[Домінік Шнаппер. Спільнота громадян. Про модерну концепцію нації. — Х., 2007. — С. 11-26.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки

ВСТУП

ІДЕАЛЬНА НАЦІЯ ТА ДЕМОКРАТІЯ

Сьогодні ми живемо в епоху послаблення громадянської свідомості та політичних зв’язків. Ми не можемо бути впевнені, що в майбутньому сучасна демократична нація буде спроможна забезпечити соціальні зв’язки, як це було у минулому. Не підлягає сумніву, що політична та економічна незалежність і суверенітет кожної нації сьогодні обмежені протиріччями глобалізації економічного обміну та відносинами між політичними одиницями. Крім того, внутрішній розвиток демократії, коли життя спільноти, здається, зосереджується на виробництві багатства та його перерозподілі, підриває саму політичну ідею, що була біля витоків створення націй. Настільки, що навряд чи демократія має змогу вимагати від своїх громадян захистити її ціною власного життя. Більше такої жертви в умовах демократії не існує: особистість та її інтереси посіли місце громадянина з його ідеалами. Ось що обумовило ретроспективний погляд на колишню логіку, яка керувала розбудовою та функціонуванням нації. Йдеться не про те, щоб просто відтворити образ нації в уяві людей: у цьому теорі я намагаюсь проаналізувати саме цю внутрішню логіку або ідею — в аналітичному сенсі цього слова.

Політика та соціальні зв’язки

Послаблення, занепад, коли не загибель, нації, що їх можна сьогодні спостерігати по всьому світу, найчастіше викликають задоволення та нові сподівання. З’являється все більше прихильників, нехай навіть з певними застере-/12/женнями щодо форми, думки, що її висловив Маріо Варгас Лльоса під час конференції під назвою «Демократія сьогодні». Нація є політичною фікцією, до того ж тиранічною за своєю суттю та неефективною. Вона була виправданням найгірших репресій та безчинств XX сторіччя. «Якщо подивитись на всю ту кров, яка пролилась упродовж історії людства, на те, як вона сприяла появі різних забобонів, живила ідеї расизму, ксенофобії та непорозуміння між різними народами й культурами, проаналізувавши виправдання, якими вона забезпечила авторитаризм, тоталітаризм, колоніалізм, релігійний та етнічний геноцид, нація здається мені особливим прикладом злого генія» ¹.

Ось офіційне звинувачення національної ідеї, яке розв’язало пристрасті, конфлікти та жорстокості XX сторіччя. Можна шкодувати, що великий південноамериканський письменник-демократ стає, у свою чергу, рупором цих ідей, що так ваблять своєю простотою. Звичайно, ніхто не збирається вибачати чи виправдувати переконання та огидні дії з убивства людей і знищення цілих цивілізацій. Але виникає одне питання: чи були всі ці імперії, династичні або теократичні режими толерантними та миролюбними? Історії були відомі війни, тиранія, ксенофобія та масова різанина народів ще до моменту народження сучасних політичних націй. Тридцятилітня війна у XVII сторіччі коштувала Німеччині аж ніяк не менше, ніж війни у XX сторіччі. Знадобилось більше часу на відбудову й відновлення держави та лікування людських доль. З цієї точки зору особливість XX сторіччя полягає у приділенні меншої уваги існуванню націй, а також у технічній ефективності застосування знищувальної зброї та насамперед факту послідовного й поступового впровадження Державою у раціональні думки людей ідеї про фізичне знищення цілих народів. З тої миті, коли політичний порядок набуває форми нації, війни та труднощі спільного життя, що є неминучими через політичну організацію та централізацію, починають набувати національного характеру. Проте це не означає, що сам собою національний характер устрою несе відповідальність за розв’язання різних конфліктів. Коли політичний поря-/13/док набуває форми нації, війни набувають національного характеру; коли він ґрунтувався на принципах династії, релігії чи імперії, війни мали династичний, релігійний чи імперський характер. Для досягнення всесвітньої демократії, яка б ґрунтувалась на мирних економічних відносинах та захисті невеликих культур, що Маріо Варгас Лльоса називає своїм найсильнішим бажанням, не досить просто скасувати нації, це «виправдання авторитаризму, тоталітаризму та колоніалізму». Але це також не означає, що слід погодитися з усіма національними, демократичними, авторитарними чи тоталітарними формами і засудити їх, не беручи до уваги їх політичний режим.

Сучасна демократія зародилась у національній формі. Сучасна нація, ідея якої з’явилась у XVI сторіччі в Англії, народилась після Американської та Французької революцій, як загальна та правомірна політична організація. В усіх національних рухах у Східній Європі, а потім і в решті світових держав протягом XIX та XX сторіч прагнення незалежності та національного суверенітету не відокремлювалось від прагнення демократії та сподівань на звільнення особистості. До Першої світової війни нація виступала засобом захисту та поваги до того, що в людині є по-справжньому людським, тобто її незалежності, символом якої є рівність та свобода. У цьому розумінні «принципом та метою створення нації є участь у житті держави всіх її громадян. Саме для того, щоб брати участь у житті держави, етнічні меншості вимагають визнання їхньої мови. Відкидати існування сучасної нації означає відкидати ідеї переходу до політики постійної вимоги рівності» ².

Відтепер політична легітимність ґрунтувалась не на династичній та релігійній традиції, а на принципі народного суверенітету. Незважаючи на уявні ідейні розбіжності, і Фіхте у своєму «Зверненні до німецького народу», що він його написав після розгрому Пруссії під Єною у 1806 році, і Ренан у своїй славетній промові «Що таке нація?» у 1882 році після поразки Франції у війні 1870 року, — обидва ставили собі питання щодо цієї нової легітимності. Нація, як джерело суверенітету, народилася не на порож-/14/ньому місці, дякуючи Сійєсу * та статті 3 Декларації прав людини, у якій стверджується, що «принцип будь-якого суверенітету насамперед полягає у нації. Жодна людина не може доводити свій авторитет, який недвозначно випливає з цього». Нація, яка у 1789 році сама проголосила себе новим історичним персонажем, успадкувала результат процесу централізації Центральної Європи, який монархія впроваджувала протягом кількох сторіч. Проте Революція, будуючи відтепер політичну легітимність на бажанні народу, символічно затвердила фундаментальний розлад, який ми зараз усе ще спостерігаємо.

Крім самого принципу політичної легітимності, під сумнів був узятий базис соціальних зв’язків. Під час створення націй політика замінює релігійний чи династичний принцип об’єднання людей. У будь-якій демократичній нації політика породжує соціальні проблеми ³. У суспільстві, в якому, кажучи словами Токвілля, розчинились спадкоємні розбіжності між різними чинами та запанувала рівноправність, соціальна цінність перестала бути в пошані, яку обумовлювало місце, що його посідала людина у сім’ї або в окремій групі, у фундаментально нерівноправному та вкрай ієрархізованому суспільстві, щоб відтепер бути гідною всіх інших людей. Французька революція вивела на сцену радикальний принцип політичного та соціального індивідуалізму, коли вночі проти 4 серпня 1789 року були скасовані нерівні права та стани між людьми, як і зв’язки між ними. Кожний громадянин, наділений частиною політичної легітимності, вважав, що відтепер у нього є спільні з усіма права та обов’язки, які абстрактно визначив і схвалив закон. Громадянство було не тільки юридичною ознакою у вузькому розумінні цього терміна. Це був надійний спосіб отримати соціальний статус, обов’язкова умова — щоправда, не завжди єдина — для того, щоб людина була офіційно визнана активним учасником колективного життя.

* Еммануель Жозеф Сійєс (1748 — 1836) — провідний діяч Великої французької революції, один із засновників Якобінського клубу. Брав участь у розробці Декларації прав людини та громадянина. (Прим. пер.)

Але всередині демократичної нації народжувалась також спільнота, в якій виробники дедалі більше починали /15/ опікуватися власними інтересами та їхнім задоволенням, аніж своїми громадськими обов’язками. Тільки у сучасному західному суспільстві економічні досягнення були піднесені до окремої системи. Аристократичний етос честі поступився місцем буржуазній етиці праці. Сьогодні гедоністична логіка виробництва, що тісно пов’язана з демократичними амбіціями та ефективністю виробництва, бере гору над власне політичними цінностями. Посада визначає місце людини у суспільстві, організує її відносини з суспільством та іншими його представниками, сприяє її соціальній та особистій визначеності. Участь в економічному житті поступово стала основним джерелом соціального статусу. Зараз демократію виправдовують не стільки цінностями, що заклали політичний фундамент у великі західні демократичні країни, — свободою та рівністю, — скільки можливістю для всіх членів суспільства скористатись благами колективного багатства. Соціальний та економічний вимір колективного життя відтепер має більше значення, ніж політика. Держава-провидіння, плід демократичних амбіцій, намагається перетворити все більшу частину населення на виробників та споживачів, на тих, хто надає соціальні послуги, і тих, хто ними користується, а не на громадян країни. Проте зв’язки, що запанували при вторгненні в економічну сферу, переказ коштів та втручання Держави у соціальний устрій та порядок, відрізняються від зв’язків, що пов’язують націю. Здебільшого ці зв’язки мають політичний характер. Якби соціальні зв’язки зводилися лише до співпраці на роботі, до об’єктивної солідарності, що її створює система розподілу, та до впровадження маргінальних категорій через політику соціального втручання, чи не похитнулися б ідеали й реальне уявлення громадянина, які складають базис ідеї нації? Чи не загрожуватиме це тому, що Дюркгейм називав соціальною згуртованістю? Чи не призведе послаблення позицій політичної нації до послаблення соціальних зв’язків?

Що замовчують соціологи?

Соціологи, незалежно від їхнього професійного рівня, недооцінили того факту, що в сучасному суспільстві со-/16/ціальні зв’язки набули політичного, а отже національного характеру. Річ у тім, що вони майже професійно звикли не зважати на політику: дійсно, соціологічна думка сформувалась у XIX сторіччі, замінивши ідею, успадковану від філософської традиції, впливу політичного режиму на економічну та соціальну організацію, та аналізуючи роль самого соціуму. Втім, аналізувати націю слід, перш за все, з політичної точки зору, відразу надаючи свого місця різним представництвам та інститутам, завдяки яким вона формується й розвивається.

Для Еміля Дюркгейма, Макса Вебера і Марселя Моса важливішою була їхня належність до єдиної нації, ніж соціальне походження. Затятий патріот Дюркгейм підходив до патріотизму з точки зору моралі: «Кожне суспільство, до якого належить або може належати людина, має різні моральні цінності. Проте існує одна цінність, яка має зверхність над усіма іншими, — то є політичне суспільство, батьківщина, за умови, звичайно, якщо воно створювалось не як егоїстичний інститут, який весь час опікується своїм зростанням та розширенням на шкоду окремій людині, а як один із численних механізмів, потрібних для поступового запровадження ідеї гуманізму» ⁴. Однак, оскільки відмінності між політичним суспільством та Державою були загальновідомі, соціолог Дюркгейм переходить від міркувань на тему нації у своїх перших творах 1885 року до аналізу суспільства «як системи норм та правил». Після цього він потрапив під шквал критики, якій Норберт Еліас щедро піддав більшість соціологів, котрі ухилялись від «доволі неприємного обов’язку визнати, що межі суспільства найчастіше збігаються з державними або ж з етнічними кордонами» ⁵. Інакше кажучи, він не бажав зважати на одну з характерних особливостей сучасного суспільства, а саме на той факт, що соціальні зв’язки мають передусім національний характер.

Твори Моса та Вебера, присвячені нації, залишились незавершеними. Не слід робити з цього факту забагато висновків: така вже доля багатьох їхніх творів. Сьогодні на їх дослідженнях охоче будують свої міркування сучасні /17/ соціологи. Перший, здається, був засліплений відданістю французьких євреїв Франції після Визволення. При цьому вчений не хотів бачити двозначності так званої політики асиміляції. Другий, забувши про аксиологічний нейтралітет, що його проголошував сам учений, брав активну участь у крайньому націоналізмі вільгельмівської імперії: «Я завжди аналізував політику не тільки з точки зору нації чи політики, яку держава веде за кордоном, а взагалі будь-яку політику, враховуючи всі фактори» ⁶. Обидва вчених можуть бути винними у послабленні соціологічних міркувань щодо нації. Втім, якщо абстрагуватись від стилю, пов’язаного з епохою війн та конфліктів між європейськими націями, їхні аналізи аж ніяк не можна назвати зневажливими. Якщо твори націоналіста Макса Вебера найчисленніші, його думка не зводиться лише до пропаганди ідеології вільгельмівського імперіалізму. Що ж до незакінченого твору Моса, в ньому можна знайти елементи теорії нації.

Після Другої світової війни у соціологічній думці під прямим чи непрямим впливом марксистського культу продуктивних сил, що парадоксально поєднався з ліберальним «економізмом» теоретиків розвитку, глашатаєм якого був Волт В’їтмен Ростоу, зникає власне значення політики. Дослідники-природознавці спробували пояснити народження націй технічними та економічними умовами: постійне збільшення ринку аж до виходу на світовий рівень, індустріалізація, засоби комунікації, капіталістичні виробничі відносини, потреба у формуванні людей, що мають культуру виробництва ⁷. Теоретичні викладки для аналізу нації не бралися до уваги. Тільки Норберт Еліас запропонував аналіз поступової інтеграції людей у великі національні монархії, описуючи споконвічний процес, що призводив до зниження в їхній свідомості потреби контролювати свої природні та емоційні прагнення й бажання, зокрема під впливом громади при дворі. Але його твір був визнаний запізно; тільки історики та соціологи почали відчувати його вплив.

Романтична критика раціоналістичного та абстрактного сьогодення, яка часто-густо надихає соціологів, дійсно /18/ торкалась нації, особливої сучасної форми політичного устрою, абстрактність та раціоналізм якого були визнані негуманними. Починаючи з сімдесятих років (XX сторіччя. — Ред.) більшість дослідників приховано чи відверто виступили проти політики національної асиміляції, позаяк, на їхню думку, вона була тиранічною за характером та неефективною за результатом. Варгас Лльоса говорив: «Найцікавішим є той факт, що незважаючи на колосальні зусилля найстаріших націй у створенні цього спільного знаменника, цього «ми», що захищає нас і з кожним днем стає все більш очевидним, саме нездоланна відцентрова сила піддає сумніву цей міф» ⁸. Зокрема, прикриваючись автентичністю та характерною цінністю будь-якого партикуляризму, вони виступили проти французького якобізму, що знищує характерні риси особистості. Втім, ще ніколи про «внутрішній колоніалізм» Великобританії не говорили з більшою суворістю ⁹. Для Ентоні Сміта, який зміг аргументувати таку точку зору, справжня соціальна реальність як і раніше полягає у зв’язках та належності до певної етнічної групи на підставі спільних рис та інтересів. Нація ж є лише абстрактною спільнотою, яка в кращому разі тільки живить міфи, спогади, цінності та символи — «міфічно-символічна система» — етносів, що існували раніше і за межі яких їй ніколи не вдавалося вийти ¹⁰.

Більшість фахівців із суспільних наук прагнуть більше до часткового, ніж до загального, до природного, ніж до штучного, та палко говорять про етнос, більш-менш чітко висловлюючи своє негативне ставлення до нації. Таке ставлення добре ілюструє «соціологічну традицію» в тому вигляді, в якому про неї говорить Роберт Нісбет: деякі соціологи дуже критично ставляться до сучасного суспільства — навіть якщо у своїй переважній більшості вони постійно роблять свій прогресивний політичний вибір» ¹¹. Завдяки деякому «анархо-марксизму» вони викривають проблеми життя в колективі та відмовляються від міркувань про конкретні умови демократичного життя. Разом з тим соціологи охоче уподібнюються до предмета свого дослідження: тих, хто досліджує конфлікти, суперечки, соціальні /19/ бунти та розкол, мають за прогресистів. А от аналізувати особливу форму політичної інтеграції, якою є нація, означає досліджувати проблеми «консерваторів», тобто міркувати по-консерваторському. Через те, що Дюркгейм переймався згуртованістю народу в сучасному суспільстві, його надовго охрестили консерватором. Останні дослідження про соціальні зв’язки передусім торкались відносин між людьми та соціальними групами, все ще нехтуючи політичними та національними зв’язками. Втім, важливо також ретельно дослідити соціальні символи, ідеальне або концептуальне уявлення — як, наприклад, демократичну рівність, — а не просто зробити з них наслідки соціальних умов, що існують у суспільстві.

Теоретичні міркування про націю, до яких вдалися континентальні європейські мислителі (німці, італійці чи французи) в епоху розквіту націй (од Фіхте до Маззіні, Ренана, Вебера чи Моса), ігнорувались американськими й англійськими спеціалістами з політичних наук, незважаючи на дослідження Кліффорда Герца та його однодумців ¹². Ці міркування вважались ідеологічними та ненауковими, тож після Першої світової війни у європейських країнах від них відмовились ¹³. У епоху, в яку відмічають (принаймні, щодо цього ніхто не сперечається) глобалізацію обмінів та всіх форм комунікацій, в яку проголошують інтелектуальну плідність міждисциплінарності, дуже часто інтелектуальні розробки у різних країнах здійснюються паралельно.

Передусім це стосується тих підприємств, дія яких спрямована на всю націю або окремі національні групи. Французи, які культивують в собі марнославство створення сучасного суспільства, бо таку точку зору дуже охоче поділяють французькі історики та соціологи, хай і з певними застереженнями, можуть на свою користь розтлумачити прості думки низки провідних американських вчених, антропологів чи соціологів: «Існують невдалі держави, як існують невдалі актори, що, мабуть, і доводить на своєму прикладі Франція» ¹⁴. «Без такого консенсусу політичний авторитет залишається найгострішою політичною проблемою націй, що тільки-но створюються. Старішим націям /20/ ніколи не вдавалося подолати цих труднощів. Франція ніколи не могла надати чіткого офіційного характеру своїм політичним інститутам та встановити конституційний лад. Першочергові інтереси все ще живі. Політична влада ніколи повністю не вписувалась у правові межі і тим самим сама розхитувала ці межі, незважаючи на дуже докладно розроблену правову базу Франції, як сучасної держави» ¹⁵. «З цієї точки зору в сьогоденній Франції правова Держава ще не інституціоналізована, а населення залишається основним джерелом та основною загрозою легітимності представників влади <...>. Франція спробувала прийняти ту ж саму систему цінностей, що й Сполучені Штати: відчуття успіху, принцип рівності та універсальності <...>. Провал Франції можна пояснити тим фактом, що на відміну від Америки революційні сили були не досить потужними, щоб зберегти між різними основними соціальними групами консенсус щодо соціальних цінностей» ¹⁶. «Війна за незалежність в Америці допомогла побачити появу радикалізму та націоналізму у Франції та посилила привабливість колективістського (державного), а не демократичного тлумачення цінностей свободи, рівності та нації» ¹⁷. Не менш численною була критика, з якою французи накинулись на Сполучені Штати, зокрема щодо вилучення до 60 років із суспільного життя чорношкірого населення та індіанців або дискримінації, жертвами якої довгий час були китайці, японці та інші етнічні групи. І тільки англійський вид демократії за часів Монтеск’є та Вольтера викликав справжнє захоплення та частково уникнув, принаймні до останнього часу, суворих оцінок, якими всі нації нагороджують сусідні держави.

Сьогодні, як і за часів Моса, соціологи «знову не надають належного місця національним особливостям, особливо у наш час» ¹⁸. Незадовго до цього зауваження Моса засновник французької школи соціології Дюркгейм писав, що «поняття нації є темним, незрозумілим та загадковим». У наш час ми так багато говоримо про «складність», що це вже звучить наче виправдання лінощам її аналізувати. Цьому можна було б подивуватись. Чому сьогодні, коли, /21/ кажучи словами «Марсельєзи», нація вже не є об’єктом «святої любові», вона все ще не піддається раціональному аналізові?

Внутрішня логіка чи «систематична зв’язність» ¹⁹?

Утім, не слід гадати, що «точка зору» ²⁰ соціології не може бути плідною. Між істориком, який розповідає про долю окремої і за визначенням особливої нації, та філософом, що продовжує амбіції Гегеля створити Ідею нації чи скласти історію про народження Ідеї нації через твори досвідчених філософів, нехтуючи, принаймні зовні, конкретними формами нації, аналізуючи історичний досвід, соціолог може відрізнити реальність від ідей та ідеологій, висувати пропозиції про дійсність соціальних та політичних детермінант, що були в основі створення нації, про соціальні умови, які дозволяють цьому політичному суспільству існувати, про відносини, що виникають між підсистемами будь-якого національного утворення, про те, яким чином Ідея та цінності нації знаходили своє відбиття в історичному контексті.

Я аналізуватиму різні думки, пов’язані з соціальними реальностями. «В ідеях нас цікавлять лише факти або посилання на факти» ²¹. Аналіз, викладений нижче, стосується зокрема досвіду окремих націй, про деякі з яких ми говоритимемо ще не раз у міру того, як вони матимуть для нас особливе ілюстративне значення: крім країн Західної та Східної Європи, Швейцарія, нові країни, як, наприклад, Ізраїль та Туреччина. Якщо аналізи в цьому творі і ґрунтуються на історичних дослідженнях, вони не мають на меті описати якусь окрему минулу чи сучасну націю або написати історію появи державних інститутів чи національних ідей; крім того, ми не збирались проаналізувати націоналістичні ідеї та показати їхнє розповсюдження всередині країни або між різними країнами. Користуючись лише спостереженнями та аналізуючи існуючу соціальну /22/ реальність, твір має на меті надання певних інтелектуальних інструментів для розуміння природи й розвитку історичних націй та пояснення логіки ідеї нації.

В Європі, де власне народилась національна ідея, інтелектуальні дослідники, зокрема історики, були великими жерцями національних та націоналістичних ідеологій. Тісний зв’язок між суперечками вчених та національними і націоналістичними конфліктами не новина. Чи стала б конференція в Ренані такою відомою, якби вона не демонструвала суперництво між Німеччиною та Францією? Вчені, часто-густо самі активні борці за ідеї, сформулювали, а потім оспівували цінності, які своїми діями сповідували націоналісти заради якнайшвидшого визнання їхньої етнічної групи як нації. За допомогою цих творів можна дослідити національні та націоналістичні ідеології, але ж не соціальну реальність нації. Проповіді жерців дозволяють пізнати ідеал християнина, але вони не дозволяють нам робити власні висновки щодо практики та релігійних поглядів їхньої пастви. Характеризуючи націоналістичні твори, можна повторити слова Марселя Моса щодо творів, присвячених релігійним явищам: «Вони більш-менш об’єктивно висловлюють релігійні почуття своїх авторів, але аж ніяк не висвітлюють природу цих почуттів» ²².

Подальший аналіз не покликаний прославляти, виправдувати чи спростовувати національну ідею. Пропонуючи теорію нації, що ґрунтується на точці зору соціології та емпіричних знаннях суспільства, які поступилися своїм місцем соціальним ідеям, цінностям та інститутам, тобто конкретним формам життя у колективі, ми спробуємо уникнути, у міру можливості, ідеологічних промов, які завжди спричиняли нації та націоналізм. Від самого виникнення націоналізму національна ідея проголошувалась і вихвалялась як політичний ідеал. У 1919 році держави-переможниці спробували розбудувати політичну Європу за принципом національних груп, а саме збігу етнічної, або «національної», групи та політичної організації країни. Цю ідею можна було знайти протягом усього XIX сторіччя. У той час вважалося, що нація є політичною формою, /23/ властивою людині, а звідси — формою, здатною встановити мир та злагоду в усьому світі. Але після закінчення Другої світової війни, навпаки, світ побачив численні викриття злочинів Держави-нації, яскравим прикладом яких є філіппіка Маріо Варгаса Лльоси. Звідтоді будь-яка спроба пояснити національну ідею ризикує сприйнятися не аналітично, а нормативно.

Отже, уточнимо, що коли в цьому творі ми говоримо, що людина «мусить» поважати закон, то це не є ані порадою, ані наказом від імені суспільної чи політичної моралі — як це робилось у підручниках наших дідів з цивільного права за часів тріумфу ідеї нації, — а спробою довести, що така поведінка вписується у саму логіку функціонування демократичної нації. Розкриття об’єктивного сенсу нації та формулювання цінностей, на яких вона ґрунтується, не означає, що ми стоїмо цілком за націю або захищаємо її від політичних чи інтелектуальних нападників. Щоб уникнути нових непорозумінь, настільки ж простих, наскільки сама ця тема перевантажена цінностями, пов’язаними з політичною легітимністю та дослідженнями з самовизначення, властивих сучасним суспільствам, ще раз підкреслимо, що наша мета полягає не в пропонуванні моделі політичної дії, а в аналізі ідеї нації у розумінні типового ідеалу. Само собою зрозуміло, ми не можемо бути до кінця об’єктивними, бо таке прагнення є лише регулюючою ідеєю. Але цілком відмовитися від спроби бути об’єктивними — отже, відмовитися від самого наукового підходу. Соціологічний аналіз нації не має нічого спільного з політичними промовами націоналістів.

Розрізняючи, з одного боку, принципи, цінності або ідеї та, з другого боку, конкретну реальність, я, проте, не можу прямо чи опосередковано засуджувати розбіжності між ними. Як і демократія, нація є водночас ідеологією та політичною системою. Їх слід розуміти — у міру вияву об’єктивної реальності, — але не слід їх плутати. Розуміння різниці між реальністю та ідеями дозволяє не піддаватись інтелектуальній простоті та комфорту, який надають моральні викриття, навіть якщо вони робляться ім’ям науки. /24/ Тільки об’єктивними, а не моральними чи войовничими термінами можна проаналізувати властиву нації напруженість між принципом демократичного громадянства та особливостями кожної нації, між загальними цінностями, на які посилаються демократичні нації, та національними, тобто окремими, інтересами, що їх відстоюють керівники держав.

Якщо я не можу уникнути впливу належності до своєї країни, чи то йдеться про історичний досвід, а чи про інтелектуальну освіту, то сподіваюсь просунутися вперед з висловленням ідей, які б поєднували увагу сучасних дослідників до конкретної реальності та теоретичні викладки класиків соціології. Розмірковування щодо нації народились не вчора, не останніми роками, внаслідок деколонізації, розвалу радянської імперії чи посилення руху вкрай правих. Повернувшись до ідей Вебера, Моса та Еліаса, я хочу запропонувати теорію нації як специфічної форми політичної організації, що народилася між XVI та XIX сторіччями в Західній Європі та Північній Америці, звідки вона й поширилась на весь світ. Йдеться про перенесення на Націю того, що Марсель Мос писав про Релігію, коли прагнув обґрунтувати соціологію з точки зору релігії: «Релігії не існує; існують лише релігійні явища, які у більшій чи меншій мірі проникають у так звані релігійні системи та існують у кожний конкретний історичний час, серед конкретних груп людей» ²³.

Пристрасті, що все ще вирують навколо національних та націоналістичних ідей, які, до речі, часто-густо плутають, змушують мене у першому розділі точно визначитися з термінами — нації, етнічні групи, націоналізм, Держава, — що є водночас інструментами та предметами політичних і наукових суперечок. Якщо політики навмисно уникають точного визначення слів, які вони вживають, то, прагнучи внести свою лепту до раціональних знань, уникати таких роз’яснень не можна. Як тільки були чітко розрізнені нація як спільнота громадян інших форм історичних та культурних груп (етносів) та Держава, можна аналізувати напруженість, невід’ємну частину ідеї нації, /25/ між загальним прагненням до трансцендентності через політику та конкретними процесами, що обумовлюють особливість кожної нації в історичному контексті (розділ II). Ми простежимо на прикладі громадянства виникнення та принципи функціонування політичного простору, як місця трансцендентності будь-яких особливостей (розділ III). Йдеться не про відображення існуючої національної реальності, а про формулювання регулюючого принципу: конкретніше, завдання національної Держави полягає у встановленні та посиленні національних особливостей, завдяки чому спільнота громадян, що є абстрактним поняттям, стає конкретною реальністю, характерною для цього часу та місця і здатною мобілізувати й об’єднати різні верстви населення (розділ IV).

Якщо погодитися з цими висновками, то слід визнати (розділ V), що не існує двох ідей нації, як дуже часто ліниво повторювали в Європі за часів Французької революції та великих конфліктів між Францією й Німеччиною, протиставляючи громадянську чи політичну націю «по-французьки» та Volk, або, інакше кажучи, етнічну чи культурну націю «по-німецьки». Саме поняття етнічної нації є суперечливим. Національну ідею характеризує відрив від природної самобутності та належності до певної спільноти шляхом відволікання від громадянства. Існує лише одна ідея нації.

У висновках ми спробуємо показати, як після роз’яснення внутрішньої логіки або системних зв’язків цієї ідеї можна краще зрозуміти як перетворення соціальних зв’язків у модерних демократіях, так і, більш глобально, послаблення позицій історичних націй у Західній Європі. У світлі аналізу з точки зору ідеального типу (єдине, що було використано у книзі) ми сформулювали низку загальних питань щодо сучасних ліберальних демократичних націй та їхнього майбутнього.

Як і попередні, цей твір був задуманий після мого семінару у Вищій школі суспільних наук. Я використала доповіді та критичні зауваження студентів, викладачів та колег. Зокрема, Анік Жамар розповіла мені про причини /26/ нещодавнього піднесення Бельгії. Філіп Бенар, Жаклін Коста-Ласку, П’єр Аскер та Антуан Шнаппер дуже люб’язно прочитали рукопис і висловили корисні поради та міркування щодо його змісту. Філіп Готьє щиросердо дозволив використовувати результати його досліджень. Я постійно спілкуюся з Сержем Погамом. Ці диспути знайшли своє відображення на сторінках цього твору. Своєю відвертою критикою П’єр Манан дозволив мені краще зрозуміти власні наміри: я дуже вдячна йому. Вимогливі критичні зауваження Еріка Віня, заповзятливого видавця, дозволили мені значно спростити й поліпшити формулювання моїх думок. Велика подяка усім вам.

Попередня     Головна     Наступна         Примітки