[Домінік Шнаппер. Спільнота громадян. Про модерну концепцію нації. — Х., 2007. — С. 27-49.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





РОЗДІЛ І

ВИЗНАЧЕННЯ



Фахівці завжди говорять про важливість прояснити терміни, що використовуються для визначення етнічної групи, держави, нації та націоналізму, бо вони несуть у собі надто багато цінностей та пристрастей. Втім, на практиці таке робиться дуже рідко. У соціальному житті та навіть у науковій літературі часто-густо без відмінності використовують терміни «етнічної» та «національної» групи, та закидають нації суперечливі докори, бо в одних випадках йдеться про націю, а в інших — про етнічну групу. Соціолог має пояснити терміни, які він використовує в наукових диспутах, що де-не-де відбуваються у соціальному житті, та чітко поставити проблеми, уникаючи двозначності висловлювань. Тим більше, що ці висловлювання є не лише інструментом політичних та наукових дискусій, а й предметом цих висловлювань. Слід відрізняти поняття нації від інших термінів, з якими її часто-густо плутають, і засудити двозначність політичних, ідеологічних та водночас наукових висловлювань. Дійсно, існує тісний зв’язок між поняттями, що вживаються, та теоретичними викладками науковців: визначення терміна «нація» вже є непрямою теорією нації.

Я не хочу сказати, що ті подальші визначення є правильними на всі випадки життя, для будь-якого часу та місця. Я не вважаю, що вони можуть замінити всі визначення, які були запропоновані раніше та які будуть запропоновані пізніше. Також не йдеться про зайняття певної позиції щодо вже запропонованих численних юридично-політичних чи культурних визначень. Моя єдина мета — зробити свій твір чітким та запропонувати власні думки, які б могли /28/ стати предметом раціональної дискусії та, кажучи словами Поппера, бути доведені чи спростовані практичним досвідом. Можливо, ні визначення будуть доведені апостеріорі, якщо в них міститиметься раціональне зерно, а той аналіз, що буде зроблений на їх базі, дозволить краще зрозуміти історичну реальність, як, наприклад, довгу історію формування демократичних націй, зростання націоналістичних ідей після падіння комуністичної імперії або нещодавнє «розлучення» Чехії та Словаччини, які були об’єднані в єдину націю у 1919 році, або ж Фландрії та Валлонії, що були єдиною державою з 1830 року.

Вони ґрунтуються на номіналістичній концепції, залежно від якої поняття є інструментом розуміння, а не конкретною реальністю. Вони спростовують ідеї націоналістів, які, навпаки, своїм екзістенціалістичним способом мислення намагаються довести вічність своєї «нації» (тобто «етнічної групи»), щоб її визнали політичною нацією. За словами Маззіні, нації являють собою продукт божественного проекту. Їм важко зрозуміти, що в різні історичні періоди одна й та сама група населення може називатись етносом чи нацією. Всупереч націоналістам, слід нагадати про історичний характер нації, як будь-якої політичної організації, та про інструментально-прикладний характер термінів, які дозволяють аналізувати її.






МІЖ ЕТНОСОМ ТА ДЕРЖАВОЮ


Нація та етнос


Нація є особливою формою політичного устрою, специфіку якого слід аналізувати на підґрунті точних визначень. При цьому не слід забувати, що будь-яке визначення є перш за все теорією. Як будь-яка політична одиниця, нація визначається своїм суверенітетом, необхідним всередині для інтеграції населення, яке воно об’єднує, та ззовні для самоствердження себе як історичного суб’єкта на базі існування націй політичних одиниць та відносин між: ними. Проте головна особливість нації полягає в об’єднанні населення у /29/ спільноту громадян, існування якого зумовлює внутрішню та зовнішню політику Держави 1.

Нація відрізняється від етнічних груп, які не організовані в політичні групи. Таким чином, етносом або етнічними групами я визначатиму групи людей, що є нащадками історичних та культурних спільнот і поділяють бажання зберегти їх. Інакше кажучи, етнос визначається двома основними характеристиками: історичною спільнотою та культурною особливістю 2.

Етнос часто називають нацією. Одна з причин такої плутанини криється в тому, що з XIII сторіччя до моменту народження сучасної політичної нації сучасники вважали нацією те, що ми сьогодні називаємо етносом. Сам термін з’явився в Англії приблизно в 1250 році; років за двадцять потому терміном «французька нація» називали всіх французів. Історіографія тільки-но звільнилася від кайданів Церкви та простого викладення історичної хроніки, жанр gesta * знайшов собі нового суб’єкта — народ. По всій Західній Європі, як в Угорщині, історіографія набуває національного характеру, сприяючи розвитку усвідомлення того, що в той час називали нацією 3. Автори змагались у спробі віднайти в античності для свого народу престижну спадщину: англійці, кельти з Країни Галлів та Бретані, французи або німці в однаковій мірі вважали себе нащадками троянців. Відтепер французькою та німецькою мовами слово «нація» почало означати групи за походженням: наприклад, студенти Паризького університету були поділені на чотири нації, «високоповажна Французька нація, віддана Пікардійська нація, почесна Нормандська нація та стійка Германська нація».



* Gesta (icn.) — подвиг, героїчні вчинки. (Прим. пер.) [gesta — лат. «діяння» — Прим. litopys.kiev.ua]



Якщо сучасні політичні нації успадкували коли не кордони, то принаймні відчуття та перші державні інститути цих середньовічних «націй», вони являють собою різну історичну та політичну реальність. Їх слід відрізняти від етнічних груп, хай там як називають їх сучасники та нинішні історики: передреволюційні нації; народності XX сторіччя; протонаціоналізм, що визначається як «певні варіанти /30/ відчуття належності до групи, що вже існують та потенційно здатні функціонувати, скажімо, у макроскопічному масштабі, в гармонії з державами та сучасними націями» 4; «передполітичні матриці інститутів, солідарності та віри» 5; або ще «піднації» 6.

Ці визначення наочно доводять, що форми етнічних груп такі ж різноманітні, як організація людей в єдине суспільство. Втім, у будь-якому разі етнос має дві основні характерні риси: це група за належністю; він не завжди може мати політичне виявлення.

Етнічні групи не природніші за нації. І в одному, і в іншому випадках вони мають конкретні історичні форми, які ніхто не бажає ні матеріалізувати, ні субстантивувати. На відміну від думок деяких соціологів, наприклад Джона Армстронґа, відчуття ототожнення себе з певною етнічною групою не завжди фундаментальніше, довговічніше та сильніше, ніж існуюча дійсність та відчуття належності до нації 7. Етнічні групи є не сутністю, а результатом конкретної політичної ситуації в широкому розумінні цього слова. Суперечки між йорубами та ібосами нерідко наводять як приклад етнічних конфліктів усередині нігерійської нації. Сам термін «йоруби» для позначення різних народностей Західної Нігерії вигадали англійські місіонери, що прибули до Абеокути у XIX сторіччі. Вони уніфікували різні мови цього регіону і, таким чином, організували місцеві народності в єдину політичну одиницю, визнану колоніальною владою: йорубська етнічна група не старіша за саму нігерійську націю 8. В цілому кажучи, найчастіше африканські етнічні групи створювались як такі згідно з політикою колонізатора. У 1968 році Тіто також задля того, щоб зміцнити свою владу, створив «мусульманську» етнічну групу в Боснії-Герцеґовині, тобто він сформував політичну одиницю з різних народностей, що мають спільну релігію, надав їм особливі права і тим самим посилив та навіть розбудив відчуття належності до етнічної групи. Ці групи можуть розділятись, об’єднуватись і реорганізовуватись, визначаючи таким чином нові соціальні «кордони» 9 шляхом «змішування», «приєднування», «розділення» чи «поширення» залежно від економічних та політичних обставин 10. /31/ Але якщо етнічні групи, як і нації, є історичними конструкціями, то окремі люди сприймають свою належність до певної етнічної групи як цілком природну, навіть коли ця група не оформлена в політичну організацію. Етнічні групи відрізняються від сучасної або політичної нації, що народилася в Англії, про яку вже говорили класики XVIII сторіччя (Монтеск’є чи Руссо) і яка після Американської та Французької революцій символічно являла собою політичну дійову особу, зокрема в тому, що в неї не було автономної політичної організації. З того часу вже не кількість членів етнічної групи чи будь-який інший об’єктивний показник відрізняє етнічну групу від нації, а тип зв’язків, що об’єднує людей.

Проте навіть наукова література не обмежується такою відмінністю. Так, Волкер Коннор вважає, що нація є етнічною групою, що усвідомлює власну особистість. «Зовнішній споглядач може дуже легко розпізнати етнічну групу, але до того моменту, поки її члени не усвідомлять монолітної єдності групи, — це тільки етнічна група, але аж ніяк не нація» 11. Він погоджується з концепцією Х’ю Сетон-Ватсона, який, зауваживши: «Я прийшов до висновку, що не можна запропонувати жодного наукового визначення нації; втім, це явище існувало та й досі існує», висловлює інше визначення, згідно з яким «нація існує тоді, коли значна кількість людей у суспільстві вважають або поводять себе так, якби разом вони утворювали єдину націю» 12. Джон Армстронґ у творі «Nations before nationalism»* 13 та Сюзанна Бергер у «Bretons, Scots and other European Nations»** 14 теж не роблять різниці між етнічними групами та націями, бо вони обоє під націями розуміють інфрадержавні спільноти, без вираження власної політики та державності. Чи не логічно виправдовувати можливі вимоги щодо трансформації етнічної групи у націю та водночас вважати, що природа етносу така ж легітимна, як і природа нації?



* «Нації до націоналізму» (англ.). (Прим. пер.)

** «Бретонці, шотландці та інші європейські нації» (англ.). (Прим. пер.)



Відродження терміна «етнічність», що став основним поняттям у сучасній науковій літературі, зокрема у Сполучених Штатах 15, тільки посилило цю двозначність. Говорячи /32/ про силу належності до тієї чи іншої етнічної групи всередині Сполучених Штатів та позначаючи терміном «етнічна група» відразу чорношкірих, ірландо-американців, італо-американців, євреїв та індіанців, соціологи могли більше не думати про природу належності окремої особистості до певної групи: расову, у випадку чорних та індіанців. Національну, у випадку італійців та ірландців. Національну чи/та релігійну, якщо говорити про євреїв. Таким чином, можна було б нехтувати расовою проблемою, на яку було накладене табу, навіть якщо довести, що йдеться про соціальне поняття, або ж проблемою культури, яка часто визначає соціальну поведінку стосовно груп, які раніше називали расовими меншинами. Наприклад, численні серед теоретиків етнічних груп єврейські соціологи у Сполучених Штатах могли утриматись від визначення проблеми ідентифікації євреїв, проблеми, що стала пекучою через звільнення від пут церкви та сучасну розбудову націй: чи можуть євреї складати просту релігійну або культурну групу всередині неєврейських націй та відмовитись від особливих політичних прав у той час, коли політичний порядок організований у вигляді нації; чи вони залишаються народом, єдина мета й покликання якого полягає у створенні власної суверенної нації 16?

Мені завжди здавалося, що в класичній дискусії між двома школами, одна з яких, першорядна, вважає, що нації, як природні одиниці об’єднання людей, існували завжди, а інша, так звана сучасна школа, наполягає на сучасному характері розбудови нації, не були чітко визначені терміни. Якщо під нацією розуміти будь-яку форму історичної спільноти, а не просто етнічну групу, то стає зрозуміло, що людина завжди належала до якоїсь громади, навіть якщо впродовж часу її форма значно змінилась. У цьому розумінні нації, тобто етнічні групи, існували завжди. Втім, якщо разом зі мною націями називати політичну форму сучасної демократії, то ми побачимо, що це нещодавня структура, навіть якщо вона з’явилася не з нічого та посилює й виходить за межі етнічних почуттів та інститутів, що передували їй. Відчуття належності до певної історичної /33/ групи могли існувати впродовж століть, але тільки в наш час вони зумовили та виправдали появу особливої форми політичної організації.




Нація та політична одиниця


Нації часто-густо також плутають з політичними одиницями чи державами. У цьому випадку термін «нація» означає політичну одиницю, суверенітет якої визнаний міжнародним співтовариством.

Таким чином, сучасні вчені нехтують аналітичними розбіжностями, з якими були знайомі перші теоретики нації. Зокрема французькі автори, піддавшись впливу революційного досвіду та проголошення третім станом нації як нового джерела політичної легітимності, проводили чітку межу між політичною одиницею та громадянською нацією. Проте деякі твори Макса Вебера залишаються з цієї точки зору двозначними.

Так, Ренан розрізняв такі «нації, як Франція, Англія та більшість сучасних самостійних європейських держав», та інші «форми організації людського суспільства», зокрема «великі людські агломерації типу Китаю, Єгипту, старого Вавилону; племена на зразок давніх євреїв, арабів; міста, як, наприклад, Афіни та Спарта; різні об’єднання країн на зразок Каролінґської імперії; позадержавні спільноти та громади, що тримаються завдяки релігійним зв’язкам, наприклад євреї чи парсі; <...> конфедерації на зразок Швейцарії, Америки; певна схожість народностей, наприклад раса або мова, що існує між різними гілками германців, різними гілками слов’ян» 17. Виходячи з цієї класифікації, можна зробити висновок, що «нації, об’єднані на цих засадах (виділено мною. — Д. Ш.), являють собою нове явище в історії» 18.

Мос також пояснює, як йому вдалося розрізнити націю та політичну одиницю. Він поділяє людське суспільство на чотири великі групи залежно від «зростаючого ступеня інтеграції», тобто рівня їхньої політичної інтеграції: полісегментарне, кланове та племінне суспільства, потім — інтегровані зі зростаючим рівнем інтеграції завдяки «наявності, /34/ силі та сталості центральної влади». «Такий тип суспільства було запропоновано назвати нацією. Слід визнати, що до недавнього часу ми з Дюркгеймом також користувались цією класифікацією» 19. Іншими словами, це ніби плутати політичну одиницю та націю: «В принципі, ці країни інтегруються та керуються, втім, це керування здійснюється не прямо її членами. Закон тут не є продуктом діяльності громадян держави» 20. Тож Мос додає до критерію політичної інтеграції, що характеризує будь-яку політичну одиницю з міцною центральною владою, критерій громадянства, який дозволяє відрізнити сучасну націю від інших типів політичних одиниць. Такий підхід дозволяє йому зробити висновок, що «у світі ще існує величезна кількість спільнот і держав, які жодним чином не заслуговують називатись нацією» 21.

Реймон Арон, говорячи про це явище у передмові до свого твору «Мир та війна між націями», зауважує, що в цьому випадку нація «ототожнює будь-яку політичну спільноту, організовану на одній території», і що міжнародні відносини тут виглядають, як «відносини між політичними одиницями». Останнє зауваження стосується грецьких містечок, Римської або Єгипетської імперій, а також європейських монархій, буржуазних республік або країн народної демократії 22. До речі, саме так писав про нації Адам Сміт у своєму «The Wealth of Nations» *.



* «Багатство народів» (англ.). (Повна назва цієї книги «Дослідження про природу і причини багатства народів». Прим. пер.)



Саме в такому розумінні вживається цей термін в інтелектуальній дисципліні під назвою «міжнародні відносини»: нації означають тут політичні одиниці 23. Той-таки знак рівності між нацією та політичною одиницею змусив переможців у війні створити в 1919 році, періоді, коли демократична нація, здавалось, була загальновизнана базовою універсальною моделлю політичної організації суспільства, Лігу націй та реорганізувати політичний порядок у вигляді націй, які у деяких країнах Східної Європи були лише політичними одиницями. Значне зростання після Другої світової війни кількості нових націй, визнаних Організа-/35/цією Об’єднаних Націй, доводить існування нових держав або нових націй — політичних одиниць, необов’язково нових демократичних націй. Іран або Саудівська Аравія, наприклад, не утворюють з цієї точки зору окрему націю. Мос уже помітив, що юристи дуже часто плутають державу та націю.

У Вебера дуже часто мислитель-націоналіст бере гору над ученим, тим більше, що більшість його теоретичних творів так і не були завершені. Звісно, Вебер знав різницю між державою та нацією: «Передусім нація не означає «народ держави», тобто належність до певної політичної групи. Оскільки багато політичних спільнот (як Австрія у 1918 році) складаються з груп людей, усередині яких наголошується незалежність нації від інших груп або ж навпаки, частини однієї групи, члени якої обстоюють «єдину націю» (як та ж таки Австрія)» 24. Крім того, він надавав особливого значення якості демократії та культурі невеликих націй. «У нас є всі підстави дякувати долі за те, що німецька культура існує й за межами кордонів Німеччини. Не тільки скромні буржуазні чесноти та справжня демократія, яка ще ніколи в жодній великій державі не була реалізована, але й набагато інтимніші, проте вічні цінності можуть яскраво проявитись тільки на теренах тієї спільноти, яка б відмовилась від державної влади. Те ж саме стосується навіть артистичних цінностей: такий справжній німець, як Готфрід Кеттлер, ніколи не став би провідною особистістю у військовому таборі, яким безперечно є наша держава» 25. У його незакінченому творі про націю можна знайти ще одну ремарку на цю ж саму тему, яка підкреслює різницю між Machtpolitik * та цінністю культури: «Чисто німецьке мистецтво та література виникли не з політичного центру Німеччини» 26. Втім, Вебер чітко відрізняв державу та владу (Staatpolitisch **) від нації та культури (Kulturpolitisch **).



* Політика насильства, диктату (нім.). (Прим. пер.)

** Політика держави (нім.). (Прим. пер.)

*** Політика культури (нім.). (Прим. пер.)



Але він не зациклювався на цій класифікації, що ґрунтується на двох головних принципах. Перший: держава є /36/ інструментом нації. Нація без держави неможлива. Другий: існує зв’язок між внутрішнім розміром нації та зовнішньою її діяльністю. Незавершеність творів призводить до суперечок щодо тлумачення його ідей. Розвиваючи концепцію верховенства зовнішньої діяльності, чи вважав він внутрішню організацію єдиним інструментом вираження волі держави, мета діяльності якої — утвердити власне бажання у відносинах між державами, як хоче це довести Вольфґанґ Моммсен 27? Враховуючи той факт, що він розмірковував, виходячи з історичного досвіду — розбудова унітарної німецької держави та постійні конфлікти між великими європейськими державами, — і що він уявляв політичний світ тільки як організацію націй, для яких «природним» є існування в умовах конфлікту, враховуючи його ніцшеанську концепцію про прагнення до влади та примату зовнішньої політики, чи справедливим є твердження, що «нація та національна держава все більше ставали для нього двома сторонами одного явища» 28? Незважаючи на двозначність його творів — серед них можна знайти такі, в яких парламентський устрій держави цінується сам по собі, а не як інструмент вираження прагнення до влади, — здається очевидним, що чим більше Макс Вебер визначає націю терміном Machtpolitik, тим більше інструмент вираження цього прагнення, тобто держава, ризикує бути сплутаним з самою нацією. Націоналіст Вебер намагався відвести на другий план різницю між політичною одиницею та нацією, а також дорівняти справжню націю — або ідеальний тип нації — до «великої держави», бо для нього, як він нерідко зазначає: «Причина існування держави є найважливішим еталоном цінностей...»

Держава, як сукупність інститутів та засобів контролю і примусу, мета яких створити й підтримати внутрішній зв’язок між політичними одиницями, дозволяючи їм виконувати свою зовнішню діяльність, є водночас вираження та інструмент будь-якої сучасної політичної одиниці. Саме держава відокремлює всі нації — політичні одиниці від інших форм громад або етнічних груп. За словами Гегеля, у демократичній нації існує раціональна основа нації, без /37/ якої держава, як єдина об’єктивна спільнота, не могла б існувати, ставши політичною. Але цей зв’язок не повинен бути тотожним. Навпаки, існування спільноти громадян, відмінної від держави, надає демократичній нації особливих характерних рис, що виокремлюють її серед інших політичних одиниць.




Нація та націоналізм


Слід нарешті відрізняти націю, як політичну реальність, від націоналізму. Цим терміном визначаються або ж вимоги етнічних груп на своє визнання як нації, тобто поєднуються історико-культурна спільнота (етнічна група) та політична організація; або прагнення вже існуючих націй до більшої влади на шкоду іншим групам. Дуже часто критика, якій піддаються нації, стосується проявів націоналізму. Збройні конфлікти, що протягом десяти років відбувались, наприклад, у колишній Югославії, були не національними, а етнічними або націоналістичними конфліктами: вони доводять слабкість позицій власне національної традиції у колишній Югославії, яку спробували об’єднати в єдину націю у 1919 році з сербів, хорватів, словенців, боснійців, угорців, албанців тощо. Твір Ернеста Геллнера «Nations and nationalism» 29, незважаючи на свою назву, і взагалі англо-американська політична наука розглядають націоналізм не з точки зору самих націй, а з точки зору вимог щодо створення нації.

Плутанина з термінами у соціальному житті — нації, етнічні групи, націоналізм — рідко є випадковою. Ми вже говорили, що слова можуть бути як предметом, так і інструментом ідеологічних та політичних конфліктів. Тому свідомо чи мимохідь їх вживають у двозначному розумінні. У соціальному та політичному житті з XIX сторіччя етнічну групу називають народом. Називати етнічну групу (філософське поняття) народом (політичний термін) означає відверто чи приховано визнавати за ним право вимагати політичної незалежності, тобто право на набуття статусу нації — політичної одиниці. Якщо навіть у науковій літера-/38/турі легко плутають націю та етнічну групу, то це означає, що будь-яка етнічна група, що переживає націоналістичні настрої, може вимагати від імені народу права на самовизначення, щоб її визнали як націю — політичну одиницю: Ренан добре зрозумів, що в цьому випадку йдеться про принцип революції. Націю часто порівнюють з державою, бо будь-яка держава вважає себе втіленням демократичної нації. Двозначність терміна «нація» у соціальному житті пов’язана з сучасним принципом політичної легітимності та з основами соціальних зв’язків.

До речі, це ще одна причина того, чому демократична нація все ще залишається імпліцитною моделлю, на яку, хай символічно, часто посилаються. У європейських комуністичних країнах, коли одна-єдина партія мала необмежену владу, керівники організовували вибори й стверджували, що висловлюють волевиявлення демократичної нації. Відразу після приходу до влади керівники Ісламської Республіки Іран організували конституційний референдум, за яким відбулися парламентські вибори. У грудні 1992 року кубинські лідери вперше після свого приходу до влади провели загальні вибори. Під час війни у Затоці Саддам Хусейн кожне своє важливе рішення проводив через голосування у парламенті. Він відсилав західним країнам зображення загальної мобілізації, коли прагнення народу ззовні співпадали з діями політичної влади. Всі уряди націй — політичних одиниць мають щось на зразок конституції та скликають обраний парламент.

Якщо етнічні почуття та пристрасті продовжують існувати у громадянському суспільстві, що довго стверджував Ентоні Сміт, не слід вважати, що між етнічною групою та нацією не існує відмінностей. Нація — це не держава і не етнічна група. Вона визначається подвійними діалектичними відносинами з групою (групами) чи державою, завдяки чому вона втілюється у соціальній реальності. Політичне визнання етнічних груп, інтегрованих в одну націю, призводить до дезінтеграції та безсилля; коли держава стає надто могутньою, тиранічною або тоталітарною, вона поглинає націю і руйнує суспільство громадян. Між етнічною групою та державою слід знайти місце для нації. /39/






ВІДЧУТТЯ ІНТЕГРАЦІЇ


Як ми помітили, нація організує населення у суспільство громадян, існування якого виправдовує внутрішню та зовнішню діяльність держави. Держава є інструментом нації. Її діяльність спрямована насамперед на інтеграцію населення через громадянство та водночас на встановлення відносин між іншими націями — політичними одиницями.




Процес внутрішньої інтеграції


Нація не є раз і назавжди сталою організацією. Вона є продуктом інтеграції у прямому розумінні цього терміна. Саме з цієї точки зору Кліффорд Герц аналізував створення нових націй після розвалу французьких та англійських колоніальних імперій, назвавши цей процес інтегративною революцією (integrative revolution).

Інтеграція є одним з основних загальних понять соціології, з яким слід погодитись, пише Клод Леві-Стросс стосовно самобутності, як перспективного поняття, «щось на зразок віртуальної сім’ї, на яку нам слід посилатися, пояснюючи низку явищ, та без якої реальне існування неможливе» 30. Ми вживаємо цей термін не тільки з точки зору сучасного життя у Франції щодо іммігрантів, але й з точки зору соціологічної традиції, яка зародилась через проблему утримання та посилення соціальних зв’язків — або інтеграції — у суспільстві, а в наш час ґрунтується на цінностях незалежності особистості.

Незважаючи на двозначність терміна, існує два основних його розуміння. Він може означати сукупність системи або суспільства — що можна назвати інтеграцією суспільства, або систематичною інтеграцією. У цьому випадку це характеристика всієї групи. Втім, цей термін може також характеризувати відношення людей або підсистеми до більшої системи, що можна назвати інтеграцією до суспільства, або тропічною інтеграцією. У цьому випадку цей термін характеризує окрему особистість або групу людей усередині більшої групи. З точки зору соціології націю можна аналізувати як процес інтеграції суспільства завдяки політи-/40/ці — або «систематичній» інтеграції, — яка, за визначенням, ніколи не може бути доведена до кінця. Інтеграція тієї чи іншої групи населення (наприклад населення іноземного походження) до вже існуючого суспільства — або тропічна інтеграція — є лише окремим випадком інтеграції всього політичного суспільства, або систематичної інтеграції.

Така характеристика процесу внутрішньої інтеграції передбачає, якщо вільно слідувати висновкам Дюркгейма, визначення та прийняття спільних цілей спільноти, підтримку населенням спільних вірувань та звичаїв, існування взаємодії між членами групи. Що ж до нації, йдеться про політичні цілі, звичаї та вірування, але вони не можуть бути відокремлені від соціальної реальності. Суспільство громадян не може створюватись на основі будь-яких соціальних та економічних умов.

Оскільки йдеться про процес, слід зважати на цілий комплекс об’єктивних умов та їхньої інтеріоризації серед людей. Часто зауважують, що громадянство — юридичний зв’язок між людиною та державою — є винятком з правила Парсонса, яке стверджує, що в сучасних націях кількість нових ролей та набутого (achieved) статусу постійно збільшується на шкоду успадкованого (ascribed) статусу. Переважна більшість людей зберігають одне громадянство, що вони його отримують від народження, воно не залежить ані від їхнього бажання, ані від їхніх власних заслуг. Це реальність, яку слід сприймати як даність. Але, врешті-решт, громадянство є лише особливим випадком загальновідомого факту, коли в наш час формування суспільних відносин між людьми відбувається всередині вже існуючих національних спільнот.

Коли Руссо намагається визначити людину, яка жила перед створенням будь-яких правил співжиття, та розвиває її якості паралельно з розвитком суспільства, він називає її «певною твариною, обдарованою здібністю до самовдосконалення, тобто здібністю стати справжньою людиною» 31. Розвиваючи ідею Фіхте, який слідом за Руссо наполягав на особливій ролі виховання, Ален Рено, намагаючись сформулювати ідею нової демократичної нації та подолати надто просте протиставлення між нацією-прагненням та /41/ нацією-спадщиною, запропонував новий термін «здібність до навчання», як основну ідею нації, коли «видима ознака наявності свободи у культурі та традиції нації полягає у здатності людини навчитись цінностям цієї свободи та традиції» 32. Я сама вдавалась до традиційно соціологічного терміна «соціалізація»  33. У будь-якому разі йдеться про процес, згідно з яким людина, що народилася в особливому суспільстві, глибоко розуміла б його вимоги, поділяла б спільні цінності та норми поведінки, завдяки яким існує спільнота. Ці поняття дозволяють проаналізувати соціальну здатність людей набувати завдяки рівню освіти, у широкому розумінні цього терміна, способів брати участь у суспільному, тобто національному житті.

Запровадження цих понять дозволяє брати до уваги внесок суспільних наук. Вони підкреслили не відсутність свободи у людей, а труднощі та конкретні умови для її реалізації. Ці науки нагадують, що свобода людини є свободою в конкретній ситуації. Діалектику свободи та детермінізму можна узагальнити завдяки цим концептам — здатність до самовдосконалення, здібність до навчання та соціалізація, — які дозволяють зрозуміти процес інтеграції людини до певної групи, у якій вона, дякуючи випадку, народилась. Виховання безперечно дозволяє людям брати участь у технічному суспільстві, яке вимагає високого рівня знань та професійних здібностей, що було доведено ще Геллнером. І якщо всі теоретики нації — Руссо, Кант, Фіхте та Мос — наполягали на особистій ролі Школи, то це не тільки через технічне навчання, а перш за все через те, що в школі виховується громадянин. Завдяки соціалізації (вживаючи більш загальний термін) у сучасних суспільствах Школа є основним інструментом інтеграції людини у національну спільноту. Належність та відчуття належності до певної нації народжуються завдяки цій інтеріоризації знань, норм та спільних цінностей. Незважаючи на вживання цього поняття, слід нагадати, що людина здатна навчитись поважати і дотримуватися вимог суспільного життя та навіть твердо зрозуміти, що існує суспільна галузь. Детермінізм народження стає, таким чином, свободою. Йдеться не про звичайну підміну понять: належність до /42/ нації і національні почуття дійсно приходять від глибокого усвідомлення культурних моделей та особливих цінностей, що визначають особистість, яка нероздільно пов’язана з колективом. Відтепер людина знаходить націю у собі.

Термін «інтеграція» не повинен призводити до непорозумінь: йдеться аж ніяк не про мирний процес. Скоріше навпаки, процеси національної інтеграції, що супроводжувалися внутрішнім (зменшення політичних й культурних особливостей) та зовнішнім (війни) насильством, є нормальним явищем. Але жодна політична одиниця не може втриматись лише на насильстві. Особливість держави після створення демократичної нації полягає в тому, що її діяльність була схвалена спільнотою громадян.

Ми бачимо, що націоналіст Вебер у багатьох своїх творах урівняв громадянське суспільство та націю — політичну одиницю. Водночас він прагнув побудувати німецьку демократію та побачити, як вона стверджує свою силу. Парламентаризм, до якого він особисто ставився доволі прихильно, передусім був для нього однією з умов посилення зовнішньої діяльності та сприяв інтеграції особистості до нації. У парламенті він вбачав найкращу організацію суспільного життя, яка б сприяла активнішій участі громадян у впровадженні національних амбіцій, допомагаючи, таким чином, посиленню могутності нації. Він захоплювався англійцями, які спромоглися оволодіти чвертю населення Землі, й підкреслював, що свобода посилює амбіційні прагнення народів. Він надавав примату зовнішній політиці, але не робив чіткого поділу між демократичною нацією та нацією, як політичною одиницею, і не сформулював ідею громадянства, як основу національної ідеї, — це поясняє пристрасті, що виникли внаслідок аналізу його націоналістичних ідей серед інтелектуалів ФРН у пошуках якогось великого німецького теоретика демократії.

Проте і Мос, і Арон згадують про ідею громадянства. Мос говорить про «сукупність громадян держави, відмінних від самої держави» 34, а Арон про «особливу політичну спільноту, коли люди усвідомлюють власну національність, а держава є проявом нації, що існувала раніше» 35. Але далі /43/ обидва додають до цього першого визначення ідею збігу між культурною нацією та політичною, етнічною групою та нацією. «Самодостатня нація є достатньо інтегрованим суспільством з досить демократичною центральною владою, що в будь-якому разі має певну уяву про національний суверенітет і кордони якої обмежують певну групу людей однієї раси, зі спільною мовою, світоглядом, моральними принципами, тобто національною характерною рисою <...>. У сформованих та усталених націях усі ці параметри збігаються. Такі збіги дуже рідкісні, вони більш помітні та, якщо дозволите, більш привабливі. Адже про суспільства можна судити як про тварин чи рослини, об’єктивно та без політичних забобонів» 36. «Нація, як ідеальне вираження політичної одиниці, має три головні характеристики: участь всіх членів суспільства у житті держави у вигляді військової повинності та загального виборчого права, збіг цієї політичної волі та думки світу культури, повна незалежність національної держави від зовнішніх чинників» 37. Ідею громадянства у Моса висловлює «центральна політична влада», а в Арона — «участь всіх членів суспільства у житті держави», але збіг культурних осередків і територіальної політичної організації, навіяний французьким досвідом та уявленнями про ідеальну державу-націю, виходить на перше місце.

Взагалі, ми погоджуємося з ідеєю, що право кожної етнічної групи на самовизначення та власне політичне утворення становить принцип держави-нації 38. Але це не стільки умова, скільки наслідок націоналізації населення. «Певна кількість людей, об’єднаних в єдину групу, що розмовляє однією мовою, спільні принципи безпеки, торгівлі й управління якої майже щодня згуртовують їх, не можуть розвиватись окремо одні від інших та нехтувати цією подібністю, що надає кожній особистості відчуття належності до певної нації» 39. Політична гегемонія поступово нав’язала різним народностям єдину мову. З XIII сторіччя в Європі інтелектуали сприяли створенню мовної спільноти, перекладаючи Біблію та складаючи літературні й історичні твори через спільну для всіх мову, мову-посередника. Борці за /44/ націоналістичні ідеї пізніше говоритимуть про культурну спільність, бравуючи цим чинником, як ще одним аргументом на користь визнання етнічних груп самостійними політичними націями, у разі потреби породжуючи своїми діями таку спільність. Нації вважали себе нащадками певної етнічної групи. Після створення вони весь час доводили життєздатність своєї нації, посилюючи культурну однорідність між різними народами або, кажучи словами Моса, особливість їхньої «раси», їхнього «світогляду», їхньої «мови», «моральних принципів» та «національного характеру». Культурна особливість та однорідність різних етнічних груп і націй були головною темою політичних спорів про нації та національності. До всіх об’єктивних характеристик — раси, мови, релігії чи культури — можна вжити твердження Макса Вебера щодо раси або «кревної спільноти»: «Весь історичний процес доводить, з якою надзвичайною легкістю діяльність політичного суспільства призводить до появи ідеї «кревної спільноти», коли не надто вражаючі, наприклад антропологічні, відмінності не становлять для них перешкоди» 40. Збіг політичної одиниці та культурної спільноти був політичним ідеалом нації, але це не ідеальний тип в аналітичному розумінні цього терміна.

У принципі, спільнота громадян може бути однорідною з точки зору культури, як це доводить приклад Швейцарії. Культурна однорідність народностей є лише чинником, що сприяє становленню політичного суспільства. Лише культурної схожості ніколи не було достатньо для створення нації. Навпаки, політична лояльність щодо нації може поєднуватися з різноманітними формами прихильності до етнічних груп, що існували раніше та були більш-менш визнані політичною організацією (див. далі розділ III). Проте основною умовою існування нації є погодження громадян з ідеєю існування незалежної політичної галузі особистих інтересів та розуміння необхідності поважати ці інтереси. «Те, що найперше накладає термін «громадянський» (необхідний для створення нації), це розуміння суспільного, як окремого та відмінного поняття, а звідси існування справжнього суспільного інтересу, який не /45/ завжди панує над особистими інтересами або інтересами окремої групи людей, але часто не залежить або заходить з ними у конфлікт» 41.




Внутрішня та зовнішня політика


Через логічні та водночас політичні причини слід поєднати процес внутрішньої інтеграції та зовнішньої політики. Позаяк демократична нація є політичною одиницею, вона характеризується відносинами з іншими націями — політичними одиницями. З другого боку, ця політика впливає на процес внутрішньої інтеграції. «Будь-який політичний успіх, що полягає у нав’язуванні однією країною своєї волі іншій країні, посилює внутрішній престиж, а звідси й могутність та вплив різних класів, груп і політичних партій, які сприяли цьому успіхові» 42. Процес внутрішньої інтеграції неможливо зрозуміти, не беручи до уваги прагнення однієї нації нав’язувати свою волю іншим націям або ж завадити їм нав’язувати їхню волю собі. Суверенітет, що визначає націю, виражається водночас у тиску на народності, яких вона об’єднує, та в політиці, яку вона веде у так званому співтоваристві націй, тобто у відносинах з політичними одиницями.

Вебер вважає цей зв’язок та зовнішню політику найважливішим елементом нації: «Тільки вищі народи можуть рухати вперед колесо розвитку цивілізації» 43. Внутрішня інтеграція була передусім однією з неодмінних умов для «розвитку світу». Парламентаризм, який дозволяв обирати справжніх політичних лідерів та боротися з бюрократизацією, ставав інструментом національної влади. Але не менш чітко Мос формулює ідею неодмінних зв’язків між внутрішньою інтеграцією та зовнішньою політикою: «Неправильно було б уважати, що внутрішня політика нації не залежить великою мірою від зовнішньої та навпаки» 44.

Зазвичай нації — політичні одиниці народжуються у гуркоті війн. Кількість політичних одиниць у Європі зменшилася з 500 у 1500 році до кількох десятків на початку XIX сторіччя: через війни більшість з них зникла або розчинилась у більших державах. Європа націй була /46/ створена вестфальськими договорами від 1648 року, які поклали край Тридцятилітній війні, Віденським конгресом у 1815 році після революційних та імперських війн та договорами, укладеними після закінчення Першої світової війни. У 1919 та 1920 роках після військового розгрому та розвалу Австро-Угорської та Турецької імперій нації Центральної та Східної Європи здобули незалежність. Наприкінці XVIII сторіччя завдяки війні за незалежність проти великих європейських імперій були створені Сполучені Штати, на початку XIX сторіччя — нації Латинської Америки, а у XX сторіччі — країни Африки та Азії. Більшість країн зобов’язані своїм існуванням прямому впливу інших держав. Часто-густо конфлікти створюють нову політичну одиницю, яка повністю або частково поглинає воюючі країни, чи, навпаки, роздрібнюють великі держави на менші.

Метою перших державних інститутів було надання європейським суверенним країнам засобів вести війни зі своїми сусідами 45. В усіх націях — політичних одиницях війни розвивають та змінюють, тимчасово або назавжди, організацію держави та форми її політики. Бісмарк зробив із перемоги Німеччини у 1870 році інструмент створення вільгельмівського рейху. У демократичних націях внаслідок Першої світової війни різко збільшилась кількість чиновників та грубого втручання держави у соціальне й економічне життя європейців. Розбудова держави-провидіння у західноєвропейських країнах була прямим наслідком Другої світової війни. Провідний звіт Беверіджа був написаний у 1942 році, коли жорстокі бої ще тривали.

З другого боку, війни пробуджують свідомість етнічних груп або вже створених політичних одиниць. Протистояння небезпеці чи поширенню влади, спільна боротьба із зовнішніми чинниками народжують спільноту, що усвідомлює власну самобутність. Загарбницькі війни, що їх вели західноєвропейські держави, Іспанія, Португалія, Франція, Нідерланди або Англія, щоб підкорити далекі чужоземні народи та контролювати велику світову торгівлю, неабияк сприяли інтеграції та виникненню почуття гордості у цих народів. Національні почуття народилися в Європі внаслідок суперечок та конфліктів між великими держава-/47/ми. Після республіканських та імперських війн більшість французів почали плутати національну ідею та принципи революції. Згідно з формулою Ренана, нації Центральної та Східної Європи «цілком усвідомили власну самобутність... під тиском іноземних держав», тобто борючись з Великою французькою Нацією та наполеонівською імперією. Щоб боротись як рівний з рівним із Заходом та врятувати свою колективну самобутність, Японія та Туреччина набули форми демократичної нації.

Війни відроджують почуття, що єднають людей в етнічні або національні групи. Усвідомлення партикуляризму послаблене відчуттям солідарності, народженої появою спільної загрози й посиленою суворістю колективної організації, та мілітаризацією, нехай тимчасовою, соціальної організації. Польські іммігранти, діти яких загинули у війні 1914 — 1918 років як громадяни Франції, виправдали цю жертву, заприсягнувшись вірністю та прихильністю своїй новій батьківщині. Після Першої світової війни германо-американці стали патріотами Америки та припинили вимагати визнання окремої німецької спільноти у межах Сполучених Штатів. Кров, пролита на полі битви, об’єднує бійців.

Війни посилюють демократичну націю, як і будь-які політичні одиниці, коли її норми та цінності доволі глибоко засвоєні населенням для того, щоб почуття спільноти, відроджені війною, збіглися з відчуттям належності до демократичної нації. Це саме той випадок, про який приховано писав Дюркгейм: «Образ батьківщини, якій загрожує небезпека, посідає своє місце у свідомості людей, чого не відбувається за мирних часів; як результат, посилюються зв’язки між людиною та суспільством» 46. Перемоги демократії в західних країнах у 1919 та 1945 роках напевне посилили віру громадян у цінність та ефективність їх режиму. Відзначалося, що під час війни з гітлерівською Німеччиною уряд Вінстона Черчілля нав’язав населенню Великої Британії суворий, авторитарний режим, прикриваючись захистом демократії; але після війни країна дуже швидко повернулась до демократичного життя, хоча організація державних інститутів залишилася більш громіздкою та складною, ніж до 1939 року. Проте Німеччина 1920-х років /48/ зв’язала ідею демократії з поразкою у війні та пережитим приниженням.

Чи можна говорити про політичну націю, якщо вона не має власної повністю суверенної держави або, інакше кажучи, чи можна визначати державу лише за її політикою, спрямованою на об’єднання населення в єдину спільноту, навіть якщо вона не веде власної зовнішньої політики? Так, Ентоні Сміт наводить приклад каталонців, які формують націю, бо мають спільну територію, спільну мову, освітню систему, окрему економіку та право стягувати податки 47. Він визнає, що Каталонія не є суверенною державою, бо вона не веде власної, не залежної від Іспанії зовнішньої політики, проте для нього ця нація існує у тій мірі, в якій існує спільнота каталонців. Це означає розглядати націю тільки з точки зору внутрішньої політики, що я сама робила у попередньому творі, визначаючи націю як політичну форму вийти за межі раціонального пізнання розбіжностей між народностями, незважаючи на об’єктивну природу виникнення цих розбіжностей (соціальне становище, релігія, регіональні чи національні особливості) або на розбіжності, пов’язані з колективною особистістю, включаючи їх у єдину групу, організовану навколо спільного політичного проекту 48. Але такого визначення недостатньо: нація — не тільки спільнота громадян, це також політична одиниця. Ідеальна нація означає, що держава має бути не тільки конкретним інструментом внутрішньої інтеграції, але також щоб вона вела незалежну зовнішню політику на міжнародній арені на базі ідеї суверенітету націй як політичних одиниць.

Як ми побачили, Реймон Арон дотримувався ідеї про «повну незалежність національної держави на зовнішній арені» як одного з трьох основних принципів існування ідеальної демократичної нації. Якщо дійсно йдеться про характеристику держави як демократичної нації, то це ознака не тільки демократії: те ж саме стосується будь-якої держави, що діє в межах співтовариства націй як політичних одиниць. З точки зору Історії та звичайної логіки виходить, що держава зв’язана з війною. Якщо демократична нація /49/ також являє собою націю — політичну одиницю, то «незалежність держави перед зовнішніми чинниками» добре характеризує реальність. Але визначення демократичної нації як ідеалу може обмежитись лише твердженням, що саме спільнота громадян виправдовує як внутрішню, так і зовнішню політику держави. Це означає, що завдяки такій головній характеристиці можна зрозуміти внутрішню логіку ідеї демократичної нації.









Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Іносе:   У літературних творах інколи можна натрапити на застарілий нині східноукраїнський прислівник іносе «хай так, гаразд, згоден, зрозуміло». Його вживали переважно з метою підкреслити простомовність персонажів . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.