[Адам Б. Селігман. Ідея громадянського суспільства. — К., 2000. — С. 4-7.]

Попередня     Головна     Наступна

ПЕРЕДМОВА

Ідея громадянського суспільства має тривалу історію в традиції західної політичної думки. її коріння сягає християнської теорії природного права, в той час як її раннє розуміння в шотландському Просвітництві надихнуло сучасну аргументацію на користь її відродження. Відроджена у 1970-і роки у боротьбі між рухом польських робітників і державним апаратом, ця ідея нещодавно ще була найважливішою у політичних дебатах як в Східній і Західній Європі, так і в Сполучених Штатах.

У цьому сучасному «відродженні» ідеї громадянського суспільства концепція її стала, однак, означати різні речі для різних людей. Окремі мислителі підкреслювали різні аспекти концепції, а також наголошували на існуванні різноманітних історичних джерел і традицій, пов’язаних з її сучасним використанням. І внаслідок цього остаточна картина є зовсім неясною, а не просто трохи безладною, оскільки ідея громадянського суспільства стала означати один набір принципів і практики для мислителів, що працюють у річищі ліберальної політичної традиції, і зовсім інший — для їхніх консервативних опонентів. Що важливіше, ідея громадянського суспільства звучить по-різному на вулицях Бухареста, Будапешта, Вільнюса чи Праги і в Оксфорді, Принстоні, Чікаго або Торонто.

Незважаючи на ці різні теоретичні перспективи й політичні реалії, передбачуваний нею синтез особистого й суспільного «добробуту», а також індивідуально та соціально бажаного робить ідею громадянського суспільства дуже привабливою для багатьох суспільних мислителів. Таким чином, ідея громадянського суспільства втілює у собі для багатьох /5/етичний ідеал соціального порядку, тобто те, що, якщо й не може подолати, але принаймні узгоджує суперечливість вимог індивідуального інтересу й суспільного добробуту. Оскільки це бачення, я вірю, знаходиться в самому центрі найсучасніших спроб відродити ідею громадянського суспільства, воно і буде своєрідним «фокусом» подальшого аналізу. Належним чином визначаючи і історичні, і, якщо можна так сказати, філософські умови, які зробили це бачення можливим у минулому, ми, я сподіваюсь, зможемо досягти послідовнішого розуміння його місця у сучасному політичному житті як на Заході, так і на Сході.

У даному дослідженні саме за цими напрямками діяльність багатьох мислителів, хоча і важлива в цілому для ідеї громадянського суспільства, не буде нами розглядатися. Можливо тут буде помітною відсутність згадок про Бернарда Константа (Bernard Constant), Лоренца Ван Штейна (Lorenz Von Stein) і Антоніо Грамші (Antonio Gramsci), які зробили істотний внесок у ідею громадянського суспільства у дев’ятнадцятому і на початку двадцятого століть. Так, і порівняння Константом свободи й громадянської гідності у давніх і сучасних суспільствах, і спроба Ван Штейна об’єднати юридичну науку з державною адміністрацією у філософській теорії «Verwalfungslehre», і концепція Грамші щодо першості громадянського суспільства в опозиції до держави як арени революційної практики — все це, безперечно, справляло прямий вплив на дискусії про громадянське суспільство. Відсутність посилань на цих та інших мислителів у даній роботі пояснюється не тим, що вони неважливі в історичному розвитку ідеї громадянського суспільства, а обмеженим обсягом даного видання і досить вузько спрямованою його проблематикою, зосередженою лише на етичному компоненті ідеї громадянського суспільства.

У деяких випадках інтереси цих та інших мислителів вважалися тангенціальними чи такими, що повторюються у нашому основному напрямку аргументації, в той час як інші заводили б нас аж надто далеко від етичного компоненту громадянського суспільства — більше до теорії держави. Це підтверджується роботою Лоренца Ван Штейна. Дійсно, цей останній аспект дискусій про громадянське суспільство, який зосереджується повніше на державній — громадянській роздвоєності суспільства, є суттєвішим для континентальних мис-/6/лителів, ніж для англо-американців. Хоча наше власне дослідження більше орієнтується на традицію шотландського Просвітництва, ніж на пізню континентальну думку (за деякими важливими винятками), навіть самі причини для такого розрізнення, ми сподіваємось, заслуговують на увагу. Кінець-кінцем, різноманітні традиції, які мають справу з ідеєю громадянського суспільства, роблять відносно різні акценти, що може частково пояснюватись історичними умовами, що існували в різних країнах і в різні періоди протягом вісімнадцятого, дев’ятнадцятого і двадцятого століть. Моє власне переконання таке: ядро дискусій про громадянське суспільство у цих традиціях дивовижно схоже і може бути відповідно досліджене визначеним шляхом, остаточне судження про який ми надамо читачеві.

Цю книгу було написано у Будапешті, задумано — у Лос-Анджелесі (при дружній підтримці Пітера Доугерті (Peter Dougherty) із «Free Press»), і вона зобов’язана багато чим (можливо навіть дуже багато чим) рокам, проведеним в Ієрусалимі у практичних і теоретичних студіях з інституційних проблем громадянства, а також громадянського суспільства. Розвитком моїх власних ідей щодо громадянського суспільства я дуже зобов’язаний людям в усіх трьох містах. Якщо заносити до списку усіх тих, чиї думки, концепції й дії сприяли йому, то список виглядав би величезним. Однак я хотів би особливо подякувати Мері Хеллер (Marie Heller), Денес Немеді (Denes Nemedi) і Джорджі Чепелі (Gyorgy Csepeli) з Інституту соціології в Eotvos Lorand університеті у Будапешті за читання й зроблені ним коментарі до розділів, а також співробітників відділу соціології права за те, що вони ділилися зі мною своїми думками й почуттями протягом цього періоду мого життя. Власні мої ідеї про громадянське суспільство поглиблювалися в ході тривалих обговорень з Джеффрі Олександером (Jeffrey Alexander), Іваном Шелені (Ivan Szelenyi), Шолом Фрідлендером (Shaul Friedlander) і Амосом Функенштейном (Amos Funkenstein) в Лос-Анджелесі. Проте, можливо, вони пов’язані безпосередньо з курсами громадянської освіти, яку будь-який резидент Ізраїля повинен проходити майже кожного дня зранку. Тут я особливо хотів би подякувати Шоломо Фішеру (Sholomo Fischer), Авішаю Ерліху (Avishai Ehrlich), Менусі Орушкіс (Menucha Orushkies), Омару Елхаю (Omar Elhaija) і Урі Рам (Uri Ram), але вони — лише деякі з тих, /7/хто сприяв досвіду, що я набув внаслідок цього «курсу». Роки професійного спілкування з Еріком Кохеном (Erik Cohen), Haхманом Бен Іхудою (Nachman Ben Ychuda) і особливо з С.Н.Ейсеном (S.N.Eisen), чия конструктивна критика, ясне розуміння й інтелектуальні стандарти супроводжували мене і в Лос-Анджелесі, і в Будапешті, значною мірою сформували моє розуміння основних проблем сучасної політики й суспільства. Мій «інтелектуальний борг» перед ними, незважаючи на наші глибокі розбіжності в розумінні самої ідеї громадянського суспільства, — поза сумнівом.

Я також хотів би подякувати «Rothchild Foundation» за надання мені можливості брати участь у стимулюючому інтелектуальному середовищі UCLA протягом 1988-1989 академічного року, а також «Fulbright Foundation» за надання мені можливості провести минулі два роки у Будапешті протягом критичного періоду політичних та соціальних змін і перетворень.

І нарешті, про найважливіше: без любові, довіри й надії моєї родини, Ракель Васерфолл (Rahel Wasserfall) і Сари Ганни Селігман (Sarah Ana Seligman), ідеї, що висловлені тут, ніколи не були б покладені на папір. Однак відповідальність за всі помилки й неправильні тлумачення повинна лягати виключно на мене.

Попередня     Головна     Наступна