Попередня             Головна             Наступна

Сергій СЕГЕДА

АНТРОПОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ДАВНЬОГО НАСЕЛЕННЯ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

(доба раннього заліза — пізнє середньовіччя)

Кіммерійці, скіфи, сармати

Початок І тис. до н. е. ознаменувався кардинальними змінами у господарстві, культурі та побуті людності степової зони Євразії, яка опанувала обробку заліза, освоїла їзду верхи та винайшла складний далекобійний лук «скіфського» типу. Кочові племена — іраномовні номади, основою господарства котрих було скотарство, створили ряд яскравих культур, які послідовно змінювали одна одну. В Північному Причорномор’ї та Передкавказзі вони представлені кіммерійською, скіфською та сарматською культурами.

Кіммерійці — перший народ Східної Європи, самоназву якого не поглинув морок часу. Найдавнішу звістку про них містить безсмертна «Одіссея» (VIII ст. до н. е.): «Зайшло сонце, і вкрила темінь усі шляхи, а корабель наш досягнув меж океану. Там народ і місто людей кіммерійських, оповиті імлою і хмарами; і ніколи промені осяйного сонця не зазирають до них». Цю емоційну оповідь доповнюють свідчення Геродота: «... Країна, де тепер живуть скіфи, кажуть, що за давніх часів була кіммерійською... Ще й тепер у Скіфії існують кіммерійські фортеці, кіммерійські переправи, є також і країна, що називається Кіммерією, є й так званий Кіммерійський Боспор». З кінця VIII ст. до н. е. згадки про спустошливі напади кіммерійських вершників містять ассирійські, вавилонські та урартські писемні джерела.

Можливо, з кіммерійцями пов’язані пам’ятки білозірської культури XII — IX ст. до н. е., поширені у степовій зоні Північного Причорномор’я. Етнічна належність білозірців поки що не з’ясована. За однією точкою зору, вони продовжують лінію розвитку фракійських племен, за іншою — іранських. Згодом за їхньою участю сформувалася своєрідна група пам’яток так званого новочеркаського типу, зв’язок яких із кіммерійцями не викликає сумнівів.

Що ж до фізичного типу носіїв білозірської культури, то вони характеризувалися високим зростом (171 см у чоловіків), здебільшого видовженою формою голови з добре розвинутим м’язовим рельєфом, вузьким і високим лицем, досить широким носом (С. Круц, Л. Литвинова та ін.). Це — риси одного з різновидів давньосередземноморського типу.

У VII ст. до н. е. в Північному Причорномор’ї поширилися носії скіфської культури, найдавнішу згадку про котрих містять ассирійські джерела. Понад чотири століття вони населяли величезні степові простори між Доном та Дунаєм. Це була група споріднених племен, близьких за походженням, культурою та звичаями. Панівне становище серед них, за Геродотом, посідали царські скіфи — номади, які замешкували степову смугу вздовж Азовського моря, Подоння та Крим. Їхніми сусідами в Лівобережному Причорномор’ї були скіфи-кочовики, а на півночі, в лісостеповій зоні — скіфи-землероби. У пониззі Південного Бугу поблизу грецького міста-колонії Ольвія мешкали калліпіди, або елліноскіфи, на північ від них — алазони, котрі, вочевидь, належали до фракійських, імовірно, гетських племен. Лісостепову смугу Дніпровського Правобережжя, за Геродотом, населяли скіфи-орачі, з якими сучасні дослідники пов’язують племена чорноліської культури. Дедалі частіше висловлюється припущення про її праслов’янський характер.

Загалом скіфи Північного Причорномор’я визначалися середнім зростом — близько 167 см у чоловіків і 159 см у жінок. Щодо відомих поетичних рядків Олександра Блока: «Да, скифы мы, да, азиаты мы, с раскосыми и жадными очами», то вони мало узгоджуються з підсумками антропологічних досліджень — носії скіфської культури на теренах України належали до типових європеоїдів. Їм були властиві видовже.на форма черепної коробки, середнє за шириною, добре профільоване в горизонтальній площині ортогнатне обличчя із чітко окресленим, середніх розмірів носом. Ці риси простежуються на документальному портреті воїна зрілого віку з поховання на курганному полі «Сірко» поблизу Нікополя. Привертає увагу деяка асиметрія нижньої частини обличчя цієї людини — за рахунок виступу на правій половині підборіддя, що утворився внаслідок поранення стрілою, яка влучила в нижню щелепу, вибивши шматок кістки. Цікаво, що від часу поранення до смерті воїна пройшло кілька років. Це переконливо свідчить про високий рівень медичних знань скіфського суспільства.

На підставі порівняльного аналізу Т. Кондукторова дійшла висновку, що за основними рисами фізичної будови скіфи Північного Причорномор’я дуже близькі до своїх попередників на цих теренах — племен доби пізньої бронзи. Отже, вони асимілювали великі групи місцевої людності, чому, очевидно, сприяла мовна спорідненість.

Цінні результати отримала М. Великанова, яка вивчала черепи з ґрунтового скіфського могильника IV — III ст. до н. е. біля с. Миколаївка на східному березі Дністровського лиману. За багатьма важливими расово-діагностичними ознаками, зокрема шириною вилиць, вони займають проміжне становище між скіфськими та фракійськими краніологічними серіями. Крім того, серед населення, яке залишило дану пам’ятку, досить чітко виокремлюються два морфологічних компоненти: відносно масивний, властивий скіфам Нижньої Наддніпрянщини, та гранильний, притаманний фракійцям балканського ареалу. Відтак випливає, що на західних околицях Великої Скіфії (а Дністер якраз і відігравав роль природного рубежу між двома великими етнічними масивами) між скіфськими та фракійськими племенами існували тісні взаємини, наслідком яких була зміна антропологічного типу.

Антропологічні дослідження носіїв чорноліської культури не проводились — у них переважав обряд трупоспалення, а отже, практично відсутні кісткові рештки. Що ж до краніологічних та остеологічних матеріалів, виявлених у скіфських курганах Середньої Наддніпрянщини (здебільшого в Пороссі), то їх вивчення дало змогу зробити такі висновки: люди, поховані в них, близькі до скіфів Нижньої Наддніпрянщини; витоки їхнього морфологічного типу пов’язані з носіями зрубної та білозірської культур доби пізньої бронзи, (С. Круц). Це дає підстави гадати, що серед похованих під курганними насипами переважали прибульці зі степової зони України, а місцева праслов’янська людність, очевидно, ховала своїх небіжчиків за іншим ритуалом.

Дещо несподівані результати дало обстеження черепів з курганів поблизу м. Бориспіль на лівому березі Дніпра. За підсумками досліджень був виокремлений не відомий досі антропологічний тип, який характеризується округлою (мезобрахікранною) формою мозкової коробки, високим і широким обличчям (С. Круц). Очевидно, витоки цих морфологічних рис слід шукати серед носіїв бондарихінської культури, котрі, як відомо, у першій чверті І тис. до н. е. населяли лісостепову зону Лівобережної України.

У III ст. до н. е. панування скіфів у причорноморських степах скінчилося: сюди зі сходу почали проникати сарматські племена, які раніше кочували у Приараллі, на Південному Уралі та в Поволжі. Першими на теренах України з’явились язиги, по тому — роксалани, згодом — алани. Вже у І ст. до н. е. античні автори почали називати Північне Причорномор’я Сарматією. Сарматські племена активно втручалися в тогочасні міжнародні події: вони неодноразово нападали на Ольвію та інші грецькі колонії, вели війни з Римом тощо. У перші віки нашої ери частина сарматів проникла далеко на північ, у лісостепові райони України (басейн р. Тясмин), де, мабуть, змішалася з корінною землеробською людністю.

Антропологічні дослідження показали, що сармати Північного Причорномор’я загалом характеризувались дещо коротшою, ніж у скіфів, черепною кришкою, ширшим обличчям, помірним розвитком м’язового рельєфу та середнім випинанням носових кісток із площини лиця, — тобто європеоїдними рисами з певною «східною» домішкою (Т. Кондукторова, С. Круц). За більшістю ознак вони були дуже близькими до сарматських племен Поволжя, Південної Башкирії, Приаралля. Припускають, що всі ці групи походять від населення андронівської культури доби бронзи, пам’ятки якої поширені на теренах Казахстану та Мінусинської котловини в Західному Сибіру. Зауважимо, що деякі сарматські племена, надто алани, досить широко застосовували штучну деформацію черепа.

З історичних джерел довідуємося, що під тиском сарматів значна частина скіфів залишила обжиті землі й перебралася до Кримського півострова. Приблизно в середині III ст. до н. е. скіфи заснували тут свою столицю, котра дістала назву Неаполь (Нове Місто). Найбільшого розквіту Мала Скіфія досягла в II ст. до н. е., за часів царя Скілура та його сина Полака.

Під час археологічних розкопок біля стін Неаполя Скіфського виявлено монументальний мавзолей, що містив понад 70 кістяків скіфських вельмож — чоловіків, жінок, дітей. Найдавніше поховання належало чоловікові 40 — 45 років, одяг котрого був оздоблений золотими прикрасами. Біля ніг небіжчика лежали металевий шолом, два мечі, наконечники списів тощо.

Антропологічне обстеження засвідчило, що череп чоловіка був штучно деформований, внаслідок чого орбіти і частина лобової кістки помітно висувалися наперед. Лоб широкий, високий; ніс має чітко окреслений контур, що добре видно на реконструкції, виконаній М. Герасимовим. Саме завдяки їй удалося встановити, що поховання належить цареві Скілуру, зображення якого містить кам’яний рельєф, знайдений на початку минулого століття.

Протягом останніх десятиліть у Нижній Наддніпрянщині та в Криму було обстежено чимало ґрунтових некрополів пізньоскіфського часу (Неаполь Скіфський, Золота Балка, Миколаївка-Козацьке та ін.). Це дало змогу з’ясувати, що між ранніми та пізніми групами скіфської людності простежується чітка генетична спадкоємність. Що ж до впливу інших морфологічних компонентів, то він був незначним (Т. Кондукторова).

З кінця І тис. до н. е. до початку II тис. н. е. на теренах Волині, Прикарпаття, Поділля та Закарпаття відбувалися складні етногенетичні процеси за участю племен пшеворської, зарубинецької, липицької та інших культур, антропологічний склад яких залишається невідомим через поширення в їхньому середовищі обряду трупоспалення.

Черняхівська культура (II — початок VI ст.)

Черняхівська культура — одне з найяскравіших культурно-історичних-утворень першої половини І тис. н. е. на південному сході Європи. В період свого розквіту, який припадає на III — IV ст., вона обіймала більшу частину сучасних українських і молдовських земель та суміжні з ними райони Польщі, Румунії, Росії. За підрахунками Є. Махно, лише в Україні відкрито близько З тис. поселень і могильників цієї культури, де виявлено сотні жител, тисячі поховань, здійснених за обрядом трупоспалення або трупопокладення.

Всі дослідники черняхівської культури зазначають наявність спільних рис, властивих її носіям: розвинуту економіку, основою якої були землеробство та ремісництво; інтенсивний обмін з античним світом; близькість форм кераміки, виробів з металів і кістки; розміщення поселень на розлогих схилах річок та струмків; поширення безкурганних могильників. Утім існували й місцеві особливості — в поховальному обряді, кераміці, житлобудівництві, що дало підстави виділити три локальні групи черняхівських пам’яток, пов’язані з певними регіонами: Північно-Західним Причорномор’ям, межиріччям Дністра, Пруту й Дунаю, лісостеповою зоною України (В. Баран).

Відмінності матеріальної та духовної культури пояснюються неоднорідністю етнічного складу черняхівської людності, куди входили іраномовні скіфи та сармати, які переважали в Північному Причорномор’ї; фракійці — гети й даки, що мешкали в межиріччі Дунаю та Дністра, де відчувався також сарматський вплив; східнослов’янські антські племена, пов’язані з лісостеповою зоною України; готи — східногерманське плем’я, сліди перебування котрого виявлено в Західній Волині, верхів’ях Південного Бугу, а також в окремих регіонах Північного Причорномор’я.

Уперше антропологічний матеріал із поховань черняхівської культури отримав у 1899 р. відомий київський археолог В. Хвойка під час розкопок могильника біля с. Черняхів на Київщині. Згодом кісткові рештки черняхівців були віднайдені також в інших некрополях України, Молдови та Польщі.

Аналіз краніологічних матеріалів показав, що носіям цієї культури загалом були притаманні європеоїдні риси: висока, видовженої форми черепна кришка, помірно розвинутий рельєф, нешироке обличчя, середній за шириною, чітко окреслений ніс (Т. Кондукторова). Однак серед них вирізняється кілька морфологічних варіантів, «прив’язаних» до певних територій: правобережний наддніпрянський, лівобережний наддніпрянський, середньонаддніпрянський та ін. Це переконливо свідчить на користь тези про поліетнічний характер черняхівської культури, яку обстоюють вітчизняні вчені.

Спробуємо на підставі групових морфологічних характеристик з’ясувати роль окремих етнічних компонентів, з яких склався строкатий конгломерат черняхівської людності. Почнемо з готів, стосовно котрих в історично-археологічній літературі віддавна точаться гострі суперечки.

За фольклорною традицією, готи — це вихідці з о. Готланд у Балтійському морі. Наприкінці І тис. до н. е. вони з якихось причин залишили свою батьківщину й переселилися до Південної Балтії.

У II ст. н. е. готи просунулися далі на південь, з’явившись у Мазовії та Підляшші (Польща), в Поліссі та на Волині, де з ними пов’язують пам’ятки вельбарської археологічної культури. За поширенням вельбарських елементів на черняхівських пам’ятках з’ясували, що у верхів’ях Південного Бугу готські племена розділилися: одні з них рушили до Чорного моря та Приазов’я, інші повернули на південний захід. Поява готів на українських землях спричинилася до певних історично-культурних та етнічних змін, що відбулися в першій половині І тис. Встановлено, що готи певний час очолювали великі військово-політичні союзи, які об’єднували скіфів, сарматів, дакогетів і слов’ян. Ця обставина дала підстави деяким німецьким, польським і російським дослідникам вважати готів чи не єдиним творцем черняхівських старожитностей.

Аналіз антропологічних даних показує, що давнім германцям, а отже й готам, були притаманні риси, характерні для представників північної гілки європейської раси: масивний череп, який характеризується великим поздовжнім та поперечним діаметром, середня ширина лиця, низькі орбіти, відносно вузький ніс. Жодна краніологічна серія з черняхівських некрополів України та Молдови (а їх понад 20) не має такого поєднання ознак. Готську домішку можна простежити хіба що на деяких черепах із могильників, розташованих поблизу сіл Косанове (Побужжя) та Гаврилівка (Нижня Наддніпрянщина). Відтак можна погодитися з тими дослідниками (Т. Кондукторова, М. Великанова, Т. Алексєєва), котрі вважають, що готи не відіграли істотної ролі у формуванні морфологічних рис черняхівської людності. Зазначимо також, що наприкінці IV ст. частина готів під тиском гунів була змушена залишити терени Східної Європи, решта ж розчинилася серед місцевого різноплемінного люду, не залишивши помітного сліду в його матеріальній та духовній культурі.

Найдовше готи затрималися в Криму. Востаннє про кримських готів — мешканців печерних міст Мангуп-Кале, Ескі-Кермен та інших — згадано в писемних джерелах другої половини XVI ст.

Що ж до питання про внесок східнослов’янських племен у морфологічний тип черняхівської людності, то вирішити його непросто за браком джерел: носії «прасхіднослов’янських» культур — зарубинецької, волинсько-подільської та київської — застосовували обряд трупоспалення, який побутував в українських землях аж до запровадження християнства (988). Відтак доводиться вдаватися до порівняльного аналізу краніологічних матеріалів черняхівських та давньоруських часів. Хронологічний розрив між ними становить шість століть. Але це не так багато, враховуючи спадковий характер расово-діагностичних ознак.

Дослідження показали: збірна краніологічна серія черняхівської культури Середньої Наддніпрянщини має аналоги серед черепів із курганів та ґрунтових могильників цього регіону, залишених нащадками літописних полян (Т. Алексєєва). З іншого боку, її ознаки притаманні також краніологічним матеріалам пізньоскіфського часу. Це означає, що, по-перше, в Середній Наддніпрянщині простежується дуже глибока лінія морфологічного розвитку: племена скіфського часу — черняхівці — літописні поляни; по-друге, східнослов’янські племена істотно вплинули на формування морфологічних рис носіїв черняхівської культури.

Скіфський морфологічний компонент переважає також в інших краніологічних серіях з черняхівських некрополів України. Що ж до Прутсько-Дністровського межиріччя, то тут його вплив менш відчутний: місцеві племена визначалися загальною грацильністю, дуже малими розмірами черепа, вузьким, невисоким обличчям. За висновками М. Великанової, ці риси сформувалися на основі фракійського субстрату. Крім того, в цьому регіоні зафіксована присутність сарматських племен. Так, у могильнику біля с. Данешти (Молдова) виявлено штучно деформовані черепи.

Окремі властиві сарматам брахікранні черепи походять також із черняхівських некрополів України: біля с. Косанове в Побужжі, с. Журівка Ольшанська в Середній Наддніпрянщині, с. Боромля на Лівобережжі тощо. Цікаво, що в Косанівському могильнику всі вони належали жінкам, чоловічі ж мали північноєвропеоїдні (готські) риси. На деяких наддніпрянських пам’ятках іноді трапляються й черепи зі слідами штучної деформації. Однак ці знахідки мають поодинокий характер і не дають підстав для тверджень про істотний внесок сарматів у фізичний тип творців черняхівської культури.

Салтівська культура (кінець VII — X ст.)

Наприкінці VII ст. в Південно-Східній Європі, включаючи Лівобережну Україну, мешкали племена салтівської культури. На думку багатьох учених (І. Ляпушкін, М. Мерперт, С. Плетньова та ін.), серед пам’яток, залишених ними, виокремлюється два варіанти: північний та південний.

Північний, або верхньодонський, варіант, представлений у верхів’ях Дону та Сіверського Дінця, характеризується наявністю городищ, захищених кам’яними стінами, та ґрунтових катакомбних могильників (Верхньосалтівський, Маяцький, Дмитрівський та ін.). Південний варіант, що локалізується у степовій зоні басейну Сіверського Дінця, у Нижньому Подонні, Приазов’ї, Поволжі та в Криму, визначається поширенням городищ, укріплених земляними валами, та ґрунтових ямних могильників (Зливкинський, Саркельський, Великотарханський та ін.).

Вважається, що північний варіант пов’язаний з іраномовними планами, генетичні витоки котрих містяться на Північному Кавказі, а південний — з тюркомовними болгарами, що вперше з’явилися у східноєвропейських степах під час гунської навали.

Антропологічні дослідження показали, що серед носіїв салтівської культури досить чітко вирізняються два морфологічних типи, а саме: доліхокранний з вузьким, гарно профільованим обличчям, з площини якого різко виступає вузький ніс; та брахікранний, із відносно широким, дещо сплощеним обличчям і помірно випнутим носом. Перший — південноєвропеоїдний — тип, представлений у лісостеповій зоні, знаходить аналоги серед синхронних популяцій Північного Кавказу, другий — з деякою монголоїдною домішкою, поширений у степовій зоні, — серед кочовиків Приаралля та Південного Аралу.

Отже, антропологічні матеріали додатково засвідчують етнічну неоднорідність племен, які створили салтівську культуру.

Цікаві дані були отримані під час вивчення одонтологічних ознак краніологічної серії з Маяцького могильника, розташованого у верхів’ях Дону. Тут були зафіксовані істотні відмінності між чоловічими черепами, які характеризуються рисами південноєвропеоїдного грацильного типу, та жіночими, що для них властива наявність «степової» домішки. На наш погляд, це свідчить про наявність шлюбних контактів між аланськими та болгарськими племенами, зумовлених їхньою територіальною близькістю та підпорядкуванням одній державі — Хозарському каганату.

Антропологічні дані свідчать також про генетичні взаємозв’язки аланських та східнослов’янських племен. «В усякому разі немає сумніву, — писав з цього приводу В. Алексєєв, — що типи, які увійшли до складу слов’ян, відіграли значну роль у формуванні фізичної подоби населення, яке залишило Салтівський могильник». Це, безумовно, так, але доцільніше вести мову не про всіх слов’ян, а лише про нащадків в’ятичів, сіверян і, частково, полян.

Доба Київської Русі (кінець IX — XIII ст.)

Питання антропологічного складу середньовічної людності Русі-України порушувались в працях В. Бунака, Г. Дебеця, Т. Трофимової, Т. Алексєєвої, М. Великанової та ін. Усі дослідники сходяться на тому, що середньовічні східні слов’яни загалом характеризувалися мезодоліхокранією, тобто видовженою черепною кришкою, вузьким або середнім за шириною обличчям із досить широким, помірно або сильно випнутим носом, що, як відомо, властиво європеоїдам. Поряд із цим за варіаціями двох провідних ознак — черепного показника та діаметра вилиць — з-поміж них можна виділити кілька антропологічних типів, на що вперше вказав В. Бунак у 1932 р.

За підсумками аналізу краніологічних матеріалів із середньовічних некрополів Русі-України було виокремлено чотири морфологічних варіанти, носіями яких виступали нащадки літописних полян, сіверян, древлян, волинян, тиверців та уличів (табл. 27).

Таблиця 27 Кланіологічні типи давнього населення Русі-України (за Т. Алексєєвою)

У Середній Наддніпрянщині (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина) переважали риси мезодоліхокранного типу з середніми розмірами обличчя і, зокрема, середньою шириною вилиць, вираженим горизонтальним профілюванням обличчя та помірним виступанням носа. Водночас чернігівська та переяславська групи відрізнялися від київської трохи нижчим головним показником, тяжіючи за цією ознакою до нащадків сіверян. З іншого боку, окремі серії з некрополів Правобережжя (Княжа Гора, Сагунівка та ін.) за поєднанням мезокефалії та відносно широкого обличчя схожі з черепами нащадків древлян. Отже, антропологічний склад давньоруської людності Наддніпрянщини був неоднорідним. Про це свідчить також підвищена варіабельність багатьох важливих ознак.

В середній течії Десни, басейні Сейму і верхів’ях Сули, де у другій половині І тис. мешкали літописні сіверяни, в давньоруський час був поширений доліхокранний середньолиций тип, який знаходить певні аналоги серед нащадків радимичів, дреговичів, смоленських і тверських кривичів. За більшістю провідних краніологічних ознак він схожий з попереднім, відрізняючись від нього трохи довшою черепною кришкою та вужчим обличчям.

У верхів’ях Здвижа, Тетерева, Ужа та Убороті, де на час утворення Київської Русі локалізувались древляни, дослідники виділили мезокефальний високоголовий і широколиций тип. Схожі антропологічні варіанти поширені й на захід від окресленої території — у верхів’ях Стиру та Горині, де вони пов’язані з курганними похованнями на горизонті. Що ж до поховань у ямах під курганними насипами, які частіше трапляються у межиріччі Стиру та Горині — ареалі волинян, то властивий їм тип схожий з попереднім, відрізняючись від нього видовженішою, трохи нижчою черепною кришкою та дещо вужчим обличчям.

Давнє населення Середньої Наддністрянщини — території, пов’язаної з літописними тиверцями та уличами, характеризувалося мезокранією, середніми розмірами лицевого відділу, дуже широкими й невисокими орбітами, значним горизонтальним профілюванням обличчя, високим переніссям, середнім виступанням носа. Найближчі аналогії цьому поєднанню ознак знаходимо в ареалі древлян.

Чим же можна пояснити відмінності фізичного типу окремих груп людності Русі-України?

Перше. Ще визначний дослідник слов’янських старожитностеи чеський вчений Л. Нідерле дійшов висновку про те, що праслов’яни не були однорідними в антропологічному плані, хоча й мали деякі спільні риси, наприклад, широколицість. «Безсумнівно, — писав він з цього приводу, — що вони не відзначалися ні чистотою раси, ні єдністю фізичного типу...» Це спричинене тим, що морфологічні особливості праслов’ян формувалися на дуже великій території (від верхньої та середньої течії Західної Двіни на півночі до лівих притоків Дунаю в його середній течії на півдні, від верхньої та середньої течії Вісли на заході до середньої та нижньої течії Дніпра на сході), розташованій на стику ареалів північноєвропеоїдної довгоголової світлопігментованої та південноєвропеоїдної короткоголовішої темнопігментованої рас. У цій зоні здавна мешкали носії різних антропологічних типів, жоден з яких не може вважатися «праслов’янським».

Друге. Розселяючись на території Східної Європи, слов янські племена асимілювали місцеву людність, що привело до певних змін їхнього фізичного типу. Саме цим, на думку Т. Алексєєвої, можна пояснити зменшення діаметра вилиць у тих східнослов’янських групах які контактували з вузьколицим фіномовним та іраномовним населенням. Певну роль у формуванні морфологічних особливостей давньоруської людності відігравали її взаємини з тюркомовними кочовиками.

Аналіз краніологічних даних з середньовічних некрополів Русі-України свідчить про те, що відносна широколицість як одна з визначальних рис слов’ян у найбільш виразній формі простежується серед нащадків літописних древлян і волинян. За цією і деякими іншими ознаками (зокрема, великими розмірами черепа) вони схожі з мазовшанами, західними кривичами, а також середньовічними балтськими племенами: латгалами, земгалами, ятвягами та ін. Всі ці групи належать до кола масивних північних європеоїдів. Висловлювалась думка, що відносна широколицість балтів та західної групи східнослов’янських племен є проявом єдиного антропологічного субстрату, генетичні витоки якого пов’язані з носіями неолітичних та енеолітичних культур Центральної та Північно-Східної Європи (Т. Алексєєва). Цю тезу намагався заперечити В. Сєдов, який диференціював середньовічних слов’ян та балтів не лише за поховальним обрядом, а й на підставі антропологічних даних. Відмінності між ними дійсно є, як і є відмінності між окремими балтськими племенами та окремими групами давньоруської людності. Однак наявність специфічних рис фізичного типу середньовічних балтів та слов’ян — рис, які формувалися на різних етапах етнічної історії, аж ніяк не свідчить про відсутність морфологічної праоснови цих етнічних масивів. Своєрідним антропологічним еквівалентом балто-слов’янської спільності, що мала місце в минулому, є один з одонтологічних типів, поширений серед сучасних летто-литовських та східнослов’янських народів — середньоєвропейський. Починаючи з неолітичної доби він був властивий і їхнім попередникам на території Південної Балтії та Східної Європи.

Належність північно-західної групи літописних племен Русі-України до кола північних європеоїдів пояснюється не лише давньою генетичною спорідненістю балтів та слов’ян. Ще однією причиною посилення північноєвропеоїдних рис серед древлян і волинян стали контакти цих племінних угруповань з ятвягами, присутність котрих на території Правобережного Полісся засвідчують археологічні дані. Аналізуючи морфологічні особливості черепів з давньоруського міста Возвягель, Т. Рудич зазначила властиві їм мезокранію, широколицість, тенденцію до ослаблення горизонтального профілювання обличчя, помірне випинання носа. Цей своєрідний комплекс краніологічних ознак має чіткі аналогії зі збірною краніологічною серією ятвягів II — V ст.

Як зазначалося вище, широколиці варіанти були властиві також давньоруській людності Північної Буковини і Прутсько-Дністровського межиріччя, де мешкали нащадки південно-західної групи літописних племен — тиверців і уличів. Аналізуючи морфологічні витоки слов’ян у цих регіонах, М. Великанова вказала на різкі відмінності між ними та їхніми безпосередніми попередниками — носіями черняхівської культури. Ці відмінності мають настільки виразний характер, що, за словами дослідниці, «повністю виключають імовірність генетичних зв’язків між черняхівцями та слов’янами, що їх змінили, і дають підстави вважати слов’янське населення на території Подністров’я прийшлим». Посилаючись на краніологічні паралелі з населенням древлянських земель, М. Великанова висунула припущення, що територія Прутсько-Дністровського межиріччя заселялася вихідцями з більш північних областей східнослов’янського ареалу.

В одній із краніологічних серій з території Середнього Подністров’я (василівській) простежується певна тенденція до високолицьості, високоорбітності та вузьконосості — ознак, властивих західним слов’янам. Аналізуючи варіації лицьового, орбітного та носового показників у згаданій серії, М. Великанова зауважує, що вони «ухиляються в західнослов’янському напрямку і лежать, по суті, поза східнослов’янськими межами коливань цих ознак». З цим можна погодитись, зробивши одне застереження: наведені дані свідчать не про прийшлий характер василівської популяції, а про напрямки давніх антропологічних зв’язків східнослов’янського населення Карпатського регіону.

Південними сусідами подністровських слов’ян були носії балкано-дунайської культури — осілі нащадки «болгарської» частини населення салтівської культури. Уявлення про фізичний тип цієї групи середньовічної людності Південно-Східної Європи дає остеологічна колекція з могильника Лимбар (XII — XIV ст.), розташованого в центральній частині сучасної Молдови. За підсумками її дослідження, М. Великанова дійшла висновку про те, що в антропологічному складі лимбарців доволі чітко простежуються два компоненти, а саме: високорослий, суббрахікранний, широколиций, вузьконосий, з легкою монголоїдною домішкою, властивий чоловікам, та доліхокранний, з більш вузьким обличчям та ширшим носом, що характеризував жінок. Перший з них пов’язаний з протоболгарами, другий — зі слов’янами, що є незаперечним свідченням шлюбних контактів між колишніми кочовиками та давньоруською людністю Подністров’я.

На іншій основі склався антропологічний тип населення Середньої Наддніпрянщини, де в другій половині І тис. існував могутній полянський племінний союз.

Як і решті середньовічних східних слов’ян, цьому типові були властиві специфічні пропорції лицевого скелета (відносно низьке обличчя, низькі орбіти та досить широкий ніс), за якими він відрізнявся від більш високолицих, високоорбітних і вузьконосих носіїв черняхівської культури. Водночас відмінності між давньоруською та черняхівською людністю Середньої Наддніпрянщини виражені слабше, ніж в інших регіонах України, а за деякими важливими краніологічними ознаками, надто виличним діаметром, вони дуже схожі. Останнє, на думку М. Великанової, «дає змогу припустити певну роль черняхівського елементу у формуванні антропологічного типу полян».

Ще категоричніше з цього приводу висловилась Т. Алексєєва: «поляни по суті є безпосередніми нащадками черняхівців». Однак це, безумовно, є перебільшенням: фізичні риси русичів Середньої Наддніпрянщини склались у процесі взаємодії двох основних морфологічних компонентів — гранильного черняхівського та масивнішого, носієм якого, мабуть, були племена празької культури.

Черняхівський морфологічний компонент істотно вплинув також на формування антропологічних особливостей давньоруської людності Лівобережжя — нащадків літописних сіверян та південних полян (лубенська, ліплявська та інші групи). Показовою в цьому плані є краніологічна серія з некрополя XI — XII ст. біля с. Камінне на правому березі середньої течії р. Псел: за більшістю ознак вона дуже схожа з черепами із черняхівських могильників Середньої Наддніпрянщини. Водночас, як і давньоруські серії Правобережжя, вона масивніша, ніж черняхівські, що свідчить про наявність властивого всім східним слов’янам відносно масивного компонента. Що ж до назомалярного та зигомаксилярного кутів, то за цими ознаками черепи з Камінського некрополя виразно тяжіють до аланської верхньосалтівської серії.

З наведеного випливає, що антропологічний тип давньоруського населення Лівобережжя сформувався за участю принаймні трьох морфологічних компонентів: «власне слов’янського», черняхівського та салтівського (аланського).

В антропологічній літературі останніх десятиліть неодноразово висувалося питання про роль кочівницького (східного) компонента у формуванні антропологічних особливостей давньоруського населення Київщини, Чернігівщини та Переяславщини. Інтерес до цієї проблематики пояснюється численними літописними свідченнями про слов’янсько-тюркські взаємини і знахідками кочівницьких поховань у давньоруських некрополях цих регіонів. Ще в кінці минулого століття археолог Д. Самоквасов отримав із давньоруських курганів Канівщини невелику краніологічну серію, яка характеризувалася брахікранією, великими розмірами обличчя, слабо профільованого в горизонтальній площині, низьким кутом виступання носа. За цими ознаками вона близька до черепів зі Зливкинського могильника VIII — IX ст., залишеного тюркомовними протоболгарськими племенами. Черепи з кочівницькими рисами виявлені і в інших місцевостях Середньої Наддніпрянщини, надто в Пороссі (могильники біля сіл Миколаївка, Хутір Половецький, Яблунівка).

Слід мати на увазі, що домішка кочівницького компоненту в давньоруських серіях фіксується лише тоді, коли її носії мають певні монголоїдні ознаки. Якщо ж вони відсутні, то вловити її дуже важко, а то й неможливо. Це передусім стосується печенігів, у зовнішності яких переважали південноєвропеоїдні риси. Що ж до половців, то вони визначалися своєрідним поєднанням расових прикмет, а саме: широкого високого сплощеного обличчя, властивого носіям монголоїдних типів, та різкого випинання носа, притаманного південним європеоїдам (А. Шевченко). Останнє вказує на те, що поява черепів з монголоїдними рисами в давньоруських некрополях Середньої Наддніпрянщини скоріше за все пов’язана саме з цією групою кочових тюркомовних племен.

Оцінюючи ступінь східних впливів на антропологічний склад давньоруської людності Поросся, звернімося до підсумків порівняльного аналізу, проведеного П. Покасом. Він залучив до нього дві збірні краніологічні серії: поросську, куди включив черепи з могильників біля сіл Миколаївка, Хутір Половецький, Яблунівка та на Замковій Горі літописного Юр’єва, та кочівницьку, яка походить з курганів Харківської та Дніпропетровської областей. Попри наявність певного монголоїдного компоненту, за більшістю провідних ознак (черепний показник, вилицевий діаметр, горизонтальне профілювання обличчя тощо) пороська вибірка схожа з іншими синхронними давньоруськими групами Середньої Наддніпрянщини. Наведене застерігає від перебільшення ролі кочівницького компоненту в генофонді давньоруської людності Поросся.

У давньоруських некрополях Середньої Наддніпрянщини виявлені також поховання варягів, які служили в княжих дружинах. У зв’язку з цим виникає питання про роль норманського (північногерманського) компоненту у формуванні морфологічних рис населення даного регіону. Зауважимо, що, за даними Т. Алексєєвої, пересічний германець доби середньовіччя характеризувався трохи нижчою черепною кришкою, дещо вищим обличчям, вищими орбітами і вужчим носом, ніж східний слов’янин.

На особливу увагу заслуговує невелика краніологічна серія з Шестовицького могильника, звідкіля походить багато варязьких речей. На думку Г. Зіневич, вона репрезентує слов’янську групу (найімовірніше, локальну групу сіверян). Однак відносна низькоголовість та високоорбітність шестовицької серії вказують на наявність германського морфологічного компоненту. Торкаючись цього питання, Т. Алексєєва зауважує: «Тут явно спостерігається змішування норманських та слов’янських рис», хоча і не висловлює міркувань з приводу їхньої питомої ваги.

Аналізуючи морфологічні особливості краніологічної серії зі Старої Ладоги, норманське походження якої не викликає сумнівів, санкт-петербурзькі дослідники С. Саніна та О. Козинцев залучили для порівняння з нею багато вибірок зі Східної, Західної та Північної Європи, в тому числі шестовицьку. За підсумками проведеного дослідження вони дійшли добре аргументованих висновків про близькість морфологічних комплексів середньовічних германців, населення Старої Ладоги та Шестовиці, основу яких складає поєднання низького видовженого черепа з високими орбітами. Отже, норманський (германський) компонент усе ж відіграв певну роль у формуванні антропологічного складу середньовічної людності України.

Т. Алексєєва зробила спробу визначити норманський компонент іще у двох давньоруських серіях — із чернігівських та київських некрополів — і в обох випадках отримала негативні результати. Дещо несподіваними виявилися підсумки вивчення сумарної київської серії: за словами дослідниці, «жодних слідів [варягів] в антропологічному вигляді населення міста не виявлено». Це ж стосується й сільської людності київських земель.

Присутність варягів у дружинах київських князів безперечна — вона засвідчена численними писемними джерелами. Можливо, на висновки Т. Алексєєвої вплинула та обставина, що для висвітлення даної проблематики вона залучала лише середні значення краніологічних ознак у сумарній серії. Природно, що серед похованих у київських некрополях переважали вихідці з південноруських земель.

«Документальний» портрет Ярослава Мудрого

Ярослав Мудрий (978? — 1054) — один із найпримітніших державних діячів Київської Русі. Посівши великокнязівський престол (1019), він успішно відбивав натиск зовнішніх ворогів, значно розширивши кордони своєї держави; зміцнив династичні зв’язки з західноєвропейськими королівськими дворами; створив першу на Русі збірку законів феодального права — «Правду Ярослава»; розгорнув у Києві небачене досі будівництво укріплень і церковних споруд; започаткував мережу шкіл та бібліотек. Особливу схвальність автора Київського літопису викликала любов Ярослава до книжної справи. «Цей же Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця вірних людей, а ми пожинаємо, приймаючи науку книжну. Велика бо користь буває людині від науки книжної, бо книги вказують нам і навчають нас, як іти шляхом покаяння, і мудрість і стриманість здобуваємо із слів книжних. Книги подібні до рік, що гамують спрагу цілого світу, це джерела мудрості».

По смерті Ярослав був похований у стінах власного дітища — Софіївського собору. «І принесли і поклали його в мармурову раку у церкві святої Софії, — зазначав літописець, — і плакали за ним Всеволод і люди. Прожив же Ярослав літ сімдесят і шість». Кияни ніколи не забували місце поховання князя. Так, 1594 року посол німецького імператора Е. Лясота, відвідавши Київ, зробив такий запис у своєму щоденнику: «А ще у каплиці у труні з чудового алебастру лежить князь Ярослав, син Володимира, разом зі своєю дружиною. Гробниця висотою в людський зріст, і ще досі не зруйнована, перебуває у майже первинному вигляді».

Місце поховання князя вабило не лише мандрівників, а й ворогів, які сподівалися знайти там якісь цінні речі. Розповідаючи про штурм Києва ордами Батия, літописець зауважував: «... взяша же татарове градъ Киевъ месяца (грудня) в 6 день... и святую Софью разграбиша и монастыри вси ...» Тож не дивно, що коли 1936 року саркофаг дослідили зсередини, виявилося, що він був пограбований ще в давнину, а на дні лежало лише безладне скупчення кісток. Через три роки у присутності членів спеціальної комісії, очолюваної ленінградським антропологом В. Гінзбургом, гробницю відкрили знову і, вилучивши кісткові рештки, відправили їх до Ленінграда. Там вони й пережили блокаду, повернувшись до Києва лише у другій половині 50-х років.

Анатомічне й рентгенологічне дослідження кісток показало, що вони належали двом особам: чоловікові 65 — 75 років та жінці похилого віку. На цій підставі був зроблений такий висновок: у саркофазі дійсно поховані Ярослав Мудрий та його дружина — Інгігерд-Ірина. Чому?

У давньоруських літописах ідеться про те, що Ярослав, син великого київського князя Володимира і полоцької княжни Рогнеди, в ранньому дитинстві хворів і довго не міг ходити. Через це він завжди знаходився біля матері, яка потрапила в немилість чоловіка і була змушена повернутись у свою вотчину; «син же ее Ярослав сідяще у нее, бе бо естеством таков от рожденія». Однак хлопчиком він раптово зцілився і став на ноги, та все ж залишився кульгавим на все життя. Ця фізична вада не зашкодила князеві брати участь у воєнних походах (принаймні у молоді роки, та й у зрілому віці), однак саме вона, ймовірно, спричинила зазначену в літописах звичку уникати велелюдних бенкетів і полювань.

За висновками відомого російського патологоанатома Д. Рохліна, на чоловічому скелеті, який зберігався в саркофазі, є сліди уродженого підвивиху правого тазостегнового суглоба, а також перелому обох кісток гомілки і крововиливу в колінний суглоб, що сталися у зрілому віці. Людина з такими ушкодженнями була кульгавою, і це не дає жодних підстав сумніватися в автентичності виявлених у саркофазі кісткових решток.

Антропологічні дослідження показали: у зовнішності Ярослава Мудрого, за наявності деяких скандинавських елементів, усе ж переважали риси, притаманні слов’янам Наддніпрянщини. Він був людиною досить високого зросту (близько 175 см), з середнім за висотою обличчям, різко випнутим носом дещо хвилястої форми і, як зауважив М. Герасимов, «з тонко окресленими, відносно неширокими вилицями». Ці риси й лягли в основу «документального» скульптурного портрета князя Ярослава, створеного ним на підставі методу антропологічної реконструкції.

Доба пізнього середньовіччя. Козацькі портрети

Антропологічний склад пізньосередньовічної людності України вивчений недостатньо: бракує повноцінних джерел. Певне уявлення про нього дають «документальні» портрети козаків, які загинули під час Берестецької битви, та портрет кошового отамана Війська Запорозького Івана Сірка.

Битва під Берестечком (28 червня — 10 липня 1651 р.) — одна з найтрагічніших подій Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Після кровопролитного бою 30 червня козацько-селянське військо, зраджене кримськими татарами, було оточене в укріпленому таборі. В ніч на 10 липня частина козаків на чолі з Іваном Богуном вийшла з оточення, намостивши переправу через непрохідне болото біля р. Пляшівки. Наступного дня під час відступу решти війська багато козаків та селян повстанців, що виявили виняткову мужність та відвагу, загинуло.

Ще кілька десятиліть тому точне місце Берестецької битви було невідоме. Невблаганний час стер з лиця землі і залишки укріплень, і сліди козацьких переправ.

У 1970 — 1987 pp. в околицях с. Пляшева Рівненської області, де нині розташований музей-заповідник «Козацькі могили», були проведені розкопки під керівництвом І. Свешнікова. На місці однієї із переправ разом із військовим обладнанням та речами господарського вжитку виявили й останки козаків — захисників табору, що дало змогу відтворити зовнішність двох учасників Берестецької битви методом пластичної антропологічної реконструкції. Один із «документальних» портретів створила Г. Лебединська, ще один — колумбієць X. Родрігес.

Попри чітко виявлені індивідуальні риси обидва козаки належали до одного антропологічного типу, властивого більшості сучасних українців, — центральноукраїнського, який характеризується брахікефалією, помірно широким обличчям, середньою шириною чітко окресленого носа тощо. Це дає підстави стверджувати, що він поширився в Україні уже в пізньому середньовіччі.

Кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко (? — 1680) — одна з найяскравіших постатей в історії українського козацтва. Майже чверть століття під його орудою запорожці боронили Україну від нападів ординців. З іменем цього козацького ватажка народна традиція пов’язує славетний лист до турецького султана Магомета IV, де з неперевершеною дотепністю та сарказмом висміяно його претензії на світове панування.

Відважний лицар був похований на козацькому цвинтарі неподалік Чортомлицької Січі «з многою арматною і мушкетною стрелбою і со великою всего войска Низового жалостию, яко по том вожду своем справном и щастливом ... которого все войско зело любило и за отца своего почитало». У 1967 р. Сіркове поховання, розташоване в межах с. Капулівка, у зв’язку з наближенням Каховського моря було перенесене на нове місце — курган Сторожова Могила. Під час розкопок, проведених тут, був складений акт, що, зокрема, зафіксував таке: «...Скелет похованого лежав випростано на спині, головою на захід, права рука зігнута в лікті так, що кисть її була на грудях, ліва також зігнута в лікті, кисть — у ділянці живота... Череп частково ушкоджений, розтрощена лицева частина, що збереглася у фрагментах... У верхній щелепі немає жодного зуба, ямки зубів позаростали, окрім двох, з лівого боку. На нижній щелепі збереглося два останніх зуба, тобто зуб мудрості й останній кутній. Ямки решти зубів позаростали повністю... Плечові кістки обох рук у місцях прикріплення м’язів мають значні горбки, внаслідок чого тут діаметр кістки більший на один сантиметр. Як на правій кисті, так і на лівій бракує деяких фаланг пальців».

Візуальне обстеження черепа показало, що йому був властивий дуже сильний розвиток м’язового рельєфу. Крім того, він характеризувався різкою брахікранією, низьким обличчям, широкими вилицями, невисокими орбітами, трохи випуклим носом. Поєднання брахікранії та значної ширини вилиць дає підстави припустити, що серед предків Сірка могли бути носії степового (кочівницького) антропологічного компонента. Разом із цим в його зовнішності безумовно переважають риси центральноукраїнського типу.

Наведені особливості лягли в основу двох «документальних» портретів Івана Сірка, створених Г. Лебединською: графічного, який відтворює риси отамана в останні роки життя (з урахуванням старечих змін, що спричинили западання щік та губів), та скульптурного, де він зображений у розквіті сил.

Попередня             Головна             Наступна