Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Спогади про Тараса Шевченка. — К., 1958. — С. 527-531; 623-624.]

Головна    





В. Бернатович 1

ПОХОРОНИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА



Поздоровляю Вас, панове братця, галицькі русини, братнім поклоном од всіх братів наших київських українських русинів!

Чули-сьте вже о тім, як ми зустрічали тіло (чи лучше скажу: мощі) покійного нашого мученика Тараса Шевченка. Скоро після звістки об єго кончині родилась у нашої київської громади думка, щоби хороше пошанувать пам’ять вічно поминаємого співця українського. Для сего заміра ми післали телеграму у Пітер (Петербург) просить, щоб його останки були привезені на рідну Україну. Тимчасом, дожидаючись отвіта, кинулись по городу шукать попа, щоб не боявся за покійника одправить панахиду. Не легко було знайти такого смілого, бо ще добре пам’ятають священики, як недавно вернувся Тарас із заточенія у Петербурзьку академію ба й недавно ще, добре знаємо, як йому запрещено було їздить до родини в Корсунь, даби не волнувався народ, дивлячись на свого пророка. Якось невзначай удалось піймать мимошедшего священика, коєму зложили зараз декілька карбованців і намовили зайти в університетську часовню, де вже дожидались професори, чиновники, багато молодіжі, у тім числі троє родичів самого покійника Тараса, діти його першого брата Варфоломія Григоровича *. Плачу було багацького і щирого, але чи повірите, що сам піп далебі не уторопав, якого це Тараса поминаають.



* Варфоломій Шевченко був тільки названим братом.



Насилу на другий день, чи, мабуть, аж третій, ми, т. є. університетська громада українська, получили отвіт із Пітера од редактора «Основи», пана Білозерського /528/ і других українолюбців, що Тарас лишень тимчасово похоронен, але весною привезуть його у Київ або туди, куди правительство розрішить. Отже, мусили ми дожидати від февраля 2,5 довгих руських місяців, закім аж у першій половині мая (у самий гарячий екзаменовий час) дождались нарешті — покійного Тараса. Бідному цілий вік лукаві люди заступали сонце, аж ледве мертвого пустили одпочить на лоні материнім.

Із нас уже тоді багато було пороз’їздилось зовсім по домам, другі ще не повернулись після свят великодніх. Оставшиєся у Києві насилу дихали від праці, та й від того, що у жоден божий день якогось козака трусять, допрошують, водять по селах і містечках (як то саме тоді робилось у Каневі з Борисом). Але тут якось у п’ятницю вечором почули невзначай, що везуть Тараса, — уже у Броварах ночує, за Дніпром, — та й лишень не знати, де похоронять. Ми жвавіше кинулись і, зібравши копійчину, вирядили свого громадського учителя (що у нас приготовляє сільські діти на шкільних наставників), та й на всю піч післали його за Дніпро пантрувать 2. Той на другий день, у суботу, побіг на поштових назад у Київ із Броварів, і не єдин йому заздрив тій честі, що він перший побачив трупу, з найдорожчим скарбом нашої України. Зараз скочило із десяток наших хлопців до ректора та й до цензорів за дозволом мовить річи при встрічі. Треба Вам знать, братця Галичини, що у нас законом заборонено студенту виступати з похоронними або якими-небудь промовами. Другі ж хлопці, що не такі головачі письменні, повдягались, у віщо хто мав, книжки покинули в кутки, а самі за бриль та й за ціпок.

Майнули стежками, аби куди ближче над берег Дніпра, та берегом далі аж до ланцюгового мосту, по мості за Дніпро аж в Олександрівську слобідку. Тутки уже було людей чимало, селяни, прочани, козачество вільне й панське; пановство вельможне у берлинах або дрожками поприїздило, а помежи усіми походжають наші молодці університетської громади, всі в киреях чорних, усі в брилях солом’яних, в широких штанях та в козлових чоботах; питались за рідню Тарасову, чому нас не ведуть вони на встрічу покійнику. Вони, бачте, сердешні пішки поприходили з далеких повітів у Київ, та й зложили 15 рубл., закупили місце на цвинтарі на Щекавиці, уже і гробарів наняли, щоби яму копати. Ждали /529/ на тім боці Дніпра у Чернігівщині зо 2 години, аж насилу дождалися — труна на возі, вінками обвита, на козлі ямшик бородатий, коні поштарські ледве бредуть по піску глибокому (бачте, одна труна була уложена в другу, олов’яну, і цвяхами забита і циною залита). Народ поскидав шапки, — ми заспівали йому хором сумную привітную пісню, — на труні був вінок із руки жіночої, на ньому написано: «Прощай, батьку, орле сизий!» А ми ж, його діти бідолашні, живого й не бачили, хіба діла його знали від наймолодших літ.

Тоді перший наш козак Федір Тиміш виступив з мовою сердечною українською, у которій виразив простими словами жаль і плач українців за Тарасом, нашим Ієремією. Потім була друга й третя мова українська, тоже сердечна і повна честі заслугам вікопомного мужа. Далі виступив один серб-семінарист (із тих, що у Києві суть на кошті преславного гетьмана Запорозького війська Сагайдачного-Конашевича), той по-свійськи виразив од усіх южних слов’ян — болгарів, сербів, чорногорців — свою честь і шанобу для українського співця. Затим настала черга речі одному молодцю великоросу, що теж забажав вшанувати пам’ять Шевченка. За недостатком пана Сича (Совинського, переводчика «Гайдамаків»), виступив другий лях, котрий зачав словами: «Дозвольте і нам, бриття українці, вшанувати пам’ять великого вашого пророка, який не любив поляків, бо не мав за що любити, але над його труною подамо одні одним братерську руку, щоб забути ворогування предків наших», і т. д. * Потім була славна глубокомислена мова молодого К. В Ш., подолянина, працюючого над етнографією рідного краю. Затим слідувала дуже гарна річ широмосковська, де сусід великоросіянин звиняється перед Тарасом у тім, що покійник так пізно уздрів бідну неньку, удову Україну; що не живий, але мертвий прибув на береги Дніпрові, та ще у той самий час, коли народ наш бідний, звільнившись з-під панщини, перейшов у становище «временно-обязанных хлебопашцев».



* У нас, бачите, молодії ляхи стають уже інші! (Автор статті).



Тимчасом прийшла рідня Тарасова з сином вільного козака, інспектором II київської гімназії 3, — і за їх плачем не чутися було нічиєї мови. Серед великого мосту випрягли ми поштовії коні і самі потягли тяжкий караван до пра-/530/вого берега Дніпра і далі по шосе до церкви св. Різдва Христова.

Сумно розказувати, коли чисту правду грішно затаїти, — скільки-то заходу нам коштувало, доки ми випросили, щоб Тарасову труну дозволено поставити тимчасово у церкві Різдва Христового 4. Бачте, боялися козацького духу, щоби не стрепенулись орлята по усім Києві, коли забачуть мертвого свого батька.

Отже, дурно пропали ті гроші, що заплачені його родиною за місця та й за яму. На Щекавиці не дали хоронити, звелено у Канів його везти водою на пароході, буцім би то сам того жадав покійник. Воно, мабуть, такечки судилось, та, мабуть, і далеко краще, щоб слава українська не опочивала межи німецькими та й ляцькими перевертнями, які теперка орудують у Києві.

Брат покійника не рідний — мабуть, чи не первий — Варфоломій їздив аж до лаври прохати його преосвящ. отця митрополита об тім лишень, аби монахи не боронили пригостить на сутки мертвого Тараса в городі, куди йому живому запрещено було уїжджати.

За труною йшло з 14 душ рідні Тарасової, його 2 брати рідні, сестри, небожі, з дітворою; усі одягнуті по сільському обичаю: у свитках, жінки в хустках, а хлопці під пахвою несли брилі.

Сердечно плакали ми, гіркими сльозами покійника споминаючи. Чим найбільше його згадували родичі, отеє за теє, що він допомагав їм викуплятись на волю з кріпацтва, що він трудову копійчину позичив їм на то, щоб вивчити дітей письму та й грамоті. Отже, на пам’ять цього узяли ми двох його племінників на виховання, абито і вони, сердешні, узнали, як молодь українська щиро жалує та повіки споминатиме Тараса Шевченка.

Міщанство київське не хтіло нізащо зразу вірити, що ми отсе так проводжаємо нашого співця, щирого українського мужицького роду. Вони (бачте, недоуки) думали, що лишень вельможу або якого дуку можна б такечки шанувати. Насилу вже їм розтолкували, що се ось його ж таки рідні братії та сестри (а не його кріпаки-раби) ідуть разом з нами усіма. Якась одна гарненька панночка, чорнявенька та бундзюриста, зачала чванитися та й не хтіла іти рядом з своєю тіткою (що, бачте, була у простій свитці), — аж тутки гукнув хтось з громади: «Чи ж, ваша милость, не знаєте, як би се покійнику Тарасові /531/ було не по серцю...» Не дивно, якби то чужії, а то його родичка та й близька!

Віддати годиться справедливість, що й військові, й урядники, усіляка старшина вміла говорити перед нами межи собою чисто-таки по-українськи. Дай біг вам усім за честь, Тарасові віддану!

Довезли його до кінця шосейної дороги, затримались біля церкви, та й нашими-таки руками тихесенько знесли труну через бокові двері у церкву.

Тут прочитав молитву монах з Брацького монастиря, знавший колись Тараса і розумівший його заслуги для української словесності.

На другий день наші хлопці скинулися і наняли музику; із усіх шкіл випущена була дітвора, а старшенькі молодці посунулись усі на панахиду до церкви Різдва. Багато тутки мовилося гарних мов, але найкраще — спасибі йому — згадував Тараса пан Чалий, виконуючий обов’язки директора київської гімназії. Не занедбали тож і наші молодці роздать старцям грошей і спом’янути заслуги Тарасові перед щирими київлянами, особливо перед чесним міщанством і ремесельними цехами.

Винесли знову Тараса з церкви, понесли його до Дніпра, поставили на пароход та й поплили з ним, хто зміг, аж до самого Канева. Там — говорять тії, хто при цім був, — похоронили Тараса на його садибі, звідкіль видно далеко-широко обі України, Гетьманщину і Київщину. Остався там молодий пітерський маляр *.



* Г. Честахівський.



Могила буде висока, а в хуторі заложиться школа для бідних сільських дітей, щоб учились письма і різного ремесла — та й зайшли б колись помолиться на могилу Тараса Шевченка!






В. Бернатович

ПОХОРОНИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА


Друкується за текстом слов’янофільської газети «Слово», № 49, 1861 року, що виходила у Львові.


1 Студент Київського університету Василь Бернатович (виступав у літературі під псевдонімом «Кузьма Басарабець», будучи проїздом у Львові літом 1861 року, надрукував ці спогади в газеті «Слово». /624/

2 У п’ятницю, 5 травня, справді було відправлено делегата-студента для зустрічі труни. У листі Г. Честахівського читаємо: «Учора, 6-го числа, в 7 годин ранку, ми приїхали в Бровари, там ночував студент Київського університету, дожидав нас. Ми сказали йому, що рушимо з Броварів в 10 годин ранку, і він відправився в Київ».

3 Чалий Михайло.

4 Церква Різдва стояла на теперішній Поштовій площі.





В. Бернатович. Похорони Тараса Шевченка / Спогади про Тараса Шевченка. — К., 1958. — С. 527-531; 623-624.




Фотографія рідних біля труни в Києві.








Головна    


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.