Попередня             Головна             Наступна





Сергій СЕГЕДА

АНТРОПОЛОГІЧНИЙ СКЛАД УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ



За підсумками Української антропологічної експедиції 1956 — 1963 pp. Б. Дяченко виділив на теренах України п’ять антропологічних областей, населення яких характеризується певним поєднанням найважливіших соматологічних ознак: центральноукраїнську, карпатську, нижньодніпровсько-прутську, валдайську, або деснянську, та верхньодніпровсько-ільменську.





Центральноукраїнська область (без поліського та волинського варіантів) охоплює всю Середню Наддніпрянщину, Поділля, Слобожанщину та інші регіони, сільським жителям котрих притаманні високий зріст (близько 170 см), брахікефалія (головний показник у середньому 83,5), відносно широке обличчя, переважання прямої форми носа, досить темний колір очей (кількість світлооких у середньому складає лише 38 %) і особливо волосся, темні відтінки яких властиві майже половині обстежуваних, середній розвиток третинного волосяного покриву, тобто бороди та волосся на грудях у чоловіків. В окремих регіонах даної області, зокрема на Лівобережжі, відчувається вплив давнього іранського (скіфського та сарматського) південноєвропеоїдного морфологічного компонента, що виявляється у переважанні темних відтінків очей та в інтенсивнішому розвиткові третинного волосяного покриву. Крім того, на півдні Київщини, Черкащини, Полтавщини (там, де давньоруські літописи фіксують поселення середньовічних тюркомовних кочовиків) помітна певна монголоїдна домішка, зокрема збільшення діаметра вилиць та складки верхньої повіки, тенденція до сплощення обличчя та поперечної спинки носа тощо. Зауважимо, що роль монголоїдного (кочівницького) компонента у формуванні антропологічного складу середньовічної та сучасної людності України не варто перебільшувати: згадані морфологічні риси можна «вловити» лише при зіставленні з тими групами, які за будовою обличчя вважаються «еталоном» європеоїдної раси, наприклад вірменами.


Поліський варіант центральноукраїнської області охоплює північну частину Житомирщини та Рівненщини, де мешкає приблизно 4 % сільської людності України. Характерними рисами зовнішності поліщуків є середній зріст (167,5 — 168 см), яскраво виражена брахікефалія (головний показник — 84), дуже низьке і водночас широке обличчя з доволі масивним надбрів’ям, досить темний колір очей та відносно світлий — волосся. Крім того, їм властивий середній і слабкий розвиток третинного волосяного покриву. Як і повсюдно в Україні, переважає пряма спинка носа.


Волинський варіант представлений на теренах Волинської області, півдня Рівненщини та північних районів Галичини (близько 8 % сільської людності). Мешканці цих регіонів характеризуються масивним надбрів’ям, значним нахилом чола, низьким і широким, слабо профільованим обличчям, а головне — чітко окресленим носом із високим переніссям. Крім того, їм властиві середня пігментація волосся та очей, середній розвиток третинного волосяного покриву, слабо розвинута складка верхньої повіки. За більшістю ознак людність Волині дуже близька до поліщуків Рівненщини та Житомирщини, відрізняючись від них іще масивнішою будовою обличчя та чіткіше окресленим, дещо опуклим носом.

Наведені матеріали дають підстави висловити припущення, що на Волині та Правобережному Поліссі збереглися дуже давні — протоєвропейські — риси морфологічної будови, коріння яких, імовірно, сягає неолітичної доби. «Мимоволі впадає в очі натяк на якесь збереження кроманьйоїдних ознак...», — писав із цього приводу В. Дяченко, маючи на увазі масивність надбрів’я, широке й низьке обличчя, високе перенісся. Саме ці риси притаманні черепам із давньоруських некрополів верхів’їв Стиру, Горині, Здвижа, Тетерева, Ужа та Убороті, залишених нащадками древлян та волинян. Отже, сучасні волиняни та поліщуки ведуть свій родовід від літописних праукраїнських племен, що напередодні утворення Київської Русі мешкали на північно-західних землях. Зауважимо, що на Волині та Правобережному Поліссі цілком відсутня щонайменша монголоїдна домішка. Чи не єдиний виняток складає с. Ювківці поблизу Острога, де мешкають давно асимільовані нащадки кримських татар. Ще на рубежі XIX — XX ст. комплекс ознак, властивий людності центральноукраїнської антропологічної області (середній та високий зріст, брахікефалія, досить темний колір очей та волосся, здебільшого пряма форма носа, середній розвиток третинного волосяного покриву і т. ін.) був описаний американським антропологом В. Ріплеєм під назвою «альпійська раса». Займаючи проміжне становище між північними та південними європеоїдами, носії даного комплексу характеризуються наявністю численних різновидів. Так, В. Бунак, крім власне альпійської, виділяв ще й східноальпійську, або карпатську, расу, ознаки якої, на його думку, переважають серед українців. Що ж стосується спроб В. Дяченка знайти аналогії українцям Центральноукраїнської області серед росіян та білорусів — представників світлопігментованого валдайсько-верхньодніпровського комплексу, то вони не дістали підтримки з боку інших фахівців. Зокрема, Т. Алексєєва наголошувала, що за кольором очей та волосся — ознаками, які відіграють дуже важливу роль в антропологічних класифікаціях європейських народів — українці та «валдайці» перебувають якраз на протилежних кінцях ланцюга, що сполучає північних та південних європеоїдів. «Весь антропологічний вигляд українців, — писала дослідниця, — свідчить про південні зв’язки, і, очевидно, немає підстав шукати йому аналогії серед груп, які входять до кола північних європеоїдів».


Карпатська область обіймає північні схили Карпат та Закарпаття, де мешкає приблизно 6 % сільської людності України. Аналіз середніх значень найважливіших морфологічних ознак значною мірою підтвердив висновки тих авторів, які вказували на круглоголовість та темну пігментацію корінних мешканців окреслених регіонів (І. Коперницький, Й. Майєр, Ф. Вовк та ін.). Так, їм властиві найвищий в Україні головний показник (близько 85), темноокість (майже 15 % темних і 58 % змішаних відтінків райдужний) та відносна темноволосість (понад 58 %). Крім того, пересічний мешканець даної області характеризується сильним третинним волосяним покривом, про що свідчить середній бал розвитку бороди (3,36) і волосся на грудях у чоловіків (2,11). Як правило, він має середньовисокий зріст — понад 167 см, досить високе обличчя, показник якого становить 88 — 89, відносно довгий вузький ніс (носовий показник — близько 61), часто з опущеною основою, що різко виступає з площини обличчя. Ще одна характерна риса — значне переважання опуклих спинок носа над увігнутими (відповідно близько 25 і 7 %).

Аналіз антропологічних даних свідчить про те, що в ареалі карпатської антропологічної області можна виділити два основних локальних варіанти (східний та західний).

Людність східної частини Українських Карпат (надто гуцули Закарпаття) характеризується найменшим серед українців поздовжнім діаметром голови (близько 184 мм) і найбільш вираженою брахікефалією, вузьким і високим обличчям, найпрямішим лобом із найслабкішим розвитком надбрів’я. Прямі аналогії даному комплексу ознак простежуються у сусідніх буковинців (Заставнівський та Сторожинецький райони Чернівецької обл.). Крім того, близьким поєднанням соматологічних показників характеризується населення Південного Закарпаття, яке ще більш темнооке (лише 25 % світлих відтінків райдужини) і має меншу висоту обличчя.

На заході Українських Карпат спостерігається деяке збільшення поздовжнього (до 188 мм) і поперечного (до 160 мм) діаметрів голови. Людність цього регіону порівняно з попереднім більш широколиця. Крім того, тут загалом дещо нижчий відсоток опуклих спинок носа. Що ж стосується кольору волосся та очей, то тут трапляються як дуже темнопігментовані, так і світлопігментовані варіанти. Так, бойки високогірної Славщини (Сколевський район) за пігментацією (як, до речі, і за більшістю інших соматологічних ознак) є типовими представниками Карпатської області. В той же час мешканці Боринщини (Турківський район) належать до найсвітлоокіших (із 100 обстежених осіб, за даними В. Дяченка, — жодного темноокого) і світловолосих груп України. За цими та іншими ознаками вони відчутно тяжіють до лемків — переселенців з Перемишлянщини. Що ж стосується більшості сучасної людності Бойківщини, то вона знаходить широкі аналогії серед суміжних популяцій Верхньої Наддніпрянщини (північ Стрийщини, Яворівщини, Войнилівщини тощо).

Загалом, попри певні регіональні відмінності, українці Карпат характеризуються виразно європеоїдним комплексом ознак (без будь-якої монголоїдної домішки, наявність котрої, як ішлося вище, фіксується в Центральній та Південній Україні). За більшістю провідних соматологічних маркерів вони мають аналоги серед не лише інших територіальних груп українського народу, а й деяких суміжних етнічних груп, надто східних словаків, поляків-гуралів, румунів, окремих груп чехів та угорців. Схожі риси морфологічної будови притаманні також жителям Північно-Західної Болгарії, Центральної та Північної Сербії, більшості хорватів. Є Підстави думати, що карпатський антропологічний комплекс склався принаймні в добу середньовіччя, а можливо, й раніше.

За багатьма ознаками до мешканців Карпат близькі носії прутського варіанта нижньодніпровсько-прутської області, який охоплює Східну Буковину. Вони характеризуються темною пігментацією волосся та очей (світлооких — 27 — 28 %, темнооких — близько 10 %), більш видовженою формою голови (головний показник — 81,5), видовженим обличчям, морфологічна висота якого становить 126,5 мм, чітко окресленим носом, кількість випуклих та увігнутих спинок якого приблизно однакова (близько 10 %), дуже значним розвитком третинного волосяного покриву (середній бал бороди — 3,35), високим зростом (близько 170 см). Схожий комплекс ознак, який був неодноразово описаний під назвою динарського, властивий також українцям північних районів Молдови та суміжним групам румунів.

На думку В. Дяченка та Т. Алексєєвої, антропологічний склад українців Закарпаття, гірських районів Карпат, Прикарпаття та Буковини, що є нащадками середньовічних слов’янських племен цих теренів, містить певний давньофракійський компонент, наявність якого виявляється у відносно темній пігментації волосся та очей, максимальному розвитку третинного волосяного покриву та переважанні випуклих спинок носа над увігнутими. З цим загалом можна погодитись, але з одним істотним застереженням: питання про роль цього компонента у формуванні генофонду людності окреслених регіонів ще дуже далеке від остаточного з’ясування. На заваді стоїть майже повна відсутність будь-яких краніологічних матеріалів.


Описане вище динарське поєднання ознак переважає також серед українців нижньодніпровського варіанта нижньодніпровсько-прутської антропологічної області, який охоплює значну частину Дніпропетровщини та півдня Полтавщини. Тут, а також в інших районах Лівобережжя збереглася давня іранська (південноєвропеоїдна) домішка, яка виявляється у переважанні темних відтінків кольорів очей та волосся, в інтенсивнішому розвиткові третинного волосяного покриву тощо. Зауважимо, що її вплив виразно простежувався уже в добу Київської Русі, коли зазначені регіони замешкували нащадки літописних сіверян та південних полян.

На думку В. Дяченка, українці нижньодніпровсько-прутської області виявляють схожість з росіянами так званого степового комплексу, що локалізується в середній течії Дону та Хопра, та деякими близькими до них тюрко- та фіномовними групами правобережжя Волги, наприклад, татарами-мішарями та мордвою-мокшою. Однак ці аналогії не зовсім коректні, оскільки, спираючись на схожість за пігментацією, вони ігнорують істотні відмінності за такими важливими антропологічними характеристиками, як розміри обличчя та зріст.


Деснянська, або валдайська, область охоплює північні райони Чернігівщини та Київщини. Тут мешкає близько 4 % сільської людності України, яка характеризується невисоким зростом (166,5 — 167 см), брахікефалією (головний показник — 83,5), середніми розмірами голови та обличчя і досить світлим кольором волосся (лише 35 — 40 % темноволосих) і очей (половина світлооких і лише 3 % темнооких).


Що ж до верхньодніпровсько-ільменської області, то до неї в межах України входить лише Ріпкинський район Чернігівщини, де мешкає менше половини одного відсотка сільської людності. Населення цього українсько-білоруського порубіжжя ще в недалекому минулому було відоме під назвою будаків. Воно має ще світліший, ніж носії попереднього комплексу ознак, колір очей (55 — 60 % світлооких) і волосся. Це — найбільш депігментована територіальна група в Україні. Крім того, тут найвищий відсоток довгоголових. На відміну від поліщуків Правобережного Полісся нащадки будаків характеризуються доволі прямим лобом зі слабо розвинутим надбрів’ям і невеликим діаметром вилиць. Зріст середній — 167 см.

За деякими морфологічними характеристиками українці північних, поліських районів України, надто представники деснянської та верхньодніпровсько-ільменської областей, тяжіють до литовців, білорусів, росіян верхів’їв Дніпра та витоків Волги, окремих груп латишів та естонців — носіїв так званого валдайсько-верхньодніпровського комплексу, що входить до кола північних європеоїдів. В його основі лежить давній балтський субстрат.







Слід мати на увазі, що між усіма антропологічними областями немає різких відмінностей: вони досить близькі до центральноукраїнської області, яка охоплює переважну більшість територіальних груп українського народу (понад 75 % сільської людності). Це, до речі, визнав і сам В. Дяченко — один із опонентів Ф. Вовка. «Українці, — зауважував він, — загалом антропологічне менш різнорідні, ніж, наприклад, німці або італійці, південні і північні групи яких дуже відрізняються за антропологічним складом (пігментацією і рядом інших ознак)». Отже, Вовкова теза про відносну антропологічну однорідність українців, довкола котрої було зламано стільки списів, в основному витримала випробування часом. Це ж стосується і його висновків про основні напрямки антропологічних зв’язків українського народу.

Ще у другій половині XIX ст. в антропологічній літературі порушувалося питання про витоки фізичних рис східних слов’ян. У зв’язку з цим деякі російські вчені вслід за істориком М. Погодіним намагалися довести відсутність генетичної спадковості між середньовічною й тогочасною людністю України. «Малорос, — писав із цього приводу Є. Чепурковський, — найновіший поселенець, що змінив після татарського ярма дотатарську людність». Ці й подібні твердження суперечать підсумкам сучасних антропологічних досліджень.



Таблиця 28

Варіації основних соматологічних ознак українців деяких антропологічних областей



Антропологічні області

Ознаки


Центральноукраїнська


Поліський варіант


Волинський варіант


Карпатська


Кількість спостережень

Довжина тіла

Показник голови

Діаметр вилиць

Морфологічна висота обличчя

Показник обличчя

Висота носа (від брів)

Показник носа

Колір очей (за Бунаком)

темні (1 — 4)

світлі (9 — 12)

М

Колір волосся (за Фішером)

чорне (4 — 5,27)

темно-русяве (6 — 8)

русяве (9 — 26)

М

Борода М

Волосся на грудях М

Складка верхньої повіки

відсутня

М

Епікантус (незначний)

Профіль спинки носа

увігнутий

випуклий

Нахил лоба М

Надбрів’я М


1237

1691

83,6

142,2

124,5

87,6

55,4

64,1


5,7

37,9

0,68


47,1

43,9

9,0

3,32

3,12

1,78


24,0

0,97


11,5

8,6

2,54

1,42


390

1677

84,3

143,1

122,5

85,6

55,1

63,0


6,2

32,3

0,74


46,5

40,7

12,8

3,22

3,04

1,62


29,3

0,86


5,7

12,0

2,47

1,53


600

1682

83,8

143,4

124,4

86,8

55,4

62,7


4,7

39,2

0,66


50,8

37,8

11,4

3,32

3,09

1,65


29,7

0,84


4,8

10,5

2,42

1,58


736

1648

84,8

141,7

125,2

88,4

57,1

60,9


14,7

26,8

0,88


58,1

38,0

3,9

1,79

3,36

2,11


28,3

0,80


6,8

23,7

2,43

1,31



Продовження таблиці 28


Антропологічні області

Ознаки


Прутський варіант


Нижньодніпровський варіант


Деснянська


Верхньодніпровська


Кількість спостережень

Довжина тіла

Показник голови

Діаметр вилиць

Морфологічна висота обличчя

Показник обличчя

Висота носа (від брів)

Показник носа

Колір очей (за Бунаком)

темні (1 — 4)

світлі (9 — 12)

М

Колір волосся (за Фішером)

чорне (4 — 5,27)

темно-русяве (6 — 8)

русяве (9 — 26)

М

Борода М

Волосся на грудях М

Складка верхньої повіки

відсутня

М

Епікантус (незначний)

Профіль спинки носа

увігнутий

випуклий

Нахил лоба М

Надбрів’я М


320

1698

81,5

141,2

126,4

89,5

56,3

62,7


10,3

28,2

0,82


63,3

33,7

3,0

1,24

3,36

2,11


28,3

0,80


6,8

23,7

2,67

1,33


320

1695

82,2

142,3

124,5

87,5

54,9

64,3


9,3

27,0

0,82


54,0

37,7

8,3

3,40

1,91


23,0

0,89


9,3

9,7

2,42

1,44


99

1692

80,0


2,0

57,0

0,45


2,95

1,80


38,0

0


32,0

20,0

2,14

1,34


201

1668

83,6

141,6

124,9

88,1

57,1

61,1


3,0

48,0

0,55


40,0

46,5

13,5

3,14.

2,99

1,73


21,5

0,87

0


8,5

15,0

2,43

1,47




Вище вже йшлося про те, що в добу Київської Русі на етнічних теренах українського народу мешкали носії двох основних морфологічних варіантів: масивного, властивого древлянам, волинянам тиверцям та уличам, та «грацильнішого», притаманного полянам і сіверянам. Сучасні українці споріднені з представниками обох варіантів: із першими — за ступенем випинання та будовою носа з другими — за розмірами обличчя. Дуже глибока лінія антропологічної спадкоємності, на думку Т. Алексєєвої, простежується в Середній Наддніпрянщині, а саме: племена доби бронзи — скіфи лісостепової смуги — населення черняхівської культури нащадки літописних полян — сучасні українці.


Одонтологічні та дерматогліфічні дослідження. Збирання антрополого-одонтологічних даних на теренах України започаткувала московська дослідниця Н. Доніна (Халдєєва). Обстеживши за короткою програмою мешканців Олевського району Житомирщини, вона використала ці матеріали у своїй кандидатській дисертації без будь-яких коментарів. Згодом вони були опубліковані О. Зубовим у вигляді цифрових даних.

1967 року під час спільної експедиції групи антропології ІМФЕ ім. М. Т. Рильського АН УРСР та відділу антропології Інституту етнографії АН СРСР ім. М. М. Миклухо-Маклая Г. Хіть зібрала дерматогліфічні колекції в семи районах Українського Полісся, Волині, Карпат та Південної України. У повному обсязі підсумки їхнього вивчення були опубліковані лише в першій половині 80-х років.

Дослідження, започатковані московськими фахівцями, продовжив автор даного посібника, обстеживши в 1974 — 1975 pp. 23 етнотериторіальні групи на теренах України, Російської Федерації та Білорусі (понад 2 тис. осіб). Останнім часом ці дані доповнені новими колекціями, отриманими в Українському Поліссі.

Усі обстежені вибірки включають хлопчиків та юнаків 12 — 16 років — корінних мешканців даної місцевості, що народилися в межах одного району. Антрополого-одонтологічні та дерматогліфічні ознаки визначалися за загальноприйнятими програмами та методиками. Для зіставлення популяцій за комплексом ознак порівнювалися величини середньої таксономічної відстані (СТВ) між ними, які вираховувалися на основі критерію Фішера. Використовувалася така градація величин СТВ: нижче 0,33 — відмінності між популяціями незначні; 0,33 — 0,66 — середні; вище 0,66 — значні.

Варіації найважливіших одонтологічних ознак в українських групах наведені в таблиці 29.

Попарне статистичне порівняння обстежених вибірок показало, що українці загалом є сукупністю досить однорідних популяцій, які належать до одного — європеоїдного — одонтологічного типу. Так, СТВ між ними коливається від 0,24 до 0,68, здебільшого в рамках середніх величин. Загальну антрополого-одонтологічну оцінку цього типу можна дати на підставі середніх частот провідних ознак (з урахуванням даних Н. Доніної по Олевському району), а саме: дуже низькі частоти лопатоподібних форм верхніх медіальних різців (1,5 %), шестигорбикових форм перших і других нижніх молярів (1,7 і 1,4 % відповідно), невисокі значення дистального гребеня тригоніда (2,4 %) і колінчастої складки метаконіда (4,8 %), помірний відсоток чотиригорбикових форм першого (10,1 %) і другого (85,4 %) нижніх молярів, а також високоредукованих форм других верхніх молярів (43,3 %), досить низька частота варіанта II впадіння другої борозни метаконіда (27,4 %) і відносно висока концентрація горбика Карабеллі (42,9 %).



Таблиця 29

Варіації основних одонтологічних ознак в українських групах (у %)


Ознаки


Розмах варіацій


Середня


Лопатоподібні верхні медіальні різці


0,0-4,4


1,5


Горбик Карабеллі на першому верхньому молярі


35,0-50,0


42,9


Шестигорбикові перші моляри


1,0-5,6


1,7


Чотиригорбикові перші моляри


3,4-3,6


10,0


Дистальний гребінь тригоніда


1,1-6,2


2,3


Колінчаста складка метаконіда


1,1-10,2


4,8


Шестигорбикові другі моляри


0,0-6,1


85,5


Чотиригорбикові другі моляри


77,8-92,2


1,4



Наведені дані свідчать про те, що сучасна людність України загалом визначається низькими відсотками «класичних» расово-діагностичних ознак зубної системи (лопатоподібні різці, дистальний гребінь тригоніда, колінчаста складка метаконіда), підвищення яких пов’язане зі впливом монголоїдного антропологічного компонента. Крім того, українцям властивий помірний рівень редукції молярів. Нагадаємо, що таке поєднання ознак характерне для популяцій середньоєвропейського одонтологічного типу, який включає кілька різновидів — підтипів, чи територіальних комплексів, котрі досить істотно різняться між собою.

Аналіз варіацій одонтологічних ознак в українських групах дає підстави виділити три територіальних комплекси — різновиди середньоєвропейського типу, а саме: наддніпрянський матуризований, тобто масивний, наддніпрянський грацилізований, тобто менш масивний, та карпатський.

Наддніпрянський матуризований комплекс охоплює кілька регіонів Правобережжя Середньої Наддніпрянщини, Південної Волині, Рівненського та Житомирського Полісся. Він характеризується помірним відсотком чотиригорбикового першого нижнього моляра (як правило, до 10 %, що вказує на низький рівень редукції зубної системи), а також невисокою в масштабі Східної Європи, але підвищеною в межах України концентрацією ознак «східної» орієнтації: лопатоподібних різців — до 5 %, колінчастої складки — до 10 %, шестигорбикових перших нижніх молярів — до 6 %.

Цікаво, що в окремих районах Волині та Полісся (Гощанський район Рівненщини, Овруцький район Житомирщини та Менський район Чернігівщини) збереглися дуже архаїчні варіанти середньоєвропейського одонтологічного типу (поєднання низьких частот чотиригорбикових і підвищених — шестигорбикових нижніх молярів із мінімальними відсотками ознак «східної» орієнтації), котрі були властиві ще неолітичній людності. Водночас у північній смузі України (Рокитнівському районі Рівненщини, Ємільчинському, Малинському та Овруцькому районах Житомирщини, Поліському районі Київщини та Ріпкинському районі Чернігівщини) іноді спостерігається підвищення рівня грацилізації зубів, яке до того ж супроводжується деяким збільшенням відсотка колінчастої складки метаконіда (аж до 10,2 % у Малинському районі). Наведене сполучення ознак наводить на думку про наявність на півночі України певного, загалом незначного компонента північного грацильного типу, носіями якого в минулому були фінські, а вже в І тис. н. е. — і балтські племена, пізніше асимільовані слов’янами.

Що ж до центральних районів України, то риси середньоєвропейського типу вперше відзначені тут у носіїв ямної культури доби енеоліту (могильник біля с. Баштечки Черкаської обл.). Крім того, вони були властиві племенам скіфського часу (могильник біля с. Медвин Київської обл.), деяким групам людності черняхівської культури II — V ст., нащадкам літописних полян (могильники біля сіл Григорівка та Бучаки Київської обл. та ін.).


Наддніпрянський грацилізований комплекс загалом близький до попереднього, відрізняючись від нього лише більш високим рівнем редукції нижніх молярів (надто першого зуба даного класу), що, безумовно, свідчить про вплив південноєвропеоїдного одонтологічного компонента. Зауважимо, що цей комплекс не має чітко окресленого ареалу: острівці високих частот чотиригорбикових перших нижніх молярів (10 — 15 %) зафіксовані і на півдні Київщини, й на Полтавщині, і в інших районах України.

Поява грацильного компонента у будові зубів населення України пов’язана з племенами трипільської культури доби міді (могильник поблизу с. Маяки Одеської обл.), з окремими групами людності ямної культури доби енеоліту (кургани з Північно-Західного Причорномор’я), з племенами білозірської культури доби пізньої бронзи (могильники Будуржель та Кочкувате), з частиною скіфських та сарматських племен степової зони (кургани з Нижнього Подунав’я та Нижньої Наддніпрянщини), з аланськими племенами VII — X ст. басейну Сіверського Дінця (могильник біля с. Верхній Салтів Харківської обл.), з нащадками літописних сіверян (могильник біля с. Камінне Сумської обл.).


Карпатський комплекс охоплює українців Прикарпаття (галичан), деяких гірських регіонів (гуцулів), закарпатців та буковинців. Він характеризується підвищеним відсотком чотиригорбикових форм першого (понад 10 %) і другого (понад 85 %) нижніх молярів, підвищеною частотою горбика Карабеллі, який трапляється у 42 — 50 % випадків, і найнижчою в Україні концентрацією ознак «східної» орієнтації: лопатоподібних форм першого верхнього моляра і дистального гребеня тригоніда (не вище 2 %), колінчастої складки метаконіда (в основному 1 — 3 %), шестигорбикових форм першого та другого нижніх молярів (до 2 %). Зауважимо, що за підсумками міжгрупових порівнянь українці карпатської зони мають певні аналоги серед окремих південно-західних груп поляків, угорців Закарпаття, греків-еллінів Приазов’я, чорногорців. Риси даного комплексу (підвищений рівень редукції першого нижнього моляра, низька концентрація ознак «східного» походження, високий відсоток горбика Карабеллі і т. ін.) виразно простежуються у давньоруського населення Галича і в носіїв одного з територіальних варіантів черняхівської культури — прутсько-дністровського. З наведеного випливає, що витоки антропологічних особливостей української людності Карпат сягають принаймні першої половини І тисячоліття.

За підсумками дерматогліфічних досліджень (див. табл. 30), українці загалом належать до типових представників великої європеоїдної раси. Так, сумарна вибірка характеризується середньонизьким дельтовим індексом — 12,77, що свідчить про помірну кількість завитків і переважання дуг на подушечках пальців пересічного українця (особливості, властиві більшості європейських народів); середньовисоким індексом Камінса — 8,37, величина якого вказує на високе розташування головних ліній долоні A, B, C, D; середньонизьким відсотком карпальних осьових трирадіусів — 60,6 %; середньовисокою кількістю узорів на гіпотенарі — 31,1%; середнім відсотком міжпальцевих додаткових трирадіусів — 18,6 %.

Аналіз варіацій дерматогліфічних ознак і попарне зіставлення обстежених популяцій за методом СТВ показують, що відмінності між окремими територіальними групами українського народу є помірними і виражаються у відносно незначних відхиленнях від одного типу. Разом із тим на наших етнічних теренах досить чітко виокремлюються три -зони, мешканцям яких властиве неоднакове поєднання провідних расово-діагностичних ознак шкірного рельєфу, а саме: північна, середньоукраїнська та південна.



Таблиця 30

Варіації основних дерматогліфічних ознак в українських групах


Ознаки


Розмах варіацій


Середня


Дельтовий індекс


11,19-13,50


12,8


Індекс Камінса


8,3-8,75


8,4


Карпальні осьові трирадіуси (у %)


53,0-65,3


60,6


Додаткові міжпальцеві трирадіуси (у %)


12,1-25,5


18,6


Узори на гіпотенарі (у %)


21,0-40,9


31,1




Північна дерматогліфічна зона охоплює деякі райони Рівненщини, Житомирщини, майже всю Чернігівщину та Сумщину, тобто Правобережне та Лівобережне Полісся і частково Південну Волинь. Спільні риси у шкірному рельєфі мешканців цих місць — переважання низьких (у масштабах країни) закінчень ліній радіантів долоні, а отже й відносно низький індекс Камінса — близько 8,3; високий відсоток додаткових міжпальцевих трирадіусів (як правило, вище 20 %), а головне — дуже низький дельтовий індекс, величина котрого в Малинському районі Житомирщини сягає ледве не європейського мінімуму — 11,19.

Зазначений дерматогліфічний варіант містить у собі дуже давні, архаїчні риси. На це вказує порушення міжрасових кореляцій головних елементів шкірного рельєфу долоні та пальців. Наприклад, мала кількість дуг і петель на пальцях однієї людини в пересічній європеоїдній популяції супроводжується високими частотами закінчень головних ліній долоні A, B, C, D. Однак у Поліссі низький дельтовий індекс, зумовлений високим відсотком дуг і петель, часто поєднується з невисоким індексом Камінса, що свідчить про відносно низьку частоту розташування головних ліній долоні.

Наступна дерматогліфічна зона — середньоукраїнська — включає Лівобережжя Середньої Наддніпрянщини, окремі регіони Правобережжя, Південної Волині та Галичини. Людності цих регіонів загалом притаманне типово європеоїдне сполучення ознак, а саме: середній дельтовий індекс (близько 13); високе значення індекса Камінса — приблизно 8,5, яке вказує на високі закінчення ліній A, B, C, D; значний відсоток узорів на гіпотенарі (близько 40 %) і, навпаки, низький — осьових карпальних трирадіусів (близько 55 %).

Схожі дерматогліфічні ознаки властиві також окремим групам росіян — жителів Курської та Воронезької областей.




Остання дерматогліфічна зона — південна — охоплює Нижню Наддніпрянщину, переважно південні райони Правобережжя Середньої Наддніпрянщини, а також Закарпаття, гірські райони Карпат і Буковину. В окреслених регіонах спостерігається дещо вищий, ніж в інших зонах, дельтовий індекс (в основному більше 13). Крім того, тут переважають середній і дещо занижений індекс Камінса (в основному 8,1 — 8,4), низькі частоти узорів на гіпотенарі (23 — 27 %), як правило, низькі відсотки додаткових міжпальцевих трирадіусів (до 20 %). Таке поєднання дерматогліфічних ознак вказує на істотне посилення південноєвропеоїдних особливостей у будові шкірного рельєфу. Так, за багатьма провідними дерматогліфічними маркерами українці південної зони тяжіють до болгар, гагаузів та молдаван півдня Молдови, антропологічний тип яких склався на південноєвропеоїдній основі.

Дуже цікаві результати отримані за підсумками вивчення дерматогліфічної колекції з сіл Великополовецьке та Малополовецьке на Київщині, походження яких літописні джерела пов’язують з половецьким ханом XI ст. Турготканом. За свідченням «Повісті временних літ», 1094 року Турготкан віддав заміж за київського князя Святополка свою дочку, а натомість дістав дозвіл поселити у княжих володіннях свою орду. Союз Турготкана із зятем був нетривким і через два роки хан загинув у битві з руськими воїнами. Одначе й за триста літ по тому — наприкінці XIV ст. — містом Сквирою та довколишніми селами, включаючи згадані, володів його нащадок Кориман. Це підтверджується археологічними даними, оскільки в курганах давньоруського часу, розкопаних в околицях Великополовецького, знайдені кочівницькі поховання. До того ж деякі прізвища корінних мешканців даної місцевості, наприклад, Шеремет і Шамрай, мають тюркське походження. Так, слово «шеремет» перекладається як «жвавість, гарячкуватість коня», «той, хто має швидкий, легкий крок» (про коня), «брутальний, запальний, неввічливий».

За більшістю дерматогліфічних маркерів «половецька» вибірка близька до інших груп південного комплексу. Однак вона характеризується найвищим в Україні дельтовим індексом (13,5). Подібні величини даної ознаки, що є чутливим індикатором монголоїдної домішки, властиві корінним народам Поволжя та Приуралля, зокрема башкирам. Отже, дерматогліфічний аналіз дає змогу простежити в Середній Наддніпрянщині сліди давнього кочівницького компонента.

Слід іще раз наголосити на тому, що відмінності між виявленими регіональними одонтологічними та дерматогліфічними варіантами (комплексами, зонами) мають характер тенденцій і не суперечать висновкам про відносну антропологічну однорідність українського народу.



Гематологічні дослідження. За особливостями розподілу еритроцитарних (ABO, Rh, MN) та сивороткових (Нр, Gc, Gm, Tf) систем крові Є. Данилова виокремила в межах України п’ять геногеографічних областей, чотири з котрих (центральноукраїнська, поліська, деснянська, південно-східна) входять до великої східноєвропейської, а одна (карпатська) — до північнобалкансько-карпатської зон (див. табл. 31).



Таблиця 31

Розподіл генів крові системи ABO у населення основних геногеографічних зон України (у %)


Зони


Гени


r(0)


p(A)


q(B)


Центральноукраїнська


58,6


26,5


14,6


Деснянська


63,2


21,2


15,6


Поліська


60,3


23,5


17,9


Карпатська


55,6


30,0


17,2


Південно-східна


56,2


28,1


17,3



Центральноукраїнська область обіймає майже всю Середню Наддніпрянщину, Поділля й деякі суміжні регіони, людність яких характеризується переважанням гена r(0), тобто першої групи крові (близько 60 %); відносно високою варіабельністю гена p(А) — 22 — 30 %; низькими й помірними відсотками гена q (В) — у середньому близько 15 %. За цими ознаками українці окресленої зони мають аналоги серед росіян центральної смуги європейської частини Російської Федерації, білорусів, окремих груп поляків.




Поліська область охоплює всю Волинську, більшу частину Рівненської, північ Житомирської, північний схід Львівської та північ Тернопільської областей. Корінному населенню цих регіонів властиві низький відсоток гена p(А) — 23,5%, дещо підвищений — гена q (В) — 17,9 % і високий у масштабах Східної Європи відсоток гена r — (0) — 60,3 %. Крім того, спостерігаються дещо підвищена резус-негативність (13,9 %), відносно високий відсоток генів m (60,5 %) та Нр’ (47,4 %) і, навпаки, занижена концентрація антигена Gm (1).

Деснянська область включає Чернігівську і більшу частину Сумської областей. За більшістю гематологічних характеристик вона дуже близька до поліської. Тут лише дещо вищий відсоток гена r(0) — 63,2 % — та антигена Gm (1) і нижчий — гена p(А) — 21,2 %, q (В) — 15,6 %, m — 61,2 %, Нр’ — 44,2 % , а також резус-негативності (12,7 %).

Статистичні розрахунки показали, що за комплексом гематологічних маркерів мешканці Правобережного та Лівобережного Полісся близькі до українців суміжних історично-етнографічних регіонів. Разом із тим простежуються давні генетичні зв’язки з росіянами Верхньої Волги та білорусами. Крім того, існують певні аналогії між гематологічними комплексами поліщуків та деяких прибалтійських популяцій.

Карпатська область охоплює Закарпатську, Івано-Франківську, південно-західні райони Львівської та частину Чернівецької областей. Людність окреслених теренів характеризується найсвоєріднішим у Східній Європі поєднанням гематологічних характеристик. Так, їй властиві високі й дуже високі частоти гена p(А) (від 27,5 до 35,6 %, середня — 29,9 %) і, навпаки, низькі й помірні відсотки гена q (В) (від 11 до 16 %, середня 14,2 %). Крім того, у цій зоні спостерігається зниження частоти резус-негативності. За цими ознаками українці Карпат близькі до молдаван і болгар (разом із тими, що мешкають на південному заході Одещини), північно-східних румунів, угорців, словаків, меншою мірою — до сербів, боснійців та інших південних слов’ян.

На думку Є. Данилової, генетична своєрідність українців Карпат пояснюється принаймні двома обставинами: 1) територіальною близькістю цього регіону до Балканського півострова і давніми генетичними взаємостосунками з етнічними групами південно-східної Європи; 2) спільним з Балканами напрямком мутагенних процесів, зумовленим схожістю ландшафту і відносною ізоляцією в минулому окремих невеликих популяцій у гірській місцевості.

Остання область — південно-східна — обіймає Причорноморську низовину й Великий Донбас, де спостерігаються тенденція до підвищення відсотка генів р(А) — до 28,1 %, q (В) — до 17,2 %, відносно висока концентрація гена М (аж до 67 % у Харківській області) й невисока — резус-негативності. Таке сполучення ознак свідчить про те, що українці даної області зазнали певного впливу давніх іранського (південноєвропеоїдного) та тюркського (з певною монголоїдною домішкою) компонентів. За гематологічними маркерами вони дуже близькі до населення Ставропольського та Краснодарського країв Російської Федерації, значна частина якого є нащадками запорозьких козаків.

Вплив іранського та тюркського компонентів на генофонд південно-східних популяцій українців зазначила також Р. Старовойтова на підставі аналізу частот гена Hp1 та антигена Gm (1). Водночас вона констатувала відсутність монголоїдної домішки у гематологічному комплексі українців Середньої Наддніпрянщини.



Підсумки. Усі наведені системи морфофізіологічних ознак свідчать про те, що українці належать до типових представників великої європеоїдної раси. Займаючи проміжне становище між північними та південними європеоїдами, вони більшою мірою тяжіють до останніх. Згідно з даними соматології, сучасній українській людності загалом властиві відносно високий зріст, брахікефалія, доволі темний колір очей та волосся, середня ширина обличчя, пряма форма носа, середній розвиток третинного волосяного покриву. Відхилення від цього комплексу ознак спостерігаються у поліській зоні, у Карпатах, Буковині, Нижній Наддніпрянщині, що дає підстави виокремити тут локальні антропологічні варіанти. Певні регіональні відмінності зафіксовані й за підсумками одонтологічних, дерматогліфічних та гематологічних досліджень. Водночас можна констатувати, що українці більш однорідні в антропологічному плані, ніж, скажімо, італійці чи французи.

Фізичні особливості сучасної людності України сформувалися на основі морфологічних рис літописних слов’янських племен, що мешкали на її теренах за доби середньовіччя: полян, древлян, тиверців, уличів, сіверян і, очевидно, білих хорватів, які у свою чергу успадкували риси своїх попередників. Глибока лінія генетичної спадковості, за даними краніології та одонтології, простежується в Середній Наддніпрянщині, а саме: племена доби бронзи — скіфи лісостепової смуги — населення черняхівської культури — давньоруська людність — сучасні українці. Що ж стосується найархаїчніших рис морфологічної будови, то вони найвиразніше простежуються у сучасної людності Правобережного Полісся. Тут, а також на Волині та Лівобережному Поліссі фіксується наявність балтського і, меншою мірою, фінського компонента. Водночас у деяких регіонах Лівобережної України та Нижньої Наддніпрянщини відчутний вплив давнього іранського, а в Карпатах та Східній Буковині — фракійського компонентів. Крім того, у Середній та Нижній Наддніпрянщині помітна незначна монголоїдна домішка, що є відгомоном слов’янсько-тюркських стосунків доби Київської Русі.

Загалом в антропологічному складі українського народу знайшли відображення складні етногенетичні процеси, що відбувалися на його етнічній території упродовж останніх тисячоліть. Ці процеси, які мали багатовекторний характер, не слід розглядати як незмінне поступальне біологічне відтворення поколінь. «Коли ми кажемо, що є автохтонами на нашій землі, — писав з цього приводу відомий вчений В. Петров у книзі "Походження українського народу", — що живемо на ній не від VI ст. по Різдву, а ще від III тис. перед Різдвом, ми повинні зважати, що між нами і людністю неолітичної України лежить кілька перейдених нашими предками епох, кілька етапів етнічних деформацій... Наша автохтонність не була плодом і наслідком лише самої біологічної зміни й біологічного відтворення поколінь, що в русі часу, протягом тисячоліть послідовно заступали одне одного... В громах і бурях знищень, у бурхливих зламах творився український народ, що став таким, яким ми його знаємо нині». З цими словами важко не погодитись.

















Попередня             Головна             Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.