Попередня     Головна     Наступна

Жан-Бенуа ШЕРЕР

ЛІТОПИС МАЛОРОСІЇ, АБО ІСТОРІЯ КОЗАКІВ-ЗАПОРОЖЦІВ ТА КОЗАКІВ УКРАЇНИ, АБО МАЛОРОСІЇ

Панові Жерару де Ренвалю,

державному радникові, кавалеру ордена Карла III, колишньому повноважному королівському міністрові при його величності королі Британії

Пане,

історія народу, перші початки якого напевно спираються лише на патріотизм та на хоробрість, не може не становити деякого інтересу. Саме така є історія козаків, невідома досі: нема навіть списку їхніх проводирів або гетьманів.

Ви могли познайомитися з ними, живучи в Данцігу, бо вони доходили до цього міста, займаючися торгівлею. Ви можете оцінити їх так само, як цю книжку, що дає мені право подарувати її Вам.

Існує ще й інша причина, яка спонукує мене до прилюдного освідчення в особливій повазі до Вас. Це спогади про Вашу добрість і турботу, яку Ви завжди виявляли до мене.

Прийміть же, пане, поблажливо цей знак незмінних визнання та відданості, які я відчуватиму до кінця свого життя разом з особливою пошаною до Вас.

Ваш найсмиренніший і найпокірливіший слуга

ШЕРЕР /9/

ВСТУПНЕ СЛОВО

Аннали, які ми представляємо тут публіці, являють собою історію двох народів, що досі були більш уславлені, аніж відомі. Ця історія почалася понад вісім століть тому, але назви народів дійшли до нас лише двісті років тому.

Кількома розрізненими відомостями про них ми зобов’язані лише заворушенням у Польщі та війнам у Росії. У цьому творі самі згадані народи виходять на сцену, вони самі розповідають нам про свій спосіб життя, релігію та про вчинки, завдяки яким вони прославилися.

Історія переворотів, які вони пережили, та список їхніх гетьманів доповнять відомості, що їх ми вже маємо, і таким чином уперше буде заповнено порожнечу в новій історії.

Якщо картина зусиль цих народів, спрямованих на захист їхньої свободи, уряду, віри, звичаїв, зрештою, всього дорогого для людини, може цікавити наш філософічний вік, то ми не можемо не визнати пристрасті, якою надихають їх усі ті потреби. /10/

Стародавня історія не дає нам більш яскравих прикладів. У цих анналах, як і в історії античності, ми знайдемо суспільства, створені войовничим духом, що систематично підтримувався спеціальними установами. Виховані, як спартанці, завжди при зброї, як римляни, громадяни цієї республіки не підкорювали чужі землі, як ці останні, але захищали свої вівтарі та хатні вогнища відважно й постійно, воліючи труднощів мандрівного життя, а не розслабленості рабства. Ми побачимо батьків, що передавали своїм синам почуття гордості бути незалежними й залишали їм у спадок саму тільки шаблю з девізом «Перемогти або загинути!»

Ми побачимо, як вони надолужували втрати у війнах, як ці народи, що безмежно дорожили своєю свободою, знаходили нові сили для захисту. Ми спостерігатимемо політичні маневри і спалахи відваги, битви гноблення й опору, помітимо часи героїчні й буденні, пороки й чесноти; і ці чесноти, що викликають захват, коли йдеться про греків та римлян, можливо, вважатимуться варварськими у розповідях про козаків.

Наші знання не збільшилися завдяки козакам. Рим лишив нам закони й руїни, Греція — поетів і статуї. Серце стискається на згадку про розквіт Афін, розум дивується, споглядаючи сім пагорбів. Але з якими почуттями дивитимемося ми на козаків, якщо досі нам показували з-поміж них лише зрадників? Ми судимо їх без поблажливості, бо їхня велич не може примусити нас, як у випадку з римлянами, забути їхнє походження. До того ж дитинство їхнє не було, як у греків, прикрашене міфологією.

Українські козаки були мирним народом. /11/ Спочатку вони лише відступали перед несправедливостями, що їм заподіювали польська шляхта та ксьондзи. Отже, нема нічого дивного в тому, що вони, пересвідчившися, що їх хочуть знищити, вхопилися за шаблі й почали зміцнювати свою незалежність на безпечній відстані від місць, де вони зазнавали нестерпного гноблення. Проте, якщо однією рукою козаки мстилися за обмеження свободи, успадкованої ними від батьків, то другою вони зупиняли наступ півмісяця й відганяли татар. Хіба вони не захищали середземноморські провінції від навали східних варварів і не кидали гідного виклику фанатичній люті своїх ворогів — християн? Нехай же освічені та безсторонні народи вирішать, хто саме був невдячний, нехай вони розсудять козаків і Польщу, яка завдячувала їм своєю безпекою і водночас тремтіла перед ними.

Вдячність є доброчесністю особистою, уряди ж тримаються здавна осторонь від моралі. З того часу, як козаки об’єдналися з народом, що з нього колись вийшла більша їх частина, — у критичний момент для цього народу, — вони остерігаються ланцюгів.

Козаки звикли протягом тривалого часу до вільного життя, до уряду, схваленого їхніми новими покровителями, яким вони старанно служили і які повинні були б зрозуміти, що слухняність козаків зникне, як тільки буде перейдено межу, яку угоди поставили їхній владі. Цей народ, пам’ять якого повна спогадів про предків, скинув із себе ярмо, — і саме цього не хочуть йому пробачити.

Самозахист козаків назвали бунтом, а повстання вважається злочином, коли йому бракує належної сили. /12/

З цих двох народів один підкорено, а другий стерто з лиця землі, і ім’я його зникло з анналів історії. Тривожна політика офірувала його сусідам, тим самим сусідам, яких він стримував на перегонах, тим сусідам, які стільки втрачали через різні угоди. Звичаї та потреби не могли виправдати козаків, а наївний принцип відповідності — це право, яким можуть користуватися лише можновладці.

Ви не знайдете тут історії всіх козаків. Ми не маємо наміру вживати це слово в такому широкому сенсі, як це прийнято в Росії. Там називають козаками озброєну варту, яка служить у Сибіру по містах та по острогах — фортах. Козаки з Дону та Яїка знов-таки потребували б окремої розмови. Але ми обмежуємося тут українськими та запорозькими козаками; ці останні мешкають біля водопадів Бористена та по берегах цієї ріки.

Я виступаю тут лише редактором літописів, написаних місцевими людьми руською мовою. Вони ніколи не згадують своїх імен, і це споріднює їхні літописи з переважною більшістю анналів великоруських. У цих літописах нічого не змінено, бо спосіб, у який народ розповідає свою історію, виявляє його характер, що конче треба було зберегти. Примітки та пояснення додавалися лише до тих місць, які цього вимагали.

У цій історії ви знайдете подробиці, які задовольнять вашу цікавість, сумлінний опис звичаїв та своєрідної воєнної тактики, подвигів, що, здається, зійшли зі сторінок романів, та війська, чисельність якого примушує згадати те, що ми читали про гунів, готів та вандалів, сарацинів та персів. Та найбільше привертає увагу /13/ те, що одна людина для того, щоб піднестися над усіма, приводить у рух велетенські механізми й поширює жах по цілому королівству, яке не могли похитнути ні християнські держави, ні Туреччина.

Щодо написання руських імен, то тут прийнято їх передавати так, як їх вимовляють французи.

Якщо ця історія хоч на хвилину зацікавить безсторонню публіку, укладач буде винагороджений і віддасться з іще більшим завзяттям розпочатій праці, щоб познайомити читачів з історією народу, який протягом тривалого часу залишався невідомим, який завдяки козакам володіє третиною Азії і який не означав би нічого для Європи, якби не двоє великих людей — Петро Великий та Катерина Друга ¹.

¹ Автор має тут на увазі історію російського народу. — Прим. перекладача.

ЗМІСТ

Том перший. ІСТОРІЯ МАЛОРОСІЇ

Розділ I. Загальні відомості про Україну, або Малоросію, та про її населення.

Розділ II. Опис Дніпра від річки Самари до міст Очакова та Кінбурна, приток Дніпра зі згадками про міста та визначні місця, про фортеці, збудовані давно й недавно на берегах цих річок, а також про місцевості, де мешкають козаки.

Розділ III. Річки, селища та водопади на Дніпрі від гирла Самари до Очакова.

Розділ IV. Розміри володінь запорозьких козаків і козаків українських.

Розділ V. Поділ українських козаків на полки.

Розділ VI. Історія запорозьких та українських козаків до часів їх осілості.

Розділ VII. Обов’язки запорозьких козаків та козаків малоросійських і їхня старшина.

Розділ VIII. Давній та нинішній уряд Малоросії.

Розділ IX. Деякі звичаї запорозьких та малоросійських козаків.

Розділ X. Населення Малоросії.

Розділ XI. Риби, які водяться в Малоросії.

Розділ XII. Тварини, що живуть на берегах Дніпра та островах цієї ріки.

Розділ XIII. Птахи, що водяться у Придніпров’ї.

Розділ XIV. Плодові та інші дерева, які ростуть на берегах Дніпра.

Розділ XV. Способи, якими запорозькі козаки добивалися переваг над турками.

Розділ XVI. Історія незгод між козаками, королем та Річчю Посполитою.

Розділ XVII. Умови, на яких козаки визнали зверхність Росії.

Розділ XVIII. Як козаки перейшли під владу Карла XII, а потім кримського хана. Допомога, яку вони йому подали.

Розділ XIX. Від переходу запорожців під зверхність Росії до їхньої загибелі.

Розділ XX. Знищення Запорозької Січі.

Розділ XXI. Місцевості, здавна населені запорозькими козаками, що звалися Січчю.

Розділ XXII. Про те, як громада запорозьких козаків зустрічала нових прибульців, та про їхню назву.

Розділ XXIII. Старшина запорозьких козаків.

Розділ XXIV. Ради запорозьких козаків.

Розділ XXV. Становище отамана і влада, якою його наділяють курені.

Розділ XXVI. Прибутки отаманів.

Розділ XXVII. Канцелярія запорозьких козаків.

Розділ XXVIII. Кошовий, його помічники та їхні прибутки.

Розділ XXIX. Звичаї запорозьких козаків.

Розділ XXX. Релігія запорозьких та малоросійських козаків.

Розділ XXXI. Закони запорозьких козаків і злочини, до яких вони мають найбільшу відразу.

Том другий. КОРОТКИЙ ВИКЛАД ІСТОРІЇ КОЗАЦЬКИХ ГЕТЬМАНІВ І НАЙВИЗНАЧНІШИХ ПОДІЙ, ЩО СТАЛИСЯ В УКРАЇНІ

Примітки автора

ТОМ ПЕРШИЙ

ІСТОРІЯ МАЛОРОСІЇ

Розділ перший

Загальні відомості про Україну, або Малоросію, та про її населення

Україна має дуже родючі грунти, так само як Росія та Поділля; землю обробляти тут неважко, а дає вона такий урожай усякого збіжжя, що люди не знають здебільшого, що з ним робити. Оскільки ж їхні річки зовсім не судноплавні, то вони не мають ніякої можливості вивозити його до інших країв.

У цій країні повно худоби, дичини, риби, меду, воску, а також дерева, яке вони пускають головно на побудову своїх осель. Бракує їм лише вина та солі. Вино до них іде з Угорщини, Трансильванії, Валахії, Молдавії та Франції. Але його також замінюють пиво, питний мед, горілка та ратафія з різноманітних плодів, до чого вони дуже охочі. Що ж до солі, то вони добувають її з копалень Велички біля Кракова або ж на Покутті, у польській провінції, розташованій між /20/ Трансидьванією та Молдавією, де більшість криниць має солону воду. Після її випарювання залишаються приємні на смак грудочки солі, які, проте, не такі солоні, як сіль, видобута з землі.

Усі будинки в Україні зроблено з дерева. Міські мури роблять із землі, їх підтримує дерев’яна підпора, і все це нагадує греблю. Такі мури бояться вогню, але гарматному обстрілу вони протистоять краще, ніж кам’яні.

Малоросія простягається від 50 градуса широти до 53 градуса. Найбільша її довжина дорівнює 500 верстам ¹, а широчінь — 400. За її межами аж до Чорного моря лежить пустельна рівнина, обмежена з одного боку Дунаєм, а з другого — Лиманом, або Меотідським болотом. Усю рівнину вкрито найрізноманітнішими травами. Тут ростуть на волі найбільш запашні квіти, що їх європейці вирощують у своїх садках ², докладаючи великої праці. А трави тут такі високі, що в них легко може сховатися вершник зі своїм конем.

Дві причини змушують нас думати, що Вкраїна була відома римлянам. Це безліч срібних римських монет, які постійно викопують із тутешньої землі, і надгробок Овідія за шість днів подорожі від Бористена по пустельних рівнинах, що були, проте, колись заселені людьми. Цю думку певно підтверджують давні руїни, купи каміння й чимало гарних криниць. На могилі Овідія знаходимо таку епітафію:

Тут є могила співця, що божественний Август

Гнівно йому наказав з Риму назавше піти.

Марно нещасний бажав батьківську землю узріти;

Доля йому прирекла мати спочинок отут. /21/

Козаків, або хозарів, оскільки це є їхнє перше і найдавніше ім’я, знали вже у 948 р. нашої ери, як відзначає Костянтин Багрянородний у книзі під назвою «Про правління Імперією», у розділі X. Вони жили у Кабарді біля підніжжя Кавказьких гір, 1022 року їх розбив князь Мстислав. Ось що каже Нестор у Руському літописі: «Року 6530, чи 1022, Мстислав, князь Тьмутороканський, пішов на хозарів, або козаків. Князь козаків вийшов йому назустріч, і, оскільки сили обох військ були рівні, Редедя, хозарський князь, сказав Мстиславу: «Навіщо гинути безвинним воїнам, биймося удвох. Якщо ви мене вб’єте, то візьмете мій статок, мою дружину, дітей і мою країну. Якщо ж я вас уб’ю, то так само заберу все, що вам належить». Мстислав на те погодився. Тоді Редедя сказав Мстиславу: «Не биймося зброєю, а борімося, як це роблять селяни». Й вони схопили міцно одне одного. Боротьба тривала довго, і Мстислав уже почав був втрачати силу, й тоді він гукнув: «Пресвята Діво, допоможи мені! І якщо я переможу, то накажу збудувати церкву на славу імені твого». Після цієї молитви мужність повернулася до нього, й невдовзі він повалив свого супротивника. Не гаючись, вихопив він свого ножа й зарізав його. Після того він увійшов у країну переможеного, забрав його добро, жінку, дітей, наклав на козаків податок і повернувся до Тьмуторокані. Тільки-но він туди прибув, як наказав збудувати церкву в ім’я Пресвятої Діви. Вона й досі зберігає свій первісний вигляд».

Київ, головне місто України, був резиденцією великих князів руських, аж поки великий князь Андрій Юрійович Боголюбський не пере/22/ніс резиденцію до Володимира, не бажаючи постійно змагатися з половцями й іншими народами, що ринули на Русь із того боку. Київ помалу втратив свою велич, він був нарешті подоланий і цілком зруйнований Батиєм, що після славнозвісної битви на річці Калка з руськими князями розорив усю Русь, а князів зробив своїми васалами. Таким чином Київ і його околиці стали здобиччю татар. Козаки, що туди переселилися, скоро стали підданцями Вітовта Кейстутовича, великого князя Литовського, який, скориставшися з послаблення руських князів, захопив місто Київ і посадив у ньому як намісника чи губернатора Миндовга, князя Ольшанського. Місто Київ залишалося в такому становищі до 1340 р., коли помер князь Симеон Олелькович, що відновив церкви та печери, чи крипти, зруйновані Батиєм. Нарешті Казимир І, король Польщі, підніс Київське князівство до губернаторства.

Одноманітне й просте життя козаків не викликало ні в кого ні заздрості, ні ревнощів, але їхні героїчні дії розкрили на них очі всім сусідам, і насамперед полякам, які визнали заслуги козаків й використовували їх надзвичайно успішно як нездоланний бар’єр проти турків, росіян і татар. Щоб ліпше забезпечити собі їхню допомогу, поляки уклали з ними угоду, згідно з якою вони зобов’язалися платити козакам гроші на їх утримання, а також урочисто обіцяли ніколи їх не турбувати, не накидати їм жодних законів і не змінювати ані дрібнички в їхніх привілеях та установах. Бо козаки завжди вважали себе народом вільним і незалежним. Та, коли згодом полякам заманулося забрати їхні прерогативи, вони подалися під протекцію Росії. /23/

Мешканці України, які всі звалися козаками й пишалися цим ім’ям, воліють з тих пір, коли їх поділили на полки, а особливо від часу знищення запорозьких козаків, іменуватися малоросіянами, або мешканцями Малої Росії. Вони високі на зріст, кремезні, вправні, щедрі, не цікавляться збагаченням, ревниві до своєї волі й зовсім не придатні носити ярмо. Вони не знають утоми, вперті й хоробрі, але трохи схильні до пиятики. Вони вміють воювати, полювати звіра, ловити рибу й знають усі ремесла, потрібні у житті. Особливою їхньою рисою є здатність якомога краще приготувати селітру, що її так багато в їхній країні, звідки після постачання Великоросії вони вивозять її у великій кількості до інших європейських країв, головно до Данціга, куди голландці й люди з інших держав приїздять по неї.

Ця країна влітку повна комарів, і вони вам швидко згризуть обличчя, якщо ви не звикнете лягати спати в шатрі, схожому на солдатський. Це шатро вкривають бавовняним простирадлом, притискаючи по краях, що звисають на шість цалів від рівня матраса, щоб не лишилося жодного отвору.

Та ще більше надокучає їм сарана, яка, особливо в посушливі роки, затоплює цілу країну. Ці комахи, гнані східним чи південно-східним вітром з Татарії, Черкаси чи Менгрелії, країн, де вони постійно присутні, налітають хмарами завдовжки по п’ять чи шість льє, а завширшки по три чи чотири й так затьмарюють повітря, що найясніший день раптом стає похмурим. Скрізь, де б не сіли, вони протягом двох годин нищать усе, навіть зелені вруна. Ці комахи живуть лише шість місяців. Восени вони кла/24/дуть яйця, кожна — близько трьохсот, і якщо наступна весна буде, суха, то з них вийде саме стільки комах сарани. Вони гинуть під час злив, які є єдиним способом порятунку селян від цього лиха. Коли ж вітер змінюється на північний чи північно-східний, то він жене сарану до Чорного моря. Оскільки ці комахи не мають досить міцних крил, щоб літати, то вони набиваються у хати, засипають собою ліжка, столи, обліплюють м’ясиво так, що не можна нічого з’їсти, не проковтнувши сарани. Вночі вони падають на дороги й поля, вкриваючи їх шаром у чотири цалі, й, коли віз їде такою дорогою, над нею стоїть нестерпний сморід.

Козаків мучить своєрідна хвороба, що лікарі її звуть «пліка», а місцевою мовою вона зветься «пошесть». Ті, кого вона вразить, лишаються протягом року з нерухомими руками й ногами, наче паралітики, та ще їм дуже болять нерви. Коли мине рік, однієї ночі голова їм зрошується таким великим потом, що на ранок усе волосся склеюється докупи. Після цього хворий відчуває велику полегкість і за кілька днів одужує з паралічу, проте волосся залишається склеєне, і, коли його обстригти в цей час, волога, що виходить крізь пори на голові, падає на очі, й людина втрачає зір. Ця хвороба, поширена між коней так само, як між людей, вважається невиліковною, та завдяки зміні повітря при переїзді до інших країн було кілька випадків одужання. Ця недуга йде, на загальну думку, від жорсткості або якоїсь іншої прихованої властивості води. Цікаво, що вона передається через статеве єднання, як венерична хвороба, і що часом вона вражає новонароджених дітей. Та в міру свого зростання діти одужують і навіть здо/25/бувають таким чином довічне забезпечення проти цієї недуги.

Мова козаків є діалект польської мови, а ця остання є діалектом слов’янської. Вона дуже вишукана, переповнена зменшувальними формами, а способи висловлювання дуже витончені.

Розділ другий

Опис течїі Дніпра від річки Самари до міст Очакова та Кінбурна, приток цієї ріки зі згадками про визначні міста та місцевості, про фортеці, збудовані на берегах цих річок у давнину чи останнім часом, а також про місцевості, де козаки мають свої домівки.

Дніпро, відомий у давні часи під іменем Бористена, витікає з болота у Смоленській губернії. Він позначає у різних місцях межі Малоросії й Польщі і вливається кінець кінцем у Чорне море між містами Очаковом та Кінбурном.

З кримського боку:

1. Річка Самара витікає з пустельної місцевості і вливається у Дніпро. Біля цієї річки стоїть монастир грецького обряду. Росіяни побудували тут 1736 року, під час війни з турка/26/ми, чимало фортифікацій від згаданого монастиря аж до гирла цієї річки, а також редути на певній відстані один від одного.

Уздовж цієї річки мешкали кілька тисяч запорозьких козаків разом з їхнім проводирем.

2. Річка Татарка на віддалі однієї версти від річки Самари. Біля неї росіяни збудували у 1736 р. редут.

3. Річка Ворона за одну версту від Татарки. Біля цієї річки є редути та фортифікації, зведені росіянами того ж таки 1736 року.

4. Річка Волянка на віддалі однієї версти від Ворони. Того самого року росіяни збудували тут фортифікації та редути.

5. Річка Московка Суха за одну версту від Волянки.

6. Велика Московка за 20 верст від Московки Сухої. Біля цієї річки є фортифікація та редути, збудовані росіянами 1736 року.

Ці дві останні річки беруть початок у пустельній місцині, у водах Молошної, і довжина їх до вливання в Дніпро — 200 верст.

7. Річка Кінська починається у пустельних місцях біля витоків річки Берди; вона тече по пустелях до Дніпра 400 верст. Там вона розділяється на два рукави: один вливається у Дніпро на піщаному березі за 20 верст нижче від гирла річки Московки, другий тече біля Дніпра, не змішуючися з ним, аж до Кінбурна, і вливається через Лиман у Чорне море.

Саме там, де один з рукавів Кінської впадає у Дніпро, росіяни збудували фортифікації з редутами у 1736 р.

При цій річці Кінській, поблизу Дніпра, колись було місто, що звалося Самик, давня столиця татар, яка мала сімсот мечетей ¹. /27/

8. Річка Джанчекрак віддалена від Кінської на 200 верст, вона тече пустельними місцями і на сотій версті своєї течії підходить до Дніпра на десять верст. Тут було колись місто з фортецею та багатьма мечетями, але назва його не збереглася до нашого часу.

9. Річка Карачекрак за 20 верст від Джанчекрака. Вона витікає з пустельних місць і має 100 верст довжини. При цій річці було колись місто, що звалося Нагайське. Його іменували також за назвою річки Карачекрак.

У 1736 р. росіяни збудували тут редут.

10. Річка Маячка, за 40 верст від річки Карачекрак, починається в степу й має 20 верст довжини. Колись тут було місто Маяк із мечеттю.

11. Річка Аталькова, на відстані 20 верст від Маячки, починається в степу. За 100 верст від витоків вона проходить повз місто з фортецею Плетений Ріг і ще за 18 верст вливається у Дніпро. Росіяни збудували тут 1736 року редут. Між цим містом і Дніпром розташоване містечко Пальчик, що належало колись татарам. Від цього міста до Кам’яного Затону налічують 19 верст. Кам’яний Затон побудували росіяни під час війни з турками у 1696 р., а в 1736 р. вони збудували тут редут.

12. Річка Білозерка. Ця річка проходить за десять верст від Кам’яного Затону. Вона бере початок у степу й вливається у Дніпро за 195 верст від своїх витоків.

Колись на цій річці стояло славнозвісне місто Білозерка, збудоване давнім народом, що мав назву «франки». Після того, як цей народ переселився до Німеччини, у Білозерці була правителька на ім’я Білозерська, яка перетворила Білозерку з околицями на щось подібне до сень/28/йорії, не надто великої, але досить значної. Коли ж у тій місцевості з’явився татарський хан Мамай, що прийшов воювати з Руссю, вона злякалася, втекла з міста й оселилася біля Дніпра, з очаківського боку. Ми ще матимемо нагоду поговорити про неї. Мамай зруйнував місто дощенту, як тільки його побачив. У 1736 р. росіяни збудували на цій річці фортифікації та редут.

13. Річка Мамайсурка. Хан Мамай збудував на її березі місто, давши йому своє наймення. Ця річка протікає за 10 верст від Білозерки, починається у степу, має 10 верст завдовжки і вливається у Дніпро.

14. Річка Рогачик за 20 верст від Мамайсурки, починається у степу й доходить до Дніпра через 150 верст.

15. Річка Чаплива, за 10 верст від останньої, починається у степу і вливається у Бористен за 11 верст після витоків.

16. Річка Лопатиха, віддалена від Чапливої на 30 верст, бере початок, як і ця остання, про яку ми щойно говорили, у степу й за 30 верст губиться у Дніпрі.

17. Річка Русинова Балка, на відстані 10 верст від Лопатихи, починається у степу, тече одинадцять верст і вливається у Дніпро.

18. Річка Каїр — Суха — Широка, за 30 верст від Русинової Балки, вливається у Дніпро за 20 верст від витоків.

19. Річка Каїр Мечетна, за 10 верст від згаданої, як і вона, починається у степу, тече 30 верст і впадає у Дніпро.

20. Річка Каїр Західна, за 10 верст від Каїр Мечетної, тече зі степу і вливається у Дніпро за 30 верст від свого джерела. /29/

21. Річка Каїр Крута, за 10 верст від Каїр Західної впадає у Дніпро за 20 верст від своїх степових витоків.

22. Річка Каїр Дуризька, за 10 верст від Каїр Крутої, вливається у Дніпро за 11 верст від свого джерела.

23. Річка Виливайло, за 8 верст від Каїр Дуризької, впадає у Дніпро за 20 верст від витоків.

За 18 верст від річки Виливайло, біля Кінської Води, колись стояло велике татарське місто, назва якого невідома. Його зруйнували самі татари через напад комахи, званої турками «мармук», а козаками — «тарантул». Їх там було дуже багато, що змусило татар піти з міста, оскільки укус цих комах майже завжди смертельний для людей.

За 5 верст від цього міста стояло інше, назви якого ми так само не знаємо. З тієї ж причини було залишено й це місто, за мурами якого досі стоїть кам’яна мечеть, цілком порожня. У місті й навколо нього є комахи, що спричинилися до цих спустошень, і російське військо, яке стояло тут табором у 1738 р., дуже від того потерпало. Вояки з радістю пішли з цієї місцевості. Від цього міста 4 версти до міста Шан-Гірей, що належало раніше туркам.

За версту від Шан-Гірея, перейшовши річку Кінську, можна дістатися до острова на Дніпрі, на якому стояло колись турецьке місто Аслан. На цьому ж острові росіяни спорудили редут 1738 року.

Навпроти Кизи-Кермена, на відстані 3 версти, стояло місто Тавань, що колись належало туркам. Але росіяни захопили його й побудували у 1739 р. редут, який назвали Таванський. /30/

Усі ці міста — Тавань, Кизи-Кермен, Аслан і Шан-Гірей — було здобуто 1696 року росіянами під командуванням генерала Шереметєва, який наказав їх зруйнувати.

Навпроти Таваня, з кримського боку, перейшовши річку Кінську та острів, про який ми недавно говорили, росіяни спорудили у 1736 р. фортифікації, давши їм назву Кизи-Кермен. Від цих фортифікацій треба лічити 70 верст до міста з фортецею Олешки, біля якого козаки-запорожці мали колись свою Січ.

Віддаль від Олешків до Лиману становить 28 верст, а від Лиману до солоного озера в степу — 30 верст. Росіяни у 1738 р. спорудили біля цього солоного озера редути. Звідси 20 верст до Кінбурна, розташованого на пісках між Лиманом, Очаковом і Чорним морем. Спочатку тут оселилися турки, 1696 року вони збудували кам’яний мур, але в 1736 р. російський генерал Леонтьєв захопив і зруйнував його. Проте того самого року турки відновили цей мур.

У 1737 р. росіяни знов здобули його й поставили тут свій гарнізон. 1738 року, коли росіяни зруйнували Очаків, вони розорили й Кінбурн. /31/

Розділ третій

Річки, укріплені міста та пороги, що існують на Дніпрі від гирла Самари до Очакова

З очаківського боку:

1. Якраз навпроти впадіння Самари, перетинаючи Дніпро, бачимо острів Кам’янський, на якому росіяни спорудили у 1737 р. фортифікації та редути.

Поблизу Кам’янського з очаківського боку стояло колись козацьке місто Кайдак, чи Кодак. Воно було споруджене 1637 року за наказом Владислава, сьомого короля Польщі, щоб певніше тримати козаків у покорі.

Росіяни у 1737 р. збудували на тому ж місці редут, названий Кодацьким.

I. Під самим Кодаком на Дніпрі стоїть перший поріг — Кодацький. Після нього у Дніпро вливається річка Сура, що має витоки в степу за 10 верст від Кодака. І біля самої цієї річки на Дніпрі:

II. Поріг Сухий.

III. Поріг, званий Ханський, за кілька верст від річки Сури.

IV. Поріг Дзвінець, за 10 верст від попереднього. /32/

V. Поріг Княжинець, за 6 верст від Дзвінця.

VI. Поріг Ненаситець, за 3 версти від Княжинця. Цей поріг найбільш небезпечний, військові кораблі не можуть його перейти, і їх доводиться перетягати по суходолу за допомогою спеціально для цього зроблених механізмів. Недалеко від цього порогу росіяни спорудили у 1737 р. редути й фортифікації.

VII. За 4 версти від Ненаситця є поріг Воронова Запора.

VIII. За 3 версти від Воронової Запори є поріг Верхній Вольний.

IX. Останній віддалений на 2 версти від порогу Будильського.

X. Поріг Лісний віддалений на 3 версти від Будильського.

XI. Від Лісного до порогу Тавольчаного 2 версти.

XII. А від останнього 4 версти до [Нижнього] Вольного. Біля цього порогу з очаківського боку росіяни спорудили 1737 року редути й фортифікації.

2. Річка Хортиця Суха за 5 верст від Малишевиці, що починається в степу і вливається у Дніпро за 20 верст від витоків.

Росіяни збудували за 2 версти від цієї річки фортифікації з редутами.

Між цими фортифікаціями й Малишевицею росіяни збудували кілька редутів на відстані один від одного, щоб мати прикриття для російської флотилії.

За версту від цих укріплень і нижче, на Дніпровому острові, росіяни збудували 1737 року невелику фортецю, названу Запорозька Підмога.

3. Річка Хортиця Велика вливається у Дніпро навпроти Запорозької Підмоги. Вона виті/33/кає зі степу й за 18 верст від свого джерела губиться у Дніпрі.

4. Річка Хортиця Нижня, за 10 верст від Хортиці Великої, як і вона, бере початок у степу, вливаючись у Дніпро через 18 верст. .

Навпроти цих трьох річок на Дніпрі є великий острів Хортиця, де запорозькі козаки мали раніше свою Січ.

1630 року, бувши під протекторатом Польщі, вони разом із поляками брали участь у війні проти Росії.

Під час цієї війни один козак на ім’я Сагайдачний збудував для захисту Січі на цьому острові невелику фортецю, яку він назвав Окоп. Як свідчать ті самі козаки, мешканці згаданого острова, фортеці у давнину тут не було, і збудувати її допоміг пісок, що його зносила течія і який нагромаджувався з бігом часу.

У 1738 росіяни збудували на цьому острові великі фортифікації та чимало редутів. Саме тут на тривалий час зупинялися російські війська та флотилія після очаківської експедиції.

5. Річка Біла, за 40 верст від Хортиці Нижньої, має джерело в степу і вливається у Дніпро через 2 версти.

6. Річка Червона за 30 верст від Білої. Витікає зі степу й за 20 верст вливається у Дніпро.

7. Річка Тарасівка, на відстані у 20 верст від Червоної, народжується у степу й тече до Дніпра, проходячи шлях у 10 верст.

На цій річці поблизу Дніпра стояло колись укріплене місто, збудоване у незапам’ятні часи франками.

8. Річка Грушівка, за 10 верст від попередньої, витікає зі степу і вливається у Дніпро за 10 верст. /34/

9. Річка Токмаківка, за 9 верст від Грушівки, має джерело в степу за 60 верст від Дніпра, в який вона впадає. Біля цієї річки була в минулому Січ запорозьких козаків. Досі можна побачити руїни давно розореної фортеці.

10. Річка Кам’янка, за 10 верст від Токмаківки, витікає зі степу, тече 19 верст і вливається у Дніпро.

11. Річка Кам’янка Червона за 10 верст від Кам’янки. Джерело має в степу, за 20 верст від Дніпра, в який вона вливається.

12. Річка Підпільна, на відстані 10 верст від Кам’янки Червоної, витікає зі степу і, як ця остання, впадає у Дніпро.

На цій річці стоїть місто з фортецею, що зветься Микитине. Там раніше була Січ запорозьких козаків. Біля нього росіяни збудували фортифікації під час війни з турками. У той час тут був табір запорозьких козаків під командуванням сина гетьмана Поповича.

13. Річка Чортомлик, на відстані у 25 верст від річки Підпільної, витікає зі степу і вливається в Дніпро за 30 верст. На цій річці була давня Січ.

У 1738 р. росіяни збудували тут редут. Між давньою і новою Січчю 7 верст віддалі, остання була ближча до річки Підпільної.

14. Річка Базавлук, відокремлена від Чортомлика 30 верстами, має джерело у степу й тече у Дніпро, впадаючи в нього за 150 верст від витоків.

15. Річка Базавлуцька Кам’янка, за 10 верст від Базавлука, починається в степу й тече 148 верст до Дніпра.

16. Річка Грушівка, за 9 верст від попередньої, так само починається в степу, має 20 верст довжини і впадає у Дніпро. /35/

17. Річка Тернівка Більша віддалена від Грушівки на 8 верст. Джерело має у степу й тече 30 верст до Дніпра, що в нього вона вливається.

18. Річка Тернівка Суха, за 4 версти від останньої, витікає, як і вона, зі степу, має 28 верст у довжину і впадає у Дніпро.

19. Річка Осокорівка, за 15 верст від попередньої, так само витікає зі степу, тече 51 версту і вливається у Дніпро.

20. Річка Золота, за 9 верст від попередньої, має витоки у степу, тече 21 версту і впадає у Дніпро.

21. Річка Дурна, за 11 верст від Золотої, має джерело у степу і вливається у Дніпро за 15 верст від витоків.

Ближче до Дніпра, за дві з половиною версти від цієї річки, росіяни збудували 1738 року редут, названий Миколаївським. За 7 з половиною верст від цього редута було раніше місто з фортецею, але назва його невідома й так само невідома, хто й чому його зруйнував.

22. Річка Наносоцька Суха, за 18 верст від Дурної, витікає зі степу і вливається у Дніпро за 5 верст від витоків.

23. Річка Наносоцька Мокра, за 9 верст від попередньої, як і вона, починається у степу і за 5 верст від джерела впадає у Дніпро.

24. Річка Мілова, за 19 верст від Наносоцької Мокрої, вливається у Дніпро за 10 верст від свого джерела.

На цій річці колись стояло місто Мілове.

25. Річка Кам’янка, за 9 верст від Мілової, йде від Малого Інгульця, проходить степом і має 100 верст у довжину. На цій річці запорозькі козаки мали свою Січ. /36/

Було також за 4 версти від Кам’янки давнє місто Пропасне. Між цим містом і фортецею Вишня Голова Космач було колись місто Космач за 20 верст від останнього.

26. Річка Дрімайлівка, за 6 верст від Космача, витікає зі степу. Вливається у Дніпро, маючи 20 верст завдовжки. Від цієї річки 10 верст до міста Кизи-Кермен, відбудованого росіянами у 1737 р. Від Кизи-Кермена до Дніпра — 8 верст.

У цій місцевості стояли два укріплених міста за 6 верст одне від одного, але невідомо, хто їх збудував і який народ їх зруйнував.

27. Річка Тягинка за 26 верст від одного з тих міст, вона бере початок у степу і впадає у Дніпро за 23 версти від свого джерела. При самому її гирлі стояло велике місто Тягник, а біля міста — трикутна фортеця з круглою вежею, оточеною з усіх боків водою. Ця фортеця, яку нібито спорудили давні франки, мала одну версту завдовжки й півверсти завширшки. Її кам’яні фундаменти збереглися до наших днів. 1738 року росіяни відновили її.

28. Річка Малий Інгулець за 15 верст від попередньої. Вона витікає зі степу, має у довжину 115 верст і вливається у Дніпро у тому місці, де знаходяться залишки міста, згадки про яке цілковито стерлися з людської пам’яті.

За 17 верст від цього міста росіяни збудували 1737 року, під час війни з турками, великі фортифікації, звані Олександерс-шанц, тобто форт Олександр,

29. Річка Білозерка, за 3 версти від Олександерс-шанца, витікає зі степу й через кілька верст після джерела вливається у Дніпро. На цій річці стояло місто Білозерка, де мешкала правителька, що мала таке саме ім’я. Це було в той /37/ час, коли франки, які збудували місто, залишили його при наближенні кримського хана Мамая. Ця правителька втекла й оселилася ближче до Дніпра, з очаківського боку. Між цим містом і Дніпром іде велика дорога, яку звуть королівською. Цим шляхом проходили польські королі, коли вирушали в походи на своїх ворогів. Відома ця дорога ще й тим, що на ній відбулася битва між поляками, турками й татарами.

Росіяни збудували біля самого шляху редут, якому дали ім’я святої Анни. Він стоїть на дніпровському острові за 5 верст від Білозерки.

Поблизу цього редуту, на березі Лиману, стояло місто Станіслав, зруйноване поляками.

30. Річка Буг, чи Бог, тече за тридцять верст від руїн Станіслава. Вона витікає з Польщі. На цій річці стояло велике місто Чичибей, за 200 верст від Лиману. Це місто, збудоване і зруйноване турками, мало багато мечетей.

У гирлі річки Буг стоїть укріплене місто Семенів Ріг. Ми говоритимемо про нього у шостому розділі, де йтиметься про давні часи запорозьких козаків, аж до епохи, коли вони звикли до осілого життя.

Серед найважливіших річок України є такі:

I. Дніпро, про який ми вже говорили.

II. Десна, що має джерело у Смоленській губернії, недалеко від витоків Дніпра. Вона вливається у цю ріку поблизу Києва.

III. Річка Прип’ять витікає зі Смоленської губернії, впадає у Польщі в Сож, а ця остання річка вливається у Дніпро.

Ці річки судноплавні аж до дванадцяти порогів біля міста Переволочна. Пороги дуже утруднюють навігацію до Чорного моря. /38/

IV. Річки Сейм,

V. Судость

VI. та Ільспоф вливаються у Десну.

VII. Псло,

VIII. Сула

IX. та Ворскла — у Дніпро.

Це річки важливі, вони були б судноплавні, якби греблі млинів, збудованих на них, не заважали рухові.

X. Стугна

XI. і Трубіж вливаються у Дніпро.

XII. Річка Остер впадає у Десну.

Ці три останні річки були у давні часи дуже важливі, береги їхні було добре залюднено. Ще й нині тут видно руїни великих будинків, що доводить наявність у минулому значного населення. Тепер їхні течії перетято великими болотами, що місцями доходять до 3 верст завширшки.

31. Місто Очаків стоїть при з’єднанні Лиману з Чорним морем. Це місто збудував народ, який козаки звуть половцями, оскільки вони полювали диких звірів і селилися на рівнинах. Цей народ, нащадок давніх кимврів і готів, чия мова становила суміш руських, польських та валаських слів, називав себе «узи» й так само іменував Дніпро. Тому турки на великій карті, накресленій року гіджри 1137, а нашої ери 1724, де подано Чорне море й навколишні землі, називають Дніпро Ози-Зуч, а пост біля малої фортеці Абложа — Орай Мурза, або форт князя народу «узи». Коли росіяни прийшли у ці місця, вони переробили ім’я генерала Ози Зуч на слово «Очаків», що позначено на турецьких картах як Кааль Ози, тобто фортеця Ози.

Половці, або узи, володіли у 1103 р. містами /39/ Слют за 4 дні подорожі від порогів Дніпра, Руков на Дону, Суборів та Азов.

Понад сто років тому в Очакові оселилися греки. Та, коли турки здобули Костантинополь, Очаків так само перейшов до їхніх рук і залишався під їхньою владою до 1737 р., коли росіяни взяли його штурмом. Того ж року велике турецьке військо оточило Очаків. Відчайдушна облога тривала два тижні, але залога під командою генерала Стоффеля так добре захищалася, що турки після численних вилазок змушені були відступити, а після нападу на їхній табір вони втекли вночі, кинувши майже все спорядження. Потім, у 1738 р., росіяни зруйнували Очаків й вивели звідти залогу через пошесть чуми та різних інших хвороб, таких лютих, що половину залоги спіткала смерть.

Розділ четвертий

Про межі володінь запорозьких і українських козаків

Коли українські козаки піддалися Росії, то насамперед їм було підтверджено привілеї володіння країною, яка їм належала. Ці привілеї, хоч вони й були послідовно підтверджені /40/ всіма царями й куплені ціною козацької крові, зазнали однак тієї самої долі, як і всі інші привілеї. Їх намагалися скасувати або щонайменше відібрати одну по одній від тих, хто з них користався. Це призвело до загального незадоволення у Малоросії.

За царювання імператриці Єлизавети, яка, завдяки своєму фаворитові фельдмаршалу Розумовському, була досить прихильна до козаків, але яка наприкінці свого царювання понад шістнадцять років не відвідувала асамблеї, не цікавилася ухвалами сенату, не підписувала жодних указів, було створено губернаторство Нова Сербія, до якої включили багато земель та лісів, що віддавна належали козакам. Було також організовано міліцію, або гусарське військо, для нагляду за поведінкою козаків.

Козаки добре розуміли, що такі установи зруйнують їхній лад. Вони безперервно скаржилися цариці. Та замість задовольнити скарги було вирішено заарештувати тих, кого їхні співвітчизники зобов’язали протестувати. Цих депутатів було ув’язнено у Санкт-Петербурзькій фортеці, де вони й загинули з горя. Таке жорстоке ставлення не роззброїло козаків. Вони вислали нову депутацію на захист своїх прав і для того, щоб показати протекторам, що без них, без їхніх рук, без хоробрості, з якою вони проливали свою кров, Великоросія ніколи не зберегла б величезні краї, що ними вона володіє.

Ці вимоги не мали успіху, вони лише озлобили уряд. Він не тільки позбавив козаків привілеїв, які вони мали до того часу. Посланці зрозуміли, що не повернуться додому живими.

Головним предметом суперечки був величезний ліс, що нині становить значну частину Нової /41/ Сербії і який зветься Чорний ліс. Козацькі сланці доводили, що з незапам’ятних часів козаки володіли цим лісом і що, згідно з найдавнішими грамотами запорозьких козаків, Чорний ліс належав їм. Вони доводили, що їхні найдавніші отамани й кошові, як, наприклад, Сірко, зі своїми Козаками порядкували у цьому лісі, маючи пасіки, що деревина, звана «кругляки», здавна належала їм і що, зрештою, ніхто й ніколи не ставив під сумнів їхні права на цей ліс. Вони доводили також, що запорозькі козаки мали у своєму володінні річку Інгул аж до її джерела, що вони вільно займалися там торгівлею, так само як і в іншій місцині, званій Балка Лозоватка, що вони завжди займалися риболовлею на Дніпрі й на всіх малих річках в очаківському степу від острова Хортиця до річки Бог. Запорозькі козаки додали до всіх цих резонів довгий список земель, на яких вони завжди займалися полюванням, а також не менш довгий список річок, де вони ловили рибу, — від джерела до гирла. Вони також додали, що коли кому-небудь був потрібен курган ¹ для виготовлення селітри, він питався про це козаків, бо від них залежав дозвіл. І вони давали такий дозвіл, вимінюючи його на щорічну платню.

Але козацьких доводів навіть не слухали. А щоб покарати козаків за дерзновенність їхніх вимог, їм було відібрано всі їхні землі. У них забрали навіть Чорний ліс, щоб віддати його новим поселенцям Нової Сербії. /42/

Розділ п’ятий

Про поділ козаків України на полки

Мешканці Малоросії поділені на полки, яких налічуємо десять, а саме: 1. Стародубський, 2. Чернігівський, 3. Ніжинський, 4. Київський, 5. Переяславський, 6. Прилуцький, 7. Лубенський, 8. Гадяцький. 9. Миргородський, 10. Полтавський.

Подаємо опис кожного полкового міста.

I. Стародубський полк.

1. У Стародубському повіті знаходиться Стародуб — місто, в якому є суддя. Міщани користаються тут з магдебурзького права й живуть набагато краще, ніж в інших полках. Серед мешканців міста є люди вищого рангу, і між ними — полковник зі своєю старшиною, цивільні чиновники такого ж рівня, чимало шляхтичів. Стародуб лежить за 150 верст від Глухова.

Мглин так само користається магдебурзьким правом. Бідність його мешканців і погане географічне положення — оце й усе, що можна сказати про це місто. Воно має фортецю для захисту кордону.

Погар — давнє місто, відоме колись під іменем Радогощі, керується тим самим правом, що /43/ й два попередні. Воно є важливим торговельним центром, тут продають коноплі та олію з конопляного насіння.

Новгород-Сіверський, що стоїть над Десною, користається тим же правом. До 1523 р. місто було резиденцією князя, який ним правив. Від цього міста 64 версти до Глухова.

Почеп, у якому живуть дуже багаті купці, належить графові Кирилу Григоровичу Розумовському, генералові-фельдмаршалу й колишньому гетьману Малоросії.

II. Чернігівський полк.

У Чернігівському повіті знаходиться Чернігів — дуже давнє місто, колишня столиця руських чернігівських князів. Місто дуже добре розташоване на березі Десни, воно є нині резиденцією єпископа і має прекрасну школу. Міщани користаються магдебурзьким правом. Полковник разом з іншими начальниками та з канцелярією перебуває у місті, а комендант — у фортеці. За винятком кількох незначних містечок, як Березно, Сосниця та Мена, у цьому полку інших міст нема. Чернігів є на відстані 195 верст від Глухова.

III. Ніжинський полк.

У ніжинському повіті знаходиться місто Ніжин, що стоїть над річкою Остер. У місті є суддя, військовий та окружний суди. Мешканці користаються з магдебурзького права.

Майже вся торгівля у цьому місті знаходиться в руках греків, частина яких приїздить і виїздить, а інші мешкають тут постійно, але всі вони живуть за своїми законами. Сьогодні у Ніжині є чимало купців з Великоросії. /44/

Це місто розташоване на неплодючих грун~ тах, тут дуже не вистачає води. Ніжин зазнав багато шкоди від частих пожеж. Від нього 164 версти до Глухова.

Глухів — місто на річці Єсмань біля межі Білгородської губернії.

Від 1708 р. гетьман та інші воєначальники, що разом із ним керували країною, встановили тут свою резиденцію. Нині тут засідає Малоросійська колегія і мешкає старшина, або колишні генерали. Від цього міста 70 верст до Севська.

Батурин, місто на річці Сейм, належить графові Кирилу Григоровичу Розумовському.

Воно відоме як резиденція гетьманів від 1669-го до 1708 р. Цього останнього року воно було взяте штурмом і знищене. Це була кара за те, що всі його мешканці підтримували Мазепу.

Останній гетьман граф Розумовський наказав механікові Гіршбергеру збудувати на річці Сейм відомий водяний млин, але він згорів 1765 р.

Батурин стоїть за 83 версти від Глухова.

Кролевець — місто, розташоване за 39 верст від Глухова. У ньому відбуваються славнозвісні ярмарки.

У Кролевці є п’ять церков, багато ставків, але нема жодної річки. Борзна, Нова, Млини, Конотоп, Ямпіль та Вороніж — найкращі містечка, належні до цього полку.

IV. Київський полк.

У Київському повіті знаходиться Київ, що стоїть над Дніпром. Як свідчать давні письменники, місто було збудоване трьома князями — Києм, Щеком та Хоривом. Колись воно було у повному розквіті, тут мали свою резиденцію великі князі Русі, але внутрішні війни та безперерв/45/ні навали поляків і татар позбавили Київ його блиску. Проте й нині місто відзначається вигідним географічним положенням і є найкращим в усій Малоросії. Тут живе митрополит усієї Русі, а також генерал-губернатор. Тут є гарнізон, дві фортеці, комендант, славнозвісна академія — найдавніша й найкраща школа на всій Русі, багато монастирів. У нижньому місті, що зветься Подолом, є суддя. Апеляції на його ухвали подаються київському генерал-губернаторові. Козаки та селяни, що живуть навколо Києва, підсудні Малоросійській колегії. Відстань від Києва до Глухова — 302 версти.

Козелець та Остер, два міста на річці Остер, керуються магдебурзьким правом.

У першому з цих двох міст мешкає полковник та інша старшина Київського полку, у другому є рада провінції (земський суд) і рада для розмежування земель (суд підкоморський). У Козельці є міський суд, суддя та урядовий суд.

V. Переяславський полк.

У Переяславському повіті знаходиться Переяслав, місто, засноване в одинадцятому столітті на річці Трубіж.

Воно користається з магдебурзького права, має єпископа та семінарію. У ньому мешкає полковник і вся старшина його полку. Від нього 255 верст до Глухова.

VI. Прилуцький полк.

У Прилуцькому повіті знаходиться місто Прилуки, відоме лише завдяки тому, що в ньому мешкає військова старшина і перебуває цивільна влада провінції. Воно розташоване за 175 верст від Глухова. /46/

VII. Лубенський полк.

У Лубенському повіті знаходяться Лубни, розташовані на пагорбах над річкою Сулою.

Воно є місцем перебування штабу та керівництва полку. Тут є також монастир і добра військова аптека. Відстань звідси до Глухова — 227 верст.

Ромен, чи Ромни, над Сулою — місто велике й усім відоме завдяки своїм ярмаркам, особливо тому, що відбувається 20 липня. Його відстань від Глухова — 133 версти.

VIII. Гадяцький полк.

У Гадяцькому повіті знаходиться Гадяч — місто, розташоване на пагорбах над річкою Пслом.

Воно належить фельдмаршалові й колишньому гетьману Малоросії графові КирилуГригоровичу Розумовському.

Гадяч є місцем перебування полковника і суду цієї провінції. Його віддаль від Глухова дорівнює 157 верстам.

IX. Миргородський полк.

У Миргородському повіті знаходяться Сорочинці — містечко на Пслі, що належить одному шляхтичеві, за 212 верст від Глухова.

Містечко завдячує своїм існуванням об’єднанню різних невеликих земельних володінь, даних як винагорода хоробрим людям, які відзначилися на війні.

У цьому містечку, розташованому за 212 верст від Глухова, мешкають полковник і судді провінції.

Миргород — містечко, відоме лише через те, що воно дало ім’я полку. /47/

Городище — найкраще містечко на Дніпрі, важливе завдяки своїм ярмаркам.

X. Полтавський полк.

У Полтавському повіті знаходиться місто Полтава, розташоване на річці Ворсклі на просторому узвишші. Тут мешкає полковник і численна старшина.

Генерал-аншеф Української дивізії живе тут майже постійно.

Міщани Полтави керуються магдебурзьким правом. Місцеві мешканці ведуть велику торгівлю биками з Сілезією.

Це місто загальновідоме завдяки битві 1709 р. між Карлом XII і царем Петром І. Від нього до Глухова — 292 версти.

У місцях розташування усіх цих полків повітря є найчистіше і найздоровше. Найкращим доказом цього є те, що мешканці цієї країни хворіють лише тими хворобами своїх місцевостей, про які ми говорили раніше.

Хоча їхні найближчі сусіди, кримські татари й турки, дуже часто бувають спостигнуті чумою, ця напасть рідко переступає поріг Малоросії; а коли вже трапляється таке нещастя, то воно звичайно невдовзі зникає.

У полках, оточених безлюдними степами, недавно вимерло багато худоби. Часом ця епізоотія повторюється.

За винятком незначної частини Стародубського полку, мешканці усіх полків мають великі володіння і збирають прекрасні врожаї усіх видів збіжжя, так що дуже часто їм навіть буває важко знайти досить місця для зберігання зерна. /48/

У Переяславському, Прилуцькому, Полтавському, Гадяцькому, Лубенському та Миргородському полках лани такі широкі та просторі, що власники не можуть знайти достатньої кількості наймитів, щоб зібрати все. Тому вони лишають велику частину врожаю незібраного, щоб годувати худобу, якої в них дуже багато.

Мешканці Чернігівського, Ніжинського та Київського полків більш роботящі, ніж жителі степових місцевостей. Мешканці Стародуба перевищують усіх своїм запалом до роботи, вони працюють так само і навіть більше, як селяни Великоросії. Стародубські шляхтичі та селяни найбагатші з усіх. Стародубський полк і частина Чернігівського мають більше лісів, ніж потрібно їхнім мешканцям. Досить багато лісів є й у Ніжинському та Київському полках, але в інших полках у багатьох місцевостях лісів бракує. Більшість мешканців, будуючи хати, замінюють дерево глиною, якою вони обмазують свої домівки. А для опалення вони вживають солому, кизяки, сухе галуззя та листя тощо.

У цій країні дуже багато трав. А річки, озера та ставки переповнені рибою.

Більшість садів дає найрізноманітніші і найсмачніші плоди.

Один лише виноград важко знайти у Малоросії, та ще шовковиць майже ніде нема. Проте недавно їх почали садити у Києві та Полтаві, там же стали розводити виноградники, і вони добре ростуть, так що мешканці цих міст починають виготовляти вина і прясти шовки.

До звичайної продукції країни належать коноплі, льон, мачтове дерево, поташ, олія з конопляного сім’я та лляна олія, тютюн з американських сортів, посаджених в Україні, мед, /49/ віск, вовна всіх різновидів, сало, горілка, селітра, багато коней та взагалі худоби, насамперед биків, що становлять важливий предмет торгівлі з Санкт-Петербургом, і в першу чергу з Сілезією.

У Малоросії є безліч качок та гусей. Цікаво, що коли ви хочете тримати цих птахів, то їх треба замикати на початку зими, інакше вони відлетять і житимуть цілу зиму в степах біля джерел. Як тільки зима закінчиться, вони вертаються завжди у той самий двір, де їх годували, і жоден птах ніколи не залетить до чужого двору.

Крім цього, у різних місцевостях є мануфактури та фабрики для виготовлення поміж інших товарів сукна, шкіряні заводи та інші.

Розділ шостий

Про історію запорозьких та українських козаків аж до тих часів, коли вони звикли до осілого життя

Хоч від самих початків свого існування козаки були воїнами і саме такими їх пізнали сусідні народи, час, коли вони сформувалися в націю, визначити неможливо. Війна, яка стала колискою їхньої слави, не залишала їм часу на /50/ опис їхніх героїчних дій. Завжди при зброї, вони мало турбувалися про те, щоб передати нащадкам розповіді про свої подвиги. Життя їхнє було просте, вони існували завдяки відібраній у ворогів воєнній здобичі, дбали про збереження своєї свободи і аж ніяк не хотіли терпіти постійну владу над собою. Гетьман або кошовий та кілька помічників — оце й усі начальники, яких вони настановили.

Походження козаків, якщо можна їм вірити, сягає 800 року, а їхні перші військові збори відбулися 948 р.

Ось що вони нам розповідають про свою давню історію. Один чоловік на ймення Симеон прибув з Польщі у Лиман — місто у гирлі Бугу. Звідти він пішов на косу ¹ — це слово означає вузьку смугу землі або взагалі піщану мілину. Та коса й досі зветься з цієї причини Семенів Ріг. Той Семен прийшов на цю смужку землі, щоб полювати на диких кіз, кабанів та на іншу звірину. По багатющих ловах протягом літа він повернувся, щоб перебути в себе решту року. Його товариші, дізнавшися про безліч дичини навколо коси, зібралися його супроводжувати. Їх була ціла сотня, і вони обрали його на свого голову, або отамана.

На протязі багатьох років вони мешкали у тому гирлі Бугу. Їхні сусіди, які називали їх хозарами, вважали їх відмінними стрільцями з сагайдаків.

Грецький імператор, який жив у Царгороді, воював з турками, котрих там звали сарацинами, і шукав скрізь солдатів, які б його підтримали. Він прочув про козаків-сагайдачників, які завжди влучали в ціль і мешкали неподалік від нього. /51/

Зрадівши цій новині, він відправив до них посланця з великими грошима. Той приїхав до козацького коша ², де був їхній отаман, і сказав їм, що його послав імператор греків передати їм великі гроші, а щоб вони за те погодилися піти на Дунай битися з його ворогами. Отаман прийняв пропозицію, одержав гроші й на чолі усіх хозарів негайно вирушив у похід.

Насамперед він пішов до українських містечок Лисянки й Медведівки та інших, де його військо зросло до 2 000 душ, і згодом вийшов на Дунай.

Прийшовши на береги цієї ріки, він не раз перемагав турків, а потім уславився в одній битві, коли ⁴ забрав у них усіх коней та худобу, відрізав їм відступ на рівнину, зруйнував міста, які мали з усіх укріплень лише редути, а їхніх мешканців узяв у полон або віддав на вістря мечів.

Після такої великої перемоги над сарацинами грецький імператор запевнив хозарів у своїй прихильності й узяв їх під свій захист. Він дав їм ім’я козаків і письмові рекомендації польському королю, у яких, віддавши належну шану воїнам, просив короля узяти їх під захист за їхню хоробрість і поміняти ім’я хозарів на козаків.

Отаман зобов’язався сам передати ці листи польському королеві. Його зустріли в короля з великою пошаною й дуже хвалили за те, що він здобув на війні таку славу.

Коли отаман повернувся від короля, він отаборився в околицях Очакова, на Дніпрі, де збудував собі оселю, яка зветься улус. Від того часу кількість козаків збільшувалася день у день. Особливо великий приплив людей стався через приїзд багатьох польських шляхтичів, які, опинившись у злиднях через власні розпусту та /52/ марнотратство, воліли краще битися разом із козаками за здобич, аніж померти від голоду у своїх селах. Об’єднані сили цих людей зробили козаків жахом Сходу.

Розділ сьомий

Про обов’язки та посади запорозьких та малоросійських козаків

Про гетьмана

Керівник козаків завжди звався гетьманом. Цю назву запозичено в поляків, які так іменували своїх командувачів ще до того, як почали існувати козаки.

Спочатку влада гетьмана була дуже обмежена. Він не наважувався нічого почати, не порадившися зі старшиною й не здобувши схвалення усього козацького народу.

Маєтності гетьмана спочатку становило єдине Чигиринське староство. Згодом до нього додалося Гадяцьке староство, і нарешті його прибутки перевищили 100 000 карбованців.

Той, хто мріє про гетьманську булаву, має бути воїном, народитися в законному шлюбі і здобути прихильність усіх козаків і цілого народу, бо все військо завжди обирає гетьмана одноголосно. Він має резиденцію у місті Батурині. /53/

Про головну старшину.

Після гетьмана йде головна старшина, або старші керівники. Їх дев’ятеро від того часу, як Мала Росія підкорилася Великій.

Гетьман не може нічого зробити, не порадившися зі старшиною. Обирають їх на ціле життя, і гетьман не має права навіть їх карати. Про їхні провини гетьман зобов’язаний повідомляти царя Великоросії.

Про інші посади

Це не єдині посади, відомі в козаків. Є й чимало інших різних ступенів, крім тих, що вже не існують.

1. До цих останніх належить генеральний обозний. Так звався начальник артилерії Малоросії як під час походів, так і за мирного часу. Він засідав у колишньому генеральному суді, головою якого був гетьман. Для свого утримання він мав землі, на яких стояло чотириста

будинків.

2. Двоє генеральних суддів, які мали засідати у генеральному суді Малоросії, до якого скликали суддів з міст, містечок, сіл тощо. На землях, які їм давали для їхнього утримання, стояло триста будинків.

3. Підскарбій, або генеральний скарбник. Цю посаду було утворено 1729 року для нагляду за прибутками та витратами країни. Місце, де зосереджуються прибутки, зветься канцелярія генерального підскарбія. На його утримання давалися землі з трьомастами будинками.

4. Генеральний писар, або генеральний секретар, має подавати свої висновки щодо всіх справ як цивільних, так і воєнних, що підлягають розглядові генеральної канцелярії. /54/

5. Двоє генеральних осавул, або генеральних ад’ютантів. Їхній обов’язок — попереджати та викорінювати зловживання у війську у мирні та воєнні часи, а також провадити огляди війська.

6. Генеральний хорунжий є охоронцем великих прапорів, що їх дарує російський двір кожному гетьманові після його обрання.

7. Генеральний бунчужний є охоронцем військового знака, що зветься бунчук, або кінський хвіст ¹. Його так само російський двір дарує кожному новообраному гетьманові. У воєнний час він має під своєю командою усіх своїх соратників, про яких ми говоритимемо трохи згодом.

Кожен із цих чотирьох останніх офіцерів має для свого утримання по двісті будинків. У мирний час вони перебувають на цивільній службі, особливо коли гетьман скликає суд.

Військові посади

1. Полковник. Він має повну владу над підпорядкованими йому солдатами. Він дбає про всі їхні потреби і приймає рішення про всі воєнні операції полку після наради зі старшими офіцерами. Він встановлює артилерію у містах, і для цього при ньому завжди знаходиться полковий обозний. Крім цього, він є головою провінційного суду свого полку.

2. Осавул, або ад’ютант полку. У кожному полку їх є двоє для підтримання порядку.

3. Двоє полкових хорунжих. Вони наглядають за бойовими прапорами. Коли козаків посилають на кордон, ними завжди командує хорунжий.

4. Сотник — командир сотні козаків. Кількість сотників непостійна у полках, так само як і /55/ кількість козаків. Його обов’язок: дбати про всіляке збільшення добробуту підпорядкованих йому ста козаків, які мешкають у селах. Йому допомагає найстарший з цієї сотні. Хорунжий ’охороняє полковий прапор.

6. Значкові товариші — це чотириста козаків, обраних звичайно в усіх полках. Вони зо.бов’язані одержувати й виконувати накази своїх полковників щодо будь-яких справ, військових чи інших.

Посади в артилерії

1. Ми вже говорили про генерального обозного, який командує артилерією Малоросії на полі бою і в мирний час. Він має під своєю командою всю артилерію, осавул, хорунжих та полкових обозних; кожен із них повинен наглядати за артилерією своєї частини. Вони дістають накази від генеральної канцелярії артилерії.

2. Бунчукові товариші. Їхні пости існують від часів, коли найважливіші посади залежали від козацьких виборів. Перші військові товариші, які брали участь у війні, підлягали наказам бунчужного генерала, через що й дістали назву бунчукових товаришів, або ад’ютантів бунчужного. Та після встановлення більшого порядку у військових посадах їх поставили одразу після полковника. У мирний час їх використовують для різноманітних доручень.

3. Військові товариші — це офіцери, які у воєнний і мирний час виконують накази, що приходять з петербурзького двору. Ці двоє офіцерів підлягають генерал-губернаторові й не одержують ніяких наказів з полковницької канцелярії. /56/

Колись було організовано у Малоросії піхоту й кавалерію на тих самих основах, що й інші регулярні війська того часу. У 1709 р. їх було скорочено до трьох піхотних рот, якими командували вищезазначені офіцери.

Звичайна кількість міліції, або війська, дорівнює двадцяти тисячам. Їх набирають по одному від кожної родини. Крім цього, армія складається з селян, які працюють поденно в козаків, допомагаючи їм і відбуваючи військову повинність у разі потреби. У мирний час їх використовують для внутрішніх потреб держави. Крім цього війська, є ще три роти, що дістають платню та добові раціони. Є також кілька регулярних солдатів, які звалися колись жолдаками, а нині фузілерами, що охороняють свою столицю Глухів. Не забуваймо й про прекрасні запорозькі частини. Назву їхню цілком виправдано, бо ці частини формуються з мешканців Січі на Дніпрі, які зовсім не мають родин і живуть з полювання та риболовлі, а ще з торгівлі з татарами. Їх поділено на тридцять вісім куренів, у яких налічують тридцять-сорок тисяч душ. Командує ними кошовий отаман. Останній з тих, хто займав цю посаду, одержав від імператриці Катерини II за свою службу в неї золоту медаль з її портретом, яку він носив на блакитній стрічці на своїх грудях.

Їхні судді, секретарі та осавули часто змінюються з волі народу, і кожна січ. має коло себе окрему залогу зі своїм командувачем. /57/

Розділ восьмий

Про колишній і нинішній уряд Малоросії

1. Генеральна канцелярія була колись під єдиною орудою гетьмана, і всі справи залагоджував генеральний секретар. За гетьманів Данила Апостола та графа Розумовського усі воєнні та цивільні справи належали до відома канцелярії, що складалася з трьох достойників Великої Росії і з трьох — Малої. З того часу, як у Глухові було створено колегію для малоросійських справ, вона стала займатися справами, які до того вирішувала канцелярія.

2. Генеральний суд є останньою інстанцією для апеляцій на вироки, винесені міськими, містечковими та сільськими суддями в усіх кримінальних справах і в більш-менш важливих справах цивільних. Генеральний суд бере до уваги інформацію, одержану від комісарів, висланих на місця подій. Колись цей суд складався з колишніх воєначальників. Згодом вони були замінені на вихідців з Великоросії. Потім щороку в кожному полку стали обирати одного генерального суддю. Нині члени цього суду призначаються санкт-петербурзьким сенатом. Іноді він призначає генеральними суддями деяких людей, що є родом з Малоросії. /58/

3. Канцелярія скарбниці Малоросії є під орудою генерального підскарбія. Вона наглядає за економією, прибутками й видатками країни.

4. Генеральна комісія для перевірки рахунків. Вона перевіряє всі реєстри прибутків та видатків національної каси. Їй підпорядковано комісії кожного полку для здійснення цих перевірок.

Міський, або городський суд

В усій Малоросії є десять однакових судів, за кількістю полків, де провадять кримінальні процеси. Полковник є тут на першому місці. На другому — полковий суддя у супроводі двох колишніх офіцерів.

Суд для селян, або земський суд

Є десять судів у Малоросії, які розв’язують суперечки між селянами. У кожному з них головує суддя з міщан та його помічник.

Суд, що зветься підкоморський. Підкоморій, або землемір, одержує скарги щодо розмежування землі, які йому надсилають міські суди та суди для міщан. На його рішення подаються апеляції до генерального суду. Відповідно до вимог, цей суд висилає комісарів на спірну землю, які перевіряють присуд землеміра і підтверджують або скасовують його. Підкоморій має допоміжних землемірів, яких він посилає на місце, якщо йдеться про не дуже важливі справи.

Мешканців Малоросії поділяють на такі класи:

1-й клас. Священики, або біле духівництво ¹.

2-й клас. Шляхта, урядовці й ті, хто вже пішов у відставку.

3-й клас. Військові, або козаки.

4-й клас. Міщани, або мешканці міст різного стану. /59/

5-й клас. Посполиті, тобто селяни, або хлібороби, що їх звичайно звуть у цій країні «піддані» — кріпаки. Їх не можна продавати окремо, але, коли продають землю, до якої їх прикріплено, вони разом із цією землею переходять під владу нового власника.

Духівництво за законами країни та угодами, укладеними з гетьманами, має всі вигоди шляхти за винятком права купувати нерухоме майно; це було йому заборонено указом 22 серпня 1728 р. після відповідного подання гетьмана. Духівництво складається з митрополитів, єпископів, архімандритів у монастирях та ігуменів, або абатів, які одержують прибутки з земель, що належать їхнім монастирям. Протопопи, або старші священики, та священики з рештою тих, хто служить у церквах, мають утримання також від цих земель, що управляються так само, як володіння шляхти.

Ось як поділяється шляхта:

1. Кілька давніх шляхетських родин, які завжди мешкали у цій країні й одержали свої землі від руських великих князів до того, як тут встановилося польське панування. Таких родин небагато.

2. Кілька шляхетних польських родин, які мають атестати, що дозволяють їм володіти нерухомим майном. Ці атестати були їм дані під час польського панування й підтверджені польськими королями та великими князями литовськими. Якщо вони втратили під час війни свої титули, то права їхні не було порушено, що доводить, наприклад, безперервне користування прибутками від їхніх земель тощо.

3. Дворяни, що їх посилає час від часу Велика Росія у Малу. /60/

4. Ті, що їм було подароване шляхетство за їхні заслуги, хоча вони походять з козаків, і навіть за їхню службу у мирний час. Це було спеціально встановлено й визнано у Зборовському трактаті між королем та Річчю Посполитою і Хмельницьким.

5. Ті, хто за їхню службу або на підставі угод між Росією, з одного боку, і гетьманом та народами Малоросії, з другого, дістали від Великоросії землі і хто має документи, які підтверджують їхнє право власності.

6. Ті, хто за свою службу одержав землі від гетьмана, хоч вони й не мають відповідних документів. Російські великі князі взяли на себе зобов’язання підтвердити гетьманські дари, якщо до них звернуться. Термін давнини не було встановлено, і не може бути й мови про те, що в них можуть відібрати те, що вони дістали від гетьманів, чий дар заступає всі документи.

Уся ця шляхта користується найбільшою свободою в усьому, що стосується її земель та іншого нерухомого майна, і найбільшими прерогативами, наприклад, щодо купівлі землі, вступу на службу, вибору між посадами засідателя й радника у судах та використання продукції своїх володінь на власний розсуд.

Шляхтич може бути заарештований лише за образу величності та участь у заколоті, що має бути підтверджено переконливими свідченнями, які подаються негайно. Цей народ б’ється за свободу, не шкодуючи життя, він б’ється й за своє добро та привілеї. Це визнав Петро І у маніфесті, адресованому українцям 6 листопада 1708 р., у таких висловах:

«Нема іншої нації на землі, яка могла б похвалитися, що користується більшими корисними /61/ привілеями, утвердженими на свободі й властивими їй та її країні, аніж мешканці Малоросії під нашим милостивим скіпетром. Ми бажаємо, наказуємо та встановлюємо нинішнім маніфестом, щоб ніхто, під страхом накликати на себе нашу немилість, не замірявся вимагати від них більше однієї копійки з голови для нашого скарбу. У разі порушення закону ми обіцяємо їм нашу допомогу. Крім того, ми зобов’язуємося допомагати їм і підтримувати збройною силою проти будь-якої небезпеки на просторах Малоросії, а також захищати їхні християнські церкви, монастирі, міста та домівки проти будь-яких нападів невірних чи турків».

Малоросійському війську, яке звичайно зветься козаками, Польща, коли Малоросія була під її протекторатом, надала багато пільг та привілеїв, винагороджуючи за важливу та віддану службу. Коли Малоросія перейшла під протекторат Великоросії, усі привілеї козаків було збережено. Ці привілеї полягають у вільному користуванні їхнім майном, у вільних виборах їхніх гетьманів та інших керівників. Що ж до військової служби, то їм дозволено вільно вступати на неї без будь-яких перешкод, щоб допомагати Великоросії. Цих умов дотримувалися від часів царя Михайловича аж до смерті імператриці Єлизавети таким чином, що кожен цар, який правив у цьому проміжку часу, давав їм своє царське слово й підписував власною рукою обіцянку не порушувати цих умов.

Міщани одинадцяти міст, які ми згадували при поділі Малоросії на полки, живуть за магдебурзьким правом, яке є законом в усьому, що стосується купців, рибників, митців та робітників. Таким чином, шляхтичі й козаки, які мають пра/62/во риболовлі у містах, або ті, що мають там будинки, повинні коритися законам того міста.

Суди в цих містах складаються з охоронця, бургомістрів і радників, які знають усього потроху. Апеляції на їхні присуди подають до генерального суду.

Малоросійські селяни та хлібороби зберегли право, згідно з їхніми привілеями, переходити з одного місця на інше та з землі одного поміщика на землю іншого за невелику таксу, яку вони сплачують Великоросії і яка поповнює запаси, призначені на утримання регулярного війська у Малоросії. Що ж стосується податків на їхню власність, то тут нема нічого певного. За винятком міщан, про яких ми вже говорили, всі мешканці оподатковуються відповідно до привілеїв, наданих їм за часів, коли вони були під протекторатом Литви, згодом — польської корони й нарешті Великоросії, за законами Великого князівства Литовського, які звичайно звуть статутами, за наказами коронного сейму, відданими до 1654 р., коли вони стали під протекцію Великоросії, й нарешті за наказами царів Великоросії, відданими від 1655 р.

Торгівля мешканців Малоросії найбільше процвітала від часів давньоруських князів до нападів татар та поляків, перед занепадом Візантійської імперії і навіть після вигнання греків з Криму. Бо, коли вірити давнім руським літописам, можна було долати дніпрові пороги з найбільшими кораблями й досягати таким чином Чорного моря. Від тих часів різні небезпеки, а насамперед — пониження рівня води у Дніпрі, яке вже не дозволяє перепливати через пороги, — все це істотно заважає торгівлі. Тепер вони торгують продукцією своєї країни, /63/ транспортуючи її суходолом до Риги, у Данціг, до Сілезії, до Польщі, у Крим та до інших місцевостей.

Розділ дев’ятий

Деякі звичаї запорозьких козаків і козаків Малоросії

Запорозькі козаки носять як відмінний знак на маківці голови чуб, великий, наче жмуток пір’я. Решту голови вони голять. Вони надають такого значення цьому чубові, що коли один козак вирве його в іншого, то мусить заплатити йому п’ять карбованців.

Дівчата низького походження носять у Малоросії коси, з’єднані на голові, як у деяких місцевостях Німеччини. Але дівчата вищого стану перев’язують волосся стрічкою і лишають його вільно звисати ззаду, не вживаючи ні пудри, ні помади.

Коли малоросійська дівчина кохає хлопця, вона йде до його батьків і, заходячи до хати, каже їм: «Помагай Бог». Це вітання, яке завжди промовляють, прийшовши до кого-небудь. Потім вона сідає і звертається до свого коханого з такими словами: «Іване, Федоре, або якесь інше ім’я, одержане при хрещенні, доброта, напи/64/сана на твоєму обличчі, запевняє мене, що ти будеш добре керувати своєю жінкою й любити її, а твоя доброчесність дає мені надію, що ти будеш добрим господарем. Знаючи твої достоїнства, я вирішила прийти, щоб смиренно просити тебе узяти мене за жінку». Після цього вона так само звертається до батька та матері хлопця, настійно прохаючи їх погодитися на шлюб. Якщо їй відмовлять або відкладатимуть рішення, вона відповість, що не вийде з хати доти, доки не одружиться з предметом свого кохання. Часом батьки наполягають на своїй відмові, але, якщо дівчина досить уперта і має терпіння лишитися в них на кілька днів, а то й тижнів, вони не тільки будуть змушені погодитися на шлюб, а часто ще й переконуватимуть свого сина одружитися з нею. Зрештою, й парубок, побачивши наполегливість дівчини, звичайно буває зворушений і призвичаюється до думки про одруження. Таким чином українські селянки добиваються бажаного, якщо виявлять хоч трохи твердості. Вони зовсім не бояться, що їх виженуть з хати їхнього коханого. Батьки не наважаться на це, бо вони переконані, що накличуть на себе гнів Божий та всілякі нещастя. До того ж це означало б завдати тяжкої образи родині дівчини.

У цих людей досі існує своєрідний шлюбний звичай. Коли настає час вести молоду до шлюбного ліжка, її родички затримують дівчину і перед тим, як покласти у ліжко, дбайливо її оглядають, щоб не допустити ніякого обману у таїнстві, яке має відбутися. Як тільки молоді вляжуться, усі гості танцюючи заходять до їхньої кімнати. Якщо молода зітхає, танці вибухають з новою силою і батьки виявляють своє задово/65/лення. Коли ж молода мовчить, танці припиняються і всіх огортає смуток. Після цього присутнім показують шлюбну сорочку, що має свідчити про честь або безчестя дівчини. Якщо на ній є знаки дівоцтва, у вікні вивішують червоний прапорець, а друзі та сусіди вітають молоду і, якщо вона бідна, наділяють її подарунками. Та коли її погана поведінка або які-небудь вади в будові тіла не дозволили побачити бажані знаки, тоді вивішують прорване простирадло і кожен має право принижувати її докорами. Але насамперед ці дорікання висловлюють її матері.

Під час шлюбу батько молодої дає їй кілька стусанів, приказуючи: «Якщо надалі ти не будеш слухняна, то тепер уже твій чоловік тебе каратиме».

Іноді пан, що володіє селом, запрошує селян танцювати перед його будинком і сам разом зі своєю жінкою та дітьми танцює з ними разом. Слід сказати, що більшість сіл в Україні оточено густими лісами, де влітку ховаються селяни від татарських нападів. Хоча ці селяни є кріпаками, вони з незапам’ятних часів мають право викрасти під час танцю панночку, хай навіть і доньку їхнього пана, якщо вони зроблять це дуже спритно, бо інакше вони пропали. Отже, вони хапають свою здобич і ховаються з нею в гущавині сусіднього лісу. Якщо вони зможуть залишатися там невикритими протягом доби, то їм прощається викрадення й вони можуть одружитися з панночкою, якщо вона згодна.

Якщо ж їх знайдуть протягом двадцяти чотирьох годин, то їх карають смертю без будь-якого суду. /66/

Рано-вранці у Великодній понеділок парубки виходять юрбою на вулиці, хапають усіх дівчат, яких вони стрінуть, ведуть їх до криниці й виливають їм на голову п’ять або шість відер води. Грати в цю гру дозволяється лише до полудня. У вівторок дівчата можуть, помститися, але вони роблять це більш вправно. Кілька дівчат ховаються у хаті, й кожна з них тримає глек з водою. Маленьку дівчинку ставлять на варті, і вона попереджає дівчат, як тільки побачить хлопця, що йде повз хату. Одразу всі дівчата вискакують на вулицю, хапають того хлопця з шумом та гамом, дві або три найсильніші його тримають, набігають ще й сусідки, і чимало глеків з водою виливається бідоласі на голову.

Чоловіки мають у Великодній понеділок іншу розвагу. Вони збираються вранці юрбою і йдуть до свого пана, несучи йому курей та іншу птицю. Пан на знак вдячності частує їх оковитою. Він наказує вибити дно в барила, встановленого посеред двору, й запрошує селян стати довкола. Тоді він бере великого ополоника, наповнює його оковитою і п’є до найстарішого серед селян. Потім цей селянин п’є у свою чергу з ополоника, який переходить з рук у руки і з рота до рота. Згодом усе повторюється і так триває доти, доки барило не випорожниться. І, якщо це сталося ще перед вечором, пан повинен наказати викотити інше барило, з якого питимуть так само, як із першого, бо він зобов’язаний частувати своїх селян аж до заходу сонця. Після заходу дають знак закінчення -свята. Той, хто тримається на ногах, повертається до своєї хати, а інші лягають просто неба і сплять, доки самі не прокинуться. Часом їх сон триває понад добу. /67/

У Малоросії, якщо дівчина народить дитину, її прив’язують за волосся до церковних дверей, і кожен, хто заходить до церкви плює їй в обличчя і лає.

Якщо заміжню жінку спіймають на гарячому, її закопують у землю до шиї живою і так її залишають, щоб вона померла від голоду й спраги. Ця кара колись була поширена й у Великороса, але нині її вже там не застосовують.

Оскільки запорозькі козаки не допускають жінок у свої курені, вони йдуть у Польщу або на кордони Великоросії, щоб викрадати там дівчат.

Якщо один козак має таку злостивість, що вб’є другого з умисним наміром, то його кладуть на тіло вбитого і їх ховають в одній могилі. Цей звичай вже зник у Малоросії, але він зберігався в запорозьких козаків аж до кінця їх існування.

У Малоросії при кожній церкві, без винятку, є лікарня або лазарет, де люди, справді бідні й нездатні себе забезпечити, доглянуті коштом церкви, залежно від її прибутків.

Найперше, чого вчать молодь, це є повага й шана до людей похилого віку. Це доводить, що нинішній устрій походить від патріархального ладу.

Гостинність так поширена по всій Малоросії, що іноземець, подорожуючи по країні, ніколи не потребує робити витрати на ночівлю та харчування.

В запорозьких козаків курені завжди стоять відчинені. Будь-який мандрівник чи перехожий може туди зайти і з’їсти все, що він знайде їстівного, якщо навіть нікого нема вдома. Йому навіть ніхто не дорікне, як він усе з’їсть, але він /68/ не може нічого забрати з собою, якщо не хоче наразитися на суворе покарання, бо існує священний принцип недоторканності будь-якої речі, що знаходиться в курені.

З цього принципу, якого вони ретельно дотримуються, випливає обов’язок для того, хто знайде яку-небудь річ на Січі, прив’язати свою знахідку до високого стовпа й лишити її там протягом трьох днів, після того, якщо не з’явиться її власник, він може вважати її своєю. Та якщо він забере річ, не виставивши її на огляд, і не відкриється, тоді його самого прив’язують до високого стовпа посередині майдану й кладуть біля нього чимало київ. Кожен, хто проходить повз прив’язаного, повинен узяти кия і тричі вдарити винного. І якщо навіть перший удар стане смертельним, то ніхто не докорятиме, а всі негайно схвалять цю дію оплесками. Після трьох ударів потерпілого частують чаркою горілки, посудина з якою стоїть поблизу, приказуючи: «Пий, вражий сину!»

Від часу, коли запорозький козак залишає свій курінь, щоб ніколи до нього не повернутися, він втрачає свою назву козака-запорожця і дістає ім’я гайдамаки або розбійника з битого шляху.

Щоб убезпечити себе від вошей, запорозькі козаки варять дуже жирну рибу, що зветься осетрина. Коли жир вкриє воду у казані, козак занурює у нього нову сорочку й лишає її на певний час просочитися тим жиром. Потім він вдягає її і зніме лише тоді, коли вона стане зовсім ветха.

Запорозькі й українські козаки мали звичай насипати кургани, або пагорби, щоб ховати в них тих, хто чимось відзначився. І якщо хто-не/69/будь загинув у бою за батьківщину, то йому споруджують такий самий мавзолей, навіть коли його тіло не було знайдене. Ще й сьогодні можна побачити багато курганів у степах Очакова та Криму. Турки й татари зберегли цей звичай, а поляки його втратили.

Жодна нація не виявляє стільки поміркованості в незгодах, як мешканці Малоросії. Там обидва супротивники спокійно їдуть тим самим возом, п’ють, їдять і сплять разом, навіть коли треба проїхати 300 верст, щоб дістатися до судді. І коли вони нарешті до нього добираються, кожен представляє свої докази й розпочинає справу проти другого. Така поведінка є, безперечно, одним з найкращих свідчень того, як вони поважають закони, а також безсторонності та справедливості тих, хто забезпечує їх виконання.

У минулому у Малоросії зовсім не було лікарів. Їх заступали старі жінки, що так добре знали ботаніку та природу рослин, що лікували усі хвороби простими засобами й з величезним успіхом.

Коли козаки мають гарячку, то звичайним засобом проти неї служить половина заряду гарматного пороху, розведеного в горілці, що її вигнано з зерна. Проковтнувши цю суміш, вони лягають, засинають і прокидаються в доброму здоров’ї. Інші замінюють порох на попіл.

Коли їх поранено й нема кому подати їм допомогу, вони беруть жменю землі, розводять її своєю слиною і змащують рану.

За царя Олексія Михайловича існував закон, за яким вихрещений татарин одержував прерогативи російського князя, якщо він був шляхтичем у своїй країні. /70/

Вихрещені євреї у Малоросії користувалися правами місцевих шляхтичів. Але тепер якщо чоловік вихреститься з будь-якої релігії, то стає кріпаком і його ім’я записують до «подушного окладу» — книжки, яка містить імена всіх, хто платить подушний податок щороку.

Колись усі мешканці Малоросії користалися якнайбільшою свободою. Якщо комусь не подобалося життя на землі одного пана, він залишав її й переходив на землю іншого. Наказом імператриці Катерини II це було заборонено. Тепер, коли хто-небудь незадоволений своїм паном, він може поскаржитися на нього судді. На лихо для цього селянина, процес тягнеться без кінця або ж його нарешті відсилають до його пана, додавши до цього присуду кілька ударів києм.

Мешканці Малоросії у минулому не обкладалися податками. Царствуюча імператриця, щоб не дратувати їх подушним податком, наказала збирати щороку по карбованцю від кожної оселі. Нині ж, незважаючи на свої привілеї, вони зобов’язані платити подушне, як селяни Великоросії. Вони так зненавиділи цей податок, що тисячі козаків втекли до Польщі.

Ще на початку царювання Катерини II було заборонено купувати землю в Малоросії тим, хто не був записаний до реєстру, поданого Хмельницьким цареві Олексію Михайловичу. Але цариця, щоб зміцнити свою владу у Малоросії, скасувала цю заборону й дозволила великоруським поміщикам купувати землю у Малоросії, а поміщикам з Малоросії — у Великоросії.

Коли мешканці Малоросії б’ються, то завжди або навкулачки, або киями й ніколи не вживають холодної зброї. Завдяки цьому звичаю /71/ мало місце таке парі: приватні радники імператриці панове Теплов та Желягін були в неї, коли її повідомили про арешт ченця Олександро-Невського монастиря, який перерізав горло дівчині, що завагітніла від нього. Теплов сказав Желягіну: «Закладаюся, що цей чернець не малорос, а великорос». Парі було укладено, і Теплов його виграв. Тоді Желягін спитав його, як він міг здогадатися, що чернець походить з Великоросії. «А це тому, — відповів Теплов, — що мешканці Малоросії не злі люди, вони віддають перевагу хоробрості над хитрощами, тоді як мешканці Великоросії радше злі, ніж хоробрі». Під час походів козаки зміцнюють позиції своїми возами і відчувають себе у безпеці за цими пересувними укріпленнями, що їх вони звуть «табір». Вони абсолютно необхідні у пустинних степах, де завжди нишпорять татари, і тисяча козаків, захищених таким чином, може опиратися шести тисячам цих невірних, які ніколи не злазять з коней і яких може спинити рів або найменша загорожа. У будь-якій іншій країні було б важко війську йти походом між возами, але цей край такий рівний, як жоден інший. /72/

Розділ десятий

Населення Малоросії

У всьому, що стосується церковних справ, Малоросію поділено на три єпархії.

1. Київська:

1249 церков

1821 протопопів і звичайних священиків

170 дияконів

4568 дяків, півчих, паламарів та ін.

6559 інших духовних осіб

Народжень

Чоловіків 22719

Жінок 20948

Разом 43667

Смертей

Чоловіків 16274

Жінок 14496

30770

Шлюбів

13852

2. Чернігівська:

571 церква

Народжень

Чоловіків 9527

Жінок 8888

Разом 18415

Смертей

Чоловіків 7130

Жінок 6536

13666

Шлюбів

5546

3. Переяславська:

265 церков

Народжень

Чоловіків 6384

Жінок 5725

Разом 12109

Смертей

Чоловіків 3342

Жінок 3206

6548

Шлюбів

3544

У 1764 р. було зроблено перепис в усій Малоросії і встановлено таке:

Земель шляхетних козаків . . . 19750

Земель простих козаків . . . . 22469

Разом . . . . . . . . . . 42219

Будинків шляхетних козаків без землі 52835

Будинків простих козаків без землі 68934

Разом . . . . . . . . . . 121769

Шляхетних козаків . . 163889 чоловіків

Простих козаків . . 199998 чоловіків

Разом усіх . . . . 363887 чоловіків

Земель міщан, корони, шляхти та робітників . . . . 26078

Будинків міщан та ін. без землі . 175931

На землях та в будинках . . 585909 чоловіків

Земель розкольників ¹ та селян з Великоросії . . . . . . . 212

Разом усіх земель . . . . . 118459

Будинків розкольників та селян з Великоросії . . . . . . . . 2128

Разом усіх будинків . . . . 299828

На землях та в будинках . 5432 чоловіки

Разом усіх чоловіків . . . . . 955228

Згідно з «окладом», або податком, що його збирали у 1773 р., у Малоросії було: осель козаків — 84065,

осель посполитих — 162840.

Кожна з цих осель платила щороку по карбованцю; а разом — 246905 карбованців.

1770 року збирали з коронних земель 12107 карбованців.

Податки, передані до рук різних судів, становили 3978 карбованців 25 копійок.

Пошта дала 918 карбованців.

Ці дві останні суми пішли на утримання пошти. /74/

Коронні прибутки належать до національної каси Малоросії.

Загальна кількість населення Малоросії — приблизно два мільйони.

Якщо Росії вдасться розчистити Дніпро і зробити його судноплавним, висадивши у повітря пороги, що заважають його течії (а цього можна сподіватися, зважаючи на зусилля десяти тисяч чоловік, які там зараз працюють), цей новий шлях дуже полегшить торгівлю Росії через Чорне море, а також дасть великі вигоди Польщі. Адже польські провінції Волинь, Поділля та інші повезуть морем своє збіжжя до інших європейських країн. Якщо, кажу я, Росія здійснить цей план, а саме на це виглядає, то населення України безперечно збільшиться удвічі, а то й утричі дуже скоро ². Адже ніщо не збільшує з такою швидкістю населення країни, як постійна та певна торгівля.

Розділ одинадцятий

Риба, яка водиться у Малоросії

Осетер, судак ¹, оселедець, червоний та білий лосось, білуга ², короп, лин, щука, осетрина ³, вугор, окунь, стерлядь ⁴ і багато інших малих риб та раків. У Малоросії є також чимало верховодки. /75/

Той, хто хоче дізнатися більш докладно про риб, яких ми згадали, може звернутися до описів подорожей панів Гмеліна, Палласа та Лепешина.

Розділ дванадцятий

Тварини, що водяться на берегах Дніпра та на островах цієї ріки

Тут є олені, вовки, лиси, зайці, ведмеді, видри, дикі кози, дикі коти, кабани, дикі коні. Ведмеді та олені водяться також у дуже великій кількості у чорному лісі та степах Очакова.

Розділ тринадцятий

Птахи, що водяться поблизу Дніпра

Гуси, лебеді, качки, куріпки, дрохви, бекаси, журавлі, пелікани, лелеки, молоді куріпки, шпаки, голуби, орли, соколи, сови й багато інших видів дрібних пташок. /76/

Розділ чотирнадцятий

Плодові та інші дерева, які ростуть поблизу Дніпра

Тут є виноградники, яблуні, груші, сливи, кизил та терновник і барбарис. Крім цього, на дніпрових островах росте дикий чай, сальвія та багато інших цілющих трав. Зустрічаються тут також самшит і клен. А на берегах Дніпра ростуть тополі, в’язи, сосни, верби й багато інших дерев, які не можна використати ні для будування кораблів, ні для хатнього вжитку.

Розділ п’ятнадцятий

Яким чином запорозькі козаки стали сильніші за турків

Запорозькі козаки стали такі небезпечні для турків, що їхній султан Амурат часто повторював: «Якщо хтось інший замишлятиме щось про/77/ти турків або вирушить на війну з ними, то в обох таборах принаймні спатимуть спокійно, як раніш. Та коли на турків нападуть запорозькі козаки, турки одразу прокинуться й забудуть про всі свої плани». Тому імператор Осман і він сам завжди передбачали включення в угоди з Польщею статті надзвичайної важливості про заборону козакам плавати Дніпром і Понтом Евксинськйм.

Становлять інтерес певні подробиці проведення їхніх походів проти турків. По той бік порогів Бористена є чимало островів. Один із них знаходиться нижче річки Чортомлик, і його оточують понад десять тисяч острівців. Деякі з них вивищуються над річкою, інші вкриті водою та комишами так, що не можна розрізнити протоки між ними. Ці острівці служили козакам притулком. Вони звали їх «військова скарбниця» і переховували на них здобич, захоплену під час чорноморських походів. Доступи до цих острівців такі важкі та небезпечні, що багато турецьких галер загинуло під час переслідування козаків.

Ці острівці є також місцем збору козаків перед походом. Як тільки вони зберуться й виберуть генерала, який поведе їх у похід, вони починають будувати кораблі, що мають шістдесят футів завдовжки та десять або дванадцять завширшки. Ці кораблі не мають кілів, вони є просто човнами з тополі або верби, надбудованими та обшитими дошками, які з’єднуються між собою кілками. Козаки ставлять на них двоє коротких весел, щоб корабель швидко повертався на випадок втечі від ворога. З обох боків корабель обв’язують комишами, роблячи бинду завтовшки як барило, щоб захистити його від хвиль. /78/

Звичайно буває десять, дванадцять або п’ятнадцять весел з кожного борту корабля, швидкість якого переважає швидкість турецьких галер. Увесь їхній харч становлять сухарі, які вони тримають у бочці, барило кулешу та інше барило ’з галушками, які вони їдять з кулешем. Вони не беруть із собою ні горілки, ні інших міцних напоїв, бо хоч вони й звикли до пиятики, але під час походів залишаються зовсім тверезі.

Збирається звичайно п’ять-шість тисяч козаків, і на кожен корабель сідає п’ятдесят або шістдесят з п’ятьма чи шістьма фальконетниками. Кожен із них озброєний двома аркебузами і має достатню кількість куль та пороху. Їхній генерал чи адмірал вивішує на своїй щоглі прапорець, щоб відрізнити свій корабель від інших. Кораблі пливуть так щільно, що їхні весла торкають одне одного. Готові до походу, вони чекають при виході з лиману, щоб вийти з Бористена.

Щоб уявити собі відвагу запорожців і небезпеку, якій вони кидали виклик, треба мати на увазі, що турки володіли славетними містами Кизи-Керменом на березі Дніпра та Тавангородом навпроти нього на острові на тій же ріці. На тому ж острові вони мали ще одне місто — Аслан, від якого було натягнуто через Дніпро залізні ланцюги аж до Кизи-Кермена та Тавангорода, щоб не дати ворогові вийти з Дніпра вночі. Такий самий ланцюг було натягнуто через Кінську аж до кордону Криму. Посередині цих річок було залишено місця для проходу, і гармати згаданих міст було наведено на ці проходи так, що той, хто спробував би пройти, зустрів би вогонь усієї артилерії. Однак запорозькі козаки проходили там, вдаючися до воєнної хит/79/рості. Перш ніж підійти до міст, про які ми говорили, вони зрубали велике дерево, лишаючи на ньому всі гілки, і штовхали його перед собою по ріці вночі. Наблизившися до міст, вони заходили у річку Космачу, що тече поблизу Кизи-Кермена з боку Очакова, а дерево пускали плисти на ланцюги. Як тільки воно торкалося ланцюгів, вони починали хитатися, турки здіймали тривогу й стріляли з гармати. Та після того, як вилітало ядро, і перед тим, як турки встигали знов зарядити гармату, козаки проскакували небезпечне місце. І, хоча турки обстрілювали їх з мушкетів, спинити їх вони не могли.

Поява козаків наводила жах на всіх, і жах цей швидко поширювався аж до Константинополя. Звідти розсилалися листи на береги Анатолії, Румелії та Болгарії, щоб кожен був пильний та обачний. Але ці листи приходили звичайно пізніше від козаків, які виявляли таку спритність і так розраховували свій час, що за сорок годин були вже в Анатолії, де вони грабували й розоряли цілі міста, як Трапезунд чи Синоп. Іноді вони навіть мали сміливість підійти на два льє до Константинополя й захопити полонених на очах у цього міста.

Козаки могли добре бачити здалеку турецькі кораблі, але їх самих турки не могли виявити, бо козацькі кораблі підіймалися лише на два з половиною фути над водою. Отже, козаки наближалися до них на одне льє, а тоді раптом починали швидко гребти й за якусь мить оточували корабель. Атакований з усіх боків безліччю козацьких човнів, цей корабель неспроможний був захищатися. Козаки захоплювали його, забирали гроші, гармати й усе, що можна було зняти, а корабель пускали на дно. /80/

Дуже часто козаки також проходили й іншими шляхами, про які ми говорили, а ще й між Очаковом та Кінбурном, використовуючи сприятливий вітер, а турки про те й не здогадувалися.

Одного разу вони дійшли до трясовини, перетягли свої човни по суходолу до першого корабля, яким вони спустилися до моря, і пройшли між Кінбурном та Очаковом непоміченими. А якщо навіть їх помітили, то не здогадувалися про їхні наміри. Добравшися до моря, вони затопили човни, зійшли на землю, захопили турецьких та татарських коней та худобу і переправили на них здобич на Січ. Іноді вони розділялися на дві ватаги, одна з них рушала водою, а друга — суходолом, і згодом вони зустрічалися, щоб разом грабувати й розоряти край.

Та часто повторювані хитрощі вже не обманювали турків. Вони, у свою чергу, випереджали козаків та захоплювали багатьох із них у полон та неволю. Козаки, побачивши недостатність їхніх застарілих маневрів, стали вигадувати нові способи безкарних грабунків. Вони споряджали невеличкі човни, щоб легше дістатися ними до міст, які тут не раз було згадано, і, щоб уникнути нападу, пливли мілководдям та іншими небезпечними місцями. Коли ж вони добиралися до місць, де колись потопили свої великі кораблі, то підіймали їх з глибини за допомогою механізмів, що їх привозили з собою. Потім вони займалися піратством на цих кораблях з невеликим ризиком для себе.

Турки намагалися всіма засобами віддячувати за удари, яких їм завдавали козаки, але вдавалося їм це дуже рідко, і вони дорого платили своїм ворогам за їхні небезпечні й обтяжливі подорожі. /81/

Козаки, завдяки своїм численним плаванням по Чорному морю, так добре його пізнали, що почувалися на ньому більш певно вночі, аніж турки серед білого дня. Вони доходили аж до гирла Дунаю, де колись стояло славнозвісне місто Варна, що належало туркам. Захопивши це місто, вони перерізали його залогу і зруйнували Варну дотла. Нарешті вони насмілилися рушити на Царгород, сіючи навколо жах та спустошення, грабуючи міста, містечка та села. Це багато разів повторювалось в одинадцятому та дванадцятому століттях. Чи не греків грабували вони тоді? Адже в одинадцятому й дванадцятому століттях ще нічого не знали про турків. У Костянтина Порфирородного можна знайти опис тих подій. Одне слово, від часу поселення козаків на своїй землі турки не мали більш небезпечних ворогів, а Польща, як і Росія, — більш міцної та непоборної перешкоди нападам турків і татар. Але й самі козаки були підбадьорені та заохочені своєю перевагою та трофеями, забраними у ворогів. Справді, всі їхні гармати та інша вогнепальна зброя були свого часу відібрані в турків. Вони стали грозою цих останніх не тільки завдяки перемогам, здобутим у звичайних боях, але й через їхню перевагу в облогах. Адже вони змушували турків багато разів ганебно тікати з атакованих ними позицій, а найбільше докучала туркам козацька манера поволі й помалу їх послаблювати та розоряти грабунками й несподіваними наскоками.

Можна сказати, що, якби Польща, а потім Росія дозволили козакам спокійно користуватися їхніми привілеями, ці дві держави завжди мали б захист від турків. Але заздрощі та підозри зіпсували все. Нещасних козаків довели до того, /82/ що вони — для того, щоб вижити, — змушені були битися з поляками й шукати союзу зі своїми давніми ворогами для вторгнення в Польщу. Польська корона завжди розглядала козаків як своїх підданих, тоді як вони вважали себе лише її союзниками. Адже вони ніколи не хотіли мати над собою проводиря чужого походження, якого призначав би польський король, і єдиним знаком їх залежності від польської корони була присяга нового гетьмана на вірність королю. Польське королівство їх втратило. Росія скористалася з їхнього невдоволення, щоб притягти їх до себе і згодом, у свою чергу, розчарувати. Кінець кінцем вона, йдучи проти власних інтересів, зруйнувала Запорозьку Січ, заборонивши навіть згадувати про неї, а мізерну решту козаків розпорошила по своїх землях.

Розділ шістнадцятий

Історія незгод між козаками, королем та Річчю Посполитою

[1580] Коли Стефана Баторія було обрано королем Польщі, він став також, зважаючи на згасання родів київських, чернігівських та сіверських князів, господарем України аж до Глухова. /83/

Невдовзі він зрозумів, що козаки можуть йому стати у пригоді, якщо їм доручити охорону кордонів з Росією та Поділлям, які наражалися на безперервні татарські напади. Король вирішив утворити з цього ополчення регулярне військо, набрав з усієї Малоросії десять тисяч козаків, спорядив їх належним чином, наказав їм бути завжди готовими до походу проти ворога, завжди лишатися при зброї і вивчати прийоми військового мистецтва. Потім він дав їм місто Трахтемирів, збудувавши там необхідні споруди на березі Дніпра навпроти Переяслава.

Він до того ж створив посаду гетьмана, бажаючи, щоб козаки самі обирали того, кого вони визнають гідним її.

Гетьман обрав собі резиденцію біля Чигирина на Дніпрі. Король надав йому право призначати підлеглих офіцерів, яких він потребував мати під своєю орудою. Потім він надав усьому війську ще більші пільги, ніж ті, які козаки мали доти. Після впорядкування цих десяти тисяч піхотинців король набрав ще дві тисячі вершників і призначив на їхнє утримання чверть усіх . прибутків від земель згаданих князівств. Звідси походить їх назва «квартані», спотворена на «кварцяні». А назва «запорожці» означає людей, які йдуть за пороги Дніпра.

Скоро стала відчутна користь від влаштування цього війська для захисту кордонів. Увесь край за межами міст Брацлава, Бара та Києва, що до . того був безлюдний, дуже швидко заселився людьми: тут почали будувати міста й фортеці, і багато людей з суміжних місцевостей перейшли сюди.

Козаки жили зі своїми гетьманами у цілковитій згоді, і насамперед у воєнний час вони були /84/завжди готові виконувати їхні накази. Українські козаки почали день при дні все далі розселятися по берегах Дніпра. Те саме робили й запорозькі козаки, які жили нижче за течією ріки. Їхня кількість істотно збільшилася, вони перейшли дніпрові пороги вже 160 років тому й розділили своє військо на багато куренів ’, які існували аж до скасування цього війська. У кожному "курені голова, або старший, керував, як батько, справами усієї громади. В угодах, наказах та інших офіційних документах вони іменувалися «хоробрі полки Козацького Запорозького Війська з пониззя Дніпра».

Козаки поводили себе розумно і зробили Польщі незрівнянно більше послуг, ніж могли б зробити, живучи розпорошено та блукаючи по країні. Злагода, що панувала між ними, дозволила їм протистояти татарам і подавати велику допомогу Речі Посполитій. Їхні успіхи, служба, подвиги, багатства, які вони здобували на війні, дратували найвищу владу цієї республіки, яка робила все що могла, аби відібрати в них привілеї, надані їм за їхню хоробрість.

Здавна козаки помічали, як глухими наговорами сіяли між них розбрат. Але цей багатоголовий колос мав одну душу й лишався непохитним. Та охолодження й взаємне невдоволення між Польщею й цими людьми, які не знали іншого ремесла, крім воєнного, і єдиним принципом яких був захист своєї свободи навіть ціною життя, вели до розриву. Свідомі своєї сили, передчуваючи, що проти них плетуть інтриги, розуміючи, як вони потрібні Польщі, й пригадуючи всю свою службу цій країні, козаки стали серйозно замислюватися над тим, як скинути нестерпне ярмо імперії, яка погрожувала віді/85/брати їхні привілеї і свободу, таку дорогоцінну для них, що вони готові були наразитися на всі небезпеки, щоб тільки її зберегти.

[1587] У 1587 р. вибухнуло перше їхнє повстання під проводом гетьмана Івана Підкови, який, однак, заплатив життям за любов до свободи: узявши в полон, йому відтяли голову. Та ця перша біда не відстрашила козаків.

Трохи пізніше польський король Сигизмунд III заборонив їм продовжувати піратство на Чорному морі, бо великий султан без кінця скаржився йому на козаків. Вони підкорилися, але, щоб відшкодувати собі втрати й не сидіти склавши руки, на чолі з гетьманом Наливайком кинулися на Росію та Литву. При першій чутці про цей похід король дав їм чіткий наказ скласти зброю й повернутися додому. Зненавидівши польське ярмо і звикши до діяльного життя, вони тісно, як ніколи, згуртувалися навколо свого гетьмана, щоб гідно зустріти польську армію, яка наступала на них під командуванням генерала Жолкевського. Вони чекали на цю армію зі своєю звичайною безстрашністю поблизу міста Біла Церква й почали з нею бій. Перевага вже була на їхньому боці, і поляки почали відступати, коли Жолкевський, що добре знав не тільки воєнне мистецтво, а й цей край, відтіснив їх на невигідні позиції та примусив видати йому гетьмана Наливайка, якого спіткала доля його попередника. Але й це друге нещастя засмутило козаків не більше, ніж перше.

[1637] У 1637 р. козаки знов повстали. Головною причиною заколоту було те, що Польща, намагаючися потихеньку привести козаків до покори, роздавала багатьом польським панам велику кількість земель, які завжди належали козакам, /86/ що служили на кордоні України. Ці польські пани топтали ногами козацькі привілеї, збільшуючи прибутки з цих земель та примушуючи своїх нових васалів до такої самої панщини, як в інших польських провінціях. Крім того, вони переконали короля Владислава і Річ Посполиту, що потрібно покарати козаків за їхню зухвалість, і він вирішив збудувати на березі Дніпра, біля першого порогу з очаківського боку, фортецю під назвою «Койдак», або «Кудак», яка мала бути дуже вдало розташована, щоб стримувати козаків.

Коронний генерал Конецпольський послав полковника Маріона, француза з походження, з двома сотнями солдатів, щоб якомога швидше закінчити будівництво фортеці. Козаки ж, здогадавшися, чому саме поляки так поспішають, зібралися, вбили перш за все гетьмана, який тримав руку йоляків, обрали на його місце малодосвідченого Павлюка й вирушили проти ворога. Під Корсунем вони зустріли генерала Потоцького, почали з ним бій, але зазнали поразки. Втікачі кинулися до міста Боровиці, але Потоцький переслідував їх і змусив видати йому гетьмана Павлюка з чотирма їхніми головними офіцерами. Усіх їх було скарано на горло у Варшаві, незважаючи на обіцянку зберегти їм життя. Було сказано, що держава не зобов’язана дотримуватися слова, даного козакам, так само як поважати їхні привілеї. І справді, втративши гетьмана й офіцерів, вони втратили також привілеї, і Річ Посполита забрала в них Трахтемирів — місто, дане їм назавжди мудрим Баторієм, якому держава завдячує прекрасним упорядкуванням багатьох справ. Коли це місто забрали в козаків, заборонили також /87/ їхнє ополчення. Але всі ці невдачі аж ніяк не зменшили їхньої хоробрості, і, хоча Польща поставила над ними свого гетьмана, вони ще більше розпалилися жаданням помсти. Козаки стали нападати на кордони королівства, руйнуючи будинки й забираючи коней та худобу.

Потерпілі поляки писали до гетьмана, переконуючи його стримувати козаків та перешкоджати їм робити наскоки та грабунки. Барабаш — таке ім’я мав той гетьман — їм відповідав: «Прийдіть сюди самі й пометіться, а я вам обіцяю допомогу в усьому, що від мене залежатиме». Поляки, заохочені цим запрошенням, стали з ним листуватися і затіяли з тим гетьманом жахливу змову, щоб перебити всіх запорозьких козаків.

Цей гетьман мав за генерального писаря Богдана Хмельницького ², колишнього сотника і представника козаків перед королем і Річчю Посполитою. Він, дізнавшися про все це, запросив гетьмана на обід, напоїв його й заволодів усіма листами. Маючи ці важливі докази, Хмельницький звернувся до запорозьких козаків і показав їм, що поляки намірилися у згоді з їхнім гетьманом знищити їх. При цій звістці піднялися усі козаки, зібрали всі свої сили та об’єдналися зі степовими татарами, якими командував Тугай-бей, управитель Перекопу.

[1648] У 1648 р. вони зустрілися з польською армією, до якої приєдналися ті козаки, які стали на бік Барабаша проти своєї батьківщини. Польська армія під командуванням Миколи Потоцького, каштеляна краківського і маршалка коронного війська, стояла над маленькою річкою Шеською, яка тече з Польщі і вливається у Малий Інгулець. Тут і сталася битва. Запорозькі козаки за допомогою татар розгромили поляків так, /88/ що вони втратили увесь свій обоз, і лише десята частина їхньої армії ледве врятувалася від смерті. Генералів Потоцького і Шлемберга було поранено, причому першого так тяжко, що він помер при відступі. Третій польський генерал, Сапега, попав у полон. Запорозькі козаки захопили на полі бою стільки золота й срібла, що навіть не доторкнулися до одягу та речей убитих.

Після такої жорстокої поразки військо гетьмана Барабаша покинуло поляків, приєдналося до запорозьких козаків, і Богдана Хмельницького було одностайно обрано на гетьмана.

Новий гетьман написав дуже люб’язні листи до короля та Речі Посполитої, в яких пропонував різні способи владнати справи. Йому відповів Адам Кисіль, воєвода брацлавський. Але Хмельницький добре зрозумів з його відповіді, що Польща не має наміру по щирості покінчити з розбратом. Тоді він послав Кривоноса з козацьким військом розорити Росію та Поділля, і війна тривала зі змінним успіхом. Поляки, яким дуже докучала війна, що руйнувала їхні провінції, шукали будь-яких засобів порятунку. Нарешті вони зрозуміли, що найкращим способом для виходу з тяжкого становища є розрив союзу татар з козаками. Маючи це на увазі, вони написали до хана й нагадали йому всі вияви доброзичливості до нього з боку королів та Речі Посполитої, в яких він міг пересвідчитися багато разів. Поляки запевняли його, що зобов’яжуться продовжувати з ним добрі стосунки, якщо він укладе мир з королем та державою й покине козаків. Хан дуже ввічливо відповів, що погоджується на пропозицію відновити давній /89/ союз з королем та Річчю Посполитою і припинити війну, якщо Польща урочисто пообіцяє повернути козакам привілеї, відібрані в них силоміць, і ніколи на них не зазіхати. Він додав до цього, що коли його величність та держава вирішили віддати козакам належне, то він сам спробує переконати козаків повернутися до своїх зобов’язань. У такому разі королеві й державі слід буде направити у визначене ними місце коронного канцлера, щоб працювати разом із візиром ³ хана, якого той також направить тудиі над поновленням союзу та встановленням порядку.

До цієї відповіді хана було додано листа Хмельницького, в якому той запевняв його величність і Річ Посполиту у своїй вірності та бажанні служити їм у майбутньому, якщо козакам буде повернуто привілеї, за які вони заплатили своєю кров’ю.

Усе це було викладено у найзворушливіших висловах. Прочитавши ці листи, король вирішив провести нараду і вибрав для неї Зборів. Хана представляв на ній візир Сіферкай Сулейман-ага, а короля та Річ Посполиту — великий канцлер Польщі Оссолінський.

Насамперед візир став вимагати сплати утримання, яке Польща звичайно давала ханові за його послуги і яке відмовився платити покійний король Владислав. По-друге, він вимагав, щоб Польща задовольнила вимоги козаків, повернувши привілеї, що вона їх цілком несправедливо позбавила. А його третя вимога полягала в тому, щоб ханові було дозволено вільно грабувати країну, коли татари повертатимуться додому, на відшкодування втрат, яких вони зазнали у цій війні.