[Домінік Шнаппер. Спільнота громадян. Про модерну концепцію нації. — Х., 2007. — С. 119-163.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки

РОЗДІЛ IV

ЗАКЛАДЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВОЄРІДНОСТІ

Якими б не були об’єктивні та суб’єктивні ознаки народження нації, їх було б замало для започаткування інтеграційного процесу, якщо через спільні інститути з покоління в покоління не підтримувався споконвічний політичний процес. Саме держава та політичні інститути надають йому реального обрису: вони підтримують особливість громадського сектора як місце трансцендентності партикуляризму. Вони вживають і нав’язують норми громадського життя всередині країни та дотримуються певної політики у стосунках між державами, тобто політики миру чи війни. Держава неминуче розвиває національний політичний проект та запроваджує політику, яку довгий час називали політикою асиміляції (зараз у Франції її називають політикою інтеграції), яка полягає в поновленні інтеграційного процесу мешканців держави через надання їм громадянства та залучення до суспільного життя країни.

Така політика може викликати відчуття тиранії. Але не слід плутати авторитарні форми націоналізації, що ведуть до культурного або реального геноциду, який, за визначенням, руйнує спільноту громадян, та окультурювання народів, які переглядають власну культуру через призму нової політичної організації, що спирається на принцип громадянства. Гегель уже розділив ці два поняття, назвавши асиміляцією біологічний процес, а терміном Ausgleichung ненасильницьку асиміляцію, плід власної ініціативи людей. Він довів, що «така асиміляція є метою будь-якої держави, що піклується про єдність нації та повагу до культурних особливостей народів, яких вона об’єднує» ¹. Політика дер-/120/жави не може спрямовуватись лише на створення умов для нормального функціонування політичного суспільства та закладення національних особливостей, що єднають громадян. Постійно існуючі інститути, що не залежать від окремих особистостей, надають початковому політичному проекту конкретних форм та продовжують його.

Сама ідея політичної нації передбачає напруженість між абстрактним громадянином та конкретними людьми — у тій мірі, в якій вони належать певній етнічній групі та конкретному соціальному класу. Крізь національну інтеграцію можна зрозуміти конфлікт між єдністю/універсальністю громадського сектора та фактично існуючими етнічними і соціальними розбіжностями нації в цілому. На Заході Європи сучасна держава, поглинувши провінції та усвідомивши їхню колективну особливість, що існувала раніше, забезпечила пізніше демократичну інтеграцію, послідовно залучаючи різні соціальні групи до колективного життя в міру того, як ці групи успішно боролися за свої права. А ось на Сході слід було також зважати на історичні особливості та розбіжності й соціальну нерівність, що виникла після запізнілої індустріалізації. На Заході два етапи йшли один за одним, у той час як на Сході та в інших країнах світу часто-густо обидва процеси проходили одночасно. Але природа цих явищ цілком різна.

У першому випадку йдеться про заміну членства індивідів в етнічних групах шляхом заохочення їхньої об’єктивної та символічної участі в іншому колективі: писемність і навчання історії, та взагалі навчання у школах, мають у даному разі ключове значення. Усвідомлення політичним суспільством соціальних та економічних особливостей — то вже інша річ. Ми поміркуємо про засоби, які дозволяють подолати напруженість і протиріччя між принципами рівності та універсальності громадянина, з одного боку, і конкретними проявами соціальної та економічної нерівності, з другого, що неминуче трапляються в демократичному суспільстві. Можна замислитись, до якої міри можна створити націю у суспільстві, що ставить передусім на цінності рівності, коли прокламована політична та юридична рівність на практи-/121/ці стикається із соціальною та економічною нерівністю. «Раціональна держава не може будуватися на штучних положеннях та з будь-якого наявного матеріалу» ².

ВИХІД ЗА МЕЖІ ЕТНІЧНИХ ГРУП

Реальна нація: простір та час

Держава вписує націю в простір: нація є територіальною політичною одиницею. На відміну від грецького polis, який створювався групою людей, що могли перевозити його за собою будь-куди, сучасна нація пов’язана з певною територією. Герцл, основоположник сіоністської ідеї, був одержимий простором, організацією міста та архітектурними формами. Ізраїльтяни саджають дерева, щоб прославити праведників, які захистили гнаних євреїв, та виявити свою вірність мертвим. Діаспори, навіть якщо вони продовжують підтримувати культурні, релігійні або економічні зв’язки поза межами рідної держави, не створюють окремої нації. Територія протиставляється логіці соціальних організацій, що ґрунтуються на принципах родинної чи кланової солідарності. Територія визначає межі, всередині яких застосовуються закони та впроваджується спільна практика, що визначає абстрактний політичний простір. Принцип місця народження все ще частково визнається законодавством про громадянство. Коли з XVI сторіччя великі західні держави почали утворювати власні нації за територіальним принципом, Німеччина продовжувала виношувати ідею загального суверенітету Святої імперії: саме в цьому полягає основна причина затримання німецького розвитку, про яку подекуди згадують. Королі західноєвропейських країн вели політику розмежування та сторіччями доводили легітимність своїх національних кордонів. Часта зміна кордонів країн Східної Європи, навпаки, сприяла політичній нестабільності. Всі кордони сформувалися внаслідок чиєїсь сваволі. Але історія більш-менш узаконила це свавілля. Тепер воно вважається нормальним, природним: добрим /122/ кордоном є такий кордон, який схвалюють усі нації, що їх він роз’єднує.

Не слід також недооцінювати символічну роль території. Впродовж довгого часу та війн з’являлися наміри встановити єврейську колонію або державу в Уганді, Аргентині, Тріполі, Техасі, Мексиці, Австралії, Суринамі, Канаді та в інших частинах світу, не забуваючи й про Єврейську республіку, створену Сталіним у Біробіджані ³. Але виявилось, що євреїв не так легко мобілізувати. Затягти їх у сіоністський проект можна хіба що традиційним споконвічним гаслом: «У наступному році — в Єрусалимі».

Держава створює повноцінну націю, надаючи їй конкретної форми та формуючи соціальну систему навколо неї. Вона не може залишатись абстрактною, як спільнота громадян, навіть якщо відносини між громадянським суспільством і державою набувають подекуди особливих форм. У будь-якому разі держава, колективні цінності чи спільні інститути відігравали рушійну роль, або одна чи декілька націй, як у Східній Європі, виступили з вимогою створення окремої нації, тобто суверенної держави. Державні інститути вписують націю в історію.

Почуття гідності

У наш час, коли визнається право народів на самовизначення та незалежність від будь-якої форми примусу, вихід завдяки політиці за межі етнічних груп, які, об’єднавшись у націю, зберегли власну свідомість та самобутність, передбачає визнання почуття колективної, а звідси й особистої гідності. Ми вже говорили, що гідність є однією з ціннісних характеристик сучасної демократичної людини. Національні зазіхання не відокремлюються від прагнення до емансипації. Між XV та XIX сторіччями королі приєднували до власних імперій історичні спільноти або етнічні групи, що існували раніше, «офранцужували», «англізували» чи «іспанізували» їх. Але при цьому вони стикалися з опором і численними повстаннями. Втім, у той час право народів на самовизначення ще не було проголошено. Східні ж нації сформувалися після утвердження на Заході принципу /123/ сучасної політичної легітимності. Нації, що були створені у XX сторіччі, ставали міцними тільки в разі, якщо такий політичний проект міг об’єднати етнічні групи, що входили до складу держави, визнаючи їхню однакову гідність.

Важко розробити спільний політичний проект, коли етнічні групи по-різному трактують історію та національні ідеї. Коли у 1848 році Кошут спробував збудувати угорську державу-націю за західною моделлю, він скористався принципом громадянства, але історія та історична свідомість народів, що населяли ті землі, не дозволяла їм негайно погодитися з тим, що угорське громадянство має бути вище за належність до певної історичної чи національної групи. Тобто інтелектуальний урок, який можна винести з «убогості малих держав Центральної Європи», полягає в тому, що не всі розбіжності чи культурне та історичне різноманіття можна подолати за допомогою якогось політичного проекту, зокрема коли у народів є відчуття належності до певної невизнаної історичної спільноти, а нація не має конкретної форми (державні інститути, політична культура, національна еліта). У 1919 році серби й хорвати не поділяли ні історичної спадщини, ні думки про те, якою має бути нація. Для сербів вона мала бути тісно пов’язана з національною церквою, а для хорватів це мав бути інтелектуальний та світський, відокремлений від церкви, проект. Серби бажали створити державу-націю за французькою, якобінською моделлю. Хорвати ж прагнули створити федерацію, яка б об’єднувала різні південні слов’янські народності, поважаючи при цьому їхню особливість. Так само, крім релігійних та економічних розбіжностей словаки й чехи, об’єднані в 1919 році в єдину чехословацьку державу, мали цілком різну тисячолітню історію, нехай вони й розмовляли однією мовою. Словаки, створивши сільську провінцію Угорщини, воліли бути складовою частиною федеративної держави, яка б поважала їхню індивідуальність. Чехи, що були приєднані у XVII сторіччі до імперії Габсбурґів, прагнули створити демократичну державу за західною моделлю. В обох випадках політичні конфлікти безпосередньо торкались індивідуальних та колективних цінностей, що є складовою частиною політичного устрою. /124/ Після падіння радянського режиму Чехословаччина могла б утриматись тільки за умови, що і чехи і словаки відчули, що їхню спільноту повністю та беззаперечно визнали всередині спільної нації. Інтеграція у Федеративну Республіку Німеччини земель, що входили до складу НДР, також мала схожий досвід: східні німці почували себе приниженими перед мешканцями західних земель, які й самі вважали себе заможнішими, щасливішими, «демократичнішими», нав’язуючи власні політико-економічні норми всім німецьким землям.

З часу підписання угоди в 1759 році зі змінами та доповненнями від 1867 року Канадська федерація ґрунтується на принципах економічного, культурного та політичного домінування англомовних канадців над франкомовними. Тут сформувалися два окремих суспільства. Для франкомовних канадців британське загарбання завжди залишалося болючою раною. Герої для них завжди пов’язувалися з цією драматичною історією. Неможливо було уявити спільного пантеону для всіх канадців. До 1960 року єдиною метою для них було те, що вони самі називали «виживанням». Усередині великого протестантського світу, англомовної культури та капіталістичних традицій під впливом католицької церкви вони спромоглися зберегти свою релігійну та мовну самобутність, традиційні цінності та сільський спосіб життя. Коли економічні й культурні основи цього проекту зруйнувались, а нові цінності сучасного та промислового життя були їм нав’язані, вони переглянули колективний досвід, уважаючи себе етнічною меншістю, жертвами колоніальних режимів, що поводилися з ними як з речами, а не гідними громадянами. Вони відчули, що їхня гідність не визнається. Бунт, який спалахнув після спокійної Революції, та вимоги щодо незалежності Квебеку, що вголос скандуються під час референдумів, поставив під сумнів канадський національний проект.

Схожа ситуація виникла і в Бельгії, коли політичним пактом від 1830 року внаслідок повстання знатних католиків та лібералів проти короля Голландії була створена унітарна бельгійська нація на французький манер, ігноруючи мовну проблему. XIX сторіччя відзначилось економічним /125/ та культурним домінуванням франкомовного населення, причетного до великої французької культури. Валлони і франкомовне населення зневажали фламандців, яких вони вважали жебраками, селюками та інтелектуально відсталими. Лише згодом, із запізненням були введені інструменти розбудови унітарної держави: військова повинність у 1909 році, безкоштовна й обов’язкова середня освіта і лише у 1919 році загальне виборче право. Кілька разів поспіль оригінальний унітарний проект зазнавав краху: у 1898 році голландська мова була визнана офіційною поряд з французькою. Починаючи з 1932 року низка законів установила вживання однієї мови у Фландрії та Валлонії і двох — у Брюсселі. Перехід у 1935 році Гентського університету на навчання фламандською мовою відзначив перемогу руху на захист фламандської мови та культури. У 1963 році були остаточно визначені мовні кордони, розкол у 1968 році Лювенського університету означав кінець Бельгії як унітарної держави. Крім того, ситуація щодо двох різних мовних груп кардинально змінилася, з кінця XIX сторіччя промисловість Фландрії весь час розвивалась, наприкінці 1950-х років важка промисловість Валлонії зруйнувалась. Фламандці повстали проти зневаги, що її завжди відверто демонстрували до них валлонці та франкомовна буржуазія.

 У 1970 році прем’єр-міністр заявив, що унітарна держава вже вичерпала себе. Створена у 1830 році Бельгія належала тепер до минулого. Після внесення низки поправок (у 1970, 1980, 1988 та 1993 роках) конституція офіційно визнає існування трьох культурних спільнот (французька, фламандська та німецькомовна), чотирьох мовних регіонів (франкомовний, нідерландський, двомовний у Брюсселі, німецькомовний) та трьох регіонів (валлонський, фламандський та брюссельський). У 1993 році перша стаття конституції, що закріпляла Бельгію як унітарну державу, розподілену на провінції (за моделлю департаментів у Франції), була змінена та відтепер узаконювала процес федералізації: «Бельгія є Федеративною державою, що складається з громад (спільнот) і регіонів». Але в той час, коли франкомовна частина населення (40%) починає /126/ розрізняти владу, надану громадам і регіонам, входить до складу урядів та парламентів, Фландрія (60% населення) являє собою справжню державу з одним парламентом, єдиною виконавчою системою та урядом, що зосереджує всю повноту влади. Вона дуже сильно тисне на структуру федеративного устрою та вимагає все більших повноважень. З березня 1999 року фламандський уряд проголосував за рішення, що, якби набули чинності, зробили б з Фландрії майже автономний штат, а з Бельгії — конфедеративну державу. Багато хто в Бельгії мріє про європейську структуру, яка дозволила б вийти за межі надто застарілої держави. «Нації не вічні...» (Ренан).

Усі нації, сформовані з різних етнічних груп, можуть розколотись, але якщо нація була створена лише з двох етнічних груп, небезпека, здається, зростає у рази. Наявність великої кількості груп дозволяє зробити кордони між групами більш гнучкими, збільшити різні способи торгівлі та кількість населення, що належить до різних груп. Така структура робить можливим створення різних коаліцій та дозволяє запобігти завеликій кристалізації належності до певних груп. А ось коли в державі лише дві історичні спільноти, кордони між ними міцніші, стабільніші. Завжди існує небезпека, що якась з цих груп може бути об’єктивно у всіх відношеннях нижчою за іншу, плекаючи в собі відчуття колективного приниження та жагу реваншу. Конституціалісти вже давно помітили, що федеративні держави, які складаються з двох груп, слабкіші і вразливіші за інші. Трансцендентність через громадянство здається приниженим народам цілком формальним способом узаконити, прикриваючись ідеєю універсальності, панування однієї групи над іншою.

Від релігії до політики

Сьогодні в основі будь-якої демократичної нації лежить світський принцип, у тому розумінні, що відтепер політика, а не релігія забезпечує соціальні відносини між різними верствами населення. Такий підхід дозволяє всім мешканцям держави, незалежно від того, чи належать вони до тієї ж /127/ церкви, що й більшість населення, чи ні, брати участь, як громадяни, у суспільному житті країни. Але зрозуміло, що повністю застосувати цей принцип неможливо. Це лише регуляторна ідея, а не реальність. Держава не може не зважати на церкву та не будувати так чи інакше свої відносини з церковними інститутами. Завжди існує компроміс та угода між сучасною державою, світський характер якої стверджується чи просто застосовується, та соціальними силами, якими є релігійні групи й різні церкви.

Своєю брутальністю французький приклад добре ілюструє перехід від релігії до політики. Революціонери проголосили суверенітет нації, але лише після століття війн та конфліктів церква була відокремлена від держави. Ці конфлікти були такими жорстокими, що вони загрожували самому принципу політичної легітимності, а почуття святості дехто переніс із релігії в царину нації. Нація стала справжнім об’єктом культу: разом з республікою вона стала громадянською релігією, зі своїми ритуалами, традиціями, церквами, храмами, вівтарями та святими. Етапи звільнення від церковного впливу відбувалися в атмосфері релігійних війн. Але навіть у країні, яка палко стверджує, що «світський характер» є невід’ємною частиною її політичної традиції, та окремо говорить про це у нормативно-правових документах, не можна уявити собі, щоб церква отримувала, як у Швейцарії чи Німеччині, субсидії у вигляді частини валового продукту або щоб про релігію говорилося в офіційному документі. Керівники релігійних організацій підтримують з представниками держави постійні стосунки та разом з центральними й місцевими органами влади домовляються про умови релігійного навчання, проведення релігійних свят і церемоній.

Приклад Сполучених Штатів та Великобританії по-різному доводить, що не можна оминути питання світськості держави. У Сполучених Штатах завжди існувало багато церковних конфесій та сект. Суспільство наскрізь пройняте релігійним духом. Релігійні організації довгий час суттєво впливали на суспільне життя. Токвілль уважав, що превалювання християнської релігії та заниження протестантських цінностей означає, що американцям вдалося поєднати «дух /128/ релігії з духом свободи». Діяльність церкви та релігійних груп, їхня участь у суспільному житті, присяга, що її на Біблії складає новообраний президент, згадування про волю Божу у деяких історичних промовах президентів свідчать про силу побожності і в сьогоденному суспільстві. Втім, відокремлення держави від церкви було проголошено водночас, що й політична незалежність. У 1790 році Джордж Вашингтон звернувся до єврейської громади Ньюпорта (Род Айленд): «Уряд Сполучених Штатів не надає жодної допомоги релігійним організаціям, як і не підтримує тих, хто піддає їх гонінням, але вимагає лише, щоб усі, хто живе під його захистом, були б гідними громадянами своєї країни та активно підтримували її за будь-яких обставин» ⁴. Американська традиція завжди відстоювала ім’ям свободи та принципами демократичної нації політичні й громадські права нехристиян та тих, хто не належить до жодної з церков. Високий посадовець зі штату Нью-Йорк, сам віруючий, стверджував у 1853 році, що «молитви не повинні бути частиною навчального процесу у школах» та що «слід виключити релігійну освіту із загальних шкіл, поклавши це завдання на сім’ю та церкву <...>. Разом на одній нейтральній платформі в одному класі зустрілись не тільки прихильники єпископальної, пресвітеріанської, баптистської та методистської церков, а й унітарист, універсаліст, квакер і людина, якій чужа будь-яка релігія» ⁵. Якою б не була соціальна реальність, світський характер держави, здавалося, був обов’язковою умовою для становлення демократичної держави.

З цієї точки зору англійський приклад є ще більш показовим, оскільки національне почуття народилося не тільки всередині парламенту, але й усередині та за сприяння церкви, невідривно монархічної та національної. Відокремившись від Риму, Генріх VIII не тільки вирішував свої сімейні проблеми. Він також відповідав на почуття нації, яка прагнула обмежити іноземне втручання на своїй території. Його політика на незалежність знайшла підтримку і в парламенті. Англійський протестантизм, який красномовно називають англіканізмом, та його раціоналістичний індивідуалізм, — який дуже схожий на ін-/129/дивідуалізм системи громадянства, — посилив національне почуття та думку, що англійці є новим Обраним Народом. Узаконений релігією та вірою націоналізм у національному масштабі спираються одне на одного. Більше того, політика Католички Марії* врешті-решт привела до плутанини у думках її прибічників, переважно членів англіканської церкви, національного почуття та англокатолицизму. Церква, головою якої була та залишається сьогодні королева Англії, узаконила союз між організованою релігією та нацією. Втім, незважаючи на таку довгу історію та повагу до традицій, що лежать в основі будь-якого політичного проекту, право католиків працювати у державних установах було визнано у 1829 році, а державна служба та право на участь у політичному житті були відкриті представникам усіх вірувань лише в 1860-х роках. Навіть сьогодні світський характер держави встановлюється не де-юре, а де-факто.

З цієї точки зору світськість настільки зрослася з уявленням про демократичну державу, що навіть за межами Європи Мустафа Кемаль, вирішивши зробити з Туреччини державу-націю європейського типу, авторитарно наполягав на відокремленні держави від ісламу. В той час, коли особливість Турецько-Османської імперії, здавалось, невідривно пов’язана з мусульманськими традиціями, а немусульмани складали millet, тобто офіційно визнану меншість, він затвердив тюркське громадянство немусульман, скасував коранське право, заборонив релігійну освіту, провів громадянський та карний кодекси за європейською моделлю, націоналізував релігійні фонди, намагався скасувати владу улемів, наполягав на зміні традиційного мусульманського одягу, зачіски та календаря і, врешті-решт, викреслив у квітні 1928 року з конституції будь-яке посилання на іслам ⁶.

* Католичка Марія (Марія Кривава, Марія Тюдор) (1516 — 1558) — королева Англії з 1553 року. Такі прізвиська вона дістала через встановлення католицизму (1554) та жорстокі репресії проти прибічників Реформації. (Прим. пер.)

Ще один приклад. Напруженість усередині Ізраїлю свідчить про логічні протиріччя проекту, який мав стати національним, але керівники якого не спромоглися надати /130/ країні світського характеру. Пропозиції щодо відокремлення держави від церкви, що їх з 1966 року регулярно вносять представники робітничої партії, так і не були схвалені. Ані Бен Гурион, ані Ґолда Меїр не підтримали ці ідеї, так вони боялися роз’яснити протиріччя початкового проекту і розділити країну, в якій зв’язки між нацією та релігійною традицією були складовою частиною особливого політичного проекту. Перші сіоністи прагнули звільнити політику від релігійної традиції. За часів проявів націоналізму вони бажали перетлумачити розуміння «єврейської нації» та визначити її політичними термінами, відійти від класичної формули іудейського лідера X сторіччя Саадія Гаона: «Наша нація тільки завдяки Торі є справжньою нацією». До речі, саме цим можна пояснити ворожість, подекуди зухвалу, яку проявляють щодо держави Ізраїль певні ортодоксальні релігійні організації, які вважають, що повага до Тори та єврейських законів визначає «єврейську націю». Але сіоністські лідери не могли відокремити релігію від визнання Обраного Народу, не ставлячи при цьому під сумнів сам проект: тільки згадуючи про релігійну, у сучасному розумінні цього слова, та національну традицію, вони спромоглися мобілізувати великі єврейські маси. Фактично релігійні діячі завжди брали активну участь у політичному житті Ізраїлю. Саме рабини відповідають на питання: «Хто такий єврей?» А від відповіді на це питання залежить право на отримання ізраїльського громадянства. Послуги рабинів є громадськими послугами, вони оплачуються державою. Національні свята й вихідні визначаються згідно з релігійною традицією. Одруження та розлучення єврейських громадян належить до компетенції рабинських трибуналів. Релігійні діячі виступили проти прийняття конституції. Їхні інтереси представлені на всіх рівнях влади та політичних інститутів. Добре відома та роль, яку вони відіграють у кнесеті: враховуючи систему пропорційного представництва та майже рівномірний розподіл думок між двома великими партіями, часто-густо саме невеликі релігійні партії вирішують питання формування або розпуску уряду. /131/

Тут можна згадати протилежний приклад Іспанії. Відставання розвитку демократичної нації пов’язане поряд з іншими факторами з тим, що католицькі королі створили національну спільноту півострова, вигнавши у 1492 році євреїв та мусульман, прикриваючись при цьому інтересами релігійної єдності, а ще через сто років викорінивши Нових Християн, яких силою, прикриваючись боротьбою за «чистоту крові», було навернено в іншу віру. У 1992 році король нової демократії символічно віддав шану принципу громадянського суспільства, урочисто відмовившись від такої релігійної та етнічної політики, згадавши про власне демократичні цінності та викриваючи помилки монархів у минулому.

Політичні інститути

Крім світського характеру, держава формує способи підготовки керівників та забезпечує функціонування політичного сектора. Керівництво, парламент, партії, органи місцевого самоврядування або профспілки сприяють національній інтеграції громадян, організовуючи суспільне життя згідно зі спільними правилами, з якими згідні всі члени суспільства.

Якою б не була ідеологія засновників американської демократії, нові іммігранти без великих зусиль інтегрувались до суспільства завдяки стабільності політичних інститутів, передусім через повагу до конституції та рівновагу між різними представниками влади, що забезпечували співіснування президентського режиму та федералізму. Токвілль захоплювався, що завдяки плюралізму громадянського суспільства, місцевим свободам, організаціям волонтерів, традиціям, цілком пройнятим релігійними цінностями, розумінню громадянського обов’язку, участі в політичному житті країни, завдяки нації, до складу якої входять вихідці з усіх світових етнічних груп <...>, до держави інтегруються всі люди, що мають одну мову, одну віру, різні думки, тобто нація, що не має власного коріння, спогадів, забобонів, спільних ідей та національного характеру» ⁷. /132/ Якщо всі ці, кажучи нашими термінами, етнічні групи утворювали єдину демократичну націю, то лише тому, що на всіх рівнях політичної організації вони брали активну участь у громадському житті країни: «Як виходить, що кожна людина цікавиться справами своєї комуни, свого кантону та держави в цілому так само, як своїми власними? Тому що кожна людина у своїй сфері бере активну участь в управлінні суспільством» ⁸. Саме через участь у політичному житті нові хвилі мігрантів, щоразу все більш географічно та культурно віддалених від культури WASP (білих англосаксонських протестантів), до недавнього часу активно залучались, незважаючи на нативістські реакції, до колективного життя. Тільки через відмову в праві голосу — основну ознаку громадянина — спочатку де-юре, а потім і де-факто чорношкіре населення Америки та індіанці були до 1960-х років виключені з суспільного життя.

Республіканська модель, про яку часто згадують у Франції, говорячи про суспільне життя, стала також інтеграційною моделлю через політичні інститути. Відкрите право на натуралізацію, тобто отримання громадянства, сприяло набуттю громадянства якщо не самими мігрантами, то принаймні їхніми дітьми, що народились у Франції. Республіканці III Республіки довірили світській, безкоштовній та обов’язковій Школі справу виховання дітей Франції у дусі патріотизму. Вони наділили армію цілковито громадянською функцією, започаткувавши обов’язкову військову службу. Національні інститути, що організують суспільне життя навколо регулярного дотримування певних обрядів та традицій і розповсюджують систему послідовних цінностей, були більш ефективними, ніж той міф Революції, що дозволяв поєднувати національну ідею та загальні амбіції. До діяльності національних інститутів додалися створення та діяльність робітничих партій і профспілок, які забезпечили своїх членів системою розуміння світу з великим ступенем ідентифікації та сприяли інтеграції соціально бідних верств населення та іноземців. Французька модель інтеграції ґрунтувалася на політичному проекті, що народився, виходячи з реальних та символічних цінностей /133/ Революції, на принципі, цінностях і певною мірою на практиці індивідуального громадянства.

Політика Швейцарії протистоїть французькій державократії. Навіть сьогодні комуни та кантони залишаються основними політичними одиницями, що отримують більшість прямих податків. Усі громадяни можуть організувати «збір підписів» та референдум «за народною ініціативою». Пряма або напівпряма демократія на рівні комун гарантує участь, принаймні символічну, всіх громадян у громадському житті. Меншість може постійно підштовхувати більшість, політичні дискусії відбуваються весь час. Діючі меншини здатні спонукати більшість давати відповіді на їхні питання та сприяють створенню конкретної політичної програми. Тобто можна стверджувати, що більшість докладає більших зусиль щодо налагодження контактів та співробітництва з меншістю. Мешканці німецької частини Швейцарії, яких на федеральному рівні набагато більше, ніж представників інших мовних груп, частіше вивчають французьку, ніж франкомовне населення вивчає німецьку. «Дуже рідко, можна сказати, лише у виняткових випадках, можна побачити, що в ситуації співіснування двох різних культур більшість охочіше вивчає мову меншості, ніж навпаки» ⁹.

Швейцарці можуть пишатися: в їхньому політичному проекті співіснує, наче єдине ціле, населення, що говорить чотирма мовами, належить до двох великих релігій та численних церков, політичних груп з різними традиціями, одні — з демократичними, інші — з олігархічними або аристократичними, чи тих, що були сформовані на основі федеративного устрою незалежних комун, до яких слід додати особливі випадки існування князівства Нешатель, єпископства Бальського, абатства Сен-Галь або Енгельберг. Утім, таке співіснування ґрунтувалось на об’єктивних умовах та дотриманні єдиного принципу. Об’єктивні умови: враховуючи колосальне різноманіття міноритарно-мажоритарних груп на різних комунальних, кантональних та федеральних рівнях, ті, хто за певних обставин належить до більшості, в інших ситуаціях може опинитися в /134/ меншості. У більшості менше шансів скористатися своїм становищем, бо вони завжди побоюються стати жертвами відповідних заходів в іншій комуні або іншому кантоні. Це означає, що розбіжності між групами не перетинаються та не заходять у протиріччя, мовні кордони не збігаються з релігійними, ні ті, ні інші не збігаються з політичними кордонами. Коли така ситуація склалася в Юра, водночас франкомовній, католицькій та сільській частині країни, що була приєднана до кантону Берн, був лише один вихід: розділити. Основним є принцип «територіальності, що гарантує використання історично традиційної для цього регіону мови». Це означає, що хоч як би розвивалось населення, мовні кордони залишаються недоторканними. Комуна, в якій франкомовного населення залишилося не більше 20%, офіційно не стає від цього менш франкомовною, а французька мова залишається мовою суспільного життя. Це справді об’єднуючий принцип, бо виключає будь-які спекуляції та мовну або релігійну пропаганду з цього приводу з боку будь-якої групи: «Без неухильного дотримання принципу територіальності Швейцарія могла б зникнути як держава» ¹⁰.

Звісно, така практика має сенс тільки всередині національного проекту, який у свою чергу ґрунтується на ідеї та цінностях міжкультурного спілкування та відчутті гордості від належності до єдиної нації, яку поважають та яка протягом десятиріч або й сторіч демонструє мультикультуралізм. Люди, здається, мають задоволення від вирішення шляхом перемовин різних конфліктів, що виникають у житті суспільства, від демонстрації здатності до співпраці, незважаючи на напруженість, існування різних груп населення та від мирного вирішення суперечок, що виникають через належність до різних релігійних або мовних груп. Іноземці не пасуть задніх, теж відзначаючи успіх демократії по-швейцарськи. З-поміж інших Андре Зіґфрід також віддав належне «цьому безпрецедентному політичному проекту, який ґрунтується на досвіді, мудрості, прагненні досягти компромісу, що заслуговує та дістав підтримку всього світу» ¹¹. Цей тип національного проекту /135/ живе за рахунок політичних традицій та усвідомлення швейцарцями власної особливості.

Держава має визначити населення, що бере участь у юридичному та спільному політичному просторі, звідки практична роль і символічна роль та сутність права на громадянство. Ми вже казали, що будь-яка демократична нація визначає юридичні критерії громадянства та передбачає певні умови, задовольняючи які, іноземці мають можливість отримати його. Але ці самі умови відрізняються залежно від економічних та демографічних потреб країни з точки зору її керівників. Країни, що активно приймають іммігрантів (Австралія, Канада або Аргентина), дозволяють іммігрантам досить легко, ледь ступивши легально на землю своєї нової країни, отримати громадянство. Коли французький уряд вирішив, що спад народжуваності та потреби армії змушують збільшити кількість громадян, які підлягають службі у Збройних силах, вони прийняли у 1889 році новий закон, згідно з яким діти іноземців, що народилися на території Франції, не можуть бути звільнені від призову. Проте не слід недооцінювати також роль цінностей політичного проекту. Французька або американська нації, що ґрунтуються на власне політичному, а не етнічному принципі, вважають себе, принаймні в ідеалі, відкритими для всіх тих, хто буде готовий поділяти їхні політичні цінності, зокрема щодо прав людини. Сполучені Штати або Франція вважали себе політичними і моральними прикладами. Нібито на них була покладена вселенська місія розповсюджувати блага цивілізації. А от німці або швейцарці визначають свою національну ідею з точки зору культури та етносу. У будь-якому разі право на отримання громадянства висловлює концепцію нації та посилює однорідність народностей, що входять до її складу.

В іммігрантських країнах політичне суспільство мало об’єднати різні групи людей, після чого будуть створені різні політично-етнічні громади. В Ізраїлі месіанська сила сіонізму швидко позбавилась усіх форм партикуляризму. На початку 1930-х років на івриті розмовляли 90% палестинських євреїв, кількість перекладів на іврит весь час /136/ збільшувалась. Інші мови та традиції, пов’язані з діаспорою, відійшли на другий план, у приватне життя. Культурна, літературна, асоціативна або громадська діяльність була негайно спрямована на реалізацію сіоністського проекту, а не на досвід минулого, з яким усі іммігранти прагнули порвати. Іммігрантські організації, Landsmannschaften, роль яких звелася до милосердя, не намагалися зберегти свою національну особливість. Нових іммігрантів можна знайти у різних секторах народного господарства. «„Етнічні ніші“ не формувались» ¹². Завелика політизація єврейських мас, що лежала в основі міграції, дістала своє продовження у колективному житті Yichuv (ще й сьогодні можна почути вислів, начебто політика залишилась улюбленим національним видом спорту Ізраїлю). Міжгрупові конфлікти не протиставили «нових іммігрантів» та «тих, хто вже давно влаштувався тут», як це часто трапляється в іммігрантських країнах. Суперечки траплялися між різними партіями, які вважали себе «справжніми» поборниками «справжніх» сіоністських цінностей. Праві та ліві сіоністи часто-густо гаряче сперечалися щодо форми суспільства, а також куди слід витратити гроші, зібрані у діаспорі, в якому напрямку рухатись далі (двонаціональна чи однонаціональна держава, сімейні цінності), яку політику вести щодо арабів та країни-мандаторії, які стосунки підтримувати з євреями в діаспорі ¹³. Набувши світської форми релігійного таїнства, сіонізм викликав ті ж самі пристрасні емоції та конфлікти, що й існування різних релігійних груп. Слід додати, що боротьба за існування, яка з першої хвилі імміграції велась водночас проти країни-мандаторії та проти арабів, сприяла інтеграції спільноти Yichuv. Армія, «цахал», завжди була і залишається місцем та головним інструментом інтеграції різних верств населення. Нові іммігранти скоріше заохочуються до цахалу, ніж до решти суспільного життя.

До 1948 року єврейська громада Палестини, інтегрувавшись через месіанський та політичний проект, страждала від відсутності справжньої держави, зокрема відсутності єдиного законодавства: життя регулювалось оттоманськими або англійськими законами, міжособистісні стосунки, зокрема шлюб, — єврейськими. Але профспілка «Гистадрут» /137/ відіграла роль перед-держави. Завдяки їй сформувались інститути того, що мало стати пізніше державою Ізраїль. Нація передувала державі, але без «Гистадруту» або без цієї псевдодержави, що несла політичний проект, сіоністський рух, визнаний у 1948 році ООН незалежною державою, не міг би вести переможну війну проти арабських армій та фактично ствердити існування нової нації як політичної одиниці.

Засновники нації

Школа є надзвичайно чудовий інструмент держави. Не має значення, чи то держава безпосередньо організує цю систему, чи просто контролює її. У грецької демократії через відсутність державних шкіл тільки заможні громадяни мали можливість брати реальну участь у політичному житті країни: ідея про те, що кожний громадянин повинен мати можливість реалізувати свої права, належить до сучасної нації. Після Французької революції вчителів у школі перестали називати «регентами», увівши новий термін — «викладач», бо відтепер на них покладалося завдання закладати основи нації.

Державна школа має готувати людей до участі в економічному житті країни, а це вимагає наявності високого технічного рівня, що, до речі, відзначає у своєму аналізі Ернест Геллнер. Вона також відповідає за підготовку компетентних держслужбовців, завдяки яким держава може вирішувати конфлікти щодо розподілу спільної власності між людьми чи групами та діяти на міжнародній арені. Саме через те, що держава є інструментом консолідації нації та можливістю вести незалежну зовнішню політику, контроль державного апарату і спосіб набору держслужбовців становлять головну суть суспільної діяльності.

Але у школі передусім виховують громадян. Тут пробуджують та плекають почуття належності до спільноти. Саме у школі громадяни отримують реальні інструменти участі в політичному житті країни, і саме тут гарантується демократичний характер політики. Школа перетворює /138/ на громадян членів невеликої спільноти, що належить до досить обмеженого світу.

Всі, хто мав на меті створити націю, створювали зі школи справжній культ. Щоб закласти основи республіки, французькі республіканці 1880-х років систематично працювали над системою освіти. Школа Жуля Фері * була політичним інструментом на службі розбудови нації. Тому у Франції школа повністю належить державному сектору, що пояснює символічну цінність конфліктів щодо світського характеру шкільної освіти. Соціолог Дюркгейм, який сам був республіканцем, наполягав на «надзвичайній ролі школи у моральному вихованні країни» ¹⁴. Сьогоднішні прихильники республіканської традиції продовжують робити зі школи культ. Як, наприклад, автори доповіді Комісії з питань громадянства, створеної у 1987 році. Вони приховано узаконили функцію школи щодо національного виховання дітей, пропонуючи надавати громадянство тим, хто навчався у французьких закладах освіти, розташованих як у Франції, так і за її межами ¹⁵. Протягом XIX сторіччя перші реформатори Туреччини також почали відводити освіті особливе місце, створили Академію наук та Літературну академію. А ось у Бельгії безкоштовна та обов’язкова освіта була впроваджена запізно, саме в цьому, безперечно, полягає один з факторів, що перешкодив бельгійській нації розвиватися за французькою моделлю.

* Жуль Фері (1832 — 1893) — видатний міністр освіти Франції, який заклав основні принципи сучасної французької системи освіти, а саме — безкоштовність, обов’язковість та світський характер освіти. (Прим. пер.)

З моменту створення держави Ізраїль тут постійно відбувались жорстокі конфлікти, коли нова Держава забажала націоналізувати освітні системи, що були створені Yichuv. Звідси всі двозначності єврейської держави, створеної за європейською моделлю, але неспроможною відокремити релігію від політики. У 1951-му, а потім у 1953 роках було знайдено компроміс: створювались три освітні мережі — «державні школи», «державні релігійні школи», ультраортодоксальні школи, незалежні, але які фінансуються за /139/ рахунок державних коштів. Конфлікт, що виник під час першої ж міністерської кризи в новій державі, безпосередньо стосувався національної самобутності та особливих відносин між релігією та нацією. Він став козирною картою школи у розбудові нації.

Утім, слід, попри все, наполегливо нагадати, що школа не тільки забезпечує пропаганду національної ідеології та спільну історичну пам’ять завдяки змісту навчальної програми. Більше того, з точки зору політичного суспільства вона формує уявний простір, у якому до учнів, як до громадян, ставляться на рівних, незважаючи на їхній соціальний статус та родину. Це місце, створене для боротьби проти нерівності у реальному житті суспільства з метою протистояти руху громадянського суспільства. Школа, як і інститут громадянства, формальна та безособова. Абстрагування від шкільного суспільства має навчити дитину розуміти та абстрагуватись від політичного життя ¹⁶.

Творці нації

«В якомусь розумінні нації створюють історики» ¹⁷. Навчання історії повинно було створювати у громадян відчуття історичної спільноти. На основі реальних фактів історики написали славнозвісну історію народження великих західних демократичних країн, трагічну історію створення держави Ізраїль чи міф про муніципальну свободу невеликих європейських націй. За часів націй та націоналізму кінця XIX сторіччя науково доведена розповідь про події минулого мала стверджувати колективну особистість та допомогти сучасникам, нащадкам цієї славетної історії, продовжувати плекати спільне минуле та вести надалі спільну діяльність. У всіх європейських країнах національна історія наочно зображувала процес створення та тріумфу нації, нав’язувала ідею, що вона має стати виключним показником лояльності та відданості людей за рахунок інших форм вираження власної особистості чи належності до групи. У Німеччині вченість була поставлена на службу ідеї переваги німецької нації. У Франції за часів тріумфальної нації III Республіки /140/ історія була головним предметом у школі. Після поразки у 1870 році історичні знання були поставлені на службу інтелектуальної та моральної реформи країни. На межі століть Ернест Лавісс написав «Історію Франції» у двадцяти семи томах, яка мала показати, яким чином вікова доля країни врешті-решт віднайшла своє вираження у славетній республіканській нації: історія Франції є завершеною історією нації.

Кемаль також у своєму бажанні збудувати нову турецьку націю за європейським зразком не пропустив нагоду розпустити історичне османське суспільство та створити нове історичне суспільство, яке мало написати нові програми й нові підручники для шкіл та університетів. Вони повинні були розповсюджувати ідею, що Османська імперія була для всіх тягарем, а Анатолія завжди була єдиною та справжньою батьківщиною турків, що заслуговувала на зусилля і пожертви турків ¹⁸. З 1955 року в Ізраїлі навчання історії мало пробуджувати національну свідомість. Біблійна історія, що її викладали як історію нації, виправдовує сіоністський проект давнім досвідом та легітимністю Тори. Програми наполягають на існуванні Першого та Другого єрусалимських храмів, протягом яких євреї оселилися на палестинських територіях, потім — на історії сіоністського руху та нехтують періодом Вигнання. Тора вже не є просто текстом Божим, відкритим для віруючих, це — книга історії громадян Ізраїлю, свідок та доказ історичної сталості єврейської нації, джерело легітимності зайняття території Ізраїлю нащадками давніх євреїв. Ось ще один приклад. Анрі Піренн, який на початку XX сторіччя склав за зразком Лавісса «Історію Бельгії» в шести томах, також спробував створити національний бельгійський міф, зосередивши увагу на трьох головних темах: стародавність бельгійської нації, її синкретична культура та той факт, що вона була створена завдяки політичній волі її членів. «Отже, наша історія починається в середині IX сторіччя, а якщо ми наполягаємо на офіційному документі про створення нації, то слід казати не про Лондонську конференцію, як про відправну точку нашої нації, а про Верденський договір». Вище ми вже переконалися в основній ролі бельгійської /141/ нації в перемозі комун у битві під Куртре проти армій Філіпа Красивого. Він спробував підкреслити місце, що його займала країна «серед європейських держав» з розбудовою держави герцогами Бургундськими: «Сучасна Бельгія є продовженням давніх Нідерландів». Він також підкреслив особливості «межової» нації, що характеризувалась «напівроманською, напівгерманською» «расою» та синкретичною культурою, «поєднанням романізму та германізму», в якому знаходить своє відображення «геніальність кожного народу, які співіснують та доповнюють один одного»; «у цьому місці злиття рас та обміну думок» населення «вважається одним з найрозумніших та найосвіченіших». Відтоді Бельгія могла пишатися своїм статусом «нації без спільної етнічної бази», де можна було побачити «злиття рас», яка не знала, що таке расизм та була «продуктом волевиявлення її мешканців» ¹⁹.

Приклад від зворотного: у штаті Каліфорнія так і не змогли дійти згоди щодо використання одного підручника історії в усіх школах; таким чином, у цьому штаті викладають так звану афро-американську, рідну, історію, тобто історію індіанців, «латиноамериканців» та «білих». У Канаді також «з 1960-х років вітчизняна історія перестала бути в моді». Відтепер її замінила історія Квебеку та історія менших окремих етнічних груп (італо-канадців, україно-канадців, германо-канадців...), соціальних класів та історія «тендеру» (історія жінок) ²⁰. Чи не в цьому виявляється основний показник до того, як стати справжнім інструментом «етнічної» та навіть соціальної роздрібненості двох великих північноамериканських суспільств. У Нідерландах, де існування «оплоту» є однією зі складових частин політичного проекту, історія повстання проти Іспанії та боротьби за незалежність країни могла викладатись по-різному у протестантських та католицьких школах ²¹. Чи відчувають Сполучені Штати та Канада таку ж єдність, щоб наслідувати цей приклад?

Політична нація належить до раціонального політичного устрою, але вона має перейняти численні символи та ритуали у релігійних традицій. Може здаватися, що у цьому полягає певний парадокс, але це не так. Оскільки /142/ тільки волевиявлення громадян визначає легітимність нації, вона, ще більше, ніж інші політичні одиниці, залежить від глибокого розуміння ними спільних цінностей. Вона ґрунтується, говорячи словами Дюркгейма, на моральності, а не на примусу. Якщо вона створюється, долаючи певні особисті традиції, то живе тільки за рахунок плекання та розвитку почуттів, що негайно передаються етнічній групі сімейною соціалізацією, але які мають створюватись державою задля народження відчуття належності та участі у житті нації. А це вже може назавжди зберегти етнос. Саме цим завжди займались як державні, так і приватні соціальні інститути. Зусилля держави щодо гомогенізації культури народів, що її населяють, виправдовувались необхідністю залучення всіх громадян до політичного життя та підготовки компетентних держслужбовців. Але щоб надати конкретних форм абстрактній спільноті, якою є нація, та гарантувати загальне залучення до життя країни, вона має також підтримувати національні пориви, звертаючись до етносу — мови, історії та місцевих традицій та міфів, — створенню яких сприяє нація.

Розробка ідентифікуючих маркерів

Школа не була єдиним джерелом процесу залучення до етносу, посилаючись на історичне минуле, пантеон та спільну культуру. Держава вживала необхідних заходів щодо утвердження або нав’язування певних ідентифікуючих маркерів, які мали бути виключно поєднані з національною цілісністю.

Таким чином, створюється або використовується єдина національна мова, що відрізняється від мови кожної етнічної групи. Прагнучи зробити все, щоб відрізнити ФРН від НДР, керівникам НДР вдалося створити нову мову. У 1970 році про це чітко заявив Перший секретар Соціалістичної єдиної партії Німеччини: «Насамперед зараз ми можемо лише констатувати: мова гітлерівських генералів, неонацистів та політиків-реваншистів не належить до нашої спільної німецької мови, мови мирних співгромадян НДР, яку ми любимо, плекаємо, поважаємо /143/ та розвиваємо» ²². Для керівників Східної Німеччини мова повинна була стати інструментом створення нової національної особистості. Сьогодні західних та східних німців усе ще можна відрізнити за акцентом, використанням певних слів, термінів та деяких мовних зворотів. Таке явище відбувається не тільки в тоталітарних державах, навіть якщо тут цей процес має більш жорсткий та брутальний характер. Коли у 1827 році Греція отримала незалежність, засновники нової нації спробували нав’язати «чисту» мову, запозичивши її у класичній грецькій, позбувшись тюркського впливу, що символічно створювало з сучасної незалежної Греції прямих нащадків славнозвісної античної країни. Довгий час дві мови співіснували: мова будівництва нової нації та мова греків, або «народна мова». В Ізраїлі знову винайшли іврит як світську мову, незважаючи на те, що 90% першої хвилі іммігрантів говорили на їдиші. У наступні десятиріччя міграція людей, що вийшли з ненімецькомовних країн, дозволила заднім числом виправдати такий вибір раціональним підходом. Але головне полягало не в тому, щоб ефективно впровадити спільну мову задля зміцнення нації (їдиш міг би чудово справитися з цим завданням). Прийняття івриту як національної мови становило політичний акт, як політичну можна сприймати й вимогу відректися від свого прізвища та імені, змінивши їх на єврейські, або затвердження єврейських релігійних свят національними: дуже важливо було символічно покінчити з нещасливим минулим євреїв у діаспорі та створити нову єврейську націю. У колишніх африканських колоніях все ще продовжують вживати в державних установах англійську або французьку, які етнічно є нейтральними мовами, іноді тому, що спільної мови у цих країнах просто не існує (наприклад Індійський Союз), але передусім для того, щоб гомогенізувати народ, символізувати відхід від етносів на користь єдиної політичної нації та покращення співпраці політичної еліти, незважаючи на її етнічне походження ²³. Одним з перших рішень уряду нової ганської нації було зменшення років навчання місцевою мовою та введення обов’язкового вивчення англійської мови починаючи з другого класу початкової школи ²⁴. Зі свого боку, Мустафа /144/ Кемаль наказав змінити турецьку мову, успадковану від Османської імперії: вони позбулися іноземних слів, що прийшли з ісламських та східних мов, та залишили слова, що прийшли з Європи, коли слід було замінити слова, що були виведені з мовлення. Таким чином універсальна для всіх громадян держави мова протистоїть кодованій та індивідуальній мові Gemeinschaft.

В інших випадках мова насаджувалась, винаходилась нова писемність. У Туреччині після Першої світової війни існували певні практичні причини для впровадження мовної та писемної реформи. Але офіційний перехід до латиниці у 1928 році мав також символічне значення: Кемаль уважав, що в цьому проявляється розрив з османським минулим. Вивчаючи нову та забуваючи арабську писемність, вивчаючи спрощену та європеїзовану мову, нова генерація людей мала бути відтепер відкритою нормам та цінностям сучасної нації, на зразок європейських країн ²⁵.

Рішення створити столицю з нічого, на порожньому місці, а не зводити у ранг столиці якесь з уже існуючих великих міст вписується у ту ж саму логіку. Збудувати Вашингтон або Бразилію, а не влаштовувати нову владу у Нью-Йорку чи Ріо-де-Жанейро; обрати Анкару, скромненьке містечко у центрі Анатолії, а не Стамбул, який протягом багатьох століть був політичним центром Османської імперії, означало також яскравий доказ того, що створюється нова політична одиниця, яка не має нічого спільного з колишніми етнічними групами, державами чи режимом.

Також були розроблені конкретні ідентифікаційні маркери, покликані символізувати саму націю. Назви, що їх дають містам, вулицям, аеропортам або пам’ятникам, становлять національний пантеон. Гімн, національне свято або прапор викликають поведінку та почуття, що близькі до релігійного трепету: під час підняття прапора або при звуках гімну слід підводитись і зберігати мовчання, висловлюючи повагу до країни. Національні церемонії, чи то йдеться про військовий парад 14 липня, чи про збереження вогню під Тріумфальною аркою у Франції, чи то про зміну караулу та День народження королеви Великої Британії або ж про колективну присягу людей, які щойно /145/ отримали американське громадянство, стверджують ідею нації у колективних думках. Мета всіх цих ритуалів полягає у збереженні відчуття спільноти, належності до однієї групи та віри у несхожість, особливість і велич національних цінностей. Як і релігія, нація не може існувати довго без організації певних негативних і позитивних традицій, обрядів, символів та ритуалів, завдяки яким вона знаходить своє вираження у повсякденному реальному житті.

Робота щодо культурної уніфікації завжди супроводжувалась низкою обмежень. Навіть вищенаведені приклади яскраво це доводять. У Франції періоду якобінців, про яку одностайно говорять, як про Державу-націю, та в якій з XVI сторіччя вживались заходи щодо уніфікації мови, офіційно визнаної законами Третьої республіки, у 1914 році все ще розмовляли чотирнадцятьма різними мовами. До сьогоднішнього дня політика місцевої влади на Корсиці зберегла свої особливі риси. Фактично якобінство французького керівництва обмежувала та приручала місцева еліта ²⁶. У Греції чиста мова, впроваджена націоналістами у 1830 році, розчинилась у народній мові, якою греки продовжують розмовляти й донині. Впровадження Кемалем у 1920 — 1930-х роках політики щодо надання нації світського характеру не завадило сучасній країні у суспільному житті бути тісно пов’язаною з ісламом. У звичайному житті турецькі громадяни-немусульмани все ще сприймаються членами єврейських, грецьких чи вірменських millet. Останні, до речі, були офіційно скасовані, коли Кемаль перетворив колишню Османську імперію в сучасну світську державу. Твору Анрі Піренна про давність та цінності бельгійської нації було недостатньо для того, щоб подолати регіональні фламандські та валлонські особливості. Незважаючи на зусилля нової югославської держави з 1920 року щодо створення єдиної політичної одиниці, південні слов’яни, хорвати та серби, продовжували плекати свою особливість і писати спільною, сербсько-хорватською, мовою: одні — латиницею, інші — кирилицею. Таким чином, одні стверджували свій католицизм та романізм, інші — вірність православ’ю та візантійським традиціям. Мовна спільнота, /146/ як будь-яка культурна спільнота, може залишитись безсилою у справі об’єднання історичних груп, що не поділяють ані спільного минулого, ані єдиного політичного проекту.

Культурна однорідність та політична трансцендентність

Від Аристотеля до Джона Стюарта Мілла однорідність, або гомогенність, населення вважалась однією з головних умов стабільності політичних одиниць. Залежно від конкретного історичного періоду її узаконювали або засуджували. В епоху тріумфу нації та націоналізму держава-нація, у якій змішувались культурні та політичні цінності, іншими словами, форма, що дозволяла етнічній групі перетворитись на справжню самостійну єдину націю, виявлялася «найчарівнішим», за словами Моса, втіленням цієї старої ідеї. У наш час цей самий процес засуджується, прикриваючись сучасними цінностями, несхожістю та автентичністю кожної людини і кожної культури. На конференції, про яку ми вже згадували, Маріо Варгас Лльоса не проминув нагоду ще раз наголосити, що «нація тримається тільки за рахунок системи, спрямованої на уніформізм», яка «передбачає гомогенність».

Мультикультуралізм сам по собі не виключає можливості створення нації. Вихід за межі окремих етнічних традицій завдяки створенню політичного суспільства не означає знищення цих традицій — це неможливо й небажано. Інститут громадянства, на відміну від етносу, не ґрунтується на культурній особистості. Можна знов згадати консоціативні демократії та різноманіття регіональних груп — корсиканці, бретонці, баски чи галли, — які й сьогодні живуть усередині найстаріших унітарних держав. Об’єктивна різноманітність, пов’язана з різними мовами, релігіями та культурними традиціями, не суперечить створенню спільного політичного простору. Однорідність населення є лише однією з умов, що сприяють політичній співпраці. Державні інститути, якщо вони несуть у собі політичний проект та формують політичне суспільство, а не тільки окрему етнічну групу, здатні /147/ подолати культурні, а певно, що складніше, й ідентифікуючі розбіжності. Існування націй залежить від спроможності політичного проекту вирішувати суперечки та конфлікти між соціальними, релігійними або етнічними групами згідно із загальновизнаними легітимними правилами.

Втім, історичний досвід довів, що нівелювання культурних та історичних розбіжностей є найекономічнішим та найефективнішим засобом вийти за межі етнічних особистостей. Лише наявності гомогенного населення недостатньо для створення самостійної нації, але цей фактор сприяє співіснуванню громадського життя та політичного суспільства. Тому створення нації завжди супроводжувалося заходами щодо зменшення не тільки культурних, але й політичних партикуляризмів. Якщо не слід порівнювати будь-який процес щодо політичної організації з культурним геноцидом попередніх спільнот, не слід також уважати, що громадянське суспільство, як політична одиниця, завжди передбачає певні труднощі та насильство. Політика держави дійсно спрямована на знецінювання розбіжностей, а егалітарна логіка завжди ризикує перетворитись на ідентифікуючу.

Не слід зводити розбудову держави лише до цієї характеристики. Коли йдеться про зміцнення об’єктивної та ідентифікуючої однорідності населення, демократична держава намагається заборонити або принаймні відсунути у приватний сектор культурні та політичні форми, що існували раніше. Держава надає своїм членам засоби участі в політичному житті. Спільна культура, що активно підтримується державою, не є лише продуктом технічних вимог індустріального суспільства. Це також засіб утримати політичне суспільство. Мова є етнічною ознакою, але це також основний інструмент, що дозволяє організувати та втримати демократичне життя.

Нечисленні стабільні нації, що були створені на базі гетерогенного (неоднорідного) населення, завжди були продуктом вікової історії, протягом якої члени кожної групи не тільки глибоко розуміли обов’язок поважати інших, але також повільно створювали політичні інститути, які об’єктивно зміцнювали цю взаємну повагу. Приклад /148/ консоціативних демократичних країн, звісно, можна узагальнити: федералізм у юридичному або політичному розумінні терміна може гарантувати стабільність нації тільки в тому разі, якщо вона є складовою частиною основного політичного проекту, як це було у Сполучених Штатах, коли державу роздирали ненависть під час війни Півночі та Півдня, у Швейцарії та Федеративній Німеччині. Державі ніколи не вдавалось організувати спільне життя народів, роз’єднаних військовими конфліктами. Але ні юридичні викладки, ні розуміння політичних традицій, що є умовами існування консоціативних демократичних держав, не з’являються нізвідки, що доводять такі різні приклади Швейцарії та Нідерландів і, з другого боку, Югославії та Чехословаччини.

У міру того, як нація перестає мати абстрактну форму, коли вона вписується в особливе суспільство та культуру, вона перестає співіснувати з різними формами партикуляризму, що ставлять під сумнів самі принципи існування політичного суспільства. Щоб гарантувати існування нації громадян, слід виконати дві вимоги. Усі мешканці мають визнати бодай теоретичне існування уніфікованого, незалежного публічного сектора, релігійних, кланових і родинних зв’язків та солідарних відносин, а також дотримуватись правил їх функціонування. До того ж, рівна гідність кожного громадянина, що лежить в основі демократичної нації, не повинна вступати у протиріччя з нерівним статусом людини в інших галузях суспільного життя, зокрема в особистісному праві.

Залежно від першої вимоги особливості приватної сфери не повинні заважати дотримуватись логіки політичного суспільства. Іншими словами, інститут громадянства має бути відокремлений від релігії та, врешті-решт, бути вищим за інші форми солідарності. Саме релігійний характер політики порушує питання сумісності демократичної нації та ісламу. У мусульманській традиції держава, говорячи мовою Бернарда Луїса, є «Божою державою, що керує народом Божим, закон є законом Божим. Тільки Бог має права, а в людини самі обов’язки». Розбудова демократичної нації на ісламській землі передбачає перетлумачення /149/ традиції, ставлення під сумнів зв’язків між релігійним та національним характером суспільного життя (проблема мусульманського населення, що живе у західних країнах, дещо інша).

З другого боку, цінності приватної сфери у довгостроковому періоді не могли б суперечити цінностям суспільного життя, не піддаючи при цьому сумніву весь національний проект. Повага до правової держави — або «конституційний патріотизм» — несумісна з усіма культурними традиціями. Політична рівність ґрунтується на філософії особистості, «повноправного громадянина». Принципи, за якими функціонує державний сектор, а саме — рівність та гідність кожного громадянина, ґрунтуються на цінностях, що можуть вважатися несумісними з певними формами традиційної культури, наприклад традиціями, джерело яких полягає в нерівному статусі чоловіка та жінки. Так, англійські судді підкреслювали, що терпимість щодо культурних партикуляризмів повинна мати свої межі. Можна дотримуватися законів та традицій тільки в разі, якщо вони «розумні» та відповідають суспільному ладу. В Англії такі норми можуть бути застосовані, тільки якщо вони не вважаються огидними {repugnant) та якщо вони не ображають традиції Королівського двору ²⁷. Тому британські суди не визнають шлюби, в яких чоловікові або жінці ще не виповнилося шістнадцять років. Також не визнаються насильницькі шлюби, розлучення без збереження прав дружини, заборона на шлюб між жінками-мусульманками та чоловіком-немусульманином. Усі ці традиції суперечать особистій свободі. Британські мусульмани не отримали право застосовувати ісламські закони, бо деякі з них суперечать Європейській конвенції з прав людини ²⁸. Британські суди законодавчо обмежили деякі форми культурного плюралізму. У Франції також судці відмовляються застосовувати іноземні норми права, коли вони суперечать суспільному ладу, наприклад, щодо полігамії, обмеження прав жінок при розлученні, перешкод одруженню через релігійні причини або національність чоловіка чи дружини. Тобто «контракт з інтеграції», укладений під час «круглого столу» 29 травня 1990 року, на якому головував прем’єр-міністр, ухвалив /150/ рішення, що «Франція не визнає застосування на своїй території традицій, несумісних зі своїми фундаментальними принципами, зокрема щодо жінок» ²⁹. Будь-яка форма нерівності, найчастішою з яких є нерівність між чоловіком і жінкою, вважається викликом спільним цінностям, коли фундаментальна рівність кожного громадянина лежить в основі демократичної нації.

Із закладенням цих теоретичних принципів доволі часто виникає необхідність вирішувати практичні проблеми. Навіть у країнах, створених за принципом нейтралітету та цілісності держави, іноді виникає проблема межі між державним і приватним секторами та визнанням окремих партикуляризмів: якщо кожний громадянин має право в приватному житті використовувати будь-яку мову, то чи можна допустити багатомовність у державній сфері в країнах, де наявність декількох мов не застережена в національному пакті, наприклад у Швейцарії, не зачепивши при цьому проблему державної цілісності? До якої міри можна поважати дотримання регіональних або релігійних особливостей у школі, де діти мають, передусім, засвоїти спільні для всіх правила життя у межах держави? Існує неминуча напруженість між потребами навчання спільним цінностям — розбудова будь-якої держави об’єктивно прагне обмежити будь-які форми партикуляризмів та ризикує брутально знищити їх — і збереження культурних особливостей етнічних груп, коли вони вже виходять за межі приватного життя. Звідси прагнення деяких поборників регіоналізму, які вимагають від держави не тільки визнання культурних або регіональних особливостей та надання їм свобод, притаманних громадянському суспільству, але й їх затвердження у державному секторі та субсидування.

Цей аналіз дозволяє зрозуміти для демократичної нації термін «оптимум різноманітності», застосований Клодом Леві-Строссом у праці «Раса та історія»: саме цей оптимум дозволяє представникам усіх верств населення брати участь у політичному житті громади. Зрозуміло, що він змінюється залежно від національних традицій і, зокрема, від історії створення державних інститутів та почуття /151/ патріотизму. Можна поставити собі амбіційні завдання перенести швейцарську модель до інших країн. Але при цьому слід пам’ятати, що вона є результатом тривалого історичного розвитку, де перемішались історичні факти та національні традиції.

Націоналістичні спокуси та мирне покликання

Чим більше держава працює над гомогенізацією свого населення, над зміцненням масової свідомості про винятковість історії, державних інститутів та спільних цінностей, тим наполегливіше вона намагається підкреслити національну особливість та зміцнити політичний проект. Щодо останнього, то тут завжди існує небезпека того, що створена щойно нація намагатиметься довести свою перевагу над іншими народами, перейти тонку межу між національними почуттями та націоналізмом. Але воля до влади, яку Макс Вебер нерозривно поєднав з нацією, притаманна не лише демократичним державам, а всім націям — самостійним політичним одиницям.

За часів проявів націоналізму демократична нація спробувала нав’язати іншим націям — політичним одиницям власну політичну волю або принаймні не дати цим націям диктувати свої умови всередині «європейського співтовариства націй», тобто у системі взаємозв’язків європейських політичних одиниць. Саме демократичні нації вели колоніальні війни та нав’язували свою волю по всьому світу, всупереч логіці, що стверджувала їх власне існування.

Найчастіше ставкою у військових конфліктах є існування, створення або знищення націй, як самостійних політичних одиниць, або цілих держав. Через те, що відносини між етнічними групами та націями безпосередньо пов’язані з легітимністю уряду та з самим способом суспільного життя, націоналізм був однією з рушійних сил військових конфліктів починаючи з XIX сторіччя. В основі конфліктів лежав принцип права народів на самовизначення. Етнічні групи, які усвідомили власну особливість та винятковість, /152/ намагалися зі зброєю в руках отримати політичну незалежність. Найбільші війни XX сторіччя були викликані не демократичними націями. Передусім були нацьковані одна на одну демократичні держави та нації — політичні одиниці, організовані за іншими принципами, а також кілька демократичних держав та їхні колишні колонії, що, прикриваючись сучасними принципам легітимності влади, вимагали незалежності (деколонізація не завжди мала жорстокий характер, це було просто непотрібно). Саме націоналістичні почуття, а не демократичні країни лежать в основі війн XX сторіччя.

Окрім самого існування держав, ставкою військових конфліктів часто стає природа політичного устрою в країні. Якщо Перша світова війна була безпосередньо викликана суперечками між європейськими націями — політичними одиницями, частина яких була організована у нації — спільноти громадян, війна зачіпала сам принцип політичної організації: демократичні нації билися з Німецькою та Австрійською імперіями з допомогою на першому етапі царської Росії. До речі, Австрійська імперія втратила стабільність через націоналістичні випади. У Другій світовій війні демократичні нації, у союзництві з 1941 року з Радянським Союзом, вели війни проти іншої ідеологічної імперії, сповненої бажання нав’язати свою волю, закони та політичний режим. Між 1945 та 1989 роками військові конфлікти ніколи не мали характеру суто національних або націоналістичних суперечок. У них завжди можна було знайти ідеологічне підґрунтя, пов’язане з наявністю чи перевагою радянської імперії. Конфлікти між демократичними націями вирішувались мирним шляхом завдяки конкуренції та, подекуди, економічному співробітництву. Співпраця між Сполученими Штатами та Європою, зусилля щодо розбудови Європейського Економічного Співтовариства символізують подолання цих конфліктів між громадянськими націями, які в той час постійно стикалися з амбіціями комуністичних лідерів. Найбільші конфлікти XX сторіччя мали етнічний, імперський та ідеологічний характер. /153/

За своїми власними характеристиками демократична нація менш піддається військовим конфліктам, ніж інші нації — політичні одиниці. На відміну від античних часів, сучасна демократична людина є передусім «гомо економікус» (homo œconomicus). Токвілль також відзначав, що «своїми інтересами та інстинктами демократичні народи за природою своєю більш спрямовані на мирне співіснування»... ³⁰ Якщо справедливим є твердження, що за часів запеклого націоналізму наприкінці минулого сторіччя вважалося, що з «мануфактур» слід було зробити основу міцності нації, якщо європейська колоніальна експансія, що з’явилась у той час, тісно пов’язана з потребами промисловості у сировині та ринках збуту — тема, яку розвинули у своїй імперіалістичній теорії послідовники Леніна, — індустріалізація, за природою своєю, не знає політичних кордонів та нав’язує транснаціональний обмін людьми, торгівлю сировиною, знаннями і товарами. Індустріальне суспільство, що ґрунтується на застосуванні у виробництві наукового потенціалу, має віртуально універсальний характер. Внутрішня логіка виходить за межі рас та народів. Шумпетер уже відзначав, що режим, який функціонує суто за логікою капіталізму, нібито не є імперським. Мос, погоджуючись із думками Сен-Сімона та Оґюста Конта щодо антиномії між війною та новим індустріальним суспільством, надавав нації мирного покликання. Імперіалізм презентували для нього «нові суспільства, що перебували в незавидному стані, але які намагались організувати життя нації» ³¹.

Вони не помилялись, коли стверджували про мирне покликання демократичної нації, але їх загальний оптимізм був помилковим. Вони вважали, що нація набуде політичної форми, яку одностайно схвалять усі члени суспільства. Сьогодні ніщо не дозволяє плекати цей оптимізм. Ефективний політичний режим існує лише у меншості країн, нерівність у розвитку між розвиненими, економічно сильними державами та рештою світу не зменшується і в найближчому майбутньому й не зменшиться. Ідеологічні антагонізми не зникнуть, а протиріччя між етнічними групами, що прагнуть бути визнаними як нації, лише зростатимуть. Ніщо не провіщає загального всесвітнього миру. /154/

ДЕМОКРАТИЧНА ІНТЕГРАЦІЯ

Участь різних соціальних груп у національному політичному проекті завжди відзначалась нерівноправним характером. Дехто, за словами Макса Вебера, мав «частково побічні матеріальні, частково ідеологічні» інтереси задля того, щоб нація стала універсальною політичною формою організації суспільного життя ³².

Подолання соціальної нерівності

Члени етнічних груп чи меншин, що відчувають правовий та політичний тиск, мають безпосередній інтерес юридично затвердити рівні для всіх політичні права. Таке рівноправ’я, принаймні частково або символічно, компенсує їх більш низький статус. Населення, яке юридично та політично належить до меншин, краще за інших розуміє, що саме може захистити їхні інтереси. Тому вони особливо прив’язані до принципів демократичної нації. Відомо, наприклад, як активно брали участь у суспільному житті країни протестанти, які складають у Франції меншість населення. Як вони були віддані принципу надання країні світського характеру. Така участь компенсує їхню чисельну меншість. За умов постійних соціоекономічних умов афроамериканці беруть набагато активнішу участь у виборах, ніж представники інших етнічних груп, що мешкають у Сполучених Штатах; те ж саме відбулося з недоторканними в Індійському Союзі.

Так само можна пояснити той факт, що в усіх європейських країнах євреї, після надання їм громадянства, тобто отримавши рівні політичні та юридичні права з корінним населенням, починали брати активну участь у політичному проекті своєї нової країни. В той час, як в Італії або Австрії на основі вже існуючих етнічних груп створювались незалежні держави, більшість євреїв не входила до складу жодної з них, але, втім, вони брали активну участь у цьому національному проекті. Можна було б сказати, що євреї були єдиними справжніми австрійцями, так само як і італійцями, які залишались насамперед п’ємонтцями, /155/ ломбардійцями чи сицилійцями. Вони не були ні валлійцями, ні фламандцями, а, мабуть, були єдиними справжніми бельгійцями, хоча навіть у наш час існують єврейські громади у Валлонії та Фландрії. Під час усього періоду існування єдиного Рейху німецькі євреї вважали, що їхня політична невдача, що так вражаюче контрастувала з успіхом у інтелектуальній та культурній сферах, була пов’язана із затримкою розвитку національної свідомості. Їм здавалося, що тільки-но повністю завершиться формування німецької нації, і їх невдачам теж настане кінець ³³. У всіх європейських державах протягом тридцятих років можна було спостерігати бурхливі прояви антисемітизму, пік яких припав на період послаблення громадянських націй та принципів громадянства. Якщо демократична нація не завжди була вірною власним принципам, ці принципи й досі залишаються кращим захистом проти етнічних пристрастей, яскравим прикладом яких є антисемітизм.

Буржуа, соціальний статус яких доволі низький у країнах з аристократичними традиціями, знаходять для себе той самий політичний та водночас економічний інтерес. Вчені завжди наполягали на тісних зв’язках між капіталістичною буржуазією та процесом розбудови нації. Утім, це не означає, що буржуазія є простим втіленням капіталістичних відносин, про що часто говорять марксисти. Дійсно, буржуа-промисловці та буржуа-комерсанти завжди були рушійною силою як демократичного, так і капіталістичного режимів, що розвивалися в один і той же історичний період. За словами Норберта Еліаса, один з факторів відставання у розвитку німецької нації полягав у тому, що імперія Бісмарка узаконила перевагу військової знаті та її способу життя над економічною буржуазією. Але інтелектуальна буржуазія була не менш зацікавлена в процесах, що відбуваються у суспільстві. Королівські юристи були незамінними для впровадження державних інститутів англійської та французької монархій. З XVI сторіччя історики та поети уславляли англійську націю. У всіх країнах після впровадження державних інститутів історики возвеличували та прославляли почуття патріотизму, створюючи телеологічне бачення долі нації. Протягом XIX сторіччя інтелектуали своїми дослідженнями та міркуваннями сприяли перетво-/156/ренню «протонаціоналізму», або національних почуттів, у націоналістичні вимоги. Щоб вийти за межі належності конкретним етнічним групам, а це передбачає насамперед відмову від власних особливостей або інакше їх тлумачення, слід було розробити спільну ідеологію, систему цінностей та сприйняття суспільства, важливого фактора створення політичного проекту. В усіх державах Східної Європи та на Балканах можна було помітити, що відродження нації включало три етапи: спочатку інтелектуали винаходили або надавали нового виміру культурним традиціям, мові та історії пригнічуваного народу; після цього патріотично налаштовані меншини надихались творами письменників та перетлумачували їх на мову політики; і нарешті — пропаганда, коли нові ідеї поширювалися серед народних мас, що висували вимоги незалежності ³⁴. Створення спільної історії, відтепер історії цілої нації, а не просто окремої етнічної групи, є необхідною умовою для створення самостійної держави. Патріотичні вчені-історики, викладачі університетів Третьої республіки, інтелектуали-патріоти Центральної Європи минулого сторіччя, інтелектуали західних колоніальних країн після Другої світової війни, безперечно, сформували національну ідеологію та виступили в ролі священиків нової релігії — релігії нації. Але історики та інтелектуали, як і інтелектуальна буржуазія, теж мали цілий арсенал засобів участі у демократичному житті країни, що ґрунтується на юридичній освіченості, економічних знаннях та ораторській майстерності. Ораторство передбачає вправне володіння словом та поняттями. Інтереси інтелектуалів, як і інтереси буржуа-промисловців та буржуа-комерсантів, при розбудові нації були, за словами Макса Вебера, «напівреальними, напівідеологічними». Заклик до універсальних цінностей ніколи не буває чужим історично сформованим суспільним інтересам, навіть якщо він не зводиться до реалізації цих інтересів.

Громадянство робітників

Як інтегрувати населення з невисоким економічним та соціальним рівнями до нації, що ґрунтується на принципі політичної та правової рівності? У всіх європейських країнах /157/ перші генерації робітників XIX сторіччя не надто поділяли ідеали нації. У бідному, знедоленому першою промисловою революцією світі рівність у юридичних та політичних правах не могла, навіть символічно, компенсувати значну економічну нерівність. У той-таки час, разом з теорією політики, як надбудови, народилась марксистська критика формальної демократії та прагнення досягти реальної демократії. Матеріальні умови, з якими зіткнулися в той час робітники, доводили, що ліберальна конституційна держава є лише фікцією, навіть брехнею. Відповідальні особи інтернаціоналів-робітників весь час засуджували буржуазне національне суспільство та закликали до солідарності трудящих по всьому світу.

Втім, маси дійсно знайшли разом з державою засіб брати участь у політичному житті, коли між 1848 та 1919 роками, залежно від країни, їм надавалося загальне виборче право, а після Другої світової війни — право на захист держави-провидіння. Гарним прикладом є Велика Британія — англійський приклад парламентської республіки, головне джерело влади з часів революцій XVII сторіччя, дозволив поступово завдяки виборчій реформі 1832 року ввести до Палати спільнот представників підприємців та капіталістів. Ця реформа скасувала «прогнилі передмістя», потім, внаслідок реформи 1867 року, — нові міські робітничі містечка. А реформа 1884 року скасувала всі робітничі містечка, як сільгосппрацівників, так і шахтарів, та надала право голосу всім повнолітнім чоловікам. Перші страхові компанії, впровадження соціального захисту, створення профспілок та народження робітничої партії, до складу якої теж входили профспілки, також сприяло інтеграції робітничого класу до політичного та громадського життя. У Франції історична роль Жана Жореса полягала у примиренні соціалістів з національною ідеєю. Проте всі уряди були «божественно» здивовані, коли в 1914 році європейські народні маси йшли на фронт без бунтів, іноді навіть з неймовірним натхненням.

Фактично сучасна нація вже не стільки відрізняється національним почуттям, яке існувало вже у знаті, скільки демократизацією цього почуття через об’єднання великої маси людей навколо спільних цінностей та національного /158/ самоствердження. Англійський історик Джордж Тревельян помітив, що Французька революція наповнила гордістю та пихатістю найсмиренніших із селян чи буржуа, які завдяки новому режиму стали громадянами й патріотами і яким відтепер були відкриті всі цивільні та військові кар’єрні двері. Прибічники націоналізму завжди наполягали на необхідності залучити весь народ. Сіоністський проект набув справжніх конкретних форм після того, як єврейський пролетаріат у Центральній Європі масово повірив у власне місіонерське призначення, яке полягало у будівництві окремої єврейської нації за моделлю європейських держав. Але крім цієї тотальної мобілізації населення йдеться також про вимоги рівноправ’я, тобто політичні вимоги.

На відміну від партій, які висловлюють вимоги етнічних, релігійних, культурних або регіональних спільнот (тобто груп, що вступають у суперечку з ідеєю про єдину націю), робітничі партії для виправдання власних вимог спираються на універсальну ідею громадянства. Ім’ям принципів, на яких ґрунтується легітимність націй, вони вимагали змінити політичні структури на їхню користь. У той час, як представники народних класів протягом довгого періоду зневажали формальну демократію, виборче право, представництво у парламенті та участь в управлінні державою, сьогодні можна побачити, що соціально найскромніші громадяни стають найпалкішими прихильниками нації, завдяки якій вони отримали, принаймні символічно, рівні права, у яких їм було відмовлено у суспільному житті. В усіх європейських країнах участь виборців у житті Європейського Економічного Співтовариства, що виявилося на референдумі щодо Маастрихтської угоди, була активнішою, якщо виборці належали до благополучних верств населення, чи то з точки зору престижності професії, рівня доходів, чи освіти. Дуже престижно належати до нації, але для економічно або соціально знедолених груп престиж може стати єдиним джерелом натхнення. Ще Вебер помітив, що лише престиж нації хвилював громадян, які мали нижчий статус чи економічне становище. Феномен «маленьких білих» у південних штатах Сполучених Штатів, що сформували невелику групу, особливо ворожу до чорношкірого /159/ населення або до нових іммігрантів, які являють собою їхніх безпосередніх конкурентів, можна пояснити тим фактом, що колір шкіри або етнічне походження може бути єдиним підґрунтям їхнього соціального статусу. До теперішнього часу тільки політична нація відповідає власне демократичним прагненням людей, які бажають здобути однакове визнання для всіх.

Імперії та нації

Громадяни хочуть ототожнювати себе з керівництвом держави, тому імперія суперечить демократичним цінностям. Якщо сьогодні люди бажають, щоб «ними командували, навіть жорстоко керували, інші члени їхньої релігійної, класової або етнічної групи, бути під щільною доброю опікою правителів інших країн, класів або соціального середовища» ³⁵, у цьому слід бачити результат глибокого усвідомлення цих цінностей. Деякі імперії могли де-факто бути толерантнішими за нації щодо окремих культурних особливостей своїх членів, але вони не допускали «всіх підлеглих до керівництва державою», вони не відповідали «вічним вимогам рівноправ’я» ³⁶.

Зокрема, так було в колоніальних імперіях, що створювались європейськими націями. Колоніальний проект по суті суперечив принципам демократичних націй. Втім, більшість сучасників у Франції не бачили серйозних протиріч у так званій політиці «асиміляції» корінного населення, яка водночас залишала за колоністами їхнє громадянство. Можна було побачити, як в Алжирі, що був невід’ємною частиною Франції, народилась ця правова жахливість: національність без громадянства. У 1862 році Алжирський суд дійсно затвердив постанову, що «будь-який тубілець є французом, але права громадянина йому не надаються». Впродовж історії Алжиру під владою Франції громадянство мусульман було лише частковим, а нерівноправність залишалась майже до початку боротьби за незалежність. Саме тому, що проект формальної демократії суперечить соціальній реальності, він має більше шансів зрадити власні цінності. /160/

Колоніальне суспільство будувалось на принципі політичної та правової нерівності членів, що входили до його складу, в той час як легітимність сучасної демократії полягає у наданні рівних прав усім без винятку. Провал проекту розбудови «Французького Алжиру», як невід’ємної частини французької нації, доводить, що нація не може об’єднувати одночасно громадян та суб’єктів. Колонізатори не тільки навчали невелику кількість «поселенців», які опановували сучасну техніку, тобто ставили під сумнів матеріальну перевагу Заходу, що дозволила їм підкорити великі території мінімумом засобів та людських ресурсів. Але найголовніше — вони не могли не навчити демократичним цінностям меншість, що засвоїла західний спосіб життя та могла б вимагати тих же самих громадянських прав, що їх мали колонізатори. Отож неминуче принаймні невелика кількість жертв колонізації засвоювала культуру колонізатора, починала говорити про цінності свободи та рівності, вимагаючи, щоб до них теж застосовувались універсальні принципи прав людини. У всіх колонізованих країнах мислителі-націоналісти вихваляли етнічну особливість їхньої країни, автентичність історичної культури, вимагаючи визнання власної гідності та повертаючи західні цінності проти самого Заходу. Цілком ймовірно, що процес деколонізації, що розпочався після 1945 року, був результатом Першої та Другої світових війн та послабленням європейських країн. Але це не головне: імперії, що будувались європейськими демократіями до Першої світової війни, існували протягом короткого часу лише тому, що територіальне та політичне домінування, що було нав’язане колоніальними державами, суперечило логіці та цінностям демократичної нації.

1789 рік та держава-провидіння

За часів Великої Французької революції було проголошено, що «суспільство має піклуватись про життя своїх членів, надаючи їм можливість працювати або даючи кошти для існування тим, хто не в змозі працювати». Право /161/ громадянина на працю або соціальний захист заміняло відтепер релігійну ідею індивідуальної чи колективної добродійності. Коли кожна людина є громадянином країни, вона дійсно має право на кошти, щоб прогодувати себе, мати дах над головою, виховувати дітей та мати можливість реалізовувати власні політичні права. А якщо прокламована рівність громадян суперечила наявній реальності, чи є в ній сенс? Проект, який глобально можна назвати як соціально-демократичний, не продиктований лише політичними потребами, з якими зіткнулися західні держави після Другої світової війни, адже вони мали щось відповісти на марксистську критику формальних свобод та реально існуючої реальності. Французькі революціонери 1789 року не планували розбудову держави-провидіння. Вона є віддаленим у часі наслідком проголошення нового суверенітету та рівних прав між усіма громадянами. В перспективі, неможливо було зробити з політичного та юридичного рівноправ’я принцип соціального зв’язку, не намагаючись при цьому зменшити нерівність економічних та соціальних умов. Політика ліберальних демократичних країн, які задля цього перерозподіляють податки та активно втручаються у суспільне життя, добре вписується в концепцію сучасної демократичної нації, що докорінно відрізняється від античної демократії.

Держава-провидіння не суперечить ліберальній державі: вона продовжує її та розбудовує впровадження принципу легітимності. Цей принцип, покликаний виправити найочевиднішу нерівність та надати конкретних форм абстрактному поняттю «громадянство», виявляє його логіку. Громадянин повинен мати матеріальні умови для реалізації своїх прав. Цей власне політичний вимір лежить в основі легітимності соціальної політики та сукупності компенсаційних заходів з інтеграції тих, кого неспроможність заробити собі на життя через професійну діяльність може виключити з життя суспільства ³⁷. Інститут громадянства не зводиться лише до «соціально-економічного громадянства». Воно стало одним з невід’ємних умов для встановлення справжньої демократії. Термін «лібералізм», який після /162/ створення Сполучених Штатів пов’язувався лише з політичною, громадянською та економічною свободою, тепер означає публічні принципи та політику, що мають на меті втручання в економічне й громадське життя та зменшити найбільш кричущу нерівність. Ось уже двадцять п’ять років, як у Західній Європі право на соціальний захист поступово поширилось на нові категорії громадян. Були навіть упроваджені різні форми мінімального прибутку, щоб захистити найбідніших, незалежно від їхнього попереднього, майбутнього чи побічного місця роботи, як і незважаючи на фізичні або соціальні вади. Політика соціального втручання враховує правомірні амбіції надання кожному громадянину гарантії не тільки правової рівності та політичної свободи, а й гідних матеріальних умов життя. Протягом десятиріч держава-провидіння здавалась єдиним засобом для вирішення протиріччя між політичним ладом і, напевно, неминучим збереженням економічної та соціальної нерівності; іншими словами, для управління напруженістю, що за визначенням притаманна нації, між абстрактними громадянами та активними учасниками економічного та політичного життя.

Відчуття належності до «етнічної групи» та пристрасті, що виникають з цього приводу, являють собою безпосереднє втілення природної прихильності людей до рідної землі та етнічної чи родинної громади, усередині якої вони зросли. Все, що стосується родини, набуває для людини ознаки цінності. Умовою для появи патріотичних почуттів є поширення цього спонтанного почуття на всю, абстрактну за своєю природою, історичну спільноту та політичну організацію. Щоб людина погодилася «віддати життя заради Батьківщини», держава намагалась викликати почуття особистості, яке б виходило за межі природного та соціального середовища, та підтримати тісні відносини, водночас таємничі й практичні, що визначають відносини між людиною та державою, — патріотизм. Дійсно, слід подолати протиріччя між інструментальними та експресивними відносинами, між державним інститутом та інститутом представництва: у масштабі держави ці відносини /163/ невід’ємно пов’язані одні з іншими. Нація може відповісти на цю потребу належати до певної групи, що, за словами Гердера, є однією з найголовніших людських потреб; говорячи мовою Еліаса, вона може відповідати «емоційним бажанням людської спільноти», «потребі брати та віддавати в емоційних стосунках з іншими людьми», що складає «одну з головних умов людського існування» ³⁸. Нація, як політична форма демократії, створила, таким чином, новий тип людини, особливі відносини між людиною та громадою. Але інфра- та супранаціональні особистості ніколи не зникали через раціональні амбіції сучасної демократії. Людина — розумна та пристрасна тварина. Ідея нації не може ґрунтуватись лише на раціональних та універсальних амбіціях інституту громадянства. Вона не може не волати до емоційних почуттів, пов’язаних з історичною та культурною особливістю кожної політичної одиниці. /164/

Попередня     Головна     Наступна         Примітки