив діяльність Хмельницького та його наступників. Відомо, що козацькі літописи були породжені саме добою, пов’язаною з іменем великого гетьмана.

Літописи XVII ст., хоч і дуже скупі та нечисленні, все-таки є безпосередніми записами сучасників, вони були основним джерелом і фактичним фундаментом усіх наступних літописних праць і таким чином започаткували літописну традицію про історичну постать Хмельницького. У всіх літописних працях XVII — XVIII ст. відображення постаті гетьмана займає центральне місце, через те ще ціннішою є праця Самовидця — один із найдавніших творів про Хмельницького. \28\

Цей літопис характерний відносно правдивим відображенням загальної панорами історичних подій, що відбувались на Україні в другій половині XVII ст. Але вже першим дослідникам літопису впала в вічі відсутність прямої оцінки автором історичних діячів і видатних подій, зокрема незрозуміле ставлення літописця до особи Б. Xмельницького 1.

Особі гетьмана, його історичним вчинкам літописець присвячує багато сторінок, однак ніде не виявляє прямого ставлення до постаті Хмельницького, якщо не зважати на два натяки, до того ж один позитивний, а другий відверто осудливий 2. Частина дослідників, за традицією давньої літератури, не робить літопис Самовидця винятком і твердить, що автор літопису позитивно ставиться до Хмельницького. Передусім вони підкреслюють сам факт звернення автора саме до періоду історії українського народу, міцно пов’язаного з діяльністю Б. Хмельницького 3. Свою працю Самовидець починає розповіддю про діяльність гетьмана, який був «козак ростропній в ділах козацких военних, и у писмі біглій»  4. Це, безперечно, підтверджує, що літописець добре розумів значення й важливість цієї доби в історичній долі українського народу та місце й заслуги Б. Хмельницького, однак свою оцінку приховує і не виявляє її. Блискучі перемоги Хмельницького над польсько-шляхетським військом, військовий талант, глибокий розум гетьмана, вибух величезної народної сили, прояви героїзму, патріотизму і т. ін. не хвилюють літописця, не викликають жодних емоцій, не доходять до його серця, як це, звичайно, видно майже в усій іншій літературі про Хмельницького, навіть у чужоземній та у свідченнях відвертих противників гетьмана.

Причиною, що спонукала Хмельницького виступити зі зброєю, Самовидець традиційно називає пограбування Чаплинським хутора Хмельницького Суботова, що, за літописцем, є незаконним актом, та викрадення королівських листів у Ілляша. Отже, повстання Хмельницького є законним, воно дозволене самим королем. За Самовидцем виходить, що Хмельницький, виступивши проти польської шляхти, керувався лише мотивами особистої кривди. Звичайно, цей фактор відіграв свою роль, проте автор не побачив, як гетьман особисті інтереси поєднував із загальним настроєм усього народу, хоч він і твердить, що навколо гетьмана «почалися купити в полки не толко тіе, которіе козаками бивали, але хто ніґди козацтва не знал» 5.

Однією з причин перемог Хмельницького над шляхетською Польщею Самовидець вважає союз гетьмана з кримським ханом. За це він дорікає не тільки Хмельницькому, що той «звлаща з таким поганином и ворогом віри християнской збратавшися» 6,



 1 О. Левицкий, Опыт исследования..., стор. 71 — 74.

 2 Літопис Самовидця, стор. 47, 56.

 3 Микола Петровський, Нариси історії України.... стор. 96 — 98.

 4 Літопис Самовидця, стор. 47.

 5 Там же, стор. 51 — 52.

 6 Там же, стор. 59.



а й усім \29\ іншим гетьманам, які брали в спільники мусульман. Він за будь-якої нагоди не забуває підкреслити, як дорого платять українські гетьмани за такий союз, віддаючи на винищення ордам десятки населених пунктів України.

Після розгрому польсько-шляхетського війська під Пилявцями Хмельницький мав перед собою відкриту дорогу і дійшов до Львова. Татарські орди несли горе всій Західній Україні, зокрема Поділлю, Волині. «И хто может зраховати так неошацованную шкоду в людех, що орди позабирали, а маетности козаки побрали, бо в тот час не било милосердія межи народом людским. Не тил жидов губили и шляхту, але и посполитим людем, в тих краях живучим, тая ж біда была» 1.

Переговори в Переяславі з королівським урядом 1649 р., за Самовидцем, закінчилися тим, що Хмельницький одержав «привілей» на «вольності», атрибути гетьманської влади і пообіцяв не робити жодних ворожих кроків проти Польщі. На думку Самовидця, блискучі військові перемоги і особливо похвали чужоземних послів спричинилися до того, що в Хмельницького запаморочилась голова і появилась зарозумілість, а це нібито вплинуло на дальший хід його політики в бік ще більш непримиренного ставлення до королівського уряду, бо гетьман, «слушной згоди з монархою полским, як з паном своїм не чинил» 2. Насправді ж непримиренну політику до польської шляхти зайняли широкі народні маси, що було головною причиною небаченого розмаху боротьби, і Хмельницький, добре розуміючи це, виражав їхню волю. Та й після смерті Хмельницького посполиті, козаки, вибираючи нового гетьмана, бажали «жебы тая слава была, же Хмелницкій гетманом» 3.

У літопису Самовидця глухо відбито справжні гасла Хмельницького: «жебы при стародавных волностях своїх козацких зоставати», і підкреслено, що після перемог козацьких військ «зараз по усіх землях слава козацкая и Хмелницкого пойшла, же монахи разніе отзивалися з приязню и подарки присилали» (1649 р.). Однак літописець не говорить про соціальні й широкі державні здобутки перших років національно-визвольної війни, радощі визволення рідної землі тощо. Малоймовірно, щоб усього цього не бачив очевидець подій. Можливо, він дивився на все це очима людини 70-х років.

Поряд з інформацією про тріумфальні перемоги Хмельницького над польсько-шляхетським військом за перший рік боротьби Самовидець визнає, що польсько-шляхетська армія була розбита, і тут же заявляє, що лише завдяки м’якосердості Хмельницького польський король не потрапив до неволі. Насправді ж зрадницьку роль під Зборовом відіграв кримський хан, який був підкуплений королем і не бажав, щоб Ян Казімір потрапив до рук Хмельницького.



 1 Літопис Самовидця, стор. 53 — 54.

 2 Там же, стор. 56.

 3 Там же, стор. 75. \30\



Самовидець навіть похвалив за це гетьмана, бо Хмельницький не допустив, «жеби міл ся достати монарха християнскій в руки и в неволю бісурманскую» 1. Отже, літописець зображує гетьмана й далі відданим польському королеві.

Темними фарбами змальовується похід Хмельницького разом з ордами в Молдавію, як спустошення християнського краю на користь бусурманам.

Нарешті, Самовидець ще раз повторює свою думку про небезпеку союзу Хмельницького з кримським ханом, коли 1651 р. козацькі війська, хоч і «дали бой слушній войску королевскому», були розгромлені під Берестечком. Дорікаючи Хмельницькому, Самовидець висловлюється так: «Аже нестатечная приязнь вовку з бараном» 2.

Козацьке військо відступило під Білу Церкву, і Хмельницький «не звонтпил: дал добрій бой» польському і литовському військам, хоч і довелось гетьманові на важких умовах підписувати Білоцерківський мир. Так і далі розповідає Самовидець про Хмельницького 3.

Навіть смерть Хмельницького не вразила літописця так, як, скажімо, Величка чи Граб’янку. Він коротко, без співчуття і похвал пише, що Хмельницький, будучи хворим, помер у Чигирині, однак додає, що на похоронах «множество народа, а найболше людей войсковых было» 4.

Окремі дослідники літопису Самовидця вважають, що нібито навмисне перебільшення, применшення або замовчування автором певних історичних фактів свідчить про його прихильне ставлення до гетьмана, вони вважають, що з цією метою літописець довільно збільшує кількість полонених ворожої армії і, навпаки, зменшує втрати своїх військ, замовчує окремі поразки тощо 5. Навряд чи такі твердження можна беззастережно брати до уваги. Адже авторові літопису не завжди була доступна військова статистика і не завжди він міг одержати правдиву інформацію.

Отже, з самого літопису випливає, що виразно прихильного ставлення до особи гетьмана в цій праці немає. Замість того є об’єктивна інформація, характеристика Хмельницького, яка відповідала поглядам автора, його настрою в 70-х роках XVII ст.

Як уже згадувалося, Самовидець за своєю холодно-об’єктивною, безпристрасною формою викладу приховує власне ставлення до видатних українських історичних діячів другої половини XVII ст.

Перші дослідники літопису, зокрема О. Левицький, зазначали, що Самовидець, будучи скупим на похвали, симпатизує лише двом своїм сучасникам — Якимові Сомкові та Іванові Сіркові, підкреслюючи їхню хоробрість 8.



 1 Літопис Самовидця, стор. 58.

 2 Там же, стор. 60.

 3 Там же, стор. 62.

 4 Там же, стор. 75.

 5 Микола Петровський, Нариси історії України..., стор. 96 — 98.

 8 О. Левицкий, Опыт исследования..., стор. 34 — 35.



Іншим же діячам автор не дає своєї оцінки або ж ставиться до них неприхильно. Ця думка Левицького стала \31\ панівною в українській історіографії і повторювалась багатьма вченими. Справді, щодо оцінки Сомка, то вона хоч і дуже лаконічна, але позитивна, бо Сомко, «не щадячи здоровя своего, ишол з войском и добрим приводцею был» 1. Так само Самовидець відгукується і про смерть Сірка, пишучи, що 1680 р. «на Запорожю кошовій Іван Сірко, ватаг силній, помер» 2.

М. Петровський вважає, що літописець прихильно ставився й до інших історичних постатей 3. Не знаходячи для свого твердження прямих аргументів, він вишукує побічні, маючи перед собою готову схему — симпатії та антипатії Р. Ракушки-Романовського. На думку Петровського, Самовидець прихильно ставився до наказного гетьмана Івана Золотаренка, оскільки був на його похороні в Корсуні 1655 р. і докладно цей похорон описав. Важко сказати, був присутній автор на цьому похороні з дружніх почуттів чи, можливо, з обов’язків служби і військового чину.

Ставлення автора літопису до Брюховецького М. Петровський ділить на неприхильне — до обрання Брюховецького гетьманом у Ніжині на чорній раді 1663 р. і прихильне — із 1663 р. і до смерті Брюховецького (1668 р.). Такий підхід до оцінки Самовидцем діяльності Брюховецького в Петровського пов’язаний з біографією Романа Ракушки-Романовського, який у гетьманському уряді обіймав високу посаду, а раніше був близьким до Сомка і групи «значних». До того ж Брюховецького «голота тиранско забили и замордовали» з дозволу Дорошенка 4.

За твердженням М. Петровського, Самовидець прихильно ставився й до митрополита Й. Тукальського, до гетьмана М. Ханенка 5, до стародубського полковника Семена Самойловича, тому що він помер «в літех молодих, але розуму старого» 8, і ніжинського полковника І. Обидовського, який також передчасно помер «в літех молодих» 7.

Аргументами позитивного ставлення Самовидця до Мазепи є, на думку М. Петровського, біографічні дані про гетьмана, які він наводить у літописі за 1687 р., коли військо «настановило гетманом бившого асаулу войскового Івана Мазепу, роду шляхетского, повіту Білоцерковского, старожитной шляхти українской и у войску значной» 8.

Як видно, виявити прихильне, щире ставлення і симпатії Самовидця до історичних діячів, спираючись тільки на текст літопису, нелегко, а то й неможливо.



 1 Літопис Самовидця, стор. 86.

 2 Там же, стор. 134.

 3 Микола Петровський, Нариси історії України..., стор. 98 — 108.

 4 Літопис Самовидця, стор. 105.

 5 Микола Петровський, Нариси історії України..., стор. 104 — 105.

 6 Літопис Самовидця, стор. 141.

 7 Там же, стор. 165.

 8 Там же, стор. 146.



Через те дослідники користуються допоміжними факторами — ставленням автора до суспільних класів, сусідніх монархів, заглиблюються в історичні події на Україні \32\ другої половини XVII ст., враховують стосунки між самими гетьманами, симпатіями і антипатіями Романа Ракушки-Романовського тощо.

Значно легше простежити в літопису за неприхильними, негативними оцінками історичних діячів, за антипатіями автора літопису. Щодо цього він виявився щедрішим, глибше розкрив свої суспільні й політичні погляди. Це впадає в око всім дослідникам літопису Самовидця. Яскравим з цього приводу може бути уривок на початкових сторінках літопису, в якому розповідається про військову поразку Чернігівського полку, очолюваного М. Небабою у війні 1651 р. з литовськими військами. Козацькі війська «зоставали безпечне, болшей бавячися пянством, аніжели осторожностію, розуміючи, же юже незвитяжними зостали... А где дала сторожа знати, же войско литовское переправуется през Дніпр, старшій козацкій Небаба, полковник черніговскій, порвавшись несправне, скочил противко тому войску справному, которого зараз тое войско литовское зломило, и много Козаков порубали, и того самого Небабу, неуважного полковника, там же стято» 1. Хоч насправді Небаба в цьому бою проявив неабиякий героїзм, навіть бився, будучи безруким 2.

Підкреслено неприхильно розповідає Самовидець про гетьманування Івана Виговського, змальовує його як прибічника Польщі. Навіть гетьманську булаву він одержав, підкупивши російського урядовця Хитрово «так словами лестивими, яко и подарунками уконтентовавши, до того повернул, же оному гетманство потвердил в Переясловлю, любо на тое войско и не позволяло» 3. У таких тонах і далі Самовидець розповідає про Виговського.

Не задовольняє Самовидця й діяльність ніжинського полковника Василя Золотаренка, який, бажаючи бути гетьманом, деякий час ворогував з гетьманом Якимом Сомком. До останнього, як уже згадувалось, літописець виявляв свої симпатії. Намагаючись здобути булаву, Золотаренко «яко простак, а маючися добре, не жалуючи, кождого даровал, а Сомка гетмана, яко могучи удавал и на Москву описовал, за которим его уданням оба зостали у великом подозрінію и неласце на Москві» і т. д. 4

Елементи неприхильного ставлення є і в оповіданні про гетьмана П. Тетерю, який Ю. Хмельницького, Г. Гуляницького та Й. Тукальського, що могли бути його конкурентами, передав польському королеві. Усі вони були ув’язнені, а 1664 р., за твердженням Самовидця, «уся Україна противко нему бунтуется» 5.



 1 Літопис Самовидця, стор. 61.

 2 S. Oswięcim, Stanisława Oswięcima dyaryusz 1643 — 1651, Kraków, 1907, стор. 348 — 349.

 3 Літопис Самовидця, стор. 77.

 4 Tам же, стор. 88.

 5 Там же, стор.96.



Засуджує Самовидець і вчинки овруцького полковника Децика, бо 1665 р. «гултяй \33\ ніякійсь Децик усе Поліся спустошив, але и того у Ніжині взято до вязеня и згинул» 1. Насправді Децик робив спробу виступу проти І. Брюховецького. Багато уваги Самовидець приділяє гетьмануванню Петра Дорошенка, прибічника Туреччини. Він підкреслює, що Дорошенко весь час боявся втратити булаву, що це був хитрий гетьман. Він засуджує його єднання з турками, яке принесло українському народові багато страждань і лиха. Наприклад, розповідаючи про захоплення турками 1672 р. Кам’янця-Подільського, літописець твердить, що в цьому місті турки не тільки знищили його мешканців, а й «образи божіе, беручи з костелов и церквей, по улицах мощено, по болотах, по которих турчин вехал в Камянец и его подданній незбожній Дорошенко гетман. Не заболіло его сердце такого безчестія образов божіїх задля своего нещасливого дочасного гетманства» 2.

Нотки неприхильності в літопису можна вловити й щодо Суховія, ставленика кримського хана, бо татари шукали кандидатуру на запорізького гетьмана «пробіглца», і ним виявився писар Суховієнко 3.

Явно неприхильне, навіть вороже ставлення виявляє Самовидець до гетьмана Д. Многогрішного. Він до дрібниць визбирав усі його провини та «гріхи» й докладно їх описав. Автор звинувачує Многогрішного в смерті Брюховецького, у підступному здобутті гетьманської булави: «себі гетманства жичачій, назбирал компанії з литви, ляхов и иних немало, жеби оному зичливими били, и изобравши усю старшину поблиз себе задніпрскую до Новгородка, и приказал оним, жеби собі цалого гетмана настановали» 1. Коли ж його задуми здійснювалися, то він відмовлявся від булави «як старая дівка хорошого жениха, бо того сам потребовал и позводився на тое, которому и присягу виконали на послушенство» 5. Вершиною зневажливого ставлення Самовидця до Многогрішного є оповідання про анафему, накладену на гетьмана царгородським патріархом, однак гетьман, твердить Самовидець, «в пиху вознесшися, легце себі тое поважил, еще ся срожачи, але зараз оного Господь Бог скарал, же спадши з Ґанку, шию был зломал, же час немалій не могл говорити, що, пришовши до здоровя, не хотіл ся упамятати, що напотом оному нагородилось зле» 6. Насправді анафема патріарха тривожила Многогрішного, і він навіть домігся зняття її та одержання благословенної патріаршої грамоти 7.



 1 Літопис Самовидця, стор. 99.

 2 Там же, стор. 114.

 3 Там же, стор. 106.

 4 Там же.

 5 Там же.

 6 Там же, стор. 110.

 7 Микола Петровський, Нариси історії України..., стор. 115.



Нарешті, на закінчення оповідання про Многогрішного автор літопису твердить, що кінець гетьманства був для нього трагічним, \34\ як і слід було сподіватися. Многогрішного після скинення з гетьманства «на Москву припровадивши, давали на питку, тоест катові до рук пробовати, а як проважено в город, то многіе стрічи были и на оного пліовали» 1.

Не приховував Самовидець своєї різкої оцінки і зневажливого ставлення до гетьмана Івана Самойловича і його синів Якова та Григорія.

Як уже згадувалось, цю частину праці Самовидець писав водночас з подіями, що відбувалися. Тим-то про перші роки гетьманування Самойловича він пише досить обережно і стримано. Однак і тут він підкреслює відсутність військових здібностей у гетьмана та невдоволення гетьманством Самойловича, як і його синами, що захопили високі посади й наживали собі великі маєтки, завели різні податки, звисока ставились до людей.

І лише після того, як Самойлович був скинений з гетьманства, Самовидець не пошкодував темних фарб для повного відтворення його характеру. «Той же попович зразу барзо покорним и до людей ласкавим бил, але як юж розбагатіл, барзо гордий стал не тилко на Козаков, але и на стан духовний. Прийшовши до него, старшина козацкая мусіли стояти, ніхто не сиділ, и до двора жеби не йшол из жадною палицею; также и духовенство священници, хочай би який значний, мусіл стояти непокритою головою... А будучи сам поповичом, из великою помпою ездил, без карети и за місто не поехал, ані сам, ані синове его, и у войску усе в кареті — так великую пиху міли, которая в жадном сенатору не живет. А здирства вшелякими способами вимишляли так сам гетман, як и синове его, зостаючи полковниками: аренди, стадіє великіе, затяговал людей кормленіем, — барзо на людей трудность великая била от великих вимислов — не могл насититися скарбами. И щось противко монархов наших московских хотіл почати, бо и в поході с тими великими войсками на Крим незичливость его постережена, же не йшол просто на Крим, але по степах блудил, и повідают, же з умислу казал степ палити своїм зичливим, жеби тим отмовитися, же не можна до Криму ити задля конского корму. Также и прошлой войни за своею незичловостю Чигирин утратил и людей воених много запропастил, которих мало жаловал; а то для того, жебы его панство с синами ширилося, которіе не полковниками, але панами називалися, о жадной юж переміні панства своего не мишляючи, — а то надію маючи на люд грошовий затяговий и на велікіе скарби зобраніе» і т. д. 2 Самовидцева характеристика Самойловича була прийнята українською історіографією XVIII і наступних сторіч 3.



 1 Літопис Самовидця, стор. 113.

 2 Там же, стор. 144 — 145.

 3 Микола Петровський, Нариси історії України..., стор. 118 — 119.



Елементи негативної характеристики в літописі можна знайти і в оповіданнях про ніжинського протопопа М. Филимоновича \35\ (Мефтодія), який разом із Золотаренком писав доноси на Сомка 1, а також у зображенні Дорошенкового полковника О. Гоголя 2. Зовсім приховує Самовидець своє ставлення до Ю. Хмельницького і С. Палія, хоч першому відведено чимало місця в літопису.

Дослідники літопису слушно підкреслюють, що Самовидець сміливо змалював у негативному плані тільки тих історичних діячів, які вже зійшли з історичної сцени і не були для нього страшні 3.

Однією з центральних тем українських літописів XVII — XVIII ст. є стосунки України з сусідніми державами і навіть віддаленими народами Європи та Азії. У XVII ст. з історією України безпосередньо пов’язана історія Польщі, Росії, Білорусії, Кримського ханства, Туреччини і Молдавії. Стосунки України з Росією, Польщею, Кримським ханством і Туреччиною широко відображені в праці Самовидця. До певної міри може здатися дивним досить широке відбиття в літопису Самовидця подій, що відбувалися в таких віддалених країнах, як Швеція, Курляндія, Ліфляндія, Австрія, Угорщина, Сербія, Туреччина, Пруссія, Голландія та ін. Адже автор літопису, за твердженням дослідників, не здобув певної освіти і, мабуть, не бував у багатьох із згаданих ним країн. І все ж він знав тогочасну політичну географію Європи та стосунки між державами й народами. До речі, Самовидець понад 70 разів вживає термін «Україна», «уся Україна», добре знає й географію України.

Історію українського народу Самовидець зображує в тісному зв’язку з історією Речі Посполитої, яка в середині XVII ст. була однією з наймогутніших держав Європи.

Самовидець інколи досить виразно симпатизує сильній королівській владі. На окремих сторінках літопису він уболіває за короля, коли той, наприклад, під Зборовом міг потрапити до неволі 4, щиро відгукується про смерть Владислава IV 5, висловлює невдоволення Хмельницьким, що той 1649 р. не бажав миритися з польським королем 6. Взагалі про королювання Владислава IV українська історіографія XVII і XVIII ст. відгукується в цілому прихильно, зазнаючи, очевидно, впливу польських істориків, які твердили про так званий «золотий вік».

Схвально пише Самовидець і про київського воєводу, українського магната Адама Киселя, називаючи його «благочестивим паном», згадує і про пограбування його татарами 1651 р. та ін. 7



 1 Літопис Самовидця, стор. 84 — 85.

 2 Там же, стор. 118.

 3 М. Грушевский, Самовидец Руины..., стор. 179.

 4 Літопис Самовидця, стор. 58.

 5 Там же, стор. 54.

 6 Там же, стор. 56.

 7 Там же, стор. 59.



Водночас Самовидець виявляє своє вороже ставлення до польських панів, магнатів, особливо тих, що мали на Україні величезні маєтки. Ці пани, за Самовидцем, самі не мешкали на Україні, а тому \36\ й маєтками своїми не управляли, віддаючи їх орендарям, переважно євреям, які чинили різні кривди народові.

Не раз Самовидець засуджує польських сенаторів, які виступали проти короля, не слухали його. Вороже ставиться він і до польських єзуїтів, які вели підступну колонізаторську політику щодо українського народу. Однак його осуд єзуїтів має загальний характер і стосується переважно заборони православної віри, українських шкіл тощо.

Самовидець неодноразово обурюється поведінкою шляхетських військ, бо вони, «стоячи на Україні на зимовлі, великую кривду, албо біду людем чинили ведлуг своего звичаю жолнірского так в обтяженію здирством, яко теж и почасти тих людей, що в козацтві зоставали и о смерть приправовали» 1. Засуджує він політику київського воєводи Я. Тишкевича, який переслідував українські школи і православну віру 2.

Отже, у літопису немає загальної оцінки політики Речі Посполитої щодо України, хоч причин для приховання поглядів автора літопису в цьому випадку не було жодних.

Багато сторінок літопису присвячено українсько-російським історичним і політичним стосункам другої половини XVII ст. О. Левицький та інші вчені, передусім на основі титулування автором російських царів («его царское величество», «его царское пресвітлое величество всея Росії самодержец» і под.), а також грунтуючись на твердженні літописця про видатну історичну подію — Переяславську раду 1654 р., що «по усей Україні увесь народ з охотою тое учинил», і «немалая радость межи народом стала», зробили висновок, що літописець прихильно ставився до Росії і російських царів 3.

А втім ставлення Самовидця і до Росії також конкретне, часто приховане і не завжди виразне. Передусім Самовидець надто симпатизує московському цареві Федорові. В оповіданні за 1682 р. про його смерть він пише: «Государ цар московскій и всея Россії Феодор Алексіевич помер с жалем усего християнства в молодих літах, которій великую любов до нашого народу міл, бо и набоженства на Москві нашим напівом по церквах и по монастирах отправовати приказал, и одежу московскую отмінено, але понашому носити позволил» 4.

Співчуває Самовидець і московському патріархові Никону, якого 1667 р. було засуджено, оскільки, твердить літописець, «жадной ереси на патриярху не показалось, тилко з ненавести тое учинили бояре» 5.

На думку М. Петровського, Самовидець виявляє своє неприхильне ставлення до Петра I за його роль ката 8,



 1 Літопис Самовидця, стор. 63.

 2 Там же, стор. 51.

 3 О. Левицкий, Опыт исследования..., стор. 68.

 4 Літопис Самовидця, стор. 135.

 5 Там же, стор. 103.

 6 Там же, стор. 162.



що на Україні в усі \37\ часи було гидким фахом, а також до В. Голіцина і В. Шереметьєва 1. Одначе два останні приклади не переконливі.

В окремих місцях літопису Самовидець досить обережно висловлює своє невдоволення політикою царизму щодо України, зокрема в розповіді про 1667 р., коли посланці Брюховецького скаржились у Москві на кривди воєвод і не одержали відповіді: «Также и посланці гетмана Бруховецкого частіе на Москві бывали в кривдах от воевод, зостаючих по городах, от которих люде поносили, на що жадного респонсу не одержовал, а найболше як был подписок с канцеллярії Мокріевич и Карбанович, тіе знати дали, же козаки юже ні защо, и якоби ляхом вскорі Україну отдадут» 2.

Загальне обурення і бунти спалахнули на Україні, тілько-но російські воєводи «людей тяглих повернули в послуженство», почали збирати «подачку» і стали забороняти переходити в козацтво, бо за давньою традицією «на Запорожже волно ити в козацтво так козакові, яко теж и мещанину, там того не постерігают» (1667 р.).

На основі ряду документів М. Петровський переконливо трактує часто вживані в літопису вислови «его царское величество» і подібні, вбачаючи в них звичайну термінологію титулування, вживання якої літописцем не може свідчити про його прихильне ставлення до царів  3.

Отже, у літопису Самовидця немає якогось загального ставлення до російських царів, бояр, воєвод і духовенства. Його оцінки тих чи інших подій і явищ з історії українсько-російських стосунків є безпосередніми і конкретними.

Легко збагнути оцінку Самовидцем політики Кримського ханства і Туреччини щодо України. Вона в усіх випадках є негативною і грунтується, зокрема, на релігійних переконаннях автора.

Самовидець засуджує напади турецько-татарських орд на молдавські землі, приязно ставлячись до одновірної Молдавії.

Він також з радістю згадує окремі випадки, коли австрійські й венеціанські війська завдавали поразки турецько-татарським військам, разом з тим він неприязно ставиться до австрійських єзуїтів.

Отже, автор літопису виявляв досить велику зацікавленість політичними та іншими зв’язками рідної йому України з сусідніми країнами. Ця обставина, безсумнівно, збільшує цінність літопису Самовидця як історичного джерела.

Літопис Самовидця помітно вплинув на дальший розвиток української історіографії. Глибокі сліди цього впливу особливо помітні в багатьох літописних працях XVIII ст. Літопис Самовидця, наприклад, є істотним джерелом праці Граб’янки,



 1 Микола Петровський, Нариси історії України..., стор. 131.

 2 Літопис Самовидця, стор. 103.

 3 Микола Петровський, Нариси історії України..., стор. 129. \38\



зокрема її другої частини, у якій зображені історичні події після 1667 р., прямо чи посередньо — праці С. Величка.

Літопис Самовидця в пізніших списках був органічно вплетений в інший відомий твір XVIII ст. «Короткий опис Малоросії», з додатком кількох сторінок, що мали доповнити українську історію перед 1648 р., і закінчення, у якому події літопису Самовидця продовжено з 1703 по 1734 р. До того ж і сам цей твір взагалі був написаний на підставі літопису Самовидця.

На його основі або ж «Короткого опису Малоросії» були складені і компілятивні праці Я. Лизогуба та В. Рубана. Один з останніх українських істориків-компіляторів XVIII ст. О. Рігельман майже весь текст літопису Самовидця переніс до своєї праці, переклавши його російською мовою, знав його й автор «Истории руссов».

Різними шляхами літопис Самовидця сприяв розвитку окремих історіографічних творів за кордоном. «Короткий опис Малоросії» послужив німецькому історикові Шереру як одне з головних джерел його праці про Україну, а також історикові Гаммеру — про Туреччину. Усе це пояснюється тим, що літопис Самовидця був написаний сучасником подій, і в ньому є, крім української історії, сторінки, присвячені подіям в інших країнах, передусім у Польщі й Росії. Через те цю працю як історичне джерело охоче використовували російські, білоруські, польські та інші історики.

У XIX ст. літопис Самовидця широко використовували майже всі українські історики, що досліджували надзвичайно багату на події історію України другої половини XVII ст. Це зумовлене значною мірою тим, що в першій половині XIX ст. ще не були опубліковані достовірніші за літописи історичні документи. До того ж літописи давали зв’язний суцільний виклад подій про Україну.

Після того, як 1846 р. літопис Самовидця був опублікований, про нього з’явились окремі дослідження, а історичні праці містили посилання на це джерело.

«Надзвичайно важливою» і «дорогоцінною», «однією з найцінніших історичних пам’яток» української історіографії XVII ст., «кращим оригінальним» українським літописом, «об’єктивною і безпристрасною» називали цю пам’ятку О. Бодянський, М. Максимович і О. Левицький.

Подібну оцінку літопису дають у своїх працях також інші вчені, зокрема М. Костомаров, В. Антонович, Д. Багалій, М. Петровський та ін.

Особливо вплив літопису Самовидця позначився на історичних поглядах його популяризатора П. Куліша, який сприйняв думки автора про історичні події на Україні в другій половині XVII ст., його оцінки козацьких низів та інших шарів українського суспільства.

У своїх працях Куліш посилався на літопис Самовидця як на пам’ятку, що «не має нічого рівного собі серед українських \39\ джерел», а сторінки літопису про події на Україні 1663 р. послужили Кулішеві сюжетом для його роману «Чорна рада».

З літописом Самовидця був знайомий уже на початку своєї творчої діяльності Тарас Григорович Шевченко. За його власним свідченням, він «літописи напам’ять» знав, і «оживала його душа», коли перечитував їх. Після виходу в світ літопису Самовидця Шевченко разом з іншими літописами тримав його на своїй полиці.

Як достовірне і важливе історичне джерело літопис Самовидця використовували українські історики М. Костомаров, О. Лазаревський, О. Левицький, Д. Яворницький, Д. Багалій, І. Крип’якевич та ін., а також російські, білоруські, польські, молдавські.

Звертаються до праці Самовидця і сучасні українські історики.

Як видатну пам’ятку історії української літератури та української літературної мови літопис Самовидця високо оцінювали також українські філологи О. Огоновський, М. Петров, П. Житецький, М. Возняк, О. Білецький.

Заслужену оцінку українським літописам, зокрема й Самовидцевому, дав Іван Франко. Розглядаючи український літературний процес як безперервний і органічний, учений чітко визначив роль і місце літописів у розвитку нової української літератури, історіографії та суспільно-політичної думки на Україні XIX ст.

Як пам’ятку української літератури, давньоукраїнської мови і джерело історичних подій літопис Самовидця використовували і захоплювались ним українські письменники І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, Леся Українка, З. Тулуб, О. Довженко та ін.

Цікавою і важливою є думка Лесі Українки про українські літописи як першоджерела нової української літератури. З цього приводу в листі від 24 травня 1912 р. до А. Кримського вона писала: «Гнітить мене моя «необразованість» у рідній історії, себто, розуміється елементарні відомості я маю і дещо там читала, але перводжерел (авторське підкреслення. — Я. Д.) (літописів головно) зовсім мало коштувала і через те не знаю стилю, «пахощів» давніх епох, а на чужу інтерпретацію не покладаюсь. Мені здається, що якби я сама прочитала якусь там «Волинську літопись» чи «Самовидця», то я б там вчитала щось таке, чого мені бракує у сучасних істориків (не виключаючи і Грушевського), а потім може й сказала б щось таке, чого ще не казали інші наші поети» [ 1 Леся Українка. Твори, в п’яти томах, т. V. К., 1956, стор. 618].

Все це свідчить про великий вплив літопису Самовидця на дальший розвиток української історіографії та важливе значення його як пам’ятки української літератури й мови.



* * *


В основу цієї публікації покладено список Іскрицького. Звіряючи видання О. Левицького з списком Іскрицького, майже на кожній \40\ сторінці друкованої книжки знаходимо по кілька помилок, неправильне прочитання тексту, пропуски окремих слів.

Текст цього видання звірявся з списками Іскрицького 1, Козельського і нововиявленим списком М. Судіенка. Всі вони зберігаються в Центральній науковій бібліотеці Академії наук УРСР у Києві (шифр Іскрицького — 3866, Козельського — 3862, Судієнка — 156 (54). Найповнішими є списки Іскрицького і Судієкка.



 1 Список Іскрицького переписаний чотирма руками. Основну частину тексту переписав сам Петро Іскрицький.



Список останнього у 40-х роках XIX ст., очевидно, належав М. Писарєву. Тоді ж з нього була зроблена копія для Є. Болховітінова, а з них — копія для М. Юзефовича. Список Юзефовича зараз невідомий. Крім того, текст нашого видання звірявся з публікацією О. Волинського. У підрядкових примітках наводимо уривки, словосполуки, слова та інші текстуальні відхилення, які зустрічаються в різних списках і виданнях, а також окремі власні назви, які є лише в праці Рігельмана і в літопису Граб’янки.

Текст літопису друкується за орфографією списку Іскрицького. Проте у передачі окремих літер рукопису зроблено заміни, що не порушують орфографії оригіналу.

Оскільки в списку Іскрицького написання літер ъ і ь важко розрізняється, особливо у самого Іскрицького, в нашому виданні наприкінці слів після твердих приголосних відповідну графему випущено (козакъ — козак, часъ — час, Іванъ — Іван і под.).

Випущено відповідну графему і в словах типу: посланец[ь], внівец[ь], паламар[ь],а також у дієслівних закінченнях: ходит[ь], даруют[ь], мают[ь], стоїт[ь] тощо. У різних тогочасних, як і в сучасних, говорах української мови подібні слова вимовлялися м’яко або твердо — залежно від місця народження мовця. Тому давня традиція вживання ъ і ь порушувалася і написання цих графем чітко не розрізнялося.

У словах з м’яким приголосним основи (день, приязнь, король, смерть, жаль, Русь, осінь, князь та ін.) у рукописному тексті наприкінці могло стояти кілька графем — ь, ъ та ін. Та оскільки в усіх діалектах української мови відповідні приголосні вимовляються м’яко, а сам літописець відмінює ці слова за м’якою відміною, у нашому виданні наприкінці подібних слів поставлено ь. Не позначено м’якості у слові есть, тому що літери ст у рукописах є виносними, а після них немає ніякого знака, який позначав би їх м’якість чи твердість. Всередині слів графеми ъ та ь передаються через ъ.

Літера Ђ у рукописах, як правило, відповідає сучасному і, передається вона курсивним і. В окремих випадках вимова Ђ також залежала від місця народження читача.

Десятиричне «і» (у рукописах виступає звичайно перед «й» та йотованим голосним: великій, скарбніе, Гамалію) передається сучасним «і». Цією ж літерою позначається графема j на початку слова: Jван — Іван (можливо, Йван), jншими — іншими, jмя — імя. \41\

Над літерою й у списку Іскрицького дуже часто пропускається титла, особливо у словах воина, воиско. У нашому виданні ця літера передається як й.

Проривний звук ґ у рукописних списках передається латинським g або сполукою кг. У цій публікації сполука кг зберігається, а замість g уживається ґ: кгрунтов, срокго, ґвлатом, венґерскго.

У рукописних текстах Самовидця вперше виявлено послідовно вживання йотованого і  1. У списку Іскрицького воно позначається як и .), у списку Козельського — и .) та и .| . У нашому виданні ці літери передаються сучасним ї.

Літери ω, χ замінено відповідними літерами сучасного українського алфавіту — о, кс; θ — літерою Ф у слові Федір.

У решті випадків ми відтворюємо написання за орфографією рукопису Іскрицького: был, ходил, Ілвов, полков, подишол, где, албо, его, людех, кгди, померл. Таке написання пояснюється тим, що алфавітна система давньоукраїнської літературної мови, як і інших мов, не відповідала звуковій. Тому таке слово, як козацкіе, могло читатися: козацкі, козацкії, козацкіє, козацькі, казацькі, кузацькі; або козацкое — як козацке, казаков — як козаків і т. д.

Велика літера вживається відповідно до сучасного правопису (з окремими винятками).

Титла розкрита в таких словах: бл[а]гословеніе, Б[о]городици, Б[огороди]ци, в[е]личество, в[е]л[и]ч[е]ства, г[осу]д[а]р, г[осу]дар, г[оспо]дара, г[о]сп[о]дь б[о]г, г[ос]п[о]ди Іс[у]се, д[у]ха, еп[иско]п, кн[я]зь, м[е]не, м[и]лость, м[и]л[о]сти, м[іся]ць, м[о]н[а]стир, н[а]ши, п[а]н, пр[е]ч[ис]тими, п[о]ст, с[и]н, св[я]тих, с[вя]тої, Х[ри]ст[о]ва, Хр[и]стом, Хр[и]ст[о]вом, х[рис]тиянство, хр[и]стиянство, ц[а]р і в похідних від них. Зрідка в цих словах титли не було.

Пунктуацію наближено до сучасного українського правопису, зокрема введено крапку, риску і двокрапку.

Одна сторінка рукопису Іскрицького (у нашому виданні — 117) помилково переписана дослівно двічі і згодом кимсь перекреслена. Вона переконливо свідчить, що Іскрицький певною мірою довільно вживав окремі літери, виносні графеми, навіть змінював граматичні форми: Дмитриевич — Дмитріевич, Иваном Самойловичом — Іваном Саму[й]ловичом, Крилов — Крилув, містечки — містечка, оных — оних, оних — оных, жеби — жебы, к — ку, Богуславе — Богославле, увойшол увоишол, лисянци — лисянці, пойшол — поишол, Задніпря — Задніпра, подтянули — подтягнули варуючися — варюючися, войска — войска і под.

Очевидно, таке траплялося і в інших переписувачів.

Список М. Судієнка переписаний чітким скорописом кінця XVIII — початку XIX ст., всі літери виразні, у тому числі й ъ і ь. У виданні Бодянського зрідка позначається наголос.



 1 Я. І. Дзира. Про відтворення тексту історичних джерел. — «Український історичний журнал», 1970, № 3. \42\



У літописних списках службові слова з повнозначними частинами мови пишуться, як правило, разом (скозаками, зоними, погородах, постарому). У нашому виданні більшість таких слів написано окремо.

У зв’язку з тим, що в літописі події та явища датуються за тодішнім народнообрядовим календарем, для полегшення користування джерелом подаємо короткий покажчик цих дат за новим і старим стилями.

Різдво Христове (різдвяні свята) — 4. І (25. XII); богоявлення господнє (водохрещі) — 16 (6), І; свята великодні (воскресіння Христове) припадають на неділю у проміжку 35 днів (не раніше 1. IV (22. III) і не пізніше 5. V (25. IV); свято Георгія — 3. V (23. IV); перенесення мощів Миколи Чудотворця — 19 (9). V; Тройця — 50-й день після великодня; сошествіє св. духа — наступний день після Тройці; Петра і Павла — 9. VII (29. VI); Іллі — 30 (20). VII; свято Спаса — 16 (6). VIII; успіння Богородиці — 25 (15). VIII; різдво Богородиці — 18 (8). IX; воздвиження чесного хреста — 24 (14). IX; покрови — 11 (1). X; Миколи Чудотворця — 16 (6). XII.

Пости: Пилипів піст — 25 (15). XI — 3.I (24. XII); великий піст — 7 тижнів (49 днів) перед Великоднем; Петрів піст (петрівка) — починається через тиждень після свята Тройці і триває до свята Петра і Павла; Спасів піст (спасівка) перед успінням Богородиці — 11 (1). VIII — 24 (14). VIII.

Тижні; великі м’ясниці — 2-й тиждень перед великим постом; масляниці — останній тиждень перед великим постом; провідна неділя — 1-а неділя після великодня.

Всеїдні тижні (седмиці): дні різдвяних свят — 4.I (25. XII) — 14 (4). І; тиждень після неділі Митаря і Фарисея — 11 (1). І — 16 (26). І; тиждень великодня — 1-й тиждень після великодніх свят; тиждень п’ятидесятниці — тиждень після Тройці.

Для полегшення користування джерелом додаються іменний та географічний покажчики, короткий словничок маловживаних слів, бібліографія праць про літопис, а також ілюстрації.

Перше радянське видання «Літопису Самовидця», яким відкривається наукова серія «Джерела з історії України», здійснене на основі сучасних наукових досягнень публікації історичних джерел, а також певного здобутку істориків і філологів у галузі дослідження літопису як видатної пам’ятки XVII ст. Видання «Літопису Самовидця» сприятиме дальшому розвиткові історичної науки на Україні, а також допоможе глибшому вивченню давньої української літератури та історії мови.



Ярослав Дзира







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.